Найяскравішим інтерпретатором семасіологічних ідей Вільгельма фон

Гумбольдта, Геймана Штейнталя та інших західноєвропейських мовознавців

у славістиці, на думку В. А. Звегінцева, є Олександр Опанасович Потебня. У
відомій теоретичній праці «Думка і мова» (1862) викладено питання
взаємозв’язку мови з мисленням, акцентовано увагу на діяльнісно-творчому
характері мовної діяльності.

У 60-ті роки науковці в Україні, все більше значення почали надавати

дослідженням з логічної семантики, тобто теорії значення, пристосованої для
потреб аналізу мови науки (дослідження когнітивних значень). Логічна
семантика, започаткована у першій третині XX ст. логічним позитивізмом,
ґрунтувалася на відношенні іменування — на відношенні знаків і різних
об'єктів. Першим в Україні проблемами логічної семантики зайнявся М.
Попович. У своїй книзі «Про філософський аналіз мови науки»
(опублікованій російською мовою в 1966 р.) та в праці «Філософські питання
семантики» (1975) він розглядав мову як знакову систему, з'ясовував поняття
«знак» і «значення». При цьому він спробував вийти за межі розуміння
значення на основі відношення іменування, стверджуючи, що природу знака
краще пояснювати через відношення «знак — смисл ("інформація")». Однак
головним для нього все-таки було з'ясування пізнавальних (когнітивних)
значень. Логіко-семантичний напрям мислення в Україні означав появу в 60-
ті роки тенденції аналітичної філософії.

У 80-х рр логічну семантику почали використовувати в теорії пізнання,

що сприяло посиленню в ній елементів концептуалізму й критичного
раціоналізму. Це був відхід від теорії пізнання, що ґрунтувалася на наївному
реалізмі (відповідно до якого будь-яку логіку і теорію пізнання мислили як
відображення реальності). З цього погляду, показовим є намагання
розглядати історію логіки у культурному контексті, що втілилось у праці М.
Поповича «Нарис розвитку логічних ідей у культурно-історичному
контексті» (1979), в якій важливість інтуїції визнавалася тільки як засіб
відкриття певної гіпотези чи ідеї, які далі мають бути сформульовані у певній
системі висловлювань зі свідомим ставленням до семантичного аспекту такої
системи.

Проблему становлення семантики як самостійної лінгвістичної

дисципліни розглянув у своїй монографії й В. В. Левицький. Учений також
наголошує на тому, що виникнення семасіології пов’язують із іменем Х. К.
Райзига, який вважав головним завданням семасіології дослідження
принципів розвитку значення слова. У 1880 р. вийшла книга Г. Пауля
“Принципи історії мови”. Головною заслугою цього дослідника в семантиці
В. В. Левицький вважає створення добре відомої класифікації різновидів
семантичних змін (звуження, розширення, перенесення та зміщення
значення), хоча така класифікація, на думку вченого, не є досконалою,
оскільки базується на різних принципах. Заслуговує на увагу, вважає В. В.
Левицький, і праця Г. Стерна “Значення і зміна значення”, в якій дослідник,
спираючись на трикутник Огдена / Річардса, детально розглядає поняттєвий
зміст значення та відношення між словом, значенням і предметом. У своєму
аналітичному дослідженні В. В. Левицький наголошує також, що 1931 р.
вважають роком виникнення структурної семантики, оскільки саме в цей час
було опубліковано книгу Й. Тріра, присвячену проблемам лексичної
семантики, яка стала першою спробою створення структурної семантики.

Проблемі історичного розвитку та визначення поняття “семантика”

присвятив одну із своїх розвідок О. О. Тараненко, який зазначав, що
семасіологія – це те саме, що й семантика. Термін семасіологія, за
спостереженнями цього дослідника, вживається з середини ХІХ ст. спочатку
в німецькій, а потім і в російській лінгвістичних традиціях. З 60-х рр. ХХ ст.
зазначений термін витісняється терміном “семантика”, що вживався спочатку
у французькій та англійській лінгвістичних традиціях. Існує також вужче
розуміння семасіології як теорії значення – один із двох
взаємодоповнювальних аспектів семантики, спрямований на вивчення
семантичної сторони мови від знака до значення (що означає мовна одиниця,
як змінюється її значення), на відміну від ономасіології – теорії позначення,
номінації, яка вивчає семантику значення до знака (як виражається в мові
певне значення, як змінюються форми його позначення).

Проблеми семантики в Україні вивчали й вивчають Ж. П. Соколовська,

O. О. Тараненко, В. М. Манакін, В. В. Левицький, О. О. Селіванова та ін. Не
можна не згадати й академічне видання “Сучасна українська літературна
мова. Лексика і фразеологія” за загальною редакцією І. К. Білодіда (1973), в
якому зазначено, що лексикологія не є ізольованою лінгвістичною наукою,
вона пов’язана з багатьма іншими розділами мовознавства, які вивчають
слово в різних аспектах, і насамперед із семасіологією − наукою, що вивчає
значення, внутрішній зміст мовних одиниць. Семасіологія в тій частині, що
вивчає значення лексичних елементів мови – морфем і слів, тобто лексична
семасіологія, становить лише частину загальної лексикології. Дослідник
також розглядає проблему співвідношення значення слова і поняття й
наголошує на безпосередньому взаємозв’язку між ними. Поняття, відбите в
словесному значенні, формується здебільшого на обмеженій кількості
диференційних ознак, що потрібні для розрізнення значення одного слова від
інших. У праці також зазначено, що нерозривність поняття і значення не дає
підстав для їхнього ототожнення, оскільки значення слова, на відміну від
поняття є мовною категорією. Сукупність усіх значень слова є його
семантичною структурою. Розглянуто у виданні й основні типи лексичного
значення, властивого лише повнозначним частинам мови. Так в українській
мові розрізняють три головні типи лексичних значень: пряме номінативне,
фразеологічно зумовлене і синтаксично зумовлене. Можна говорити також
про пряме та переносне, первинне й вторинне значення слів. Не залишилися
поза увагою й багатозначність, переносне значення та переносне вживання
слів, розвиток лексичного значення, синонімія, антонімія, омонімія,
паронімія тощо.
 У виданні «Сучасна українська літературна мова: Лексикологія.
Фонетика» за редакцією А. Мойсієнка подано системно-семасіологічну
характеристику словникового складу української мови, опис основних
системних зв’язків у лексиці, розглянуто природу і структуру лексичного
значення слова, проблему типології лексичних значень, смислову структуру
слова, види семантичної деривації.

Велике значення для розуміння основних засад семантики як розділу

мовознавства мають праці Ж. П. Соколовської, в яких дослідниця розглядає
різні погляди на лексичне значення слова, а саме: як особливу мовну форму
відображення дійсності; як відношення між звуковим комплексом і поняттям;
як співвідношення звукового комплексу з явищами дійсності; як таке, що
прирівнюється до поняття чи розглядається як певна видозміна поняття
відповідно до мовного знака; як реакцію суб’єкта на знак; як дистрибуцію; як
складне відношення, що об’єднує всі ті відношення, через які проявляється
існування мовних знаків, у тому числі й словесних. У зв’язку з цим,
наголошує дослідниця, виділяють різні типи значень: структурне
(відношення знака до інших знаків), сигніфікативне чи семантичне
(відношення знаків до сигніфікатів, тобто до висловлюваних думок),
денотативне (відношення знаків до денотатів, тобто до позначуваних речей),
прагматичне (відношення знаків до позамовної дійсності). Не залишилися
поза увагою дослідниці й поняття семантичної структури слова, лексеми,
семеми, значення і смислу, смислової структури слова, семи тощо.

У царині семантики сьогодні в Україні активно працює В. В.

Левицький. Дослідник підходить до вивчення семантики традиційно,
здебільшого розглядаючи такі питання: природа лексичного значення,
структура лексичного значення, денотативне й сигніфікативне значення,
полісемія і моносемія, типи полісемії, лексична сполучуваність, поняття
синонімів, поняття мотивації та ін.
 Таке розширення об’єкта семантики зазначає О. О. Селіванова (й на що
особливо звертає увагу В. В. Левицький), переводить її на новий рівень
дослідження і перетворює семантику на мовну універсалію.

В. Н. Манакін розглядає лексичне значення і смисл як два дуже

близькі, але не тотожні семантичні поняття. Дослідник говорить, що
розмежування цих понять логічно припускає й виділення двох рівнів аналізу
семантики слова: рівня структури лексичного значення – це рівень стійких,
нормативно закріплених словниками значень та їх складників, і рівня
смислової структури слова, який містить в собі структуру лексичного
значення та її елементи і є утворенням вищого рівня. Розглянувши проблему
конотативних властивостей слова, мовознавець зазначив, що завдяки тому,
що конотації слів відображають найяскравіші національно-мовні особливості
лексики, цей аспект може розглядатись як самостійний параметр міжмовного
семантичного зіставлення. Вчений також звернув увагу й внутрішню форму
слова, семантичну маркованість слів, міжмовні омоніми тощо.

За словами О. О. Селіванової, виокремлення семасіології та

ономасіології має чимало проблем: поперше, спостерігається постійне
прагнення повернутися до єдності двох відокремлених аспектів −
семасіологічного й ономасіологічного – у межах лінгвістичної семантики; по-
друге, труднощі викликає встановлення самого предмета семасіологічних
досліджень, який традиційно був обмежений словом як знаковою одиницею,
що відкриває перший рівень лексико-граматичної єдності в мовній системі,
проте згодом предметом семасіології стали одиниці всіх мовних рівнів. На
думку О. О. Селіванової, нічого революційного в розширенні об’єкта
семасіології немає, оскільки мова йде про мовні знаки, обсяг яких може бути
різним: від слова до тексту як макрознака. Безперечно, кожен із цих знаків
має свою специфіку і у плані форми, і у плані змісту, однак їхня знаковість є
тією інтегральною ознакою, яка дає всі підстави вивести семантичний план з
ієрархії мовних рівнів і розглядати його як наскрізний у мовній системі. Крім
того невизначеність критеріїв слова призводить до відповідних ускладнень із
визначенням предмета саме лексичної семантики.

Отже, семантика як галузь мовознавства розроблялася й продовжує

активно вивчатися українськими вченими.