60

РОЗДІЛ 2. ГОСПОДАРСЬКИЙ УСТРІЙ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

2.1. Основні етапи господарської еволюції первісного суспільства та їх

характеристика.
2.2. Проблема взаємодії людини та природного середовища в стародавньому
суспільстві.
2.3. Неолітична революція та її наслідки.
2.4. Загальна характеристика рабовласницького ладу.
2.5. Характерні риси економічного устрою рабовласницьких держав
Стародавнього Сходу.
2.6. Економіка Стародавньої Греції.
2.7. Основні етапи соціально-економічного розвитку Стародавнього Риму.

2.1. Основні етапи господарської еволюції первісного суспільства та їх

характеристика

Історія господарства та економіки безпосередньо пов’язані з процесом

антропо- та соціоґенезу, тобто процесу виокремлення людини із тваринного світу,
становлення та еволюції людського суспільства. Першим етапом у становленні
соціуму є первісно общинний лад, який є найтривалішим в історії людства. Його
пройшли всі народи світу. Він тривав від появи найдавнішої людини до формування
перших держав. Всі наступні періоди в історії людства у порівнянні з ним
надзвичайно малі.
Якщо за основу періодизації цього надзвичайно тривалого періоду взяти
матеріали, що слугували для виготовлення знарядь праці, то можна виділити три
великі періоди (віки) : 1) кам’яний, 2) бронзовий, 3) залізний. У свою чергу
кам’яний вік, на який і припадає майже весь попередній час людства, має свою
власну складну структуру:
1) Давньокам’яний вік (палеоліт) – від 2,5 млн. років до 12 тис. р. до н.е.
 61
а) ранній палеоліт – 2,5 млн. р. – 100 тис. р. тому;
б) середній палеоліт – 100 тис. р. тому – 40 тис. р. тому;
в) пізній палеоліт – 40 тис. р. тому – 12 тис. р. до н.е.;
2) Середньокам’яний вік (мезоліт) – 12 – 8 тис. до н.е.;
3) Новокам’яний вік (неоліт) – 8 – 3 тис. до н.е.

Рис. 2.1. Знаряддя з гірського кришталю мадленських мисливців на оленів.

Печера Житного, Моравія.

Якщо в основу періодизації покласти такий критерій, як тип господарства, то

можна виділити панування: 1) привласнюючого господарства, та 2) господарства,
що виробляє, тобто відтворювального (виробничого) господарства. Перехід від
одного до іншого відбувся під час неолітичної революції.
За панування привласнюючого господарства людина користувалася тим, що їй
давала природа, не виробляючи нічого, окрім знарядь праці, необхідних для
збирання, рибальства та полювання на дрібних тварин. Можна вважати, що
стародавні люди змушені були постійно поповнювати досить бідний рослинний
раціон ловлею комах, дрібних земноводних, пташенят, риб тощо. Все це, а також
діставання плодів, що росли високо, сприяло ґенезі прямоходіння, вимагало
 62
перенесення центра ваги тіла на задні кінцівки, опорна роль яких тим самим
закріплювалась і вдосконалювалась.
Певні зміни в межах цього типу господарства відбулися за палеолітичної
революції, яка відбулась близько 35 тис. років тому. Відбувається перехід людей до
загінного полювання, полювання на великих тварин – мамонтів, биків, коней. У
зв’язку з цим здійснюється перехід від первісного стада до пратонатовпу –
невеликого людського стада у стані крайнього психологічного збудження, першої
форми соціальної спільності. Праця все більше стає визначальним компонентом
життєдіяльності гомінідів, найважливішим стержнем їхнього способу життя. Разом з
працею зароджувалась і її найнеобхідніша передумова – кооперація – як
безпосереднє втілення соціального характеру суспільного виробництва. Полювання,
особливо на хижих тварин, сприяло зародженню кооперації, так як спільними
зусиллями можна було подолати і дуже великих тварин, наприклад, мамонтів. Крім
цього, полювання сприяло розвитку зброї і знарядь для обробки здобичі, збагаченню
раціону харчування м’ясом, прискорювало еволюцію мозку, вдосконалювало
нервову систему, органи чуття, навички орієнтування, формувало кмітливість.
Позбавлений кликів, кігтів, панцира, швидких ніг, особливої здатності зливатися з
місцевістю, наш викопний предок міг протистояти хижаку і успішно полювати на
копитних і хоботних тварин лише за допомогою знарядь (природніх, підправлених,
штучних), вогню та поєднання зусиль із собі подібними.
Загінне полювання – одна з перших (після спільної оборони від хижаків)
форм спільної праці, яка не вимагає штучних знарядь праці. Але і вона означала
величезне зростання ефективності трудової діяльності. В Солютре, біля скелі, дуже
зручної для загінного полювання, знайдено залишки 50-100 тисяч диких коней.
Наслідком виникнення загінного полювання стали перші регіональні
екологічні кризи антропогенного походження, найяскравішим прикладом яких стало
знищення людьми, що формувалися, травоїдних гігантів дольодовикового періоду –
мамонтів. Першими «знаряддями» праці (поряд з кам’яними, дерев’яними та
кістяними) були селекція рослин і доместикація (приручення) тварин. З часом
виробнича діяльність людей стає порівнювана за своїми результатами і наслідками з
 63
геохімічними та геологічними процесами, досягаючи планетарних, а в перспективі,
можливо, і позаземних масштабів, тобто перетворюється у фактор космічного
порядку.
На всій території первісної ойкумени аж до періоду неолітичної революції
повільно розвивався один господарсько-культурний тип, або, точніше, група
споріднених типів:
1) арктичні мисливці; 2) тундрові і тайгові мисливці; 3) гірські мисливці; 4)
степові мисливці; 5) мисливці степів, саван і лісів; 6) мисливці степів і нагір’їв; 7)
мисливці і збирачі пустель; 8) мисливці і збирачі тропічних і субтропічних лісів і
вологих саван.

Рис. 2.2. Неандерталець із Ла-Шапель-о-Сен (фас та профіль). Реконструкція

М.М. Герасимова. 1948.

Палеолітична революція відбувалася впродовж 20 тисяч років, і

характерними для неї є наступні зміни в господарській діяльності людей:
 освоєно вогонь, що було надзвичайно важливо;
 освоєно плетіння;
 винайдено і почали виготовляти спис, лук і стріли, бумеранг, кам’яну
сокиру.
 Виникли рід і сім’я, власність і обмін, міфологія і культ.
 З появою гончарного мистецтва завершується палеолітична революція,
завершується стадія дикунства.
 64
Всі господарські здобутки палеолітичної революції пов’язані з
кроманьйонцем, або, по суті, з людиною розумною (Homo sapiens), яка з’являється
близько 40 тис. років тому.
Стосовно причин палеолітичної революції, то можна виділити дві версії,
між представниками яких ведуться суперечки: космічна версія (змінилася
жорсткість космічного випромінювання), та кліматична версія (глобальне
похолодання стимулювало господарську активність). Ймовірна, що палеолітична
революція відбулася під впливом обох груп факторів – космічних та кліматичних.

2.2. Проблема взаємодії людини та природного середовища в

стародавньому суспільстві

Еволюція вищих антропоїдів у напрямку людини сучасного фізичного типу

відбулася за допомогою праці. Саме праця є перша і головна умова життя людини. В
процесі впливу на зовнішню природу людина використовує природні і штучні
знаряддя праці. В далекому минулому існували перші твариноподібні, інстинктивні
форми праці. Джерела праці корінилися не в будь-якій тваринній життєдіяльності, а
в тій, що була притаманна лише викопним приматам. Її основою поступово ставало
адаптування до середовища шляхом пристосування через вплив на середовище,
відмінного від впливу простої присутності. Предки гомінідів стали на шлях спочатку
епізодичного, а потім систематичного використання окремих предметів природи в
якості необхідного доповнення до природних органів своєї життєдіяльності, засобів
нападу на оточуючих тварин, захисту від них, а також обробітку здобичі.
При цьому деякі предмети природи, коло перелік яких постійно розширявся,
далекі предки людини виривали з початкового, чисто природного стану і все
частіше використовували в якості примітивних засобів праці. Результати
археологічних розкопок, проведених Р. Дартом та сім’єю Лікі в Південній та
Східній Африці виявили зачатки предметно-знаряддєвої діяльності у
австралопітеків. Перехід від предметної діяльності вищих антропоїдів до праці
 65
починається з виготовлення знарядь праці. Але прослідкувати виникнення
«найпершого» штучного знаряддя так же неможливо, як і появу «найпершої»
людини. Непевним критерієм оцінки кам’яного знаряддя як штучного може бути
наявність гострих зколів (під впливом природних сил їх виникнення малоймовірно) і
повторювальність форм. Сучасна наука дозволяє з достатньою мірою достовірності
говорити про «родовід» лише кам’яних знарядь праці.
Аналіз стадій формування «кам’яної індустрії» показує ріст числа
різноманітних трудових актів і операцій. Так, якщо давні знаряддя з гальки
оброблені відносно малим числом ударів (від 3 до 10), то шельські рубила несуть на
собі сліди 8-30 ударів, а ашельські – до 100. При виготовленні перших кремнієвих
ножів (мустьєрська культура) виробничий ланцюг включав понад 200 актів,
згрупованих в 10-11 операцій.
Важливу роль у становленні сучасної людини (Homo sapiens) відіграла так
звана гоміноідна, або гомінідна тріада. Головна відмінність сімейства гомінід від
других сімейств загону приматів полягає в першочергових морфологічних
відмінностях, до яких, насамперед, необхідно віднести наступні складові цього
комплексу:
1) прямоходіння (біпедія, або ортоградність);
2) вільна верхня кінцівка, що пристосована до тонкого маніпулювання з
протиставленим великим пальцем;
3) високорозвинутий відносно великий головний мозок.
Величезне значення має вироблення прямоходіння для перетворення мавпи в
людину, для виникнення інших людських особливостей – двох інших ознак цього
комплексу. Необхідно зазначити, що всі три складові гомінідної тріади склалися за
умови активної знаряддєвої діяльності та колективної трудової взаємодії людей.
При спробах мисленої реконструкції витоків людської історії знаряддя праці,
як правило, асоціюються з речовими, перш за все кам’яними засобами механічної
дії на предмет праці. Але при цьому залишається в тіні вогонь – велика і в принципі
недоступна тваринам сила природи.
 66

Рис. 2.3. Вироби епохи неоліту: 1 Рис. 2.6. Кам’яний наконечник з

– жіночі статуетки із глини; 2 – гарпун «ніжкою». Середній палеоліт. Північна
із рогу; 3 – глиняний посуд з ямковим Африка
орнаментом

Рис. 2.4. Кроманьйонець із гроту

Кро-Маньйон. Реконструкція М.М.
Герасимова. 1954. Музей антропології
МГУ ім. М.В. Ломоносова
Рис. 2.7. Приклад складного
знаряддя, складеного із багатьох
елементів: мікролітичні пластинки,
закріплені у древко, утворюють
наконечник гарпуна. Мезоліт. Данія

Рис. 2.5. Реконструкція

кроманьйонської людини (за Мак-
Грегором)
 67

Рис. 2.9. «Великий чорний бик».

Розпис печери Ласко. Франція.
Рис. 2.8. Гарпуни. Місцями зубці Близько 14 тисячоліття до н. е.
розташовані у три ряди. Мадлен,
печера Пєкарна, Моравія
Вогонь, будучи практично невичерпним, і таким, що знаходиться поза
тілом людини джерелом енергії, не тільки допоміг «перехідним істотам»
вижити в біологічній боротьбі за існування, а й висвітив їм невідомі раніше
шляхи прогресивної еволюції. Використання вогню первісним людьми не
завжди на жаль розглядається при вивченні їхньої господарської діяльності,
хоча його значення переоцінити важко. Можна виділити три етапи освоєння
вогню:
1) епізодичне використання природного вогню (незалежно від джерела),
2) підтримання вогню, що виник природнім чином,
3) розробка способів штучного отримання вогню шляхом тертя, висікання
кремнієм тощо.
Сформована під впливом прямоходіння система зору допомагала предкам
людини знаходити природне джерело вогню (вулкани, пожежі та ін.). Тільки
істоти, що мали вільні передні кінцівки і жили стадами, могли почати
використання, а потім і добування вогню, бо одинакам навряд чи було під силу
довго зберігати його. Використовувати вогонь можна було лише завдяки
постійним колективним зусиллям. За вогнем, як за пійманим звіром, необхідно
було весь час слідкувати і доглядати. Крім того, вогонь – джерело не тільки
сили, а й підвищеної небезпеки, він вимагає певної обережності і піклування
про паливо. Поряд з розвитком предметно-знаряддєвої діяльності і мови як
 68
засобу спілкування вогонь став основою зародження суспільного
виробництва.
Використання і підтримування вогню, безумовно, входило в сферу праці,
входило в коло господарських дій і обов’язків давніх гомінід. Перш за все
вогонь став для первісної людини джерелом штучно регульованого
«виробництва» тепла і світла, і тим самим важливою матеріальною
передумовою праці, що формувалася. Підвищилась продуктивність і тривалість
праці, вона могла здійснюватися в комфортніших умовах. Одним словом,
вогнище продовжило час життя, праці і дозвілля, розширило кругозір,
збільшило час спілкування представників не тільки одного, а й різних поколінь.
Вигнавши за допомогою вогню хижаків, люди заселили печери. Вогнище стало
місцем спільного проведення часу за межами світлового дня і в холодну пору
року, джерелом зародження соціальності.
Якщо для австралопітеків характерне епізодичне використання вогню, то
перші докази його постійного використання є для кінця стадії пітекантропів і
знайдені на стійбищах китайських пітекантропів під Пекіном. Але для
неандертальців вогонь, безперечно, став постійним супутником життя. Це мало
два важливих наслідки в різних сферах життя неандертальців. Перший –
пов’язаний з безпосередньою роллю вогню як ефективної зброї якихось
смоляних факелів або просто сучків, що горіли в загінному полюванні на
копитних та полюванні на великих хижаків. Безперечно, вогонь різко підвищив
ефективність полювання. Другий наслідок повсякденного використання вогню,
його опосередкована роль – при вживанні спочатку, напевне, смаженої, а потім
і вареної їжі. За сучасними розрахунками, предок людини, що не вмів
користуватися вогнем, отримував щоденно менше 2000 кілокалорій (в
основному з їжі, наполовину рослинної, наполовину тваринної). Вогонь одразу
збільшив добове споживання енергії до 5000 кілокалорій, з яких на їжу
припадало 3000, а на комфортне тепло – 2000.
Вогонь був універсальним «знаряддям» приготування їжі, що сприяло
переходу викопних предків від рослинної їжі до вживання м’яса, полегшувало
 69
його засвоєння, зменшувало (завдяки термічній обробці) його кількість,
необхідну для угамування голоду. Приготування їжі, що являло собою по суті
початкові етапи її підготовки до вживання (процес, пов’язаний з задоволенням
природніх потреб індивіда), з тих пір почало здійснюватися за допомогою
вогню. Тваринний білок, таким чином, починаючи з кінця стадії архантропів
попадав в організм у найбільш придатному для засвоєння вигляді, що було
важливо для еволюційного морфологічного прогресу за допомогою підвищення
активності обміну речовин і створення сприятливих умов для росту і розвитку
дитячого покоління в колективах пізніх пітекантропів і особливо
неандертальців. У міру розширення сфери цілеспрямованого використання
вогню відкривалися все нові можливості забезпечення за його допомогою
біологічного виживання предків людини.
Ще однією функцією вогню є те, що він відіграв величезну роль у процесі
антропосоціоґенезу як енергетичне знаряддя праці, яке на відміну від
переважно механічного впливу предметів природи (каменя, дерева і т.п.) іншим
(тепловим, хімічним) способом змінювало властивості інших природніх
об’єктів, суттєво розширюючи тим самим діапазон їх ефективного
використання. Вогонь володів усіма основними ознаками знаряддя праці,
поміщеного між індивідом і предметами природи, слугував спільно
використовуваним засобом цілеспрямованого впливу на них. Він значно
урізноманітнив форми праці. Так, використання вогню створило передумови
для виділення «домашньої праці», виникнення принципово нових видів
мисливства, виготовлення знарядь праці з інших матеріалів і т.п. і разом з тим
викликало необхідність догляду за вогнищем, з’ясування технології його
розведення, використання для виробництва знарядь, їжі,́́́ ́́́ ́́́ cтворення комфорту.
Вогонь не тільки розширив коло абіологічних дій людини, але і значною мірою
відіграв, аналогічно рубилу і різцю, роль «знаряддя знарядь», бо у вогні
розм’якшувався ріг, плавилась смола, загострювалось і затвердівало мокре
дерево. І навіть камінь шляхом різкої зміни температури руйнувався за
допомогою ціле направленої дії вогнем.
 70
Добування вогню тертям можна розглядати як початок культури і
свободи, як межу, яка відділяє людство від тваринного царства, як джерело
продуктивних сил, більш значиміше, ніж пізніше парова машина. Адже
добування вогню тертям вперше забезпечило людині панування над певною
силою природи і тим остаточно відокремило людину від тваринного царства.
Технологія добування вогню шляхом тертя в принципі подібна технології
виготовлення знарядь за допомогою інших знарядь, що попередньо заготовлені
і старанно оберігаються. Обробка каменя каменем чи дерева деревом на сухій
підстилці, при якій з’являються іскри, навела на думку про можливість
отримання вогню. Вогонь дав початок осілості та значним міграціям, освоєнню
нових просторів і природних зон. Завдяки використанню вогню зазнав
глибоких змін спосіб життя предків людини, посилився його колективний
характер, прискорилося формування язика та мови, виросли темпи розвитку
соціальності. Вогонь дав можливість старим людям доживати віку в якості
«хранителів вогню», суттєво подовжив час прямого контакту поколінь, що
змінювали одне одного, що відігравало важливу роль у безпосередній передачі
досвіду, акумульованого в звичаях і традиціях, що складалися.
Таким чином, роль вогню в господарській діяльності первісних людей
можна звести до наступного:
 вогонь як джерело тепла і світла, і тим самим – як важлива матеріальна
передумова праці, що формувалася;
 вогонь допомагав безпосередньо як ефективна зброя при захисті від
хижих тварин та при загінному полюванні;
 опосередкована роль вогню при суттєвій зміні характеру харчування і
травлення;
 вогонь як енергетичне знаряддя праці.
У подальшій суспільній еволюції вогонь було замінено іншими
енергетичними ресурсами – сила води, вітру, пари, електричний струм, ядерний
синтез.
 71
2.3. Неолітична революція та її наслідки

В основі переходу до виробничого (відтворювального) господарства, що

відбувся в ході неолітичної революції, лежить цілий ряд факторів: економічні,
екологічні, соціальні, духовні, найважливішими з яких були такі:
1) виснаження запасів дичини і корисних рослин, що викликало нагальну
потребу в поповненні втрат;
2) зростання населення («демографічний стрес»), хоча виробництво їжі
могло бути причиною і наслідком демографічного зсуву;
3) досить високий технічний рівень знарядь праці, зачатки знань;
4) наявність сприятливих природних умов, розвиток землеробства і
тваринництва. Людина вирощувала рослини, такі як пшениця, ячмінь, горох,
чечевиця гірка, віка, маїс (кукурудза), фінікова пальма, бананове і хлібне
дерево та ін., домашніх тварин – вівцю, козу, корову, свиню, собаку, коня.
Де ж вперше відбувся перехід до відтворювального господарства? Дехто
шукав одне-єдине джерело виникнення землеробства. Загальновизнаною
концепцією є поліцентризм «неолітичної революції». Джерелами виникнення
землеробства є:
- Північно-Західний Таїланд – 10-6 тис. р. до н.е.;
- Передня Азія та Східне Середземномор’я – 8-6 тис. р. до н.е.;
- Індокитай – 7-6 тис. р. до н.е.;
- Іран та Середня Азія – 6-5 тис. р. до н.е.;
- долина Нілу – 5-4 тис. р. до н.е.;
- Індія – 5-3 тис. р. до н.е.;
- Індонезія, Китай, Центральна Америка, Перу – 4-1 тис. р. до н.е.

Перехід до землеробства і скотарства – дуже тривалий процес: 1) якщо

перші свідчення відтворювального господарства на південному сході Європи
відносяться на межу VII-VI тис. до н.е., то 2) на Півночі Європи – до середини
IV тис. до н.е. Тобто, знадобилося майже три тисячоліття, щоб відтворювальне
господарство перетнуло Європу з півдня на північ. Швидкість просування
 72
землеробських племен для Європи – близько 5,5 км. на рік, або 100-150 км. за
життя одного покоління.
Перехід до нового типу господарства вирішив проблему харчування.
Неолітична революція не відмінила полювання і збирання, які довго
залишалися головними постачальниками їжі. З розвитком землеробства
виникла досить відчутна гарантована прибавка до звичайного раціону. Вона й
визначила економічну вигоду спочатку землеробства, тим більше, що його
продукцію неважко зберігати тривалий час.
У людей з’явилися небачені ресурси часу, в історичній перспективі він
відкривав можливості для утворення приватної власності і виникнення
держави. Причому кочове скотарство як різновид виробничого господарства не
дозволяло суспільству піднятися вище ранньокласових відносин, тільки
землеробство або комплексне землеробсько-скотарське господарство
допомогло людині перейти межу класотворення.
Саме за неоліту відбувся перший суспільний поділ праці між
землеробством та тваринництвом. Це мало також величезне значення як для
еволюції господарської діяльності людини, так і для історії економіки. Люди
вперше отримали можливість будувати відносно стійкі поселення, збільшувати
продуктивність господарства, зросла надійність забезпечення продовольством.
Перехід до землеробства призвів до деякого прогресу у розвитку засобів
виробництва, хоча інструменти перших землеробів були досить прості.
З’явились примітивний серп та мотика. Плуг, що приводився у дію биками чи
віслюками, вперше почав використовуватись у долинах великих рік (ІV-III
тисячоліття до н.е.). Поступово з’являлись нові пристосування, нові технології,
нові сорти зернових і нові породи худоби. В період неоліту вирощувались
практично всі відомі сьогодні сільськогосподарські культури. Але все ж таки,
землеробство було поширено досить нерівномірно.
Тваринництво, яке перетворилось у важливу галузь господарства, також
було поширено нерівномірно. Першими в період неоліту були одомашнені
вівці, свині, кози, а трохи згодом велика рогата худоба. Тваринницькі племена
 73
жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії.
Розвиток землеробства і скотарства створював передумови для другого
суспільного поділу праці – відокремлення ремесла від сільського господарства
(людина мала потребу в одязі, житлі, знаряддях праці тощо). Це сприяло
подальшій індивідуалізації праці, а згодом – появі і розвитку приватної
власності.
Точні дати і послідовність здійснення конкретних інновацій неточні.
Досвід у виготовленні цегли, необхідної для будівництва житла, призвів до
використання глини для виготовлення посуду і, таким чином, до виникнення
керамічного виробництва і гончарства. Глиняний посуд був більш крихким,
але менш затратним, ніж кам’яний, і дозволив людині значно покращити
приготування та збереження їжі. Гончарське горно (піч для обпалювання
глиняних виробів) вперше з’явилась на Сході. Вдосконалення керамічного
виробництва призвело до винайдення гончарського круга (IV тис. до н.е.), який
значно підвищив продуктивність праці і дав можливість покращити якість
глиняного посуду.
Набуло також розвитку ткацтво, що прийшло на зміну плетенню.
Тканини виготовлялись із льняних ниток на простому ткацькому верстаті.
Близько середини ІІІ тис. до н.е. було налагоджено виробництво шерстяних
тканин. Також для виготовлення тканин використовували кропиву та інші
культури.
Для розвитку ремесел з виготовлення металевих виробів важливе
значення мало зародження металургії у VI-IV тис. до н.е. на територіях
сучасного Єгипту, Передньої Азії та Індії. Одним із перших металів була мідь,
яка поступалася міцністю каменю, але при нагріванні була дуже пластичною і з
неї можна було виготовляти як знаряддя праці, посуд, зброю, так і прикраси. У
ІІІ тис. до н.е. стали використовувати сплави міді з оловом або свинцем, у
результаті чого з’явилася бронза, яка була значно міцнішою.
Отже, основною характеристикою виробничого господарства був
розвиток землеробства, тваринництва та ремесла, на відміну від
 74
привласнюючого господарства, де основними видами діяльності були
мисливство, збиральництво та рибальство.
На цій основі відбувся третій суспільний поділ праці – поява торгівлі,
якою займалися купці. Торгівля у формі натурального обміну (бартеру)
практикувалась ще наприкінці періоду палеоліту і на початку неоліту на
кордонах племен з різною господарською спеціалізацією, зокрема,
землеробських та тваринницьких племен, а також всередині племен. З часом
обмін між спеціалізованими общинами ставав регулярнішим. Характер обміну
змінювався в залежності від відстані, на яку перевозились товари. Всередині
окремих общин обмін здійснювався у натуральній нееквівалентній формі і
визначався звичаєм.
Загального еквіваленту для обміну (грошей) на той час не було і з’явився
він значно пізніше як закономірний і логічний результат господарського
розвитку, поглиблення поділу праці і спеціалізації та еволюції форми обміну.
На той час в якості обмінного еквіваленту використовувались різні матеріали,
зокрема, хутро, вироби з металу (мідь, бронза), частіше за все
використовувалася худоба. З часом у якості загального еквіваленту
використовувались срібло та золото. Розвиток обміну стимулював
вдосконаленню виробництва. Але необхідно зазначити, що товарне
виробництво лише зароджувалось, при подальшому пануванні натурального
господарства.
Перехід від привласнюючого до виробничого господарства призвів до
помітного збільшення розмірів общини, а замість родової общини виникла
територіальна (сусідська) община, основною одиницею економічної і
соціальної організації якої було поселення (село), що складалося із 10-15 сімей
та загальним населенням у 50-300 чоловік. У цих поселеннях умови життя були
дещо кращими порівняно з умовами життя в общинах мисливців і збирачів.
Забезпечення харчуванням стало регулярнішим і передбачуваним, а житло –
значно зручнішим. Також у поселеннях були майстерні та культові споруди. На
 75
рубежі V-IV тис. до н.е. на Землі проживало близько 80 млн. чоловік, а
щільність населення на заселених територіях становила 10-100 чоловік на 1 км2.
Але, у зв’язку з тим, що чисельність населення збільшувалась під
впливом неолітичної революції, землероби так і жили на межі виживання.
Середня тривалість життя хоча й зросла, але не перевищувала 25 років. Тобто,
людство попало на тривалий період, щонайменше до початку ХІХ ст., у так
звану мальтузіанську пастку, коли зростання продуктивності праці
нівелювалось зростанням народжуваності, не даючи можливості поліпшувати
добробут і передбачувану тривалість життя. Подолати мальтузіанську пастку
вдалося лише в результаті здійснення промислової революції кінця ХVІІІ – ХІХ
ст.
Поява племінних вождів та старійшин роду, посилення майнової
нерівності і зародження приватної власності призвели до появи класів і
держави. Становлення класового суспільства і держави у різних регіонах світу
відбувалося у різний час. Різними були й моделі подальшого господарського
розвитку, зокрема, східне та античне (класичне) рабство, тощо. Раніш за все
держави виникали у тих регіонах, де були сприятливіші умови для
високопродуктивного сільського господарства. Це обумовлюється тим, що за
сприятливих природно кліматичних умов і родючого ґрунту легше було
виробити додатковий продукт, привласнення якого призводило до майнової
нерівності і запускало механізм класо- та державотворення. Перші держави
виникли наприкінці IV тис. до н.е. у Месопотамії (Шумер), а потім у Єгипті,
Китаї, Індії.

2.4. Загальна характеристика рабовласницького ладу

Рабовласницький лад був першим суспільством, заснованим на приватній

власності, права на яку розподілялися вкрай нерівномірно.
 76
Поява рабовласництва пов’язана з тим, що рівень розвитку техніки і
технології первісного суспільства перевищив той мінімум, коли стало
можливим виникнення додаткового продукту – якогось, спочатку дуже малого,
надлишку продуктів харчування над фізіологічним мінімумом, необхідним для
примітивного виживання кожного члена суспільства. З того моменту, як
відбувся перехід від привласнюючого господарства до виробляючого (від
збирання дикоростучих плодів і полювання до вирощування рослин і
тваринництва), рівень продуктивності праці працюючої людини перевищив
виробництво необхідного мінімуму продуктів харчування, що докорінно
змінило відношення до військовополонених: стало економічно вигідним
залишати їх живими, перетворюючи на рабів – донорів додаткового продукту.
Розрізняють два види і два типи рабства.
Існує рабство двох видів:
1. Патріархальне, за якого раби задовольняють потреби, як правило,
лише своїх власників, продукти їхньої праці не реалізуються на ринку. Цей вид
рабства характерний для натуральних економік, що не мають виходу на ринок.
Досить низький рівень потреб членів родини рабовласника обмежує
експлуатацію рабів, робить її більш м’якою, а саме становище рабів у
суспільстві в цьому випадку часто не дуже сильно відрізняється від становища
вільних людей: дозволяються шлюби між членами родини рабовласника і
рабами (слов’янський світ, німецький світ, частково Стародавній Схід).
2. Античне, за якого наявне повне безправ’я раба, його найжорстокіша
експлуатація, що зумовлено орієнтацією господарства на зовнішній ринок
збуту, ємність якого багаторазово перевищує обсяг потреб рабовласника і його
родини. У цьому випадку спостерігається дуже жорстка розбіжність між
правами рабовласника і правами раба (аж до відбирання у раба права власності
на життя), прагнення максимально інтенсивно використовувати активний
період життя раба, заборона на створення родини (збільшення прожиткового
мінімуму вело до зайвих витрат), військове відтворення робочої сили (Греція,
Рим).
 77

Рабовласники – привілейований клас суспільства,

монополізували право власності не тільки на всі земельні угіддя,
засоби праці і її результати, але й право власності на самого
виробника – раба.

Два типи рабства:

1. Раби першого типу не мають ніякої власності, навіть власності на
життя, і самі є об’єктом власності для свого власника (Афіни, Рим).
2. Раби другого типу одержують від своїх власників низку господарських
і юридичних прав – право мати родину, своє господарство, право на продукти
своєї праці і на продаж їх на ринку, але разом з тим частину виробленої ними
продукції вони повинні віддавати власникові. Іноді вони отримують право на
володіння ділянкою землі, навіть право на її продаж (колони в Римі, ілоти в
Спарті, гімнесії в Аргосі).

Раби – нижчий клас рабовласницького суспільства, були

позбавлені не тільки власності на засоби виробництва і продукти своєї
праці, але й самі, належачи іншим людям, були позбавлені права
власності на свою робочу силу і права приватної власності на життя.

Таблиця 2.1
Системні відмінності моделей соціально-економічного устрою
рабовласницьких суспільств

Критерій Країни Країни

Стародавнього Сходу античного світу
Основний Виробництвом матеріальних благ Головними виробниками
виробник в сільському господарстві та матеріальних благ були раби
матеріальних благ ремеслі переважно займались
люди, що вважались юридично
вільними.
Власність на Земля перебувала в державній, Внаслідок розкладу селянської
землю або державнообщинній власності общини поступово формувався
інститут приватної власності на
землю
Економічні Держава була координуючим Держава забезпечувала постачання
функції держави центром, що забезпечував військовополонених – рабів, що
безперебійне функціонування були основною продуктивною
іригаційної системи, що була силою суспільства
основою аграрної економіки
Майнові та Повне безправ’я підданних перед Поступове формування юридичних
 78
особисті права державою при безумовному механізмів захисту прав особи та
членів суспільства виконанні ними повинностей на приватної власності, результатом
її користь, що набуло форми чого стала система римського права
«східної деспотії»
Общинна форма Сільська громада, для якої була Поступовий розклад сільської
соціальної характерна незмінність та поземельної громади внаслідок
організації стабільність формування інституту приватної
суспільства власності на землю

Комплекс причин, перш за все, природно-кліматичного та географічного

характеру призвів до формування двох відмінних соціально-економічних
моделей рабовласницьких суспільств – Стародавнього Сходу та античного
світу (див. табл. 2.1).

2.5. Характерні риси економічного устрою рабовласницьких держав

Стародавнього Сходу

Те, що всі цивілізації Стародавнього Сходу (Єгипет, Межиріччя, Індія,

Китай) розташовувалися в зоні пустель і відчували постійну нестачу водних
ресурсів, наклало відбиток на всю структуру соціально-економічних і
політичних відносин між людьми в даних цивілізаціях.
Необхідність щорічно мобілізовувати колосальні людські ресурси на
будівництво й підтримку в робочому стані надзвичайно розгалуженої мережі
штучних каналів обумовила існування авторитарної держави з величезним
адміністративно-бюрократичним, поліцейським і військовим апаратом, що
виступав у ролі організатора суспільних робіт. Цей апарат забезпечував
трудовими ресурсами, мобілізованими в сільських громадах, будівництво й
реставрацію каналів, на що йшло іноді по декілька місяців на рік. Якщо
першою опорною конструкцією східного суспільства була держава, що
виступала власником всіх земель, то як друга опора виступала сільська громада
«вільних селян», яка виконувала кілька життєво-важливих функцій: після
закінчення іригаційних робіт члени громади займалися землеробством,
виробляючи продукти, які, з однієї сторони, частково вилучалися державою у
 79
вигляді ренти-податку і йшли на утримання державного апарату, а з іншого
боку, частина врожаю, залишаючись в розпорядженні членів громади,
забезпечувала відтворення населення і трудових ресурсів даної цивілізації.
Східна деспотія була багаторівневою державною структурою, де право
володіння всіма матеріальними, трудовими, фінансовими, водними й
земельними ресурсами належало тільки державі в особі того чи іншого
правителя, але, оскільки він один не міг за всім устежити, тому делегував ряд
управлінських функцій чиновникам різних рівнів. У зв’язку із цим у східних
суспільствах, де так і не сформувався інститут приватної власності на землю,
виник інститут, що його замінив, – феномен влади-власності, суть якого
полягала в тимчасовому закріпленні за чиновником права на прийняття того чи
іншого господарського рішення. Це була основна особливість азіатського
способу виробництва.
Друга опора азіатського суспільства – сільська громада, яка хазяйнувала
на землі, що юридично належала, як правило, державі чи храму, і надавалась їй
лише в тимчасове користування. Члени громади не мали можливості закріпити
цю землю в приватну власність. Вони періодично переходили з однієї ділянки
землі на іншу, чому сприяло вирощування на сході переважно однолітніх
рослин.
Перші зародки східного рабства виникли в IV тис. до н.е. в
Стародавньому Єгипті на родючих поливних землях долини Нілу. Основними
галузями господарства були вирощування рису і тваринництво. Єгиптяни
винайшли соху, виливали з міді інші знаряддя праці, але найбільшим їхнім
досягненням стала зрошувальна система землеробства. Створення іригаційних
систем вимагало чіткої координації в просторі і часі роботи багатьох людей, що
й було однією з головних функцій перших протодержавних утворень, які
називались грецькою «номи». В другій половині IV тис. до н.е. номи долини
Нілу об’єднуються в дві ворожі держави – Верхньоєгипетське й
Нижньоєгипетське царства, а після перемоги Верхнього Єгипту (початок ІІІ
тис. до н.е.) створюється єдина держава на чолі з фараоном, що дозволило
 80
перетворити заболочену, непридатну для життя долину Нілу в потужний центр
сільського господарства, де південний регіон (Верхній Єгипет) спеціалізувався
на землеробстві, а Північний (Нижній Єгипет) – на тваринництві. Між цими
частинами Єгипту виникла жвава торгівля, в яку поступово втягнулися
завойовані Єгиптом Синайський півострів, Нубія та Лівія. В країні існувало
рабство і работоргівля, а головними рабовласниками були фараони, які
привозили полонених із завойованих країн. Великої різниці між селянами-
общинниками і рабами не було, оскільки перші могли потрапити в боргове
рабство, а останні мали право мати сім’ю. До того ж, все трудове населення
східної деспотії, крім сплати податків було зобов’язане відбувати державні
повинності – громадські роботи.
Другим центром східного рабства було Межиріччя (Месопотамія), де
великі ріки Тигр і Євфрат під час розливів удобрювали поля, що сприяло
виникненню тут в IV–ІІІ тис. до н.е. низки державних утворень – Шумер,
Аккад, Ур, Ніппур, Урук та ін. Зусиллями місцевого населення, мобілізованого
владою, в Межиріччі були зведені протиповіневі греблі та інші іригаційні
споруди. Населення цих держав – переважно селяни, які, втративши власність
на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства і ремісників –
каменярів, теслярів, металургів, пекарів. В ІІІ тис. до н.е. раби у Шумері
складали невелику частину населення. Тут існувало патріархальне рабство.
Статус таких рабів дозволяв їм мати сім’ї і навіть викупитись на волю. В 1894
р. до н.е. в Межиріччі створюється централізоване Старовавілонське царство,
яке досягло розквіту в період правління царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.),
після якого залишився відомий законодавчий кодекс.
 81
Кодекс царя Хаммурапі – одна з найдавніших і
найкраще збережених збірок законів стародавнього
Вавилону, створена близько 1780 року до н. е. за наказом
вавилонського царя Хаммурапі. Звід Хаммурапі являв
собою чорний базальтовий стовп із вирізьбленими на ньому
законами. Складається із прологу, 282 законів і епілогу. У
законах Хаммурапі регулюються цивільні, зобов'язальні,
трудові, шлюбно-сімейні, кримінальні та кримінально-
процесуальні відносини. У статтях 6-126 розглядаються
питання власності, її захисту, а також покарання за
посягання на неї.

У законах Хаммурапі було зафіксовано існування рабства. Раб вважався

повною власністю господаря, допускався його продаж, визначалися джерела
рабства – військовий полон, боргова кабал, самопродаж, покарання за різні
злочини і т.п. Розрізнялися раби державні, храмові і ті, що перебувають у
приватній власності. Боргове рабство обмежувалось трьома роками, бо його
поширення підривало податкову базу держави. Дозволялись шлюби вільних з
рабинями, що свідчило про патріархальний характер рабства. В цей час велося
будівництво грандіозних каналів, про один з яких, названий «рікою
Хаммурапі», згадується в його кодексі, що зобов’язував селян-общинників
відшкодовувати збитки сусідам при ушкодженні зрошувальних споруд і
затопленні земельних угідь. Кодекс Хаммурапі захищав населення від свавілля
лихварів, обмежуючи доходи останніх 20%.
Приблизно в IV тис. до н.е. зрошувальне землеробство зароджується і в
долині Інду. Розвивається тваринництво, виникають ремесла (виробництво
мідних і бронзових знарядь праці, гончарних виробів і бавовняних тканин), що
зосереджуються в містах. Завоювання північної Індії кочовими арійськими
племенами в середині ІІ тис. до н.е. загальмувало на деякий час господарський
розвиток: були розорені міста, землеробство прийшло занепало. Але поступово
арії долучилися до місцевої агрокультури і розпочали активну розчистку
джунглів, а з кінця ІІ тисячоліття – господарське освоєння долини Гангу.
Важливим наслідком арійського завоювання було формування варного устрою
індійського суспільства. До привілейованих каст належали жерці-брахмани і
 82
військова аристократія – кшатрії; землероби арійського походження склали
варну вайшья, в той час як представники підкорених племен і «низьких»
професій – варну шудр.
Один із злетів древньоіндійського суспільства був пов’язаний із
створенням в IV ст. до н.е. імперії Мауріїв. В цей час відбулось витіснення
мідно-бронзових знарядь праці залізними, використовуючи які землероби на
штучно зрошуваних землях збирали по два врожаї на рік цукрової тростини,
пшениці, проса, рису, льону, бавовни. Розвиваються ремесла – ковальство,
ткацтво, гончарство і т.п. Пожвавлюється торгівля між окремими регіонами і на
цій основі виникають професії купців лихварів. Але грошовий обіг перебував у
зародковому стані – перші монети у вигляді шматків срібла з печаткою виникли
лише в V ст. до н.е. Рабство було патріархальним, а сільська община настільки
міцною, що навіть цар не міг вільно розпоряджатися її землею, якщо село не
було розташоване на його угіддях.

2.6. Економіка Стародавньої Греції

Найбільш ранньою цивілізацією античності була Стародавня Греція, що

проіснувала з III тисячоріччя до н.е. до II сторіччя до н.е. Виділяють чотири
етапи її розвитку:
1. Крито-Микенський (XХХ–XІІ ст. до н.е.). Основою господарського
життя в цей період виступало палацове господарство. Палац був
адміністративним центром, до якого прилягали навколишні землі, які
поділялися на палацові, приватні та общинні. При цьому, населення виконувало
натуральні та трудові повинності на користь палацу. Найвищого розквіту
Крітська держава досягла в XVI – першій половині XV ст. до н.е., але в
середині XV ст. до н.е. потужний землетрус знищив крітську цивілізацію,
внаслідок чого лідерство серед грецьких племен перейшло до ахейців.
Ахейське суспільство, центром якого були Мікени, досягло найвищого
 83
розвитку в XV–ХІІІ ст. до н.е. Розвивалися сільське господарство і ремесло.
Земля поділялася на державну (землю палацу), що розподілялася на правах
умовного утримання між представниками знаті і здавалася в оренду
невеликими ділянками, і общинну, тобто на землю окремих територіальних
громад. Основну масу населення складали вільні селяни і ремісники. Мікенська
цивілізація зійшла з історичної арени за нез’ясованих обставин наприкінці ХІІ
ст. до н.е.
2. Гомерівський (ХІ–ІХ ст. до н.е.) характеризується загальною
відсталістю господарства, пануванням натурального господарства, відсутністю
грошового обігу. Але в цей період греки починають використовувати залізо і на
перший план висувається окреме господарство малої патріархальної сім’ї.
3. Архаїчний (VІІІ–VІ ст. до н.е.) характеризується інтенсифікацією
сільського господарства, що все більше спеціалізується на виробництві
винограду і олив. Відбувається виділення родової знаті, що здають землю в
оренду збіднілим родичам. Ремесло, що зосереджувалось в містах, було
представлено металургією, металообробкою, суднобудуванням. З’явилися
гроші, почалось карбування срібної монети. Обезземелювання общинників і
посилення конфліктів між знаттю і народом призвело до виїзду значної частини
грецького населення за межі Греції. Велика кількість грецьких емігрантів
заснувала в VІІІ–VІ ст. до н.е. колонії на північному узбережжі Африки,
південному узбережжі сучасної Франції і на південному узбережжі Чорного
моря (Ольвія, Херсонес, Пантікапей).
4. Класичний (V–IV ст. до н.е.). Ще в VIII-VI століттях до н.е. почалося
формування полісів – державних утворень, які включали в себе міста разом із
розташованими поряд з ними територіями. Їхній розквіт припадає на V–IV ст.
до н.е. Можна виділити два основних типи соціально-економічного устрою
грецьких полісів – Афінський і Спартанський.
В Афінах у XI-IX століттях до н.е. відбулося виділення з общини родової
знаті – евпатридів, представники якої зосередили у своїх руках значні земельні
угіддя і матеріальні ресурси, закабалили хліборобів і ремісників. Паралельно з
 84
цим йшло формування приватної власності і поділ родової общини, могутній
удар по якій було нанесено реформами Солона в 594 році до н.е.
Таблиця 2.2
Характерні риси двох типів соціально-економічного устрою
давньогрецьких полісів

Афінський тип: Спартанський тип:

Афіни, Коринф, Мегари, Мілет, Родос Спарта, Аркадія, Беотія, Фессалія
1. Торгово-ремісничі центри з 1. Державні утворення з абсолютним
розвинутими товарно-грошовими домінуванням аграрного сектору, з
відносинами. переважно натуральною економікою,
слабким розвитком ремесла та торгівлі.
2. Були розташовані, як правило, на 2. Розташовані, як правило, у
морському узбережжі, мали невелику внутрішніх районах Греції, мали
кількість сільськогосподарських земель при обмежений доступ до зовнішньої торгівлі.
значній кількості населення, що стимулювало
колонізацію та інтенсивний товарообмін з
колоніями, переважання зовнішньої торгівлі
над внутрішньою.
3. Розклад родового устрою суспільства, 3. Консервація родового устрою,
інтенсивний розвиток приватновласницьких гальмування розвитку
відносин. приватновласницьких відносин.
4. У боротьбі з родовою аристократією 4. Панування родової аристократії, як
представники демосу забезпечили собі певні правило, олігархічний політичний устрій.
соціально-економічні та політичні права, що
призвело до демократизації політичного
управління.

Його реформи передбачали: дозвіл на подрібнення общинних наділів і

відчуження їх за межі общини; анулювання боргів, зняття боргового тягаря із
закладених ділянок, заборона боргового рабства; заборона на вивіз із країни
хліба з метою зупинки росту цін; уніфікація монети, системи мір і ваги;
скасування привілеїв знаті: усі громадяни були розділені на чотири розряди в
залежності від майнового цензу, кожний з яких сплачував диференційований
податок; відповідно до їхньої належності до цих розрядів вони могли бути
обрані в демократичну раду або народні збори; введення суду присяжних.
 85
Солон (близько 640 до н. е. – 558 до н. е.) – афінський
політик, реформатор і законодавець, елегійний поет доби
архаїки, один із «семи мудреців». Близько 594 до н. е. був
обраний правителем і архонтом Афін, здобувши
повноваження на проведення політичних і економічних
реформ. Він реформував все афінське право, за винятком
карного. Закони Солона були написані на дерев'яних
таблицях (кірбах) і виставлені для загального ознайомлення.
Новий звід законів мав діяти 100 років, але фактично
зберігся і надалі. Реформоване Солоном право вплинуло на
деякі пізніші законодавства (наприклад, на римські закони
ХІІ таблиць).

Реформи Пісістрата, що проголосив себе тираном (546-527 рр. до н.е.),

були спрямовані на захист інтересів середнього класу: він зменшив податки з
селянських господарств, надавав пільгові державні кредити селянам і
ремісникам, заохочував розвиток торгівлі та ремесла, будівництво доріг.
Афінський політичний діяч Перікл (444-429 рр. до н.е.) заохочував
розвиток міст, дрібної торгівлі та ремесла, а також колонізацію нових
територій, ввів грошову оплату для членів народних зборів та народних суддів,
що полегшило доступ незаможних громадян до управління державою.
Спарта виникла в X столітті до н.е., а вже в VII столітті до н.е. там
сформувалася сильна держава. Її формування відбувалось під впливом законів
Лікурга (ІХ-VІІІ ст. до н.е.), згідно з якими вся земля проголошувалася
колективною власністю спартанської громади і передавалась у володіння її
окремим сім’ям, але обробляли її раби-ілоти. Вони, будучи фактичними
користувачами землі і маючи власні сім’ї, зобов’язані були вносити фіксовані
натуральні внески, решту залишаючи собі. У Спарті існувало колективне
рабовласництво. Рабами-ілотами володіла вся громада вільних воїнів-
спартанців, ті з них, хто не міг зібрати певну кількість продуктів, які
споживались на спільних трапезах воїнів, втрачали певні громадянські права.
Ремесло і торгівля проголошувались ганебними заняттями. Лікургів лад був
спрямований на консервацію общинних порядків, проти приватної власності,
багатства та розкоші. Економіка була в основному натуральною, карбування
 86
срібних монет почалося лише в VI столітті до н.е., панувало землеробство при
дуже слабко розвинутому ремеслі.

2.7. Основні етапи соціально-економічного розвитку Стародавнього

Риму

Рим був заснований у 753 році до н.е., його розвиток включає кілька
етапів:
1. Царський період (до VI століття до н.е.)
2. Римська республіка (V-I століття до н.е.)
3. Рання імперія (I-II століття н.е.)
4. Пізня імперія (III-V століття н.е.)
Царський період характеризується колективною власністю членів роду на
землю, що дуже повільно починає витіснятися приватною власністю. Уже тоді
населення Риму поділялося на дві категорії – членів роду, що мали всю повноту
прав і називалися патриціями (від латинського «pater» – батько; у Римі існувало
батьківське право), і плебеїв – сторонніх, що не були членами роду. На правах
приватної власності патриціям давалося лише по 2 югера (1 югер – 0,25 га)
землі, але патриціанським родинам, на відміну від плебейських, дозволялося
займати на правах користування сотні і тисячі гектарів родової землі («агер
публікус»).
Становлення римського права проходило в гострих зіткненнях інтересів
патриціїв і плебеїв, патриціїв і клієнтів (залежних від патриціїв членів роду). У
цей період рабство мало патріархальний характер, тобто раби працювали на
родину рабовласника, а не на ринок.
В часи Римської республіки плебеї все частіше висували вимоги про
допуск до користування суспільними землями, скасування боргового рабства,
зниження позичкової процентної ставки, а також політичної рівноправності.
Результатом цієї боротьби стало прийняття законів ХІІ таблиць (451-450 рр. до
 87
н.е.), які захищали приватну власність, економічні та політичні інтереси
рабовласників, юридично закріпили інститут клієнтели, зменшували рівень
позичкового проценту до 8,33 %. Важливим здобутком плебеїв став закон
Петелія (326 р. до н.е.), що скасовував боргове рабство римських громадян.
В період Римської республіки в структурі римського села домінували два
типи господарств – рабовласницька вілла (де працювала порівняно невелика
кількість (від 20 до 50) рабів) та дрібне сімейне селянське господарство (де
працював селянин та члени його сім’ї). Вільні землероби складали основу
римського народного ополчення і, озброюючись за власний кошт,
забезпечували військову гегемонію Риму в античному світі. Але, не
витримуючи конкуренції з більш ефективними рабовласницькими
господарствами, вільні римські землероби були змушені продавати свої
господарства і переїздити до міст. Рабовласники, що скуповували їхні наділи,
створювали великі помістя плантаційного типу – латифундії, на яких
працювали тисячі рабів.
Незважаючи на те, що концентрація сільськогосподарського виробництва
та широке застосування рабської праці забезпечили в ІІ-І ст. до н.е. підйом
сільськогосподарського виробництва, масове розорення римського селянства і
зростання великого землеволодіння загострювали соціально-економічні
протиріччя римського села. Частина державних діячів намагалась пом’якшити
їх шляхом обмеження концентрації земельної власності, створення колоній,
наділення землею ветеранів.
Так, у 134 році до н.е. народний трибун Тіберій Гракх домігся
затвердження народним зібранням закону, у відповідності з яким патриції не
могли займати більш 1000 югерів (250 га) державної землі на одну родину, а
надлишки, що утворилися, були повернені державі, а потім роздані плебеям в
спадкоємне користування наділами по 30 югерів (7,5 га) без права відчуження.
Внаслідок заколоту великих землевласників Тіберія Гракха було вбито у
133 році до н.е. разом з близько 300 його прихильників.
 88
Обраний трибуном у 123 році до н.е. молодший брат Тіберія, Гай
продовжив його реформи, відновивши діяльність земельної комісії, яка надала
земельні ділянки близько 75000 малоземельних сімей, організував переселення
зубожілих селян до північно-африканських колоній Італії. З метою покращення
матеріального становища плебсу Гай Гракх запровадив продаж дешевого хліба
у Римі. Його діяльність також викликала спротив патриціату, і в результаті
після загибелі Гая Гракха нововведення братів-реформаторів було
призупинено. У 111 році до н.е. за законом Торія суспільна земля, якою
володіли патриції, була нарешті передана в їхню повну приватну власність, але
не більше, ніж 500 югерів.
Тіберій Семпроній Гракх (162-133 до н.е.)
– давньоримський політичний діяч, прославився
хоробрістю під час третьої Пунічної війни.
Запропоновані ним реформи по обмеженню
великого землеволодіння ґрунтувались на
особистих спостереженнях, які він зробив по дорозі
в Іспанію, куди був відправлений квестором: на
нього гнітюче враження справила пустельність
римських земель і зникнення селян-землевласників.
У 134 р. до н.е. був обраний трибуном. Йому
належать відомі слова: «Чи може залишатися трибуном той, хто йде проти інтересів
народу?» У 133 р. до н.е. був звинувачений у порушенні вікових традицій і вбитий
представниками аристократії.
Гай Семпроній Гракх (близько. 152-121 до н.е.) – молодший брат Тиберія.
За словами Плутарха, Гай довгий час тримався осторонь від політики, але одного разу
уві сні він почув слова свого брата (що на той час уже був мертвий): «Чому ти
зволікаєш, Гаю? Іншого шляху немає. Одне й те саме життя судилося нам, одна й та
сама смерть за благо народу!» В 123 до н.е. був обраний народним трибуном, належав
до партії популярів, що відстоювала інтереси плебеїв. У 121 до н.е. наказав своєму
рабу вбити себе, щоб не потрапити до рук оптиматів.

В умовах наростання соціально-економічної напруги між аристократією

та широкими верствами населення, численних громадянських конфліктів все
більшої політичної ваги набуває римська армія, яка поступово стає
інструментом отримання воєначальниками державної влади. Під час тривалої
громадянської війни між оптиматами та популярами (І ст. до н.е.) військові
 89
лідери Юлій Цезар і його спадкоємець Октавіан Август зосереджують у своїх
руках всю повноту влади, останній у 27 р. до н.е. стає імператором.
Рання імперія (І-ІІ ст.) – цей період пов’язаний із найбільшим
територіальним розширенням Римської імперії; були захоплені великі території
в Центральній і Східній Європі, в північній Африці і Єгипті. Кризові явища в
економіці Риму цього періоду викликані не тільки низькою продуктивністю
праці рабів, але і з тим, що різко посилилася конкуренція з боку провінції,
особливо з боку Північної Африки, що поставляла на внутрішній ринок імперії
величезну кількість дешевого зерна і маслинової олії. Внаслідок цього, інтерес
до сільського господарства в Римі став падати через його збитковість, і ціна
землі почала зменшуватися. Приблизно в II столітті після правління імператора
Траяна з припиненням переможних війн ціни на рабів піднялися і склали 600–
700 динаріїв (1 динарій дорівнює 4 сестерціям), у той час як у період
Республіки ціни були в 1,5 рази нижчі. Турбота про відтворення рабів
спричинила пом’якшення законодавства. Імператор Адріан (117–138 рр.) увів
заборону на вбивство раба, а імператор Антонін Пій (138–161 рр.) оголосив
убивство раба карним злочином.
Пізня Римська імперія (ІІІ-V ст.) – від підвищення цін на рабів і
конкуренції з продуктами з Північної Африки страждали насамперед середні
римські рабовласники, що мали по 10–30 рабів. Оскільки собівартість їхньої
продукції різко збільшилася за рахунок подорожчання рабів, а ціни реалізації
падали, багато хто з них розорявся. Разом з тим, розмивання римського
середнього класу підірвало міць римської армії, що складалася в основному з
вільних общинників, які за свої гроші купували собі озброєння, внаслідок чого,
потік рабів усе більше скорочувався, а ціни на них зростали, розкручуючи
спіраль кризи. У пошуках виходу з цього становища рабовласники почали
надавати рабам ділянки землі – «пекуліуми», право мати свій будинок, родину,
здійснювати певні господарські операції типу купівлі-продажу і т.д. за умови
внесення продуктового або грошового податку на користь рабовласника. Такі
раби, названі колонами, наближалися за своїм становищем до статусу залежних
 90
селян при феодалізмі, що свідчило про феодалізацію економіки, яка почалася за
часів Пізньої Римської імперії.

Таблиця 2.3
Порівняльна характеристика основних рис соціально-економічного та
політичного устрою Стародавніх Греції та Риму

Стародавня Греція Стародавній Рим

1. В сільському господарстві
одночасно з працею рабів (особливо
поширеною у виноградарстві та
садівництві) існувала велика кількість
господарств, де земля оброблялась
членами сім’ї власника з допомогою
одного-двох рабів.
2. У полісах, розташованих на
узбережжі (Аттіка) та в острівній
частині Греції, високого розвитку
досягло ремесло, основане на рабській
праці і орієнтоване переважно на
експорт.
3. Значного розвитку набула
торгівля (переважно зовнішня), при
порівняно незначному поширенні
лихварства.
4. Прагнення полісів до торгово-
економічних, взаємовигідних форм
співпраці з колоніями без політичного,
грубо адміністративного та
фіскального тиску на них
5. Позитивне сальдо торгівлі
грецької метрополії з колоніями.
6. Грецькі поліси, що постійно
конкурували між собою, так і не
змогли об’єднатись в єдину державу.
1. Основою римської економіки було
сільськогосподарське виробництво, що
базувалось на рабській праці.
2. Ремесло відігравало другорядну
порівняно з сільським господарством роль,
було засноване переважно на праці вільних
громадян і обслуговувало внутрішній ринок
Італії.
3. Лихварський капітал домінував над
купецьким.
4. Політичне підкорення колонізованих
територій, прагнення до адміністративного
контролю над ними, перекладання на
колонії податкового тягаря імперії.
5. Від’ємне сальдо торгівлі Італії з
колоніями Римської імперії.
6. Рим зміг включити в єдиний
державно-політичний простір не лише
італійські території, але й землі у Північній
Африці, Греції, Європі, Азії, створивши
єдину централізовану державу – Римську
імперію.

З часом рабовласницький устрій вичерпав свій потенціал для подальшого

розвитку, а внутрішні суперечності Пізньої Римської імперії, проблеми у
провінціях та зовнішній тиск варварських племен призвів до кризи
рабовласницького способу виробництва та падіння рабовласництва. Основна
причина цього процесу, як і у випадку переходу від первіснообщинного ладу до
 91
класових суспільств, полягає у посиленні невідповідності між панівними,
консервативними, виробничими відносинами (відносинами власності,
класовими відносинами, відносинами виробництва, розподілу та споживання)
та зрісшими продуктивними силами. Система колонату не могла вирішити цю
проблему, що з часом призвело до падіння рабовласництва і становлення
феодального суспільства.

Висновки

1. Виділившись із тваринного світу, людство пройшло у своєму розвитку

найтриваліший етап – первіснообщинний лад, який тривав щонайменше 2,5
млн. років і мав свою внутрішню періодизацію, що складалася із кам’яного,
бронзового та залізного віків. Основна частина часу припадає на
давньокам’яний вік (палеоліт), що тривав 2,5 млн. років до 12 тис. р. до н.е.
Саме в цей час відбувається ґенеза і подальший розвиток людини і людського
суспільства у первісних його формах. Під час палеолітичної революції відбувся
перехід від простого до складного привласнюючого господарства.
2. Важливу роль у процесі антропо- і соціоґенезу відіграла предметно-
знаряддєва діяльність та перехід до праці з подальшим поглиблення трудової
спеціалізації і здійснення основних суспільних поділів праці – виокремлення
землеробства і тваринництва у межах сільського господарства, ремесла і
торгівлі. Центральним моментом у цьому процесі була неолітична революція
(10-12 тис. років тому), змістом якої був перехід від привласнюючого до
виробничого господарства і зародження сільського господарства в результаті
появи сприятливих кліматичних умов. Неолітична революція охопила
одночасно різні географічні райони Землі, призвела до ряду позитивних
наслідків і в подальшому сприяла процесу класо- і державотворення,
руйнування общинного устрою, становлення ранньокласових суспільств,
зокрема, рабовласницького.
 92
3. Рабовласницький лад як перший класовий устрій суспільства починає
формуватися після переходу від привласнюючого господарства до
відтворювального, коли рівень продуктивності праці призвів до виникнення
додаткового продукту. Відтоді стало економічно вигідно залишати полонених
живими, щоб використовувати їх як рабів, водночас перетворюючи на рабів і
частину населення (боргове рабство, само продаж, покарання за різні злочини
та ін.).
4. Перші рабовласницькі суспільства Стародавнього Світу не були
однорідними в соціально-економічному і політико-юридичному вимірах,
породивши два «генотипи» суспільного устрою, що наклали свій відбиток і на
подальші перспективи розвитку відповідних людських спільнот. Йдеться про
так звані «азіатський» та «античний» способи виробництва. Перший з них
домінував у цивілізаціях Стародавнього Сходу (Єгипет, Межиріччя, стародавні
Індія та Китай), другий – у цивілізаціях Середземномор’я – Стародавній Греції
та Стародавньому Римі.
5. Хронологічно першими досягли класового рівня та сформували
державність суспільства Стародавнього Сходу. Головною особливістю аграрної
економіки цих суспільств було іригаційне землеробство, яке вимагало від їхніх
членів об’єднання зусиль в загальнодержавному масштабі для створення і
утримання в робочому стані розгалуженої системи каналів, гребель та інших
споруд, необхідних для штучного зрошення мільйонів гектарів землі. Це
наклало відбиток на соціально-економічну структуру країн Стародавнього
Сходу, що базувалася на двох потужних інститутах – авторитарній державі та
селянській поземельній громаді. Східна деспотія була багаторівневою
державною структурою, де право на володіння основними земельними і
водними ресурсами юридично закріплювалося за особою її правителя, який
делегував свої повноваження чиновникам різних рівнів для організації процесу
суспільного відтворення, як правило, не передаючи їм право приватної
власності на відповідні ресурси. В зв’язку з цим у східних суспільствах
остаточно так і не сформувався юридично захищений державою інститут
 93
приватної власності на землю. Його замінником став інститут «влади-
власності», суть якого полягала в тимчасовому закріпленні за чиновником
права на прийняття певного кола господарських рішень. Другим суттєвим
елементом «азіатського» способу виробництва була селянська громада,яка вела
господарську діяльність на землі, що юридично належала державі, або храму, і
сплачувала за це ренту-податок (причому, між окремими членами громади
існувала кругова порука при сплаті податків). Окремі сім’ї повинні були
періодично переходити з однієї земельної ділянки на іншу (чому сприяло
вирощування на Сході переважно такої однолітньої культури, як рис) і не мали
можливості закріпити землю у приватну власність.
6. На відміну від Сходу, у країнах античного світу (Греції та Римі), де
була достатня кількість опадів, і не існувало необхідності у створенні
розгалуженої іригаційної системи, виникає можливість формування усталеного
інституту приватної власності на землю. Цьому сприяли також такі фактори, як
вирощування багатолітніх рослин (насамперед, винограду та олив) і висока
щільність торгівельних контактів у середземноморському регіоні. Формування
приватної власності на землю відбувалося одночасно з руйнуванням сільської
громади, виділенням родової знаті, що призвело на певному етапі до таких
процесів, як колонізація греками територій на узбережжі Середземного та
Чорного морів, реформ Солона в Афінах, постійних війн між окремими
полісами. При цьому сформувалося два типи полісів – афінський і
спартанський. В Афінах внаслідок реформ Солона (594 р. до н.е.) відбулося
значне послаблення сільської громади та юридичне закріплення прав окремої
особи, що стало прологом до формування економічної та політичної демократії
в цій частині світу. В той же час Спарта та поліси, які наслідували її соціально-
економічний «генотип», відтворювали у своєму розвитку скоріше «азіатський»
спосіб виробництва, що не призвело до формування інституту приватної
власності і похідних від нього юридичних і політичних механізмів захисту
приватних інтересів окремої особи.
 94
В свою чергу, Римська держава, яка стала універсальною державою
еллінського світу, зуміла увібрати в себе всі кращі здобутки античної
цивілізації, в тому числі й інститут приватної власності, надати їм відповідне
юридичне оформлення у системі римського права і, таким чином, забезпечити
умови для їхнього наслідування варварськими германськими народами у
процесі романо-германського синтезу.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні терміни та поняття

Ґенеза. Гомінідна тріада. Доместикація. Смейство гомінід. Рід Homo та
Homo sapiens. Антропогенез (антропосоціогенез). Палеоліт. Палеолітична
революція. Мезоліт. Неоліт. Неолітична революція. Тип господарства.
Привласнююче господарство. Збиральництво. Загінне полювання.
Відтворювальне господарство. Суспільний поділ праці. Первісно-общинний
лад. Родова община. Сусідська община. Азіатський спосіб виробництва.
Рабовласницький лад. Античне рабство. Критерій періодизації. Господарсько-
культурний тип. Мальтузіанська пастка. Рабовласництво. Рабство
патріархальне. Рабство античне (або класичне). Раби I типу. Раби IІ типу.
Поліси. Ергастерій. Вілла. Латифундії. Патриції. Плебеї. Ілоти. Колонат.
Пекулій. Римське право. Лікургів устрій. Кодекс законів Хаммурапі.

Контрольні питання та завдання

1. Назвіть основні періоди розвитку первіснообщинного суспільства.
2. У чому сутність привласнюючого господарства? Які його відмінності в
епоху палеоліту та мезоліту?
3. У чому полягає зміст палеолітичної революції?
4. Які причини переходу від привласнюючого до виробничого
господарства?
 95
5. Що таке неолітична революція та які її наслідки?
6. Які три суспільні поділи праці вам відомі?
7. Дайте визначення видів і типів рабства.
8. Що таке іригаційне землеробство і як воно вплинуло на соціально-
економічну структуру країн Стародавнього Сходу?
9. Охарактеризуйте основні риси «азіатського» способу виробництва, що
домінував в суспільствах Стародавнього Сходу.
10. Дайте коротку характеристику основних етапів господарського
розвитку Стародавньої Греції.
11. В чому полягали причини Великої колонізації греками територій на
узбережжі Середземного та Чорного морів?
12. Зробіть порівняльний аналіз моделей економічного устрою Афін та
Спарти.
13. Коротко охарактеризуйте основні етапи соціально-економічного
розвитку Стародавнього Риму.
14. В чому полягає відмінність між віллою та латифундією?
15. Назвіть основні причини кризи рабовласницької системи господарства
в Стародавньому Римі і початку формування протофеодальних відносин
(колонат).

Першоджерела
1. Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину //
Маркс К., Енгельс Ф. Твори: в 30 т. / Пер. з 2-го рос. вид. – Т. 21. – К.:
Політвидав України, 1964.
2. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави у зв’язку
з дослідженням Льюїса Г. Моргана // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: в 30 т. / Пер.
з 2-го рос. вид. – Т. 21. – К.: Політвидав України, 1964.
3. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави у зв’язку
з дослідженням Льюїса Г. Моргана // Історія економічних учень: хрестоматія:
 96
навч. посіб. / уклад.: В.Д. Базилевич, Н.І. Гражевська, А.О. Маслов та ін.; за
ред. В.Д. Базилевича. – К. : Знання, 2011. – 1198 с. – С. 427-439 (фрагменти).
4. Зибер Н.И. Очерки первобытной экономической культуры //
Избранные экономические произведения. – М.: Наука, 1959. – Т. 2.
5. Історія економічних учень: хрестоматія: навч. посіб. / уклад.: В.Д.
Базилевич, Н.І. Гражевська, А.О. Маслов та ін.; за ред. В.Д. Базилевича. – К. :
Знання, 2011. – 1198 с.

Література
1. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. – М.: Мысль,
1982. – 304 с.
2. Алексеев В.П. Становление человечества. – М.: Мысль, 1984. – 462 с.
3. Березин И. Краткая история экономического развития: учеб. пособие.
– М.: Русская деловая литература, 1998. – С. 23-62.
4. Васильев Л.С. История Востока. – В 2 Т. – М., 1994. – Т. 1. – 495 с.
5. Экономическая история зарубежных стран: курс лекций: 2-е изд., доп.
и перераб. / Под ред. проф. В.И. Голубовича. – Мн.: НКФ «Экоперспектива»,
1998. – С. 21-48.
6. История мировой экономики: учебник для вузов / Под ред. Г.Б.
Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – С.36-138.
7. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до
наших дней / Пер. с англ. – М.: «Российская политическая энциклопедия»
(РОССПЭН), 2001. – 544 с. – С. 34-61.
8. Лойберг М.Я. История экономики: учебное пособие. – М.: Инфра-М,
1997. – С. 5-24.
9. Назаров І.В. Економічна історія: навч.-метод. посіб. для студ. екон.
спец. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет» 2010. – С.
11-18.
10. Першіц А.І., Монгайт О.Л., Алексєєв В.П. Історія первісного
суспільства. – К.: Вища школа, 1980.
 97
11. Румянцев А.М. Возникновение и развитие первобытного способа
производства. Присваивающее хозяйство (Политико-экономические очерки). –
М., 1981.