1Взаємодія суспільства та природи.

Реферат
Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це
гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні
проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн. років від появи на
Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому
сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна), тобто до початку
пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним
обміном речовин.

У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечисленні

первісні стада людей, озброєні недосконалими кам'яними знаряддями, органічно
"вписувались" як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю
їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та
біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в
якій слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому
середовищі.

На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку
пізнього палеоліту і до кінця другої світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже
відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу
неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих
відносин та знарядь праці.

Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала

деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного
кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги
біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не
завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським
суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна
соціоекосистема стала частково функціонально замкненою.

С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи:

 примітивний, протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням

та рибальством;
 агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були
скотарство та землеробство;
  машинно-індустріальний, в якому провідним фактором руйнування навколишнього
середовища стало промислове виробництво.
У пізньому палеоліті, що тривав близько 30 тис. років, люди, що належали до сучасного виду
Homo sapiens, досягли вже значного суспільного розвитку, об'єднувались у великі племена,
вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та зброю. Мисливство
для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті
носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні, основними продуктами харчування.
Полювання на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м'ясом, жиром, сухожиллями,
кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались для побудови жител та святилищ, а
шкури – для накривання жител і виготовлення одягу.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загінний спосіб, коли великі стада
оточували і заганяли на високі кручі, з яких тварини падали і масово гинули, розбиваючись на
смерть. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин,
а згодом - до їхнього повного вимирання.

Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в тому числі й в Україні,
засвідчують величезні масштаби винищення цих тварин. На думку українського палеонтолога
К. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80 особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне
знищенню поголів'я 7-8 пар цих тварин за ціле століття.

   
На палеолітичних стоянках Середнього Придністров'я (Вороновиця І, Молодово V, Кормань IV,
Бабин І) загальна чисельність знайдених решток мамонтів перевищує 300, що рівнозначно
винищенню поколінь 28-32 пар цих тварин за століття. Якщо припустити, що на території
України та деяких інших регіонів європейського континенту на кожні 5 км існував у середньому
один мамонт, то при оптимальній насиченості цим видом лісової та лісостепової зон їхня
загальна чисельність могла коливатися в межах півмільйона особин. Палеолітичні мисливці
могли винищити це поголів'я всього за одне тисячоліття.

Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє середовище свідчать, крім
археологічних та палеонтологічних, також історичні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які
вимерли до кінця XIX ст. і яких європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту,
систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою створення
кращих умов для життя і мисливства.

Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентне тривали тисячоліттями, був

надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву,
вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Вогонь вивільнював з-під лісових хащ цілі
регіони, що створювало значну перевагу первісному мисливцю, разом з тим порушуючи фауну
і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени
Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лісів та інші негативні наслідки.

Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням масового полювання на них первісним

людям доводилося шукати нові джерела існування, змінювати спосіб життя, що склався за
доби пізнього палеоліту. Люди змушені були знову повернутися переважно до збиральництва,
рибальства та полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися і кам'яні знаряддя.

Давня кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис. років тому перейшла у середню кам'яну добу
- мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно зросла, вже не вистачало.
Довелось шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були
зайнятися скотарством та землеробством. Близько 8 тис. років до н. е. почалася нова кам'яна
доба - неоліт.

Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нове

загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки і випалювання лісів,
нерегульований випас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі
слабким ґрунтово-рослинним покривом у посушливих зонах - все це призвело до
опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та
Середній Азії, Європейському Середземномор'ї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що
колись були джерелом цінної деревини для фінікійських кораблів, палаців Ахеменідів та
храмів Єрусалима, залишились тільки на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання

людством металів. Як свідчать археологічні та історичні дані, найдавнішими металами,
відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло.

При розкопках стародавнього міста Чатал-Гуюк у південній частині Анатолії (Туреччина) в

шарах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е., знайдено багато мідних речей і навіть
шматків шлаку, що свідчить про виплавку міді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї
розпочався також видобуток золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знайдені в Єгипті,
датуються 4,5 тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося навіть більше за золото.

У першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь від Афін на

великих свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на території сучасних Іспанії,
Швеції, а в середні віки, коли було відкрито багато родовищ срібла у Центральній Європі, його
почали навіть називати "німецьким металом". До XVI ст. Німеччина була головним
постачальником срібла в Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому окрузі Саксонії
розроблялось більше тисячі промислових жил срібла, якого тут за 700 років було видобуто 5,2
млн.

У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у; другому тис. до н. е. -

залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо.
Основним металом на планеті залишилось залізо й в середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних ви-дір сільськогосподарської

діяльності, яка здійснювалась за рахунок екстенсивних методів - підсічно-вогневої системи,
розорювання нових земель, що створювало основу локальних і регіональних соціоекологічних
протиріч на майбутнє.

Активна вирубка лісів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали місце в даний
період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній Європі в цей час практично зникає,
різко скорочується площа, зайнята лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються
ґрунти, дикі тварини витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу
видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації був не таким значним, але постійно зростав.

Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у суспільстві, винахід парової машини
та інтенсивний розвиток промисловості зумовили початок нового машинно-індустріального
етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на нашій планеті. Засноване
на капіталі виробництво долало обожнювання природи, традиційне, замкнуте у певних межах
феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб. Молодий капіталізм розвивав
потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму.

Ідеологія молодого капіталізму з притаманною йому ідеєю соціально-економічної конкуренції

поширилась і на взаємостосунки з природою. У XVIII - XIX ст. людство закономірно вийшло на
чергову промислову революцію, що було, по суті, другим за значимістю явищем (після
переходу до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства і природи.

Основним фактором впливу на природу стає промислове виробництво як якісно вища форма
трудової діяльності, яке у великій мірі не лише розширило можливості соціалізації природи,
підняло на новий ступінь виробничі можливості праці, а й зумовило панування товарно-
грошових відносин, для яких потрібні як нові джерела сировини, так і ринки реалізації.

Більшість регіонів світу в другій половині XVIII - XIX ст. спочатку стають сировинними
колоніями промислове розвинутих країн, а відтак починається спеціалізація на видобуванні,
виробництві та вирощуванні саме того, що потребує світовий ринок. Яскраві приклади
грабіжницького використання природи дає історія освоєння Північної Америки XVIII - XIX ст.
Американський дослідник Р. Парсон писав, що "рух колоністів на Захід супроводжувався таким
колосальним винищенням природних ресурсів, яким колосальним був сам рух".
За даними Ж. Дорста, в 1870 - 1875 рр. кількість щорічно вбитих бізонів в Америці складала
2,5 млн. голів. З 1830 р. тут проходила кампанія за поголовне винищення бізонів і власники
залізниць запрошували пасажирів стріляти у тварин прямо з вікон поїздів. Розорювання прерій
викликало могутні пилові, так звані чорні бурі. За період 1790-1939 рр. у США були зруйновані
або збідніли не менше 114 млн. гектарів родючих земель. На площі 313 млн. гектарів
прискорена ерозія зумовила значну втрату гумусу.

Після відкриття Рурського кам'яновугільного басейну і початку виплавлення коксу в 1849 р.

почався перехід на мінеральне паливо у металургії, що значно прискорило видобуток та
переробку залізної руди. Цьому сприяло й те, що із залізних руд згодом почали виплавляти
інші кольорові метали - нікель, кобальт, мідь, марганець тощо. Різко почав зростати видобуток
залізної руди на планеті - від кількох тисяч тонн у 1800 р. до 7 млн. тонн у 1900 р. Особливо
активізувався негативний антропогенний вплив на природу після застосування парової
машини на морському та залізничному транспорті і винаходу двигунів внутрішнього згоряння.

Господарська діяльність почала завдавати щораз більшої шкоди надрам, рослинному й

тваринному світу, ґрунтам, поверхневим та підземним водам, повітрю, але все ще не
порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. середині XX ст. після закінчення
другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розпитку науки і техніки,
започаткувавши нову науково-технічну революцію.

За визначенням В. і. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на

нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних
явищ. На жаль, ця могутність людства майже не спрямовувалась на окультурення та
вдосконалення природи, створення на Землі ноосфери - сфери розуму, про що мріяв В. І.
Вернадський.

Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками

науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів,
пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох
мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення
динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цього почалося
прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести у
найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно
стане непридатним для подальшого існування людей.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких

величезних масштабів, всі природні та соціально-економічні компоненти глобальної
соціоекосистеми виявились настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно
незначний антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює всю
соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки.

Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна

соціоекосистєма стала функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної
саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як
воно буде виконувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

Сучасний стан навколишнього середовища і прогнози глобальної соцюекологічної ситуації

спонукали учасників 38-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1983 р. створити
Міжнародну комісію по навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналізувати його в
контексті глобальних перспектив.

На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала перше

фундаментальне дослідження "Наше спільне майбутнє". На сучасному рівні об'єктивних знань
у ньому відображено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної
проблематики, необхідність глобальної переорієнтації суспільно-політичного, економічного,
економіко-технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних
національних і загальнопланетарних проектів.
Головними факторами, що призвели до сучасної кризової соціоекологічної ситуації, є
демографічний вибух, урбанізація, індустріалізація та хімізація народного господарства.
Незважаючи на те, і що в багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні роки відчутно
загальмувалась, кількість народонаселення Земної кулі і за останні роки зросла більше ніж у 2
рази, досягла 6 млрд. осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення
зосереджується у великих містах.

Кількість людей, зайнятих у сільському господарстві, щороку зменшується. Прогодувати

величезні маси міських жителів стає щораз важче, що викликає необхідність застосування
хімічних методів спрямованих на полегшення обробітку земель і підвищення родючості
сільськогосподарських культур.

Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується тепер приблизно
вдвічі. Якщо за весь період цивілізації людство використало 80-85 млрд. т палива, то половина
цього обсягу припадає на останні 25-30 років. Це пов'язано з тим, що у другій половині XX ст.
значно змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома вага нафти у ньому
становить 44%, природного газу - 18, вугілля - 35%.

За оцінкою експертів, запасів органічного палива - вугілля, нафти і газу на рівні

прогнозованого його споживання у 2000 р., - вистачить людству ще на 150 років.
Максимальний видобуток нафти на планеті очікується у 90-х роках XX ст., а до 2035 р. 90%
всіх відомих світових запасів нафти і газу буде повністю вичерпано.

Внаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних засобів різко погіршилась якість

атмосферного повітря. Щорічно промислові підприємства викидають приблизно 145 млн. т
оксиду сірки (IV), 250 млн. т пилу, близько 1 млн. т сполук свинцю, десятки тисяч тонн
фтористих та хлористих сполук, а було величезного поширення явище кислотних дощів.
Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утворили над багатьма
містами постійні отруйні газові хмари, що дуже шкідливо відбивається на здоров'ї людей.

Зараз спалюють щороку близько 2 млрд. т вугілля. Цей процес супроводжується викиданням в
атмосферу мільярдів тонн вуглекислого газу та інших речовин. Наземні рослини та
фітопланктон океанів вже не встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. В атмосфері
планети швидко накопичуються вуглекислий газ (близько 0,4% на рік) та інші шкідливі гази -
метан, оксиди сірки, азоту, фтористо-хлористі вуглеводневі сполуки (3% на рік). За період з
1860 р. по 1985 р., за підрахунками дослідників, в результаті спалювання органічного палива в
атмосферу потрапило 165 млрд. т вуглекислого газу, його вміст у ній зріс на ЗО%, причому
лише за 1959 - 1985 рр. - на 9%.

При сучасних темпах спалювання органічного палива очікується, що в 2010 р. щорічні викиди
вуглекислого газу досягнуть більше 10 млрд. т. Зараз вміст вуглекислого газу в атмосфері
Землі вже досягає 2300 млрд. т і передбачають, що до 2000 р. він збільшиться майже вдвічі.
Якщо цей процес буде тривати, постане загроза виникнення на Землі "парникового ефекту",
при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Одночасно із збільшенням вуглекислоти
падає вміст у атмосфері кисню, відтворення якого не встигає за споживанням.

Швидко зменшуються на Землі запаси питної води. Кількість води, що забирається з річок для
промисловості, зрошення та по-збутових потреб, становить вже 20% поверхневого стоку. У
промислово розвинутих країнах практично весь стік води проходить через промпідприємства,
зрошувальні системи, водопровід та каналізацію. Забруднення охопило навіть акваторії
Світового океану. Порівняно недавно (у 1947 р.) Тур Хейєрдал під час своєї першої подорожі
на "Кон-Тіки" захоплювався чистотою Тихого океану.

Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник багатьох видів відходів сучасної
цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та
нафтопродуктами, які потрапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів і
витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафтопромислів. Нафтова плівка вже
вкриває п'яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно скидають 5 тис. т
ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Все це знищує біологічні ресурси океану, порушує
водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.
Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети. За історію
людської цивілізації територія лісових масивів на Земній кулі скоротилася на 60-65%, що
призвело до відчутного погіршення гідрологічного та кліматичного режимів.

Щорічно від вирубок, пожеж та забруднень атмосфери гине 11 млн. га лісів. За оцінками
експертів, лісистість планети за період 50-х - кінця 70-х років скоротилась у 2 рази - з 50 до 25
млн. км2. Найбільший обсяг втрат припадає на "зелені легені" нашої планети, які постачають
основні об'єми кисню в атмосферу Землі, найбагатші у біологічному відношенні вологі тропічні
ліси Африки, Південної Америки та Південно-Східної Азії, а також на сибірську тайгу.

Передбачають, що до 2000 р. в країнах, що розвиваються, у зв'язку із зростанням попиту на

деревину та паливо і потребою розширення площ сільськогосподарських угідь буде знищено
40% сучасної площі лісів. При цьому слід мати на увазі, що вологі тропічні ліси, які покривають
загалом менше 10% площі суші, концентрують 40% всього генофонду планети. А зникнення
рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як стверджують спеціалісти, від кожного
рослинного виду, як правило, залежить існування 10-30 видів комах, а інколи й вищих тварин
та інших видів рослин.

Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого, ' впливу на них отруйних викидів
промпідприємств і транспорту, (величезної шкоди органічному світу нашої планети завдають
розвиток хімічної промисловості та хімізація сільського і лісового господарства, зокрема
широке застосування отрутохімікатів для боротьби з шкідниками сільськогосподарських та
лісогосподарських культур і зловживання мінеральними добривами. Кожного року в ґрунти
вноситься понад 500 млн. т мінеральних добрив і 3 млн. т пестицидів.

С За період 50-х - середини 80-х років обсяги виробництва продукції органічної хімії на планеті
зросли з 7 до 250 млн. т, щорічно на світовий ринок потрапляє від однієї до двох тисяч видів
нової продукції. А всього людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних
хімічних сполук. Внаслідок цього нині близько 1 млн. видів фауни і флори знаходиться під
загрозою зникнення, 14 тис. людей в різних країнах щорічно гине від отруєння пестицидами,
700 тис. - захворює внаслідок вживання забрудненої води і проживання в місцях інтенсивного
забруднення атмосфери.

Парадоксально, що найшвидше до хімічного забруднення навколишнього середовища

пристосовуються саме шкідливі для народного господарства види організмів. Внаслідок цього
ефективність хімічних методів боротьби з ними швидко падає. Наприклад, якщо в США у 40-х
роках XX ст. шкідники знищували 7% врожаю, то в кінці 80-х років - майже вдвічі більше при
зростанні застосування пестицидів у 10 разів.

2Суб'єкт-суб'єктні взаємини як цінності виховання

Відносини в загальноосвітній школі - це спеціально організована під керівництвом учителя
творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, спрямована на досягнення
мети виховання. Отже, виховуючі відносини ми розглядаємо адекватно педагогічно доцільній
взаємодії

Розбудова України як демократичної правової держави потребує формування в дітей

справжніх ціннісних орієнтацій, створення з цією метою педагогічно доцільних, суб'єкт-
суб'єктних, морально-естетичних, гуманних відносин педагогів і школярів.

Педагогічні відносини як соціальне явище, інтегрований феномен уміщують філософські та

психологічні знання. У філософії вивчається об'єктивний, соціальний аспект цього феномена,
у психології - суб'єктивний. Педагогіка як комплексна наука об'єднує їх, бо досліджує відносини
принаймні двох суб'єктів на широкому національно-культурному, економічному, соціально-
історичному тлі. Ми обґрунтовуємо відносини як педагогічну категорію, якою поповнюється
поняттєво-термінологічний апарат науки, що розвивається, як і сама педагогіка.

Школа функціонує на основі відносин. Переступивши поріг навчального закладу, дитина

включається в систему відносин, або взаємодію з учителем та однокласниками, через призму
цих стосунків вона довго, а можливо, і все життя сприймає світ і людей. Бажано, щоб
відбувалося обережне, виховуюче, відповідальне доторкання вчителя до чужого розуму та
почуттів. Отже, навчання і виховання здійснюється на ґрунті виховуючих відносин насамперед
двох головних дійових осіб школи - учителя, який передає досвід попередніх поколінь, і учня,
який засвоює його. Як неповторна унікальність, дитина потребує не дише професійних, а й
певних особистісних, щирих і спрямовуючих ставлень саме до неї. Вони виступають
регулятором шкільного життя. У цьому передусім їх цінність.

Цілком природно, що сьогодні ми засвоюємо нову філософію освіти, на сторінках педагогічної

літератури ведеться мова про гуманітаризацію освіти, її інтеграцію, нові навчальні технології
тощо. Однак разом із цим слід, на наш погляд, вести активніші пошуки в напрямі філософії
виховання, інноваційних підходів у ньому з метою формування системи справжніх цінностей у
дітей та молоді. Це потребує поряд із суспільними перетвореннями нової парадигми
виховання.

Нова парадигма виховання - складова ідеології та культури суспільства, що будується в

Україні, зразок нового порівняно із традиційним розумінням сутності виховання в сучасних
умовах державотворення. Демократичній державі мусить відповідати гуманістична, суб'єкт-
суб'єктна парадигма виховання. Вона покликана навчати дітей демократичним цінностям.

Нова парадигма виховання як об'єктивне явище суспільного розвитку мусить увібрати все
краще, що досягнуто вітчизняною практикою, і збагачуватися позитивним світовим досвідом. Її
реалізація потребує ґрунтовних спеціальних і загальнокультурних знань, високого
професіоналізму, педагогічно доцільних, гуманно спрямованих поведінки та емоційно-вольової
сфери вчителя. Вона є складовою сучасного культурологічного процесу і водночас його
критерієм.

Сутнісною основою виховання, а відтак і нової парадигми, виступають особистість дитини,

визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи
спільної з дитиною життєдіяльності, отже, генерація стратегії суб'єкт-суб'єктної освіти та
виховання в усіх типах сучасних навчально-виховних закладів. Таким чином, нова парадигма
виховання полягає в розумінні дитини як суб'єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як
соціально-особистісного феномена, досягнення єдності у формуванні особистості природного
й соціального факторів, організація її «саморуху» від нижчих до вищих ступенів розвитку та
життєдіяльності.

Виховання - категорія загальна, постійна і вічна. Воно виникло з появою людини і буде
існувати, поки будуть люди на Землі, поки буде існувати потреба передавати досвід від одного
покоління до іншого.

Освіта ж стала можливою лише з розвитком цивілізації. Першооснову виховання розуміли

наші предки. Зокрема земляки, полтавці, відомі просвітителі Г. С. Сковорода, Я. П.
Ковельський, П. М. Юркевич, а пізніше Г. Г. Ващенко попереджали, що «знанням передує
виховання серця благородного і вдячного». Ми не протиставляємо ці головні категорії
педагогіки - навчання і виховання, а лише наголошуємо, що виховання в його повному
розумінні інтегрує і власне виховання, і навчання, і освіту.

Виховання здійснюється не лише школою. Особистість - продукт свого суспільства: від сім'ї -
до засобів масової інформації, від дитячого садка - до ВНЗ і виробництва. Сьогодні ми
спостерігаємо необдумані дії з метою замінити виховання гуманітаризацією освіти (але ж вона
є умовою і засобом виховання), прагнення втиснути цей процес у навчальні програми і цим
обмежити його. Розгляд виховання як структурної одиниці освіти принижує його роль, не
відповідає нашим традиціям і реаліям соціальної практики.

Виховання відтворює внутрішню, головну сутність і навчання, і освіти. Вони його складові. Про
це свідчить досвід найвідоміших у світі педагогів, наших сучасників В. О. Сухомлинського та А.
С. Макаренка. В. О. Сухомлинський далеко не випадково розглядав навчання та виховання не
як просту передачу знань, не як механізм засвоєння соціального досвіду, а як світ складних
людських взаємин.
Вони мусять бути педагогічно доцільними, морально-естетичними, виховувати розуміння
демократичних цінностей. Нерідко в українському фольклорі «виховання» трактується як
процес оборони від зла, отже, «виховати» означає заховати від зла. У цьому полягають
велике гуманістичне значення і цінність даного процесу.

Виховуючі відносини втілюють стратегію суб'єкт-суб'єктного, гуманного виховання, навчають

демократичним цінностям. Гуманність - іманентно характерна риса нашого народу,
притаманна українській ментальності загалом. В Остромировому Євангелії (1047 р.)
значиться, що у східних слов'ян у значенні виховання вживається слово «пестунство».
«Пестун» - досвідчена, розумна людина, яка займається вихованням. Гуманні суб'єкт-суб'єктні
відносини вчителів та учнів ми відносимо до моральних цінностей. Вони є традиційно та
соціально схваленою нормою функціонування школи в Україні.

Нині, у період соціальної та економічної нестабільності, гуманна школа, суб'єкт-суб'єктна

взаємодія з розумним і добрим учителем - це рятівний круг для дитини. Доведено, що фактор
відносин має явні переваги порівняно зі змістом і методами діяльності педагога. Високий
рівень взаємин, співробітництва і співтворчості педагогів та учнів забезпечує реальні
можливості успішного інтелектуального й психічного становлення особистості кожної дитини, а
також виявлення всього багатства ресурсів педагогічної майстерності вчителя, арсеналу його
педагогічних засобів та особистісних якостей.

Наше дослідження показує, що на відміну від виховних відносин, які об'єктивно складаються
між особистістю, що формується, і всіма явищами та процесами навколишньої дійсності,
виховуючі відносини, котрі свідомо формуються під керівництвом педагога і спрямовані на
досягнення мети виховання, є справжніми цінностями. Ще у 20-ті роки А. С. Макаренко дійшов
безперечно правильного філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об'єкт
педагогічної роботи.

Таким чином, система взаємин у загальноосвітній школі може бути як стихійною

трансформацією суспільних відносин, так і педагогічною їх інтерпретацією, що свідомо
регулюється з виховною метою. В останньому випадку ми одержуємо феномен суб'єкт-
суб'єктних відносин, що є неперехідними цінностями у вихованні дітей та молоді.

Це дає нам підставу трактувати виховання й навчання не як спільну діяльність, не як вплив

учителя на школяра чи колективу дітей на учня з метою формування якостей особистості або
засвоєння знань, умінь і навичок, а як цілеспрямовану, суб'єкт-суб'єктну, педагогічно доцільну
морально-естетичну взаємодію двох рівних партнерів, що ведуть захоплюючий діалог. С. Л.
Рубінштейн писав, що в стосунках суб'єктів немає переваги у мого певного «Я», їх взаємини
зворотні. Тому суб'єкт-суб'єктні відносини вимагають відповідальності, свідомої дисципліни та
високої організованості як школярів, так і їх вчителів.

Таким чином, система педагогічних відносин у загальноосвітній школі є складним інтегруючим

феноменом. Як складова частина всієї сукупності суспільних відносин (економічних, правових,
культурологічних та ін.) у період демократичних перетворень система виховуючих відносин
потребує актуалізації та реалізації свого гуманістичного суб'єкт-суб'єктного ціннісного
значення. Отже, нетрадиційна гуманістична парадигма виховання ґрунтується у своїй сутності
на справжніх цінностях - педагогічно доцільних, гуманних суб'єкт-суб'єктних виховуючих
відносинах педагогів і школярів.

Основою суб'єкт-суб'єктних відносин як цінностей є цілеспрямована добросовісна педагогічна

діяльність, яка може бути забезпечена тільки на основі глибоких спеціальних, психолого-
педагогічних, професійних знань, умінь і навичок, багатства методів і прийомів, їх конкретної
інструментовки. Знання не можна замінити нічим. Отже, виховуючі відносини формуються в
компетентній педагогічній діяльності, улюбленій праці, на основі глибоких професійних знань,
які активно впливають на цей процес.

Зовнішнім виявом предметної діяльності людини є її поведінка. Учитель своєю поведінкою не

лише співвідноситься з учнями, а кожною своєю інтонацією, рухом, жестом, усмішкою,
виразом очей, мімікою, зовнішнім виглядом навчає і виховує. А. С. Макаренко, як відомо,
нараховував до 20-ти відтінків у фразі «йди сюди», а Л. М. Толстой - понад 90 виразів обличчя
і зокрема очей людини. Звідси стає зрозумілою вимога організації характеру педагога,
виховання його поведінки. А. С. Макаренко мріяв, щоб у колективі були люди різного віку,
красиві і некрасиві, але обов'язково охайно й естетично одягнені.

Зрозуміло, що, займаючись навчально-виховною діяльністю, учитель керується нормами

професійної поведінки. Однак у вихованні та викладанні кожен учитель має індивідуальні
риси, свою манеру діяти, володіє тільки йому властивими прийомами, тобто є неповторною
людською індивідуальністю. Ці розходження специфічні, але, як правило, відповідають
етичним нормам професії педагога. Отже, поведінка вчителя є складовою частиною
педагогічної взаємодії та вираження її форми. Таким чином, якщо першим структурним
елементом педагогічної взаємодії є дії вчителя та учня, то другим виступає їх поведінка.

Водночас не можна не враховувати, що поведінка вчителя значною мірою залежить від типу
його нервової системи, структури і спрямованості психіки, професійної підготовки та культури,
на неї впливає невлаштованість побуту, низький матеріальний рівень життя, незатребуваність
знань. Тому трапляються випадки, коли вчитель поводить себе не в повній відповідності до
своїх переконань і професійних вимог. У цьому зв'язку виникає завдання формування
емоційної регуляції і саморегуляції поведінки педагогів, яка повинна бути гуманістично
спрямованою. Про недостатню підготовленість до саморегуляції своєї поведінки свідчать
факти підвищення вчителями тону, погрози учням, прагнення до розправи над дитиною,
порушення такту, випадки їдкого сарказму, жорстокі покарання тощо.

Третім умовним структурним елементом взаємодії є особливості емоційно-вольової сфери

вчителя. Емоції як одна із форм вияву почуттів і оцінних суджень завжди мають місце в
діяльності та поведінці педагогів і дітей. Багато значать для школярів усі оцінні судження
вчителя, їх форма, інтонація, відтінки. Тому поведінка й емоційно-вольова сфера вчителя
мусять бути педагогічно доцільними та гуманістично спрямованими. Вони є виявом ціннісної
основи суб'єкт-суб'єктних взаємин.

Оновлена парадигма виховання містить, принаймні, три науково обґрунтованих позиції, що

виступають її ціннісними складовими.

Перша. Сприйняття педагогом дитини як суб'єкта і мети виховання.

Дитина буде розумітися як суб'єкт і мета виховання лише за умови досягнення у взаємодії
педагога й учня співробітництва та співтворчості. Це - високий і вищий рівні взаємодії. У
масовій школі, як свідчить проведений аналіз інтеракції, лише 23 % учителів на цьому рівні; 68
% - на елементарному рівні співпідпорядкування, що за метою та змістом не є в повному
розумінні виховуючим; 9 % педагогів не досягають і цього елементарного рівня.

Незадоволені взаєминами з дорослими й учні шкіл нового типу. У більшості цих начальних
закладів авторитарна, виснажлива й болюча взаємодія, яка в умовах дестабілізації
суспільного життя поглиблюється та призводить до того, що діти не бачать перспективи,
утрачають пізнавальні інтереси і не бажають відвідувати школу, від 4 % до 6 % ненавидять її.

Забезпечення гуманної взаємодії на рівні співробітництва та співтворчості як цінності вимагає

від учителя безперервної педагогічної освіти, ґрунтовних педагогічних знань, оволодіння
методикою, широких умінь інструментовки педагогічних засобів, а також педагогічно доцільних
професійної поведінки, емоційно-вольової сфери, уміння її саморегуляції.

Отже, нова парадигма вимагає перебудови навчально-виховного процесу від принципів до

методики, гармонії знань, усього арсеналу педагогічних засобів та особистісних якостей
педагога, що означає передусім рішучий поворот усього навчально-виховного процесу до
особистості школяра як творчого суб'єкта власного розвитку. Це необхідно, щоби створити
умови для повного самовираження, самоутвердження та самореалізації кожної юної
особистості спочатку в стінах школи, потім у майбутньому суспільстві й особистому житті.
Творча особистість - наше національне багатство. Вона формується в постійній взаємодії
вчителя, учня, а також сім'ї, у взаєминах з дорослими, на кожному віковому етапі розвитку.
Завдання суспільства - створити для цього найбільш сприятливі умови.

Друга. Усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена.

Авторитаризм і застій у духовному житті суспільства призвели до неправильного висновку
вчених, а звідси - хибної орієнтації практики на вирішальне значення соціального фактора у
вихованні.

Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою. Отже, сукупність

суспільних відносин не вичерпує сутності людини. Виховання зумовлене оптимальною єдністю
індивідуального й соціального, тому визначається нами як соціально-особистісний феномен.
Бо все в людині одночасно зумовлене і її природою, і суспільною сутністю.

Мі свідки того, як абсолютизація соціального призводила до штампування «середньої

людини», її нівелювання як особистості. Перебільшена увага до індивідуального викликає
загрозу формування відірваної від соціуму, нежиттєздатної людини.

Формування педагогічних, людинотворчих взаємин на рівні співробітництва та співтворчості

спочатку є функціями педагога, а потім він використовує їх як засоби виховання. Далі завдання
вчителя полягає в перетворенні їх у якості особистості. Не випадково в педагогіці ставлення
людини до дійсності нерідко ототожнюється з якостями особистості, наприклад, ставлення до
праці - з працелюбством чи навпаки. Отже, формуючи та використовуючи високий і вищий
рівні відносин як функції, засоби і, зрештою, якості особистості, педагог спрямовує свої
зусилля на розвиток процесів освіти та виховання до самоосвіти, самовиховання,
самовизначення і самореалізації людської особистості. Його роль полягає в організації
«саморуху» школяра від нижчих до вищих ступенів розвитку й життєдіяльності.

Обґрунтовані нами рівні відносин (співпідпорядкування, співробітництво та співтворчість),

абстраговані моделі позитивної взаємодії («Талант», «Ерудит», «Об'єктивіст», «Душа» тощо)
отримали схвалення вчителів і впроваджуються у практику. У школах отримав підтримку також
розроблений процес формування виховуючих взаємин, що дає вчителеві змогу сприймати
суб'єкт-суб'єктне виховання, співробітництво та співтворчість не як нову педагогіку, а як один з
її прогресивних напрямів, високий і найвищий рівень взаємин з учнями.

Відповідно до нової парадигми виховання педагог - організатор виховного процесу, дитина -

центральна його фігура. Учитель індивідуалізує взаємодію аж до визнання дитини як
неповторної та унікальної, що є метою виховної роботи, і, як і педагог, виступає суб'єктом
виховного процесу. Це є ціннісною складовою нової парадигми виховання.

Третя позиція передбачає проектування і розвиток філософії виховання, формування

національної культури та полікультури, національного менталітету громадянина України,
гуманітаризацію освіти як умови і засобу виховання, піднесення його результативності.

Суб'єкт-суб'єктні взаємини забезпечуються на основі усвідомлення того, що людина є

одночасно початком і кінцевою метою будь-якого проекту соціального розвитку чи навіть
суспільно-економічної формації. Тому в навчальній взаємодії головним є не засвоєння певної
суми знань, а їх світоглядний  аспект, тобто гуманітаризація освіти як засіб її гуманізації та
важлива умова її ціннісного характеру.

На зміну «уніфікованому вихованню» приходить виховання, яке у своїй сутності є

диференційованим і цілісним. Воно означає синтез наукового гуманізму, усіх раціональних,
емоційно-вольових і творчих здібностей особистості. Це можливо передусім на основі
зростання у змісті освіти етнічного компонента, більш тісного зв'язку навчання та виховання з
національною полікультурою, досягнення діалогу культур, пошуків і визначень пріоритетних
ідеалів у вихованні, обґрунтування демократичних цінностей, бо їх вакуум ускладнює
діяльність школи як носія і передавача культур.

У своєму розвитку до цілісності суб'єкт- суб'єктна взаємодія буде успішною лише при зміні в
педагогічних ситуаціях становища вчителя та учня в «суб'єкт-об'єкт» і «об'єкт- суб'єкт». Однак
ці відносини не є самостійними і завершеними, а лише окремими моментами в цілісній
взаємодії.

Послідовні взаємні переходи з одного статусу до іншого визначаються вчителем. Він здійснює
постановку мети, вибір засобів для її досягнення відбувається спільними зусиллями, кінцевий
результат вимірюється знаннями, вихованістю учнів, їх підготовленістю до життя. Учитель і
учень бувають у становищі і об'єктів і суб'єктів. Учитель - ведучий, проте він завжди учень. Чим
більше в педагогові виховання (становище об'єкта), тим інтенсивніше відбувається процес
розвитку взаємодії до суб'єкт-суб'єктної, до співробітництва і співтворчості.

Лише на основі системи педагогічно доцільних, виховуючих взаємин можна досягти реалій
об'єднання навчання й виховання з національною та світовою культурою, сформувати нові
цінності, до яких передусім належать солідарність і консолідація людей різних
національностей та поколінь, і водночас забезпечити формування національного менталітету
громадянина України, входження національної системи освіти у світовий освітній простір. Нова
парадигма виховання мусить увібрати все краще, що створено національною культурою,
проте не спуститися до плазування перед зарубіжним досвідом, до некритичного «мавпування
західних мод». Її серцевиною й ціннісною основою виховання виступають суб'єкт-суб'єктні
взаємини дорослих і дітей.

3 Природни́чі нау́ки — галузі науки, що вивчають явища навколишнього світу в живій та

неживій природі. До природничих наук не належать дослідження
людського суспільства, мов і мистецтв, які заведено об'єднувати під назвою гуманітарні науки.
Також не належать до природничих наук точні науки: математика й інформатика, хоча методи
й результати цих областей досліджень широко використовуються природознавством.
На базис природничих наук спираються прикладні науки.

Зміст

 1Класифікація

 2Методи

 3Зв'язок між дисциплінами

 4Історія природознавства

o 4.1Виникнення природознавства

o 4.2Становлення науки

o 4.3Підготовчі періоди до вивчення природознавства

 5Закономірності і особливості розвитку природознавства

 6Примітки

 7Література

 8Посилання

Класифікація[ред. | ред. код]
До природничих наук зараховують :

 астрономію — науку про Всесвіт,

 фізику — науку про склад і структуру матерії, а також про основні явища в неживій
природі,
 хімію — науку про будову й перетворення речовин,
 біологію та екологію  — науки про живу природу,
  науки про Землю (або Землезнавство — це термін для дисциплін із вивчення
планети Земля) — географію, геофізику й геологію,
 медицину — науку про людське тіло та його хвороби.
Це лише основні природничі науки. Насправді сучасне природознавство є розгалужений
комплекс, що включає сотні наукових дисциплін. Одна тільки фізика об'єднує ціле сімейство
наук (механіка, термодинаміка, оптика, електродинаміка і т. д.).
У міру зростання об'єму наукового знання окремі розділи наук набули статусу наукових
дисциплін зі своїм поняттєвим апаратом, специфічними методами дослідження, що робить їх
важкодоступними для фахівців, що займаються іншими розділами. Подібна диференціація у
природничих науках є природним і неминучим наслідком розвитку спеціалізацій, які дедалі
більше звужуються у ході наукових відкриттів і нових досягнень.
У той же час природним чином у розвитку науки відбуваються зустрічні процеси, складаються і
оформляються природничо-наукові дисципліни, так би мовити, «на стиках» наук: хімічна
фізика, біохімія, біофізика, біогеохімія і багато інших. Ці процеси приводять, з одного боку, до
подальшого зростання кількості наукових дисциплін, а з іншого — до їхнього зближення і
взаємопроникнення. Це є однією із особливостей інтеграції природних наук, що характерно
для загальної тенденції в сучасній науці.
Основою природничих наук слід вважати природознавство — науку про природні явища.
Відповідно, першими представниками природних наук слід вважати великих дослідників
природи минулого, таких як Блез Паскаль, Ісаак Ньютон, Михайло Ломоносов. У зв'язку з тим,
що людство еволюціонувало від простіших станів до більш складних і удосконалених, то й
наука пройшла такий самий шлях еволюції.
Існує інша точка зору, що час виникнення природничої науки — кінець першої третини XIX
століття, коли відбулося суміщення дослідницької діяльності з вищою освітою. Відповідно
цьому, творцями природничої науки (природознавства) вважають Александра фон
Гумбольдта і Юстуса фон Лібіха. Німецький філософ Карл Ясперс говорить про те, що саме у
XVII столітті відбулося те, що дало змогу говорити про наукову революцію, радикальну зміну
основних компонентів змістовної структури науки, утворення нових принципів пізнання,
категорій, методів.
Соціальним стимулом розвитку природознавства стало зростаюче капіталістичне
виробництво. Тільки у XVII столітті наука стала розглядатися як спосіб збільшення добробуту
населення і забезпечення господарювання людини над природою. Поява сучасних
природничих знань пов'язана з діяльністю Френсіса Бекона, який одним із перших почав
пропагувати експеримент як головний метод наукового дослідження. Залежно від методів, що
лежать в основі досліджень, природничі науки можна поділити на:

 описові, що досліджують фактичні дані і зв'язки між ними;

 точні, що будують математичні моделі для вираження встановлених фактів і
зв'язків, тобто закономірностей;
 прикладні, які використовують систематику і моделі описових і точних природних
наук для освоєння і перетворення природи.
Проте загальною родовою ознакою усіх наук, що вивчають природу і техніку, є свідома
діяльність професійних працівників науки, спрямована на опис, пояснення і прогнозування
характеру явищ, що вивчаються.
У наші дні намітилася інтеграція природничого наукового знання, яка проявляється у багатьох
формах і стає найбільш вираженою тенденцією його розвитку. Все більшою мірою ця
тенденція проявляється і у взаємодії природничих наук з науками гуманітарними.
Свідоцтвом цьому є висунення на передній план сучасної науки принципів системності,
самоорганізації і глобального еволюціонізму, що відкривають можливість об'єднання
найрізноманітніших наукових знань у цілісну і послідовну систему, що об'єднується
загальними закономірностями еволюції об'єктів різної природи.
Однак, сучасні підходи до класифікації природничих наук дають підстави поділити природничі
науки на:
  фізико-технічні і
математичні (математика, інформатика, механіка, фізика і астрономія);
 хімічні і біологічні науки (хімія, біологія, екологія);
 науки про землю (геологія, географія, геофізика);
 аграрні науки (ґрунтознавство, рослинництво, зоотехнія, ветеринарна медицина);
 медичні науки (медицина).

Методи[ред. | ред. код]
Основою наукового методу є спостереження, а в активнішій формі — експеримент.

Зв'язок між дисциплінами[ред. | ред. код]

Історія природознавства[ред. | ред. код]

Виникнення природознавства[ред. | ред. код]
Через те, що існування людства історичне, тобто еволюціонувало від простіших станів до
більш складних і удосконалених, то й наука пройшла такий самий шлях еволюції.
Існує декілька точок зору про час виникнення науки:

 як доведельний вид знання, відмінний від міфологічного мислення, наука виникла

в Стародавній Греції в V столітті до н. е.
 наука виникла в період пізньої середньовічної культури, коли було розпізнане
велике значення дослідного знання в творчості таких діячів церкви в Англії,
як Роберт Гросетест, Роджер Бекон.
Найпоширеніша точка зору, що наука виникла в XVI-XVII століттях, коли з'явилися
праці Йогана Кеплера, Хрістіана Гюйгенса, Галілео Галілея, Ісаака Ньютона та інших вчених.
Ознаками науки виступають:

 побудова математичних моделей об'єктів,
 емпіричні результати дослідного рівня.
До цієї епохи відносяться і виникнення Королівського товариства, Паризької академії наук.
З іншої точки зору час виникнення науки — кінець першої третини XIX століття, коли відбулось
суміщення дослідницької діяльності і вищої освіти, об'єднаних на основі досліднонаукової
програми. Творці науки Александер фон Гумбольдт, Юстус Лібіх.

Становлення науки[ред. | ред. код]

Німецький філософ Карл Ясперс говорить про 2 етапи становлення науки:

 Становлення логічної і методичної науки у Греції і паралельно задатки наукового

пізнання світу у Китаї та Індії.
 Виникнення сучасної науки, що виростає з кінця середньовіччя, рішуче
утверджується з XVIII столітті, розгортається у всю свою ширину з XIX століття.[1]
Саме у XVII столітті відбулося те, що дало змогу говорити про наукову революцію, радикальну
зміну основних компонентів змістовної структури науки, утворення нових принципів пізнання,
категорій, методів. Соціальним стимулом розвитку природознавства стало
зростаюче капіталістичне виробництво. Грецька наука була умоглядним дослідженням, мало
зв'язаним з практичними задачами. Цього Стародавня Греція не потребувала, бо всі тяжкі
роботи виконували раби. Орієнтація на практику вважалася непотрібною та навіть
непристойною. Тільки у XVII столітті наука стала розглядатися як спосіб
збільшення добробуту населення і забезпечення господарювання людини над
природою. Френсіс Бекон пропагандував експеримент як головний метод наукового
дослідження.

Підготовчі періоди до вивчення природознавства[ред. | ред. код]

До того, як почати вивчати природознавство як окрему науку, людство мало пройти деякі
підготовчі (історичні) періоди до систематичного вивчення природознавства. Розрізняють 5
основних підготовчих періодів:

 Натурфілософський період, період зародження майбутнього природознавства

(характерне для стародавнього світу). Закінченого ділення на дисципліни не
існувало, створювані концепції носили в своїй більшості світоспостережний
характер, але вирішального критерію істинності експерименту не відводилась. Вірні
спостереження і геніальні здогадки співіснували з хибними побудовами.
 Панування схоластики і теології в Західній Європі і спорадичними відкриттями
у арабомовних народів (див. ісламська аграрна революція).
 Розвиток механістичного і метафізичного природознавства. Класичний період
розвитку природознавства. Він бере свій початок з дослідних праць Галілея.
Характеризується розділенням наук на традиційні області і навіть трохи
гіперболізованою роллю експерименту в їх розвитку (зрозуміти значить
виміряти). Дослід розглядається не тільки як критерій істинності, але й як основний
інструмент пізнання. Віра в істинність експериментально добутих результатів
настільки велика, що їх починають розповсюджувати на нові області і проблеми, де
такої перевірки раніше не велося. Механіка стала наукою з того моменту, коли були
відкриті закони механічного руху (переміщення) земних і небесних тіл, закон
падіння тіл (відкритий Галілеєм), закон обертання
планет навколо Сонця (Кеплер), Закон всесвітнього тяжіння (Ньютон). У фізиці та
хімії найважливішим став закон самозбереження, сформульований Ломоносовим в
середині XVIII століття як загальний закон природи. Задовго до нього філософи-
матеріалісти вчили, що ніщо з нічого не утворюється і нічого в ніщо не
перетворюється. Але то були лише світоглядні уявлення і ніхто їх не розглядав як
закон.
 Відкриття загального зв'язку і утвердження еволюційних ідей в природознавстві.
Характеризується стихійним проникненням діалектики в природознавство.
 «новітня революція»:
o У середині 90-х років XIX століття почалася новітня революція у
природознавстві, головним чином у фізиці, а також хімії та біології.
У 1913–1921 роках на основі загальних уявлень
про ядро, електрони і кванти Нільс Бор створює модель атома,
розробка якої ведеться згідно з періодичною
системою Д. І. Менделеєва. Це супроводжується крахом минулих
уявлень про матерію, її властивості і будову, форми руху, типи
закономірностей, про простір і час. Це призвело до кризи у фізиці та
усього природознавства.
o З середини 20-х років XX століття, у зв'язку з створенням квантової
механіки і поєднанням її з теорією відносності в загальну квантово-
релятивистську концепцію, відбувається наступний бурхливий розвиток
природознавства і продовжується докорінна ламка старих понять,
головним чином понять, пов'язаних зі старою картиною світу.
o Оволодіння атомною енергією починається з відкриття ядра у 1930 році
і наступних досліджень, з якими зв'язане зародження електронно-
обчислювальної техніки і кібернетики.
У природознавстві лідирують, поряд із фізикою, біологія, хімія, а також науки, суміжні з
природознавством, такі як космонавтика та кібернетика. Сучасне природознавство
характеризується різким, лавиноподібним накопиченням нового фактичного матеріалу і
виникненням нових дисциплін на межах традиційних. Різке подорожчання науки, особливо
експериментальної. Як наслідок підвищення ролі теоретичних досліджень, що спрямовують
роботу дослідників в області, де знаходження нових явищ більш можливе. Роль експерименту,
як критерію істинності знання і як основний інструмент пізнання. Сучасне природознавство
втратило властиву класичному природознавству простоту та зрозумілість. Це відбулося
головним чином тому, що інтереси сучасних дослідників з традиційних для класичної науки
областей перемістилися туди, де звичайний «життєвий» дослід і знання про об'єкти і явища,
що з ними відбуваються, в більшості випадків відсутні.
Закономірності і особливості розвитку природознавства [ред. | ред.
код]
Деякі найважливіші закономірності, що визначають собою загальний характер природознавчих
наук такі:

 Обумовленість практикою, потребами техніки, промислового виробництва,

рівнем сільського господарства і медицини. Це головна рушійна сила й джерело
розвитку природознавства.
 Відносна самостійність розвитку природознавства, в результаті чого воно
задовольняє вимоги техніки виробництва, крокуючи своїм власним шляхом
дослідження природи, який позначається внутрішньою логікою наукового пізнання.
Які б конкретні задачі не ставила техніка перед наукою, практичне їх розв'язання
може бути відтворено лише за досягнення конкретних ступенів розвитку самого
процесу пізнання природи, який робиться у процесі переходу від явищ до сутності і
від менш глибокої сутності до глибшої.
 Переймальність у розвитку природознавства, його ідей та принципів, теорій та
понять, методів та прийомів дослідження, нерозривність усього пізнання природи
як внутрішньо єдиного, цілеспрямованого процесу. По мірі того, як із відносних
істин складається абсолютна істина, повна опиняється у внутрішньому збігу з менш
повною, раніш досягненою. Кожна вища ланка в розвитку природознавства виникає
на основі попередньої ланки, з утриманням усього цінного, що було накопичено
раніш.
 Поступовість розвитку природознавства за черговості періодів відносно
спокійного, еволюційного розвитку та бурхливої, революційної ламки його
теоретичних основ, системи його понять, принципів і уявлень, а разом із тим і усієї
картини світу. Еволюційний розвиток усього природознавства та окремих його
частин відбувається під час поступового накопичення нових фактів, теоретичних
концепцій, у зв'язку з чим відбувається витончення і доробка вже прийнятих раніше
теорій, понять та принципів. Революція відбувається тоді, коли починається
докорінна ламка і перебудова в самій основі раніш встановлених світоглядів,
перебудова фундаментальних положень, законів, принципів природознавства в
результаті нових відкриттів, експериментальних даних тощо.
 Взаємодія наук, взаємозв'язаність усіх складових частин природознавства, в
результаті чого предмет однієї природознавчої науки може і має бути
досліджений методами і прийомами інших наук.
 Протиріччя розвитку. Нерідко наявність розколу точок зору на неприємливі,
несумісні, здавалося б, що знаходяться у постійній боротьбі, поглядів призводить
до прогресу наукового пізнання.
 Повторність.
 Свобода критики. Безперешкодний розгляд спірних і незрозумілих питань науки,
відкрите і вільне зіткнення різних думок, можливість захищати власні інтереси,
знаходити нові аргументи. Все це є причиною прогресу.

Примітки[ред. | ред. код]

1. ↑ (рос.) К. Ясперс Смысл и назначение истории. — М., 1994. стор. 100

Література[ред. | ред. код]

1. Довідник натураліста / Вербицький В. В. — Кіровоград : КОД, 2009. — 290 с., [8]

арк. іл. : табл. — Бібліогр.: с. 285—286. — ISBN 978-966-1508-14-8
2. Розвиток природничої науки і термінології в Україні: шліях крізь епохи (XVII -
початок XXI ст.) : монографія / В. В. Куйбіда. - Переяслав-Хмельницький :
Лукашевич О.М., 2012. - 457 c. - Бібліогр.: с. 386-455.
 3. Азимов Айзек. Краткая история биологии. От алхимии до генетики. — М.:
Центрполиграф, 2004. — 223
с. (рос.) Доступ: http://www.twirpx.com/file/586271/[недоступне посилання]
4. Гайденко П. П. Еволюция понятия науки. М., 1980. (рос.)
5. Горохов В. Г. Концепции современного естествознания и техники. — М.,
2000. (рос.)
6. Казаков В. К. Очерки развития естественнонаучных и технических
представлений на Руси в Х-XVII вв. — М., 1976. (рос.)
7. Таннери П. Исторический очерк развития естествознания в Европе. — М.,
1954. (рос.)
8. Бевз В. Г. Історія математики. Доступ: http://www.twirpx.com/file/509781/ [недоступне
посилання]

9. Башмакова И. Г., Белый Ю. А. Хрестоматия по истории математики. — Москва:

«Просвещение» 1976. — 318 с. Доступ: http://www.twirpx.com/file/254793/[недоступне
посилання]

10. Бородулин Ф. Р. История медицины. Избранные лекции. — М.: МЕДГИЗ,

1961. — 254 с. Доступ: http://www.twirpx.com/file/483109/[недоступне посилання]
11. Берри А. Краткая история астрономии. Пер. с англ. Займовского С. Г. ОГИЗ, М-
Л., 1946. — 363 с. Доступ: http://www.twirpx.com/file/782046/ [недоступне посилання]
12. Иофинов С. А. История техники и науки о механизации земледелия. —
Монография. — СПб.: СПбГАУ, 1994. — 179 с.
Доступ: http://www.twirpx.com/file/944651/ [недоступне посилання]
13. Кудрявцев П. С. История физики. В трех томах. — М.: Учпедгиз, 1956.
Доступ: http://www.twirpx.com/file/302063/ [недоступне посилання]
14. Михайличенко О. В. Історія науки і техніки: Навчальний посібник для студентів
педагогічних спеціальностей / Михайличенко О. В. [Текст з іл.] — Суми:
СумДПУ, 2013. — 346 с. Доступ: http://www.twirpx.com/file/1017798/ [недоступне
посилання]

Посилання[ред. | ред. код]

 Природознавство // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є.

Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес,
1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1496. — 1000 екз.
 (англ.) National Geografic [Архівовано 31 травня 2016 у Wayback Machine.] —
журнал американського географічного товариства.
 (рос.) Природа [Архівовано 8 січня 2014 у Wayback Machine.] — архів природничо-наукового
журналу Російської академії наук.