1.Поняття та структура світогляду.
на зміну міфології і релігії як єдине сукупне знання, засноване
Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення
людиною, людством світу. Об'єкт світогляду —світ як цілісність.
А предмет світогляду — відношення "людина — світ". Тобто
центром уваги світогляду є питання про співвідношення
активної, цілеспрямованої, ро¬зумної частини світу (людини) зі
світом — як об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю
людини). Співвідношення "ми" і "він" можна розглядати як
сутність світогляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це
сукупність образів і уявлень чи система понять і категорій , яка
підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у
світі, їхнього історичного походження і призначення.
А виходячи з природи людини, світогляд є системою
узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних
по¬глядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на
відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей .
Водночас світогляд — це система основних життєвих наста¬нов
людини, певної соціальної групи і суспільства.
Отже, наявність світогляду є виявом системності духовності
людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише
особистості, а й соціальних груп, тих чи інших полі¬тичних сил.
Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому
органічно поєднуються житей ське бачення світу, розсуд і
пе¬ресуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо.
Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм
прак¬тичного освоєння людиною світу і її теоретичного
самоусві¬домлення.
Тому світогляд — най вища форма самоусвідомлення людини,
логічно впорядкована система світовідчуття, світосприй няття
та світорозуміння. Основою цієї впо¬рядкованої системи є
певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та
обґрунтувань, духовно-практичне осво¬єння світу. У І, тим не менш, це різні форми духовної діяльності. Їх
світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється
світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення,
почуття, ідеї, знання, вірування і переко¬нання, опосередковані
досвідом особистості і які є основою формування її життєвої
позиції.
Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в
якій головний сюжет — відношення "людина — світ", а головна
дій ова особа — людина.
Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру. Говорячи
про структуру світогляду, потрібно зауважити, що вона досить
різноманітна, має багато аспектів свого існування.
Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни й ого
змісту в процесі практичного освоєння світу і й ого теоретичного
усвідомлення, то основними структурними елементами
постають:погляди, уявлення, знання, оцінка знань,
переконання, віра та ідеали.
Структура світогляду
1. Світовідчуття;
2. Світосприй няття;
3. Світорозуміння;
Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і
ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоцій ній
формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а
до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є
духовний стан людини, який визначає прий няття чи
неприй няття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні
до людей тощо.
Світосприй няття – на цьому рівні світогляду світ дається
людині як цілком предметна реальність, яка певним чином
організована та впорядкована. На цьому етапі переважають
різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які
об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається
подальша конкретизація світосприй няття, що перетворює й ого
в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати
людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації.
Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне
мислення + теоретичне пізнання.
2.Специфіка філософського світогляду.
На відміну від міфології і релігії, філософія спирається на
теоретико-логічне міркування людини про світ. Вона приходить
на іншому фундаменті.
Філософія - це не безумовна віра, а міркування, філософія - це не
крапка, не догматичне встановлення, а завжди питання.
Основою філософського міркування є критичне осмислення вже
сформованих уявлень про світ.
Філософія висловлювала виникнувшу потреба розбиратися з
допомогою розуму (тобто раціонально) в поняттях, в тих
проблемах, які виникали в ході історичного процесу, тому
відмітною особливістю філософського світогляду є
відображення світу в системі понять. Крім того, філософський
світогляд, на відміну від міфологічного і релігій ного, більше
оперує науковими фактами, більше робить опору на дані
конкретних наук.
Міфологічний та релігій ний світогляд - це групове, колективне
свідомість. Філософія ж виникає тоді, коли з'являється
необхідність індивідуального,особистісного осмислення.
Кожна філософська концепція суто індивідуальна. Філософія
завжди орієнтує людину на самостій ний аналіз тих чи інших
проблем.
Також філософія і релігія є близькими по ряду підстав:
- Вони близькі по предмету відображення. І та, і інша спрямовані
на пошуки сенсу буття, виражають потреби в гармонізації
відносин.
- Вони близькі за формою відображення. Вони обидві - духовне
ставлення людини до дій сності, виражене в най більш загальній ,
абсолютній формі, бо і Бог, і філософія - певні абсолюти.
- Вони близькі й тим, що це ціннісні форми духовної діяльності
(не наукова істина конкретного знання є їхньою метою, а
формування духовної життєвої концепції у відповідності з
важливими для людини орієнтирами життєдіяльності).
відмінності полягає як на уроках, так і за способами
відображення людиною світу:
Філософія як міркування виходить у своїх позиціях з природної
реальності буття, буття самого по собі, що має якісь внутрішні,
власні причини розвитку. Релігія орієнтує на надприродне, на
потой бічний світ, на позамежне буття, тільки на
трансцендентність.
Бог для філософії є поняттям буття, яке також вимагає свого
аналізу, як і будь-яке інше поняття, тому до філософських
дисциплін можна віднести філософію релігії. Для релігій ного
світогляду Бог - не поняття, а реальний , конкретний об'єкт
поклоніння і віри.
Філософія намагається обгрунтовувати свої концепції за
допомогою системи понять, що підкріплюються логікою
наукового знання.
Вона черпає свій матеріал з різних сфер цієї діяльності,
намагаючись осмислити їх своїм специфічною мовою, з
допомогою розуму, логіки філософського аналізу. Раціональне
виклад стосується і ірраціональних (у тому числі і релігій них)
філософських концепцій .
Релігія - сфера почуттів, містики, благовей ного трепету. З
релігією пов'язане особливий психологічний стан людини: стан
екстазу, відчуженості від зовнішнього світу, певна втрата своєї
самості, занурення у світ, де сам мало що значиш. Філософія
виступає як самопізнаюча себе культура, яка критично визначає
свій сенс, свою сутність і своє призначення.
Релігія орієнтує людину на безумовну віру. Філософія направляє
на розум, на сумнів, на свою власну позицію, а не тільки на
позицію, нехай і визнаних, авторитетів.
Релігія за допомогою Бога претендує на абсолютну істину.
Філософія підходить до цього питання "скромнішою",
скептичніше, надає вибір позицій .
Релігія говорить про спасіння душі в потой бічному світі.
Філософія орієнтує людину на вдосконалення душі, на "праця
душі", а значить, і на її порятунок, в земному бутті, через
мирську творчу діяльність.
Релігія, хоча і постулює свободу волі людини, все ж обмежує її
рамками співвідношення з Богом, тому, так чи інакше, в
релігій ній свідомості присутній елемент страху,
підпорядкованості. Філософія повністю спирається на свободу
людської особистості. Філософія сама тільки й можлива на
основі волі думки.
3.Предмет філософії
Предмет філософії — історично рухливий і конкретний . Він
постій но вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці
процеси відбувалися і відбуваються за двома основними
шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від
різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і
"самовизначенням".
У стародавньому світі філософія розглядалась як "наука наук",
об'єднання всієї суми позарелігій них знань, мистецтва і
тогочасних знань про загальні правила і норми поведінки
людей . Так, Арістотель виокремлював у філософії теоретичну
(умоглядну), практичну і поетичну (творчу) її частини. Мету
теоретичної філософії він визначав як "знання заради знання",
включав до неї математику, фізику і "першу філософію", або
метафізику. У послідовників Арістотеля назва "метафізика" (те,
що після фізики) перетворилася па синонім філософії. Тепер цим
терміном позначають також й онтологію та загальний метод,
протилежний діалектиці. Метою практичної філософії
Арістотель вважав "знання заради діяльності" і включав до неї
етику, економіку і політику, а поетичної — "знання заради
творчості", тобто поетику, риторику, мистецтво.
Розуміння предмета філософії як "науки наук" зберігалося
впродовж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст.
видатний французький філософ і математик Р. Декарт
стверджував: "Уся філософія подібна до дерева, коріння якого —
метафізика, стовбур — фізика, а гілля, що виходять з цього
стовбура, — всі інші науки, які складаються з трьох головних:
медицини, механіки й етики".
Поступово від філософії відгалужувалися і набували відносної
самостій ності такі науки, як механіка земних і небесних тіл,
астрономія, математика, фізика, біологія та ін. Одночасно
самовизначалась і сама філософія. Вже у стоїків (IV ст. до н. е.)
філософія починалася з логіки, а етика вважалась головним
ученням щодо осмислення долі людей та їх ставлення до
вічного і нескінченного світу. Основоположник німецької
класичної філософії І. Кант розумів філософію як вчення про
єдність істини, добра і краси, а провідна постать цієї філософії Г.
Гегель — як систему діалектичної логіки, філософії природи і
філософії духу, під якою віп розумів комплекс філософських
вчень про державу і право, всесвітню історію, мистецтво, релігію
і саму філософію. Представник матеріалістичного напряму в
німецькій філософії Л. Фей ербах вважав єдиним, універсальним
і вищим предметом філософії вчення про людину, а
основоположники марксистської філософії К. Маркс і Ф. Енгельс
доводили, що предметом філософії є най загальніші закони
розвитку природи, суспільства і свідомості людей .
Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині,
тому що філософська думка — цс вчення про вічне. Упродовж
всієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає
водночас спадкоємність пізнаного. Об'єкт її вивчення
невичерпний . Він реалізується у предметі, який включає:
• онтологію — вчення про буття;
• гносеологію — вчення про пізнання;
• аксіологію — вчення про природу цінностей та їх місце в
реальності, про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки
різних цінностей між собою, з соціальними і культурними
факторами та змістом особистості;
• методологію — вчення про систему принципів і способів
організації та побудови теоретичної і практичної діяльності;
• логіку — вчення про засоби доведення і спростування, про
загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для
раціонального пізнання;
• соціальну філософію — вчення про суспільство та особистість;
• етику — вчення про мораль як форму суспільної свідомості;
• естетику — вчення про прекрасне, ставлення людини до світу
з погляду досконалості — недосконалості, прекрасного —
негідного, трагічного — комічного та її художньої діяльності;
• філософські питання науки взагалі та окремих наук.
Отже, філософія — це теоретичне світорозуміння, вчення про
загальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до
світу, система її узагальнених поглядів на світ у цілому і своє
місце в ньому. Об'єктом вивчення філософія утверджує цінність
людини як особистості, гуманізм суспільних відносин,
соціальний прогрес і наукову творчість. Філософська думка є
науково-теоретичною і духовно-практичною думкою про вічне.
Об'єкт філософського осмислення залишається, він існує
завжди. Разом з тим філософська думка постій но відображає
потреби часу, впливає на уми і серця сучасників. Численні
напрями, течії та школи у філософії є спадкоємцями її предмета.
Вплив філософії на життєдіяльність людини і суспільства
виявляється в її функціях.
4. Структура філософського знання
Як і кожна розвинена наука, філософія має власну внутрішню
спеціалізацію. Класичними розділами філософії вважаються
онтологія, гносеологія, логіка, етика, естетика й історія
філософії.
Структура філософського знання відносна. Кожна філософська
система має власну структуру. Між основними розділами
філософії в жодній системі немає жорстких кордонів, їхній вміст
перетинається, проблеми, студій овані тільки в розділах,
розглядаються та інших.
Най важливішим розділом філософії є онтологія.
>ОНТОЛОГІЯ — вчення про бутті.
Онтологія — це вчення про все, що є. Вона вивчає най більш
загальні форми буття, відволікаючись від своїх конкретного
змісту. Ці форми виражаються у основних онтологічних
категоріях: буття й небуття, матеріальне і ідеальне, простір та
час, переривчастість і безперервність руху і т. д.
У складі онтології виділяють свої підрозділи, вивчаючи
най більш загальні закономірності існування певних сфер буття:
природи, людини, суспільства.
Такими підрозділами є філософія природи, філософська
антропологія, соціальна філософія.
Філософія природи, чи натурфілософія — най давніший розділ
філософії. Й ого предметом є основні закономірності існування
природи.Натурфілософія прагне узагальнити наявні знання про
фізичному світі, створити картину світу, вона міцно пов'язана з
природничонауковим знанням. Най важливішою філософської
проблемою вивчення природи є запитання про походження
фізичного світу.
Філософська антропологія — філософське вчення про людину.
Філософська антропологія вивчає проблеми походження
людини, сенсу й ого існування, взаємовідносин людини з і
суспільством.
Соціальна філософія — наука про основних законах існування
суспільства. Розділи соціального знання, присвячені окремим
сторонам життя, переважають у всіх най більших філософських
навчаннях з часів античності. Сучасна соціальна філософія
розглядає суспільство в розумінні системи як сукупність
взаємодіючих елементів.
Другим основним розділом філософії виступає гносеологія.
>ГНОСЕОЛОГІЯ — вчення про пізнанні, теорія пізнання.
Гносеологія вивчає суть і зміст процесу пізнання, досліджує
стосунки між суб'єктом і об'єктом пізнання, розглядає проблеми
кордонів, джерел, форм та способів пізнання існуючого світу.
У сучасному гносеології виділяються такі провідні галузі, як
епістемологія і наукознавство.
Епістемологія — вчення про знання узагалі. Эпістемологія
вивчає знання, відволікаючись від суб*єктно-об*єктних взаємин
у процесі пізнання. Вона досліджує структуру знання і
закономірності й ого функціонування.
Наукознавство — дисципліна, вивчає теоретичних проблем
розвитку науки. Виділення наукознавства на самостій ну галузь
належить до 60-му рр. XX в.
Наступним після онтології і гносеології провідним розділом
філософії є логіка — наука про закони мислення. Логіка вивчає
закони, форми, способи мислення, розглядає проблеми,
пов'язані з інтелектом, зокрема і штучним. Логіка зародилася в
античний період.
Крім зазначених основних розділів у складі філософії інші, звані
периферій ні розділи: етика, естетика, історія філософії.
Етика — вчення про моральності, моралі. Етика досліджує
природу, суть і зміст моральності, вивчає основні цінності
людського життя. Етика виникла як практичне направлення у
античної філософії, як вчення норми людської поведінки.
Основною проблемою етики є запитання про походження
моральних норм: створює їх суспільство, або вони існують
об'єктивно, незалежно від людини.
Естетика — вчення про закони прекрасного. Естетика, як і
етика, є най давнішим розділом філософії. Вона вивчає сутність,
форми, типи прекрасного у природі, мистецтві, людського
життя. Основною проблемою естетики є запитання про
походження критеріїв прекрасного: може бути «об'єктивно
прекрасне», чи розуміння прекрасного завжди суб'єктивно як
породження людської свідомості.
Історія філософії вивчає розвиток у філософській думці від неї
зародження донині. Структурною основою історії філософії є
й ого періодизація, тобто поділ на періоди, етапи, і навіть
напряму, і школи.
5.Методи філософії
До числа головних методів у даному випадку відносять:
• діалектику;
• метафізику;
• догматизм;
• еклектику;
• софістику;
• герменевтику.
Давай те розглянемо ці методи філософії більш докладно.
Діалектика є методом філософського дослідження, при якому
явища, а також речі розглядаються критично, гнучко, дуже
послідовно. Тобто при такому дослідженні увага звертається на
всі зміни, що відбуваються. У розрахунок беруться ті події, які
стали причиною змін, що відбулися. Дуже багато уваги
приділяється питанню розвитку.
Метод філософії, що є прямою протилежністю діалектики,
називається метафізикою. При ньому об’єкти розглядаються:
• статично — тобто зміни, а також розвиток не грають ніякої
ролі під час проведення дослідження;
• відособлено, незалежно від інших речей і явищ;
• однозначно — тобто при пошуку абсолютної істини увагу
суперечностям не приділяється.
Методи філософії включають в себе також і догматизм. Суть
й ого зводиться до сприй няття навколишнього світу через
призму своєрідних догм. Ці догми є прий нятими
переконаннями, відступати від яких не можна ні на крок. Носять
вони абсолютний характер. Відзначимо. Що даний метод був
притаманний в першу чергу середньовічної теологічної
філософії. Сьогодні практично ніколи не використовується.
Еклектика, що входить в методи філософії, заснована на
довільному поєднанні різних, розрізнених, зовсім не мають
загальних засад фактів, концепцій , понять, в результаті якого
можна прий ти до поверхневих, але щодо правдоподібним,
удаваним достовірними висновків. Даний метод нерідко
використовується для створення приватних ідей , які
допомагають міняти масову свідомість. З реальністю ці ідеї
мають мало спільного. Раніше даний метод використовувався в
релігії, сьогодні ж він дуже популярний серед рекламників.
Метод, який заснований на виведенні неправдивих, поданих під
виглядом справжніх, нових посилок, які за логікою будуть
істинними, але зі спотвореним змістом. Думки, відображені в
них, не відповідають реальності, але вигідні особам, які
користуються даним методом. Інакше кажучи, софісти вивчали
способи введення людини в омани під час діалогу. Поширена
софістика була в Стародавній Греції. Розбираються в ній були
практично непереможні в суперечці.
Основні методи філософії завершуються герменевтикою. Даний
метод заснований на правильному прочитанні, а також
тлумаченні змісту текстів. Герменевтика є наукою про
розуміння. Широке поширення метод отримав в західній
філософії.
Існують і додаткові методи філософії. Вони так само є її
напрямками. Мова й де про матеріалізм, ідеалізм, раціоналізм,
емпіризм.
6. Функції філософії
Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх
треба згрупувати, виділити най більш важливі. На основі
останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших,
похідних від них функцій .
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну,
пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну
(праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона,
озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце
у світі, про можливості й ого пізнання і перетворення, здій снює
вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення
людиною цілей та сенсу життя.
Як правило, коли мова й де про світогляд, насамперед дається
й ого характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів
на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим.
Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі
зводиться до об'єктивованої системи знань, відірваної від
суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається
увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду
зводиться до "погляду на світ".
Світогляд слід розглядати не лише з погляду й ого змісту, а й
обов'язково враховувати взаємозв'язок знання про світ і
людину із соціальним суб'єктом, з й ого ставленням до дій сності,
яке базується на цьому знанні.
За такого підходу на перший план висувається значення знання
для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба
розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і
людину, а таку систему знань, яка для соціального суб'єкта є
способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що
визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення
цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій . Світогляд є
способом практично-духовного освоєння світу.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона,
орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи
і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної
структури світу, зв'язків і законів й ого розвитку, з одного боку,
озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а
з іншого – здій снює вплив на кожну форму суспільної свідомості,
детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері)
усвідомлювати дій сність крізь призму відношення "людина –
світ".
Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового
пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної,
правової, моральної, естетичної, релігій ної свідомості, філософія
виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до
дій сності, об'єктом якої є відношення "людина – світ". Разом із
тим зміст і результати філософського знання здій снюють вплив
на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах
життєдіяльності людей . Цей вплив проявляється в тому, що
філософське знання набуває значення всезагального методу
пізнання дій сності, а також в тому, що пізнання в будь-якій
сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти
усвідомлення відношення "людина – світ".
Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних
зумовлено тим, що філософія зай має особливе місце у процесі
усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з
форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення
залежності життєдіяльності людини від певної сфери дій сності,
е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка
філософії полягає в тому, що вона в най узагальненішій формі
вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні
положення філософії мають важливе методологічне значення
для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення
свого специфічного предмету.
Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання
слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це
система вихідних, основоположних принципів, що визначають
спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до
них, характер та направленість пізнавальної і практичної
діяльності.
Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні
принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції
стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним,
похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є
визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан
речей , процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи
слугують природничим та суспільним науковим дослідженням.
У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної
функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та
практичної діяльності людей . Філософська методологія
визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість
орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в
світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і
раціональному використанню наукових методів конкретних
наук.
Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає
в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального
впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє
важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення
яких є най важливішою умовою забезпечення існування,
функціонування і розвитку людини.
Засвоєння філософських положень має розглядатися не як
доповнення до формування фахівця, який буде
використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна
основа формування духовного світу особистості, яка через
усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення
сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні
особистості як фахівця.
Функції філософії - основні напрями застосування філософії,
через які реалізуються її цілі, завдання, призначення. Крім
основних,вже названих, виділяють розумово-теоретичну,
критичну, аксіологичну, соціальну, виховно-гуманітарну,
прогностичну функції філософії.
7.Культурно-історчні передумови виникнення філософії
На відміну від міфології і релігії, які, будучи духовними засобами
соціального контролю з необхідністей породжуваних
суспільством, філософія покликана до життя особливими
соціальними умовами. Соціальні умови не тільки сприяли
розвитку філософії чи гальмували й ого. Вони часто визначали і
коло проблем, що цікавили філософів. Ключ до розуміння
багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері. Саме
філософія допомагає людині вирішувати проблеми її буття,
сенсу існування, обґрунтовує пріоритетні цінності в житті
суспільства, визначає прий нятні шляхи і способи досягнення
цих цінностей . Філософський світогляд заснований на розумі,
тобто він передбачає аргументацію, роздуми, сумніви, дискусії.
При цьому предметом філософського дослідження стають
най більш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна
душа, що таке добро і зло, тощо. Чи всяке суспільство дозволить
мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло, що ні. В
так званому традицій ному суспільстві, де дії людей суворо
регламентовані, відсутня вільна особа, будь - яке вільнодумство
неможливе.
Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість
до інакомислення. А вона може виникнути тільки в
демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум
людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що
розквіт філософії припадає на епохи панування демократії.
Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає
філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні
сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки,
формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.
Філософія як певна система знань з'явилася близько 2,5 тис.
років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький
вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.).
Слово "філософія” походить від двох грецьких слів : "філео” -
"люблю” та "софія” - "мудрість”, отже означає "любов до
мудрості”, "любомудріє”. Пояснення і закріплення в
європей ській культурі слова „філософія” пов'язане з ім'ям
Платона.
Впродовж тривалого часу вона сприй малась як своєрідна
"цариця наук”. У Стародавній Греції поняття "філософ” було
рівнозначно слову "мудрець” взагалі, тобто людина, яка має
ґрунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини
людина за допомогою філософії намагалася знай ти відповіді на
питання, які прий нято називати вічними : "…що таке світ і хто
така людина? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені
вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі?…
Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є
най більш цінним у світі та в людському житті?…”. Кожне нове
покоління філософів по-новому розв'язує для себе ці проблеми.
Звичай но, формування предмету філософії не було швидким
одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового
виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення
й ого окремішності від попередніх типів світогляду - міфології та
релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії
обумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами:
До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених
конкретних і філософських знань про навколишній світ, про
духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як
окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних
причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення
предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською
школою або течією.
Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів
середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії,
середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню
видимість духовного світу. При цьому най досконалішим
втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає
Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що
створена за й ого "образом і подобою". Формування
індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі
наприкінці XIII- на початку ХIV ст., виявилося тісно пов'язаним з
радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на
вищу сходинку культурно-історичного розвитку - добу
Відродження з її новою гуманістичною культурою,
орієнтованою на людини як вищу цінність. Якщо гуманізм був
притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в
духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії
впродовж цього періоду дещо змінюються. Поступова зміна
світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати
буття з природним буттям, виводить на перший план
матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши
середньовічну філософію як прислужницю богослов'я, філософія
Просвітництва наближує свій предмет до предмету
природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним,
зосереджуючись на най істотніших рисах специфічно людського
буття - свободі, творчості і т.і. Значні зміни у визначенні
предмета філософії почались наприкінці XVI- початку XVII
століття, коли виникає експериментальне природознавство і
починається процес розмежування філософії та конкретних
наук - спочатку механіки, астрономії, математики, пізніше
фізики, хімії, біології.
Важливо відзначити, що незважаючи на багатоаспектність
підходів до рішення проблеми відношення людини і світу, перед
людиною виникала потреба в узагальненому, цілісному
уявленні про той світ, у якому вона живе, а також про саму себе,
про цілісне бачення свого відношення до цього світу. Такий
підхід обумовлений самою специфікою життя людини.
Два протилежних підходи до рішення питання про природу і
сутність світу і людини позначили суть основного питання
філософії як питання про відношення духу до природи,
свідомості до матерії, мислення до буття. Визнання
матеріального й ідеального як граничних основ буття світу і
людини з неминучістю призвело до рішення питання про те, що
ж є первинним - матерія або свідомість. Постановка і рішення
цього питання склали першу сторону основного питання
філософії. У залежності від того, як філософи відповідали на це
запитання, що вони вважали первинним, а що вторинним, вони
розділилися на матеріалістів і ідеалістів. Так виникли
матеріалізм і ідеалізм як два основних напрямки у філософії:
„Матеріалізм у розв'язанні основного питання філософії
виходить з того, що природа, буття, матерія є первинним, а
свідомість, мислення, дух - вторинним. Згідно з матеріалізмом
світ існує сам по собі, ніким не створюваний і не знищуваний ,
закономірно змінюється, розвивається, виходячи зі своїх
власних причин”. „Об'єктивний ідеалізм розглядає
матеріальний світ як продукт діяльності об'єктивного духу
(розуму, ідеї), як „інобуття духу”. Ідеалізм у розв'язанні
основного питання філософії намагається довести, що дух,
свідомість, природа, матеріальне є вторинним”.
Крім цих основних засобів рішення основного питання
філософії є ще дуалізм, що визнає дух і природу, свідомість і
матерію, мислення і буття двома самостій ними початками. Це -
специфічна спроба перебороти протилежність між
матеріалізмом і ідеалізмом.
Отже, матеріалізм і ідеалізм являють собою різноманітні
засоби розкриття відношення "Людина - світ". Хоча на кожному
конкретному етапі історії ці засоби наповняються конкретним
змістом і усвідомлюються по-різному.
8. Філософські вчення Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії
сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього
мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди –
стародавні пам'ятники індій ської літератури, написані віршами
і прозою. До складу Вед входять чотири збірники віршованих
гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються
прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у
яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного
смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку
Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом
трактатів релігій но-філософського плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали
основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2)
бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джай нізм. При цьому слід
зауважити, що буддизм і джай нізм офіцій но не визнавали
вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони
на них спирались, логічно випливали з них.
Готама, Будда, Капіла, Патанджалі, Джай міні, що вважаються
засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе
Сутри (священне коротке керівництво до звичай ного права,
законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і
громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І
донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення
відповідно до потреб історичних умов.
Характерною особливістю стародавньоіндій ського світогляду є
те, що в ньому простежується органічний процес переходу від
міфологічно-релігій ного світогляду до філософії.
Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-
шан – най більш поширений термін староіндій ської філософії,
адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна,
наприклад, подати через такі школи, як й ога, санкх'я, міманса,
веданта, вай шешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід
зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх
основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають
авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вай шешика, й ога, міманса.
веданта), називаються астіка. А ті, які не прий мають авторитету
Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).
Філософські ідеї школи й ога виходять із своєрідного з'ясування
питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і
тілесного. Сутність цього відношення (за й огою) у
безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом
самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що
реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два
самостій них начала: пракріті (субстрактна першопричина) і
пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті
можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у
санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її
сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу
пуруші на пракріті.
Особливістю староіндій ської філософської школи міманса є те,
що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль
Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником
буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею
нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості й ого існування,
пустоти або ідеальності й ого. Міманса вважає, що світ у цілому
вічний і незмінний , він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі
речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи
багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох
категорій , зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у
розумінні міманси) – це основа всіх якостей , що існує у дев'яти
модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман),
розум, час і простір.
У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях
сенсуалізму.
Стародавня індій ська філософська школа веданта яскраво
представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій
початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування
існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою
буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і й ого
емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність
буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму
емпіричному прояві.
Філософська школа Стародавньої Індії вай шешика
характеризується насамперед тим, що вона най більш тісно
пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього
суспільства. Школа вай шешика зай малась подальшою
розробкою таких традицій них ідей філософії Стародавньої Індії:
1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі,
води. світла, повітря і т.д.;
2) уявлення, що всі предмети і явища дій сності (включно із
свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.
Свою теорію пізнання вай шешика будує на базі ідеї, що
предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається
через сприй няття, висновок, пам'ять та інтуїцію.
Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що
вона є вершиною староіндій ської логіки і теорії пізнання. Логіка
н'яя виникла в процесі узагальнення прий омів і методів
публічних філософських виступів, які широко практикувались у
Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із
принципу: знання відповідає об'єктивній дій сності, яка існує
незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири
джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприй няття; 2)
логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення
авторитетів.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце
посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не
вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога,
оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.
Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського
життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в
щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через
діяльність людини, людина сама має це щастя створити.
На закінчення викладу староіндій ської філософії, нагадаємо її
основі особливості.
1. Формування на базі міфологічно-релігій ного світогляду.
2. Своєрідність ставлення до Вед.
3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
5. Народження логіки.
6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань
і щастя.
Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії
Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної
сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і
тілесного, свідомості і матерії.
9. Філософія Стародавнього Китаю
Давньокитай ська філософія, як і індій ська, була тісно пов'язана
з міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у
стародавніх книгах китай ської освіченості. У цих класичних
книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх
філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається
тлумачення понять, які є вихідними для всієї китай ської
культури і які визнавалися практично всіма філософськими
системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао».
Світ, згідно з китай ськими уявленнями, є вічною боротьбою
двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й
взаємодоповнюють одне одного. Ян - символ неба, енергії,
світла, це є активний , чоловічий початок світу. Інь - символ
землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому
належить пасивна роль. Інь і Ян пронизують все суще - небо,
землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить
порядок у Піднебесній . Взаємозалежність і взаємопроникнення
цих двох сил називається Дао - єдиний світовий закон,
божественна основа всіх речей .
У давньокитай ській філософії існувало шість основних шкіл:
даосизм, школа «Інь-Ян» (натурфілософська школа),
конфуціанство, моізм, легізм та школа імен. Най впливовішими з
усіх вчень спини конфуціанство і даосизм.
Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімей них стосунків,
воно стало офіцій ною, державною ідеологією та релігією Китаю.
В інтимних глибинах людської душі головне місце належало
даосизму.
Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., й ого засновником став
Конфуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним
літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй »
(«Бесіди та висловлювання»).
Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому
приділясться мистецтву управління і вихованню людини в дусі
поваги до предків, до держави, до інших людей .
Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів
людей , двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної
людини» і «низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до
якого повинна прямувати людина. Основними рисами
шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до
самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у
словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає
у себе справедливість, повагу до старших, правдивість,
шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну
заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».
В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип
морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна
виховати свої вольові якості. Не можна навчитися управляти
державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю
психікою, вважав Конфуцій . Спочатку людина повинна навести
порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того - у державі.
Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення
особистих інтересів людини інтересам держави. Під контролем
конфуціанства як дер¬жавної ідеології був весь образ життя
китай ців - від стилю поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і
зачіски. У чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і
утвердженню в Китаї системи деспотичної держави з суворою
ієрархією її членів.
Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються
школа моїстів і школа законників (легістів). Ці школи, в яких
соціальна та етична проблематика теж посідала центральне
місце, разом з конфуціанством значним чином вплинули на
культуру Китаю.
Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення,
ідею пріоритету інтересів народу над інтересами держави,
зробили першу спро¬бу постановки проблеми соціальної
рівності людей . Легісти, або законники, на відміну від
конфуціанців і моїстів, відмовились від гуманістичних
цінностей , від культивування доброго початку в людині. Легісти
висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» в
державі повинні панувати не правила моралі, а закони. Але ці
закони легісти розуміли як закони покарання. На думку
законників гуманність лише ослаблює державу, а доброта є
«матір'ю злочинів».
Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство
(засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-
цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед,
своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-
етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми
взаємозв'язку людини з природою, космічним цілим. Основні
положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин»
(буквально - «Книга про Дао і Де»).
Дао - центральний даосистський термін, за допомогою якого
можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб
й ого існування. Дао - першопричина, першоосновна і єдиний
закон світу, якому підкоряються і природа, і суспільство, і
людина. Сутністю Дао є небуття, тому Дао неможливо осягнути
розумом, неможливо дати й ому визначення. Усе в світі є
мінливим і плинним, нестій ким і невічним, усе з часом іде в
небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій .
Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Подібно до буддизму,
даосисти наполягають на ілюзорності всіх протилежностей .
Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є
Дао. Побачити її через стан досягнення просвітлення може
тільки «досконаломудрий ».
«Досконаломудрий » - ідеал людини у даосизмі, який суттєво
відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина
дотримується «природності», а основним принципом її життя є
принцип недіяння (у-вей ). «Природність» людини полягає у
здатності звільнитися від зай вих, надмірних, а тому і
неприродних бажань і пристрастей (від жадоби слави, багатства,
влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього можна
не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом
приборкання природного початку в людині, а навпаки, через
й ого вияв. Природне в людині є втіленням Дао, універсального
космічного закону, тому це не зло, з яким потрібно боротись.
Злом скоріше є конфуціанські правила і норми моралі, ці штучні
засоби впливу на людину. Досконаломудрий сповідує принцип
недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у природно-
космічні ритми. Дозволити всьому й ти своїм власним,
природним шляхом, бути споглядачем у житті, спокій но
ставитись до вимог світу і до власних бажань - ось у чому
полягала мудрість даосистів.
Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три
основних мети: здобути довголіття, пережити стан
просвітлення, або стан єднання з Дао, і, врешті-решт, - стати
безсмертною, опинитися серед небожителів. Шлях до
довголіття лежить у даосистів через наслідування природи. Уся
даосистська методика підтримки життєвих сил організму
(дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, традицій ний
масаж, прий оми мистец-тва двобою тощо) побудована на цьому
принципі, на гармонізації двох про¬тилежних сил - Інь і Ян.
10. Вчення про первоначало в Мілетській філософії
Фалес –найвидатніший представником Мілетської школи. Його
називали «першим мудрецем», «першим
філософом, «першим природослідником», «першим фізиком»,
«першим геометриком», «першим астрономом». Фалес «першим
взявся за філософію
природи»,«першим відкрив, що затемнення Сонця відбуваєтьтся 
внаслідок покриття й ого Місяцем», «першим зай нявся
астрономією і передбачив сонячне затемнення», «першим
назвав останній день місяця тридцятим», «першим вписав у
коло прямокутний трикутник», «першим довів, що коло
поділяють діаметром навпіл».
 Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає у
тому, що всю й ого багатоманітність він звів до єдиної загальної
першооснови – води . Все з води, стверджував філософ, і все на
воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі,
набуває різних форм. Частина води, котра випаровується, стає
повітрям; най більш тонкі прошарки повітря спалахують у
вигляді ефіру; випадаючи в осад, вода стає землею. Тому з
чотирьох елементів най причиннішим елементом є вода. Вона –
най перший , най могутніший і най невичерпніший  елемент
природи.
Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього
існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього
живого-вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-
друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються,
плодоносять, а позбавлені цього - засихають. Вода – основа, без
чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і
зірок живиться водяними випаровуваннями, так само, як і
космос.
Космологічна концепція Фалеса зводиться до трьох основних
положень:
1 Сонце, Місяць зірки мають землеподібну природу. Земля там
розжарена;
2 Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес
пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання
ґрунту, землетруси тощо).
3. начало і кінець всесвіту – вода.
Анаксимандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало
розвивали й ого учні. Серед них був і Анаксимандр – другий
великий представникМілетської філософії школи. На відміну від
свого вчителя, основою всього існуючого Анаксимандр вважав
не воду, а якесь вічне, най більш загальне, нескінченне начало.
Ним був апей рон – загальна, нескінченна першоречовина, суміш
всіх елементів, з котрих складається світ.
Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як
апей рон, він звертає увагу на філософську проблему –
виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх
боротьбу. Протилежності споконвічно наявні в речах і
виділяються з них. Апей рон містить у собі самому народження
всіх речей . Вони виникають завдяки виділенню ними
«протилежностей внаслідок вічного руху».
Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне
утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається
внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу.
Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских
поверхонь; по одній ми ходимо,а інша – їй протилежна. Все
розвивається природно, без будь-якого втручання
надприродних, божественних сил, тобто для
Бога Анаксимандр не залишає ніякого місця.
Він першим винай шов сонячний годинник, названий гномон,
першим накреслив на карті заселену людську частину землі, дав
перше формулювання закону збереження матерії.
Анаксимен. Останнім видатним представником  Визнавши у якості основної характеристики буття боротьбу
Мілецької школи був Анаксимен. Він продовжував розвивати
уявлення своїх попередників про першооснову світу.
Усі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував
філософ виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно
не рухалось, то все, що змінюється, ніколи не могло б змінитися.
Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні
зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене,
то воно себе нічим не виявляє, і ми й ого не помічаємо. Повітря
виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим,
рухливим. Тобто відчутні відмінності повітря набуває лише тоді,
коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.
Усі речі природи виникають через протилежності гарячого і
холодного, котрі є у самому повітрі. Це здій снюється або шляхом
розрідження повітря, коли воно нагрівається, або й ого
згущення, коли воно охолоджується. Розріджуючися, повітря
стає вогнем, потім землею, потім камінням, а з них – все інше,
навіть Бог.
Такимчином, повітря є най першим, основоположним елементом  Парменіда й Зенона. Парменід і й ого послідовники переконливо
всього існуючого,яке завдяки своїм протилежностям – гарячого  показали, що результатом людського пізнання є не одна, а дві
і холодного породжує весь світ.  різні картини світу — чуттєве сприй няття дає одну картину
11. Філософія Геракліта
У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме
Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це
поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу
світу. Геракліт стверджує: все здій снюється за логосом, який є
вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання
логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і
досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — здатність
погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому
Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім,
хоча всі люди від природи розумні.
Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як
принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття
субстанцій но-генетичного начала всього існуючого у вогні.
Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього
існуючого, але й те, з чого все виникає. Логос у Геракліта — це
закон Всесвіту. Згідно з цим законом, все абсолютно змінне, у
світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все
тече».
Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те
саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що
суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна
протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість
зближує протилежності.
У соціальній філософії Геракліта закладаються основи
демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має
ставити закон, він має боротися за нього. Це необхідно робити
тому, що всі людські закони живляться від єдиного
божественного закону — логосу.
Основне положення філософії Геракліта передає Платон у
своєму діалозі «Кратил». Платон повідомляє, говорить Геракліт,
що все рухається і ніщо не спокій не і, порівнюючи суще з течією
річки, він говорить, що неможливо двічі зай ти в одну і ту ж
річку». Рух – най більш загальна характеристика процесу
світового життя, яке поширюється на всю природу, на всі її
предмети і явища. Тезис про універсальність руху відноситься
однаково ,як до вічних речей , які рухаються вічним рухом, так і
до речей , що виникають, які рухаються тимчасовим рухом.
Думка про загальність руху і зміни тісно пов’язана у Геракліта з
діалектичним розумінням самого процесу руху. Саме цей бік
філософії Геракліта викликав пізніші заперечення з боку
Арістотеля. Геракліт стверджує, що з факту руху та безперервної
змінності всіх речей виходить суперечливий характер їх
існування, оскільки про кожний рухомий предмет необхідно
одночасно стверджувати, що оскільки він рухається, він існує і
не існує в один і той самий час.
У фрагментах Геракліта, що збереглися є ряд уривків, де
Геракліт говорить, що процес змін, який відбувається в природі
– це боротьба протилежностей . Геракліт не просто стверджує,
що рух потребує існування протилежностей . Він вважає рухом
не лише одночасне існування протилежностей , але й боротьбу
між цими протилежностями.
протилежностей , Геракліт у той же час пояснює, що
протилежності які борються не просто існують: вони
переходять одна в одну так, що при цьому зберігається загальна
для них основа. Іншими словами, перехід протилежностей одна
в одну Геракліт уявляє як втілення їх спільного.
Постій ний рух, зміни, перехід кожного явища в протилежне
мають за необхідне свідоцтво відносність всіх речей . Жодна
якість вічно змінної природи не є якість безвідносна, абсолютна.
Світ єдиний , в світі все пов’язано між собою, кожне явище та
характеристика переходить у власну протилежність, і тому
всяка якість повинна характеризуватись не як ізольована і в
своїй ізольованості абсолютна, а як якість відносна – такий
висновок можна зробити по філософії Геракліта.
12. Вчення про буття та пізнання в філософії елеатів
Основоположником елей єької школи (м. Елея на півдні Італії)
був Ксенофан — один з перших раціоналістичних критиків
міфологічного світогляду. Але слава Елея пов'язана з іменами
світу, а розум — іншу, причому ці картини світу можуть бути
принципово протилежними.
Елеати вважали, що з двох картин світу справжньою є та, котра
осягається розумом. Першооснова світу — буття як таке — є для
них абстрактно-філософською категорією. Елеатівське буття —
це специфічний теоретичний об'єкт, предмет філософського й
ніякого іншого пізнання. На думку елеатів, такий об'єкт (буття)
ніколи не виникав, не може зникнути, він цілісний — єдиний ,
нерухомий , завершений і досконалий . А най головнішим є те, що
буття осягається тільки розумом і в жодному випадку не
чуттєво. За Парменідом, є два шляхи пізнання — "шлях істини" й
"шлях думки". Шлях істини це пізнання єдиного буття за
допомогою розуму, виділення й ого з нескінченної якісної
різноманітності речей , що є небуттям. Шлях істини — це
відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання
образів на рівні чуттєвого сприй няття, що не дає знання буття, а
тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей , на
рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях
нефілософського, хибного пізнання.
Світ, який людина сприй має за допомогою відчуттів, вони
вважали лише оманливою видимістю, а й ого сприй няття —
уявленням, а не справжнім знанням, вважаючи, що справжня
істина розкривається тільки на шляхах розумового пізнання, що
невблаганно приводить до розуміння світу як цілого,
позбавленого будь-якої множинності й руху буття, тобто того,
що дій сно існує, а не є лише видимістю. Однак, розробляючи й
логічно обґрунтовуючи необхідність пізнання реальності з
позицій розуму, елеати висловлювалися про реальність, як вона
виглядає з погляду відчуттів. Най більш виразно теорію
сприй няття світу сформулював Парменід, який спирався при
цьому на два протилежні начала — тепла й холоду, поєднання
яких створює чуттєво сприй няті речі. Причому тепло є началом
діяльним, животворним, а холод — началом залежним,
пасивним. У той же час в елеатів ці два світи — чуттєвого
сприй няття й осягнутого за допомогою розуму - ніяк не
пов'язані, не співвідносяться між собою, і немає можливості
здій снити перехід з одного світу до іншого. Усвідомлюючи ці
труднощі, елеати запропонували свій вихід із ситуації. Він
полягав у тому, щоб спиратися на розум, а не на відчуття. Істина
реального світу відкривається нам у результаті й ого
дослідження за допомогою засобів розумового мислення, тоді
як сприй няття реальності за допомогою відчуттів є лише
уявлення, а власне кажучи, ілюзія, обман. Елеатівський підхід до
подолання протиріччя між чуттєвим світом і світом
умовивідним, власне кажучи, є відходом, відмовою від
необхідності подолання цих істотних труднощів. Відстоюючи
одну з протилежностей за допомогою руй нівної критики іншої,
елеати не змогли вирішити проблему узгодження істини розуму
з істинами відчуттів, залишивши її відкритою. Тому для
збереження досягнутої стадії філософсько-теоретичної
свідомості об'єктивно необхідним був підхід, який пов'язав би,
погодив між собою істини розуму з істинами відчуттів, а не
односторонньо протиставляв би один бік протиріччя як єдино
вірний іншому як наперед помилковому. Такий підхід і
запропонував уперше Левкіпп, висунувши основні принципи
атомістичної доктрини.
13. Вчення Піфагорійців про числа та душу
Вчення про числа відзначають, як важливий елемент
філософської системи Піфагора. Число для нього було істотною і
діяльною властивістю одиниці-Бога,
причини світової гармонії. Піфагор вказував, що первообрази і
першооснови не піддаються ясному визначенню на словах, тому
що їх важко висловити і важко зрозуміти. Для ясності краще
звернутись до чисел. Так, поняття єдності, тотожності, рівності,
причину одностай ності, єдності відчуття, універсальної
цілісності, все те, що сприяє всім речам залишатися самими
собою, піфагорій ці назвали одиницею. Одиниця присутня в
усьому, що складається з частин, вона поєднує частини і надає
їм єдності. Розрізнене, нерівне, усе, що подільне, змінюване і
буває то одним, то іншим, вони назвали двоїцею. Така природа
двій ки в усьому, що складається з частин. Щоправда, інші
філософи також визнавали наявність сили об'єднуючої і сили,
що роз’єднує ціле. Трійкою піфагорій ці називали усе, що в
природі речей має початок, середину, кінець. Усе, у природі чого
є середина, вони вважають троїстим і все, що довершене також.
Бажаючи піднести нас до поняття досконалості, піфагорій ці
спрямовують наш розум через цей образ. Те ж саме відноситься і
до інших чисел. Десятка обій має собою всі числа, вона
– обіймальниця. Десятка – число довершене. У ній зосереджені
всілякі розходження між числами, всілякі відношення чисел і їх
подібність.  знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації
Піфагорій ці вважали, що наука чисел лежить в основі всього.
Фізика цілком побудована на числових відносинах:
вкорочування струни по відомому закону дає відповідні звуки;
співвідношення одних поєднуваних кольорів дозволяють
отримати інші бажані; якщо поєднати певні речовини у певних
пропорціях, то отримаємо інші очікувані. Геометрія – це
математика числових відносин ліній , площин і фігур.
Астрономія – це математика, застосована до рухів небесних тіл.
Душа. Вчення про душу, яка підноситься вгору через
послідовний ряд земних існувань належить багатьом окультним
школам, але в античності її пов'язують з ім'ям Піфагора. Він
знав, що людська душа є часткою Світової Душі, безсмертною
монадою. Щоб досягти свого нинішнього стану, душі належало
прой ти через усі царства природи, розвиваючись у кожному
черговому своєму існуванні. Над еволюцією світу працює сила
Духу. Вона сліпа і неясна в мінералі, індивідуалізована в рослині,
поляризована в чуттєвості та в інстинкті тварин. Те, що складає
сутність людини, повинно було розвиватися багато мільй онів
років протягом планетного циклу, зберігаючи індивідуальне.
Для Піфагора душа – це ефірний двій ник тіла, який заключає в
собі безсмертний дух. Дух сам для себе будує в людському тілі
своєю діяльністю своє духовне тіло. Це – “тонка колісниця душі”,
тому що після смерті їй належить винести дух за межі праху
земного. Духовне тіло набагато тонше і досконаліше земного
тіла, але і воно не безсмертне, хоча потенцію таку має. Тут
важливо, наскільки багато і цілеспрямовано працювала людину
над формуванням свого духовного тіла.  вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, й ого концепція
Коли тіло закінчую строк свого земного існування, душа
звичай но відчуває свою швидку розлуку з тілом. Душа в який сь
момент це розуміє і бореться, щоб пробитися у вищі області,
звільнитися від земного тяжіння. Очистившись від земної
скверни, душа повертається у свою обитель. Вона мчиться в
глибини простору, в оточенні променистих образів чоловіків і
жінок. Тут уже немає масок і душі мають своє істинне обличчя.
Звикаючи до цінностей занебесної сфери, душа пізнає доступну
їй частину симфонії всесвіту, бачить божественну ієрархію.
Небесне життя душі може тривати сотні і тисячі років, що
залежить від ступеня її розвитку і сили. Тільки довершені душі,
які подолали коло народжень, залишаться там довічно. Іншим
доведеться повернутись на землю. Невідворотна сила потягне
душу вниз, до земної боротьби і страждань. Там вже для неї
готове відповідне тіло, для земного життя.
14. Атомістична філософія Демокріта
Атомі́стика, або Атомі́зм — в історії філософії — принцип
пояснення єдності і різноманітності світу вічним рухом і
взаємодією атомів, вчення про дискретну будову матерії; в
сучасній науці атомістика є теоретичним поясненням єдності
перервності і неперервності частинок матерії, їх взаємозв'язку
та взаємоперетворення.
Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа
Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.
Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути
різної конфігурації.
За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них
можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не
можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома –
„амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями
(серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано
Бруно), у най дрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і
права, передня і задня, серединна. Це була математика,
узгоджена з даними чуттєвого сприй няття, які говорили, що,
яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий
атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити,
ділити нескінченно навіть подумки неможливо.
Демокріт прий має ідею про множинність фундаменту світу.
Поділ дій сності на нескінченну множину атомів (неподільні
елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за
формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху
атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного
буття і різноманітності даної в чуттях дій сності. В понятті атома
(розділення на нескінченну множину часточок, серед яких
немає жодної абсолютно тотожної іншій ) цілісно-мінливого або
цілісно-незмінного Космосу.
Атоми рухаються і утворюють най різноманітніші з'єднання, які
сприй маються людьми як різні речі, процеси, що виникають і
зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає
різних речей , процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих
атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення
реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві,
адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише
зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй
"людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються
відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються
відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний
підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський
переклад грецького слова "атом" — "індивід".
Якісно новим для античної філософії є поняття "нескінченності",
"незнищенності" Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці
світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми
безпосередньо живемо. Розуміння дій сності в уяві Демокріта
підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність
абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її
інтерпретації: "Боги не потрібні Космосу". Виявлення причин і
наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з
погляду Демокріта, головним предметом пізнання. Там, де
виникали питання про можливість, випадковість, Демокріт
ей досів — чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знай ти
причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову
Космосу і чуттєвими даними. Ей доси виникають як проміжне
утворення між об'єднанням атомів (конкретною річчю) і
відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у
середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око,
тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у
просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до
суб'єкта як відбиток. Вирішення проблеми причини
невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими
даними стає головним предметом розвитку у класичній
античній філософії.
15. Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які
були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи
ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу,
математику, та елементарну фізику. Початково «софіст» мало
значення май стер, художник, мудрець, однак з другої половини
5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що
пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти — це перші в
світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги.
Най відомішими серед них були Протагор, Горгій , Антифонт,
Продік, Гіппій , Лікофрон. Софісти також були першими в історії
сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм
породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем
— рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали
самостій но мислити і переконувати інших людей , що
нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у
давньогрецьких полісах. Вони не формували якусь певну школу,
але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували
тлумачення реальності елей ців і намагалися пояснити
феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на
віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника
Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв,
зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді.
Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами,
сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду
був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей ». Їхній
суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними
як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-
різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й
потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і
моральності відносні.
В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому
заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів,
цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули
перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило
їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття,
було примарою.
Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей
людини пізнати буття. Так Горгій , вразив усіх красномовством,
тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У
своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення
якого зводив до наступних трьох пунктів: 1) нічого не існує; 2)
якщо щось існує, то й ого неможливо пізнати; 3) у випадку, коли
ми можемо щось пізнати, неможливо ці знання передати чи
пояснити іншій людині. Докази цих тез будуються на чіткій
логічній фіксації визначень понять. Горгій досить чітко вирізняє
значення слів, використовує зміни значень у різних контекстах.
Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою
характерна для всіх софістів.
Протагор (481 -373 pp. до н.е.). Відомий як один з най більш
популярних учнів Демокріта. Відстоює традицій ний для софістів
релятивізм. Є автором знаменитої тези: "людина є мірою усіх
речей , існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не
існують". В основі релятивізму Протагора, й ого вчення про
відносність знання лежать певні онтологічні уявлення про світ.
Протагор - матеріаліст. Протагор думав, що «основні причини
всіх явищ знаходяться в матерії». Але головна властивість
матерії, по Протагору, - це не її об'єктивність і не наявність в
матерії якогось закономірного початку, а її мінливість,
плинність. У цьому Протагор спирався, мабуть, на Кратила, який
вкрай однобічно трактував гераклітовскій діалектику,
підкресливши в ній тільки релятивізм. Протагор поширив
принцип абсолютної мінливості матерії і на суб'єкт, що пізнає:
постій но змінюється не тільки світ, а й сприй має й ого
одухотворене тіло. Таким чином, як суб'єкт, так і об'єкт
безперервно змінюються. У цій тезі - онтологічне
обгрунтування Протагором релятивізму софістів.
Грунтуючись на такому онтологічному релятивізм, Протагор
зробив сміливий гносеологічний висновок: якщо все змінюється
і перетворюється на протилежне собі, то про кожну річ можливі
дві протилежні думки.
Най більш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій ,
Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем
риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо
софісти усвідомлювали свій обов'язок саме як вчителі,
наставники молоді.
Спираючись на своє переконання про важливість мови для
впливу на людей , вони здій снили головний крок на шляху
виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди
іменників, здій снив поділ мови на чотири види: прохання,
питання, відповідь, вказування і назвав їх коренями мови.
Продік відомий своїми думками про синоніми.
Платон вважав, що з діяльності софістів почалася загальна
зарозумілість і беззаконня. Всі стали безстрашні, безбоязність у
свою чергу породила безсоромність. Софістів він називав
най маними мисливцями за багатими юнаками, торговцями
наук, борцями, що зай маються словесними змаганнями й
сперечаннями.
Аристотель також вважав, що софістика є мудрість гадана, а не
справжня, і софістів тими, хто вміє наживати гроші від
вигаданої, але не справжньої мудрості. По-іншому до своєї
діяльності ставилися самі софісти. Протагор говорив своєму
учневі: «Пробувши день із мною, ти повернешся додому, ставши
кращим». Протагор вважав, що він очищав юнаків від думок, що
перешкоджають засвоєнню наук, які стосуються душі.
Справа в тому, що софістами називали себе багато тих, хто
дій сно були знавцями мудрості, так і ті, хто зай мався лише
словесними сперечаннями. Тому неможливо дати однозначну
оцінку їхньої діяльності. Хоча із софістів почався занепад
філософії як вільної духовно-пізнавальної творчості, тому що
вони першими виявили прецедент викладання філософії за
гроші.
16. Етичний раціоналізм Сократа.
Учнем софістів, а потім їх непримиримим опонентом був
відомий мудрець Сократ. Сократ сам нічого не писав, про й ого
погляди ми знаємо з творів учнів — Платона та Ксенофана, а
потім Арістотеля, Примикаючи до лінії розвитку філософської
думки, яка висвітлилася в діяльності софістів, Сократ окреслив
предмет філософії пізнанням людини, її життя та поведінки.
Мірилом всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-свавільна
людина, а людина як розумна, мисляча істота. Розуміючи
слабкість та незавершеність попередніх натурфілософських
концепцій , їх споглядальність та неможливість
експериментальної перевірки основних положень, афінський
мудрець спростував більшість з цих вчень, виступив з вимогою
побудування таких істин, які б мали загальне та об'єктивне
значення. Сократ розробив метод пошуків і досягнення істини,
який був названий діалектичним, від розмовляти, вести бесіду,
сперечатись. Основний смисл діалектики в постій них пошуках
істини, шляхом подолання протиріч в судженнях. «Головна
біль» сократівських роздумів — проблеми моралі: що таке добро
і зло; справедливість і несправедливість; правда та кривда.
Філософія, з точки зору Сократа, це і є спосіб пізнання добра і
зла. Він вважав, що коли людина знає, що таке добро, вона
ніколи не буде творити зле. Моральне зло іде від незнання —
звідси знання — це джерело морального вдосконалення. Істина,
мораль, це для Сократа співпадаючі поняття. Він виділив три
основних доброчинності людини: 1. Помірність — як
переборювати пристрасті; 2. Хоробрість — як переборювати
небезпеку; 3. Справедливість — як слідувати законам божим і
людським.
Сократ вів пропаганду свого етичного раціоналізму . Розробка
ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських
інтересів і занять Сократа . У бесідах та дискусіях Сократ звертав
увагу на пізнання суті чесноти. Сократ ототожнював мораль із
знанням . Моральність - знання того , що є благо і прекрасне і
разом з тим корисне для людини , що допомагає й ому досягти
блаженства і життєвого щастя . Моральна людина повинна
знати , що таке чеснота . Мораль і знання з цього погляду
збігаються.
Таким чином , одним з відмінних ознак істинної філософії і
справжнього філософа було за Сократом , визнання єдності
знання і чесноти. І не тільки визнання , але також прагнення до
реалізації цієї єдності в житті. Відповідно до цього, філософія в
розумінні Сократа не зводилася до суто теоретичної діяльності ,
але включала в себе також практичну діяльність - правильний
спосіб життя , благі вчинки. Згідно зізнанням самого Сократа ,
й ого спонукали до цих пошуків слова дельфій ського оракула :
«пізнай самого себе». Сократ зрозумів їх як заклик перевірити
моральні поняття людей і визначити , в чому полягає їх дій сне ,
справжнє благо. Всією діяльністю людини керує й ого душа -
й ого божественна і розумна частина . Тому « придатність»
людини до здій снення свого призначення визначається
придатністю до своєї справи й ого душі. Благо - це мета прагнень
людини . І оскільки душа направляє тіло , і вища здатність душі -
мислення , то її придатність визначається тим , наскільки
правильно і ясно вона розуміє , що таке « благо».
І ось , Сократ виявив у своїх бесідах з людьми , що хоча самі вони
переконані , що знають , в чому полягає їх благо , насправді вони
розташовують лише удаваним знанням , яке не витримує
випробування « логосом » у вільному діалозі. Він придумав
певний метод для досягнення істинного , надій ного знання про
благо людини - іронічний діалог. Сократ стверджує , що він
нічого не знає , а оскільки співрозмовнику здається , що він-то
знає , що таке, наприклад , справедливість , то Сократ задає
питання , отримує відповідь , заснований на уявному знанні ,
потім задає додаткові уточнюючі питання , які поступово
призводять співрозмовника до протиріччя з самим собою і
показують й ому й ого незнання. Виник збентеження, безвихідне
становище , утруднення спонукають співрозмовника до
подальшого діалогу і спільного пошуку виходу , тобто істинного,
несуперечливого і спільного для всіх розуміння. Сократ
абсолютно щиро вважав, що лише допомагає своїм
співрозмовникам « народити істину» , якої він і сам не знає, і
якою « вагітна» душа кожної людини.
Метод Сократа випливає з повної довіри до « логосу » , розуму ,
який розкриває істину в діалозі. Він був переконаний в тому , що
людина , як істота розумна , не повинен підкорятися нічому ,
крім розуму, який при дослідженні виявляється най кращим.
Неосмислене, нерозумне життя не має ніякої цінності.
Прагнення до істинного , філософського осягнення блага і до
чесноти Сократ називає « турботою » про душу , « відходом» за
нею. Душа « придатна » для своєї справи тільки тоді , коли в ній
панують розум , правильне , ясне розуміння , якщо ж поняття
невиразні й невизначені і переважує незнання , тоді душа стає «
непридатною » , або хибною, збивається з шляху і веде до
поганого . Виходячи з цього і слід розуміти дивовижне
положення Сократа : ніхто не надходить погано свідомо , ніхто
не прагне до зла . Люди прагнуть виключно до блага , до добра.
Тому всякий поганий вчинок є результатом одного лише
незнання добра і зла , інакше кажучи , помилки - людина
прий має зло за добро , не вміючи розрізняти їх ясно , не маючи
правильного поняття. Знаючий людина поступає добре. Проте
більшість людей знаходяться в омані щодо того , що ж дій сно
важливо в житті , оскільки вони дбають про задоволення,
багатстві , влади , слави , але не про власну душу , не про те , щоб
вона була така гарна і придатна для свого призначення , як
тільки можна , щоб її поняття були правдиві та ясні.
Слава , якої Сократ удостоївся ще при житті , легко переживала
цілі епохи і, не померкнувши , крізь товщу двох з половиною
тисячоліть дій шла до наших днів. Але співвітчизники Сократа
й ого не зрозуміли і вчення не прий няли. За доносом Сократа
було звинувачено в порушені громадських норм життя і
приречено до страти. За вироком суду у травні 399 р. до н.е. він
прий няв отруту.
17. Філософія Платона. Платон (427 - 348 рр. до н. е.) -
давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної
філософської школи), що проіснувала не одне століття; творець
першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму.
Платон онтологізував ідеї, перетворював їх на реально суще,
тлумачив їх як існуючі самостій но в особливому світі,
відокремленому від природного і соціального буття. Усі
конкретні речі, як і люди, існують у силу причетності до ідей , що
знаходяться в потой бічному світі. Реальний , чуттєвий світ —
бліда копія світу ідей . Платон дає ясне і недвозначне вирішення
основного питання філософії з ідеалістичних позицій . Він
розробив класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який
орієнтувалися багато філософів на наступному двох-
тисячолітньому шляху розвитку філософії.
Знай дений пояснювальний принцип відношення ідеального і
матеріального світів дозволив Платонові створити філософську
систему, у якій ув'язане в одне ціле і пояснення чуттєвих речей , і
тлумачення суспільного життя, людини, космосу.
У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що
представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне. У цьому
цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей ,
і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії,
подоби структур і всеосяжного космосу, і держави, і людської
душі, їх влаштування потрій не. У людини — це розумна, люта
душа, душа, що жадає. У державі — це ієрархія трьох станів:
філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-
хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як
живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ
умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей ; душа світу, що
поєднує світ чуттєвих речей ; нарешті, тілесний світ чуттєвих
речей , світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.
Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому
гармоній но улаштованому космосі і державі. Людська душа,
відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження
людини вона перебувала в потой бічному світі і спостерігала за
блискучим світом вічних ідей . Тому в земному житті душі
людини виявляється можливим усвідомлення ідей як
пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона
будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому
виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення
ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини
переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до
істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість
змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити
одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди
розмінюють одні задоволення на інші, одне засмучення — на
інше, страх — на страх. Але існує лише один правильний шлях
— розум, і лише в обмін на неї необхідно усе віддавати; лише в
цьому випадку будуть справжніми і мужність, і розважливість, і
справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона
сполучена з розумом, усе рівно, чи супроводжують її
задоволення, страхи і все таке інше чи не супроводжують.
Типовим для античності є і погляд Платона на людину як
єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні
ознаки. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь
однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних
визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що
державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі
начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить
мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за
станами, а душі людини — за рівнями. Справедливість, за
Платоном, полягає в тому, щоб кожний громадянин зміг
зай матися тим, що най більше відповідає й ого натурі. Тобто
кожен має діяти відповідно до своєї сутності. Таку державу
Платон називає "ідеальною державою". Ідеальним устроєм є
той , де інтереси кожного громадянина співпадають з інтересами
суспільства в цілому.
Платон нараховує декілька форм державного правління:
монархія, аристократія, тимократія, олігархія, демократія,
тиранія. Най правильнішою і най розумнішою він вважає
монархію та аристократію. Інші форми є відхиленням від
ідеальної держави.
Аристократія – це правління кращих за згодою народу.
Володарює й управляє той , хто має славу мужнього і мудрого.
Громадянам третього стану (землеробам і ремісникам)
дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на
ринках тощо. Платон разом із тим виступав за обмеження
господарської діяльності й збереження аграрно замкнутої,
"самодостатньої" держави.
Виродження аристократії мудрих, за Платоном, зумовлює
затвердження приватної власності й обернення в рабство
вільних землеробів з третього стану. Так виникає така форма
державного правління, як тимократія, тобто панування
най більш сильних воїнів. Держава з тимократичним правлінням
буде вічно воювати.
Наступна форма державного устрою – олігархія – з'являється
внаслідок накопичення багатства у приватних осіб. Цей устрій
ґрунтується на май новому цензі. Владу захоплює група багатих,
тоді як бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархічна
держава, що роздирається ворожістю багатіїв і бідняків, буде
постій но воювати сама із собою.
На зміну олігархії приходить демократія. Перемога бідних веде
до встановлення демократії – влади народу. Тут панують
сваволя і безособове правління.
Нарешті, надмірна свобода перетворюється у свою
протилежність – надмірне рабство. Встановлюється тиранія –
най гірша форма держави. Влада тиранів тримається на
віроломстві й насильстві. Головною причиною зміни всіх форм
державного правління Платон вважав існування людських
натур.
Платон був прибічником, співцем рабовласницької аристократії.
Він виступав проти демократії взагалі. Вся державна влада, на
думку Платона, має знаходитися в руках рабовласницької
аристократії, щоб вона могла силою тримати народ у покорі.
18. Філософія Арістотеля. Арістотель (384–322 pp. до н. е.) –
видатний старогрецький мислитель. Й ого батько був
придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім
юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій
пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок
серй озних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він
заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька
років був вихователем Александра Македонського. Заснував у
Афінах Лікей , який став одним із головних центрів розвитку
науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля
називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що
прогулюються.
Філософію Арістотель ділить на три галузі:
1. Теоретичну – про буття, називаючи її "першою філософією",
наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради
знання.
2. Практичну – про діяльність людини. Метою практичної
філософії є знання заради діяльності.
3. Поетичну, або творчу, метою якої є знання заради творчості.
Теоретичну філософію Арістотель називає також "метафізикою"
і основні її положення висвітлює в головній своїй філософській
праці "Метафізика". У часи Арістотеля такого терміна не було.
Й ого застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік
Родоський . Під такою назвою він об'єднав групу трактатів
Арістотеля, що були написані "після фізики".
Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про
відділення ідеї-сутності від чуттєво сприй нятої речі. Тут він
висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті
загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що
існує лише "де-небудь" і "тепер", воно сприй мається чуттями.
Загальне – це те, що існує в будь-якому місці і в будь-який час і
проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом
науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і
пізнається лише через чуттєво-сприй нятливе одиничне.
Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку
Арістотеля, чотири причини існування речей .
1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають
речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші,
глина для горщика.
2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою
матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює
пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в
Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю
ідей як моделі речей .
3. Рушій на причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так,
людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною
дитини.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель
розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища,
всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну
внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад,
здоров'я – мета прогулянки.
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що
містять свої начала в самих собі.
Арістотель розглядає матерію і форму в їх єдності
взаємозв'язку, розвиває думку про розвиток природних явищ як
про оформлення матерії. При цьому форма – активна, матерія –
пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам
їх дій сне буття. Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма.
Отже, форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість,
не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає.
Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.
Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є
чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості.
Форма робить матерію дій сністю, тобто втіленням у конкретну
річ.
Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до
прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також
є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним
моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх, який річ
отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що
закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь
світ, виходив від творчого розуму, який називає Арістотель по-
різному: "чисте мислення", "актуальність", "принцип будь-якого
руху". Подальший процес, який становить світоустрій ,
створюється природним шляхом як закономірність причин та
наслідків.
Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не
існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є
нерухоме, а рушій ним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є
перехід чого-небудь із можливості в дій сність. Він виокремлює
такі роди (види) руху: 1) якісний , або зміни; 2) кількісний –
збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До
них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох –
виникнення і знищення. Арістотель завжди пов'язує рух з
відповідною енергією, без якої не може відбуватися
перетворення потенцій ного на актуальне. Завершення
розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка
є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу.
Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі
Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в
бутті до й ого здій снення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє
себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення,
мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові
телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий
розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам
першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б
передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є
чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю,
метою.
Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії
душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам.
Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють
тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа
носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за
функції росту, харчування, розмноження -спільні для живих
істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має
тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і
думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не
залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з
космічним розумом. Як вічний і незмінний , він один здатний
досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого
мислення, яким живе все на світі.
19. Стоїцизм — філософська школа, що виникла за часів
раннього еллінізму і зберегла вплив аж до кінця античного
світу. Своє ім'я школа отримала по назві порту Стоя Пекіле, де
засновник стоїцизму Зенон Китій ській вперше виступив як
самостій ний вчитель. Стоїци́ зм — вчення однієї з
най впливовіших філософських шкіл античності, заснованої
близько 300 р. до н. е. Стоїки вважали логіку, фізику і етику
частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з
фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика —
фруктове дерево, а етика — плоди дерева, тобто результат, що
базується на певних принципах і обмежений певними рамками.
Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи
вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.).
Най відомішими й ого учнями були Клеанф, Хрісіпп та Персей .
Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього
періоду — Панетій і Посідоній . Завдяки їм стоїчні ідеї було
перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво
пом'якшено.
Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду —
Сенека, Епіктет, Марк Аврелій . Це період римського розвитку
філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали
філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання
незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму
починають ставитися як до свого роду популярної філософії.
Стоїки дотримувалися поглядів епікурей ців. Вони уявляли
Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали,
що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі
зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними
стати. Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості».
її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона
вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити
висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є
центральними частинами стоїчної філософії.
В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони
визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал),
який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який
«проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні
речі
Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі,
так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу
робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до
фаталізму, який пронизує й етику.
У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі
істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків,
є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою
(поєднання повітря і вогню). її центральну частину, в якій
локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна
визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки
називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом.
Індивідуальний розум є частиною світового розуму.
Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль
доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з
розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість,
помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири
протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і
боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом -
чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше
належить до категорії бай дужих речей . Людина не може
вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей
момент проявляється її «примирення з долею». Людина
-повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна
бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень
виступає спокій (атараксія) або, в край ньому разі, бай дуже
терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим
розумом Й ому притаманні терпимість і стриманість, а й ого
щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».
20. Філософсько-етичне вчення епікуреїзму.
Епікуреїзм — учення і образ життя, що витікає з ідей Епікура і
й ого послідовників. Епікурей цями називають тих, хто, не
замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя,
хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур
першість відводив задоволенням духовним — як най менше
залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до
стану спокою і незворушності. Епікуреєць не має пана, він
свободовільний . Життя – ось головна насолода. Людей же, що
прагнуть тільки до матеріальних задоволень, правильніше
називати гедоністами.
Головні моменти епікуреїзму:
• Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися
від прямоліній них траєкторій .
• Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство
відчуттів і задоволення.
• Боги бай дужі до людських справ.
• Світ відчуттів не ілюзорний , він – головний зміст людського
життя, все інше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається"
на плотському житті.
• Епікурей ці вважали, що для щасливого життя людині
необхідне:
1) Відсутність тілесного страждання;
2) Незворушність душі;
3) Дружба;
Най більшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в
першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли
Лукрецій Кар і Кацій ; цей напрям вплинув також на римський
еклектизм.
Учення Епікура
Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне
учення: нескінченне число і різноманітність світів, що
спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання
атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору. У
просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть боги,
не піклуючись про світ і людей . Таким же чином виникають і
зникають живі істоти, а також душа, яка складається з
якнай тонших, якнай легших, най більш круглих і рухомих атомів.
Пізнання природи є не самоціль, воно звільняє людину від
страху марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це
звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких
складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а
духовне, хоча взагалі всякого роду задоволення самі по собі не є
поганими. Проте духовне задоволення стій кіше, бо воно не
залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму, дару богів, за
який вони не вимагають ніякої подяки, прагнення повинні
приводитися в згоду, що припускає задоволення, причому
одночасно досягається не порушуваний неприємними
переживаннями спокій , незворушність (атараксія), в якому і
полягає дій сне благочестя. Епікур закликав людину
порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими
наслідками.
До громадськості (особливо державі і культу) мудрець повинен
відноситися дружньо, але стримано. Девіз Епікура: «Живи
відокремлено!».
У теорії пізнання Епікур зай має позицію сенсуалізму. В основі
будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які
виникають при відокремленні відображень від об'єктивно
існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.
Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що
відбувається в елліністичний період, Епікур великого значення
надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка
вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.
Най вищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне,
звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних
потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі
(атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги
вважаються природними, як наслідок людської сутності
Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з
й ого відкритим вільнодумством. Основним джерелом
виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та
незнання природних законів. Страх смерті та страх перед
богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя.
Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у
міжсвітових просторах, є бай дужими до світу і не втручаються в
долі людей .
Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із
сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували
пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з
вищих кіл римського суспільства. Вульгаризована епікурей ська
етика стає об'єктом критики християнських філософів.
Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах
Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які
домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному.
Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю.
Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію
суспільного договору.
Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина
(філософ) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре
прожив той , хто прожив непомітно - ось й ого теза. Відлюдність у
приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого
схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих
проблем сучасного їм життя. Епікуреїзм мав досить великий
вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Най більш відомим з
послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит
Лукрецій Кар. До нас дій шла повністю й ого поема "Про природу
речей ", у якій він детально виклав свою філософську позицію.
Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення
людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього
людина може через пізнання природи, законів її
функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння
складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є
розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів
вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування
богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа
складається з най менших частинок і виникає сама по собі.
Най менші частинки природи вічні, ніким не створені і є
першоосновою світу.
21. Античний скептицизм.
У повсякденному використанні скептицизм може означати таке:
сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей
певного об'єкту, метод судження, що засновується на
неприй нятті передвчасних висновків.
У філософії, скептицизм означає - (принципову) обмеженість
знання, отримання інформації про дій сність через сумніви та
постій ні перевірки чи експерименти.
У класичній філософії, скептицизм означає вчення,
філософіської школи, представники якої стверджували, що вони
не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У
цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція
уникнення того, щоб постулювати остаточну істину.
Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є
скептицизм прий нятною позицією взагалі. У розвитку філософії
після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з
кризою демократичного суспільства, розповсюдженням
диктаторських режимів у всьому еллінському світі.
Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання,
падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість
універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі
знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести
наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки
людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як
здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність
страждань).
З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як
філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість
достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким
вченням. Най довершенішої форми скептицизм досяг у вченнях
давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста
Емпірика. Вони дій шли висновку, що марні спроби знай ти
остаточно встановлену істину свідчать про неможливість
вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здій снюється за
відповідними формами, але вибір най кращої, досконалої форми
мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для
відбору форми потрібно використовувати форму. Такої форми,
відомої нам як най універсальнішої, ми не маємо. Аналогічною
до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини
є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого
чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.
Використовуючи логічні засоби здій снення доказів, скептики
дій шли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою
істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного
вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому
висновок, що встановлення причини неможливо довести,
цілком слушний . На підставі цих міркувань, аргументів
обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме
тому був проголошений головний принцип скептицизму —
утримуватися від суджень.
Проте в житті постій но необхідно діяти, прий мати певні
рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв
істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці
критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний
скептицизм постій но закликає слідувати тому, до чого нас
ваблять відчуття та почуття, дотримуватись законів та звичаїв
країни, де живеш, зай матися певною діяльністю, якщо вона
приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення,
«розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-
історичному світопорядку тією мірою, в якій людина
залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати,
вмирати. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому
людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність
зовнішнім обставинам.
Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри
відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо
спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики
розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність
корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту.
В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного
трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення
про відносність людського пізнання.
На відміну від епікурей ської і стоїчної філософії, досягнення
щастя в яких ототожнювалося з пізнанням явищ і законів
природи, філософія скептицизму у прямому значенні слова
відмовляється від цього завдання. Досягнення щастя, з погляду
Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).
Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні
питання.
Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо
відповісти тому, що жодна річ не є більшою за іншу.
Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей ?» Єдина гідна
відповідь -«утримай ся від будь-яких суджень». Визнається лише
безпосереднє сприй няття, якщо про речі говориться як про
сприй няття.
Третє: «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до
речей ?» Відповідь Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких
суджень про речі, то ми досягнемо стій кого спокою (атараксії).
Саме в цьому най вищий ступінь можливого блаженства.
22. НЕОПЛАТОНІЗМ.
Неоплатонізм розвивається в III—V ст. н. е., в останній період
існування Римської імперії. Сформований у спільній з
християнством соціальній атмосфері, він є специфічною
рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу
соціально-політичних відносин Римської імперії.
Най значніший представник неоплатонізму Плотін вважає, що
основою всього, що існує, є надчуттєвий , надприродний ,
надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі
форми буття. Це принцип абсолютного буття, він
непізнаванний . Єдине істинне буття досягається лише шляхом
проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення,
що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки
- екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино
істинного буття.
Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дій сного,
істинного) до най нижчого (недій сного). На вершині цієї градації
стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, а
внизу — природа.
Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від
божественного до матеріального. Душа - це щось чуже
матеріальному, тілесному і зовнішнє щодо них Вона не
пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі.
Тілесне - це прив'язок душі, воно варте лише переборення.
Акцент на «духовному» веде до повного пригнічування всього
тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь
аскетизму. Коли Плотін говорить про матеріальний і чуттєвий
світ, він характеризує й ого як недій сне буття, що має в собі
образ дій сного. За своїм характером недій сне суттєве не має
форми, властивостей і будь-яких ознак.
В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дій сно суттєвим -
з божественним розумом або душею, а протилежність добра -
зло - ототожнює з недій сним буттям, тобто з чуттєвим світом.
Єдиним дій сним пізнанням є пізнання дій сного буття, тобто
божественного принципу, який не може бути осягнутий ні
чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення
до божественного принципу - екстаз, який досягається лише
духовним зусиллям — душевним зосередженням і
приглушенням усього тілесного.
Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи:
Сирій ська, най більш видатним представником якої був Ямвліх, і
Афінська. Останню презентує Прокл, творчість якого в певному
розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної
філософії. Повністю прий маючи філософію Плотіна, він робить
оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає най більш
чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій
він розрізняє три основних моменти розвитку:
• утримання створеного в творці;
• виділення уже створеного із творця;
• повернення створеного до творця.
Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине»,
як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і
ніби «переливається через край » (еманація). Тоді виникає
«менш повне» буття - Розум, який породжує нову еманацію -
Душу. Вона - буття най меншого ступеня «повноти», що
виявляється в її самочинному «роздробленні» на окремі
індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією,
«тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона
сприй має лише можливі форми і смисли.
Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в
структурній ієрархії буття. Добро (благо) й де згори, від Єдиного,
зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою,
в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум
— Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка —
екстаз. Єдине — Благо відповідальне за гармонію і красу. Життя
людей у принципі не може суперечити загальній гармонії.
Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у
формуванні християнської філософії (православно-східний
варіант).
23. Філософія Середньовіччя, її особливості
Наступним етапом у розвитку філософської думки є
середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний
тисячолітній період історії (V-ХV ст.). У Західній Європі умовним
початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії
(476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані
характерне панування феодального укладу, в ідеологічному -
утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у
всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що
філософії цієї епохи притаманна значна залежність від
релігій ного світогляду її представників. У своїй основі вона
теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є
не природа чи Всесвіт, а Бог, й ого воля. Світ сприй мався як
подвій не буття: справжній (божественний , небесний ) і
несправжній (земний , грішний ) світ. Цей поділ проходить через
усю середньовічну філософію. У розвитку філософії
Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика
(ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII
ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)2.
Апологетика
Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом
так званої апологетики. За умов, коли християнство становило
переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення
глузували, представники апологетики зверталися до римських
імператорів або широкого загалу із посланнями на захист
християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та
розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності
Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та
сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в
питанні ставлення до попередньої язичницької (античної)
мудрості: позитивний і негативний .
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик,
Афінагор, Климент Олександрій ський , Оріген - вважали, що
грецькі філософи й шли шляхом істини, але не могли досягти її,
бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба
використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки
християнський світогляд більш істинний , ніж попередній .
Прихильники негативного ставлення до античної філософії -
най видатнішим їх представником був Квінт Тертулліан - не
лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-
римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину,
задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ
штучних цінностей . Серед таких цінностей , на думку
Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто
розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна
релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні
до природного - християнського стану.
Патристика
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися
на характері й ого ідеології: відпала необхідність захищатися і
обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях
і вести світ, що руй нувався. На зміну активності апологетів
прий шла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики.
Одним з най уславленіших її представників вважається Аврелій
Августин, або Августин Блаженний . У своїх працях "Про град
Божий ", "Сповідь", "Про Трій цю" Августин розробив філософське
вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний
мікрокосмос поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин
та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна,
безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу
вольовим характеристикам людської душі перед розумовими.
Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом і,
зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як
останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже,
свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена
божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав
для врятування та насолоди в май бутньому житті, а інших
прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення
про божественне приречення). Подібним чином Августин
розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості,
бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість
орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.
Августин дав принципово нове, ліній не тлумачення часу на
відміну від циклічного й ого тлумачення, притаманного
античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до
май бутнього, а не як постій не повторення того, що вже колись
було, стало основою формування історичної свідомості.
Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення
відіграли Ієронім Блаженний , що переклав Біблію латиною;
римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею
"семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань
виступають перші три - граматика, риторика та діалектика;
Аніцій Матій Северин Боецій , твори якого "Про музику", "Про
Святу Трой цю", "Про католицьку віру" доволі органічно
поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням.
У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один
цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.).
У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав,
що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа
не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа
створена і сама здатна творити-сукупність першоформ і діючих
причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ
чуттєвих речей . Існування світу речей Еріугена пов'язує з
гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ
відій шов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути)
чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує,
як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету
всього, як субстанцію, до якої все повертається.
24. Співвідношення віри і розуму, релігії і філософії у
філософії Середньовіччя
Однією з головних проблем філософії Середньовіччя була
проблема співвідношення віри і розуму, теології і філософії. Ця
проблема виникла ще в період апологетики, і там підходи до її
вирішення були взаємовиключними. Але обидва ці підходи не
могли влаштувати церкву.
Класичне рішення ця проблема знаходить у філософії Хоми
Аквінського. Хома Аквінський , син італій ського графа, всупереч
волі батьків став домініканським ченцем, учився в Кельні і
Парижі у видатного представника зрілої схоластики Альберта
Великого. Своєю задачею він поставив з'єднати філософію
Аристотеля, що на той час стала відома Середньовіччю, із
християнською релігією. Церква спочатку з побоюванням
поставилася до робіт Хоми, оскільки з недовірою ставилася до
філософії Аристотеля з й ого вірою в розум, але після смерті Хома
одержав титул "ангельського доктора" і в 1323 році був
віднесений до лику святих, а й ого філософія стала офіцій ною
філософією католицької церкви. Вчення Хоми Аквінського і по
сьогоднішній день визнається католицькою церквою як єдина
істинна філософія.
Хома Аквінський розмежовує "істини розуму" і "істини
одкровення", області філософії й області теології. Але оскільки
джерелом істини, у кінцевому підсумку, є Бог, то ці істини не
можуть суперечити одна одній . Але людський розум обмежений
у часі й у просторі, він має справу з явищами об'єктивного світу,
тому сфера й ого судження обмежена і далеко не всі істини
одкровення й ому підвладні. Але це не означає, що істини
одкровення, що не підвладні розумові, протирозумові, вони
просто надрозумові. І тому, якщо філософія входить у
суперечність з теологією, вона повинна упокоритися і погодити
свої висновки з останньою. До цього варто додати, що, на думку
Аквінського, і об'єкт пізнання в них один - Бог. Але розум не в
змозі відповісти на запитання про сутність Бога. Але в той же
час він не безпомічний у питанні про існування Бога.
Звичай но питання про існування Бога - це, насамперед, питання
віри. Але для невіруючої людини розум може навести
опосередковані докази існування Бога, висновки за аналогією.
При цьому Хома Аквінський не підтримує так зване онтологічне
доведення існування Бога, висунуте Ансельмом
Кентерберій ським. Ансельм вважав, що в нас існує ідея Бога як
ідея абсолютної Досконалості. Але абсолютна Досконалість
немислима без існування. Тому Бог повинний існувати. На думку
Хоми, можуть існувати лише опосередковані докази існування
Бога. Він наводить п'ять таких доказів.
Перші два докази схожі між собою. Перший доказ заснований на
тому, що у світі існує рух, а будь-який рух виникає в результаті
зовнішнього впливу і, якщо й ти по ланцюгу в зворотному
напрямку, ми повинні прий ти до першодвигуна, який ми
називаємо Богом.
Другий доказ: у світі відбуваються зміни, але будь-яка зміна має
причину, що знаходиться ззовні, і ланцюг причин не може бути
нескінченним, повинна існувати перша причина, і цю причину
ми називаємо Богом.
Третій доказ полягає в тому, що, на думку Хоми, будь-яка річ на
Землі є випадковою. Однак, не можна припустити, що усе у світі
є випадковим, отже, повинна існувати абсолютно необхідна
істота, що ми називаємо Богом.
Четвертий доказ заснований на існуванні у світі різних ступенів
досконалості. Усі явища світу виявляють різний ступінь
досконалості, а отже, і різний ступінь буття. Але це можливо
тільки в тому випадку, якщо у світі існує абсолютно досконала
істота, яку ми називаємо Богом.
П'ятий доказ носить телеологічний характер. Ми бачимо, що
світ упорядкований , доцільний . Усі явища, особливо живі істоти,
свідомо або інстинктивно прагнуть до кращого. Але цей
світовий порядок не може бути пояснений природними
причинами, ми повинні припустити надприродну розумну
істоту, яка обумовила цю доцільність, і цю істоту ми називаємо
Богом.
Таким чином, на думку Хоми Аквінського, віра і розум повинні
взаємодіяти таким чином, що розум через свої можливості
повинний постачати вірі аргументи її правоти, і ця теза стає
офіцій ним принципом взаємозв'язку віри і розуму, релігії і
філософії.
25. СХОЛАСТИКА: РЕАЛІЗМ, НОМІНАЛІЗМ, КОНЦЕПТУАЛІЗМ У
СХОЛАСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ (ПЕРЕДИВИТИСЬ ПИТАННЯ)
Най більш відомою і впливовою у середньовічній філософії була
схоластика, її було сформовано у період абсолютного панування
християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної
Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ
християнського світогляду.
Головне для схоластів - узгодження з авторитетом церкви тих
чи інших положень, якими вони оперують. Схоластичний
інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення
реальної дій сності підмінює процедурою визначень, що зводить
логічні судження до «словесної механіки», на догоду
зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст.
Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні
двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму
і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога. Реалізм
приписував існування лише загальному, вважаючи загальним
ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм
стояв на позиції, що загальне існує в речах. Номіналісти,
навпаки, не припускали реального існування універсалій ,
загальне в них мало місце лише після речей .
Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як
думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні.
Ця течія дістала назву концептуалізм.
Представник схоластики - Ансельм Кентерберій ський (1033—
1109 рр.), якого називали «другим Августином». Й ого позиція -
«вірю, щоб розуміти» - означає, що мислення слід
підпорядковувати вірі, без якої немає дій сного пізнання. Святе
письмо вказує, що саме є істиною, але не пояснює, чому воно є
істиною. Розум вільний і самостій ний , проте лише в межах
догматів. Щодо універсалій Ансельм зай має позицію
поміркованого реалізму. Відомий Ансельм також доказами
буття Бога, з яких най популярніший онтологічний , де з поняття
Бога як ідеї вищої досконалості виводиться ідея й ого реального
існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність -
отже, сам він справді існує.
Ансельм Кентерберій ський сформулював також принцип
необхідності пояснення віри розумом. Він є засновником
схоластичної теології і метафізики.
Бог у нього — причина світу: як зразок, як творець, як мета.
Головним представником номіналізму був Іоанн Росцелін, який
рішуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних
речей , не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного
кольору, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої
власної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні
речі». Ансельм критикував Росцеліна, що той неправильно
розуміє загальні субстанції як коливання звуку, як струс
повітря.
Росцелін запропонував тритеїстичну доктрину, згідно з якою
й мовірність існування трьох божественних іпостасей
передбачає існування не одного, а трьох самостій них Богів.
Отже, церковна догматика опинилась під загрозою, й ого думки
викликали незадоволення ортодоксів, і в 1092 р. вчення
Росцеліна було заборонено як єретичне.
Винятково цікавою особою був П'єр Абеляр (1079-1142 рр.).
Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого
часу особистістю. Й ого праці можна розділити на особистісні
(екзистенціальні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра
головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику,
намагається знай ти розумні докази для обгрунтування
положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозуміло.
Звідси й ого принцип: «пізнаю те, в що вірю».
Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах,
звідси виводив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є
«людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав
помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є
реальним, адже поняттю «людина» відповідає реальність
загальнолюдського, спільного для всіх людей . Загальне має
значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється
на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як
таке існує лише в мисленні, а не поза ним Вищенаведені докази
роблять Абеляра першим представником концептуалізму -
поміркованого номіналізму. Концептуалізм визнає реальність
загального як думку поняття, назву, які відіграють важливу
роль у пізнанні.
У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає
творчість Фоми Аквінського. Вчення Фоми Аквінського - томізм
- невдовзі після й ого смерті було визнано офіцій ною філософією
католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної
системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію
віри і розуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити
розумові, тому що здебільшого принципові положення
віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. Наприклад,
розум здатний довести догмати про існування Бога, про
створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра
спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини — Бога, але
здій снюють це різними шляхами: розум спирається на науку і
філософію, віра — на теологію. Можливість гармонії розуму і
віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині
двома шляхами: природним — через створений світ і
надприродним — через одкровення. Наука і філософія засобами
розуму, через пізнання створеного світу приходять до думки
про існування Бога і керування Богом усіма процесами в цьому
світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке
міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прий няти
най більш важливі істини віровчення.
26. Філософія Київської Русі
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської
Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто
"софій не" розуміння філософського знання. У платонівсько-
християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться
як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про
екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а
християнство сприй мається під знаком “софії".. Тому мудрість є
не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей
самих по собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх
творіння.
Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Най більш
ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово
про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в
середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським
князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки
Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як
сукупність філософських ідей , які структурували світогляд і
відображалися у всьому масиві результатів культурної
творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно
самостій ну сферу теоретичного освоєння світу.
Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здій снило хрещення
Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через
Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,
християнська література, завдяки чому Русь познай омилася з
досягненнями культури, філософії давньоєвропей ських народів.
Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі
через християнських авторів і в християнській "обробці".
Внаслідок цього філософія сприй мається русичами як частина
теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська
філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.
Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс
її буття, розуміння людського щастя та шляхів й ого досягнення,
співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична
проблематика.
Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі
започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже
згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому
осмислюється історія людства, вказується на її цілісний
характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя,
свободи людини у світі на основі християнських догматів.
У творчості митрополита київського Климента Смолятича
філософська проблематика представлена більш чітко й
систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття
людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії,
тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно
зрозуміти цю божественну істину. На й ого думку, най більше
перешкоджають людині й ти праведним шляхом дві її вади –
марнославство і славолюбство.
Однією з най яскравіших постатей серед діячів культури
Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський . В й ого
творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються
"Бесіди", послання сучасним й ому політичним і церковним
діячам.
Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом,
але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило
високий авторитет й ого як єпископа. Твори Туровського
най повніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей , які
розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від
багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний
мислитель. Зрозуміло, що він не міг вий ти за межі
середньовічного способу мислення і тому постій но
використовує традицій ні авторитетні тексти, усталені образи й
сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою
культурою, перш за все з візантій ською, а через неї – і з
античною спадщиною.
У вченні про буття (онтологію) Туровський виходить з
фундаментального протиставлення двох світів – земного і
небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського
дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові
протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх
співвідношенню як церковного і світського, християнського і
поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє –
світлом.
Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський
безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою,
творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані
підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому,
що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є
людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до
обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між
добром і злом.
Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського
антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так
і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції,
Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з
центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить
від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх
суперечливість – адже з християнської позиції душа не може
бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і
вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком
Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини,
від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа
підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до
гріха.
Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обій ти і
її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце зай має
проблема значення серця в пізнанні і житті людини.
Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не
заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній
діяльності людини, вищою метою якої є досягнення
спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі
особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає
можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом
вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум,
почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина
приєднується до вищого, сакрального світу.
Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший
розвиток української філософської думки, однією з своєрідних
рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії
серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького,
Г.Сковороди, П.Юркевича.
У розвиток соціально-філософської думки цього періоду
значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо
знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується
етичний ідеал української культури. Святість, образ святого
розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період
зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її
внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема
добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності
людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення
історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі
християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто
“закону”) та свободи (“благодаті”).
27. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі
філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього
періоду прий нято називати антропоцентричним, в центрі уваги
якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на
природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог
та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса
світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігій ною, то
Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за
допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського
почуття та й ого величезна цінність. Саме людина з й тілесністю
почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і
змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм
гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової,
ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою,
представником певного соціального стану чи корпорації, а
самостій ною особистістю, що представляє саму себе.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва
позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом
людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає
тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який
орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на
культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не
походження чи багатство, а особисті достоїнства та
благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а
творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.
Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її
гуманізм.
Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола
(1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину,
зробив її центром світу. Отже, Бог дав людині свободу волі, вона
сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі.
Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і
цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає
хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем
власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім
сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну
роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла
соціальна група людей , що називалася в Італії гуманістами.
Основним смислом свого життя вони вважали заняття
філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення
творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю
діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему
духовних цінностей . Згідно з новою системою в суспільному
житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна
гідність, а не походження, належність до суспільного стану,
багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм
особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь
гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом
прилучення до культури.
Філософія Відродження переглядає також середньовічне
ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як
начала несамостій ного,. Але в той же час це не означає
повернення до космоцентризму античного мислення, природа
трактується пантеїстичне. Бог зливається з природою,
неначебто розчиняється в ній , внаслідок чого сама природа
обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він
перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження
проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка
(1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).
Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком,
повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про
Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово
нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та
астрономії.
Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею
безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на
позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він
вважав, що природа і є Бог в речах. Дж.Бруно сформував
основний принцип природознавства, що переживало період
становлення: Всесвіт єдиний , безкінечний ; він не породжується
і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий , але в й ого просторі рухаються лише
тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована
проти схоластики та релігій ного догматизму. Вона висувала на
перший план досвід, почуттєве сприй няття як най важливій ший ,
перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання
особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у
Казанського і Бруно. У гносеології Відродження інколи
допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі
мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон,
виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології,
привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак
скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних
істин", що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував
здатності людини пізнати навколишній світ.
Мислителі Відродження піддають перегляду також
середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових
виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали
створення сильної єдиної національної держави, здатної
подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість.
Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї
громадянського суспільства, незалежного від релігій но
теологічних настанов.
У поглядах на державотворення виділялося два основних
напрямки. Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563)
виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі
узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти
монархічного, а й проти будь-якого державного устрою,
заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу,
яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей
(прав) з ідеями народного суверенітету.
Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі
(1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної
влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм
республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів,
що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не
рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними
вченнями, здатна привести до національного об'єднання і
створити нову державу.
28. Натурфілософія Відродження.
В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення
природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в
цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість
полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично.
Християнський бог втрачає свій трансцендентальний ,
надприродний характер, він неначебто зливається з природою,
а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй
притаманні в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, вій ськової
справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив
розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все
це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від
суто логічної проблематики до природно наукового пізнання
світу і людини. Виразниками цієї тенденції були най визначніші
мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея
гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії
цього спрямування був Микола Кузанський . Аналіз й ого вчення
дозволяє особливо яскраво побачити різниці між
старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху
Відродження.Микола Кузанський , як і більшість філософів й ого
часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому
він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з
центрального для них поняття "єдиного". У Платона і
неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через
протилежність "іншому", неєдиному. Кузанський , який поділяв
принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм
і заявляє, що "єдиному ніщо не протилежне". А звідси він робить
характерний висновок: "єдине є все" - формула, яка звучить
пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно .
Ця формула неприпустима для християнського теїзму, який
принципово відрізняє творіння /"все"7 від творця /"єдиного"/;
але що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції
неоплатоників, які ніколи не ототожнювали "єдине" з "усім".
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський
робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю,
нескінченністю. Нескінченність - це те, більшим від чого ніщо не
може бути. Кузанський тому називає її "максимумом", єдине ж -
це "мінімум". Таким чином, він відкрив принцип збігу
протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш
наочним цей принцип, Кузанський звертається до математики,
вказуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності,
коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого
максимального кола діаметр стає тотожним колу, більше того, з
колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим
крапка /мінімум/ і нескінченна пряма /максимум/ становлять
одне і те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо
одна з й ого сторін нескінченна, то й інші дві також будуть
нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і
трикутник, і крапка, і коло.
Отже єдність протилежностей є най важливішим
методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що
робить й ого одним і з родоначальників новоєвропей ської
діалектики.Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення
єдиного з безмежним, як наслідок, потягло за собою перебудову
принципів не лише античної філософії і середньовічної теології,
але й античної середньовічної науки - математики і астрономії.
Здій снене ним ототожнення єдиного з нескінченним руй нує ту
картину космосу, а якої виходили не тільки Платон і Арістотель,
а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості
представників античної філософії космос був дуже великим, але
кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла - це можливість
розрізнити в ньому центр і периферію, "початок" і "кінець".
Згідно з Кузанським, центр і коло космосу - це бог, а тому, хоч
світ не нескінченний , й ого неможливо уявити кінцевим,
оскільки у нього не має меж, в яких він був би замкнений .
Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи
Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік
якого звернений до схоластики, а другий - до май бутньої
філософської класики ХVІІ ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки
підй омом престижу людини, але й корінною зміною в світогляді.
На зміну арістотельсько-біблей ському світогляду про те, що
центром Всесвіту є Земля /геоцентрична система/ приходить
геліоцентрична система /в центрі - Сонце, а Земля - зовнішня
планета/. На захист вчення М.Коперника виступив італій ський
вчений філософ Г.Галілей /1564-1642 рр./, який як єретик
переслідувався інквізицією. Далі від Коперника в світорозумінні
пішов італій ський вчений філософ Д.Бруно /1548-1600 рр./ що
проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що
жорстоко був покараний інквізицією - прилюдно спалений . В
Київській Русі вчення М.Коперніка, Г.Галілея та Дж.Бруно
широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та
морських школах /Ф.Прокопович та ін./
Із сказаного раніше можна зробити висновок про те, що
філософська думка епохи Відродження створила надій ні основи
в подальшому поступі наукової революції та розвиткові
філософії Нового часу /ХVІІ-ХVІІІст./.
29. Проблема науки. Філософія Нового часу
Період розвитку філософії в західній Європі в XVII - XVIII
століттях, характеризується становленням капіталізму,
бурхливим розвитком науки і техніки, формуванням
експериментально-математичного світогляду. Цей період іноді
називають епохою наукової революції.
Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання –
головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних
методи і на їх основі виникають протилежні філософські
напрямки: емпіризм і раціоналізм.
Основні представники:
1.1. Френсіс Бекон
Першим дослідником природи в Новий час і засновником
емпіризму був англій ський філософ Френсіс Бекон (1561-1626).
Він вважається основоположником методології
експериментального природознавства. Вказав на значимість
досвіду в осягненні істини. Вважав, що філософія повинна
носити практичний характер, і що вищою метою філософії є
панування людини над природою, а "панувати над природою
можна, тільки підкоряючись її законам". Осягнення законів
природи можливо шляхом аналізу та узагальнення окремих
проявів, тобто виходив з індукції. Вважав, що для осягнення
істини необхідно звільнитися від заважають цьому "привидів"
(ідолів). "Привид роду" полягає в прагненні людини описати
світ за аналогією з життям, пануючої в суспільстві; "привид
печери" - залежно від своїх суб'єктивних пристрастей ; "привид
ринку" ("привид площі") - в залежності від поширеної думки
інших; " привид театру "- в сліпому підпорядкуванні
авторитетам. Був глибоко віруючою людиною, поділяв науку на
теологію (зай мається вивченням вищого, пізнати яке
неможливо розумом, а можливо лише через божественне
одкровення) і філософію (вивчає природу за допомогою досвіду
і розуму).
1.3. Рене Декарт
Рене Декарт (1596-1650) - французький математик і філософ,
засновник раціоналізму. Якщо Френсіс Бекон розглядав досвід
як основну відправну точку дослідження, а Т. Гоббс привніс у цю
логіку математику, то Декарт ставив на чільне всього розум, а
досвід вважав лише інструментом, що підтверджує висновки
розуму. Декарт дотримувався раціоналізму. Вперше ввів ідеї
еволюції, але доводив їх виходячи виключно з механістичних
уявлень.
Основною відправною точкою й ого філософії є поняття
субстанції, тут він зближується з античними філософами. У
цьому питанні він дотримується дуалізму, розділяючи
субстанцію на два види: матеріальну, нескінченно подільну, яку
можна описати механічними уявленнями, і неподільну духовну,
зрозумілу тільки людиною, оскільки лише у нього є безсмертна
душа. Субстанції володіють двома головними атрибутами:
протяжністю, для матеріальної, і мисленням, для духовної
(ідеальної). Духовний світ людини є щось вроджене. До
вроджених ідей Декарт відносить ідею Бога та основи
математики і логіки. Вважає, що все суще створив Бог, але після
створення він не втручається в природний хід історії.
Одне з центральних місць й ого філософії зай має проблема
пошуку істини і методу, за допомогою якого можливе
отримання достовірного знання. У цьому питанні він подолав
філософський скептицизм. Широко відоме й ого знамените
міркування з цього питання, що завершується знаменитим
висловом: "Я мислю, отже, я існую".
1.2. Томас Гоббс
Томас Гоббс (1588-1679) - англій ський філософ, автор трактату
"Левіафан". Прихильник сенсуалізму і фаталізму, розглядав
волю як "силу природи". Був прихильником механістичної
картини світу, згідно з якою об'єктивно існують лише тіла, а
такі характеристики як розмір, вага і т. п. суб'єктивні. Визнавав
існування Бога як "енергію світобудови, як першопричину
всього сущого", але при цьому не втручатися у земні справи.
Основний предмет й ого філософії - людина як громадянин
держави. Вважав себе Евклідом в галузі суспільних наук.
Стверджував неможливість створення суспільства,
використовуючи геометричний підхід, оскільки він стосувався б
особистостей людей . Цей підхід на й ого думку необхідно
використати політиці.
У своєму трактаті "Левіафан" порівнює державу з цим біблій ним
персонажем, принижуючим людей . Вважає, що держава була
створена в результаті суспільного договору, але потім відій шла
від людей і стала над ними панувати. Суть добра і зла визначає
держава, а решта людей повинні цих критеріїв дотримуватися,
оскільки діяльність держави повинна бути спрямована на
забезпечення блага людей . Держава повинна піклуватися про
інтереси і щастя народу.
1.4. Блез Паскаль
Блез Паскаль (1623-1662) - знаменитий французький філософ,
фізик, математик і письменник. Плідно попрацювавши в області
природознавства і математики, він розчарувався в них і
перей шов до вивчення релігії та філософської антропології. Він
вважав, що "доводи розуму", постій но вагається між сумнівами і
впевненістю, нижче "доводів серця".
Він виводив основні ідеї християнства і традицій ного синтезу
космології і метафізики арістотелівського штибу. Вказував на
незначність людини, але в той же час і підій мав й ого з-за
здатності мислити.
1.5. Бенедикт Спіноза
Бенедикт Спіноза (1632-1677) на відміну від Декарта
дотримується монізму, розглядаючи Всесвіт як щось, що
складається з однієї субстанції, яка поєднала в собі духовний і
матеріальний початки, що є причиною самої себе. Відкидав,
таким чином, християнську ідею "творіння Богом світу з нічого".
Дотримувався натуралістичного пантеїзму, розглядав Бога
безособовим розчиненням в природі, за що піддавався за життя
різним гонінням з боку церкви. Єдина субстанція на й ого думку
володіла двома характеристиками: довжиною і мисленням.
Мислення таким чином приписувалося усьому, а не тільки
людині. У своїй філософії велике місце приділяв розумінню
діалектичної єдності речей : кінцевого і нескінченного, єдиного і
багато, свободи і необхідності.
1.6. Готфрід Лей бніц
Німецький філософ Лей бніц Вільгельм (1646-1716) був дуже
різнобічним ученим, але най більше значення мають й ого
роботи з філософії. Він вважав, що світ складається з
най дрібніших елементів - монад, духовних і матеріальних
початків, що володіють разом з тим рушій ною внутрішньою
силою. З філософії Спінози він "вилучив" пантеїстичного Бога,
вважаючи й ого дій сним творцем всього сущого, "винуватцем і
паном" буття. Єдність монад є результат Богом "встановленої
гармонії".
Заперечував існування простору і часу окремо від матерії,
вважаючи простір місцем існування речей , координуючим їх
положення, а час - фактором, що описує послідовність станів
об'єктів. Вніс істотний внесок у розвиток математики (ввів
поняття нескінченно малих величин), вказав на значущість
докази в раціональному пізнанні. Вважається засновником
символічною і математичної логіки.
1.7. Девід Юм
Девід Юм (1711-1776) - англій ський філософ, історик, економіст
і публіцист, представник агностицизму. Вважав, що зовнішній
досвід не може бути критерієм істинності знання, оскільки він
лише "потік вражень", в якому не можна строго виявити
причину і наслідок. Досвід, таким чином, не можна пояснити
логічно, а тому він не може давати істинного знання. Тому Юм
робить висновок про неможливість об'єктивного пізнання
причинності явищ. Він стверджував, що джерелом нашої
впевненості є не теоретичне знання, а віра.
30.Новий Час.
Добре відомо, що людина не може існувати поза суспільством.
Адже, як помітив ще Арістотель, поза суспільством може жити
тільки геній чи божевільний . Тому природно, що одне з
най важливіших місць серед філософських проблем посідає
проблема людського суспільства чи просто суспільства.
Людське суспільство - одне із най складніших з відомих науці
явищ дій сності. Питання, чому виникає суспільство, за якими
законами воно розвивається, чому одне суспільство змінює
інше, хвилювали мислителів усіх часів і народів.
У Новий час поширилась натуралістична концепція
громадського життя, представниками якої були Ісаак Ньютон,
Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск'є, Джон Локк та ін., хоча перші
натуралістичні ідеї можна знай ти ще у творах давньогрецьких
філософів.
Натуралізм як філософський принцип розглядає соціальні
явища винятково як дію природних сил: фізичних,
географічних, біологічних і т. ін. Відповідно до даного принципу
тип суспільства і характер й ого розвитку визначаються
кліматичними умовами і географічним середовищем,
біологічними, расовими, генетичними особливостями людей
космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання.
Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих,
а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний недолік
даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності
людини, у приниженні людської активності, у запереченні
людської волі.
Щоб зрозуміти з міст теорії суспільного договору і й ого місце у
розвитку поглядів на походження суспільства і держави,
необхідно коротко перелічити деякі з відомих концепцій в яких
розглядаються дані питання. Серед безлічі теорій і концепцій
досить назвати наступні:
На думку Платона, суспільство і держава істотно не
розрізнилися між собою. Держава була формою спільного
поселення людей , що забезпечувала захист спільних інтересів,
території, підтримувала порядок, розвиток виробництва,
задоволення повсякденних потреб,
В Арістотеля вперше з'являється чіткий поділ понять
суспільства і держави. Він думав, що держава втілює в собі
систему відносин особливого типу - відносин панування і
підпорядкування, які він назвав політичними. Вивчивши різні
форми державного устрою давньогрецьких полісів, він
запропонував у якості ідеальної так звану політію, тобто
державу, у якій органічно перепліталися риси монархії,
аристократії і демократії.
У середньовічній Європі міцно закріпилася думка про те, що
держава є результатом творіння Бога, своєрідний договір Бога і
людини. Такий погляд на походження держави називають
теологічним.
У 17 - 18 ст. з'являється теорія, пізніше об'єднана поняттям
теорії суспільного договору. Ця теорія, що мала різні
модифікації, виявилися надзвичай но популярною і зберегла
своє значення і понині.
Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання
людей у "громадянське суспільство" та державу
демократичного типу розробив французький просвітитель
Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях:
"Міркування про науки і мистецтва.., ", "Про суспільну угоду, або
Принципи політичного права" та ін.
Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує
багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво
народжується розкошами, науки — неробством.
Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що
пута рабства виникають виключно із взаємної залежності
людей , спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо
поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини,
коли вона не зможе діяти без інших.
Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах
і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання
людей в організоване суспільство.
Організованість суспільства — основна причина нерівності.
Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони
виглядають як й ого "природне право". Немає ніяких інших прав
і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного
права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у
хартіях, пергаментах, звичаях.
Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських
установ і установлень.
Люди догромадянського суспільства були рівними за май новим
станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не
мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один
від одного. Люди були немов "звірі" в "доморальному стані".
Вони мали тільки природні (істинні) потреби.
Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що
знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не
закріплена, тим більше насильством, приватна власність.
На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й
нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів
до існування, винаходити знаряддя, які збільшують
ефективність праці, переходити до осілості та змушувати
працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими,
вони змогли перей ти до обробки металів і хліборобства.
Приватна власність зробилася основою май бутнього
громадянського суспільства і причиною май нової, а згодом і
політичної нерівності, що виникла в ньому.
Руссо припускав існування трьох основних форм правління —
демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним"
політичним устроєм може бути лише республіка, але цим
терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється
законами, хоч би якою була форма правління".
У малих державах бажаною та прий нятнішою була б демократія,
а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у
Франції, "виборна демократія", тобто здій снення виконавчих
функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у
великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої
влади до рук однієї особи.
Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій
державі май бутнього, в конституції якої "природні відносини та
закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив
свободи.
31. Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український філософ
Г.С. Сковорода (1722 – 1794), вихованець Києво-Могилянської
академії, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії
української філософії. Ще за й ого життя про нього складалися
легенди як про українського Сократа. У 16 років він став
студентом Київської академії, певний час перебував у двірській
капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав
мови, вивчав філософію, був знавцем античної літератури. За
й ого життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають
відомими цикли й ого філософських діалогів (“Наркіс”, “Жена
Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).
Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм. Бог і природа –
це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза
людиною. Головна проблема й ого філософії – це проблема
людини. Й ого філософія “практична”, оскільки філософа
цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги
філософії “мандрівного філософа” – релігій ні і моральні
проблеми. Г.Сковорода викладає їх мовою образів, символів,
метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і
протиставлення протилежностей , суперечностей , антитез, тому
цей метод називають антитетичним.
Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями:
життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх,
безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в
світі рухається між протилежностями у колі, початком якого є
відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього.
Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і трансцендентального ідеалізму. "Трансцендентальним" Кант
систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як
вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і
власною совістю.
Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:
– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до
Бога і до щастя;
– вчення про три світи, які складають все існуюче;
– “філософія серця” як осередку духовного життя людини та
головного інструменту самопізнання;
– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.
По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав
мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке –
непотрібним. Най потрібнішим для людини є щастя, “мир
душевний ”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе к образу
Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив
філософії Сковороди.
Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як
три світи: перший є загальний світ, “де живе усе породжене”,
“він складається із незчисленних світів і є великий світ”
макрокосм; другий світ – це мікрокосм людини; третій –
символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до
розуміння вічної натури”.
Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвій ну
природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима,
тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура і є
Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо
ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше).
Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує
внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі
гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, –
правдиву, дій сну природу – людину як образ і подобу Божу. За
символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно
впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного
одкровення.
На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода
створює вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові
глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі,
через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня
кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце,
а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з
тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні
з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.
Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук
шляху, що веде до дій сної людини, до щастя, до “обожнення”, до
уподобання Богу. Людська доля залежить від природних
нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи.
Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно
додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм
характером, з власною природою, не насилувати своїх
схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є
ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої
людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними,
тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є
наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога,
своє призначення.
32. Іммануїл Кант
(1724-1804). Засновником німецької класичної філософії був
Імануїл Кант. У інтелектуальному розвитку Канта виділяють
два періоди: докритичний і критичний . У докритичний період
(до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений -
астроном, фізик, географ. Й ому належить першість в
обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення
місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про
походження Сонячної системи з гігантської газової туманності.
У роботах цього періоду Кант виступав як стихій ний матеріаліст
і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи.
Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї
німецької класичної філософії, сформувалася в так званий
критичний період, після публікації ним трьох "Критик" -
"Критики чистого розуму", "Критики практичного розуму",
"Критики здатності судження". Усі ці роботи пов'язані єдиним
задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи
назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми
чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період
творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що
"Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому,
що Кант поставив перед собою завдання провести в них
критичний аналіз усієї попередньої й ому філософії;
протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і
здібностей людини пануючому до нього, як він вважав,
догматичному підходу.
Кант здій снив корінний переворот в постановці і рішенні
філософських проблем. У середньовічній філософії і філософії
епохи Відродження центральною частиною філософських
систем є вчення про буття - онтологія. Філософи Нового Часу -
перенесли акцент на проблеми гносеології (теорію пізнання).
Проте в центральній проблемі гносеології - взаємодії суб'єкта і
об'єкту - докантівская філософія акцентувала увагу на аналізі
об'єкту пізнання. Кант же робить предметом філософії
специфіку суб'єкта, що пізнає, який , на й ого думку, визначає
спосіб пізнання. У філософії Нового часу до Канта суб'єктивне
начало розглядалося як перешкода на шляху до істинного
знання, як те, що спотворює і затемняє дій сний стан речей . У
Канта ж виникає завдання: встановити відмінність між
суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому
суб'єктові, в й ого різних рівнях і структурах. Кант переосмислює
саме поняття суб'єкта і уперше у філософії ставить питання про
загальність суб'єкта. У самому суб'єктові Кант розрізняє два
рівні: емпіричний (досвідчений ) і трансцендентальний (що
знаходиться по той бік досвіду). До емпіричного рівня він
відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до
трансцендентального - надіндивидуальне начало в людині,
тобто загальні визначення людини як такої, людини як
представника людства.
Одна з основних проблем "Критики чистого розуму" : як
можливе достовірне наукове знання. Необхідно відмітити
відмінність кантівського підходу до трьох галузей знання. Кант
упевнений в науковому характері математики і
природознавства, і й ого критичне дослідження зводиться у
нього до спроби з'ясувати, чим пояснюється і від чого залежить
їх науковість. Але до метафізики (філософії) Кант підходить
критично в тому сенсі, що ставить під питання чи можлива
метафізика взагалі в якості науки, і дає негативну відповідь на
це питання. Кант вважає, що достовірне знання - це означає
об'єктивне знання. Об'єктивність же, по Канту, ототожнюється
із загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання несло
достовірний характер, воно повинне мати риси загальності і
необхідності.
Суб'єктові, що пізнає, за природою властиві деякі природжені
(додосвідні, апріорні) форми підходу до дій сності, з самої
дій сності невивідні: простір, час, форми розуму. Простір і час, по
Канту, це не форми буття речей , існуючих незалежно від нашої
свідомості, а навпроти, суб'єктивні форми чуттєвості людини,
спочатку властиві людині як представникові людства. Простір -
це природжена апріорна форма внутрішнього почуття (чи
зовнішнього споглядання). Час - це природжена форма
внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання).
Математика як наука і можлива на основі функціонування
простору (геометрія) і часу (арифметика).
Апріорні форми чуттєвості - простір і час створюють
передумови достовірності математичного знання. Реалізація ж
цих передумов в дій сність здій снюється на основі діяльності
другої пізнавальної здатності - розуму. Розум - це мислення, що
оперує поняттями і категоріями. Розум, по Канту, виконує
функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу,
організованого за допомогою додосвідних форм споглядання,
під єдність понять і категорій . Не предмет є джерелом знань про
нього у вигляді понять і категорій , а, навпроти, форми розуму -
поняття і категорії - конструюють предмет. Тому і узгоджуються
з нашими знаннями про них.
Ми можемо пізнати, вважає Кант, тільки те, що самі створили.
Таким чином, теорію пізнання Канта можна представити так:
існують речі самі по собі. Ці речі діють на органи чуття людини,
породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття
упорядковуються апріорними формами чуттєвості - простором і
часом, тобто розташовуються в традицій ному вимірі і
фіксуються як тривалість. На основі цих перетворень
формуються сприй няття, які носять суб'єктивний
індивідуальний характер. Діяльність розуму на основі форм
мислення надає цим сприй няттям загальний і необхідний
характер. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта(явища).
Людина, на думку Канта, може знати тільки явища. Які речі самі
по собі, тобто які їх якості і властивості, їх взаємини поза
свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Він знає
про речі тільки в тій формі, як вони дані й ого свідомості. Тому
речі самі по собі для людини стають "речами в собі",
непізнаними, нерозкритими.
Отже, світ "речей сам по собі" закритий для чуттєвості, і, отже,
він закритий для теоретичного розуму, науки. Проте це ще не
означає, що цей світ недоступний людині. Людина, по Канту,
житель двох світів : чуттєво-сприй маного і умодосяжного.
Чуттєво-сприй маний світ - це світ природи. Умодосяжний світ -
це світ свободи. Свобода, по Канту, - це незалежність від
визначальних причин чуттєво-сприй маного світу. У сфері
свободи діє не теоретичний , а практичний розум. Практичним
цей розум називається тому, що й ого головне призначення
керувати вчинками людини. Рушій ною силою цього розуму є не
мислення, а воля. Кант називає людську волю автономною.
Автономія волі полягає в тому, що вона визначається не
зовнішніми причинами, а своїм власним законом, який вона
ставить над собою. Закони практичного розуму - це моральні
закони. Головна вимога, категоричний імператив (припис)
свідчить поступай по відношенню до інших так, як ти хотів би,
щоб вони поступали по відношенню до тебе. Знай , що своїми
вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму,
характер взаємних стосунків.
33. Філософія Фіхте.
Ідеї І. Канта із захопленням сприй няв Й оганн-Готліб Фіхте
(1762- 1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта
(людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань
Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже
вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст
пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності
Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є
безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним
надається і поняття реальності".
За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з Й ого буттям: "Будь-яка
реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того,
щоб із діяльності Я виник хоч який сь зміст, й ому треба мати
межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки
єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися
тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у
вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст
усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення
дії: реальність Я - це крапка, й ого відхід від себе - лінія,
заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм. Фіхте
особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована
конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до
значного підвищення достовірності та ефективності наукової
теорії. Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і
основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми
існуємо".
Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою
людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення
через свободу". Досить очевидно, що ідеї И.-Г. Фіхте були
співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і
в наш час.
34. Філософія Шеллінга МАЛО
Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх-
Вільгельм-Й озеф Шеллінг (1775 — 1854), поділяючи думки
Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові
акценти. Шеллінг вважав, що вихідним пунктом для знання та
виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-
які кроки такого самоусвідомлення постануть як єдність,
тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні;
сказавши "об'єкт ", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є
для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є
сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може
бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є
і єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий
індивідуальний розум, а всезагальний світовий .
Шеллінг робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я
мають більш цілісний , більш синтетичний характер. Тому
мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється
наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності.
Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність";
митець діє вільно, але не, бездумно.
35. Система і метод філософії Гегеля.
Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної
філософії. Воно характеризується виключною широтою та
глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених
проблем.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність
буття та мислення. Ця тотожність є відносною, як і їх
взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на
протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки
та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору
Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й
незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою
всього сущого.
При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як
нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного
розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого.
Абсолютна ідея є активною і діяльною, яка мислить, пізнає себе.
Логіка є най важливішою частиною гегелівської системи,
оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони
мислення, які й досліджує логіка, є дій сними законами буття.
Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей .
Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового
методу мислення. Він намагався показати, що походження
багатоманітного з єдиного начала може бути предметом
раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а
основною формою – поняття. Тому логіка, збігається з наукою
про речі, що осягаються думкою.
Змістовний підхід Гегеля до логіки дав й ому змогу розглянути
логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до
конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і
виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій . Ця
система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за
певною схемою: твердження (теза), заперечення цього
твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез).
Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві
результати попереднього розвитку. Система логічних категорій
Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади:
буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість,
кількість, міра: сутність – видимість, тотожність, відмінність,
суперечність, основа, явище, дій сність і т.д. Поняття включає в
себе два моменти: по-перше, перехід від суб'єктивного поняття
(судження, умовивід) до об'єктивного (механізм, хімізм); по-
друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).
Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі,
переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять
у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм
суперечності, які і складають рушій ну силу їхнього
саморозвитку.
Гегель сформулював також основні принципи діалектики:
принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип
тотожності протилежностей , принцип заперечення
заперечення.
Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що
зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу. а й
переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи
зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить
до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність,
синтезує їх у вищій єдності. Міра, на думку Гегеля. як синтез
кількості є завершеним буттям.
Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель
підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища
одне від одного, так і те, що їх об'єднує, що є в них тотожним.
Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до
поняття здій снюється через перехід від тотожності до
суперечності, а потім до нової тотожності. На думку Гегеля,
через пізнання відношення тотожності та відмінності
виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама
суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як
саморуху, коренем життєвості. саме воно є всезагальним
принципом саморозвитку.
Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і й ого
розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення
("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з
най важливіших категорій логіки Гегеля. Своє вчення про
заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза
– антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).
Дослідженням най загальніших принципів зміни, руху як
саморуху Гегель здій снив переворот у філософській думці XIX
ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання,
підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось
незмінне, непорушне.
36. Філософія серця П.Юркевич
Як філософ П. Юркевич відрізнявся глибоким знанням історії
філософії, новітніх для того часу течій і напрямів філософської
думки.
На формування поглядів П. Юркевича най більший вплив мали
філософія Платона і Канта, яких він вважав фундаторами
західноєвропей ської філософської думки в її сучасному стані і
май бутньому розвитку. Водночас при всій своїй орієнтації на
вчення Платона і Канта П. Юркевич осмислював їх в нових
ракурсах, незвичних для того часу, з виходом на філософію
май бутнього, де істина кантівського вчення про досвід можлива
тільки внаслідок істин платонівського вчення про розум.
Реальність світу у П. Юркевича не викликає сумніву. Світ не має
ні початку, ні кінця, підлягає нашому розуму як процес
іманентного саморуху, в якому матерія переходить у форму,
можливість — у дій сність і таким чином витворює істоти
природи не за родовою, а за їх конкретною сутністю. Світ постає
як система життєвих явищ, повних краси і значущості, єдності
матеріального та ідеального, що знаходить свій відбиток в
абсолюті. Нашому знанню належить світ як даний предмет,
який ми вимислити або відтворити не можемо, бо такою мірою,
як наша воля не повторює творчих актів абсолютного, наше
мислення не повторює свідомості цих актів.
При розгляді моральних проблем П. Юркевич звертається до
морального вчення Канта. Юркевича і Канта об'єднує моралізм.
Усвідомивши внутрішню сутність етики морального обов'язку,
він спрямовує свою увагу на поєднання зусиль релігій ної та
класичної філософії у вирішенні питання про пошук людиною
моральності у внутрішньому та зовнішньому світі.
Вірний принципам практичної філософії, він вносить у них
особливий духовний зміст і формує власну етичну доктрину
«філософії серця». Відповідно до поглядів П. Юркевича центром
будь-яко¬го духовного життя є серце, яке постає глибинною
осно¬вою людської природи і морально-духовним джерелом
діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що
складають життя людини і її серця, відбивається індивіду-альна
особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного
життя людини. Із серця починає і зароджуєть¬ся рішучість
людини на ті чи інші поступки, в ньому ви¬никає
багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань
(хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних
дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот,
пристрастей , морального життя загалом. Навіть знання
виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з
цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки
проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і
відкривається насамперед для глибини серця і звідси уже й де до
мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони
приходять у світ своєю істинною основою не із впливів
зовнішніх, а з вільного серця. Звертаючись до проблеми
співвідношення знання і віри, П. Юркевич підкреслює, що саме у
філософії знання зустрічаються з вірою, через яку можливий
шлях до істини.
П. Юркевич, виходячи з принципів християнської моралі,
виступав проти класової боротьби, зазначаючи, що все людство
має протистояти силам, ворожим суспільству. Умовою
християнського співжиття вважав мир з ближніми, який
вимагає, щоб людина була в мирі сама з собою, мала внутрішній
мир, який досягається самоволодінням, торжеством над своїми
пристрастями, прислуховуванням до голосу своєї совісті. У
питанні про співвідношення особистих і суспільних інтересів П.
Юркевич зазначав, що доки людина переслідує свої інтереси в
межах справедливості, доти ці інтереси будуть поважатися
різними станами і нацією загалом, що, власне, і лежить в основі
законодавства всіх освічених народів.
37. Філософія позитивізму
Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом
істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи
пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного
мислення.
Основні риси позитивізму: 1. наука і наукова раціональність
визнається вищою цінністю; 2. вимога перенесення
природничо-наукових методів в гуманітарні науки; 3. спроба
позбавити науку споглядальності, вимога все перевіряти
досвідом; 4. віра в прогрес науки.
Загальна характеристика першого позитивізму.
Засновником позитивізму є французький філософ Огюст Конт
(30-і рр. XIX століття ), головна робота якого так і називається
—«Курс позитивної філософії». Саме Конт висунув ідею про
необхідність відокремлення метафізики від науки. Вчений
вважав, що єдиним джерелом пізнання є досвід. Ніяких
природжених форм пізнання на зразок апріорних думок Канта
не існує. Близькі ідеї висловлювали також Р. Спенсер, Дж. Мілль.
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого.
Й ого відомими представниками були австрій ський фізик Ернст
Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький
математик Ж. А. Пуанкаре. Головною метою даного напряму у
позитивізмі було прагнення очистити досвід. Особистий досвід
виражається в поняттях, що є історичними конструкціями і
залежні від соціальних стосунків. Засоби вираження досвіду
повні міфів, помилок, фантазій . Отже, потрібно очистити досвід.
Третій позитивізм (неопозитивізм) має два різновиди: логічний
позитивізм і семантичний . Предметом філософії, на думку
логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови,
логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий
різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей
напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi
соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського
спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський , К. Поппер, Л.
Вітгенштей н та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною
філософією (Квай н, Поппер, Ай дукевич, Лукасевич,
Котарбіньский , П. Строссон, Дж. Остин) і віденським гуртком, на
основі якого оформився логічний позитивізм (М. Шлік, Р.
Карнап, Ней рат, Ф. Вай сман, В. Крофт, Ф. Кауфман).
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого
намічається очевидна тенденція до пом’якшення вихідного
методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі
соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатос,
Тулмін, Фей єрабенд). Він висуває так звану методологію
дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного
плюралізму і історичного контексту науки.
38. Філософські погляди В.І.Вернадського
Концепція ноосфери В. І. Вернадського
Обґрунтувавши у своїй "Біогеохімії" загальну схему еволюції
верхньої оболонки нашої планети, В.І. Вернадський неминуче
прий шов одного разу до необхідності аналізу ролі Людини в цих
глобальних процесах. У результаті народжується вчення, яке
пізніше одержало назву вчення про ноосферу.
Зміст учення В. І. Вернадського полягає в тому, що поява на
Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції
планети. Активність людини багаторазово прискорює всі
еволюцій ні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком
продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації.
Подальший неконтрольований , некерований розвиток людської
діяльності таїть у собі небезпеки, які нам важко передбачити.
Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу
еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен
буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово
перетворюватиметься на сферу Розуму. Визначальною ідеєю
вчення В. І. Вернадського про ноосферу є обґрунтування єдності
людства й біосфери.
Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність
зумовлена насамперед функціональною відокремленістю
людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є
природним явищем й очевидно, що вплив біосфери
відображається не тільки на середовищі життя, алей на ході
думок людини.
В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання
впливу однієї видової живої речовини — цивілізованого
людства — на зміну біосфери. Під впливом наукової думки й
людської праці біосфера переходить у новий стан — у
ноосферу".
Перебудова навколишнього середовища завдяки науковій
людській думці за допомогою організованої праці навряд чи є
стихій ним процесом. Корені цього процесу — у самій Природі і
були закладені ще мільй они років тому в ході природного
процесу еволюції. "Людина... є неминучим проявом великого
природного процесу, що закономірно триває протягом,
принай мні, двох мільярдів років".
Вона несе її із собою всюди. І вона її неминуче, закономірно,
невпинно змінює і з кожним днем соціальна, наукова й
культурна єдність людства лише посилюється й збільшується.
"Збільшення всеспільності, єдності всіх людських суспільств
безупинно зростає і стає помітним протягом деяких періодів
ледве не щорічно". Схоже, що ми вперше опинилися в умовах
єдиного геологічного історичного процесу, який охопив
одночасно всю планету. Вернадський бачив неминучість
утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією
біосфери, так і історичним розвитком людства.радянської влади
зі зниженням її культурності, і насильством над людською
особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми
розвитку суспільства.
39. Філософія життя - філософська течія, яка отримала
основний розвиток в кінці XIX - початку XX століть.
Попередником філософії життя вважається Артур Шопенгауер.
Представники: Ніцше, Клагес, Лессінг, Георг Зіммель, Бергсон,
Шелер, Крик.
"Філософія життя" розглядає все, що існує як форма прояву
"життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна
цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути
осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя"
вважали, що основою життя і й ого проявом є воля. Так, у вченні
німецького філософа А. Шопенгауера, яке можна вважати одним
із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно
розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання,
спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними,
відносно самостій ними. При цьому, і це головне, воля визначає
спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце
розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з
боку розуму і не має ні причин, ні основи. Крім того, воля
пронизує весь світ, вона – першоначало й абсолют. Світ, за А.
Шопенгауером, є нічим іншим як "волею і уявою".
Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є
проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а
"волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним
стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як
такого.
Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує
на й ого центральне поняття –"життя". Воно виступає в ролі
первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче
становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому
неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в
постій ному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним
засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука,
використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на
окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому
вона може змінити світ на користь людини, створювати нові
предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука
(розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований , має мету, а
"життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце
переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.
Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання
носить недемократичний характер, виникає проблема
"аристократизації" пізнання. Звідси – висока оцінка особистості
та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і
культурі. її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і
одночасно результат біологічного і соціального пристосування.
Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів.
Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей – це
фікція.
Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони
виникають, розвиваються і руй нуються відповідно до циклів
часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність,
тому не можуть серй озно впливати одна на одну. Кожна з них
має свої цінності,що час від часу змінюються. Є цінності "життя",
які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які
відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові
упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні
настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя,
відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших,
воля до влади, благородство й аристократизм духу.
О. Шпенглер - Останній класик "філософії життя" і один з
основоположників сучасної філософії культури, що
запропонував світу, відразу після I-ої світової вій ни,
капітальний культур-філософська праця "Захід Європи" як
живий відгук на події "тут і тепер". Шпенглер волає не до
розуму, до яких традицій но зверталися філософи-академісти,
але до емоцій ної, а тому чуй ної сфери людини з метою
мобілізації духу європей ської культури на осмислення
апокаліпсису Європи.
Така нетрадицій ність цілком природно витікала, по-перше, з
світоглядних установок Шпенглера, який у той час уникав які б
то не було відносини з представниками академічної філософії,
не прий мав і не визнавав традицій ні філософські школи і
напрямки. По-друге, емоцій ність самого Шпенглера, й ого
безпосередні враження після нападу італій ської армії на Тріполі
в 1911 році, змусили задуматися і навіяли думку про можливості
світового вій ськового конфлікту. Осмислення такої можливості
призводить до переорієнтації первісного політико-
публіцистичного характеру роботи в русло історіологіі та
філософії культури.
Виділивши різні культури і визначивши їх як гетерогенні,
Шпенглер пише, що крім чотирьох ступенів життя кожної
культури (народження-розквіт-в'янення-смерть, або, весна-
літо-осінь-зима), є уточнюючі характеристики для конкретної
культури. Ці характеристики є "протилежності символічного
значення ", що виконують функцію передумов культури.
Так, для греко-римської античності функцію передумов виконує
протилежність матерії і форми, для європей сько-християнської
(фаустівської) культури - це дуалізм сили і маси, для
візантій сько-арабської (магічної) культури -- протилежності
Світла і Тьми і т.д. Центральним пунктом цих протилежностей є
місце Я в просторі й часі культури.
40. Соціально-філософські погляди Д.Донцова, Липинського
Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку
справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель
Дмитро Донцов (1883-1973).
У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію
волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації
вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому,
щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати
рішучим та незламним. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов
засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість
закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути
невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього
світу, і власної спільності".
Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох
основоположних принципах — принципові «інтегрального
націоналізму» та принципі національної еліти. Нація,
національна ідея, українська національна ідея були об'єктом
розгляду Донцова в багатьох й ого творах. Самі по собі ці ідеї
були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом
політичної філософії Донцова є постановка цих проблем. Проте
тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З й ого тези про
антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують
перемогу сильніші і панують над слабкішими, випливали далеко
не прогресивні політичні висновки.
Викликає заперечення і й ого концепція національної еліти, яка,
по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про
пасивний натовп й активних володарів й ого.
Най більш впливовим представником українського
консерватизму і водночас най оригінальнішим українським
політичним мислителем після М. Драгоманова вважається
В'ячеслав Липинський .
Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української
держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її
демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може
стати твердою опорою державності. Згодом, аналізуючи
причини невдачі української національної революції, він був
глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла
демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і
отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми
державного будівництва. Тому форму державності для України
В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою
диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав
конституцій ну монархію.
Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є й ого
типологія та аналіз форм державного устрою. За й ого схемою,
існують три основні типи державного устрою: «демократія»,
«охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В.
Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж
потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв-плутократів», або до
рук най нятих ними політиків-професіоналів з-поміж
інтелігенції. Одним з прикладів такої «демократії» В.
Липинський вважав Українську Народну Республіку.
До держав «охлократичного типу В. Липинський відносить
революцій ні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї
системи характерне зосередження політичної й духовної влади
в одних руках. За такого державного устрою панівною стає
монолітна вій ськово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює
юрбою.
Най прий нятнішою для України В. Липинський вважає
«класократію» — форму державного устрою, яка відзначається
рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і
прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена
правова, «законом обмежена і законом обмежуюча»'
конституцій на монархія. На чолі держави має бути монарх
(гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.
Пропонуючи монархічний устрій , В. Липинський заперечує
демократію як метод організації нації', але не заперечує її як
свободу.
Загалом ідеї В. Липинського не знай шли широкої підтримки.
Однак багато й ого висновків щодо утвердження України як
самостій ної держави зберегли своє значення, викликаючи
інтерес у сучасних політиків і політологів.
41. Феноменологія
Напрям у філософії XX століття. Феноменологія почалася з тези
Гуссерля "Назад, до самих речей !", який протиставляється
поширеним в той час закликів "Назад, до Канта! "," Назад, до
Гегеля!" і означає необхідність відмовитися від побудови
дедуктивних систем філософії, подібних гегелівської, а також від
редукції речей і свідомості до каузальних зв'язків, що
вивчаються науками. Феноменологія, таким чином, передбачає
звернення до первинного досвіду, у Гуссерля - до досвіду пізнає
свідомості, де свідомість розуміється не як емпіричний предмет
вивчення психології, але як "Трансцендентальне Я" і "чисте
смислообразованіе" (інтенціональність).
Виявлення чистої свідомості передбачає попередню критику
натуралізму, психологізму і платонізму і феноменологічну
редукцію, відповідно до якої ми відмовляємося від тверджень
щодо реальності речового світу, виносячи й ого існування за
дужки .
Засновником напрямку був Едмунд Гуссерль. Вихідний пункт
феноменологічного руху - книга Гуссерля "Логічні дослідження",
ядром якої виступає поняття інтенціональності.
Завдання феноменології
Гуссерль висуває мету побудови універсальної науки
(універсальної філософії, універсальної онтології), що
відноситься до "всеосяжного єдності сущого", яка мала б
абсолютно суворе обгрунтування і служила обгрунтуванням
всім іншим наукам, пізнання взагалі. [3]. Такою наукою повинна
стати феноменологія.
Феноменологія досліджує і приводить в систему апріорне у
свідомості. Завдання феноменології - "в пізнанні повної системи
утворень свідомості, що конституюють" об'єктивний світ.
Методами здій снення феноменологічного дослідження є
безпосереднє споглядання і феноменологічні редукції.
Безпосереднє споглядання, як метод феноменології, означає, що
остання є дескриптивної наукою, і її матеріалом служать
виключно дані безпосередній інтуїції.
Феноменологічні редукції діляться на три види. По-перше, чиста
феноменологія відволікається від природної установки, тобто
наївною заглибленості у зовнішній світ, і зосереджує увагу на
самому акті свідомості, в якому світ нам дається (феноменолого-
психологічна редукція). По-друге, феноменологія бере ці
переживання свідомості не як конкретні факти, а як ідеальні
сутності (ей детично редукція). По-третє, феноменологія не
зупиняється на редукції до переживань свідомості, і далі вже не
тільки зовнішній світ, а й сферу душевного, свідомість - як потік
переживань конкретного емпіричного суб'єкта - редукує до
чистого свідомості (трансцендентальна редукція).
Отже, феноменологія, відволікаючись від існуючого, розглядає
сутності - можливе, апріорне у свідомості. Крім того, це
дескриптивна наука, обмежена безпосередній інтуїцією
(очевидністю), тобто її метод - пряме інтуїтивне споглядання
сутностей . Більш того, феноменологія - дескриптивна наука про
сутності трансцендентально чистих переживань у межах
безпосередньої інтуїції. "... Поле феноменології - це аналіз
розкритого в безпосередній інтуїції апріорі, фіксацій
безпосередньо усмотрімих сутностей і взаємозв'язків таких і їх
дескриптивное пізнання в системному союзі всіх верств в
трансцендентально чистій свідомості".
2.3. Здій снення феноменологічного дослідження
Першим методичним принципом, критерієм дій сності чого-
небудь є очевидність [10]. Необхідно встановити перші
очевидності, які ляжуть в основу достовірного знання [11]. Ці
очевидності повинні бути аподіктічнимі: очевидне зараз може
стати сумнівним пізніше, опинитися видимістю, ілюзією.
В існуванні світу можна засумніватися - це не аподиктична
очевидність. Проведення трансцендентально-феноменологічної
редукції, роблячи світ лише досвідом, феноменом, виявляє, що
й ому "як самого по собі більш первинного буття передує буття
чистого ego і й ого cogitationes" (тобто чистої свідомості і й ого
переживань, взятих як сутності). Це і є шукана аподиктична
очевидність. Після цього потрібно встановити подальші
абсолютні очевидності - "універсальну аподиктичну структуру
досвіду Я [трансцендентального досвіду]". Таким чином,
трансцендентальна феноменологія - це наука про
трансцендентальне ego і про те, "що укладено в ньому самому"
(про трансцендентальної досвіді): самовизначення
трансцендентального ego, показує, як воно конституює в собі
трансцендентне; дослідження всіх можливих типів сущого. Це
трансцендентальна теорія пізнання (на відміну від традицій ної,
де основною проблемою є проблема трансцендентного,
безглузда у феноменології) - трансцендентальний ідеалізм.
42. Екзистенціалізм
Напрям в філософії XX століття, що акцентує свою увагу на
унікальності ірраціонального буття людини. Екзистенціалізм
розвивався паралельно спорідненим напрямкам персоналізму і
філософської антропології, від яких він відрізняється
насамперед ідеєю подолання людиною власної сутності і
великим акцентом на глибині емоцій ної природи.
У чистому вигляді екзистенціалізм як філософський напрямок
ніколи не існував. Суперечливість цього терміна виходить з
самого змісту "екзистенції", так як вона за визначенням
індивідуальна і неповторна, означає переживання окремо
взятого індивіда, не схожого ні на кого.
Ця суперечливість є причиною того, що практично ніхто з
мислителів, що зараховуються до екзистенціалізму, не був
насправді філософом-екзистенціалістів. Єдиним, хто чітко
висловлював свою приналежність до цього напрямку, був Жан-
Поль Сартр. Й ого позиція була позначена в доповіді
"Екзистенціалізм - це гуманізм", де він і зробив спробу
узагальнити екзистенціалістські стремління окремих
мислителів початку XX століття.
Згідно екзистенцій ному психолога і психотерапевта Р. Мей ,
екзистенціалізм не просто філософський напрямок, а скоріше
культурний рух, що запам'ятовується за глибокий емоцій ний і
духовний вимір сучасної Західної людини, що зображує
психологічну ситуацію, в якій вона знаходиться, вираз
унікальних психологічних труднощів, з якими вона стикається.
Екзистенціальна філософія - це філософія буття людини.
Основна категорія філософії екзистенціалізму - це екзистенція.
У філософії існування знай шов відображення криза
оптимістичного лібералізму, що спирається на технічний
прогрес, але безсилий пояснити нестій кість, невлаштованість
людського життя, властиві людині почуття страху, відчаю,
безвиході.
Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на
раціоналізм Просвітництва і німецької класичної філософії. За
твердженнями філософів-екзистенціалістів, основний порок
раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з
принципу протилежності суб'єкта і об'єкта, тобто розділяє світ
на дві сфери - об'єктивну і суб'єктивну. Всю дій сність, в тому
числі й людини, раціональне мислення розглядає тільки як
предмет, "сутність", пізнанням якої можна маніпулювати в
термінах суб'єкта-об'єкта. Справжня філософія, з точки зору
екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкта і суб'єкта.
Ця єдність втілено в "екзистенції", тобто якоїсь ірраціональної
реальності.
Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як
"Екзистенцію", людина повинна опинитися в "прикордонної
ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає
для людини "інтимно близьким". Справжнім способом пізнання,
способом проникнення у світ "екзистенції" оголошується
інтуїція, яка являє собою ірраціоналістіческіх витлумачений
феноменологічний метод Гуссерля.
Значне місце у філософії екзистенціалізму зай має постановка і
вирішення проблеми свободи, яка визначається як "Вибір"
особистістю однією з незліченних можливостей . Предмети і
тварини не мають свободу, оскільки відразу володіють "сущим",
есенцією. Людина ж осягає своє суще протягом всього життя і
несе відповідальність за кожну скоєну нею дію, не може
пояснювати свої помилки "обставинами". Зрештою, ідеальна
свобода людини - це свобода особистості від суспільства.
2.1. Розуміння людини
В екзистенціалізмі, згідно Р. Мей , людина сприй мається завжди
в процесі становлення, в потенцій ному переживанні кризи, який
властивий Західній культурі, в якій він переживає тривогу,
відчай , відчуження від самого себе і конфлікти.
Людина є здатною мислити й усвідомлювати своє буття, а отже,
розглядається в екзистенціалізмі як відповідальний за своє
існування. Людина повинна усвідомлювати себе і бути
відповідальним за себе, якщо він хоче стати самим собою.
Історія та представники
В Німеччині екзистенціалізм виник після Першої світової вій ни :
К. Ясперс М. Хай деггерМ. Бубер
Знай шов своїх послідовників в Франції : Ж.-П.Сартр Г. Марсель
М. Мерло-Понті, А. Камю, С. де Бовуар
Британія : Ай ріс Мердок
Своїми попередниками екзистенціалісти вважають:Блеза
Паскаля,Серена К'єркегора, Франца Кафку, Мігеля де Унамуно,
Ф. М. Достоєвського, Фрідріха Ніцше, Генріка Ібсена
43. Філософські аспекти психоаналізу
Засновником психоаналізу є Зигмунд Фрей д (1856-1939) -
австрій ський невропатолог, психіатр і психолог. Поняття
"психоаналіз" вживається сьогодні в двох змістах, має подвій ний
зміст: по-перше, під ним мається на увазі спеціальний
психотерапевтичний метод лікування психічних захворювань;
по-друге, це комплекс теорій і гіпотез, що пояснюють роль
несвідомого в житті людини, мотивації й ого поводження і
діяльності, що специфічно трактує функціонування і розвиток
людського суспільства.
Є й інший підхід до даного поняття, підтримуваний деякими
лікаря-ми-психоаналітиками. Вони вважають психоаналіз чисто
науковою теорією, що не має ніякого відношення до соціально-
філософських концепцій , заперечують й ого філософський
статус. Однак дана точка зору безпідставна і стосується тільки
першого етапу становлення психоаналітичної концепції. У
своєму подальшому розвитку психоаналіз далеко вий шов за
рамки медичної концепції, за рамки методу лікування психічних
розладів, поширив свої принципи на розуміння природи
людини і суспільства. І тому ми можемо розглядати й ого як
визначену соціально-філософську концепцію.
Звичай но, якщо розуміти філософію в класичному змісті слова,
як вона трактувалася від Аристотеля до Гегеля, то психоаналіз
не може розглядатися в якості однієї з філософських систем.
Поза полем й ого уваги залишаються такі най важливіші
проблеми філософії, як проблеми буття і пізнання: він не
розглядає проблеми буття природи, а й ого метод пізнання
(якщо можна так узагалі висловитися) поширюється тільки на
пізнання мотивації людського поводження і діяльності, та й то з
великими застереженнями. Психоаналіз варто віднести до того
напрямку некласичної філософії, що починається філософією
життя і зосереджує свою увагу на проблемах буття людини,
розуміння сутності і смислу цього буття. При цьому внесок
психоаналізу в цю проблему настільки значний , що без нього
просто неможливо уявити сучасний погляд на людину,
культуру, розуміння багатьох суспільних явищ.
Проблема людини, як відомо, завжди стояла в центрі уваги
філософії. Правда, у різні періоди на перший план виходили
різні аспекти цієї проблеми. У XIX столітті одним із головних
аспектів цієї проблеми, що стоять у центрі філософських
досліджень, є співвідношення біологічного і соціального в
людині. Внесок Маркса і Фрей да в розробку цієї проблеми,
безсумнівно, є най більш значним.  У Маркса саме праця,
виробнича діяльність лежить в основі соціогенезу, робить
людину людиною, є визначальною характеристикою людського
буття. А оскільки праця по своїй природі є суспільним явищем,
то сутність людини "у своїй дій сності... є сукупність усіх
суспільних відносин". Звичай но, Маркс не заперечує природних,
біологічних факторів людини. Людина, на й ого погляд, є
безпосередньо живою природною істотою, вона наділена
природними силами, ці сили існують у ній у вигляді задатків і
здібностей . Але для Маркса природне виступає передумовою
людини. Природа продовжує свою роботу і над кожним окремим
індивідом, наділяючи й ого певними задатками. Але людиною
людина стає тільки в суспільстві і завдяки суспільству.
По-іншому до проблеми людини підходить 3. Фрей д. Він не
заперечує ролі соціальних факторів, культури в житті людини.
Більш того, він згодний , що культура - якісна ознака людського
буття. Але головні фактори соціогенезу, головні пружини
людської діяльності, на й ого думку, варто бачити в біологічних,
насамперед психологічних структурах людини.
44. Проблема буття і основні шляхи її вирішення.
Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та
невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне.
Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні
концепції, категорії "буття".
Першу філософську концепцію буття висунули до-сократики,
для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і
досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне,
єдине, нерухоме, самото-тожне (Парменід), інші — як
безперервне становлення (Геракліт).
Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він
вважав, "світу істинного буття".
Середньовічна християнська філософія протиставляла
"істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття,
розрізняючи при цьому дій сне буття (акт) та можливе буття
(потенція), сутність та існування, смисл та символ.
В епоху Відродження загальне визнання отримав культ
матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки,
техніки, матеріального виробництва.
У Новий час (XVII—XVIII ст.) буття розглядається як реальність,
що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її
діяльності.
Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з
фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в
новоєвропей ській філософії формується інший спосіб
тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного
аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою
метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лей бніц трактує
буття як відображення діяльності духовних субстанцій —
монад.
Своє завершення ця новоєвропей ська інтерпретація буття
знай шла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта
буття не є властивістю речей . Буття — це загальнозначущий
спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність
між природним та морально-свободним буттям заключається у
відмінності форм законоположення: причинності та цілі.
Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі
закономірності. Так, за най різноманітніших підходів та думок
можна виділити декілька головних тем, які залишаються
актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.
Перша тема — життя і смерть людини. Через усвідомлення
свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".
Так, "бути — означає жити", а за цим відразу виникає
настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання
наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і
виникнення релігій них вчень про кінцеву долю людства і
Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або
загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком,
щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням
тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа
різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.
Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості,
швидкоплинності буття та й ого стабільності, збереження. Адже
людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя
обмежене народженням та зникненням. Виникає питання:
мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують
істинну постій ність?
Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами
"був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю
приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення
буття та й ого перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в
нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і
може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні
питання актуальні і в наші дні.
Третя тема усвідомлення буття — питання про й ого структуру.
Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому
живемо. Проблема буття закономірно відображається в
питаннях про й ого будову. В процесі обговорення цих питань
формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення,
простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.
Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба
прий няти, а щось інше — відкинути? Тут недостатньо
традицій ного питання: "Що правомірніше — знання чи віра?"
Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення,
друге — в царині емоцій ного переживання.
Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки
науковим досягненням. Тут також виникає най більш складне
питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в
тому числі і про своє особисте, яке співвідношення
матеріального та ідеального? Це питання — проблема всіх
курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде
розглядатися далі.
Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття
передбачає наявність таких філософських аспектів:
— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;
— природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують,
їх існування — передумова єдності світу;
— світ, що розвивається, є сукупною реальністю, яка передує
свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей .
Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення.
Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні
продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями,
особливостями та взаємозв'язком.
45. Поняття матерії, руху, простору і часу.
Матерія – це філософська категорія позначення об”єктивної
реальності, яка відображається органами відчуття людини але
існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь
“праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер.
утворення. У категорії матерії безліч утворень об”єктивної
реальності зведена до однієї спільної властивості існувати
незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну
частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-
яких й ого проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з
будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має
вагоме методологічне і світоглядне значення. Методологічна
функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає
проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті
об”єктивного світу.
Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних
формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні
форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі
основні принципи:
а) субстратний , що пов”язує певну форму руху і з специфічним
матер. носієм
б) функціональний , у відповідності з яким форма руху повинна
мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей
інших форм руху. Най поширенішими формами руху є:
гравітацій ний , механічний , тепловий , електро-магнітний ,
хімічний , геологічний , біологічний . Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах
переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на
основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.
Рух – це най важливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух
включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному
випадку рух – це будь-яка зміна, будь–яка взаємодія
матеріальних об’єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без
руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається
абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише
один із моментів руху. Кількість форм руху безкінечна, рух
невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.
Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до
саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних
протилежностей , які є причиною зміни конкретних якісних
станів.
Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом,
але й формами її існування - простором і часом.
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність,
структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх
матеріальних системах. Загальне розуміння простору
формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці
матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що
зай мають різне положення в просторі.
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування,
послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх
матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття
час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це
звертав увагу англій ський фізик і філософ Ісаак Ньютон.
Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж
об'єкту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність
проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко
пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну
культуру людства.
46. Діалектика як філософська концепція розвитку.
Діалектика - вчення про най більш загальні закономірності
становлення, розвитку, внутрішнє джерело яких вбачається в
єдності і боротьбі протилежностей . У цьому змісті діалектика,
починаючи з Гегеля, протиставляється метафізиці - такому
способу мислення, що розглядає речі і явища як незмінні і
незалежні друг від друга. Діалектика - це вчення про розвиток у
й ого най більш повному, глибокому і вільному від однобічності
виді, вчення про відносність людського знання, що дає нам
відображення вічне матерії, що розвивається.
Діалектична концепція розвитку, на противагу метафізичної,
розуміє й ого не як збільшення і повторення, а як єдність
протилежностей , роздвоєння єдиного на взаємовиключні
протилежності й взаємовідносини між ними. діалектика бачить
у протиріччі джерело саморуху матеріального світу.
Підкреслюючи єдність суб'єктивної й об'єктивний діалектика,
діалектичний матеріалізм відзначав, що діалектика існує в
об'єктивній дій сності, а суб'єктивна діалектика - відображення
об'єктивної діалектики у людській свідомості: діалектика речей
створює діалектика ідей , а не навпаки. Діалектика - це вчення
про відносність, нескінченне поглиблення і розширення
людського знання. Матеріалістична діалектика - послідовне
критичне і революцій не вчення, вона не терпить застою, не
накладає ніяких обмежень на пізнання і й ого можливості і
показує історично минущий характер усіх форм громадського
життя. Незадоволеність досягнутим - її стихія, революцій на
активність - її суть. "Для діалектичної філософії немає нічого раз
назавжди встановленого, безумовного, святого. На всім і в
усьому бачить вона печатка неминучого падіння, і ніщо не може
устояти перед нею, крім безупинного процесу виникнення і
знищення, нескінченного сходження від нижчого до вищого.
Вона сама є лише простим відображенням цього процесу в
мислячому мозку"
Свідоме застосування діалектики дає можливість правильно
користатися поняттями, враховувати взаємозв'язок явищ, їхня
суперечливість, мінливість, можливість переходу
протилежностей друг у друга. Тільки діалектико-
матеріалістичний підхід до аналізу явищ природи, громадського
життя і свідомості дозволяє розкрити їхні дій сні закономірності
і рушій ні сили розвитку, науково передбачати прий дешнє і
знаходити реальні способи й ого творення. діалектика не сумісна
з застій ністю думки і схематизмом. Науковий діалектичний
метод пізнання є революцій ним, тому що визнання того, що усі
змінюється, розвивається, веде до висновків про необхідність
знищення усього віджилого, що заважає історичному прогресу.
47. Закони діалектики.
Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний
закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим,
що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є
автором цього закону діалектики, сформулювавши й ого як
закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і
сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге
запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що
існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є й ого
першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і
сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення
заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо
логіки, прроцесу мислення. Цей закон виявляється в повному
своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл
розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже
особливостями даного закону є те, що він здій снює свої оберти,
коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення
дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.
Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого
розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною
лінією, а й за регресивною.
Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін
необхідно починати з визначення таких понять, як якість,
кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість
взагалі є тотожна з буттям визначеність. Якість виявляє себе
через властивість.
Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є
тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке
практично не пов'язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і
якість між собою взаємопов'язані, гармоній но поєднані. Єдність
кількості і якості виражається в категорії міри. Міра — це межа
кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він
є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних й ого
властивостей . Порушення міри предмета веде до переходу в
інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і
нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається
завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні
зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри
припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається за-
вдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за:
— характером;
— змістом;
— формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку
предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і
короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди.
За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до
іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими та
повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що
перехід від однієї якості предмета до іншої здій снюється не
стихій но, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку
міру, можна передбачити характер стрибка, й ого тип і
відповідно зреагувати на нього.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
конкретизується через ряд категорій (якість, кількість,
властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про
й ого зміст як загального закону розвитку. Даний закон
розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-
якій сфері об'єктивної дій сності, відповідаючи на запитання, як,
яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
Закон єдності і боротьби протилежностей відображає важливу,
фундаментальну особливість об'єктивної дій сності, котра
полягає у тому, що всі предмети і явища, процеси мають
суперечливі моменти тенденції, сторони, борються і
взаємодіють між собою. Взаємодія протилежностей є
вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім
збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку.
Суперечлива взаємодія між протилежностями є загальною
причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток
матеріальних об'єктів. Суперечності притаманні усім процесам
розвитку.
У філософському розумінні основні закони діалектики
виступають як основні фундаментальні принципи усвідомлення
об'єктивної дій сності.
Такі поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість,
якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність,
протилежність, антагонізм, заперечення тощо - у діалектиці
мають статус категорій .
У категоріях діалектики знаходять відображення най більш
загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей ,
що мають місце в об'єктивній дій сності. Ці загальні ознаки
виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-
практичної діяльності.
48.Сутність і структура свідомості.
Свідомість - це вища, най більш розвинута і складна форма,
відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона
могла лише завдяки тому, що становила собою подальший
розвиток тих менш досконалих форм відображення, які
сформувалися в процесі еволюції живих організмів.
Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей , норм
тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні
предмети та їх властивості, а також відношення між ними.
Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки
втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки й ому вони
можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприй маючи
слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина
знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості.
Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише
індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь
окремої людини, але й у формі групової (наприклад,
національної чи класової) та суспільної свідомості.
Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей ,
постій но спілкуватися з ними. зай матися різними видами
діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в
суспільстві.
Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе
такі спадові: духовне виробництво, суспільна свідомість і
духовна культура.
Духовне виробництво здій снюється в нерозривному
взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як
надзвичай но важлива складова суспільного виробництва
духовне виробництво – це формування духовних потреб людей ,
насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна
свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей , уявлень, теорій ), які охоплюють і
відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у
процесі освоєння природи і соціальної історії.
Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає
суспільне буття, а й творить й ого, здій снюючи випереджаючу,
прогностичну функцію щодо суспільного буття.
Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в
її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з
науково-теоретичним рівнем відображення дій сності, глибоким
усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес
суспільства. Активність, функціонально-регулятивний зміст
цінностей суспільної свідомості слід розуміти як
цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її
розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей ,
підвищення їхньої соціальної активності.
Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є
конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності,
конкретні особистості та інші суб'єкти.
Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у
діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття
людей , в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична
єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої
абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість
конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в
себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що
формуються на основі специфічних особливостей її конкретного
буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість
індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до
діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна
свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних
свідомостей , а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з
індивідуальною, відображає об'єктивну дій сність глибше,
повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших
конкретних характеристик, властивостей індивідуальної
свідомості, вбираючи в себе най більш значиме, суттєве. Тим
самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю
індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості
індивіде Навпаки, врахування специфіки індивідуальної
свідомості, її багатогранності, неповторності всього того. що
становить сутність духовності особистості, є надзвичай но
важливою умовою формування т розвитку цінностей духовної
культури, свідомості людини.
Мислення – один із най важливіших актів свідомості, який
полягає в оперуванні абстрактними поняттями. Й ого нерідко
ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до
мислення. «Я хочу», «я люблю» – це також акти свідомості, але
вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на
розсудкове і розумне.
Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за
обсягом від попереднього: розум – це лише певний тип
мислення, мислення – один із видів актів свідомості, свідомість
– певний рівень розвитку психіки.
Враховуючи структуру свідомості можна виявити такі її
складові: за рівнями свідомість функціонує в єдності
самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне
свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.
Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну
умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів.Звідси
випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та
однозначної межі між мисленням та волею.
49. Свідомість і самосвідомість.
Свідомість має бути програмою, що управляє людською
діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови
забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим
свідомості та функціям, які вона виконує.
Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це
означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які
властивості предметів, що так чи інакше залучаються до
діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування
"змушують" предмети подати себе багатогранно в думках
людини.
Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає
предмети такими, якими вони є в дій сності.
Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова
виконує важливі функції: 1) збереження знань; 2) зв'язок між
людьми, передача досвіду; 3) засіб вираження думки, знань.
Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване
відображення дій сності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим,
як щось зробити, людина створює ідеальний проект
май бутнього результату і розробляє план дій . Матеріальне
виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.
Людина активно ставиться до дій сності. Вона оцінює ситуацію,
фіксує своє ставлення до дій сності, виділяє себе як суб'єкта
такого ставлення. Активне ставлення до дій сності – характерна
риса свідомості як специфічної форми відображення.
Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з
такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне
й об'єктивне відображення дій сності передбачає не просто
активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто
перетворювальне, а не руй нівне ставлення. Людина прагне
створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне
зображення того, чого реально ще немає, але може бути
створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї
реальності.
Так як людина активно ставиться до дій сності, активність
передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої
дій сності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення
суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно
світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже,
самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе
оцінювання своїх можливостей , які є необхідною складовою
будь-якої свідомості.
Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший
ступінь – самопочуття. Самопочуття – це елементарне
усвідомлення свого тіла та й ого гармоній не поєднання зі світом
оточуючих речей та людей .
Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої
спільності людей , тієї чи іншої культури і соціальної групи – є
більш високим рівнем самосвідомості.
Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення,
схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь
унікального, неповторного – це най вищий рівень розвитку
самосвідомості. Завдяки й ому людина може здій снювати вільні
дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає
самоконтролю та оцінювання своїх дій .
У поняття самосвідомості входить також самооцінка,
самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з
певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою
людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як
наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення
собою.
Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого
"дзеркала", як колектив інших людей . У цьому "дзеркалі"
людина бачить саму себе, і з й ого допомогою вона починає
ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми
самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі
колективної практичної діяльності і міжлюдських
взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої
свідомості.
Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому
випадку ми говоримо про рефлексію.
Рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища
свідомості стають предметом спеціальної аналітичної
діяльності суб'єкта.
Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того,
що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину,
спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості,
якого було досягнуто.
Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості,
порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби
прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних
орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди
відповідає (адекватний ) реальній людині та її свідомості. Адже
людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно
людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть
визначити оточуючі її люди.
50. Проблема несвідомого в психоаналізі.
Засновником психоаналізу в й ого класичній формі був
австрій ський психолог Зігмунд Фрей д (1856-1939). Й ого
теоретичні погляди сформувались під впливом традицій
класичного природничо-наукового матеріалізму та
еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза
традицій них уявлень про психічне життя людини, коли з усією
очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю
буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.
Психоаналіз З.Фрей да був спробою синтезу двох напрямків
дослідження природи людини:
1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу
людської поведінки;
2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на
формування психічного життя людини та її психічних реакцій .
Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, й ого
філософське осмислення та тлумачення. З.Фрей д, висуваючи
свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було
предметом дослідження класичної філософії та психології, а
причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж
людини, на й ого думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та
несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики
особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрей д,
є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу
зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто
спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного
життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме
сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість
психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до
інших й ого якостей .
Спочатку психіка у З.Фрей да була представлена трьома
інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме —
це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та
витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного
життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може
стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрей д
пов'язував в основному із сприй манням зовнішнього світу.
Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрей да про
суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він
розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три
сфери: "Воно", "Я" (еgо, еrо) та "Над-Я" (super-еgо, super -еrо).
Під "Воно" Фрей д розуміє най примітивнішу субстанцію, яка
охоплює усе природжене, генетично первинне, най глибший
пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу
задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про
суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я".
"Я", як вважав Фрей д, — це сфера свідомого, це посередник між
несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом
реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прий нятним для світу і
привести світ у відповідність до бажань "Воно".
Особливого значення З.Фрей д надавав "Над-Я", яке є джерелом
моральних та релігій них почуттів. Якщо "Воно" зумовлене
генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є
результатом впливу інших людей . "Над-Я" — це внутрішня
особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки
суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для
нового погляду на природу психічного.
Вчення З.Фрей да, не будучи філософським, містить у собі
значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки
специфічному осмисленню сутності людини і культури.
Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження
індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію
людства, соціальні події, суспільне життя Фрей д намагається
тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та
біогенетичного закону.
51. Філософська концепція творчості.
У реальному житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко
змінюються. З цієї причини, крім рішень на основі
загальноприй нятих норм поведінки їм доводиться прий мати
нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається
творчістю.
В історії філософії май же всі мислителі приділяли певну увагу
проблемі творчості. Проте її складність, таємничий характер,
несхожість, а часто і відверта протилежність вихідних настанов
філософів зумовили розмаїтість тлумачень сутності, змісту та
форм реалізації творчості.
Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький
філософ Платон і ця творчість має універсальний характер.
Фундаментальні зміни прий шли з початком християнської
епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого.
«Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це
творення розглядалося як вольовий акт і вже не
використовувалося по відношенню до людської діяльності.
В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі
можливості людини. Поступово «творчість» все більше
усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає
інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все
виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт
людської творчості.
В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю
людини до уявлення. Англій ські емпіристи
(Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як
певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким
чином була близька винахідництву. Завершена концепція
творчості у 18 століття створюється І.Кантом, що спеціально
аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність
уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим
досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який
розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої
діяльності людини. Погляд на художника як на генія, що
творять з натхнення досяг своєї кульмінації в
епоху Романтизма, творчість художника і філософа вважалася
вищою формою людської життєдіяльності, в якому людина
стикається з «абсолютом».
В ідеалістичній філософії кінця 19- 20 століть творчість
розглядається переважно у протилежності механічно-технічній
діяльності. При цьому, якщо філософія життя протиставляє
технічному раціоналізму творчий природний початок,
то екзистенціалізм підкреслює духовно-особистісну природу
творчісті. Най більш адекватною формою існування вважають
творчість і екзистенціалісти. М.Бердяєв розглядає творчість як
«діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу
Творця».
Філософія прагматизму і позитивізму навпаки, розглядає
творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання,
поставлену певною ситуацією. Марксистська
філософія визначає творчість як «діяльність людини, що
перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і
потребами людини й людства на основі об'єктивних законів
дій сності».
52. Пізнання як предмет філософського аналізу.
Пізнання є необхідною стороною ставлення людини до світу.
«За знав чи світ»? «Що є знання?» - Таким є один із традицій них
питань, над яким філософи міркують більше 2,5 тисячі років.
Гносеологія - цей розділ філософії, в якому вивчаються такі
проблеми як природа і джерела пізнання, й ого можливості та
межі, відносини знання і реальності, субєкта та обєкта пізнання,
досліджуються загальні передумови пізнавального процесу,
умови достовірності знання, критерії й ого істинності, форми та
рівні пізнання і ряд інших проблем. Згiдно з
сучасною гносеологiєю, джерелом пiзнання, сферою, звiдки воно
отримує свiй  змiст,є iснуюча незалежно вiд свiдомостi об'єктивн
а реальнiсть. Пiзнанняцiєї реальностi – це процесс
творчого вiдображення її у свідомості людини. Принцип
відображеннявиражає сутнiсть матерiалiстичного розумiння пр
оцесу пiзнання.Знання за своєю природою – це
результат вiдображення в мовній формі закономірних зв’язків
об’єктивного світу. У сучасній філософії термін “знання”
вживається в трьох значеннях:
1) як здатність, навички що-небудь здій снити;
2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація;
3) як гносеологічна форма ставлення людини до дій сності, що
існує поряд із практичним ставленням.
Пiзнання – це
процес цiлеспрямованого активного вiдображенняоб’єктивного  еволюцій на
свiту у свiдомостi людей , зумовлений  суспiльно-
iсторичною практикою людства.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє
виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх:
1)         життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо
вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності;
воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим
ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі
знаннями, бажаннями тощо;
2) мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а
через переживання. Воно більше передає не предметні
окреслення дій сності, а  ставлення людини до неї. За змістом
воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії,
суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє
пізнання інколи випереджає хід подій , окреслює їх більш
багатогранно, багатобарвно та життєво;
3) наукове пізнання культивується спеціально через
усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально
організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти
максимального ступеня достовірності знання;
4)  релігій не-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх
відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і,
хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими
та недосяжними ні для контролю, ні для світового
використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість
для людини того, що викладено у священних текстах і
релігій них настановах; сама історія людства переконливо це
доводить.
53. Суб'єкт і об'єкт пізнання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний
відображати у своїй свідомості явища дій сності. Але не слід
забувати, що людина — це не просто індивід з певними
біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота.
Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом
суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє
суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або
духовного світу або сфера дій сності, на яку спрямована
пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна
ототожнювати з усією матеріальною або духовною дій сністю.
Об'єктом стають тільки ті сфери дій сності, що включаються в
пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку
науки і пізнавальної діяльності людей , тим ширше стає коло
явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло
об'єктів пізнання.
Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет
пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна
ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий
фрагмент дій сності, виділеної з певної сукупності об'єктів у
процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути
предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як
об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка,
теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової
діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта
пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання
відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять
лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з
точки зору мети і завдання наукового дослідження.
У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему
гносеології. В умовах філософського плюралізму можна
констатувати прагнення так чи інакше до синтезу
гносеологічних ідей і концепцій , сформованих у руслі різних (у
тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій , шкіл та ін.
Однак питома вага гносеологічних досліджень, що
орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані
на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому
випадку й деться про так звані сцієнтистські течії неореалізм,
постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну
філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому
випадку мають на увазі антисцієнтистські течії:
екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика,
епістемологія, феноменологія, різноманітні
філософсько-релігій ні напрямки.
54. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх форми.
Пізнавальні образи за походженням і сутністю поділяються на
чуттєві і раціональні, які, в свою чергу, утворюють чуттєве і
раціональне пізнання.
1. Чуттєве пізнання
Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального
пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно
стало головним (так звана проблема сенсуалізму і
раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве
пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне
дати істину.
Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при
безпосередньому впливі предметів і явищ дій сності на органи
чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).Основні форми чуттєвого
пізнання: ♦ відчуття; ♦ сприй няття; ♦ уявлення.
Відчуття — безпосереднє відображення будь-якої окремої
властивості об'єкта (кольору, звуку, запаху) за допомогою
одного з органів відчуттів. Відчуття залежать як від
властивостей об'єкта, так і від будови органа, що сприй має. 
Сприй няття — вища форма чуттєвого пізнання — відображення
цілого, системи властивостей за допомогою кількох органів
чуття. Воно, так як і відчуття, є функцією двох аргументів. З
одного боку, відображення цілого залежить від властивостей
об'єкта, а, з іншого, від будови органів сприй няття (тому що
складається з відчуттів), попереднього досвіду і всієї психічної
структури об'єкта. Кожна людина сприй має навколишнє через
структуру власної особистості, по-своєму.
Уявлення — це перехідна форма від чуттєвого пізнання до
пізнання логічного. Воно належить до форм чуттєвого пізнання,
оскільки знання предмета у формі уявлення носить чуттєво-
конкретний характер. Суттєві властивості предмета тут ще
чітко не виділені, але відмежовані від несуттєвих. А уявлення, на
відміну від сприй няття, піднімається над безпосередньою
даністю одиничних об'єктів і пов'язує їх з розумінням.
Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й
узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або
штучної мови у формах суджень, висновків, понять.
Судження — форма відображення в людській голові наявності
або браку ознаки у предмета. Судження здій снюється у формі
ствердження або заперечення. Тому судження можна визначити
ще й так: судження — це думка, яка стверджує або заперечує
що-небудь про будь-що. Зовнішньою, мовною формою
вираження судження є граматичне речення. Наприклад, "Листя
на дереві зелене", "Всесвіт не має меж ні в часі, ні в просторі"
тощо.
Умовивід — це процес виведення нового судження із вже
наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається
висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок,
називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це
закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки
тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою,
так званим середнім терміном.
Поняття — це відображення в психіці предметів і явищ
дій сності за їх загальними і сутнісними ознаками. Поняття як
форма думки виражається словами і характеризується такими
рисами. По-перше, тим, що відображає предмет за й ого
загальними ознаками. Це означає, що поняття — форма
відображення не тільки одиничних предметів або явищ, але й не
визначеної кількості однорідних предметів і явищ і їх
закономірних відносин. По-друге, поняття — це знання про
сутнісні властивості і відношення речей . Цю обставину важливо
мати на увазі, тому що різні предмети і явища можуть мати
досить багато спільних властивостей , однак їх знання ще не
означає знання сутності.
55. Проблеми істини та її критерії
В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини
завжди була надзвичай но важливою і складною щодо її
розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання,
що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань
людини реальній дій сності. Люди, з'ясовуючи питання значення
та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над
тим, яким чином можна відокремити істинні думки від
помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що й ого
уявлення, поняття, судження є дій сною істиною, а не оманою.
Відносно критерію істини в історії філософії і науки
висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:
– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань
вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що
ясність і очевидність можуть ввести в оману.
– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних.
Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших
органів чуття. Зокрема, Фей єрбах стверджував: "Там, де
починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На
перший погляд, вони мають рацію. Але в дій сності це далеко не
так, тому що не все в світі доступно органам чуття.
– Прагматизм вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до
успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для
досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним.
Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини,
заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що
людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос
відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й
не підвладний розумовому пізнанню.
– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що
визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд,
що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна
людина може помилятися, то мільй они людей , тим більше
протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей
критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання.
Наприклад, мільй они вірують – хто в Христа, хто в Аллаха,
існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з
них вважає істинною свою позицію.
– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді
тобто конвенціоналізмі, у тому, в що люди сильно вірять, що
відповідає думці авторитетів тощо.
У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї:
важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти
чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі
позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію
істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило,
за межі самого знання.
Критерій істини не можна знай ти лише в свідомості суб'єкта. Те
саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне
відображення дій сності в свідомості людини передбачає певну
взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної
взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність
людей , що спрямована на перетворення природного та
соціального світу.
Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на
основі практики людина може довести істинність своїх знань.
Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її
установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань,
підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують
різноманітні форми перевірки знань.
56. Поняття науки, закономірності її розвитку
Наука - особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на
отримання, уточнення і поширення об'єктивних, системно-
організованих і обгрунтованих знань про природі, суспільстві і
мисленні. Основою цієї діяльності є збір наукових фактів, їх
постій не оновлення і систематизація, критичний аналіз і, на цій
базі, синтез нових наукових знань або узагальнень, які не тільки
описують спостережувані природні або суспільні явища, але і
дозволяють побудувати причинно-наслідкові зв'язки і, як
наслідок, - прогнозувати. Ті природничонаукові теорії і гіпотези,
які підтверджуються фактами або дослідами, формулюються у
вигляді законів природи чи суспільства.
Наука в широкому розумінні включає в себе всі умови і
компоненти наукової діяльності:
• поділ і кооперацію наукової праці;
• наукові установи, експериментальне і лабораторне
обладнання;
• методи науково-дослідницької роботи;
• понятій ний і категоріальний апарат;
• систему наукової інформації;
• а також всю суму накопичених раніше наукових знань.
З розвитком писемності, в країнах древніх цивілізацій
накопичувалися і осмислювалися емпіричні знання про
природу, людину і суспільство, виникали зачатки математики,
логіки, геометрії, астрономії, медицини. Попередниками
сучасних вчених були філософи Стародавньої Греції та Риму, для
яких роздуми і пошук істини стають основним заняттям. В
Стародавній Греції з'являються варіанти класифікації знань.
Наука в сучасному розумінні почала складатися з XVI - XVII
століть. В ході історичного розвитку її вплив вий шло за рамки
розвитку техніки і технології. Наука перетворилася в
най важливіший соціальний , гуманітарний інститут, який надає
значний вплив на всі сфери суспільства і культуру. Обсяг
наукової діяльності з XVII століття подвоюється приблизно
кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації,
числа науковців). [1]
У розвитку науки чергуються екстенсивні й революцій ні
періоди - наукові революції, що призводять до зміни її
структури, принципів пізнання, категорій і методів, а також
форм її організації. Для науки характерно діалектичне
поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку
фундаментальних та прикладних досліджень.
Предметний і об'єктивний спосіб розгляду світу відрізняє науку
від інших способів пізнання, таких як буденне, художнє,
релігій не, міфологічне, філософське осягнення світу. Наприклад,
в мистецтві відображення дій сності відбувається як сума
суб'єктивного і об'єктивного, коли будь-яке відтворення
реальності передбачає емоцій ну оцінку або реакцію.
У структуру сучасного наукового методу, тобто способу
побудови нових знань, входять:
1. Спостереження фактів і вимір, кількісне або якісне опис
спостережень. У таких описах з необхідністю використовуються
різні абстракції.
2. Аналіз результатів спостереження - їх систематизація,
виокремлення значущого і другорядного.
3. Узагальнення (синтез) і формулювання гіпотез, теорій .
4. Прогноз: формулювання наслідків із запропонованої
гіпотези або прий нятої теорії з допомогою дедукції, індукції або
інших логічних методів.
5. Перевірка прогнозованих наслідків за допомогою
експерименту (за термінологією Карла Поппера - критичного
експерименту).
На кожному етапі принципове значення має критичне
ставлення як до даних, так і до отриманих результатів будь-
якого рівня. Необхідність все доводити, обгрунтовувати
перевіряються даними, підтверджувати теоретичні висновки
результатами експериментів відрізняє науку від інших форм
пізнання, у тому числі від релігії, яка грунтується на вірі в ті чи
інші основні догмати.
Уявлення про науку і науковому методі - методологія науки, з
часом змінювалися.
57.Методи наукового пізнання
Термін метод - шлях до чогось, тобто спосіб соціальної
діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення:
перше - система способів, заходів і операцій , що застосовують у
науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему,
теорія методу. Основне призначення методології - здій снювати
критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена
німецьким філософом Іммануїлом Кантом. На думку Іммануїла
Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати
пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового
знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають
методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе
теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і
необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у
пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання.
Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною)
або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому,
щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, й ого історії
аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі
прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке
таке прогнозування має сугубо й мовірний і евристичний
характер.
У сучасній філософії проблеми методу і методології
обговорюються у філософії науки, системному підході,
синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання
соціальної методології досліджуються також у герменевтиці.
Сучасна методологія уникає край ніх оцінок методологічних
програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у
минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується
методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи).
В сучасній науці склалася багаторівнева концепція
методологічної теорії, що включає діалектику - вчення про
загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання,
метафізику; на відміну від старої метафізики, нова визнає
загальний зв'язок явищ і зай мається пошуками оптимальних
засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної методології
також є принцип соціальної обумовленості пізнання,
соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як
підсистема культури, ураховуються суб'єктивні параметри
пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування назад),
еволюціонізм, синергетика та ін. Провідні ідеї синергетики:
системність, цілісність світу і наукового знання про світ,
спільність закономірностей розвитку матеріальної і духовної
організації, нелі-ній ність (багатоваріантність і необоротність),
глибинні взаємозв'язки хаосу і порядку, новий образ світу,
безперервно виникаючого та ін.
У науці XX ст. широке розповсюдження одержали
загальнонауко-ві методи: системний (досліджує об'єкти як
системи); структурно-функціональний (пізнає об'єкти
структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури
заповнюють певні функції; кібернетичний , імовірний ,
моделювання та ін.). У науці є приватнонаукові методи, що
розробляються у галузях знання і представляють систему
способів, принципів пізнання, процедур, заходів, за допомогою
яких осягається істина: методи хімії, фізики, біології,
гуманітарних наук та ін. Розрізнюють також методи
міжгалузевого дослідження, які становлять ряд синергетичних,
інтегративних способів і виникли в результаті сполучення
елементів рівнів методології (біохімічні, фізикохімічні та ін.). У
науковому дослідженні використовують такі загальнологічні
методи і заходи наукового мислення, як аналіз і синтез.
Аналіз - метод мислення, коли відбувається розклад дослідного
об'єкта на складові частини і блоки, а синтез - коли раніш
виділені частини з'єднуються. Абстрагування - процес уявного
вироблення властивостей , що цікавлять вченого, або відносин
конкретної речі. Ідеалізація - уявна процедура, результатом якої
стає поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в
механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін. Індукція - рух
думки від одиничного до загального, дедукція - підій мання
процесу пізнання від загального до одиничного. Аналогія - коли
на основі подібності об'єктів за певними властивостями і
відносинами речі висувають припущення про подібність в
інших відносинах. Моделювання - метод дослідження, за яким
об'єкт, що цікавить дослідника, замінюється іншим об'єктом, що
знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Існує
предметне і знакове моделювання. Науковими методами
емпіричного дослідження є: спостереження — цілеспрямоване
вивчення речей , їх властивостей і відносин; порівняння і
експеримент, де пізнання відбувається при активному
втручанні суб'єкта; вимір - процес визначення відносин однієї
вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної
величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного
дослідження належить формалізація - відображення знання в
знаковій формі (формалізованій мові), аксіоматизація - спосіб
побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть
аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом,
гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при створенні
дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться
ствердження про емпіричні факти.
58. Антропосоціогенез, його основні чинники.
1. Людина як предмет філософського аналізу.
Філософське пізнання має принципово гуманістичну
спрямованість, тобто головним, предметом філософських
міркувань є людина та її існування у світі.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить
певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-
історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних
наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про
природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя,
долю та призначення, про можливості та межі її свободи і
творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в
філософії.
Наука, яка вивчає  питання  проблем взаємодії між  людиною,
соціумом та культурою  отримала назву антропосоціогенезу.
 Вивчає цю надзвичай но широку і містку проблему, крім
філософії, ціле сузір'я наук: соціологія, археологія,
палеонтологія, психологія, етнографія, історія культури,
мовознавчі науки тощо. 
Щодо філософії, то можна стверджувати, що вся її історія
супроводжується намаганням дати відповідь на питання: що
таке людина, яке її походження і в чому її сутність, чим вона
відрізняється від усього живого, як вона співвідноситься з
оточуючим її середовищем і яке її місце в світі? Відповіді на ці й
інші питання були різними, залежно від епохи, рівня знань,
світогляду, належності до тієї чи іншої філософської школи,
релігій ного вірування, соціального становища тощо. Всі
різновиди тлумачень цих та інших питань можна поділити на
міфологічні, релігій ні, космічні і "земні".
 Виникнення людини за Гегелем пов'язане з індивідуальною
свідомістю, яку він розглядає на різних ступенях розвитку духу і
яка на й ого другій ступені піднімається до об'єктивного духу як
вираження спільної діяльності індивідів, коли наділений
свідомістю індивід починає усвідомлювати себе як учасника
історичних подій . Наряду з цими, Гегель висловив ряд думок, які
свідчать, що у вирішенні проблеми антропогенезу він пішов
набагато далі своїх попередників, включаючи і Канта. Зокрема,
Гегель вказав на принципову різницю між твариною і людиною,
яку вбачав насамперед в тому, що тварина володіє тільки
"прагненням" та "інстинктом"; що тварина споживає тільки те,
що їй призначено в зовнішній природі; що душа тварин
несвободна, оскільки вона живе в царстві необхідності; що рід
існує для тварин лише у формі одиничності і вона нічого не знає
про життя роду; що її життєвий цикл - звичай ний круговорот;
що тільки людина виявлялась здатною вперше піднятись від
одиничності до загальності мислі, до знання самої себе, до
осягнення своєї суб'єктивності, свого Я.
Поза сумнівом, головний чинник антропосоціогенезу – це
зародження трудової діяльності, здатність виробляти знаряддя
праці. Дана подія стало якісним стрибком, поворотним
моментом від філогенезу (біологічної історії) до соціальної
історії.
Проблеми антропосоціогенезу вивчає наука антропологія і
соціологія. Без впливу біологічних, а також соціальних чинників
антропогенез був би неможливий . Біологічні чинники (рушій на
сила еволюції) є спільними як для людини, так і для решти
живої природи. До них також зараховують природний відбір і
спадкову мінливість. Соціальні чинники антропогенезу
Під даними чинниками маються на увазі суспільний спосіб
життя, праця, мова і розвинена свідомість. Самостій но
виготовити знаряддя праці може тільки людина. Певні тварини
лише використовують деякі предмети з метою добування їжі
(щоб дістати плід з гілки мавпа бере палицю).
Завдяки трудовій діяльності у предків людини відбувався так
званий антропоморфозами – закріплення фізіологічних і
морфологічних змін. Най важливішим чинником
антропоморфозами в людській еволюції стало прямоходіння. З
покоління в покоління природний відбір зберігав особини зі
сприяючими прямоходіння спадковими характеристиками. З
плином часу сформувався пристосований до вертикального
положення S-образний хребет, розвинулися масивні кістки ніг,
широкі грудна клітка і таз, склепінчаста стопа.
59. Поняття індивід, індивідуальність та особистість.
Факт належності живої істоти до людського роду
відображається в понятті «індивід».
Індивід (лат. individuum — неподільне) — людина як одинична
природна істота, представник виду Homo sapiens.
Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з
дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і
включається в систему суспільних відносин, що формують її
потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її
як особистість.
Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і
представлена психологічними характеристиками, які є
стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних
зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та
визначають поведінку людини.
Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта,
професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з
іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична.
В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та
соціальні функції.
Особистість — це якість індивіда. Природно можуть виникнути
запитання: чи може існувати індивід, який не став особистістю, і
чи може бути особистість без її конкретного носія, тобто без
індивіда?
Природні передумови створюють можливості для розвитку
суспільних якостей особистості, а становлення їх відбувається
тільки в умовах людського суспільства.
З певним застереженням можна допустити і можливість появи
особистості, поза структурою якої немає реального індивіда.
Проте це буде квазіособистість.
Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і
особливостей , який визначає її індивідуальність.
Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних
особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і
несхожість на інших людей.
Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру,
в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у
звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з
однаковим поєднанням психічних якостей . Індивідуальність
властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в
одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона
може заявити про себе в інтелектуальній , емоцій ній , вольовій
чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Так, оригінальність
інтелекту виявляється в здатності бачити те, чого не помічають
інші люди, у вмінні чітко формулювати проблеми і знаходити їх
вирішення. Своєрідність емоцій констатують за надмірної
інтенсивності одних почуттів і недостатньої — інших, їх
стій кості чи мінливості. Особливості волі можуть розкриватися
в ступені розвитку вольових якостей .
60. Суспільство як об'єкт філософського пізнання
В якості об'єкта соціально-філософського аналізу виступає
суспільство - локальне або людство. Товариство є об'єктом
аналізу різних наук: історії, соціології, філософії історії,
соціальної філософії та ін Але кожна з них має свій предмет
дослідження, тобто свій аспект у вивченні суспільства, а отже,
загальні і специфічні методи соціального пізнання.
Предметом соціальної філософії є відношення між суспільством
людей і суспільною людиною. У цьому відношенні суспільство
виступає в якості суспільного буття, а людина в формі
суспільної свідомості. Останнє означає, що суспільна людина - це
люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і т.п., а не
індивід. При такому підході суспільство, й ого пізнання і
суспільну свідомість, а також громадська практика набувають
очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами
світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна
філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємини
між суспільством і людиною у формі взаємодії суспільного буття
і суспільної свідомості.
Предметом соціальної філософії є відносини між суспільною
людиною, з одного боку, і соціальними інститутами,
суспільними сферами, громадськими формаціями,
громадськими цивілізаціями і т.п. - З іншого. Сутністю
суспільної людини в цьому випадку виступає суспільна
свідомість і громадська практика, які здій снюються в
перерахованих суспільних формах. У зв'язку з цим доречно
підкреслити, що соціальна філософія вивчає не суспільне буття і
суспільна свідомість в їх окремості, а процес їхнього
функціонування і розвитку в різних суспільних формах
(інститутах, сферах, формаціях і т.п.). Тому важливою
проблемою соціальної філософії є вивчення суспільства як
цілісної природно-соціальної системи, най важливішими
елементами якої є суспільне буття і суспільна свідомість
людини.
Перш за все, соціальна філософія вивчає суспільне буття, що
трактується в різних соціально-філософських системах по-
різному. Суспільне буття являє собою єдність об'єктивного
(матеріального) і суб'єктивного (ідеального), що ускладнює
й ого розуміння та інтерпретацію. Доводиться конкретизувати
методи філософського пізнання: громадська зв'язок і суспільний
розвиток, суспільні суперечності, суспільні закони,
співвідношення суспільної необхідності та свободи і т.п. І справа
тут не тільки у відповідному прилагательном «громадське», але
головним чином у виявленні суті нових соціально-філософських
понять. Тому аналіз особливостей суспільного пізнання повинен
передувати аналізу інших проблем соціальної філософії.
У силу складності досліджуваного об'єкта в історії соціальної
філософії виникло кілька напрямків аналізу: історичний
ідеалізм, історичний матеріалізм, історичний реалізм. Вони по-
різному вирішують проблему взаємозв'язку суспільного буття і
суспільної свідомості та інші суміжні проблеми. Всі ці напрямки
рівноцінні з точки зору суспільної істинності, тобто є
гіпотезами, які мають свою пізнавальну цінність в різних
суспільствах і в різні історичні періоди. Наприклад, історичний
матеріалізм панував в соціалістичних суспільствах, а історичний
ідеалізм в буржуазних. Зараз і людство, і соціальна філософія
піднімаються на новий щабель соціального пізнання.
Соціальна філософія вивчає людство як сукупність локальних
(окремих) товариств, що знаходяться між собою у взаємному
зв'язку. У цьому випадку поняття «людство» і «суспільства», з
яких воно складається, різняться. Товариства представляють
собою цілісні системи, своєрідні природно-соціальні організми,
що складаються з безлічі сфер-систем: географічною,
демографічною, економічною і т.п. Ці суспільні системи
аналізуються з боку складових частин і функцій у складі
громадських організмів. Вже при вивченні цієї частини
соціальної філософії стає ясно, яке складне утворення являє
собою суспільство, і як мало ми про нього знаємо.
Однією з проблем соціальної філософії є процес розвитку
суспільств і людства. Тут аналізуються основні суб'єкти
соціального розвитку (особистості, еліти, класи і нації); типи
соціального розвитку (циклічне, ліній не, спіралевідное);
особливості процесу соціального розвитку (еволюцій ний ,
революцій ний , коеволюцій ний ); суспільний прогрес у всій
складності й ого протікання (критерії, необхідність , ціна і т.п.),
рушій ні сили і перспективи суспільного прогресу,
співвідношення свідомого і стихій ного у суспільному розвитку.
Важливою проблемою соціальної філософії є вивчення форм
зв'язку між основними сферами суспільного організму, тобто
вивчення способів інтеграції елементів суспільного буття.
Такими формами інтеграції є формації товариств (суспільні
формації), виступаючі своєрідними метасистеми. Ми виділяємо
три типи таких метасистему: політичні, економічні, змішані. Їм
відповідають і такі ж товариства. У рамках цих формацій
товариств виникають відповідні їм форми суспільної свідомості,
в яких пізнається економічне, політичне, змішане буття.
Соціальна філософія здавна зай мається проблемою якісних
етапів у розвитку суспільств і людства, що пов'язано з поняттям
культури і цивілізації. У культурології проблема культури
вивчається більш докладно, як самостій на характеристика
людського суспільства і людини. У рамках соціальної філософії
культура розглядається як якісна характеристика суспільства,
різноманіття та етапів розвитку культури - цивілізацій . У цій
частині цивілізації вивчаються і як характеристики локальних
громад (єгипетська, західноєвропей ська, китай ська, росій ська і
т.п.), і як характеристики етапів розвитку людства:
доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна.
61. Вчення про соціально-економічну формацію
У філософській науці (соціальної філософії та філософії історії)
суспільство характеризується як динамічна котра
саморозвивається, тобто така система, яка здатна, серй озно
змінюючись, зберігати в той же час свою сутність і якісну
визначеність.
Товариство являє собою самоорганізується і саморозвивається
відкриту соціальну систему, способом існування якої є
діяльність людей [9, с. 281] . Характер об'єднання елементів у
систему трактується відповідно з тим чи іншим способом
пояснення сутності людини та її історії, тому основний
системоутворюючий фактор може бути усмотрен і в
матеріальних, і в духовних зв'язках людей . Соціальна система
характеризується відкритістю , певним ступенем узгодженості
своїх підсистем і в той же час відомої неравновесностью , що
дозволяє описувати її динаміку, зокрема за допомогою
неліній них математичних і синергетичних моделей .
В якості соціальної системи виступають і окремі у рамках
соціуму й ого елементи - підсистеми: сфери суспільного життя;
людина - суспільство; малі та великі соціальні групи; етнічні та
національні спільноти; держави або союзи держав і т.д. Всі ці
підсистеми об'єднані складною мережею різноманітних
функціональних взаємодій і взаємозалежностей і відрізняються
процесами саморегуляції, самоструктуризації і самовідтворення.
Разом з тим кожна з підсистем має відомої ступенем автономії і
самостій ності. Суспільство як соціальна система
характеризується відкритістю, певним ступенем узгодженості
своїх підсистем і в той же час відомої непередбачуваністю,
імовірнісним і неліній ним типом розвитку.
Най важливішими концепціями вивчення соціальної структури
суспільства є класова і стратификационная.
Визнання визначального для соціальної структури суспільства її
поділ на великі групи людей - класи - характерно для
марксизму.
Класи - великі групи людей , що розрізняються за їх місцем в
історично визначеній системі суспільного виробництва, по їх
відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому у
законах) до засобів виробництва, за їх ролі в громадській
організації праці, а отже, за способами одержання і розмірам тієї
частки суспільного багатства, якою вони володіють. Належність
людей до певних великим соціальним групам, класам в
марксизмі визначається їх економічним становищем (в першу
чергу відносинами власності на засоби виробництва) у
опозиціях: капіталіст - най маний робітник, раб - рабовласник і
т.д.
У наші дні ідея класового поділу суспільства при всій її
теоретичної значимості помітно поступається місце в сучасній
соціології та філософії за своєю популярністю
стратификационной концепції.
З позицій стратификационной теорії (засновниками
вважаються П.А. Сорокін і М. Вебер) суспільство розглядається
як система різноманітних соціальних верств і груп. Соціальна
відмінність, нерівність і відповідно з цим становище людей
соціальній структурі визначаються на основі різних критеріїв,
які най частіше зводяться до чотирьох основних: обсяг доходів,
рівень освіти, доступ до влади, престиж професії. Представники
однієї страти (шари) зазвичай також володіють схожими
життєвими стандартами і способом життя, чим і відрізняються
від представників інших страт.
62. Поняття культури і цивілізації
Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок.
Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що
культуру і цивілізацією необхідно розрізняти.  У свій час це
підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він
поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може
людина відмовитись від неї? З й ого точки зору, цивілізація
починається зі встановленням людиною правил людського
життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина,
яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива,
тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині.
Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним
імперативом (про нього й шла мова раніше, при розгляді
філософії І. Канта), який мав практичну силу і був
зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її
совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати
одну з поширених точок зору на співвідношення культури і
цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації,
оскільки про нього й шла мова раніше, при розгляді
цивілізацій ного і формацій ного підходів до історії.
Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в
цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей , і
матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя,
й ого специфіку.
Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури –
досліджена в етнографічній , історичній , соціологічній та
філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки
най частіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.
Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо
досліджена як у західній , так і вітчизняній літературі, хоча
знання цієї ознаки надзвичай но важливе: світовий досвід,
історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така
і цивілізація.
Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та
цивілізації:
І Цивілізація ототожнюється з культурою
ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як
занепад, самознищення культури.
ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень
досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.
ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована
на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини.
Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні,
ототожнюється з духовним світом людських потреб.
Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації
набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем
глобального порядку, що здобувають усе більш гострий
характер. Мова й де про збереження сучасної цивілізації,
безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок
чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу:
вони не повинні руй нувати механізмів життєдіяльності
людства. Запобігання термоядерної вій ни, об'єднання зусиль у
протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,
продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні
передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.
63. Теорія постіндустріального суспільства
Концепція «постіндустріального суспільства» є своєрідною
проекцією «індустріального суспільства». Спочатку теоретики
«постіндустріалізму» розглядали й ого тільки як поліпшений
варіант «індустріалізму», але згодом їхня концепція стала
значно критичнішою. Вони почали критикувати «індустріалізм»
за недостатність ціннісної орієнтації, за технократизм.
Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз
розвитку буржуазного суспільства, а з іншого — утвердити
новий концептуальний підхід до цього аналізу, який
заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К.
Маркса. Він визнає велику роль Маркса у розвитку соціології,
підкреслює й ого вплив на соціологів, які зай мались проблемами
перспектив розвитку капіталізму, і навіть заявляє, що «всі ми
постмарксисти».
Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального
аналізу і разом з тим виступає категорично проти моністичного
підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке
у марксистському вченні визначається діалектичною єдністю
продуктивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що
недоліком марксистського вчення про заміну формацій є те, що
концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо
осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така
вісь непридатна. Передовсім тому, що «власність — це
юридична фікція». Крім того, на думку Белла, перехід від
«індустріального» до «постіндустріального суспільства»
зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами,
скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що
розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за
кількома «осьовими лініями», які визначають й ого економічну,
політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору «осі»
історію суспільства можна розглядати по-різному: як еволюцію
форм власності, й ого політичної організації, або культурних
традицій . Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства
навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань». У
визнанні визначальної ролі наукових знань він бачить
докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами
прибічників «індустріалізму», які виводять всі суспільні зміни
лише з прогресу техніки і технології.
Ознаки постіндустріалізму за Беллом
Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма
ознаками:
1. перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;
2. переважання серед працівників «класу» професій них
фахівців і техніків;
3. провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в
економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;
4. орієнтація в май бутньому на методи контролю і оцінка
можливих напрямів розвитку технології;
5. прий няття рішень на засадах нової «інтелектуальної
технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже
набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традицій ного
капіталізму поступово зникають.
Наукова база для концепції
Загальнометодологічною основою концепції
«постіндустріального суспільства» є (так само, як і концепції
«індустріального суспільства») еволюцій ний підхід до
історичного розвитку і принцип технологічного детермінізму.
Щоправда, останній доповнюється іншими принципами.
Постіндустріальне суспільство
Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в
економіці якого пріоритет перей шов від переважного
виробництва товарів до виробництва послуг, проведення
досліджень, організації системи освіти і підвищення якості
життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною
професій ною групою і, що най важливіше, в якому впровадження
нововведень все більшою мірою залежить від досягнення
теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає
виникнення інтелектуального класу, представники якого на
політичному рівні виступають як консультанти, експерти або
технократи»
64. Проблема соціального прогресу
Соціальна зміна- це досить широкое поняття, яке означає зміну
руху соці-ального буття в соціальному часі і соціальному
просторі. В даному понятті не фіксується напрямок (вектор)
соці-ального руху, ні оцінка й ого якості.
Поняття «суспільний прогрес» означає результат соціального
розвитку, що передбачає підвищення наукового і віднести тероризм , конфлікти на релігій ному грунті, негативні-
технологічного знання, економічного виробництва та
складності соціальної організації. Ці досягнення включаються
до розуміння прогресу як й ого складові елементи і підстави в
тій мірі, в якій вони сприяють встановленню більш досконалих
форм суспільного життя та розвитку особисто-сті. Таким чином,
сьогодні все більше утверджується гуманітарна концепція
соціального прогресу, головним критерієм і метою якого є
людина, й ого добробут, розвиток і самоактуалізація.
З питання про наявність самого прогресу в со-ціальної житті
існують дві протилежні концепції: 1) визнає ідею прогресу і 2)
відкидає її.
Теорії, що визнають ідею прогресу. До них відносяться перш за
все теорія еволюціонізму і концепція відомого американсько-го
соціолога Т. Парсонса (1902-1979).
Вже в XVIII ст. французький соціальний філософ А. Кондорсе в
своїй праці «Ескіз історичної картини прогрес-са людського
розуму» писав про існування законів історія-тичного розвитку і
вірив у прогрес і здатність розуму изме- нитка світ на
раціональних засадах. На й ого думку, соціальний прогрес
залежить насамперед від загальної освіти і зростання наукового
знання.
Своєю концепцією Кондорсе справив великий вплив на
поглядом-ди французького соціолога Огюста Конта, девізом
якого було -«Порядок і прогрес». Конт своє вчення про загально-
ному розвитку прямо назвав «теорією суспільного прогресу». У
зв`язку з цим він сформулював закон трьох стадій соціального
прогресу розвитку людства, в осно-ву якого поклав
інтелектуальний прогрес.
Починаючи з Кондорсе і Конта, дослідження соціального про-
гресу та еволюції суспільства стає пріоритетним направ-ленням
в класичній соціології. У зв`язку з цим відомий со-циологии П.
Сорокін писав, що головною метою і головним завданням
представників громадської думки в XVIII-XIX ст. «Були від-
исканіе та опис цих" вічних законів прогресу та еволюції »і
розробка основних стадій або фаз, які проходить цей про-цес,
все більше реалізуючись у часі» [3].
Дій сно, ідеї прогресу і закономірного розвитку про-вин присутні
у таких головних представників класичне-ської соціології, як
Карл Маркс, Герберт Спенсер, Еміль Дюркгей м і Макс Вебер,
хоча за основу прогресу вони брали різні фактори:
-зростаючу диференціацію і одночасно інтегра-цію структури
суспільства (Спенсер);
-рівень розвитку матеріального виробництва (Маркс);
-збільшення можливості для індивідуальної свободи в рамках
товариства «органічної солідарності» (Дюркгей м);
-модернізацію різних сфер соціального життя (Вебер).
В кінець XIX - початок XX в. можна назвати тріумфом ідеї про-
гресу. У цей час панує дух оптимізму, віри в те, що успіхи
наукового і технологічного знання приведуть до добробуту
людей , покращення всього суспільного життя, людство
освоєння-бодітся від неуцтва, злиднів і несправедливості.
Теорії, що відкидають ідею прогресу. Методологічною основою
цих теорій є твердження многолиній ної концепції розвитку. Як
вже говорилося, вона обгрунтовує Варіано-тивний та
імовірнісний характер суспільного процесу, а вме-сте з цим
заперечує і соціальні закони і соціальний прогрес.
Одним з перших з позиції заперечення ідеї прогресу виступила-
пив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900), який
висловив критику раціоналізму і гуманізму. Будь-яка історична
істина, на й ого думку, - це лише ілюзія, і ніякої об`єктив-ності
соціального знання немає і бути не може. Цією концепцією
Ніцше вплинув на провідних теоретиків постмодернізму (особ-
но на М. Фуко і Ж. Дерріда).
З критикою теорії прогресу виступив також німецький соціо-лог
Фердинанд Теніс. З й ого точки зору, процес зміни суспільства
від традицій ного общинного до сучасного індустріального
суспільства не послабив, а погіршив умови життя людей , бо на
місце особистісних, людських відносин традицій ного
суспільства прий шли відно-ності безособові і інструментальні.
Розчарування в прогресі породили і конкретні історичну-ські
події XX століття: Перша світова вій на, виникнення фашизму,
Друга світова вій на, загроза ядерного винищення в роки
холодної вій ни і т. д. Сьогодні до такого роду явищам мож-але
тільні наслідки людської діяльності на навколишнє середовище
і т. д. Впевненість у безперервному прогрес у багатьох кош-
нілась скептицизмом. Залишилися в минулому соціальні
проекти, орієнтовані на світле май бутнє, а самої ідеї прогресу
нанесений відчутний удар.
65. Глобальні проблеми сучасності: їх зміст та
характеристика
Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без
вирішення яких в глобальних масштабах неможливий
подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними,
на думку багатьох мислителів, може спричинити навіть
загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти
сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної
кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є
проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює
най важливіші аспекти життєдіяльності людей : природу, світову
економіку, політичні відносини, культуру й , особливо, саму
людину.
Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.
1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове
співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало
свого часу підготовку і розв'язання термоядерної вій ни як
надзвичай ний злочин перед людством. Було прий нято ряд
декларацій , мораторій на ядерні випробування, заборону на
розповсюдження ядерної зброї.
Атомні технології використовуються не лише при виготовленні
ядерної зброї. Серй озною небезпекою є загроза технологічних
випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам'ять
про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх
кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-
небудь ламається.
2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна
катастрофа, що породжується неконтрольо-ваним вторгненням
людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного
середовища.
Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики,
економіки, предметом першочергової уваги ідеології, культури,
всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації
ставлення людства до навколишнього природного середовища
ще не усвідомлена повною мірою політиками й , особливо,
масами.
3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві,
здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку —
перенаселення планети, з іншого — вимирання населення.
4. Загроза людському здоров'ю, людській тілесності. Медики,
біологи, генетики б'ють тривогу відносно загрози руй нування
людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться
усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне
слово "СНІД" все частіше зустрічається в житті людства.
Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда
тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила
май же всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні
їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до
негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження
людини.
Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного
інтелекту. Звідси —необхідність взаєморозуміння, єднання, а не
конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення
глобальних проблем, що стоять перед людством.
Виділяючи специфіку філософського осмислення глобальних
проблем сучасності, можна виділити такі най важливіші,
характерні лише для цієї форми пізнання особливості:
1. Формуючи світогляд, філософія задає певні ціннісні
установки, які значною мірою визначають направленість
людської діяльності, а відпо-відно і її результати.
2. Узагальнюючи дані окремих наук і теорії, які виникають в їх
надрах, філософія дає таким чином інтегрований погляд на
глобальні про-блеми сучасності.
3. Філософія пояснює суспільні явища і процеси в історичному
контексті, формуючи таким чином най більш загальні закони
розвитку сус-пільства і природи. Тому в дослідженнях
глобальних проблем націлює на розуміння їх як закономірного
явища і органічно пов'язаних з суспільним прогресом. Тому
виникнення глобальних проблем розглядається як ре-зультат
об'єктивного процесу суперечливого розвитку історії.
4. З філософських позицій можна побачити загальну тенденцію
розвитку глобальних проблем сучасності, динаміку їх взаємодії і
взаємоо-бумовленість, в якій вони знаходяться.
5. Виконуючи культурологічну функцію, філософія дає
можливість розвивати культуру людського мислення, а також
знай омитися з культурою окремих народів, в якій формуються
певні цінності, що спрямовують людину на певну діяльність. Без
цього жодна з проблем, що стоять перед людством, не може
бути вирішена.
6. Результатом цілісного бачення природно-історичного
процесу і діалектичного підходу до й ого тлумачення є
можливість більш чіткої оріє-нтації в стрімко зростаючому
потоці інформації по глобальних проблемах сучасності.
7. Філософія ставить питання сенсу життя людини, смерті і без-
смертя, що перед лицем загрози глобальних проблем набуває
особливої актуальності, оскільки надає людині духовної
підтримки, яку нічим не можна замінити. Адже з май бутнім
людина пов'язує всі свої бажання і надії, а тому вона хоче знати,
наскільки її суб'єктивні очікування "вписуються" в реальні
перспективи май бутнього.
66. Цінності та їх роль в розвитку суспільства
Світ цінностей різноманітний і практично невичерпний , як
різноманітні і невичерпні потреби й інтереси людства, що
прогресивно розвивається. Цінності історичні, їх набір і функції
різні на різних етапах розвитку суспільства. У сучасному світі
одне з перших місць зай мають наукові цінності. Але був час
(первісне суспільство), коли наука навіть не існувала і, отже, не
існували ЇЇ цінності. В епоху Середньовіччя, коли панував
релігій ний світогляд, вищими цінностями вважалися
божественне одкровення і догми священного писання. Наукові
ж трактати стали небезпечними для суспільства, а їх авторів
іноді навіть спалювали на багаттях інквізиції. Усе це означає, що
світ цінностей треба розглядати завжди конкретно, а не
абстрактно, пам'ятати про історичні межі тих або інших
ціннісних об'єктів.
Класифікація цінностей залишається науковою проблемою.
Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що
най загальнішою основою класифікації цінностей виступають:
сфери громадського життя, носії цінностей , ієрархія цінностей .
Основні сфери громадського життя звичай но розрізняють три
групи цінностей : матеріальні, соціально-політичні і духовні.
Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних
об'єктів і предметних цінностей , тобто засобів праці і речей —
безпосереднього споживання. Природні цінності: природне
благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності,
створені людиною: споживча вартість продуктів праці
(корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що
виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів
релігій ного поклоніння.
Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення
соціальні і політичні явища, подій , політичних актів та дій .
Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в
суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення
історичних подій (революцій , угод, договорів та ін.). Критеріями
ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне
благо, політична воля, братерство, світ та ін.
Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна,
рекомендацій но-оціночна сторона явищ суспільної свідомості,
що виражається через відповідні форми, служить нормативною
формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності.
Відомо, що ідеї, погляди можуть бути справжніми, істинними і
помилковими, але від цього вони не перестають бути
цінностями. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь
функцію, регулюють ті чи інші відносини людей , виступаючи
засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце зай має
культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що
культура поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні
цінності, створені працею людини для задоволення своїх
потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність
створених цінностей , але й спосіб створення і засвоєння
цінностей , тобто спосіб реалізації творчого потенціалу людини у
сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це не
просто сума предметів і цінностей , але й процес розкриття
здібностей і дарувань людини, формування в нього відповідних
ціннісних орієнтацій . Культура як цінність — це все те, що
сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих
здібностей , що сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над
природою, суспільними відносинами і самим собою.
На відміну від пізнавально-категорії цінності образу,
спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою,
вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве
переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних
характеристиках. Атрибутами й ого є закличність, наказовість,
бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність.
Емоцій но ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень,
спонук, тобто сферу водіння.
У житті індивіда вищі цінності визначають сенс й ого існування,
з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим
цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює
сенс її існування, надає й ому конкретики.
Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу,
універсальному пояснювальному принципі. Без такого
внутрішнього ідей ного смислу людина не відчуває своєї
цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без
сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей .
Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя
становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі
фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у
міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі.
Причетність до вищих цінностей , служіння їм дає змогу людині
відчути цінність свого індивідуального буття.