Питання 1-2

Українська морфологія як граматичне вчення про частини мови.

Частини мови і принципи їх виділення в українській мові.
Частиномовна класифікація в сучасній лінгвоукраїністиці.

Морфологія — частина граматичного устрою мови, яка об'єднує

граматичні класи слів, притаманні їм морфологічні категорії і форми,
правила їх функціонування.

Морфологія як частина граматики відрізняється від синтаксису тим, що

вона охоплює лише граматичні явища, які виражені в межах слова.

Основною одиницею морфології є частина мови (морфологічне слово). У

системі частин мови виділяють найголовніші і кардинальні класи слів. До
найголовніших належать іменник і дієслово. До кардинальних — іменник,
дієслово, прикметник, прислівник.

Об'єкт морфології — морфологічне слово, тобто система всіх його форм і

їх граматичних значень.

Предметом морфології є: частина мови слова, категоріальне значення

слова, морфологічні категорії слова, лексико-семантичний розряд слова,
морфологічна форма слова (словозміна), морфологічний розряд.

Наскрізним питанням морфології є теорія частин мови (класів слів).

Проблему поділу слів на класи намагалися розв'язати вчені різних епох і

народів. У IV ст. до н. е. давньогрецький філософ Аристотель слова
давньогрецької мови поділяв на чотири групи слів: ім'я, дієслово, член
(вигук), сполучник (зв'язка).

У XX ст. свою теорію частин мови сформулював В. Виноградов.

Сучасна традиційна граматика виокремлює десять частин мови: іменник,

прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник,
сполучник, частка, вигук.
Частини мови — граматичні класи (групи) слів, що розрізняються
категоріальним значенням, притаманними їм морфологічними ознаками,
синтаксичними властивостями в складі словосполучень та речень і за
суфіксами.

Ці граматичні класи слів характеризуються:

— спільністю категоріального значення, абстрагованого від

лексичних значень (напр., предметність в іменників, ознака предмета у
прикметників, число у числівників, процесуальна дія у дієслів, ознака
ознаки у прислівників);
– спільністю морфологічних категорій і правил словозміни (напр., рід,
число, відмінок у іменників, вид, спосіб, час у дієслів);
— тотожністю синтаксичних властивостей слів (напр., підмет і
додаток у іменників, присудок у дієслів, означення у прикметників,
обставина у прислівників);
— спільністю суфіксів, з допомогою яких утворено відповідні
слова (напр., суфікси іменників -тель, -ець, -анин, -ик, -ник, -истп, -ізм, -
ач, -ук; суфікси прикметників -н-ий, -ськ-ий, -ов-ий; дієслівні суфікси -ну-
ти, -а-ти, -ува-ти).

Одним із принципів класифікації частин мови є здатність або нездатність

слова (словоформи) бути членом речення.

Одні словоформи можуть бути самостійними членами речення (напр.,

Україна, суверенний, будувати, радісно), виконувати номінативну
функцію і вживатися в реченні як його компоненти. Це самостійні слова
(словоформи).

Інші слова самостійними членами речення не бувають: пор. слова і, але,

якщо, щоб, бо, не, ні, би, адже, під, через, біля і под. Вони входять до
складу речення разом із самостійними членами і вказують або на зв'язок
між словоформами, або на відношення мовця до висловлюваної думки. Це
службові слова.

У зв'язку з цим частини мови поділяють на самостійні та службові. Але

лише цієї ознаки для класифікації частин мови недостатньо, бо межа між
самостійними і службовими словами умовна, оскільки самостійні слова,
втрачаючи певною мірою лексичне значення, переходять у службові
(думати, вважати, почати, стати і под.).

Українська морфологія класифікувала частини мови за «наявністю чи

відсутністю у слові лексичного і граматичного значень». Відповідно до
цього слова, а отже, й частини мови, поділила на повнозначні й
неповнозначні. Службові частини мови (прийменники, сполучники)
відносила до тих, що не мають лексичного значення.

Традиційно основним вважали морфологічний принцип поділу слів на

частини мови.

Морфологічні категорії є однією з суттєвих ознак частини мови:

морфологічні категорії іменника (рід, число, відмінок) чітко
протиставляються морфологічним категоріям дієслова (вид, спосіб, час).
Але цей принцип придатний для класифікації лише тих слів, які мають
систему словозміни, яким властиві флексії (іменник, прикметник,
дієслово, займенник, числівник).

Слова невідмінювані (таксі, бюро, депо, вчора, сьогодні, через, при, над,
щоб, бо та ін.) залишаються за межами цієї класифікації.
Отже, морфологічний принцип суттєвий лише для певної групи слів, а
тому є не визначальним, а допоміжним.

Існує класифікація частин мови і за лексичним значенням словоформи,

носієм якого є корінь слова, наприклад, назви кольорів — прикметники
(білий, синій, голубий), назви дій — дієслова (читати, писати, боротися),
назви осіб — іменники (сопілкар, читач, вихователь) і ін.

Але лексичне значення кореня є надто низьким рівнем узагальнення і

надто дрібною семантичною одиницею для частин мови, бо практично
неможливо всі слова мови поділити на групи за лексичним значенням із
більш-менш чіткими межами між ними: колір цукру, шоколаду, мокрого
асфальту.
Тому для класифікації частин мови застосовується значно абстрактніше
семантична одиниця — категоріальне значення, яке виражається
суфіксами і закінченнями. В українському мовознавстві на базі закінчень і
суфіксів розрізняють такі типи категоріального значення: категоріальне
значення предметності, категоріальне значення ознаки, категоріальне
значення дії.

Семантичний принцип з категоріальним значенням в основі не є

універсальним, бо за допомогою значень суфіксів і флексій не можуть
бути віднесені до певної частини мови:
— невідмінювані слова (іменники, прикметники, прислівники,
дієприслівники, модальні слова, які не мають флексій);
— службові слова, які не мають ні суфіксів, ні флексій, не
означають ні предметності, ні ознаки, ні дії;
— дієприкметники, які мають категоріальне значення і ознаки
предмета, і дії;
— дієприслівники, які мають категоріальне значення ДІЇ і ознаки
дії;
— кількісні числівники, які за закінченням можна віднести і до
категоріального значення предметності, і до категоріального значення
ознаки (числівник два відмінюється як прикметник);
— субстантивовані прикметники типу шашлична, булочна,
варенична, пельменна, які мають закінчення прикметників і тому
співвідносяться з категоріальним значенням ознаки, а лексичне значення
«назви конкретних предметів» співвідносить їх із категоріальним
значенням предметності;
— запитальні (хто?, що?), заперечні (ніхто, ніщо), неозначені
(дехто, дещо, хтось, щось) займенники, які мають закінчення
прикметників, а семантику — предметності.

Український мовознавець Олександр Потебня перший висунув принцип

семантичної класифікації, звернувши при цьому увагу й на синтаксичний
принцип.

Найповніше всі слова мови розподіляються на частини мови за

синтаксичним принципом залежно від конкретної синтаксичної функції
слова в реченні, тобто від конкретної синтаксичної позиції слова в реченні.
Синтаксичні функції частин мови бувають первинними і вторинними.
Наприклад, іменник в українській мові може бути підметом і присудком:
Студенти працюють в бібліотеці і Ми студенти. Бути підметом —
первинна функція іменника, а бути присудком — вторинна.

Отже, визначальною для частин мови є первинна синтаксична функція.

Сучасна класифікація частин мови є наслідком компромісу між

синтаксичним, семантичним і морфологічним принципами класифікації,
що став причиною розбіжностей у мовознавстві з приводу класифікації
частин мови.

Отже, провідними принципами класифікації частин мови є категоріальне

значення, морфологічні категорії та синтаксичні властивості слів.

Питання 3
Граматика української мови як учення про морфологічну і синтаксичну
будову.

Термін граматика у лінгвістичній літературі вживається у значеннях:

1) будова мови;
2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови — систему
морфологічних категорій і форм слів різних частин мови, синтаксичних
категорій, словосполучень і речень та способи словотворення.

В античних граматиках уперше було введено термін синтаксис, власне,

було закладено основи виокремлення двох основних розділів граматики —
морфології і синтаксису.

Морфологія — розділ граматики, який вивчає слово як граматичну

одиницю мови з погляду притаманних йому граматичних значень і форм
та лексико-граматичні класи слів — частини мови, — їхніх граматичні
категорії, систему словозміни і формотворення.
Синтаксис — розділ граматики, що вивчає способи організації слів у
словосполученнях і реченнях, будову і правила творення та
функціонування словосполучень і речень.

Граматичними одиницями є морфема, слово, словоформа, синтаксична

конструкція (словосполучення, речення). Слово в граматиці, з одного
боку, розглядається як морфологічна одиниця, що входить до певної
частини мови.

З іншого боку, словоформа, як і незмінюване повнозначне слово, є

синтаксичною одиницею, що виступає членом речення або виконує в
ньому функцію звертання, чи як службову роль у вираженні семантики
речення.

У категорійній граматиці виокремлюють три підсистеми:

1) категорійний синтаксис,
2) категорійна морфологія об’єктом вивчення якої є мінімальна
морфологічна одиниця — морфема, морфологічне слово та частини мови;
3) категорійний словотвір.

Питання 4
Граматичне значення слів. Способи вираження граматичних значень
слова.

Смислова структура повнозначного слова — це поєднання лексичного

значення (індивідуального) і тих абстрактних значень, які характеризують
видозміни його у зв'язках з іншими словами. Ці абстрактні значення, що
супроводжують лексичне значення повнозначного слова в конкретному
випадку його вживання, і є граматичними значеннями.

Граматичне значення не є належністю одного слова, воно об'єднує

граматично цілі групи або й класи слів. Наприклад, різні за лексичним
значенням іменники стіл, дуб, килим, солдат, герой мають однакові
граматичні значення: називного відмінка, числа однини, виражають
належність до чоловічого роду. Ці й усі інші іменники об'єднуються також
в одному класі слів із загальним значенням предметності.

Граматика оперує тільки загальними граматичними значеннями, що

формуються в кожному класі слів на основі можливих функцій слова.

Слова, що не виконують номінативної функції, або так звані службові

слова, є носіями граматичних значень. Наприклад, частка би (б) виражає
значення умовного способу.

Граматичні значення слова формально виражаються афіксами,

службовими словами, зміною наголосу та іншими засобами.

Афіксація – це приєднання до кореня або основи афіксів (префіксів,

суфіксів, інфіксів, флексій). писати – написати, ліс – лісок.

Службові слова не виконують у реченні самостійної функції, а стоять при

повнозначних словах. До службових слів відносять прийменники,
сполучники, частки, артиклі, допоміжні дієслова.

Інтонація (йдеться про інтонацію як модуляцію голосу, тобто його

підвищення чи зниження) може виступати і як засіб словотворення, і як
засіб формотворення.

Граматична форма слова — це єдність граматичного значення і

відповідного засобу вираження його у конкретному випадку вживання
слова. Слово в різних формах може виражати одне або кілька граматичних
значень. Наприклад, у слові легкий формальний показник -ий виражає
значення роду, числа й відмінка.

Граматичні форми є морфологічні і синтаксичні. Морфологічні форми —

це видозміни повнозначного слова для вираження властивих певному
класу слів відношень до інших повнозначних слів або для вираження
різних значень поняттєвих категорій (завершеності/незавершеності дії,
інтенсивності виявлення ознаки тощо). У синтаксичних формах
виражаються різні типи поєднуваності слів.

Питання 5
Граматична категорія..Система граматичних категорій в українській
мові. Лексико-граматичні категорії.

Граматична категорія — це система граматичних форм слова,

об'єднаних однорідними значеннями на основі опозиційних відношень.

Наприклад, за значенням граматичної категорії числа іменники утворюють

ряди взаємопротиставлених форм однини і множини (день — дні, горобець
— горобці, село — села, юнак — юнаки). Граматична категорія особи
дієслова відображає протиставлення: 1-ша особа — мовець, 2-га —
адресат і 3-тя — та, що не бере участі у мовленнєвому акті чи є предметом
мовлення, повідомлення.

Якщо граматична категорія ґрунтується на протиставленні одна одній

морфологічних формах, вона належить до морфологічних категорій. У
сучасній українській мові наявна система таких морфологічних категорій:
роду, числа, відмінка, ступенів порівняння ознак (в іменних частинах
мови), виду, способу, часу, стану, особи, валентності (у дієслові), ступенів
порівняння у прислівників.

Морфологічні категорії ґрунтуються на номінативних або на синтаксичних

елементах значення.

Їх розмежовують на:

класифікаційні (іноді — лексико-граматичні) категорії, пов'язані з

відображенням відношень реальної дійсності, наприклад, категорія роду в
іменника та словозмінні – відображають синтаксичні відношення в
реченні.

ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ РОЗРЯДИ (КАТЕГОРІЇ) — групи слів, що

виділяються у межах тієї чи іншої частини мови і протиставляються за
семантикою, а також, як правило, й формально-граматичними та
словотвірними показниками-флексіями, словотвірними афіксами,
особливостями граматичної сполучуваності. У межах іменника в
українській мові традиційно виділяються такі розряди:

1) конкретні й абстрактні (зошит, Донецьк-сум, горе)’,

2) істота й неістота (агроном, вовк-кущ, озеро)
3) власні й загальні (Петро, Ніна — дівчина, хлопець);
4) речовинні (мед, ситець);
5) збірні (учительство, піхота).
 Питання 6
Граматичні категорії іменника. Категорія відмінка, її значення і
граматичне вираження. Кличний відмінок. Основні значення відмінків.

Категорія роду
Категорія роду ім. є засобом вираження категоріального значення
предметності. В українській мові всі іменники, що вживаються в однині,
мають постійне значення роду :

● чоловічого,
● жіночого,
● середнього
● спільного.
● подвійного.

Категорія роду іменників є синтаксично незалежною, на відміну від

категорії роду прикметників, числівників, займенників, дієприкметників та
дієслів, з якими іменники входять в синтаксичні зв'язки.
Граматична категорія роду як самостійна властива лише іменникам.

3.2 Категорія числа

1.
Форми вираження категорії числа
За наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:
● іменники, що мають форму однини і множини;
● іменники, що вживаються тільки в однині (singularia tantum);
● іменники, що вживаються тільки в множині (pluralia tantum).

3.3. Категорія відмінка

 Категорія відмінка іменника служить для вираження відношень
іменника до інших слів у реченні. Ця категорія є суто граматичною
(відмінкові форми виступають засобами зв'язку іменників з іншими
словами). У сучасній українській мові категорію відмінка іменника
складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний,
орудний, місцевий, кличний. Відмінок – граматична форма іменника,
якою виражається те чи інше відношення ( суб'єктне, об'єктне, означальне,
обставинне ) іменника до інших слів у словосполученні і реченні. \

Не змінюються за відмінками:
1. іншомовні слова з кінцевим голосним: Декларуа, меню, кіно,
але пальто, пальта;
2. жіночі прізвища на приголосний та -о: Ковальчук, Шевченко;
3. російські прізвища на -ово, -аго, -их: Дурново, Живаго,
Черних;
4. абревіатури: НТР,але вузу, ЛАЗом;
5. складноскорочені слова типу завскладу, замдекана.

Cпособи вираження відмінкових форм

Відмінкові форми виражаються за допомогою:

● закінчень ( ластівк-а, ластівк-у);
● закінчень і прийменників ( до ластівк-и, на ластівц-і);
● синтаксичних зв'язків з іншими словами ( чисте купе - бачу купе -
милуюся купе).
КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК утворюється найчастіше від іменників
чоловічого й жіночого роду – назв осіб.
 У кличному відмінку однини іменники І відміни мають закінчення -о, -є,
-е, -ю:
а) закінчення -о мають іменники твердої групи: Оксано, Галино
б) закінчення -е мають іменники м’якої та мішаної груп: Катре, Мотре,
земле, пісне, душе, круче, тише;
в) закінчення -є мають іменники м’якої групи після голосного та
апострофа: Маріє, Надіє, Соломіє, Дар’є, Наталіє; мріє, надіє;
г) закінчення -ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: Галю,
Надю, Таню, Настю, Ірусю, Лесю, Наталю, доню, матусю, бабусю.

У кличному відмінку множини іменники І відміни мають форму,

однакову з називним: сестри, мрії, душі, надії, пісні.

У кличному відмінку однини іменники II відміни мають закінчення - у, -

ю, -е:
а) закінчення -у мають: іменники твердої групи із суфіксами -ик, -ок, -к:
батьку, синку, братику, полковнику, пожежнику, котику; Ростику,;
іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху;
деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): товаришу,
слухачу, читачу; Петровичу, Михайловичу, Олександровичу (чоловічі
імена по батькові);
б) закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Сергію,
Віталію, Юрію, Олексію, Геннадію; лікарю, краю, вчителю, місяцю,
герою, дідусю;
в) закінчення -е мають: безсуфіксні іменники твердої групи: Іване,
Володимире, Петре, Богдане, Тарасе, голубе, друже, брате, козаче, орле,
соколе; іменники м’якої групи із суфіксом -ець: хлопче, молодче, женче
(від жнець), кравче
(від кравець), шевче (від швець) тощо
г) прізвища прикметникового походження на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин, -
ін (-їн), як Глібов, Тютчев, Щоголів, Романишин

У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по

батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Олексію
Петровичу, Іване Володимировичу.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, закінчення

кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди
вживаються у формі називного відмінка: друже Максименко, пане
Хвильовий.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, закінчення

кличного відмінка мають обидва слова, хоч друге слово може мати й
форму називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане
лейтенанте (лейтенант), пане професоре (професор), пане директоре
(директор).

У кличному відмінку множини іменники II відміни мають форму,

однакову з називним: брати, товариші, учителі, краї. Деякі іменники
можуть мати паралельне закінчення -ове: брати (і братове), свати (і
сватове), пани (і панове).

У кличному відмінку однини іменники III відміни мають закінчення -е:

Любове, радосте, ноче.

У кличному відмінку множини іменники III відміни мають форму,

однакову з формою називного: радості, ночі.
У кличному відмінку однини і множини іменники IV відміни мають
форму, однакову з формою називного: теля, вовченя, ім’я; телята,
вовченята, імена, племена.

У кличному відмінку іменники, що мають тільки форму множини,

мають закінчення, як у називному відмінку: гуси, діти, кури, люди,
радощі.

Питання 7
Морфема. Поняття про основу слова. Типи основ.

Основною одиницею мови є слово — структурно-семантична одиниця.

Найменшою семантичною одиницею мови є морфема — частина слова.
Морфема (від грец. morphē– вигляд, форма) – найменша неподільна
значуща одиниця мовної системи.

Характерною властивістю морфеми є її повторюваність. Якщо морфема не

повторюється, то вона на сучасному рівні не виділяється: сміх, сміятися.
Оскільки морфема є двосторонньою одиницею, то вона варіюється у плані
форми вираження. Варіювання морфеми у слові і його словоформах
позначається терміном морф.

Морф – конкретна реалізація морфеми як абстрактної одиниці мови у

певній словоформі відповідно до протиставлення мови й мовлення в
лінгвальній діяльності (Ф. де Соссюр). Напр., морфи –уват-, -юват-
(червонуватий, сизуватий, порожнюватий, синюватий) об’єднуються у
морфемі –уват-.

Аломорфи (від грец. allos – різний) – морфи однієї морфеми, які

ототожнюються за дериваційним значенням і протиставлені позицією,
звуковим складом сусідніх морфів у словах, тобто мають різну
дистрибуцію морфем. Різний графічний вигляд аломорфів зумовлений
переважно історичними чергуваннями.

Аломорфи морфеми характеризуються трьома ознаками:

- мають те саме значення;

- наділені формальною (фонемною) близькістю, тобто частково
подібним складом фонем і порядком їх слідування;
- замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в
контексті взаємовиключення.

Наприклад, ряд аломорфів префіксальної морфеми з-, с-, зі-, із-, зо-, со-,
зу-: збити, сказати, зібрати, ізвечора, зомліти, сотворити, зупинитися.

Варіанти морфеми – морфи однієї морфеми, які ототожнюються за

дериваційним значенням, мають однакову позицію у сполученнях з
іншими морфемами, можуть бути протиставленими стилістично. На
відміну від аломорфів, для них визначальним є відношення додаткової
дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного
варіювання. Прикладом варіантів морфеми є:

– прикметникові закінчення Н. відм. одн. жін. роду –а, -ая: червона,

червоная; середнього роду –е, -еє: зелене, зеленеє; М. відм одн. чол. і
серед. родів: -ім, ому: у синім, синьому тощо.

У змінних словах виділяють частину слова, яка утворює словоформи і

служить для зв’язку слів — закінчення. Флексії протиставляють сталу
частину слова, яку називають основою.

Основа — незмінна частина словоформи, яка виражає лексичне значення

слова, пор.: батько, жовтий, провчителювати. Виділяють:

- лексичну — частина слова, яка є носієм його лексичного значення і

залишається після відокремлення флексії і формотворчого суфікса:
прочита ла;
- формотворчу — частина слова до складу якої входять формотворчі
афікси: прочитал а;
- твірну основу — основу, що служить джерелом для утворення
нового похідного слова: про чита ла.

Типи основ:
⮚ проста основа — основа, до складу якої входить лише один
корінь: блідий, столяр, білизна, школяр.
⮚ складна основа — основа, до складу якої входить 2 або більше
кореневих морфем: землетрус, вічнозелений, залізобетон.
 ⮚ непохідна основа — це основа, яка збігається з коренем, тобто
до її складу входить лише корінь: ліс, пишу, брат, син.
⮚ похідна основа — основа, яка членується на морфеми:
перепишу, побілка, побратим.
⮚ відкрита основа — основа слова, що закінчується матеріально
невираженою флексією або основа незмінного слова, в якому флексія
відсутня.
⮚ закрита основа — основа слова з матеріально вираженою
флексією.

Виділяють мотивовану та немотивовану основи. Мотивована основа — це

основа, значення якої може пояснюватися основою спільнокореневого
слова простішою за будовою і значенням: підписати, шкільний.
Немотивована основа — це основа, значення якої не мотивується
спільнокореневим словом: ходить, вік, рік, школа.

Питання 8
Морфеміка як розділ мовознавства. Слово і морфема. Аломорф. Типи
морфем.

Термін “морфеміка” вживано у двох значеннях. По-перше, морфеміка –

це морфемна підсистема мови, невід’ємна частина морфології і
словотворення, сукупність словозмінних і словотвірних морфем,
виділюваних у внутрішній структурі слова. По-друге, це розділ
мовознавства, що вивчає словозмінні та словотворчі морфеми, їхні тип,
поділ слова на морфеми. Загалом морфеміка (від гр. morphe — форма) –
вчення про будову слова. Дослідники розглядали морфеміку в різних
розділах науки про мову. Переважна більшість вчених вважають її
частиною морфології. Другу групу складають мовознавці, які морфеміку
зараховують до словотвору, що зумовлено тим, що ці два лінгвістичні
курси мають багато спільних понять. І, нарешті, третя група учених
виділяє морфеміку як самостійний розділ мовознавства.

Основними об’єктами морфеміки є морфеми і морфемні структури слів.

Морфеміка є розділом граматики, оскільки її одиниці, зокрема афікси,

служать засобом вираження граматичних і словотвірних значень.

Морфеміка тісно пов’язана з фонетикою (морфеми складаються з фонем),

лексикологією (морфема слова несе його значення), морфологією
(морфема є засобом творення морфологічних форм), синтаксисом (флексії
служать для зв’язку між словами).

Основною одиницею мови є слово — структурно-семантична одиниця.

Найменшою семантичною одиницею мови є морфема — частина слова.

Морфема (від грец. morphē– вигляд, форма) – найменша неподільна

значуща одиниця мовної системи. На відміну від фонеми, морфема має
значення. На відміну від слова, морфема неподільна, недостатня для
формування лексико-граматичної єдності, не може утворюватися, а лише
відтворюватися, на ґрунті її значення можуть створюватися різні значення
слів. Морфема оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і
явищами

Характерною властивістю морфеми є її повторюваність. Якщо морфема не

повторюється, то вона на сучасному рівні не виділяється: сміх, сміятися.
Оскільки морфема є двосторонньою одиницею, то вона варіюється у плані
форми вираження. Варіювання морфеми у слові і його словоформах
позначається терміном морф.

Морф – конкретна реалізація морфеми як абстрактної одиниці мови у

певній словоформі відповідно до протиставлення мови й мовлення в
лінгвальній діяльності. Напр., морфи –уват-, -юват- (червонуватий,
сизуватий, порожнюватий, синюватий).

Аломорфи (від грец. allos – різний) – морфи однієї морфеми, які

ототожнюються за дериваційним значенням і протиставлені позицією,
звуковим складом сусідніх морфів у словах, тобто мають різну
дистрибуцію морфем. Аломорфи морфеми характеризуються трьома
ознаками:
1) мають те саме значення;
2) наділені формальною (фонемною) близькістю, тобто частково
подібним складом фонем і порядком їх слідування;
3) замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в
контексті взаємовиключення.

Наприклад, ряд аломорфів префіксальної морфеми з-, с-, зі-, із-, зо-, со-,
зу-: збити, сказати, зібрати, ізвечора, зомліти, сотворити, зупинитися.

Варіанти морфеми – морфи однієї морфеми, які ототожнюються за

дериваційним значенням, мають однакову позицію у сполученнях з
іншими морфемами, можуть бути протиставленими стилістично. На
відміну від аломорфів, для них визначальним є відношення додаткової
дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного
варіювання. Прикладом варіантів морфеми є:
 – прикметникові закінчення Н. відм. одн. жін. роду –а, -ая: червона,
червоная; середнього роду –е, -еє: зелене, зеленеє; М. відм одн. чол. і
серед. родів: -ім, ому: у синім, синьому

Підґрунтя класифікації морфем складають різні критерії. Передусім

морфеми поділяються з погляду їх ролі у слові на:
- кореневі
- службові (афікс, префікс, суфікс, постфікс, інтерфікс, асемантема,
флексія)

Корінь слова – головна, обов’язкова для кожного слова морфема, що

повторюється у споріднених словах чи граматичних формах і виражає
фрагмент лексичного значення слова. Корінь є носієм речового значення
слова і є обов’язковою частиною кожного слова.

Афікс (лат. afffixus) — це морфема слова, яка несе словотвірне або

граматичне значення слова. Афікси мають певне закріплене за ними
значення і функціонують із цим значенням у цілому ряді слів. Значення
афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з коренем слова. Значення
афікса є категоріальним, класифікаційним.

Префікс(лат. prae – попереду і fixus – прикріплений) — морфема, що

стоїть перед коренем, і виражає словотвірне або граматичне значення,
напр., про – йтися, над – будова, пере - лісок.

Суфікс (лат. suffixus– підставлений) — це афіксальна морфема, яка

виражає словотвірне або граматичне значення і стоїть після кореня або
іншого суфікса пор.: чит – а – ти, сіль- ськ – ий, тіл - ес - н - ий.
Постфікс (лат. post – після і fixus – прикріплений) — це морфема, яка несе
додаткове словотворче або граматичне значення і стоїть після закінчення,
пор.: пиш – еть - ся, чит –а – єть - ся, уч – и – ти - ся. В українській мові
є до постфіксів належать –ся (-сь), -небудь, -бо, -но, -таки, будь, які
вживаються у дієсловах, займенниках інколи в прислівниках.

Інтерфікс (лат. inert – між і fixus – прикріплений) — це додаткова

морфема, яка служить прокладкою між іншими морфемами. Морфема, яка
поєднує дві сусідні морфеми. Інтерфікс найчастіше вживається в складних
словах і служить для поєднання частин складного слова. В українській
мові це інтерфікси –о-, -е-, напр., сонц - е – цвіт, зелен - о - ок – ий.

Асемантема – це морфема, що виконує конструктивну функцію. Вони є

будівельним матеріалом, що допомагає усунути труднощі в поєднанні
морфем на їхніх швах і чіткіше виразити мотиваційні відношення:
піфагорійці, токійці.

Флексія — це зміна афіксальна морфема, яка служить для утворення форм

слова та зв’язку між словами. Окрім того виділяють ще афіксоїди —
елементи складних слів, які виконують роль суфікса або префікса. За
місцем афіксоїди поділяються на:
— префіксоїди: телефон, телевізор;
— суфіксоїди: англофоб, українофб.

З погляду вживаності всі морфеми поділяються на регулярні — морфеми,

які використовуються у цілій низці слів, напр, -ар, -ець, -ськ-,-при-; та
нерегулярні — морфеми, які вживаються у 2 – 3 словах, напр, уз-: узлісся,
узгоджений, -ад-: попадя.
За участю у словотвірному процесі всі афікси поділяються на:
продуктивні — афікси служать для утворення нових слів; та
непродуктивні — афікси, що не утворюють нових слів: ходьба, ганьба,
молотьба, правнук, прамова, пранарод.

Окрім того морфеми поділяють на позитивні (субстанційні) — морфеми,

що мають звукове вираження, напр., темн – і – ти, та нульові — морфеми,
які несуть певне граматичне або словотвірне значення, але не мають
звукового вираження, напр., син , без’язик ^ ий.

Питання 9
Зміни у морфемній структурі слова у процесі розвитку української
мови.

У процесі історичного розвитку мови первинний морфемний склад слова

може зазнавати змін. Відбувається злиття окремих морфем в одну
(спрощення) або змінюється співвідношення між морфемами
(перерозклад). Відомі також випадки ускладнення морфем.

Спрощення - це такий процес, коли членована на морфеми основа

перетворюється на нечленовану. Наприклад: вікно- в минулому в основі
слова виділявся корінь і суфікс -м-. У словах жир, шило, мило, знак
суфікси -р-, -л-, -к- зрослися з коренями.

Перерозклад - це переміщення звукових елементів від однієї морфеми до

сусідньої, в результаті чого кількість морфем залишається такою самою,
але співвідношення між ними змінюється. Наприклад, у словах руками,
межами у праслов'янський період -а- належало до основи, а закінчення
було -ми. У такий спосіб виникають так звані складні суфікси -анин-, -
чанин-, -івськ-, -анськ-, -ність-: полтавчанин, батьківський. Зрідка це
явище трапляється і серед префіксів: знедолити, обезболити.

Ускладненням називається такий процес, унаслідок якого в межах

морфемно нечленованих слів починають виділятися ті або інші морфеми.
Наприклад, у словах ґанок, ранок виділяється суфікс -ок- за аналогією до
слів свідок, випадок

Питання 10
Словотвір як лінгвістична дисципліна. Основні поняття словотвору.

1. Термін словотвір вживається у двох значеннях: 1) утворення слів,

що називаються похідними і складними, на базі однокореневих слів,
якими вони мотивовані, тобто виводяться з них за значенням і формою, за
наявними в мові моделями за допомогою афіксації, словоскладання,
конверсії (переходу з однієї частини мови в іншу) та інших формальних
засобів; 2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.
Словотвір порівняно молода галузь мовознавства, яка почала
розвиватися із середини 40 –х р. Словотвір розглядався найчастіше в
морфології. У 50-х р. його виділено в окремий розділ лінгвістики.
Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати
як частину ономасіології. Питаннями словотвору займалися: І.І. Ковалик,
М.Я. Плющ, М.А. Жовтобрюх, В.О. Горпинич та ін.
Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.
Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнення
похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну
словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему
словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і
структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними
відношеннями з іншими словами.
Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв'язки між
спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до
словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині
сприймається як утворене від дієслова любити, хоча генетичне воно
утворене від давнього прикметника любъ «любий». Отже, на певному
етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись
утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологічна), а синхронна
словотвірна структура.
Словотвірна система є дуже складною. До основних теоретичних
понять словотвору належать словотвірна мотивація, словотвірна
похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення
та ін.
До завдань словотвору входить вивчення всього арсеналу
словотворчих засобів мови, словотвірних типів і розрядів у межах
використовуваних способів словотворення.
2. Нове слово виникає на базі вже існуючого в мові й сприймається як
похідне, або хронологічно вторинне, щодо того, від якого утворене.
Наприклад, слова вітряк, денний, давно сприймаються як вторинні щодо
слів вітер, день, давній. Ознаками їх похідності є передусім мотивованість
їх значень словами, від яких вони походять, а також складніша морфемна
будова.
Відношення між мотивованим і немотивованим словом — це вияв
семантичної залежності: первинне слово є немотивованим, вторинне, або
похідне, слово мотивується значенням іншого слова того ж кореня, що
хронологічно передує йому.
Отже, похідне (мотивоване, вторинне) слово — слово, яке виникає в
мові на ґрунті інших слів.
Словотвірну структуру похідного слова складають мотивуюча, або
твірна, основа і словотворчий формант. Словотвірна структура — це
властивість похідного слова бути визначеним за характером мотивуючої
його основи і словотворчого засобу, який виражає словотвірне значення.
При словотвірному аналізі у похідному слові виявляються семантичні
взаємовідношення між двома складовими елементами його словотвірної
структури. Так, з погляду сучасних семантико-словотвірних зв'язків слово
доброта є похідним, оскільки виявляє мотиваційний зв'язок з
прикметником добрий. Словотворчий формант -от- переводить основу
прикметника до іменникових слів на позначення абстрактного поняття
(добрий — ознака предмета, доброта — узагальнена, опредмечена ознака).
Суттєвого ознакою похідного слова є те, що воно має складнішу, ніж
первинне слово, будову: до його складу входять, крім твірної основи,
словотворчий афікс, який уточнює, видозмінює значення мотивуючого
слова.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість
значення похідного слова значеннями його складників: семантичні й
формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокореневими словами, одне
з яких із формального і семантичного погляду є первинним, мотивуючим,
а інше — вторинним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за
структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Воно є двочленним:
складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (чит-ач, спіб-ець.
учитель-ство, не-антагоністичний, не-усвідомлений. Солонкуват-ість).
Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими словами, мають
складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий, авт-о-відповід-ач,
природ-о-знав-ств/о). У наведених прикладах мотивуючими є відповідно
слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами
інтерфікси -е-, -о- і суфікси -ив-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово
формально і семантично складніше. Щоправда, трапляються випадки,
коли ускладнення в семантичному плані супроводжуються спрощенням
формального плану (інтимний. — інтим, бігати — біг).
З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похідності.
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей
похідного з властивостей вихідних одиниць.
Похідне слово розглядається як структура, внутрішня форма якої
відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з
вихідної (мотивуючої) і формантної частини:
Він учиться в школі —> школяр (учень)
Він учить в школі —> учитель
Він грає за команду —> гравець
3. При словотворенні основною одиницею виступає не корінь, що є
спільною частиною споріднених слів, а частина слова, слово або й ціле
словосполучення, що мотивує значення похідного слова, є його
словотворчою базою.
Твірною (словотвірною) основою називають частину слова (слово
чи частину слів словосполучення), від якої твориться похідне. Наприклад,
у дієслові заземлити твірною стала основа іменникового слова земля
(земл-), модифікована за допомогою словотворчих афіксів: суфікса -и-,
який разом із суфіксом -ти оформляє похідне слово як дієслівне, і
префікса за-, який виражає словотвірне значення. У слові заземлення
твірною виступає вже дієслівна основа заземл- (и-ти), а словотвірне
значення виражає іменниковий суфікс -енн-.
Твірна основа є спільного частиною двох слів — первинного і
похідного, адже вона завжди виконує для похідного мотивуючу роль.
Мотиваційні відношення похідності зумовлюються тими прирощеннями,
модифікацією, яких зазнає основа. Наприклад, у словах річний, річниця,
роковини той самий корінь рік-, але твірною основою він послужив лише
для слова річний, два інших мотивуються інакше: річниця — від річний
(річн + иц + я), а роковини — від роковий (роков+-ин + и).
Із визначенням закономірностей творення похідних слів пов'язане
словотвірне правило. Словотвірне правило — правило, яке описує
особливості моделювання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх
дії, характеризує дериваційний процес з погляду його
регулярності/нерегулярності, продуктивності/непродуктивності, вказує на
твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості
морфем та їх морфонологічні зміни.
Словотворчі афікси — морфеми, за допомогою яких від похідних
або непохідних основ утворюються нові слова: медал-іст, по-говорити,
учен-иц я.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної
мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: учитися
— учень — учениця; дати — подати — податок — податковий —
оподатковувати — оподатковуваний — оподатковуваність —
неоподатковуваність; персона — персонал — персональний —
персональність. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступне
слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те
саме слово може виступати стосовно одного спорідненого слова як
мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень
мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.

Розрізняють радіальний та ланцюгові зв’язки. При радіальному

зв’язку похідних слів іде паралельне творення ряду слів.

Питання 11
Основні поняття словотвору. Неморфологічне словотворення.

Основні поняття словотвору: словотвірний тип, словотвірне значення,

словотвірне гніздо.

(https://classroom.google.com/u/1/c/MTQ0ODQ3NzU3MTc5/a/
NTQ0MDIwMTk3MDI4/details - 1 пункт;
https://classroom.google.com/u/1/c/MTQ0ODQ3NzU3MTc5/a/NTQ0MDIwM
TgwODQy/details - 3 пункт;
 )

Найкрупнішою класифікаційною одиницею словотвору є спосіб

словотвору. Залежно від матеріальних засобів вираження розрізняють
морфологічні і неморфологічні способи словотвору.
Морфологічно-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які виникають
унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.
Головні з них такі; перехід прикметників і дієприкметників у іменники
(субстантивація): військовий; перехід дієприкметників у прикметники
(ад'єктивація): лічені (хвилини) і Ніким не лічені отари овець; перехід
окремих частин мови у числівники: тьма народу, сила людей; перехід
окремих слів з іменників і прикметників чи числівників у займенники (п р
о н о м і н а л і з а ц і я): жив собі один чоловік; перехід словоформ
змінюваних слів у прислівники (адвербіалізація): миттю; перехід
вигукових слів у дієслова: шубовсть у воду; перехід повнозначних
самостійних слів у службові: іменників, прислівників—у прийменники (п
р епо-з и ціоналіз а ц і я): близько лісу, просто неба; іменників і
іменникових словосполучень — у вигуки (інтер'єктивація): Матінко!
тощо. Термін конверсія вживається у лінгвістиці у широкому та вузькому
значенні: 1. Як будь-який перехід слова з однієї частини мови в іншу; 2. як
перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжуваний
перетворенням відповідних парадигматичних характеристик. У другому
спеціалізованому значенні цей термін вживається здебільшого стосовно
романо-германських мов, хоч і в українській мові подибуємо окремі
приклади такого переходу, пор.: ванна від ванна кімната.

Лексико-синтаксичний словотвір
Похідні слова можуть з'являтися внаслідок поступового зрощення
синтаксичного словосполучення в одне слово. Такий спосіб словотвору
називають лексико-синтаксичним. Словотвірне значення в зрощеннях
виявляється через втрату синтаксичних ознак словосполучення і появу
граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови,
пор.: добридень, вищезазначений, перекотиполе. Цим способом утворено
величезний масив специфічних укр. прізвищ: Непийвода, Панібудьласка,
Вернигора, Убийвовк, Неплюйвборщ тощо.

Лексико-семантичний словотвір
Похідне слово може з'являтися і семантичним шляхом — через
розщеплення багатозначного слова і поступове утворення омонімів.
Наприклад, слова перо (знаряддя для писання), супутник (апарат,
запущений на орбіту планети) мотивуються давно відомими словами; перо
(гусяче), супутник (людина, що йде поряд у житті). Словотвірне значення
цих похідних слів виражається в контексті через співвідношення омонімії
(перо — пір'я, перо — знаряддя для писання; супутник—людина, супутник
—апарат).
Лексико-семантичним способом утворюються переважно іменники.
Визнання цього способу не є одностайним. Дехто виводить таке творення
за межі способів словотвору.

Питання 12
Морфологічне творення слів. Афіксальні способи словотвору.

https://classroom.google.com/u/1/c/MTQ0ODQ3NzU3MTc5/a/
NTQ0MDIwMTgwODQy/details (2 пункт)

Питання 13
Морфологічне словотворення. Складання і абревіація.

https://classroom.google.com/u/1/c/MTQ0ODQ3NzU3MTc5/a/
NTQ0MDIwMTk3MDI4/details (2 пункт)

Питання 14
Іменник. Значення, головні морфологічні ознаки і синтаксична роль.
Іменник – це частина мови, яка об’єднує слова зі значенням предметності,
що виражається в самостійних категоріях роду, числа, відмінка і виконує
різні синтаксичні функції.

Ознаки іменника:
– самостійна частина мови;
– має категорійне значення предметності;
– характеризується самостійними граматичними категоріями;
– у реченні виконує різні синтаксичні функції.

Предметність – це категорійне значення іменник, що постає із

узагальненого значення багатьох слів цієї лексико-граматичної групи.
Лінгвістичне поняття предметності не збігається з поняттям предметного в
матеріальному світі. У мисленнєвій діяльності людини будь-які процеси,
явища, ознаки можуть сприйматися як опредмечені поняття, набуваючи
мовного вираження у формі назв-іменників. Так, напр., ім. краса позначає
ознаку (краса дівчини), біганина – дію (біганина студентів). Отже, у таких
ім. значення предметності підтримується незалежними граматичними
значеннями роду, числа і відмінка.

Іменники різнопланові й щодо повноти притаманних ім. ознак. Категорія

роду різниться від інших граматичних категорій – несловозмінністю.
Категорія число є словозмінною, однак існують ім., що мають повну
числову парадигму: стіл – столи, студент – студенти; та ім., яким
властива лише одна з числових форм: радість, радощі. Категорія відмінка
властива не всім іменникам, виділяють ім. з нульовою парадигмою –
незмінювані ім. Варто зауважити, що ім. має розгалужену систему
відмінювання, однак вона є усталеною.
 Питання 15
Лексико-граматичні розряди іменника.

За семантичними ознаками і морфологічною характеристикою іменники

поділяються на такі лексико-граматичні розряди:

* конкретні й абстрактні іменники;

* іменники - назви істот і неістот;

* власні й загальні іменники;

* збірні іменники;

* матеріально-речовинні іменники.

https://classroom.google.com/u/1/c/MTQ0ODQ3NzU3MTc5/a/
NTQ0MDIwMDk4NDEx/details - 2 пункт

Питання 16
Лексико-граматичні групи іменників. Іменники-назви істот і неістот.

За семантичними ознаками іменники діляться на кілька лексико-

граматичних груп.

Категорія істот/неістот – класифікаційна (несловозміна) морфологічна

категорія, що вказує на приналежність названого предмета до розряду
істот (назви осіб і тварин) або до розряду неістот (назви конкретних
неживих предметів, рослин, абстрактних понять тощо).

До категорії істот відносять й міфологічні (Юнона, Перун), демонологічні

(русалка, біс, Мавка), персоніфіковані (Мороз, Сонце) назви.

До категорії істот зараховують ім. мрець, покійник, небіжчик.

До категорії неістот відносять збірні назви, що позначають сукупність

людей або тварин: полк, зграя.
Серед назв істот виділяють особові ім.:
1) назви осіб за якісними і процесуальними ознаками: мрійник, красень;
2) назви за професією, характером діяльності: учитель, городник;
3) назви за національністю, місцем проживання: українець, москвич.

Особливістю цих ім. є утворення на їхній основі співвідносних за

значенням назв осіб жіночої статі за допомогою суфікса –к: учителька; -
иц (я): мрійниця; -их (а): ковалиха; -ух (а): вуселуха; -ин (я): героїня; -ш
(а): секретарша.

Граматична диференціація ім. назв істот/неістот проходить по лінії

категорії роду й відмінка:
1) ім. назвам істот чоловічого роду, крім тих, які мають закінчення –а, -я,
властивий збіг форм Р. і Зн. відмінків однини: зустріти товариша, але
подарувати олівець;
2) у множині ім. – назвам істот усіх родів властивий збіг форм Р. і Зн.
відмінків.

Деякі ім. характеризуються хитанням у категорії роду, тобто їх відносять і

до назв істот і неістот: мікроб, паразит.

Питання 17
Іменники: власні і загальні назви, їх граматичні особливості. Збірні
іменники.

Іменник – це частина мови, яка об’єднує слова зі значенням предметності,

що виражається в самостійних категоріях роду, числа, відмінка і виконує
різні синтаксичні функції.
Ознаки іменника:
– самостійна частина мови;
– має категорійне значення предметності;
– характеризується самостійними граматичними категоріями;
– у реченні виконує різні синтаксичні функції.

Категорія роду
різниться від інших граматичних категорій – несловозмінністю. Категорія
число є
словозмінною, однак існують ім., що мають повну числову парадигму:
стіл – столи,
студент – студенти; та ім., яким властива лише одна з числових форм:
радість,

радощі. Категорія відмінка властива не всім іменникам, виділяють ім. з

нульовою
парадигмою – незмінювані ім. Варто зауважити, що ім. має розгалужену
систему
відмінювання, однак вона є усталеною.
2. За семантичними і морфологічними характеристиками іменники
утворюють
лексико-семантичні розряди, якими є ім. власні і загальні назви, ім. назви
істот і
неістот, ім. конкретні і абстрактні, ім. збірні і речовинні.
Власні ім. – це індивідуальні назви конкретних предметів. Вони виділяють
предмет, особу, явище з ряду однорідних: Марія, Черкаси, Говерла. До
власних ім.
належать імена людей (Андрій, Катерина), найменування осіб по батькові
(Григорович, Григорівна), прізвища (Грінченко, Шевченко), географічні й
астрономічні назви (Дніпро, Карпати, Меркурій), клички тварин (Пушок,
Рябко),
міфічні назви (Нарцис), найменування творів літератури і мистецтва
(роман Олеся
Гончара “Собор”, опера Г. Майбороди “Милана”), назви установ,
підприємств
(фабрика “Киянка”, видавництво “Освіта”), найменування продуктів
виробництва
(торт “Барвінок”, телевізор “Електрон”), сорти рослин (слива “Ренклод”).
Власні назви вивчає ономастика (гр. onomastike – мистецтво давати ім’я).
В
ономастиці виділяють топоніміку – вивчає назви географічних об’єктів;
антропоніміку – вивчає імена людей; зооніміка – вивчає клички тварин;
астропоніміка – назви небесних тіл.
Загальні назви – назви предмета як репрезентанта класу конкретних
предметів: син, ясен.
Чіткої межі між власними і загальними назвами не має. Власні
найменування можуть переходити у загальні, а загальні у власні: Бостон
(місто), бостон (тканина),
уран (хім. елемент), уран (сьома планета сонячної системи). Граматична
відмінність між власними і загальними назвами: загальні назви
мають повну числову парадигму, а власні назви вживаються або в однині,
або лише в множині. Ім. власні назви, які вживаються тільки в однині
можуть мати штучну форму множини:
– коли йдеться про назву роду чи родини: сім’я Старицьких, брати
Тобілевічі;
– за умови позначення двох або більше однойменних осіб: дві Людмили;
– при метафоризації: Шевченки і Франки народжуються раз у століття;

– з метою створення сатиричного або гумористичного ефекту: роз’їжджає

по Парижах.

Серед ім. з конкретним значенням виділяють групу збірних ім. Збірні ім. –
це ім., що позначають нерозчленовану сукупність однорідних предметів:
дітвора, мишва. У морфемній структурі збірних ім. наявні спеціалізовані
на вираження значення збірності суфікси: -ств- (селянство), -j- та його
фонетичні видозміни (пір’я, колосся), -н- (комарня), -в- (мишваш), -от-
(біднота), -инн (я) (кукурудзиння), -ин- (ярина), -ник (чагарник), -няк
(дубняк), -ур (професура) тощо. З граматичного погляду збірні ім.
характеризуються тим, що вони вживаються лише в однині. Їх семантика
вступає в протиріччя з формою. До збірних ім. не належать ім., які
вказують на сукупність предметів, але не мають граматичних ознак
збірних ім.: рота, полк, ліс.

Питання 18
Іменники з конкретним і абстрактним значенням. Речовинні іменники

Лексико-граматичний розряд конкретних ім. охоплює поняття, які

пізнаються
органами чуття. Отже, це ім. назви предметів об’єктивного світу. До
конкретних ім.
відносимо і деякі ім, які не сприймаються органами чуття:
власні назви: Тібет, Азія;
терміни: ом, миля;
назви відрізків часу: тиждень, рік.

Ім. абстрактні назви позначають абстраговані, узагальнені людською

свідомістю предмети, представлені у мові у вигляді дій, процесів, станів,
що безпосередньо пов’язані з конкретними предметами: сум, кохання.
Словотвірними особливостями абстрактних ім. є їх похідність від
прикметників і дієслів та наявність словотвірних суфіксів: -ість, -ств, -б, -
от, -ань, -інь, -ень, -изм.
До абстрактних ім. належать ім. на позначення:
— стану, процесу, дії: біль, біганина, спів;
— якості, властивості: доброта, геройство;
— одиниці міри і ваги: метр, кілограм;
— наукові поняття: клімат, сюжет.
Граматичне розрізнення конкретних і абстрактних ім:
1) абстрактні ім. мають неповну числову парадигму: радість, ходьба;
дебати, проводи;
2) форми множини вони утворюють від форм однини абстрактних ім. тоді,
коли вказують на інтенсивність вияву: успіх – успіхи; ознака – ознаки;
3) абстрактні ім. не сполучаються із власне кількісними числівниками.
Чіткої межі між конкретними і абстрактними ім. немає: вогнище –
вогнище війни; вістря – вістря сатири; широта – географічна широта.

Матеріально-речовинні ім. – це ім., які називають однорідну за своїм

складом речовину, що немає чіткого окреслення як певна одиниця і не
розпадається на частини. До цього розряду ім. належать назви:

металів: залізо, мідь;

ліків: аспірин, клофелін;
рідин: вино, вода;
хімічних елементів: водень, кисень;
злаків, ягід, овочів: аґрус, пшениця, картопля;
матеріалів: вапно, віск;
продуктів харчування: мед, сіль.
Граматичними особливостями є те, що речовинні ім. переважно непохідні
і мають неповну числову парадигму – вживають переважно в однині. Таке
обмеження зумовлює природа позначуваних речовинними ім. об’єктів
позамовної дійсності, які не підлягають рахункові. Лише деякі з цих ім.
мають форму множини: вершки, дріжджі, макарони, проте не
протиставлену формі однини. Однак можливе
утворення так званої штучної форми множини речовинних ім., яка
характеризується певними семантичними відмінностями. Форма множини
використовується тоді коли йдеться про сорти, різновиди речовини,
продукту харчування або про інтенсивний
вияв позначуваного речовинним ім. предмета: вино – вина, масло – масла,
пісок – піски, вода – води.
Метаріально-речовинним ім. протиставляються однині, які виділяють
один предмет із загальної кількості збірних або речовинних ім.: пшоно –
пшонина, пір’я – пір’їна. Граматичною особливістю цих ім. є
сполучуваність з кількісними числівниками.

Питання 18
Категорія числа, її значення і граматичні засоби вираження. Іменники,
що мають тільки форму однини або множини

Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів,

позначуваних іменниками. У іменника це самостійна, незалежна,
словозміна, семантико-граматична категорія. Категорія числа –
граматична категорія, що вказує на однинність чи множинність предметів,
що знаходить своє вираження у грамемах однини і множини. Категорія
числа служить для розмежування одного і кількох таких
предметів.Словозмінна категорія числа реалізується в українській мові у
протиставленні двох рядів форм – однини і множини. Ці форми становлять
дві
іменникові парадигми. Одиниці типу книга - книги, стіл - столи, подія -
події функціонують не як окремі слова, а як форми одного й того ж слова,
виражені за допомогою закінчень, які одночасно виступають і
показниками відмінкових значень.
У своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на
ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або
подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось
класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до
нескінченності) однорідних предметів.

Граматичні ознаки категорії числа іменників характеризуються:

1. наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множини:
рік-а, рік-и і т.д. - рік-и, рік; сел-о, сел-а - сел-а, сіл; тел-я, телят-и - телят-а,
телят. Морфологічними показниками у цьому випадку служать відповідні
відмінкові закінчення;
2. відповідними синтаксичними зв’язками іменників з іншими словами в
реченні: зелена трава, зеленої трави - зелені трави, зелених трав; учень
працює - учні працюють;
3. специфічними засобами словотвору: киянин - кияни; небо - небеса;
курча - курчата;
4. наголосом: пшениця, пшениці - пшениці; верба, верби - верби; море,
моря - моря;

До singularia tantum належать такі основні групи іменників:

1. абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи
різні узагальнені поняття

сміливість, гордість, боротьба, щастя,

далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість
2. збірні іменники, що означають сукупність осіб або подібних предметів,
явищ, які мисляться як одне неподільне ціле

козацтво, рідня, піхота, прокуратура,

деканат, комашня, колосся, листя,
молодь, студентство

3. іменники, що становлять категорію речовинності

молоко, масло, кисень, азот, папір,

руда, солома, борошно, нафта, вода,
золото, сніг, пісок, асфальт

4. власні назви людей, тварин, планет, географічні та інші поняття

Наталія, Пірат, Київ, Дніпро, Земля,

Марс

Іменники, що вживаються тільки в множині (pluralia tantum)

Іменники, вживані лише у множині, також охоплюють кілька семантичних
груп. Найголовнішими серед них є такі:
1. назви будівель, їх частин, споруд сіни, ворота, сходи, двері
2. назви предметів упряжі, засобів
пересування шори, наритники, сани, бігуни

3. назви знарядь праці і предметів

домашнього вжитку граблі, вила, ваги, триноги, ночви, носилки
4. назви парних предметів і парних частин тіла

окуляри, ножиці, кліщі, терези, тиски,

лапки, в’язи, груди

5. назви музичних інструментів цимбали, літаври

6. назви одягу і взуття штани, труси, бриджі, бутси, панталони
7. назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування

хімікалії, парфуми, помиї, дрова, вершки,

дріжджі, прянощі, консерви, макарони,

8. назви залишків речовини чи

матеріалу висівки, вичіски, недоїдки

9. назви відрізків часу, свят, сутінки, будні, канікули, іменини,

традиційно-побутових обрядів та дій, що повторюються

роковини, заручини, зажинки, обжинки,

переговори, перегони

10. назви сукупності предметів зі

значенням збірності надра, гроші, фінанси, джунглі, люди

11. назви ігор шахи, городки, жмурки

12. назви дій і процесів посиденьки, витребеньки, відвідини,

дебати, хвастощі, пустощі

13. назви на позначення почуттів,
емоцій, станів

радощі, гордощі, жалощі, веселощі,

труднощі, ревнощі, мудрощі, ластощі

14. власні географічні назви Альпи, Афіни, Суми, Дарданелли

Питання 20
Категорія роду. Розподіл іменників за родами. Іменники спільного і
подвійного роду

Ім. властиві граматичні категорії роду, числа і відмінка. Найтиповішою

категорією ім. є категорія роду. Категорія роду ім. – це несловозмінна
(класифікаційна) самостійна морфологічна категорія, яка в типових виявах
має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого
вираження. Поза постійно закріпленою родовою приналежністю не існує
жоден ім. Виняток становлять ім., які вживаються лише в множині:
ворота, двері. Рід ім. досить давня категорія, що склалася ще в
праіндоєвропейській мові на основі категорії істот (чол.
і жін. рід) та неістот (сер. рід).

Категорія роду ім. є засобом вираження категоріального значення

предметності.
В українській мові всі іменники, що вживаються в однині, мають постійне
значення роду :
чоловічого,
жіночого,
середнього
спільного.
подвійного.
Категорія роду іменників є синтаксично незалежною, на відміну від
категорії роду прикметників, числівників, займенників, дієприкметників та
дієслів, з якими іменники входять в синтаксичні зв’язки. Граматична
категорія роду як самостійна властива лише іменникам.

Іменники чоловічого роду

До іменників чоловічого роду належать ті іменики, які здебільшого мають
в називному відмінку однини нульове закінчення (дуб - , героj - ), рідше - -
о, - а (Микол - а, дядьк - о). Також рід іменника ми можемо визначити,
співвідносячи його із займенниками він, вона, воно, цей, ця, це: ліс (він,
цей). З іменниками чоловічого роду, звісно, співвідносяться займенники
він, цей. До чоловічого роду належать: нежить, псалтир, рояль, сажень,
толь, тунель, тюль, фенхель, шампунь, аерозоль, бутель, біль, бридж,
висип, дріб, дриль, кір, корч, накип, перекис, поступ, пропис, полин,
продаж, Сибір, степінь, ступінь, туш (музичний), щабель.

Іменники жіночого роду

До іменників жіночого роду належать ті іменники, які здебільшого мають
в
називному відмінку однини закінчення - а, рідше - нульове закінчення: лип
- а, земл'
- а, совіст' - , ніч - , тін' - . З іменниками жіночого роду
співвідносяться
займенники вона, ця.
До жіночого роду належать: антресоль, бандероль, бешамель, бязь, ваніль,
вуаль, верф, гуаш, заполоч, емаль, каніфоль, консоль, Керч, мігрень,
нехворощ, путь,
папороть, розкіш, скрижаль, туш (фарба), філігрань, фланель, шагрень.
Іменники середнього роду
До іменників середнього роду належать іменники, які в називному
відмінку однини мають закінчення -о, -е, -а: по'л-е, о'зер-о,
тел'-а', курч-а', пле'мj-а. Іменники
середнього роду, що означають назви молодих істот і мають в називному
відмінку однини закінчення -а (-я), в непрямих відмінках однини та
множини, а також в називному відмінку множини приймають суфікс -ат (-
ят) (хлопча, цуценя, горобеня), разом з іменниками середнього роду на -а
(-я) та суфіксом -ен (ім'я, сі'м'я, плем'я,
вим'я) становлять окремий тип відмінювання - IV відміну. З
іменниками середнього роду співввідносяться займенники воно, це: озеро
(воно, це), котеня (воно, це). Також у похідних іменників на рід може
вказувати суфікс (це здебільшого стосується назв молодих істот): заєць -
зайч-ен-ят-к-о, лис - лис-ен-я. Проте чимало таких назв утворюються
суплетивно: кінь - лоша, свиня - порося, собака - собача,
собаченя і щеня, корова - теля та ін.
Окрім того, що значення середнього роду набувають назви малих щодо
віку істот різної статі, а також назви конкретних предметів, явищ, понять,
значення середнього роду набувають слова, що переходять в іменники з
різних частин мови (субстантиви), але не мають родових ознак: дзвінке
"ку-ку", моє "Я", щасливе "ура".
Іменники спільного роду В українській мові рід іменників може вживатися
в одній і тій же самій формі зі значенням кількох родів: чоловічого й
жіночого, чоловічого й середнього, жіночого й середнього, чоловічого,
жіночого і середнього. Ці іменники спільного роду переважно емоційно
забарвлені, називають істоту чи певну особу і вказують на
ознаку, притаманну цій істоті (особі). Найбільшу групу становлять
іменники зі
значенням чоловічого і жіночого роду: бідолаха, волоцюга, гуляка,
заволока, заїка, ненажера, падлюка, псюка, собака, скотина, єхидна,
заброда, замурза, підлиза, нездара, потвора, нероба, нехлюя, нікчема,
роззява, а також сусіда, слуга, сирота, листоноша та ін. Такі іменики
набувають рід тієї особи чи істоти, яку вони означають. На рід таких
іменників вказує контекст (граматичний зв’язок у реченні із
залежними від них словами - означеннями, присудками - дієсловами
минулого часу, умовного способу): А дівчина-сиротина у наймах марніє...
Заспіває та й згадає, що він сиротина... Отакий-то мій Ярема, сирота
убогий! Інколи граматична форма буває настільки впливова, що в деяких
випадках означення-прикметник узгоджується з іменником в жіночому
роді, а дієслово- присудок виступає в чоловічому роді під впливом
семантики: Чи правда, що тая гординя та в тебе закохався?
Залежно від змісту спільного значення роду набувають деякі прізвища:
наприклад на -ко, -чук: Москаленко, Шевченко, Демчук, Ковальчук.
Характерним для даних прізвищ є те, що вони відмінюються за
відмінками, коли набувають значення чоловічого роду і є незмінюваними
у тих випадках, коли мають значення жіночого роду: Петр-о Коваленк-о -
Петр-а Коваленк-а - Петр-у (Петр-ові) Коваленк-у (Коваленк-ові) та Маріj-
a Коваленко - Маріj-i Коваленко - Маріj-у Коваленко.
Спільного значення роду набувають і вже раніше згадувані нами іменники
типу директор, економіст, декан, кандидат, доцент та ін. Жіночий рід
граматично виявляється в подібних іменниках досить своєрідно:
прикметники узгоджуються з формою іменника, а дієслова (чи
предикативні сполуки) - зі змістом цього іменника:
Наш викладач відповіла на наші запитання.
Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною
родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і
середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю.
ескудо) назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі), а також слова: мачете,
статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають
іменники: есперанто (“мова”), афгані (“грошова одиниця”).