Лекція 2.

ТЕОРІЯ КОНЦЕПТУ

1. Концепт як ментальний конструкт.

2. Формування лінгвоконцептології як напряму сучасної лінгвістики.
3. Актуальні проблеми лінгвоконцептології.

Рекомендована література
1. Воркачев С. Г. Лингвокультурный концепт: типология и области
бытования. Волгоград, 2007.
2. Карасик В. И., Красавский Н. А., Слышкин Г. Г. Лингвокультурная
концептология. Волгоград, 2009.
3. Потапенко О. І. Лінгвоконцептологія. К.: Освіта України, 2010.
4. Приходько А. Н. Концепты и концептосистемы. Днепропетровск, 2013.
5. Прохоров Ю. Е. В поисках концепта. М.: Флинта, Наука, 2021 (2008, 2016).
6. Слышкин Г. Г. Лингвокультурные концепты и метаконцепты. Волгоград,
2004.

1. Концепт як ментальний конструкт.

Термін “концепт” увійшов до наукового вжитку ще у першій третині
XX ст. завдяки С. О. Аскольдову (“Концепт и слово”, 1928), який трактував
його як “ментальне утворення, що заміщує у процесі мислення безліч
однорідних об’єктів”. У кінці ХХ ст. цей термін набув поширення в різних
галузях сучасного наукового знання, що досліджують проблеми пізнання,
мислення та його взаємодії з мовою. Категорію концепту вивчають у
філософії, психології, когнітології, культурології, лінгвістиці тощо. “Концепт
є “парасольковим терміном”, який покриває предметні галузі декількох
наукових напрямів, у мовознавстві – це лінгвокогнітологія та лінгво-
культурологія” (С. Г. Воркачов, 2011).

1
 Концепт – це різнорівневе явище, яке одночасно належить логічній та
інтуїтивній, індивідуальній і соціальній, свідомій і несвідомій сферам,
включає поняттєвий, семантичний (смисловий), образний, символьний,
етимологічний, ціннісний і культурний параметри. Багатовимірність і
поліфункційність концепту зумовили формування та розвиток концептології
як міждисциплінарного вчення, проте внаслідок складності цього поняття
воно досі не має достатньо чіткого й однозначного тлумачення, тому багато
питань залишаються дискусійними.
Концепт у лінгвокогнітології розуміють як ментальний конструкт,
компонент загальної концептуальної картини світу, який має універсальний
характер; “одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості та тієї
інформаційної структури, що відображає знання і досвід людини“
(О. С. Кубрякова); у лінгвокультурології це елемент культури, концептосфери
будь-якого етносу, який має національно-культурну специфіку; “згусток
культури у свідомості людини”; “те, за допомогою чого людина входить до
культури” (Ю. С. Степанов). Лінгвокогнітивний і лінгвокультурологічний
підходи до вивчення концепту тісно взаємопов’язані та доповнюють один
одного: “концепт як ментальне утворення у свідомості індивіда є виходом на
концептосферу суспільства, тобто на культуру, а концепт як одиниця культури
є фіксацією колективного досвіду, що стає надбанням індивіда” (В. І. Карасик).
Активне дослідження концепту в лінгвокогнітивному та лінгвокультуро-
логічному аспектах призвело до появи численних його визначень: ментальне
утворення, яке є базовою одиницею мисленнєвого коду людини (З. Д. Попова,
Й. А. Стернін); змістовна одиниця колективної свідомості (А. П. Бабушкін);
інформаційна когнітивна структура свідомості, яка певним чином організована
і вбудована у колективну чи індивідуальну концептосистему (О.О. Селіванова);
ключове слово культури (А. Вежбицька); ментальне утворення, марковане
лінгвокультурною специфікою (С. Г. Воркачов); вербалізоване поняття,
відрефлектоване у категоріях культури (Р. М. Фрумкіна); семантичне
утворення, що характеризує носіїв певної етнокультури (В. А. Маслова) тощо,
2
що свідчить про неоднозначність трактування концепту. Існування різних
інтерпретацій цього поняття зумовлено, на думку З. Д. Попової та
Й. А. Стерніна, тим, “що концепт – категорія мисленнєва, і це дає великий
простір для її тлумачення”. Тому перелічені визначення не взаємовиключають
одне одного, а навпаки, підкреслюють різні сторони і способи утворення
концепту.
На цей час сформувалися основні підходи до розуміння концепту як:
1) ключового елементу культури в ментальному світі людини, оскільки
культура являє собою сукупність взаємопов’язаних концептів (А. Вежбицька,
С. Г. Воркачов, Ю. С. Степанов);
2) породження смислу, оскільки єдиним способом формування концепту
є семантика (Н. Д. Арутюнова, В. А. Маслова, О. Д. Шмельов);
3) посередника між словом і реальністю, оскільки концепт не виникає
безпосередньо із значення слова, а є результатом зіткнення значення з
національним й особистим досвідом носія певної мови (Д. С. Лихачов,
О. С. Кубрякова).
Концепт як ментальний конструкт має низку специфічних властивостей,
що вказує на складність і певну суперечливість його природи. Різні
тлумачення концепту зумовили встановлення неоднакових його ознак
в якісному та кількісному відношенні (С. Г. Воркачов, О. С. Кубрякова,
В. А. Маслова, З. Д. Попова, Й. А. Стернин, О. О. Селіванова та ін.). Так,
О. С. Кубрякова (1996) до базових ознак концепту відносить: 1) оперативність;
2) відображення змісту людської діяльності; 3) наявність інваріантного
стрижня; 4) гнучкість і рухливість. В. А. Маслова (2005) характеризує його як:
1) мінімальну одиницю людського досвіду, яка вербалізується за допомогою
слова та має польову структуру; 2) основну одиницю оброблення, зберігання
та передачі знань; 3) об’єкт, межі якого рухливі; 4) соціальний об’єкт,
оскільки його асоціативне поле зумовлює прагматику; 5) основний елемент
концептосфери, який відображає національний менталітет. О. О. Селіванова
(2010) виділяє такі ознаки концепту, як: 1) неізольованість; 2) відкритість;
3
3) існування в межах концептуального домену / сфери; 4) цілісність і нежорстка
структурованість; 5) динамізм і креативність. Відсутність єдності у визначенні
ознак концепту свідчить про його складну природу.
Концепт як основна операційна одиниця пізнання світу, відображення
людського досвіду та фіксації знань про реальність відображає національну
специфіку мислення носіїв певної етнокультури. Він включає весь смисловий
потенціал репрезентуючих його засобів – репрезентантів: 1) слова та їхні
окремі значення, зафіксовані у тлумачних словниках; 2) різні мовні реалізації
цього смислу (фразеологізми, паремії, синоніми тощо); 3) асоціативні смисли
(асоціати, когнітивні ознаки), які існують у свідомості носіїв мови та
потенційно можуть бути представлені у мовленні. Концепт і його
репрезентанти тісно пов’язані і співвідносяться один з одним як ментальне ціле
та його вербалізована частина. Для експлікації всього змісту концепту в процесі
лінгвістичного аналізу потрібна велика кількість не тільки лексикографічних
даних, але й фактів мовленнєвої комунікації. Вичерпний опис змісту того чи
того концепту, як вважають деякі дослідники (З. Д. Попова, Й. А. Стернін та
ін.), є дуже складним і, більше того, практично неможливим, оскільки, по-
перше, його вивчають переважно на певному корпусі текстів, тому важко
виявити всі індивідуально-мовленнєві (на відміну від мовних) реалізації; по-
друге, концепт як ментальний конструкт не піддається повній вербалізації його
поняттєвих складових (когнітивних ознак). Проте активізація досліджень у цій
галузі сприятиме найбільш повному опису концептів.
Отже, концепт як ментальну одиницю, яка репрезентує культурно-
національну специфіку носіїв певної етнокультури, активно вивчають у різних
галузях науки, в тому числі у лінгвістиці.

2. Формування лінгвоконцептології як напряму сучасної лінгвістики.

Активізація лінгвістичних досліджень концепту сприяла формуванню
на початку ХХІ ст. лінгвоконцептології (термін Й. А. Стерніна), яка вивчає
універсальні й етнокультурні концепти, їхній зміст, структуру і специфічні
4
властивості, особливості тієї чи тієї національної концептосфери. Вона склалася
на синтезі ідей філософії, когнітології, етнології, культурології та лінгвістичної
семантики.
У межах лінгвоконцептології найбільш продуктивно розробляють такі
напрями дослідження концепту:
1) лінгвокультурологічний: вивчають концепти певної етнокультури,
способи та засоби їхньої репрезентації у мові (Д. С. Лихачов, Ю. С. Степанов,
В. І. Карасик, В. А. Маслова, Т. В. Радзієвська);
2) зіставний: встановлюють спільні та національно-специфічні концепти,
а також етнокультурні компоненти у структурі універсальних концептів
(І. О. Голубовська, Н. В. Іваненко, В. В. Колесов, З. Д. Попова, Й. А. Стернін);
3) лінгвопоетичний: досліджують художні концепти як одиниці
ідіоконцептосфери письменника (Н. В. Александрович, Н. С. Болотнова,
В. В. Колеснікова, В. І. Кононенко, Л. В. Міллер);
4) лінгвополітичний: виявляють специфічні концепти політичного
дискурсу (В. Л. Кравченко, О. Р. Левенкова, В. П. Макаренко, С. С. Неретіна,
О. Й. Шейгал);
5) лінгвоконцептографічний: розробляють принципи опису концептів й
укладають концептуарії – словники, в яких представлено концептосферу
певного етносу або її фрагменти (Ю. С. Степанов, В. В. Жайворонок,
В. П. Руднєв, О. І. Потапенко та ін.).
У зв’язку з цим активно формується терміносистема лінгво-
концептології: концепт; ім’я концепту (умовне найменування концепту, яке
найбільшою мірою відображає його сутність: 'Душа', 'Простір', 'Кохання' тощо);
номінативне поле концепту (сукупність усіх номінативних – мовних і
мовленнєвих – одиниць, які репрезентують концепт); моделювання концепту
(відтворення змісту і структури концепту); репрезентація концепту;
репрезентант (мовна / мовленнєва одиниця, за допомогою якої представлений
концепт); асоціат (когнітивна ознака, яка репрезентує концепт на ментальному
рівні); когнітивна ознака (існує у свідомості носія мови); концептуалізація
5
(членування увлення про світ за допомогою концептів); концептуальний аналіз;
концептуарій (словник концептів) тощо.
Основним методом лінгвоконцептології є концептуальний аналіз
(із залученням інших лінгвістичних методів: контент-аналізу, компонентного
аналізу, контекстуального аналізу, когнітивної інтерпретації, лінгвістичного
моделювання, асоціативного експерименту, анкетування), мета якого полягає в
експлікації концепту, що передбачає ряд процедур: 1) визначення екстра-
лінгвістичної ситуації, з якою співвідноситься концепт, на основі аналізу
корпусу текстів; 2) встановлення місця концепту в національній свідомості за
допомогою енциклопедичних і лінгвістичних словників для виявлення ядерної
зони концепту; 3) залучення до аналізу текстів різної стильової кваліфікації
(наукових, художніх тощо) для виявлення периферії концепту; 4) опис змісту
концепту, тобто засобів його репрезентації; 5) моделювання структури
концепту – ядерної, колоядерної та периферійної зон.
Найбільш перспективним у розвитку лінгвоконцептології є подальша
систематизація та уніфікація накопиченого теоретичного й емпіричного
матеріалу на базі концептологічних досліджень одного або декількох етносів.
Можна припустити також, що продуктивно розвиватимуться лінгвопоетичний і
лінгвополітичний напрями лінгвоконцептології внаслідок активного вивчення
концептів у художньому та політичному дискурсах. Окрім того, поступове
виявлення всього корпусу мовних і мовленнєвих репрезентантантів різних
концептів сприятиме успішному розвитку лінгвоконцептографії – розробленню
нових концептуаріїв.

3. Актуальні проблеми лінгвоконцептології.

До кола актуальних проблем лінгвоконцептології входить визначення
сутності й ознак концепту, його типів і засобів репрезентації, принципів
структурації концепту та концептосфери, розроблення єдиної методики
концептуального аналізу. Детальніше розглянемо деякі з них:

6
 1. Структурація концепту
Концепт як ментальний конструкт вербалізується у мові та містить,
що було зазначено вище, весь семантичний потенціал його репрезентантів:
1) слова та їхні окремі значення; 2) різні мовні реалізації того чи того смислу
(фразеологізми, паремії тощо); 3) асоціативні смисли (асоціати, когнітивні
ознаки), які існують у свідомості носіїв мови. Однак у багатовимірній
структурі концепту як ментального комплексу вчені виявляють різні його
компоненти. Так, Ю. С. Степанов (1997) вважає, що в концепті виділяється
три основних рівні: буквальний смисл (внутрішня форма), пасивний
(історичний) і новітній (актуальний, активний). В. І. Карасик (2001, 2004)
структурує його на образний, поняттєвий і ціннісний компоненти.
С. Г. Воркачов (2002, 2003) виділяє в концепті три складові: поняттєву, що
відображає його ознакову та дефініційну структуру; образну, яка фіксує
когнітивні метафори, що підтримують концепт у мовній свідомості;
значеннєву, що містить етимологічні й асоціативні характеристики концепту,
які визначають його місце в лексико-граматичній системі мови. З. Д. Попова
та Й. А. Стернін (2007) вважають, що необхідно розмежовувати зміст і
структуру концепту: зміст концепту внутрішньо впорядкований за польовим
принципом – ядро, ближня, дальня і крайня периферія; структура концепту
включає утворюючі його базові структурні компоненти різної когнітивної
природи – чуттєвий образ, зміст й інтерпретаційне поле. В. А. Маслова (2005,
2007, 2016) навпаки зазначає, що зміст концепту утворюють усі його
репрезентанти, а структура складається з ядерної, колоядерної та
периферійної зон. Отже, проблема структури і змісту концепту залишається
остаточно не вирішеною.
2. Методика аналізу й опису концепту
Науковці розробляють різні методики встановлення змістового обсягу й
опису концептів. В. А. Маслова (2005, 2007) вважає, що для визначення змісту
концепту необхідно: 1) на основі текстових матеріалів визначити референтну
ситуацію, з якою співвідноситься певний концепт; 2) встановити місце
7
концепту в мовній картині світу та національній мовній свідомості через
звернення до енциклопедичних і лінгвістичних словників (шляхом аналізу
словникових дефініцій визначають ядро концепту); 3) врахувати особливості
етимології слова; 4) залучити до аналізу різноманітні контексти (поетичні,
наукові, публіцистичні, філософські тощо) для виявлення периферійних ознак
концепту; 5) зіставити отримані результати з аналізом асоціативних ядерних
зв’язків, зробити висновки про смислові зв’язки цього концепту з іншими;
6) проінтерпретувати концепт у різних видах мистецтва. З. Д. Попова та
Й. А. Стернін (2007) виділяють такі етапи аналізу концепту: 1) побудова
номінативного поля концепту; 2) аналіз та опис семантики мовних засобів,
які входять до номінативного поля концепту; 3) когнітивна інтерпретація
результатів опису семантики мовних засобів – виявлення когнітивних ознак,
що формують досліджуваний концепт як ментальну одиницю; 4) верифікація
отриманого когнітивного опису в носіїв мови шляхом анкетування,
соцопитування (цей етап є факультативним); 5) описування змісту концепту
у вигляді переліку когнітивних ознак. Проте єдиної методики аналізу й опису
концептів досі не існує.
3. Класифікація концептів
У лінгвоконцептологічних дослідженнях розроблено різноманітні
класифікації концептів за певними критеріями: за роллю у структурі
свідомості; за суб’єктом й об’єктом концептуалізації; за обсягом та якістю
інформації тощо (С. Г. Воркачов, В. І. Карасик, В. А. Маслова, З. Д. Попова,
Й. А. Стернін, М. В. Піменова та ін). В. А. Маслова (2005, 2007) поділяє
концепти на такі типи: 1) за носіями: універсальні (загальнолюдські),
етнокультурні (загальнонаціональні), соціальні (групові) й індивідуальні
(особистісні); 2) за особливостями функціонування в мовленні (тексті,
дискурсі): політичні, релігійні, педагогічні тощо; 3) за тематикою: етичні,
емоційні, просторові і т. д. М. В. Піменова (2003, 2012) виділяє такі типи
концептів: парні (імена концепту синонімічні: наприклад, 'Істина' – 'Правда'),

8
бінарні (імена концепту утворюють антонімічні пари), еквівалентні (рівно-
значні, універсальні). Таким чином, єдиної класифікації концептів досі немає.
4. Структурація концептосфери
Спірним є питання про структуру концептосфери як сукупності концептів
етносу, яка у кожного народу крім універсальних компонентів має етно-
специфічні, що загалом становлять основу національного світобачення. Для
позначення цього поняття В. В. Красних (2002) ввела термін “когнітивна
база“ – “певним чином структурована сукупність необхідно обов’язкових знань
і національно-детермінованих і мінімізованих уявлень того чи того лінгво-
культурного співтовариства, якими володіють усі носії певного національно-
культурного менталітету”. Ю. Є. Прохоров (2004) також стверджує, що
належність до певної культури визначається наявністю базового стереотипного
ядра знань, що повторюється у процесах соціалізації індивідуумів у суспільстві,
і досить стереотипного (на рівні етнокультури, а не особистості) вибору
елементів периферії. В. А. Маслова (2005, 2007) виділяє у структурі
концептосфери (як і концепту) ядро, колоядерну зону та периферію, причому
ядро і колоядерна зона, на її думку, переважно репрезентують універсальні та
загальнонаціональні знання, а периферія – індивідуальні. З. Д. Попова та
Й. А. Стернин (2005, 2006, 2007) вважають, що базове стереотипне ядро знань
дійсно існує, але виділяється з індивідуальних концептосфер як деяка їхня
частина, рівною мірою присвоєна усіма членами лінгвокультурної спільноти.
Вчені розрізняють не тільки національні й індивідуальні, але і так звані
“групові концептосфери” (професійну, вікову, статеву тощо). Таким чином,
питання про структуру концептосфери залишається відкритим.
Отже, концепт як ментальну одиницю, що репрезентує культурно-
національну специфіку носіїв певної етнокультури, активно вивчають у різних
галузях лінгвістики, внаслідок чого сформувалася та стрімко розвивається
лінгвоконцептологія. Однак через складність цього поняття питання про його
сутність, властивості, структуру, типи і способи репрезентації залишаються
дискусійними та потребують подальшого дослідження.
9