Лексикологія як наука про слово та лексико-семантичну систему мови.

Лексичне значення слова.

1. Слово як предмет лексикології. Слово – одиниця мови. Слово і лексема. Основні функції слова.
Слово - назва предмета. Номінативна функція. Денотативне, конотативне і контекстуальне
значення слова.

Лексикологія – це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови(лексику).

Термін «лексика» охоплює всю сукупність слів і їх значень, що функціонують у мові.

Лексикологія вивчає словниковий склад мови у різних аспектах: групування слів за їх

значенням(однозначність і багатозачність, пряме і переносне, конкретне і абстрактне, омоніми,
пароніми), стилістична диференціація лексики сучасної української літературної
мови(загальновживана, специфічно побутова, науково-термінологічна, офіційно-ділова,
виробничо-професійна, емоційна тощо), склад лексики з погляду походження(запозичена і власне
українська), за часом утворення(застарілі слова і нові).

Розділи лексикології:

- власне лексикологія – наука про словниковий склад

- семасіологія – наука про значення слів

- ономасіологія – наука, яка вивчає процеси найменування

- етимологія – наука, яка досліджує походження слів

- фразеологія – наука про стійкі словосполучення

- ономастика – наука про власні назви- лексикографія – наука про укладання словників.

Лексема –слово, розглядане як одиниця словникового складу мови в сукупності його конкретних
граматичних форм і пов’язаних із цими формами флексій, а також можливих конкретних
значеннєвих варіантів. З цього погляду вона являє собою абстрактну двобічну одиницю словника,
єдність форм і значень, притаманну тому самому слову в усіх його вживаннях.

На тлі абстрактнішого поняття „слово” термін „лексема” уможливлює розмежування

парадигматичних властивостей слова (це відображає термін „лексема”) і його синтагматичних
властивостей (їх виокремлює термін „словоформа”).

Словоформи, що розрізняються тільки граматичним значенням, а не лексичним значенням, не

структурують окремих лексем, але утворюють парадигму, тобто сукупність словоформ однієї
лексеми.

Номінативна (називна) функція - за допомогою цієї функції усі предмети, явища, якості,
властивості, процеси тощо одержують назву під якою існують в житті і свідомості мовців.

Денотативне значення пов'язане безпосередньо з денотатом - об'єктом визначення. Об'єкти, що їх

визначає мовне значення, неоднорідні.

Коннотативне значення - це відносна комунікативна цінність мовної одиниці, яка часто

знаходиться поза концептуальним змістом. Наприклад, до коннотативного значення слова woman
англійський мовознавець Д.Ліч відносить не лише фізичні, але і психічні і суспільні характеристики
(суспільність, материнські інстинкти); їй можуть бути властиві риси, які швидше типові, ніж
незмінні (багато розмовляє, має досвід куховарства, носить властивий їй одяг). Коннотативне
значення охоплює удавані властивості: жінці приписуються такі ознаки як “слабка”, “плаксива”,
“боязка”, “емоційна” поряд з такими рисами як “м'яка”, “лагідна”, “чуйна”, “працьовита”.

2. Слово і поняття. Сигніфікативне значення слова. Побутові й наукові поняття. Структурні значення
слова: відношення слово-слово.

Поняття це категорія мислення, слово — категорія мови. І як думка перебуває в нерозривному

зв'язку з мовою, так і поняття органічно пов'язане зі словом. Слово — матеріальна дійсність
поняття.

Вигуки зовсім не виражають понять, а лише сигналізують про стан мовця. Віднесеність слова до
поняття називають сигніфікативним значенням (від лат. significatum "позначуване"). Необхідно
розрізняти побутові й наукові поняття.

3. Мотивовані і немотивовані значення слів. Поняття внутрішньої форми слова. Природа

виникнення назви.

Мотивоване значення визначає внутрішню форму слова. У ній відбита певна ознака предмета (у
слові касир – каса, Tischler - Tisch), на основі якої сталося найменування відповідного слова. У
розглянутих словах внутрішня форма слова прозора (касир – від каса, Tischler – від Tisch).
Ураховуючи „механіку” виникнення мотивованого значення слова, можна обґрунтувати природу
виникнення назви, тобто як з’являлися і з’являються слова з відповідною семантикою. Більшість
учених схиляється до того, що в мотивованому значенні відбиваються не всі ознаки предмета,
який мотивує зміст, а лише якісь особливості, що переносяться на весь об’єкт новоствореної назви.
З погляду сучасної мови немотивованими є й такі слова, як нога, рука, вода, дім, око, вухо, рот, ніс,
кінь, земля, білий, синій, ходити, возити, носити. Історично їх значення були мотивованими. Вони
мали внутрішню форму. Але їхня мотивованість втрачена внаслідок дії тих фонетичних,
морфологічних і семантичних змін, яким ці слова піддавалися в процесі історичного розвитку і
розкрити які можна лише з допомогою етимологічних досліджень, завдяки яким упізнається
затемнена або втрачена внутрішня форма слова. Так, українське слово урожай не одразу можна
пов’язати з коренем дієслова уродити, тим часом це так: уродити > уроджай > урожай. Історично
слово мішок утворилося від кореня міх- („шкура”), бо мішки робилися із шкур тварин. Колись до
кореня мех- (міх-) додався суфікс -ок- (мех-ок), а тепер ми сприймаємо це слово з одним коренем:
мішок. Внутрішня форма слова затемнена, але вона була: довели етимологічні пошуки.

Внутрішня форма слова — певні особливості зв'язку звукової будови слова з його первісним
значенням; спосіб структурної та семантичної мотивованості слова іншими словами. Інакше
кажучи, В.ф.с. — це первісне (етимологічне) значення, що виникає з опорою на якусь названу
словом ознаку (не обов'язково суттєву) предмета або явища. Наприклад, назва лободи
"мучинець" є похідною від слова "мука" і зумовлена тим, що стебло та листки рослини вкриті
борошнистим нальотом. За О. Потебнею, В.ф.с. засвідчує, як людині уявляється її власна думка. У
похідних словах, які в мові структурно та семантично мотивуються іншими словами, В.ф.с. є
прозорою. Іноді подібний зв'язок із різних причин затемнюється, втрачається, а отже, втрачається і
В.ф.с. Так, наприклад, сьогодні уже досить важко сприймається те, що за походженням лексеми
"кінець" і "початок" є спільнокореневими. Це виявляє етимологічний аналіз. На поняття "В.ф.с."
спираються і при розкритті природи поетичного (образного) слова. На погляд Г.Винокура,
образними є слова, які мають В.ф. При цьому В.ф.с. трактується як здатність загальномовного
словесного значення ставати своєрідним виразником іншого поетичного (образного) змісту, що
виникає в художньому творі. Це пов'язано з тим, що узвичаєні назви одних предметів починають
уживатися як назви інших об'єктів. У даному випадку не йдеться тільки про традиційне
метафоричне перенесення, яке лежить в основі тропів і є яскравим виявом В.ф.с. Суть полягає в
тому, що в художньому мовленні поетичний (віддалений) зміст (не лише при метафоричному
перенесенні, а й поза ним) ніколи не обмежується буквальним (словниковим, ближчим) змістом
слів. Цей поетичний зміст ґрунтується на загальномовних словесних значеннях, виражається за їх
допомогою, тобто внаслідок естетичних перетворень семантики один зміст стає формою іншого
(образного) змісту.

4.Семасіологія. Лексичне значення слова. Поняття семантики. Лексико-семантичні категорії:

полісемія і моносемія. Співвідношення значень багатозначного слова. Поняття лексико-
семантичного варіанту. Пряме і переносне значення слова.

Семасіологія (грец. sēmasía — значення, зміст і грец. lógos — слово), давніша назва семантики —
наука, яка досліджує фактичні значення слів, незалежно від їхньої вимови, зокрема в діахронному
й психолінгвістичному розумінні, включаючи вчення про розвиток значень граматичних категорій
та про засвоювання дитиною й мовцем нових понять, слів і значень і про виникнення нових
значень. Це наближувало семасіологію до ономасіології, науки про засади й процеси називання.

Лекси́ чне зна́чення — історично закріплена у свідомості людей співвіднесеність слова з певним
явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням.

Лексичне значення є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Ядром лексичного значення є

концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття).
Наприклад, слово «обличчя» — передня частина голови(слово-предмет), поняттєвий (слово-
понятслаьтаьтя), лінгвальний (слово-слово).

Сема́нтика мови (давніше семасіологія) — розділ мовознавства, пов'язаний з лексикологією;

вивчає значення (теж у діахронному, історичному перекрої) слів і їх складових частин, словосполук
і фразеологізмів. Термін походить від грец. σημαντικός (семантікос), «значимий», утвореного з
σημαίνω (семаіно) — «значити, вказувати» та також від σήμα (сема) — «знак», «позначка»,
«символ».

Походить від семантики пов'язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення,

ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах
дорожнього руху, значки в інтернеті).

Моносемія - однозначність. «В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є

полісемічними. Однак, значна частина слів - однозначні, або моносемічні.

У період свого виникнення, слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово -
однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом. До однозначних слів
належить більшість спеціальних наукових темінів (економічних - інвестиції, ціни; мовознавчих -
підмет, присудок; літературознавських - метафора, ямб; медичних - грип, астма та ін.), назви
тканин (вельвет, шовк), деталі та механізми (шайба, плейєр), власні назви (Київ, Європа). «

Полісемія - наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних
контекстів.

Так, наприклад, слово сопілка є моносемічним, бо воно має одне значення «український
народний духовий музичний інструмент із дерева або очерету, що має форму порожнистої трубки
з отворами», а слово поле - багатозначним, полісемічним, бо воно має в українській мові десять
значень: 1) «безліса рівнина, рівний великий простір» (широке зелене поле) ; 2) «оброблювана під
посів земля» (засівати поле, поле пшениці) ; 3) «значна площа, відведена під що-небудь» (поле
аеродрому, футбольне поле) ; 4) «простір, у межах якого відбувається якась дія» (поле бою, поле
сил тяжіння, магнітне поле) ; 5) «поприще, сфера діяльності» (поле діяльності, поле науки, поле
культури) ; 6) «основа, на яку нанесено візерунок, зображення, напис тощо; фон, тло» (блакитне
поле плаката, темне поле фотографії) ; 7) «смужка вздовж краю аркуша паперу, яка залишається
чистою при написанні або друкуванні; берег» (позначки на полях книжки) ; 8) «відігнуті краї
капелюха» (поля капелюха) ; 9) «родовище корисних копалин» (рудне поле) ; 10) «сукупність
мовних одиниць, об'єднаних спільністю змісту» (лексико-семантичне поле, асоціативне поле
слова, граматичне поле часу).

Слова української мови поділяються на однозначні та багатозначні. Слова, що мають одне

значення, називаються однозначними.Такими словами є, наприклад, іменники: прейскурант –
"офіційний довідник цін на товари й послуги", дендрологія – "розділ ботаніки, що вивчає деревні
рослини", толь – "покрівельний та гідроізоляційний матеріал, застосовуваний у будівництві".
Однозначність є характерною ознакою термінів будь-якої галузі.

Лексико-семантична система — одна з найскладніших мовних систем, що зумовлено

багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітністю відображених у них
відношень і відкритістю для постійного поповнення новими одиницями (словами та значеннями).
Своєрідність її також в тому, що вона на відміну від інших мовних систем (фонологічної і гра-
матичної) безпосередньо пов'язана з об'єктивною дійсністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це
утруднює її вивчення.

Поняття лексико-семантичної системи

Якщо системність фонологічного рівня і граматики в мовознавців післясоссюрівського періоду не

викликала сумнівів, то щодо системності лексики їхні погляди не збігалися. Так, скажімо,
французький мовознавець А. Мартіне стверджував, що лексика несистемна, а англійський
мовознавець К.-Х. Ульман допускав, що в лексиці системними є тільки деякі пласти.

У вітчизняному мовознавстві про системність лексики було заявлено ще в минулому столітті.

Український мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опрацював загальну теорію слова як у
плані форми, так і в аспекті змісту, закликав учених вивчати семантичні відношення між словами,
закони і правила внутрішніх змін у групах семантично пов'язаних слів.

Пряме значення слова — це його основне лексичне значення. Найчастіше пряме значення є
первинним, тобто тим, що вперше стало назвою. ... Слово в прямому значенні — це звичайна,
повсякденна назва чогось (предмета, дії, ознаки). Слово в переносному значенні — назва образна,
перенесена з одних предметів і явищ на інші.

5.Типи перенесень значення слів за схожістю (подібністю) (метафора), суміжністю (метонімія),

функцією (оказіональне значення). Поняття терміна, дефініції. Термінологія.

Метафора (від грец. metaphora - перенесення) - це тип переносного вживання слова, що

ґрунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються метафоричні перенесення
ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки, наприклад: І земля, і вода, і повітря - все
поснуло.

Метонімія (від грец. metonimia — перейменування) — це перенесення назви з одного класу

предметів або назви одного предмета на інший, які межують, перебувають між собою в
органічному зв'язку.

Синекдоха (від грец. snekdoche - співпереймання) - це тип перенесення назви частини на назву
цілого і навпаки. Наприклад: Ґринджолами мовчазно кожух проїхав (М. Драй-Хмара).

Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця
суміжність кількісного характеру - загальніша і конкретніша від назви: Він скрізь руку має, а ми що?
(І. Карпенко-Карий). Синекдоха використовується як мовний художній засіб, але не так часто, як
метафора і метонімія.
Озна́чення, ви́ значення чи дефіні́ція (від лат. definitio) — роз'яснення чи витлумачення значення
(сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки
тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення.