Семінар №2-3

1. Загальна характеристика неоліту. Неолітизація території України.

2. Археологічні культури Дніпровського Правобережжя (культури буго-дністровська, лінійно-стрічкової
кераміки).
3. Населення Лівобережної України та Криму в епоху неоліту (культури сурсько-дніпровська, дніпро-донецька,
ямково-гребінцевої кераміки).
1) Неоліт — епоха зародження та поширення відтворювального господарства (землеробство, скотарство),
археологічним критерієм якої є найдавніший глиняний посуд. Перехід до відтворювального господарства
спричинив радикальні зміни в історії людства, за що дістав назву неолітичної революції. Ця важлива подія
ділить історію на дві великі епохи — привласнювального і відтворювального господарства. За первісної доби
зростання чисельності населення на Землі стримували природні чинники, й насамперед обмежені продовольчі
ресурси. Оволодіння незалежними від природи, ефективними способами здобування харчових продуктів
зменшило дію природних чинників, що обмежували чисельність населення і призвело до зростання людської
популяції в геометричній прогресії. Внаслідок неолітичної революції протягом останніх 5—7 тис. років
населення планети зросло більш як у 1000 разів.
Відтворювальне господарство зародилося близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. В Європу (в тому
числі в Україну) його носії потрапили з Малої Азії через Балканський півострів. Однак процесові неолітизації
передували суттєві природно-кліматичні зміни.
Переходові мисливського населення Близького Сходу до відтворювального господарства передували радикальні
зміни клімату, пов’язані з кінцем льодовикової епохи. За льодовикової доби через холодний північний вітер з
крижаного шита теплі й вологі повітряні маси з Атлантики рухалися не над Європою, як тепер, а значно
південніше, зволожуючи клімат Середземномор’я, Північної Африки, Близького Сходу. Зі зникненням
Скандинавського льодовика 10 тис. років тому холодні вітри з півночі припинилися і смуга атлантичних
циклонів перемістилася на північ, у Європу. На просторах Північної Африки та Західної Азії, позбавлених
вологи з Атлантики, почала утворюватися зона великих пустель (Марокканська, Лівійська, Сахара, Аравійська,
Іудейська та ін.). Несприятливі кліматичні зміни призвели до збіднення рослинного і тваринного світів, що
вимагало від первісних мисливців удосконалення методів і засобів полювання, з метою стабільного
забезпечення колективів їжею. Поширення такої ефективної зброї, як лук і стріли, ще більше скоротило
популяцію промислових тварин і призвело до кризи мисливства.
Криза мисливського господарства — це такий стан первісної економіки, коли мисливство втрачає здатність
забезпечувати колективи їжею, оскільки вдосконалення методів та засобів полювання невідворотно веде до
скорочення популяції промислових тварин. Криза мисливства на Близькому Сході близько 10 тис. років тому
змусила первісну людність шукати альтернативні привласнювальній економіці засоби харчування.
Збирання диких злаків (ячменю, пшениці), які й раніше були важливою складовою раціону первісного
населення, за умов кризи мисливства набуло неабиякого значення. У процесі збору диких злаків жінки набували
навичок догляду за полями, поступово переходячи до культивації зернових у примітивній формі мотичного
землеробства. Через нестачу їжі чоловіки були змушені раціональніше ставитися до продуктів полювання.
Добутих під час полювання диких козенят та ягнят почали певний час утримувати в спеціальних загорожах, з
метою досягнення ними кондиційної ваги. Так, у специфічних природних умовах Близького Сходу на основі
збиральництва та мисливства відбулося становлення двох різновидів відтворювального господарства —
землеробства і скотарства. Це викликало такі радикальні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі
первісного суспільства, що сам перехід від привласню-вального до відтворювального господарства, як уже
зазначалося, дістав назву неолітичної революції.
Людина може споживати зерно лише вареним. Приготування каші потребувало жаро- та водостійкого посуду.
Посуд був потрібний і для тривалого зберігання збіжжя до нового врожаю. Все це зумовило масове поширення
керамічного посуду, який став археологічною ознакою неолітичних пам’яток.
Концентруючи свої зусилля на землеробстві, колишні рухливі мисливці були змушені перейти до осілого
способу життя. Адже поля зернових потребували постійного догляду та охорони. Поліпшення харчування та
осілий спосіб життя спричинили різке зростання населення. Густота населення ранніх мотичних землеробів
порівняно з мезолітичними мисливцями зросла у 50—100 разів — від 3—5 до 500 осіб на 10 км2. Надлишки
людності, що не могли прохарчуватися на своїй батьківщині, на Близькому Сході, почали розселятися на сусідні
території з нечисленним мисливським населенням. Значно розвиненіші від аборигенів, неолітичні прибульці
несли з собою зі своєї батьківщини відтворювальну економіку, домести ковані рослини (ячмінь, пшениця) та
тварини (коза, вівця), власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип. На нових територіях
переселенці реалізовували свою економічну модель, відбувалися нові демографічні вибухи, що призводило до
виснаження земель і стимулювало переселення на нові, родючі землі. Вчені підрахували, що така демографічна
хвиля ранніх землеробів рухалася з Близького Сходу зі швидкістю приблизно 30 км на одне покоління, тобто
тривала 25—30 років. Отже, швидкість розселення неолітичних переселенців дорівнювала приблизно 1 км на
рік.
В Європу відтворювальне господарство принесли мігранти з півдня Малої Азії. Основний потік переселенців
рухався через Егейське море до Східної Греції, а звідти на північ, у Подунав’я. Частина мігрантів могла
потрапити на Балкани, форсувавши Дарданелли чи Босфор. З Півночі Балкан один потік переселенців рухався
вгору по Дунаю до Центральної та Західної Європи, а другий — через Трансільванію в Україну.
Найдавніші неолітичні культури Європи постали на сході Греції у Фессалії у VIII тис. до н. е. (поселення
Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). Ця людність знала мотичне землеробство та скотарство, але не володіла
технологією виготовлення кераміки. Набір домести кованих тварин (вівця, коза) та культурних рослин
(пшениця, ячмінь, сочевиця, горох), дикі предки яких і нині відомі на Близькому Сході, вказують на генетичні
витоки неоліту Балкан. На близькосхідне походження неоліту вказують матеріальна культура та близькосхідний
(вірменоїдний) антропологічний тип його носіїв.
Поступово балкано-дунайський неоліт у процесі свого розвитку набуває місцевої специфіки. Розвивається
місцева домобудівна традиція, що принципово відрізняється від близькосхідної з її круглими, а пізніше
прямокутними житлами із сирцевої цегли. На Балканах з’являються прямокутні споруди з дерев’яними стінами,
обмазаними глиною, та двоскатним дахом, укритим соломою. Неолітичні мігранти поширили цей тип жител в
середній смузі Європи. Його реліктом певною мірою є традиційна українська хата-мазанка.
У VII тис. до н. е. ранні землероби досягли півночі Балкан, де сформувалася середньодунайська неолітична
спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево (Югославії), Кереш (Угорщини), (Сараново
(Болгарії) та Криш (Румунії). Носії останньої просунулися далеко на схід у басейни Прута, Середнього Дністра
та Південного Бугу. Під цими впливами у VII тис. до н. е. сформувалася найдавніша неолітична культура
України — буго-дністровська.
У VI тис. до н. е. відбулася експансія ранніх землеробів на північ від Альп та Карпат. Неолітична людність
культури лінійно-стрічкової кераміки за короткий час розселилася з Середнього Дунаю на захід — до
Паризького басейну, і на схід — до Південної Польщі, Волині, Верхнього Подністров’я. Родючі землі на північ
від Альп та Карпат, що простяглися вузькою смугою від Парижа через Баварію, Південну Польщу до Волині, на
той час були вкриті лісом і недоступні землеробам. Винайдення підсічно-вогневого землеробства створило
умови для освоєння цих лісових територій людністю культури лінійно-стрічкової кераміки, яка відіграла
провідну роль унсолітизації середньої смуги Європи.
Таким чином, близько 5 тис. років до и. е. в Європі існували два паралельні первісні світи. Південь континенту
заселили з Балка но-Дунайського регіону неолітичні землероби та скотарі. В лісах півночі мешкали мезолітичні
автохтони-мисливці та рибалки. Внаслідок поширення кризи мисливського господарства на лісову північ
автохтони-мисливці запозичили неолітичні новації у більш розвинених південних сусідів. Так у лісовій смузі
Європи почав формуватися лісовий неоліт, який засвоїв виробництво кераміки, але ще тривалий час базувався
на мисливстві та рибальстві. Кордон між південним відтворювальним і лісовим привласнювальним неолітом
проходив і через територію України. Привласнювальне господарство надовго законсервувалося в лісовому
Поліссі та на Сході України, тоді як наближене до Подунав’я Правобережжя рано перейшло до мотичного
землеробства та скотарства.
Неолітизація України, як і Центральної Європи, відбувалася з Балкан через Подунав’я. Сталося це у VII—V тис.
до н. е. внаслідок чотирьох потужних хвиль мігрантів із Подунав’я — протонеолітичної гребениківської,
людності неолітичних культур Криш, лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені (рис. 28).
Найдавніша з них (датується VII тис. до н. е.) представлена матеріалами протонеолітичної гребениківської
культури Одещини (див. тему 5). Під впливом другої хвилі наприкінці VII тис. до н. е. постає буго-дністровська
культура, з якою пов’язують найдавнішу в Україні кераміку та перші навички відтворювального господарства.
Третя хвиля неолітичних мігрантів в Україну — людність культури лінійно-стрічкової кераміки, також балкано-
дунайського походження. Однак в Україну вона прийшла не безпосередньо через Нижнє Подунав’я, а в обхід
Карпат, із заходу, через Південну Польщу.
Четверта, найпотужніша хвиля ранніх мотичних землеробів культури Кукутені-Трипілля сягнула з Трансільванії
України близько 5,4 тис. років до н. е. Саме з приходом цього населення, яке протягом 1,5 тис. років заселило
лісостепи від Середнього Дністра до Південної Київщини, пов’язана перемога відтворю вального господарства
на Правобережній Україні.
Зазначимо, що ці хвилі ранніх землеробів із Подунав’я на Правобережну Україну були генетично пов’язані
через балкано-дунайський неоліт з найдавнішими центрами неолітичної революції Близького Сходу, й
насамперед із півднем Анатолії. Близькосхідним, по суті, був й увесь їхній культурно-господарський комплекс
— відтворювальне господарство, що базувалося на вирощуванні близькосхідних культур (пшениця, ячмінь,
сочевиця) і тварин (вівця, коза), посуд, з характерним орнаментом, культи, і навіть вірменоїдний
антропологічний тип людності .
2) Буго-дністровська культура була поширена на території вздовж середніх течій Дністра і Південного Бугу.
Датується другою половиною VI-V тисячоліттям до н.е. Для стоянки Сороки (Молдова) одержано
радіовуглецеві дати: 4880 (±150) та 4545 (±100) років до н.е.

Всього відомо близько 60 стоянок та окремих місцезнаходжень. Головні з них розміщені на території Вінницької
і Кіровоградської областей- Саврань, Самчинці, Сокільці та в Молдові — Сороки. На поселеннях до-сліджено
наземні житла підпрямокутної форми стовпової конструкції.
Кераміка гостро- і плоскодонна з лінійно-меандровим орнаментом. На середньому етапі розвитку культури
з’являється гребінцевий орнамент. Крем’яний інвентар мікролітичний, у тому числі зустрічаються трапецієпо-
дібні вкладиші. У вжитку були також кістяні рибальські гачки, мотики з рогу оленя, кам’яні зернотерки тощо.
Буго-дністровська культура України і Молдови розвивалася під значним впливом культури Кріш-Старчево
(Балкани), про що свідчать пам’ятки цієї культури (кераміка та інші вироби), знайдені на буго-дністровських
поселеннях.
Поховань буго-дністровської культури не виявлено, але, виходячи з матеріалів культури Кріш-Старчево,
основним поховальним обрядом тут було скорчене на боці трупопокладення.
Вивчення пам'яток БДК Подністров'я розпочалося 1945 р., коли , а 1950 р. і О. П. Черниш виявили перші пункти
з матеріалами південнобузького типу. Починаючи з 1957 р. вузол поселень БДК біля м. Сорока на сході Молдови
досліджується . Результати розкопок п'яти з них («Сорока I», «Сороки II», «Сороки III», «Сорока V» на території
Молдови та «Цикинівка I» — України) були видані ним у ряді робіт. Їх автор запропонував власну періодизацію
буго-дністровських пам'яток Молдови, намітив виділення двох локальних варіантів БДК — південнобузького та
дністровського.
У Степовому Побужжі дослідження поселень БДК проводили в 1967 р. та , а починаючи з кінця 1970-х рр. — М.
Т. Товкайло. Останній у публікаціях та виступах відстоює виділення окремого степового варіанту БДК та
акцентує увагу на свідченнях тісних контактів, що підтримувало його населення з носіями інших неолітичних
та ранньоенеолітичних культур Південно-Східної Європи, зокрема, Азово-Дніпровської та Трипільської. В 1990-
х рр. розкопки поселень БДК в Молдовському Подністров'ї проводилися та . У Побужжі останнім часом провів
розвідкові дослідження та розкопки як відомих, так і нових поселень культури, зокрема, продовжив розпочаті В.
М. Даниленком розкопки пам'ятки. Ряд своїх робіт цей дослідник присвятив питанням періодизації культури,
особливостям її крем'яного інвентаря та керамічних виробів. Специфікою поглядів Д. Л. Гаскевича є віднесення
неоліту Побужжя та Подністров'я до виділеного ним кола культур Північно-Понтійського Імпрессо, яке він
розглядає як найсхіднішу частину середземноморської області неоліту з керамікою та кардіум.
За даними В. М. Даниленка, матеріальна культура буго-дністровського населення Побужжя на різних періодах
розвитку культури мала свої специфічні риси:
У ранньому періоді (поселення та біля села Скибинці (Тростянецький район), , та інші) поширені пласкодонні
та гостродонні горщики, миски, посудини з відігнутим вінчиком (криволінійний і вертикальний прогладжений
орнамент), бомбоподібні посудини з невеликим дном.
У середньому періоді (поселення , Самчинці та інші) багато посудин, характерних для неолітичних культур
Балкан та Подунав'я Кріш-Кереш-Старчево (бомбоподібдні горщики, ребристі миски, вази, кубки, фляги),
орнамент пластичний — шишечки, наліпні валики, пальцеві защипи, а також криволінійні стрічкові композиції;
до кінця періоду під впливом Дніпро-донецької культури з'являються гостродонні посудини, прикрашені
відбитками гребенчатого штампа.
На пізньому етапі (поселення Саврань, та ін.) поряд з гостродонними горщиками представлені чаші, ребристі
посудини (орнамент — складні криволінійні кутові композиції, канелюри і відбитки гребенчатого штампа). У
кераміці простежується вплив балканських культур , Вінча, Хаманджия. Збільшуються розміри кремінних
знарядь.
Першовідкривач Буго-Дністровської культури В. М. Даниленко вважав її одним з компонентів формування
Трипільської культури. Однак численні дослідження 1970—2000-х років переконливо довели хибність цих
поглядів.
Культура лінійно-стрічкової кераміки, пам’ятки якої виявлено на території України, мала в Європі дуже значне
поширення: від Рейну на заході до Дністра і Горині на сході. Вона вважається класичною неолітичною
культурою Європи. Склалася ця культура десь у Подунав’ї, звідки проникла і в Україну. Датується другою
половиною V тисячоліття до н.е. (одержано вже більше 100 радіовуглецевих дат).
На території України відомо більше 30 стоянок і місцезнаходжень цієї культури, у тому числі: Незвисько,
Торське (на Дністрі), Луцьк, Баїв (на заході Волинської області), Ольшаниця (на Горині).
На поселеннях відкрито і досліджено житла стовпової конструкції і напівземлянки. Це чітко виявлена
землеробсько-скотарська культура. Населення розводило всі основні види свійських тварин — овець, кіз, велику
рогату худобу і свиней, вирощувало кілька сортів пшениці, ячмінь, просо, вику та ін. Мисливство відігравало
дуже незначну роль.
Серед знарядь праці, виготовлених з каменю, кістки і рогу, знайдено мотики, зернотерки, сокири особливої
форми — у вигляді башмачної колодки, а також дрібні крем’яні інструменти — ножі, скребки та ін.
Кераміка досить досконала, кругло- і плоскодонна. За виготовленням та орнаментацією умовно поділяється на
кухонну і столову. Кухонна — товстостінна, виготовлена з домішками трави, має наліпний орнамент. Столова —
тонкостінна, сірого кольору, виготовлена з добре вимішаної глини, прикрашена лінійно-стрічковим орнаментом.
У Центральній Європі досліджено багато могильників цієї культури. Основний обряд — скорчене на боці
трупопокладення, кисті рук перед обличчям. Покійників часто посипали червоною вохрою.
На території України розкопано лише два поховання: Незвисько на Дністрі і Баїв у Рівненській області. При
похованні в Незвисько виявлено близько 20 посудин з багатим лінійно-стрічковим орнаментом. За матеріалами
поховань встановлено, що носії культури лінійно-стріч-кової кераміки належали до середземноморського типу.
Вони були невисокі на зріст, вузьколиці, з тонкими рисами обличчя.
3) Сурська, або сурсько-дніпровська, культура датується V — початком IV тисячоліття до н.е. Вона була
поширена, головним чином, у Надпоріжжі (острови Сурський, Шулаїв, Стрільча Скеля поблизу
Дніпропетровська, острів Виноградний північніше Запоріжжя тощо). Окремі місцезнаходження цієї культури
відомі в Приазов’ї (Кам’яна Могила) та на р. Орель (Йосипівна). Всього виявлено понад 20 стоянок із сурською
керамікою, поховання невідомі. На найкраще досліджених поселеннях на островах Сурському і Шулаєвому
розкопано напівземлянкові житла.
Основним заняттям населення було мисливство і рибальство, на місцях поселень виявлено кістки і свійських
тварин — бика, свині.
Кераміка своєрідна, переважно гостродонна, з добре відмуленої гайни, інколи з домішками черепашок, сіра,
згладжена. Орнамент прокреслений або у вигляді ямок. Характерним для культури є і кам’яний посуд, школи
гостродонний або у вигляді корита, зрідка прикрашений врізним орнаментом. В інших культурах України
кам’яний посуд не зустрічається.
На стоянках виявлено велику кількість кістяних знарядь — кинджали, гачки, вістря стріл, гарпуни та багато
інших. Такої кількості й розмаїття кістяних знарядь не знає жодна з неолітичних культур України. Відомі
кам’яні шліфовані тесла та дрібні крем’яні вироби. Пам’ятки, до деякої міри споріднені з сурськими, відомі у
Криму (Таш-Аїр, Заміль-Коба, Кая-Араси) та в пониззі Дону (станиця Роздорська), де вони виділяються в
окремі культурні типи.
На початку IV тисячоліття до н.е. населення сурської культури в Надпоріжжі було витиснуте дніпро-донецькими
племенами, що прийшли сюди з більш північних територій Подніпров’я.
Дніпро-донецька культура охоплювала все Подніпров’я, середню течію Сіверського Дінця, Полісся, лісостепове
Лівобережжя і Прип’ять; датується другою половиною V — III тисячоліттям до н.е. На території України і
Білорусі відомо понад 200 поселень і 20 могильників цієї культури. Значна кількість поселень і всі могильники
розкопані. Найвідоміші з них: Вовчок і Собачки в Надпоріжжі, Бондариха і Устя Осколу на Сіверському Дінці,
Бузьки на Черкащині, Микільська Слобідка (нині в Києві), Грині — на Тетереві, Литвин у Білорусі. На
поселеннях інколи вдасться відзначити сліди наземних жител і відкритих вогнищ.
Культура характеризується так званою гребінцево-накольчастою керамікою, названою так за основними тилами
орнаменту. Горщики гостродонні, плоскодонні. Рідко зустрічаються мисочки. У глину, з якої їх виготовляли,
часто домішували траву або пісок.
Дніпро-донецькі племена займалися, в основному, мисливством і рибальством, але знали також і свійських
тварин. Роль скотарства була особливо значною на більш південних територіях Подніпров’я. В Надпоріжжі,
наприклад, серед виявлених на деяких стоянках кісток більше 80 % з них належить свійським тваринам (бик,
свиня). Населенню були відомі і зачатки землеробства — на кераміці з поселення Віта Литовська під Києвом та
в комплексах Волині виявлено відбитки зерен культурного ячменю.
Матеріальній культурі властиві крем’яні і кам’яні шліфовані сокири клиноподібної форми; ножі й скребки,
вістря стріл і списів з кременю. Добре представлені мікроліти—трапеції, пластини зі скошеним кінцем тощо.
Серед знахідок трапляються оригінальні вироби — так звані човники, призначення яких не з’ясовано.
Для дніпро-донецької культури характерні колективні могильники маріупольського типу. Маріупольський
могильник (розкопки М.О. Макаренка) являв собою довгу (28 м) і вузьку яму глибиною більше одного метра, де
в ряд і кількома ярусами залягало більше 120 поховань, засипаних порошком червоної вохри. Покійники були
покладені у випростаному стані на спині, біля них знайдено багато прикрас, вирізьблених з ікла кабана, кістки і
каменю, крем’яні ножі, скребки, сокири тощо.
Ранній період дніпро-донецької культури був часом виникнення керамічного виробництва, складання певних
форм глиняного посуду, прийомів його орнаментування. Основними типами посуду цього періоду дніпро-
донецької культури були широковідкриті горщики. Виділяються дві різні форми горщиків — яйцевидна і
прямостінна («циліндростінна»).
Найкраще уявлення про горщики яйцевидної форми дає реставрована посудина з Завалівки. Це великий горщик
конічної форми з гострим дном . Вінця прямі, трохи відхилені назовні, без потовщень по краю, верхній зріз
заокруглений. Аналогічний яйцевидний горщик, форму якого відтворено повністю, відомий також із Закоти в
пониззі Прип'яті . Очевидно, таку ж форму мав і горщик з Козловки на Сеймі . Форму нрямостінного горщика
повністю реставровано з фрагментів, зібраних в заглибині ранньонеолітичного часу на поселенні Грині. Він має
високі, прямі, майже циліндричні стінки, що в нижній частині горщика сходяться до гострого дна. Вінця прямі,
без будь-яких потовщена. Судячи з наявних фрагментів стінок, вінець і денець, примітивні форми яйцевидних і
прямостінних горщиків були властиві і всім іншим раннім керамічним комплексам, названим вище . В
глиняному тісті горщиків на всій території поширення пам'яток раннього неоліту, включаючи й Надпоріжжя, є
значна домішка трави. Жорства як технічна домішка в цеіі час ще майже не використовується. Випал звичайно
слабий, черепки досить крихкі. Колір посуду жовтуваточервонуватий. Поверхня досить добре згладжена, інколи
підлискована; на деяких горщиках помітні сліди розчісування гребінцем. Розміри горщиків по висоті — від 10—
15 до ЗО—40 см. 48 Найбільш поширеним елементом орнаменту в цей час були відтиски дрібнозубого гребінця
і прокреслені лінії . В ранньому керамічному комплексі Микільської Слобідки перші становлять 25%, а другі —
23%. В нижньому горизонті Ігрені 8 відтисками гребінця і прокресленими лініями, н];о тут найчастіше
комбінуються в одному узорі, покрито близько 70% всього посуду. Орнамент у вигляді відступаючих наколів на
посуді раннього періоду лише починає складатись. Він являє собою ряди окремих заглибин підтрикутної форми,
не з'єднаних між собою. Такі заглибини є на фрагментах з Студенка 5, Микільської Слобідки, Ігрені 8.
Обов'язковим атрибутом узору орнаменту є нанесення під вінцями одного або двох рядів глибоких, здебільшого
циліндричних за формою ямок. Як орнаментальний елемент на посуді ранніх пам'яток Київщини помітну роль
відігравали своєрідні неглибокі вм'ятини, нанесені кінцем розмочаленої палички. Система узору відрізняється
помітною складністю. Це здебільшого косе штрихування, кососітчасті або кутові композиції, зустрічаються
криволінійні мотиви — ряди хвильовидних ліній або ще більш складні фігури. Досить цікавий за своєю
складністю узор вдалося реконструювати на горщику із Завалівки . Основною складовою частиною цього узору
є ряди вертикально поставлених позитивно-негативних тричленних фігур, на площі яких розміщені окремі
невеликі ромби або прямокутники. Контури всіх цих фігур намічені тонкими різними лініями і підкреслені
ззовні рядом відтисків дрібногребінцевого штампу. Під вінцями йде смуга таких же відтисків і ряд глибоких
ямок. В нижній частині горщика, майже біля самого дна, є ще кілька підтрикутних фігур, зроблених відтисками
гребінцевого штампу. Узор на ранній кераміці найчастіше покриває всю поверхню посуду. Проте є випадки,
коли він розміщувався лише у верхній частині під вінцями або внизу біля самого дна.
Культура ямково-гребінцевої кераміки датується другою половиною IV — III тисячоліттям до н.е. Вона
охоплювала значну територію Східної Європи — Волго-Окський басейн і далі на північ аж до Карелії включно.
Пам’ятки цього типу є в Естонії, Латвії і на півночі Білорусі; на сході вони поширювалися до впадіння Ками у
Волгу. Існують локальні варіанта цього типу пам’яток — льялівська, балахнівська, карельська та інші культури.
Пам’ятки культури ямково-гребінцевої кераміки України становили окрему територіальну групу, до якої
входили сучасні Чернігівська, Сумська, Харківська і частково Полтавська області. Південна межа поширення
пам’яток ямково-гребінцевої кераміки проходить по лінії Чернігів—Полтава — Слов’янськ, однак місцями вони
проникають і трохи далі на південь.
На Десні, Сеймі, Ворсклі, Пслі, Сулі, Сіверському Дінці, Орелі виявлено близько 70 поселень цієї культури. На
поселеннях Погорілівка, Гришівка на Десні, Скуносове і Волинцеве на Сеймі проведено стаціонарні розкопки.
Кераміка примітивна, виключно гостродонна, прикрашена ямковим і гребінцевим орнаментом, що дав назву
всій культурі. Серед знарядь праці виділяються великі сокири, ножі, скребки, вістря списів, виготовлені з
кременю і кварциту, кістяні й рогові вістря стріл, гарпуни тощо.
Населення культури ямково-гребінцевої кераміки займалося виключно рибальством, мисливством і
збиральництвом. Ні свійських тварин, ні культурних злаків воно не знало.
У межах України поховань цієї культури не виявлено. У Волго-Окському басейні відомі поодинокі поховання,
для яких характерне трупопокладення у випростаному на спині стані. Небіжчиків часто посипали порошком
червоної вохри. Носіями культури ямково-гребінцевої кераміки були північні європеоїди, деякі з них мали
монголоїдні риси. Це населення було подібне до дніпро-донецького, хоч і відрізнялося від нього