Історія вивчення проблеми емоцій у психології

Протягом багатовікової історії дослідження емоцій цікавили

багатьох вчених – філософів, психологів та педагогів .
Даному феномену відводили одну з ролей серед тих, що визначають
внутрішній світ і вчинки людини .
Разом з тим, невдалі спроби пошуку достатньо надійних засобів для
об’єктивного вивчення емоційних станів призвели до того, що вчені
поступово стали обмежуватись проблемами, пов’язаними з проявом
емоцій, впливом емоційних станів на діяльність. Не применшуючи
значення наявних праць з цього питання, не можна не визнати, що їх
з’явилось незаслужено мало, а багато з висвітлених в них положень
потребують інших акцентів та подальшої розробки.
Здатність відчувати та передавати емоції є, як відомо, однією з
важливих особливостей психічної організації людини. Важливість
емоційних процесів у життєдіяльності людини відтак привертала (й
привертає) увагу дослідників. Проте обмежуються вони переважно
вивченням зовнішнього прояву емоцій, меншою мірою – дослідженням
впливу окремих емоційних станів на життя та діяльність людини. В
координації досліджень емоцій на різних етапах заважали термінологічні
розбіжності, які створювались в різні епохи і різними мовами. Відіграли
певну роль і традиції окремих шкіл, що не завжди вдало пов’язували
певні психічні стани з термінами «емоції», «емоційність», «почуття»,
«афекти», «пристрасті» тощо.
Намагання розібратися в сутності емоційних явищ з давніх-давен
було предметом значного зацікавлення вчених різних шкіл і напрямків. Ці
спроби отримували в різні історичні епохи певний розвиток і
конкретизацію. По суті, всі відомі вчені так чи інакше в своїх роздумах
принагідно торкалися проблеми людських пристрастей, хвилювань,
переживань, прагнули розібратися у причинах їх виникнення та їхній
природі.
Перші вислови про емоційне життя зустрічаємо ще у філософів
античності. Вже у той час спостерігаються розходження думок щодо
питання про регуляцію поведінки. Тоді виникає і два протилежні
напрямки, представники яких по-різному витлумачують питання про
рушійні сили поведінки людини. Так, Демокрит та Епікур відзначали, що
регулятором поведінки людини виступають її почуття. На їх думку,
почуття бувають двох видів: задоволення та незадоволення. Платон, у
свою чергу, розробивши вчення про душу, вважав, що все розумне є
добре, а все емоційне – погане. На його переконання, розум в житті має
панувати над пристрастями. По суті, теорія Платона заперечує вплив
емоцій на поведінку людини . На тілесні зміни як на першопричини
виникнення емоцій вказував Авіценна . За ним, емоції є вторинними
стосовно їх фізіологічних актів. Він, до речі, представив перші
експериментальні дані психофізіології емоційних станів. І по своїй
сутності це був перший крок в експериментальному дослідженні емоцій.
Відомий французький фізіолог Рене Декарт, аналізуючи питання
про властивості душі, розділяв їх на дві категорії: активні, діяльні стани
та страждальні стани, чи пристрасті душі. Термін «пристрасть» охоплює в
нього не тільки почуття, а й відчуття та уявлення. Першоджерелом
активних станів душі він вважав самого суб’єкта. Пристрасті ж
тлумачились ним як продукт роботи тілесного механізму. Іншими
словами, не лише м’язові реакції, а й відчуття, уявлення, почуття ставив
він у залежність від функціонування тіла, вважаючи, що без участі душі
вони не можуть виникати. Пристрасті відтак привчають душу бажати
визнане природою корисним і ніколи не змінювати його. Ці міркування
викладені у «Пристрастях душі» – відомій праці, що представляє ранній
етап сучасної психології почуттів та емоцій .
 Основи подолання цього дуалізму закладені в працях
нідерландського філософа XVII ст. Б. Спінози. У своїй «Етиці» він зробив
спробу згрупувати традиційні відомості про емоції людини, які
розглядались ним як регулятор людської поведінки. Він вважав, що емоції
не можуть існувати без ідеї, що їх викликає. До афектів Спіноза відносив
такі бажання, як радість та сум, що мали теж спонукальні сили. Перша –
збільшує, а друга – зменшує здатність особистості до дії. Всі інші афекти,
які він диференціює як стани, в якому перебуває організм, є вже
похідними від цих. Таким чином, на думку Спінози, психічне виступає не
лише як продукт, результат взаємодії організму із середовищем, а і як
фактор, що впливає на нього .
Філософи та психологи XVIII та XIX ст. також не дійшли єдиної
точки зору щодо емоцій. Найбільш розповсюдженою позицією була так
звана інтелектуалістична: органічні прояви є наслідком психічних явищ.
Найбільш чітке формулювання цієї теорії дав німецький філософ,
психолог і педагог Й. Ф. Гербарт. Функціональним психологічним
фактором, за ним, є уявлення, а почуття відповідають зв’язку, що
встановлюється між уявленнями. Емоція, відтак, є психічним
порушенням, що викликається неузгодженістю між уявленнями.
Вказана позиція не була єдиною. Зважаючи на важливість емоцій у
життєдіяльності людини, вчені висунули цілий ряд теорій, висвітливши,
таким чином, своє розуміння емоційних процесів і станів, різноманітність
їх функцій та механізмів розвитку. А концепція І. Канта, у якій емоції та
почуття зайняли місце окремого компонента психічної діяльності, взагалі
отримала широке схвалення .
Перші наукові тлумачення емоцій з’явились в кінці ХІХ ст. Щодо їх
виникнення, то існуючі теорії можна розділити на дві групи. Одні теорії
визнають самостійне походження емоцій; інші – розглядають емоції як
вторинне стосовно пізнавальних процесів явище. Першу групу теорій
можна назвати групою біологічною, іншу – психологічною. Розробка
першої (її ще називають «рудиментарною, еволюційною») належить Ч.
Дарвіну. На думку вченого, біологічно корисні зв’язки між емоційними
станами та їх зовнішнім виявом закріпилися в процесі розвитку і
дісталися людству в спадщину як рудименти. Саме у праці «Про вираз
емоцій у людини та тварин» Дарвін зазначав, що розвиток емоцій
підпорядкований законам біологічної еволюції. Основна функція емоцій в
життєдіяльності організму – пристосувальна. В еволюції тварин та
людини емоції сприяли удосконаленню форм пристосування до зовнішніх
умов. Ч. Дарвін практично ототожнював емоції людини та тварин,
ігноруючи при цьому значення соціального фактора у розвитку емоцій
людини . Така надмірна біологізація емоцій вплинула на однобічне
тлумачення ним емоційної сфери людини. Додамо, що виділення
комунікативної функції емоцій стало суттєвим моментом його теорії.
Наприкінці ХІХ ст. важливою стала спроба у дослідженні
фізіологічних механізмів емоцій, яку зробили психолог У. Джеймс і лікар
К. Ланге. Так з’явилась периферійна теорія емоцій, сутність якої в тому,
що емоції є психічним відображенням фізіологічних змін у діяльності
кровоносних судин, залоз, м’язів тощо, що відбуваються в організмі під
впливом зовнішніх впливів. Так, У. Джеймс наголошував, що тілесне
збудження виникає безпосередньо через той факт, подразник, що його
викликає, і саме розуміння того збудження в момент, як це здійснюється, і
є емоція . А К. Ланге ще й стверджував, що всі органічні зміни,
усвідомлювані як емоції, пов’язані зі змінами периферійного кровообігу.
За цією теорією Джеймса-Ланге, лише елементарні емоції мають
вісцеральну основу, почуття ж є проявом духовного начала .
Про значення емоцій писав Дж. Дьюї, який в своїх міркуваннях
поєднував погляди Ч. Дарвіна та У. Джеймса. На його думку,
інстинктивний зв’язок між сприйманням і реакціями організму існує: при
сприйманні об’єкт чи ситуація відображається (сприймається) не лише як
такий, а у своєму емоційному забарвленні. Дьюї зазначав, що емоційне
збудження детермінує модель поведінки, але емоція виникає лише тоді,
коли гальмуються інстинктивні дії. Психологічно емоція є адаптацією чи
напруженням .
Критика теорії Джеймса-Ланге сприяла появі нової гіпотези.
Теоретична думка на цьому етапі поєдналася із дослідженнями в іншій
галузі – клінічній неврології. Так, у 1927 р. відомий фізіолог У. Кеннон
експериментально спростував теорію, запропоновану Джеймсом та Ланге.
Вчений вказував, що тілесні зміни, що виникають при різних емоційних
станах, навіть за своїм розмаїттям, не в змозі описати всі ті відмінності,
що спостерігаються в емоціях. Джеймс і Ланге пов’язували виникнення
емоцій, емоційних переживань зі зміною станів внутрішніх органів, які є
малочутливими структурами. Емоції ж виникають швидко і розвиваються
досить стрімко. Також Кеннон довів, що штучно викликані вісцеральні
зміни, які властиві деяким емоціям, не викликають емоцію, як таку. За
ним, не існує причинного зв’язку між відчуттям внутрішніх реакцій
організму та переживаннями емоцій .
Думки Кеннона згодом розвинув П. Бард. Він показав, що і тілесні
зміни, і емоційні переживання, пов’язані з ними, виникають майже
водночас. Експериментально вдалося встановити, що емоційними
станами в певній мірі можна керувати. Як результат цих доповнень
концепція У. Кеннона отримала назву – теорії Кеннона-Барда і
подальший розвиток. Видається, що нейрофізіологічні теорії емоцій,
пов’язують їх з діяльністю центральної нервової системи. В результаті
досліджень вчені дійшли висновку, що в мозку існують локалізовані
центри, які керують емоційними реакціями. В процесі розвитку людини
вони майже не змінились і, що цікаво, мало чим відрізняються від
відповідних ділянок мозку тварин. Експериментальні дослідження
виявили також взаємозв’язок між морфологічними структурами мозку і
емоційними процесами. Доведено, що емоційні процеси визначають і
регулюють поведінку людини залежно від характеру та інтенсивності
емоційних переживань. Основним моментом теорії Кеннона-Барда є те,
що тілесні зміни відбуваються чи не водночас з емоційними
переживаннями.
Як бачимо, нові методи і техніки експериментального дослідження,
стрімкий розвиток багатьох галузей психологічної науки призвели до
вивчення, головним чином, фізіологічного аспекту проблеми емоцій, в
той час, як суто психологія емоцій помітно відстала від активних
досліджень пізнавальних процесів. Хоча разом із теоріями, що пояснюють
взаємозв’язок емоцій та органічних процесів, відомі і такі, які
розглядають емоції в межах суто психологічних підходів. Серед них
виділяються ті, що пов’язуються з діяльністю німецького психолога та
фізіолога В. Вундта, який вважав, що емоції – це передусім внутрішні
зміни, які характеризуються безпосередніми афектами, почуття при цьому
впливають на перебіг уявлень, а тілесні реакції – це лише тілесні наслідки
емоцій. Дослідник вважав, що кожне почуття характеризується трьома
вимірами: задоволення і незадоволення, напруженість і розслабленість,
збудженість і заспокоєння . Гіпотеза Вундта сприяла появі багатьох
експериментальних досліджень та праць, в яких використовувались
об’єктивні показники змін у фізіологічних станах людини при виникненні
емоцій. В цьому плані важливими були дослідження французького
професора психології П. Жане. Його цікавив передусім сам процес
емоцій. За ним, емоція виникає разом зі сприйняттям певної ситуації, і
саме це характеризує емоцію як таку. Вона є переважно силою, що
дезорганізує .
Зв’язок між емоційним станом і поведінкою людини шукали і вчені
школи біхевіоризму. Вони розглядали емоції в нерозривній єдності з
інстинктами, вважаючи, що функція останніх – пристосування, а емоції –
стимулювати до нього. Так, американський психолог і засновник
біхевіоризму Дж. Уотсон вважав емоцію успадкованою реакцією і є
можливість керувати емоційною поведінкою. Не менший інтерес
становлять і так звані психодинамічні теорії емоцій, розроблені в дусі
психоаналізу. Так, З. Фройд, його послідовники поняття афекту вживали
досить широко, приписуючи йому в процесі розвитку теорії різні ролі. Він
вважав, що афект чи емоція є спонукальною силою в психічному житті.
Щоправда, розглядав він більше ті емоції, що можуть обмежувати функції
«Его» і сприяти психічним захворюванням .
З критикою обмеженості негативного погляду Фройда на афекти
виступив С. Шехтер. Він в межах когнітивістських теорій підкреслював
організуючу і конструктивну функції емоцій, яким надавав надзвичайну
роль в комунікації, а відтак, і в соціальних взаєминах. Порушував Шехтер
і питання про суб’єктивну спрямованість емоційної діяльності, і про
значення пам’яті та мотивації в емоційних процесах. Вчений довів, що на
емоційний стан людини, окрім зовнішніх подразників та тілесних змін,
впливає її минулий досвід, а також оцінка нею важливості ситуації,
зокрема актуальних для неї потреб, інтересів чи інших мотивів .
Серед інших психологічних концепцій особливий інтерес становить
теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера. Вчений пояснює емоції
динамічними особливостями когнітивних процесів. Він висунув думку,
що позитивний емоційний стан людини виникає тоді, коли
підтверджуються її очікування, а когнітивні уявлення втілюються в
життя, тобто, коли реальні результати діяльності відповідають
спланованим, знаходяться, так би мовити, в консонансі. Негативні емоції,
навпаки, виникають і посилюються в тих випадках, коли очікувані
результати не відповідають справжнім результатам діяльності, тобто
знаходяться в дисонансі. В цій теорії емоції розглядаються як основний
 мотив певних дій і вчинків. Водночас когнітивні процеси відіграють
більш важливу роль у поведінці людини, ніж органічні процеси .
Основи для вивчення емоцій також були закладені відомими
працями фізіолога І.М. Сєченова, психіатра і психолога В.М. Бехтєрєва,
фізіолога І.П. Павлова та ін. Характерно, що тривалий час емоційні
процеси людини вивчались менш інтенсивно, ніж процеси пізнавальні. З
аналізу наукових джерел вдалося встановити, що зв’язок емоцій з
пізнавальними процесами
(мисленням, пам’яттю, уявою та ін.) є однією з важливих їх
характеристик.
Вивчення даної проблеми знаходимо в працях
Виготського,
О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, які довели помилковість відриву
емоційної сфери від мислення. Зокрема, в працях Л.С. Виготського
аргументовано ствердження про єдність інтелекту та афекту. С.Л.
Рубінштейн теж порушував проблему інтелекту та афекту. Цікавим для
нас є той факт, що в його працях доводиться, що мислення є єдністю
інтелектуального та емоційного, а емоція – це єдність емоційного та
інтелектуального. Ідею про єдність когнітивних та емоційних процесів
зустрічаємо в усіх його працях. Вмотивовуючи цю ідею, вчений зробив
висновок, який має велике значення для нашого дослідження: емоція – це
єдність емоційного та інтелектуального. Тобто, що без участі емоційної
сфери не відбувається жодний психічний процес, діяльність людини
загалом. О.М. Леонтьєв показав у своїх працях, що мислення має
емоційну (афективну) регуляцію. Більше того, визнаючи значну роль
емоцій в розумовій діяльності, інші психологи, виділяють емоційне
мислення як його самостійний різновид. Всі ці факти демонструють
нерозривний зв’язок емоційної сфери з пізнавальними процесами.
 Основні положення сучасної концепції емоцій викладені переважно
в теоретичних працях С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва.
Однак, слід зазначити, що їх ідеї, хоча і визнаються більшістю
психологів, проте визначають вони лише найзагальніші положення теорії
емоцій. Такі вчені, як Л.С. Виготський, П.В. Симонов, В.К. Вілюнас, П.М.
Якобсон, Б.Г. Додонов та ін. розробляли ідеї суттєвих особливостей
емоцій як специфічних явищ людської психіки. Так,
П.В. Симонов, автор інформаційної теорії емоцій, виділив сукупність
факторів, що впливають на виникнення та характер емоцій. Говорячи про
зв’язок емоцій з пізнанням, П.В. Симонов пов’язував емоції з творчістю,
по-своєму інтерпретуючи роль несвідомого у структурі особистості. За
Симоновим, мова йде фактично про соціальні емоції, що формують
адекватне емоційне ставлення до соціальних нормативів. Автор вказує на
те, що основні емоції, пов’язані з задоволенням потреб пізнання світу.
Як бачимо, одні дослідники розглядають емоції в контексті
несвідомого, інші – в рамках когнітивних структур, але існує і традиція
зв’язку емоцій з мотивацією поведінки. Так, О.М. Леонтьєв емоційні
явища розглядає у зв’язку з мотиваційною сферою особистості. Він
зазначає, що особливе місце в теорії мотивів діяльності посідають
концепції, які, пояснюють, що будь яка діяльність людини нібито
підпорядковується емоціям. Для нього емоції є внутрішніми сигналами.
Автор підкреслює, що навіть не усвідомлювані мотиви все ж таки
відображаються у емоційно забарвлених діях. Про зв’язок емоцій з
потребами писав і С.Л. Рубінштейн. Він вважав, що емоції є
суб’єктивною формою існування потреб (мотивації), тобто мотивацію
суб’єкт розуміє як емоційне явище, яке сигналізує йому про необхідну
значущість об’єктів і спонукає, спрямовує їх до певної діяльності. В.М.
Мясищев розглядає емоцію як один з важливих факторів психічних
процесів. У своїй теорії він підкреслює, що істотним у визначенні емоцій
є їх зв’язок зі ставленням людини до себе, до навколишньої дійсності, а
також їх значення в регуляції психічних процесів. Для емоційного
розвитку людини найбільш важливим вчений вважає механізм
мотиваційної обумовленості, бо він дає можливість формувати емоційне
ставлення до предметів. Питання ролі мотиваційної зумовленості в
емоційному розвитку людини досліджував і В.К. Вілюнас. Він пов’язував
мотиваційну зумовленість з процесом змістоутворення, бо, мовляв,
змістовність є одиницею людської психіки, єдністю афективного та
інтелектуального. Отже, іншими словами, він пов’язує емоційний процес
з мотивами та потребами.
Зв’язок емоцій з мотивами поведінки людини досліджували інші
психологи. Так, К. Ізард у своїй теорії емоцій закріплює за емоціями
функцію детермінанти поведінки. Емоції, за ним, це процеси, що надають
сенс людському існуванню. П. Фресс також підкреслює схожість понять
«мотивація» та «емоція» в тому, що вони однаково приводять в рух
організм. П.М. Якобсон, розглядаючи проблему емоцій та
інтелектуальних почуттів, вважав, що пізнавальна діяльність породжує
своєрідний емоційний відгук. На нашу увагу заслуговує і праця В.Л.
Поплужного, яка присвячена дослідженню інтелектуальних почуттів.
Автор не диференціює поняття «емоції» і «почуття», а пропонує іншій
підхід щодо класифікації цих явищ. Він переконливо висуває свій
принцип одночасного функціонального розвитку розумового процесу та
відповідних йому інтелектуальних емоцій. При цьому пропонує
співвідносити факт вияву та розвитку тієї чи іншої емоції з певною фазою
розумового процесу .
Такою була історія вивчення означеної проблеми у дотеперішній
психологічній науці. На жаль, сучасна психологія як вітчизняна, так і
закордонна, не багата на дослідження проблеми емоцій, хоча аналіз
наукової літератури показав, що існує широкий діапазон термінів, понять,
які характеризують емоційну сферу людини. В цілому, спираючись на
факти, зазначимо, що поняття «емоційна сфера» інтегрує в собі такі
феномени, як емоції, емоційні стани, емоційні явища, емоційність,
мотиви, потреби, тривожність тощо, тобто є найбільш широким поняттям.
Спробуємо дати загальну характеристику тих компонентів, що входять до
складу емоційної сфери. Перший з них – це емоції. Як показав
проведений нами огляд психологічної літератури, в дослідженнях емоцій
склалось декілька напрямків вивчення даного феномена: трактування
сутності емоцій, створення теорій з метою пояснення природи емоційних
станів, виявлення змін по зовнішньому обліку тощо. Багатьма вченими (Ч.
Дарвін, П. Бард, У. Джеймс, К. Ізард, К. Ланге, С.Л. Рубінштейн, П.В.
Симонов, П.М. Якобсон та ін.) відзначається, що емоції є одними з
найбільш давніх за походженням психічних станів та процесів. Однак, не
зважаючи на широку представленість емоцій в людській психіці, сьогодні
в літературі, ймовірно, не існує їх чіткого загальноприйнятого
визначення.
Отже, аналізуючи існуючі визначення емоцій, ми робимо висновок,
що в більшості випадків емоції визначаються як особливий клас
психічних станів, процесів, які безпосередньо впливають на діяльність
індивіда. На наш погляд, найбільш точне визначення емоцій представлено
в праці О.Н. Лука «Емоції і особистість», за якою, емоція є особливим
класом психічних станів, пов’язаних із задоволенням чи незадоволенням
потреб, в яких відображається специфічне ставлення до будь-яких
життєвих ситуацій та обставин. У зв’язку з цим, в подальшому нашому
дослідженні ми будемо спиратися на вказані вище визначення емоцій.
Не зважаючи на ряд досягнень, передусім у вивченні феноменології
емоцій, проблем співвідношення емоцій і особистості, емоцій і пізнання,
сучасний стан досліджень, на нашу думку і думку інших авторів,
позначений невизначеністю підходу до вивчення емоційної сфери,
звуженням проблематики тощо. Не випадково, що, характеризуючи
проблему емоцій в цілому, більшість сучасних дослідників вважає за
необхідне відзначити її складність і недостатню розробленість. Можна
погодитись з В.К. Вілюнасом, який представляє сучасний стан психології
емоцій як сукупність проблем, у вирішенні яких існують суттєві
розбіжності. Серед причин, що заважають розвитку досліджень емоцій,
слід зазначити, перш за все, ті труднощі, що викликаються, на наш
погляд, специфікою емоцій як психологічних явищ, а саме:
ситуативністю, мінливістю, суб’єктивністю хвилювань тощо. І досі
окремі автори вкладають різний зміст в поняття «емоція». Так, наприклад,
В.М. Мясіщев зводить поняття «емоції» до поняття «переживання», а
П.В. Симонов у своєму визначенні емоцій спирається на механізм
виникнення емоції як функції актуальної потреби та ймовірності її
задоволення.
На наше переконання, роль емоцій в життєдіяльності людини
всеохоплююча. Вони знаходять своє місце практично в усіх основних
компонентах особистості, відіграють значну роль у здійсненні різних
видів діяльності, роблячи визначальним вплив на формування способів її
організації, виступають регулятором процесів пізнання, спілкування,
мотивації діяльності, зокрема емоції займають значне місце у процесі
професійної взаємодії тощо. Ця думка підтверджується і працями
сучасних українських вчених-психологів –
С.Д. Максименка , М.С. Корольчука, О.П. Саннікової, Н.В. Чепелєвої та
інших, які в плині своїх розробок принагідно торкнулися і досліджуваної
нами теми.
Таким чином, огляд наукової літератури стосовно проблеми,
заявленої у назві дисертації, показує, що питання розвитку емоційної
сфери не є новим як для вітчизняних, так і іноземних психологів, вже
накопичено значний матеріал, створено чимало теоретичних концепцій,
зустрічається досвід формування і розвитку окремих компонентів
емоційної сфери. Ці дослідження мають певне значення для нашої праці.
Проте в цілому проблема ця далека від свого остаточного розв’язання і
досі, як не дивно, залишається дуже актуальною. Крім того, слід
зазначити недостатню вивченість питання, присвяченого формуванню
емоційної сфери, а відтак емоційної компетентності майбутнього фахівця,
зокрема лікаря у процесі професійної підготовки.