Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Історико-філософський факультет
Кафедра джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін

КУРОСОВА РОБОТА
Спеціальність: 032– історія та археологія
«Історичне значення і вплив прийняття хрещення на Русі»

Виконав:
Студент 21 іар групи ІІ курсу
Дубів Ярослав Юрійович
Науковий керівник: кандидат
історичних наук, доцент
кафедри
джерелознавства та
спеціальних історичних дисциплін
Іщенко Жанна Миколаївна

Київ-2022
 2

Зміст
РОЗДІЛ І. ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ..............................6

РОЗДІЛ ІІ. НАСЛІДКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА.............13

2.1.Причини вибору християнства як державної релігії Володимиром

Великим........................................................................................................13

2.2 Втрата язичницької культури як наслідок християнізації Русі........15

РОЗДІЛ ІІІ. ВПЛИВ ХРИСТИЯНВА НА ПОДАЛЬШУ ІСТОРІЮ

УКРЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ...................................................................................17

Висновки...........................................................................................................27

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.............................................29

 3

ВСТУП
Актуальність теми. Християнізація є історичною подією, яка дала
цивілізаційний поштовх Київській Русі, яка пізніше стала культурним,
освітнім, політичним, економічним центром східноєвропейських земель.
Хрещення принесло позитивні зміни у світогляд людей, слугувало
об’єднавчим фактором для розвитку тогочасної держави. Крім того,
християнізація Київської Русі позитивно позначилась і на
зовнішньополітичній сфері, адже Київська Русь отримала мандат на розвиток
міждержавних та міжкультурних відносин, яке ми можемо спостерігати за
часів, наприклад, Ярослава Мудрого. Негативним наслідком християнізації
вважається втрата язичницької культури і її автохтонних пам’яток. В даній
роботі я хочу розглянути причини і наслідки запровадження християнства в
Київській Русі.
Сучасні українці зобов’язані знати своє минуле, щоб будувати краще
майбутнє. З часів відновлення української незалежності гостро стояло питання
боротьби за власну історичну спадщину, яка значною мірою була вкрадена,
міфологізована та прихована представниками народу, що не знає власної
правдивої історії. Одним із періодів міфологізації та приховування правди є
Хрещення Русі, який багато істориків трактує по-різному в залежності від
поглядів на роль християнізації в піднесенні Київської Русі. Зараз Україна
бореться за свою спадщину. Правдиве розуміння значення Хрещення Русі для
сьогоднішньої України призведе не лише до стійкості суспільства до
перекручення історичної правди, а й дозволить усвідомити власну історію.
Метою даної курсової є з’ясування причини християнізації населення,
вивчення впливу християнства на культуру і суспільство для того, щоб
скласти історичну картину цієї події і усвідомити, який відбиток вона наклала
на подальше майбутнє України.
Завдання цього дослідження полягають в:
1. З’ясувати рівень наукової розробки з даної теми
 4

2. Визначенні причини прийняття християнства Володимиром

Великим у 988 році;
3. Аналізі позитивних ти негативних наслідків хрещення Русі та його
впливу на подальше майбутнє українського суспільства та
держави;
Об’єктом дослідження є процес утвердження християнства на українських
землях, що згодом призвело до акції масового хрещення земель і населення,
які входили до складу Русі.
Предметом курсової є історичне значення та вплив прийняття
християнства на Русі.
Хронологічними межами дослідження є середина ІX ст. – кінець Х ст.
Історіографія та джерела дослідження
Тему хрещення Київської Русі висвітлювало багато вчених. Наприклад,
Брайчевський М. у своїй праці «Утвердження християнства на Русі» вважає,
що українські землі, що тоді називались «Руською землею» були хрещені ще
за часів Аскольда.[6, с.42] Він посилається на те, що в той час про хрещення
згадує патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та арабські історики,
свідчення яких вважаються найбільш достовірними. Тоді як про хрещення
Володимира Великого, крім Повісті временних літ, є мало свідчень. На те, що
християнство було прийняте в IX ст., вказують і археологічні джерела.
Яковенко Н. в «Нарисах з Історії України» вважає, що Аскольдове
хрещення не було остаточним, оскільки після нього настала язичницька
реакція, а прийняття хрещення з рук Константинополя було наслідком
тривалих політичних і економічних стосунків з Візантією.[7, с.31]
Іванченко Р. у праці «Історія без міфів» вважає, що Володимир досить
давно вирішив прийняти християнство, але він вичікував моменту слабкості
Візантії, як наймогутнішої держави, щоб охреститися та отримати вигідні для
Русі преференції.[8, с.48]
Релігієзнавиця Кучера Т. вважає, що ведення християнства Володимиром
Великим було частиною реформ державного ладу, які мали централістичний
 5

характер. З ними найбільше співпадала християнська віра, оскільки з цією

релігією руські землі були найбільше знайомі.[9, с.68]
Шевченко І. вважає, що Київська Русь прийняла хрещення від Візантії, бо
та перебувала на вершині політичної могутності, і бути партнером
Константинополя було дуже вигідно.[10, с.57]
Джерелами дослідження виступають:
Пам’ять і похвала Якова Міха [11] і Слово про закон і благодать
митрополита Іларіона [12] (приблизно середина ХІ ст.)., повідомлення Ях’ї
Антіохійського кінця Х ст. [13, с.105], хроніка Тітмара Марзебургського [14],
Свідчення арабського історика Ал-Маравзі [13, с.59], Повість временних літ
[15], Житіє Стефана Сурозького [2], Фотій «Проповіді-гомілії [16], і
Костянтин Багрянородний «Про управління імперією» [3].
 6

РОЗДІЛ І. ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ

Християнство стає відомим на руських землях ще в часи Скіфії, коли на

землі Подніпров’я прийшов Андрій Первозванний і, за твердженням Нестора
Літописця, передбачив, що в майбутньому тут буде християнське місто, а
потім нібито відправився в Новгород. Більшість дослідників схиляється, що це
легенда була записана літописцем, щоб піднести престиж Русі. Так, про те,
що він перебував на українських землях, повідомляють багато джерел, але
навряд він підіймався аж до Києва. Натомість, дослідники з більшою довірою
ставляться до його місійної діяльності в Північному Причорномор’ї – в діючих
грецьких колоніях.
Дулуман Є. зазначає, що Херсонес у раннє середньовіччя був центром
християнства всього Північного Причорномор'я. [1, с.27] Однак археологічні
та агіографічні джерела свідчать про те, що масового переходу жителів міста в
християнство на початок V століття не спостерігається. У V – на початку VI
століття, Візантія стала проводити у колоніях Північного Причорномор'я
політику насильницької християнізації, можливо, через наявність потужної
касти жреців, які вміло боролись проти християнізації. Загалом, місіонерам
вдалося звернути в християнство незначну частину місцевого населення
Північного Причорномор'я, тому про поширення християнства за колоніями
складно було говорити через проблеми з його станом на місцях.
Готи, що на кінець II століття прийшли й оселилися між Дністром і
Дніпром, в тому числі й на території сучасної України, дуже швидко
ознайомилися з християнством. Вважається, що до кінця IV століття, готи
прийняли християнство, і на І Вселенському соборі був присутній єпископ
Феофіл, який підписував себе як «єпископ Готії». Готи вважались найбільшою
християнською спільнотою в Північному Причорномор’ї. У житії Стефана
Сурозького згадується руський князь Бравлін (у вірменських джерелах як
Проліс), який напав на Сурож (Судак) з наміром розграбувати його. [2, с.51]
Коли Бравлін намагався розграбувати саркофаг святого Стефана, то, як
 7

оповідає житіє, він захворів і тільки коли прийняв християнство – одужав.

Після цього він відпустив християнських невільників. Звісно, такі
повідомлення традиційні для агіографії. На основі таких повідомлень
дослідники припускають існування приазовської Русі, яка була
християнською, але про неї є вкрай мало відомостей, щоб впевнено говорити
про якесь державне утворення. Швидше за все, це була осіла спільнота, яка
жила за рахунок торгівлі, набігів на грецькі колонії. Причинами цих набігів, на
мою думку, були прагнення общин, які були значно бідніші в порівняні з
розвинутішими колоніями-сусідами, жити так само, як живуть мешканці таких
міст. І це бажання стало одним із чинників поступової добровільної
християнізації племен, які сусідили з містами-колоніями. Подібний процес
буде характерним і для більш віддалених земель всієї ойкумени. Зв’язки з
колоніями дали плоди і для українських земель Подніпров’я. Так археологічні
знахідки переконливо свідчать, що певний відсоток населення черняхівської
культури був християнським, але варто пам’ятати, що ця культура була
поліетнічною і мала економічні зв’язки з Римською імперією, де в той час
поступово збільшувалась кількість християн. Хоча більшість дослідників
вважають, що можна впевнено говорити про поширення християнства лише з
часів формування Київської держави. [4]
Можливо це пояснює знаходження християнської cимволіки серед
поховань представників цієї культури. [20, с.433] Існує думка, що
християнство було присутнє на землях Подніпров’я у ІІІ – IX ст. В той час
праукраїнські общини не стільки відмовились запроваджувати християнські
інституції, скільки просто не знали, що таке християнство, бо тоді не існувало
великих центрів, звідки місіонерам вдавалося би поширити християнство.
Лише відносно незначний відсоток населення дотримувався християнського
способу життя і, можливо, це були християнські невільники. Тому, можна
зробити висновок, що до християн в таких язичницьких общинах ставились
толерантно за умови, якщо ті будуть жити своїм життям і мирно
 8

ставитимуться до язичницької релігії і не будуть запроваджувати своїх

порядків.
Як вважають Дулуман Є. і Брайчевський М., ієрархія християнства була
відображенням взаємовідносин людей у феодальному суспільстві, і це
якнайбільше відповідало інтересам феодальної верхівки, що народжувалася.
[1, с.41, 6, с.254] Тому, якщо слідувати цій логіці, наприкінці IX ст. у Києві
з’являється князь або каган – Аскольд. Він вирішив піти походом на
Константинополь, поки там не було імператора. Русичам вдалось розграбувати
околиці міста, але воно протрималось в облозі до прибуття імператора, і, за
свідченнями патріарха Фотія, завдяки чуду Валахренської Божої Матері місту
вдалося врятуватись від штурму. Аскольд, побачивши це чудо, вирішив
охреститися. Імператор спочатку поспішив укласти угоду з руською
дружиною, де погоджувався на виплату значної контрибуції. Очевидно,
Аскольда вразило візантійське багатство і, мабуть, Василь І Македонянин
переконував його, що якщо той прийме християнство, то його держава буде
такою ж багатою і шанованою як Візантія. Аскольд йому повірив і охрестився.
Імператор, своєю чергою, відправив на Русь єпископа, який мав проповідувати
християнство.
Костянтин Багрянородний казав, що населення спочатку не повірило
його словам про християнські чуда і охрестилось лише після того, як
Євангеліє було кинуто в вогонь, але не зазнало ушкоджень: «Розглядаючи
свою віру та віру християн, князь запитав архиєпископа, чого якраз він буде їх
навчати. Архиепископ показав їм євангеліє та розказав про деякі чуда нашого
Спасителя. Руси зараз відказали: Якщо й ми не побачимо якогось чуда, а
особливо такого, як про молодців у печі, то не повіримо тобі зовсім та не
будемо слухати твоїх слів. Руси настоювали, щоби вкинути в огонь евангелію,
і коли вона не згорить, тоді приймуть хрещення. І кинули в огненну піч святе
євангеліє. По деякім часі, коли у печі згасло, знайшли там святу книгу цілою.
Побачивши те, здивовані чудом, варвари почали вже без вагання хреститись».
[5, с.86 ]
 9

Але запровадити християнство як державну релігію Аскольд не

наважився. Аскольд хрестив дружину і частину населення Києва, про що
йдеться у відомостях Никонівського літопису арабського автора ал-Маравзі,
але схоже, що більшість населення залишилась язичницькою. [13, с.59]
Розглядаючи питання щодо того, чому на Русь не приїхали Кирило чи
Мефодій, це можна пояснити політичним рішення Візантії залишити їх
боротися за вплив православ’я в Моравії. Їхня слов’янська абетка вільно
розповсюджувалася християнськими інституціями, тому Константинополь не
бачив потреби у відвідинах Кирилом чи Мефодієм Києва, а в католицизмі
вбачав більший виклик і проблему.
В той час у середньовічних державах склалось розуміння, що Русь це
християнська держава. «Повість временних літ» оповідає, що після вбивства
Аскольда, будується перша християнська церква святого Миколи біля двору
Ольми. Брайчевський М. вважає, що саме київські язичники запросили варяга
Олега, щоб захистити свою віру. [6, с.91] Хоча самі кияни-язичники, за
бажання, могли влаштувати переворот. Тобто, в той час в Києві існували
християнська і язичницька спільноти. Остання, схоже, була більшою.
«Християнізація, – як вважає Іван Франко, – була лише однією з форм зв'язків
різних народів із Візантійською імперією і усвідомлювалася, на перших
етапах, як справа більшою мірою політична, ніж релігійна. В такий спосіб
Візантія хотіла розширити сферу свого безпосереднього впливу. Аналогічну
мету переслідували й зверхники Франкської держави, зокрема, Людовік І
Благочестивий, який прагнув охрестити якомога більше своїх сусідів.
Хрестились нього й чимало скандинавів, проте істинна причина відмови од
традиційних вірувань з боку язичників в полягала в можливості отримати під
час хрещення подарунки, що їх щедро роздавали королівські посли». [4]
Тобто, ми бачимо випадок схожий на епізод про легендарного Бравліна
– хрещення могло означати для тодішніх правителів матеріальну вигоду для
свого народу і свити. Факти будівництва перших церков можуть поставити під
сумнів лише матеріальну сторону цього питання, бо свита князя теж мала
 10

витрачати на це кошти. Але остаточно факт впливу багатства Візантії не

можна відкинути, бо він став одним із вирішальних чинників, що привели, як я
вважаю, до прийняття християнства.
За князювання Олега, християнська громада в Києві продовжувала
функціонувати, але не мала нових місіонерів. Очевидно, через військові
походи Олега на Візантію, імператор і церковна верхівка вважали, що на той
час відправляти місіонерів було безнадійно. Середньовічні джерела не надали
уваги тому, що після князя-християнина Аскольда, Києвом почав правити
язичник Олег, і християнство на українських землях, як вважається, дещо
занепало, але не зникло. Адже в Києві продовжувала діяти християнська
громада з Іллінською церквою. До того ж, в ті часи не було такого швидкого і
активного обміну інформацією, тому в середньовіччі продовжували вважати
Русь християнською. Це в науці називають правилом Юліана Відступника. У
360 р. Юліан Відступник скасовує християнство і виголошує язичництво
державною вірою у Римській імперії, однак тривало це лише два роки.
Релігієзнавиця Кучера Т. зазначає, що це правило спрацьовує у 23 країнах
Європи.[9, с.66]
За правління князя Ігоря, після його походу 944 р. на Візантію, в
дружині з’явились християни, адже в русько-візантійському договорі
згадується: «А хто з руської сторони осмілиться порушити цей договір, то коли
вони християни нехай приймуть пімсту від Бога Вседержителя і засудження на
вічну загибель на цьому і на тому світі; а ті, що нехрещені, то щоб не мали
помочі ні від Бога, ні від Перуна.». [15] Тобто, можна прослідкувати, як
християнство стало популярним серед дружинників. Якщо християнство стало
популярним серед частини дружинників, то серед суспільства в рази
збільшилась кількість християн.
Княгиня Ольга прийняла християнство в 955 році і стала першою
християнкою в роді Рюриковичів. Тодішнє населення сприйняло це без
протестів. За її правління збудували церкву св. Софії. В 958 вона, через
складні стосунки з Візантією, запросила католицьку місію з Німеччини на чолі
 11

з Адальбертом, яка виявилась невдалою. Микола Чубатий вважає, що ця місія

провалилась через прихід до влади Святослава, бо навколо нього згуртувались
язичники. [5, с.184] Логічно було б, якби тоді Святослав знищив християнські
споруди, але цього не сталось, тому причина вигнання Адальберта криється в
чомусь іншому. Можливо, це була політична гра Ольги, щоб стимулювати
Візантію піти на більші поступки в політичних або релігійних питаннях.
Згідно з твердженням Брайчевського М., в якому він посилається на
Татищева Н., то за часів Святослава були знищені церква св. Миколая на
Аскольдовій могилі і церква св. Софії. Більше того, він вбив брата-
християнина Гліба, після того як повернувся з першого болгарського походу
обороняти Київ від печенігів і, користуючись смертю своєї матері, знищив
християнські споруди. [6, с.120] Але до цього факту варто ставитись
скептично, бо навряд він став би знищувати те, до чого його мати спонукала
ставитись добре. Це був би вияв неповаги до її пам’яті, бо вона заповідала
себе поховати за християнським обрядом. Можна припустити, що ці
християнські споруди були зруйновані внаслідок печенізької облоги, під час
бойових дій. Або те, що їх зруйнували київські язичники, що втрачали вплив,
тому вирішили скористатись моментом.
Після смерті Святослава, правити Київською Руссю став Ярополк. Він
знову звернувся до Оттона І з проханням про приїзд місії. Причина була в
тому, що Ярополк ніби збирався охреститись, а з Візантією були погані
відносини через причетність останньої до вбивства його батька. І Ярополк
нібито прийняв християнство за католицьким обрядом. Професор Чубатий М.
вважає, що язичницьку партію в Києві очолював воєвода Свенельд і через
його інтриги (імовірно, до цих інтриг був причетний Володимир Великий)
почалась міжусобиця, переможцем якої вийшов Володимир, убивши своїх
братів-християн (в «Повісті Временних Літ» згадується, що кістки Ярополка і
Олега були поховані в Десятинній церкві. Це дослідниками трактується як те,
що вони вже були раніше охрещені). [15]
 12

Отже, впевнено говорити про поширення християнства серед пращурів

українців можна з другої половин IX ст. Спочатку, це була відносно незначна
кількість охрещених – князь, його оточення, дружинники і купці, але
більшість населення були язичниками. Імовірно, народ Руської Землі розумів
християнство як чужу культуру, а не як віру в спасіння і вічне життя. Лише з
часом кількість християн поступово збільшувалася. Ті люди на території
України, які стали християнами, не стали ними повністю, бо приблизно в той
час виникло двовір’я – християнство з елементами язичницького духовного
світу.
У Північному Причорномор’ї діяла грецька колонія Херсонес, яка крім
того, що була важливим пунктом на шляху «Із варяг у греки», була
християнською. Але Херсонес не був настільки потужним, щоб впливати на
Київську Русь. Врешті-решт, століття християнізації земель Подніпров’я після
хрещення Аскольда дали результат, що закінчився хрещенням Володимира
Великого у 988 р. Але язичницькі елементи продовжували існувати в
релігійному світі Київської Русі аж до ХІІ ст. Тому, можна сказати, що
християнізація більше провадилась мирним шляхом, ніж жорстоким, а багато
елементів язичницької культури не втратили свого значення, бо перетворилися
в національні традиції.
 13

РОЗДІЛ ІІ. НАСЛІДКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

2.1.Причини вибору християнства як державної релігії Володимиром

Великим

За Повістю Временних Літ, язичницька реформа Володимира Великого

зазнала невдачі. Очевидно, він хотів провести її, щоб централізувати владу.
Брайчевський М., вважає, що Володимир Великий зібрав на капищі в Києві
божества язичницького пантеону з різних племен Русі, а головним поставив
Перуна, бо так наполягали варяги-язичники, в яких Перун асоціювався з
рідним їм Одіном. [6, с.132] Таким чином, він хотів уніфікувати язичництво.
Сусідами Русі в той час були держави з різною релігією. Булгари
прийняли мусульманство, хозари – юдаїзм (хоча згадується, що Кирило
охрестив хозарів, коли був там з місією), поляки прийняли християнство
латинського обряду, а південним сусідом тоді була впливова і багата Візантія.
І, якщо вірити «Повісті Временних Літ», то у 986 році Володимир Великий,
побачивши, що язичницька реформа не є дієвою, бо племена продовжували
сповідувати свої власні язичницькі культи, вирішив почати пошук
монотеїстичної релігії. Він відіслав свої послів до сусідніх держав, щоб
зрозуміти, яка віра буде кращою для Київської Русі. Однак такий літописний
«вибір віри» піддається сумнівам сучасними дослідниками, оскільки в
тодішніх середньовічних християнських джерелах було популярно
позиціонувати християнську релігію як кращу за всі інші, щоб таким чином
обґрунтувати поширення християнства на нові землі. Я теж критично
ставлюсь до цього повідомлення, як до легенди. Так, справді, навколо Русі
були держави з різними релігіями. Але навіщо Володимиру Великому було
відсилати послів до хоч і сусідніх країн, але з малознайомою релігією, якщо
Київська Русь вже була знайома з християнством досить давно. Тому, якщо
Володимир Великий і обирав між релігіями, то він обирав між двома центрами
Римом і Константинополем, і оскільки церковний розподіл стався у 1054 році,
то це був не релігійний вибір, а політичний. Через рік, якщо слідувати
 14

літописному повідомленню, Володимир вирушив із військом до Корсуня та

взяв його в облогу, поставивши ультиматум: «Осе город ваш славний я взяв.
Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то
вчиню вашому городу [те], що й сьому вчинив». [15] Пізніше він одружився з
Анною, осліп і тільки коли охрестився, то прозрів. Вчені критично ставляться
до цієї оповіді Нестора. Подібні легенди про «священне прозріння» володаря
держави відомі у багатьох народів, у тому числі й сусідніх з Руссю.
Можливими причинами вибору Володимира на користь православ’я
могли бути наступні фактори:
1) Шлях «із варяг у греки» був головним торговельним і культурним
зв’язком з Візантією;
2) Володимиру треба було встановити контакт з іншими країнами, а
язичництво вважалося ознакою варварства і нецивілізованості;
3) В католицизмі світська влада мала підкорятися духовній, що
Володимира не влаштовувало;
4) Володимир прагнув одружитись з візантійською принцесою Анною, на
що наголошують іноземні джерела, щоб бути вищим за статусом за
племінного вождя. До того ж, тоді у Візантії сталося повстання проти
влади і київському князю зручно було в цей момент натиснути на
Константинопольського правителя в надії отримати нові політичні
перемоги;
5) Візантія вважала Київську Русь своїм партнером і перестала бачити в ній
небезпеку;
6) Більшість володарів країн Південно-Західної Європи в IX ст.
включаючи Моравське князівство, Болгарське царство, і Угорське
королівство прийняли православне християнство і лише потім деякі з
них, під впливом Німеччини і католицьких місіонерів у сусідній Польщі,
католицьке християнство.
 15

7) Візантійська імперія в часи Василя ІІ Болгаробійці, що був сучасником

Володимира Великого, переживала пік своєї могутності та була
найвпливовішою державою в той час;
8) Можливо Володимир і не знав про хрещення Аскольда, але він знав, що
його бабуся – княгиня Ольга була християнкою. Вона прийняла
хрещення в Константинополі, можливо ставши для нього прикладом;
9) У Київській Русі пояснювали прийняття хрещення приблизно так:
«Один Бог на небі – одна віра на землі – один князь на Русі». Це
пояснення добре відповідало меті Володимира Великого централізувати
владу;
10) В Сазі Про «Олава Трюгвасона» заслуги хрещення Русі приписуються
норвезькому конунгу. [21] Навряд цьому джерелу варто повністю
вірити, але частина правди в ньому є: в руській дружині найбільше
християн було серед варягів, а оскільки Володимир зростав у дружині,
то вони могли його переконати прийняти християнство.
В довгостроковій перспективі християнство сприяло поширенню нової
моралі, збільшенню кількості церков, розбудові міст тощо. Таким чином,
Володимир Великий опосередковано дав цьому початок. А те, що про акцію
хрещення Володимира Великого згадують мало іноземних джерел, можна
пояснити тим, що це хрещення, мабуть, розуміли як частину внутрішніх
реформ київського князя, на які не варто звертати увагу. Це сталось зокрема
через те, що назва Русь поширилась на північніші землі, де не було
християнства.

2.2 Втрата язичницької культури як наслідок християнізації Русі

Є стереотипне уявлення, що християнство повністю зруйнувало

язичницьку культуру, але це не зовсім так. Хрещення Володимира торкнулося
лише Києва, Чернігова і Переяслава. На Русі було поширене двовір’я.
Дащенко А. пише з цього приводу: «Культ дерева, існуючий у слов’ян
споконвіку, знайшов своє втілення у вигляді новорічної ялинки на Різдво
 16

Також, як було згадано вище, в українському православному обряді

залишається поганське “жертвенне посвячення”, яке ми знаємо у вигляді
караваїв, що випікаються на Великдень як ритуальна їжа». [18, с.36] Також
багато язичницьких свят було поєднано з християнськими святами як-от:
свято Івана Купала, що припадає на свято народження Івана Хрестителя;
колядки і щедрівки ,що мають язичницьку сутність; збереглися купальські і
русальні пісні; язичницькі символи виявляються як у слов'янському фольклорі
(образи дерев та рослин), так і в зодчестві – зображення на житлах птахів та
тварин. Зберіглася традиція ворожіння на дозволені свята. Врешті-решт, навіть
наш національний символ тризуб теж можливо має язичницьке походження.
Що не збереглося, то це свідчення про творчість скоромохів –
мандрівних акторів, які з’явилися в Русі ще до прийняття християнства. Але в
цілому не можна сказати, що прийняття християнство нанесло шкоду
автохтонній язичницькій культурі, і це стало критичною втратою для нашого
народу. Елементи язичництва збереглися до наших днів, стали національними
традиціями в рамках християнської релігійної обрядовості.
Проте, язичницькі поняття надто міцно затрималися в уяві населення.
Після хрещення, новоосвячені священнослужителі складно і важко
переходили на новий лад, не завжди дотримуючись положень християнства.
Тому часто ще продовжували існувати язичницькі звичаї, поганські ритуали
тощо. Проте, із все більшим поширенням християнства та збільшення
кількості священнослужителів на теренах Русі, ці звички поступово
викорінювалися.
Цікавою особливістю язичницького світогляду було обожнення
природи. Язичництво виховувало непоборний страх людини перед
незвіданими силами природи, яким всі мали поклонятися, приносити жертви
та чекати милості. Християнство ж оголосило найвищою надприродною та
всеохоплюючою силою – Бога.
 17

РОЗДІЛ ІІІ. ВПЛИВ ХРИСТИЯНВА НА ПОДАЛЬШУ ІСТОРІЮ

УКРЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Хрещення Київської Русі – це виняткова історична подія, що

започаткувала тектонічні цивілізаційні, суспільно-політичні і духовні зміни як
на теренах тогочасної Русі, так і у Східній Європі. Таким чином
християнізація слов’ян на території Русі вплинула на подальший розвиток
всього регіону.
Прийняття християнства — основне досягнення Володимира Великого
як правителя і видатної особистості в історії України, хоча цю подію і
намагаються приписувати собі інші держави. Як було сказано вище, хоча
християнство і мало коріння на Русі задовго до приходу до влади Володимира
Великого, саме його рішення – охрестити весь люд, визначило подальший хід
історії на цих землях.
Хрещення Київської Русі започаткувало православну цивілізацію на
теренах сьогоднішньої України і не тільки. Власне, вибір християнства як
загальної віри був обумовлений сукупністю різних суспільно-політичних
аспектів: політичними передумовами, становищем Русі на міжнародній арені,
соціальними факторами, особистими роздумами Володимира Великого,
проблемою «вибору віри» серед багатьох варіантів.
Християнство визначило розвиток східних слов’ян на наступні віки,
відокремило їх цивілізаційно та визначило свій шлях розвитку на майбутнє.
Таким чином, жителі Русі не асимілювалися з народами Західної Європи,
зберегли свою автентичність та ідентичність.
Більше того, одна загальна та основоположна віра слугувала
згуртовуючим фактором для різноплемінного населення Київської Русі. Також
спільна віра сприяла росту економіки, культури, мистецтва, розвитку
суспільного життя тощо.
Розгляну наслідки хрещення Київської Русі та їх вплив на сьогочасну
Україну.
 18

1. Християнство сприяло розколу родового ладу та закладенню передумов

до феодального суспільства. Християнство, як релігія, що притаманна
класовому суспільству, практикувало освячення влади панівної еліти, сприяло
соціальному розрізненню верств населення та укріпленню феодальної
системи. Водночас воно рішуче стверджувало рівність людей усіх перед
Богом.
Крім того, церква стала в майбутньому справжнім феодалом. Церква зі
своєрідною політичною організацією, посідала найвищу ієрархічну сходинку у
структурі суспільства. Церква володіла матеріальними благами і значними
земельними площами. Будучи суб’єктом права, церква акумулювала землі та
нерухоме майно, одержане від окремих мирян та феодалів. Виходячи із
церковної ієрархії, всі одержані землі, незалежно від того, в якій державі
знаходилася церква (а землі часто ділили між собою різні країни та імперії)
власність церкви завжди залишалася за нею. Постійне зростання земель
зрештою сприяло процесам феодалізації церкви.
2. Християнство сприяло утворенню могутньої, централізованої,
автономної держави. До прийняття християнства, Київська Русь була
роздробленою, слабкою в управлінні, полірелігійною державою, що зберігала
єдність значною мірою через силу князівської дружини і успішні походи.
Місцеві князі виявляли все більше бажання до сепаратизму і все більше
протистояння єдиновладдю князя. Християнське вірування стало ідеологічним
підґрунтям для утвердження особистої влади верховного правителя. Після
хрещення, Володимир видав Устав, щоб унормувати церковне життя у своїй
державі, призначив десятину на утримання церкви, та визначив права
духовенства. Володимир намагався надати таке правове оформлення релігії,
яке існувало в той час у Візантії. Для того, щоб ще більш навернути слов’ян у
християнство, збільшити довіру до релігії та наблизити її до громадян,
Володимир навіть запросив священників із Болгарії, щоб вони правили
служби слов’янською мовою.
 19

3. Християнізація Київської Русі сприяла її входженню до «клубу»

цивілізованих та авторитетних європейських держав. До прийняття
християнства Київська Русь активно функціонувала на європейській арені як
державне утворення. Відбувався постійний процес утримання набутих та
завойованих земель. Проте, для того, щоб бути повноправним членом
міжнародних відносин, князю необхідно було, щоб з ним рахувалися держави
Європи, Візантії, Хозарський каганат — країни, в яких давно вже утвердився
один з варіантів монотеїзму (християнство, іслам, іудаїзм). Саме необхідність
підтримання нормальних економічних, політичних і культурних відносин між
ними й Руссю штовхнула Володимира до прийняття християнства.
Охрестивши Русь та одружившись на сестрі візантійського правителя,
Володимир Великий долучився до могутніх європейських правителів. А
Київська Русь стала суб’єктом міжнародного права і складовою європейської
християнської спільноти. Кордони Київської Русі визнавались недоторканими
(принаймні так прийнято було вважати), дружинників брали в полон на полі
бою, а не в рабство тощо.
Запровадження християнства сприяло налагодженню і розширенню
плідних зв'язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма
європейськими країнами. Після християнізації Русь була навіть тісніше
пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди
династії Рюриковичів. Наприклад, дуже вдалу шлюбну дипломатію проводив
Ярослав Мудрий. Саме будучи християнином і правителем християнської
держави, йому вдалося так легко заручити своїх дітей із дітьми європейських
правлячих династій.
4. Християнство заклало фундамент для майбутнього розвитку культури,
мистецтва, письменництва, архітектури, скульптури, живопису тощо. В
Київській Русі саме церкви та монастирі стали осередками культур і науки.
Через те, що християнство було прийняте з Візантії, до Києва приїхало багато
грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню
грамотності та знання. Відтак в Київські Русі набуло розквіту книгописання,
 20

частіше відкривалися школи, запроваджено грошову систему тощо. Велику

роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося
літописання, при яких створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. У
православних монастирях формувалися бібліотеки, працювали літописці. Не
про всіх літописців відомо, і не всі їх роботи збереглись, проте відомо, що
писали вони переважно історію церкви, житія «святих» тощо. Я погоджуюсь з
автором Бойком О., що Київська Русь також принесла свою культуру в
загальноєвропейську. Рух культури відбувався в два боки, де обмін духовними
надбаннями сприяв тому, що Київ також презентував здобутки своєї культури
Європі. [17, с.76]
Писемність відразу дозволила Русі створювати твори, якими ми можемо
пишатися. Спочатку християнська писемність на Русі не була поширена.
Часто, найпоширенішими книгами були болгарські переклади Біблії,
богослужбові книги, повчання, історичні книги, т. ін. Під впливом цієї
візантійської писемності розвивалася власна писемність, яка не відрізнялася ні
вченістю, ні літературним мистецтвом. Спершу книги писали люди, які
володіли деякими нормами грамоти. Вони наслідували вже готові твори, і
писали щось на кшталт переказів, при цьому не надаючи їм якоїсь
літературної виразності, риторики, власної думки, стилю тощо. Незважаючи
на це, їхні твори справляли помітний вплив на духовне життя населення
Київської Русі і наступних поколінь. На думку Брайчевського М., на Русі після
хрещення були запроваджені елементарні школи, а про рівень грамтонсті
населення свідчать численні графіті на стінах Софіївського собору, хоча
зрозуміло, що ці графіті були результатом не одного року праці з поширення
грамотності. [6, с.268]
Більше того, писемність на Русі дозволяла суспільству пізнавати не лише
культури інших народів, а й своє минуле. І не тільки пізнавати, а й
відтворювати його. Письменні та грамотні особи відтепер мали змогу
записувати події, писати історію власної держави, узагальнювати суспільний
та державний досвід.
 21

Поширення письменності на Русі сприяло сприйняттю християнства

населенням як високоорганізованої, престижної та «культурної» релігії.
Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки
для всебічного розвитку суспільного і духовного життя українців.
Нарешті, християнська віра на Русі також вплинула і на архітектурне та
скульптурне мистецтво. Біблія, біблійні образи і сюжети протягом століть
домінували в живописі і скульптурі. Краще, що створило українське зодчество
– церковна архітектура, – прославляли велич бога і церкви. Співи хорів на
богослужіннях також вплинули і на розвиток музичного мистецтва. Біблійні
образи, сюжети, герої, моральні зауваження та поради ("важкий хрест", "шлях
на Голгофу", цар Ірод, зрадник Іуда й ін.) сформували систему життєвого
сприйняття не тільки тогочасних слов’ян, а й сучасних громадян України. До
християнства, скульптури на Русі мали тільки язичницький характер і
створювалися лише, щоб зобразити богів та ідолів. За християнства більшість
язичницьких скульптур була знищена, а нові пам’ятки створювалися для
увіковічення християнської релігії.
Церква також зміцнювала родинні зв’язки і шлюб. Християнство
забороняє полігамію, тож усталився звичай шлюбної вірності. Згідно
християнства, Бог створив сім’ї, щоб ми були щасливими, щоб допомогти нам
навчатися правильним принципам любові та підготувати нас до вічного життя.
Батьки мають надзвичайно важливий обов’язок допомогти своїм дітям
підготуватися до «повернення до Небесного Батька». Таким чином церква
закріплювала моральний обов’язок виховання батьками дітей у християнстві.
Це зміцнювало родинні та родові зв’язки, батьки стали більше
зосереджуватися на вихованні дітей тощо.
Християнство також грало роль філософського фактору. Як вже
зазначалося раніше, віра в надзвичайні та необмежені сили природи
змушувала людей постійно боятися і остерігатися невідомих богів, які могли в
будь-яку мить розлютуватися. Проте, один загальноприйнятий Бог визначав
мету людського життя, що полегшувало життя тогочасній людині з погляду
 22

того, що їй не потрібно було постійно перейматися. Мета існування вже

заздалегідь встановлена – «спасіння». Таким чином, людське життя ніби
повністю підпорядковувалось одному Богу і проходило «під його крилом». Це
також своєю чергою вплинуло на розвиток культури та мистецтва на Русі в
майбутньому на теренах України.
Водночас прийняття християнства спричинило появу низки негативних
явищ.
Як вже зазначалося раніше – церква сприяла майбутній феодалізації
суспільства. Православна церква хоч і пропагувала загальну рівність людей
перед Богом, все одно проголошувала деякі верстви привілейованими, або
простіше кажучи – рівнішими серед рівних. Православна церква не стала
вагомою противагою самодержавній владі. Візантійська модель християнства
передбачала загальне підпорядкування церкви світській владі. Таким чином
церква безпосередньо служила владі, освячувала її керівництво, її дії тощо.
Хоча богослов Федів Ю. заперечує це і наводить такі аргументи: «Щодо прав
Київського митрополита, то він управляв Церквою в більшій незалежності від
патріярха як грецькі митрополити. Хоч наша Церква в тому часі не вважалася
автокефальною, проте такою вона насправді була і патріярхи у внутрішні
справи Церкви не втручалися. Це була територіяльно величезна одиниця,
більша як цілий Константинопільський патріярхат, в якому вона рахувалася як
60-та з черги митрополія. Звичайно, такої митрополії не могли патріярхи
випустити зі своїх рук. Відносини між Киевом і Царгородом не завжди були
добрі, а тому державний інтерес цісарів вимагав, щоб Київську Церкву дуже
тісно пов'язати з грецькою та тим способом впливати на приязне відношення
до них наших князів». [19, с.74]
Вищезгадана інтеграція до світових культурних процесів, на деякий час
до зростання грамотності населення, була обмежена. Приміром, у державах
Західної Європи, де утвердився католицизм і мовою служіння та письменності
була латина, поширювалася своя культура, тенденції якої кочували державами
старої Європи. Проте на теренах Київської Русі служби провадилися
 23

слов’янською мовою. Це безперечно сприяло швидкій популяризації

християнства серед населення, проте на довгий час сповільнило розвиток
київської культури. Також це звужувало культурні потоки до територій, які
володіли слов’янською мовою та писемністю. Долучення до загальносвітової
культури відбувалось головним чином через слов’янську літературу Візантії,
теперішні землі Болгарії, Сербії, та, частково, грецькі писання, що
перекладалися в Київській Русі.
Цивілізаційний вплив Візантії з часом почав зменшуватися. Від
прийняття Християнства на Русі до початку занепаду Візантії пройшов
невеликий проміжок часу. З XV ст. під натиском турків ця імперія не
виходила із стану перманентної кризи. В свою чергу це призвело до духовної
кризи та стагнації. Візантійська спадщина не пішла далі засвоєння античних
вчень і залишилася осторонь світових тенденцій та світоглядів, практично
опинившись на узбіччі суспільної думки.
Таким чином Візантія почала пропагувати не новаторство та розвиток, а
традиціоналізм та консерватизм. Це сприяло призупиненню розвитку
культури в суспільствах східного обряду, які безпосередньо залежали від
культурних потоків, що проходили через Константинополь. Як наслідок,
уповільнення освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку
тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Більше того, після падіння Візантії, новим центром православ’я
проголосила себе тогочасна Росія. Коли Константинополь впав під
османськими загарбниками в XV столітті, православна церква в Москві
заявляла про себе як спадкоємицю єдиної «справжньої» християнської церкви
у світі, що залишилася, підпорядкувавши під свою повну юрисдикцію
православні парафії в Україні.
Тому на багато століть Україна стала полем православної боротьби за
владу. Оскільки Московія зростала, а Константинопольська церква слабшала
під владою Османської імперії, Вселенський патріарх у 1686 р. передав
 24

Московському патріарху повноваження висвячувати митрополита (найвищого

єпископа) Київського.
У Російській православній церкві кажуть, що це була передача на
постійну основу. Вселенський патріарх каже, що це було тимчасово. Протягом
минулого століття незалежні українські православні діячі створювали окремі
церкви, які не були офіційно визнані до 2018 року, коли нинішній
Вселенський патріарх Варфоломій визнав Українську православну церкву
незалежною від Московського патріарха, який запекло протестував проти
цього кроку, як нелегітимного. В результаті Російська православна церква
розірвала спілкування з Вселенським патріархатом.
Незважаючи на це, Московський патріархат залишається
найпоширенішою православною парафією в Україні. Таким чином,
Московські патріархати функціонують, як і функціонували в минулому,
інструментами для здійснення впливу на українське суспільство.
Запровадження християнства на Русі, безумовно, було позитивним
явищем для розвитку українського суспільства. Воно сприяло формуванню та
зміцненню феодальних відносин, розвитку держави, зростанню її
міжнародного авторитету, розвитку культури та мистецтва. Проте,
візантійська, тобто православна, модель християнства згодом стала підґрунтям
не тільки позитивних, а й низки негативних тенденцій, що і сьогодні
впливають на життя українців.
Дуже важливо розуміти і вплив християнізації Русі на подальший
розвиток українських земель та української державності.
Ключовий момент безпосередньо пов’язаний з християнізацією
українських земель та його впливу на подальшу історію України –
національно-визвольна боротьба під керівництвом Богдана Хмельницького.
Славнозвісний гетьман проголосив захист православної віри одним із чи не
найголовніших аспектів побудови держави на території України. Церква, на
його думку, мала слугувати чинником усвідомлення державницьких завдань
українців. У часи Хмельницького, релігійне становище на українських землях
 25

було складним. Населення, що проживало на територіях підвладних Польсько-

Литовській державі, піддавалося асиміляції. Важливу роль в цьому поляки
відводили саме наверненню українців в католицизм.
Значний вплив на українські національні процеси справила діяльність
українських братств ХVI–ХVII ст., що працювали в багатьох містах України і
сприяли поширенню ідеї оборони української ідентичності, національно-
культурного розвитку України, соціальної рівності, а також гуманістичних
ідей. Ці братства працювали при церковних парафіях, утворюючи
національно-релігійні товариства. Тому православна віра і тут зіграла значну
роль у формуванні української національної ідентичності.
Брестська унія – наступна точка боротьби українців проти полонізації та
латинізації української культури та ідентичності. Православ’я стає оплотом
боротьби українців, а релігійні ідеї стають головними цінностями, навколо
яких кристалізувалась національна ідентичність. Релігійні діячі українського
православ’я ставали головними постатями руху українського опору, але з
часом конфлікт між українською православною церквою і уніатською (пізніше
греко-католицькою) владнався.
Продовжуючи тему опору політичній та культурній асиміляції українців,
варто зазначити, що спершу Православна, а вже згодом і Греко-Католицька
церква стали основними джерелами сил протидії знищенню України.
Створення Греко-Католицької церкви внаслідок Берестейської унії було,
спробою врятувати українську церкву від впливу Московської патріархії і
гегемонії. Москва намагалася підпорядкувати собі релігійне життя українців, і
таким чином, їх уми. Відновлення православної ієрархії в Україні, здійснене з
ініціативи гетьмана П. Сагайдачного, було також зорієнтоване на оборону
проти полонізації українців, так і зросійщення Українського Православ’я.
Внаслідок окупації Московією українських земель, українське
православ’я опинилося в повному підпорядкуванні Московському
патріархату. Це на довгі століття визначило долю українців та прирекло на
довгі роки слугування Російській імперії..
 26

Духовна інтелігенція в ХVІІ–ХІХ ст. відігравала значну роль у

національно-просвітницькому та національно-культурному русі, а разом з тим
й у процесі національної мобілізації українського народу. Вони пробудили в
національній свідомості українську національну ідентичність, популяризували
етнокультурні, релігійні і світоглядні особливості українців, їх мову та
культуру. Це пришвидшило процес утвердження української нації.
У ХХ ст. боротьба за українське християнство і національну
незалежність стали синонімами. Протягом багатьох десятиліть гніту від
більшовицької влади, сталінського терору, застою, перебудови –
переслідування віруючих і намагання викорінити релігію, як явище,
викреслити її з колективної свідомості радянського суспільства набули
колосальних розмірів. Церква і її діячі часто ставали маріонетками в руках
влади. А сам інститут церкви повністю підпорядковувався тоталітарній
машині. Українське християнство було змушене підлаштовуватися, щоб
вижити. Адже багато церков у ті часи зникло, інші існували тільки у підпіллі
або за кордоном, що призвело до їхнього розколу і роздрібнення. Лише
початок періоду «перебудови» дав сильний поштовх до активізації церковної
діяльності старих і появи на теренах України нових церков.
Після проголошення незалежності України 1991 року, відновлення
християнства в Україні набуло не лише релігійного, а й культурного,
ціннісного, цивілізаційного характеру, що водночас визначав ідентичність
українців, дозволяв структурованіше дивитися на історію минулих століть та
розуміти причини та наслідки тих чи інших релігійних процесів і їх вплив на
державотворення в Україні.
Українське християнство було і залишається важливим чинником
суспільного та державного життя українського народу. Християнство
слугувало орієнтиром для українців у їх опорі проти зовнішнього впливу,
гуртуючим фактором перед загрозами знищення ідентичності та нації,
джерелом та осередком натхнення, а також колискою видатних державних
діячів, без яких неможливо зараз уявити становлення Української держави до
 27

проголошення незалежності в 1991 році. Чим вищий рівень релігійної

свідомості суспільства, тим ефективнішим є процес націєтворення, тим
міцнішою є національна консолідація. Тому зрозуміло, що стійкість
українського суспільства й розуміння ним власної ідентичності напряму
залежить від усвідомлення релігійної ідентичності.
 28

Висновки

Отже, прийняття християнства стало символом закінчення тривалої

архаїчної епохи родового ладу, настання нової суспільної системи моралі і
права. Зрозуміло, що цей новий світ, до якого долучилась Київська держава
буде ще довгі століття «темним» і потребуватиме подальшого випробування і
неодноразового переформатування часом, але саме від таких подій часто
залежать виникнення наступних не менш важливих епох в історії держави.
Язичництво, як складова архаїчного родового ладу однієї з первісних
суспільних організацій, була приречена назавжди залишитись в минулому. Ми
маємо мало свідчень про язичницькі обряди і храми. Але дохристиянська
культура стала підґрунтям українських обрядових традицій залишки стали
частиною течії української народної культури.
В даній курсовій роботі було розкрито тему утвердження християнства
на українських землях.Після опрацювання наявних джерел та
історіографічного доробку я дійшов до висновку, що перші ознаки
християнство на українських землях можна простежити від череняхівської
культури, де зародилось християнство, але через закритість общин і
відсутність центру, воно не набуло великої популярності. Через якийсь час у
полян з’являється каган Аскольд, який вирішує стати християнином і охрещує
свою державу – Руську землю, будує першу церкву, але гине через
підступність варяга Олега. Аскольд став першим представником влади, що
став християнином. За Олега починається століття язичницької реакції:
християнам не довіряли державних посад і місця в дружині, а мережа
християнських церков не розбудовувалася, але число людей, які ставали
прибічниками цієї віри поступово збільшувалась. Пізніше, за Ігоря, до
християн почали ставитися толерантніше, їх допустили служити в дружині на
рівні з язичниками. Це свідчить про значне збільшення християнської громади
в Києві і на українських теренах колишньої Руської землі. Під час князювання
Святослава продовжується толерантне ставлення до поширення християнства,
 29

але руйнуються перші християнські пам’ятки. Нарешті, за Володимира

Великого відбулася дійсно одна з найважливіших подій в історії України –
офіційне Хрещення Русі. Християнізація держави сприяла утвердженню влади
Володимира, його запрошення до кола авторитетних правителів
західноєвропейських держав, збагачення державної скарбниці тощо.
Християнство сприяло розвитку економічних відносин Русі з іншими
державами, зростанню міжнародного авторитету держави, розвитку
феодального устрою, розвитку культури та мистецтва. Християнство також
сформувало світогляд жителів Русі та уніфікувало суспільство, нарешті звівши
всіх «до одного знаменника». Наявність однієї релігії сприяла більшій
згуртованості суспільства, зростанню освіченості населення тощо.
Як і кожне явище прийняття християнства візантійського типу мала й
негативні наслідки як-от: руйнування язичницьких традицій та культури,
втягнення Русі у релігійну суперечку між Римом і Константинополем, і також
внаслідок втрати Києвом ініціативи позиціонування себе православним
центром східних слов’ян відбулося формування залежності української
церкви від Москви, але це слід вважати окремим наслідком пізніших
несприятливих обставин для розвитку українського державного життя.
Але також християнізація Русі стала основоположним каменем
майбутньої національно-визвольної боротьби українського народу.
Християнство слугувало колискою освічених видатних діячів українського
політикуму та культури, фундаментом для знаходження точок опори,
вихідною точкою і водночас інструментом захисту української національної
ідентичності. Важливу роль християнства можна простежити і за часів
національно-визвольної боротьби під проводом Хмельницького Б., і за часів
існування і діяльності українських братств, за часів опору примусовій
асиміляції збоку спершу поляків, а потім московитів. За більшовизму
християнство так само гуртувало прибічників української незалежності, і,
навіть після її здобуття, слугує цивілізаційним фактором у розвитку
українського суспільства і державності. Ціною великих жертв Україна
 30

зрозуміла що означає втратити незалежність , і довгий шлях був до визнання

Вселенським патріархом автокефалії у 2018 році. Тому зараз ми боремося в
тому числі і за спадщину що нам належить і за існування своєї церкви, яка є
моральною опорою для нашого народу.
 31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Введение христианства на Руси: легенды, события, факты /Длуман

Евграф Каленьевич, Глушак Анатолий Степанович; ред.: Т. Ф. Малец;
Худ.ред.: М.М. Лукьяница;Тех.ред.:Н.Д.Крупская. – Севастополь:
Таврия, 1988. – 184 с.: ил.
2. Житие Стефана Сурожского в контексте истории Крыма иконоборче-
ского времени./ Могаричев Ю. М., Сазанов А. В., Степанова Е. В.,
Шапошников А. К. — Симферополь: АнтиквА, 2009. — 334 с.
3. Константин Багрянородный. Об управлении империей. М.:Наука, 1991, в
серии ДРЕВНЕЙШИЕ ИСТОЧНИКИ ПО ИСТОРИИ НАРОДОВ СССР.
4. Моця О.П, Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства.
Навчальний посібник для учнів старших класів і студентів. – Київ,
«Глобус», 1996. – 224 с.
5. Чубатий Микола Дмитрович .Історія християнства на Руси-Україні від
початку до 1353 р./М.І. Чубатий; вид.Українського католицького
університету частина І- Рим-Нью-Йорк, 1965.-
6. Брайчевский Михаил Юлианович. Утверждение христианства на Руси /
Михаил Брайчевський; Пер. с укр. АН УССР. Ин-т археологии; Отв. ред.
М.В.Попович. — Киев: Наукова думка, 1989 .— 296 с
7. Яковенко Наталя Миколаївна. Нарис історії України з найдавніших часів
до кінця XVIII ст. / Наталія Яковенко. – Київ: Генеза, 1997. – 380 c.
8. Іванченко Раїса Петрівна. Історія без міфів : бесіди з історії укр.
державності : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Раїса Іванченко;
Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – 2-ге вид., переробл. і допов. –
Київ: МАУП, 2007. – 622 c.
9. Кучера Тетяна Михайлівна. Релігієзнавство [Електронний ресурс] :
навчальний посібник / Тетяна Кучера — К. :КНЕУ, 2016. — 95 с.
10. Шевченко Ігор Іванович. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з
історії культури до початку 18 століття. /Авторизований перекл. Марія
 32

Габлевич, наук. ред. Андрій Ясіновський. Вид. 2-е, випр. і доповн.

Видавництво Українського Католицького Універстету, 2014.
11. Пам'ять і похвала князеві руському Володимиру, як хрестився
Володимир і дітей своїх охрестив, і усю землю Руську од кінця й до
кінця, і як хрестилася бабуня Володимирова Ольга раніше
Володимира / Християнство на теренах України I-XI ст. Україна на
сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують
процес поширення християнства на теренах України від апостола
Андрія до князя Володимира. — К., 2000. — С.367-375
12. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать / Давня українська
література. Хрестоматія. — К., 1992. — С.195-214;
13. Древняя Русь в свете зарубежних источников: Хрестоматия / Под. ред.
Т.Н. Джаксон, И.Г. Коноваловой и А.В. Подосинова. Том ІІІ:
Восточние источники. Сост. части – Т.Г. Калинина, И.Г. Коновалова;
части ІІ – В.Я. Петрухин. - М.: Русский Фонд Содействия
Образованию и Науке, 2009. – 264 с.
14. Титмар Мерзебургский. ХРОНИКА. В 8 книгах/ 2-е изд., исправл. /
Перевод с лат. И.В. Дьяконова. - М.: «Русская панорама», 2009. - 256 с.,
библ., табл. - (MEDIAEVALIA: средневековые литературные
памятники и источники.
15. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В.
Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.
16.Фотій, Проповіді-гомілії, 860-866 р. Режим доступу URL:
http://krotov.info/acts/09/3/867_foty.htm
17. Бойко Олександр Дмитрович. Історія України: Посібник./Олександр
Бойко — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с
18. Вплив слов’янського язичництва на розвиток української культури.
Упорядник А. Дащенко. Режим доступу URL:
https://theses.cz/id/49oblr/bachelor.pdf
 33

19. Історія церкви в Україні свящ. Д-р Ю.Федорів. Торонто 1966. Режим
доступу URL: https://diasporiana.org.ua/wp-
ontent/uploads/books/1952/file.pdf
20.Від язичництва до християнства крізь призму археології: сучасні
тенденції історіографії; В. Хамайко (Київ). Режим доступу URL:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/83462/53-
Hamayko.pdf?sequence=1
21.Русь эпохи Владимира Великого: государство, церковь, культура :
материалы Международной научной конференции в память тысячелетия
кончины святого равноапостольного князя Владимира и мученического
подвига святых князей Бориса и Глеба, Москва, 14–16 октября 2015 г. /
Рос. Акад. наук, Ин-т рос. истории, Ин-т археологии, Науч. совет «Роль
религий в истории» ; отв. ред. Н. А. Макаров, А. В. Назаренко. –
Москва ; Вологда : Древности Севера, 2017. – 551 с.: