Вступ до перекладознавства

Питання на залік

1. Визначення поняття перекладу. Переклад як вид комунікативної

діяльності.
Переклад - це відтворення оригіналу засобами іншої мови зі збереженням
єдності змісту і форми. Одним із найголовніших завдань перекладу є передати суть твору
максимально точно та близько до оригіналу, зробити так, щоб враження від прочитання
перекладу було таке саме, як від оригіналу.
Переклад виступає засобом спілкування між людьми, тобто це засіб взаємозв'язку а також
розповсюдження наукової, художньої, політичної, технічної та іншої інформації.
Невербальна комунікація через текст. Переклад сприяє розповсюдженню результатів
праці, здібностей тієї чи іншої людини, народу. Ця функція визначає переклад як
суспільно необхідну діяльність протягом усієї історії людства.
2. Предмет вивчення перекладознавства. Галузі перекладознавства.
Предметом є вивчення закономірностей перекладацького процесу, чинників, які
впливають на перебіг процесу перекладу та визначають результат перекладу,
розглядається теорія, прийоми в перекладі, та як це все працює на практиці, в якій ситуації
які методи найкраще застосовувати.
а. Загальна теорія перекладу вивчає універсальні закономірності процесу перекладу
взагалі та в залежності від жанру текстів, визначає теоретичні основи стилістичних,
функціональних та інших відповідностей, специфіку усного та письмового перекладів
тощо. Положення ЗТП охоплюють будь-які види перекладу будь-якою мовою.
б. Часткові теорії перекладу включають різні аспекти перекладу з однієї конкретної
мови іншою конкретною мовою, незалежно від жанру текстів. Тут акцент робиться на
подібності або розбіжності пари мов. На перше місце виступають лінгвістичні аспекти.
Звісно, загальне та часткове перекладознавство завжди взаємопов'язані. ЧТП спираються
нв емпіричний матеріал і збагачують ЗТП, роблять її більш достовірною.
в. Спеціальні теорії перекладу вивчають специфіку різних видів перекладацької
діяльності - переклад усний, письмовий, синхронний, послідовний тощо - та особливості
перекладу, зумовлені жанром твору- художній, науково-технічний та ін. переклади.
г. Історія теорії та практики перекладу пов'язана з дослідженням історичних етапів і
напрямків перекладацької діяльності, періодизацією перекладів ( історія перекладу в
Україні, Європі ),ролі перекладу у становленні національної літератури.
д. Критика перекладу дає оцінку адекватності перекладів і повязана з художнім
перекладом.
3. Зв'язок перекладознавства з іншими філологічними науками.
Перекладознавство, як наука, має взаємозв'язок з іншими філологічними науками.
Основними з них є мовознавство, лінгвістика, літературознавство культурологія,
стилістика і психолінгвістика.
Мовознавство вивчає мову як систему комунікації. У перекладознавстві важливо мати
глибоке розуміння як джерела, так і цільової мови, а також їх структури, граматики і
лексики. Знання мовознавства допомагають перекладачам аналізувати та розуміти
структуру різних мов, знайти відповідні еквіваленти і передати значення інформації в
перекладі.
Лінгвістика є більш загальною науковою галуззю, яка вивчає мову в усіх її аспектах,
включаючи фонетику, морфологію, синтаксис, семантику та прагматику.
Перекладознавство використовує методи і теорії лінгвістики для вивчення процесу
перекладу та аналізу текстів. Лінгвістичні теорії допомагають у розумінні структури мови,
виявленні семантичних та синтаксичних відтінків, що можуть вплинути на вибір
перекладу.
Літературознавство вивчає літературу, її творчість та історію. Перекладознавці, які
спеціалізуються на літературному перекладі, повинні мати глибокі знання про літературу
та літературні жанри, стилі і техніки. Розуміння особливостей літературних текстів
допомагає перекладачам зберегти стиль, настрій та інші художні аспекти при перекладі
літературних творів.
Культурологія: Переклад включає передачу культурних контекстів та нюансів.
Культурологія досліджує культурні аспекти мови, літератури та міжкультурного
спілкування. Вона допомагає перекладачеві розуміти особливості культур, звичаїв,
цінностей та історії, що впливають на переклад.
Стилістика: Стилістика вивчає особливості мовлення та стилів письма. Вона допомагає
перекладачеві відтворити стиль оригінального тексту в перекладі та вибрати відповідні
стилістичні прийоми.
Психолінгвістика, що вивчає вплив мови на психіку людини, що теж допомагає в
перекладі, визначає появу прийомів при перекладі тексту.
4. Типи та види перекладу.
Усний, письмовий, машинний
Художній, технічний, економічний, юридичний, медичний, суспільно-політичний
5. Переклад у стародавньому світі. Переклад у Стародавній Греції та
Римі.
Переклад з'явився одразу після народження писемності. Перший перекладач, якого знаємо
за іменем, єгиптянин. Це Анхурмес, верховний жрець в Тинісі (ХІV ст. до н.е.) [1, с. 7]. В
Єгипті перекладачів називали драгоманами, їх послуги використовували для ведення
торгівлі. Драгомани супроводжували торговельні каравани і допомагали в купівлі та
продажу товарів, необхідних для Єгипту.
В 2100 році до н.е. вавілонська література перекладалася на древньогрецьку і
древньоєгипетську мови. Вавілон був в той час постійним центром перекладацької
діяльності. В 1900 році до н.е. тут вже існували перші словники.
Історія європейського перекладу починається у 280 році до н.е. з перекладом деяких
уривків „Святого Писання”. В 250 році до н.е. в місті Александрії місцевою верхівкою
єврейської спільноти було вирішено перекласти Старий Заповіт з давньоєврейської й
арамейської мов на древньогрецьку.
Багато перекладів за часів античності здійснювалося з грецької на єгипетську, частково з
древньоєврейської та арамейської на давньогрецьку. Переважно це були переклади
віршованих творів. Антична літератури Риму розвивалися на базі перекладів з
древньогрецької.
Римляни активно перекладають з грецької наявні літературні твори.
Велике значення для розвитку теорії та практики перекладу мала діяльність відомого
політичного діяча, оратора та філософа Марка Туллія Цицерона, який перекладав
латинською мовою ораторські промови відомих грецьких ораторів Демосфена, Ехінеса та
ін. У перекладах Цицерон дотримується принципу «перекладу змісту», який він
теоретично обґрунтував. Такий принцип він називає «концепцією емуляції»
(конкуруючого відтворення). Переклади з давньогрецької мови латинською здійснювали
також Горацій, Вергілій, Теренцій та ін.
Основні перекладацькі принципи Ієроніма: переклад зміст у зміст, точна передача сюжету,
складових частин та композиції твору.
Вульгата
6. Переклад у Середні Віки.
Епоха Середньовіччя характеризується загальною стагнацією.
Усний і письмовий переклад продовжував існувати в міжнародних відносинах, зовнішній
торгівлі, воєнній справі. Рушійною силою в період Середньовіччя були переклади
церковної літератури з так званих «святих мов» (єврейської, грецької, латині).
В період Середньовіччя найпопулярнішими перекладацькими принципами були:
- «слово в слово» для перекладу церковної, філософської літератури та офіційних
документів;
- «вільна інтерпретація» для перекладу художньої літератури.
Серед перекладів були наукові твори (алхімія, алгебра, геометрія, фізика, астрономія,
філософія, діалектика, медицина). В перекладацькій школі в Римі використовувалися
перекладацькі принципи Апулея і Горація. Деякі твори цієї школи перекладалися як
переробки, додавання, перефразування текстів, що змінювало оригінал.
Перший переклад Біблії з латинської мови англійською, застосувавши дослівний
переклад «слово в слово», в 1377-1380 рр. здійснив відомий теолог і реформатор,
професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1330-1384).
Переклади з грецької мови
Зі старофранц – буквальні переклади з латині
7. Переклад в епоху Відродження та Класицизму
Одним з найзначніших є відкриття друку німцем Йоганном Гутенбергом в середині XV
ст., а саме в 1435 році. Наслідком цього відкриття була поява більш дешевих друкованих
книг та швидкий ріст кількості читачів у Західній Європі. Необхідність в книгах для
читання викликала підйом перекладацької активності і збільшення кількості перекладів
художньої літератури. Також ріст і зміцнення європейських держав підняли статус
національних мов і зменшили роль латини. Тепер переклади здійснювалися не лише з
класичних мов, а й з нових європейських мов.
У Франції перекладачі практикували переважно вільні інтерпретації. Твори, приємні для
читання, але неточніТак, поет та перекладач поем Овідія Іохим дю Белле включив до своєї
книги про французьку мову „Defense et illustration de la Lanque Francaise” (1549) розділи,
присвячені проблемам перекладу.
Найбільшим досягненням епохи Відродження був переклад Біблії кількома
європейськими мовами. Цей переклад було здійснено Мартіном Лютером у протиріччі з
традицією перекладу церковних творів, тобто не слово в слово, а зміст у зміст.
Закликаючи дотримуватись канонічної повноти і точності передачі змісту оригіналу,
Лютер прагнув зробити мову перекладу такою, щоб вона була зрозумілою будь-якій
людині, тобто орієнтуватися на норми загальнонародної мови. Варто відмітити той факт,
що численні просторічні елементи, вжиті Лютером у тексті перекладу, з часом стали
сприйматися як елементи високого стилю через безмежну авторитетність святого писання.
Також Лютер категорично виступає проти незрозумілих пересічним людям дослівних
перекладів.
Етьє Доле, п’ять основних принципів перекладу:
1) перекладач повинен досконало розуміти зміст тексту оригіналу та наміри автора;
2) перекладач має досконало володіти мовою, з якої перекладає, і мовою, якою
перекладає;
3) перекладач має уникати перекладу «слово в слово», тому що це може спотворити
зміст оригіналу та красу його форми;
4) перекладач повинен використовувати в перекладі загальновживані форми
висловлювання;
5) правильно обираючи і розміщуючи слова, справляти загальне враження, яке
здійснює оригінал у відповідній тональності.

Наряду з цими тенденціями практикувалась також і вільна інтерпретація. Так, німецький

перекладач і літературний критик Вентцкі висловив думку, що переклад повинен
здаватися читачу рідним. Це не було вимогою високого художнього змісту в розумінні
сучасного перекладу, а принципом пристосування іноземного твору до дійсності читача
шляхом вільної інтерпретації змісту.
Ці погляди відрізнялися від поглядів його опонента, відомого критика і перекладача Й.Я.
Брайтінгера. Він вважав, що оригінал – це індивідуальний твір, який має в перекладі
зберегти найдрібніші риси.
У другій половині XVIII ст. дискусія між прибічниками дослівного перекладу і вільної
інтерпретації досягла свого апогею. Активну участь у ній брали Джон Кемпбелл і
Александр Тайтлер в Англії. Обидва різко критикували дві крайні тенденції перекладу і
вимагали точної і повної передачі змісту, структурних, стилістичних і художніх
особливостей оригіналу. Вимоги Кемпбела і Тайтлера не були однаковими. Так, Кемпбел
вимагав від перекладачів художньої літератури наступне:
1) дати лише уяву про зміст оригіналу (саму суть);
2) передати в перекладі відповідно стилю мови задум та манеру, характер стилю
автора;
3) переклад повинен звучати природно і легко. (Головні принципи, які повинні
застосовуватися в перекладі, 1789)
Вимоги Тайтлера були не менш радикальними:
1) переклад повністю повинен передати ідеї оригіналу;
2) стиль та манера перекладеного повинні мати той самий характер, що і оригінал,
3) переклад повинен мати ту ж легкість, що і оригінал (Принципи перекладу , 1792).
Ці теоретичні принципи мали рішуче значення в порівнянні з принципами, які існували
раніше.
Найбільш послідовним у своїх поглядах був Й. Г. Гердер (1744-1803). Він вимагав від
перекладача точної передачі не лише змісту, а й усіх стилістичних особливостей,
художньої краси і духу оригіналу.
8. Переклад доби Романтизму та Постромантизму.
Романтики ясно усвідомлюють проблемність перекладацької діяльності (підвищення
вимог до перекладу загострило разом з цим усвідомлення його труднощів), і тому питання
можливості перекладу викликає в них жвавий інтерес [1, с. 146].
В філософських течій того часу сформувалась перекладацька концепція відомого
німецького філософа та мовознавця Вільгельма фон Гумбольдта (1767-1835).
Для нього процес перекладу полягає не просто у передачі думок з однієї мови на іншу, а у
відтворенні світу в іншій системі мислення. У процесі перекладу треба переносити на
іншу мову своє власне або чуже світорозуміння, для чого необхідні надзвичайні зусилля.
Позаяк таємниця буття криється в індивідуальній неповторності окремої особистості чи
народу, то ключ до розуміння слід шукати у проникненні в окрему душу людини чи нації.
Широкого розголосу набула позиція В. Гумбольдта, окреслена з цього приводу у його
листі до А. Шлеґеля, де він висловлює сумнів у самій можливості успішного перекладу,
позаяк, в будь-якому разі, перекладач неминуче повинен розбитись до одного з двох
підводних каменів: або точно притримуватись оригіналу за рахунок смаку і мови власного
народу, або ж вдаватись до тонких нюансів культурної традиції свого народу, жертвуючи
при цьому точністю оригіналу [3].
Переклади творів Шекспіра, що належать романтику Августу В. Шлегелю (1767-1845),
досі вважаються взірцевими, хоча мають деякі романтичні акценти та текстові зміни [2, с.
16]. Основним завданням перекладача, на думку Шлегеля, є передача всієї краси
іншомовної поезії без жодних додавань і виправлень, зі збереженням (якщо це можливо!)
віршованого розміру. Неприпустимим є переклад поетичних творів прозою.
У 1813 р. світ побачила робота Фрідріха Шлеєрмахера (1768-1834) «Ueber verschiedene
Methoden des Uebersetzens», в якій було представлено узагальнені тогочасні напрацювання
в галузі перекладознавства. Цікавим аспектом згаданого трактату було протиставлення
методів «відчуження» та «одомашнення» в перекладі. Так, Шлеєрмахер, який сам
практикував переклади, інтерпретуючи твори Платона, дотримувався думки, що для
відтворення поетичних і філософських творів оптимальним є метод «відчуження», а для
прозових художніх творів - «одомашнення». «Перекладач не залишає автора у спокої та
наближає читача до нього; чи залишає у спокої читача і наближає автора до нього» [4, с.
47].
В.А.Жуковський допускав певну вільність при смисловому відтворенні оригіналу, хоча у
кращих своїх перекладах (зокрема, у баладах Шиллера та Гете) він зумів поєднати високу
по-етичність з великою близькістю до оригіналу [2, с. 17]. Незважаючи на значну
кількість вільних перекладів, він намагався максимально точно передавати і зміст, і
сюжет, і характер твору, але ніколи не ставив за мету буквальне наслідування оригіналу.
9. Історія перекладу на Русі.
Після того як у 988 році на Русі було прийнято християнство, почала відчуватися
необхідність у перекладі тогочасною руською (староруською, старослов'янською) мовою
текстів, що оповідають про життя і діяння святих, про ті чи ті релігійні події, розказують
людям про догми нової релігії.
У Х столітті руською мовою були перекладені окремі частини Біблії, молитовники.
Незважаючи на те що на початковому етапі розвитку Київської Русі, що мала тісні
торговельні і культурні зв'язки із середньовічними європейськими державами, саме
Болгарія відігравала ключову роль у перекладі книжок і їхній "доставці" до Русі, у перші
роки ХІ століття київський князь Ярослав Мудрий зрозумів важливість перекладу книжок
усередині держави. Фактично, під егідою князя Ярослава в Київському соборі Святої
Софії було створено своєрідну перекладацьку школу, яка опікувалася підготовкою
перекладачів, які могли б здійснювати переклади з давньогрецької мови. Найперше
завдання цієї перекладацької школи полягало в тому, щоб забезпечити переклад із
давньогрецької мови матеріалів для релігійних відправ й інших церковних потреб. Згодом
були поставлені й інші, більш масштабні цілі, як-от: переклад Євангелія, релігійних і
нерелігійних творів. Як відомо, між XI-XIII століттями (аж до монгольської навали 1240
року) у Руській Державі було перекладено низку наукових, історичних, літературних
творів (збірка "Фізіолог", "Історія Юдейських війн" Тита Йосифа Флавія, твори Плутарха,
Аристотеля), а поряд із цим - народні казки.
Важливу роль із погляду культурного розвитку Руської Держави відіграли переклади
візантійських літописів, зокрема "Хроніка Георгія-монаха (Амартола)", "Хроніки Іоанна
(Івана) Малали". У той самий час здійснювалися і переклади нерелігійної літератури, як-
от: "Повість про Акіра (Ахіакара) Премудрого", "Повість про Варлаама і Іосафа".
Незважаючи на те що релігійна (сакральна) література перекладалася буквально, було й
кілька перекладів, що не копіювали мову оригіналу й були виконані у вільний спосіб.
Насамперед ідеться про "Історію Юдейської війни" Йосифа Флавія. Загалом у ті часи, про
які йдеться, не приділялася увага методам і принципам роботи перекладача. Перекладачі
"просто перекладали", не надто замислюючись над теоретичними проблемами, хоча й
знали напевне, що сакральні тексти й твори античних філософів слід перекладати
буквально, тоді як твори нерелігійного характеру можна перекладати як заманеться
перекладачеві - у вільний спосіб. І так само як і в попередні століття жоден із
представників Іспанської, Французької чи Київської перекладацьких шкіл не створив
бодай простеньку збірку правил, яких має дотримуватися тогочасний перекладач у своїй
роботі. Кожен перекладач здійснював переклади на свій розсуд і перекладав те, що він
вважав важливішим - чи то загальний зміст твору, чи то його окремі деталі, чи то
зовнішню форму. Саме тому часто траплялася ситуація, коли оригінальний твір після
перекладу був настільки змінений (а нерідко і спотворений) у перекладі, що його не
можна було впізнати.
10. Перекладацька традиція в Україні. Видатні українські перекладачі.
Переписувачі відомих у країні з 10 ст. старослов’янських перекладів Святого Письма –
ченці монастирів Київської Русі несвідомо вносили у тексти окремі фонетичні та
морфологічні риси української мови. Українські елементи проникали й у переклади творів
світської літератури – історичних (хроніки), географічних («Християнська топографія»),
художніх (повість про Варлаама та Йоасафа, «Александрія» тощо). Найвизначнішим
перекладом на українську мову Святого Письма є «Пересопницьке Євангеліє» (1556 – 61),
де відбилися характерні особливості тогочасної «простої» мови. У ХVІІ – ХVІІІ ст. в
Україні поширюються у перекладах з латинської, італійської, польської мов лицарські
романи (про Бову Королевича, про Петра Золоті Ключі та ін.), моралізаторські твори
(«Повість про сімох мудреців»), байки Езопа, окремі новели з «Декамерона» Боккаччо,
зазнаючи істотних переробок на українському ґрунті. Цікавою сторінкою української
перекладної літератури ХVІІІ ст. були переклади й переспіви Г.Сковороди з Овідія та
Горація.
Поетичні переклади на українську мову перших десятиліть ХІХ ст. позначені впливом
стилю «Енеїди» І.Котляревського. Це травестійні «Гараськові пісні» (переспіви од
Горація) П.Гулака-Артемовського, переклад Є.Гребінки поеми «Полтава» О.Пушкіна та
ін., насичені просторіччям і вульгаризмами. Водночас з’являються переклади романтичної
поезії: Л.Боровиковський переклав баладу «Світлана» С.Жуковського (вона була у свою
чергу переспівом німецької балади Г.Бюргера), назвавши її «Маруся» і перенісши дію в
Україну; М.Костомаров – лірику Д.Байрона, О.Шпигоцький – сонети А.Міцкевича,
запровадивши тим самим цей жанр в українській поезії. Т.Шевченко в «Давидових
псалмах» дав високі зразки перекладів урочисто-патетичних біблійних текстів, уводячи в
них елементи переспіву. Широкі можливості вироблення різноманітних підходів до
відображення давнього оригіналу засобами української мови виявили переклади «Слова о
полку Ігоревім», створені М.Шашкевичем, І.Вагилевичем, М.Максимовичем,
Т.Шевченком (уривки), С.Руданським, Ю.Федьковичем та ін. Збагаченню образних
засобів української мови сприяли переклади античних авторів («Іліада» Гомера та
«Енеїда» Вергілія в перекладі С.Руданського, гомерівський епос та «Антігона» Софокла у
перекладі П.Ніщинського), В.Шекспіра (13 драм, творів у перекл. П.Куліша, «Гамлет» у
перекладі М.Старицького), фольклору (сербська народна поезія у перекладі
Я.Головацького та М.Старицького). Перекладацький професіоналізм уперше в українській
літературі виявив І.Франко, який підходив до цієї справи з науковим аналізом, художньої
інтуїцією, володіючи всіма стильовими регістрами української мови. До І.Франка
українські перекладачі працювали лише над творами європейських літератур, а він
першим почав перекладати тексти східних авторів.
Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. видатними майстрами художнього перекладу були
В.Самійленко (перекладав п’єси Ж.-Б.Мольєра, пісні П.Беранже), Леся Українка (лірика
Г.Гейне, уривки з Гомера, Данте, драма «Ткачі» Г.Гауптмана), В.Щурат (франц. епос
«Пісня про Роланда»), А.Кримський (твори Гафіза, Сааді та ін. поетів Сходу), тонким
інтерпретатором зарубіж. лірики виявив себе М. Вороний. У цей час широко
публікуються укр. переклади світової прози – творів Г.Мопассана, Л.Толстого, Е.Золя,
Е.По, Р.Кіплінга, драм Г.Ібсена тощо.
За радянських часів перекладацтво для письменників, що прагнули вирватися з лабет
соцреалізму, стає своєрідним шляхом до «внутрішньої еміграції». Визнаним майстром
перекладу був М. Зеров, якому належать зразкові інтерпретації авторів – Катулла,
Вергілія, Горація, Овідія, російських поетів О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Брюсова,
французьких ліриків П.Ронсара, Ж.-М.Ередіа. Найбільшого розквіту в ці роки мистецтво
перекладу сягає під пером М.Рильського, який передає тонкі нюанси змісту першотвору в
єдності з визначальними особливостями його художньої форми. Йому належать переклади
поеми «Пан Тадеуш» А.Міцкевича, «Орлеанської діви» Вольтера, «Євгенія Онєгіна»
О.Пушкіна, багатьох ліричних творів європейських поетів. Уміння мобілізувати ресурси
давньої укр. мови й сучасної абстрактної лексики характерне для перекладів М.Бажана
(«Витязь у тигровій шкурі» Ш.Руставелі, «Фархад і Ширін» А.Навої, поезії Ц.Норвіда, Р.-
М.Рільке). Мовною досконалістю, вдалим творенням неологізмів позначені переклади
М.Лукаша (повний текст «Фауста» Й.-В.Гете, «Декамерон» Боккаччо, вірші Ю.Тувіма,
«Мадам Боварі» Г.Флобера, уривки «Гаргантюа й Пантагрюеля» Ф.Рабле). Винятковою
увагою до ролі художньої деталі в тексті оригіналу та до музикальної стихії поезії
відзначаються переклади Г.Кочура (лірика Сапфо, Овідія, Ф.Петрарки, П.Верлена,
О.Блока, В.Незвала, трагедія «Гамлет» В.Шекспіра). Розвиток теорії і критики перекладу в
Україні у повоєнний час сприяв загальному піднесенню перекладацької майстерності.
Здійснено багатотомні видання творів В.Шекспіра, Г.Гейне, О.Пушкіна, О.Бальзака,
Г.Мопассана, Л.Толстого, А.Франса, Дж.Лондона, над якими працювали десятки майстрів
слова. Серед перекладачів укр. діаспори найвідоміші Ю.Клен (О.Бургардт; переклав ряд
п’єс В. Шекспіра), М.Орест (нім. і франц. поезія), І.Костецький (сонети В.Шекспіра),
І.Качуровський (сонети Ф.Петрарки, європейська лірика ХІХ ст.), О.Зуєвський (твори
С.Малларме та інших французьких поетів), В.Вовк (драми Ф. Гарсіа Лорки).
11. Перекладацька діяльність в 20 ст.
Переклад, як ми розуміємо його сьогодні, в якому точне відтворення змісту цінується
вище стилістичного лиску і художньої виразності, оформився тільки в 20-му столітті, коли
багато відомих інтелектуали почали зводити свій погляд до природи перекладу.
Все більше поширюються індустріалізація і глобалізація, не кажучи вже про міжнародні
альянси під час перших в історії світових воєн, вказали на те, що все більше зростає
важливість міжкультурної комунікації.
У 1950-х і 1960-х роках в університетах почали систематично розробляти теорії
перекладу, що супроводжувалося зростаючим інтересом вчених до процесу оволодіння
мовою, а також до психологічної і антропологічної сторону цього питання. Зазначена
неймовірним ажіотажем через появу інтернету, остання частина 20 століття побачила
також різкий зліт розвитку комунікації, а переклад сам по собі став гігантської індустрією.
Технологічні досягнення дозволили перекладачам по одному кліку комп’ютерної миші
отримувати доступ до величезних ресурсів, включно зі словниками, цілі томи статей,
енциклопедії. А системи автоматизованого перекладу зробили сучасний переклад
документів швидше і точніше, ніж будь-коли раніше.
Чому ж має навчити нас подорож крізь нетрі історії перекладу? З самого початку заняття
перекладом було обумовлено необхідністю спілкування в рамках тих областей, які
здавалися людям найбільш важливими: релігія і ідеологія, наука і техніка, торгівля,
фінансова діяльність, твори літератури, які проникають в саме серце. Навіть сьогодні
переклад в основному потрібна саме в цих областях, так що цілком справедливо
подумати, що за останні 4 000 років в спілкуванні між людьми змінилося зовсім багато.
По-друге, питання про те, чи здійснювати буквальний переклад або можна дозволити собі
деяку художню вільність, відкритий і понині. Безсумнівно, суперечки з цього приводу
триватимуть. І, нарешті, історія говорить нам, що переклад завжди був ефективним
інструментом розвитку і впровадження змін в соціальну, економічну і культурну сфери.
Коли спілкуються дві культури, вони обмінюються ідеями, надихають один одного,
визначають загальні погляди і розробляють інновації для майбутнього. У світі з майже 7
000 мов письмовий і, природно, усний переклад сприяє відтискування відмінностей між
нами і об’єднанню в одну світову людську сім’ю.
12.Становлення теорії перекладу як науки в 20 ст.
Початок бурхливого розвитку сучасної теорії перекладу пов'язують з 50-ми роками. XX
ст. не випадково. Поштовхом для її розвитку послужили різкі зміни в перекладацькій
практиці, що відбулися в середині минулого століття і відповідно громадський інтерес до
цієї діяльності. Війна викликала переміщення по всьому світу величезних багатомовних
людських потоків. У більшості випадків ці переміщення вимагали мовного
посередництва. Перекладачами мимоволі ставали люди, хоч трохи володіли мовами інших
народів, а також вже професійні перекладачі. Збільшується потреба у перекладачах, все
більше людей приходять у сферу перекладу.
Друга світова війна закінчилася Нюрнберзьким процесом - судом над нацистськими
військовими злочинцями, котрі проходили в Міжнародному військовому трибуналі в
1945-1946 рр. Саме з цього моменту починає регулярно практикуватися нова форма
усного перекладу - синхронний переклад. Нюрнберзький процес вважається офіційним
часом народження синхронного перекладу.
Після Другої світової війни виникають нові міжнародні організації, а засіданнях цих
міжнародних організацій синхронний переклад стає основною формою забезпечення
міжмовної спілкування. Перекладачі-синхроністи і організатори перекладу зіткнулися з
цілою низкою нових труднощів. Це зажадало глибокої теоретичної розробки проблем
перекладу як в його лінгвістичних, так і в психологічних і соціальних аспектах.
Всі ці міжнародні обміни, незалежно від їх цілей і значимості для історії, спричинили за
собою бурхливе зростання перекладацької діяльності, для виконання якої потрібно було
підготувати величезну кількість перекладачів. Теорія перекладу стає теоретичною базою
для розробки ефективних методик навчання професійного перекладу.
У мовознавстві починається справжній бум порівняльних контрастивної досліджень, що
здійснювалися методом перекладу і для перекладу, які, по суті справи, представляли
собою приватні теорії перекладу для конкретних пар мов.
З появою перших електронних обчислювальних машин ще в середині 40-х рр. виникає
ідея змусити переводити машину. Машинний переклад стимулював теоретичні
дослідження в галузі лінгвістики, лінгвостатістікі, інженерної лінгвістики та ін.,
Представляючи собою не тільки джерело важливих і цікавих наукових проблем, а й
«полігон» для експериментальної перевірки багатьох теоретичних положень в галузі
перекладу в цілому.
В середині XX століття відзначається і нова хвиля інтересу до проблем культурної
антропології. Це проблема розуміння повідомлення, спочатку створеного на іншій мові, в
лоні іншої культури, в іншу історичну епоху, людьми іншого мовного свідомості, інакше
членовані і називає навколишній людини світ. Теорія перекладу змикається з етнографією
та історією, антропологією і соціологією.
Все це стимулює зростання наукового інтересу до перекладу. Друга половина XX ст.
ознаменувалася появою як у нас, так і за кордоном безлічі робіт з теоретичних проблем
перекладу, що склали основу сучасної науки про переклад.
13. Загальна характеристика сучасної теорії перекладу.
Сучасна теорія перекладу включає різні положення та підходи, які спрямовані на
вивчення і розуміння процесу перекладу. Основні положення сучасної теорії перекладу
включають наступне:
Еквівалентність: Засадничим положенням сучасної теорії перекладу є поняття
еквівалентності. Це означає, що перекладачі стараються знайти найбільш точне
відповідність між текстами оригіналу та перекладу, зберігаючи зміст, стиль, інтенцію та
ефекти оригіналу.
Контекстуальний підхід: Сучасна теорія перекладу визнає важливість контексту при
перекладі. Перекладачі звертають увагу на культурний, соціальний, історичний та
лінгвістичний контексти, щоб вірно передати зміст та сенс оригінального тексту.
Функціональність: Функціональний підхід до перекладу стверджує, що перекладач
повинен враховувати функцію цільового тексту та адаптувати його до потреб та очікувань
цільової аудиторії. Пріоритет віддається комунікативній ефективності перекладу.
Структурний підхід: Структурний підхід акцентує увагу на граматичних та структурних
аспектах перекладу. Перекладачі дотримуються структури оригінального тексту,
зберігають порядок слів, синтаксис та інші структурні особливості.
14. Принципи перекладу. Теорія Т.Сейворі.
Принцип еквівалентності: Цей принцип передбачає, що переклад повинен створювати
еквівалентний зміст та ефект в порівнянні з оригіналом. Це може включати відповідність
лексичних та граматичних одиниць, стилістичних особливостей, інтенцій автора та
комунікативного контексту.
Цей принцип підкреслює, що переклад повинен бути виразним, зрозумілим та природним
для мови та культури цільового оточення. Він враховує лінгвістичні, стилістичні та
культурні відмінності між мовами та спрямований на забезпечення зрозумілості та
легкості сприйняття перекладу.
Принцип контекстуальності: Цей принцип визнає важливість контексту при перекладі.
Перекладач повинен враховувати культурний, історичний, соціальний та лінгвістичний
контексти оригінального тексту та адаптувати їх до цільової мови та культури,
забезпечуючи збереження змісту та сенсу оригіналу.
Принцип цілісності: Цей принцип передбачає збереження цілісності та структури
оригінального тексту при перекладі. Перекладач старається зберегти порядок слів,
синтаксис, граматичні структури та інші структурні елементи оригіналу, забезпечуючи
зрозумілість та логічність перекладу.
Принцип адекватності: Цей принцип покликаний забезпечити відповідність між цільовим
текстом та його специфічними комунікативними функціями та метою. Перекладач
повинен враховувати вимоги та очікування цільової аудиторії та адаптувати переклад для
досягнення комунікативної ефективності.
До художнього перекладу висувають безліч суперечливих вимог. Їх підсумував
американський філолог Т. Сейворі в книзі «Мистецтво перекладу».
А. Переклад має передавати слова оригіналу.
В. Переклад повинен передавати думки оригіналу.
А. Переклад повинен читатися як переклад.
В. Переклад повинен читатися як оригінал (тобто у читача не повинно бути відчуття, що
перед ним переклад).
А. Переклад повинен відображати стиль оригіналу.
В. Переклад повинен відображати стиль перекладача.
А. Переклад повинен читатися як текст, сучасний оригіналу.
В. Переклад повинен читатися як текст, сучасний перекладачеві.
А. Перекладач не має права додавати щось до оригіналу або зменшувати.
В. Перекладач має право додати щось до оригіналу чи применшити від нього.
А. Вірші слід переводити прозою.
В. Вірші слід переводити віршами.
15. Культурологічні аспекти перекладознавства.
16. Соціологічні аспекти перекладознавства.
Для Перекладацької практики важливо враховувати той факт, ЩО мІж соціальними і
територіальними діалектами часто існує тісний зв яЗоК: територіальні відмінності
зазвичай зберігаються в мові малоосвічених людей i згладжуються в процесі отримання
освіти. Окремий діалект може бути відмежований і географічно, і суспільним становищем,
тобто бути одночасно і територіальним і соціальним. Завдяки Наявності такого зв'язку,
додаткова інформація, репрезентована територіально-діалектними формами, може бути
передана B перекладі Засобами малоосвіченої мови.
При цьому враховується, що соціальний діалект відрізняється ВІД загальнонародної моВИ
Лише окремими мовними особливостями, сВОГо роду маркерами. Присутність у тексті
хоча б невеликого числа таких покажчиків забезпечує відтворення певного виду
інформації. Деякі Труднощі при передачі особливостей соціальних діалектів можуть
виникнути у звʼязку з тим, що ступінь соціального розшарування в різних країнах різна, як
і різний ступінь такого розшарування в мові. У таких випадках еквівалентність у
перекладі може встановлюватися між абсолютно різними типами мови. Важливо лише,
щоб відмінності в мовних формах мали відповідний соціальний статус. У будь-якому
випадку перекладач повинен добре Знати соціальні діалекти обох MOB 1 вміти
співвідносити їхні ознаки.
17.Методи опису процесу перекладу. Етапи процесу перекладу.
Вивчення процесу перекладу ускладнюється тим, що він є результатом розумових
операцій, що відбуваються в мозку перекладача. Безсумнівно присутність в перекладі
двох етапів: етапу розуміння і етапу власне перекладу, створення тексту на іншій мові.
Деякі автори пропонують виділяти і третій етап - етап редагування.
Природно спробувати використовувати метод інтроспекції, Тобто дізнатися у самих
перекладачів, що і як вони роблять. Більш об'єктивні дані про процес перекладу дозволяє
отримати метод «думай вголос». Найбільш розробленим методом вивчення
перекладацького процесу є створення теоретичних моделей перекладу і опис різних типів
перетворень (трансформацій).
Реальний процес перекладу здійснюється в мозку перекладача і недоступний для
безпосереднього спостереження і дослідження. Тому вивчення процесу перекладу
проводиться непрямим шляхом за допомогою розробки різних теоретичних моделей, з
більшою або меншою наближеністю описують процес перекладу в цілому або будь-яку
його сторону. моделлю перекладу називається умовне опис низки розумових операцій,
виконуючи які перекладач може здійснити переклад. Модель перекладу носить умовний
характер, оскільки вона необов'язково відображає реальні дії перекладача в процесі
створення тексту перекладу. Більшість таких моделей має обмежену пояснювальну силу і
не претендує на те, що на їх основі може бути реально здійснений переклад будь-якого
тексту з необхідним ступенем еквівалентності. Завдання моделі полягають лише в тому,
щоб описати послідовність дій, за допомогою яких можна вирішити дану перекладацьку
задачу при заданих умовах процесу перекладу. Моделі перекладу розкривають окремі
сторони функціонування лінгвістичного механізму перекладу. Хоча в своїй практичній
роботі перекладач може досягати необхідного результату і будь-яким шляхом, що не
збігається з жодною з відомих нам моделей перекладу, знання таких моделей може
допомогти йому у вирішенні складних перекладацьких завдань.
Ситуативна модель дає можливість пояснити ті особливості вибору варіанту перекладу,
які пов'язані з обігом перекладача до реальної дійсності і подальшим її описом.
Трансформаційно-семантична модель перекладу, на відміну від ситуативної, виходить з
припущення, що при перекладі здійснюється передача значень одиниць оригіналу. Вона
розглядає процес перекладу як ряд перетворень, за допомогою яких перекладач
переходить від одиниць ВМ до одиниць ПЯ, встановлюючи між ними відносини
еквівалентності. Таким чином, трансформаційні-семантична модель орієнтована на
існування безпосереднього зв'язку між структурами і лексичними одиницями оригіналу і
перекладу.
Етапи перекладу:
Аналіз тексту: Перекладач ознайомлюється з початковим текстом та розуміє його зміст,
стиль, структуру та особливості. Вивчається контекст та цільова аудиторія перекладу.
Розуміння та тлумачення: Перекладач аналізує і розуміє значення та інтенцію
оригінального тексту. Враховуються мовні, культурні та соціокультурні відтінки для
точного передавання сенсу.
Вибір перекладацької стратегії: Перекладач визначає стратегію перекладу, враховуючи
цільову аудиторію, мету перекладу, стиль та особливості тексту.
Переклад: Перекладач переносить текст з однієї мови на іншу, дотримуючись вибраної
стратегії та використовуючи мовні навички, граматику, лексику та стилістичні засоби
цільової мови.
Редактування та коректура.
18. Відповідники у перекладі. Класифікація лексичних відповідників.
За формою: еквівокабульні, нееквівокабульні
За об’ємом значеннєвої інфи, що передається: повні, неповні, (емоц забарвлення,
семантика, символічне значення)
За характером фунціонування у мові: константні, оказіональні
За прийомом перекладу: прямі, синонімічні, антонімічні, гіперо-гіпонімічні
(генералізація), дескриптивні, відповідники-запозичення.
19. Перекладацькі труднощі.
Лексикологічні труднощі: Деякі мови мають багато специфічних лексичних одиниць, які
можуть бути важкими для точного перекладу без втрати сенсу. Також існують слова з
багатьма значеннями, що можуть викликати неоднозначність.
Структурні труднощі: Різні мови мають різні граматичні структури, що може викликати
складнощі у збереженні оригінальної синтаксичної структури та логічної послідовності.
Культурні труднощі: Переклад вимагає перенесення культурних особливостей з однієї
мови в іншу. Різні культури мають власні концепції, традиції, метафори, що можуть бути
складними для адекватного вираження в іншій мові.
Термінологічні труднощі: В технічних, наукових або спеціалізованих галузях існує велика
кількість спеціалізованої термінології, яка може бути важкою для перекладу без втрати
точності та специфіки.
Стилістичні труднощі.
20. Фразеологічні відповідники у перекладі. Класифікація фразеологічних
відповідників.
Еквіваленти – інтернаціональні фразеологізми (біблеїзми, міфологія, худ літра)
Фразеологічні аналоги – різняться за лексичними елементами, але мають однакове
значення
Кальки, дескриптивні відповідники – містять яскраво виражений національний, етнічний,
історичний компонент, усі дороги ведуть до Риму, Париж не за день будували
Пояснювальний переклад часто нейтралізує образне значення оригіналу.

21.Прагматичні аспекти перекладу: визначення поняття «прагматика»,

прагматична адаптація у перекладі, типи прагматичної адаптації.
Прагаматична адаптація – процес внесення певних корегувань у соціально-культурні,
психологічні та інші розбіжності між рецепторами мови оригіналу та перекладу.

Прагматика забезпечує досягнення впливу перекладу на читача такого самого, оригіналу

на читача.

Види:

1) має на меті забезпечити адекватне розуміння тексту (географічні назви, установи,

видання, фірми, додавання уточнювальних елементів)

2) Має на меті домогтися правильного сприйняття змісту оригіналу, донести емоційний

вплив (те, що зрозуміле лише для певного менталітету, певної культури, переклад дитячих
лічилок, термінів)

3) перекладач орієнтується на конкретного рецептора і на конкретну ситуацію

спілкування (не те, що сказане, а те, що мається на увазі, при цьому повністю змінюючи
лексичні компоненти – назви фільмів, книг, телепередач)

4) рішення екстраперекладацького надзавдання, (змінювати і спотворювати оригінал для

забезпечення адекватного перекладу та справлення необхідного враження на читача)
22. Жанрово-стилістичні особливості перекладу. Особливості перекладу
текстів різних стилів.
23. Особливості перекладу текстів офіційно-ділового стилю.
- Багатократно повторювана лексика, пов'язана з темою певного тексту
- Чітка композиція, яка забезпечує поділ змісту на пункти
- Однозначністю елементів лексики та фразеології
- Відсутність емоційно забарвлених висловлювань
- Широке вживання інфінітивних конструкцій зі значенням заохочення до певних дій, а
іноді й з наказовою семантикою
24. Особливості перекладу науково-технічних та науково-популярних
текстів.
нт
- Технічний текст повинен бути однозначним
- Сувора логічна послідовність викладу
- Композиція завжди передбачає рух думки від простого до складного, від відомого до
невідомого
- Чіткість синтаксису, недвозначність звʼязків між членами речення і окремими реченнями
- Оскільки будова речення тут не відіграє самостійної стилістичної ролі, остільки при
перекладі на іншу мову можливі в дуже широких межах різпоманітні граматичні
перебудови й синтаксичні перегрупування
Нп
- Поєднуються деякі особливості наукового і художнього стилю
- Дозволяється вживання наукової термінології, але досить обмежене
- Терміни часто пояснюються за допомогою художніх образів, які виконують тут
допоміжну роль
25. Особливості перекладу публіцистичних матеріалів.
- Широке використання суспільно-політичної термінології, оскільки без неї неможливо
було б сформулювати політичну ідею, що є душею публіцистики
- Звертання до образних засобів літературної мови, насамперед до епітетів, порівнянь,
метафор, які при цьому носять службовий характер
- Чітка логічна послідовність розгортання думки
- Експресивність, здатність «заражати» читача емоціями, які передає йому автор
публіцистичного твору
- Вживання прийомів ораторського мовлення: повторення найважливіших, «ключових»
фраз тексту, використання гіперболічних образів, цитування й коментування крилатих
висловів відомих людей, риторичні фігури єдиноначаття (анафори), єдинозавершення
(епіфори), градації.
26. Складнощі та особливості перекладу художньої літератури. Переклад
поезії.
- Це найбільш творчий вид перекладів, при якому допускається свобода, вільність викладу
- Художній переклад не вимагає буквальності, але обов’язковим є збереження форми, структури,
змісту, настрою оригінального тексту
- Часто перекладачеві доводиться мати справу з фразеологізмами, стійкими оборотами, грою слів,
які при буквальному перекладі втратять закладений автором сенс або взагалі не перекладаються.
Тому доводиться шукати аналоги в іншій мові, підбирати схожі за змістом вирази, щоб зберегти
емоційний і смисловий сенс
- Особливість перекладу художніх текстів — необхідність обов’язкового дотримання стилістики та
культурних особливостей тієї епохи, до якої належить твір. Перекладачеві потрібно розбиратися в
культурі, побутових нюансах і укладі життя тих часів, перейнятися текстом. Тільки так він зможе
максимально точно передати атмосферу і зміст твору