УДК 821.

111:81'42
Підгорна А. Б.
канд. філол. наук, доц. НУ «Запорізька політехніка»
АВТОРСЬКА КАРТИНА СВІТУ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ
У світлі сучасних когнітологічних досліджень значного поширення набуває тлумачення моделі світу
автора як «індивідуально-авторської концептосфери». Подібна концептосфера, за словами В. Кононенка,
виявляє себе як комплекс понять, слів, образів, символів [2, с. 12]. Отже, мовними проекціями концептів як
ментальних одиниць концептосфери у художньому тексті виступають знаки, символи, образи. Мовне
пояснення концептів здійснюється через ключові слова і мотиви, які можуть розглядатися і в межах
окремого твору, і в контексті творчості письменника, і в інтертекстуальних зв’язках.
Якщо виходити із того, що, маніпулюючи вербальними символами, можна маніпулювати концептами,
тобто будувати нові концептуальні структури, як зауважує В. Кононенко, то художній текст, можна сказати,
може створювати свою концептосферу [2, с. 21]. Деякі концепти в авторських творах можуть набувати
інших значень, тобто носити виключно індивідуальний характер. А при читанні художніх творів найчастіше
саме індивідуальний характер знака виходить на перший план, що і дозволяє говорити про своєрідність
концептуальної системи конкретного письменника.
На думку В. Маслової, основними конститутивними елементами індивідуально-авторської моделі
світу є улюблені автором слова-образи, слова-мотиви, які, повторюючись, збагачуються, змінюються, в які
вкладається власний зміст, що необов’язково співпадає зі словниковим, іншими словами. Це власне і є
концепти [4, с. 6]. З іншого боку, як і у випадку з мовною картиною світу, джерелом моделювання
авторської моделі світу може бути різний мовний матеріал. Однак, в останньому випадку дослідники
зважають передусім на ті ключові одиниці, що є визначальними у творчості того чи іншого автора. І чим
багатший культурний і емоційний досвід автора, тим глибшими й вагомішими є його концепти [5, с. 127].
Видатні письменники, з одного боку, втілюють у своїй творчості основні ідеї, культуру й мовні
особливості сучасної їм епохи, а з іншого – активно впливають на розвиток як мови, так і культури свого
народу, її концептосфери. Концептуальна сфера, в якій живе будь-яка національна мова, постійно
змінюється та збагачується завдяки наявності необхідного культурного досвіду, зокрема розвитку
словесного мистецтва [3, с. 111].
Слід зазначити, що у художньому тексті основна роль відводиться індивідуальності та унікальності
образу автора, що знаходить відображення у підтексті у вигляді асоціацій, які читач, завдяки своїм фоновим
знанням, може вловлювати і таким чином сприймати основний смисл тексту та концептуалізувати його. У
художньому тексті завжди існує система концептів, яка відображає авторський задум і формує цілісність
твору. Тому за основу дослідження приймається гіпотеза про дворівневу структуру авторської
концептосфери: на першому рівні виділяються індивідуально-авторські концепти, як одиниці свідомості
автора, на другому – когнітивні структури, які являють собою процес і результат взаємодії між концептами
[6, c. 218].
Загалом, розуміння змісту художнього твору – це фактично процес взаємодії концептуальних систем
автора і адресата тексту, процес реконструкції в свідомості читача певного фрагмента моделі світу
письменника, який вербально сплікується в тексті. Збагачення інформаційного тезауруса читача у процесі
залучення до естетичного смислу тексту зумовлене творчою індивідуальністю митця, неповторністю його
світобачення, а отже, оригінальністю його концептосфери. Крім того, виняткового значення в осмисленні
художнього змісту тексту набувають індивідуально-авторські концепти, які, перебуваючи на периферії
«середнього, стандартного тезаурусу певної мовленнєвої спільноти» та підлягаючи авторській інтенції,
актуалізуються в лексичній структурі тексту [1, c. 260].
Індивідуально-авторська модель світу виявляє тісний взаємозв’язок між мовною картиною світу і
концептуальною, які виділяються у межах загального конструкта «картина світу». Вона є
загальнонаціональною, тобто такою, що здатна засобами певної мови виразити світовідчуття та
світорозуміння народу – її носія, репрезентоване в індивідуально-авторській уяві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арнольд, И. В. Стилистика современного английского языка. (Стилистика декодирования) : учеб.
пособие [Текст] / И. В. Арнольд. – М. : Просвещение,1990. – 300 с.
2. Кононенко, В. Концепти українського дискурсу [Текст] / В. Кононенко. – К. : Плай, 2004. – 248 с.
3. Лазебник, Ю. С., Ярмак В. И. Поэзия ХХ века: слово, текст, мир [Текст] / Ю. С. Лазебник,
В. И. Ярмак. – К. : Наукова думка, 1992. – 144 с.
4. Маслова, В. А. Поэт и культура: концептосфера Марины Цветаевой : учеб. пособие [Текст] /
В. А. Маслова. – М. : Флинта ; Наука, 2004. – 256 с.
5. Селиванова, Е. А. Когнитивная ономасиология [Текст] / Е. А. Селиванова. – К. : Фитосоциоцентр, 2000.
– 247 с.
6. Шанский, Н. М. Лингвистический анализ художественного текста [Текст] / Н. М. Шанский. – Л. :
Просвещение, 1990. – 414 с.
УДК 340.113
Бережна О. О.
ст. викл. каф.ТіПП НУ «Запорізька політехніка»
ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ ТА РОЛЬ ЮРИДИЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ
Професія перекладача – одна з найдавніших, адже вже при першому контактуванні між людьми, що
говорять різними мовами, виникала потреба в послугах так званого «тлумача». Завдяки праці перекладачів
ми маємо можливість читати твори всесвітньо відомих талановитих письменників, дізнаватися новини,
спілкуватися з іноземними партнерами. Особливості взаємозв'язку мови і права з давніх давен цікавлять
мовознавців і правознавців. Діалог цих наукових сфер, що почався в Німеччині ще на початку 19 століття, з
того моменту все більш розширювався, підживлюючи новими суспільно значущими темами. Наприклад, в
70-х роках 20 століття зміцненню співробітництва правознавства та лінгвістики значно сприяла «вимога
суспільства створити зрозумілу громадянам мову відомчих установ» [1, c. 75]. В 80-х і 90-х роках
обговорення нових формулювань законодавства, що забезпечують рівні права чоловіків і жінок, проходило
за участю лінгвістів.
В останні роки одним з найважливіших факторів у розвитку цього діалогу є процес правової
гармонізації в Європейському Союзі, а також розвиток торгівлі і нових засобів комунікацій, внаслідок чого,
зокрема, зростає увага до питань міжмовної комунікації в сфері права [4, c. 114]. Питаннями мови та права
займається розділ науки, званий в науковій літературі «legal linguistics» («правова лінгвістика»). Німецький
вчений-лінгвіст Адальберт Подлех «правовою лінгвістикою» називав «сукупність всіх методів і результатів
досліджень, які стосуються питань зв'язку мови і правових норм, і відповідають вимогам сучасної
лінгвістики». Сучасне розуміння правової лінгвістики значно розширилося, так як «змінилися вимоги
сучасної лінгвістики, що пройшла за ці роки довгий шлях розвитку» [5, c. 23]. У зв'язку з цим змінилося
співвідношення правознавства та мовознавства в вивченні мовних питань у правовій сфері та значно зросла
роль лінгвістичних досліджень в цій області.
Спираючись на класифікацію науково-дослідницької групи з вивчення мови права Берлінсько-
Бранденбурзької академії наук, можна виділити наступні найважливіші галузі дослідження сфери мови і
права у науці: 1) Комунікація в суді – мовна поведінка сторін перед судом. Цей широкий напрямок
досліджень включає, зокрема, питання риторики, стилістики, лінгвістики тексту, а також різні чисто мовні
аспекти, наприклад, соціальні і діалектні відмінності в мовній поведінці учасників комунікації; 2) Юридична
аргументація – способи і можливості вираження юридичних аргументів «засобами природної мови з
урахуванням його багатозначності, варіантності і невизначеності» [5, c. 32]. Юридична логіка розглядається
тим самим через призму можливостей і властивостей мови; 3) Судова лінгвістика – вивчення і розробка в
правовій практиці технічних прийомів розслідування за допомогою лінгвістики та ін.; 4) Мовні норми в
праві – «правові приписи щодо мови в суді, вимоги до юридичних перекладів, питання мовних позначень,
наприклад, в сфері права на ім'я, права торгових знаків і т.д.» [5, c. 33]. 5) Правова сила мовних дій –
дійсність законів і правових норм, «види їх мовного маркування», а також окремі випадки мовних дій,
наприклад, «інвективні критерії» тощо. [5, c. 34]; 6) Критерії трактування текстів – «взаємодія власне
мовних закономірностей і позамовних критеріїв» [5, c. 35], що дозволяють уточнити значення тексту, таких
як правова культура, комунікативна ситуація, обсяг знань учасників комунікації тощо; 7) Мовні вимоги до
юридичних формулювань, зокрема, в зв'язку з вимогами зрозумілості і однозначності. «Систематична
розробка мовних критеріїв, співвідношення мовної форми юридичного тексту і його зрозумілості та
однозначності» [5, c. 34].
Питання про те, чи є мова права особливою мовою і чи є ця спеціальна мова внутрішньо єдиною,
складає одну з традиційних областей досліджень правової лінгвістики. «Так як мова права є не тільки
семіотичною системою, але і невіддільною частиною правової системи з її традиціями, особливостями
логіки і функціями, то особливості цієї мови природним чином випливають з особливостей самого права»
[3, c. 48], серед яких в першу чергу наводяться наступні: високий ступінь абстракції юридичних понять. На
відміну від спеціальних областей, як наприклад, техніки або природознавства, де терміни позначають
конкретні предмети і можуть бути зображені принаймні графічно, що дозволяє досить легко визначити зміст
поняття і співвіднести поняття з його мовним позначенням, «мова права виражає абстрактні поняття і
зв'язки між ними» [3, c. 51]. Звідси випливає друга особливість мови права, тісний зв'язок мови і права.
«Правові поняття і норми можуть бути виражені лише за допомогою мови» [5, c. 35]. Мова є єдиним
«робочим інструментом» юриста, інструментом, який повинен бути добре пристосований для роботи з
«робочим матеріалом», тобто з системою правових відносин, щоб забезпечити її функціонування. Таким
чином, «мова права повинна бути, з одного боку, єдиним, щоб забезпечити єдність всередині правової
системи» [3, c. 54]. З іншого боку, він повинен бути застосований для різних цілей, тобто в різних сферах
юридичної діяльності.
Існують різні думки про те, наскільки мова права може вважатися єдиною. На користь цього
припущення свідчить той факт, що юристи, тобто основні носії цієї мови, отримують однакову освіту на
основі єдиної мови. Крім того, «у всіх галузях права, мова правової практики спирається на єдину мову
закону» [3, c. 54]. Аргументом проти цього твердження можуть служити різні критерії, за якими мову права
можна структурувати. Це і відмінності між правовими інститутами, в яких засобом комунікації є мова права,
і різні рівні знань і компетентності учасників цієї комунікації (при цьому не слід випускати з уваги, що межа
між обсягом юридичних знань юриста і не юриста може бути розмита), і безліч способів комунікації
(наприклад, усна або письмова) та інші аспекти. Багато робіт останніх років спиралися на запропоновану В.
Отто класифікацію «шарів» юридичної мови» [2, c. 73], тобто його внутрішньої структури: 1. мова законів:
загальні, абстрактні правові норми, призначені законодавцем як для фахівців, так і для не-юристів; 2. мова
судових рішень; 3. мова юридичної науки і експертиз: коментарі та обговорення спеціальних питань
фахівцями для фахівців; 4. мова відомчого письмового спілкування: формуляри, пам'ятки, порядки і т.д.; 5.
адміністративний жаргон: неофіційне обговорення спеціальних і полуспеціальних питань фахівцями. Ці
«мовні шари» відрізняються один від одного мірою необхідності точного, докладного і короткого
вираження понять у мові. Серед особливостей юридичної мови, що найбільш часто піддаються критиці з
боку лінгвістів, багато дослідників наводять такі: вживання юридичних термінів, які збігаються зі словами
природної мови: наприклад, «термінологізованих слів»: possession – володіння, item – річ, об'єкт [3, c. 67];
вживання «невизначених виразів»: public interest – інтереси громадськості [3, c. 67]; вживання архаїзмів;
«компактний стиль» (складні номінальні групи, пасивні конструкції, заплутані синтаксичні конструкції і
складнопідрядні речення та ін.)» [2, c. 114]. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що причини
виникнення проблем розуміння між юристами і неюристами в правовій та адміністративній області
полягають не в лексиці і мовних структурах, а скоріше в абстрактності спеціальних юридичних
взаємозв'язків.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеева, Л. М. Терминоведение и философия [Текст] / Л. М.Алексеева // Стереотипность
и творчество в тексте: Межвузовский сборник научных трудов. – Пермь: ГОУ ВПО “Пермский
государственный университет”, 2004. вып. 7. – С. 204–219.
2. Алимов, В. В. Юридический перевод. Практический курс. Английский язык [Текст] /
В. В. Алимов. – М. : КомКнига, 2005. – 160 с.
3. Гамзатов, М. Г. Техника и специфика юридического перевода: [сборник статей] [Текст] /
М. Г. Гамзатов. Санкт-Петербург: Филологический факультет Санкт-Перербургского гос. Ун-та, 2004. –
181 с.
4. Панкратова, Е. А. Особенности межкультурной коммуникации специалистов юридического
профиля // Языки профессиональной коммуникации [Текст] / Е. А. Панкратова. – Челябинск: Изд-во ЧелГУ,
2012. – 203 с.
5. Томпсон, Г В. Курс юридического перевода (гражданское и торговое право)[Текст] /
Г. В. Томпсон. – М. : МГИМО Мид России, 2002. – 192 с.

УДК 811’11’27
Приходько А. М.1, Козлова О. Б.2
1
д-р филол. наук, проф. НУ «Запорізька політехніка»
2
студ. гр. ГФз-310м НУ «Запорізька політехніка»
ПОНЯТТЯ «ДИСКУРС» VS. «ТЕКСТ» У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

Поняття комунікативної стратегії та тактики вже досить детально розроблені у лінгвістиці. Однак ще й
донині вони не мають ані загальноприйнятої дефініції, ані однозначного трактування. Під комунікативною
стратегією розуміють «характеристику когнітивного плану спілкування, яка контролює оптимальне
вирішення системи завдань» [3, с. 274], «вибір комунікативних намірів, розподіл квантів інформації по
комунікативним складовим» [8, с. 18]. «загальний план або «вектор» мовленнєвої поведінки» [7, с. 58].
Наголошуючи на інтенціональності та цільовому призначенні комунікативної стратегії, дослідники
характеризують її і як «творчу реалізацію плану побудови мовлення з метою вирішення глобального
мовного/немовного завдання в конкретній інтеракції» [2, с. 50], «послідовність мовленнєвих дій,
організованих залежно від цілей комунікативної взаємодії» [8, с. 22], «ефективні шляхи досягнення
комунікативних цілей» [9, с. 97], «план із оптимального втілення комунікативного наміру, що визначає
сукупність мовних та мовленнєвих засобів» [1, с. 12].
На нашу думку, вибір комунікативних стратегій визначають комунікативні інтенції. На це вказує і
О. О. Селіванова, яка вважає, що «комунікативна інтенція є превербальним, осмисленим наміром мовця, що
зумовлює вибір комунікативних стратегій, визначає внутрішню програму його мовлення та способи її
втілення» [6, с. 605]. Під комунікативною інтенцією розуміють також цілі та наміри мовця, його загальну
настанову та спрямованість на реалізацію комунікативного наміру (наприклад, повчання, інформування,
переконання адресата, спонукання його до дій, навіювання та інше) [5, c. 56].
 Комунікативні стратегії розрізняються відповідно до цілей, які переслідує людина у процесі
спілкування. Цілі учасників комунікативної взаємодії можуть бути організовані ієрархічно. Наприклад,
О. С. Іссерс і М. Макаров пропонують розрізняти два види ієрархічно підпорядкованих цілей: першочергові
(заради яких планується та здійснюється комунікація) та другорядні цілі, пов’язані з ефективною взаємодією
комунікантів, їх самовираженням, самооцінкою та прагненням створити позитивний імідж [3, с. 112; 4,
с. 23].
Першочергові цілі ініціюють комунікативний процес, керують мовленнєвими діями. Для їх досягнення
використовують основні стратегії, спрямовані на корегування моделей світу, системи цінностей та
поведінки адресата. Для реалізації другорядних цілей, змістом яких є досягнення успіху в процесі
комунікативної взаємодії, застосовують допоміжні стратегії, що сприяють її ефективній організації й
оптимальному впливу на адресата.
Одна і та ж сама тактика може застосовуватися у різних стратегіях одного й того ж самого дискурсу
або у різних типах дискурсу. Наприклад, тактика компліменту може використовуватися не тільки в
рекламному, а й у любовному, публічному чи політичному дискурсах. Подібні тактики вважаються
універсальними [8, с. 68]. Номінація тактик здійснюється зазвичай шляхом використання певної
семантичної назви, що узагальнює значення одиниць, які слугують засобами передачи тієї чи іншої
комунікативної тактики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бєлова, А. Д. Комунікативні стратегії і тактики: проблеми систематики [Текст] / А. Д. Бєлова //
Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. праць. – К., 2004. – Вип. 10. – С. 11-16.
2. Вострова, С. В. Комунікативні стратегії та тактики англомовного медичного дискурсу [Текст] / С. В.
Вострова // Проблеми семантики слова, речення та тексту: зб. наук. пр. [відп. ред. Н. М. Корбозерова] – К. :
Видавничий центр КНЛУ. – 2003. – Вип. 9. – С. 48-57.
3. Иссерс, О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи [Текст] / О. С. Иссерс. – М. :
Эдиториал УРСС, 2002. – 284 с.
4. Макаров, М. Л. Основы теории дискурса [Текст] / М. Л. Макаров. – М. : Гнозис, 2003. – 280 с.
5. Паршин, П. Б. Речевое воздействие: основные сферы и разновидности [Текст] / П. Б. Паршин //
Рекламный текст. Семиотика и лингвистика. – М., 2000. – C. 55-73.
6. Селіванова, О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми [Текст] / О. О. Селіванова. –
Полтава : Довкілля, 2008. – 718 с.
7. Труфанова, И. В. О разграничении понятий: речевой акт, речевой жанр, речевая стратегия, речевая
тактика [Текст] / И. В. Труфанова // Филологические науки. – 2000. – № 3. – С. 56-65.
8. Янко, Т. Е. Коммуникативные стратеги русской речи [Текст] / Т. Е. Янко. – М. : Языки
славянской культуры, 2001. – 384 с.
9. Adams, J. K. Pragmatics and Fiction / J. K. Adams. – Amsterdam, Philadelphia : Benjamins, 1985. – 89 p.

УДК 811.111'276.2:575
Кузнєцова І. В.1, Рябчук О. Т.2
1
канд. філол. наук, доц. НУ «Запорізька політехніка»
2
студ. гр. ГФз-310м НУ «Запорізька політехніка»
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ФІТОНІМ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ
Світ рослин безумовно є важливим фрагментом мовної картини світу. Фітонімічна лексика в свою
чергу відображає господарську та культурну діяльність народу, систему його цінностей і світосприйняття.
Людина, відчуваючи себе частиною природи, на початкових етапах свого розвитку знаходилась в повній
залежності від існування флори. Назви рослин є носіями символічного змісту завдяки таким їх семантичним
ознакам, як багатозначність, образність, імпліцитність змісту. Індивідуальні знання символіки фітонімів
формуються переважно на підсвідомому рівні під впливом міфів, легенд, народних пісень, фразеологізмів,
звичаїв, обрядів, ритуалів, а також літературних творів. Тому історико-етимологічному аспекту вивчення
фітонімів учені приділили більше уваги.
Термін «фітонім» з явився у 70-х років XX століття, саме з цього періоду дане поняття почало активно
використовуватися в лінгвістиці. На думку Ю. А. Дьяченко, в науці оформилося як вузьке, так і широке
тлумачення зазначеного терміну. Як зазначає С. Шестакова, «фітонім – це власне ім’я будь-якої рослини»
[2, с. 45]. Початок вивчення фітонімічної лексики пов'язане з ім'ям Ф. І. Буслаєва. Оскільки в мовознавчій
науці немає єдиного визначення назв на позначення об’єктів рослинного світу, такі лексичні утворення
іменували порізному: фітонім (О. Абакумова, О. Блінова, С. Бутко тощо), флороназва (В. Пітель). Проте
деякі дослідники у своїх розвідках послуговуються не якимось одним терміном, а використовують
паралельні найменування: фітонім, фітонімний іменник (І. Клімас), фітонім, флорема, флористична одиниця
(К. Акулініна), фітонім, флористична лексема (С. Камаль), фітонім, фітонімічна лексема (Ю. Дьяченко),
флоролексема, флоризм, флороназва, флористична одиниця (С. Шуляк), флоролексема, флористичне
найменування (І. Коломієць, Д. Уманець). Проаналізовавши ці визначення, кваліфікуємо лексеми
аналізованого різновиду як фітоніми (терміни флороназва, флоролексема вживаємо як синонімічні).
Згідно Т. В. Анікіної, фітоніми поділяються на групи, в залежності від їх структурних особливостей:
однослівні і складні найменування. Група однослівних номінацій включає фітоніми, утворені шляхом
запозичення і словотвору. Наприклад, запозичена з грецької мови chamomile – ромашка. Група складних
найменувань включає фітоніми з двох і більше лексичних компонентів. Наприклад, rubber plant – фікус. У
простих фітонімів, утворених за допомогою суфіксації, як похідних афіксів використовуються суфікси -age
(lovage – любисток) і -y (barley – ячмінь). Вони характеризуються непродуктивністю. Ще меншою
продуктивністю характеризуються субстантивація (pink – гвоздика, everlasting – цмин) і скорочення (lily
<Lilium – лілія, elder <elder berry tree – бузина) [1, с. 8]
Як відомо, запозичення є широким пластом лексики. Серед можливих типів словоскладання для
номінації англійських фітонімів використовуються тільки два. Простим словоскладанням можна утворити
такі лексеми: henbane – блекота (букв. курка + отрута); larkspur – живокіст (букв. жайворонок + шпора);
hawthorn – глід (букв. огорожа + колючка); moor-berry – журавлина болотна (букв. болото + ягода).
[1, с. 8].
За ознакою структурно-семантичної організації можно виділити такі тематичні групи назв на
позначення флористичних одиниць: а) найменування сукупностей (елементи ландшафту): об’єкти природи,
створені без участі людини: ліс – forest; об’єкти природи, створені людиною: сад – garden; б) загальні
найменування: квіти – flowers; в) власне фітоніми: назви дерев: сосна – pine; назви кущів: бузок – lilac;
назви ліан: виноград – grape; назви трав: суходільних: чистотіл – celandine, кульбабка – dandelion; водяних
і болотних: комиш – reed; назви квітів: ромашка – chamomile, гвоздика – pink; назви городніх культур:
соняшник – sunflower; назви плодів: фруктових дерев: яблуко – apple; городніх рослин: морквина – carrot; г)
партитивні фітоніми (частини рослин): гілка – branch тощо.
Отже, проведений короткий структурно-семантичний аналіз фітомної лексики, дає підстави твердити,
що у ролі об’єктів цих наукових досліджень виступають різноманітні флороназви, які включають родові і
видові поняття, в основному вилучені із спеціальних джерел наукової літератури (словників, довідників,
науково-навчальних посібників тощо), тобто закріплені за науковою сферою вживання і підпорядковані
певній галузі знань. Наведені класифікації флороназв, з одного боку, адекватно відображають
екстралінгвільну типологію рослин на рівні буденної свідомості пересічного носія мови, а з іншого боку,
вони придатні для власне лінгвістичного використання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аникина, Т. В. Словообразовательная структура фитонимической лексики в английском и русском
язиках [Текст] / Т. В. Аникина // Научный результат. Сер. : Вопросы теоретической и прикладной
лингвистики. – 2018. – Т. 4, № 4. – С. 3–13.
2. Шестакова, С. Мотивація сучасних українських фітонімів [Текст] / С. Шестакова // Українська мова.
– 2010. – № 2. – С. 44–49.