Питання 2 До початку XVII століття, тобто на той час, коли жили герої

Сервантеса, епоха Відродження, з її вірою в людину й у її можливості,

завершилася. У великих ідеях виявилися складні суперечності. Стало
зрозуміло, що сміливим надіям і високим завданням, які Відродження
ставило перед людиною, не судилося здійснитися в реальному житті. Минає
наївна переконаність у тому, що тільки від самої людини залежить виконання
його призначення на землі. Люди перестають вірити в безмежні можливості
людини. У романі Сервантеса Дон Кіхот і відбилася ця катастрофа ідеалів
Відродження, протиставляються реальність і мрії, ідеал і дійсність.
Новаторський характер і реалістична значимість «Дон Кіхота» уже в XIX ст.
були визначені видатними представниками реалістичного мистецтва, а
найбільш чітко і глибоко- В. Г. Бєлінським. У різних своїх статтях великий
критик широко характеризував роман Сервантеса як початок нової епохи в
літературі. В одній з них він писав: «Великий витвір Сервантеса цілком
достойний своєї великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера нашого
найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напрямку
роману і звернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки
сатиричним тоном його твору, але й високим художнім його достоїнством:
усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав
дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів». Роман дає
надзвичайно широку і правдиву картину іспанської дійсності. Перед нами
проходять люди різних станів і професій: дворяни і селяни, священики і
солдати, купці і волоцюги, студенти і погоничі мулів, господарі заїжджих
дворів і пастухи, комедіанти і бандити. Як підрахував один дослідник, в
романі виведено 669 персонажів. Найбільшу увагу Сервантес приділяє
критиці рицарського роману. Письменника обурює зловживання мовою у
цьому романі, він заперечує ні для чого не призначену словесну
декоративність, надуману образність, яка позбавлена будь-яких зв’язків з
дійсністю. Наводячи приклади заплутаних, беззмістовних мовних зворотів з
рицарських романів, Сервантес запевняє, що до їх змісту, не міг добутися не
тільки Дон Кіхот, але й «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього
воскрес, не розплутав би їх і не зрозумів». На противагу цьому відстоюється
стиль, який відповідає правдивому зображенню дійсності: «Пильний автор
суворо стежить за тим, щоб герої його міркували тверезо і висловлювали свої
думки вишукано й ясно, в повній відповідності до становища, яке вони
займають у суспільстві». Особливу увагу зосереджує Сервантес на критиці
нестримної фантазії, безглуздої вигадки в рицарському романі, опису історій
«не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета». Саме за
«хитромудру чортівню» потрапляють у вогонь рицарські книжки з бібліотеки
Дон Кіхота; автора рицарського роману про Тиранта Білого за те, що він
наплів стільки всіляких нісенітниць, «слід було б, — як вважає священик, —
засудити на довічну каторгу», за нескінченні описи «потворних дурниць» та
нікчемних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта,
шістнадцятирічний юнак розрізає мечем на двоє, ніби він з пряничного
тіста», чинять суд і розправу над рицарським романом різні персонажі в
численних епізодах твору. Насамперед письменник всюди називає свою
книгу «правдивою історією». В кінці першого тому автор «Дон Кіхота»
називає себе «правдолюбним автором нової і небаченої історії». Іронічно
нарікаючи на свою нездатність писати так, як пишуться твори в його час,
Сервантес запевняє, що його історія — це «твір, сухий, як жердина, твір,
розбавлений блискучої вигадки, який не відзначається ні красою стилю, ні
грою розуму, не містить у собі ніяких наукових відомостей і нічого
повчального, без виносок на полях і приміток у кінці». Звернення до
дійсності Сервантес розумів як визначальну особливість свого роману. Отже,
істина, в розумінні Сервантеса, полягає не в копіюванні; окремого
достовірного факту, не в докладному описі деталей особистої історії героя, а
в реальності обставин, у правдивості умов його життя. Проте, відстоюючи
право письменника на творчий відбір матеріалу реальної дійсності,
Сервантес виступає і проти викривлення та звуження образу реальної
дійсності на догоду авторським суб’єктивним симпатіям чи антипатіям.
Реальний світ постає не лише з точки зору автора, у автора-оповідача
з’являється помічник і спільник, тверезо мислячий Санчо Панса. Вони вже
вдвох намагаються настановити на шлях істинний Дон Кіхота. Натомість Дон
Кіхот діє відповідно до своєї уяви, а не до реальності. Уява стає для Дон
Кіхота вищим законом. Жодні випробування долі не можуть змінити його
психологічної настанови, перевиховати його. Скільки б Дон Кіхот не
страждав від ударів, знущань, образ - він ніколи не «прозріє». Реальність для
нього недійсна. Єдина істина - це його власна уява. Він виступає як
непохитний фанатик ідеї, віри й високої мети. У книжному світі не
говориться про гроші, про побутові проблеми, про холод та голод, які
чекають мандрівника на його шляху. Але з перших же кроків Дон Кіхотові та
його вірному зброєносцеві доводиться стикатися з матеріальним світом.
Єдине місце, де нібито відтворюється ідеальний світ лицарства, це
герцогський замок. Але його мешканці просто надміру захопилися
розіграшами, містифікаціями та жартами. Зовсім інший ракурс – конфлікт
між ідеальним і реальним розкривається у ситуації, коли заради розваги
герцога зброєносця Дон Кіхота Санчо Пансо роблять на деякий час нібито
справжнім губернатором. Звичайний селянин, людина з народу, Санчо Панса
в цій ролі є мудрішим суддею і кращим, ніж справжній губернатор:
безкорисливим, милосердним і справедливим. Саме це і завершило жарти:
подібні особи були непотрібні для реального ладу. Санчо Панса вірить
деяким обіцянкам свого пана не через зайву начитаність, а швидше за все
через звичайну необізнаність. У повсякденних справах він постає як весела і
твереза людина. Так, до розриву з реальністю призводить не тільки зайва
романтичність, але і недостатній рівень освіченості.
Реальне Уявне (те, що «бачить» Дон Кіхот)
«пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиро срібних, що
Корчма коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до
нього належне»
Дівиці вільної
Прекрасні дами
поведінки
Хазяїн корчми Кастелян (управитель замку)