1.

Вільгельм Вундт (1832-1920) є, безперечно, засновником сучасної

психології і зокрема батьком експериментальної психології.

У 1879 р. Вундт на власні кошти створює свою знамениту першу в світі психологічну
лабораторію, яка згодом перетворюється на Інститут експериментальної психології,
прообраз сучасних дослідницьких інституцій.

Лабораторія спочатку згуртувала всіх охочих вивчати філософію та психологію в

німецьких університетах, а невдовзі стала центром для випускників американських і
англійських університетів, які зацікавились вивченням психології. Лабораторія Вундта
стала саме тим зразком, за яким створювались подібні заклади в інших університетах
світу

Ще до створення лабораторії Вундт написав у 1873 р. книгу "Основи психофізіологічної

психології", в якій обґрунтовував значення психологічного дослідження. Ця праця по-
справжньому заклала основи експериментальної психології як окремої науки з
визначеним колом проблем та методами дослідження. Вона витримала шість видань,
постійно доповнювалась результатами експериментальних досліджень.
Психофізіологічну психологію Вундт розумів як вивчення психофізичного процесу,
тобто органічної реакції, яка опосередкована як фізіологічно, так і психологічно, та
слугує адаптованості організму. При дії подразників в органах чуттів виникає процес
збудження, яке по сенсорних нервових шляхах досягає нижчих та вищих мозкових
центрів, а звідти передається м'язам. Цей процес супроводжується внутрішнім психічним
процесом, про який можна отримати інформацію через інтроспекцію.

У своїй лабораторії Вундт розгорнув процес експериментальних психологічних

досліджень за загальною схемою. Досліджуваним презентували контрольовані стимули,
після чого вони повідомляли про свої психічні процеси, які супроводжували
сприймання. Учасниками експериментів були дорослі люди, яких Вундт спеціально
готував.

В основі таких досліджень лежали певні теоретичні уявлення про психічні процеси та
інтроспекцію. Психічний досвід людини є комбінацією трьох елементів: відчуттів,
образів і почуттів. Відчуття - це первинні елементи психічного досвіду, найсуттєвіші його
форми, які є втіленням безпосереднього зв'язку між збудженням кори головного мозку і
чуттєвими переживаннями. Відповідно до їх модальності відчуття можна класифікувати
на зорові, слухові, а також за такими параметрами, як інтенсивність і тривалість.

На думку вченого, психологія мала стати наукою про досвід свідомості. Метод
інтроспекції передбачає спостереження за власною свідомістю, тож якщо людина хоче
вивчати себе, вона має навчитися проводити такі спостереження за своїм власним
мисленням і свідомістю. Вундт використав для дослідження психічних процесів ті
методи, які сформувались на той момент у фізіології. Фактично, як ми вже знаємо, метод
інтроспекції використовував Фехнер: він застосовував подразники і запитував
досліджуваних про їхні відчуття.

Вундт для проведення експериментальних досліджень розробив такі правила:

 1) спостерігачі повинні правильно визначати момент початку експерименту;

  2) спостерігачі ніколи не мають знижувати рівень своєї уваги;
 3) експеримент завжди має бути організований таким чином, щоб його можна
було провести декілька разів;
 4) умови проведення експерименту повинні бути прийнятними для змін та
контролю подразників.

Вундт проводив сеанси якісної інтроспекції, під час яких необхідно було описувати свій
внутрішній досвід. Однак частіше він намагався спонукати учасників експерименту
використати інтроспекцію, коли досліджував їхні уявлення про величину, інтенсивність
та діапазон різних фізичних подразників. Досліджувані повинні були вести за собою
спостереження і описувати сприйняття різних подразників.
https://pidru4niki.com/15970122/psihologiya/
vilgelm_vundt_organizator_pershoyi_psihologichnoyi_laboratoriyi

Біхевіоризм як психологічна наука про

поведінку
У 1913 р американський психолог Джон Уотсон (1878-1958), що став теоретичним
лідером біхевіоризму (від англ. Beha vior - поведінка), проголосив, що психологія
отримає право називатися наукою, коли буде застосовувати об'єктивні експериментальні
методи вивчення. Але об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникає в
тій чи іншій ситуації. Все, що не піддається об'єктивній реєстрації, тобто думки,
свідомість, - словом, все, що відбувається всередині людини, не підлягає вивченню.
Об'єктивно вивчати, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули,
ситуації, які ці реакції зумовлюють. Згідно з Уотсоном, завдання психології полягає в
тому, щоб по реакції визначати ймовірний стимул, а по стимулу пророкувати певну
реакцію. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула
"стимул -" реакція "(S -" R) була провідною в біхевіоризмі. З точки зору представників
даного напрямку, особистість людини є сукупність поведінкових реакцій, властивих цій
людині. Нові форми поведінки з'являються в результаті утворення умовних рефлексів
(обумовлення).

Поведінкою людини можна управляти, використовуючи певні психологічні закономірності:

 1. Закон ефекту, виведений одним з піонерів бихевиористского напрямки

Едвардом Торндайком (1874-1949), уточнює: зв'язок між стимулом і реакцією
посилюється, якщо є підкріплення. Воно може бути позитивним (похвала,
отримання бажаного результату, матеріальна винагорода і т.п. ) або негативним
(біль, покарання, невдача, критичне зауваження і т.д.). Поведінка людини чаші
всього випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає
бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болі та
ін.
 2. Закон суб'єктивної цінності підкріплення: щоб керувати поведінкою, необхідно
враховувати, яке підкріплення, яка нагорода є для живої істоти найбільш
важливою, цінною і значущою в даний момент.
У концепції біхевіоризму людина розуміється в першу чергу як реагуюче, чинне, яка
навчається істота, "запрограмоване" на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи
стимули і підкріплення, можна "програмувати" людини на необхідну поведінку. Тим часом
у надрах самого біхевіоризму психолог Едвард Толмен (1886-1959) піддав сумніву схему
£ - "Я як занадто спрощену і ввів між цими членами важливу змінну / - психічні процеси
даного індивіда, залежні від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду:

2. Біхевіоризм як психологічна наука про поведінку

У 1913 р американський психолог Джон Уотсон (1878-1958), що став теоретичним

лідером біхевіоризму (від англ. Beha vior - поведінка), проголосив, що психологія
отримає право називатися наукою, коли буде застосовувати об'єктивні експериментальні
методи вивчення. Але об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникає в
тій чи іншій ситуації. Все, що не піддається об'єктивній реєстрації, тобто думки,
свідомість, - словом, все, що відбувається всередині людини, не підлягає вивченню.
Об'єктивно вивчати, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули,
ситуації, які ці реакції зумовлюють. Згідно з Уотсоном, завдання психології полягає в
тому, щоб по реакції визначати ймовірний стимул, а по стимулу пророкувати певну
реакцію. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула
"стимул -" реакція "(S -" R) була провідною в біхевіоризмі. З точки зору представників
даного напрямку, особистість людини є сукупність поведінкових реакцій, властивих цій
людині. Нові форми поведінки з'являються в результаті утворення умовних рефлексів
(обумовлення).

Поведінкою людини можна управляти, використовуючи певні психологічні закономірності:

 1. Закон ефекту, виведений одним з піонерів бихевиористского напрямки

Едвардом Торндайком (1874-1949), уточнює: зв'язок між стимулом і реакцією
посилюється, якщо є підкріплення. Воно може бути позитивним (похвала,
отримання бажаного результату, матеріальна винагорода і т.п. ) або негативним
(біль, покарання, невдача, критичне зауваження і т.д.). Поведінка людини чаші
всього випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає
бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болі та
ін.
 2. Закон суб'єктивної цінності підкріплення: щоб керувати поведінкою, необхідно
враховувати, яке підкріплення, яка нагорода є для живої істоти найбільш
важливою, цінною і значущою в даний момент.

У концепції біхевіоризму людина розуміється в першу чергу як реагуюче, чинне, яка

навчається істота, "запрограмоване" на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи
стимули і підкріплення, можна "програмувати" людини на необхідну поведінку. Тим часом
у надрах самого біхевіоризму психолог Едвард Толмен (1886-1959) піддав сумніву схему
£ - "Я як занадто спрощену і ввів між цими членами важливу змінну / - психічні процеси
даного індивіда, залежні від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду:

https://stud.com.ua/5623/psihologiya/biheviorizm_psihologichna_nauka_povedinku
 3. Психоаналіз (від греч. psyche-душа й analysis-рішення) - частина
психотерапії, лікарський метод дослідження, розвинутий З. Фрейдом для
діагностики й лікування істерії. Потім він був перероблений Фрейдом у
психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків і основ
людського душевного життя. Ця доктрина будується на припущенні, що відомий
комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, "витісняється" зі сфери
свідомості й діє вже зі сфери несвідомого (яке мислиться як сфера панування
сексуальних прагнень) і під усякими масками проникає у свідомість і загрожує
духовній єдності Я, включеного в навколишній світ.

У дії таких витиснутих "комплексів" вбачали причину забування, застережень, мрій,

помилкових вчинків, неврозів (істерії), лікування їх намагалися проводити таким чином,
щоб при бесіді ("аналізі") можна було вільно викликати ці комплекси із глибини
несвідомого й усувати їх (шляхом бесіди або відповідних дій). Прихильники психоаналізу
приписують сексуальному ("лібідо") центральну роль, розглядаючи людське
щиросердечне життя в цілому як сферу панування несвідомих сексуальних прагнень до
задоволення або до незадоволення.

Виходячи з вищевикладеного, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох

рівнях:

1. психоаналіз - як метод психотерапії;

2. психоаналіз - як метод вивчення психології особистості;

3. психоаналіз - як система наукових знань про світогляд, психологію, філософію.

Вчення Фрейда про несвідомому

Структура людської психіки була представлена у вигляді 3 шарів: Несвідоме (Воно) включає
приховані уявлення та потяги, витіснені зі свідомості ідеї, лібідо (статевий потяг). Бажання
несвідомого прагнуть проявити себе як дії. Цензуру бажань несвідомого здійснює свідомість
– відбиток зовнішнього світу – надбудовується над несвідомим, виступає посередником між
несвідомим та зовнішнім світом. Психічна діяльність несвідомого підпорядковується
принципу насолоди, а діяльність свідомого – принципу дійсності. Свідоме обмежує
біологічні потяги та інстинкти, що піднімаються із глибин Воно.

Згідно з Фрейдом, психікою управляють прагнення до задоволення (людина прагнути на

задоволення) і витіснення (психіка витісняє в несвідоме заборонені, асоціальні, сексуальні
бажання та ідеї). Витіснені у несвідоме заборонені бажання піддаються сублімації –
перетворенню на інші дозволені типи діяльності. Сублімація є джерелом творчості.

Головна проблема, яку намагався вирішити Фрейд, – проблема конфлікту людини і

суспільства. Кожна людина прагне задоволення своїх інстинктів і потягів, а суспільство
пригнічує ці устремління, що викликає вороже ставлення людини до суспільства, до її
культури, яка постає як чужа, ворожа людині зовнішня сила, мирне співіснування з якою для
неї виключно труднощі

Несвідоме за Фрейдом
За уявленням Фрейда, несвідоме — величезне, а свідомість — лише невелика верхівка цього
асберга

Фрейд уявляв Соціум великим і всесильним, а дитячі імпульси — маленькими та

безпорадними.

Несвідоме як продукт витіснення — зміст поля свідомості, якимись силами (силовими

центрами) з тих чи інших причин у сфері усвідомлення жорстко чи м’яко витіснене. Хто кого
витісняє, чи багато витісняє, як витісняє і наслідки витіснення — тут уявлення різних
дослідників розходяться.

Що ж до уявлень Зигмунда Фрейда, він вважав, що витіснення може відбуватися тільки в

один бік, а саме Над-Я, представник соціуму у свідомості, як сильніша інстанція витісняє
слабший зміст: первинні дитячі потяги, небажані для Над-Я. В результаті, зміст несвідомого
за Фрейдом — це первинні дитячі потяги, які в нас живуть, але не усвідомлюються через
їхню соціальну неприйнятність або неузгодженість з іншими потребами, мотивами та
установками особистості.

Інших видів несвідомого З.Фрейд не знав, не передбачав і заперечував.

Причому, за Фрейдом, це витіснення жорстке, тобто дістати несвідоме, повернути людину

звичайними засобами не можна. Це область психічного, де відбуваються принципово
недоступні мені речі, але з безглузді, а мають сенс і логіку. Їх може розшифрувати лише
спеціаліст спеціальними методами, наприклад, гіпнозом або тлумаченням вільних асоціацій.
Увага туди важливо не дістає.

За Фрейдом, обсяг такого несвідомого перевершує обсяг свідомості (метафора айсберга, де

свідомість — крихітна вершина, а основна брила під водою — несвідоме) і саме вона
відповідає за більшість невротичних проявів. Саме несвідоме, згідно з Фрейдом, винне у всіх
наших особистісних бідах. Це і є несвідоме у первісному та вузькому значенні, несвідоме у
розумінні З.Фрейда.

Сьогодні вже зрозуміло, що несвідоме — не одне, видів несвідомого безліч; Досить

зрозуміло, що витіснення — лише одна з причин невротичних реакцій, і не найсерйозніша, і
при цьому напрям і зміст витіснення може бути найрізноманітнішим: в результаті зіткнення
можуть програти і бути витіснені не тільки дитячі потяги, а й дорослі установки, що йдуть від
соціуму.
 4. Гештальтпсихологія (нім. gestalt — образ, форма; gestalten — конфігурація) – один з
найбільш цікавих і популярних напрямків у західній психології, що виник в період відкритої
кризи психологічної науки на початку 1920-х рр. у Німеччині.
Гештальтпсихологія – це своєрідний протест проти молекулярної програми для психології
Вундта. На основі досліджень зорового сприйняття були виведені конфігурації «гештальти»
(гештальт – цілісна форма), суть яких в тому, що людина схильна сприймати навколишній світ у
вигляді впорядкованих цілісних конфігурацій, а не окремі фрагменти світу.
Source: https://samoosvita.in.ua/osnovy-geshtaltpsyhologiyi
Ключові ідеї гештальтпсихології
Головне, з чим працює гештальтпсихологія — це свідомість. Свідомість – це динамічне ціле, де
всі елементи взаємодіють один з одним. Яскравий аналог: гармонія всього організму –
організм людини працює безвідмовно і справно довгі роки, складаючись з великої кількості
органів і систем.

Гештальт – це одиниця свідомості, цілісна образна структура.

Предметом гештальтпсихології є свідомість, розуміння якої має будуватися на принципі цілісності.

Метод пізнання гештальтів — спостереження та опис змісту свого сприйняття. Наше сприйняття
йде не від відчуттів, так як їх насправді немає, а є відображенням коливань тиску повітря –
відчуття слуху.

Зорове сприйняття – провідний психічний процес, що визначає рівень розвитку психіки. І приклад
тому: величезна кількість інформації, що добувається людьми за допомогою органів зору.

Мислення — це не набір навичок, сформованих шляхом помилок і проб, а процес рішення задачі,
здійснюваний через структурування поля, тобто через інсайт в сьогоденні.

Source: https://samoosvita.in.ua/osnovy-geshtaltpsyhologiyi

5. Загальна характеристика гуманістичного напряму

У гуманістичній психології людину розглядають як свідому і розумну істоту, активного

творця власної особистості та свого стилю життя. Людина визначається прагненням до
самовдосконалення. Сама сутність людини зумовлює її постійний рух до творчості й
самодостатності, якщо цьому процесу не перешкоджають обставини.

Прихильників гуманістичних теорій особистості насамперед цікавить те, як людина

сприймає, розуміє і пояснює реальні події у своєму житті. Вони описують феноменологію
особистості, а не шукають їй пояснення; тому теорії даного типу іноді називають
феноменологічними. Описи особистості і подій у її житті тут в основному зосереджені на
дійсному життєвому досвіді, а не на минулому або майбутньому, подаються в термінах
типу "сенс життя", "цінності", "життєві цілі" тощо.

Найбільш відомими представниками цього підходу до особистості є А. Маслоу, К.

Роджерс та В. Франкл, Маслоу одним із перших піддав ґрунтовній критиці психоаналіз
та біхевіоризм за їхні песимістичні та принизливі концепції особистості. Він вважав, що
теорія Фрейда перебільшує негативні патологічні сторони людського життя і значно
недооцінює позитивні здорові аспекти самореалізації особистості, її творчі конструктивні
можливості, її моральні чесноти. Маслоу висловлювався досить гостро, зокрема
зазначав, що неможливо зрозуміти психічну хворобу, якщо немає розуміння психічного
здоров'я. Він з усією прямотою заявляв, що вивчення нездорових, погано адаптованих,
недорозвинутих людей може в результаті призвести до створення тільки "спотвореної
психології" . Маслоу доводив, що теорія особистості має розглядати не лише глибини
особистості, а й висоти, які вона може досягати: "Психоаналіз представляє людину
якимось неповноцінним створінням, з якого тут і там випирають дошкульні риси та
недоліки, без яких її опис був би неповним... Практично вся діяльність, якою може
пишатися людина і в якій полягає сенс, багатство і цінність її життя, - все це Фрейд або
ігнорує, або переводить у розряд патологічного".

К. Роджерс, будучи гуманістичним психологом, все ж своїми поглядами відрізнявся від

Маслоу за кількома ключовими позиціями. Він вважав, що особистість та її поведінка є
функцією унікального сприйняття оточення, а Маслоу постулював, що особистість та її
поведінка визначаються і регулюються ієрархією потреб і не зважав на феноменологію
особистості. Позиція Роджерса склалася на основі роботи з людьми, які мали проблеми
та шукали психологічної допомоги. У своїй роботі Роджерс був зосереджений на пошуку
терапевтичних умов, що сприяють самоактуалізації, й екстраполював свої висновки на
загальну теорію особистості. Маслоу ж ніколи не займався терапією. З принципових
міркувань Маслоу зосередився на вивченні лише здорових людей, процеси розвитку
також були ним проігноровані. Роджерс охарактеризував процеси розвитку особистості в
розкритті її вродженого потенціалу. Маслоу обмежився лише визнанням того, що
існують певні "критичні стадії" життєвого циклу, в контексті яких особистість більшою
мірою підвладна фрустрації потреб. У чому обидва титани гуманістичної психології були
єдині, то це у своєму баченні, що особистість прагне рухатися вперед і за сприятливих
обставин повністю реалізує свій вроджений потенціал, демонструюче справжнє психічне
здоров'я.

6. https://vseosvita.ua/library/kulturno-istoricnij-pidhid-l-s-vigotskogo-do-vivcenna-
psihicnogo-rozvitku-osobistosti-24410.html

7. Теорія діяльності О.М. Леонтьева

Теорія діяльності розроблена у другій половині XX ст. у працях Олексія
Миколайовича Леонтьева.

Особистість – це внутрішня складова діяльності, неповторна єдність, що інтегрує

психічні процеси й керує ними, це неподільне психологічне новоутворення, що
формується у життєвих зв'язках людини у результаті розвитку її діяльності. Особистість
виникає у суспільстві і потрібна для життя у ньому. Особистість – суб'єкт суспільних
зв'язків.

Вирізняється зовнішня й внутрішня діяльність, які обидві мають суспільно-історичну

природу й спільну будову. Зовнішня діяльність є генетично первинною, від неї походить
внутрішня психічна діяльність свідомості людини. Визначальною ознакою діяльності є
предметність. Тобто діяльність спрямована на предмет і відбувається з урахуванням його
властивостей. Предмет є зовнішнім об'єктом матеріальної дійсності, який відбивається у
свідомості людини у формі образу.

Взаємопов'язаними елементами діяльності виступають потреба, мотив, мета, умови.

Потреба визначає діяльність, мотив - дії, умови – операції. Дія не дозволяє реалізувати
мотив, тому людина повинна уявляти, як окрема дія впливає на задоволення мотиву.

О.М. Леонтьев (1972) досліджує появу особистості як в історії людства, так і у розвитку
дитини. Суспільні зв'язки реалізуються через сукупність багатоманітних діяльностей.
Ієрархічне співвідношення діяльностей, що за своєю сутністю є співвідношенням
мотивів, найповніше характеризує особистість. О.М. Леонтьев визначає критерії появи
особистості у розвитку дитини. Вчений зауважує, що в онтогенезі особистість з'являється
двічі. Вперше - коли у дитини з'являється полімотивація й підпорядкування мотивів (у
дошкільника). Вдруге – коли виникає її свідома особистість (підліток).

Становлення особистості ототожнюється зі становленням особистісних смислів.

Центральна проблема психології особистості – самосвідомість, усвідомлення себе у
системі суспільних зв'язків

Походження, розвиток й функціонування свідомості зумовлені певним рівнем розвитку

діяльності людини. Зміна будови діяльності людини веде до зміни будови її свідомості. З
появою дій як головної "одиниці" діяльності, виникає й основна, суспільна за своєю
природою, "одиниця" психіки – смисл для людини того, на що спрямована її активність.
Кожна окрема дія у структурі діяльності відповідає рівням усвідомлення.

Поступово, з розвитком діяльності в історії людства виникає розділення праці й

спеціалізація. Це означає, що окремі дії виділяються і стають самостійною діяльністю,
зберігаючи разом з тим зв'язок із діяльністю, яка її породила. Наприклад, раніше сокиру
від початку до кінця виготовляла одна людина, а згодом виникають професії й відповідні
до них різновиди діяльності з виготовлення кожного окремої деталі сокири. Тепер для
людини, яка виготовляє певну деталь, саме вона стає кінцевою метою, а раніше це був
тільки один з етапів на шляху до виготовлення сокири, яка й була кінцевою метою. Те,
що раніше було мотивом, стало метою – відбувся "зсув мотиву на ціль", за висловом О.М.
Леонтьева.