1.

Війна за Незалежність США - це протистояння між королівством Великої Британії та

представниками 13 колоній , що проголосили свою незалежність, яке тривало з 1775 по 1783
роки. Поступово 13 колоній набули значної відокремленості і самостійності від Англії. Колонії
поділялися на три групи:

 1) володіння Великої Британії, де хоча й існували двопалатні законодавчі збори, але головна
роль в управлінні належала королівським губернаторам, наділеним правом абсолютного вето
(Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшир, Вірджинія, Джорджія, Північна і Південна
Кароліна);
 2) "власницькі" колонії, даровані королем у власність приватним особам (Пенсильванія,
Делавер та Мериленд):
 3) самоврядні колонії, в яких усі органи влади обиралися населенням (Род-Айленд та
Коннектикут).

Причиною стала низка обмежень щодо колоній у Північній Америці, запроваджених британською
владою. Зокрема, у 1764 році парламент Великої Британії ухвалив Закон про валюту, який
забороняв адміністраціям колоній випускати власну валюту та зобов'язував їх сплачувати всі
податки золотими та срібними монетами.
Через рік Британія схвалила Акт про гербовий збір, згідно з яким усі торговельні та цивільні
документи колоній обкладалися зборами. Крім того, уряд Великої Британії вирішив розмістити у
колоніях англійські війська у розмірі 10 тисяч людей, яких місцеві мешканці були зобов’язані
утримувати та забезпечувати їжею. Крім того, королівство запровадило податок на газети та інші
податки, вигідні лише Великій Британії.

П'ять ухвалених британським парламентом у 1774 році законодавчих актів увійшли до історії під
назвою "Нестерпних законів" та викликали хвилю невдоволення як місцевих підприємців, так і
пересічних американців. Майже в усіх колоніях почали виникати осередки, які протестували проти
британської влади та називали себе "Синами свободи". Одним з лідерів такого руху став батько-
засновник США та майбутній президент країни Джон Адамс.

Під тиском колоністів у 1755 році британський парламент скасував Акт про гербовий збір, проте
оголосив про своє право у майбутньому видавати будь-які закони та постанови, що стосуються усіх
сторін життя колоній. У 1767 році Англія запровадила податки на скло, свинець, папір, фарби та чай,
а також посилила тиск на нелояльні громадські рухи, що викликало опір з боку мешканців колоній.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Суспільство розкололося на "революціонерів" та "лоялістів",
до кожного з яких долучилися інші політичні активісти.

1. “Бостонське чаювання”. Привід до війни.

Конфлікт між Англією та її північноамериканськими колоніями зрештою призвів до
відкритого протистояння та війни.
Передумова
Восени 1773 р. до портів Америки рушили кораблі Ост-Індської компанії з чаєм. Тим
часом “комітети зв`язку”, що здійснювали коордиеацію антианглійських виступів, фактично взяли
владу в колоніях, примусили агентів Ост-Індської компанії відмовитися від вантажу. Проте бостонські
агенти рішуче відмовилися виконати розпорядження комітету. Тоді бостонський комітет постановив
заборонити вивантаження чаю, повідомивши про це англійський уряд і комітети інших міст. Упродовж
20 днів натовп у порту не дозволяв розвантажити кораблі. Зрештою, декілька чоловіків в одязі
індіанців проникли на корабель і на очах натовпу викинули ящики з чаєм у море.
В Англії “Бостонське чаювання” сприйняли як оголошення війни. Парламент ухвалив рішення
закрити порт, відшкодувати збитки Ост-Індській компанії та передати управління колонією
Массачусетс, де знаходився Бостон, головнокомандувачеві англійських військ в Америці генералові
Хейджу. Англійські війська увійшли до Бостона. Англійська окупація паралізувала економічне життя
міста й колонії. Одначе мешканці колонії вирішили йти до кінця. Законодавчі збори (конвент)
Массачусетсу ухвалили низку рішень: Хейджа звільнили з посади; замість губернатора, якого
призначав Лондон, було створено тимчасовий уряд; призначено скарбничого, якому сплачували
податки. Збори винесли рішення про скликання континентального конгресу — зібрання
представників колоній.
Розпочалося створення збройних загонів (міліції), відбувалися перші сутички з англійцями.
 Конфлікт між колоніями і метрополією набуває до 60-70 років XVIII століття конституційно-правового
забарвлення. За допомогою декларацій (найбільший резонанс у суспільстві викликали Декларації
прав 1765 і 1774 років) колоністи прагнуть примусити Англію рахуватися зі своїми правами в галузі
економіки, правосуддя та державного устрою.

У серпні 1774 року законодавчі збори Вірджинії звернулися до всіх колоній із закликом скликати
щорічні конгреси для обговорення загальних справ. 5 вересня цього ж року у Філадельфії зібрався
Перший Континентальний конгрес, де було представлено всі колонії, крім Джорджії. Конгрес ухвалив
політичні й економічні рішення, які неминуче призвели до розриву стосунків з метрополією і воєнних
дій. У квітні 1775 року відбулася битва при Лексингтоні, яка поклала початок національно-визвольній
боротьбі. 10 травня того ж року в Філадельфії зібрався Другий Континентальний конгрес, який
звернувся до англійського монарха з останнім примирчим посланням. Тоді ж було ухвалено
історичне рішення про об'єднання військ колоній і призначення Джорджа Вашингтона
головнокомандувачем.

2.

Найважливішим документом у процесі конституювання американської державності стала ухвалена в

умовах війни за незалежність Декларація незалежності США 13 американських штатів від 4 липня
1776 року. Вона проголосила незалежність колишніх 13 колоній від Великої Британії, що означало
появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13 суверенних держав. їхні представники
заявили про своє право посісти рівне місце серед інших самостійних держав світу. Для авторів
Декларації важливо було не тільки заявити про "розрив політичних уз" з метрополією, а й довести
світовій громадськості легітимність цього акта. Аргументація, наведена в Декларації, засновувалася
на доктрині природного права, ідеї народного суверенітету та договірної теорії походження держави.

У Декларації незалежності США можна виділити три змістові частини. У першій частині
стверджується, що всі люди є рівними і з народження володіють невід'ємними правами, основними з
яких є життя, свобода та прагнення щастя. Саме для забезпечення цих прав люди запроваджують
уряд. Оскільки ж народ є джерелом влади, то він може і зобов'язаний замінити або навіть знищити
поганий уряд. Ця частина документа має загальний характер і стосується будь-якого народу. В другій
частині Декларації перелічуються вже конкретні дії англійського короля, якими він порушує права
мешканців північноамериканських колоній. Тому в третій частині з двох попередніх посилань
робиться умовивід щодо незалежності від англійської корони. Хоча в Декларації містилися слова
"Сполучені Штати Америки", вона не означала створення єдиної федеративної держави, а лише
зафіксувала початковий етап становлення суверенної держави.

Подальші етапи конституційного оформлення США закріплено у "Статтях конфедерації" 1781 року,
Конституції США 1787 року та в "Біллі про права" 1789 року.

Декларація незалежності США 4 липня 1776 року — це унікальний політико-правовий документ, який
відбив цілий ряд положень, сформульованих у політичній філософії епохи Просвітництва. В чому
унікальність цього документа? Якщо звернутись до історії держав Західної Європи, можна побачити,
що на той момент значна їх кількість знаходилась на етапі розвитку абсолютистських монархій. Суть
політико-правових режимів у більшості держав Європи полягала в необмеженості влади монарха і
навіть більше — в обожнюванні самого принципу владної ієрархії. Американська Декларація
незалежності вперше зафіксувала принцип народного суверенітету, який стверджував, що джерелом
влади є не особистість абсолютистського монарха, а сам народ, як сукупність (політичне
співтовариство) вільних громадян. Вперше в політико-правовому документі була зафіксована
цінність природних, невід'ємних прав людини. Згодом ця ідея знаходить більш детальну форму в
Декларації прав людини і громадянина Французької революції 1789 року.

Правові цінності, виражені в американській Декларації незалежності, безумовно, можна знайти у

філософсько-правовій думці того періоду, і вони сформульовані набагато раніше, ніж відбулись події,
пов'язані з утворенням США в Північній Америці чи Великою французькою революцією. Можна
побачити багато з цих принципів у роботах Локка, Вольтера, Руссо і цілого ряду інших європейських і
американських філософів-просвітителів. Однак у сфері політико-правової практики цей документ
унікальний для свого часу. Те, що раніше було предметом дискусії науковців і філософів, стало
реаліями політичного і правового життя. У Декларації вперше проголошувались принципи, які
докорінно суперечили панівній абсолютистській політико-правовій ідеології і сприймались як
революційні. І тут можна побачити прямий вплив американського досвіду на розвиток європейського
права та революційного процесу в Європі починаючи з кінця XVIII століття.

Декларація заклала певні ідеологічні підстави для становлення американської держави: по-перше,
це принцип народного суверенітету; по-друге, вперше проголошувалось право народу на опір
незаконним діям уряду.

Головна причина, яка привела американські штати до відділення від Англії, полягала в тому, що
колоністи були незадоволені дискримінаційною політикою, яку проводили по відношенню до колоній
англійський король і парламент. Американці не могли послати своїх депутатів в англійський
парламент і тим самим відстоювати на законодавчому рівні свої інтереси. Маса інших рішень
англійського уряду і парламенту в сфері економіки, торгівлі та управління розцінювались колоністами
як протизаконні, дискримінаційні.

Разом з тим значна частина депутатів Другого Континентального конгресу, який прийняв Декларацію,
з великою обережністю ставились до ідеї про остаточний розрив відносин з Англією і підписали
документ під загальним враженням подій, які розгортались, вважаючи, що колонії повинні домогтись
рівноправних відносин з метрополією. У цьому сенсі Декларація незалежності сприймалась не тільки
як акт про відділення колоній від Англії, але і як акт, який відновлює законність і справедливість.

Американський досвід полягає також у тому, що народ, який оцінив дії уряду як незаконні,
збунтувався, скинув цей уряд і встановив ту владу і ті закони, які він вважав справедливими. Ці події
мали помітний суспільний відклик у Європі. Як відомо, багато європейців взяли участь у боротьбі
проти Англії на боці колоністів, а деякі з них, наприклад Жільбер Лафайєт, працювали над проектом
першої Конституції Франції 1791 року, яка стала одним із перших правових документів, який
встановлював принципи конституційної монархії.

Принципи народного суверенітету, законності, першості та захисту прав і свобод особистості,

зафіксовані в Декларації, знаходять відображення в наступних політико-правових документах США: в
Конституції 1787 року, у Біллі про права 1791 року (перші 10 поправок до американської конституції)
та інших. Декларація окреслила дух майбутньої американської держави. І невипадково саме дата її
прийняття — 4 липня 1776 року — стала тією датою, яка досі відзначається американцями як
головне державне свято — День незалежності.

3. "Статті конфедерації" 1781 року

Союз, що виник в умовах війни проти Англії, мав виключно воєнний характер. На Другому
Континентальному конгресі було ухвалено рішення про об'єднання військ колоній. Другий
Континентальний конгрес протягом декількох років відігравав роль єдиного законодавчого органу, де
рішення ухвалювалися на підставі рівності голосів штатів-колоній. Тоді ж було здійснено спробу
створити єдину грошову систему колоній. Отже, ухвалене конгресом рішення про створення
міждержавного союзу штатів спиралося на фактично створену єдність.

Ідея проголошення незалежності і створення єдиного політичного організму в формі міждержавного

союзу, запропонована Франкліном, була схвалена представниками штатів у травні 1776 року.
Передбачалося, що створений союз матиме конфедеративний характер. До кінця 1779 року проект
створення конфедерації пройшов ратифікацію в законодавчих зборах 12 штатів, а 1 березня 1781
року, Другий Континентальний конгрес проголосив про набрання чинності "Статей конфедерації", які
стали першою Конституцією США.

Незважаючи на слабкість повноважень загальних органів влади й управління, "Статті"

проголошували безповоротне створення єдиної держави. За штатами не передбачалося права
виходу із союзного об'єднання. Рішення більшості членів конфедерації мало примусову силу для
інших штатів. Суверенітет штатів зберігався, але паралельно формувалася сфера виключних
повноважень союзної держави. Вводилося єдине громадянство: мешканці штату користувалися
привілеями й пільгами в інших штатах нарівні з їхніми мешканцями стосовно права пересування,
торгової й фінансової діяльності, власності.
Для вирішення спільних справ створювався Конгрес штатів, де були представлені всі суб'єкти
конфедерації. До компетенції Конгресу належали питання управління: оголошення війни й укладання
миру дипломатичні стосунки й міжнародні договори, регулювання грошового обігу, мір та ваги,
встановлення воєнних порядків. Для ухвалення рішення була потрібна згода більшості, тобто дев'яти
штатів.

"Статті" формулювали не тільки делеговані повноваження союзу, а й заборонні, які накладали

обмеження на суверенітет штатів. Так, штатам заборонялося створювати власні збройні сили і вести
зовнішньополітичну діяльність.

Союз, створення якого зафіксовано "Статтями", був військово-політичним і мав декларативний

характер. Його завдання полягало втому, аби надати легітимності політико-державному організмові,
що формувався. Не об'єднавшись, однак проголосивши свою незалежність, штати не змогли б
протистояти могутній метрополії.

Але незабаром виявилася обмеженість створеного об'єднання, не здатного ефективно

функціонувати в післявоєнний час. З метою подолання деструктивних наслідків війни в економічній і
соціальній сферах потрібна була сильна централізована влада, створити яку в межах конфедерації
було неможливо, тому виникла об'єктивна необхідність у модернізації принципів державно-
політичного устрою США, що призвело до створення Конституції США 1787 року. Цей документ
зафіксував перехід від конфедерації до федерації.

4. Конституція США 1787 року

Військово-політична єдність, закріплена у "Статтях конфедерації" 1781 року, склалася в перебігу

війни за незалежність 13 північноамериканських колоній проти англійської корони. Цей союз мав
тимчасовий і декларативний характер, відповідаючи потребам воєнного часу. Але в післявоєнний
період виявилася його неефективність при розв'язанні як внутрішньополітичних, так і соціально-
економічних проблем. Найгострішою стала проблема фінансування армії шляхом збільшення
податків, які збиралися зі штатів. Післявоєнна криза призвела до повного обезцінення грошей і
зростання інфляції. В умовах відсутності централізованої влади неможливо було розпочати виплати
французьких кредитів. Крім того, загострилися суперечності між американськими штатами з приводу
освоєння західних земель, які не могла розв'язати конфедерація. Масові соціальні заворушення, які
виникли через економічну та фінансову кризу, остаточно довели неспроможність конфедеративного
устрою, що стало основною причиною перегляду "Статей конфедерації" 1781 р. У травні 1787 року у
Філадельфії відбувся спеціальний конвент, який повинен був виробити новий конституційний
документ. Після тривалих спорів стосовно найпридатнішої для США форми політичного устрою
депутати схвалили проект конституції, складений Джеймсом Медісоном. Він характеризувався
лаконічністю і включав преамбулу та сім статей, з яких тільки чотири було поділено на розділи.

Конституція 1787 року встановила республіканську форму правління як для держави в цілому, так і
для окремих штатів. Основним принципом організації держави став федералізм, заснований на
визнанні високої міри самостійності штатів. Організацію влади було підпорядковано принципу поділу
влади - законодавчої, виконавчої та судової.

Законодавча влада здійснювалася конгресом федерації, який складався з двох самостійних палат -
Палати представників і Сенату. Палата представників обиралася на два роки населенням штатів
відповідно до чисельності кожного і на підставі вимог, установлених у даному штаті. Членом цієї
палати міг стати тільки громадянин штату, який досяг 25-річного віку. Сенат формувався з особливих
представників штатів (старше 30 років і з високим цензом осідлості) по двоє від кожного штату
незалежно від розміру його території і чисельності населення. Сенаторів обирали законодавчі збори
штатів за власними правилами на шість років.

До компетенції конгресу входило право встановлювати податки, збори і мито, регулювати торгівлю,
грошову і фінансову систему, армію, флот. Палати володіли повною організаційною самостійністю і
рівними правами в галузі законодавства. Але тільки нижня палата могла виступати ініціатором
фінансових законів і порушувати справи щодо імпічменту проти вищих посадових осіб. Сенат мав
пріоритет у зовнішньополітичних справах.
Головою виконавчої влади був президент, який обирався на чотири роки колегією виборців. На
посаду президента міг претендувати громадянин США, який досяг 35 років і мав високий ценз
осідлості. Одночасно з президентом обирався віце-президент, який не мав самостійної влади і був
заступником та помічником президента. Останній володів владними повноваженнями, що
відповідало ідеї сильної президентської влади. Він був верховним головнокомандувачем, за згодою
сенату укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, мав право законодавчого
вето, яке могло бути подолане сенатом кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів. Відносини між
виконавчою та законодавчою гілками влади регулювалися на основі принципу стримування та
противаги, спрямованого на недопущення концентрації влади в одній із гілок. Цей принцип повинен
був не тільки попередити узурпаторські тенденції, а й забезпечити стабільність і безперервність
функціонування самої державної влади.

Судова влада надавалася Верховному суду федерації і нижчим судам. Судді призначалися
президентом за згодою сенату.

Конституція США 1787 року закріпила створення єдиної федеративної держави з республіканською
формою правління. Принципи державного устрою, закладені зазначеним документом, значною
мірою відзначалися демократизмом і в подальшому послужили еталоном для багатьох країн, які
прагнули побудувати демократичну державність на принципах парламентаризму.

КОНСТИТУЦІЯ США 1787 P

У травні 1787 року в Філадельфії був скликаний Конституційний конвент у складі 55 делегатів від
12 штатів (Род-Айленд не надіслав делегатів). Метою конвенту була розробка і прийняття
Конституції. Після чотиримісячної роботи під головуванням Дж. Вашингтона був складений проект
Конституції, схвалений Конституційним конвентом США 17 вересня 1787 г. Після ратифікації
конвентами 11 штатів Конституція США вступила в законну чинності 4 березня 1789 р

Конституція США є підсумковим документом американської революції, який закріпив перемогу

американського народу над англійськими колонізаторами і утворення незалежної суверенної
держави. З її прийняттям Сполучені Штати Америки радикально змінили свою державно-правову
форму, ставши федерацією, і була заснована республіканська форма правління у
вигляді президентської республіки. Доктрина, покладена в основу Конституції
США, менш революційна в порівнянні з Декларацією незалежності і більш консервативна. У
ній відсутніположення про природні права людини, про право народу на революцію, про суспільний
договір. Хоча доктрина американського конституціоналізму більш консервативна, ніж європейського,
проте вона значною мірою прагматична і функціональна. Конституція США лаконічна (містить сім
тисяч слів) і включає лише фундаментальні принципи пристрою і організації державної влади в
федеративній республіці, які визначали, що має робити уряд, а що воно не може робити. Це
забезпечило їй політичне довголіття: Конституція 1787 року є чинною до сих пір.

Основний текст Конституції США складається з преамбули і семи статей, чотири з яких мають
розділи.

Преамбула носить характер політичної декларації, де сформульовані основні цілі прийняття

Конституції: утворити "більш досконалий Союз", тобто заміна конфедерації федерацією і створення
централізованої системи правління; встановити правосуддя, гарантувати внутрішній спокій;
забезпечити спільну оборону; сприяти загальному добробуту і закріпити блага свободи.

Для реалізації проголошених завдань в Конституції США заснована президентська

республіка, відмітними рисами якої є: 1) президент є одночасно главою держави і главою виконавчої
влади; 2) уряд формується президентом і відповідально перед ним; 3) президент не володіє правом
розпуску парламенту - Конгресу. Президентська система правління є підсумком самостійного
конституційного розвитку США і знаменує собою відхід від британської (вестмінстерської) моделі
поділу влади, яка грунтувалася на верховенстві парламенту.

Президентська республіка заснована на принципі жорсткого поділу влади, доповненого системою

стримувань і противаг. Механізм стримувань і противаг був винаходом "батьків-засновників" США,
які пристосували теорію поділу влади Ш. Л. Монтеск'є до потреб американської політичної практики.
Відчуваючи недовіру до державної влади, викликане деспотизмом англійських королів, засновники
Конституції вважали, що єдина державна влада організаційно і функціонально повинна бути
розмежована і здійснюватися трьома різними гілками - законодавчою, виконавчою та судовою.
Кожна гілка влади наділяється цілком певним обсягом повноважень, в той же час може
контролювати і стримувати дію іншої гілки влади і в свою чергу бути сдерживаемости нею. Механізм
стримувань і противаг розрахований на те, щоб попереджати можливість встановлення тиранії будь-
якої гілки влади, оберігати від концентрації урядових повноважень в руках одного органу влади.
Принцип поділу влади ніде прямо в Конституції США не закріплений, він сформульований в непрямій
формі: кожної гілки влади присвячена окрема стаття (ст. I - законодавчої; ст. II - виконавчої; ст. III -
судової). Принцип поділу влади передбачає обмеження державної влади як по горизонталі - на
законодавчу, виконавчу і судову, так і по вертикалі - федеральну і регіональну.

Відповідно до ст. I, все повноваження законодавчої влади належать Конгресу США, що складається
з двох палат: 1) нижня палата - Палата представників ; 2) верхня палата - Сенат. Кожна з палат
формувалася особливим способом. Палата представників обиралася терміном на два
роки прямим голосуванням білих чоловіків-власників з числа громадян, які досягли 25-річного віку, по
виборчій квоті один депутат від 30 тис. Жителів. Головою Палати представників був спікер, який
обирається палатою. Члени Сенату обиралися законодавчими зборами штатів по два від кожного.
Отже, формування верхньої палати передбачалося на основі двоступеневих виборів.
( Поправка XVII до Конституції, прийнята в 1913 р, встановила, що сенатори обираються населенням
штату шляхом прямих виборів.) Віковий ценз для сенаторів - 30 років, термін їх повноважень - шість
років. Через два роки третина сенаторів повинні були переобиратися. Таким чином, повна ротація
Сенату здійснювалася протягом шести років. Головою Сенату був віце-президент, що обирався
разом з президентом, що було відступом від принципу жорсткого поділу влади.

Конгрес США є парламентом з абсолютно визначеною компетенцією. Відповідно до ст. I,

встановлювався точний перелік з 18 питань, які є об'єктом його законодавчої діяльності. Він отримав
право видавати закони з регулювання зовнішньої і внутрішньої торгівлі, карбування монет, роботі
поштових відомств, набору та змісту армії, поліції, оголошенню війни, укладення зовнішніх позик;
встановлювати правила про натуралізації майбутніх американських громадян; видавати акти з
управління та організації судноплавства. Йому належать повноваження на видання актів з організації
придушення заколотів і т.д. Передача багатьох прав з ведення уряду штатів в федеральні органи
свідчила про концентрацію влади і перехід до федерації. Поправка XVI, прийнята в 1913 р, надала
Конгресу право встановлювати прибутковий податок. Повноваження палат не зовсім рівні. Так, тільки
за згодою Сенату президент може укласти міжнародний договір, призначити послів, членів
Верховного Суду і т.д. Крім того, Конституція уповноважує Сенат бути судом у разі, якщо підсудним
виявиться президент або інші вищі посадові особи держави. Якщо дві третини сенаторів винесуть їм
обвинувальний вирок, то підсудні визнаються засудженими. В даному випадку Сенат діє в порядку
імпічменту. Отже, обсяг його повноважень набагато ширше, ніж у Палати представників. Члени
Конгресу отримують платню, але під час перебування в законодавчому органі не можуть перебувати
на державній службі.

Виконавча влада вручалася президенту США, який обирався двоступеневими виборами строком на
чотири роки. Його вік повинен був бути не нижче 35 років. Кількість президентських вибірників в штаті
має бути дорівнює загальній кількості представників цього штату в обох палатах Конгресу. Вибірників
обирає населення "в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року".
Президент вступає на посаду лише після того, як складе присягу. За Конституцією президент - глава
держави і глава виконавчої влади (уряду). Як глава держави президент є головнокомандуючим
армією і флотом, може відстрочити виконання вироку, має право помилування, може призначати і
звільняти будь-якого члена свого Кабінету. Як глава держави президент здійснює функції
представництва: приймає і призначає послів. Він покликаний забезпечувати точне дотримання
федеральних законів. У разі розбіжностей між палатами Конгресу президент має право перенести
термін початку сесії, а при необхідності негайно скликати засідання палат. Президент формулює
політичний курс в щорічних посланнях до нації.

Президент США "за порадою і за згодою" Сенату призначає міністрів, які

несуть відповідальність перед ним. Федеральні міністерства виникали поступово. При Дж.
Вашингтоні їх було три: зовнішніх зносин, фінансове і військове. Нижчі посадові особи
призначаються президентом одноосібно. Найважливішим конституційним засобом впливу
президента на Конгрес є відкладальне вето. Примітно, що Кабінет міністрів не має конституційного
статусу. Регламент його діяльності визначався звичаєм, встановленим першим президентом США
Дж. Вашингтоном. Він скликав своїх міністрів на нараду, і воно отримало назву засідання Кабінету.
Кабінет міністрів - консультативний орган, рішення приймає президент. Всякий білль, прийнятий
обома палатами Конгресу, потребує підписання президента. Причому, якщо протягом 10 днів він не
буде підписаний, вважається, що президент не згоден з законом і наклав на нього вето. Щоб
подолати президентське вето, потрібно повторне прийняття білля двома третинами членів Конгресу.

Вища судова влада перебуває у віданні Верховного Суду США. Його члени (спочатку шість, а з 1869
р дев'ять чоловік) призначаються президентом за згодою Сенату та зберігають там свої посади
довічно, "поки їх поведінка є бездоганною". Конституція забороняє зменшувати їх платню. Ці
конституційні положення покликані забезпечити незалежність суддів. Верховний Суд у 1803 р
присвоїв собі право висловлювати свою думку про те, чи відповідають закони й акти виконавчої
влади Конституції США, тобто функцію конституційного контролю, яка не закріплена Конституцією
США. Конституція США вводила систему "стримувань і противаг" - ефективний механізм, що
перешкоджає концентрації всієї влади в руках будь-якого органу, піднесенню однієї гілки влади над
іншою.

По-перше, в його рамках кожна гілка влади могла нейтралізувати можливі узурпаторські наміри
іншого. Так, Конгрес міг відхилити законопроекти, внесені президентом, а Сенат - не погодитися із
запропонованою президентом кандидатурою на міністерський пост або посаду судді Верховного
Суду. У свою чергу президент, використовуючи право відкладального вето, міг уповільнити
прийняття закону, а за підтримки частини конгресменів домогтися зняття його з обговорення. А
Верховний Суд, узурпировавший в 1803 р функції конституційного контролю, мав право скасувати
будь-який акт або дія виконавчої та законодавчої влади, якщо воно суперечить Конституції США.
Крім того, Конгрес отримав право залучати президента до відповідальності в порядку імпічменту. В
цьому випадку Палата представників порушує справу і формулює обвинувачення, а Сенат розглядає
справу під головуванням головного судді Верховного Суду США. Для імпічменту потрібно дві третини
голосів присутніх сенаторів. При цьому засудження повинно обмежуватися "... видаленням з посади,
забороною займати в США будь-яку посаду, з якої з'єднується шану, довіру і вигода".

По-друге, незалежність гілок влади гарантується тим, що вони мають різні джерела формування.
Так, якщо депутати Палати представників обираються по штатах (один депутат від 30 тис. Громадян,
що задовольняють безлічі цензів), то Сенат складається з виборних законодавчими зборами штатів
(два сенатори від штату). Президент обирається колегією "виборців", а члени Верховного Суду
призначаються президентом "за порадою і зі схвалення" Сенату.

По-третє , ні в однієї гілки влади немає права достроково припиняти повноваження іншої, за
винятком імпічменту президента.

По-четверте, всі три гілки влади не мають права приймати закони і постанови, що порушують
Конституцію США. Таким чином, закріплювався принцип верховенства Конституції. Він означав, що
Конституція - верховне право, попереднє державної влади. Тим самим Конституція розглядалася її
творцями як акт вищого права, встановленого самим народом і стоїть над будь-яким
законодавством, що визначає організацію і принципи функціонування державної влади, її обмеження
і контролю з боку народу.

Конституція США заснувала федерацію, закріпивши верховенство федерального права над правом
штатів. У ст. I, IV, VI передбачалося жорстке розмежування сфер компетенції федерації і штатів.
Подібне розмежування лежить в основі моделі дуалістичного федералізму. До предметів відання
федерації відносилося право: оголошувати війну і укладати мирні договори, здійснювати зовнішню
політику, регулювати торгівлю з іноземними державами і між штатами, карбувати монету
(регулювати грошову систему країни), встановлювати єдину норму для мір і ваг, набирати,
утримувати та управляти армією і флотом. Питання, що не входять в компетенцію Союзу,
відносяться до виключної компетенції окремих штатів. Штатам заборонялося вступати в союзи з
іншими штатами, в коаліцію з іноземними державами, мати свою армію, військовий флот і т.д.
Однак в їхньому віданні залишилося цивільне, карне, процесуальне право. Кожен штат може мати
свою конституцію республіканського характеру. Конституція дозволяла федеральному уряду
втручатися в справи штату, якщо це "необхідно і доречно", в тому числі для придушення актів
заколоту і "безладдя".
 Конституція США за способом внесення поправок і змін відноситься до жорстким, що має, на думку
її творців, забезпечити стабільність державного і суспільного устрою. За період з 1787 по 2004 р в
Конституцію США було внесено 27 поправок. Конституція передбачала два способи внесення
поправок і дві форми їх ратифікації (оприлюднення): 1) або Конгрес вносить пропозиції про поправки
за згодою двох третин членів кожної палати; 2) або на вимогу легіслатури двох третин штатів
скликається конвент, і він розглядає пропозиції про поправки. Потім ці поправки можуть бути
ратифіковані законодавчими зборами трьома чвертями штатів або конвентами, освіченими з цією
метою в трьох четвертих штатів.

5. Сполучені Штати Америки — це найстаріша існуюча федерація у світі, яка складається з

50 штатів. Це президентська республіка й репрезентативна демократія. Керівництво регулюється
системою стримувань і противаг, яка визначена конституцією Сполучених Штатів. Остання служить
найвищим офіційним документом країни. Автори конституції, розробленої в 1787 році, прагнули, щоб
жодна людина, жодна група людей не мала б занадто багато повноважень, тому вони вдалися до
ступеневої системи влади. В американській федеральній системі громадяни країни, як правило,
підкорюються трьом рівням влади: федеральній, штатній і місцевій. Обов'язки місцевої влади
розподілені між округом та муніципальною владою. На національному рівні влада ділиться на три
незалежні гілки — судову, законодавчу і виконавчу.

Зміст

 1Законодавча влада
 2Виконавча влада
 3Судова влада
 4Див. також
 5Джерела
 6Посилання

Законодавча влада[ред. | ред. код]

Законодавча влада визначена першою статтею конституцією США, приймає нові і змінює вже існуючі
закони. За конституцією, цим займається Конгрес — двопалатний парламент, що складається
з Сенату і Палати представників. Члени обох палат безпосередньо обираються жителями штату,
який вони представляють. У Палаті представників - 435 чоловік. Кількість представників від кожного
штату залежить від кількості населення. Вибори в палату проходять раз на два роки. Сенаторів —
100: по два від кожного штату. Їх обирають на шестирічний термін.
Президент Сполучених Штатів може наглядати за діяльністю законодавчої влади. Він може
накладати вето на прийнятий Конгресом законопроект, скликати спеціальні сесії і оголосити перерву
в роботі Конгресу, тимчасово призначати чиновників на найважливіші посади, коли Конгрес
знаходиться у відпустці, Конгрес не може скорочувати заробітну плату президента, поки він чи вона
перебуває при владі
Судова влада може наглядати за діяльністю виконавчої влади. Вона може оголошувати закон
неконституційним. Конгрес не може скорочувати зарплату судді, поки він чи вона займає посаду.
Також голова Верховного суду очолює слухання з імпічменту президента

 Агентства Конгресу
Останнім часом роботи у Конгресі стає дедалі більше, і тому законодавці почали опиратись на
поради і допомогу деякого числа допоміжних агентств. Серед них одне з найважливіших - Бюджетне
агентство Конгресу. До його складу входить група експертів у галузі економіки та статистики, які
допомагають законодавцям, надаючи їм незалежну думку про бюджетні пропозиції президента. Ще
одне важливе агентство - Бібліотека Конгресу, що є одночасно дослідним центром і національною
бібліотекою США. У ній, зокрема, містяться найцінніші історичні документи, в тому числі і Декларація
незалежності і конституція.
Виконавча влада[ред. | ред. код]
Виконавча влада відповідає за виконання законів на всій території країни. Вона представлена в особі
президента, віце-президента, кабінету міністрів і незалежних агентств. Глава виконавчої влади -
президент - зобов'язаний піклуватися «про точне виконання законів», і «захищати конституцію». У
цьому йому допомагає широка мережа федеральних департаментів і агентств - приблизно 4 млн
чоловік.

 Президент
Президент - глава держави і виконавчої влади, а також верховний головнокомандувач. В обов'язки
президента входить укладання міжнародних угод, підписання і накладення вето на законопроекти,
призначення членів кабінету, Верховного суду, послів, а також питання помилування. Завдяки
статусу єдиної супердержави світу, президента США часто називають наймогутнішою людиною на
планеті. Незважаючи на всю повноту влади, діяльність президента регулюється системою
стримувань і противаг, закріпленої в конституції. І все ж останнім часом важливість міжнародної
політики та роль, яку відіграють у ній США, істотно збільшили владу президента. Законодавча влада
може наглядати за діяльністю президента. Вона може відмовитися прийняти законопроект, внесений
президентом або його радниками, має затверджувати бюджет, оголошення війни і міжнародні угоди,
може скасовувати вето президента і зміщати його з посади за допомогою процедури імпічменту,
обирає переможця президентських або віце-президентських виборів, якщо жоден з кандидатів не
заручився підтримкою більшості членів виборчих колегій. Президент повинен звітувати перед
Конгресом про виконану роботу, виступаючи із щорічним зверненням «Про становище країни».
Судова влада також може наглядати за діяльністю президента. Вона може оголошувати його
розпорядження неконституційними. Під час процедури імпічменту голова Верховного суду стає
президентом Сенату

 Кабінет
Кабінет міністрів традиційно складається з віце-президента і глав 15 міністерств - сільського
господарства, торгівлі, оборони, освіти, енергетики, охорони здоров'я, внутрішньої безпеки, міського
розвитку, внутрішніх справ, праці, транспорту, фінансів, у справах ветеранів та юстиції, а також
державного департаменту. Глави міністерств призначаються президентом і повинні бути затверджені
більшістю в Сенаті. До складу кабінету за бажанням президента можуть бути внесені й інші
департаменти. Міністри повинні працювати в постійному контакті з профільними комітетами
Конгресу, який контролює їх бюджет і приймає закони; вони напряму впливають на роботу
виконавчої влади.

 Виконавче управління
Члени Виконавчого управління працюють безпосередньо з президентом. Після чергових виборів
зазвичай, якщо до влади приходить інший президент, склад управління та його структура повністю
міняються. Установи, що входять в управління, дають поради президентові і стежать за тим, як
виконуються президентські розпорядження. Провідна роль віддається Раді національної
безпеки (NSC) і Адміністративно-бюджетного управління (OMB). NSC розробляє рекомендації
президенту по зовнішній і внутрішній політиці. Його головою є сам президент. Крім нього, до ради
входять віце-президент, радник з національної безпеки, міністри оборони та фінансів, а також голова
державного департаменту. OMB допомагає президентові у розробці федерального бюджету і планує
видаткову його частину.

 Віце-президент
Віце-президент - другий після президента чиновник у структурі виконавчої влади. Він стає головою
держави, якщо президент не може продовжувати виконувати свої повноваження. Він є президентом
Сенату, і у разі рівності голосів володіє вирішальним голосом. Віце-президент також головує на
спільному засіданні Конгресу, коли підраховуються голоси колегії вибірників на президентських
виборах. У XX столітті роль цього чиновника помітно зросла: віце-президента стали запрошувати на
засідання уряду. У 1949 році Конгрес призначив віце-президента одним з членів Ради національної
безпеки.

 Незалежні агентства
У системі виконавчої влади є кілька адміністративних управлінь, діяльність яких виведена з-під
формального президентського контролю. Вони є незалежними доповненнями до структури уряду і
засновуються Конгресом для надання спеціальних послуг та допомоги владі. Серед них
- Центральне розвідувальне управління, поштова служба і Агентство з охорони навколишнього
середовища.

Судова влада[ред. | ред. код]

Судова влада дає тлумачення законів, прийнятих Конгресом. Вона складається з Верховного суду і
федеральних судів нижчих інстанцій. Трактуючи закони, суд може прийти до висновку, що той чи
інший закон, в тому числі і прийнятий окремими штатами, порушують конституцію.

 Верховний суд
Верховний суд США - суд вищої інстанції. Його рішення не підлягають апеляції і можуть бути змінені
тільки іншим рішенням Верховного суду чи поправками до конституції. Число членів Верховного суду
визначається Конгресом, проте з 1869 року їх число незмінне - дев'ять. Кандидатури вносить
президент, після чого їх має затвердити Cенат. Членство у Верховному суді довічно, проте судді
можуть піти у відставку, на пенсію або бути зняті з посади. Головний обов'язок Верховного суду -
вивчати закони і дії уряду з тим, щоб вони не порушували конституцію. Президент може наглядати
над судовою владою. Наприклад, він призначає суддів та може оголошувати про помилування
засуджених злочинців Законодавча влада також може наглядати за діяльністю судової влади. Вона
призначає федеральних суддів, може знімати суддів з посади, може вносити поправки до конституції
та змінювати розмір і структуру судів нижчих інстанцій та встановлює бюджети судів.

 Суди нижчих інстанцій

Нарівні з установою Верховного суду третя стаття американської конституції закликає Конгрес
створити суди нижчих інстанцій для інтерпретації федеральних законів локально. У відповідь конгрес
створив деяку кількість окружних і апеляційних судів, а також спеціальних судів, наприклад,
податкового. У США існують 94 окружні суди. У їх юрисдикції - федеральні кримінальні та цивільні
справи. В Америці також є 13 апеляційних судів - по одному на 11 географічних регіонів, один - в
окрузі Колумбія і один - для розгляду справ із спеціальних судів нижчої інстанції. У ці 13 судів справи
надходять з федеральних окружних судів. Проте більшість судових справ у США - в тому числі й
кримінальні - розглядаються в судах штату на основі законів штату, які можуть сильно відрізнятися в
різних регіонах (наприклад, смертна кара).

6.презентація

7. презентація

Система «стримувань і противаг» — це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів,

форм, методів, процедур, головним завданням яких є забезпечення реалізації принципу розподілу
єдиної державної влади, недопущення домінування однієї гілки влади над іншою і досягнення
динамічної стабільності між ними.
Система «стримування і противаг» є основою демократичного політичного режиму. Саме вона
забезпечує демократичний, правовий характер держави та ефективність її функціонування. В різних
країнах має свої особливості, залишаючи при цьому незмінним головний принцип: на будь-яку
спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та повноваження іншої гілки остання має
законодавчо закріплені механізми протидії.
Реалізація системи стримувань і противаг пов'язується з необхідністю не лише запобігти надмірній
концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів,
слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню можливого протистояння
всередині державного механізму.
У широкому сенсі стримування і противаги є особливими формами й методами, за допомогою яких
підтримується їхні відносна рівновага. «Стримування» і "противаги, з одного боку, вони створюють
потенціал для вирішення конфліктів шляхом переговорів, угод і компромісів, а з іншого, заохочують
органи влади до взаємного пристосування та співпраці.
Періодизація етапів генезису системи стримування і противаг[ред. | ред. код]

 дослідження доктрини системи «стримування і противаг» в працях античних філософів та

зародження елементів цієї системи в державному будівництві країн тих часів;
 розвиток доктрини системи «стримування і противаг» в політично-правовій думці середньовічних
мислителів;
 розроблення класичної моделі принципу розподілу влад та виділення в ній системи
«стримування і противаг»;
 закріплення системи «стримування і противаг» в конституційно правових актах та її
впровадження в механізмі організації та функціонування органів державної влади;
 сприйняття системи «стримування і противаг» як необхідної складової теорії правової
держави та її широка реалізація в механізмі державної влади країн світу;
 розвиток і модифікація системи «стримування і противаг» у сучасній конституційній теорії та
практиці.
Системі «стримування і противаг» притаманні наступні специфічні ознаки[ред. | ред. код]

 вона застосовується лише в країнах, де реалізований принцип розподілу влади;

 системність та цілісність її елементів, тобто концепція стримувань і противаг діє як цілісна
система взаємопов'язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні
забезпечити баланс влади в системі;

 реалізується через систему політико-правових засобів втручання однієї гілки влади у

сферу компетенції іншої, а також незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок
державної влади;
 запобігає узурпації влади, створюючи систему комплексних елементів контролю за діяльність
гілок державної влади;
 зазначена система застосовується щодо всіх органів державної влади;
 зміст такої системи залежить від характеру і рівня розвитку державного механізму країни, стану
економіки, від історичних, національних, політичних та інших
традицій, які склалися в суспільстві;

 гарантує основні права і свободи людей, тим самим створюючи базу для існування
демократичної правової держави.
8. Білль про права (англ. Bill of Rights) — неофіційна назва перших десяти поправок до Конституції
США, які закріплюють основні права і свободи громадян. Поправки були запропоновані Джеймсом
Медісоном 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу США першого скликання і вступили в силу 15
грудня 1791 року[1]. Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий
статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських
прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони
та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи[2].
В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились
норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

 В першій поправці закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право
звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань.
 Друга поправка гарантує право громадян носити зброю.
 Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника в мирний час, та
допускає (у порядку, встановленому законом) — під час війни: «У мирний час жоден солдат не
повинен квартирувати в будь-якому будинку без згоди на це власника; під час війни таке
розквартирування може відбуватися лише у встановленому законом порядку».
 Згідно з четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та вилучення
майна.
 П'ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без
законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного
користування без справедливої винагороди; встановлена заборона притягати до
відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе.
 Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із
суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на
примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката
 Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як згідно із нормами загального
права.
 Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та
жорстоких і незвичайних покарань.
 Дев'ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.
 Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не
заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.
На думку дослідників, умовно текст Біллю про права можна розділити на 2 частини: у першій з них
закріплені класичні демократичні права і свободи громадян, а в другій — гарантії їх реалізації,
названі у П'ятій поправці «належної правової процедури»[2].

"Білль про права" 1791 року

Конституція 1787 року не містила розділу, присвяченого правам і свободам американських громадян.
У ній були лише позначені загальні положення про судові гарантії, статус і права громадянина в дусі
суворої законності. Сама ж ідея гарантованості цивільних прав походила від Декларації незалежності
1776 року, тому вже в перебігу ратифікації штатами Конституції було порушено питання про
необхідність доповнення ухваленого тексту положеннями про цивільні права.

В 10 з 13 конституцій окремих штатів було представлено спеціальний білль щодо прав, який
ґрунтувався на Декларації прав штату Вірджинія 1776 року, ухваленої ще до проголошення
незалежності. Найдокладнішими були відповідні розділи в конституціях штатів Мериленд і
Массачусетс. Деякі штати відмовилися ратифікувати Конституцію США через відсутність в ній білля
про права громадян. Хоча спочатку творці Конституції передбачали віднести регулювання цивільних
прав і свобод до компетенції штатів, тепер було визнано необхідність досягнення компромісу.
Ініціатором розроблення загальнодержавного документа щодо цивільних прав виступив Джеймс
Медісон, який у червні 1798 року запропонував Першому конгресу федерації проект загально-
федерального білля про права. Проект підтримав Томас Джефферсон. Закріплення цивільних прав і
свобод в його уявленні було не тільки необхідним саме по собі, а й мало стати однією з гарантій
загального правового устрою держави, запорукою від зловживань з боку законодавця.

Конгрес затягнув обговорення поправок до Конституції до серпня 1789 року. Узгоджений проект з
деякими змінами було схвалено 25 вересня 1789 року у вигляді десяти поправок до основного тексту
Конституції. До грудня 1791 року вони були ратифіковані штатами. Проголошені в "Біллі" права і
гарантії були найсуттєвішими порівняно з тим, що містили конституції більшості штатів, але вони
були всезагальними і створювали значний для XVIII століття ступінь загальнодержавного
демократизму. Поправки мали як мінімум подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу
загально-федерального контролю і законодавства відносно цивільних прав і свобод; по-друге,
вперше у сфері політичного законодавства їх було побудовано як заборони і обмеження, що
накладалися, в тому числі на законодавців.

У "Біллі про права" закріплювалися основні демократичні права і свободи політичного характеру:
свободи віросповідування, слова, друку, зборів та петицій. Народу гарантувалася цивільна і
особиста недоторканність: особи, житла, паперів та майна. Істотною гарантією цивільної свободи
мало стати право на носіння зброї, яке визнавалося "необхідним для безпеки вільної держави" і не
могло обмежуватися владою. Цикл поправок присвячувався судовим та карно-правовим гарантіям:
громадянам надавалося невід'ємне право на розгляд справи у суді присяжних, діяла презумпція
невинуватості (ніхто не міг спонукатися свідчити проти самого себе), без суду заборонялося
позбавляти життя, свободи або власності, обвинуваченому забезпечувалися права процедури
habeas corpus при забороні на надмірні застави. Важливе значення мала дев'ята поправка, де
проголошувалася можливість державного визнання й інших цивільних прав, безпосередньо не
перелічених, але нібито таких, що випливали із загальної доктрини природних і невідчужуваних прав
громадян.

Конституція Північноамериканської держави, яка склалася в 1787-1791 роках, зберігала свою силу
понад 200 років і стала основою подальшого державно-політичного розвитку США. її
основоположним принципом було закріплення представницької демократії, яка гарантувалася
організацією управління на основі поділу влади, а також вибірністю державних інститутів різних
рівнів.

5 січня 1798 року і 25 вересня 1804 року відповідно були прийняті ще додаткові 11-та і 12-та
поправки до Конституції США відносно юрисдикції Сполучених Штатів і президентських виборів.

9. Громадянська війна та її вплив на розвиток законодавства США (1861-1865рр.)

З часу завоювання незалежності та утворення федеративної держави в країні були усунені

перешкоди на шляху до бурхливого розвитку буржуазних відносин. У кінці XVIII ст. тут відбувається
промисловий переворот. Однак він охопив лише північні штати. Південь продовжував залишатися
сільськогосподарським і рабовласницьким (в 1860 р. тут нараховувалося близько 4 млн рабів).

Усередині американського суспільства, у конгресі точилася постійна боротьба капіталізованої

системи Півночі й рабовласницького Півдня. На певний час конфлікт між прихильниками і
противниками рабства був вирішений шляхом штучного розмежування: північніше 36 градусів
північної широти і західніше ріки Міссурі рабство заборонялося.

Республіканська партія, яка ставила за мету скасування рабства, на президентських виборах у

листопаді І 860 р. одержала перемогу.

Президентом був обраний категоричний противник рабства Авраам Лінкольн. Співвідношення сил
різко зсунулося в бік промислової Півночі. Розуміючи, що питання скасування рабства із риторичного
перейшло у практичну площину, південні штати вирішили діяти рішучіше. На початку 1861 р. 11
південних рабовласницьких штатів оголосили про свій вихід зі складу США. Вони утворили союз
"Конфедерація американських штатів", обрали свого президента Д. Девіса, прийняли конституцію,
проголосили столицею м. Річмонд. Заколот розділив країну на дві частини зі своїми президентами,
парламентами і столицями.

У квітні 1861 р. південні штати розпочали воєнні дії проти північних. Тоді ж відповідно до Конституції
А. Лінкольн оголосив південні штати заколотниками. Розпочалася громадянська війна, яка
закінчилася 26 травня 1865 р. перемогою Півночі. Конфедерація південних штатів припинила своє
існування. На президентських виборах у листопаді 1864 р. Лінкольна було переобрано, а 14 квітня
гад час святкування з нагоди перемоги у громадянській війні президент А. Лінкольн був смертельно
поранений.

Громадянська війна призвела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі

Сполучених Штатів. Вона знищила рабовласництво, ліквідувала залишки докапіталістичних
соціальних структур, завдяки Гомстед-акту1 остаточно вирішила аграрне питання шляхом передачі
раніше націоналізованих земель Північного Заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так
званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, де основною фігурою
стає капіталістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися
продовженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність.

Які наслідки для державно-правового розвитку США мала громадянська війна?

По-перше, було скасоване таке ганебне для XIX ст. явище, як рабство. На перших порах
рабовласництво було скасоване Прокламацією президента Лінкольна (1863 р.) на територіях
бунтівних штатів. А згодом, із завершенням громадянської війни, у 1865 р., було прийнято XIII
поправку до Конституції, яка проголосила скасування рабства. Відповідно до неї в Сполучених
Штатах "не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування, крім тих випадків, коли це є
покаранням за злочини".

Однак негри і після цього землю не отримали. Більше того, щоб забезпечити плантації робочою
силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву "Чорних кодексів":

 - негри, що не мали роботи, визнавалися бродягами, за що рішенням суду вони каралися

штрафами, а при їх несплаті - примусовими роботами на плантаціях. Так виникло
 "кримінальне рабство", яке зводило в могилу майже половину засуджених. Страх перед
звинуваченням у бродяжництві примушував негра найматися на будь-яку роботу за найменшу
платню;
 - неграм заборонили займатися ремісничими професіями і торгівлею, а дозволялася лише
праця на плантаціях і у складі прислуги;
 - негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в "учнівство" білим
господарям. Останні мали годувати і одягати негрів, але мали право користуватися їхньою
працею та застосовувати "помірні тілесні покарання";
 - нефам не дозволялося володіти землею, носити зброю, проводити мітинги і збори. Вони
позбавлялися права на працю, на судовий захист і самозахист.

Конгрес під приводом запобігання зіткненням чорного і білого населення запропонував законопроект
про низку обмежень для негрів: проїзд у спеціальних вагонах, поселення у відведених кварталах,
навчання у визначених школах тощо. Цим було покладено початок політики сегрегації'.

По-друге, громадянська війна призвела до серйозних змін у правовій і політичній системі США. У
1865 р. конгрес за відсутності депутатів південних штатів приймає знамениту XIV поправку до
Конституції, якою встановлювалося, що "особи, народжені чи натуралізовані у Сполучених Штатах і
підлеглі їх владі, є громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають". Штатам
було заборонено видання законів, що обмежують привілеї та вольності громадян держави. Жоден
штат не може позбавити будь-яку особу життя, свободи чи власності "без належної судової
процедури".

XIII та XIV поправки до Конституції створювали юридичні основи не тільки для звільнення негрів, а і
зрівняння їх у правах з білими громадянами. Наслідком громадянської війни стало прийняття у 1870
р. XV поправки, котрою заборонялася дискримінація на виборах за ознакою раси чи кольору шкіри.

По-третє, важливим наслідком громадянської війни стало значне посилення президентської влади.
Президентом США після убивства Лінкольна став віце-президент Джонсон, який був прихильником
південних штатів. Він оголосив амністію учасникам Конфедерації, допоміг уникнути відповідальності
її президенту Девісу. За його порадою південні штати відмовилися від ратифікації XIV поправки. У
відповідь на це конгрес у березні 1867 р. прийняв закон "Про реконструкцію Півдня", а слідом за ним
- ще три законодавчі акти, що деталізували процедуру проведення радикальної перебудови у
південних штатах.

Штати розгромленої Конфедерації були поставлені під контроль федеральних військ, їх територія
поділялася на п'ять військових округів на чолі з генералами, котрі наділялися не лише військовими
повноваженнями, а й перебирали на себе усю повноту влади. Місце загальних судів зайняли
військові трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що брали
участь у заколоті, заборонялася політична діяльність, а лідерів заколотників взагалі позбавили права
голосу.

Такі надзвичайні заходи, як було заявлено на засіданні конгресу, були розраховані на повернення до
конституційного порядку в усій державі. Південні штати були змушені погодитися на відновлення
довоєнних порядків і ратифікацію поправок до Конституції. Рішенням Верховного Суду у 1868 р.
федерація була проголошена непорушним союзом, право штатів на сецесію (вихід зі складу
держави) було скасоване. Перемога Півночі призвела до зміцнення американської федерації,
посилилася президентська влада, зріс авторитет Верховного Суду.

Незважаючи на такі кардинальні заходи, до фактичної рівноправності в суспільному житті держави

було ще далеко. Ігноруючи XIV і XV поправки до американської Конституції, південні штати
блокували участь негрів у виборах посадових осіб не лише у своїх штатах, але й до конгресу США. З
цією метою запроваджувалися цензи грамотності та різноманітні принизливі іспити для чорношкірих.
Негрів, які бажали участі у політичному житті, піддавали так званому "суду Лінча", що було
незаконною саморозправою. За законами південних штатів, які згодом поширилися на всю країну,
негри повинні були поселятися в особливих кварталах, їздити в спеціальних вагонах, навчатися в
окремих школах. Шлюби між білими і чорними заборонялися під страхом кримінального покарання.
Звернення до Верховного Суду за захистом принципу "рівних гарантій", декларованих XIV
поправкою, не приносило очікуваних результатів1. А в 1898 р. Верховний Суд визнав
конституційними обмеження виборчих прав нефів.
Теория природного права роздилення влади монеське, суспыльний догово коспэ, медольсон