Мартищенко Д. Ю.

11202

Історія питання
Античні філософи розглядали емоції як окрему сферу психіки, різнідумки в
тлумаченні впливу емоцій на поведінку людини. Демокріт і Епікур вбачали
зв'язок між емоціями та поведінкою, вказуючи на вплив почуття задоволення
та незадоволення на неї. На відміну від них, Платон та його послідовники
вважали, що розум керує емоціями, і всі емоційні вияви є негативними. Вони
підкреслювали, що розум має переважати над почуттями. Хоча вони
визнавали наявність почуттів, вони тлумачили їх як результат інтелектуальної
насолоди, що виникає від пізнання істини, і не пов'язували афективну
поведінку з інтелектуальними емоціями. Арістотель підкреслював, що емоції
можуть настільки сильно впливати на людину, що вона втрачає здатність до
міркувань. Тому, на думку філософа, сильні емоції, такі як страх і гнів, мають
бути під контролем розуму та відповідати етичним нормам.
Натомість філософи стоїцизму, на відміну від Арістотеля, розглядали емоції
як джерело всіх людських нещасть, тому закликали керуватися лише «вищим
розумом», оскільки емоції виникають через помилкові судження.
Протягом XX століття раціоналістичний погляд на інтелект, що домінує над
почуттями, дійсно вплинув на філософію та психологію, а також на культуру
європейського суспільства. Цей підхід спричинив низьку культуру емоцій та
підкреслив інтелектуальний характер європейської культури загалом.
Основна увага в навчанні та вихованні була приділена знанням та розвитку
когнітивних здібностей, і вияви власних емоцій часто сприймалися як
недоліки виховання чи низький рівень інтелектуального розвитку. Це
призвело до приховування емоцій, стримування їх вираження та відвертості,
що може бути спричинене певними соціокультурними та історичними
факторами.
Однак у більш сучасні часи спостерігається зростаючий інтерес до вивчення
емоцій та їх ролі у житті людини. Дослідження в галузі психології та
нейронауки показують, що емоції мають важливе значення для психічного та
фізичного здоров'я людини, а також впливають на прийняття рішень та
міжособистісні відносини. Тому сучасна культура поступово починає
відводити їм більш вагоме місце і розглядати як важливий аспект людського
існування.
Філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо вважав, що освіта повинна ґрунтуватися
на емоціях та природному сприйнятті, а не тільки на логіці та розумі. Його
ідеї сильно вплинули на романтизм, включаючи українських представників,
які активно досліджували та відтворювали у своїх творах світ емоцій та
природи.
У XX столітті раціоналістична концепція була переосмислена під впливом
наукових досліджень. Чарльз Дарвін, досліджуючи емоції в людей та тварин,
дійшов висновку, що вони мають важливу роль у виживанні та адаптації до
середовища. Ідея про емоційний інтелект почала розвиватися, визнаючи
важливість розуміння та вияву емоцій для успішної адаптації.
Цивілізаційний прогрес підкреслив проблеми, пов'язані з емоційною
нестриманістю, що може призводити до конфліктів та насильства. Філософи,
психологи та педагоги почали досліджувати розвиток емоційного інтелекту та
шляхи поєднання емоцій та розуму у навчанні та вихованні.
Сучасні дослідження поєднують розумові та емоційні аспекти, розглядаючи
емоції як важливу складову психічного життя людини. Наприклад,
австрійський психолог і невролог Зигмунд Фрейд бачив у емоціях
потенційний джерело розладів психіки, але водночас визнавав їх роль у
психічному житті.
Едвард Торндайк, американський психолог і педагог, у 1920-х роках
досліджував вміння підпорядковувати власні емоції завданням комфортного
співіснування в суспільстві і вважав, що ця здатність, яку він назвав
"соціальним інтелектом", є важливою для успішної життєвої траєкторії. Проте
у 1960-і роки цей показник було вилучено з переліку компонентів загального
інтелекту.
Роберт Стернберг, американський психолог, довів, що соціальний інтелект
відрізняється від академічних здібностей і відіграє важливу роль у практичній
діяльності людини. Гаррі Олпорт розширив уявлення про соціальний
інтелект, визначивши його як здатність ефективно оцінювати людей та
пристосовуватися в міжособистісних взаємодіях.
У вітчизняних дослідженнях емоційності український педагог Георгій
Ващенко вказував на тісний зв'язок між розумовими та емоційними
процесами. Він радив поєднувати емоційне виховання з розвитком волі й
характеру, оскільки це сприяє гармонійному розвитку особистості, де
інтелект і почуття працюють у єдності.
Лев Виготський та його послідовники, такі як Олександр Леонтьєв, Сергій
Рубінштейн, Олексій Тихомиров, у 1930-х роках висунули концепцію
динамічної смислової єдності афективних та інтелектуальних процесів. Вони
вбачали цю єдність у динамічному взаємозв'язку та взаємовпливі емоцій та
розумових аспектів психіки на всіх ступенях розвитку людини. За їхньою
думкою, мислення завжди є єдністю емоційного та раціонального, і кожному
ступеню розвитку мислення відповідає певний рівень розвитку емоцій. Вони
ввели термін "смислове переживання" для позначення стану, обумовленого
переживаннями, що пов'язаний з учинком. Вони також наголошували на
тому, що емоції можуть блокувати мислення та мовлення, а без участі
емоційної сфери не відбудеться жоден психічний процес.
Володимир Сухомлинський, український педагог, акцентував увагу на
необхідності розвитку емоційної культури як важливого елемента всебічного
розвитку особистості. Він визначав її як сплав різних складових, таких як
думки, відчуття, сприйняття, емоції, ідеї, що дозволяє людині сприймати
навколишній світ у всьому його багатстві, формувати поважне ставлення до
людей та керувати своїми емоціями.
Також варто згадати, що у 1970-х роках психологи почали досліджувати
взаємодію емоцій та розумових здібностей та висунули концепцію
"когнітивного кола", яке об'єднує настрій і судження та включає різні види
мислення як складників загального інтелекту. Вони також визначили, що
емоції впливають на думки та підсилюють емоційні переживання.
У 1983 році Говард Гарднер, американський психолог, у своїй праці "Межі
розуму: теорія множинного інтелекту", ввів концепцію "множинних
інтелектів", яка відрізнялася від традиційного уявлення про інтелект як
загальну здатність. Він назвав кілька типів інтелекту, таких як вербальний,
логіко-математичний, просторовий, кінестетичний, музичний та емоційний,
кожен з яких грає важливу роль у життєдіяльності особистості. Особливу
увагу він приділив емоційному інтелекту, розрізняючи міжособистісний
інтелект, який дозволяє розуміти інших людей, і внутрішньо-особистісний
інтелект, який допомагає розуміти себе.
Пізніше, в кінці XX століття, вчені почали активно досліджувати емоційний
інтелект. Пітер Селовей та Джон Меєр розглядали його як форму соціального
інтелекту, яка допомагає сприймати та розуміти почуття інших людей. Деніел
Ґоулман підкреслював важливість емоційного інтелекту для успіху в різних
сферах життя, включаючи бізнес та особисті стосунки. Він також увів термін
"емоційний коефіцієнт" (IQ) для вимірювання рівня розвитку емоційного
інтелекту.
Згодом, на початку XXI століття, позитивна психологія почала активно
досліджувати явище щастя та його зв'язок з емоційним інтелектом.
Результати цих досліджень дали поштовх для розробки рекомендацій та
тренінгів з розвитку емоційного інтелекту. Отже, розвиток цієї галузі
психології залишається актуальним та продовжується до сьогоднішнього дня.