Історія України

1. Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку

українського суспільства, а відповідно і національної культури.
Відбувається остаточний перехід від догм "соціалістичного реалізму",
ідеологічної регламентації культурного життя; притаманних тоталітарній
системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової
культури.

Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі, яка охоплювала понад

48 тис. закладів, де навчалося бл. 15 млн. учнів і студентів, працювало більше
2 млн. фахівців, став Закон України "Про освіту" (1991). Він визначив школу як
основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Освіта мала
бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, забезпечувати
рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і
традиціями, відповідати світовому рівневі.

2. Наше відставання від сучасних індустріально розвинених держав у

технологіях колосальне. У 1980-х — першій половині 1990-х років було
упущено розвиток мікроелектроніки, упродовж 1990-х ми були
переважно сторонніми спостерігачами за розвитком комп'ютерних і
мережевих технологій, тепер стоїмо на межі того, що українська наука
не братиме участі в розвитку біотехнологій і нанотехнологій.
Не всі розуміють, що в технологіях існує певна послідовність, — важко
розробляти "нове", не опанувавши в достатньому ступені "старого". У
тому числі й через це недостатнє розуміння частка витрат на НДДКР у
ВВП України мізерно мала.
Однак тут потрібно розуміти, що державні вкладення в науково-
дослідну діяльність відрізняються від інвестицій у неї комерційними
структурами тим, що не передбачають навіть приблизних термінів
повернення цих вкладень. Підприємці не стануть інвестувати в ті наукові
дослідження, які надто довго окупаються або взагалі мають туманні
перспективи окупності. У цьому й полягає важлива причина, яка
обмежує відродження наукового потенціалу нашої країни, адже
розвиток можливий після набуття певної критичної маси. Тобто
 необхідний імпульс, який каталізував би розвиток науки. Цим імпульсом
можуть бути як держава – так і корпорації.
3. За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і
етнічна, професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини.
Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді
називають народною творчістю. Відомий російський вчений Н. О.
Лосський підкреслював, що "національна культура стає відомою в
цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають
досягненням всього людства". Перш за все світове значення мала
культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке
значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки.
Світового звучання поступово набуває й українська культура.
Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і
класового в культурі - актуальна і досить складна проблема
сучасності.При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії і
об'єктивно історичний погляд на культуру,
позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Абсолютизація
принципу класового підходу, що панувала в СРСР, веде до перекручень і
нівелювання національного у розвитку культури. Протиставлення
національного інтернаціональному, загальнолюдському, приводить до
самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.
На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві
форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі
умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури
взаємопов'язані.
4.
 Михайло Грушевський
 Симон Петлюра
 Володимир Винниченко
 Павло Скоропадський
 Євген Коновалець
 Михайло Омелянович-Павленко
 Євген Петрушевич
 Петро Болбочан
 Нестор Махно
 Микола Міхновський

2
3