1.

Загальні відомості про населення Північної Америки

Перші люди прийшли в Північну Америку, як вважають вчені, з Азії по сухопутному мосту, що тисячі
років тому існував на місці Берингової протоки. Тому корінні народи – індіанці та ескімоси –
належать до монголоїдної раси. Доказом того, що прабатьківщиною індіанців була Азія є численні
зовнішні ознаки: темна шкіра з червонуватим відтінком, жорстке пряме волосся на голові, темний
колір очей, широке обличчя. Численні індіанські племена розмовляли сотнями різних мов. Вони
займалися різною господарською діяльністю: ескімоси на півночі – полюванням на морського звіра,
риболовлею, розведенням оленів, заготівлею пушини; індіанці у лісах – полюванням і риболовлею, а
на півдні – землеробством, скотарством, ремеслами (ткацтвом, плетінням, керамікою). Основна
частина індіанських племен була зосереджена в Мексиці (ацтеки, майя), де утворилися великі
держави з порівняно розвинутими господарством і культурою.

З ХV ст., після відкриття Америки Х. Колумбом, на материк почали прибувати переселенці. Відтоді
почалася колонізація материка іспанцями, англійцями, французами – представниками європеоїдної
раси. Їх облаштування на нових землях супроводжувалося, як і на інших материках, знищенням і
витісненням на малопридатні для життя землі корінного населення. Представники негроїдної раси –
африканці – як і в Південній Америці, були завезені у ХVІ–ХVІІІ ст. у якості рабів для роботи на
плантаціях.

Сучасний склад населення материка

Нині в Північній Америці проживають 460 млн осіб. З різних народів і рас склалися нові нації зі своїми
традиціями – американці США, англо-канадці та ін. Серед них переважають нащадки переселенців з
Європи: в США – вихідців переважно з Великої Британії, Канаді – з Великої Британії і Франції, на півдні
материка – з Іспанії. Тому державними мовами в країнах континенту є англійська, французька,
іспанська. Протягом останнього століття у пошуках нових земель і кращої долі в Північній Америці
оселилося багато українців. І до цього часу на материк щорічно приїжджають близько півмільйона
осіб з усіх куточків світу.

Корінні ж жителі складають лише близько 1 % населення материка. Більша частина індіанців живе в
Мексиці і країнах Центральної Америки, а ескімоси – на узбережжі Північного Льодовитого океану і
півдні Гренландії. Корінне населення розмовляє багатьма мовами. Крім них в Північній Америці
проживають мільйони нащадків різних народів Африки – афроамериканці. Внаслідок змішаних
шлюбів з'явилися метиси і мулати. Отже, населення Північної Америки формувалося з представників
усіх трьох основних рас людства.

2. Особливості господарства, традиційна матеріальна й духовна культура ескімосів та алеутів

Винятково важливу роль у господарстві ескімосів відігравав морський звіробійний промисел, що
давав їм усе необхідне для життєзабезпечення: м'ясо і жир були їжею; шкури використовувалися для
виготовлення одягу, взуття, начиння, обладнання і утеплення житла, виготовлення каяків, упряжі,
ременів для гарпунів, сіток; з кишок шили водонепроникний одяг, ними затягували віконні отвори; із
сухожилля робили нитки і мотузки; салом морського звіра, яке спалювали в кам'яних каганцях, осві-
тлювали і зігрівали житло; кістки китів йшло на спорудження каркасу житла та кріплення підземних
переходів до нього.

Прийоми полювання в ескімосів достатньо різноманітні. В усіх ескімосів, за винятком аляскінських,

було поширене зимове полювання біля дихальних отворів у льоді, в які входив лише ніс тюленя.
Інший відомий спосіб полювання на тюленів — підповзання. Ескімоси дельти р. Маккензі на тюленів
ставили сітки з китового вуса чи шкіряних шворок, а канадські й гренландські ескімоси полювали
гарпуном з краю криги та ін. Коли ж море було вільне від льоду, то мисливці випливали на шкіряних
човнах — каяках. При полюванні на китів та перевезенні вантажів використовували великі шкуряні
плоскодонні човни — уміаки. Вони сягали 8 м завдовжки. Гребцями на них були жінки, рульовими —
чоловіки. При перекочівках уміаками перевозили вантажі, дітей, старих людей. Основним знаряддям
морського полювання був гарпун з відокремлюваним кістяним наконечником. Важливу роль
відігравало також сухопутне полювання. Влітку стада карібу йшли до берега моря майже завжди
одними шляхами. На них ескімоси полювали переважно способом загону. Оленні ескімоси, крім того,
влаштовували засідки на місцях водних переправ стад. На воду вони випливали в каяках. Узимку
вони полювали на оленів, викопуючи ями в снігу і накривали їх зверху хмизом та оленячим мохом. На
шляхах до водопоїв мисливці розставляли ремінні петлі і т.п. Тундрові ескімоси не заходили в ліси,
боялись їх. Узимку, звичайно, вони жили впроголодь. Нестачу харчів поповнювали завдяки рибній
ловлі, інколи — полюванню на мускусних биків. На них нацьковували собак. Тварини не тікали, а
збивались у стада, займали кругову оборону. Мисливці вбивали тварин з луків чи заколювали
ратищами.

Зграї голодних вовків завжди кружляли навколо зимівок. Ескімоси біля своїх жител розкидували
кульки, зроблені із скру-чених у тугу спіраль гострих і тонких китових пластин довжиною 50 см.
Спіраль густо змащували китовим жиром, формували з неї кульку і заморожували. Голодний вовк
проковтував таку кульку, в його шлунку вона розмерзала, а пластинки випрямлялись і протикали його
шлунок.

Зрідка ескімоси полювали на птахів. Поширеним таке полювання було в ескімосів крайнього
північного заходу Гренландії. Тут на птахів полювали дротиками, які кидали при допомозі дощечок,
кидальними болами (кілька просвердлених кістяних кульок зв'язували між собою сухожиллям) чи
забивали камінням. Повсюдно на водоймах ескімоси займалися рибальством. Рибу ловили сітками,
сачками, риболовецькими гачками, влаштовуванням загат, її стріляли з лука, багрили і т.п.

Морське і сухопутне полювання та рибальство були виключно чоловічими заняттями. Жінки

займалися збиральництвом і веденням домашнього господарства. При полюванні на китів жінки
залучалися до участі в ньому лише як гребці.

Стійбища ескімосів складалися з кількох жител, в яких мешкали 3-4 споріднені сім'ї. Існувало два типи
житла: зимове і літнє. Найдавнішим зимовим житлом була трохи заглиблена в землю куполоподібна
кам'яна будівля. її розміщували переважно на схилі. До неї вів довгий прохід з каменів, який зверху
присипали глиною. Вхід у житло закладали плоскою кам'яною брилою. Стіни над землею складали з
китових ребер і каменів або лише з китових ребер. Цей каркас накривали тюленячими шкурами, які
міцно прив'язували одна до одної і до кісток. Зверху накидали шар гілочок вересу і знову накривали
шкурами. У внутрішньому просторі житла влаштовували нари-лежанки і підвищення для ламп.

У центральній частині американської Арктики ці кам'яно-кістяно-шкіряні житла замінювали сніговими

"іглу". На Лабрадорі, Алясці і Гренландії "іглу" — лише тимчасове житло. Укладали таке житло зі
снігових брил справа наліво у вигляді спіралі. Ззовні під снігом рили тунель до іглу. Якщо товщина
снігу була недостатньою, то прохід вимуровували із снігових плит. Діаметр іглу 300-400 см, висота —
200 см. Велике іглу в діаметрі сягало 900-1000 см, а у висоту — 300-350 см. Велике іглу
використовували для проведення зборів, влаштування свят.

Збудувавши іглу, всередині нагрівали повітря, щоб сніг пустив вологу, влігся і набрався води. Коли
стіни були вже достатньо зволожені, в іглу впускали холодне повітря і давали стінам промерзнути.
Стіни покривалися плівкою льоду, а іглу ставала монолітним снігово-льодовим куполом. Верх цього
купола витримував кількох чоловік. Вдень у житлі було дуже світло. На час полярної ночі вікна іглу
закладали скибками тонкого озерного льоду. Освітлювали і опалювали іглу жировими лампами.

В іглу звичайно жили дві сім'ї. Кожна з них займала одну половину житла, мала свою лежанку,
накривалась одним, зшитим з оленячих шкур покривалом. Інколи для спання ескімоси
використовували мішки з хутра, бо середня температура житла складала лише 2-3 градуси вище нуля.

На Алясці ескімоси жили в чотирикутних землянках з дерев'яною основою. При спорудженні

землянки викопували яму глибиною до 100 см. У її кутах вбивали стовпи 400 см заввишки. Стіни
закладали дошками. Конічний дах споруджували з товстих стовбурів. Посередині даху залишали
отвір для виходу диму і освітлення. Долівку настеляли дошками. До землянки вів довгий підземний
прохід. У середині житла влаштовували підняті над долівкою нари. їх ширина сягала 150-200 см.

Літнє житло ескімосів — це палатки на 3-4 пари жердин. До їх верху прив'язували поздовжню
жердину, що виконувала роль гребеня. Цей каркас покривали шкурами оленів. Краї шкур притискали
до землі великими каменями.

Одяг ескімосів максимально пристосований до умов холодного клімату. Оленяче хутро і глухий крій
чудово захищали тіло від холоду, вітру і вологи. Чоловіки одягали коротку глуху куртку з капюшоном з
оленячих чи тюленячих шкур хутром усередину. Поясний натільний одяг являли собою коротенькі
шкіряні натазники, зверху на них одягали зшиті зі шкур оленя, тюленя чи білого ведмедя штани до
колін. На ноги натягали довгі панчохи хутром до тіла і взували чоботи зі шкір оленя чи нерпи хутром
назовні. Жіночий одяг шили з такого ж матеріалу. Він за формою і кроєм був близький до чоловічого.
Жінки одягали натільні шкіряні сорочки, а зверху короткі куртки, що оздоблювались аплікацією. На
куртку ззаду пришивали мішок, в якому носили дітей. Тихоокеанські ескімоси шили куртки без
капюшона зі шкурок морських птахів

Основними заняттями алеутів до приходу європейців були морське полювання, рибальство і

збиральництво. Але при цьому головну роль відігравало полювання на морського звіра. Для по-
лювання об'єднувались у групи по 15-20 чоловік, але в море випливали кожен на власній шкіряній
байдарці, що дуже схожа на ескімоський каяк.

У морському полюванні важливу роль відігравали байдарки, їх каркас зв'язували з гнучких жердок у
вигляді решітки. Таку основу обтягували шкурами сивучів і нерп, а зверху залишали отвір (люк) для
гребця. Весла використовували дволопатеві. Мисливець одягав непромокальний одяг, підперезавши
його широким поясом з кишок сивуча. Сідаючи в отвір байдарки, мисливець його закупорював.
Загрозу могли становити лише розриви шкіри чи перекидання байдарки. У таких випадках мисливці
трималися на воді за допомогою надутих міхурів сивучів і нерп.

При полюванні використовували різні знаряддя: на бобрів полювали невеликими гарпунами з

відокремлюваним наконечником; на китів, нерп і сивучів — списами чи важкими гарпунами; на
сухопутного звіра — за допомогою лука і стріл; на птахів — за допомогою боли, що дуже схожа до
ескімоської. Чоловіки ще займалися рибальством. Рибу ловили риболовецькими гачками, сачками і
невеликими сітками, влаштовували загати з дерева і каменю, рибу били остенями і багрили. Рибу їли
свіжою, інколи її сушили.

Збиральництвом займалися жінки і діти. Збирали морських їжаків, крабів, пташині яйця, молюски,
морську капусту, ягоди, викопували коренеплоди і т.ін.

Знаряддя праці, промислову і бойову зброю, домашнє начиння алеути виготовляли з дерева плавуна,
каменю і кістки. З каменю виготовляли ножі різної форми, в тому числі кинджали. Універсальною
зброєю алеутів вважався широкий, трохи вигнутий кам'яний ніж. Кам'яними були також сокири, що
кріпилися до дерев'яних ручок прив'язуванням. Для розколювання дерева використовували клини з
кістки. Голки для татуювання також виготовляли з кістки, а голки для шиття — з пташиного пір'я.
Жінки звичайно шили, вишивали, виготовляли обтяжку для байдарок, плели кошики і циновки, сумки
і сітки, художні плетива і т.ін.

Чоловіки і жінки одягали довгий одяг глухого крою без капюшона (парки). Чоловічу парку шили з
пташиних шкірок, жіночу — зі шкури морського бобра чи котика хутром до тіла. У море чи на дощову
погоду зверху одягали глуху куртку з капюшоном (камлейку) з кишок сивучів, моржів чи китів.
Капюшон і рукави камлейки затягували шворками. Зшивали шкурки і кишки нитками із сухожилля.
Найдавніший вид взуття — чоботи (торбасй) зі шкур морських тварин, халяви виготовляли з горла
сивуча. Підошви викроювали з ластів сивуча. На голову алеути одягали капелюхи з відкритим верхом.
Капелюхи з конічним верхом носили лише багаті.
3. Господарство, традиційна матеріальна й духовна культура лісових мисливців Північної Америки
Аборигени Канади, внутрішніх районів Аляски та лісової смуги півночі США належать до
американської підраси великої монголоїдної раси, розмовляють мовами алгокіно-мосанської групи
та мовної групи на-дене, нині сповідують християнство, зберігають чимало первісних релігійних
вірувань і шаманізму. Індіанців окресленої території називають ще лісовими мисливцями Канади і
США. їх господарство належить до ГКТ рухливих мисливців, риболовів і збирачів тайги і тундри.

Більшість просторів лісової смуги Канади населена мисливсько-риболовецькими племенами

атапасків: чейпаваї, тацаноти-ни ("жовті ножі"), етчаотини, тлінгчадини ("собачі ребра"), кау-чодини
("заячі ребра"), цатини ("бобри"), нахани, секани, талта-ни, такули ("носильники"), чілкотини та ін.

Залежно від локальних особливостей природно-географічних умов в одних племен переважало

лісове полювання, в інших — рибальство. Улітку більшість місцевих індіанців була зайнята в
рибальстві, а взимку — в полюванні на оленів, лосів, мускусних биків, ведмедів, зайців та іншу
дичину.

До приходу європейців полювання на хутрового звіра тут відігравало другорядну роль. Торгівля з
європейцями перетворила його у провідний промисел. Полювання на бобрів, видр, куниць, ондатр
почало витісняти полювання на м'ясних тварин. Завдяки полюванню на хутрового звіра тут швидко
поширилися металеві капкани та вогнепальна зброя.

Найпростішим традиційним знаряддям полювання місцевих індіанців був зашморг із довгих

гладеньких ремінців, що прив'язувалися до 2-метрової палиці. Зашморг ставили на стежках, де ходять
тварини. Втрапивши головою у зашморг, рухом уперед тварина затягувала його. Крім того,
використовували й інші пастки: зашморг, що відривав тварину від землі; підвішену важку колоду;
сітки для вилову бобрів під льодом і т.ін. Але аборигени переважно полювали за допомогою лука і
стріл та довгих списів.

М'ясну тушу на стійбище привозили тобоганом (однополоз-ними санями). М'ясо споживали печеним
і вареним, робили запаси (сушили, вудили, виготовляли м'ясні паштети).

Широко в житті лісових мисливців використовувалися шкури лося і оленя. З них виготовляли
покривала для житла, ковдри, домашнє начиння, ремені, взуття, одяг тощо. Обробкою шкур
займалися жінки. Вони зі свіжої шкури зішкрібали жир і шерсть, потім вимочували шкуру два-три дні
в холодній воді, виймали і розтягували на рамі для просушування. Щоб надати шкурі м'якості, її
натирали жиром, скочували і зберігали в теплому місці. Згодом її день вимочували в теплій воді, а
потім два чоловіки впродовж цілого дня м'яли шкуру до повного висушування. Так одержували білу і
м'яку замшу.

Рибальство давало помітну частку продуктів харчування. Ловили рибу руками, кошиками,
риболовецькими гачками, вершами, сачками, сітками, били її остенями, баграми і т.п. Рибу їли
сирою, печеною і вареною. На запас рибу сушили і вудили.

Збиральництво відігравало допоміжну роль. Ним займалися жінки і діти. До приходу європейців
лісові індіанці солі не знали. Необхідну для організму сіль вони одержували разом з м'ясною їжею.
Індіанці охоче жували смолку, яку готували зі смерекової смоли. Кору червоної плакучої верби
висушували і курили, з неї ж заварювали чай і т.п.

Лісові мисливці вели рухливе життя, а тому транспортні засоби мали для них важливе значення.
Взимку вони користувалися лижами-снігоступами і санками. Для перевезення вантажів
використовували однополозні сани (тобоган), якими транспортували більшість вантажів. Тобоган
тягли вручну, запрягали в нього собак, а тлінгчадини — лося. Важливе значення мали у лісових
мисливців легкі берестяні човни.
Предмети побуту і посуд виготовляли з дерева та берести, а кошики — з лози і корінців. Кожен член
родини мав свою глибоку і мілку тарілку, чашку, вирізану з берези, ніж і ложку.

Лісові індіанці шили одяг із замші оленячих шкур нитками із сухожилля за допомогою кістяної голки.
Крім того, шили його з нарізаних стрічок заячого хутра, а індіанці монтаньє і наскапи з таких стрічок
ще й виплітали окремі складові одягу. Особливо славилися плетені хутряні ковдри.

Чоловічий і жіночий одяг шили і вишивали жінки. Він відрізнявся лише довжиною: чоловіча сорочка
закривала коліна, а жіноча — сягала щиколоток. Чоловіча сорочка звисала спереду і ззаду довгими
трикутними хвостами. На рукавах, грудях, спині, по подолу сорочку вишивали, нашивали смужки, а
низ — оторочували замшевою торочкою. Взимку одягали сорочку з хутра такого ж крою, а зверху
накидали плащ із хутра. Поясний одяг чоловіків: ногавиці — прилягаючі до тіла вузькі замшеві штани.
Взимку одягали ногавиці із заячих шкурок. Спереду і з боків їх оздоблювали складним орнаментом
червоного кольору. Жіночі замшеві сорочки-сукні досягали майже щиколоток. їх рівний йодол
оздоблювали замшевою торочкою, а всю передню частину — вишивкою та аплікаціями. Поясним
одягом жінок були такі ж, як у чоловіків, ногавиці, а верхнім — плащі з хутра.

Взуттям чоловіків і жінок були мокасини — взуття, зшите з одного чи двох шматків шкури.

Літнім та зимовим житлом більшості аборигенів повсюдно була конічна юрта на жердинній основі,
яку обтягували шкурами чи обкладали деревною корою і гіллям. У XIX ст. шкури були витіснені
парусиною. Інколи влітку жили в простих куренях з гілок і трави. Взимку індіанці басейну р. Маккензі
жили в прямокутних хатинах з жердин і гілок. Двосхилий дах хатини накривали смерековими гілками.
В басейні р. Юкон зимовим житлом були куполоподібні напівземлянки.

4. Господарство, традиційна матеріальна й духовна культура мисливців прерій та пампи

Підобласть охоплює величезні простори від Великих озер на сході до Скелястих гір на заході, що
називаються преріями. До середини XIX ст. ці північноамериканські степи були населені великою
кількістю різномовних індіанських етносів. Найчислен-нішими з них були етноси групи сіу (дакоти,
асінібйони, апсаро-ки, хідасти, мандани, кайови, канзи, Міссурі, омахи, оседжі, осети, понки),
алгокінської групи (арапахи, чорноногі, чейни і частина оджібвеїв), групи кеддо (арікари, пауни,
вічіти), атапаської групи (апачі, сарсі), шошонської групи (банноки, команчі, оти, шо-шони).

Носіями типової культури рухливих кінних мисливців були племена центральної частини прерій:
апсароки (круки), чейни, арапахи, дакоти, кайови, команчі, апачі. Більшість із них у преріях з'явилась
уже в XVI ст. і пізніше.

Природно-географічні умови та спільність історичної долі зумовили формування у цих племен

однакового господарського укладу — ГКТ кінних мисливців прерій. Полювання на бізонів давало їм
їжу, одяг, взуття, матеріал для житла і виготовлення знарядь праці.

Господарський рік ділили на два сезони: літній сезон загальноплемінного полювання і сезон
зимового полювання. Влітку плем'я жило одним табором. Організацією полювання займався
мисливський вождь. У визначений час мисливці на конях двома крилами оточували стадо. Кожне
крило очолювали два-три найкращих мисливці. Коли бізонів замикали в колі, у них починали стріляти
з луків. По закінченню полювання здобич ділили. На стрілах були особисті мітки мисливців. Шкури
тварин припадали мисливцям, які їх вполювали. При полюванні користувалися також короткими
списами. Поява вогнепальної зброї не витіснила лука і стріл. Взимку колективне полювання вели
способом загону. У час колективних полювань будь-яке індивідуальне полювання сувого
заборонялось.

Шкури бізонів обробляли скреблами, стригли, голили з них шерсть, мочили, м'яли і виготовляли
замшу — м'яку шкіру для поясів, мокасинів і начиння.
Пошивом одягу займалися жінки. Давній чоловічий одяг складався із замшевого фартушка, довгих
штанів і накидки з орнаментованих шкур бізонів. З приходом європейців чоловіки почали одягати
замшеві штани з торочкою по боках та замшеву сорочку, а пізніше — штани і сорочки з парусини.
Замість шкур на плечі почали накидати фабричні ковдри. Типовим жіночим одягом була сорочка-
сукня без рукавів, зшита із двох шкур. Жінки одягали доколінні штани.

Чоловіки ходили переважно простоволосими. Жінки заплітали волосся у дві довгі коси. Воїни стригли
голову, залишаючи на маківці довгий оселедець. Головні убори з пір'я одягали лише вожді і визначні
воїни у дні торжеств і свят.

Житло індіанців прерій — конічне шатро (тіпі) із шкур бізона. Таке житло було добре пристосоване до
умов рухливого життя. Каркас шатра робили з жердин, зв'язаних угорі шворкою. Поверх каркаса
натягали шкури бізонів, залишивши вгорі отвір для виходу. Тіпі вважалася власністю жінки, але
найпочес-ніше місце в ній належало чоловікові. Шлюбні пари з дітьми мали окремі тіпі. Деякі
племена на крайньому сході прерій (майдани, хідасти, пауни, понкти та ін.) займалися городнім
землеробством. На час збору врожаю тут будували квадратні чи куполоподібні землянки або хатини з
жердок і кори.

Кінних мисливців прерій характеризувало дуже бідне домашнє начиння з дерева, шкіри, кістки і
каменю: ложки — з кістки; чашки — з дерева; мішки, сумки, скриньки, футляри — зі шкіри.

Ставши кінними мисливцями, індіанці прерій почали розводити коней. Конярство відігравало
важливу економічну роль. Наприкінці XVII ст. племена шошонів стали конярами. Вони вже тоді
забезпечували кіньми сусідні племена. На початку XIX ст. найбільше коней мало плем'я апсароків. У
них на 400 наметів припадало близько 9-10 тис. коней.

Образотворче мистецтво мисливців прерій розвивалось у двох напрямках: вишивання шкур і замші
(зокрема і — бісером); розписування шкур фарбами. В обох випадках переважав геометричний
орнамент.

В основі релігії індіанців степів лежали вірування в надприродні сили. Всі племена визнавали чотири
головні сили стихій і живої природи. На першому місці були добрі сили — сонце, небо, земля, гори.
На другому місці — місяць, вітри. На третьому — бізон, ведмідь, а на четвертому злі сили — вовк,
рись, змії та ін.