Змістовий модуль 1. Іменні частини мови.

Тема 1. Граматична категорія, форма, значення. Класифікація частин мови

1. Граматичне значення слова. Засоби вираження граматичних значень.
2. Граматична категорія, типи граматичних категорій.
3. Поняття про частини мови. Принципи визначення частин мови (історія питання).

1. Граматичне значення, на відміну від лексичного, притаманне не одному слову, а

граматично об’єднаній групі слів. Наприклад, різні за лексичним значенням дієслова
учиш, працюєш, бачиш, розумієш, набираєш, смієшся Граматичне значення утворюється
на ґрунті лексичного як вищий рівень узагальнення, абстракції. Граматичне значення —
семантичне об’єднання граматичних одиниць одного класу, що має в мові регулярне
вираження, наприклад: граматичне значення називного відмінка, майбутнього часу,
умовного способу, жіночого роду, однини та ін. Найбільш абстрактним граматичним
значенням є значення цілого класу слів — частини мови. Воно називається
категоріальним. Для іменника — це значення предметності.
Граматичні значення формально виражаються такими засобами: флексією,
суфіксами, префіксами, наголосом, службовими словами, чергуванням голосних і
приголосних і под.
Граматична категорія узагальнює однорідні граматичні значення конкретних
граматичних форм на основі опозиційних відношень між цими значеннями.
За сукупністю граматичних категорій, що є засобом вираження категоріального
значення класів слів, визначаються частини мови.
3. Морфологія – розділ мовознавства, у якому вивчається слово як граматична
одиниця мови, тобто з погляду його частиномовної віднесеності, особливостей
граматичних категорій і системи словозміни.
За сукупністю граматичних категорій, що є засобом вираження категоріального
значення класів слів, визначаються частини мови.
Необхідно розрізняти два принципи класифікацій частин мови, які базуються на
гомогенному підході до класифікацій і гетерогенному. Сучасні класифікації базуються на
гетерогенному принципі, який ґрунтується на семантичному, морфологічному,
синтаксичному і дериваційному підходах.
Найпоширенішими нині є дві класифікації – шкільна (розроблена М. Шанським), за
якою виділяють десять частин мови: шість самостійних, три службові і вигук, і
В.В. Виноградова. В.В. Виноградов до частин мови відносить тільки ті слова, які можуть
бути частинами речення (сім частин мови – іменник, прикметник, числівник, займенник,
дієслово, прислівник, предикативні слова), частки мови (частки, сполучники,
прийменники), за межами частин мови залишає вигуки і модальні слова.
У поділі слів за частинами мови існують і інші дискусійні питання, зокрема вони
стосуються обсягів частин мови.
Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с..
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
 7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 2. Іменник. Лексико-граматичні розряди іменника.

1. Іменник як частина мови, його категоріальне значення і граматичні категорії.
2. Лексико-граматичні категорії іменника.
3. Категорія істот/неістот.
4. Власні й загальні назви.
5. Конкретні й абстрактні іменники.
6. Збірні іменники.
7. Іменники з речовинним значення.

1. Іменниками називаються слова, що мають категоріальне значення предметності і

характеризуються певними граматичними ознаками, які оформляють цю предметність.
Лексико-граматичні категорії називаються ще семантико-граматичними, бо для
виділення їх самих семантичних ознак замало, необхідно, щоб ту чи ту семантичну групу
слів об’єднувала наявність певних граматичних ознак.
2. Аналізуючи лексико-граматичні розряди іменника, слід звернути увагу на
граматичні особливості цих категорій. Іменники з конкретним значенням виражають
поняття, у яких передається все те, що людина пізнає за допомогою органів чуття: голова,
трава, сонце, університет, повітря, комашня тощо. Граматичні особливості цієї категорії
виявляються в тому, що іменники з конкретним значенням в основному мають
корелятивні форми однини / множини, а іменники з абстрактним значенням вживаються
або тільки в однині (щастя, прогрес, праця, горе), або тільки в множині (вибори, перегони,
поминки, роковини). Вони не сполучаються з власне кількісними числівниками, однак
можуть поєднуватися з неозначеними (багато щастя, мало прогресу).
3. До власних належать іменники, що позначають індивідуальні назви осіб або
предметів чи явищ, виділяючи їх із якихось загальних категорій. Власні назви не
утворюють корелятивних форм числа, вживаються або тільки в однині, або тільки в
множині, не сполучаються з власне кількісними числівниками.
4. Категорію істот становлять назви людей (осіб) і неосіб – тварин, птахів, комах,
риб, плазунів тощо (чоловік, теща, лев, горобець), а також різні демонологічні та
міфологічні назви, що умовно теж належать до назв осіб (мавка, домовик, Зевс, Юнона,
вурдалак).
5. Категорію неістот виражають назви неживих предметів, найрізноманітніших
явищ і абстрактних понять (розум, навички), а також назви рослинного світу.
Так, на граматичному рівні назви неістот мають омонімічні форми Н. відмінка
множини іменників усіх родів та Н. в. однини іменників чоловічого роду із Зн. відмінком.
Назви істот мають відповідні омонімічні форми у З.в. і Р.в.
6. Збірні іменники виражають сукупність однакових або подібних предметів, що
сприймаються як одне ціле: студентство, ганчір’я. Вони мають основну граматичну
особливість – вживаються виключно в однині, але їх семантика – позначає множину.
Необхідно розрізняти іменники зі збірним значенням й іменники, що не належать до
збірних, які називають сукупність, але як неоднорідних предметів, вони можуть
рахуватися, утворювати форми множини.
 7. Речовинні іменники означують однорідну за своїм складом речовину, яку можна
поділити на частини, що мають назву цілого і підлягають виміру, а не лічбі. Основна
граматична ознака речовинних іменників – відсутність корелятивних форм числа: вони
виступають переважно у формі однини (мед, каша), зрідка – множини (дріжджі,
парфуми, вершки).
Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с..
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 3. Категорія роду іменника.

1. Граматична і семантична сутність категорії роду іменника.
2. Класифікація іменників за родами. Іменники спільного і подвійного роду.
3. Засоби родової диференціації.

1. Категорія роду властива всім іменникам, окрім множинних (pluralia tantum).

Категорія роду іменника є з одного боку суто граматичною, а з іншого – лексико-
граматичною. Граматичною вона є стосовно назв неживих предметів, де рід визначається
за морфологічним показником (закінченням). Стосовно ж назв істот, то тут категорія роду
є лексико-граматичною, тобто приналежність іменників до певного роду визначається
семантикою.
2. Категорія роду іменника репрезентується трьома граматичними значеннями –
чоловічого, жіночого і середнього роду. Належність слова до певного роду зумовлюється
передусім формальними показниками – флексією, специфічними суфіксами та формами
синтаксичного зв’язку з ним інших слів. До чоловічого роду належать: а) іменники з
типовою нульовою флексією (салат, боєць, конспект, Харків, Іван); б) іменники з
флексією –о (Дніпро, батько, Петро); в) іменники з нетиповим закінченням –а (Микита,
вояка, суддя). До жіночого роду належать: а) іменники з типовою флексією –а (груша,
праця, Наталя, крига, Канада); б) іменники з нульовою флексією (розкіш, тінь, сірість,
любов). До середнього роду належать: а) іменники з типовою флексією –о (пальто, зло,
озеро); б) іменники з типовою флексією –е (пожарище, сонце, горе); в) іменники з
флексією –а (я) (полум’я, сузір’я, теля, коліща, лоша).
Окрему групу становлять іменники так званого спільного роду, оскільки
граматичне значення роду в них можна встановити тільки в контексті. Це в основному
іменники оцінного значення на –а (я) типу нездара, роззява, невдаха, ябеда, плакса, писака
та на –о – забудько, хвалько тощо, а також деякі незмінювані загальні назви іншомовного
походження (візаві, протеже, інкогніто) та прізвища (Рільке, Хайдеггер, Яцумото) й
українські прізвища на –а (Тичина, Балута, Голота, Космеда).
Крім того, вирізняють іменники подвійного роду, вони мають характерні суфікси
згрубілості –ищ-, -иськ-, закінчення –о, тобто зовні схожі на іменники середнього роду,
хоча твірне слово належить до чоловічого чи жіночого роду. Наприклад: хлопчище,
хлопчисько – іменники і середнього, і чоловічого роду.
3. Необхідно знати три способи родової диференціації:
- синтагматичний (виявляється у формах узгоджуваних з іменником прикметників і
дієприкметників);
- морфологічний (рід іменників виражається системою флексій відмінкових форм
однини, однак система флексій не завжди є достатнім критерієм для розрізнення роду
іменника);
- семантичний (рід визначається за допомогою значення слова, зокрема значення
статі).

Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с..
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 4. Категорія числа і відмінка іменника. Поділ на відміни.

1. Поділ іменників на три групи за характером вираження категорії числа.
2. Установлення основних значень відмінків іменника в контексті їх вживання.
3. Творення форм кличного відмінка.
4. Розрізнення в тексті омонімічних граматичних форм відмінків іменника.
5. Визначення відміни іменника, особливостей поділу на групи.
6. Виділення груп іменників, що стоять поза відмінами.
1. Іменники поділяються на три групи за характером вираження категорії числа: 1)
іменники, які мають корелятивні форми однини і множини; 2) вживаються тільки у формі
однини (singylaria tantum); 3) іменники, що вживаються тільки у множині (pluralia tantum).
Іменники, що мають тільки форму однини, називаються іменниками singularia
tantum. До них належать:
1. Іменники з абстрактним значенням: горе, любов, змагання, давнина, сила,
садівництво, турбота.
2. Збірні іменники: ректорат, студентство, піхота, мишва, листя.
3. Речовинні іменники: кисень, шовк, молоко, анальгін, пісок.
4. Власні назви.
 Крім того, спостерігається переносне вживання граматичних форм однини для
позначення множинної семантики, сукупності, збірності: У Карпатах росте смерека, бук;
У ставку карася не стало, та й щука перевелася; Ребро в цьому магазині дешевше, ніж на
ринку.
Ті іменники, яким властиві тільки форми множини, називаються pluralia tantum.
Зазвичай вони позначають парні чи складні за будовою предмети або ж дії. Серед них
виділяють конкретні іменники: назви одягу та взуття (брюки, колготи, шорти), назви
будівель та споруд (ворота, сходи, поручні, двері), назви сільськогосподарських знарядь
(граблі, вила, сани), назви речовин і матеріалів (консерви, вершки, парфуми), різні види
залишків (помиї, висівки, покидьки), а також абстрактні іменники: узагальнені назви
фінансових величин (аліменти, добові, фінанси), назви якостей і властивостей із
характерним суфіксом –ощ- (пестощі, грубощі, пахощі, заздрощі), назви дій, процесів,
станів (вибори, перегони, перемовини, проводи, похорони), назви відрізків часу (канікули,
будні). Серед множинних іменників є і власні назви: Карпати, Суми, Чернівці, Гімалаї).
Окремого зауваження вимагає вживання форм однини у переносному значенні
множини.
2. Суть категорії відмінка полягає у відношенні іменника до інших слів у реченні,
тому категорію відмінка вважають морфолого-синтаксичною. Ця категорія
репрезентована шістьма відмінковими формами, до кожної з яких можна поставити окремі
питання.
Граматичних значень відмінків значно більше, ніж форм. Вони складні і
різнопланові.
Основне значення називного відмінка (номінатива) – відсутність здатності
виражати об’єктні відношення. Називний відмінок називається прямим, інші –
непрямими.
Родовий відмінок (генітив) може бути придієслівним, приіменним і
приад’єктивним.
При дієсловах він може мати семантико-граматичне значення часу (їздив цього
року, був минулого тижня), при перехідних дієсловах із часткою НЕ виражає прямий
об’єкт дії (не зробив вправи, не з’їв яблука) та має значення неповноти або кількісної
невизначеності об’єкта дії (купив хліба, нарубай дров, налий борщу).
При іменниках родовий відмінок може виражати належність, присвійність
(пелюстки троянди, відповідь студента, радість матері), може мати кількісне значення
(отара овець, сніп жита, зграя злочинців).
У поєднанні з прикметником іменник у формі родового відмінка входить до складу
порівняльного звороту, родовий відмінок із таким значенням називають родовим
означальним (швидший від блискавки, ніжніший від шовку).
Давальний відмінок (датив) найчастіше має значення адресата дії (подарувати
матері, пам’ятник Лесі Українці, викладати студентам). Поєднуючись із зворотними
дієсловами та предикативними прислівниками, давальний відмінок позначає особу, якій
приписується певний стан (хлопцеві сниться, дівчатам здається, дітям весело).
Знахідний відмінок (акузатив) вживається тільки при дієсловах. При перехідних
дієсловах означує прямий об’єкт дії (варити каву, шити сукню, викликати сумнів), при
неперехідних – суб’єкта стану (чоловіка трусить, хворого лихоманить). Вторинна
функція знахідного відмінка – обставинна (чекати рік, відпочити хвилину).
Орудний відмінок (інструментатив) має значення виконавця (знищене ворогом,
вишите матір’ю), співучасника діяча (сестра з подругою, дід з бабою), знаряддя дії
(шити голкою, писати ручкою), засобів пересування (вирушити літаком, доїхати
автобусом), часу дії (вчилися роками, чекали місяцями), місця дії (гуляти парком,
бродити алеями), порівняння (звиватися вужем, ніс гачком, стояти стовпом). Крім того,
іменник в орудному відмінку може передавати предикативну ознаку суб’єкта дії, входячи
до складу присудка (бути артистом, стати професіоналом).
 Місцевий відмінок (локатив) виступає завжди з прийменником і має такі
значення: місця дії (жити в Україні, лежати на дивані, стояти на сходах), часу дії (в
минулому році, на тому тижні), знаряддя дії (грати на роялі, варити на плиті), може
мати також атрибутивне значення (сорочка у плямах, вузький у плечах, сірий у темряві).
3. Клична форма (вокатив) позначає адресата як потенційного суб’єкта дії
(Грицю, Грицю, молотити! Гриць не здужає робити (Нар.тв)). В іменниках чоловічого і
жіночого роду, що називають живих істот, передусім осіб, і персоніфіковані предмети,
вона виражається спеціальними афіксами: тату, мамо, дідусю, хлопче, дівчино, краю,
тополе, калино.
4. Неабияку роль у їх вираженні відіграють прийменники, що супроводжують певні
форми відмінків. Однак кожен відмінок має загальне синтаксичне значення, що
виражається за допомогою передусім флексій, а також прийменників.
6. Поза відмінами стоять іменники, які не мають парадигми відмінкових закінчень
(незмінювані іменники іншомовного походження, абревіатури та деякі незмінювані
українські прізвища); іменники, що з’явилися внаслідок субстантивації прикметників і
дієприкметників і зберегли парадигму їхнього відмінювання; іменники pluralia tantum, які
відмінюються за окремим типом
Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с.
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 5. Прикметник. Його морфолого-семантичні ознаки.

1. Загальна характеристика прикметника.
2. Лексико-граматичні розряди прикметників: якісні, відносні, присвійні, проміжні
розряди. 3. Система словозміни прикметника.
4. Субстантивація прикметників.
5. Морфологічний розбір прикметника.

1. Прикметник – це самостійна частина мови, що виражає статичну

(непроцесуальну) ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись із ним у
роді, числі та відмінку.
Під ознакою розуміють властивості, якості, відношення, явища, якими
характеризується предмет.
У реченні прикметник найчастіше виконує функцію узгодженого означення: Над
вікном звисало червоне мереживо дикого винограду (Ірина Вільде), може входити також
до складу присудка: Люди – прекрасні. Земля – мов казка (В. Симоненко).
 Морфологічні властивості прикметників тісно пов’язані з особливостями їх
семантики. Виражаючи ознаки предметів, а отже, сполучаючись з іменниками,
прикметники утворюють з ними смислові і граматичні єдності, тому прикметнику
властиві ті самі граматичні категорії, що й іменнику, – категорії роду, числа й відмінка.
Але, на відміну від іменника, ці категорії в прикметника несамостійні, залежні, вони
повністю визначаються граматичним значенням іменника.
2. Залежно від того, безпосередні чи опосередковані ознаки предметів виражають
прикметники, вони за особливостями своєї семантики поділяються на три основних групи:
якісні, відносні і присвійні.
Якісні прикметники виражають безпосередні, прямі ознаки предметів, які в
порівнянні з подібною ознакою іншого предмета можуть виражатися більшою чи меншою
мірою, з різною інтенсивністю, наприклад: важкий – важчий, розумний – розумніший,
гарний – кращий.
Якісні прикметники мають такі лексико-граматичні особливості:
1. Різна міра якісної характеристики предмета виражається за допомогою
особливих граматичних форм – ступенів порівняння (міцний – міцніший – найміцніший,
сухий – більш сухий – найбільш сухий).
2. Від якісних прикметників можуть утворюватися форми суб’єктивної оцінки
якості, що вказують на збільшену або зменшену міру якості, це так звані згрубілі й
пестливі форми прикметників, а також означувати безвідносну міру якості.
3. Багато якісних прикметників вільно входять до антонімічних пар (темний –
світлий, щедрий – скупий, веселий – сумний).
4. Ознака може опредметнюватися, тому від якісних прикметників
утворюються іменники з абстрактним значенням за допомогою специфічних суфіксів
(давній – давнина, давність; голубий – голубизна, голубінь; кислий – кислота; порожній –
порожнеча; багатий – багатство).
5. Від якісних прикметників утворюються також якісно-означальні
прислівники на –о, -е (рішучий – рішуче, тихий – тихо, солодкий – солодко, гарячий –
гаряче).
6. Частина якісних прикметників може мати коротку (нечленну) форму
(дрібен, зелен, повен, ясен, рад), прикметники жіночого, середнього роду та форми
множини можуть мати нестягнені форми на –ая, -еє, -ії: гарная, гарнеє, гарнії.
7. З якісними прикметниками сполучаються прислівники міри й ступеня якості
(кількісно-означальні) (дуже рухливий, надто обережний, надзвичайно спокійний, досить
виважений, трохи тісний).
8. Якісні прикметники утворюють редупліковані сполуки зі значенням
інтенсивності ознаки: блідий-блідий, синій-синій, темний-темний.
Однак не всім якісним прикметникам притаманні однаковою мірою перелічені
граматичні властивості, що залежить від різних факторів – від семантики слова,
морфемної будови, стилістичного вживання.
Відносні прикметники – найбільший розряд в українській мові, вони
вирізняються семантично з-поміж інших розрядів тим, що виражають ознаку за
відношенням:
1) до конкретного предмета: гірська вершина, морська капуста, асфальтова
дорога, харківські вулиці;
2) до абстрактного поняття: промислове виробництво, наукова думка,
політична боротьба, граматична категорія;
3) до дії: збірні конструкції, зволожувальний крем, підготовчі курси,
зображувальні засоби, захисні функції;
4) до обставини: вчорашні події, навколишній світ, тутешній мешканець,
колишня подруга;
5) до числа: подвійні обов’язки, одинока жінка, потрійний вузол.
 Відповідно до типу відношень такі прикметники поділяються на тематичні групи.
Присвійні прикметники виражають ознаку предмета за належністю його
одиничному власникові, від назви якого вони утворені. Ці прикметники в українській мові
утворюються від іменників назв істот (осіб і тварин) за допомогою суфікса –ів та його
аломорфів –ов-, -ев-, суфіксів –ин-, -ач- і нульового: Тетянин чоловік, лікарів халат,
лікарева допомога, лисиччині сліди, коров’ячий ріг, соловейкова пісня, парубоча гідність,
вовчий барліг, лев’яча грива тощо. Присвійні прикметники в називному й знахідному
відмінках однини чоловічого роду мають коротку форму.
3. За характером основи всі прикметники поділяються на два типи відмінювання:
тверду і м’яку групи (рожевий – рожевого – рожевому – рожевий (-ого) – рожевим – на
рожевому; мужній – мужнього – мужньому – мужній (-ого) – мужнім – на мужньому).
Крім того, виділяються прикметники на –лиций, які дехто з лінгвістів називає мішаною
групою (темнолиций – темнолицього – темнолицьому – темнолицього – темнолицим – на
темнолицьому).
Прикметники жіночого і середнього родів та в множині в називному і знахідному
відмінках мають паралельні стягнені (із закінченнями –а, –у, -е, -і) та нестягнені форми (із
закінченнями –ая, -ую, -еє, -ії), які вживаються переважно в поетичному мовленні: Чорнії
брови, карії очі, темні, як нічка, ясні, як день (І. Франко).
Короткі форми нечленних прикметників вживаються тільки в називному й іноді
знахідному відмінках, вони незмінювані. Їх залишилося дуже мало в сучасній мові, вони
функціонують паралельно до повних форм: згоден – згодний, ладен – ладний.
Коротку форму називного і знахідного відмінка мають також присвійні
прикметники із суфіксами –ів, -ин, однак вони змінювані і мають нульове закінчення.

Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с.
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 6. Числівник і його граматичні особливості.

1. 1. Визначення розрядів числівника за значенням і будовою.
2. Словозміна числівників.
3. Вивчення законів поєднання числівника із залежними іменниками.
4. Уживання числівників у значенні інших частин мови.
5. Морфологічний аналіз числівника.
 1. Числівник – це самостійна змінювана частина мови, категоріальним значенням
якої є значення кількості, виражене передусім категорією відмінка при обмеженому
функціонуванні категорії роду і числа.
За шкільною програмою, числівник – це самостійна повнозначна частина мови, що
позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі. Виходячи з цього, числівники
поділяють за семантикою й граматичними ознаками на два розряди – кількісні й
порядкові.
Кількісні числівники називають кількість предметів або абстрактно-математичну
кількість й відповідають на питання скільки? Вони поділяються на кілька груп: 1) власне
кількісні; 2) неозначено-кількісні; 3) збірні; 4) дробові.
Порядкові числівники означують порядок предметів при лічбі і відповідають на
питання котрий? котра? котре? Вони мають і морфологічні показники такі самі, як у
прикметника: змінюються за родами, числами й відмінками, узгоджуючись з іменником,
виконують синтаксичну функцію означення, мають подібну до прикметника парадигму
відмінювання (сьоме небо, на дванадцятому поверсі, сорок п’ятого року, за третім
разом).
За структурою числівники поділяються на прості, складні і складені.
Прості об’єднують слова з однією основою: три, сорок, сто, четверо, кілька,
чимало тощо. До простих останнім часом відносять і числівники, утворені компонентом –
надцять, -дцять, що генетично сформувався з форм числівника десять, але в сучасній
мові внаслідок фонетичних і морфемних перетворень набув структурно-функціонального
значення суфікса (одинадцять, п’ятнадцять, тридцять, стонадцять).
До складних належать назви десятків від п’ятдесяти до дев’яноста, назви сотень
(двісті – дев’ятсот), дробовий числівник півтораста, неозначено-кількісні кількадесят,
кількасот.
Складені числівники – це аналітичні найменування, утворені з простих і складних:
сорок вісім, три тисячі двісті п’ятдесят сім, двадцять п’ятий, вісімдесят перший. До
складених належать і дробові числівники.
2. Необхідно знати усі 6 типів відмінювання числівників. Труднощі виникають при
відмінюванні числівників на позначення десятків, де змінюється лише друга частина, а
також назв сотень, де змінюються обидві частини. Парадигма відмінювання числівників
сорок, дев’яносто, сто моє лише два закінчення (□, -а). Парадигма збірних числівників
відрізняється від власне кількісних лише у називному та знахідному відмінках. Лексеми
півтора, півтори мають нульову парадигму.
3. Власне кількісні числівники в називному й знахідному відмінках керують
іменниками, виконуючи разом із ними спільну синтаксичну функцію. В інших непрямих
відмінках вони узгоджуються з іменником (п’ятьма способами, у сімох викладачів, на
двадцяти сторінках).
Числівники два, три, чотири та ті складені, що закінчуються на ці числа, керуючи
іменником, вимагають від нього форми називного відмінка множини, але з наголосом
родового відмінка однини (два столи, три дипломи, п’ятдесят чотири глядачі, сорок два
зразки). Числівники від п’яти і далі вимагають родового відмінка множини (п’ять
книжок, тридцять дев’ять питань).
Неозначено-кількісні числівники на –о сполучаються з іменниками – назвами
рахованих і необчислюваних предметів (багато цукру, мало знань, чимало комашні,
небагато уяви, немало книг, багато зошитів), а інші – тільки з назвами обчислюваних
предметів (кількадесят студентів, стонадцять дерев, декілька вулиць).
Збірні числівники поєднуються з іменниками середнього й чоловічого роду, що
називають раховані предмети (троє викладачів, семеро вікон, шестеро озер, десятеро
хлопців, п’ятеро баранів, двадцятеро карасів), рідше – з іменниками жіночого роду на
позначення істот і неістот (четверо дочок, дев’ятеро жінок, п’ятеро писанок, семеро
корів).
 4. Власне кількісні числівники слід відрізняти від іменників з кількісним значенням
типу раз, десятина, п’ятірка, сотня тощо. Іменники, на відміну від числівників, мають
рід, утворюють корелятивні форми числа, вживаються з числівниками (дві сотні гектарів,
один раз помилився, три рази заходив, одержав дві п’ятірки).
Числівники багато, мало, чимало омонімічні з прислівниками, їх розрізняє
передусім синтаксична позиція і функція, пор.: написав чимало (прислівник), чимало слів
(числівник). За граматичними ознаками ці числівники подібні до власне кількісних, але
числівники мало, чимало незмінювані.

Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с.
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).

Тема 7. Займенник і його морфологічний статус.

1. Погляди мовознавців на частиномовну приналежність займенника.
2. Розряди займенників за значенням.
3. Класифікація займенників за співвідношенням з іншими частинами мови.
4. Аналіз уживання займенників у функції інших частин мови.
5. Морфологічний аналіз займенника.

1. На морфологічний статус займенника існує низка поглядів мовознавців.

Оскільки займенники не відповідають повною мірою вимогам гетерогенної класифікації
частин мови (не мають власної семантики, не виконують власної синтаксичної функції, не
позначені особливими морфологічними категоріями), а виконують вказівну (дейктичну)
функцію, такі мовознавці, як О.М. Пєшковський, П.П. Фортунатов, Л.В. Щерба,
І.К. Кучеренко, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська та інші не вважають займенник
самостійною частиною мови, на основі його формальної подібності до іменника,
прикметника і числівника називають такі слова займенниковими іменниками (я, ти, він,
хто, що), займенниковими прикметниками (мій, ваш, кожний, всякий), займенниковими
числівниками (стільки, скільки), займенниковими прислівниками (куди, де, тут, тоді).
Однак ще від античних часів існує традиція розглядати займенник як самостійну
частину мови. У східнослов’янському мовознавстві її дотримуються О.О. Шахматов,
Л.А. Булаховський, О.М. Селіверстова, М.А. Жовтобрюх, М.В. Леонова та інші.
У шкільній граматиці займенник розглядається традиційно як самостійна частина
мови, що вказує на предмети, ознаки, кількість, не називаючи їх.
 Категоріальним значенням займенника є вказівка (дейксис) на предмети, ознаки й
кількість, що реалізується в іменних категоріях роду, числа й відмінка, які виявляються у
специфічних формах.
2,3. Категоріальне значення вказівності диференціюється в різновидах, що
називаються розрядами займенників за значенням. Виділяють вісім таких розрядів:
особові, зворотний, присвійні, вказівні, означальні, питально-відносні, заперечні та
неозначені.
Особові та зворотний займенник належать до субстантивних.
Присвійні, вказівні й означальні займенники належать до атрибутивних, крім
займенника стільки, що є кількісним.
Частина питально-відносних, заперечних і неозначених займенників належить до
субстантивних (хто, що та похідних від них), частина – до атрибутивних (який, чий,
котрий та похідних від них), до кількісних належить займенник скільки.
4. Атрибутивні займенники можуть втрачати в контексті здатність вказувати на
ознаку, переходячи до субстантивного типу, наприклад: Кожному мила своя сторона
(Нар.тв.), Усякому на старість розуму прибавиться (Нар. тв.). Деякі з них навіть поза
контекстом не втрачають предметного значення певної семантики, наприклад, займенник
мій у значенні «чоловік», моя – у значенні «дружина», наш, наші у значенні «люди,
близькі за соціальним становищем, переконаннями».
Займенники як слова, що мають дуже високий рівень узагальнення і позбавлені
конкретної семантики, в окремих формах перейшли до складу часток, у цьому разі вони не
відповідають на жодне питання і не виконують функції члена речення: Що його робити,
ще не знаю (О. Довженко), Був собі дід та баба (Нар тв.), Любов і смерть – це іноді те
саме (І. Качуровський).
Склад займенників у свою чергу може поповнюватися за рахунок переходу слів з
інших частин мови, це явище називається прономіналізацією. Слова в цьому разі
втрачають конкретне значення предмета, ознаки чи кількості і набувають семантики
узагальненої вказівки на предмети чи ознаки. Поширеним явищем є вживання числівників
один, одна, одно, одні, другий, друга, другі в значенні займенника той, інший, сам, якийсь:
Хоч і сова, аби з другого села! (Нар.тв.), Ой одна я одна, як билиночка в полі
(Т. Шевченко). У значенні займенника увесь вживається прикметник цілий: Цілий день
стояв густий туман (М. Коцюбинський).
6. Повний морфологічний розбір займенників слід робити за схемою: 1. Початкова
форма. 2. Розряд за значенням. 3. Група за співвіднесеністю з іменними частинами мови.
4. Рід (якщо властивий). 5. Особа (якщо властива). 6. Число (якщо властиве). 7. Відмінок.
8. Морфемний склад. 9. Спосіб словотворення. 10. Синтаксична функція.
Пам’ятайте, що деякі займенники мають розірвані прийменниками форми: ні до
кого, ні з ким, ні на чому, ні на що.

Література до теми:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української
мови. Морфологія. К., 1993.
2. Горпинич В.О. Морфологія української мови. Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВЦ «Академія», 2004. 336 с.
3. ЖовтобрюхМ.А. Українська літературна мова. К., 1984.
4. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К.: Вища
школа, 1983. 363 с.
5. Олексенко О.О., Павлова І.А. Сучасна українська мова. Морфеміка Словотвір.
Морфологія. Х.: вид-во Іванченка І.С., 2019. 274 с.
6. Плющ М.Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія.
Підручник. 2-е видання, доповнене. К.: Видавничий дім «Слово», 2010. 328 с.
 7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. К.:
Наукова думка, 1969. – 583 с.
8. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К., 2002.
9. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / Л.А. Алексієнко,
О.М. Зубань, І.В. Козленко; за ред. А.К. Мойсієнка. К.: Знання, 2013.
524 с. (Університетський підручник).