Donka Holodnoyi Viynu BLOCK - Print - New

Чарльзу, Ейдер та Кевіну
на спомин про Джорджа та Аннеліз Кеннан

Grace Kennan Warnecke
DAUGHTER
O F T H E
COLD WAR
University of Pittsburgh Press

2018
Грейс Кеннан Варнеке
ДОНЬКА
ХОЛОДНОЇ
В І Й Н И
Київ
Видавничий дім«Києво-Могилянська академія»
2019
УДК 821.111’06-3-94=161.2
В18
Кеннан Варнеке, Грейс

В18 Донька Холодної війни. Переклад з англійської – Київ : Видавничий дім «Києво-
Могилянська академія», 2019. – 320 с.
ISBN 978-966-518-758-5
Грейс Кеннан Варнеке є надзвичайною жінкою – її неординарне життя припало

на переломні віхи історії. Народжена в 1932 році у Латвії, Грейс Кеннан була стар-
шою донькою одного з найвпливовіших американських дипломатів та істориків
минулого століття Джорджа Ф. Кеннана та Аннеліз Соренсен. Один із її перших
спогадів – це війська Гітлера на вулицях Праги в 1938 р., а до досягнення підлітко-
вого віку вона вже встигла пожити в семи країнах і говорила п’ятьма мовами.
Хоча її автобіографія була сповнена надзвичайних пригод, лише у свої пізні
роки Грейс заявила про себе як яскрава й емансипована жінка, що пробивається
через «скляну стелю» – бар’єр для жінок, які прагнули побудувати успішну кар’єру
в чоловічому світі 1950–1980-х років. Завдяки цій діяльності вона нарешті вийшла
з тіні свого батька – чоловіка, яким захоплювалася, якого боялася та чийого схва-
лення прагнула.
Один з розділів книги розповідає про роботу Грейс в Україні, де вона очолю-
вала організацію Winrock International, керуючи не лише її бізнес-програмою, але й
проектом із протидії незаконній торгівлі людьми.
Керуючись прагненням зробити цей світ кращим, Грейс Кеннан Варнеке на-
полегливо втілювала свою місію, займаючись громадянською дипломатією, розши-
ренням прав жінок, відважно й безстрашно проживаючи власне життя, постійно
відповідаючи на нові виклики долі та будуючи мости між людьми по всьому світові.
Для широкого кола читачів.
УДК 821.111’06-3-94=161.2
Переклад здійснено за виданням :

Grace Kennan Warnecke «Daughter of the Cold War»,
University of Pittsburgh Press, 2018. 304 pages.
В оформленні обкладинки використано фотографію «Маленька Грейс у Москві»

із сімейного архіву Грейс Кеннан Варнеке.
Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства США в Україні

та за сприяння благодійної організації «Українське Фулбрайтівське коло»
© University of Pittsburgh Press, 2018.

© БО «Українське Фулбрайтівське коло», 2019.
© Катерина Смаглій, переклад, 2019.
© Олександр Остапов, макетування, 2018.
ISBN 978-966-518-758-5 © Alex Wolfe, дизайн обкладинки, 2018.
Донька Холодної війни
Зміст
Грейс: донька Холодної війни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Подяки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
Пролог. Кінець і початок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
Розділ 1. Мандрівниця від початку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17
Розділ 2. Друга світова війна в Європі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Розділ 3. Американська освіта. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79
Розділ 4. Крок за кроком. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97
Розділ 5. Каліфорніє, зустрічай! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123
Розділ 6. Шлюб: другий акт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145
Розділ 7. Нові води . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 213
Розділ 8. Радянський Союз і ще одна втрата. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253
Розділ 9. Україна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279
Розділ 10. Повернення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299
Післямова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 309
Покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311
5
Грейс: донька Холодної війни
Г рейс Кеннан Варнеке є надзвичайною жінкою — її неорди-

нарне життя припало на переломні віхи історії. І тепер у мемуарах
вона розповідає свою історію, що складається з дуже особистих
пригод, накладених на тло світових подій ХХ століття, сімейних
історій і уважних спостережень за її мінливим оточенням.
Народжена в 1932 році у Латвії, Грейс Кеннан була старшою
донькою одного з найвпливовіших американських дипломатів та
істориків минулого століття Джорджа Ф. Кеннана та Аннеліз Со-
ренсен. Один із її перших спогадів — це війська Гітлера на вули-
цях Праги в 1938 р., а до досягнення підліткового віку вона вже
встигла пожити в семи країнах і говорила п’ятьма мовами. Під час
Другої світової війни Грейс отримала унікальний досвід, ставши
єдиною американкою, що навчалася в радянській школі в Москві,
куди в цей час на дипломатичну службу в Посольстві США було
призначено її батька. Згодом вона прихистила доньку Сталіна,
Світлану Аллілуєву, коли в 1967 р. та прийняла рішення залишити
Радянський Союз та переїхати до Сполучених Штатів. На почат-
ку 1970-х років Грейс супроводжувала сенатора Теда Кеннеді та
його сім’ю під час візиту до Радянського Союзу. Грейс також була
поряд із Джоан Баез, коли відома американська співачка / авторка
пісень висловила бажання відвідати Москву та зустрітися з радян-
ським дисидентом Андрієм Сахаровим.
Хоча її автобіографія й була сповнена надзвичайних пригод,
Грейс завжди залишалася в затінку сильних лідерів протилежної
статі — свого знаменитого батька та чоловіків, один із яких був
7
газетним магнатом, а інший — поважним архітектором. Історія

Грейс перетворюється на буремний шлях самопізнання й вижи-
вання лише в її пізні роки, коли вона заявила про себе як яскрава
й емансипована жінка, що пробивається через «скляну стелю» —
бар’єр для жінок, які прагнули побудувати успішну кар’єру в чоло-
вічому світі 1950–1980-х років.
Це сталося після того, як вона, випускниця коледжу Редкліфф,
мудра жінка за п’ятдесят, обрала власний унікальний шлях. Спо-
чатку як фотограф, потім — телевізійний продюсер, а згодом і
редактор, працюючи над такими проектами, як документальний
фільм PBS під назвою «Перші п’ятдесят років: роздуми про аме-
рикано-радянські відносини» та фотоальбом «Один день з життя
Радянського Союзу». Вона отримала визнання й стала дороговка-
зом для багатьох жінок по обидва боки океану, позиціонуючи себе
як експерт з питань Росії та автор низки інноваційних проектів.
Один із них стосувався роботи з радянськими жінками й до-
помоги їм у започаткуванні власного бізнесу в той час, коли під час
правління Горбачова імперія вже почала руйнуватися й остаточно
розвалилась у 1991 році. У цей історичний момент розвалу імперії
Грейс перебувала в Москві й була готова працювати з жінками й
надалі задля розширення їхніх прав і можливостей, розвитку під-
приємництва та громадянської дипломатії. Розпочавши свої про-
екти зі створення американсько-радянського молодіжного орке-
стру, в середині 1990-х років Грейс організувала бізнес-інкубатор
для жінок у містечку Волхов Ленінградської області.
Завдяки цій діяльності вона нарешті вийшла з тіні свого бать-
ка — чоловіка, яким захоплювалася, якого боялася та чийого схва-
лення прагнула. Закінчуючи розділ книги, присвячений її роботі в
Росії, вона пише: «Чотири роки імплементації проекту зі створен-
ня бізнес-інкубатора були складними та сповненими розчарувань.
Це був період постійного навчання й безкінечних подорожей. Він
дав мені зробити те, про що завжди мріяв, але так і не здійснив мій
батько, — пожити в Росії поруч із росіянами. Батькова робота була
обмежена переважно кордонами посольства й дипломатичними
рамками. Я ж проводила свої дні у глушині в Ленінградській облас-
8
ті. Пізніше батько визнав, що дуже заздрив мені, тому в певному

сенсі я відчула себе реабілітованою».
Останній, хоча й короткий, розділ книги стосується роботи
Грейс в Україні, де вона керувала програмою Winrock International
з посилення економічної спроможності жінок у країні, а згодом
очолила цю організацію, керуючи не лише її бізнес-програмою, але
й проектом із протидії незаконній торгівлі людьми. Грейс поїхала
з країни в 2003 році, напередодні подій, які спричинили Пома-
ранчеву революцію, тому й не заглибилась у політичний ландшафт
України та її багату культуру. Вона залишила Україну з найтепліши-
ми спогадами про Київ, зазначаючи: «Я завжди мріяла, що жити-
му в Лондоні, Парижі та Римі, де насолоджуватимуся життям екс-
патріантки, описаним у стількох книгах! Але святом, яке завжди
було зі мною, став для мене саме Київ».
Сенатор Дж. Вільям Фулбрайт, сучасник Джорджа Ф. Кен-
нана й засновник започаткованої в 1946 році провідної урядової
програми академічних обмінів, вважав, що вона «має на меті при-
нести трохи більше знань, трохи більше здорового глузду й трохи
більше співчуття в міжнародні відносини і тим самим збільшити
шанс на те, що нації, нарешті, навчаться жити в мирі та злагоді».
Керуючись прагненням зробити цей світ кращим, Грейс Кен-
нан Варнеке наполегливо втілювала свою місію, займаючись гро-
мадянською дипломатією, розширенням прав жінок, відважно й
безстрашно проживаючи власне життя, постійно відповідаючи на
нові виклики долі та будуючи мости між людьми по всьому світові.
Насамкінець хочу висловити щиру подяку громадській ор-
ганізації «Українське Фулбрайтівське коло» та Правлінню цієї
організації, очолюваному Наталією Мусієнко (Fulbright-Kennan
Scholar, 2011–12), які взялися за реалізацію даного перекладаць-
кого проекту. Цілком природно, що «Коло» перейнялося цією
справою, адже, як і Грейс Кеннан, його місією є сприяння порозу-
мінню між людьми та розвитку громадянської дипломатії. «Коло»
об’єднує випускників програм академічних обмінів ім. Фулбрайта,
які протягом останніх двадцяти семи років проходили стажування
в університетах і наукових установах Сполучених Штатів Амери-
9
ки. Сьогодні понад триста вчених, дослідників і студентів продо-

вжують ділитися своїми знаннями й навичками з колегами не лише
в Україні, а й в усьому світі, налагоджувати професійні зв’язки та
будувати дружні стосунки на все життя.
Хочу висловити глибоку вдячність Катерині Смаглій
(Fulbright-Kennan Scholar, 2012–13), яка взялася за складне за-
вдання — подарувати українським читачам переклад «Доньки
Холодної війни». Учасниця програми «Лідери наступного поко-
ління» Інституту Маккейна та в минулому директорка Київського
офісу Інституту Кеннана (2015–2018), Катерина добре розуміла
важливість цього перекладу і вклала в нього всю душу.
Видання цієї книги українською мовою стало можливим за-
вдяки фінансовій підтримці Посольства США, наданій у межах
програми книжкових перекладів, та завдяки зусиллям її керівника
Ольги Крекотень, яка забезпечила українській фулбрайтівській ко-
манді кураторську підтримку в цьому процесі й донесла до україн-
ського читача історію Грейс Кеннан Варнеке.
Марта КОЛОМАЄЦЬ,
директорка Програми ім. Фулбрайта в Україні,
Інститут міжнародної освіти (США)
10
Подяки
Ц я книга ніколи б не з’явилася на світ, якби не сприяння та

підтримка багатьох людей, за що я їм глибоко вдячна.
Насамперед хочу подякувати Вероніці Голос, викладачці літе-
ратурної майстерності, яка заохотила мене розпочати цю роботу
та багато чого навчила. Не менш важливою була участь членкинь
нашого літературного гуртка — Джері Маріелл, Мері Маркс,
Сьюзен Адес Стоун та Розанн Вестон. Ми зустрічалися впродовж
останніх десяти років, спочатку з Веронікою, а потім без неї. Їхня
інтелігентна критика, підтримка й натхнення залишаються безцін-
ними. Кожна з них зробила власний внесок, але окремо я б хотіла
подякувати Сьюзен за час, який вона присвятила редагуванню і
впорядкуванню рукопису.
Я щиро вдячна Міжнародному центру підтримки науковців
ім. Вудро Вілсона, який надав мені стипендію та офіс для роботи над
книгою, а також Блеру Рублу та Джо Дрезену з Інституту Кеннана за
їхню допомогу.
Розділи, присвячені Росії, мені допомогли написати Надєжда
Ажгіхіна, Дік та Шерон Майлзи, Ален Куперман, Мартін Ванден-
берг, Вів’єн Міхалкова та нині покійні Катрін Непомняща і Євген
Поротов. Розділи про Україну доопрацьовувалися завдяки Нелл
Коннорз, Марті Базюк та Сьюзен Джелберт.
Сердечно дякую своїй сестрі Елізабет Ейд, яка на основі власних
багатих спогадів виправила й доопрацювала розділи про Норвегію.
Професор Ненсі Конді відіграла вкрай важливу роль, адже за-
вжди вірила у мою книгу. Вона й порадила звернутися до видав-
11
ничого дому Піттсбурзького університету, де мій текст опинився у

професійних руках Пітера Крахта.
Хочу особливо подякувати моїм близьким друзям, зокрема
Лоренс Юбенк, Мередіт Бірч, Ненсі Едді, а також тим, хто тепер
живе у нашій пам’яті, — Кену Рігану та Анні Елман, — за підтрим-
ку, натхнення, а інколи й стусани, що спонукали мене рухатися
далі. Думаю, ті, хто вже пішов від нас, були б щасливі побачити ви-
хід цієї книги у світ.
Дякую Сету Фаркасу за всю неоціненну допомогу під час ре-
дагування тексту.
Родина завжди відіграє ключову роль у написанні будь-яких
мемуарів. Я особливо вдячна своїм рідним сестрам та брату —
Джоан, Венді та Крістоферу Кеннанам, моєму братові Юджину
Хотчкіссу та моїм дітям Чарльзу, Ейдер та Кевіну, які мирилися зі
мною й упродовж цих трьох років заохочували писати далі. Хоча
мої діти й не хотіли, аби я згадувала їх у книзі, вони незримо при-
сутні в кожному її рядку.
12
Пролог
Кінець і початок
З відчуттям, наче в мене за спиною була вага у сто років, я

тихо крокувала за священиком, несучи високо піднесений, сяючий
хрест до кафедри Національного собору у Вашингтоні. Мені нале-
жало виголосити поминальну промову по моєму батькові, Джор-
джеві Ф. Кеннану, дипломатові та історику. Ці два титули вирізь-
блені на його гранітному могильному камені, але для мене він був
кимось значно більшим, ніж видатним діячем на світовій арені. Він
був дороговказом, іконою, домінуючою силою.
Кілька днів я зі страхом чекала цього моменту, але несподіва-
но відчула себе спокійною і готовою. Мені здавалося, що собор як-
найбільше підходив для поминальної служби по батькові. Ще де-
сятилітньою дівчинкою, під час навчання у школі для дівчат при
Національному соборі, я гралася під його криптами і молилася,
стоячи навколішки на його скамницях, упродовж недільної служ-
би. Ця урочиста зала була мені добре знайомою. Моя ж теперішня
роль — ні.
Усе своє життя я вивчала, захоплювалася й любила свого винят-
кового батька, хоча інколи він мене глибоко ранив і гнівив. Часом він
був моїм найбільшим прихильником, а часом — найжорстокішим
критиком, що спопеляв мене своїм невдоволенням. Він кидав вели-
чезну тінь, яка, з одного боку плекала мене, а з другого — затіняла.
Аби вирватися з-під неї, я стрімголов кидалася у невдалі стосунки або
періоди пошуку без руля і вітрил. У дитинстві я була «донькою того-
то», потім стала «дружиною того-то» та, навіть, «матір’ю того-то»,
адже мої рідні чоловіки завжди були в центрі суспільної уваги. Пошук
13
власного життєвого напрямку виявився складним викликом, який

простягнувся на десятиліття й континенти.
Що ж підштовхнуло мене встати й виступити перед усіма ви-
сокодостойними гостями — державним секретарем Коліном Па-
веллом, колишнім держсекретарем Мадлен Олбрайт, сенаторами
Байденом та Лугаром, безліччю послів, губернаторів і публічних
осіб? Я знала, що батько волів би й очікував, аби родину представ-
ляв мій брат Крістофер. Він, власне, це і зробив. Тато, мабуть, був
би здивований моєю участю. Я вкотре повстала проти його ста-
ромодного дискомфорту в ситуації, коли жінка брала на себе пу-
блічну роль. Але я мала взяти слово — й задля того, аби віддати
шану своєму батькові, й задля того, аби визнати себе. Шлях, який
я пройшла, завів мене дуже далеко, але цього теплого й сонячного
березневого дня 2005 року він повернув мене назад до добре відо-
мого мені собору й примусив пройти його довгим нефом. У цю
хвилину я усвідомила, які звичайні й надзвичайні події позначили-
ся на моїй долі й водночас визначили її. Я відчула себе донькою, яка
хотіла поділитися своїми думками й почуттями щодо особистості,
чиє життя мало як приватні, так і публічні виміри.
Мені довго не давався перший начерк промови. Під час писання
й переписування свого тексту, намагаючись пролити світло на Джор-
джа Кеннана як батька, я постійно розмірковувала над своїм життям.
Коли після виголошення промови я сіла слухати «Вокаліз» Рахмані-
нова, на мене нахлинули спогади, пов’язані з цією мелодією. Батькові б
дуже сподобалося це прощання під супровід російської музики.
Мої ранні роки сформувалися під впливом батькової дипло-
матичної кар’єри. Я народилася у Ризі, в Латвії, та разом із матір’ю
супроводжувала батька до Москви, Праги, Берліна, Відня та Лісабо-
на. Коли країни його призначення вважалися надто ризикованими
для перебування малолітніх дітей, мене залишали з родичами або у
школі-інтернаті. Саме батько вирішив, що я мала піти до радянської
школи у повоєнній Москві, хоча я й слова не знала російською. Саме
він навчив мене з глибокою шаною ставитися до письма та слова. Він
передав мені свою любов до Росії та російської літератури. Але його
спадщина складалася не лише з формальних уроків та книжок.
14
Я була найстаршою з чотирьох дітей, народжених у період,

довший за двадцять років, тож мені пощастило знати батька ще в
роки його молодості. Він вчив мене кататися на ковзанах у Відні,
годинами читав мені вголос, брав мене й сестру Джонні у вело-
поїздки Шотландією, шукати наше родинне коріння, і вчив мене
бальних танців у маленькій кімнатці готельного номера десь у
шотландській провінції. Я пам’ятаю його як людину з ненасит-
ною цікавістю до всього навколо. Кожна поїздка була сповнена
пригод, але він нічого не робив без мети. З нашим батьком, який
завжди був нам за гіда, історія оживала, а я була її частиною.
Багато років потому, вже після відзначення його століття, я при-
їхала провідати тата. У своїй спальні в Прінстоні він сидів у кріслі-
гойдалці майже нерухомо, складав і розкладав своїми довгими чут-
ливими пальцями маленьку серветку на столі. Сидячи обличчям до
нього, відчуваючи власне серцебиття, я нарешті наважилася: «Тату,
я пишу мемуари, книжку про своє життя». Сказати це йому, людині,
яка написала два томи спогадів і надрукувала двадцять одну книгу,
яка двічі здобула Пулітцерівську премію 1, Національну премію з лі-
тератури, премію Банкрофта 2 і премію Френсіса Паркмана 3, було
великим зухвальством. Він подивився на мене довгим поглядом, не
виказуючи жодної емоції, а потім відповів: «Що ж, ти могла б».
1
Пулітцерівська премія (The Pulitzer Prize) — одна з найпрестижніших на-
город у галузі літератури, журналістики, музики й театру в США, заснована ви-
давцем «жовтої преси» Джозефом Пулітцером. З 1917 року премія вручається
щорічно опікунами Колумбійського університету в Нью-Йорку.
2
Премія Банкрофта (Bancroft Prize) — вручається щорічно опікунами Ко-
лумбійського університету за найкращу книгу про дипломатію та історію Аме-
рики. Премія заснована у 1948 року завдяки заповіту Фредерика Банкрофта.
3
Премія Френсіса Паркмана (The Francis Parkman Prize) вручається щорічно
Спілкою американських істориків за академічну працю у сфері американської історії.
Премія названа на честь Френсіса Паркмана, чий монументальний семитомник, при-
свячений Франції, Англії та Північній Америці, високо шанується за свою літературну
вишуканість та історичне значення.
15
Розділ 1
Мандрівниця від початку
«В ам відмовлено у візі до СРСР». Коли я прочитала цю

офіційну відповідь радянського посольства навесні 1985 року, то
наче відчула удар у живіт. Моя кар’єра експерта з Росії була на са-
мому старті, то що ж я мала тепер робити і де починати? Я знала,
що стало причиною відмови, і несправедливість цього рішення
мене засмучувала навіть більше.
Восени попереднього року, горда й зворушена, я повернулася
із захопливої подорожі до Росії, яку відвідала як продюсер-асис-
тент кінокомпанії Метромедіа. Ми працювали над серією доку-
ментальних фільмів Всередині Росії. Знімальна група складалася
лише з чоловіків, які ставилися до всього проекту як до якоїсь при-
годи. Хлопці часто влаштовували екстравагантні витівки, часом у
компанії молодих дівчат, що й спричинило постійне зовнішнє спо-
стереження за нами. Ми завжди перебували на межі якоїсь кризи.
З усієї команди я єдина володіла російською і мала у цій медійній
тусовці незвичне й відносно нове для себе завдання. Після нашого
повернення до Нью-Йорка я проводила довгі години з російсько-
мовним кіноредактором, ще раз переглядаючи й відбираючи ме-
три відзнятого матеріалу для фінальної версії фільму. Я була рада,
що кадри, де я беру коротке інтерв’ю в коментатора сюжету, врешті
потрапили до неї, хоча, як з’ясувалося згодом, саме це й створило
мені проблеми.
Я провела незліченну кількість годин у редакційній кімнаті,
але на головну зустріч, де вирішувалося, які з відзнятих епізодів
увійдуть до фінальної версії фільму, мене не запросили. Було зро-
17
зуміло, що Метромедіа не задовольниться розважальним фільмом

про нашу поїздку до Союзу, але я була неприємно вражена, коли на
екран вийшов фільм, аж занадто критичний щодо СРСР. У фільмі
наш російський колега був згаданий як агент КДБ, до фінальної
версії включили інтерв’ю з дисидентом, яке ми пообіцяли не по-
казувати. Словом, фільм відповідав наперед визначеній концепції
нашого продюсера та кінокомпанії Метромедіа.
За кілька місяців після виходу фільму на екрани я звернулася
за радянською візою, сподіваючись поїхати до Москви разом із хо-
ром хлопчиків із Сан-Франциско. Я мала фотографувати співаків і
це здавалося мені цікавим. Саме тоді мені й відмовили у візі. Моя
робота асистентом продюсера фільму компанії Метромедіа, як і
факт моєї появи в кадрі, могли змусити росіян перебільшити мою
роль у процесі його створення. Я сиділа приголомшена і сумна у
своєму в офісі, розмірковуючи над тим, що тепер моїй кар’єрі спе-
ціаліста з СРСР, мабуть, настав край.
Керівник хору хлопчиків запропонував поїхати з ними до
Угорщини і спробувати одержати візу там. Він сподівався, що но-
вина про відмову ще не долетіла з радянського посольства у Нью-
Йорку до посольства в Будапешті. Тим часом я могла зробити гарні
кадри для обкладинки майбутнього альбому — молоді співаки на
фоні Дунаю! Проте радянський уряд виявився ефективнішим, ніж
ми очікували, і мою заявку було відхилено знову. Почуваючи нія-
ковість і приниження, я прочитала хлопчикам лекцію про Росію й
помахала їм на прощання в аеропорту Будапешта.
Усе це нагадало мені 1952 рік, коли батька, на той час амери-
канського посла, спровадили з Радянського Союзу. Цікаво, що він
став не першим дослідником Росії з родини Кеннанів, кого ви-
гнали з цієї країни. Народжений у 1904 році, батько був названий
Джорджем на честь брата свого двоюрідного дідуся, відомого аме-
риканського дослідника Росії та Сибіру.
Джордж Кеннан-старший народився 1845 року в незаможній
родині в Норфолку, штат Огайо. У дванадцять років він кинув
школу й пішов працювати на телеграф. Друк телеграм, які призна-
чалися для різних куточків світу, мабуть, і загострив його зацікав-
18
лення іншими країнами. В 1865 році російсько-американська те-

леграфна компанія оголосила вакансію серед охочих досліджувати
Сибір і оцінити можливість прокладення транссибірського кабе-
лю, і Джордж запропонував свою кандидатуру. Попри юний вік
(на той час йому було всього дев’ятнадцять років), хлопця взяли
на роботу. Джордж Кеннан-старший доти ніколи не виїздив поза
межі Норфолку. Батько часто переповідав мені цю історію, захо-
плюючись духом свого родича, його відкритістю до пригод і ви-
пробувань.
У 1865 році Джордж Кеннан-старший доїхав до Аляски й
сів на пароплав, який прямував на Камчатку. Два роки поспіль
він подорожував Сибіром на санях, оленях та шкіряному каное.
Транссибірську залізницю ще не побудували, тож часом йому до-
водилося мандрувати у дуже складних умовах при температурі
–60° С. Саме під час цих поїздок він і вивчив російську. Західна
частина Сибіру була на той час украй слабо заселена, переваж-
но різними азійськими племенами. На основі цих мандрівок
Джордж Кеннан написав двотомник «Життя в сибірській юрті:
пригоди серед коряків та інших племен Камчатки та Північної
Азії» 4.
Повернувшись до Сполучених Штатів, Джордж Кеннан-стар-
ший читав лекції про ці мандрівки, заробляючи гонорари як до-
даток до своєї зарплати клерка. Так само, як мій батько, він мав
безмежну цікавість до світу, постійно його вивчав і ретельно все
документував. Проте його перша висадка у Сибіру скінчилася ні-
чим. Невдовзі оголосили про намір провести трансатлантичний
кабель, і це поховало транссибірський проект.
Джордж Кеннан-старший повернувся до Росії у 1870 році й
проклав перший пішохідний маршрут крізь дику гірську місце-
вість Дагестану та Північного Кавказу. В цих місцинах майже ні-
коли не ступала нога західної людини. Потім були нові лекції та
публікації. Мабуть, він був харизматичним промовцем, бо невдовзі
4
Оригінальна назва англійською Tent Life in Siberia: Adventures Among the
Koraks and Other Tribes in Kamchatka and Northern Asia.
19
поставив світовий рекорд, читаючи упродовж 1890–1891 років по

одній лекції щодня. Якщо відмінусувати вихідні, то Кеннан-стар-
ший прочитав двісті вечірніх лекцій поспіль.
У своїх ранніх статтях Кеннан-старший доволі схвально відгу-
кувався про політику Александра II. Тож цар і його придворні ви-
рішили, що Кеннан стане добрим представником ідей царського
двору на Заході. Уряд царя Александра II навіть допоміг йому під-
готуватися до чергової поїздки Росією в ролі інспектора виправних
колоній та тюрем Сибіру. Ця подорож тривала у 1885–1887 роках
і повністю змінила уявлення Кеннана-старшого про Росію. Під час
оглядин сибірських тюремних поселень він був шокований усім
побаченим і став жорстким опонентом виправної системи росій-
ського царату. Ризикуючи життям, Кеннан зробив подвійне дно
у своїй валізі, щоб перевозити листи від ув’язнених до членів їх-
ніх родин. Ці люди вже знали, що одержать смертний вирок, або
відчували, що не зможуть вижити в умовах російських в’язниць.
Він став близьким другом кільком раннім російським революці-
онерам та одним із засновників організації «Американські друзі
російської свободи» 5. Кеннан надрукував серію статей у журналі
The Century Magazine, які лягли в основу двотомника під назвою
«Сибір та система ув’язнення» 6. Коли я нарешті прочитала цю
книгу, то зрозуміла, наскільки виснажливими були його поїздки і
яким фізично витривалим він був.
Після публікації книги про систему ув’язнення цар особисто
доручив своєму урядові заборонити Кеннану в’їзд до Росії. Демон-
струючи непокору, мій далекий родич здійснив ще одну поїздку
до Санкт-Петербурга, але був швидко затриманий поліцією і без
зайвих сентиментів одразу видворений з країни.
Коли мій батько розповідав про Джорджа Кеннана-старшого,
було очевидно, що він відчуває майже містичний зв’язок зі своїм
прапрадядьком. Я ніколи не бачила батька щасливішим, ніж у день,
5
Оригінальна назва організації англійською — «American Friends of Russian
Freedom».
6
Оригінальна назва англійською — «Siberia and the Exile System».
20
коли ми всією родиною відвідали будинок Толстого в Ясній Поля-

ні. Тато тоді був американським послом у Радянському Союзі, тож
нас супроводжували дві чорні машини з агентами КДБ. Жартома
він називав їх «ангелами-охоронцями». Маленьке заміське поміс-
тя Ясна Поляна майже не змінилося відтоді, як Толстой залишив
його в листопаді 1910 року й помер на залізничній станції Аста-
пово поблизу однойменного села. Нас зустрів літній, зморщений
чоловік в окулярах, який повністю відповідав музейній атмосфері,
що панувала в домі. Чоловік виявився Валентином Булгаковим,
одним із секретарів Толстого. Коли батько представився, Булгаков
промовив: «О! Так! Я пам’ятаю вашого дядька!». Він переглянув
різні книжки на полиці й дістав стару книгу відгуків із сухими,
трішки пожовклими сторінками. Ми всі завмерли, вдивляючись
у запис та підпис, власноруч поставлений Джорджем Кеннаном-
старшим. Навіть «ангели-охоронці» за кілька кроків від нас за-
вмерли у своїх чорних костюмах від благоговійної тиші, що запа-
нувала в кімнаті.
Джордж Кеннан-старший та Джордж Кеннан-молодший на-
віть народилися в один день — 16 лютого! Обоє грали на гітарі й
любили ходити під вітрилами. Старший Кеннан був одружений,
але ніколи не мав дітей. Батько вважав себе його духовним нащад-
ком. Він розповідав, як одного дня поїхав відвідати старшого Кен-
нана і як навіть прохолодне ставлення його дружини до молодо-
го родича не применшило батькового захоплення своїм дядьком.
«Я відчуваю, що в певний дивовижний спосіб на мою долю випало
нести далі спадщину мого видатного й поважного тезки — й нести
настільки добре, наскільки це можливо», — написав він у своїх
Мемуарах.
Роками пізніше, коли я розповіла батькові, як совєти відмови-
ли мені у візі, він похитав головою і мовив: «От бачиш, це про-
кляття Кеннанів...».
Протягом усього життя, хоч би коли мені доводилося повер-
татися до Росії по роботі, я відчувала з нею майже магнетичний
зв’язок. Росія завжди була й завжди буде тісно переплетена з моїм
життям.
21
Народження в Ризі
Я завжди любила історію про те, як мої батьки знайшли одне
одного. Мій тато, молодий американський дипломат, вивчав ро-
сійську мову в Берліні й зустрів мою двадцятирічну маму, норвеж-
ку Аннеліз Соренсен, на обідній вечірці. Кохання прийшло майже
відразу. За шість тижнів вони були вже заручені й побралися 11 ве-
ресня 1931 року в лютеранській церкві у Крістіансанні, місті ма-
миного народження. Я ніколи не питала, чому тато не познайомив
маму зі своїми батьками до одруження з нею. Мабуть, мені хотіло-
ся думати про цю історію як про романтичну казку, в якій двоє за-
коханих із різних боків океану не могли дочекатися моменту свого
одруження.
На фотографіях того періоду вони виглядають гарною і стрім-
кою молодою парою, яка під поривами вітру то сідала в батьків ка-
бріолет-купе, то виходила з нього.
Крихкий, зім’ятий папір, написаний незрозумілою мовою
та скріплений багатьма печатками, підтверджував, що мене хрес-
тили в лютеранській церкві Святого Петра у Ризі, де я й народи-
лась у 1932 році. Одразу після одруження батько одержав роботу
в американській дипломатичній місії у балтійській столиці, я ж
з’явилася на світ дев’ять місяців по тому. Я не дуже пам’ятаю Ригу,
але багато дізналася про два перші роки, проведені там, завдяки
батьковій звичці документувати моменти свого життя. Коли мені
виповнився двадцять один рік, я відшукала довгого листа, написа-
ного ним ще до війни. Ригу він описував так: «Це було доволі сум-
не місто, якому не вдалося вийти на той рівень торгівлі та ділової
активності, який воно знало до Першої світової війни і часів, коли
Рига була одним із найбільших портів Російської імперії. Фабричні
труби, розкидані широким горизонтом цієї низинної країни, май-
же замовкли. Великий порт, що відігравав важливу роль у річково-
му сплаві деревини, спорожнів і став безлюдним».
Ми жили на двох вищих поверхах великого дерев’яного будинку
на вулиці Антонавас. Ця стара споруда була розташована у фабрич-
ному кварталі неподалік річки Даугави та центру міста. Мій батько
22
втратив усі заощадження під час Депресії 1929 року, і згадував це

так: «Цей будинок довів нас до відчаю. Ми втратили всі заощаджен-
ня внаслідок банкрутства компанії “Крюгер і Кролл” 7 (якщо ви не
знаєте, хто вони такі, вважайте себе щасливчиками й нічого не пи-
тайте) і більше не могли дозволити собі знімати квартиру. Але ми
підписали річний контракт і не могли його розірвати».
Щосуботи та щонеділі навпроти будинку грав духовий ор-
кестр, репертуар якого складався з п’яти мелодій. Грали вони на
повну з третьої пополудні до третьої ранку. Музика, яка мала б роз-
важати, лише підкресоювала жалюгідність ситуації і поглиблювала
батькову депресію. «Ми навіть не могли чути власні думки! Чого
ми лише не робили, щоб позбутися цього контракту! Навіть звер-
талися по допомогу до дипломатичної служби! Але все даремно.
Господиня була тверда, як кремінь. Тож ми були змушені лишитися
там на все літо, швидко біднішаючи і втрачаючи слух. Ми навіть не
могли внести платню за останні два місяці, але згодом я виплатив
весь борг частинами».
Коли вони нарешті позбулися цієї квартири, тато переїхав до
друзів, а мама повернулася до Норвегії.
Хоча батькам і бракувало коштів, на допомогу завжди прихо-
дили близькі та друзі. Коли я народилася, їм допомагала тітка Пе-
тра з Норвегії. Вона жила з нами півтора місяця, а потім з півночі
Норвегії приїхала подруга моєї мами, Елзе Ріннан. Тато писав, що
вона «нас провідувала», але насправді вона безкоштовно працю-
вала моєю нянею і ділила зі мною кімнату. Після Елзе приїхала Сі-
грід, потім Рагз, а потім цілий стрій нянь, імен яких я не пам’ятаю.
Одного дня мама та няня Елзе залишили тата в Ризі й разом зі
мною поїхали пароплавом до Таллінна і Гельсінкі. Подорож трива-
ла тиждень. Це було ще до появи сучасних дитячих візочків, тож я
спала у кошику з усіма моїми підгузками й одягом. Потім ми часто
подорожували до Норвегії. Мені було шість місяців, коли батьки
вперше залишили мене там саму разом із моїми норвезькими діду-
7
Будівельна компанія, заснована у 1908 році, що збанкрутувала на почат-
ку 1930-х років.
23
сем і бабусею. За три місяці через економічну депресію американ-

ський уряд відправив працівників свого зовнішньополітичного
відомства у неоплачувану місячну відпустку. Батьки повернулися
з Риги й залишилися з нами в Норвегії. Батько пізніше згадував:
«Ти була привітною, щасливою дівчинкою... Ми були щиро раді
бачити тебе знову й тішилися думкою, що ти наше дитя».
Попри захоплення мною, вони чомусь і далі лишали мене на
бабцю та діда, а самі поїхали кататися на лижах і відпочивати у
мисливському будиночку мого дідуся в гірському поселенні Йо-
рунлід. Дістатися туди можна було лише автомобілем, а потім ще
години дві підніматися на лижах.
Після візиту до Норвегії батьки забрали мене до Риги. Попри
брак коштів, нас знову супроводжувала няня. З батькового листа
стає зрозуміло, що мене лишили в Ризі лише на літо, а вже восени
знову віддали назад до Крістіансанну, після чого батьки не бачили
мене майже рік.
Доки я залишалася в Крістіансанні з бабусею й дідусем, мама
з татом уперше поїхали до Сполучених Штатів познайомитися
з його родиною. Невдовзі після цього візиту вони переїхали до
Москви, де батько працював у ранзі третього секретаря нового
американського посольства. Сполучені Штати не мали дипло-
матичного представництва в Радянському Союзі з часів револю-
ції 1917 року, і татовим завданням було закласти основи нової
дипмісії.
За рік батько нарешті повернувся до Норвегії. Він згадував,
що його зустріла «дворічна дівчинка, яка розмовляла виключно
норвезькою. Під час нашої першої зустрічі родина вмовляла тебе,
вдаючись до улещування та дитячого белькотіння, продемонстру-
вати бодай якісь ознаки любові та прихильності до мене, але ти не
пам’ятала мене, і твоєю єдиною реакцією було тверде ‘Jeg vil ikke
gaa til mannen’ (Я не хочу йди до того пана)».
Коли за кілька днів приїхала мама, тато записав у щоденнику:
«З нею ти була такою ж непривітною. Якось уранці я перестрів
тебе й запросив зайти до нашої кімнати й побажати мамі доброго
ранку. Ти відповіла відразою й непокорою. Я взяв тебе на руки,
24
заніс до нашої кімнати й добряче відлупцював. З того часу ти зно-

ву була нашою дитиною і ставилася з повагою та любов’ю до своїх
батьків».
Я завжди ненавиділа цю історію. Не знаю, що дратувало мене
більше — факт, що батько відшльопав дворічну дитину, яка його
майже не знала чи моє перетворення на покірну й солодку доцю в
результаті цього покарання.
Коли мені виповнилося три роки, батьки вперше взяли мене
з собою до Москви. Я з дитинства страждала на безсоння і, коли
не могла спати, дивилась у вікно з видом на Кремль. У результаті я
захворіла на складну форму пневмонії. Радянські лікарні боялися
призначити медсестру дитині іноземця, тому біля мого ліжка вно-
чі чергували дружини дипломатів з американського посольства.
Вони по черзі качали повітря до моїх легень через примітивну кис-
неву подушку, і це врятувало мені життя.
Невдовзі після цього батько захворів на кровоточиві виразки
на шкірі, тож, коли його відправили лікуватися до санаторію у Від-
ні, ми з мамою поїхали з ним. Доки тата лікували, я трішки ви-
вчила віденську німецьку. Залишилися фотографії, на яких ми троє
в ошатному одязі прогулюємося елегантними парками санаторію.
Ці світлини радше нагадують рекламу із журналу мод, ніж пацієнта
лікарні та членів його родини.
Наприкінці осені 1935 року мама знову завагітніла й ми по-
їхали до Сполучених Штатів чекати на нову дитину. Батько про-
довжував працювати у Москві. Ми оселилися в містечку Равінія,
штат Іллінойс, у будинку, що належав Жанетт, батьковій сестрі, її
чоловікові Джину та їхнім трьом синам.
Цікаво, що в своїх листах батьки завжди називали майбутню
дитину хлопчиком. Коли 24 квітня 1936 року народилася гарнень-
ка білява дівчинка Джоан, для них це, мабуть, було шоком.
Після народження Джонні батько взяв відпустку і повернув-
ся до Штатів, а згодом наша родина з чотирьох осіб попливла на
трансатлантичному пароплаві зі Сполучених Штатів до Гамбурга.
Разом із нами на тому ж судні пливла американська олімпійська
збірна для участі у ганебних Олімпійських іграх 1936 року в Бер-
25
ліні 8. Мені було всього чотири роки, і я й гадки не мала, наскільки

відомими були наші попутники. Я просто любила ці подорожі за
неймовірний запах океану, повільне похитування корабля, крики
чайок. Мені подобалася нероздільна увага моїх батьків. На кора-
блях завжди була добре оснащена ігрова кімната, де я весело про-
водила час із дітьми.
У Москві ми провели рік, а потім батька відправили назад до
Америки. Ми винайняли будинок в місті Александрія, штат Вір-
джинія, де я пішла до дитячого садка. Залишилося багато чорно-
білих світлин, на яких я стою у вишитих платтячках або норвезь-
ких народних костюмах. Думаю, ці фото були зроблені спеціально
для того, щоб надіслати бабусі.
Наприкінці 1938 року ми вкотре сіли на пароплав і знову ви-
рушили до Європи. Батьки поверталися до Москви, а нас із Джонні
відправили до Норвегії, де ми провели зиму в квартирі дідуся й ба-
бусі. Тоді випало дуже багато снігу, і ми з Джонні гралися у снігових
заметах, вищих за наш зріст.
Дідусь, якого ми називали Бесса, упадав за мною всією душею.
Пам’ятаю, як я годинами сиділа у нього на колінах, а він терпля-
че допомагав мені засвоїти таблицю множення. Дідусь часто брав
мене за руку і вів униз сходами до своєї майстерні, де я смакувала
запах тирси та різних горщиків, ножів і кухонного приладдя, роз-
вішаних за розміром. Особливо я любила розглядати маленькі ка-
струльки та інструменти, мріючи колись погратися ними.
Бабуся відповідала за підготовку до Різдва, й ці приготування
до свята могли тривати кілька днів. Я пам’ятаю запах печива та пи-
рогів, ялинку зі свічками, навколо якої ми танцювали, тримаючись
за руки, як співали різдвяних колядок, як загадково зникали мої
ляльки, а потім непомітно з’являлися під ялинкою зі свіжорозфар-
бованими порцеляновими личками, в новому одязі та з іншими за-
чісками.
Олімпійські ігри 1936 року проводилися в Берліні — столиці Третього
8
Рейху — попри протести та бойкот, влаштований деякими країнами. Але Між-

народний олімпійський комітет закрив очі на тоталітарний расистський режим
у Німеччині.
26
Батьки приїхали навесні й забрали нас до Праги. Батько

одержав посаду другого секретаря в американському посольстві.
Пам’ятаю, як мене підняли до вікна, аби я могла побачити Гітлера.
У березні 1939 року він тріумфально в’їхав до Праги у відкритому
кабріолеті. Зберігся лист, який я написала норвезькою мовою до
дідуся й бабусі, описуючи цю знаменну подію. Батька невдовзі пе-
ревели до Берліна, тож я опанувала німецьку, хоча й не ходила до
школи. Коли до нас приходили гості, батьки просили мене вітати
кожного його рідною мовою — російською, німецькою, норвезь-
кою або англійською.
Попри всі мої успіхи з опануванням іноземних мов, ті часи були
не з легких. Мене завжди виховували няні, які постійно змінювали
одна одну. Деякі з них були милі, а деякі — препротивні. Проте всі
вони привчали мене до думки, що поводитися треба чемно, бо в
інакше батьки мене розлюблять. Я часто бачила той самий страш-
ний сон: мене ховали заживо, а перед тим, як вкласти в труну, няня
вдягала мене у святковий одяг та підводила до батьків попрощати-
ся. Няня також вимагала надіти шапку, яку я ненавиділа, й це було
гірше за похорон. Мені також сурово наказувалося: «Хай би що
ти робила, ти не можеш плакати. Це дуже засмутить твоїх батьків, і
тому плакати заборонено!». Прощаючись із батьками перед сном,
я часом вся тремтіла, позбуваючись від своїх нав’язливих кошмарів
лише на короткий час, коли прокидалася вночі.
Навесні 1940 року мама, Джоан і я поїхали на вакації до Нор-
вегії, щоб покататися на лижах в Йорунліді. Джоан залишилась у
будинку бабусі й дідуся в Крістіансанні, а ми з мамою чудово про-
водили час, катаючись на лижах з однією норвезькою родиною.
У горах не було телефону, але щойно ми повернулися до Крістіан-
санна, заталефонував батько. Він почув про можливе вторгнення
німців до Норвегії і просив маму привезти нас до Берліна найближ-
чим потягом. Мама не любила змінювати плани й відмовилася:
«Джордже, — мовила вона, — ми так добре відпочиваємо. Дівчата
тут такі щасливі». Після цього батько надіслав телеграму: «Я НА-
КАЗУЮ ТОБІ ВЗЯТИ ДІТЕЙ І ПРИБУТИ НАЙБЛИЖЧИМ
ПОТЯГОМ ДО БЕРЛІНА». Цього разу мама не сперечалася, і
27
ми виїхали 7 квітня 1940 року. Два дні по тому німецькі війська

увійшли до Крістіансанна. Мені було сім років.
Батько вмів передбачати хід подій і був переконаний, що гео-
графія військових дій буде ширитися. Після кількох місяців у Бер-
ліні він наполіг, аби мама забрала мене та Джоан до Сполучених
Штатів. Так ми повернулися до Нового Світу.
Тепле вогнище холодної домівки

Через постійні переїзди впродовж мого дитинства будинок
дідуся й бабусі в Норвегії залишався для мене єдиною незмінною
основою. Думаю, родина моєї матері стала і для тата символом
того родинного затишку, якого він ніколи не знав. Під час свого
перебування у Москві, глибоко розмірковуючи у листах над тем-
ними хмарами війни, що згустилися над Європою, батько залишив
емоційний спогад про домівку Соренсен:
Я пишу ці рядки і не знаю, чи ти ще побачиш цей дім знову. Тож мушу
описати його тобі. Родина жила на другому поверсі, над крамницею
та складами. Ти спала у маленькій вітальні, в одній з двох кімнат на
вищому рівні. Там була металева піч. Щодня рано-вранці, коли ще й
не розвиднілося, приходила покоївка й розводила в печі вогонь. Червоне
багаття мерехтіло в темряві, тепло розходилося маленькою кімнат-
кою, поступово світало, а з вулиці долітали звуки ранкового шуму.
Не знаю, чи могла ти, ще мала дитина, відчути ту безпеку й повноту
людського тепла, які йшли від потріскування дров у печі в тій кім-
наті, де до тебе виросли інші діти? Саме це, дитино моя, й було до-
мівкою, справжньою домівкою, у тому значенні, яке знали люди в часи,
коли твоя мама і я були молодими. Це був дім у його найглибшому і
повному значенні слова. Це був той дім, який я, людина зовсім не сен-
тиментальна, не можу не згадувати без сліз.
На противагу родині Кеннанів, які мігрували від ферми до

ферми, рухаючись на захід країни від Масачусетсу до Мілуокі, ко-
ріння кількох поколінь родини Соренсенів йшло вглиб Крістіан-
санна — старого портового міста на південному узбережжі Нор-
28
вегії. Чоловіки в родині Соренсенів були переважно малярами,

фарбувальниками фасадів будинків. У Норвегії дев’ятнадцятого
століття для здобуття цієї спеціальності необхідно було спеціаль-
но вчитися і скласти кілька іспитів. Складовою одного з них було
написання копії картини з художнього музею. Так учень демон-
стрував навик вправного змішування фарб. Картина, намальована
моїм дідусем, і досі висить у літньому будинку в Норвегії. Маляри
займали особливе місце серед ремісників у цьому доволі класовому
суспільстві. Мій прадід, Северин, відкрив маленьку малярну крам-
ницю, яка поступово перетворилася на великий магазин господар-
ських інструментів. Окрім малювання у нього, мабуть, були й інші
таланти, бо згодом він став заступником мера Крістіансанна. Севе-
рин помер молодим від серцевого нападу в момент проголошення
промови. На фотографіях його похорону видно, що попрощатися
з покійним зібралася половина мешканців міста.
Северинів син — мій дідусь Ейнар Хаакон Соренсен — при-
пинив малярну справу й підвищив статус родини, ставши знаним у
місті бізнесменом. Він був власником лісопильного заводу і магази-
ну господарських інструментів. Дідусь став членом Klubbselskapet
Foreningen 9, або Klubben, — тобто членом чоловічого клубу, куди
приймали лише держслужбовців і бізнесменів. Клуб посів цен-
тральне місце у соціальному житті моїх дідуся з бабусею. Він існує
досі як приватний чоловічий клуб. Цікаво, що мама ніколи не зга-
дувала про те, що наші предки були малярами. Я дізналася про це
від своєї норвезької кузини вже після того, як мама захворіла на
деменцію.
Простора двоповерхова квартира, описана батьком у листі,
розміщувалася над крамницею господарських інструментів по ву-
лиці Скіппергата. Мій дідусь народився у цій квартирі в 1875 році
й проживав у ній разом зі своєю мамою до тридцяти років. Він по-
чав шукати наречену лише після маминої смерті. Моя бабуся Еліза-
бет була родом з Осло, а зустрілися вони на весіллі у прибережно-
9
Клуб був заснований 21 грудня 1824 року і діє досі. Див: https://www.
klubselskabet.com/.
29
му місті Грімстад. У них було багато спільного, адже її батько також

був старшим ремісником і наглядав за роботою майстерні у тюрмі
в Акерсгуській фортеці 10. Бабуся виросла в будинку, розташовано-
му на території в’язниці. Мені це здавалося дивовижно романтич-
ним! Коли дідусь Ейнар освідчився моїй бабусі, його старша сестра
Анна (в родині її називали Татті) благала Елізабет не одружувалася
з її братом. Дівчата на той час уже стали добрими подругами, тож
Анна попереджала її про свого «розбещеного, вимогливого і дещо
відлюдькуватого» брата. Але моя компанійська та весела бабуся
все ж таки одружилася з ним і переїхала до квартири над крамни-
цею. Саме там у них народилося четверо дітей, найстаршою з яких
була моя мама Аннеліз.
Завжди світська, мама з’явилася на світ у незвичний спосіб. Вона
народилася влітку 1910 року в Крістіансанні, наступного дня після
сімейної вечірки, приправленої веселими жартами, добрими напо-
ями та смачною їжею. За сімейною легендою, того вечора бабуся
співала популярну оперну арію «Мона, моя наймичка». Виспівува-
ла вона так голосно, що чути її було навіть із вулиці. А наступного
ранку вона народила мою маму. Коли немовля вперше причащали
в лютеранській церкві, тітка Петра написала у листі: «Ти з’явилася
на світ у домі, де було повно людей і де всі були щасливі. Твоя мама
назвала тебе “сонячним промінчиком” Соренхуса».
Моя тепла й любляча бабуся, яку я звала Мормор, дуже відріз-
нялася від її тихого стриманого чоловіка. У неї всього було більш
ніж достатньо, навіть її тіла. Впродовж усього літа вона вдягалася в
норвезькі народні костюми з пишними спідницями. Сміялася го-
лосно й заливчасто, мала мелодійний голос і довге темне волосся,
яке мила, розчісувала і сушила на сонці. Бабуся любила співати й
брати участь в аматорських спектаклях, але дідусь категорично не
підтримував це захоплення. Йому не подобалося, коли вона грала
Фортеця Акерсгуc (норв. Akershus Festning) — старовинна фортифікаційна

10
споруда в Осло. У 1820-х роках фортецю почали використовувати як королівсь-

ку в’язницю. У ній одночасно перебувало понад п’ять сотень ув’язнених. Зараз у
фортеці розміщуються штаб Збройних сил і Міністерство оборони Норвегії, а
також розташований музей норвезького Опору і музей фортеці Акерсгус.
30
перед іншими чоловіками, тож із важким серцем бабуся відмови-

лася від сцени.
Її таланти звелися до кухні, де з допомогою молодої помічни-
ці вона створювала справжні кулінарні шедеври. Невпинний по-
тік кузин, кузенів, тіток і вуйків рухався взимку і влітку крізь їхню
квартиру та літній будинок на фіордах. На моє переконання, всі
вони приїздили лише заради бабусиних смаколиків. Обидві до-
мівки були переповнені ароматами кухні. Мене вражала елегантна
керамічна поличка для спецій, що висіла на стіні у квартирі. Кожна
висувна мініатюрна шухлядка була підписана відповідно до назви
ароматної приправи. Соковиті бабусині страви невблаганно збіль-
шували її й без того широку талію. Для мене вона завжди була голу-
бляча й тепла, як подушечка, — повна протилежність моїй струн-
кій і стриманій мамі, яка називала бабусю просто «товстою».
Їжа відігравала величезну роль у моєму житті під час канікул
у Норвегії. Влітку нашою улюбленою справою було визбирувати
лісову чорницю й суницю або рвати черешні з великого дерева
у нас в саду. Щодня ми мили й чистили щойно викопану, ще за-
ліплену землею картоплю, аж доки від холодної води на руках не
з’являлися зморшки. Жодна страва не подавалася без картоплі.
Як правило, ми їли рибу, але в неділю Мормор готувала полярну
куріпку, підстрелену дідусем Бессою. До неї готувався сметанний
соус, який ми й досі не можемо відтворити. За обідом дітям на-
ливали маленьку скляночку «Соло» — норвезького лимонаду з
апельсинів. Порція була маленькою, й це робило напій ще бажа-
нішим. Під час пообідньої кави бабця пригощала нас улюбленими
ніжними вафлями, прикрашеними свіжими ягодами та збитими
вершками.
Повна протилежність ніжній бабусі, Бесса наводив страх на
всіх дітей, окрім мене. Коли мені було три роки, він побудував бу-
динок на мисі, що виходив у широкий Крістіансаннський фіорд і
назвав його Соренхус. Перед будинком була галявина, яка вела до
скелястих гір, що спадали у море. Соренхус значно відрізнявся від
решти однотипних будинків, затиснутих у це скелясте узбережжя.
Будинок був низький, темно-коричневий, з пласким дахом — не
31
схожий на жоден інший прибережний будинок. Реальна потвора

як на місцевий смак! Не знаю, що підштовхнуло дідуся кинути ви-
клик місцевим традиціям і створити щось настільки сучасне й ори-
гінальне!
Бесса і справді був іншим. Наші сусіди їздили до міста пере-
важно на відкритих, круглодонних дерев’яних човнах із шумними
шкідливими двигунами. Він же, навпаки, придбав лискучий плос-
кодонний американський катер компанії Кріс-Крафт 11, що мав по-
лотняний дашок, — не найкращий вибір для стрімких південних
вод протоки Скагеррак між Норвегією й Данією. Але катер від-
різнявся елегантністю. Коли німецька армія окупувала Норвегію у
квітні 1940 року, комендант одразу прийшов до дідуся, аби рекві-
зувати Кріс-Крафт.
Кмітливий Бесса зміг передбачити цей крок і передав катер у
власність моєму батькові, своєму американському зятю. Сполучені
Штати ще не вступили в Другу світову війну 12, тому Німеччина не
могла конфіскувати це майно. Після атаки на Перл-Гарбор німці
все ж повернулися, щоб забрати катер.
«Можете взяти його, — сказав дідусь. — Але, на жаль, двигун
украли».
Німці обшукали всю крамницю, квартиру в Крістіансанні, Со-
ренхус, але двигуна так і не знайшли. Знову ж таки, дідусь виявив
дар проникливого передбачення: він попросив теслю зі свого лі-
сопильного заводу виготовити обідній стіл із товстою порожньою
основою, аби сховати туди двигун. Упродовж усієї війни родина
їла на двигуні від Кріс-Крафта.
Як до, так і після війни, дідусь любив ходити морем на своє-
му любому Кріс-Крафті. Коли ми припливали пароплавом з Аме-
рики, то завжди перегиналися через поручні, щоб угледіти перші
обриси Бесси, катер якого похитувався на хвилях під норвезьким
прапором, чекаючи на можливість супроводити прибулий лайнер
11
Кріс-Крафт (Chris-Craft) — відома американська суднобудівна компанія.
Човнами та яхтами Кріс-Крафт володіли президенти Франклін, Рузвельт і Кен-
неді, а також американські мійльонери Форди та Моргани.
12
США вступили у Другу світову війну 7 грудня 1941 року.
32
до порту. Ми спускалися трапом й чекали на валізи, які складалися

на пристані. Потім увесь наш крам переносився на катер і розмі-
щувався біля кошиків із різним провіантом, які дідусь завбачливо
купував перед поїздкою до Соренхуса. Будинок був низенький і
коричневий, тож із моря розгледіти його було важко. Але флаг-
шток на передній галявині видно було завжди. У ті дні, коли дідусь
був у будинку, він вивішував норвезький прапор. Виняток робив
лише у дні нашого прибуття. Тоді на нашу честь він вивішував аме-
риканський прапор.
Катер пришвартовувався на станції для човнів, у маленькій за-
тоці, досить далеко від Соренхуса. Бесса складав валізи й пакунки
на тачку і пхав її через ліс довгим шляхом до будинку. Сама хата
була хоч і простою, проте світлою й наповненою повітрям. Кана-
лізації не було, тож вбиральня на дві особи, якою користувалися
лише члени родини, розташовувалася просто на подвір’ї. На кухні
воду качали з криниці за допомогою ручного насоса. Коли було те-
пло, ми купалися в морі, але в холодні дні бабуся гріла воду в печі
й мила нас у металевій ванні. Ми з Джонні обожнювали їздити до
Соренхуса. Ми знали, що Мормор, завжди всміхнена і з розпро-
стертими для обіймів руками, чекатиме на наш приїзд із готовим
обідом, кавою або вечерею, залежно від часу нашого прибуття.
Підпливаючи на Кріс-Крафті, ми все вдивлялися в небо, аби ско-
ріше уздріти майоріння американського прапора над скелястим
берегом. Щойно він з’являвся, ми знали, що вже вдома.
Члени родини, які часто з’являлися в будинку під час наших
візитів до Норвегії, стали важливою складовою мого дитинства.
Це були мамині брати й сестри, серед яких найбільш вражаючим
був мій дядько Ейнар, найближчий до мами за віком та духом.
Його пригоди під час Другої світової війни стали сімейною леген-
дою. Якось він плив на човні з Норвегії до Англії й німці взяли
його в полон і хотіли переправити до Німеччини. Ейнар зробив
кілька відчайдушних спроб утекти — цьому значно сприяло його
бездоганне знання німецької, опанованої під час навчання у ні-
мецькій бізнес-школі. Але його завжди ловили. І от його повезли
потягом до в’язниці з підвищеним рівнем безпеки, але Ейнар виліз
33
на дах через вентиляційний люк і зістрибнув з потяга. Він дістався

Гамбурга, а потім нейтральної Швеції, заховавшись у вугіллі, яке
перевозило вантажне судно. В дорозі він ледь не помер з голоду.
Зі Швеції Ейнар поїхав далі й на маленькому човні дістався Англії.
Цього разу подорож була успішною, й до кінця війни він прослу-
жив офіцером норвезької армії у вигнанні. Я дуже любила історії
воєнних пригод свого вуйка. Коли я навчалася у школі для дівчат
при Національному соборі, то одержала нагороду ім. Лори Такер-
ман 13 за есе, присвячене його пригодам.
Інші брат і сестра моєї мами ще жили з батьками в квартирі
по вулиці Скіппергата, коли я вперше приїхала до Крістіансанна.
Відповідно до норвезької схильності давати всім зменшені імена,
мамину сестру Рігмор, на шість років молодшу, всі звали Моссік.
Мама була брюнеткою й відрізнялася якоюсь темною, втаємни-
ченою красою, а от Моссік була білявкою, полюбляла активний
спосіб життя й уся світилася здоров’ям. Вона була значно більш
товариська за мою маму й активно цікавилася мною. Дуже часто я
щиро раділа її готовності замінити мені маму.
Коли мій батько лікувався від кровоточивих виразок на шкірі,
вісімнадцятилітня Моссік приїхала до Відня й зустріла там моло-
дого американця, Боба Бурлінгема. Він жив зі своєю матір’ю Доро-
ті, дочкою художника Луїса Комфорта Тіффані 14. З часом Моссік
вийшла заміж за Боба й у них народилося п’ятеро дітей.
13
Мається на увазі Лора Такерман (Laura Tuckerman, 1911–2012), яка на-
вчалася у школі для дівчат при Національному соборі у Вашингтоні, округ Ко-
лумбія, і стала засновницею філармонії у місті Аннаполіс, штат Меріленд, та
Фундації з вивчення історії Аннаполіса. Під час Другої світової війни Такерман
працювала в Управлінні стратегічних служб, яка тоді виконувала функції розвід-
ки. Управління стратегічних служб пізніше було реорганізоване на Центральне
розвідувальне управління.
14
Луїс Комфорт Тіффані (Louis Comfort Tiffany, 1848–1933) — амери-
канський художник і дизайнер, виразник модерну в декоративно-ужитковому
мистецтві. Міжнародне визнання Тіффані здобув вишуканими художніми ви-
робами з кольорового скла. Він був першим директором з дизайну компанії
Tiffany & Co.
34
Також у цій квартирі жив молодший мамин брат Пер Свейн.

Він став учителем англійської мови в місцевій гімназії. Хоч він
ніколи не був особливо близьким із моєю мамою, але завжди ці-
кавився життям своїх американських племінниць і племінників й
радо оповідав їм різні історії, що було справжнім дарунком. Пер
Свейн брав нас у гори, катав на човнах, водив у експедиції, а коли
повернувся до Норвегії після війни, то став першим, хто заново
відкрив для мене Норвегію.
Соренсени мали й спільні з Кеннанами риси: їм також були
притаманні холодний стоїцизм та несхвальне ставлення до прояву
зайвих емоцій. Я завжди відчувала, що цей самоконтроль був сут-
тєвою хибою, і мріяла, аби в нас було трішки гарячої іспанської або
італійської крові. Але саме Соренсенам я завдячую своєю любов’ю
до моря та візуального мистецтва. Саме від них я через усе життя
несу любов до кулінарії та доброї кухні. Проте найбільшим зна-
нням, одержаним від них, є відчуття родини і місця, без яких я,
можливо, завжди шукала б своє коріння. У нашому швидкоплин-
ному житті з постійними переїздами Норвегія залишалася незмін-
ною константою. Перед одруженням із моєю мамою батько пообі-
цяв бабусі, що вони щороку вертатимуться до Норвегії. Він свого
слова дотримав. Я теж продовжую традицію.
Кеннани
Мілуокі, де народився й провів дитинство мій батько, ніколи
не давав мені того відчуття домівки, що його я відчувала у Норвегії.
Все, що я дізналася про дідуся з бабусею по лінії Кеннанів, було
назбирано з листів, уважно зібраних найближчою сестрою мого
батька, Жанетт, яка поділяла його пристрасть до вивчення історії.
Вона відшукала й зберегла майже всю кореспонденцію членів цієї
родини, знаних своїм невпинним листуванням. Майже все було за-
документовано.
Кеннани були шотландцями, які спочатку емігрували до Ірлан-
дії, а потім до Штатів. Упродовж поколінь чоловіки роду Кеннанів
були фермерами або служителями церкви. Родина поступово про-
35
сувалася на захід від Масачусетсу, але мій прадід змінив традицію

і став правником. Його син, тобто мій дідусь Кошут Кент Кеннан
був названий на честь відомого тогочасного угорського борця за
свободу Лайоша Кошута 15 й став першим із Кеннанів, хто пішов
навчатися до коледжу. Ім’я Кошут було дещо екзотичним як для
смаків мешканців Середнього Заходу, тому його називали про-
сто Кентом. Родина була бідною, тож Кент заробляв на життя й
навчання у вісконсинському Ріпон-коледжі 16. Він часто кидав на-
вчання, влаштовуючись на різні підробітки, аж доки назбирав до-
статньо грошей, щоб здобути повну освіту.
На момент зустрічі з моєю бабусею, Флоранс Джеймс, Кент
уже досяг сорокаріччя й навіть мав досвід одруження з жінкою,
яка померла під час пологів. Він жив простим життям і не мав жод-
них соціальних претензій. Проте Флоранс походила із заможної і
статусної родини. Її батько, Чарльз Джеймс, був президентом Пів-
нічно-західної національної страхувальної компанії. Коли Кент
почав залицятися до Флоранс, її батьки визнали його надто бідним
і безперспективним нареченим, недостойним руки їхньої доньки.
Тож вони відправили Флоранс та її сестру Веніс у шестимісячну
подорож до Європи, сподіваючись, що розлука допоможе дівчині
забути Кента.
Проте, ця «висилка» мала протилежний ефект. За сприяння
Веніс молоді продовжили спілкування за допомогою листів. Спо-
чатку закохані зверталися один до одного фразами «моя дорога
міс Джеймс» та «дорогий пане Кеннан», але потім перейшли
на «моя люба Флоранс» та «любий Кенте». Вони таємно зару-
чилися, коли Флоранс повернулася до Мілуокі, а побралися у січ-
ні 1895 року в будинку, що належав братові Флоранс. Батьки ве-
сільну церемонію проігнорували, проте підтримували контакти з
Лайош Кошут (Kossuth Lajos, 1802–1894) — угорський державний діяч,

15
революціонер, юрист, прем’єр-міністр і правитель-президент Угорщини в

період Угорської революції 1848—1849 рр., національний герой країни.
16
Ріпон-коледж (Ripon College) — приватний коледж у штаті Вісконсин, за-
снований у 1851 році. Спеціалізується на гуманітарних дисциплінах.
36
дочкою після одруження й періодично допомагали її родині, яка

часом мала фінансові труднощі.
Коли в 1904 році на світ з’явився мій батько, Джордж Кеннан,
Флоранс уже мала трьох доньок — Френсіс, Констанс і Жанетт.
Через два місяці після народження батька Флоранс захворіла на
перитоніт і померла. Мені розповіли, що в ті часи одружені жін-
ки могли бути прооперовані лише за згоди їхніх чоловіків. Лікарі,
начебто, не могли зв’язатися з дідусем, який перед тим поїхав по-
рибалити.
Від цієї історії у мене досі душа завмирає. Проте правда навіть
страшніша. Так, апендектомія викликала суперечки і вважалася
небезпечною операцією, проте не було встановлено жодних пра-
вових вимог щодо хірургічного втручання без чоловікової згоди.
Коли Флоранс захворіла, лікарі просто не могли прийняти спіль-
не рішення щодо найкращого способу лікування молодої матері й
тому вирішили взагалі не втручатися.
Тітка Жанетт розповідала, як її із сестрами підвели до матері
попрощатися. У своїй книзі Життєві ескізи 17 батько так описував
свою маму: «Всі ми ставилися до тебе як до святої, згадуючи тебе
з поклонінням і почуттям якогось невимовного страху — нашу ві-
чно молоду, мертву матір, вродливу й мовчазну, сповнену лише лю-
бові та ніжності у ставленні до нас».
Родина жила у високому, вузькому і темному будинку на Кемб-
ридж-авеню, одержаному Флоранс від батьків після народження
Жанетт. Сама тітка пізніше згадувала його «похмурий екстер’єр
та брак сонця». Там навіть не було прибудинкового садка. Жанетт
вважала, що «вони могли собі дозволити бути щедрішими», й
припускала, що це темне помешкання стало для Флоранс своєрід-
ною карою від батьків за те, що вона без їхньої згоди одружилася з
Кентом Кеннаном.
Після смерті Флоранс наш овдовілий дідусь був обтяжений
відповідальністю за чотирьох маленьких дітей. Далека родичка
17
Життєві ескізи (оригінальна назва англіською — «Sketches from a
Life») — книга Джоржа Кеннана, що вийша у 1989 році.
37
Флоранс із Масачусетсу, молода жінка на ім’я Грейс Веллс, яка, на

жаль, була приречена залишитися старою дівою через невеликий
горб на спині, приїхала, щоб жити з родиною. Вона опікувалася
дітьми Кеннанів упродовж чотирьох років. Всі її дуже любили, а
мене навіть назвали на її честь. Дитиною я знала, що мала б пи-
шатися цим, адже мене назвали на спомин про дивовижно добру
й саможертовну жінку. Та все ж малою я таємно мріяла про більш
відому й зіркову тезку.
Влітку родина Кеннанів пакувала валізи й сідала в потяг, ви-
рушаючи на канікули до котеджного будинку біля озера Нагавіка
в окрузі Вокеша 18. Будинок побудували на земельній ділянці, яку
Флоранс одержала від своїх батьків. Після темних, холодних зим
у тісному міському будинку літні вакації з купанням, катанням на
човнах та збиранням ягід стали добрими спогадами для всіх чоти-
рьох дітей у родині Кеннанів. Мій батько, який пізніше став при-
страсним яхтсменом, навіть назвав свій перший човен Нагавіка.
Сімейне життя зазнало нових пертурбацій, коли дідусь одру-
жився із Сарою Луїз Вілер, викладачкою латини і культури Дав-
ньої Греції та Риму в Ріпон-коледжі. Сара походила з міста Калама-
зу у штаті Мічиган. Моєму батькові тоді було чотири роки. Коли в
будинку з’явилася Сара, люба всім сестра Грейс мала піти. Всі діти
з родини Кеннанів не сприйняли мачуху. Френсіс та Конні приду-
мали їй прізвисько «кенгуру з Каламазу» й згадували про її брак
шарму та ніжності. Дідові тоді було п’ятдесят сім років, а його на-
реченій — тридцять п’ять.
Після чотирьох років шлюбного життя Кент і його нова дру-
жина повезли дітей до Німеччини, у місто Кассель 19. Кент збирав-
ся пробути там рік, вивчити місцевий податковий кодекс і дати
дітям можливість вчити німецьку. Подорож здійснили із Нью-
Йорка в серпні 1912 року на лайнері Президент Грант, що на-
лежав компанії «Гамбург — Америка». Поїздка мала величезний
Округ Вокеша (Waukesha County) — третій найбільший округ штату

18
Вісконсин.
19
Кассель — місто на сході Німеччини, на річці Фульда; земля Гессен.
38
вплив на мого восьмирічного батька, який пізніше згадував, що

сам вояж і проведений за кордоном час запалили в ньому інтерес
до іноземних мов та інших культур. Вони також дали початок його
захопленню морем і човнами, любов до яких він проніс через усе
життя. Проте через вагітність Сари родина мала обірвати закор-
донний вояж і повернутися до Мілуокі. Маленький хлопчик, Кент
Вілер Кеннан, народився у квітні 1913 року.
Життя на Кембридж-авеню було позбавлене радощів соці-
ального життя та світського спілкування. У Мемуарах 20 батько
писав, що Кеннанів відрізняла «вперта, мовчазна незалежність і
уникнення спілкування з іншими людьми поза межами церковної
громади». Можливо, їхня ізоляція поглибилася через характер ма-
чухи.
Народження малюка на тлі необхідності виховувати трьох
старших доньок посилило бажання мого суворого дідуся «зміц-
нити Джорджа емоційно та духовно». Тож у 1918 році він відря-
див свого сором’язливого й чутливого чотирнадцятирічного сина
до військової школи-інтернату, що мала назву Північно-західна
військова академія святого Джона 21. Знаходилася вона в місті Де-
лафілд, штат Вісконсин, за двадцять п’ять миль від Мілуокі. Інтер-
нат святого Джона жартівливо називали «школою реформування
хлопців-багатіїв». Мій батько так її ненавидів, що втік додому, але
дідусь змусив його повернутися й дозволив шкільним адміністра-
торам вжити будь-яких виховних заходів щодо сина, які ті вважа-
тимуть за потрібне. Коли батько переповідав мені цю історію, я ди-
20
Мається на увазі книга Д. Кеннана «Мемуари 1925–1950» (Memoirs 1925–
1950), що вийшла друком у 1967 році. У 1968 році за цю працю Кеннан отримав
Пулітцерівську премію (у номінації «Автобіографія») та Національну книж-
кову премію. Друге видання, яке увібрало в себе спогади від 1950 до 1963 року,
було опубліковане в 1972 році.
21
Північно-західна військова академія св. Джона — заснована у 1884 році
приватна школа-інтернат, місією якої є «виховання молодих хлопців через куль-
туру лідерства та сприяння їхньому особистому зростанню завдяки академічній
успішності, розвитку духовності та характеру, заняттям легкою атлетикою та
повазі до військових традицій». Див. St. John’s Northwestern Military Academy,
https://www.sjnma.org/about-us/.
39
вувалася жорстокості діда, попри те, що батько дуже пишався цим

епізодом. Після випуску з військового інтернату батько вже ніколи
не жив удома й повертався до Мілуокі лише з короткими сімей-
ними візитами. У його щоденнику я знайшла приголомшливий
опис свого рідного міста: «вогкий брудний вітер вислизав з-під
залізничних шпал і слабо освітлених алей, несучи із собою клуби
їдкого пилу та бруду; над усім цим витав знайомий присмак деше-
вого, зловісного гріха — задніх кімнат у салонах, моряків на авто-
станціях, службових дверей до вар’єте, засмальцьованих гральних
карт — той самий присмак, що жив тут, відштовхуючи й засмучую-
чи мене в роки, коли я ще зовсім хлопцем приїжджав на цю площу
і їхав з неї до своєї військової академії».
В інтернаті святого Джона батько став відомий як хороший
поет. У перші роки навчання він прочитав роман Ф. Скотта Фіц-
джеральда «По цей бік раю» і вирішив неодмінно вступати до
Прінстонського університету, адже саме він дав світові такого та-
лановитого письменника! Жоден випускник цієї школи ще не про-
довжив навчання у коледжі на Східному узбережжі, тож в останній
рік перед випуском батькові дозволили не брати участі у військо-
вій муштрі, а готуватися до вступних іспитів, які він усе одно про-
валив. Але батька це не зупинило. Він переїхав до Прінстона й усе
літо готувався до переіспитів, підробляючи на життя підрізанням
дерев. Восени він успішно їх пересклав і вступив до Прінстона.
Вразливий інтроверт із Середнього Заходу, тато виявився для
нього зовсім не готовим. Його життя було самотнім до закінчен-
ня університету в 1925 році. У Мемуарах він так згадує про свої
роки в коледжі: «Я був безнадійно і незграбно провінційним. Я й
гадки не мав, як спілкуватися з хлопцями зі Сходу. Я ніколи не міг
підібрати правильний тон для світської розмови. Моя поведінка
знала лише дві модальності: невторопну замкнутість або кипучий
ентузіазм».
Хоча батько й описував свої роки у Прінстоні у похмурих то-
нах, думаю, що він часто перебільшував складність свого станови-
ща. Останні п’ятдесят років свого життя тато провів у Прінстоні,
став відданим членом спільноти його випускників, завжди носив
40
прінстонський піджак та кепку, а також брав участь у прінстон-

ських парадах. Тож у ретроспективі його спогади про студентські
роки у Прінстоні, найімовірніше, набули рожевіших відтінків.
Тим часом членів родини розкидало по світу. Констанс і Жа-
нетт одружилися й поїхали з Мілуокі. Найстарша батькова се-
стра, Френсіс, втекла, щоб стати актрисою у Нью-Йорку, де навіть
одержала кілька ролей другого плану, але так і не досягла верши-
ни кар’єри. Вона закохалася в чоловіка з Аляски й переїхала до
Джуно 22. Я бачилася з тіткою Френсіс лише раз у 1982 році, коли
всі четверо Кеннанів зібралися на сімейній фермі в Іст-Берліні у
штаті Пенсильванія. На той час їй було за вісімдесят. Коли я була
дівчинкою, тітка Френсіс була моєю героїнею. Я захоплювалася її
незалежністю, нетрадиційним життям, любов’ю до театру. Коли
мені нарешті випала нагода розповісти їй про це, вона з подивом
поглянула на мене й відповіла: «Люба, моє життя було зовсім не
таким. У мене було так мало грошей, а твій вуйко Гаррі був міським
п’яничкою. Щоб звести кінці з кінцями, я підпрацьовувала у бі-
бліотеці, але більшість із того, що я заробляла, висмоктував Гаррі.
Ти й уявити собі не можеш, як ми жили насправді».
Те, що я так мало розуміла й наївно романтизувала її нещасли-
ве життя, дуже мене засмутило.
Коли в 1933 році дідусь помер, будинок на Кембридж-авеню
продали, а Сара Вілер Кеннан повернулася до Мічигану й зникла із
життя дітей Кеннанів. Проте батько й сестри підтримували зв’язок
зі своїм зведеним братом Кентом, який став відомим композито-
ром, дослідником музики та професором Університету штату Те-
хас в Остіні. Кент і мій батько регулярно листувалися, але жив він
дуже далеко, тож бачити його ми могли лише епізодично.
Кеннани часто перебували у фінансовій скруті. Під час на-
вчання в університеті батько розносив пошту в Трентоні 23, щоб
заробити гроші на дорогу додому на Різдво. Але дідусь і бабуся по
22
Джуно ( Juneau) — столиця штату Аляска. Місто було засноване
у 1881 році й назване на честь золотошукача Джозефа Джуно.
23
Трентон — місто на північному сході США у штаті Нью-Джерсі.
41
материній лінії залишили своїм чотирьом онукам хороший спа-

док. Коли вони повмирали, всі четверо дітей із родини Кеннанів
уперше за життя одержали чималі гроші.
Батько був стильним кавалером, коли зустрів мою норвезьку
маму в Берліні. Вона описувала його як «суперамериканця», який
приїжджав залицятися до неї на кабріолеті-купе.
Багато років по тому кузина Ліллебет вручила мені листи, на-
писані мамою батькам у Норвегії в період своїх романтичних зу-
стрічей із батьком у Берліні. Мама допомагала кузині доглядати за
її дитиною, а також вчилася на секретарських курсах, опановуючи
навик ділової кореспонденції англійською, німецькою та фран-
цузькою мовами. У кожному листі додому вона благала батька
вислати ще грошей. Можливо, він тримав її на короткому повід-
ку задля контролю, і тому, одружившись з батьком, вона здобула
можливість вирватися з-під батьківського нагляду? Не думаю, що
вона одружилася з ним заради грошей, але факт його комфортного
фінансового становища, безперечно, додавав трішки блиску.
Проте їхньому добробуту не випало тривати довго. Всі діти
Кеннанів, за винятком тітки Конні, вклали гроші в цінні папери,
якими управляв чоловік тітки Жанетт — Джин Хотчкісс, брокер
із Чикаго. Всі ці інвестиції були втрачені в роки економічної Де-
пресії. З того часу батьки жили на скромну зарплату тата — пра-
цівника дипломатичної служби. В роки Депресії ці гроші втратили
половину своєї купівельної спроможності. Втрата прибутків осо-
бливо важко давалася моїй мамі, яка вела підрахунок сімейного
бюджету. Якось я знайшла довгий список із різними, навіть най-
меншими, витратами, на кшталт «пара шкарпеток — 89 центів»,
«олівець — 10 центів». До кінця життя мама ніколи не купувала
нічого оптом і завжди переймалася питанням фінансової безпеки.
Дівчинкою я дуже любила слухати історії, які мені переповіда-
ли батько й тітка Жанетт, про їхнє дитинство та життя з похмурим
батьком у тісному темному будинку, де витав привид вродливої
молодої мами. Це було так захопливо, як читання роману Джейн
Ейр. Від Кеннанів я успадкувала деякі моральні настанови, які час-
то не давали моїй душі спокою, особливо тоді, коли я надто далеко
42
відходила від окресленого шляху. З позитивного боку, цій родині

книголюбів я, безперечно, завдячую своєю пристрастю до книжок
та писання.
Знову в путь
Спогади мого дитинства дещо розмиті: ми постійно пере-
їжджали з місця на місце, тож я пам’ятаю лише деякі, часом не
пов’язані між собою, епізоди. У 1940 році, коли батько вирішив,
що нам було дуже небезпечно залишатися в Берліні, мама відвезла
мене та Джонні назад до Равінії у штаті Іллінойс й залишила з бать-
ковою сестрою Жанетт і її чоловіком Джином Хотчкіссом. Сама ж
мама згодом повернулася до батька у Берлін. Мій брат Джин пізні-
ше розповів, як він та його брат-близнюк Джим, що їм тоді випо-
внилося по дванадцять років, протестували проти двох маленьких
кузин, які звалилися їм на голови й через яких вони мали відмови-
тися від власної кімнати у своєму невеликому будинку. Однак моя
тітка Жанетт була найтеплішим й найбільш сонячним створінням,
тож навіть якщо наша присутність і створила певний дискомфорт,
нам ніколи не вказували на це. Зовсім навпаки. Коли ми жили з
батьками, нами займалися лише няньки та виховательки, а тут, у
Равінії, я почувалася частиною родини. Я любила блискучі очі та
відкриту усмішку тітки Жанетт, а також шумного й веселого вуйка
Джина, який приїжджав додому з роботи в Чикаго і влаштовував
цілі шоу, збиваючи лід у срібному шейкері для мартіні. Їхній стар-
ший син Френк також жив у будинку, але обожнювала я саме своїх
братів-близнюків, за якими скрізь вешталася і цим добряче їх дра-
тувала.
Інколи я питала себе, чому саме тітка так легко згодилася взя-
ти нас на виховання? Можливо, батьки вважали, що мають право
скинути двох маленьких дівчаток чотирьох і восьми років на го-
лову родині, що жила в маленькому будинку з трьома хлопцями,
через вуйка Джина, який відіграв певну роль у втраті батькового
спадку? Тітка Жанетт навіть влаштувала у себе в будинку дитячий
міні-садок, щоб звести кінці з кінцями. Джонні стала однією з її
43
вихованок. Мене ж тітка прилаштувала у третій клас початкової

школи в Равінії.
Навчалась я добре й сама давала собі раду, навіть попри те, що
ніколи не ходила до другого класу. Коли я запитала в мами, яким
дивом я пропустила рік у школі, вона просто відповіла «це було
незручно».
Величезним плюсом життя з тіткою Жанетт було читання.
Я завжди любила книжки, але мама не підтримувала це захоплен-
ня, вимагаючи, щоб я більше допомагала по господарству. Вона
встановила чіткий ліміт на те, скільки книжок я могла брати з біблі-
отеки. В Равінії ж читання вважалося корисним і всіляко підтри-
мувалося, тож я, занурена у книжку, проводила багато щасливих
годин на затемненому від сонця ґанку, що виходив на рівнину.
Узимку мама повернулася й оголосила, що ми переїжджаємо
до Мілуокі. Ми переїхали до великого будинку, що належав Теккі
Брюмдер, з якою мама заприятелювала під час відпочинку на озері
Пайн Лейк у заміському будинку Хотчкіссів. Я ніколи не могла зро-
зуміти цього дивного кроку. Без особливих перешкод мене прила-
штували до престижної приватної семінарії Мілуокі Даунер. Я під-
озрюю, що родина Брюмдер, яка складалася з нащадків заможних
виробників пива, посприяла цьому. Припускаю, що, знаючи про
наші фінансові ускладнення, вони й рахунки сплатили. Всі дівчата
тут знали одна одну з першого класу, тож я особливо боялася йти
до цієї нової школи, але потай тішилася з того, що мене записали
одразу до четвертого класу. Мої листи вказують на те, що я любила
цю школу, але сьогодні я не можу пригадати жодної вчительки чи
однокласниці. Через три місяці нас так само неочікувано повер-
нули до будинку тітки Жанетт. Мене знову записали до третього
класу, і мама знову поїхала, цього разу невідомо куди. Моє розча-
рування та приниження через це пониження в посаді прочитуєть-
ся в листах до батьків: «Як ви? Я погано. Я нещасна. Я плакала
весь день і майже всю ніч. Я хочу повернутися до семінарії Мілуокі
Даунер. Чи не могли б ви, будь ласка, дозволити мені це?».
Зрозуміло, що нічого не сталося. Батько залишався в Берлі-
ні, й ми не бачили його два роки. У червні 1941-го мама раптом
44
з’явилася, й ми провели ще одне незабутнє літо у заміському ко-

теджному будинку тітки Жанетт і вуйка Джина на озері Пайн
Лейк, купаючись і катаючись на човнах. Наприкінці цієї ідилії
мама оголосила, що ми переїжджаємо в Бронксвіль, штат Нью-
Йорк. Ми довго їхали потягом із Чикаго й поселились у жовтому
будинку, що стояв на пагорбі Лукаут-авеню. Я пішла до четвертого
класу місцевої початкової школи, і знову була новенькою у своєму
класі. Чому мама обрала Бронксвіль? Місто було поруч з Рівердей-
лом, штат Нью-Йорк, де жила мамина сестра Моссік. Мама гово-
рила, що там були добрі школи, але як вона могла знати про систе-
му освіти в Бронксвілі, якщо ніколи не жила у Сполучених Штатах
і бувала лише у Вісконсині та Іллінойсі?
У грудні стався Перл-Гарбор. Мама сіла у вітальні й сказала
нам, що Америка вступила у війну і що через це батька, найімовір-
ніше, посадять у тюрму в Німеччині. Вона не знала, коли ми тепер
зможемо його побачити. А щоб іще більше згустити фарби, дода-
ла, що спілкування з нашими норвезькими родичами теж обірване,
тому що Норвегію окупували німці, наші теперішні вороги. Тепер
не буде жодних листів ні до, ні від наших дідуся з бабусею. Це був
єдиний раз, коли я бачила, як мама плаче. Мабуть, вона почувалася
дуже самотньою, відірваною і від свого чоловіка, і від батьків, ма-
ючи поруч лише сестру Моссік. Ми були зовсім маленькими, щоб
хоч якось втішити маму. Однак я розуміла, що війна була реаль-
ністю і що мій батько, який служив своїй вітчизні, був своєрідним
героєм.
Невдовзі у мами з’явилися друзі й вона почала проводити час
поза домом. У неї був залицяльник, холостяк на ім’я Карл, який
інколи заходив у гості й до якого я ревнувала маму. Думаю, саме
на нього я покладала провину за наш переїзд до Бронксвіля. Мені
доводилося проводити багато часу на кухні з нашою хатньою по-
мічницею Бетті, й у дев’ять років я почала ненавидіти маму й на-
віть вирішила втекти з дому. Кілька ночей, збираючи відповід-
ний одяг, розмірковувала, скільки мені взяти пар трусів, а скільки
футболок. Із серцем, що калатало від страху, я вкрала 25 доларів із
маминого темно-зеленого шкіряного гаманця. Я збиралася їхати
45
до Нью-Йорка, але питання, куди саме я прямувала та що робити

далі, залишалися без відповіді. Зі своєю маленькою валізкою я ді-
йшла аж до самого вокзалу, проте коли поступово усвідомила, що
мені просто нема куди йти, у мене здали нерви. Втікачка-невдаха,
я крадькома повернулася на Лукаут-авеню, поклала гроші назад,
розпакувала валізу й так і не здійснила свою авантюрну спробу від-
чути реальний світ.
Нещодавно я знайшла у материних паперах свій табель та ха-
рактеристику з бронксвільскої школи. Я читала її запоєм, споді-
ваючись відшукати якісь натяки, що допомогли б розгадати пазл
того року. На мій превеликий подив, характеристика малювала
картину витриманої й успішної дівчинки: «вихована, дружелюб-
на, товариська... вдумлива учениця, приділяє повну увагу й легко
бере участь у тематичних дискусіях, плануванні активності класу,
пропонуючи ідеї для вирішення групових проблем». Найсмішні-
шою частиною звіту, підготовленого моєю вчителькою міс Кастор,
була її згадка про мою «добру пам’ять», яку я «використовувала
на свою користь», проте я майже нічого не пам’ятаю. Чому мама
зберегла лише цей табель, а не якийсь інший?
Кінець навчального року приніс обнадійливу звістку. Батько

вертається додому! Американських дипломатів, утримуваних у ко-
лишньому санаторії у Бад-Наугаймі в Німеччині, відправили додо-
му на шведському лайнері «Дроттнінггольм». На тому ж кораблі
до Німеччини повернули німецьких дипломатів, яких утримували
в Уайт-Сульфур-Спрінгз у штаті Західна Вірджинія. Мама поїхала
зустріти корабель, але нас із Джонні не взяла. Коли наш дуже худий
тато з’явився у Бронксвілі після двох років розлуки, ми дивилися
на цього змарнілого чоловіка з благоговінням. Він привіз із собою
хвилю радості й веселого збудження, яких так бракувало нашому
життю. На противагу матері, батько мав схильність драматизувати
життя, що було надзвичайно привабливим. Незабаром ми придба-
ли кабріолет марки Форд та кокер-спанієля й раптом знову стали
родиною. Розпрощавшись із жовтим будинком на Лукаут-авеню,
ми переїхали до Вашингтона. Батько розповідав, як сильно під час
46
утримання його непокоїв брак новин про місце нашого проживан-

ня. Тож тепер він мав великі плани — ми збиралися купити ферму
і будинок, який, нарешті, належатиме тільки нам.
Вишневий сад
Батька так довго не було з нами, що, коли він повернувся з
Німеччини у червні 1942 року, в мене було таке відчуття, наче уві-
мкнули світло й родинне життя з чорно-білого стало кольоровим.
Батько був моїм кумиром. Привабливий та енергійний, з відкри-
тою усмішкою, він наповнив моє життя музикою, мистецтвом і лі-
тературою.
З відчуттям драми й уваги до деталей одного дня мій нововід-
найдений батько всадовив нас поруч із собою і, розгорнувши мапу
Східного узбережжя, намалював коло із центром у Вашингтоні.
Радіус кола відповідав відстані у сто миль від столиці. Ми почи-
нали пошуки будинку в межах доступності до Державного депар-
таменту. Тато не любив південні землі й виключив з пошуків штат
Вірджинія, що залишило нам значні території штату Мериленд і
смужку на півдні Пенсильванії. Часу для пошуків не забракло —
батько скористався місячною відпусткою, одержаною після звіль-
нення з Німеччини. Тож усі ми зручно влаштовувалися у кабріоле-
ті від компанії Форд і вирушали на пошуки нашої американської
домівки.
У Мериленді ми подивилися зовсім мало. Рухаючись у на-
прямку до Ланкастера, одразу за широкою річкою Сасквеханна ми
натрапили на дивовижної краси місцини Пенсильванії. Батьки від-
чули, що знайшли те, що шукали. Під час пошуків ми зупинялися в
готелях на кшталт «B&B» 24. Власниця одного з них навчила мене
плести на ткацькому верстаті прості доріжки пенсильванських
німців 25. Приклади такого рукоділля можна знайти в багатьох бу-
24
Мається на увазі «Bed and Breakfast» (як правило, приватний готель, го-
сподарі якого пропонують гостям ліжко і сніданок у своєму будинку).
25
Пенсильванські німці — етнічно-культурна група німецькомовних мі-
грантів та їхніх нащадків, що проживали в Пенсильванії.
47
динках цієї місцевості. Ми їли кукурудзу в качанах, гамбургери,

яблучні пироги — всю ту американську їжу, яку мої смакові рецеп-
тори сприймали на ура. Вперше за життя всі члени родини були
об’єднані спільним сімейним проектом.
Мені подобалося вивчати місцевість й розвідувати обста-
новку (власне, сьогодні я також одержую задоволення від цього).
На шляху нам були уготовані різні випробування. Тато планував
повернутися на службу в Держдепартаменті, тож займатися сіль-
ським господарством він міг би лише впродовж вихідних. Тому
нам була потрібна ділянка з двома будинками — для нас і для фер-
мера-помічника. Такі варіанти знайти було непросто. За три тиж-
ні пошуків батьки так і не знайшли щось таке, що б відповідало
їхньому запиту. Якість мого плетіння поліпшувалася, але батькова
відпустка добігала кінця. Ентузіазм батьків помітно згасав, адже
нічого з того, що вони бачили, їм не підходило. Ми були майже го-
тові відмовитися від пошуків, коли міс Бечтел, наша агентка з не-
рухомості, раптом запропонувала: «Є ще старий будинок містера
Міллера. Він, щоправда, був виставлений на продаж ще три роки
тому. Будинок дуже великий, і власник помер до того, як устиг до-
будувати помешкання».
В очах батька майнула цікавіть. Міс Бечтел продовжувала:
«У нього шестеро дітей, але жоден із них не цікавиться цією не-
рухомістю. Правду кажучи, ніхто з них так і не навідався туди піс-
ля смерті старого. Але будівля цікава, а помістя складається з двох
приміщень. Міллер походив з Росії. Можливо, схочете глянути?».
Сказати, що будинок був «іншим», — не сказати нічого.
Джейкоб Міллер був євреєм, емігрантом з Одеси. Він приїхав до
Америки у дванадцять років і, як то кажуть, зробив себе сам. Кла-
сичний герой романів Гораціо Алжера 26. Більшість своїх статків
Міллер добув на цементному бізнесі у Йорку в Пенсильванії. Крізь
Гораціо Алжер (Horatio Alger, 1832–1899) — американський письмен-

26
ник 19 століття, що писав романи про безпритульних дітей, які самостійно,
долаючи численні перешкоди й життєві невдачі, досягають багатства, успіху та
щастя завдяки своїй здатності залишатися чесними, оптимістичними й праце-
любними.
48
усе своє життя він проніс пам’ять про величні заміські будинки на
околицях Одеси і був сповнений рішучості відтворити собі такий
будинок, навіть якби на тлі скромних пенсильванських пейзажів
його споруда видавалася зовсім недоладною. Тож він придбав ді-
лянку й заходився перебудовувати старий фермерський будинок
на маєток своєї мрії.
На момент наших оглядин будинок уже мав надбудову з два-
дцяти двох кімнат. Міллер зніс дах і добудував третій поверх із
величезною кімнатою, яку ми завжди називали «банкетна зала»,
хоча й ніколи не влаштовували банкетів. Він засклив веранди й
зробив із них окремі спальні. До кількох зі спалень можна було діс-
татися лише через інші прохідні кімнати. Моїм гніздечком стала
одна із засклених веранд прямо на ґанку, поруч із кімнатою для
гостей. Якщо в будинку зупинялися гості, то дістатися моєї кімна-
ти можна було лише через вікно іншої маленької спальні, що мене
безмежно веселило.
Пам’ятаючи Одесу, містер Міллер поклав на першому поверсі
паркетну підлогу — щось нечуване для сільської Пенсильванії. Він
прикрасив фасади будинку двома колонами у колоніальному стилі,
широким ґанком, ліпниною у стилі рококо та мезузою 27. Від цен-
трального входу йшли сходи до кругової під’їзної дороги, на якій
я завжди уявляла запряжених коней та екіпажі. До архітектурної
примхи містера Міллера вела широка тополина алея. Але час не-
впинно рухався вперед, й тополі повсихали, фасад облупився, а
кругла під’їзна дорога поросла травою, перетворившись на газон.
Окрім головного будинку, маєток складався з будинку ферме-
ра, величезного корівника, сараю для сушіння й зберігання тютю-
ну та маленького цегляного будинку для служника, який, за батько-
вою гіпотезою, мав бути літньою кухнею. Містер Міллер добудував
гараж на шість авто, де зберігалися різні екіпажі.
27
Мезуза (з івриту «одвірок») — у єврейській культурі сувій пергаменту з
фрагментом тексту молитви «Шма, Ісраель» («Слухай, Ізраїлю»), що вкладе-
ний у спеціальний футляр та закріплений із зовнішнього боку дверей біля чи на
одвірку.
49
Коли під час першого візиту наша агентка відчинила подерті

двері будинку, у мене перехопило подих. Зсередини він нагадував
сільську антикварну крамницю, яка роками стояла пусткою. Охо-
чий до аукціонів, містер Міллер скуповував геть усе — старі меблі,
вироби зі скла й фарфору, картини та інші предмети мистецтва.
Будинком було складно ходити. Кімнати були вщерть заповнені
різним мотлохом і старовинними речами — настільки запилюже-
ними, що й дихати було важко. Проте мені подобалося. На моє ве-
личезне здивування, батькам також. Невдовзі після того, як вони
вперше з подивом оцінили всі принади маєтку, батьки підписали
контракт, і за 14 тисяч доларів ферма стала нашою. Збуджений і
сповнений гордощів від набуття статусу власника, тато, який на
той момент планував написати біографію Чехова, вирішив назвати
помістя «Вишневий сад». Але назва так і не прижилася, і будинок
просто називали фермою. Наша нова поштова адреса відповідала
найближчому населеному пункту — містечку Іст-Берлін у Пен-
сильванії. Нам це також підходило, адже саме Берлін був місцем
знайомства моїх батьків.
Ходіння парапетом
Батьки сказали, що їм дозволили взяти до Лісабона лише одну
дитину і що шестирічна Джоан, яку вважали «слабкою», була ло-
гічним вибором. Вони влаштували десятилітню мене до жіночої
школи при Національному соборі у Вашингтоні. При школі був
невеликий клас інтернатного типу. Мене відрізняли дві обстави-
ни: по-перше, я була наймолодшою, а по-друге, з усіх дівчат лише я
одна походила з повної родини. Решта одинадцять учениць росли
в родинах, де батьки розлучилися. Вочевидь, цей факт позначився
на їхній поведінці.
Розклад занять для цієї маленької групи невдах, вочевидь, роз-
робили люди, які давно забули дитинство. Ми починали день зі
сніданку й молитви, після чого йшли на уроки з 8:30 ранку до 3-ї
години пополудні. Після сорока п’яти хвилин «вільного часу» ми
мали повертатися до своїх кімнат і готувати домашні завдання,
50
потім приймати душ, грати на піаніно, вечеряти, знову молитися і

ще трішки вчитися перед сном. Нема чого й дивуватися, що після
стількох годин навчання всі ми одержали чудові оцінки.
Виходити за територію собору ми могли лише впродовж спе-
ціально визначеного часу. На вихідних у супроводі шкільної ви-
ховательки нас водили до аптеки. Єдиним нашим контактом із
зовнішнім світом був вид на автомобілі та вуличних перехожих.
Ми розглядали їх з вікна третього поверху, яке виходило на Ві-
сконсин-авеню. Коли надворі було похмуро, ми розважалися грою
в хованки у підвалі собору, а в сонячну й теплу погоду — в саду.
Інколи ми так хотіли адреналіну, що видряпувалися аж під купол
собору. На щастя, ніхто з виховательок не звертав уваги на ці без-
контрольні ігри, тож ми собі стрибали, як заманеться.
Мої перші дні у школі не провіщали нічого доброго. У різних
країнах, де мені будь-коли випадало жити, хтось завжди дбав про
мою білизну. Я навіть не замислювалася над тим, хто прав і пра-
сував мої речі. Мабуть, у Національному соборі була встановлена
якась система прання, але ніхто не розповів мені про неї. Сама ж
я, сором’язлива і дещо збентежена всім навколо мене, так і не на-
важилася запитати.
Коли одяг сильно забруднювався, я не знаходила нічого кра-
щого, як запхати його під матрац свого ліжка. Настав день, коли в
мене більше не залишилося чистого одягу. Не в змозі обговорити
цю проблему, коли вчителька зайшла проінспектувати мою кімнату,
я просто мовчки стояла осоромлена, подумки благаючи, аби вона не
заглядала під матрац. Проте, звичайно ж, саме так вона і вчинила.
Моя брудна одежа була неспішно, річ за річчю, витягнута з-під нього.
Оцінити цю незвичну картину навіть були запрошені інші вчитель-
ки. Дивно, але, окрім приниження, я не зазнала ніякого покарання.
Мабуть, брудна білизна не підпадала під жодне з порушень правил
поведінки з довгого списку відповідних дисциплінарних заходів
школи. В іншому випадку мене б, як мінімум, позбавили можливості
прогулятися до аптеки на наступних вихідних.
На різдвяні канікули мене відправили до далекої родички
Джеймс, сестри Грейс, на честь якої мене було названо. У 1942 році
51
сестра Грейс працювала компаньйонкою у жінки, яку мені наказа-

ли називати «сестра Бесс», хоча вона й не була мені родичкою.
Сестра Бесс була заможною жінкою й жила у великому старомод-
ному будинку в містечку Саус-Оранж у штаті Нью-Джерсі. Її во-
зили сільськими дорогами в довгій чорній машині. Під час візиту
я разом із сестрою Грейс і сестрою Бесс мала їздити цими шляха-
ми на задньому сидінні автомобіля, посаджена між двома старими
паннами та співчутливо вкрита ковдрою водієм Артуром. Там, на
задньому сидінні, мене атакували напади клаустрофобії, і я моли-
лася, щоб ніхто з дітей мого віку ніколи не побачив мене у цій ма-
шині.
Це Різдво було жахливим. У нашій родині свято завжди мало
велике значення й на нього чекали з нетерпінням, але «сестри»
були застарі для мене й поруч не було дітей, з ким я могла б по-
гратися.
Замість великого дерева, до якого я звикла, була дуже маленька
штучна ялинка, над якою схилилися дві старі леді. На ранок після
Різдва я принесла свій подарунок — саше з травами — до сестри
Бесс, яка у відповідь вдарила мене по обличчю. Що я зробила?
Я так і не дізналася. Пізніше мені сказали, що вона була психічно
хвора, але в той час ніхто не розкрив мені цю інформацію. Я підня-
лася на горище й зробила календарик, на якому закреслювала всі
дні, що мені залишилися до повернення в інтернат.
Переховуючись на горищі, я відшукала бібліотеку з дитячими
книжками і проводила більшість часу за читанням. Я проковтнула
Енн із Зелених дахів 28, Що зробила Кейті 29 та різну дитячу класику
вікторіанської доби. Правду кажучи, я просто боялася бути внизу
із сестрою Бесс. Вона ходила будинком, наче відміряючи квадра-
ти. За цим же принципом вона вживала їжу. Ложка піднімалася
28
Дитяча книга «Енні з Зелених дахів» (Anne of Green Gables) — перший та
один із найвідоміших романів канадської письменниці Люсі-Мод Монтгомері,
опублікований 1908 року. Книгу неодноразово екранізували.
29
Дитяча книга «Що зробила Кейті» (What Katy Did) вийшла у 1872 році.
Її автор, американська писменниця Сара Шонсі Вулзі, писала під псевдонімом
Сьюзен Кулідж.
52
від столу до рівня її губ, потім поверталася на дев’яносто градусів

і продовжувала уявну горизонтальну траєкторію, аж доки набли-
жалася до рота. Вона голосно сварила за будь-яку страву, що їй не
подобалася, після чого страву, що образила її почуття, одразу ви-
носили. Служниця на ім’я Берта в чорному платті й білому фартуху
квапливо переміщалася між кухнею та їдальнею, виносячи страви,
від яких відмовилася недоумкувата бабця...
У Національному соборі брак ігор за майже повної відсут-
ності фізичних вправ сприяв тому, що в дівчат вселявся душевний
неспокій. Вночі я ніколи не хотіла спати. Зазвичай чемна й тиха
дівчинка, якій ставало незручно від найменшого порушення пра-
вил, тут я залазила на шафу після того, як вимикали освітлення в
кімнаті, й читала при слабкому світлі, що пробивалося з коридора
через віконечко над дверима. Почуваючись особливо збудженою, я
вилазила через вікно й безстрашно гуляла широким жолобом для
відведення води з даху під час дощу. На висоті приблизно тридця-
ти футів над землею, я розважалася тим, що заглядала у вікна до ін-
ших дівчат. Одного вечора, коли заступниця директорки прийшла
до моєї кімнати побажати доброї ночі (сумнівний прояв турботи
щодо мене як найменшої вихованки школи), то ледь не знепри-
томніла, побачивши моє приставлене із зовнішнього боку до ві-
кна кімнати на третьому поверсі обличчя, що заглядало всередину.
Після цього вікна позабивали цвяхами, герметично запакувавши
мене у кімнаті до кінця навчального року.
У червні 1943 року мій батько повернувся до Сполучених
Штатів на консультації й приїхав забрати мене. Я не бачила бать-
ків і не мала з ними контакту цілий рік. Першими словами батька
були: «О Боже, вона жовта». Медичні тести засвідчили анемію,
тож я лишала школу, сповнена гордості за те, що мій діагноз лише
підтвердив слабке управління цим навчальним закладом. Моїм
другим почуттям була прихована радість від того, що я теж, наре-
шті, стала «слабкою». Особливе захоплення викликав факт мого
повернення до всієї родини й від’їзд до Португалії.
53
Розділ 2
Друга світова війна в Європі
Дорога тітко Конні,
Ми все ще живемо на кінті 30. Я вчу португальську та французь-

ку. Також учу геометрію. У мене досить багато книжок, але тут
немає бібліотеки. Я б так хотіла, аби бібліотека Вайт-Плейнс 31
була тут, у Португалії!
Любляча Вас племінниця Грейс Кеннан.
З адушливого й вологого літнього дня ми з батьком сіли на

португальський пароплав Пінто Басто у місті Ньюпорт-Ньюc,
штат Вірджинія, й у червні 1943 року перетнули сповнений небез-
пеки Атлантичний океан. Португалія була нейтральною країною,
тому Німеччина не цілила в її кораблі, проте залишалася загроза ви-
падкової атаки нашого судна підводними човнами. Пізніше батько
називав наш пароплав «кораблем дурнів», адже будь-якої хвилини
його могли підірвати німецькі субмарини, й за таких обставин ко-
жен день міг стати останнім. Батькові дуже не подобалася поведін-
ка неслухняних дітей, біженців-репатріантів з Англії, які (на мою
заздрість) гасали кораблем без нагляду дорослих. Ми ж тим часом
заховались у нашій каюті, де тато щодня читав мені вголос, аби я по-
збулася «жахливого назального акценту», який перейняла у школі
30
Кінта (quinta) — заміський будинок чи вілла в Португалії або Латинській
Америці.
31
Вайт-Плейнс (White Plains) — місто у штаті Нью-Йорк, адміністративний
центр округу Вестчестер.
55
при Національному соборі. Я сумувала за дитячими іграми, але дуже

любила слухати, як батько на всілякі голоси відображав героїв кни-
жок або пародіював різні діалекти. Ми ще ніколи не проводили так
багато часу разом. Доки наш корабель плив океаном, тато прочитав
мені багато п’єс Шекспіра, весь «Острів скарбів», а перед висадкою
в Лісабоні перегорнув останню сторінку «Джейн Ейр». Я була щас-
лива нарешті вирватися за межі огорожі школи при Національному
соборі, але й гадки не мала, що чекає попереду.
Коли корабель увійшов до лісабонської затоки, ми з подивом
уздріли тих, хто нас зустрічав: на палубі чекала не родина, а похму-
ра делегація чоловіків із чорними пов’язками на рукавах. Доки ми
були в морі, тимчасовий повірений американської дипмісії помер,
і тепер за головного неочікувано став мій молодий батько. Праців-
ники дипмісії — усі чоловіки — і склали цю жалобну делегацію.
Наступна несподіванка чекала на мене, коли батьки, які мали квар-
тиру в Лісабоні, оголосили, що разом з англійською парою — Коні
та Ральфом Джарвісами — вирішили орендувати за містом віллу
з романтичною назвою Кінта до Ріо де Міло 32. Будинок стояв у
горах, неподалік селища Сінтра, десь за сорок п’ять хвилин авто-
мобілем від Лісабона. Ми, діти, житимемо на кінті, а батьки — у
квартирі в Лісабоні, а на вихідних вони провідуватимуть нас за
містом. Щоб підсолодити гірку пілюлю, тато з мамою повторюва-
ли, як нам із Джонні пощастило, що життя серед свіжого гірського
повітря Сінтри рятуватиме нас від задушливого Лісабона. Але я
була розчарована, бо надто чекала тої хвилини, коли ми знову ста-
немо родиною. Разом із сестрою ми мали ділити віллу з малень-
кими Ентоні та Керолін, яким на той час було шість та вісім років.
Виховувати нас найняли гувернантку-англійку Люсіль Армстронг.
Її прізвище говорило про неї все 33.
Вілла, розташована на вершині гори й з усіх боків оточена
стіною, була справжнім раєм на землі. Її будівлі оповивав запамо-
Оригінальна назва — Quinta do Rio de Milho. Кінта досі існує і здається в

32
оренду.
33
Аrmstrong у перекладі — «сильна рука».
56
рочливий аромат апельсинових дерев і магнолій, кущів камелій,

гарденій та дикої герані. У саду постійно щось квітло. Головний бу-
динок стояв на античному римському водному резервуарі, з якого
зробили басейн. Чудодійна сила садів посилювалася м’яким пор-
тугальським кліматом, і вся їхня територія була нам за величезний
дитячий майданчик, ідеальне місце для ігор у хованки.
На віллі працювали дві служниці й кухарка Марія. Будинок
був і справді чарівний, але в ньому не було електрики. Щодня служ-
ниці збирали всі гасові лампи, якими помешкання освітлювалося
ввечері, й чистили їх перед наступною ніччю. Ми, діти, любили
тихо пробиратися на сповнену приємних і пряних ароматів кухню,
куди нам було заборонено, й сидіти там, аж доки Марія не спрова-
джувала нас звідти. Кухарка завжди тримала оборону, щодня зу-
стрічаючи потік постачальників фруктів, овочів та хліба. Весь цей
провіант вони привозили нам на спинах віслюків. Одно слово, все
було чудово, але ця ідилія була неповною.
Кінта складалася з двох будинків. Подейкували, що єпископ
звів головну будівлю для своєї коханки та що на другому повер-
сі була секретна кімната, куди можна було дістатися лише через
вікно. Другий будинок сполучався з першим сходами, які також
вели до каплички над другим поверхом. Заходити до каплички
нам не дозволяли, адже ми не були католиками. Моя спальня,
розташована поруч із цією замкненою капличкою, була єдиною
житловою кімнатою у другому будинку. До каплички зчаста на-
відувалися пацюки, й це мене страшенно лякало. Я була впевне-
на, що гризуни відшукають шлях до моєї кімнати через шафову
нішу, і часто не могла спати, все чекаючи їхнього нашестя. Навіть
вогник гасової лапми, яку я брала з собою на другий поверх, не
вгамовував мій страх.
Одинадцятирічна, висока і в розквіті сил, я була значно стар-
шою за Джонні, Керолін та Ентоні. Мені до болю бракувало друзів
свого віку, і я дуже хотіла ходити до справжньої школи. Поруч із
нами була англійська школа, але батьки відмовилися віддати мене
туди, запевняючи, що «разом із Люсіль ти одержиш значно кращу
освіту.» Це лише посилило мої страждання.
57
Люсіль, як нам наказали її звати, була отруйною гадюкою у

нашому едемському саду. Разом зі своїм чоловіком вона управляла
школою у Франції, але його смерть та війна примусили жінку по-
чати викладати для нашої маленької групи з чотирьох осіб. До нас
долучилися ще два хлопчики-англійці із сусідньої кінти, а також
Крістіан, боязкий син самої Люсіль. Так група переросла у справ-
жній клас. Щовівторка ми мали говорити французькою, щочетвер-
га — португальською. Це правило ми часом обходили, питаючи
англійською: «Люсіль, як мені сказати Керолін португальською,
що після обіду я чекатиму її під великою магнолією?». Проте ці
маленькі хитрощі лише перешкоджали нашому спілкуванню.
На уроках математики ми вчилися додавати, віднімати, множити
й ділити фунти, шилінги і пенси — особливо корисний навик для
двох американок на кшталт мене та Джонні!
Люсіль взяла за правило, що всі завдання мають бути змагаль-
ними. Єдина гра, де мені вдавалося виграти, була смуга перешкод.
Під час змагань у малюванні та ботаніці вона просила нас упро-
довж години зібрати й визначити найбільше число польових квітів.
Я була старшою, тому мені завжди давалося ускладнене завдання,
а рівень складності визначався самою Люсіль. Хай би що я робила
та хоч як сильно старалася, перемога діставалася мені зрідка.
Ще однією улюбленою справлю Люсіль були народні танці.
Джонні, Керолін, Ентоні та я вдягали народні португальські кос-
тюми і вчили місцеві танцювальні рухи. Як мінімум на два фути
вища за Ентоні, мого шестирічного партнера, я стирчала у цій гру-
пі, як жердина. Але й цього, мабуть, їй здалося замало, тож нас по-
чали водили виступати у місцевих сиротинцях. Я буквально зіщу-
лювалася від сорому перед кожним наступним виступом, питаючи
себе, що ці діти-сироти мали думати про різнорідний американо-
англійський дитячий квартет, який витанцьовував португальських
танців? Але, як бачу зі своїх листів до тітки Конні, наші виступи
були досить амбітними: «Ми збираємося дати шоу перед сотнею
глядачів. Спочатку ми будемо танцювати, а потім зіграємо дві сцен-
ки французькою і одну англійською. Потім буде пантоміма. Я —
Джозеф».
58
Бідна Грейс і бідні сироти.

У свій вільний час Джонні та Керолін годинами гралися з
ляльками в саду. Занадто доросла, щоб брати в тому участь, я чита-
ла. Того року я прочитала багато творів Діккенса та Джейн Остін.
Тілом я була в іберійському раю, але розумом жила в холодній, ту-
манній Англії.
Вплив Люсіль вщухав на вихідних, коли дві пари наших бать-
ків кількома машинами і, часто-густо, в супроводі друзів приїзди-
ли на віллу, влаштовуючи веселі вечірки. Я слухала розмови до-
рослих і вловлювала нотки гламуру та інтриги, що були частиною
життя в Лісабоні під час війни. Моя мама була найвродливішою з
усіх жінок. У мене й досі перед очима картина, коли вона в біло-
му платті з квадратною лінією декольте та з білою магнолією у во-
лоссі, перегнувшись через вікно своєї спальні на другому поверсі й
усміхаючись, щось весело говорить до гостей на патіо. Біля нашого
басейну в глибині саду мама голою приймала сонячні ванни, чим
уводила мене у стан ступору. Але водночас я захоплювалася нею й
тягнулася до неї так, як можна лише мріяти про недосяжне. Я на-
віть не пам’ятаю якоїсь справжньої глибокої розмови з нею того
року. Здавалося, вона завжди була десь далеко, вічно недоступна
для сором’язливої й зануреної в себе одинадцятирічної дівчинки.
Батько також часто був відсутній, але мої почуття до нього були
однозначні. Один запис у щоденнику, який я вела того року, го-
ворить сам за себе: «ТАТО ПРИЇЖДЖАЄ! ГІП-ГІП УРА! ГІП-
ГІП УРА!»
Інколи на наш маленький, закритий всесвіт зазіхали зовніш-
ній світ і війна. Одного дня ми всі дуже розхвилювалися, коли до
кінти завітали два світлоокі худенькі хлопчики — французи Жан
та П’єр, яким було відповідно вісім і десять років. На моє вели-
ке здивування, вони пішки перетнули Францію й Іспанію, дорос-
лі лише допомогли їм таємно перетнути кордон. Вони були дуже
сором’язливі й говорили лише французькою.
Хоча ми й учили французьку щовівторка, мої знання мови
були початковими й наша розмова не клеїлася. Лише згодом я ді-
зналася, що вони були євреями і їхали до своїх родичів десь в Ан-
59
глію. Відтак хлопці зникли так само загадково, як і з’явилися, тож я

не дізналася, що сталося з ними потім. Так я вперше зрозуміла, що
війна — це не лише битви на полі бою.
Одного дня з характерною для нього драматичною чуттєвіс-
тю батько повідомив мені, що до нас на обід мають завітати дуже
відомі актор і акторка. Власне, як підкреслив тато, вони були чи не
найвідомішими акторами в Америці. Мені дозволять зустріти їх і
потиснути їм руки.
У неймовірному захваті від можливості побачити зіркову пару,
я уявляла, як ці Ромео і Джульєтта з’являться на ґанку нашого будин-
ку. Яке ж розчарування очікувало на мене, коли двері відчинилися й
на порозі стояли середнього віку чоловік та жінка — Альфред Лант і
Лінн Фонтенн 34. Невже ці звичайні люди могли бути знаменитостя-
ми? Батьки дуже любили театр, але майже не спілкувалися з актора-
ми, тож їхній візит, мабуть, пояснювався фактом походження Ланта
з міста Мілуокі, штат Вісконсин. Таке розчарування!
Того року мені повідали мою першу державну таємницю. Бать-
ко відвів мене вбік і сказав, що впродовж наступних кількох днів
ми бачитимемо на кінті дивних чоловіків, але додав, що я не по-
винна звертати на них уваги й жодного слова не говорити про них
стороннім. Я тихо спостерігала, як до резиденції приїхали чоло-
віки з портфелями. Вони розмовляли мовою, яку я не розуміла, й
зібралися у вітальні, вхід до якої й без того був для нас, дітей, за-
боронений. Пізніше тато пояснив, що ці візитери були італійцями
і що вони приїхали із секретною місією — покласти початок пере-
мовинам, які з часом привели до Італійської мирної угоди 35. Проте
він ніколи не говорив, хто обрав кінту місцем для проведення цих
історичних зустрічей.
34
У 1964 році Альфред Лант (Alfred Lunt, 1892–1977), американський актор
і режисер, і його дружина Лінн Фонтенн (Lynn Fontanne, 1887–1983), британсь-
ка акторка, яка зробила кар’єру в США, були удостоєні Президентської медалі
Свободи з рук президента Ліндона Джонсона.
35
Італійська мирна угода, що стала складовою Паризької мирної угоди, була
підписана 10 лютого 1947 року між Італією та країнами-переможцями у Другій
світовій війні.
60
У середині 1943 року батько став політичним радником аме-

риканського посольства в Лондоні. У мене зберігся батьків лист до
матері, в якому він благав її не їхати до нього, але мама зробила
по-своєму. Нас залишили на Люсіль, яка тепер мала повний конт
роль над нами. Пам’ятаю, з якими нотками садизму Люсіль роз-
повідала нам про бомбардування Лондона, попереджаючи, що й
наші батьки можуть загинути і що в такому випадку ми станемо си-
ротами. Діккенс починав ставати реальністю. Люсіль давала мені
й інші життєві уроки. Пояснюючи, як проходить менструація у ді-
вчат, вона згадувала історію дівчинки, яка під час своїх критичних
днів пішла кататися на ковзанах і потім померла. Ця картина мене
дуже розхвилювала, але я ніколи не перепитала в мами, чи могла ця
історія бути правдою. Проте на ковзанах відтоді я каталася дуже
обережно.
Роками пізніше я відшукала листа Люсіль до моїх батьків у Лон-
доні. Вона повідомляла, що на кінті все йшло добре, але єдиною про-
блемою була Грейс. «Вона дуже ніжна і все хоче мене обіймати, тож я
мала відучити її від цього». Як вона відучувала мене, я не пам’ятаю.
Але я також знайшла свій маленький записничок, який закривався
на ключик. Окрім інших записів, там було й таке: «Я ненавиджу
Люсіль. Я ненавиджу Люсіль. Я ненавиджу Люсіль!».
Моїй радості не було меж, коли тато повідомив, що його пере-
водять працювати до посольства в Москві та що ми знову пере-
їжджаємо.
Довгий шлях до Москви

21 серпня ми їдемо до Росії... Спочатку ми поїдемо до Касаблан-

ки, потім до Алжира, а потім до Каїра. Лише подумай, ми побачимо
піраміди! Після того ми рушимо до Багдада (шкода, я ще не прочи-
тала «Тисячу й одну ніч»), а потім до Тегерана.
З любов’ю, Грейс.
61
Улітку 1944 року батька призначили заступником голови дип-

місії, тобто другою людиною в американському посольстві у Мо-
скві, де керував посол Аверелл Гарріман 36. Батько вилетів до Мо-
скви першим.
Під час війни дружинам та дітям американських дипломатів
не дозволялося жити в Москві зі своїми чоловіками. Тож Держав-
ний департамент мав прийняти якесь окреме рішення щодо нашої
родини, що сіла на мілину в Португалії. Нарешті нам дозволили
летіти до Радянського Союзу обхідним шляхом, з пересадками в
Касабланці, Орані, Алжирі, Тунісі, Каїрі, Багдаді, Тегерані, Баку та
Астрахані. Перед поїздкою до Африки нам мали зробити дванад-
цять щеплень — страшний сон для дівчат у віці семи й одинадцяти
років. Аби якось нас заспокоїти, лікар-португалець давав нам кур-
ча під час кожного візиту до нього. Проте це було слабкою втіхою,
адже забрати птахів із собою ми не могли.
Наш переліт через Північну Африку був організований аме-
риканськими Повітряними силами. Під час першої зупинки в Ка-
сабланці нас залишили переночувати у наметі на авіаційній базі, де
наші ліжка були накриті спеціальними сітками проти комарів.
Спочатку затишок цієї сітки мені навіть сподобався, але зго-
дом з’явилося відчуття, ніби нас обплутали й ув’язнили. Мама на-
казала не розпаковувати валізи. Час відльоту був військовою таєм-
ницею, й тому наші речі мали стояти напоготові біля ліжок.
Посеред ночі нас розбудив чоловічий голос з-за дверей із про-
ханням бути готовими за тридцять хвилин. Сонні й голодні, ми
втрьох вийшли в холодну ніч і чекали у дворі, під яскравими зоря-
Вільям Аверелл Гарріман (William Averell Harriman, 1891–1986) був по-
36
слом США в СРСР упродовж 1943–1946 років. У серпні 1945 року делегація

радянських піонерів подарувала Гарріману — на знак дружби між США та
СРСР під час Другої світової війни — вирізьблений із дерева державний герб
США, куди було вмонтовано пасивний підслуховий пристрій. Подарунок був
поміщений у посольський кабінет Гаррімана і пробув там до 1952 року, коли по-
слом уже був Джордж Кеннан. У 1946–1948 роках Гарріман був міністром тор-
гівлі США, у 1948–1950 — координував план Маршалла. У 1982 році Російсь-
кий інститут при Колумбійському університеті був названий на честь Гаррімана
(Harriman Institute).
62
ми африканського неба. Військовий ескортний джип мав відвезти

нас до закамуфляженого літака С-47, що вже чекав на злітній смузі.
Це був вантажний літак із двома двигунами. Пасажири сіли ши-
роким колом по обидва боки салону, обличчями до зібраного по-
середині вантажу — різних двигунів та ящиків. З міркувань безпе-
ки всі ілюмінатори були зафарбовані, проте посередині вони мали
гумовий стопор, аби пасажири могли відчинити вікно і вдихнути
свіжого повітря, доки літак іще чекав на землі.
Нашими попутниками були лише чоловіки-військові. Поба-
чивши серед пасажирів жіночу родину, вони дуже здивувалися.
Молоді солдати приязно роздавали нам із Джонні цукерки, жу-
вальну гумку і, смикаючи мене за коси, піджартовували: «Ой, моя
сестра Джаннет із Віннетки 37 ну просто копія ти!». Зголодніла до
уваги, я радо підтримувала розмову з військовими, ставши таким
собі емісаром нашої групи. Моя стримана мама споглядала за всім
цим з певним подивом. Пізніше хтось сказав, що ми стали перши-
ми жінками з цивільного населення, які перелетіли Північну Аф-
рику під час війни, але я не перевіряла, чи це справді було так.
Зупинки в Орані, Тунісі та Алжирі були схожі на перестанок у
Касабланці, але в Каїрі ми вийшли за межі американської військо-
вої бази й зупинилися в шикарному готелі Шеферд 38. Представник
посольства повів нас на екскурсію до пірамід та великого Сфінк-
са. Я була просто в захваті від можливості побачити ці старовинні
пам’ятки, про які читала у своїх шкільних підручниках. Посоль-
ський ескорт надав нам трьох верблюдів, які виглядали величезни-
ми, навіть коли сиділи. Мені забракло повітря від самої думки, що
зараз треба буде видряпатися на одного з них. Мама ж, як завжди
елегантна і спокійна, вже сиділа верхи на своєму. Страх у нашій
родині не вітався. «Не... не можу залізти», — пробелькотіла я,
неспроможна пояснити свою боязкість. Після короткої затримки
верблюда замінили на маленького віслюка, на якому я, червоніючи
37
Віннетка (Winnetka) — назва багатьох поселень у різних штатах США.
38
Shepheard Hotel — один з найвідоміших готелів світу, збудованих у Каїрі
у середині 19 століття. Згорів під час пожежі у 1952 році. Пізніше поруч був
побудований інший готель, який одержав ту ж назву.
63
від сорому, пленталась у хвості нашого каравану. Ясна річ, це тріш-

ки послабило моє задоволення від споглядання пірамід.
З Каїра ми полетіли до Багдада, але мої спогади про країну «Ти-
сячі й однієї ночі» дуже невиразні. Літак ішов низько, нас постійно
трясло, й солдати сиділи, нахилившись уперед, тримаючи в руках
пакети на той випадок, якщо знудить. Звідти ми попрямували до Те-
герана. Я була вражена картиною того, як брудна вода зі стічних труб
поверталася назад до помешкань. Нас розмістили в посольському
будинку й категорично заборонили пити воду, попередивши, що
краплина цієї брудної води може призвести до страшної інфекції.
Я навіть митися боялася. Що, як раптом трішки проковтну? Якщо у
шлунку починалися якісь слабкі болі, я починала нервово пригаду-
вати, чи міцно останнього разу стискала губи у ванній кімнаті?
Після Тегерана наступна зупинка була в Баку. Його незліченні
нафтові свердловини постійно качали «чорне золото» й нагадува-
ли механічних птахів, що рухалися то вниз, то вгору, так наче дзьо-
бами їжу клювали. Ця картина була дуже незвичною. Я читала про
нафту, але й гадки не мала, як саме її добувають з-під землі. Скрізь
стояв запах нафтових випарів, тож ми були щасливі невдовзі по-
їхати звідти. У Баку нас посадили на літак до Астрахані радянської
компанії Аерофлот. Усередині салону було всього кілька пасків без-
пеки й одна вільна киснева маска, на якій сиділи двоє чоловіків і
безтурботно курили. Моя мама споглядала за ними у стані шоку.
Вона покликала стюардесу й ламаною російською звернула її ува-
гу на курців, поскаржившись на таку поведінку. Стюардеса лише
знизала плечем. «Це нормально», — мовила вона. То був один із
небагатьох випадків, коли моя мама, зазвичай дуже спокійна, обу-
рилася не на жарт, тож епізод увійшов до колекції наших сімейних
історій. З Астрахані ми, нарешті, полетіли до Москви. Подорож
літаками з Лісабона до Москви тривала тринадцять днів.
Сівши у місці призначення, ми наче в іншому світі опинилися.
Після мальовничої португальської кінти, з її квітами, садами, гасо-
вими лампами й віслюками, ми раптом побачили велике сіре місто
з широкими проспектами, де гуляв пронизливий вітер, та людьми,
які регулярно ходили на паради на Красній площі.
64
Батько вже був на місці й зустрічав нас у тій самій невеличкій

квартирі американського посольства, де я жила ще маленькою ді-
вчинкою. Вікна квартири виходили прямо на Кремль. Для родини
Кеннанів зробили виняток, дозволивши привезти дружину й ді-
тей до Москви під час війни, тож я та Джонні були чи не єдиними
дітьми не лише на території американського посольства, а й серед
усього дипломатичного корпусу. Тут у нас не було друзів для спіль-
них ігор. Якщо в Португалії ми жили в різних будинках, то тут
мали ділити одну тісну кімнату в кінці коридору. Ми часто спере-
чалися й нарешті були змушені провести лінію по центру кімнати,
аби чітко демаркувати наші окремі території.
Розваг для дванадцятирічної дівчинки було замало. Батько
працював довгими вечірніми годинами, й ми його майже не бачи-
ли вдома. Щоб компенсувати брак спілкування, тато з мамою час-
то брали мене до театру. Вони були справжніми театралами! Ще на
початку війни, коли була загроза захоплення Москви німцями,
всіх дипломатів і працівників театрів евакуювали до Куйбишева.
Але в 1944 році актори й артисти балету повернулися до Москви.
Театри відновили роботу й давали дуже багато спектаклів — це
було частиною кампанії з підтримання морального духу населення.
У листі до тітки Конні я згадую своє знайомство з «Травіатою»,
«Бахчисарайським фонтаном», а також оперетою «Мадмуа-
зель Нітуш» — комедією про вихованку французького пансіону.
Ця остання постановка здалася мені дещо дивною, зважаючи на
складний воєнний час.
Вдягнена у все найкраще, я дуже любила ходити до Большо-
го театру з батьками. У мене мурашки бігали по спині від перших
чутливих нот кожної увертюри. Ми ходили переважно на твори
Чайковського, й «Лебедине озеро» був моїм улюбленим балетом.
Я сиділа в розкішній залі театру, побудованого ще до революції,
й уява несла мене у світ лебедів, вродливих принців і завжди пре-
красних балерин. У ті часи, до ери телебачення, для московських
дітей старшого віку балет був єдиною розвагою. Перед походом
до Большого театру дівчата робили зачіски й прикрашали голівки
великими бантами, хлопці вдягали свої найкращі костюми й аку-
65
ратно зачісували волосся назад. Під час довгих перерв діти чемно
прогулювалися головними холами театру, кидаючи погляди одне
на одного.
На той час були три ключові прими-балерини: Галина Уланова,
Ольга Лепешинська та Марина Семенова. Між ними була така сама
жорстка конкуренція, як між суперниками у Cвітовій сесії 39. Піс-
ля кожного виступу публіка пристрасно обговорювала найменші
деталі їхньої інтерпретації партії. Мій батько дуже любив Уланову,
а я обожнювала Семенову. Це був один із перших випадків, коли
я не погоджувалася з батьком, але боялася сперечатися з ним, ду-
маючи, що мій батько завжди правий. Тому я тримала свою думку
при собі, мріючи про Семенову потай від нього.
Червона школа
Тепер я ходжу до російської школи. Через те що в Росії бракує

шкіл, діти навчаються у дві зміни. Я навчаюся в другу зміну, яка по-
чинається о другій і закінчується о восьмій годині. Занять спортом
узагалі немає. Нас вчать німецької мови, що не складно для мене.
Тато читає мені вголос «Війну і мир», і мені це дуже подобається.
З любов’ю, Грейс.
Після теплої сонячної Португалії ми приїхали до темної,

офіційної Москви посеред війни — влітку 1944 року. В нашій
маленькій квартирі в американському посольстві по вулиці Мо-
ховій працювали кухарка Клавдія і покоївка Таня. Мама займала-
ся справами, далекими від домашнього господарства. Вона часто
брала масажі. Масажист сам приїздив до нас додому, проходив до
маминої спальні й щільно зачиняв двері. Я сиділа, упершись очима
в замок, відчуваючи самотність, цікавість і ревнощі до того, що від-
Мається на увазі Світова сесія (World Series) ігор у бейсбол — національно-

39
го спортивного змагання, започаткованого у США в 1903 році.
66
бувалося за дверима. Мами часто не бувало вдома, хоча я не знала,

куди вона ходила.
Завдяки нашому життю під захистом посольства ми могли ку-
пувати в його продовольчому магазині їжу — консерви, сухе моло-
ко і яєчний порошок. Клавдії доводилось обійти кілька ринків у
пошуках капусти, картоплі та цибулі. Свіжих овочів, фруктів і мо-
лочних продуктів узагалі не було. Батьків час від часу запрошували
на офіційні прийоми в Кремлі. Там були мандарини, яблука і ви-
ноград, які з радянської Грузії постачали літаками. Мама дуже пи-
шалася, коли у своїй сумочці таємно приносила нам якісь фрукти з
банкету. Смакувати їх, звичайно, подобалося, але моя пуританська
душа почувалася незатишно від думки, що мама це все підкрадала.
У Москві постало питання, куди віддати нас до школи. Батьки
вирішили, що Джонні, яка досі вважалася дуже слабкою, не піде до
російської школи й учитиметься дистанційно. Для неї замовили під-
ручники зі школи Галверт 40, яку часто використовували дипломати.
Джонні була в третьому класі, але мама помилково замови-
ла їй підручники для четвертого. Спочатку вона навчала Джонні
сама, щоранку проводячи з нею уроки, але досить швидко мамі це
набридло й освітянський обов’язок передали мені. У дванадцять
років я була просто не готова кого-небудь вчити. Допомагати ж
Джонні з математикою було найважчим завданням, адже матеріал
для її віку був ще заскладним. Ми з нею мучилися щоранку, й біль-
шість наших «уроків» закінчувалися сльозами розчарування для
Джоан і злістю з роздратуванням — для мене. Вони не сприяли
нашій дружбі.
Хоча я підзабула всю російську, яку вивчила ще малою, батько
вирішив віддати мене до найближчої державної школи за шість ву-
лиць від посольства. Теоретично тато мав допомагати мені й займа-
тися зі мною російською додатково, але під керівництвом справж-
нього працелюба посла Гаррімана його розклад просто не залишав
вільного часу для цього. Коли ми з батьком уперше прийшли до
40
Школа Галверт (Galvert School) — приватна початкова школа, заснована
у 1897 році в місті Балтимор, штат Меріленд.
67
школи на вулиці Горького, директор відмовилася мене записати.

Проте батько не відступав і нагадав їй, що всі діти шкільного віку
мають право на безкоштовну освіту у школі за місцем проживання.
Так, за кілька хвилин я стала ученицею п’ятого класу — це відпо-
відало приблизно сьомому класу вдома.
Першого дня директор провела мене до класу. Коли ми за-
йшли, зграя дівчат підхопилася і встала з-за парт. Я не пам’ятала
і слова російською, тому не знаю, що саме казала директорка, але
думаю, що мене представили класному керівникові, Ніні Яківні, й
усьому класу. Коли мені запропонували зайняти останню парту, я
відчула величезне полегшення, адже там дівчата не могли мене роз-
глядати.
У ті часи Радянський Союз переживав нетривалий експери-
мент роздільного навчання дівчат і хлопців. Школа № 131 була
школою для дівчат і розташувалась у двоповерховій дореволюцій-
ній будівлі. Посередині був великий центральний хол, що водно-
час слугував місцем для перерв і актовою залою. Ми збирались у
вестибюлі під час політінформацій, щоб дізнатися про чергові пе-
ремоги Радянської армії й порадіти їм, а також послухати останні
промови товариша Сталіна. Після обіду ми пили у залі гарячий
чай із сурогатним цукром. Я написала тітці Конні, що діти мали
вчитися у дві зміни через брак шкіл, але насправді під час війни
бракувало вчителів.
Коли я входила до школи після нашої свіжої і сповненої по-
вітрям квартири, в ніс мені одразу вдаряв спертий запах немитих
тіл і затхлого повітря, від яких просто нудило. Вікна школи були
намертво закупорені, аби захистити приміщення від холоду. Тому
між жовтнем і травнем свіже повітря всередину не проникало. Че-
рез значний дефіцит житла більшість людей жила в комунальних
квартирах, де кілька родин мали користуватися однією ванною.
Вовняні шкільні форми носили щодня і прали зрідка. Дівчинка
Галя, з якою я сиділа за однією партою, повідала, що її водили до
бані лише раз на тиждень і що це була велика справа. Упродовж
дня я поступово звикала до шкільного запаху, але перші хвилини
після перетину порога завжди були шоком. Туалети, де бракувало
68
туалетного паперу, кришок на унітазах та навіть дверей у кабінках,

були такими страшними, що після перших відвідин я більше ні-
коли до них не повернулася. Пізніше я дізналася, що російські ді-
вчата називали мене «верблюдом», дивуючись, чи не мають, бува,
американці якогось біологічного секрету.
Усі росіянки вдягались у чорні або коричневі плаття з чорни-
ми фартухами, проте мама наполягла на тому, щоб я носила амери-
канський одяг — яскраві кольори, спідниці в клітинку й светри,
що підходили за кольором. У цьому кластері сірих курей я мала
вигляд павича. В один із перших днів у школі, на перерві, мене ото-
чили дівчата й задерли мені спідницю, щоб побачити, яку я носила
білизну. Я відчула, як кров прилила мені до обличчя й величезний
сором, коли всі розглядали мої іноземні трусики. Я ніколи не зга-
дувала про це приниження у розмові з батьками.
Окрім дочки відомого китайського комуніста, я була єдиною
іноземкою у школі. Дівчата сиділи за партами по двоє, і свій стіл
на задньому ряду я ділила з Галею. Там я просиджувала по п’ять
годин, намагаючись бодай щось зрозуміти з цієї занадто склад-
ної мови. Інколи я просто дивилась у вікно: восени розглядала
дерева, а взимку — бурульки, що формувалися на вікнах, як із
вулиці, так і всередині класної кімнати. Ніхто з учителів не знав
англійської. Через те що я не знала російської, мене не могли
викликати або про щось запитати, тому я почувалася в безпеці.
Часом я рахувала хвилини до закінчення школи, після якої йшла
додому темною вулицею Горького. Друга зміна закінчувалась о
дев’ятнадцятій або двадцятій годині, й одного вечора слідом за
мною пішов чоловік, який спробував повалити мене. Я втекла,
а коли розповіла про це батькам, вони організували так, аби до
кінця зими мене зі школи забирали машиною. Це ще більше під-
креслило мій особливий статус.
Щомісяця школу відвідувала жінка з Міністерства здоров’я,
яку всі страшенно боялися. Вона перевіряла дітей на воші. Вдягне-
на у темно-сірий костюм і білу блузку, жінка приходила з чорним
гребінцем, яким проходилася по дитячих голівках. Якщо вона зна-
ходила воші, сльози текли з очей жертви. Дівчину одразу відправ-
69
ляли додому, й наступного дня вона поверталася до класу брита

наголо. Інші дівчата споглядали за цим у повній тиші, потайки ра-
діючи, що цього разу їх оминула лиха доля. Одного вечора я читала
вдома й випадково вийняла маленьку комашку зі свого волосся.
Моя перелякана матуся кинулася щось із цим робити. Лікаря аме-
риканської армії витягли з-за обіднього столу з проханням допо-
могти дівчинці, що засоромлена стояла в кутку. На щастя, пробле-
му вирішив армійський порошок проти вошей, але я страшенно
переживала, що це може статися знову. А як це трапиться у школі?!
Традиційно мене роздирали змішані почуття: провини за те, що
я мала доступ до того, чого не мали інші, й таємної вдячності за
долю, легшу за талан моїх однокласниць.
Усі діти в моєму класі були піонерами — членами напіввій-
ськової комуністичної скаутської організації — і на знак членства
у ній носили піонерські краватки. Діяльність піонерської органі-
зації була схожа на діяльність американських скаутів, але включала
більше політичної освіти. Галя сказала мені, що члени мали публіч-
но заявити про свою невіру в Бога. Хоча моя родина й не була дуже
релігійною, я не могла цього зробити й тому вирішила не вступати.
Коли піонери проводили засідання, мене просили вийти зі школи
й чекати на вулиці, навіть якщо сніжило, роблячи з мене ще біль-
шого аутсайдера. Теоретично бути піонером було не обов’язково,
але я виявилась єдиною у своєму класі, хто відмовився від членс
тва. Бути піонером було привабливим, адже всі спеціальні зустрічі,
лекції, концерти або інші розваги відбувались у Палацах піонерів,
розташованих у зведених ще до революції гарних величних будів-
лях. Мене та маму якось запросили туди на Новорічне свято. Було
багато танців, клоунів і навіть Дід Мороз! От тоді я трішки засуму-
вала, що не долучилася до піонерії.
Радянська освіта передбачала зубріння на пам’ять. Того року
я вчила російську мову й літературу, античну історію, математику,
німецьку мову, географію, ботаніку та військову підготовку. Дирек-
тор вибачалася, що в школі залишився лише один учитель інозем-
ної мови — викладач німецької. Уроки військової підготовки про-
водив старенький ветеран. Під дівчачий сміх і жарти він показував,
70
як збирати й розбирати гвинтівку або вдягати протигаз. На жаль, у

нього були лише одна гвинтівка й один протигаз. Щойно він почи-
нав роз’яснювати свою науку комусь із дівчат і повертався до класу
спиною, решта сорок вісім учениць бралися до розмов або пускали
класом паперові літачки. Я була дуже вражена браком дисципліни
у такій суворо регламентованій системі.
Мій клас також увійшов до жіночої військової організації й пе-
ріодично виходив марширувати на плацу школи. Нам подобалося
прогулювати уроки, але яку загрозу ми, дівчата, становили для нім-
ців, я так і не зрозуміла.
Географія, математика та російська література були моїми улю-
бленими предметами, можливо, тому, що їх найменше зачепила
радянська пропаганда. Хоча навіть на уроках математики нас про-
сили рахувати дні між датами народження Леніна і Сталіна.
Якось на уроці географії, місяців через три після приходу до
школи, я відчула, що розумію все, про що говорить Ніна Яківна.
Я почала розмовляти й перестала бути непомітною. Мене навіть
стали викликали до дошки, хоча, як виняток, попереджали про це
за день, даючи можливість підготуватися до відповіді. Тепер я мо-
гла зрозуміти, що Галя була в родині найстаршою з трьох дітей, що
вони жили в комунальній квартирі та що її мама була смертельно
хвора на рак. Її батько був на фронті, й від нього вже кілька місяців
не було новин. Коли того ж року її мама померла, Галя залишилася
за старшу в родині. Одного дня її викликали до дошки, але вона
була не готова і просто стояла мовчки. Галя не могла вивчити до-
машнє завдання. Вчителька на неї накричала: «Як ти можеш, ра-
дянська громадянка, не робити уроки, коли навіть іноземка дає
собі клопіт читати підручники?». Це було несправедливо, й ми всі
знали це. Мені було соромно.
Під час війни Сполучені Штати та Радянський Союз були со-
юзниками, тому я могла дружити з однокласницями, але вони ні-
коли не запрошували мене до себе додому. Однак у мене була дуже
розумна подружка Іра. Її батько працював директором оркестру в
театрі Станіславського. Нам із нею дозволялося ходити на гене-
ральні репетиції, і як знана театралка я страшенно це любила. Со-
71
рок років по тому я дізналася, що Іра публічно назвала мене «аме-

риканською шпигункою», щойно ми поїхали з країни. Але моєю
найближчою подругою була дівчина на ім’я Валя, або Валентина.
Ми з Валею проводили багато часу разом у школі, і я кілька разів
запрошувала її до нашої квартири, де їй завжди були раді мої бать-
ки. Через багато років ми з нею знову зустрілися, але залишу опис
цього епізоду на потім.
Мені так хотілося продемонструвати батькові своє розуміння
російської, що одного дня я прийшла додому й мовила: «Знаєш,
папа, а зараз ми вчимо у школі про прекрасних спартанців, які
вмирали за свою країну, і корумпованих, занепадницьких афінян,
які мали рабів». Якщо я хотіла батькової уваги, то точно влучила
в ціль. Після того випадку в мене завжди було два уроки історії —
один у школі й другий, вивірений, — удома, під час якого я більше
дізнавалася про Платона та цивілізацію, створену тими самими
афінськими власниками рабів. Ходити до школи, а потім дізнати-
ся, що одержані там знання не відповідали дійсності? Це створю-
вало плутанину. Чому мене не віддали до школи, де кажуть правду?
Через дев’ять місяців після нашого приїду до Москви, 9 трав-
ня 1945 року, військова музика й хвилюючі оголошення з гучно-
мовців на кожній вулиці повідомили про завершення війни. Хоча
це стало новиною для всього населення, для мене не було неспо-
діванкою. Напередодні вранці під час сніданку батько повідомив
важливу новину: вище керівництво Німеччини капітулювало пе-
ред об’єднаними силами. Військові дії мали припинитися об 11 го-
дині ранку наступного дня. «Грейс, ти не можеш ані слова ска-
зати про це поза домом, — попередив мене батько. — Сталін ще
не зробив офіційне повідомлення для країни». Того дня я пішла
до школи особливо горда, що мені довірили такий важливий се-
крет — навіть більший за той, що я тримала при собі на кінті. Мені
так кортіло розказати Галі, життя якої стало таким нестерпним че-
рез війну. Але я тримала язика за зубами й лише уявляла, як усі
відреагують, коли про новину нарешті повідомлять.
9 травня оголосили святковим днем. Однак мама була переко-
нана, що свіже повітря й розпорядок дня важливіші за свята, й тра-
72
диційно відправила нас із Джонні погратися в саду Спасо Хаусу 41,

офіційної резиденції посла Гаррімана. За кілька годин прибув водій,
щоб відвезти нас додому. На під’їзді до нашої квартири веселий на-
товп роcіян, поділяючи свою радість з американськими союзника-
ми, заблокував машину. Водій, замість того, щоб зупинитися, повіль-
но продовжив рух прямо на натовп. Люди мали лічені секунди для
відступу. Їхні обличчя поприлипали до вікон машини і з великою
цікавістю розглядали задні сидіння кадилаку, де були ми з Джонні.
Я страшенно злякалася, адже ми могли на когось наїхати, й водно-
час почувалася ніяково від свого статусу об’єкта публічної цікавос-
ті. Нам просто ніде було сховатися. Батько вийшов надвір і, стоячи
біля американського посольства, виголосив перед натовпом корот-
ку промову. Пізніше цитати з неї я бачила в багатьох підручниках
історії, хоча того дня я не могла їх розчути через шум.
Найбільше мене лякали річні іспити. Всі екзамени, крім пись-
мового тесту з математики, складалися усно. Коли настав час іс-
питів, клас прикрасили новою сатиновою скатертиною помаран-
чевого кольору та новим, ще більшим, портретом Сталіна, який
споглядав на нас згори. Екзаменаційна комісія складалася з трьох
невідомих нам членів. Вони сіли в ряд під портретом і поставили
на столі скляну банку з екзаменаційними білетами, на яких були
написані теми параграфів. Коли когось викликали, треба було ви-
тягти з банки білет і переповісти відповідний параграф. Відповідь
мала складатися не з речення або двох, а з детального переказу
всього тексту. Я сиділа разом з іншими переляканими ученицями,
чекаючи, коли мене покличуть до столу. Руки мої були спітнілі й
холодні, шлунок — стиснувся від нервів, але коли надійшла моя
черга, я якось впоралася. Після наших екзаменаційних виступів у
щоденники проставили оцінки. Я й досі відчуваю гордість за те,
що одержала лише четвірки і п’ятірки (п’ятірка була найвищою
оцінкою).
41
Спасо Хаус (Spaso House) — маєток текстильного промисловця Миколи
Второва, збудований 1913 року. З 1933-го він став резиденцією посла США в
Радянському Союзі, а з 1991 р. — в Російській Федерації.
73
В останній день навчального року, коли всі екзаменаційні хви-

лювання були позаду, ми знову зібралися в класі. Зайшла дирек-
торка, і всі встали. «Сідайте, дівчата. Я принесла щоденник Грейс
Кеннан, тепер вона може йти». Навіть не одержавши можливості
попрощатися з подругами, я була випроваджена зі школи. Пізні-
ше, поборюючи власний страх, Валя тихо розповіла мені телефо-
ном, що весь клас на два тижні послали до колгоспу саджати карто-
плю. Галю та її братів відправили до будинку-інтернату. Як завжди,
у мене був спеціальний статус: я не мала саджати картоплю, однак
я почувалася відірваною від своїх нових друзів. Але мама повідо-
мила, що на літні канікули ми поїдемо до Норвегії. Очікування
зустрічі з ріднею якось компенсувало біль від того, як мене спрова-
дили зі школи у пришвидшеному темпі.
За бортом
На хвилях, що розходилися з-під корабля, на очах усього ве-
лелюдного зібрання плавно погойдувалися мої рожеві труси, білі
майки, льняні гофровані плаття у біло-рожеву смужку та блузка з
ручною вишивкою. Був липень 1945 року. Я щойно викинула всі
свої речі за борт першого після війни пасажирського лайнера,
який вийшов із порту міста Осло і віз мене до Нью-Йорка.
Щойно війна завершилася, ми з мамою та Джонні залишили
Москву й поїхали до Норвегії. Мама не бачила свою норвезьку ро-
дину п’ять років. Норвегія, з її білими ночами, після московської
зимової мряки здавалася ще яскравішою, і спогади про те літо за-
лишаються світлими в моїй пам’яті.
Я була щаслива повернутися до Крістіансанна, до своїх любля-
чих дідуся й бабусі і до єдиної справжньої домівки, яку я будь-коли
мала. Тепер я була досить дорослою і захоплено слухала всі воєн-
ні історії. Дядько Ейнар, якого я знала як Бесеу, розповідав про
свою героїчну втечу з німецького табору для військовополонених,
а дядько Пер Свейн згадував, як ховав рушниці у нашому мислив-
ському будиночку в Йорунліді. Якби їх знайшли німці, на всю ро-
дину могла чекати страта. Я була шокована глибокими зморшками
74
на дідусевому обличчі, які враз змінили його, надавши похмурішо-

го вигляду. Історія про те, як він одержав ці зморшки, була розка-
зана пізніше, окремими частинами і, мабуть, не в повному обсязі,
адже норвежці відомі своєю стриманістю.
Дідуся вважали надто добре відомим у місті й застарим, аби
дозволити йому увійти до Руху опору, проте він хотів бути корис-
ним. Одного дня підприємлива й не надто розумна подруга дядька
Ейнара попросила дідуся передати листа одній людині, яка була її
контактом у повстанській армії. Дідусь погодився. На шляху його
перестріли німецькі офіцери й, щось запідозривши, заарештували
старого. Вони знайшли листа й запроторили дідуся до місцевого
концентраційного табору. Під час допиту німці гасили свої цигар-
ки об його обличчя, вимагаючи повідомити ім’я подруги. Та він
вистрибнув з вікна й зламав при падінні ногу. Тепер педантичне
німецьке командування мало перевести його до тюремного шпи-
талю. Коли ногу вилікували, про дідуся всі забули, і він просидів у
таборі до самого закінчення війни.
Дідусь Бесса ніколи не говорив про це, але його обличчя вже
не було таким, як раніше. Коли ми гуляли містом, він показував бу-
динки місцевих комерсантів, які співпрацювали з німцями, й нака-
зував ніколи нічого не купувати в їхніх крамницях. Дідусь із бабу-
сею також показали мені ще один із їхніх літніх будинків, який був
експропрійований німецькою армією й перетворений на військо-
вий барак для солдатів. Плакати з усміхненими німецькими кра-
сунями у відвертих позах досі висіли над солдатськими ліжками.
Я потайки їх розглядала, намагаючись приховати свій інтерес від
дідуся й бабусі. Одного дня я побачила колону німецьких солдатів,
яка шла вулицями міста. Це були зовсім молоді втомлені хлопці.
Я не знала, що й думати.
Посеред літа мій гарний і стильний дядько Ейнар приїхав із
вродливою блондинистою шведкою, з якою пізніше одружився.
Соренхус, наш літній будиночок на фіордах, став місцем щасливої
святкової сімейної зустрічі.
Єдиною хмарою на цьому світлому святкуванні була моя мама,
Аннеліз. Хоча батьки й називали її «сонячним промінчиком Сорен-
75
хуса», для мене вона зовсім не була промінчиком. Я бачила, що маму

хвилювало лише модне вбрання, плітки, масажі та гроші, тоді як мій
глибоко шанований батько уникав таких задоволень задля спасіння
світу. За всіма ознаками, вона мною ніколи не цікавилася й звертала
на мене увагу, тільки щоб посварити за мою неохайність і зовнішній
вигляд. Моє обурення матір’ю почалося ще в Москві, але коли ми
поїхали до Норвегії, залишивши батька працювати далі, воно до-
сягло свого апогею. Я впевнена, що того літа моя похмурість і мов-
чазне несприйняття матері позначилися на рішенні батьків повер-
нути мене до вашингтонської школи-інтернату при Національному
соборі. Я погодилася, хвилюючись, що після життя у Португалії та
Москві зовсім втрачу свою американську ідентичність. «Я майже не
знаю, як виглядає Америка», — скаржилася я.
Мене відправили до Америки першим можливим рейсом.
У Північному морі ще плавали німецькі міни, тому наш норвезь-
кий лайнер супроводжував тральщик 42, що переповнювало мене
відчуттями гордості й тривоги водночас. Але, як завжди, я не була
спроможна вербалізувати свій страх. Мама, яка того дня була осо-
бливо вишукана у своєму темно-синьому платті з мереживним
комірцем, відвезла мене в порт Осло, щоб посадити на корабель.
На мене несподівано накотилась хвиля болю від розлуки. Мама
ж поспішала: «Я не зможу чекати, доки корабель відійде. У мене
обід із другом». Я помітила чоловіка, що стояв біля неї. Вочевидь,
її елегантне вбрання було призначене не для мене. Після сухого по-
цілунку вона зникла з незнайомцем.
Інші пасажири з палуби махали й кричали щось своїм рідним,
я ж стояла сама зі сльозами на щоках. Нарешті я зосередилася на
симпатичній жінці й енергійно махала їй рукою, аж поки корабель
повільно рушив і обличчя проводжатих розмилися в повітрі.
Цей перший повоєнний корабель із Норвегії був переповне-
ний. Мене помістили в каюту з дружиною норвезького диплома-
та, яка їхала до свого чоловіка у Сполучені Штати. Роздратована
Тральщик — спеціальний корабель, що шукає і знищує морські міни, а

42
також проводить інші кораблі через мінні загороди.
76
небажаною тринадцятирічною попутницею, дружніх почуттів до

мене вона не виявляла. Під час нашої другої ночі в морі я пішла
перевдягатися і, будучи занадто сором’язливою, замкнула двері на
ключ, аби вона не побачила мене голою. Потім я залізла в ліжко,
забувши відімкнути їх. Вранці мені розповіли, як моя сусідка по
каюті активно стукала в двері, як тарабанив по них стюард, як мо-
ряк спускався з верхньої палуби на канаті й стукав в ілюмінатор
нашої каюти, як капітан давав гучний сигнал, щоб розбудити мене.
Але я міцно спала й не чула всього цього галасу. Розплющивши очі
наступного ранку, я, шокована, побачила порожнє сусіднє ліжко.
У мене душа в п’яти пішла від усвідомлення того, що сталося. Вся
в холодному поту, я поклала собі на голову подушку й лежала в очі-
куванні свого кінця. Сусідка, яка без теплої піжами провела холод-
ну ніч у неопалюваній каюті, повернулася й виказала мені все, що
думала: «Як можна бути такою дурепою й замкнути двері? Про що
ти думала?!». Я не могла пояснити. Тепер усі на судні знали про
мене. Весело ж розпочався мій вояж!
Хоча матуся витрачала купу грошей на дорогий і модний одяг,
мого гардеробу це, на жаль, не стосувалося. Окрім іншого, мене
примушували носити ненависні бабські панталони з резинками на
ногах. Я знала, що в Америці так не носять. Я дуже виросла, в мене
округлилися груди і я хотіла носити бюстгальтер. Мама ж протес-
тувала: «Тобі лише тринадцять. У цьому віці бюстгальтери не но-
сять!». Але я відчувала ще більшу потребу в ньому, коли вдягала її
улюблені призбирані на грудях плаття, які ще більше підкреслюва-
ли мої нові лінії.
За кілька днів після початку подорожі у мене майнула геніальна
думка. А що, як просто позбутися цього одягу? Я запропонувала
стюарду забрати його для своїх дітей, але, на моє здивування, він не
зацікавився. Я відчувала, що сусідка по каюті скаже те саме. Одно-
го дня перед сутінками, коли більшість пасажирів пішла вечеряти,
я прокралася на задню палубу з валізкою, витягла з неї свої речі й
викинула весь комплект за борт. Я сподівалася, що всі такі нелюбі
моєму серцю речі одразу підуть на дно Атлантики, але, на мій жах,
цього не сталося. Навпаки! Весь цей ненависний набір білизни
77
й іншого барахла розплився в усій красі перед очима пасажирів.

Я швиденько повернулася назад до каюти, очікуючи ще однієї ти-
ради, але якимось дивом ніхто не помітив мої «викидони».
На горизонті, тим часом, замаячіла ще одна криза. Мама за-
була дати мені з собою довідку про щеплення, й це лише посилило
мої негативні почуття до неї. Один із пасажирів сказав, що без цієї
довідки прикордонники мене не пропустять і що мене, ймовірно,
на кілька тижнів перевезуть на острів Елліс 43. У мене навіть у голо-
ві запаморочилося від такої перспективи. Я розповіла про ці побо-
ювання друзям своїх батьків, які тим самим кораблем поверталися
до Америки з цілою зграєю дітей, і вони запропонували мені ви-
йти з корабля разом із ними, припустивши, що ніхто не рахувати-
ме кількість довідок про щеплення. Так і сталося, але через усі ці
зайві нерви я кілька ночей не могла спати.
Нарешті корабель прибув до Нью-Йорка, де мене зустріла се-
стра Грейс і відвезла до вже знайомого будинку в Нью-Джерсі, де
Грейс досі працювала помічницею психічнохворої багатійки. «Ой,
яка у тебе легка валіза! — мовила вона. Грейс була ще більше вра-
жена, коли відкрила її. — Невже мама відправила тебе через океан
без одягу?». «Так, — пробурмотіла я, усвідомлюючи, що кажу не-
правду. — Я дуже виросла».
Наступного дня сестра Грейс повела мене в Сірз 44 купити но-
вий гардероб перед моїм поверненням до восьмого класу школи
при Національному соборі.
43
Острів Елліс (Ellis Island) — острів у гирлі річки Гудзон у бухті Нью-Йор-
ка, найбільший пункт прийому емігрантів до США між 1892–1954 роками.
44
Сірз (Sears) — відома мережа гіпермаркетів одягу та інших товарів, засно-
вана у США наприкінці 19 століття.
78
Розділ 3
Американська освіта
П очаток нового, 1946-го академічного року ознаменував-

ся піком дипломатичної кар’єри мого батька, але моє життя пішло
по низхідній. Після повернення з Москви батька призначили пер-
шим штатським викладачем Національної військової академії 45.
Знаходилася вона на військовій базі Форт Макнейр у південно-за-
хідному районі Вашингтона. Я щойно закінчила бідний на події
восьмий клас школи при Національному соборі, де ми, дівчата,
знайшли тимчасовий притулок через життєві обставини.
Наступного ж року, з причин скоріше фінансових, батьки
забрали мене звідти й записали до дев’ятого класу великої дер-
жавної школи Еліс Діл, розташованої за кілька миль від Форту
Макнейр. Зі школи мене забирав військовий автобус й одразу віз
додому, тож можливості спілкуватися з однокласниками після
уроків у мене не було.
Гасло нашої школи — «Еліс Діл — ваша щаслива доля» —
мене не стосувалося. Вперше за своє життя мені випало навчати-
ся в школі для дівчат і хлопців. Я підростала із сестрою (наш брат
на той час іще не народився), й тому представники чоловічої статі
були для мене наче істоти з іншої планети. Я й гадки не мала, як
і про що з ними говорити. У класі на той час уже сформувалися
сталі групи за інтересами, і новачків до них не приймали. Навіть
спортивні команди були переважно закриті для мене. Я ніколи не
45
Національна військова академія (National War College) — вищий військо-
вий навчальний заклад Збройних сил США, складова частина Національного
університету оборони США. Заснований у 1946 році.
79
грала в американські види спорту, й через те жодна з команд не ці-

кавилася моєю кандидатурою. Тому я сконцентрувалася на стріль-
бі з лука, де конкуренція була мінімальною, і невдовзі обклеїла
стіни своєї кімнати різними грамотами за зразкове потрапляння в
яблучко. Шкода лише, що яблучка ці були не тими, що треба.
Першою проблемою був мій гардероб. Тоді носили вузькі до-
вгі спідниці, білі шкарпетки й мокасини, але мама наполягала на
спідниці у клітинку, кольорових шкарпетках і туфлях на шнурках.
У такому одязі я звертала на себе увагу, але небажану. Всі спроби
переконати матусю в протилежному закінчувалися словами: «Але
інші дівчата виглядають жахливо у цих дивних спідницях! Тобі ли-
чить!». На жаль, від її думки було мало втіхи, адже свою іншість і
непопулярність я відчувала одразу, щойно заходила до класу.
Попередні роки шкільного й домашнього навчання в Порту-
галії, школі № 131 у Москві та інтернаті при Національному собо-
рі були слабкою підготовкою до Еліс Діл. Над моєю головою про-
літали жарти й смачні коментарі, щоразу посилюючи моє відчуття
меншовартості й розумової відсталості. Думаю, найбільшу роль у
цій ізоляції відіграло те, що всі мої однокласники жили в околиці
Клівленд-парк і спілкувалися разом після уроків.
На базі Форт Макнейр ми жили по вулиці Дженералз Роу у
двохсотрічному цегляному будинку з білими колонами. Перед ним
простягалося поле, де свого часу повісили співучасників убивства
Авраама Лінкольна 46. Таких однакових будинків було чотирнад-
цять: у дванадцяти жили генерали зі своїми родинами, в одно-
му — адмірал, ще в одному — Кеннани. Помешкання цілком
подобалося моїй мамі, адже військові передбачили для нас служ-
Шістнадцятий президент США Авраам Лінкольн був убитий актором

46
Джоном Вілксом Бутом у ложі театру Форда 14 квітня 1865 року. Поліція вия-

вила місце, де переховувався Джон Бут, і застрелила його під час спроби арешту.
Згодом були виявлені й заарештовані інші співучасники заколоту проти пре-
зидента Лінкольна та членів його уряду. Суд над заколотниками — Льюїсом
Пауеллом, Джорджем Атзеродтом, Мері Сурратт і Девідом Херольдом — за-
вершився 30 червня 1865 року. Усі вони були страчені через повішання 7 лип-
ня 1865 року.
80
ницю. Мені ж не залишалося нічого кращого, як гратися з дітьми

військових. Після Другої світової війни минуло всього два роки,
до того ж більшість офіцерів була десь далеко, керуючи воєнними
операціями в різних куточках світу. Їхні діти часто переїжджали
з місця на місце й виховувалися матусями. Можливо, брак бать-
ківської уваги у поєднанні з елітарним статусом і перетворили цих
дітей на маленьких мерзотників.
Лідеркою однієї з банд була дівчина на умовне ім’я Джойс. Зірка
шкільного автобуса, вона завжди сиділа на його останньому сидінні
в оточенні своїх численних прихильниць, жодна з яких не розмовля-
ла зі мною. Я ж сиділа сама, біля входу. Одного ранку, на моє велике
здивування, Джойс сіла поруч зі мною. «Що ти тут робиш?» — за-
питала вона. Я відповіла, що мій батько викладає у Військовій ака-
демії. «Знаєш, ми тут з дівчатами інколи збираємося. Може, при-
єднаєшся до нас завтра? Мого батька звуть Травіс, і наш будинок за
три від вашого». Одержати таку пропозицію після повної ізоляції у
школі та в автобусі? У мене аж крила виросли! Коли я розповіла про
це мамі, здається, навіть вона була задоволена.
Коли я прийшла до будинку Джойс, то побачила дівчат з авто-
буса — ту саму групу підтримки. Джойс оголосила, що ми йдемо
до клубу офіцерів. «А нам туди можна?» — непевно запитала я,
але та лише криво посміхнулася: «Думаєш, вони не пустять доньку
генерала?».
У другій половині дня клуб був напівпорожнім. Нас із поди-
вом зустріли декілька призовників, але Джойс виявилася права —
на двері нам не вказали. Ми розсілися за барною стійкою й замови-
ли кока-колу, записавши все на рахунок чийогось батька. Моя мама
не дозволяла пити солодкі газовані напої, і я ще ніколи не сиділа
за барною стійкою, тож попервах увесь цей гламур здавався мені
дуже веселим. Коли ж вони запропонували випробувати новачка й
зачинити його на кілька годин в кухонному ліфті, я зрозуміла, що
членство в елітному клубі не варте ціни, яку за нього треба запла-
тити, й тихенько пішла.
Проте найгірші моменти навчання в Еліс Діл були пов’язані з
танцювальними вечірками, які влаштовувалися останньої п’ятниці
81
кожного місяця. Не піти на них було б чимось нечуваним. За тиж-

день до очікуваного дня однокласниці починали пліткувати про
те, які светри вони вдягнуть, які зачіски зроблять і, найголовніше,
хто з хлопців запросить їх до танцю. У спортзалі, прикрашеному
паперовими гірляндами й надувними кульками, з одного боку роз-
сідалися хлопці — просто красені зі щойно вимитим й акуратно
зачесаним назад волоссям. Із другого боку перешіптувалися та збу-
джено сміялися дівчата, такі собі хмаринки з ангори, всі з хвости-
ками на резинках, що пасували до їхніх светрів.
Я очікувала, що всі будуть танцювати разом, але ні, дівчину
мали запросити. Коли вмикалася музика, на нас починала повіль-
но рухатися шеренга хлопців. Хтось запрошував дівчину праворуч
від мене, хтось — ліворуч, я ж сиділа й далі сама, вся стиснута, хо-
ваючи очі та намагаючись якомога менше дивитися на інших.
Інколи можна було тихенько зникнути в туалетній кімнаті, але,
зрозуміло, ховатися там увесь час я не могла. Нарешті світло вими-
кали й звучали перші акорди «Добраніч, Ірен». Тортури закінчу-
валися, й ми були вільні до наступного разу.
Коли я розповіла мамі, колись першій красуні свого кла-
су, що мене не запрошують до танцю, вона відповіла: «Тобі не
обов’язково туди ходити». Але я знала, що моя відсутність зро-
бить із мене ще більшого аутсайдера, і продовжувала ходити, без
надії сподіваючись на те, що одного вечора хтось-таки запросить
мене до танцю. Щомісяця я вбиралася на ці безкінечні вечірки,
вдягаючи щасливу маску й розігруючи радість від участі у них. Ве-
чірки кращими не стали, але Еліс Діл я врешті-решт закінчила.
Разом із канікулами прийшов час їхати на ферму. Мені випо-
внилося чотирнадцять років. Уже підліток, нещасна у школі, я
більше не захоплювалася її романтикою. Тепер ферма асоціювала-
ся лише з одним — працею, працею і ще раз працею. Дехто з друзів
поїхав відпочивати до заміських будинків, кататися на човнах або
грати в теніс. Ми ж були залучені до важкої фізичної праці.
Будинок був повністю відремонтований, але нам давали різні
завдання: прибирати, натирати і полірувати паркет, фарбувати ме-
блі в саду, підрізати кущі — і все це під пекучим пенсильванським
82
сонцем. У нас не було пральної машини, як і машини для сушін-

ня білизни або миття посуду. Кондиціонерів також не було. Я була
мрійливою дівчинкою, і навіть попри те, що інколи батьки підпла-
чували за значні завдання, я не вкладала своє серце у цю роботу.
Та й справді, кому б сподобалося підрізати кущі важкими ме-
талевими ножицями аж до болю в руках? Ще й коли вся спина мо-
кра, а над носом дзижчать комарі? Замість чистого й блискучого
норвезького моря тут ми плавали у брудній затоці, де я боялася во-
дяних змій. Білий слон зник. Будинок став ще однією прикметою
моєї іншості. Ох, як я мріяла, щоб у батьків був маленький будино-
чок біля моря! Звичайно, мої шкільні друзі говорили, як їм подо-
балося гостювати на нашій фермі. Проте мені здавалося, з їхнього
боку то був лише знак чемності.
Гості батьків також розсипалися компліментами, але я слухала
їхні гіперболи з підозрою й недовірою. Вони це й справді серйоз-
но? Пам’ятаю, як мама весело пропонувала: «Я тут подумала, чи
не пофарбувати нам сьогодні меблі у саду?». Ще й таким тоном,
наче це було найцікавіше заняття у світі, заради якого витончені
вашингтонці мали одразу підхопити пензлі й побігти фарбувати,
аж до опіків на руках.
Інколи були й перерви в роботі, й ми їздили на сусіднє озе-
ро або відвідували місцеві виставки коней та ярмарки у Йорку.
Якось, коли я ще була підлітком, мама взяла мене і наших гостей
на виставку гановерських коней 47. Ми придбали квитки у пере-
повнений глядачами звичайний сектор під відкритим сонцем. Ані
секунди не роздумуючи, мама повела нас до сусіднього сектора, де
був тент. Я почувала сильний дискомфорт, розуміючи, що квитки
до нього були значно дорожчими. Проте матуся була незворушна.
Коли з’явилися глядачі з квитками до зайнятої нами ложі, вона
встала й люб’язно з ними привіталася — так наче робила послугу,
звільняючи місця, за які вони заплатили. В її лексиконі слова «ви-
бачте» просто не було.
47
Гановерські коні — порода німецького походження, відома своїм атлетиз-
мом і красою. Широко використовується у класичних видах кінного триборства.
83
Проте ці екскурсії були слабкою компенсацією за всю нашу

фізичну працю. Я благала, аби мені дозволили поїхати до табору,
проте у відповідь звучало: «Навіщо? У нас є ферма!». Коли ж хо-
тіла знайти роботу, батьки казали, що я ще замала. Тож я продо-
вжувала тягати важку газонокосарку, боротися з ножицями для
підрізання кущів та полірувати паркет древньою машиною для на-
тирання підлоги, увесь час мріючи бути будь-де, аби подалі звідси.
Мама ж була завжди права.
Коли я закінчувала той нещасний дев’ятий клас в Еліс Діл,
контракт тата із Військовою академію добіг кінця і його перевели
до Державного департаменту, де він одержав вражаючу посаду го-
лови департаменту з планування політики 48. Ми знову переїхали,
цього разу на околицю Фоксхолл Віллідж, яка належала до освіт-
нього округу Вестерн Хай Скул Дистрикт. Здається, моїх батьків
зовсім не турбувало, що середня школа Еліс Діл належала до іншо-
го освітнього округу імені Вудро Вілсона. Я хотіла продовжити на-
вчання у старшій школі, куди б зі мною ходили учні з уже відомого
мені навчального округу, й навіть повірити не могла, що ми тепер
переїжджаємо. Тому я вчинила істерику зі сльозами й криками,
категорично заявивши, що не піду до старшої школи в окрузі Вес-
терн Хай. Ще одну нову школу я точно не витримаю.
Ця нетипова для мене емоційність так уразила моїх батьків,
що вони зателефонували до відділу освіти, який і віднайшов рі-
шення. Школа в окрузі Вестерн Хай, на відміну від школи в окрузі
Вудро Вілсона, не пропонувала занять із крою та шиття. Якби ці
предмети мали для мене якесь особливе значення, скажімо, якби я
хотіла стати дизайнером одягу, тоді мені могли б надати спеціаль-
ний дозвіл відвідувати школу в окрузі Вудро Вілсона. Їхати до неї
Департамент планування політики (Policy planning department) — новий

48
спеціальний відділ Державного департаменту США, відкритий у 1947 році на

прохання державного секретаря Джорджа Маршалла. Департамент виконував
функції аналітичного центру й готував незалежні аналітичні дослідження для
державного секретаря. Джорджа Кеннана було призначено першим керівником
цього департаменту, який розробив відомий План Маршалла. Кеннан займав
посаду керівника Департаменту планування політики до 1949 року.
84
було довше, але навіть одна автобусна пересадка, поколоті голками

пальці та безкінечне підрубування тканини здавалися мені малою
платою.
Старша школа в окрузі Вудро Вілсона була значним поліпшен-
ням, порівняно з Еліс Діл. Я подружилася з умотивованими учня-
ми, які планували вступати до коледжу, й обрала дисципліни, що їх
читали вимогливі вчителі. Я також долучилася до команди хокею
на траві й почала так швидко бігати від воріт до воріт, що невдовзі
стала капітаном команди. Пам’ятаю, з якою величезною гордістю
я нашивала відповідну літеру на свою футболку. Але нагадування
про мою «іншість» все ж траплялися. Я була єдиною дівчиною,
яку жодного разу не запросили на чай із членкинями шкільного
жіночого товариства, і ця «відзнака» була зі мною надовго.
Я також відшукала Господа. У ті роки мої батьки не ходили до
церкви, тож, гадаю, певну роль у пошуках шляху до Бога мали віді-
грати великі дози молитви та читання церковних текстів, які були
частиною навчальної програми у школі-інтернаті для дівчат при
Національному соборі.
Незалежно від того, ходили мої батьки до церкви чи ні, я ви-
рішила, що маю знайти релігію. Мені завжди важко давалася кон-
цепція Святого Духа, тому спочатку я вирішила навернутися до
іудаїзму. У найближчій синагозі на мене чекав досить прохолодний
прийом, тож певний час я розмірковувала про католицизм і навіть
відвідала кілька служб. Проте, коли я довідалася про список кни-
жок, заборонених католицькою церквою, швидко зрозуміла, що це
також не для мене.
Згодом я дізналася про молодіжну групу TUXIS, кредо якої
було «Навчу тебе й мене служити Богові» 49 Група відкрилась у
Конгрегаційній церкві неподалік від дому й поєднувала молитву
із соціальною роботою. Я записалася разом із моєю новою най-
49
Рух TUXIS (You and I Training for Service Through Christ) просувався ка-
надійськими протестантськими церквами і був схожий на рух скаутів, але
поєднував соціальну активність з ученням про Христа. Рух набув великої по-
пулярності у Північній Америці у 1920–30-х роках, але майже зник наприкін-
ці 1970-х.
85
кращою подругою Шейлою. Батьки спостерігали за всіма моїми

релігійними пошуками з повним збентеженням і подивом. Коли я
вирішила хреститися в Конгрегаційній церкві, вони відмовилися
взяти участь у церемонії хрещення, заявивши, що мають їхати на
ферму. За відсутності батьків мене посадили поруч із родиною свя-
щеника на центральних стільцях, що було для мене великою честю.
Проте, коли вони запитали, а де ж, власне, поділися мої батьки, я
вся аж стислася зсередини. «Тато й мама далеко за містом, — мо-
вила я, але, наче юна дипломатка, додала: — І вони дуже сумують,
що не можуть бути тут». Ніхто так і не дізнався, що батьки були
всього за дев’яносто миль. Так TUXIS став центром мого соціаль-
ного життя.
Я завжди хотіла бути драматичною акторкою і навіть спробу-
вала себе в шкільному театрі. Того року ми ставили «Як важливо
бути серйозним» Оскара Вайлда. Коли мені запропонували роль
леді Брекнелл, я швидко побігла додому поділитися з мамою до-
брими новинами. «І чого це вони тебе обрали?» — запитала вона
зі щирим здивуванням. Але навіть її холодна реакція не затьмари-
ла моєї радості. Я гратиму на сцені! Леді Брекнелл була ключовою
роллю. Мої батьки дуже любили театр і прийшли на прем’єру. На-
ступного ж дня мама приголомшила мене своїм вироком: «Ти так
погано грала! На тебе просто боляче було дивитися!». Усі мої мрії
про театр були розбиті вщент. Відтоді я бралася лише за безсловес-
них персонажів.
Відносини з мамою часом поліпшувалися, часом пом’якшува
лися, але ніколи не були добрими. У нашій родині, яка постійно
переїжджала з місця на місце, вона відповідала за встановлення
порядку і підтримання домашнього укладу. Їй вдавалося зорганізу-
вати наші переїзди без якихось надзвичайних зусиль, тож я проки-
далася у новому будинку із добре знайомими диванами, столами і
стільцями. Єдиним елементом, який заважав її планам, була я. Моя
емоційність і підліткова неохайність постійно дратували її, тож,
можливо, саме тому вона так жорстоко реагувала на мій ентузіазм.
Пізніше, на додачу до всього, вона ще й завагітніла, і це лише по-
силило напруженість у наших стосунках.
86
Це було навесні мого другого року в старшій школі. Мама зу-

пинила мене у вітальні: «Сідай, Грейс. Я маю сказати тобі щось
важливе. — Я всілася, впевнена, що зараз мене знову будуть за
щось лаяти. — У мене буде дитина».
Я ще глибше стиснулась у кріслі. «Не може бути, — відповіла
я. — Ти, мабуть, помилилася». Я мала на увазі, що вона застара,
аби мати дітей, але мама зрозуміла мої слова як натяк на їхню з та-
том неспроможність зробити правильні розрахунки й уникнути
небажаної вагітності. Мама швидко встала і вийшла. Я була при-
голомшена. Ніхто з мам моїх друзів не збирався мати дитину. Чому
ми знову мали бути іншими?
Коли я пішла до одинадцятого класу, ми переїхали до малень-
кого білого будинку в колоніальному стилі в околиці Клівленд-
парк, що в освітньому окрузі Вудро Вілсона. Коли в листопаді на-
родився мій брат Крістофер, з нами поселилася його няня. Тепер
усе оберталося навколо малюка, і мені приділяли ще менше уваги.
Попри народження брата, мама залишила всіх нас і поїхала ката-
тися на лижах із компанією друзів. Як завжди, я жила з образою
в серці. Чому інші мами їздили у відпустку зі своїми родинами, а
наша завжди їздила без нас?
Пригоди поміж ділом

Мій вибір коледжу був не дуже продуманим. Мамі, яка навіть
не закінчила старшої школи, було байдуже. Батько також проявляв
мало інтересу: вступити до його альма-матер, Прінстону, я не мо-
гла, адже він тоді був виключно чоловічим бастіоном. Спочатку я
обрала коледж Міддлбарі 50 у Вермонті. Іноземні мови, катання на
лижах, кампус, де навчалися і дівчата, і хлопці, — що могло бути
краще?
Одного весняного ранку, ще коли ми вчилися у школі Вілсон
Хай, моя подруга Шейла збуджено прошепотіла до мене у коридо-
50
Коледж Міддлбарі (Middlebury College) — перший приватний гуманітар-
ний коледж у штаті Вермонт, заснований у містечку Міддлбарі у 1800 році.
87
рі: «Піди зателефонуй мамі. Я щойно говорила з моєю. Прийшов

лист із Міддлбарі. Мене взяли!». Я зателефонувала, але мами не
було й слухавку зняла няня Крістофера, росіянка за походженням.
Ламаною англійською вона зачитала: «З сумом повідомляємо,
що...». Я була вражена і дві години ридала у жіночій вбиральні.
Як це могло статися? Я ж добре вчилася, була членом Національної
спілки відмінників освіти! 51
На щастя, у мене був другий вибір. Влітку 1949 року мама взя-
ла мене в гості до своїх друзів, родини Портерів, на острів Грейт
Спрус Хед 52 у штаті Мейн. Рідко мені випадала можливість бути
запрошеною до таких подорожей. Свіже здорове повітря, скеляс-
те узбережжя з видом на океан нагадали мені про Норвегію. Було
відчуття, наче я приїхала додому. Я не лише закохалась у цей ост-
рів, але й захопилася романтичним темноволосим Бебо, першо-
курсником Гарвардського університету, який був кузеном одного
з Портерів. Разом із ним ми прогулювалися, ходили плавати, а по-
тім на вершині одного з пагорбів він мене поцілував. О Боже, мій
перший поцілунок! Упродовж кількох місяців я переживала цю
хвилюючу мить. Якось ми сиділи з ним на пірсі, щасливо дригаю-
чи ногами. Вдивляючись в океан, ми побилися об заклад про час,
коли мав приплисти поштовий корабель. У разі програшу я мала
подати документи до коледжу Редкліфф 53. Я програла й мала ви-
конати обіцянку. Після моєї провальної спроби вступити до Мід-
51
Національна спілка відмінників освіти (National Honor Society) — загаль-
нонаціональна спілка учнів старших класів США, членство в якій надається на
підставі показників академічної успішності, лідерського потенціалу, волонтер-
ської діяльності та морально-етичних рис характеру учня. Організацію засну-
вали у 1921 році рішенням Національної асоціації директорів середніх шкіл
США.
52
Оригінальна назва Great Spruce Head Island.
53
Коледж Редкліфф (Radcliffe College) — гуманітарний коледж для жінок у
Кембриджі, штат Массачусетс, заснований у 1879 році. Діяв як університет-су-
путник Гарвардського університету, де довгий час навчалися лише чоловіки.
Коледж приймав високоінтелектуальних, незалежних і освічених дівчат, а
з 1963 року почав видавати своїм випускницям подвійний диплом про закін-
чення Гарварду та Редкліффу. Коледж остаточно став частиною Гарвардського
88
длбері ніхто й не очікував (а я й поготів!) одержати повідомлення

про моє зарахування до Редкліффу. Пізніше я любила розповідати,
як потрапила туди на спір.
Того року, коли я пішла до Редкліффу, моя родина переїхала до
Прінстона, штат Нью-Джерсі. Батько став науковцем у незалежно-
му дослідному центрі Інституту стратегічних досліджень, де, окрім
інших, працювали такі генії, як Альберт Ейнштейн 54 та Роберт
Оппенгеймер 55.
Редкліфф змінив мене і моє життя. У Вілсоні я була сором’яз
ливою, зануреною в себе дівчиною з браком соціальних навичок.
Хоча мій літній роман з Бебо якось згаснув у прохолодному пові-
трі Кембриджу, в Гарварді та Редкліффі, де співвідношення дівчат
до хлопців було один до п’яти, нормальне спілкування з хлопцями
й активне соціальне життя не становили жодних труднощів. Курси
з культурної антропології та інтелектуальної історії відкрили для
мене нові горизонти. Я також записалася на інтенсив російської,
бо, на свій сором, майже забула цю мову.
Життя поза лекційними аудиторіями було не менш насиченим.
Я почала те, що стало життєвою звичкою: хапатися з ентузіазмом,
а часом і з недостатньою підготовкою, за різні можливості набути
нового досвіду. Я завжди була на десять кроків попереду себе самої.
На першому курсі я записалася на лижну поїздку до Вермонту,
організовану для студентів Гарварду та Редкліффу, які мали серед-
ній рівень підготовки катання на гірських лижах. Останнього разу
я стояла на лижах у шість років, катаючись із дідусем ще в Нор-
вегії, але залишила цей факт поза увагою організаторів. Офіційно
університету в 1999 році, після підписання у 1977 році первинного протоколу

про наміри щодо об’єднання двох закладів в одну освітню установу.
54
Альберт Ейнштейн уперше відвідав Прінстонський університет
у 1921 році, за рік до того, як одержав Нобелівську премію з фізики. Після своєї
жорсткої критики нацизму й переїзду з Німеччини до США у 1933 році Ейн-
штейн одразу одержав посаду у прінстонському Інституті стратегічних дослід-
жень, де пропрацював двадцять два роки до своєї смерті в 1955 році.
55
Роберт Оппенгеймер (Robert Oppenheimer) — американський фізик, член
Національної академії наук США, розробник ядерної зброї.
89
всі їхали заради свіжого повітря та занять спортом, але насправді

дівчата з Редкліффу ставили собі за мету ближче познайомитись
із хлопцями з Гарварду. Наша команда лижниць зібралася перед
редкліффським гуртожитком о п’ятій ранку, і, тремтячи від холо-
ду, сіла в груповий автобус до Стоу 56. Всередині я запримітила
кількох вартих уваги кандидатів. Наступного дня у підйомнику я
сіла поруч із гарвардським красенем Спенсером, розмірковуючи,
що все, здається, йде за планом. Так і було, аж доки ми доїхали до
верхів’я гори і я глянула вниз на крутий спуск.
Мій попутник, очевидно, був досвідченим лижником. Я ж уза-
галі не мала досвіду з’їжджання з гір. «Прошу, ти перша», — за-
пропонував Спенсер.
«Ой ні, давай ти! Покажеш шлях, а я за тобою!» — відповіла
я з награною бравадою.
Чітко й елегантно Спенсер почав спуск і швидко розтанув у
повітрі. Я ж стояла, відчуваючи слабкість у ногах, розмірковуючи,
що робити далі. Розум підказував, що сила гравітації сама понесе
моє тіло донизу, якщо я поставлю лижі прямо в напрямку спуску.
Найгірше, що могло статися зі мною, це падіння в пухнастий білий
сніг. Я почала спускатися, рухаючись дедалі швидше й швидше, на
секунду щаслива від ейфорії, а за мить уже не на жарт налякана.
Ще секунда — і я летіла із заліпленими снігом очима, аж доки на-
скочила на невидиму перешкоду й упала, зробивши сальто в пові-
трі. У сніговому заметі поруч зі мною стирчала лижа — як печаль-
на ознака цього катастрофічного фіаско. Інша лижа продовжувала
свій самотній спуск у вільному польоті. Трішки заскочена, якимось
дивом я не зазнала жодних травм. Коли мене прийшли рятувати, я
із соромом прийняла похвалу за мужність і наступного дня записа-
лася на курси лижників-початківців. Спенсера я більше не бачила.
Схожий початок мала й моя коротка кар’єра офіціантки. Під
час навчання в Редкліффі мені завжди були потрібні гроші — то
на нове пальто, то на магнітолу або на ще одну лижну подорож.
Завдяки своїм лижним курортам містечко Стоу (Stowe) у штаті Вермонт

56
здобуло славу лижної столиці американського Сходу.
90
В оголошенні про роботу для студентів зазначалося, що «досвід-

чені офіціантки» можуть заробити вдвічі більше, ніж доглядаль-
ниці за дітьми. Розмірковуючи, що життя за кордоном, де у нас
завжди були кухарка й служниця, можна зарахувати як «досвід»,
я записалася й миттєво одержала роботу. На мій сором, агенція з
працевлаштування видала мені чорне платтячко, білий накрохма-
лений фартух і, що найгірше, маленьку білу шапочку у вигляді ко-
рони на голові. Хутко вдягнувши своє поношене синє пальтечко,
я тишком-нишком вийшла з гуртожитку, ховаючись від очей своїх
однокурсниць.
Працювати я мала на обідній вечірці в родині Патнемів, які
жили в Кембриджі в одному з великих дерев’яних будинків вік
торіанської доби. Пані Патнем показала, де знаходилася велика
старовинна кухня, представила мене бувалій ірландській кухарці
Бріджет і попросила сервірувати стіл на дванадцять осіб. Мені зда-
валося, що я зробила все добре, аж доки Бріджет вказала на від-
сутні на столі солянки та перечниці, свічки, серветки та десертні
виделки. Доки я повільно розбиралася з усім цим на незнайомій
кухні, до неї навшпиньках зайшов худорлявий нервовий чоловік,
який виявився містером Патнемом. Моєму здивуванню не було
меж, адже він був удвічі меншим за свою величезну дружину. Міс-
тер Патнем підкрався до кухонної шафи, дістав із неї арахісове мас-
ло й почав по ложечці вкладати собі до рота заборонену насолоду
та ще так, наче одержував від того еротичне задоволення. Раптом
почулися чиїсь кроки, і він тихенько втік. Завдяки підтримці Брі-
джет я якось пережила цей перший обід і невдовзі мене покликали
знову. Вдруге все пішло за тим самим сценарієм — кухня, арахісове
масло тощо. Але тепер у мене було відчуття, що ми троє сформува-
ли якесь таємне коло.
Під час наступного візиту я обходила обідній стіл, накладаю-
чи зелений горошок на тарілки гостей із важкої срібної чаші, аж
раптом почула, як один з гостей почав розповідати анекдот про
Чарльза Болена, якого я знала просто як дядька Чарльза ще з ро-
ків, коли він працював із моїм татом у посольстві в Москві. Я була
прямо-таки заворожена. Повністю сфокусована на розмові, я про-
91
довжувала намотувати кроки навколо столу, пропонуючи гостям

більше й більше горошку, гадки не маючи про те, що всім уже й так
вдосталь. Мене гукнули, і я побачила, як пані Патнем очима, наче
семафорами, подавала мені сигнали з іншого краю столу. «Цього
вже досить, Грейс», — сказала вона голосно з акцентом, характер-
ним для вищого класу Східного узбережжя. А щойно гості піш-
ли, мене звільнили. Здається, я обійшла стіл чотири рази. Так моя
кар’єра офіціантки й завершилася. Плаття, шапочку і фартух я по-
вернула швидко і з великим полегшенням.
На першому курсі в Редкліффі я прочитала оголошення про
англомовну літню школу в Університеті Осло. Вона була ідеаль-
ним варіантом для мене. Там я могла більше дізнатися про мамину
батьківщину, вдосконалити свою норвезьку та знову розмовляти
з бабусею й дідусем, які взагалі не говорили англійською. Дивно,
але мама не підтримала моїх планів. Гору взяв тато, бо завжди ві-
рив у цінність освіти. Батьки сплатили за моє навчання, але мама,
яка контролювала сімейний бюджет, відімстила, виділивши мені
навіть менший прожитковий мінімум.
На пароплаві Ставенгерфйорд, що відплив із Нью-Йорка до
Осло, я зустріла інших учасників цієї літньої програми, переважно
студентів коледжу Святого Олафа з Міннесоти 57. Вони були до-
брозичливими, але входили до товариства закритого типу. Мій
норвезько-американський досвід дуже різнився від їхнього й не
кваліфікував мене членкинею їхньої групи. Тому я поселилася
з двома іншими аутсайдерками: екзотичною брюнеткою Бетсі з
Північної Кароліни та веселою рудою Сарою з Коннектикуту.
Академічні вимоги були необтяжливими. Ми відвідували дві пари
на день — з норвезької історії та норвезької культури. Я сумлінно
вчила норвезьку в лінгафонному кабінеті, але решту дня проводи-
ла разом зі своїми співмешканками. Ми відвідали музей вікінгів,
музей «Кон-Тікі», музей Едварда Мунка та лижний трамплін в
Гольменколлені. Парк скульптур Вігеланда, з його зухвалими голи-
57
Коледж Святого Олафа (St. Olaf College) — приватний коледж у Мінне-
соті, заснований групою норвезьких пасторів та фермерів у 1874 році.
92
ми тілами, здався нам чимось дуже незвичним. Після завершення

культурної програми ми провели багато часу, підписуючи листівки
друзям, у сподіванні вразити їх нашим світсько-інтелектуальним
життям і сміливістю думки.
Бетсі й Сара вирішили, що довершити наш досвід мала поїзд-
ка до Копенгагена, і я радо пристала на цю пропозицію. У жодної
з нас не було достатньо грошей, але Сарі спало на думку, що ми мо-
гли б їх заробити. Гуртожиток літньої школи не мав пральні, тож
ми вирішили запропонувати хлопцям випрасувати їхні сорочки.
Ми звернулися до директора з проханням видати нам праски й
гладильні дошки, і він, дещо вражений, видав нам дві праски і дві
дошки. Свій маленький бізнес ми відкрили прямо в кімнаті гурто-
житку. Результат перевершив усі наші очікування. Хлопці вишику-
валися в чергу, але не так заради випрасуваних сорочок, як заради
спілкування з Бетсі та Сарою.
Спаливши не одну сорочку, ми, нарешті, навчилися прасувати
й заробили на дорогу до Копенгагена автостопом. Бетсі поїхала
потягом. Дозволу в батьків ми не питали, адже знали, що вони б не
підтримали цю затію.
Двоє хлопців запропонували поїхати з нами, аби про всяк ви-
падок нас захистити. Один з них, Джим, був щирим симпатиком
Сари. Його друг, радикальний соціаліст Сем, був чорношкірим
студентом-магістром, якого я вперше бачила. У свої дитячі роки
в Норвегії, Португалії, Росії та Німеччині, а також у США, де я
навчалась у школах лише для білих 58, я ніколи не мала друзів ін-
шої раси, не кажучи вже про досвід спільних подорожей із ними.
Ми вирішили розбитися на групи й спочатку доїхати до шведсько-
го міста Мальме, переночувати у молодіжному хостелі, а потім
58
Довгий час в американських школах діяв принцип сегрегації — дис-
кримінації афроамериканців шляхом учинення різних соціальних перепон —
від роздільного навчання і виховання до розмежування посадкових зон у гро-
мадському транспорті. Сегрегацію в освіті було офіційно скасовано в 1954 році
після рішення Верховного суду США у справі «Олівер Браун та інші проти
Ради з освіти». Суд визнав, що сегреговане навчання білих та чорношкірих уч-
нів суперечило Конституції США.
93
продовжити подорож до Копенгагена автостопом. Руде волосся

Сари слугувало сигнальним вогнем для водіїв, тож вони із Джи-
мом зупинили машину майже одразу. Нам із Семом довелося чека-
ти довше. Доїхавши до Мальме, ми одразу відшукали молодіжний
хостел, але Джима і Сари там не знайшли.
Сему на той час уже було двадцять вісім років, і він одразу
почав командувати. Хлопець запропонував скласти наші ресурси
докупи й наказав мені віддати йому свої важко зароблені гроші.
По-дурному слухняна, я вручила гроші йому, залишивши собі не-
значний резерв. За моїм припущенням, Сара і Джим могли поїха-
ти прямо до Копенгагена, але Джим відкинув цю думку: «Ні, —
сказав він, — ми домовились зустрітися в Мальме, і Джим ніколи
б без нас не поїхав. Мабуть, вони ще в дорозі».
Наступного дня, гуляючи по Мальме, він примусив мене зу-
пиняти кожного перехожого й своєю ламаною норвезькою пи-
тати: «Вибачте, ви не бачили двох американців — руду дівчину і
хлопця?». Для сором’язливої дівчини чіплятися до незнайомців
просто на вулиці було схоже на тортури, тим більше що мої запи-
тання часто викликали повне здивування, а часом і сміх. Ми про-
довжували свої безрезультатні пошуки упродовж трьох днів, під
час яких Сем активно читав мені лекції про соціалізм. На момент,
коли триденний ліміт перебування в студентському хостелі було
вичерпано, я почала тихо ненавидіти його за грубі манери та шеф-
ство наді мною. Cем відшукав житло в рамках нашого бюджету —
дуже скромний готельчик за п’ять кілометрів від Мальме. У ньому
було лише дві вільні суміжні кімнати: аби потрапити з коридору
до моєї, спочатку треба було пройти через кімнату Сема. В якийсь
момент мені здалося, що він почав якось дивно дивитися на мене.
Почуваючись як у пастці, я вирішила тікати. Переконана, що Сем
не поверне мені мої гроші, я розраховувала, що схованої суми ви-
стачить бодай на потяг до Копенгагена.
Прийшла ніч, і ми влаштувалися в наших окремих кімнатах.
Із нерозпакованими речами я лежала на ліжку із розплющеними
очима до четвертої ранку, аж доки глибоке посопування Сема пе-
реконало мене, що він спить. Із завмерлим у грудях серцем я на-
94
вшпиньки вийшла з його кімнати зі своєю важкою валізою. Сем не

прокинувся. Довгим шляхом до міста один зі співчутливих водіїв
підвіз мене до вокзалу. Придбавши квиток, я залишилася з двад-
цятьма п’ятьма центами. Потім сіла на лавку і ще три години че-
кала на перший потяг. Увесь цей час я страшенно переживала, аби
Сем не прокинувся й не чкурнув мене шукати.
На останні копійки в Копенгагені я придбала квиток на авто-
бус і поїхала до найближчого молодіжного хостелу, де й зустріла
Джима і Сару. Як я й передбачала, їх підвезли прямо до Данії. Піс-
ля двох щасливих днів із ними я поїхала до Крістіансанна. Бачити
Сема я більше не могла. Коли я розповіла батькам про нашу подо-
рож автостопом, вони так розлютилися, що я швиденько замов-
кла. Про те, що Сем був чорношкірим, вони так і не дізналися.
95
Розділ 4
Крок за кроком
Н а третьому курсі Редкліффу мама повідомила з подивом у

голосі: «Нас покликали на бал до британського посольства у Ва-
шингтоні з нагоди коронації королеви Єлизавети. І тебе запроси-
ли також. Навіть не можу уявити, з якого це дива?».
Мене ще ніколи не запрошували з батьками на вашингтонські
прийоми, адже на момент переїзду до столиці я була школяркою.
Мама повела мене до комісійної крамниці, де за п’ять доларів при-
дбала мені жовте вечірнє плаття з тюлевою спідницею. Воно зда-
валося мені приголомшливим. З Прінстона до Вашингтона ми
доїхали машиною і зупинились у дуже приємних друзів моїх бать-
ків — Поллі та Френка Візнерів59. Як тоді часто бувало, прийом у
посольстві розпочинався досить пізно, о дев’ятій годині, але батьки
взяли мене із собою на вечерю, яку Візнери організували у своєму
шикарному будинку в Джоржтауні 60. Мене мав супроводжувати
59
Між 1948 та 1951 роками Френк Візнер (Frank Wisner) працював у Дер-
жавному департаменті, а у 1951 році став заступником директора ЦРУ. Покін-
чив життя самогубством у 1965 році. Їхній будинок у Вашингтоні був відомим
центром світського життя, його часто відвідували сенатори та люди мистецтва.
У 1965 році Поллі Візнер (Polly Wisner) очолила Клуб друзів Кеннеді-центру й
відповідала за його фандрейзингові кампанії. Вона також фінансово допомагала
кільком вашингтонським музеям і театрам.
60
Джоржтаун — історична околиця Вашингтона, місцезнаходження відо-
мого Джоржтаунського університету. Район відомий своїми фешенебельними
будинками, дорогими ресторанами та бутиковими крамницями. У Джоржтауні
знаходяться посольства кількох держав світу, зокрема й посольство України.
97
відомий і набагато старший за мене журналіст Джо Алсоп 61, зна-

ний своїм чорним гумором, дотепністю та сильними політичними
поглядами. Він відверто сумував поруч із такою скромною і недо-
свідченою супутницею, як я, тому весь вечір розмовляв із жінкою з
протилежного боку.
Діставшись до розкішного британського посольства на Масса-
чусетс-авеню, батьки одразу пішли танцювати. Я лишилася стояти
сама, наче жердина в жовтому тюлі. Роздивившись елегантних жі-
нок, які танцювали навколо мене, я відчула себе не в своїй тарілці, і
раптом усвідомила, що плаття, яке здалося мені таким милим, кра-
ще б пасувало для шкільного випускного. Нарешті тато прийшов
мені на допомогу: «Ти ж тут нікого не знаєш, правда? Зараз по-
дивимося. А, ось цей молодий сенатор із Массачусетсу». Батько
узяв мене за руку й підвів до молодого й гарного світловолосого
чоловіка. «Сенаторе Кеннеді, дозвольте представити Вам мою до-
чку Грейс. Вона студентка Редкліффу». Тато лишив нас удвох, і се-
натор усміхнувся.
Я знала, що мала щось сказати, але мені бракувало навичок
світської розмови. Ясна річ, навчаючись у Массачусетсі, я мала б
знати про сенатора Кеннеді, але, на свій сором, я знала рівно ніц.
Сильний бостонський акцент нагадав, що він був ірландцем. Ба-
гато студентів ірландського походження вчились у Бостонському
коледжі. «О, — нарешті мовила я. — Ви, мабуть, навчалися в Бос-
тонському коледжі?». Повисла довга пауза, й сенатор холодно від-
повів: «Ні, я був у Гарварді». Усвідомивши свою жахливу помил-
ку, я стояла мовчки, не знаючи, як вирулити з цього глухого кута.
Але ситуацію він виправив сам, запропонувавши вийти в сад і десь
сісти. Дещо здивована бажанням йти до саду просто посеред балу,
я підтюпцем пішла слідом.
Щойно ми сіли за столик, як нас помітив Джо Алсоп. Цього
разу він аж підстрибнув від щастя, побачивши мене. Алсоп щойно
Джо Алсоп (Joe Alsop, 1910–1989) — відомий американський журналіст,
61
який був особливо впливовим у Вашингтоні упродовж 1945–1960 років. Алсоп

писав на тему міжнародної політики і згодом став близьким другом та впливо-
вим радником президента Джона Кеннеді.
98
повернувся з Гарварду, де як член університетської наглядової ради

обирав наступника Джеймса Конанта 62. Колишній президент
ішов з посади, але ім’я його наступника ще не оголосили.
«То що, Джо, — в’їдливо запитав сенатор, — ну-бо, розкажи,
кого ви обрали?».
«Одного облізлого кота з іще більш задрипаної бочки», — те-
атрально відповів Джо. Він мав на увазі Натана П’юсі 63 з Епплто-
на, штат Вісконсин.
У мене аж у вухах задзвеніло. «Боже, це й справді доросла роз-
мова! Невже я все це чую?» — подумала я. Цієї хвилини до саду
зайшла висока розкішна дама, вдягнена у щільне, по фігурі, довге
сатинове плаття. Красуня сіла біля сенатора, і я помітила, як вона
тихенько поклала руку йому на коліно. Святих винось! Так от, зна-
чить, що роблять дорослі? Решта вечора промайнула, як у тумані.
Але те жовте плаття я більше ніколи не вдягала.
Сім років по тому, коли я вже була одружена з С. К. Маклат-
чі 64, політичним оглядачем газети Сакраменто Бі, й жила з ним
62
Джеймс Б. Конант (James B. Conant, 1893–1978) — американський хімік,
президент Гарвардського університету, сприяв його активному розвитку впро-
довж 1933–1953 років. Пізніше був призначений першим послом Сполучених
Штатів у Західній Німеччині.
63
Натан П’юсі (Nathan Pusey, 1907–2001) — двадцять четвертий президент
Гарвардського університету, займав посаду з 1953 до 1971 року. П’юсі радикаль-
но змінив процес зарахування нових студентів до Гарварду, зробивши універ-
ситет менш елітарним і відкритішим для випускників державних шкіл. Тепер
аплікантів зараховували за результатами відкритого стандартизованого оці-
нювання — екзамену SAT. П’юсі також уславився своїми успішними фандрей-
зинговими кампаніями, що зміцнили позиції закладу. В 1965 році ендавмент
Гарварду досяг 1 мільярда доларів. У 1971 році П’юсі став другим президентом
фундації Ендрю Меллона в Нью-Йорку.
64
С. К. (Сі Кей) Макклатчі (Charles Kenny McClatchy, 1927–1989) — аме-
риканський журналіст, у 1979–1989 роках президент каліфорнійської компанії
McClatchy Newspapers, яка випускала газети у штатах Каліфорнія, Вашингтон та
Аляска. У 1953–1955 роках працював репортером газети The Washington Post.
Був одружений із Грейс Кеннан Варнеке з 1958 по 1968 рік. Онук C. K. Мак-
клатчі-старшого, колишнього редактора газети The Sacramento Bee і засновника
компанії McClatchy Newspapers.
99
і нашим першим сином Чарльзом на півночі Каліфорнії, стався

такий випадок. Увечері чоловік прийшов з роботи і повідомив,
що наступного ранку до Сакраменто в рамках початку своєї пре-
зидентської кампанії прилетить сенатор Кеннеді. «Хочеш поїха-
ти зі мною до аеропорту?» — «Звичайно, так!». Тож наступного
ранку приблизно тридцять осіб чекали під холодним вітром при-
землення маленького приватного літака.
Із нього вийшов легко впізнаваний сенатор, а за ним ще шес-
теро чи семеро чоловіків. Кеннеді підійшов до нашої групи і, не-
забутньо всміхаючись, обійшов усіх по черзі, потискаючи кожно-
му руку й обмінюючись кількома фразами. Коли дійшла черга до
мене, він зупинився. Після секундної паузи Кеннеді тицьнув паль-
цем у мій бік: «Я тебе пам’ятаю! Ми зустрілись у Вашингтоні, на
балу в честь коронації королеви Єлизавети». Я зашарілася від дис-
комфорту зайвої уваги. С. К. був уражений. Тоді я ще не знала, що
то був початок зв’язку з родиною Кеннеді, який триватиме багато
років.
Донька посла
Навесні на другому курсі в Редкліффі у мене з’явився справ-
жній бойфренд. Ми познайомилися завдяки листам. Я постійно
писала листи й відправляла їх негайно, щойно ставила крапку.
Якось дорогою до найближчої поштової скриньки мені трапилася
дуже поважна пара, яка шукала гуртожиток Moors Hall. Шляхом
до нього ми розговорилися, і я повідала їм, що вчу російську. «Не-
вже? Наш син Лі також! — відповіли вони. — У вас багато спіль-
ного. Будь ласка, заходь до нас у вівторок на келих вина. Нас звуть
Менлі й Дженет Хадсон» 65.
65
Менлі Хадсон (Manley Hudson; 1998–1960) — американський юрист,
спеціаліст з міжнародного права. Був суддею Постійної палати міжнародного
правосуддя. На честь Хадсона Американська асоціація міжнародного права за-
снувала спеціальну медаль. Був професором Гарвардського університету. Двічі
номінований на Нобелівську премію миру. Був радником юридичних департа-
ментів Ліги націй та Державного департаменту США.
100
Тож у вівторок, вдягнута у своє найкраще блакитне плаття, я

пішла до їхнього великого старовинного кембриджського будинку.
Це була моя перша коктейльна вечірка.
Двері відчинив Лі — блондин скандинавського типу з блакит-
ними очима, які сяяли, коли він усміхався. Він одразу ангажував
мене до розмови, й ми швидко знайшли спільну мову завдяки обо-
пільній любові до літератури та природи. Він також говорив росій-
ською та французькою й також жив за кордоном, коли його батько,
професор Гарварду, працював суддею Постійної палати міжнарод-
ного правосуддя в Гаазі 66. Того вечора й упродовж усього часу,
що ми були разом, Лі носив елегантні, добре випрасувані сорочки
компанії Brooks Brothers. Він мав витончені манери, шарм і розум.
У мене з’явився герой для поклоніння.
Ми почали зустрічатися й невдовзі, завдяки старанням Лі, ви-
робили власну, сповнену літературних алюзій, мову спілкування.
Нашим улюбленим письменником був Набоков, з усіх творів яко-
го ми особливо цінували мемуари «Пам’ять, говори». У цьому
творі письменних описав своє дитинство в дореволюційній Росії.
Ми любили послуговуватися особливою, зрозумілою лише нам
двом, набоковською лексикою на кшталт: «Лише глянь, на ній це
сяюче плаття». У компанії друзів ми любили пустити їм пил в очі,
звертаючись одне до одного російською. Тож дуже швидко Лі став
моїм кавалером номером один, і ми почали бачитися частіше.
Мій і його батько були визначними діячами у своїх сферах.
Вони обоє походили із Середнього Заходу: мій тато — з Мілуо-
кі, його — із Сент-Пітерсу в Міссурі. Менлі О. Хадсон, почесний
професор Гарвардської школи права, був двічі номінований на Но-
белівську премію миру. Він був маленького зросту, мав характер-
66
Постійна палата міжнародного правосуддя — The Permanent Court of
International Justice — працювала з 1922 по 1946 рік як постійно діючий судо-
вий орган при Лізі Націй. Рішення про її існування було прийняте на Паризькій
мирній конференції 1919–1920 років. Палата складалася з 15 суддів, які обира-
лися на 9 років Радою і Асамблеєю Ліги Націй. Рішенням Ліги Націй від 18 квіт-
ня 1946 року Палата і Ліга були ліквідовані й переформатовані на Міжнародний
Суд (International Court of Justice) та Організацію Об’єднаних Націй.
101
ний акцент представника Середнього Заходу і вже помітну лисину,

проте хоч би де він зв’явився, завжди ставав центром уваги. Лі та
я повсякчас прагнули відповідати очікуванням своїх батьків і дуже
боялися не виправдати сподівань, які вони на нас покладали.
У грудні зателефонувала мама: «У мене важливі новини.
Батька призначили американським послом у Радянському Союзі.
Ми переїжджаємо до Москви». На практиці це означало, що наш
будинок у Прінстоні йшов під оренду, Джонні до закінчення на-
вчального року мала пожити з друзями нашої сім’ї, а в мене біль-
ше не було домівки для повернення. Та, попри все, я була в захва-
ті! 2 квітня 1952 року мама, тато і я зустрілись у Вашингтоні на
церемонії прийняття присяги. Це був перший офіційний захід, у
якому мені випала честь брати участь. На фотографії, пізніше над-
рукованій газетою The Washington Post, у мене погляд, наче в по-
лохливого звіра, — такий серйозний, зосереджений. Мама ж ви-
глядає природно чарівною. На підписі під світлиною нас поміняли
місцями. Я, на своє розчарування, була пані Кеннан, а мама, їй на
радість, була Грейс. Це було для мене вдвічі принизливо, адже на
той час мама була вже сильно вагітною, і цей факт фотограф делі-
катно приховав.
Уведення батька в ранг посла стало початком мого пожиттє-
вого звання його доньки. «Дозвольте представити вам Грейс Кен-
нан, доньку Джоржа Кеннана, голови відділу політичного плану-
вання Державного департаменту». Тато щойно написав статтю,
опубліковану журналом Foreign Affairs, яку, на вимогу Державного
департаменту, мав підписати інкогніто як «Містер Ікс» 67. Попри
це, його авторство щодо цієї статті було швидко з’ясоване. Мої
друзі-інтелектуали, аби показати власну обізнаність з її змістом,
часто називали мене «Міс Ікс». Цю статтю, де батько описав полі-
тику стримування Радянського Союзу, пізніше передрукував жур-
нал LIFE, і вона стала ще відомішою. Соромно зізнатися, але тоді
67
Згадана стаття Кеннана у виданні Foreign Affairs мала назву «Витоки ра-
дянської поведінки». Вона поклала початок гарячим інтелектуальним дебатам
про Холодну війну та політику США щодо Радянського Союзу.
102
я навіть не ознайомилася з цим відомим текстом, втім, звернення

«Міс Ікс» мені дуже подобалося.
Моїй мамі йшов сорок перший рік, тож через убозтво тогочас-
них радянських лікарень батьки вирішили не народжувати в Росії.
На початку травня батько поїхав до Москви сам, а мама разом із
трирічним Крістофером вирушила до Бонна, в Німеччину, де й
очікувала народження малюка.
Чергова вагітність мами мене знову збентежила. Як можна
бути вагітною, маючи доньку на другому курсі? У жодної з моїх
однокурсниць не було вагітної мами. Друзі визнавали, що це було
дивним, але сороміцьку складову — факт продовження статевих
стосунків між моїми батьками — обговорювати вголос ніхто не на-
важувався.
Якось я приїхала до гуртожитку Briggs Hall після доволі драма-
тичної суботньої прогулянки до Марблхеду 68. Того дня нашу яхту
ледь не перевернув величезний кит, що пропливав повз. Дівчина-
телеграфістка вручила мені телеграму. Жовтий папірець сповістив,
що в Бонні народилася моя сестра Венді Антонія. Навіть таку но-
вину батьки не повідомляли телефоном. Мені завжди здавалося,
що поведінка величезного кита мала і якийсь космічний зв’язок із
народженням Венді. Вона теж була неймовірна.
Удвох із Джонні ми сіли на пароплав і попрямували до Бреме-
на, потім потягом доїхали до Бонна. Разом із мамою, Крістофером
та Венді нас п’ятьох доставили з Берліна до Москви на американ-
ському державному літаку. Дорогою із Шереметьєво до резиденції
ми розглядали вражаюче величезні рекламні щити. У Радянському
Союзі, де все належало державі, маркетингові меседжі були над-
звичайно прості: «Пийте молоко. Їжте хліб. Зберігайте гроші в
Ощадкасі».
Ми поселились у Спасо Хаусі, будинку на п’ятдесят кімнат, який
до революції належав цукровому магнатові 69, а зараз і досі слугує
68
Марблхед (Marblehead) — мальовниче містечко у штаті Массачусетс на уз-
бережжі Атлантичного океану. Центр каякінгу, риболовлі та яхтингу.
69
Тут, очевидно, помилка авторки, адже будинок належав не цукровому
магнатові, а текстильному підприємцю Миколі Второву.
103
резиденцією американського посла в Москві. Колись, у 1933 році,

коли дипломатичні відносини між США та Радянським Союзом
щойно відновилися, батько був зовсім молодим співробітником
Держдепу й допомагав облаштовувати цей будинок.
У центрі будівлі була величезна мармурова бальна зала. Всі
спальні на другому поверсі виходили на велику балюстраду, з якої й
відкривався вид на цю головну парадну залу. З балюстради було лег-
ко спостерігати за всім, що відбувалося внизу. В будинку працювали
дворецький, кухар, няня та кілька прибиральниць — нам і пальцем
не треба було ворушити. На кухню, як і до кількох кімнат у підвалі
та мезоніні, ми навіть не заходили. Якось зранку, вийшовши з кім-
нати, я натрапила на швачку. Вся у фалдах шовкових портьєр, вона
зосереджено працювала на машинці Зінґер. Я й гадки не мала про її
існування. Проте Джонні у Спасо Хаусі не подобалося, й на літо її
відправили до Норвегії побачитися з дідусем та бабусею.
На мою велику радість, я навіть одержала роботу в американ-
ському посольстві. Зранку я друкувала вхідні телеграми, а ввечері
працювала асистенткою відділу протоколу. Студентка Редкліффу
та ще й донька посла?! Звісно, про протокол я знала все!
Працювати із вхідними телеграмами мені дуже подобалося.
Вони надходили зашифрованими з усього світу. Їх розшифровува-
ли й давали мені на друк. Я відчувала прямий зв’язок з усіма гло-
бальними кризами в режимі реального часу.
Але робота у відділі протоколу була чимось зовсім іншим.
Я ставила ініціали на візитівках усіх посольських дипломатів і
надсилала їх одним комплектом до різних посольств. Ініціали ста-
вилися відповідно до нагоди — національного свята чи то якоїсь
іншої особливої оказії. Коли влітку померла Ева Перон, на кожній
картці, які надсилалися до аргентинського посольства, треба було
писати «pc», що означало «pour condoler» 70.
Коли до Москви приїхав новий посол Ефіопії, я звернулася
за порадою до своєї попередниці, яка тепер виконувала іншу ро-
боту в посольстві. «Пошукай у файлах, знайди стандартний текст
70
Pour condoler (фр.) — наші співчуття.
104
відповідного листа, надрукуй копію, а потім відправ на підпис по-

слу», — сказала вона мені. Я діяла за інструкціями. Лише потім
дізналася, що посол Ефіопії неочікувано приїхав до посольства
задля зустрічі з моїм батьком. Виявилося, що у файлах зберігало-
ся два типи вітальних листів — для країн, з якими у США були
дружні відносини, і для тих, з якими вони були прохолодними.
Перший із них писався від першої особи й завершувався фразою
«з нетерпінням чекаю на продовження плідних відносин, які за-
вжди існували між нашими країнами». Другий тип листів писався
від третьої особи й не містив цього заключного речення. Не поін-
формована про різницю, я відправила новому ефіопському послу
варіант номер два.
Тож уряд Ефіопії вирішив, що Америка розриває з Ефіопією
дружні відносини, й наказав своєму послу негайно зустрітися з по-
слом США та висловити своє занепокоєння різкою зміною кур-
су. Швидко з’ясували, що цей образливий для уряду Ефіопії лист
підготувала саме я, і батько попросив свого заступника, радника
Еліма О’Шогнессі, звільнити мене від обов’язків у відділі протоко-
лу. Мене відрядили до посольської бібліотеки, де в другій половині
дня я заповнювала книжкові картки. Поважна місія для доньки
амбасадора!
Влітку 1952 року Сполучені Штати були активно залучені в
Корейську війну 71, і Москва вщерть була обклеєна антиамерикан-
ськими плакатами із зображеннями злого американського солдата,
який разом зі смертоносними мікробами вчепився в руку нещас-
ної кореянки. Але, навіть попри загострення відносин, Москва
того літа була чарівна. Троянди квітли буйним цвітом, парки були
заповнені відпочивальниками, усі смакували морозивом і насоло-
джувались чудовою погодою. Я затоваришувала з молодими спів-
робітниками посольств Великої Британії та Нідерландів, і після
71
Корейська війна 1950–1953 років — збройний конфлікт між Корейською
Народно-Демократичною Республікою та Південною Кореєю. Цей конфлікт
часів Холодної війни розглядався як опосередкована війна між США та ООН з
південного боку та Народно-визвольною армією Китаю і Військово-повітряни-
ми силами Радянського Союзу — з північного.
105
роботи ми часто виходили погуляти в парку культури й відпочин-

ку та з’їсти по порції пломбіру. Сидіти на траві було заборонено.
Проте можна було їздити в короткі подорожі. Іноземцям не до-
зволялося виїжджати з Москви далі двадцяти п’яти миль. Однією
з дозволених екскурсій була річкова прогулянка теплоходом, униз
по річці Москві, уздовж новозбудованого каналу Волга–Дон. Єди-
ною метою всієї прогулянки було побачити пам’ятник Сталіну.
Під час цих екскурсій ми могли крадькома спілкуватися з місцеви-
ми пасажирами. «Звідки ви?» — питали вони. Коли ми відпові-
дали, то тихо чули у відповідь: «Вітаємо. Ми раді, що ви приїхали
до нашої країни». Ці дружні реакції виявлялися всупереч ворожій
офіційній пропаганді, тож кожна розмова мала свій шарм і при-
смак якоїсь контрабанди.
Через місяць після нашого поселення в Москві, як ми й домов-
лялися, приїхав Лі. Він прилетів на тиждень прямо із Женеви, де від-
почивала його родина. Візит Лі, який ми так планували у травні, у
серпні виглядав зовсім по-іншому. Тепер я працювала в посольстві й
товаришувала з новою групою старших за мене дипломатів. Я запи-
тала маму, чи не варто все скасувати, але та запротестувала: «Ти не
можеш вказати комусь на двері після того, як уже його запросила.
Ти маєш бути привітна й виказувати радість від цієї зустрічі». Коли
приїхав Лі, в мене з’явилося відчуття, наче він молодший за мене.
Його одяг компанії Brooks Brothers тепер виглядав недоречним, а лі-
тературних алюзій шукати було дедалі важче... Одно слово, все якось
змінилося. Я рахувала дні до його від’їзду.
Це була ера Сталіна, тож у Москві ми постійно натикалися на
жорсткі реалії радянського життя.
Поза межами Спасо Хаусу й американського посольства за
моїм батьком постійно ходили вдягнені у цивільне п’ятеро офіцерів
КДБ. Цих «янголів-охоронців» призначив радянський уряд задля
«захисту». Якщо батько виходив прогулятися, два офіцери йшли з
боків, один — позаду, а ще двоє тихо їхали неподалік у машині.
Одного вечора ми з батьками пішли на чеховську п’єсу «Дядя
Ваня». «Янголи» традиційно зігнали зі своїх місць п’ятьох гляда-
чів, які мали квитки у ряду за нашими спинами. Коли їм наказали
106
звільнити місця, люди тихо встали й, не протестуючи, вийшли із

зали. Під час першої перерви біля мене сів молодий чоловік і за-
вів розмову. Я дізналася, що він студент Московського державного
університету. Вже під час другої перерви я збентежено помітила,
як люди в сірому із закам’янілими обличчями виштовхали студен-
та з театру. Батькові було так шкода всіх позбавлених права диви-
тися п’єсу, що більше до театру ми не ходили.
Наприкінці літа мої нові друзі пропонували мені лишитися в
Москві й не повертатися до Редкліффу. «Подумай, це унікальна
можливість для тебе, ти завжди можеш повернутися до навчання
через рік», — переконував мене працівник британського посоль-
ства на ім’я Робін. Спокуса залишитися була сильною, але тоді, у
двадцять років, важливішим для мене було завершити університет
разом зі своїми однокурсницями. Проте я все ж таки змінилася.
Світ тепер видавався мені значно більшим, ніж місто Кембридж у
штаті Массачусетс.
Персона нон ґрата

Повернення до Редкліффу після стрімкої інтенсивної москов-
ської атмосфери було як повернення з космосу. В моїй свідомості
ще стояли образи Кремля, і під їхнім впливом я вирішила розірва-
ти стосунки з Лі ще до початку нового академічного року, аби по-
вністю зосередитися на навчанні. Я пішла поговорити з ним про це
у будинку його батьків. У вітальні, набравши повні легені повітря, я
випалила: «Думаю, нам не варто більше зустрічатися. Ми ще дуже
молоді». Лі не сперечався, та одразу пригрозив звести рахунки з
життям. Його реакція злякала мене. Відчуваючи величезну відпові-
дальність за нього, я була дуже збентежена. Мабуть, він каже це, бо
дуже мене любить. Так сильно, що не може жити без мене! Проте
я не була готова до такої сильної відданості, ми розсталися, і я по-
чала зустрічатися з іншими хлопцями, насолоджуючись гірськими
лижами, джазовими клубами й аматорськими театрами.
Від початку першого семестру пройшло лише кілька тижнів,
як одного вечора, весело розмовляючи зі своїм супутником доро-
107
гою на один із концертів у Бостоні, я раптом почула пронизливий

крик продавця газет. Моє вухо зафіксувало лише слово «Москва».
Взявши супутника за рукав, я попросила: «Зачекай хвилину, я маю
дізнатися, про що він говорить». Підійшовши до кіоску, де хло-
пець перед стосом вечірніх газет активно розмахував однією з них
у повітрі, я чітко розчула зміст його виголошеного з характерним
бостонським акцентом повідомлення: «Купуйте газети! Купуйте
газети! Посла Кеннана вигнали з Москви!».
Заскочена такими новинами, я почала швидко гортати газетні
сторінки, але у номері повідомлялося лише про те, що радянський
лідер Сталін оголосив мого батька персоною нон ґрата. Що відбу-
валося?! Я побігла до найближчого телефону й набрала гуртожи-
ток, але для мене не залишили жодних повідомлень. Як це могло
статися?! На концерті я сиділа, не чувши й ноти. Мій мозок усе не
міг заспокоїтися, на душі була лише тривога. Що ж могло піти не
так, та ще й так швидко?! «Персона нон ґрата» — це сильне зви-
нувачення! Лише по обіді наступного дня я одержала татову теле-
граму з Женеви, якою він підтвердив новину. Повідомлення було
коротким, але батько інформував, що мама з маленькими дітьми
залишить Москву і приєднається до нього в Німеччині.
Ранкові газети, наче з почуття жалю до мене, надрукували
більше деталей, даючи змогу скласти картину докупи. Факти були
простими, історія поза кадром — набагато складніша. 19 верес-
ня 1952 року батько вилетів із Москви американським літаком,
який мав доправити його на конференцію НАТО в Лондоні. До-
рогою туди передбачалася зупинка в Берліні. В ті часи кожне слово
з Москви являло собою новину само по собі, тож німці організу-
вали прес-конференцію в аеропорту. Наприкінці заходу молодий
журналіст запитав батька про його життя у Москві. Розчарований
атмосферою Холодної війни, що тоді панувала в столиці СРСР, а
також відсутністю будь-яких контактів із радянськими високопо-
садовцями та постійним стеженням за собою агентів КДБ, бать-
ко відповів, що життя у Москві нагадувало йому інтернування в
Бад-Наугаймі на початку Другої світової війни. Там він так само
утримувався під вартою разом з іншими американськими дипло-
108
матами і був ізольований від місцевого населення. Жодних інших

запитань не ставили.
Батько відвідав конференцію НАТО в Лондоні й уже повер-
тався назад через Німеччину. Але 26 вересня, ще до його повер-
нення до Москви, радянська офіційна газета Правда надрукувала
довгу статтю, яка жорстко розкритикувала мого батька. Його на-
звали «брехуном», який зробив «наклепницьку заяву». Ця во-
рожість, вочевидь, мала щось передвіщати, тож батько залишив-
ся у Західній Європі й тим часом провідав мою сестру Джоан,
яка навчалась у приватній школі у Швейцарії. А вже за тиждень
співробітник американського консульства вручив батькові офіцій-
не повідомлення, в якому зазначалося, що, беручи до уваги події
в аеропорту Темпельгоф, радянський уряд «вважає пана Кеннана
персоною нон ґрата та вимагає його негайного звільнення з посади
посла Сполучених Штатів Америки в Радянському Союзі» 72.
Тобто офіційною причиною видворення мого батька було
його надзвичайно недипломатичне порівняння життя в Радян-
ському Союзі з життям у нацистській Німеччині. Я все ж не могла
зрозуміти, чому мій дорогий батько, якого я все життя обожнюва-
ла, вважала взірцем і дипломатом найвищого ґатунку, міг припус-
титися такого хибного кроку? Може, й справді його п’єдестал дав
тріщину? У моїй голові роїлося безліч запитань, які не мали від-
повідей, але знайти їх тут, в Кембриджі, було неможливо. Травма,
яку я переживала, посилювалася ще й через поведінку моїх друзів,
більшість із яких робила вигляд, наче нічого не сталося. Але було
очевидно, що їм соромно за мене. Я почувалася ізольованою через
те, що відбулося з моєю родиною.
Проголошення тепер уже колишнього посла Кеннана персо-
ною нон ґрата ставило умову його неповернення до Москви. Отже,
мама разом із малими дітьми залишилася без підтримки у радян-
ській столиці. Як я пізніше дізналася, від’їзд із Москви став для неї
ще тим незабутнім щасливим моментом, але, як завжди стримана,
вона ніколи про це не згадувала. Державний департамент повідо-
72
George F. Kennan, Memoirs, 1850–1963 (New York: Pantheon, 1983), 164.
109
мив їй новину про видворення батька ще до того, як вона потрапи-

ла до газет. До моменту оприлюднення цієї інформації вона про-
довжувала виконувати свої офіційні обов’язки, приймати гостей
на ділових ланчах та відвідувати офіційні вечірні прийоми. Після
оголошення новини їй дали лише три дні, щоб спакувати всі речі,
які наша родина тримала в цьому величезному будинку. Хоча їй і
допомагала няня, мама мала приділяти належну увагу чотиримі-
сячній Венді та вже майже чотирирічному Крістоферу.
Державному департаменту дозволили перевезти маму, дітей,
няню-данійку та всі речі Кеннанів до Німеччини окремим літаком.
Ці події розгортались у розпал Холодної війни, тож у московсько-
му аеропорту попрощатися зібрався весь дипломатичний корпус
західних країн та їхніх сателітів. Це було жестом підтримки мами
і публічним проявом протесту проти рішення радянського уряду
вигнати мого батька. Аби додати всій події ще більшої урочистості,
військові аташе різних країн приїхали до аеропорту при повному
параді, у золотих орденах та блискучих медалях.
Дороті Хессман, яка довгий час працювала секретарем мого
батька, пізніше надіслала мені до Редкліффу листа. У ньому вона
описала комічний випадок під час емоційної церемонії прощання.
У ті часи в аеропортах ще не було таких жорстких процедур безпе-
ки, тож делегації проводжаючих дозволили вийти на злітну смугу.
Усі чекали, доки до літака сідала родина і довантажували багаж.
Всі же піднялися на борт, а один із членів американського екіпа-
жу залишився перевірити справність двигунів. Сполучені Штати
та Радянський Союз тоді були фактично ворогами, тож представ-
ники Повітряних сил США мали обмаль досвіду в московських
аеропортах. Цей старший і помітно гладкий офіцер безумовно мав
високий ранг у Повітряних силах США. Коли двигуни завелися,
він дав сигнал подати йому трап для посадки у літак. «Ні, — від-
повів офіційний радянський представник, — трап дозволяється
подавати лише раз».
Час був злітати, але, вочевидь, літак не міг піднятися в небо
без офіцера своїх Повітряних сил. Американці знову звернулися з
проханням подати трап, і знову радянський офіцер, оточений ко-
110
легами-військовими із закам’янілими обличчями, відповів катего-

ричною відмовою. Безглуздість ситуації була очевидною, але як із
неї вийти?
Нарешті з літака на землю кинули трос, по якому нещасний
американець мав піднятися на борт, — завдання, вочевидь, не
з легких для товстенького офіцера. Зробивши численні оберти
навколо троса, він, нарешті, дотягнувся до вхідних дверей. Про-
щальна делегація, яка продовжувала стояти, спостерігаючи за цією
комедією, не витримала й вибухнула сміхом, що, звичайно, трішки
зменшило урочистість моменту, але й підкреслило ідіотизм радян-
ської бюрократії.
Коли пізнього листопада батьки нарешті повернулися з Ні-
меччини до Сполучених Штатів, батько розповів мені власну вер-
сію того, що сталося. Коли він давав той коментар в аеропорту, то
думав, що офіційна частина прес-конференції уже завершилася.
Він також підкреслив, що його останні слова були не для преси,
але, можливо, журналіст не розчув його зауваження через шум
двигунів.
Батькові також здавалося, що значну роль у рішенні Сталіна
видворити його з країни могла відіграти його унікальна роль нео-
фіційного лідера дипломатичного корпусу в Москві. Вільно роз-
мовляючи російською, батько дуже уважно читав радянську пресу
й записував інформацію на тисячах карток, педантично фіксуючи
своїм акуратним почерком будь-які деталі щодо місця перебуван-
ня або офіційних заяв усіх без винятку політичних та військових
лідерів країни. Ця система карток дозволяла батькові проводи-
ти логічні зв’язки між подіями й робити відповідні висновки на
основі своїх ретельних досліджень і надреальної інтуїції. Завдяки
таким якостям він здобув репутацію експерта, здатного робити
блискучі передбачення. Ретельно аналізуючи радянську пресу, він
розбирався у подіях краще за своїх колег-дипломатів, і тому вони
регулярно відвідували його в американському посольстві для кон-
сультацій перед відправленням відповідних звітів до дипломатич-
них відомств своїх країн. Машини послів інших держав було легко
ідентифікувати, адже на них завжди майоріли прапори країн, які
111
вони представляли. Тож розташовані прямо навпроти посольства

кремлівські специ безумовно помітили цей нескінченний потік і
зробили свої висновки. Батько був також переконаний, що Ста-
ліну дуже не сподобався його виступ перед святковим натовпом
навпроти брами до американського посольства в день оголошення
про завершення війни у травні 1945 року.
Але, на думку батька, останньою краплею могла бути його
роль у виявленні в посольстві підслухового пристрою, вмонтова-
ного КДБ у герб Сполучених Штатів 73. Співробітники посоль-
ства давно підозрювали, що «жучок» міг бути десь у вітальні на
другому поверсі Спасо Хаусу, адже там не так давно без нагляду
попрацювала радянська група мулярів. Велика мармурова зала на
першому поверсі була не найзатишнішим місцем для спілкування,
тому родина завжди збиралась у вітальні нагорі. Із Вашингтона ви-
кликали двох спеціалістів із прослуховування, створивши легенду,
що ті були комерсантами, торгівцями хутром. Один із розвідників
попросив батька зателефонувати своїй секретарці Дороті й по-
просити її підійти в резиденцію, де він мав надиктувати їй текст
депеші. Батько зробив це з неохотою, вважаючи себе дипломатом,
73
Операція з підслуховим пристроєм в американському посольстві увійшла
в історію міжнародного шпіонажу під назвою «Златоуст». У лютому 1945 року,
під час проведення історичної Кримської конференції Великої трійки, радянсь-
кі піонери запросили президента США Рузвельта та прем’єр-міністра Великої
Британії Черчилля відвідати табір Артек. На урочисту церемонію поїхав тодіш-
ній посол США Аверелл Гарріман, який дуже любив вироби з дерева. Знаючи
про це, радянська розвідка, під прямим керівництвом Сталіна і Берії, заздале-
гідь виготовила з дорогих сортів дерева герб США, куди й був умонтований
унікальний підслуховий пристрій. Коли під час виконання американського
гімну радянські піонери вручили герб послу Гарріману, він так розчулився, що
вирішив повісити його у своєму робочому кабінеті. Таким чином цей своєрід-
ний «троянський кінь» майже 8 років провисів у кабінеті посла, й радянська
розвідка мала змогу записувати всі розмови, що велися в його кабінеті. При-
стрій працював без елементів живлення і мав подвійну функцію радіоприймача
і радіопередавача. Він живився за рахунок сигналів, які одержував зі спеціальної
лабораторії, створеної КДБ у квартирі навпроти посольства. Західна розвідка
довго не могла розкрити таємницю цього пристрою, не маючи у себе відповід-
них аналогів.
112
а не актором у шпигунському трилері. Доки він надиктовував До-

роті текст старої телеграми, надісланої кількома тижнями раніше,
хлопцям вдалося відшукати в американському гербі, що висів на
стіні у вітальні, дуже маленький пристрій, пізніше описаний як то-
ненький олівчик. Його мікрофон слугував дистанційно керованим
радіопередавачем і радіотранслятором. Виявити цей пристрій ра-
ніше не вдавалося, адже КДБ знав, коли американці перевіряли
кімнату на наявність записувальних пристроїв, і одразу його від-
ключав. Маленький жучок технологічно перевищував усі аналоги,
що існували на той час в Америці. Коли я жила у Спасо Хаусі, мені
розповіли про прослуховування, але я дала клятву тримати цей се-
крет при собі, а відтак поклала цю інформацію в далекий куток на
поличці своєї свідомості.
Чого я не знала, так це того, що Держдеп попросив батька
заховати підслуховий пристрій у себе в кишені перед відльотом
із Москви до Лондона для участі у конференції НАТО. Як ди-
пломата його не могли обшукати. Тато переконав мене, що саме
цей гидкий маленький пристрій (нині експонат Міжнародного
музею шпигунства у Вашингтоні) коштував йому дипломатичної
кар’єри. Я була вражена тим, що його зобов’язали мовчати. Через
вісім років, але не раніше, з родини Кеннанів було знято будь-які
підозри — коли під час слухань в ООН посол США Генрі Кабот
Лодж 74 продемонстрував і пристрій, і герб, у якому він був захо-
ваний, як доказ радянської шпигунсько-розвідувальної діяльності.
Мої батьки та менші діти зустрілися в Німеччині, але одразу
повернутися додому їм не дозволили. Державний департамент по-
просив їх залишитися при американському консульстві в Бонні
аж до завершення виборчої кампанії листопада 1952 року 75. Ду-
74
Генрі Кабот Лодж молодший (Henry Cabot Lodge Jr., 1902–1985) — cена-
тор-республіканець від штату Массачусетс, дипломат. У 1960 році номінував-
ся на посаду віце-президента США разом із кандидатом на посаду президента
Річардом Ніксоном, який програв кандидату від демократичної партії Джону
Ф. Кеннеді. У 1953–1960 роках — посол США в ООН.
75
Президентські вибори в США 1952 року відбулися 4 листопада, і вони
вважаються одним із найдраматичніших періодів Холодної війни між США та
113
айт Ейзенхауер боровся за президентство з Едлаєм Стівенсоном.

Щоденник батька відображає його емоційний стан того періоду:
«Як тоді, так і зараз я не міг зрозуміти, яку додаткову загрозу для
долі демократичної партії могла створити моя присутність у краї-
ні, але я був настільки приголомшений усім, що сталося зі мною,
що не мав жодного бажання протестувати» 76. Батьки переїхали до
квартири, що належала уряду США.
У Редкліффі я дізнавалася про їхнє життя лише з газет або
фрагментів листів. Батьки досі вважали, що користуватися телефо-
ном треба лише у разі питань життя та смерті. Сам факт, що їм не
дозволяли повернутися додому, лише посилював моє відчуття со-
рому від усього, що відбувалося. Щойно здобувши певне визнання
як одна з Кеннанів, я раптом відчувала, що ця печальна розв’язка
згубить і мене.
Спочатку ще була надія на іншу посаду. Що два тижні газети
The New York Times або Washington Post друкували статті, в яких
робили припущення щодо наступного можливого призначення
мого батька. Кеннан їхав до Швейцарії, потім до Японії, потім
до Ізраїлю. Я мріяла, як кататимусь на лижах в Альпах, вчитиму
японську або побачу Мертве море. Можливо, державний секретар
Джон Фостер Даллес 77 боявся конкуренції і не хотів бачити батька
у Держдепі. Після трьох місяців тато був змушений подати у від-
ставку. Йому було лише сорок дев’ять років.
Наше майбутнє стало непевним і дещо тривожним. По-
перше, ми залишилися без доходів. Коли я заповнювала заявку
СРСР. Республіканський сенатор Реймонд Маккартні став головою сенатсь-

ких слухань щодо розслідування проникнення радянських шпигунів в уряд
США. Кандидат від республіканської партії Дуайт Ейзенхауер, який боровся
проти кандидата від демократичної партії Едлая Стівенсона, переміг на виборах
зі значним відривом від суперника.
76
Kennan, Memoirs, 1950–1963, стор. 168.
77
Джон Фостер Даллес (John Foster Dulles, 1888–1959) — був призначений
державним секретарем США у 1952 президентом Дуайтом Ейзенхауером. Увій-
шов в історію активним борцем проти Радянського Союзу, прихильником укрі-
плення НАТО. Подав у відставку в 1959 році через хворобу (рак) і того ж року
помер.
114
на редкліффську стипендію, то в графі «надходження» поставила

«нуль». На щастя, стипендію мені дали. Щоразу, приїжджаючи
додому, я бачила батька злим і роздратованим. Йому здавалося, що
його зрадив не лише Сталін, але й Державний департамент, яко-
му він віддав усе своє життя. Інколи в його голосі чулися сарказм і
невдоволення. Певний час мені було незручно за його жалість до
самого себе. Було боляче бачити його в такому стані, але говорити
про це з моїми друзями я не могла, це означало б зрадити батька.
Згодом він одержав пенсію за вислугу років, але життя нашої роди-
ни змінилося безповоротно. Я більше не була «донькою посла».
За той час, коли ми з Лі не були разом, я якось сходила по-
вечеряти з одним французом, і він поцілував мене на прощання
після того, як провів додому. Я чомусь вважала своїм обов’язком
розповісти про це Лі, адже ми знову почали зустрічатися. Він не-
приємно вразив мене своєю холодною та злою реакцією: «Як ти
могла!? Ти дозволила йому себе поцілувати, наче якась шльондра.
Ти нічим не краща за повію».
Я була вражена. А може, він правий? Як я могла дозволити цей
самовпевнений поцілунок?
Несправедлива критика Лі справила на мене дивний вплив.
Можливо, тоді, коли інші вважали мене доброю дівчиною, Лі мав
здатність бачити погану, легкодоступну, справжню мене? Я навіть
відчула щось на кшталт патетичної вдячності йому за те, що він був
готовий знову бачитися зі мною.
Невдовзі, на велику втіху нашим друзям, Лі та я знову стали па-
рою. Моя однокурсниця Таля казала, що ми пасували одне одному
й нагадували підставку для книг, яка симетрично підтримувала їх з
двох боків. І в мене, і в нього були сусіди по кімнаті, тому можли-
востей побути наодинці в нас було обмаль. Якщо ми й залишались
удвох, то у нього в кімнаті, в будинку його батьків, де під пильним
оком його високої, розумної мами наче готувалися до занять. Інтим
завжди ускладнювався через факт співмешканців, а якщо й трапляв-
ся, то супроводжувався почуттям провини та браком досвіду. Хоча
всіх моїх подружок цікавили питання сексуальних стосунків, ця
тема залишалася табу, й поговорити про це мені було ні з ким.
115
Хоча Лі і відкрив мені нові літературні горизонти, — так що

Толстой, Достоєвський і Тургенєв стали майже членами роди-
ни, — в інших питаннях він, навпаки, затискав моє «я».
Ідеалістка, завжди готова долучитися до різних місіонерських
програм, я відчувала, що мала покликання творити добро й допома-
гати збереженню миру. Я була головою університетської спілки United
Way 78, відповідала за дотримання правил безпеки в гуртожитку Briggs
Hall і навіть брала участь (хоча й невдало) в конкурсі на посаду пре-
зидента свого студентського курсу. Проте на третьому курсі моя ака-
демічна успішність погіршилася, а оцінки впали до «В» 79. Певна
іронія була в тому, що свою єдину «С» я одержала за курс російської
мови — настільки для мене простий, що я просто не вчилася.
Натомість я не могла натішитися, коли мене прийняли до пер-
шого ряду танцівниць редкліффської групи Drumbeats and Song,
яка виконувала канкан у стилі відомих Rockettes 80. Нарешті я одер-
жала можливість виступати на сцені! Але Лі не поділяв мого захо-
плення. «Як ти можеш виходити на сцену в цьому костюмі — про-
яві несмаку — й перед усіма дригати ногами? Чи ти уявляєш, який
дешевий у тебе вигляд? Мені соромно дивитися на тебе». Він та-
кож сварив мене за погані оцінки. Його критика залишала глибокі
рани, але, знову ж таки, я сприймала її як показник великої любові
до мене, ознаку того, що я йому не байдужа! Тому на останньому
курсі я почала старанно вчитися, закинула всі свої позашкільні
гуртки й одержала лише відмінні оцінки.
На момент, коли Лі запропонував одружитися, наші стосунки
були на низькій точці. Пропозиція руки та серця більше нагадувала
звичайну розмову. Він пояснив, що ми можемо заручитися, але одру-
78
United Way — благодійна організація, створена у США у 1887 році. Одна з
найбільших американських благодійних установ, що займала перші місця в рей-
тингах за рівнем підтримки населення.
79
В Америці система оцінювання передбачає оцінювання в межах: «А» —
відмінно, «В» — добре, «С» — задовільно; «D» — нижче задовільного,
«F» — незадовільно.
80
Rockettes — танцювальна група, заснована у 1925 році, яка славиться своїм
запальним виконанням канкану.
116
ження треба буде зачекати ще три роки, адже він навчався на юри-
дичному факультеті й готувався до кваліфікаційних іспитів, тож часу
на дружину в нього не буде. Він вручить мені родинний перстень на
знак заручин, щойно мама забере його після чищення. Я прийняла
цю не дуже романтичну пропозицію. Батьки також здавалися задо-
воленими, а я все ще дуже хотіла, аби вони були втішені мною.
Рік по тому, в 1954-му, батька запросили стати спеціальним гос-
тем на моєму випускному вечорі для виголошення наставницької
промови перед церемонією вручення дипломів. Як завжди, я почу-
валася дуже незатишно; щоразу, коли батько виступав у мене в шко-
лі, я боялася, що він скаже щось не те, або поставить мене у незручне
становище, або що я почую якийсь критичний коментар щодо нього
з вуст своїх однокласників. На випускних фотографіях, де я стою по-
руч із ним у своїй чорній мантії і квадратній шапочці, у мене серйоз-
ний, але щасливий вигляд. Я здобула диплом і я була заручена. Моє
майбутнє було визначене, або, як мінімум, здавалося мені таким.
Зламане майбутнє
До одруження з Лі я мала дбати про себе сама. Пошуки ро-
боти розтяглися на три місяці. Я вперто відмовлялася вступати на
рекомендовані всіма секретарські курси коледжу Кейті Гіббз 81, що
вчили стенографії, і не хотіла братися за різні пропоновані мені
вакансії друкарок. Упродовж цього економічно скрутного періо-
ду батьки підтримували мене маленькими кредитами, але з часом
ця фінансова допомога почала їх обтяжувати. Врешті цю ситуацію
вони розглядали як результат мого небажання йти працювати. Мій
борг зростав щомісяця, проте ощадливість ніколи не була моєю
81
Cекретарські курси Кетрін Гіббз (Katharine Gibbs secretarial school) — кур-
си, засновані у США в 1911 році. Були відомі надзвичайно високим рівнем
підготовки секретарів-референтів. Акцент робився не лише на стенографії та
машинописі, але й на організаційних навичках, дрес-коді, доброму володінні
англійською мовою та діловому етикеті. Вважається, що курси дали змогу ба-
гатьом жінкам розпочати незалежне професійне життя в діловому світі, де все
ще панували чоловіки.
117
сильною стороною. Упродовж наступних двох років кожен мій

лист до батьків починався із зазначення мого статусу неплатоспро-
можності. Всі нарешті зітхнули з полегшенням, коли я одержала
посаду дослідника в Центрі міжнародних досліджень Массачусет-
ського технологічного інституту (МІТ) 82.
Мій керівник, Александр Король, був росіянином, старшим
інженером Військово-морських сил. Він працював над книгою
Аналіз радянської природничо-наукової освіти 83. Перший тиждень
був катастрофою. Пан Король вручив мені російський підручник
на 250 сторінок, де описувалася система радянської освіти, й по-
просив повернути книгу за тиждень разом із коротким описом її
змісту. В офісі, де не було вікна, а лише флуоресцентна лампа, що
постійно мигала, я дістала свій словник і взялася до роботи, що-
разу шукаючи в ньому невідомі слова кирилицею. Наприкінці пер-
шого дня в мене страшенно боліла голова, але я подолала лише три
сторінки. Наступного дня все було так само, але голова боліла ще
більше. Третього дня стало зрозуміло, що рівень моєї редкліфф-
ської російської був недостатнім для виконання завдання.
Я зайшла до кабінету пана Короля й набрала повітря в леге-
ні: «Боюся, ви взяли мене на роботу із завищеними очікування-
ми. Я не володію російською настільки вільно, як ми сподівалися.
Я прочитала лише шість сторінок. Думаю, вам краще звільнити
мене і знайти когось іншого».
Доки пан Король довго дивився на мене крізь свої окуляри,
серце моє стискалося все більше й більше. Секретарські курси
Кейті Гіббз замаячили на горизонті.
82
Массачусетський технологічний інститут (Massachussetts Institute of
Technology) — приватний дослідний університет у Кембриджі, Массачусетс.
Світовий лідер у галузі точних наук і технологій, займає найвищі позиції у світо-
вих рейтингах найкращих університетів світу, вважається одним із найпрестиж-
ніших вищих навчальних закладів США.
83
У Грейс Кеннан книга згадується під назвою A Qualitative Analysis of
Soviet Scientific Education, але автор надрукував лише дві академічні праці. Див.
Alexander G. Korol, Soviet Education for Science and Technology (MIT), 1957, та
Alexander G. Korol, Soviet Research and Development, vol. I, (MIT), 1965.
118
«Нічого, — відповів він. — Повертайся й продовжуй читати.

Мені не важливо, скільки часу це займе. Коли завершиш, напиши
резюме і принеси мені». Два місяці я просиділа під тим запамо-
рочливим блакитним світлом без будь-якого спілкування з колега-
ми. Для такої соціально активної тварини, як я, це були справжні
тортури. Але я це зробила.
Разом з іншою випускницею Редкліффу, Талею Поулвей, ми
зняли двокімнатну квартиру в Кембриджі, де ділили одну спальню
на двох. Умеблювати квартиру викинутими ящиками з-під апель-
синів і перефарбувати ванну кімнату в рожевий колір було для нас
справжнім задоволенням. Тим часом Лі, як і очікувалося, готувався
до кваліфікаційних іспитів у Гарвардській школі права. Він знімав
квартиру із трьома хлопцями й працював двадцять чотири години
на добу, до пізньої ночі практикуючи навчальні судові процеси.
Упродовж наступних двох років наше з Лі життя складалося з
навчальних побачень у бібліотеці Гарвардської школи права, де він
готувався до семінарів, а я просто читала книжки. Потім, дорогою
до наших окремих помешкань, ми могли з’їсти морозива або зайти
на вечірку студентів-правників. Чи була я закохана? Звичайно, тоді
я думала, що так, хоча зараз я ставлю це під сумнів. У певному сен-
сі Лі та я жили за наперед запрограмованим алгоритмом і робили
все, що вкладалося в його рамки.
Наприкінці мого другого року в МІТ ми почали активно готу-
ватися до нашого весілля, яке мало відбутися в Прінстоні у червні.
Ми з мамою вибрали весільне плаття для мене та блакитні сукні для
подружок нареченої. Один із друзів нашої родини зловив у Канаді
лосося, й ми заморозили його для весільного обіду. У нашому будин-
ку на Ходж Роуд потихеньку почала з’являтися гірка з подарунків.
Незадовго до церемонії батьки разом із друзями поїхали у від-
пустку на річку Коннектикут, плануючи повернутися за тиждень
до важливої дати. В цей час у мене закінчився контракт на оренду
квартири, і я переїхала до гостьової кімнати в будинок, що належав
батькам Лі. Дослідницький проект із містером Королем завершив-
ся, і під керівництвом іншого керівника я почала писати статтю
про інфільтрацію комуністичної партії Китаю в середньоосвітні
119
заклади Сингапуру й Малайзії. Мабуть, мені доручили цю тему

через досвід навчання у радянській школі, який кваліфікував мене
як експерта в комуністичній освіті. Я швидко працювала, намагаю-
чись встигнути до дедлайну, щоб потім із легким серцем поїхати у
нашу весільну подорож до Біарріца84.
Одного спекотного вечора, десь днів за десять до весілля,
Лі повів мене до себе в кімнату й сказав: «Сідай. Нам потрібно
серйозно поговорити. Я не можу одружитися. Справа не в тобі,
просто я не готовий взяти на себе відповідальність за все, що
пов’язано зі шлюбом».
У мене голова пішла обертом. Плетене біле покривало на од-
носпальному ліжку, старовинний торшер, стрічки з написом «ви-
пускник» із Мілтонської школи, де колись навчався Лі, — усе змі-
шалося докупи. Я ледь дихала. Але чому? «Що сталося? Я щось
зробила не так?» — запитала я. Я думала, якщо продовжувати го-
ворити, то цей страшний сон завершиться.
Та Лі поставив крапку: «Я справді не можу пояснити. Але я
обговорив це з мамою, і вона погодилася, що нам краще зачекати».
Слово «зачекати» дало тонку соломинку надії, але я почувалася
абсолютно зрадженою.
Мій світ було зруйновано і моє майбутнє, як мені здавалося,
також. Батьки продовжували річковий круїз Коннектикутом і не
залишили телефонних номерів. Будинок у Прінстоні був замкне-
ний, ключів у мене не було. Ані Лі, ані я не знали, як розв’язати
створену ним кризу, тож у стані паралічу ми жили той тиждень,
роблячи вигляд, що все ще збираємось одружитися. Перед випуск
ним вечором Лі я заховала свої червоні від сліз очі за сонячними
окулярами, а обличчя затінила великим капелюшком. Усі тепло ві-
тали нас із майбутнім одруженням. Мій шлунок відмовлявся прий
мати їжу. Того місяця я втратила двадцять фунтів.
Проте я наполягла на візиті до психотерапевта і знайшла од-
ного спеціаліста в Бостоні. У нього все було червоного кольору.
Окрім рудого волосся і рудої борідки він ще мав швидку червону
84
Біарріц — елегантне місто-курорт на південному заході Франції.
120
тачку MG, яка красувалася в нього перед офісом. Після нашого

спільного сеансу доктор зустрівся зі мною окремо і дав прямий,
але зовсім не рожевий діагноз. «Подякуй, що все склалося саме
так, — сказав він. — Твій наречений — недозрілий матусин синок,
та ще й емоційно холодний. Ти була б щасливіша з люблячим воді-
єм вантажівки, аніж із ним».
Я була вражена. Очевидно, лікар не зрозумів, яким розумним і
чутливим був Лі, як він насправді піклувався про мене. Я знала, що
це був просто поганий сон і що одного дня я прокинуся.
Коли мої батьки повернулися й почули у телефонній слухав-
ці мої новини під акомпанемент схлипів та сліз, то зрозуміли, що
сама я до Прінстона не доїду. Мама приїхала до Кембриджа й за-
брала мене разом із речами. Наступні кілька днів ми просиділи у
вітальні, нервово шукаючи поштові адреси й відправляючи теле-
грами ста двадцяти п’яти запрошеним із повідомленням, що весіл-
ля «відкладається».
Мій керівник, побачивши мою очевидну непрацездатність,
запропонував узяти на кілька тижнів відпустку і повернутися до
світу Сінгапуру й Малайзії трішки згодом. Тим часом Лі взяв наші
квитки до Біарріца й поїхав відпочивати разом зі своїм молодшим
братом, чим встромив ще один ніж мені у серце. Щоб приглушити
рану, він залишив мені в користування свій кабріолет.
Разом зі своєю однокурсницею Мері я сіла в машину й поїхала
до Чикаго. Там ми лишили авто на хлопця, з яким Лі знімав квар-
тиру, сіли в потяг і помандрували до Каліфорнії. Два дні й дві ночі
в дорозі через усю країну ми їли самі апельсини. Це була моя перша
подорож до Каліфорнії. Хоча в мене все ще траплялися напади не-
контрольованих сліз, Сан-Франциско додав мені сил. Ми провели
там десять днів, катаючись на трамваях, насолоджуючись краєви-
дами й смакуючи нові страви у маленьких колоритних етнічних
ресторанчиках. Усе це якось підняло мій дух. Проте я продовжува-
ла намацувати каблучку з діамантом, що висіла на ланцюжку в мене
під светром, сподіваючись, що колись вдягну її знов.
Повернувшись до Прінстона задушливого й вологого серпне-
вого дня, на гарячому горищі без кондиціонера й ізоляції я зна-
121
йшла цілу гору подарунків у закритих коробках. Мама розпоряди-

лася розпакувати кожен подарунок, написати персонального листа
кожному запрошеному на весілля, перепакувати всі подарунки й
віднести пакунки на пошту. Рушники та шкатулку з монограмами
повертати сенсу не було, тож вони ще багато років скорботно на-
гадували нам про так і не укладений шлюб. Мама майже не брала
участі в цьому болісному проекті, тож я почувала якусь свою про-
вину за ці розбиті заручини. Батько просто не говорив про це, що
лише посилювало моє почуття власної неадекватності. Наприкін-
ці гарячих днів, які я проводила на горищі, мабуть, щоб краще за-
кріпити в пам’яті все те, що сталося, на вечерю у нас був лосось.
Повернувшись на роботу до МІТ, у перший день я сіла за стіл і
втупилась очима в порожній блокнот. Кожне китайське прізвище,
яке я вивчила, просто випарувалось у мене з голови, і від майже
готової статті у мене в пам’яті нічого не залишилося. Робочий день
добіг кінця, а я продовжувала дивитись у порожній блокнот. Треба
було починати все з початку. Такого зі мною ще ніколи не було.
Мій новий бос виявився на диво чуйним: «Не переживай.
Це був жахливий шок. Працюй стільки, скільки треба. Я знаю, що
в тебе все вийде». Добре, що він ставився до цього проекту в стилі
пісні «Була-Була», як, власне, й належало випускникові Єлю 85.
Шість тижнів я жила у тимчасовому помешканні в напівпідва-
лі, де ванна була прямо в кухні. Дописавши статтю, я переїхала до
Вашингтона. Ще працючи в МІТ, я одержала дозвіл на доступ до
секретних матеріалів, з якими мені потрібно було працювати для
підготовки досліджень, тож я легко могла використати навички,
здобуті на попередньому місці роботи. Я не могла дочекатися дня,
коли залишу Кембридж далеко позаду.
85
«Була-Була» (Boola Boola) — популярна пісня футбольної команди Єль-
ського університету, записана ще в 1901 році. Мажорна мелодія стала такою
популярною, що в 1901-му продажі платівки із записом пісні перевершили про-
дажі всіх інших мелодій. Пісня й досі асоціюється з атлетичними видами спорту,
в які грають студенти Єлю.
122
Розділ 5
Каліфорніє, зустрічай!
Я знайшла роботу в аналітичному відділі Військового депар-

таменту 86 й оселилася у крихітному домі у вашингтонській околиці
Фоггі-Боттом 87. Він був спарений з іншими будинками уздовж ву-
лиці та мав садочок розміром із поштову марку. У 1956 році Фоггі-
Боттом ще не був заможним районом, але разом із моєю сусідкою
Ненсі ми любили називати його «богемним». Звичною картиною
тут були п’янички, що, похитуючись, ішли додому повз молодих
службовців, які прямували на роботу.
Після робочих днів, сповнених атмосфери військових таєм-
ниць, увечері я з головою поринала у соціальне життя Вашингтона.
Батько тоді одержав посаду істманського професора в Оксфорді 88
й був задоволений моєю працею, але у своїх листах, надісланих з
Англії, сварив мене за «спалювання свічки з обох боків». Мама
86
Військовий департамент (Department of the Army) — один із трьох найбіль-
ших департаментів Міністерства оборони США.
87
Фоггі-Боттом (Foggy Bottom) — дослівно «туманне болото». Один із
найстаріших районів Вашингтона, де розташовані Державний департамент
США, готель «Вотергейт», приватний університет Джорджа Вашингтона та
концертна зала Кеннеді-центр.
88
Запрошений професор за програмою ім. Істмана (the Eastman
Professorship) — спеціальною програмою, започаткованою в 1929 році в Ок-
сфордському університеті Джорджем Істманом, засновником компанії Eastman
Kodak Company. Це поважне звання могли одержати лише найвидатніші амери-
канські вчені, що пояснює, чому серед здобувачів цього титулу було дванадцяте-
ро лауреатів Нобелівської премії.
123
змушена була давати собі раду з маленькими Крістофером і Венді,

тож, мабуть, таємно мені заздрила.
Все змінилося після неочікуваного телефонного дзвінка. «Ві-
таю, це С. К. Макклатчі. Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене, але ми
познайомилися в будинку Едлая Стівенсона 89 в Лібертівілі в Іллі-
нойсі. Того дня, коли Ейзенхауер прийняв номінацію на кандидата
в президенти».
«О, так», — відповіла я, намагаючись пригадати чоловіка
з ініціалами замість імені. Проте згаданий ним вечір я пам’ятала
дуже добре.
За вісім місяців до цієї розмови я поверталася потягом із Ка-
ліфорнії до Вашингтона із зупинкою у Чикаго, де в будинку тітки
Жанетт на Хайленд Парк тимчасово жив мій батько. Мама попро-
сила подбати про нього — готувати їсти й прати, доки він пра-
цював над своєю черговою книгою у Чиказькому університеті 90.
Тітка Жанетт і дядько Джин були у відпустці. Інтереси батька, як
завжди, були для мами на першому місці й важили для неї більше,
ніж моє розбите серце.
Я стояла за прасувальною дошкою, розмірковуючи над своїм
невизначеним майбутнім, як раптом задзвонив телефон. Чоловік на
другому кінці слухавки представився містером Стівенсоном із міс-
течка Лібертівіль. Він хотів запросити посла Кеннана на вечерю на-
ступного вечора. Вже поклавши слухавку, я зрозуміла, що це міг бути
Едлай Стівенсон, кандидат у президенти від Демократичної партії.
Коли батько повернувся, я захоплено переповіла йому зміст
розмови й одразу заскиглила: «Ну, будь ласочка, візьми мене з со-
бою».
89
Едлай Стівенсон (Adlai Stevenson, 1900–1965) — американський політич-
ний діяч, представник Демократичної партії. У 1952 та 1956 роках брав участь у
президентських виборах у США як кандидат від Демократичної партії. У 1949–
1953 роках був губернатором штату Іллінойс. У 1961–1965 роках працював по-
слом США в ООН.
90
У цей час Джордж Кеннан працював над своєю книгою American Democ-
racy, 1990–1950. Див. John Lukacs, George Kennan. A Study of Character, Yale
University Press: New Haven and London, 2007, cтор. 156.
124
«Чого це раптом? — запитав батько. — Тебе не запрошува-

ли». Але після мого наполегливого упрошування він зателефону-
вав, і мене також покликали.
Ми з батьком поїхали машиною до старого родового будин-
ку Стівенсонів у Лібертівілі. Наш візит припав на дату останнього
дня Республіканської національної конвенції 91. Серед присутніх
на тому дуже камерному вечорі були лише два сини Стівенсона,
Едлай і Джон Фелл, а також кілька його сенатських помічників.
Дотепність і шарм Стівенсона доповнювалися ерудицією та блис-
кучим розумом мого батька. Весь вечір вони обмінювалися влуч-
ними жартами, передаючи через стіл паси один одному. Я вбирала
це все, як губка. Особливо коли пресі, яка чекала на ґанку, дозво-
лили увійти до будинку й зробити кілька фотографій Едлая у той
момент, коли він слухав телевізійну промову Ейзенхауера після
прийняття президентської номінації. За обіднім столом з нами був
молодий заступник прес-секретаря з ініціалами замість імені, але
на нього я глянула лише краєм ока.
С. К. зателефонував за шість місяців після того вечора.
З’ясувалося, що він переїхав до Вашингтона й працював на теле-
каналі ABC News під керівництвом Джона Секондері 92. С. К. за-
просив мене на вечерю, й ми почали зустрічатися. Його світ, на
відміну від світу мого попереднього бойфренда, який проводив
більшість часу вдома й лише інколи вибирався в кіно або до ки-
тайського ресторану, був значно ширший. Розумний і добрий,
він мав багато друзів, і я захоплювалася його журналістською
кар’єрою. С. К. походив із дуже давньої і відомої каліфорнійської
родини, якій належали газети Sacramento Bee, Fresno Bee і Modesto
91
Національні конвенції Республіканської або Демократичної партії —
партійні з’їзди, де відбувається висунення офіційного кандидати в президенти.
Такі партійні з’їзди проходять улітку кожного виборчого року.
92
Джон Гермес Секондері (Hohm H. Secondari, 1919–1975) — американсь-
кий письменник і телепродюсер. Був кореспондентом у Білому домі від телека-
налу ABC Television Network. Продюсував кілька телевізійних серіалів. За його
романом «Монети у фонтані» («Coins in the Fountain») було знято фільм
«Три монети у фонтані», який у 1954 році здобув дві премії Оскар.
125
Bee 93. Центральну Каліфорнію навіть жартома називали «Долина

бджілок». С. К. залицявся дуже вишукано, запрошував мене до
дорогих ресторанів, а також на блискучі вечірки. Беручи до ува-
ги рішення мого батька вступити до Прінстона після прочитання
роману «По цей бік раю», найграндіознішою з них була вечеря в
будинку Скотті Ленахам 94, доньки Ф. Скотта Фіцджеральда.
Водночас у мене була цікава робота, пов’язана з аналізом се-
кретних документів. Вона помітно відрізнялася від роботи у
МІТ, де я працювала зі старшими чоловіками й де було мало колег
мого віку. У Вашингтоні ж я трудилася з однолітками й буквально
розривалася між роботою і світським життям. У листі до батьків є
відлуння деяких суперечливих думок, а також гендерних стерео-
типів, із якими я, вочевидь, боролася в той час:
«Робота надзвичайно цікава і вимоглива. Упродовж минулих двох

тижнів, через звільнення та відпустки моїх колег, я працювала за
трьох. Темп був шалений, ... але мене це справді захоплювало. Я ро-
била саме те, що мені подобається, і вперше відчула, що роблю щось
справді добре! Як чудово усвідомлювати, що є речі, до яких я маю та-
лант! Лише одне мене непокоїть. Насправді це робота для чоловіків.
Вона вимагає серйозних зусиль, але водночас дає таке емоційне задово-
лення, що може примусити забути про інші важливі речі. Мені поча-
ли доручати серйозні завдання, тож я подумую, чи не почати робити
справжню кар’єру? Але в довгостроковій перспективі саме через кар’єру
жінки найчастіше й стають нещасними. Більшість дівчат у моєму
офісі віком від 35 до 40 років не знають щастя».
Лише після шести місяців знайомства С. К. повіз мене до Ка-

ліфорнії, аби познайомити зі своєю матір’ю, яка жила біля озера
93
«Bee» у перекладі з англійської — «бджілка».
94
Френсіс Скотт («Скотті») Фіцджеральд (Frances Scott "Scottie" Fitzgerald,
1921–1986) — єдина донька Ф. Скотта Фіцджеральда і Зельди Фіцджеральд.
Письменниця, журналістка, працювала в газеті The Washington Post та в журналі
The New Yorker. Була активною членкинею Демократичної партії. У 1950–60-ті
роки організовувала багато соціальних заходів у Вашингтоні разом зі своїм пер-
шим чоловіком, відомим вашингтонським юристом Самюелем Ленахамом.
126
Тахо, та друзями у Сан-Франциско. До Сакраменто, де були роз-

ташовані офіси редакцій їхніх сімейних газет, ми не поїхали, а
одразу полетіли до Рено і потім машиною дісталися до Тахо. Від
казкового сапфірового озера, аромату сосен та свіжого гірського
повітря можна було просто сп’яніти. Однак, попри наше спіль-
не з С. К. захоплення пішими прогулянками та новими для мене
водними лижами, ці вакації були далеко не ідилічними. У малень-
кому заміському домі — другому найдавнішому будинку на озері
Тахо — панувала холодна атмосфера.
Зі своєю матір’ю, Фебе, С. К. мав обережні, формальні стосун-
ки. Вона була чарівна, начитана й розумна, проте також вимоглива.
Після запізнення на обід вона з холодом просвердлювала мене сво-
їми глибокими карими очима. Будинок жив за жорстким графіком.
Ніяких обіймів і поцілунків. Ми з С. К. спали в окремих кімна-
тах і перешіптувалися через тонкі стіни з дерев’яних дощок. Були
швидкі поцілунки, але спроб фізичного контакту зі мною він не
робив. Я знемагала за більшим проявом ласки й любові, але спи-
сувала стриманість С. К. на перешкоди, створені присутністю та
впливом його матері.
Замість того, щоб зблизити нас, ця поїздка лише змусила мене
засумніватись у наших стосунках. Повернувшись до Вашингтона,
я запропонувала взяти паузу, але С. К. навіть не звернув увагу на
мої слова й лише запитав, чи можемо ми зустрітися знову за шість
тижнів. Я погодилася, думаючи, що шість тижнів — це майже ві-
чність і що за цей час С. К. стане давно забутим минулим. Так я
повернулася до самостійного життя.
Рівно за шість тижнів С. К. зателефонував знову: «Мені по-
трібно з тобою побачитись. Чи можемо ми повечеряти завтра?».
Я погодилася, мабуть, тому, що не могла знайти правдоподіб-
ної причини для відмови. Врешті-решт, вечеря — це лише вечеря.
С. К. з’явився на порозі з великим букетом троянд і випалив:
«Ти вийдеш за мене? Я не можу без тебе жити».
Стоячи в моїй маленькій вітальні, я відчула, наче з кімнати ви-
смоктали все повітря. «Ні, я не готова», — відповіла я, запинаю-
чись.
127
Але С. К., наче не розчувши, схопив мене в оберемок і повів

до вишуканого ресторану. Посуд сяяв, винні бокали блищали, білі
накрохмалені серветки стали солдатиками, а шампанське іскрило-
ся у «флейтах». Ми ледь торкнулися закусок, як C. К. завів емо-
ційну промову про те, яким нещасним він був без мене, як сильно
він мене любив і під яким великим враженням від мене була його
мама. Я розвісила вуха. Зі мною хотів бути блискучий, досвідчений
журналіст, старший за мене на шість років! Це було потужним аф-
родизіаком, та й шампанське теж, мабуть, подіяло. Звичайно, він
не такий, як Лі, він ніколи не кине мене на узбіччі.
Тож десь посередині другої пляшки шампанського я почула, як
відповіла «так». Неймовірно щасливі, ми припливли додому як
на хмаринці з бульбашок від шампанського. «Я маю зателефонува-
ти мамі», — сказав С. К.
«Так швидко? — запитала я. — Чи не могло б це почекати до
завтра?».
«Ні, — наполіг він, — між Вашингтоном і Каліфорнією вели-
ка різниця в часі. Зараз найкращий момент». Здається, його мама
була щиро втішена новинами. У віці тридцяти років С. К. був най-
молодшим із трьох її неодружених синів. Радість Фебе дуже мене
надихнула.
Мої батьки, яким ми зателефонували до Оксфорда, були в
меншому захваті, ніж моя майбутня свекруха. Вони сказали, що
планувати весілля на березень, тобто всього за три місяці, було
егоїзмом із нашого боку. Чи не могли б ми дочекатися їхнього по-
вернення? Батькам буде і незручно, й задорого спеціально їхати
до Вашингтона заради цієї події. Я також знала, що батько ста-
вився до каліфорнійців як до окремого підвиду американців —
таких собі сповнених здоров’я легкоатлетів, але людей не нашого
кола. Я побачила в їхній критиці вже звичний для мене брак під-
тримки. «Вони приїдуть», — казали мені друзі, тож я вирішила
повірити в це.
Наші заручини почали жити якимось окремим життям, абсо-
лютно поза сферою мого впливу. На прохання матері C. К. газета
The New York Times дала оголошення про майбутній шлюб.
128
Серед старих каліфорнійських родин була традиція вітати із за-

ручинами маленькими кавовими чашечками. Ці мініатюрні фарфоро-
ві знаки уваги заповнили весь наш будинок на Фоггі-Боттом. З Ан-
глією велося активне листування. Тепер мої батьки хотіли, щоб ми
одружувалися в Оксфорді. Попри їхнє бажання, я вважала несправед-
ливим вимагати від родини С. К. їхати до Оксфорда. Також я знала,
що дозволити собі цю подорож зможе лише дехто з моїх друзів. Тому
разом із С. К. ми твердо стояли на одруженні у Вашингтоні. Подруга
моїх батьків, Поллі Візнер, запропонувала організувати нашу шлюбну
вечірку в своєму елегантному будинку в Джорджтауні. Вже традицій-
но я почувалася як не від світу цього. Всі мої одружені однокурсниці
справляли весілля у себе вдома, а до вівтаря кожну з них підводив бать-
ко. Я ж одружувалася в чужому домі, а батьків моїх і сліду не було.
Приятелі C. К. провели кілька вечірок у Вашингтоні. Барклі
та Маргарет Генрі, прінстонські друзі моїх батьків, також орга-
нізували обід на нашу честь. На цьому вишуканому банкеті мене
всадовили поруч із Робертом Оппенгеймером, близьким колегою
мого батька з Інституту стратегічних досліджень, який став наці-
ональним героєм як розробник атомної бомби. У нього було гар-
не, витончене обличчя, м’які карі очі й поетична мова. Але щойно
зі столу прибрали закуски, як його лице стало твердим, як сталь.
«Як ти можеш робити те, що ти робиш? Як ти можеш одружува-
тися без батьків? Чи ти не розумієш, скільки болю ти їм завдала,
не поїхавши до Англії?». Я намагалася пояснити, що родині та
друзям С. К. було важко їхати так далеко з Каліфорнії, але Оппен-
геймер продовжував наполягати. Для нього ми поводилися, як два
егоїсти, й питання зручності нас не виправдовувало. «Твої батьки
набагато важливіші за друзів, хіба ти не знаєш цього?».
Звичайно, мене це боляче зачепило. Я вибачилась, уся в сльо-
зах побігла коридором до спальні і впала на ліжко. Кітті Оппенгей-
мер, Робертова дружина, підійшла до мене й сказала: «Не звертай
на нього уваги. Він і зі мною так поводиться». Кітті допомогла
мені опанувати себе й повернутися до гостей. Того вечора я була,
як суфле, яке впало на підлогу. Але відтоді в мене з’явилися сумні-
ви. Все було якось не так, як слід.
129
До шлюбу я часто бачила сни про лицаря на білому коні, який

забере мене на райський пляж, де ми залишимось удвох. Але під-
готовка до великого дня йшла повним ходом. Весілля моєї сусідки,
Ненсі Бордмен, де я була подружкою нареченої, було за два тижні
до мого. У нашій вітальні поруч висіли дві білі сукні. Всі вечори
тої сніжної зими 1958 року ми підписували запрошення, відкри-
вали і вносили до списку отримані подарунки, а також приймали
поздоровлення від друзів і членів родини. Присутність сусідки,
насичений робочий графік С. К., а також заборона на статеві від-
носини до офіційного шлюбу в час, коли сексуальна революція ще
не настала, пояснюють, чому за період наших заручин я займалася
коханням зі своїм нареченим лише раз. Для мене було повним шо-
ком, що в результаті того єдиного разу я завагітніла. Тепер шляху
назад не було.
1 березня 1958 року ми з С. К. одружилися в єпископальній
церкві святого Джона за крок від Білого дому. Друг моїх батьків,
Баркі Генрі, підвів мене до вівтаря. Коли розпочалася вечірка, я все
сподівалася, що мої батьки здивують усіх своїм приїздом і от-от
з’являться. Але коли мене покликали до телефону і я почула їхні
голоси, єдине, що я могла — це заплакати.
Сімейне життя
Переїзд із Вашингтона до Сакраменто влітку 1958 року був
як приземлення в іншій країні. Місто відрізнялося від усього, що я
будь-коли бачила. Тоді у ньому переважала низька забудова, а хма-
рочоси з’явилися значно пізніше. Центр був суцільно з дерев’яних
будинків, зведених у вікторіанському стилі. Сходи до будинків
вели прямо на другий поверх. Через часті повені річки Сакрамен-
то на перших поверхах розміщувалися підвали. Місто потопало
в пальмах, камеліях і магноліях. Одна з подруг, яка теж переїхала
жити до Каліфорнії, саркастично називала його «моральним фло-
ральним Сакраменто».
На момент переїзду я вже була на сьомому місяці вагітності й
почувалася наче невидимою. Я звикла до постійної уваги чолові-
130
ків, а тепер помітила, що представники іншої статі більше не звер-

тають на мене уваги. Через вагітність лікар заборонив мені їхати
через усю країну на мерседесі-купе мого чоловіка, тож до Сакра-
менто я попрямувала потягом, окремо від нього. За весь час три-
денної подорожі зі мною поговорили лише три черниці. «То що?
Тепер це і моє життя?» — запитувала я себе. Коли я вийшла з по-
тяга й поважно покрокувала крізь станцію, гаряча й суха літня спе-
ка майже збила мене з ніг.
Ми з С. К. підшукували власний будинок і тимчасово осели-
лись у гостьовому домі його тітки Елеонор Макклатчі. Від її асьєн-
ди 95 в іспанському стилі нас відділяв англійський парк, викладені
плиткою фонтани, а також безліч апельсинових дерев та олеандрів.
Тітка Елеонор стала видавцем сімейних газет після смерті свого
брата Карлоса — батька С. К.
Я почала гнітитися тіткою Елеонор, і через це моє почуття ізо-
ляції лише посилилося. Мене у ній дратувало майже все. Я або хо-
валася у своїй кімнаті з книжкою, або сідала за написання листів,
які були справжньою розрадою! Мої батьки раніше одержували
мало новин від мене, а тут раптом стали потопати в листах. Те, що
я нещасна, було написано у мене на обличчі, й це не могло не за-
смучувати С. К.
Тітка Елеонор була імпозантною, але настільки сором’язливою,
що часто запиналася в розмові. Вона дуже відповідально ставилася
до своєї родини, обов’язків і сімейної репутації, яку підтримувала,
роздаючи щедрі пожертви на місцеві реставраційні проекти й теа-
тральні події. Майже щовечора Елеонор відвідувала спектакль або
мюзикл, тимчасово ховаючись від тягаря газетного бізнесу.
На сценах Сакраменто мало що відбувалося без її дозволу.
Я бачила в цьому тітчин диктат щодо місцевих театрів, забуваючи
визнати, що без її щедрості театрів у Сакраменто могло й не бути.
Іншого соціального життя в неї майже не було.
В оточенні людей надзвичайно сором’язлива Елеонор про-
бувала розряджати атмосферу, розповідаючи історії. Своїх гостей
95
Асьєнда (ісп. hacienda) — помістя, ферма, будинок.
131
вона любила частувати пуншем «Рибна таверна» 96, супроводжу-

ючи подачу напою безкінечними, заплутаними й багатими на зайві
деталі оповіданнями про його створення. Щоразу чуючи ту саму
байку в її виконанні, я аж стискалася. Ну скільки ще ці люди будуть
удавати захоплення від її недоладних промов? І пунш був мені за-
солодкий на смак!
Нарешті С. К. всадовив мене й сказав, що моє очевидне не-
сприйняття Елеонор почало ставити його у незручне становище.
Врешті-решт ішлося не лише про його тітку, але й про його робо-
тодавця. Чи не могла б я спробувати ставитися до неї по-іншому?
Дивно, але його прохання подіяло. Відтоді я навчилася легше ста-
витися до репертуару її історій, розуміючи, що від Елеонор зале-
жало благополуччя мого чоловіка.
Моя свекруха — це вже була зовсім інша історія. Висока, здатна
чітко висловити свої думки, випускниця Вассар-коледжу 97, Фебе
походила із заможної родини банкірів, члени якої жили в Меріс-
віллі 98 та Сан-Франциско. Фебе та Карлос Макклатчі переїхали до
Фресно 99, коли він почав випускати газету Fresno Bee. Вони жили
у великому старовинному будинку з басейном і тенісним кортом.
Карлос помер, коли С. К. було лише дев’ять років. Після смерті
чоловіка Фебе свідомо залишилась у сільськогосподарській доли-
ні й облаштувала власне життя подалі від сакраментської вотчини
96
Популярний в Америці алкогольний коктейль «Рибна таверна» (Fish
House Punch) почали готувати на початку 18 століття власники барів, розта-
шованих біля портів. У складі коктейлю ром, коньяк та персиковий бренді.
На вечірках його, як правило, подають у великій скляній посудині з великою
кількістю льоду та шматочками лимона.
97
Вассар-коледж (Vassar college) — перший університет для жінок у США, за-
снований у 1861 році в місті Поукіпсі, штат Нью-Йорк. Історично вважався
жіночим «супутником» Єльського університету, де навчалися лише чоловіки.
Починаючи з 1969 року Вассар-коледж почав зараховувати студентів-чоловіків,
але його адміністрація відмовилася від пропозиції Єльського університету
об’єднатися в один вищий навчальний заклад.
98
Мерісвілль (Marysville) — місто у штаті Вашингтон, околиця Сієтла.
99
Фресно (Fresno) — місто у штаті Каліфорнія, де знаходиться Йосемітський
національний парк.
132
Макклатчі. Вона була витонченою й бачила світ, але залишалася

емоційно недосяжною. Мій чоловік ніколи не був близьким зі сво-
єю матір’ю. Можливо, тому, що її очевидним фаворитом був його
старший брат Джеймс.
Блискуча інтелектуалка, Фебе завжди домінувала серед інших
завдяки своїй ерудиції й дотепності, але вона також мала схильність
швидко критикувати й принижувати інших, особливо C. К. Їй, во-
чевидь, не подобалося, що після смерті Карлоса його позицію в га-
зетному бізнесі зайняла Елеонор. На її думку, саме вона, Фебе, під-
ходила на цю роль якнайкраще. Дві жінки зустрічалися переважно
на весіллях та хрестинах, і я майже не бачила їх разом.
Згодом ми переїхали до нашого маленького будинку по вулиці
Коулман Вей. Син Чарльз народився за кілька тижнів по тому. Мої
батьки не приїхали, бо відпочивали на острові Наушон 100. Я стра-
шенно сумувала за ними. У лікарні я сама опікувалася малюком,
що в ті час було дуже незвично. Всупереч бажанню C. К., я також
наполягла на тому, аби новонароджений спав зі мною в одній пала-
ті, чим лише дратувала медичних сестер і додавала їм роботи через
часті виклики знервованої молодої матусі. Але я була непохитна.
Я читала про це в журналі й знала, що так буде краще.
Чарльз був ладненьким хлопчиком. Наші близькі були у захваті
від його появи на світ, адже він став першим онуком для дідусів і
бабусь з обох боків родини. Задоволена собою, я відчувала, що на-
решті зробила щось добре, але моя впевненість підупала вдома, коли
невдовзі Чарльз перетворився на крикуна. Через його пронизливий
крик я почала почуватися неадекватною, й це почуття лише поси-
лювалося через нашу тимчасову няню: «А знаєте, міс Макклатчі,
мабуть, щось не так із вашим молоком! Ви впевнені, що не їли ци-
булю або шоколад? Ну, мені ж можете сказати!». Звичайно, ні, але
вона мені не вірила. Коли я, нарешті, повезла Чарльза до педіатра,
то з’ясувалося, що всі його болісні страждання, на які ми вчасно не
реагували, були викликані проблемою органів травлення.
Острів Наушон (Naushon Island) — острів, який належить родині Форбз.

100
Знаходиться у штаті Массачусетс біля півострова Кейп-Код.
133
З часом похилене дерево мого життя якось вирівнялося само

собою. У мене з’явилися подруги серед молодих матусь. Огляда-
ючись назад, я усвідомлюю, що майже всі мої друзі в Сакраменто
були або втікачами зі Східного узбережжя, або приїжджими. Так
само, як я, вони пристосовувалися до нових шлюбів, нових дітей
та сакраментської попми. Ні в кого з нас не було родичів у цій час-
тині світу, й тому наша група складалася з надзвичайно близьких
одне одному людей.
Спілкування з представниками старовинних сакраментських
родів давалося мені надзвичайно важко. Багато хто з них виконував
свою соціальну місію, організовуючи щорічні обіди у гольф-клубі
Дель Пасо 101. Під час моєї першої такої вечірки один зі співроз-
мовників звернувся до мене за обіднім столом із словами: «Ой, то
Ви зі Старого Сходу? Я там раз був. Яке там усе зношене!». Нама-
гаючись тримати свій подив та сміх під контролем, я повернулася
до співрозмовника з іншого боку, який запитав: «І як такій гарній
жінці, як Ви, подобається бути демократкою?». Всі чомусь дума-
ли, що я просто на сьомому небі від щастя і маю дякувати долі за
те, що вона закинула мене в квітуче Сакраменто! Але мені майже
ні з ким було поговорити про свій сум за домом. Москва, Відень,
Португалія, Норвегія, Берлін, Вашингтон і Кембридж — всі вони
здавалися такими далекими!
Навіть мова тут була якась дивна: замість «велика кухня» всі
казали «сімейна кімната», замість «штори» — «гардини», або
«відійшов» замість «помер». Усі закінчили або «Сal» (універ-
ситет штату Каліфорнія), або альма-матер мого чоловіка, Стен-
форд. Коли я згадувала Редкліфф, про нього або не чули, або плу-
тали з Бредфордським коледжем — порівняння явно не до пари.
Я припинила говорити про своє минуле і сконцентрувалася на
101
Del Paso Country Club — знаменитий гольф-клуб, заснований у Сакрамен-
то в 1919 році. Членами клубу є лише високоповажні мешканці міста. Окрім гри
у гольф, клуб пропонує своїм членам можливість відвідати вишукані ресторани,
розташовані на його території. На першу вечірку з барбекю та концертом, ор-
ганізовану у Дель Пасо в 1950 році, зібралося 800 поважних мешканців міста.
134
пристосуванні до квіткового раю, який був тепер моїм домом. По-

добалося це мені чи ні.
Проте свята, особливо Різдво, лише посилювали мою тугу за
домом. В моєму дитинстві, хоч би де ми були, ми завжди відзначали
Різдво у норвезькому стилі, сповненому магії свята. Ми збирали-
ся на Святвечір, прикрашали ялинку справжніми свічками, а піз-
ніше яскравими електролампочками. У передріздвяний вечір ми
ошатно вдягалися, і мама сяяла у довгому темно-червоному платті
з шовку чи сатину. Ми сідали за прикрашений різдвяними янго-
лятками й оленями обідній стіл, на якому завжди був запечений
лосось, і смакували святкову вечерю. Потім світло приглушувало-
ся, ми робили коло і, тримаючись за руки, водили хороводи навко-
ло ялинки, співаючи всі відомі нам різдвяні колядки. Гарний голос
моєї сестри Джоан завжди височів над нашим хором. Наостанок
ми завжди співали дві улюблені мелодії нашої мами — норвезьку
колядку «O Yule Messen Glede» та «Тиха ніч», від краси якої я й
досі завжди плачу.
У ті перші роки нашого шлюбу ми святкували Різдво у Фресно
разом із Фебе та її новим чоловіком, милим суддею Філіпом Конлі.
Фебе одружилася з ним невдовзі після мого одруження з С. К. Че-
рез теплий клімат Фресно ялинка та різдвяні віночки швидко
в’янули, а говорити про Санта-Клауса та його сани було просто не-
доречно. Замість сповнених магії Святвечорів у день Різдва ми зби-
ралися при повному сонячному світлі після сніданку й споглядали,
як останні голки осипалися з напівзасохлої ялинки. Подарунки
лежали перед кожним членом сім’ї окремо, й розпаковували їх ми
теж самостійно. Фебе була агностиком, тому в її будинку про Бога
або народження Ісуса взагалі не згадувалося. Одно слово, святку-
вання Різдва в родині Макклатчі було позбавлене піднесеності.
Після третього такого святкування у Фресно я написала бать-
кам: «Наше Різдво було абсолютно жахливим. Весь вікенд Фебе
була в центрі уваги, налаштовуючи одних проти інших і пускаючи
гострі шпильки в бік С. К.».
За два роки після появи Чарльза в нас народилася гарненька
маленька дівчинка, яку ми назвали Ейдер. Моє життя складалося
135
із вкладання дітей у ліжко, годування та привчання малих до гор-

щика або туалету. Доктор Спок 102 став моєю Біблією. Але було ще
дещо. Я постійно хотіла підтримувати свою російську і, нарешті,
знайшла роботу перекладача журналів з російської на англійську
для Бібліотеки Конгресу. Я написала батькам: «Моє перше завдан-
ня мені сподобалося і мені навіть будуть платити! Я не забуватиму
мову й знатиму, що відбувається у регіоні! Як чудово відчувати, що
моя інтелектуальна енергія використовується в якомусь напрямі».
С. К. також хотів, щоб я супроводжувала його під час різних
соціальних заходів, куди його запрошували. Я радо долучалася, але
це пришвидшувало темп життя й потребувало послуг няні. Крізь
наш будинок пройшла ціла гирилиця дівчат au pair 103. Після наро-
дження Ейдер я написала своїй матері листа з проханням вибачити
мене за довге мовчання: «Життя було просто ЖАХЛИВИМ. Зви-
чайно, не жахливим, а просто нестямно насиченим і смертельно
неорганізованим. Ситуація з помічницею справді додала нам не-
зручностей. Як ми добре знаємо, я погана господиня. І цей свій
недолік я відчуваю дуже болісно. Звичайно, я можу підтримувати
порядок у домі (готувати, прати, мити посуд, дбати про дітей), але
коли життя не підкидає мені стресів. Проте як щось трапляється,
чи виникає якась раптова неузгодженість, несподівано все починає
валитися з рук, і ось уже в нас брудні підгузки в туалетній кімнаті
просто на підлозі». Що й казати, цей безлад лише посилився дво-
ма роками пізніше, коли в родині з’явився Кевін. Тепер у нас було
троє дітей віком до чотирьох років.
Ще був теніс. С. К. любив цю гру й подарував мені на весіл-
ля навчальні уроки. В дитинстві я не грала в теніс і тому почала
з нуля. Щоб швидко набути необхідних навичок, я працювала, як
віл, стала активним гравцем і невдовзі навіть змагалася у матчах
між клубами.
102
Мається на увазі відомий американський педіатр Бенджамін Спок
(Benjamin Spock). Його книга «Дитина та догляд за нею» (побачила світ
у 1946 році) стала бестселером.
103
Au pair — помічниця-іноземка, яка тимчасово мешкає у будинку разом із
господарями та допомагає їм вести домашнє господарство й виховувати дитину.
136
Історії, що траплялися через Чарльза, були ключовим лейтмо-

тивом моїх листів того періоду. Гіперактивний малюк постійно
потрапляв у якусь біду. Лише в дорослому віці йому діагностува-
ли синдром дефіциту уваги. Як правило, я сприймала все весело
й ховала свої почуття, постійно жартуючи: «У Чарльза також усе
добре, за винятком того, що він продовжує поліпшувати свої нави-
чки лазіння, які й без того досить значні! Тепер ми живемо, наче з
шимпанзе у домі. Я заходжу до спальні й бачу його на комоді... На-
ступного дня Чарльз вирішує влаштувати чаювання на кухні разом
із моїми найкращими фарфоровими чашками». Він надів собі на
голову все, що тільки міг. Ми з ним були завсідниками у кабінеті
швидкої допомоги.
Упродовж літа наша родина проводила вихідні на озері Тахо
у старому літньому будинку моєї свекрухи. Дім стояв на земельній
ділянці площею п’ятнадцять акрів 104. Він був чарівний, мав власну
історію, проте в ньому були допотопні ванні кімнати й стіни наче
з тонкого паперу. Через недостатню звукоізоляцію було таке від-
чуття, наче всі гості спали в одній кімнаті. З народженням Ейдер
тіснява лише збільшилася.
Хоча в заміському будинку було чути майже все, родина Мак-
клатчі мала багато секретів. Рання смерть Карлоса, найімовірніше,
була спричинена алкоголізмом, але про це ніколи не говорили, й
правду я дізналася від лікаря багато років по тому. Мабуть, це по-
яснювало, чому коктейльна година в будинку Фебе тривала не біль-
ше п’ятнадцяти хвилин, а весь алкоголь у ньому чи не ложкою ці-
дили. Коли ми з С. К. запрошували гостей до будинку на Тахо, така
ситуація часом створювала проблеми. Ми помітили, як наші гості
таємно виходили перекинути чарочку до місцевого бару. Ми ж по-
чувалися так, наче були недосить гостинними. С. К. почав проси-
ти дозволу побудувати окремий будинок на території маєтку, адже
місця для ще одного дому було на ньому вдосталь.
Фебе та Джим, старший брат С. К., стали в опозицію: «Всі за-
доволені головним будинком. Чому ви хочете відокремитись і ро-
104
П’ятнадцять акрів дорівнює шести гектарам.
137
бити щось самостійно? Ви загромадите цю мальовничу територію

зайвими будівлями».
Але С. К. був, як скеля, і пригрозив, що ми взагалі не при-
їжджатимемо, якщо у нас не буде власного будинку. Нарешті ми
одержали дозвіл, але за умови, що будинок нам спроектує друг
Фебе, Білл Вурстер, знаний у Сан-Франциско архітектор. Мене
обурювало те, що ми не могли обрати власного дизайнера. До того
ж містер Вурстер мене дуже лякав. Під час нашої першої зустрічі
він попередив: «Я сподіваюся, ваш шлюб міцний! В іншому разі
будівництво вілли може порвати його на шмаття».
Наш будинок виявився дуже симпатичною симетричною бу-
дівлею з черепичним дахом, просторою вітальнею, великими ве-
рандами та привітною кухнею з античними голландськими кахля-
ми. Я просто закохалася в нього й пізніше сказала своїм батькам:
«Почуваюся як наречена, яка покохала свого чоловіка після одру-
ження».
Проте щойно ми переконали містера Вурстера у міцності
нашого шлюбу, тріщини в ньому почали з’являтися з космічною
швидкістю.
Великі відкриття
Одного вечора після доброго обіду ми сиділи за щасливим
столом разом із гостями. Я вперше приготувала смажену качку й
пишалася цим своїм кулінарним досягненням. C. К. почав згаду-
вати відому вашингтонську красуню — Діду Блер 105, дружину Ві-
льяма Маккорміка Блера, який був його колишнім босом у прези-
дентській кампанії Стівенсона. С. К. усе співав і співав панегірики
її зовнішності, коли раптом один із гостей, добре відомий своїми
романтичними ескападами холостяк, перебив його: «Та облиш ти
вже ту Діду! Найкрасивіша жінка у цій кімнаті — твоя дружина».
105
Діда Блер (Deeda Blair), дружина Вільйяма Блера (William Blair), посла
США у Данії (1961–1964) та Філіппінах (1964–1967). Вважалася іконою сти-
лю і брала участь у багатьох фандрейзингових кампаніях на користь боротьби з
раком.
138
Повисла мертва тиша. Я була вражена, адже мій чоловік ніколи не

робив мені компліментів і ніколи не згадував про мою зовнішність.
Майже одразу після цього епізоду С. К. поїхав у шеститижневу на-
вчальну поїздку до Німеччини, організовану місцевим урядом. Він
наполіг, аби за його відсутності мене розважав і складав мені ком-
панію саме цей неодружений хлопець.
Що ж, кавалер так добре дбав про мене, що я в нього закохала-
ся. Наш роман, однак, був коротким. По-перше, він жив далеко від
нас, а по-друге, був як те перекотиполе і часто переїжджав з місця
на місце. Окрім сильного фізичного потягу до нього, я відчувала
душевне тепло, якого мені так бракувало в шлюбі. У мене й справ-
ді не було жодних ілюзій щодо його намірів. Своїй найкращій
подрузі я розповідала про це так: «Він, скоріше, як ірландський
поет. Під впливом його фантастичної уяви, фантастичного почут-
тя гумору й фантастичного тепла навіть листя зачарується й почне
осипатися з дерев. Але водночас він безпомічний брехун, пияка й
спокусник, який не пропустить жодної дівчини, яка трапиться на
його шляху».
Мої листи до батька, якого в 1962 році президент Кеннеді при-
значив послом до Югославії, мали інший тон і нотки самоаналізу:
«Я не можу жити без якоїсь справи поза домівкою. Якщо я прово-
джу забагато часу в домі, то починаю відчувати порожність усього
цього. Дивно, але, працюючи, я і С. К. стаю цікавішою. Інколи у
мене таке відчуття, що моя головна цінність для нього полягає в
тому, аби відвертати увагу, служити йому господинею, або жінкою,
яка пов’язує його з навколишнім світом».
Швидко листи стали ще сумнішими: «Життя, як у пеклі — я
наче білка в клітці, мій мозок раз у раз прокручує всі негативні дум-
ки щодо нашого шлюбу. Я продовжую запитувати себе, чи в тому є
моя провина, чи просто сама ситуація стала нестерпною».
Щоб відволіктися від своїх нещасть, я постійно чимось займа-
лася. Мене попросили стати перекладачем для першої делегації
радянських жінок, яка відвідала Сакраменто. У 1962 році, в ре-
зультаті цього першого досвіду, я була запрошена супроводжувати
делегацію американських жінок, які поїхали зі зворотним візитом
139
до Радянського Союзу. Я була на четвертому місяці вагітності, тому

лікар дав стриману згоду на цю групову поїздку. Мені було ком-
фортно у Москві. Я також уперше після свого народження з’їздила
до Риги. Вдалині від Сакраменто та своєї родини я була успішним
перекладачем і фасилітатором, але дивним чином ця компетентна
жінка почувалася непевно у себе вдома, коли знову ставала дружи-
ною і матір’ю. Тягар збільшився з народженням у січні 1963 року
Кевіна. Чим більше я намагалася заповнити порожнечу свого осо-
бистого життя волонтерською роботою, тим більш затребуваною
ставала. «Телефон дзвонить цілий день, — писала я в одному з
листів. — Наш бідний старий будинок і родина якось самі дають
собі раду між цими дзвінками».
Проте, коли місцева телевізійна компанія запропонувала мені
роботу, що була мені під силу, а саме посаду асистента продюсера
на шоу у форматі інтерв’ю, С. К. наполіг, щоб я відмовилася. У ті
часи молодим матерям дозволялося мати волонтерську роботу, а
от постійну — ні. Місяць по тому, коли мене запросили долучити-
ся до Юніорської ліги 106, я написала батькам:
«Навіть не знаю, чи є щось, що я б хотіла робити менше. Мені
здається, що робити добрі справи шляхом створення ексклюзивного
й дискримінаційного клубу є досить сумнівним способом творити до-
бро. Тим більше що я й так уже цим займаюся. Однак за всю історію
Ліги Сакраменто ще ніхто й ніколи не відхилив запрошення долу-
читися до членства. Тож С. К. боїться, що легенда про відлюдькува-
тих Макклатчі лише підтвердиться, якщо я відмовлюсь».
Тому, я записалася.
С. К. був добрим, хорошим, розумним чоловіком із гарним
почуттям гумору та глибокою здатністю дружити, але він не мав
жодного інтересу до нашого інтимного життя. Під час нашого ме-
дового місяця на Барбадосі ми спали в окремих ліжках і впродовж
усієї подорожі він не мав зі мною сексу. Я припустила, що вагітні
жінки викликали в чоловіків огиду. Обговорювати це з ним було
106
Junior League (в перекладі — «молода ліга»). Жіноча волонтерська ор-
ганізація, що розвиває лідерський потенціал серед жінок.
140
соромно, й ніхто інший не переконав мене у зворотному. Коли ми

відновили інтимні стосунки після народження Чарльза, це було
на межі прохолодної байдужості. Було очевидно, що займаємося
ми цим лише заради моєї чергової вагітності, яка мені вдавалася зі
швидкістю звуку спадаючих штанів. Якось на самому початку на-
шого шлюбу я сама спробувала притулитися до нього в ліжку, але
він мені відмовив зі словами: «Ніколи не торкайся мене, якщо я
не торкнувся тебе першим». Я слухала шлюбні історії своїх друзів
і розуміла: мій досвід був зовсім іншим.
До болю недосвідчена в питаннях взаємовідносин між жінка-
ми й чоловіками, я вирішила, що проблема в мені. Я була затовста.
Я була неприваблива. Я нервово хапалася за різні програми само-
вдосконалення. Дієти змінювали одна одну, пробувалися різні
форми фітнесу. Сподіваючись відшукати бодай якусь підказку, я
щомісяця читала статті «Чи можна врятувати цей шлюб?» у жур-
налі Ladies’ Home Journal 107. Час від часу я переглядаю старі фото-
графії й бачу на них привабливу, сповнену енергії молоду жінку, яка
геть нічого спільного не мала з тим, що я сама про себе думала.
Багато наших друзів жили у Сан-Франциско, тож ми розва-
жали їх у будинку на озері Тахо. Для них це було досить близько.
Якось під час вихідних, десь років через сім після одруження, до
нас у гості приїхало п’ятеро чоловіків. Після вечері, коли майже
всі, включно з C. K., пішли спати, я розговорилася з одним із гос-
тей. Раптом він випалив: «Чи ти не розумієш, хто твій чоловік і
чим він займається? Хіба ти не знаєш, що він гей?».
У мене аж у вухах загуло. Я втупилася в нього просто приголо-
мшена. «Звідки ти знаєш?» — запитала я, майже сподіваючись,
що він не відповість.
«Хоча б звідти, — відповів він без жодного сумніву, — що сьо-
годні вдень він крутився біля мене в душі».
Ні, я не знала. І я не хотіла вірити, що слова цього гостя були
правдою. Я боялася, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Чому мені не спало це на думку, коли ми з С. К. не мали сексу на-
107
Ladies’ Home Journal — у перекладі «Жіночий домашній журнал».
141
віть під час нашої весільної подорожі? Чому я не відчула, наскільки

самотньою я була всі ці роки?
У той час гомосексуалізм був повним табу, тож і не дивно, що
це не спало мені на думку. Я знала, що С. К. їздив до психотерапев-
та у Сан-Франциско, але й гадки не мала, з якої причини. Можли-
во, цей лікар зможе все підтвердити або спростувати?
Я зателефонувала терапевту С. К. і наполегливо попросила
про зустріч. Згнітивши серце, він погодився, але за умови нероз-
криття приватної інформації свого пацієнта. Я приїхала до Сан-
Франциско. Лікар слухав мене майже без реакції упродовж сорока
хвилин. Проте, коли я сказала, що нашому шлюбу, мабуть, кінець,
він раптом включився в розмову. «О, вам не треба кидати його, —
сказав він. — Це зашкодить його терапії».
У мене наче шлунок перевернувся. «Що ж тоді мені роби-
ти?» — запитала я. «Грайте більше в теніс», — порадив він, див-
лячись на годинник.
Я сіла в машину й поїхала до Сакраменто. Упродовж усіх
дев’яноста миль по моєму обличчю текли сльози, як краплі дощу,
що били у вікно мого автомобіля. Мені було невимовно шкода саму
себе. Я мала б відчути, яким пеклом це було для С. К. Він належав
до відомої родини і змушений був постійно ховати свою велику
таємницю. Але я була ще молодою, і співчуття до нього прийшло
роками пізніше. У той момент я знала лише одне. Я ще не знала,
як, і ще не знала, коли, але моє життя в Сакраменто добігало кінця.
Було простіше прийняти рішення розлучитися з С. К., ніж
зробити це. Коли я попросила розлучення, він був шокований і
засмучений. Він не запитав чому, а я не вдавалася в деталі. Я почу-
вала провину за це рішення. Те, що було для мене таким логічним,
перетворилося на довгу битву, в яку втягувалося чимраз більше
й більше осіб. Мої батьки, від яких я сподівалася одержати бодай
краплю підтримки, дуже симпатизували С. К. Мама знала, що він
віддавав перевагу чоловікам, а не жінкам, але зайняла тверду по-
зицію: «Ти можеш мати коханців, і всі будуть задоволені. Ніхто
в нашій родині ще не розлучався, і ти не можеш цього робити.
Не розбивай шлюб. Життя із твоїм батьком було важким, але я за-
142
лишалася з ним. Якщо ти підеш від С. К., то візьмеш на себе відпо-

відальність за зруйноване життя своїх дітей».
У її словах, вочевидь, читалася думка: якщо вона страждала,
то я маю також. Мій батько демонстрував більше розуміння, але,
як мені здається, він думав, що якимсь чином це була моя провина.
Мама запросила С. К. на Різдво, але того року святкового настрою
нам усім бракувало.
Найскладніше було повідомити про все дітям. «Сама скажи
їм, — відрізав С. К. — це ж твоя ідея». Я не хотіла говорити про
це з дітьми в присутності няні, тому всадила всіх їх до авто й по-
везла поїсти морозива. Ми мали побути наодинці. Дітям було три,
п’ять та сім років. Я сказала їм, що ми з С. К. житимемо окремо,
але вони часто бачитимуть свого батька. Чарльз був просто вбитий
горем, і я не могла його заспокоїти. Ейдер мовчала. Кевін запитав:
«То тепер я можу з’їсти морозива?».
143
Розділ 6
Шлюб: другий акт
Я кби С. К. не поїхав до Куби, моє життя могло скластися зо-

всім інакше. У 1965 році, ще коли ми жили в Сакраменто, С. К. ор-
ганізував поїздку на комуністичний острів у Карибському басейні
з метою написати про нього низку статей до Sacramento Bee. Він
запросив мене скласти йому компанію. Я погодилася з великим
ентузіазмом, адже в ті часи візити на Кубу були рідкістю. Ми з
С. К. любили подорожувати, відкривати нові місця та час від часу
виїжджати із Сакраменто.
Ми приїхали до Мехіко, сповнені захоплення й інтересу до
Куби, але лише задля того, щоб в останню секунду дізнатися про
рішення кубинського уряду відмовити мені у візі. Одержавши
свою, С. К. поїхав далі, а я ще три дні боролася з мексиканськими
урядовими бюрократами, намагаючись змінити свою транзитну
візу на туристичну. Лише коли дала хабаря, вони дозволили мені
виїхати з Мексики. Після майже візантійських узгоджень з бабу-
сею у Фресно та прилаштування в неї дітей на час нашої відсутнос-
ті я вирішила провести решту днів цієї перерваної подорожі разом
зі своїми друзями у Сан-Франциско.
Так сталося, що мої добрі вашингтонські приятельки — жур-
налістки Барбара Гамеркян та Мередіт Берч, які працювали в прес-
службі Білого Дому в роки адміністрації президента Кеннеді, пере-
бували в ті дні у Сан-Франциско. Коли я зателефонувала Барбарі,
вона була у захваті. «Мені прикро чути про твою невдалу подорож
до Куби, проте як чудово, що це сталося саме зараз! — виголосила
моя приятелька. — Наш друг Том Пейдж, консультант компанії
145
Warneke Associates, організовує вечірку на честь свого боса, Дже-

ка Варнеке 108. Ну, ти знаєш, відомого архітектора, який створив
надгробок на могилі президента Кеннеді. Том запрошує тебе та-
кож». Як то буває, я знала цього Джека і навіть танцювала з ним
за три роки до цієї розмови 109 під час конвенції Голдвотера 110 у
Сан-Франциско, яку С. К. висвітлював для Sacramento Bee. Джек
танцював зі мною майже весь вечір, але відтоді я не чула про нього.
«Ти маєш прийти, — вела далі Барбара. — Вечірка підніме тобі
настрій. Я зателефоную Томові». Я погодилася, вважаючи, що від-
починок буде мені компенсацією за скасовану подорож.
Вечірка організовувалася в околиці Ноб Гілл 111 у шикарній
квартирі, з якої відкривався панорамний вид на місто. Коли ми з
Барбарою прибули, Джек ще не з’явився. Пізніше я дізналася, що
він традиційно запізнювався навіть на заходи, організовані на його
108
Джек Варнеке (Jack Warnecke, 1919–2010) — відомий американський
архітектор, один із найвпливовіших та найбільш активних дизайнерів доби ад-
міністрації президента Кеннеді. Варнеке познайомився із майбутнім президен-
том Джоном Кеннеді у 1940 році під час навчання у Стенфордському універ-
ситеті, де Кеннеді слухав кілька курсів. Варнеке став особливо відомим завдяки
успішній реалізації проекту зі збереження історичної забудови площі Лафайєт
у Вашингтоні. Згідно з рішенням Сенату, кілька історичних будівель на цій пло-
щі мали бути знесені. Варнеке вдалося запропонувати альтернативний проект,
який зберіг історичні будівлі й поєднав їх із модерною архітектурою. Цей підхід
дуже імпонував першій леді США Жаклін Кеннеді, яка особисто опікувалася
питаннями збереження історичної спадщини у Вашингтоні. Після трагічного
вбивства Джона Кеннеді Жаклін Кеннеді попросила Варнеке спроектувати
надгробну плиту та вічний вогонь на могилі президента. Відомо, що згодом сто-
сунки між Жаклін Кеннеді та Джеком Варнеке переросли у романтичні. Подей-
кують, що Жаклін Кеннеді навіть планувала одружитись із Варнеке.
109
В оригіналі: «за три роки до цієї розмови». Проте тут, найімовірніше,
помилка, адже авторка описує події 1964 року.
110
Мається на увазі Баррі Голдвотер (Barry Morris Goldwater, 1909–1998) —
американський політик, кандидат у президенти від Республіканської партії
на виборах 1964 року. Того року Голдвотер програв представнику демократів
Ліндону Джонсону. Голдвотер обирався сенатором від штату Аризона у 1953–
1965 та 1969–1987 роках.
111
Ноб Гілл (Nob Hill) — один із найдорожчих та найбільш фешенебельних
районів Сан-Франциско.
146
честь. Я була рада бачити старих друзів і потеревенити з ними про

останні вашингтонські новини.
Раптом усе завмерло, й увійшов дуже високий, гарний чоловік
із виразними блакитними очима. Було очевидно: це саме той, за-
ради кого ми тут зібралися.
Його хода нагадувала кроки тигра, який кружляє навколо
своєї жертви. Мабуть, «котяча» мелодія з «Петрика і Вовка» 112
слугувала б добрим музичним супроводом для його плавних рухів.
Джек повільно обійшов усю кімнату, аж доки підійшов до мене.
Нас представили одне одному, й ми почали невимушено фліртува-
ти. Я відчула якісь приємні хвилі в усьому тілі.
«Чому ми раніше не зустрічались?» — запитав він.
«Ні, ми знайомі, — відповіла я. — Ми танцювали під час кон-
венції Голдвотера».
«Ви помиляєтесь, — сказав він. — Того вечора я танцював із
дівчиною в рожевому платті».
«Саме так, — відповіла я. — Але дівчиною в рожевому платті
була я».
Електричний струм, що пробігав між нами, лякав мене. Мені
до смерті хотілося побачити його знову, але я відчувала, що до-
бром це не скінчиться. Він жив у Сан-Франциско й мав заміський
будинок на Рашен-Рівер 113. Я жила у Сакраменто й відпочивала
на озері Тахо. Відстань між нами обнадіювала мене: за три дні я
повернуся до свого родинного гнізда, й ми навряд чи колись по-
бачимся знову.
Проте наступного дня Барбара знову зателефонувала. Вона
була збудженою і в гарному гуморі. «Лише уяви! Джек Варнеке
запросив нас увісьмох на своє ранчо! Покатаємося на каное, по-
вечеряємо й переночуємо в нього! У Джека неймовірний будинок,
112
Мається на увазі симфонічна казка для дітей «Петрик і Вовк,» написана
Сергієм Прокоф’євим у 1936 році. Одна з її музичних тем символізує грацію
кішки.
113
Рашен-Рівер (англ. Russian River) — річка на Тихоокеанському узбережжі
США. Друга найбільша річка (після Сакраменто) в районі затоки Сан-Фран-
циско.
147
який він перебудував за власним смаком зі старого амбара. Там є

основний будинок, гостьовий будинок і намети на платформах, де
зупиняються гості. Місця вистачить усім».
«Знаєш, не думаю, що мені треба їхати», — засумнівалася я,
сподіваючись, що розум візьме гору над почуттями.
Проте Барбара наполягала: «Але він наголосив саме на твоїй
присутності. Каже, тебе розмістять у будиночку для гостей і берег-
тимуть, як зіницю ока».
Я капітулювала. Мені справді хотілося побачити і будинок, і
його господаря.
Пізніше я дізналася, на які вмовляння був здатен Джек, якщо
мав інтерес до людини або до проекту. Але в ту хвилину я й уявити
не могла, що вся ця вечірка організовувалася заради мене й була
частиною добре спланованої стратегії.
Ми з Барбарою прибули. Нас привітали четверо симпатичних
дітей Джека — Джон, Роджер, Марго та Фреді. Вродливий Роджер
супроводив мене до гостьового будинку, що стояв на пагорбі. Потім
ми з друзями зібрались у головному будинку, і Джек провів для нас
екскурсію помістям. Спочатку він показав нам палатки на платфор-
мах. До всіх була підведена електрика, там були лампи для читання й
маленькі, вщерть заповнені їжею та напоями холодильнички. По тому
ми пішли до головного будинку, який завжди називався, не інакше, як
«хлів» і мав головну кімнату з височенними, наче в соборі, стелями.
Перевдягнувшись у купальники, ми згодом сіли в машини й
поїхали на річку. Там на нас уже чекали човни-каное, які Роджер
привіз заздалегідь на великому джипі. На човнах погребли назад
до ранчо — річка Рашен-Рівер була широкою, але досить мілкою.
Відтак увечері гості знову зібралися в головному будинку на веран-
ді, повільно пили коктейлі, а потім сіли вечеряти під зірками. Коли
мене всадовили поруч із Джеком, я чомусь не здивувалася. Буди-
нок, гості, промовистий погляд Джека, місяць та зорі — все було
сповнене романтики і магії!
Після того, як гості вирушили до своїх наметів, Джек узявся
відвести нас із Барбарою до гостьового котеджу. Але після бліц-
поцілунку я забігла всередину.
148
Наступного дня всіх гостей супроводили до кавалькади авто-

мобілів, що вже чекали на відправлення додому. Барбару посадили
до однієї машини, а мене, хоч як дивно, до машини Джека. Доро-
гою до Сан-Франциско ми говорили про наше життя. Він розпо-
відав мені про архітектуру, про свої подорожі. Я ніколи не могла
зрозуміти, до чого він веде, аж доки історія добігала кінця. Я була
зачарована. В якусь хвилину він потягнувся вниз і торкнувся моєї
щиколотки. Я відчула, як вібрації пробігли моїм тілом із голови до
п’ят. Я знала, що попереду чатує небезпека.
Ми мали розкласти цілий пасьянс, але за кілька тижнів Джек
разом зі своїми дітьми приїхав відпочити на Тахо. Були довгі погля-
ди, тонкі натяки, випадкові дотики — вся та прелюдія до любов-
ного роману, така банальна для стороннього ока й така неймовірна
для закоханих! Нас оточували шестеро з наших семи дітей (най-
старший, Джек, залишився вдома). Пізньої ночі ми пробралися до
порожньої кімнати покоївки, проте такі рандеву траплялися зрід-
ка. Після озера Тахо ми переважно розмовляли по телефону.
За кілька місяців я сказала Джеку, що вирішила розлучитися з
чоловіком. Ця думка не йшла мені з голови, щойно я дізналася про
сексуальну орієнтацію С. К. Але Джек вирішив, що моє рішення
було спричинене нашими з ним стосунками, тож швиденько під-
жав хвоста. «Ти сама не знаєш, що ти робиш. Я не хочу брати в тому
участі й не маю жодного інтересу заводити серйозні стосунки з жін-
кою з трьома дітьми. Думаю, нам не варто більше зустрічатися».
Здається, коли ми поставили крапку, мені навіть полегшало.
Розпалена Джеком фізична пристрасть була дуже сильною й про-
сто лякала мене. Водночас розум підказував, що розлучення буде
досить складним і без любовного трикутника.
Тож, попри песимістичні прогнози матері, я таки зробила
крок назустріч розлученню. Переїхала до Сан-Франциско, стала
підшуковувати будинок і нову школу для двох моїх старших ді-
тей, а також розпочала болісну й безкінечно довгу юридичну про-
цедуру розірвання шлюбу. Ми з Джеком не бачились упродовж
п’ятнадцяти місяців, хоча я й одержала від нього листа з Гаваїв. Зда-
валося, він проводив там багато часу. Мене почав утішати чарівний
149
і старший за мене місцевий політик. Він був удівцем, тож оточив

мене коханням, турботою й поступово підняв мій дух. Я вважала,
що Джек пішов із мого життя назавжди.
Сан-Франциско був іншим світом. Я почала проводити бага-
то часу в музеях і картинних галереях. Звернувши увагу, що бюле-
тень Художнього інституту міста Сан-Франциско не мав колонки
з оглядом мистецьких подій, я запропонувала готувати її безко-
штовно. Не думаю, що в мене було багато читачів, але до кола моїх
фанів долучився новий друг — Гровер Сейлз 114, музичний критик
журналу San Francisco. Гровер відкрив мені світ джазу, водив до те-
атру «Фіолетова цибуля» 115 на вистави Морта Сала 116, а також до
іншого закладу, де виступав Ленні Брюс 117. Це дуже розширило
мої провінційні горизонти.
Одного дня Гровер звернувся до мене з пропозицією: «Знаєш,
Грейс, Блер Фюллер, книжковий критик журналу San Francisco, їде
на рік до Марокко. Чому б тобі не податися на його місце?»
«Та ти що!? — відповіла я. — У мене ж нема досвіду, я за все
життя жодної книжкової рецензії не написала».
«Кажу тобі, ти зможеш! Напиши листа й доклади кілька своїх
мистецьких рецензій». Гровер нагадував, підштовхував і надихав,
тож я подала заяву. На моє велике здивування, мене взяли на робо-
ту. Мабуть, велику роль зіграла моя готовність працювати за 50 до-
ларів на місяць (плюс кілька безкоштовних книжок). Але тепер у
мене була робота, символічна платня й певний статус. Я була справ-
114
Гровер Сейлз (Grover Sales, 1920–2004) — американський мистецький
критик, університетський викладач і автор трьох книжок з історії американсь-
кого джазу, кінематографу та культурної політики.
115
Театр у Сан-Франциско, оригінальна назва — Purple Onion.
116
Морт Сал (Mort Sahl, нар. 1927) — комедійний актор, відомий завдя-
ки своїм гостросатиричним соціально-політичним моновиставам. Багато
політиків, включно з президентом Джоном Ф. Кеннеді, зверталися до Сала з
проханням додати політичних жартів до їхніх політичних промов.
117
Леонард Альфред Шнайдер (Leonard Alfred Schneider) виступав під сценіч-
ним ім’ям Ленні Брюс (Lenny Bruce). Відомий американський комік, соціальний
критик і сатирик.
150
ді здивована, коли багато відомих авторів почали радо зустрічати-

ся зі мною. Сакраменто залишився далеко позаду.
А от боксерський бій розлучення усе тривав. Діти що два тиж-
ні їздили до свого батька на вихідні. Я звикала до нового статусу
життя матері-одиначки. В ті роки Сан-Франциско був домом біт-
поетів 118 та Меккою хіпі, проте моє життя рухалося іншою колією.
Будні складалися зі звичної волонтерської роботи, тенісу, шопін-
гу, занять із дітьми та хвилювань за Чарльза. Він важко сприйняв
наше розлучення і мав постійні проблеми у школі.
Одного вечора я організувала обідню вечірку для нових дру-
зів-письменників, і літературний агент Майкл запитав, чи не міг
би він запросити свого клієнта на ім’я Фривілін Френк, секретаря
організації «Пекельні янголи» 119 та поета за сумісництвом. Я ні-
коли не чула про Фривіліна Френка й трішки засумнівалася, але
Майкл переконав мене, що той поводитиметься чемно й лише до-
дасть перчинки нашій вечірці на Пасіфік Гайтс.
Я попередила дітей про Френка, і, на моє здивування, вони
були у захваті. Коли Френк увійшов, Чарльз сидів на сходах, трима-
ючи в руках щось на кшталт блокнота для автографів. Френк із ним
погомонів, і ми побачили, яким м’яким і добрим може бути цей
118
Біт-поети (англ. «Beat Poets») — група американських поетів і письмен-
ників, які працювали в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Група
завоювала визнання наприкінці 1950-х років. Серед представників біт-поезії
такі відомі американські автори, як Джек Керуак та Вільям Берроуз. Прибіч-
ники біт-поезії висловлювали протест проти мейнстріму американського життя
та літератури, експериментували над розширенням свідомості та написанням
віршів під впливом психотропних засобів або галюциногенів, сповідували сек-
суальну революцію та надихалися джазовою музикою. В перекладі з англійської
«beat» може означати або «ритм», «удар», або «зношений», «виснажений»,
«втомлений».
119
Пекельні янголи (англ. «Hells Angeles») — клуб мотоциклістів, члени
якого віддають перевагу мотоциклам Harley-Davidson. Організація була засно-
вана в 1948 році в Каліфорнії. Її члени запевняють, що є ентузіастами мотоци-
клетного спорту й об’єдналися лише заради організації спільних подорожей,
змагань та вечірок. Проте Департамент юстиції США вважає цю організацію
синдикатом організованої злочинності, члени якої займаються збутом нарко-
тиків, продажем крадених речей і патронуванням проституції.
151
старий байкер-бородань. Усім дуже сподобалося. Політики спіл-

кувалися з письменниками, всі також гомоніли із Френком, тож я
пішла спати з відчуттям добре організованої вечірки.
Але наступного дня зателефонував С. К., і моя рожева кар-
тинка миттю посіріла. «Про що ти думала, коли дозволила нашим
дітям перебувати поруч із представником «Пекельних янголів»?
Ти хоч усвідомлюєш, що могла наразити їх на небезпеку? — запи-
тав він. — Якщо це все, що тебе цікавить, то, можливо, опікунство
над дітьми маю взяти я?».
Меседж став навіть чіткішим після дзвінка його адвоката.
Упродовж кількох тижнів я жила у страху. Ми з С. К. відстоювали
в суді умови розлучення, і мої перспективи одержати мирну угоду
слабшали день за днем. Як я могла вчинити так необачно?
І знову моє життя змінилося після неочікуваного дзвінка. Чут-
тєвий томний голос Джека Варнеке повільно протягнув: «Я чув,
ти тепер літературний критик журналу San Francisco? Хочу тебе
привітати». Але він телефонував не для цього. Джек запросив
мене на своє ранчо пообідати. По моїй спині пробігли ті самі ві-
брації. Я стримано погодилася.
Ми з Джеком поїхали на Рашен-Рівер. У машині прямо переді
мною на панелі приладів лежав лист. Підписаний дуже характер-
ним почерком, він був надісланий із Хаммерсмітської ферми 120, де,
як я знала, був будинок Жаклін Кеннеді. Невдовзі я дізналася, що
Джек і Джекі були разом на Гаваях. У моїй голові пульсувала лише
одна думка: «З тобою хоче зустрічатися чоловік, у якого були ро-
мантичні стосунки з Жаклін Кеннеді!».
Я все ж сумнівалася. Джек не відступав. Він запросив мене на
відкриття двох закладів, збудованих за його проектами, — бібліо-
теки університету штату Каліфорнія у місті Санта-Крус та меморі-
120
Хаммерсмітська ферма (англ. Hammersmith Farm) — будинок вікторіан-
ської доби, розташований у місті Ньюпорт на Род-Айленді. Будинок дитинства
Жаклін Кеннеді та місце проведення святкової вечірки на честь її одруження із
сенатором Джоном Ф. Кеннеді у 1953 році. Під час його президентства будинок
неформально називали «літній Білий дім».
152
альної бібліотеки ім. Генрі Мейєра 121 Стенфордського університе-

ту. Я бачила його роботу, його креативність, його оригінальність та
його шарм. Я також бачила його вільний дух, не зв’язаний турбо-
тами та хвилюваннями, характерними для більшості людей. Я обі-
рвала стосунки зі старшим політиком, який підтримував мене, та з
головною пірнула в бурхливий роман із Джеком. Дбати про дітей
удень і зустрічатися з Джеком уночі було виснажливо. Я вижила
лише тому, що Джек багато працював у своєму нью-йоркському
офісі й часто їздив у відрядження. За час його відсутності мені вда-
валося зібратися докупи. Я продовжувала читати й писати літера-
турні рецензії, розуміючи, що це було частиною моєї ідентичності,
яку я могла легко втратити.
У стосунках із Джеком мене спокушала можливість зустріти
багатьох людей вищого світу, яких я б ніколи не побачила, якби
не він. Після консервативного життя у Сакраменто ця світськість
була дуже привабливою. Серед тих, із ким мене познайомив Джек,
був сенатор Тед Кеннеді 122. Я мала змогу бачити Теда під час на-
вчання в коледжі, проте Джек спроектував його будинок у штаті
Вірджинія і знав його досить добре. Вони обидва в душі були плей-
боями, й ця риса характеру їх єднала.
Тед мав багато проблем у шлюбі й часто запрошував нас із со-
бою в морські подорожі — на Багами, Гаваї та в Нову Шотландію.
У плавання він ходив без дружини, проте щоразу в супроводі яко-
їсь вродливої жінки. Під час цих мандрівок веселий від усього ви-
121
Генрі Мейєр (Henry Meyer, 1855–1921) — заможний бізнесмен-банкір
із Каліфорнії, який надавав щедрі пожертви для розвитку Стенфордського
університету та його бібліотек. Завдяки його фінансовій підтримці була ство-
рена медична бібліотека Стенфорду, а також закуплені рідкісні європейські ма-
нускрипти.
122
Едвард Мур (Тед) Кеннеді (Edward Moore «Ted» Kennedy, 1932–2009) —
американський політик, сенатор від штату Массачусетс із 1963 року, переоби-
рався до Сенату США вісім разів. Випускник Гарвардського університету, Гаазь-
кої академії міжнародного права та університету штату Вірджинія. У 1980 році
боровся за право балотуватися в президенти США від Демократичної партії,
але програв Джиммі Картеру, на той час чинному президенту, який, у свою чер-
гу, програв загальні вибори Рональду Рейгану.
153
питого Тед розважав гостей дотепними історіями про своїх друзів

та членів родини. Як правило, поїздки були повністю за його ра-
хунок. Він якось розповів, що батько наказував йому не їздити на
великій швидкості, передбачливо попередивши: «Будь уважним,
Теді. Ти один із тих, кого завжди зловлять» 123.
Під час подорожі на Гаваї Тед і його друзі займалися скуба-
дайвінгом посеред океану. Тед був дуже вправним у цьому. Я ніко-
ли не займалася скуба-дайвінгом, але він наполіг, щоб я спробува-
ла. «Давай, — заохочував він. — У мене вийшло з першого разу.
Спробуй, в тебе теж вийде».
Дух суперництва жив не лише в родині Кеннеді, тож я погоди-
лася на цю безглузду пропозицію.
На мене наділи маску для дихання й повісили на спину важ-
кий балон із газом. Я стрибнула, досить глибоко спустилася вниз
і одразу запанікувала. Маска сильно стягнула моє обличчя, тож я
її зняла. Але важкий газовий балон тягнув донизу й не давав мені
виплисти на поверхню. На щастя, того дня була сильна течія, і коли
стрибнув Тед, вода притягнула його до мене. Він, побачивши мою
боротьбу з балоном, зірвав його з моєї спини й виштовхав мене на
поверхню. Фактично він поставив моє життя під загрозу, але вод-
ночас урятував мене. Більше ніколи в житті я не пробувала займа-
тися скуба-дайвінгом.
Наша дружба з Тедом ставала міцнішою. Думаю, він довіряв
нам, адже ми не були пов’язані з його політичним життям у Сенаті.
У 1968 році, коли брат Теда, Бобі 124, брав участь у президентських
123
Тут натяк на випадок, коли 18 липня 1969 року Тед Кеннеді потрапив
в автомобільну аварію. Його пасажирка, 28-річна Мері Джо Копечне (Mary
Jo Kopechne), загинула після того, як через необачність Кеннеді автомобіль
упав з мосту в озеро. Кеннеді визволився з авто, а пасажирка залишилася все-
редині. Кеннеді сповістив поліцію про інцидент лише через десять годин.
Машину з тілом дівчини знайшов водій таксі й повідомив поліції за кілька
хвилин до того, як туди звернувся сам Кеннеді. Він одержав два місяці тюрми
умовно. Через цей випадок Тед Кеннеді не брав участі у президентських перего-
нах 1972 та 1976 років.
124
Роберт Кеннеді (Robert Kennedy, 1925–1968) — американський політич-
ний діяч, випускник Гарвардського університету та школи права університету
154
виборах, його суперником був Юджин Маккарті 125. Я підтримува-

ла Маккарті, й це ставило Джека у незручне становище. Він пред-
ставив мене Бобі зі словами: «...але вона за Маккарті».
4 квітня 1968 року був застрелений Мартін Лютер Кінг 126.
Коли це сталося, я пішла послухати промову Маккарті. На моє
здивування, смерть Кінга він згадав одним чи двома реченнями,
продовживши читати далі за накатаним сценарієм.
Днями пізніше Джек запросив мене до одного з місцевих універ-
ситетів послухати виступ Бобі. Невисокого зросту й скромний на ви-
гляд, він вийшов на сцену й одразу оголосив: «У зв’язку із вбивством
Мартіна Лютера Кінга я повністю змінив заздалегідь підготовлену
промову і вирішив лише відповідати на ваші запитання». Я була до
глибини серця вражена його чуйністю та співчутливим ставленням.
Відтоді я стала найпалкішою прибічницею Бобі Кеннеді. Будучи
волонтером, я долучилася до організації однієї з його найперших
фандрейзингових кампаній у Сан-Франциско й записала Теда 127 як
спікера. Пізніше мене призначили головою жіночого комітету прези-
дентської кампанії Роберта Кеннеді у Північній Каліфорнії.
Ми з Джеком продовжували бачитися з Тедом у Каліфорнії.
У день праймеріз 128, 5 червня 1968 року, який випадково збігся
штату Вірджинія. Працював Генеральним прокурором в адміністрації свого

брата, президента Джона Ф. Кеннеді. Основним елементом передвиборчої
платформи Роберта Кеннеді під час президентських виборів 1968 року було пи-
тання забезпечення рівних прав афроамериканців. Застрелений під час вибор-
чої кампанії. Після смерті Роберта Кеннеді залишилося 11 дітей.
125
Юджин Маккарті (Eugene McCarthy, 1916–2005) — конгресмен від штату
Міннесота (1949–1959), сенатор від штату Міннесота (1959–1971). Намагався
п’ять разів стати кандидатом у президенти від Демократичної партії. Виступав
проти участі США у війні у В’єтнамі.
126
Мартін Лютер Кінг (Martin Luther King, 1929–1968), американський баптист-
ський проповідник і лідер руху за громадянські права в боротьбі проти расизму. На-
городжений Нобелівською премією миру 1964 року. У 1968 році був смертельно
поранений снайпером, коли стояв на балконі мемфіського готелю «Лорейн».
127
Мається на увазі Тед Кеннеді.
128
Праймеріз (англ. primaries — «попередні») — тип голосування, в якому
обирається один кандидат від партії. Між обраними кандидатами потім прохо-
дить звичайне голосування.
155
з днем мого народження, нас запросили до Лос-Анджелеса на пе-

редвиборчу вечірку. Через легендарну здатність Джека запізню-
ватися ми не встигли на літак, а квитки на всі пізніші рейси були
повністю розпродані. Дорогою з аеропорту трішки пригнічений
Джек запропонував: «Давай зателефонуємо Теду й запитаємо, що
він робить». Тед вечеряв із подругою і запросив нас долучитися.
Ми провели чудовий вечір разом, а новини з Лос-Анджелеса теж
були добрі. Проте розійшлися ми рано, й кожен поїхав до своєї
господи.
Коли ми з Джеком увімкнули телевізор, щоб подивитися
останні новини з Лос-Анджелеса, то були вражені шокуючим ре-
портажем про поранення Боба Кеннеді й доставлення його до лі-
карні, де він перебував на межі життя і смерті. Ми знали, що Теда
не було в готелі за місцем реєстрації — він зупинився в орендова-
ній квартирі. Джек вирішив зателефонувати йому на той випадок,
якщо він ще не дивився телевізор.
Сповістивши трагічну новину, ми побігли на зустріч із Тедом
у готелі «Фермонт». Джек і Тед пішли в номер, а мене залиши-
ли на вході до готелю із наказом знайти літак берегової охорони,
яким Тед міг би дістатися Лос-Анджелеса. Жодної хвилини не
сумніваючись у своїй здатності виконати це важливе завдання, я
почала кидати четвертаки до платного телефону та, нарешті, від-
шукала досвідченого місцевого політика, який знав, як допомогти.
Між нами кажучи, літак, на якому Тед Кеннеді відлетів до Лос-
Анджелеса, знайшла я.
Коли Бобі помер, Джек миттєво вилетів до Нью-Йорка без
жодного наміру взяти мене із собою. Але, завдяки своїй роботі у
передвиборчій кампанії Бобі, я одержала запрошення на поми-
нальну месу у нью-йоркському соборі святого Патріка та на спеці-
альний потяг, який мав доставити до Вашингтона тіло Бобі, його
дружину та членів передвиборчого штабу. Поховання мало відбу-
тися на Арлінгтонському національному кладовищі 129.
129
Арлінгтонське національне кладовище (англ. Arlington National Ceme-
tery) — військовий цвинтар в Арлінгтоні, штат Вірджинія, на території якого
156
Я зателефонувала Джеку й повідомила, що вирішила їхати до

Нью-Йорка. Бобі був моїм політичним кумиром, тож я хотіла від-
дати йому належне. Я також розуміла: якщо Джек не визнає мене
за свою офіційну супутницю, нашим стосункам кінець. Думаю,
Джек це відчув і одразу запропонував піти до собору разом.
У мене в пам’яті закарбувалося, як майже всі, хто оплакував
Бобі, зі сльозами на очах співали «Бойовий гімн Республіки» 130
і як вагітна Етель разом із десятьма дітьми йшли уздовж проходу.
Промова Теда викликала в мене почуття великої поваги. Вона була
і простою, і водночас емоційною. Це був новий Тед, якого я ніколи
не бачила раніше.
Подорож похоронним потягом теж була особливою. Вона три-
вала майже вісім годин, адже потяг їхав дуже повільно. Сотні, ти-
сячі людей, багато з них афроамериканці, разом із дітьми зібрались
уздовж шляху, аби провести Бобі в останню путь. Вони стояли
уздовж залізничної колії, тримаючи американські прапори й само-
робні написи на кшталт «ПРОЩАВАЙ, БОБІ!».
Джек пішов потягом — поспілкуватись із друзями та членами
родини Кеннеді, а я сиділа сама, дивлячись у вікно. Я була розбита
горем і хотіла побути сама, аби відчути історичну хвилину. Брати
участь у тривіальних розмовах я не могла. Із задуми мене вивели
Етель 131 та її старший син Джо. Вони пройшли всіма вагонами по-
тяга, щоб особисто подякувати кожному пасажиру за цю поїздку
та за віддану Бобі шану. Коли ми прибули на кладовище, було вже
поховані учасники війн, президенти, голови Верховного суду, астронавти. Нині

цвинтар налічує 300 тисяч могил.
130
«Бойовий гімн Республіки» (англ. «The Battle Hymn of the Republic») —
патріотична пісня, написана у 1861 році на честь Джона Брауна — борця за
расову рівність, який у 1859 році підняв повстання проти рабства у США і був
страчений за організацію заколоту. Пісня відома передусім завдяки рефрену
«Glory, glory, hallelujah!» (Слава, слава, алілуя!).
131
Етель Кеннеді (Ethel Skakel Kennedy; нар. 1928 року) — організатор кіль-
кох кампаній за права людини. Після смерті свого чоловіка заснувала Центр
Роберта Ф. Кеннеді за справедливість та права людини заради реалізації мрії
свого чоловіка про справедливість та мир. У 2014 році президент Барак Обама
нагородив Етель Кеннеді Президентською медаллю Свободи.
157
темно. Ми стояли біля могили Бобі, тримаючи свічки й виголошу-

ючи прощальні промови.
Проте Джек, який безперечно збагатив моє життя і відкрив
мені значно ширший світ, мав також свій «зворотний бік меда-
лі». Він намагався все тримати під контролем, був з біса ревнивим
і очікував, що я буду завжди готова виконати будь-яку його заба-
ганку. При цьому йому було байдуже до моїх дітей та до інших
зобов’язань, які я мала. У нього був вибуховий характер, і коли він
злився, то міг усю ніч читати мені нотації й не давати спати, зна-
ючи при цьому, що наступного дня я мала прокинутися зі своїми
дітьми. Нестача сну стала постійною складовою мого життя.
Якось він запросив скласти йому компанію під час відряджен-
ня до Лондона й навіть не дозволив мені кілька годин попрацювати
над рецензією для журналу San Francisco. Я мала здати її впродовж
вихідних, проте все відкладала до останньої хвилини. «Ти повин
на була написати її раніше. Ти тут заради мене», — сказав Джек.
Я не сперечалася, а зачекала, доки він засне. Потім навшпиньках
зайшла до ванної кімнати й тихенько написала рецензію на анто-
логію сан-франциської поезії, лежачи на животі в холодній ванній
готелю «Дорчестер».
Мені не було кому довіритися. Хоча Джекові подобалися мої
видатні та впливові друзі, решта його не цікавила. Багато хто з моїх
знайомих не довіряв Джеку, і я мала б надати більшого значення
цим сумнівам щодо нього. Моїй родині Джек також не подобав-
ся, тому своїми побоюваннями з ними я не ділилася. Попри все, я
була закохана. Ми з Джеком вели активне світське життя, нас по-
стійно запрошували, ми часто кудись їздили, тож, за великим ра-
хунком, усе було добре.
Світлана Сталіна
Моє нове, насичене життя, центром якого був Джек, перерва-
лося телефонним дзвінком від батька. Він терпіти на міг телефо-
ни, тож коли зателефонував у березні 1967 року до Каліфорнії, я
знала, що йшлося про щось серйозне. Батько хотів повідомити, що
158
Державний департамент звернувся до нього з проханням поїхати

із секретною місією до Швейцарії й підтвердити, що жінка, яка
прийшла до американського посольства в Індії та назвалася донь-
кою Йосипа Сталіна, була саме тією, за кого себе видавала. Батько
давно вийшов на пенсію, але його обрали для цієї місії тому, що він
знав особисту історію Сталіна й міг поставити їй правильні запи-
тання. Я відчула, що він був радий можливості знову повернутися
до справ. Наступного дня він вилетів до Женеви на спеціальному
літаку.
Після повернення батько розповів мені про свою подорож.
Було очевидно, що Світлана неочікувано зачепила його сер-
це. 41-річна жінка була єдиною донькою Сталіна. Мій батько, хоча
й не набожна людина, був уражений її енергією та претензією на
нововіднайдену духовність. Завжди галантний і уважний до людей
у потребі, він піддався на створений нею образ «така-нещасна-і-
на-цілий-світ-самотня». Світлані він запропонував відчути мир і
спокій нашої сімейної ферми в Іст-Берліні у штаті Пенсильванія,
але вона відмовилася. Аллілуєва вирішила пожити зі своєю пере-
кладачкою Прісцилою Джонсон 132 на Лонг-Айленді, доки та пе-
рекладала Світланин манускрипт «Двадцять листів до друга» 133.
132
Прісцила Джонсон Макміллан (Pricscilla Johnson McMillan, нар.
1928 року) — закінчила кафедру російських студій у Редкліфф-коледжі
в 1950 році. У 1952 році подавала заявку на роботу до ЦРУ, але не пройшла
перевірку внутрішньої служби безпеки. У 1953 році працювала на сенатора
Джона Ф. Кеннеді. У 1955 році була перекладачем в американському посольстві
у Радянському Союзі. У 1959 році як американська журналістка взяла інтерв’ю
у Лі Гарві Освальда — колишнього морського піхотинця США, який у 1959–
1962 роках жив у Радянському Союзі й хотів перебігти до СРСР. У 1964 році
Прісцила відшукала дружину Лі Гарві Освальда, Марину, й на основі інтерв’ю
з нею написала книгу «Марина і Лі» («Marina and Lee»), в якій намагається
пояснити, що могло підштовхнути Лі Гарві Освальда вбити президента Джона
Ф. Кеннеді. У 2005 році Прісцила Джонсон написала свою другу дослідницьку
книгу «Занепад Роберта Оппенгеймера та початок сучасної гонки озброєнь»
(англ. The Ruin of J. Robert Oppenheimer: And the Birth of the Modern Arms Race).
133
«Двадцять листів до друга» («Twenty Letters to a Friend») — мемуари
Світлани Аллілуєвої, які вперше вийшли у США в 1967 році.
159
Я була впевнена, що Світлана знудилася б на фермі вже за тиждень,

але тримала цю думку при собі.
Втеча Світлани на Захід у 1967 році 134 стала новиною світо-
вого масштабу. Я прилетіла з Каліфорнії й 21 квітня разом із бать-
ками та Джонні чекала на прибуття Світлани в аеропорту Джона
Кеннеді. До останньої хвилини її приїзд тримався у секреті. На-
ших батьків долучили до офіційної делегації, тож вони зустрічали
її біля трапа. Ми з Джонні сиділи на високому балконі й спостері-
гали за всім, що відбувалося внизу. Я була вражена посиленими за-
ходами безпеки, а особливо снайперами на дахах сусідніх будинків.
У мене аж мурахи побігли по спині від цієї захопливої й дра-
матичної картини: рудоволоса молода жінка виходила з літака в
супроводі чоловіка — юриста Алана Ю. Шварца 135. Світлана піді-
йшла до заздалегідь підготовленого мікрофона. «Вітаю. Я щаслива
бути тут», — сказала вона, широко всміхаючись.
До Світлани була прикута вся увага преси. Журналісти не ли-
шали її в спокої. Її драматична втеча, нова релігія, двоє дітей, яких
вона залишила вдома, а також її критика Радянського Союзу — все
викликало цікавіть. Після першої прес-конференції у готелі «Пла-
за» на Мангеттені вона відмовилася давати інтерв’ю й жила на
Лонг-Айленді під постійним захистом двох приватних охоронців
та поліцейської машини, яка стояла під будинком Джонсон. Недо-
сяжність зробила її ще бажанішою для преси.
134
20 грудня 1966 року Аліллуєва приїхала до Індії, супроводжуючи прах
свого цивільного чоловіка Браджеша Сінгха. 6 березня Світлана таємно зали-
шила приміщення радянського посольства й попросила політичного притулку
в посольстві США.
135
Алан Ю. Шварц (Alan U. Schwartz) — закінчив школу права Єльсько-
го університету в 1956 році. Довгий час працював юристом у Лос-Анджелесі,
спеціалізуючись на видавничій справі та авторських правах. Наприкінці 1970-х
років Аллілуєва висловлювала незгоду з Джорджем Кеннаном за те, що юри-
сти, котрих він найняв, передали всі авторські права на англомовний варіант її
книги «Двадцять листів до друга» Прісцилі Джонсон, які та згодом повернула
Аллілуєвій. Див. Nicholas Thompson, «My Friend, Stalin’s Daughter», The New
Yorker, March 24, 2014.
160
За кілька місяців дружба Світлани з Прісцилою раптово обі-

рвалася. Це стало провісником того, як закінчаться її стосунки з
більшістю людей. Батько поновив своє запрошення й запропону-
вав Світлані пожити на фермі до кінця літа.
Разом із мамою вони мали їхати у щорічну подорож до Норве-
гії, тож тато попросив Джонні, яка жила біля Прінстона, опікува-
тися гостею. Джонні була турботливою від природи, тому з енту-
зіазмом погодилася виконати це завдання. Вона, її чоловік Ларрі
Гріггз та їхні сини Брендон і Барклі жили разом зі Світланою шість
тижнів. Джонні та Ларрі водили її на екскурсії, а теплими літніми
вечорами Ларрі навіть готував для всіх барбекю. Джонні варила
їсти й прибирала, а також купувала Світлані одяг. Світлана бук-
вально розквітла від цих проявів турботи, й вони із Джонні стали
добрими подругами. Упродовж дня Світлана відповідала на вели-
чезну кількість листів і працювала над своєю новою книгою.
Згодом Ларрі одержав роботу в Корпусі миру 136 і разом із Джон-
ні мав їхати на тренінг. Тож батько попросив мене приглянути за Світ-
ланою до завершення її перебування в нашому домі. Джонні мала ще
одне прохання. «Чи ти не могла б також попіклуватися про Брендона
й Барклі? — спитала вона по телефону. Хлопцям на той час було шість
і вісім років. — Вони не створюватимуть тобі проблем. Мої хлопці
звикли до ферми і будуть цілий день гратися надворі».
Ці дві розмови відбулися тоді, коли я була по вуха зайнята
проблемами власних дітей, волонтерською роботою, а також зу-
стрічами з Джеком Варнеке. Все це вимагало моєї присутності у
Сан-Франциско, але як випускниця факультету російської історії
та літератури я не могла проминути безцінну нагоду познайомити-
ся з донькою Сталіна й зазирнути в таємниці кремлівської політи-
ки. Батько також дуже заохочував мене приїхати до Пенсильванії.
«У тебе не буде жодних проблем, — сказав він. — Потрібно лише
готувати й забирати із поштового відділення Іст-Берліна надіслану
на вигадане ім’я Світланину пошту».
136
Корпус миру (Peace Corps) — урядове агентство США, створене
у 1961 році заради зміцнення миру та дружби між народами світу.
161
Тож разом із дітьми ми стали до реалізації сімейного проекту.

Джек трішки побурчав, але я досить добре його знала й розуміла,
що він оговтається від почуття кинутого напризволяще чоловіка.
Я буду поруч із всесвітньо відомою жінкою, обличчя якої було на
обкладинках незліченної кількості журналів. Я пообіцяла, що він
зможе приїхати в гості, якщо триматиме це все в секреті.
Моложава й блакитноока, Світлана мала вигляд щирої й наївної
дівчинки-інженю. Ця її риса чарувала багатьох, особливо чоловіків.
Досить швидко після нашої зустрічі вона повідала: «Державний
департамент запропонував надати мені охорону, але я відмовилася.
Нарешті я вільна!». Вона буквально світилася від радості.
Її незалежність хвилювала мене. Батько, сидячи на своєму захи-
щеному сідалі в норвезьких фіордах, попережав мене про реальну
небезпеку здійснення агентами КДБ спроби викрасти й вивезти
Світлану. Він нагадав мені про вбивство Троцького в Мехіко після
його втечі з Радянського Союзу. Отже, йшлося про захист ймо-
вірного Троцького, тому візит Світлани мав триматись у повному
секреті. На практиці це означало, що я не лише не могла розпові-
сти про це друзям, але й мала відмовитись від будь-якої допомоги
сторонньої людини. Мешканці Іст-Берліна не повинні були знати,
що в їхній околиці з’явилася загадкова гостя. Джонні мала ті самі
проблеми, що і я, але була кращою господинею. Окрім іншого, на її
руках було двоє дітей, а на моїх — п’ятеро.
Я сподівалася, що на мене чекатимуть інтелектуальні дискусії
й можливість попрактикувати російську, але все склалося зовсім
інакше. У нас не було пральної машини та машини для сушіння
білизни, тож прання одягу для сімох людей вимагало регуляр-
них поїздок до Іст-Берліна. Літня спека перетворювала місцеву
пральню на пароварку. Найближчий великий супермаркет був за
десять миль у Гановері, а моя нова команда вимагала постійного
поповнення провіанту. Я мала регулярно їздити до супермаркету,
інколи з двома або трьома дітьми на буксирі. Батькові фантазії про
те, що всі ми їстимемо разом, так і не справдилися. Діти прокида-
лися набагато раніше за Світлану, тож я годувала їх першими, мила
посуд, а потім готувала другий сніданок — для Світлани. «Крем-
162
лівська принцеса», як назвав її один із таблоїдів, не брала участі у

хатній роботі й навіть не зробила спроби підставити плече й по-
чати дбати про наш побут.
Меню також додавало проблем. Перед втечею на Захід Світ-
лана якийсь час жила в Індії з родичами свого коханця, прах якого
вона розвіяла над річкою Ганг. У цій родині вона перейшла на веге-
таріанство. Те, що любили діти, — гамбургери, хот-доги та смаже-
ну курочку, — вона не їла. Натомість для Світлани я мала готувати
різотто та інші овочеві страви.
Я відчайдушно опрацьовувала рецепти книги Радість від кух-
ні , намагаючись бути на крок попереду гри. Майже все життя
137
я сиділа на дієтах, і раптом кухня зробила мене патологічно за-

лежною від перекусів: спробую трішки тут, відкушу трішки там.
Страшний сон домогосподарської рутини перетворився на справ-
жній кошмар, коли з Англії до нас приїхав відомий дослідник Росії
Макс Хeйвoрд 138. Він працював разом із Світланою й перекладав
її книжку. Макс щойно пройшов курс лікування від алкоголізму й
постійно потребував солодкого. Тепер до свого кулінарного репер-
туару я мала додати ще торти та пироги, а отже, й кілька додатко-
вих годин на пекельній кухні. Кондиціонера в нас теж не було.
А тут ще на кілька днів приїхав Алан Ю. Шварц, Світланин
юрист. Тепер за обіднім столом нас стало дев’ятеро. Усвідомлюю-
чи, що діти не одержують належної уваги, я покликала на допомо-
гу Сімкі Пейдж, дівчину підліткового віку, яка була донькою моїх
вашингтонських друзів. З неї також узяли клятву тримати язика за
зубами, але не ходити ж їй голодною?
Затятий холостяк, Макс Хейворд не цікавився жінками, але
цю рису його характеру Світлана якось не збагнула. Насправді
137
«Радість від приготування їжі» (англ. The Joy of Cooking) — одна з най-
більш популярних кулінарних книжок у США. Вперше видана 1936 року, вона
багато разів перевидавалася. Тираж книги досяг 18 мільйонів копій.
138
Гаррі Максвелл Хейворд (Harry Maxwell "Max" Hayward, 1924–1979) —
британський лектор і перекладач російської літератури. Вважається одним із
найкращих перекладачів російської прози на англійську мову. Працював у по-
сольстві Великої Британії в Радянському Союзі у 1947 та 1955 роках.
163
вона була ним зачарована. Якось увечері ми троє сиділи на веранді,

попиваючи винце перед пізньою вечерею. Вдягнена у випране й
випрасуване мною біле плаття, Світлана раптом підхопилася й ко-
кетливою ходою пішла пурхати садом. Вона виглядала як акторка
чеховської п’єси, що збирала світлячків у скляну банку. Під час ві-
зиту Макса вона раптом побачила в мені свою конкурентку і стала
підкреслено холодною.
Попри створений нею образ ніжної дівчинки, Світлана була
категоричною в судженнях та ставленні до людей. Одні були бездо-
ганні й чудові, інші — погані й злі. Сірих кольорів для неї не існу-
вало. Вона говорила про свою велику любов до матері, яка померла
від пострілу, коли Світлані було лише шість років. Досі невідомо,
було це самогубство чи вбивство за наказом Сталіна. Світлана
присвятила свою книгу «Двадцять листів до друга» матері, проте
найбільше вона розповідала саме про батька. І ці оповіді були не
завжди критичними щодо його політики.
Макс вичитував гранки книги «Крутий маршрут» — авто-
біографію Євгенії Гінзбург, де описано роки, проведені нею в
ГУЛАГу 139. Він поділився зі мною цим текстом. Щойно ми почали
обговорювати книгу, як Світлана швидко перевела розмову й за-
пропонувала поговорити про її мемуари. Коли вона згадувала ре-
пресії або інші злочини радянського періоду, то пояснювала їх ді-
ями Лаврентія Берії — грузина, який очолював КДБ з 1938 року
до 1953-го, коли помер Сталін. Світлана вважала, що саме Берія
перетворив Сталіна на того жорстокого диктатора, яким він став,
і що саме на Берії лежить відповідальність за всі скоєні жахіття, а її
батько був лише бідолашним свідком.
Згодом Макс та Алан поїхали. Залишившись на фермі в ото-
ченні самих дітей, ми із Світланою поновили дружбу. Одного дня
вона схопила мене за руку у своїй звичній імпульсивній манері й
139
Євгенія Гінзбург — радянська журналістка, науковиця, репресована
в 1937 році. Одержала десять років таборів. Її роман «Крутий маршрут: хроніка
часів культу особи» вперше побачив світ у Мілані в 1967 році. Роман був ви-
везений у вигляді аудіозапису. У Радянському Союзі його друкував самвидав, а
вийшов він уперше наприкінці 1980-х років.
164
сказала: «Грейс, мені треба підстригтися. Від спеки у мене подраз-

нення на шкірі в тих місцях, де волосся торкається шиї. Запиши
мене до перукаря прямо зараз!». Я розхвилювалася від перспек-
тиви виходу з нею в люди, але зрозуміла, що це було не прохан-
ня, а наказ. Я знайшла салон-перукарню у сусідньому містечку, де
мене ніхто не знав, і ми поїхали. Щойно ми зайшли всередину, як
я побачила примірник журналу Ladies’ Home Journal зі знайомим
Світланиним обличчям на обкладинці. Я схопила журнал і притис-
нула його обкладинкою до грудей, інструктуючи перукарку щодо
стрижки. На щастя, ніхто з присутніх жінок не впізнав Світлану.
Вони, мабуть, і уявити не могли, що в Абботстоні, штат Пенсильва-
нія, може з’явитися людина, зображена на обкладинці національ-
ного журналу.
На момент, коли Джек виконав обіцянку й нарешті приїхав,
я вже знала, що цей його візит обернеться катастрофою. Джек і
Світлана вимагали центральної сцени, та місця для двох на ній
не було. Вони уважно стежили одне за одним, наче два знервова-
ні собаки, які ходять по колу. Першого ж дня після вечері Джек
відвів мене вбік. «Слухай, люба, це просто смішно. Ти виконуєш
усю роботу! Заради Бога! Ти що, її прислуга?». Я пояснила важ-
ливість її анонімності, проте він лише фиркнув: «Якщо мати по-
мічницю небезпечно, зателефонуй до Державного департаменту
й попроси надати тоді допомогу. Ти лише поглянь на себе — по-
чала набирати вагу!».
Коли за два дні він раптом поїхав, начебто на ділову зустріч, я
видихнула з полегшенням. Я дуже потребувала підтримки, а Джек
міг запропонувати лише критику.
Кілька днів по тому Світлана спустилася сходами, важко диха-
ючи. «Грейс, ти маєш мені допомогти. У мене серцевий напад», —
застогнала вона.
«Серцевий напад? О Боже! — випалила я. — Я повезу тебе до
лікарні».
«О, ні! Це не потрібно, — відповіла Світлана. — Мені по-
трібен лише бренді. Ти знаєш, у такій пляшці з грушею всередині.
Я пила його в Швейцарії. Дуже допомагає від болю в серці».
165
Потім я зрозуміла, що росіяни називають «серцевим напа-

дом» будь-які проблеми з диханням. В Америці це класифікували
б по-іншому, але тоді я не знала що й думати. Я поїхала до місце-
вого пенсильванського лікеро-винного магазину, і коли перекона-
лась у відсутності там пляшки бренді з грушею всередині, засіла
за телефон і обдзвонила всіх, кого тільки знала у Вашингтоні: «Я
дуже-дуже прошу, питання життя й смерті! Мені вкрай необхідна
пляшка грушевого бренді». Навіть не уявляю, що думали про мене
друзі, але нарешті я переконала дуже зайнятого юриста полишити
всі свої справи й привезти нам на ферму цей життєдайний напій,
що коштував сорок доларів за пляшку.
Світлана пила потрошку щовечора. Не знаю, як саме бренді до-
помагав її серцю, але раптом вона почала говорити про дитинство,
про своїх дітей та двох своїх чоловіків. Вона розповіла, як Сталін,
коли дізнався про її коханця Олексія Каплера 140, сильно вдарив її по
обличчю. Світлана від удару знепритомніла, а Каплера пізніше висла-
ли до ГУЛАГу. Щойно її історії ставали по-справжньому цікавими,
як мої очі починали злипатися і я мусила йти спати. Я прокидалась
о сьомій ранку й після гасання на повній швидкості вдень, — готую-
чи їсти, роблячи закупки, прибираючи вісімнадцять кімнат будинку
та постійно піклуючись про його мешканців, — увечері була просто
мертвою. Мій новий блокнот, де я планувала щодня робити записи,
залишився майже порожнім. Після цього в мене завжди було відчут-
тя, що я не впоралась із завданням. Я мала виняткову можливість
краще зрозуміти доньку одного з найбільших світових диктаторів, і
змарнувала її, стоячи на кухні.
Згодом Світлана відвернулася від усіх членів родини Кенна-
нів, але я виявилася першою. Між нами було лише шість років
різниці, і в ній сидів природний драйв змагальності. Я не хотіла
140
Олексій Каплер (1903–1979) — радянський кінодіяч, кінорежисер, сце-
нарист, актор, телеведучий програми «Кінопанорама.» У 1942 році 40-річний
Каплер захопився донькою Й. Сталіна, за що у 1943 році був заарештований і
на 5 років висланий до Воркути зі звинуваченням у шпигунстві. Повністю ре-
абілітований у 1954 році. Після ув’язнення написав сценарії до таких відомих
фільмів, як «Смугастий рейс» та «Людина-амфібія».
166
погоджуватися з роллю наймички. Я знаю, що була другою скрип-

кою, а першу грала її улюблениця, моя сестра Джонні. Я ж відволі-
калася на виконання забаганок п’яти дітей та на телефонні дзвінки
розлюченого Джека. Але, попри це, книга «Лише один рік» 141,
над якою вона працювала на нашій фермі, стала для мене повною
несподіванкою. Я швидко гортала її сторінки, аби скоріше дізна-
тися Світланину версію нашого співжиття на фермі. Проте, як ви-
явилося, про мене там ані слова, ані півслова. Згідно з її версією
подій, на фермі були лише Джонні та Ларрі. Що ж, мої фотографії
того складного літа свідчать про протилежне. Як кажуть, «краще
раз побачити, ніж сто разів почути».
Астрологічне весілля
Після тимчасового перебування зі Світланою я повернулася
до Сан-Франциско, де ще два роки тривав наш бурхливий роман із
Джеком. Але коли він якось дивно віддалився, — емоційно й гео-
графічно, — я відчула, що більше не можу миритися з цими довго-
часними залицяннями, з його телефонними дзвінками в останню
хвилину, постійною зміною планів, сварками, слізьми, зльотами та
падіннями, наче на американських гірках. Коли Джек поїхав у дов-
гострокове відрядження до Лондона, я надіслала йому телеграму,
де повідомила, що розриваю наші стосунки. Проміж ділом я дода-
ла, що під час літніх канікул діти будуть у їхнього батька, а я кілька
днів відвідуватиму вашингтонських друзів Патті та Джона Бенк-
стонів, після чого поїду в невідомому напрямку. Я мала твердий
намір бути поза зоною досяжності.
В останній день моїх гостин у Патті та Джона, коли ми завер-
шувати вечеряти в маленькому італійському ресторанчику в Бесез-
141
Книга «Лише один рік» (в оригіналі «Only One Year») вийшла
в 1969 році. В ній описується рік життя Аллілуєвої після того, як вона вирішила
втекти з СРСР. Оповідь починається з 19 грудня 1966 року, коли Світлана Ал-
лілуєва виїхала з Радянського Союзу до Індії, і завершується 19 грудня 1967 року
в Прінстоні, штат Нью-Джерсі, де разом із двома американськими друзями
Світлана піднімає келих за своє нове, щасливе й вільне життя в Америці.
167
ді 142, з’явився адміністратор і оголосив: «Чи є тут міс Макклатчі?

Їй телефонують. Відповісти можна біля барної стійки».
Моє серце затремтіло. Я одразу знала, що це Джек. Лише тако-
му божевільному, як він, вдалося б відшукати мене в цьому ресто-
рані. Назву місця знала дівчина, яка доглядала дітей Патті. Я піді-
йшла до стійки і взяла слухавку.
«Привіт. Ти не повіриш, де я зараз. Літак не міг приземлитися
в аеропорту Кеннеді, тому ми полетіли до Ніагарського водоспа-
ду. — Не знаю, чи казав він правду. Чи був біля Ніагарського водо-
спаду якийсь аеропорт? — Але я радий, що відшукав тебе. Що ти
робиш тридцятого липня? Ти одружишся зі мною?». Адміністра-
тор стояв поруч і, вочевидь, усе чув.
«Але, Джек, це ж зовсім скоро. Це за тиждень! Мої батьки в
Норвегії, а діти разом із С. К.».
«Я знаю, люба, — Джек перейшов на свій спокусливий тон. —
Але я думав про це, поки був в Англії, і вирішив, що ми призначе-
ні одне для одного. Я проконсультувався з Керолом Райтером 143,
відомим астрологом, і він сказав, що наші знаки несумісні. Ти —
Близнюк, а я — Риба. Ці знаки складаються з двійників, тож, якщо
ми одружимося, буде таке відчуття, наче нас у ліжку четверо. Але
коли я пояснив йому, що ти моя єдина і що я маю з тобою одружи-
тися, Райтер відповів, що цього року є лише одна дата, коли зорі
сприятимуть шлюбу. Це за тиждень, тридцятого липня. Я кохаю
тебе. Будь ласка, скажи “так”».
Відвідувачі ресторану заходили і виходили, адміністратор по-
глядав на мене, а я нервово стискала телефон і все ще сумнівалася:
«Чи можу я зателефонувати тобі пізніше?».
«Ні, ми маємо вирішити зараз — це лише за тиждень. Поду-
май, ми пройшли через стільки випробувань!».
142
Бесезда (Bethesda) — околиця штату Меріленд, на захід від Вашингтона.
143
Керол Райтер (Carroll Righter, 1900–1988) — відомий американський
астролог, який одночасно публікував свої прогнози в 166 газетах по всьому
світу. Був радником президента Рональда Рейгана, який складав свій робочий
графік відповідно до рекомендацій Райтера. Керол Райтер також писав астроло-
гічні прогнози для багатьох зірок Голлівуда.
168
«Що ж, тоді “так”», — нарешті відповіла я.

«Добре, — сказав Джек. — Я маю бігти. Вже кличуть на літак.
Я зателефоную завтра. Але обіцяй, що ти нікому не скажеш».
Я пообіцяла.
Під час нашої наступної розмови Джек пояснив, що ми маємо
тримати весілля в таємниці, адже йому незручно сповістити про
все дітям. На той момент вони вже роз’їхалися, хто куди, на літні
канікули. Джек також заборонив мені говорити про це моїм бать-
кам і дітям. Пізніше я дуже пожалкувала, що ми почали з помил-
кового рішення. Він організував весілля в Мехіко, звернувшись по
допомогу до чиновників, яких зустрів там за рік до того, під час
Олімпійських ігор 144.
Я була щаслива і вважала, що наші проблеми позаду. Тепер ми
облаштуємося на певному місці й витимемо щасливе подружнє
гніздечко. Я більше не хвилюватимуся з приводу зустрічей Джека
з іншими жінками; ми нарешті заживемо під одним дахом разом із
дітьми, а наше соціальне життя стане впорядкованішим. Я більше
не страждатиму від постійної втоми, спричиненої необхідністю
розриватися між ліжком Джека та поверненнями додому посеред
ночі, аби вранці прокинутися разом із дітьми.
Проте не так все склалося, як гадалося, навіть у найближчий
час. З нашим весіллям 30 липня 1969 року мене привітали заголо-
вки газети San Francisco Chonicle, які повідомляли про страйк Аме-
риканських авіаліній — нашого перевізника до Мехіко. Зателефо-
нував Джек і, все ще зациклений на зазначеній астрологічній даті,
повідомив про всі свої надзусилля заради перебронювання наших
квитків на Мексиканські авіалінії. Тепер ми летітимемо до Мехіко
з трьома пересадками.
Джек придумав оригінальний спосіб насолодитися приголом-
шливими чотирма рейсами: він вирішив мені звіритися. Виявило-
ся, що впродовж останніх місяців у своїй нью-йоркській квартирі
він жив разом із жінкою на ім’я Елеонор. Джек і раніше згадував
про цю красуню у розмові зі мною, проте як про свою колишню
144
Маються на увазі Олімпійські ігри 1968 року, які проходили в Мехіко.
169
уругвайську подругу. Що ж, як з’язувалося, «колишньою» вона

стала лише тиждень тому. Значить, щоразу, коли я телефонувала
йому, свідком нашої розмови була інша жінка? Інша жінка ділила
з ним у Нью-Йорку ліжко? Значить, він брехав мені аж до само-
го весілля? Моє нововіднайдене блаженство дало збій. Я не мала
грошей, щоб пересісти на інший літак до Сан-Франциско, і в мене
не було кредитної картки. А найгірше — я кохала Джека. Історія
з Елеонор була болісною, але я не могла залишити його. Десь гли-
боко в серці я знала, що маю розвернутися й летіти назад до Сан-
Франциско, але в мене забракло мужності.
Пізно ввечері ми прибули до Мехіко, де нас зустрів охоронець,
що скидався на бандита. Джек найняв його задля пришвидшення
процедури весілля, і той швидко відвіз нас до готелю «Каміно
Реал».
На жаль, юрист, який мав задокументувати наш шлюб, втратив
надію дочекатися щасливих молодят і пішов додому спати. Тому
Джек улаштував один зі своїх найефектніших скандалів. Із при-
страсними аргументами й обіцянками дорогої пляшки коньяку
«Наполеон» він, врешті, вмовив громила-охоронця піти додому
до «Його Світлості», витягти того з ліжка й переконати поверну-
тися до готелю оформити шлюб.
Коли юрист з’явився о 23 годині 45 хвилин, наша знервована
група чекала у кафе. До оформлення цього шлюбу, весь успіх якого
залежав від дати тридцятого липня, в нас залишилося п’ятнадцять
хвилин. Джек був у стані афекту через передбачення Керола Райте-
ра, а я — в стані депресії через новини про Елеонор. Але, побачив-
ши Джекове збудження, юрист вирішив зробити свою справу тут і
зараз, оформивши документи прямо на столі з брудними кавовими
чашками, жирними серветками та крихтами сухого хліба. На пре-
велике диво, я подала голос і відмовилась одружуватись у кафе.
Пізніше мій спротив нагадав мені кошмарний сон часу дитинства,
коли я відмовлялася бути похованою в шапці заживо. Мій рапто-
вий протест усіх дуже здивував. Ми побігли до нашого готельного
номера, де юрист і завершив церемонію незрозумілою нам іспан-
ською мовою. Свідками були двоє громил-охоронців.
170
Наступного дня у саду яскравого готельного ресторану ми ор-

ганізували святковий обід для охоронців, їхніх дружин та друзів.
Очевидно, це було частиною домовленості, на яку пішов Джек.
Грала мила група маріачі 145, а гості все виголошували свої привітні
іспаномовні тости за здоров’я молодят. Жоден із них ми, на жаль,
не зрозуміли. Того ж вечора ми повернулися до Сан-Франциско й
роз’їхалися до наших окремих будинків, навіть не зрозумівши, що
ж сталося. У такому стані ми прожили ще шість тижнів, коли, на-
решті, формально оголосили про наш шлюб.
Я мала б вірити в астрологію й дослухатися до передбачень Ке-
рола Райтера.
Помста Марго
На моє велике здивування, після нашого таємного одруження
в Мексиці Джек Варнеке вирішив переїхати до мого великого й ча-
рівного, але дещо підупалого будинку по вулиці Пірс Стріт у Сан-
Франциско. У цьому орендованому домі я жила разом із дітьми —
Чарльзом, Ейдер і Кевіном. Для нашої маленької родини будинок
був доволі великим і просторим. Він мав великий бейсмент 146, що
використовувався під ігрову кімнату, та приміщення для зберіган-
ня речей.
Щойно Джек розпакував свої речі, як у двері подзвонили.
Троє його молодших дітей — Роджер, Марго та Фред — стояли
на порозі з валізами у руках, заздалегідь не попередивши про свій
приїзд. Джек, вочевидь, знав про це, але мені не сказав. Почалася
грандіозна переорганізація. Роджер був другокурсником Стен-
форду, а Марго навчалась у школі міс Чапін 147 у Нью-Йорку. Джек
145
Маріачі — один із популярний музичних жанрів мексиканської народ-
ної музики. За однією з версій, слово «маріачі» походить від французького
«mariage» — шлюб. Музика маріачі часто супроводжує весільні церемонії.
146
Бейсмент (англ. basement) — цокольний поверх або підвал в американсь-
ких будинках.
147
Школа міс Чапін (Chapin School) — школа для дівчат у Мангеттені, Нью-
Йорк. Відкрита у 1901 році Марією Чапін, знаною феміністкою та суфражист-
171
пояснив, що вони буватимуть удома лише під час канікул. Фреді,

другокурсник місцевої старшої школи, мав жити з нами. Він забрав
собі велику ігрову кімнату в бейсменті. Ще в одній кімнаті розміс-
тилася Джекова кухарка, Гейзел Гілл, яка, вочевидь, ішла в пакеті
разом з ним. Ця тепла й турботлива афроамериканка готувала їжу
тричі на день до останнього дня нашого шлюбу.
Хаос і безлад стали постійною складовою нових життєвих об-
ставин нашої розширеної родини. Стара електропроводка не ви-
тримувала кількості нових електроприладів, що прибули разом із
моїми пасинками і падчеркою. Пробки вибивало. Мій новий чоло-
вік втрачав самовладання. Було таке відчуття, наче на мій корабель
затікає чимраз більше води, а я намагаюсь якомога швидше її ви-
черпати, аби втримати судно на плаву.
Виконувати роль дружини успішного й на тринадцять років
старшого за мене архітектора, піклуватися про трьох власних ді-
тей, яким на той час було сім, дев’ять та одинадцять років, та бути
мачухою дітям Джека було для мене справжнім викликом. І не
лише тому, що мої пасинки й падчерка внесли у наш дім традиційні
проблеми підлітків та перехідного віку, до яких я була абсолютно
не готова, а ще й тому, що це був 1969 рік і Сан-Франциско пере-
живав період розквіту Хейт-Ешбері 148.
Джек холостякував десять років, і його єдина донька Марго пе-
режила не одну з його дівчат. Пишногруда, вона вдягалася під хіпі.
Один шар її одягу стирчав з-під іншого, і в такому прикиді вона
виглядала старшою за свої сімнадцять років. Чоловіки її помічали.
Марго була розумна й начитана. Товариська, проте не розкидала-
кою, яка приділяла значну увагу розвитку характеру своїх вихованок та забез-
печувала їм рівень освіти, доступний на той час лише для хлопчиків. Школа
зберегла у своїй назві ім’я засновниці навіть після її смерті.
148
Хейт-Ешбері (англ. Haight-Ashbury) — район у Сан-Франциско на пе-
ретині вулиць Хейт та Ешбері. Через дешеве й доступне житло в 1960-ті роки
район приваблював багатьох представників культури хіпі, став знаним центром
наркотиків, вільних сексуальних стосунків і джазу. У 1967 році район прийняв
знамените «Літо кохання», коли до Сан-Франциско з усієї Америки з’їхалися
тисячі хіпі на фестиваль своєї субкультури. У 1980-х роках Хейт-Ешбері став
одним із найпрестижніших районів Сан-Франциско.
172
ся емоціями. Марго толерувала свою нову мачуху, проте ледь-ледь.

Для Джека було важливо, щоб ми подружилися. «Марго потрібна
матір, яка могла б замінити їй власнy, що живе на Гаваях», — казав
він. Я ніколи й не вірила, що зможу досягти цього, але сподівалася,
що Марго прийме мене, якщо я буду доброзичливою й проявляти-
му щирий інтерес до її життя.
Упродовж багатьох років важливою соціальною подією серед
старовинних родин Сан-Франциско був перший бал, який про-
водився під час різдвяних канікул. На ньому молоді дівчата з по-
важних каліфорнійських родин уперше «виходили в світ». У час
розквіту культури хіпі, сексуальної революції та наркотиків цей за-
хід виглядав особливо застарілим та абсурдним. Тому я була дещо
спантеличена, коли мій просунутий чоловік почав наполягати на
дебюті Марго. Вона всіляко відмовлялась і протестувала: «Тату,
невже ти серйозно? Ці бали — це просто беззмістовні старомодні
ритуали! Всім уже байдуже. Це все пережиток минулого».
Але Джек наполягав і діяв у своїй звичній манері котка.
«У твоєї матері був дебют, і це дуже важливо для твоєї бабусі, яка
вже дуже старенька й може скоро померти. Ти не можеш її засму-
тити. Ти єдина жінка в родині Кушінгів і маєш підтримати сімейну
традицію».
«Ні, — протестувала Марго. — Не піду й крапка!». Після цих
слів вона вибігла з будинку, грюкнувши дубовими дверима. Я стоя-
ла й потай аплодувала за кулісами.
Проте Джек так просто не закрив тему. Його колишня теща,
пані Кушінг, була відомою гранд-дамою. Щоразу, коли Джек нага-
дував Марго про бал, їхня сварка поновлювалася. Я почала розумі-
ти, що означало для Джека одружитися зі статусною представни-
цею роду Кушінгів. Я відчувала, що не треба примушувати Марго
брати участь у цьому допотопному ритуалі, але коли вона запитала
моєї думки, я промовчала. Щойно одружена, я вважала за потріб-
не підтримати чоловіка й не сперечатися з ним у присутності його
доньки. Джек продовжував її дотискати, аж доки одного дня, на
моє велике здивування, вона капітулювала. Я не знала чому, але
припускала, що він її просто дістав.
173
Проте Марго знайшла як відімститися. На роль свого ескор-

та — хлопця, який супроводжуватиме її на балу, — Марго обрала
мого брата Крістофера. Він був молодшим за мене на шістнадцять
років і навчався в університеті штату Каліфорнія у місті Санта-
Крус. Марго формувала свої власні зв’язки з родиною Кеннанів,
які не стосувалися мене. Джек запропонував, щоб ми з Марго піш-
ли разом вибрати їй бальне плаття, але вона відмовилася. «Я піду з
подругою», — відповіла вона.
На прохання Джека, перед балом я мала організувати малень-
ку вечерю в нашому домі. На його превелику радість, пані Кушінг
погодилась зайти в гості. Це був перший випадок, коли вона пере-
ступила поріг будинку Джека після того, як вісім років тому він
скандально розлучився з її донькою, ще однією Грейс. Джек пере-
віряв усі деталі вечері та її антуражу, прагнучи, аби все було ідеаль-
но, та побоюючись, що я зроблю якусь помилку або щось не доро-
блю. Чи правильно покладені дрова в каміні? Чи поставлені квіти
на стіл? Чи я купила найкращий ростбіф? А що в нас на десерт?
Марго мала повечеряти з іншими дебютантками на балу, але, за
задумом, повинна була зайти до нас по дорозі на нього й привітатися
з бабусею. Перша Грейс прихворіла на Гаваях і на бал не приїхала.
Того вечора я зустріла пані Кушінг — уже літню жінку з почут-
тям власної гідності — та провела її до вітальні, розмірковуючи,
яке ж враження я справляю порівняно з її донькою? Коли у двері
знову задзвонили, я відчинила й побачила Марго у пишному біло-
му вечірньому платті на ґудзиках до самого пупка. Майже всі вони
були розстібнуті. Її величезні цицьки стирчали прямо по центру.
Я стояла без слів. Марго пропливла повз мене й пішла нагору при-
вітатися з батьком, який ще не спустився.
За дві хвилини сходами затупотів розлючений Джек. На шиї
в нього теліпалася незастібнута краватка-метелик. Слідом за ним
до вітальні йшла Марго. Без зайвих церемоній він відтягнув мене
убік. «Накажи їй застібнути ґудзики», — скомандував він, білий
від злості, і знову потупотів нагору.
Не знаю, чому я не відповіла: «Сам їй скажи. Ти ж її батько».
Замість цього з примирливим тоном у голосі я запропонувала:
174
«Марго, можливо, плаття було б ще кращим, якби ти застібнула

кілька ґудзиків?».
З почуттям повної зневаги Марго поглянула мені прямо у вічі
й чітко процідила: «Та пішла ти до дідька!». Й подалася до віталь-
ні привітатися з бабусею.
Вечір, вочевидь, не вдався. Слідом за Марго я пішла до вітальні
й далі підтримувала чемну розмову з міс Кушінг, відчуваючи мовчаз-
ний гнів Джека й намагаючись створити ілюзію сімейної гармонії.
Потім разом із міс Кушінг на буксирі ми прибули на бал і роз-
містилися на золотих стільцях сімейної ложі великої бальної зали
готелю «Палац». Кожна з дебютанток під ручку зі своїм кавале-
ром мала підійти й зробити реверанс у бік своїх батьків. Марго і
Крістофер ішли майже останніми. Було очевидно, що вони поку-
рили травички, тож, правильно сказати, дебютанти добрели по-
хитуючись до батьків. У Крістофера було довге, майже до плечей,
кучеряве волосся, а Марго ані на йоту не просунулась із ґудзиками.
Почулися голосні охи та ахи. Родина, яка сиділа прямо перед міс
Кушінг, встала й вийшла із зали зі словами: «Ми не для того сюди
прийшли, щоб побачити вихід хіпі». Наступного дня газета San
Francisco Chronicle надрукувала невдалу фотографію інциденту для
тих, кому не пощастило побачити цю феєрію на власні очі. Серди-
тий і роздратований, Джек не розмовляв із Марго п’ять місяців.
Я почувалася винною за те, що не стала на бік Марго.
Вечеря з Джекі
Джек познайомив мене з багатьма новими людьми, включаючи
представників родини Кеннеді. Звичайно, я знала, що мій чоловік і
Джекі мали романтичні стосунки в той час, коли він працював над
могильним пам’ятником її чоловіка. Правду кажучи, Джек досить
часто розповідав мені про цей роман і дозволяв собі проводити
паралелі між мною та Джекі. Порівняння були не на мою користь:
«У будинку Джекі був завжди порядок. Чому в тебе завжди такий
безлад?». Але я засовувала ці коментарі у далеку запилену шухляду
своєї свідомості.
175
Після нашого одруження ми з Джеком провели багато часу в

пошуках нового декору для квартири на Парк Авеню, де змішали-
ся античні й сучасні меблі, ширми з багатими візерунками та східні
килими. Точніше, Джек займався дизайном і купував, а я ходила
поруч і демонструвала захват.
Квартира була просторою, але Джек називав її «наша малень-
ка нірка на Мангеттені». У Джека був офіс у Нью-Йорку, тож ми
проводили в цій квартирі досить багато часу.
Виявилося, що зв’язок із Кеннеді зовсім не був справою давно
забутих днів. Якось Джек заявився додому й сповістив, що «на-
ткнувся на Джекі» й запросив її на вечерю за три тижні у вівторок.
Чи справді вони просто так натрапили одне на одного? Якось мало
я вірила в те, що колишня перша леді вільно прогулюється вули-
цями Нью-Йорка. Проте ще більшою проблемою було вигадати
щось оригінальне на обід.
Майбутній захід нависав наді мною, як подія історичного
масштабу. Запрошені Джеком гості були відомими й гламурними
нью-йорківцями, включаючи Брендана Джилла 149, письменника
й колумніста журналу New Yorker, та Лелі Веймут 150, доньку Кей
Грем 151. Моя схвильованість лише посилювалась, коли Джек на-
магався читати мені лекції щодо правильної організації банкету.
Кетлін, наша покоївка, мала готувати й подавати на стіл, а її подру-
га Саллі допомагати їй у цьому. Для восьми гостей послуг двох по-
мічниць має бути більш ніж достатньо. Джек повторив, що все має
бути ідеально. «І, заради Бога, навіть не думай виносити закуски,
149
Брендан Джилл (Brendan Gill, 1914–1997) — відомий кінокритик, який
майже шістдесят років працював у журналі The New Yorker. Автор понад десяти
книжок з історії Нью-Йорка, Лос-Анджелеса та журналу The New Yorker.
150
Лелі Веймут (Elizabeth Morris «Lally» Weymouth; нар. 1943) — американ-
ська журналістка, старший редактор газети Washington Post. Доти була спеціаль-
ним кореспондентом журналу Newsweek, який раніше належав її родині.
151
Кей Грем (Katharine Meyer Graham, 1917–2001) — видавець газети The
Washington Post, близька подруга президента Джона Ф. Кеннеді, Жаклін Кен-
неді, Роберта Ф. Кеннеді, Ліндона Джонсона, Генрі Кіссинджера, Рональда Рей-
гана, Ненсі Рейган. У 2017 році вийшов фільм Стівена Спілберга The Post, де
роль Грем зіграла Меріл Стріп.
176
наче якась служниця. І проконтролюй, щоб Кетлін не пересмажила

аспарагус».
Коли великий день настав, Джек прибув додому прямо з офі-
су, традиційно запізнившись, а потім заявив, що має вийти прогу-
лятися. Я просила, аби він повернувся не пізніше восьмої години,
коли почнуть збиратися гості, але Джек вийшов, кинувши: «Моє
здоров’я важливіше».
Я залишилася стояти сама, перелякана й просто доведена до
сказу, коли прибув перший гість — Брендан Джилл. Щойно я по-
чала щось белькотіти про відсутність Джека, Брендан підійшов
прямо до мене й замість поцілунку просто поклав свої руки мені
на груди. Я відступила від нього шокована й почула: «Я це зробив,
щоб ти заспокоїлася». Це й справді допомогло провітрити голову.
Коли Джек запізнився на власну вечірку, мені було майже байдуже.
Потім прибула Джекі. Вперше я бачила її особисто поза ве-
ликими офіційними заходами. Вона ще була такою ж легендарно
вродливою, але я була вражена її тихим, майже бездиханним голо-
сом, таким низьким, що треба було хилитися до неї ближче, аби
почути, що вона говорить. Ніхто не попередив мене про це. Вона
була чемною і уважною до всіх.
Дзеркала в нашій квартирі драматично збільшили її незвич-
ний декор — складалося враження, що у вітальні нас не восьмеро,
а шістнадцятеро. Розмова була живою, але, на мій жах, їжу так і не
занесли. Я пройшла на кухню й побачила Кетлін та Селлі — блі-
дих, як крейда.
«Вибачте, місіс Варнеке, — сказала Кетлін. — Але ми не можемо
туди вийти. Ми дуже боїмося. Лише гляньте, у нас руки трусяться».
У мене впало серце. Я вийшла до бару, принесла їм по бокалу
бурбону й наказала випити. «Зберіться з думками. Я розраховую
на вас. Ви маєте подати на стіл». Тим часом я взяла тарілку копче-
ного лосося й винесла її сама, попри сердитий погляд Джека.
Кетлін і Селлі з’явилися хвилинами пізніше, дещо заспокоє-
ні бурбоном. Коли ми сіли за стіл, розмова за вечерею була бездо-
ганною, і, здається, ніхто й не помітив, що аспарагус був і справді
пересмажений.
177
Коли все завершилося, Джек оцінив цей вечір як успішний.

З одного боку, я пишалася собою, а з другого — видихнула з полег-
шенням, що все нарешті позаду. Упродовж наступних двох тижнів
консьєрж сам викликав для нас ліфт. У своїх білих рукавичках, він
вражав сусідів історією про те, як до нас на обід приїздила Жаклін
Кеннеді Онассіс. Хоча я й не носила білі рукавички, але теж пере-
повідала цю історію досить часто.
Черепаховий суп разом із Лілієн

Це було влітку 1972 року. Ми з Джеком поїхали провідати
друзів на Мартас-Віньярд 152 — нас запросили на дружню вечерю
персон так на двадцять. Увага гостей була прикута до літньої жінки
з яструбиним носом, опуклими очима й помережаним глибокими
зморшками обличчям. Усією своєю поставою вона вимагала до
себе уваги. Один із гостей прошепотів: «Це Лілієн Геллман» 153.
Я прочитала її останній бестселер «Пентіменто» 154 й відчувала
благоговіння перед авторкою. Джек, який не міг упустити жодної
можливості запізнатися зі знаменитістю й не страждав від зайвої
сором’язливості, швидко завів із нею розмову. Звичайно, він дуже
вдало використав факт моєї роботи літературним критиком у Сан-
Франциско. Хай там як, але Лілієн Геллман заговорила зі мною.
Я була скута й сором’язлива, тож не пам’ятаю ані слова з на-
шої розмови, за винятком її запрошення пообідати якось разом
152
Мартас-Віньярд (англ. Martha’s Vineyad, або «виноградник Марти») —
острів неподалік мису Кейп Код.
153
Лілієн Геллман (Lilian Hellman, 1905–1984) — американська письменни-
ця, сценаристка і драматургиня. Закінчила Колумбійський університет, почина-
ла кар’єру як редакторка газети New York Herald Tribune. У 1930 році переїхала
до Голлівуда, де почала редагувати сценарії для кіностудії MGM. У 1941 році на-
писала гостру антифашистську п’єсу «Сторожа на Рейні». Автор трьох автобіо-
графічних романів «Незакінчена жінка», «Пентіменто» та «Час негідників»,
де йдеться про життєвий і творчий шлях жінки, яка не побоялася виступити
проти уряду, відстоювала свою точку зору й не зрадила свої принципи.
154
У перекладі з італійської pentimento означає «каяття». А загалом це вне-
сення правок у художній твір, зміна оригінального задуму картини.
178
у Нью-Йорку. «Так, звичайно», — відповіла я, переконана, що

свою пропозицію Лілієн дуже швидко забуде. Але так сталося, що
ми ще кілька разів випадково перетнулись у місті, тож згодом вона
таки запросила мене до себе на ланч.
У той час я розмірковувала над написанням книжки про пись-
менників, які були пов’язані із Сан-Франциско. На цю ідею мене
наштовхнули власні інтерв’ю з різними авторами, які я записала,
працюючи літературним критиком журналу San Francisco. Лілієн
Геллман, як мені здалося, була б ідеальною учасницею цього проекту.
Коли наблизилася дата зустрічі, ми були у Вашингтоні. Проте
Джек, який не гребував будь-якою славою, — навіть тією, що від-
дзеркалювала промені чужої популярності, — наполіг на моїй по-
їздці до Нью-Йорка заради цього єдиного ланчу. Він також пора-
див мені, що саме вдягнути. Я хотіла вилетіти о дев’ятій ранку, але
Джек сказав, що, сівши на літак об одинадцятій, я легко встигну на
наш ланч, призначений на дванадцяту тридцять 155.
Вранці мене розбудив шум проливного дощу. Схвильована, я
одразу зателефонувала до Національного аеропорту, де мене запев-
нили, що літаки відлітають за розкладом. На жаль, я не зв’язалася з
Нью-Йорком. Коли ми підлетіли до міста, аеропорт Ла Гвардія 156
накрило товстим шаром туману. Капітан оголосив, що аеропорт не
приймає і ми почекаємо в повітрі, доки туман розсіється. Очевидно,
фраза «почекаємо в повітрі» була евфемізмом і насправді означала
«перебуватимемо в зоні турбулентності й накручуватимемо кола
навколо аеропорту». Я завжди боялася повітря, а тут мій страх ще
помножився на чимдалі примарнішу можливість встигнути на цей
безцінний ланч із Лілієн. Шлунок стисло, руки спітніли, кожна хви-
лина здавалася годиною. І чому лише я не сіла на попередній літак?
Притиснувшись до сидіння й міцно тримаючись за поручні, я щиро
вважала, що ця година була останньою в моєму житті.
Раптом почулися гучні вібрації, ще якісь страшні звуки, й лі-
так, як мені здалося, почав зниження до свого повного краху. Але
155
Рейс із Вашингтона до Нью-Йорка триває 40–50 хвилин.
156
Аеропорт на північній околиці району Квінз у Нью-Йорку.
179
насправді ми почали сідати в аеропорту Ньюарка. На годиннику

була дванадцята тридцять. Я все ще встигала із 30-хвилинним за-
пізненням. Аж раптом з’ясувалося, що в мене не було достатньо го-
тівки на таксі від Ньюарка до Нью-Йорка. Я втратила дорогоцінні
хвилини, доки шукала банк у терміналі, — банкоматів у ті часи ще
не було. Біля банку була довга черга. Я стояла й подумки підштов-
хувала людей поперед себе, так наче сильна розумова концентра-
ція могла примусити їх рухатися швидше.
На момент, коли я нарешті дісталася квартири Лілієн, була
вже перша тридцять. Вона відчинила й раптом здалася мені ниж-
чою, ніж я її пам’ятала. Мабуть, Геллман асоціювалася в мене з ви-
щою інтелектуальною висотою. Вона з розумінням поставилася до
моїх нещасть під час рейсу, але одразу попередила, що має бути в
лікаря о другій п’ятнадцять.
Обідній стіл на дві персони був накритий із великим сма-
ком — англійський сервіз, срібні прибори, кришталеві келихи.
Попри глибокі зморшки, впалі щоки та мішки під очима, Лілієн
мала неймовірне, все ще привабливе обличчя. «Скільки ж у ній ха-
рактеру!» — подумала я.
Ми сіли обідати. Лілієн їла пряну шинку з білим хлібом, а я
смакувала велику тарілку черепахового супу. «Пам’ятаєте історію
з черепахою у моїй книзі?» — запитала вона.
«О, Господи!» — майнуло у мене в голові. Ні, я не пам’ятала,
але все ж відповіла «так».
Лілієн продовжувала: «Після виходу книги якийсь чоловік на-
діслав мені цілу коробку черепахового супу. Він сказав, що суп був
дуже особливим і обов’язково мав мені сподобатися. Але за два тиж-
ні виставив рахунок — і взяв із мене по чотири долари за банку».
«І ви сплатили йому ці гроші?» — запитала я.
«Так. Мені здалося, що так буде простіше. Хоча я довго над
цим розмірковувала».
Раптом Лілієн різко перевела тему розмови. «Ви ще бачитеся
з Джекі?» — запитала вона.
Я була здивована. Роман Джека та Джекі був дуже приватною
справою, яку я б ніколи не обговорювала зі сторонніми. Зрозумі-
180
ло, я прилетіла на цей обід не заради того, аби потеревенити про

черепах чи Жаклін Онассіс. «Ні, — відповіла я. — Джек і Джекі
більше не зустрічаються. Вони залишилися друзями. Думаю, все
якось закінчилося само собою». Розмова явно пішла не в тому на-
прямі, на який я сподівалася. Здавалося, мій видавничий проект
почав вислизати в мене прямо з рук.
Проте Лілієн просто так не відступила. «Це типово для Дже-
кі, — сказала вона. — Вона спочатку наближує людей, а потім їх
кидає. Якийсь час вона бувала тут досить часто, але зараз провідує
мене лише двічі на рік. Не думаю, що в неї є справжні друзі. Їй за-
вжди потрібні нові люди. Мабуть, їй дуже нудно».
Яка витончена розмова! Я продовжувала їсти суп, попивала
холодне біле вино й обдумувала, коли мені перейти до теми книж-
кового проекту. Нарешті ми заговорили про творчість Лілієн.
Того вечора вона сподівалася підписати контракт на свою наступ-
ну книгу, але все ще не знала, про що вона буде.
«Ви берете аванс?» — запитала недосвідчена я, розміркову-
ючи над тим, як можна брати гроші за книгу, ідея якої ще не ви-
ношена до кінця?
«О так, я живу за рахунок письма! — відповіла вона. — Біль-
ше того, я думаю, що це правильна система. Лише в такому випад-
ку видавець має гарантію, що автор не віддасть свою книгу комусь
іншому й що обидві сторони мають обопільні зобов’язання. Без
авансу немає контракту».
Геллман продовжила історію свого контракту щодо книги
«Пентіменто». Багато років вона працювала з літнім редактором
видавництва Little, Brown and Company 157. Контракти з ним були
дуже простими, без деталізованих параграфів. «Він лише зазначав,
що я мала написати книжку — навіть кількість сторінок не вка-
зувалася. Але, на жаль, він помер перед тим, як ми підписали мій
останній контракт».
157
Little, Brown and Company — американське видавництво, засноване
у 1837 році, яке спеціалізується на публікації художніх творів та академічних
праць американських авторів.
181
Після смерті літнього редактора його наступник написав Лілієн

листа, зазначивши, що її контракт із видавництвом був дуже нетипо-
вим. Він попросив детальний опис змісту майбутньої книжки. Лілієн
розсердилася, і їй, власне, було байдуже, підпишуть вони з нею конт
ракт чи ні. Тому у відповідь вона зазначила, що гарантовано напише
для них епічну поему. Редактор посміявся й надіслав Лілієн контракт,
за яким вона брала на себе зобов’язання написати епічну поему.
Я відчула, що треба діяти зараз або ніколи. Залишалося лише десять
хвилин. Похапцем я виклала їй ідею свого книжкового проекту. Лілієн
відповіла, що New York Times нещодавно зробив щось дуже схоже.
«Ні, — заперечила я, — моя книга буде набагато глибшою!».
«Що ж, — продовжила вона, — тоді це може зацікавити біблі-
отеки та школи».
В одну секунду весь мій ентузіазм здувся, наче кулька, з якої ви-
йшло все повітря. Я була майже готова попросити її дати для моєї
книги перше інтерв’ю, але не вимовила ані слова. Тим часом Лілієн
уже почала розповідати про свою наступну подорож до Сарасоти у
штаті Флорида. Вікно можливостей причинилося. Я ніколи не напи-
сала свою книжку, і я зрозуміла, що Лілієн запросила мене на ланч,
аби попліткувати про Джекі Кеннеді. У мене був мій шанс. І я його
проґавила.
До Росії з родиною Кеннеді

Якось я прочитала в газеті Washington Post, що сенатор Тед
Кеннеді разом зі своєю родиною збирається здійснити перший ві-
зит до Росії на запрошення Генерального секретаря Леоніда Бреж-
нєва. Я зателефонувала Джеку: «Чи не здається тобі, що моє зна-
ння Росії може стати їм у нагоді?»
Ця розмова відбулася тоді, коли Джек, я, Ейдер та Кевін пе-
реїхали до Вашингтона. Мій чоловік почав керувати будівництвом
сенатського приміщення імені Харта 158. Своєю ідеєю я поділилася
158
Сенатське приміщення ім. Харта (англ. Hart Senate Office Building) збу-
доване за проектом Джека Варнеке у 1982 році. Будівництво розпочалось
у 1973 році, загальна вартість проекту становила 138 млн доларів США. Будів-
182
з ним напівжартома, але Джек одразу її підтримав. Він також за-

писався в поїздку до Китаю, організовану Американським інсти-
тутом архітекторів. Створивши пам’ятник на могилі президента
Кеннеді на Арлінгтонському національному кладовищі, звівши
будинок Теда Кеннеді у Вірджинії та будинок із басейном для ро-
дини Бобі Кеннеді, Джек фактично став їхнім сімейним архітек-
тором. «Напиши Теді листа й запропонуй йому свої послуги.
Врешті-решт, вони не мають тобі платити».
Йшов 1974 рік, і після президента Рузвельта, який відвідав Ялту
в 1945 році, та президента Ніксона, що побував у СРСР у 1972-
му, сенатор став першим знаним американським політиком, який
запланував відвідати Радянський Союз. Поїздка мала особливе
значення для Кеннеді — вона сприяла б зміцненню його позицій
на міжнародній арені. Тед розмірковував над участю у президент-
ських перегонах, що, врешті, й зробив під час кампанії 1980 року.
Рішення поїхати до Союзу в супроводі дружини та дітей мало іншу
складову — незадовго до подорожі його синові Теду ампутували
ногу, аби попередити розростання ракової пухлини.
Коли я написала листа сенатору й не одержала відповіді, то ви-
рішила, що моя пропозиція була надто сміливою. Однак за п’ять
днів до від’їзду мені зателефонували з офісу Кеннеді: «Будь ласка,
надішліть нам сьогодні свій паспорт. Родина Кеннеді просить Вас
долучитися до цієї подорожі й допомогти їм із перекладом та різ-
ними організаційними питаннями».
Я була просто на сьомому небі від щастя, адже не була в Росії
дванадцять років! Тепер, нарешті, я поверталася, супроводжую-
чи родину Кеннеді й маючи нагоду бути їм корисною. Я навіть не
звернула уваги на те, що мої обов’язки окреслили надто загально, й
організувала бебісітерів для Ейдер та Кевіна.
З’ясувалося, що моє перше завдання передбачало забра-
ти 14-річну Кару й 12-річного Теді з Вірджинії та привезти їх до
Югославії. Сенатор Кеннеді та його дружина Джоан на той час
ля названа на честь Філіпа А. Харта — американського політика і сенатора від

штату Мічиган.
183
уже зустрічалися з президентом Тіто у Белграді. Діти затрималися,

оскільки Теді робили додаткове переливання крові.
Знервована і втомлена, я приїхала до будинку Кеннеді у Вір-
джинії о п’ятій ранку. На ґанку мене зустріли двоє дітей, які разом
із нянею стояли поруч зі своїми валізами. Вона вручила мені ко-
ричневий паперовий пакет і попередила: «Ампули і шприци тут.
Ви ж зможете зробити укол, якщо у Теді будуть проблеми?».
Я відчула сильну нудоту. «Я не вмію робити уколів», — від-
повіла я. «Нічого, — почула я у відповідь, — знайдете когось, або
щось придумаєте».
Міцно тримаючи коричневий паперовий пакет, я рушила до
аеропорту Даллеса 159 з двома дітьми, яких раніше ніколи не бачи-
ла. На щастя, ліки не знадобилися. Кара й Теді виявилися щирими
й на диво не розбещеними, що дуже спростило цю довгу подорож.
Але, як уже стало зрозуміло, моя роль у цій поїздці буде зовсім не
тим, на що я очікувала.
Дорогою до Белграда ми мали зробити пересадку в Нью-
Йорку й переночувати в Парижі. Доки ми чекали на наступний
літак в аеропорту Кеннеді, Теді попросив дозволу погуляти й роз-
дивитися аеропорт. «Звичайно», — сказала я, все ще квола від
браку сну. Мої діти любили вивчати нові місця.
Десь хвилин за десять до мене раптом дійшло, що від мене очі-
кували берегти дітей Кеннеді, а не дозволяти їм як потенційним
жертвам викрадення бродити аеропортом без нагляду. Із Карою
на буксирі я вибігла із зали очікування й упродовж п’ятнадцяти
хвилин шукала Теді. Уся на нервах, я вже почала уявляти газетні
заголовки «АСИСТЕНТКА ЗАГУБИЛА СИНА КЕННЕДІ В
АЕРОПОРТУ КЕННЕДІ», аж раптом побачила радісного Теді,
який катався вгору-вниз на ескалаторі.
159
Аеропорт ім. Даллеса (англ. Washington Dulles International Airport) —
аеропорт у штаті Вірджинія, відкритий у 1962 році. Названий на честь Джо-
на Фостера Даллеса, який служив державним секретарем США в адміністрації
президента Ейзенхауера.
184
Вечір у Парижі ми з Карою й Теді провели з друзями Кенне-

ді П’єром та Ніколь Селінджер 160, а потім полетіли до Белграда.
Біля трапа нас зустрів помічник президента Тіто й швидко повіз
до його резиденції. Ми прибули під кінець офіційного ланчу, який
Тіто організував на честь сенатора та Джоан. Доки діти обіймали-
ся й цілувалися зі своїми батьками, я познайомилася з рештою ко-
манди помічників сенатора — Бобом Гантером, Джимом Кінгом
та фотографом Кеном Ріганом. Потім ми повернулися на приватну
віллу, надану нашій групі президентом Тіто.
Наступного дня ми сіли в літак компанії Аерофлот і відбули
до Москви. У 1974 році Радянський Союз усе ще був закритим
суспільством, і тому ми почувалися чужинцями навіть у літаку.
Я почула, що одним рейсом із нами летіла радянська футбольна
команда. Напередодні вони грали матч із командою Югославії і
тепер святкували перемогу над нею. Коли маленький Теді про це
дізнався, то захотів попросити їхні автографи. Батько дозволив,
і Теді пошкутильгав проходом збирати підписи. Я йшла позаду
нього й перекладала. У футболістів було багато запитань: «А чо-
ловік у першому ряду і справді сенатор Кеннеді? Хто з них сенатор?
Це Роберт Кеннеді?». Обличчя Теда Кеннеді, таке знайоме на За-
ході, було невідоме у Радянському Союзі. У 1974 році радянська
преса не друкувала фотографій американських політичних лідерів.
У залізній завісі траплялися дірки, але вона й досі була міцною.
Приземлення в аеропорту Шереметьєво дуже відрізнялося від
нашого тряського прибуття до Москви під час війни. Офіційна
делегація зустріла нас із букетами квітів. Проходити паспортний
контроль, митницю та інші звичайні процедури, пов’язані з пере-
тином кордону, не було потреби. Після швидкої прес-конференції
нас всадовили до кавалькади ЗІЛів і повезли до міста. Ми їхали
разом з ескортом (найімовірніше, він складався з представників
160
П’єр Селінджер (Pierre Salinger, 1925–2004) — американський жур-
наліст і політик. Був прес-секретарем президентів Джона Ф. Кеннеді та Ліндона
Джонсона. Керував виборчим штабом Роберта Кеннеді під час президентських
виборів 1968 року. Третя дружина Селінджера, Ніколь, з якою він одружився
у 1965 році у Парижі, працювала журналісткою газети Parisian Weekly.
185
КДБ, як нас попередили у Державному департаменті). Ці люди

жили з нами протягом усієї поїздки. Жінка, яка супроводжувала
Джоан, була чарівною блондинкою й виглядала, як її сестра-близ-
нючка, відібрана на якомусь кастингу. Нашу автомобільну проце-
сію супроводжували дві міліцейські машини з мигалками — одна
попереду, друга — позаду.
Як гості Брежнєва, ми жили на державній дачі — у велико-
му жовтому будинку на Ленінських горах, який стояв у затінку
дерев на перетині двох алей. Його охороняли військові у формі.
Вся територія була повністю загороджена високим парканом. Бу-
дівля була бездоганною, і там працювало дуже багато персоналу.
Ми жартували, що у бейсменті дачі можна розмістити цілу ар-
мію. Резиденція мала приблизно десять спалень, кімнату для гри
у більярд, де стояв величезний стіл із важкими кулями кольору
слонової кістки. Стіни в кімнаті були обшиті деревом й так добре
відполіровані, що я питала себе, чи то справді дерево. Першо-
го ранку я прокинулась і побачила, як алеєю марширували охо-
ронці. На шапки військових падав сніг, і раптом у мене з’явилося
відчуття, ніби я прокинулась у якомусь романі Льва Толстого.
Ми були почесними гостями радянського уряду, а значить, жили
у справжній розкоші й повній ізоляції.
Нас годували найсмачнішими стравами й оточили сервісом
найвищого рівня, хоча він і був дещо формальним. Було таке від-
чуття, що наша маленька група щовечора верталася додому на при-
ватний лайнер, у якийсь окремий світ, відгороджений від усіх ви-
сокими стінами. Коли сенатор хотів, щоб Кара й Теді подивилися
фільми про Радянський Союз, то магічним чином фільми й про-
ектор одразу з’являлися. Ніщо не становило проблем.
Більша частина нашої подорожі відбувалася за традиційним
сценарієм державних візитів. Під час цієї поїздки Тед Кеннеді був
зовсім не тим кипучим плейбоєм, яким я його бачила під час на-
ших морських прогулянок. Він був серйозним і стежив, аби щось
не зашкодило його місії. Він провів кілька зустрічей із найвищими
керівниками держави, поклав вінок до Меморіалу Вічної Слави, а
також разом із нами взяв участь у приватній екскурсії по Кремлю.
186
Вечорами нас оточували неймовірною гостинністю та щедрими

формальними вечерями, організованими з російською екстрава-
гантністю. На стіл подавали безліч страв, починаючи з ікри. Усі
наїдки ми запивали горілкою, вином і шампанським, що лилися
рікою під безкінечні тости. Джоан з дітьми не брали участі у цих
обідах.
«А де Джоан?» — запитала я в перший вечір.
«Вона погано почувається», — почула я пояснення, але про-
позиція викликати посольського лікаря була відхилена.
Кульмінацією нашої поїздки була зустріч із Брежнєвим. Вона
була найважливішою частиною візиту, і сенатор відчував, що успіх
чи провал усієї місії залежав саме від неї. Як того вимагала будь-
яка аудієнція з главою держави, її організація нагадувала військову
операцію, де пунктуальність відіграє ключову роль. Зазвичай нас
будив охоронець дачі, який приходив і стукав у двері. Але того ран-
ку він чомусь забув це зробити. Дивний недогляд. Почалася стра-
шенна метушня, ми всі збиралися у великому напруженні.
Консультуючись з експертом з міжнародних питань Бобом
Гантером, сенатор проходжувався кімнатами й виглядав дуже стур-
бованим і недосяжним. Його синові Теді, який лише звикав до
свого протезу на нозі й ніяк не міг дати собі ради, було складно
вдягатися. Попри героїчні зусилля, вирушили з кількахвилинним
запізненням.
Ми виїхали, і я побачила, як міліція перекрила дороги, щоб
відкрити нам шлях. Вже за кілька хвилин ми рухалися центром
Москви зі швидкістю шістдесят миль на годину. Машини стоя-
ли на узбіччі, а з їхніх вікон виглядали здивовані обличчя. Воро-
та Кремля були широко відчинені в очікуванні нашого приїзду.
Я пригадала 1952 рік, коли мій батько був американським послом
у Радянському Союзі. Щоразу, коли важливий радянський діяч
повертався до Кремля з дачі Сталіна, машини також зупинялися
на Арбаті, щоб пропустити караван лімузинів із заштореними ві-
кнами й моторошними жовтими фарами. У ті хвилини в мене по
спині пробігав холод. Тепер, сидячи в машині з Джоан Кеннеді, я
наче бачила себе двадцять років тому — в ту хвилину, коли, при-
187
тулена до стіни, спостерігала за рухом кортежу радянських лідерів.

Чи змінилася Росія? Що ж, ми, принаймні, їхали без увімкнених
жовтих фар.
Я відчувала трепет перед зустріччю з Брежнєвим. Ідучи до-
вгим коридором, я все думала, скільки ж різних історичних пер-
сон колись перетнуло ці кремлівські ворота. Коли ми пройшли до
кабінету Генерального секретаря, він зустрів нас, сидячи за своїм
столом. За його спиною стіною стояли фотографи — з камерами
на триніжках, з кінокамерами, з телевізійними камерами — не-
ймовірна кількість об’єктивів, сфокусованих на цьому єдиному
моменті. Єдиною людиною, яка продовжувала рухатися, був Кен
Ріган, наш фотограф. Радянським фотографам не дозволяли зали-
шати своїх визначених локацій.
Перед цією фалангою фотографів Брежнєв виглядав надзви-
чайно людяним. У нього були теплі манери, смішні брови й гарне
обличчя. Він стояв поруч зі своїм перекладачем, Віктором Сухо-
древом 161, вродливим молодим чоловіком із бездоганною англій-
ською. Після того, як ми були формально представлені, Брежнєв
вручив маленькому Тедові подарунок у гарній обгортці.
Сенатор теж не підкачав: «Але, пане Генеральний секретар, —
запротестував він, — у мене двоє дітей. А для доньки?». Після швид-
кого шереху серед помічників для Кари знайшли фотографію Бреж-
нєва з його автографом, яку вона прийняла з великою галантністю.
Доки сенатор і Брежнєв продовжували обмінюватися комп-
ліментами, старший радянський помічник відвів мене вбік і тихо
сказав російською: «Ми знаємо, що ви донька посла Кеннана, і ми
хотіли б попросити Вас передати йому, наскільки ми тут його по-
важаємо». Я знала, що це запізніле визнання матиме велике зна-
чення для мого батька, який дуже болісно пережив рішення Сталі-
на оголосити його персоною нон ґрата двадцять років тому.
161
Віктор Суходрев (1932–2014) — особистий перекладач радянських лі-
дерів Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва. Також працював із Михайлом
Горбачовим. Своє дитинство провів із матір’ю у Лондоні, яка була радянсь-
кою розвідницею й працювала під прикриттям співробітниці торгпредства
СРСР. Батько Суходрева також був радянським розвідником у США.
188
Після швидкого представлення Джоан, дітей та мене попро-

сили вийти, а сенатор залишився на зустріч із Брежнєвим, яка нео-
чікувано протривала чотири години. План розмови, складений
сенатором, передбачав низку питань, серед яких були підтримка
договору про повну заборону ядерних випробувань, послаблена
еміграційна політика Радянського Союзу та дозвіл на виїзд для ві-
олончеліста Мстислава Ростроповича 162. Тед повернувся на дачу
дуже задоволений результатами зустрічі. Ростропович одержав
свою виїзну візу.
Впродовж усього візиту мене не залишало відчуття чогось до
болю знайомого й невідомого. Одного вечора ми зібралися до
лялькового театру, що мало зацікавити Кару й Теді. Це були дуже
відомі, майже в повний зріст, ляльки, якими управляли знизу та
які були здатні робити неймовірні викрутаси. Ці ляльки ство-
рив талановитий режисер Сергій Образцов, який сам писав для
них п’єси. Своїм театром ляльок він керував сорок років. Його
спектаклі були начебто для дітей, але містили політичну сатиру.
Це було єдине місце в Москві, де така сатира дозволялася. Спек-
таклі мали надзвичайну популярність, і квитки на них розкупо-
вували за два-три місяці наперед. Наші радянські «опікуни»
хотіли повести нас на класику — «Незвичайний концерт», але
в день показу цього спектаклю ми були зайняті, тож тепер мали
подивитися інший.
Вже в театрі ми побачили, що для нас зарезервували весь
п’ятий ряд. По залу пішов легкий шурхіт, коли на сцену вийшов
сам Образцов й оголосив: «Сьогодні ввечері у нас для вас сум-
ні новини. Наш головний актор захворів, тому в програмі зміни.
Сьогодні у нас для вас “Незвичайний концерт”». Але ніхто в залі
не висловив невдоволення. Я намагалася уявити собі реакцію аме-
162
Мстислав Ростропович (1927–2007) — радянський віолончеліст, дири-
гент, композитор, громадський діяч, лауреат Ленінської премії (1964). Завдяки
втручанню сенатора Кеннеді в 1974 році Ростропович виїхав за кордон разом зі
своєю родиною, що було оформлено як відрядження від Міністерства культури
СРСР. У 1978 році Радянський Союз позбавив членів родини громадянства,
поновивши його лише в 1990-му.
189
риканської аудиторії, яка за два місяці наперед купила б квитки на

«Оклахому» 163, а в результаті потрапила на «Карусель» 164.
Плануючи поїздку, сенатор мав три прохання: зустрітися
з Брежнєвим, виступити на телебаченні та прочитати лекцію в
Московському державному університеті. Останнє прохання, таке
звичне для американців, створило багато незручностей нашим
радянським колегам. Єдиною американкою, яка виступила перед
студентською аудиторією Московського державного університету,
була Анджела Девіс 165, афроамериканка й правозахисниця, яку
американська преса називала комуністкою та політичною прово-
каторкою.
Коли в наш перший вечір у Москві сенатор і його помічники
разом із нашими радянськими кураторами переглядали програму
візиту, ті поінформували його, що виступ у Московському дер-
жавному університеті був скорочений. Замість повноцінної лекції
Кеннеді запропонували виступити посеред дня в неділю, коли уні-
верситет буде офіційно зачинений. Виступатиме він в аудиторії на
п’ятсот осіб. Сенатор пристав на цю пропозицію.
Коли ми прибули до університету, нас тепло привітав ректор.
Він чекав на нас біля входу, проте навколо нього якось бракувало
студентів. Охоронець, який перевіряв документи на вході, ясно за-
163
Популярний американський мюзикл, прем’єра якого відбулася на Бродвеї
у 1943 році. У 1955 році режисер Фред Ціннеманн зняв однойменний фільм.
Шкільні театри США найчастіше обирають для постановки саме мюзикл
«Оклахома», а в 1953 році пісня «Оклахома» стала офіційним гімном одной-
менного штату.
164
Другий популярний мюзикл від творців «Оклахоми» — Річарда Роджер-
са (музика) та Оскара Хаммерстайна (лібрето). Перша постановка відбулася на
Бродвеї у 1945 році. «Каруселі» не вдалося повторити шалений успіх, який мав
у американської публіки мюзикл «Оклахома».
165
Анджела Девіс (Angela Davis, нар. 1944) — американська правозахисни-
ця, членкиня Комуністичної партії США (до 1991 року), соціолог-марксист, пе-
дагог і письменниця. У 1970-х роках була однією з головних «зірок» радянської
пропаганди, символом боротьби проти расизму, за соціалізм та права афроаме-
риканців. Приїздила до СРСР на відпочинок та безкоштовне лікування, була
прийнята Л. Брежнєвим на найвищому державному рівні.
190
значив, що на захід пускали лише за запрошеннями. Приблизно

третина аудиторії складалася з осіб віком за сорок років. Це були
явно не студенти, яких очікував побачити сенатор.
Кеннеді вправлявся у своїй дуже красномовній лекції на тему
зовнішньої політики, але аудиторія залишалася флегматичною і
нейсприйнятливою. Здивована, я взяла навушники й почала слу-
хати переклад. Швидко я зрозуміла, що відбувалося: його промо-
ву щодо американо-радянських відносин просто скалічив один
із найгірших перекладів, який я будь-коли чула. Працювало троє
перекладачів — двоє чоловіків і жінка. Вони перекладали по чер-
зі, змінюючи одне одного через рівні проміжки часу. Відомо, що
англійські речення коротші за їхній переклад російською, тож, не
встигаючи за сенатором, перекладачі часто не завершували думку
й обривали речення. Аудиторія не тільки не відчула його нерв та
риторику, але й не почула значної частини змісту. Я сиділа на сцені
разом із членами офіційної делегації, але досить далеко від сенато-
ра й тому не мала можливості подати йому сигнал.
Коли промова завершилася, аудиторія була такою ж задерев’я
нілою і байдужою, якою вона була на початку промови. Попри це,
сенатор Кеннеді відмовлявся визнавати свою поразку. Він вирішив
поставити запитання аудиторії, як це часто бувало у США. Пере-
кладач знову погано переклав перше запитання, тож не зрозумів-
ши його зміст, здивована аудиторія продовжувала сидіти, склавши
руки. У цю хвилину мені найбільше хотілося, щоб під президією
провалилася підлога та якимсь дивом ми всі зникли з тої зали. На-
пружену ситуацію, як справжній господар, зняв сам ректор Мос-
ковського університету. Він підійшов до мікрофона й пояснив
слухачам, про що запитував сенатор, водночас демонструючи свою
мовчазну згоду на участь аудиторії в дискусії.
Розмова розпочалася. З тої хвилини запитання й відповіді
пішли жваво, навіть із спонтанним сміхом та аплодисментами. За-
питання сенатора торкалися широкого кола тем, і якщо представ-
ники аудиторії хотіли дати відповідь, здіймали руку.
У розпал дискусії один із помічників сенатора, який пере-
живав щодо наступної зустрічі з міністром закордонних справ
191
Громиком 166, не зрозумів жесту сенатора Кеннеді й обірвав сесію

запитань і відповідей. Він попросив перекладача поінформува-
ти аудиторію, що сенатор не дуже добре почувається й має йти.
Ми швидко вийшли, але зовсім не тому, що нас примусили вийти
з аудиторії, як це пізніше подала американська преса. Нам було
прикро, що газетні повідомлення про наш пришвидшений від’їзд
з університету затьмарили факт історичного моменту — першо-
го виступу обраного американського політика в Московському
державному університеті.
Під час цієї поїздки у мене щодня була інша роль. Інколи я
перекладала для сенатора та всієї групи, інколи займалася Карою
й Теді. Я також вела каталог великої кількості подарунків родині
Кеннеді, адже кожен презент вартістю вище двадцяти п’яти дола-
рів мав бути переданий до Смітсонівського інституту 167. Під час
нашого останнього вечора в Москві мені дали несподіване завдан-
ня: відволікти увагу КДБ і розважати наш ескорт, доки сенатор і
його помічники таємно зустрічалися з єврейськими дисидентами.
Ця зустріч була організована через приватні канали. Ми знали, що
її мета — надати сенаторові можливість без свідків почути персо-
нальні історії дисидентів — не буде досягнута, якщо там будуть
присутні представники нашого ескорту із лав КДБ. Наш шофер
мав завершити роботу ввечері, але Кеннеді попросив мене попе-
редити, щоб він затримався.
Я вийшла й побачила, що шофер Саша курив у дворі. «Сашо,
я знаю, що у Вас мав бути вільний вечір, але передбачається ще
одна зустріч, і сенатору може знадобитися ваша допомога пізніше.
Ви маєте залишитися».
166
Андрій Громико (1909–1989) — радянський дипломат білоруського по-
ходження, міністр закордонних справ СРСР (1957–1985).
167
Смітсонівський інститут (англ. Smithsonian Institute) — комплекс куль-
турно-освітніх і наукових установ у США. Заснований на кошти, відписані ан-
глійським науковцем Джеймсом Смітсоном за спеціальною постановою, схва-
леною Конгресом США в 1846 році. Колекція інституту налічує понад 142 млн
експонатів.
192
Саша, вочевидь, був дуже здивований і сказав, що ніхто, а саме

його керівник зі складу нашого ескорту, не повідомив його про піз-
ню зустріч.
«Так, — відповіла я, — це щойно сталося. Вони про це ще не
знають». Я натякнула, що звернуся прямо до Генерального секре-
таря Брежнєва, якщо Саша поїде з дачі.
Після вечері ми разом із помічниками трішки посиділи з на-
шим радянським ескортом. Поступово Тед, Джим, Кен і Боб один
за одним тихенько вийшли з кімнати, начебто у напрямку до своїх
кімнат. Звичайно, я дуже хотіла бути частиною групи, але замість
цього мала сидіти й розважати наших радянських друзів, знімаю-
чи всі їхні підозри. Я знала, з ким маю справу, але продовжувала
грати роль зірки цієї вечірки, попри свої холодні руки. Коли схви-
льований охоронець зайшов до кімнати й сповістив, що машина із
сенатором та його помічниками поїхала, я відчула на собі крижані
погляди радянських колег.
«Куди вони поїхали?» — запитали вони звинувачувальним
тоном.
«Я не знаю», — відповіла я.
Звичайно, вони мені не повірили, і вся їхня награна приязність
щезла вмить. Група розвернулася й роздратовано вийшла з кімна-
ти, навіть не попрощавшись. Але свою місію я виконала.
Джоан Кеннеді була з нами під час зустрічі з Брежнєвим, під
час виступу в Московському державному університеті та на кіль-
кох екскурсіях, але більшість часу вона проводила у своїй кімнаті,
пояснюючи це бажанням підписати листівки для монахинь Ман-
геттенвіль коледжу 168, її alma mater. Я ніколи не могла зрозуміти,
чому листівки монахиням були важливіші за шанс побачити Мо-
скву. Тоді я не знала, що вона бореться з алкоголізмом і наскільки
це складно для публічної особи. Я просто вважала, що її часта від-
168
Мангеттенвіль коледж (англ. Manhattanville College) — приватний гу-
манітарний коледж у Нью-Йорку, заснований 1841 року. Випускницями колед-
жу також були Роуз Кеннеді (мати президента Джона Кеннеді), Етель Кеннеді
(вдова сенатора Роберта Кеннеді) та сестра президента Кеннеді — Джин Енн
Кеннеді Сміт, яку президент Білл Клінтон призначив послом США в Ірландії.
193
сутність була пов’язана з проблемами зі здоров’ям, але мені ніхто

нічого не пояснив.
Одного дня, під час зустрічі сенатора з міністром Громиком,
ми з Джоан мали їхати до Московської академії хореографії, де на-
вчалися майбутні танцівники славнозвісного Большого театру. Та-
лановита піаністка, Джоан зробила партитуру симфонічної казки
Сергія Прокоф’єва «Петрик та Вовк» для Бостонського симфо-
нічного оркестру. Ми везли ці платівки в подарунок, а студентки
готували на її честь спеціальний виступ.
Того дня ми з Джоан мали спільний обід із нашим ескортом.
Я помітила, що, окрім мінеральної води, на столі стояла горілка.
Джоан погодилася випити. Щоразу, коли вона відпивала, наші
охоронці одразу ж підливали їй ще. Десь за годину чи більше Джо-
ан оголосила, що не дуже добре почувається й тому не поїде до
Академії хореографії. Наша варта пробурмотіла кілька порожніх
слів співчуття і сказала, що скасує візит.
Я страшенно розхвилювалася. Мені казали, що діти готува-
лися до цього спеціального виступу кілька днів. Скасування ві-
зиту в останню хвилину могло дуже погано позначитися на іміджі
Кеннеді. Для такої пристрасної шанувальниці балету, як я, похід
до Академії був одним із ключових заходів програми. Я зібралася:
«Що ж, дуже прикро, що Джоан почувається зле і не може піти,
але я піду замість неї. Я вивчала історію балету і є членкинею прав-
ління Театру балету міста Сан-Франциско. Місіс Кеннеді попро-
сила мене передати подарунок, який вона спеціально привезла для
учениць Академії з Вашингтона».
Звичайно, ніхто не міг знати, чого саме хотіла місіс Кеннеді.
Тож, почуваючись як актриса власноруч написаної п’єси, я скоман-
дувала: «Замовте машину». Коли ми приїхали до Академії, всі її
учні вишикувалися перед будівлею, тримаючи в руках маленькі бу-
кетики квітів для місіс Кеннеді. Я розуміла, що ніхто з них не знав,
як місіс Кеннеді виглядає насправді та що я могла б легко зіграти її
роль. Кілька хвилин я розмірковувала, що мені робити. Але якби
пізніше директор побачив фотографії, то він би зрозумів, що Джо-
ан була блондинкою, а я — брюнеткою. Тож я увійшла, вибачилась
194
від імені Джоан, передала директору її платівку й сіла в залі, щоб

подивитися чарівний і зворушливий виступ у розкоші повної са-
мотності.
Роками пізніше, коли ми разом із Джоан відпочивали на спа-
курорті в Мекcиці, я нагадала їй про наш візит до Москви. Вона
обірвала мене зі словами: «Грейс, невже ти не розумієш, що я май-
же нічого не пам’ятаю про ту подорож?».
З Москви ми полетіли до Грузії, у Тбілісі, а потім — до Ле-
нінграда. Ленінград був містом широких бульварів, довгих набе-
режних і безкінечних сходів. У Радянському Союзі не дбали про
доступність до об’єктів житлового та громадського призначення
для людей з особливими потребами. У нашому радянському ес-
корті помітили, що маленький Теді мав очевидні проблеми з пе-
ресуванням на своєму новому протезі й запропонували дати йому
інвалідний візок. Але сенатор відмовився: «Він не повинен їздити
на візку. Він має навчитися ходити зі штучною ногою. Ми не може-
мо потурати дитині», — пояснив він.
Помічники сенатора не наважилися йому перечити, але в усіх
нас боліло серце, коли ми дивилися на муки бідного Теді. Нарешті,
прямуючи довгими галереями Ермітажу в Зимовому палаці, ми не
змогли більше миритися з цим. Було видно, що Теді дуже страждає.
Йдучи за спиною в сенатора, я тихо попросила наш супровід при-
везти візок. Я заперечувала будь-яку свою участь у цьому, але Теді
вдячно плюхнувся в сидіння. Сенатор нічого не сказав.
У літаку до Америки я раптом згадала, що вісім днів не гово-
рила з Джеком, який усе ще був у Китаї. Зазвичай він телефонував
мені по шість разів на день, щоб запитати про мій гардероб, наші
зустрічі, про культурну програму. Я завжди вважала це проявом
пристрасного кохання. Але тепер бачила у Джекові маніпулятора й
ляльковода. Він тримав ниточки, а я була лялькою, яка безпорадно
танцювала під його рухи. Що меншою ставала відстань до дому,
то більше мені здавалося, що ці ниточки вже добряче зносилися.
Я знала, що життя починало змінюватися.
195
Вдертися на коронацію
Наприкінці 1974 року ми й далі жили у Вашингтоні, але під
час різдвяних канікул у Сан-Франциско Джек раптом вніс про-
позицію. Він прочитав, що король Непалу 169 мав коронувати-
ся 24 лютого, в день його народження. У цей час Джек мав їхати у
ділове відрядження до Ірану й вирішив, що має відсвяткувати свій
день народження у Катманду разом із королем. Врешті-решт, як
він сказав, ці країни розташовані поруч.
Уже не вперше мені здалося, що Джек трішки не від світу цьо-
го, та мені подобалася його авантюрність. «Але ж ти не можеш
просто так вдертися на коронацію! — запротестувала я. — Тебе
мають запросити!».
Проте Джек, який вірив в астрологію, бачив усе в іншому світ-
лі. «Слухай, придворний астролог обрав дату цієї коронації два
роки тому, вважаючи її найбільш сприятливою для такого заходу.
А значить, сила зірок має принести удачу й мені! Катманду буде
найкращим місцем для святкування дня мого народження».
Джек поділився цією ідеєю не лише зі мною, але й з нашою
вродливою сусідкою у Сан-Франциско, блондинкою Сарою, яка
була фотографом-аматором. «Чому б тобі не поїхати з нами? Це ж
неймовірна можливість повправлятись у фотографії! А Грейс змо-
же про це написати», — додав він.
Раніше від такого відвертого флірту свого чоловіка я б точно
впала у депресію, але цього разу сприйняла це як виклик. Я запро-
понувала Сарі зробити статтю для журналу British Vogue. Це ж не
важливо, що British Vogue про нас ніколи не чув! Я переконала її
в тому, що ми мали вилетіти до Непалу без чоловіків на тиждень
раніше й «рознюхати» ситуацію. У нас не було запрошень, бро-
нювання готелю та посвідчень представників преси, але ми все ж
169
Мається на увазі коронація десятого короля Непалу Бірендри (1945–
2001). Коронований 25 лютого 1975, Бірендра був випускником елітного Ітон-
ського коледжу та Гарвардського університету. Убитий 1 червня 2001 року своїм
сп’янілим родичем під час сімейної вечері.
196
полетіли до Непалу з чітким наміром потрапити на коронацію на-

віть без запрошення.
Раптом з’ясувалося, що Сара не лише висока й витончена
блондинка, а ще й вправна майстриня пустити в разі потреби
страждальну сльозу. Після посадки в Катманду ми одразу вируши-
ли до прес-центру коронаційної церемонії й представилися там як
журналістки журналу British Vogue. Коли нас попросили показати
посвідчення, Сара почала емоційно пояснювати, що ми забули всі
наші цінні документи в Лондоні й тому із собою в нас не було ні-
чого, щоб бодай якось підтвердити наш статус журналістів. Нам не
залишалося нічого кращого, як стояти й по-ідіотськи всміхатися
одна одній та представникам офісу, пояснюючи їм, в яку складну
ситуацію ми потрапили. Надзвичайно ввічливі непальці просто не
знали, як нас позбутися. Аж тут мініатюрний голова протоколу не-
пальського уряду піддався на Сарині чари. Нам видали офіційні
посвідчення представників преси.
Наступною проблемою було відшукати готель. Звичайно, нам
пояснили, що всі готелі в Катманду вже були заброньовані й що
в місті не залишилося жодного вільного ліжка. Але озброєні на-
шими новенькими журналістськими посвідченнями, ми заявилися
до туристичного бюро й розповіли там довгу історію про те, як
хтось пообіцяв нам помешкання. Сара зробила багатозначну па-
узу в момент, коли сльози почали капати з її великих блакитних
очей, і продовжила: «Ця людина нас підвела, і тепер нам немає де
жити!». Звичайно, державний офіс, який відповідав за поселення,
зовсім не хотів проблем із цією нещасною американкою, її подру-
гою та їхнім багажем. Тож після довгого обговорення вони зна-
йшли для нас тимчасову кімнату в готелі, зарезервовану для екіпа-
жів літаків, якими впродовж наступних днів мали прилітати гості
королівської родини. Через п’ять годин ми були надійно сховані в
нашому готелі, пообіцявши, що звільнимо кімнату, щойно прибуде
екіпаж корабля. Проте, як я правильно підозрювала, ми жили в цій
кімнаті, скільки знадобилося.
Прикрашений перед церемонією коронації Катманду пере-
творився на місто мрії. Усі храми й маленькі будинки перефарбу-
197
вали в яскраві кольори, а ввечері місто підсвічувалося зеленими та

білими ліхтариками. До Катманду, який знаходився значно вище
над рівнем моря, було доставлено зі звичних для них джунглів
двадцять три королівські слони. Їхні очі розмалювали яскравими
фарбами, а нігті на ногах укрили золотим лаком. Солдати й музи-
канти армії Непалу в новій військовій формі марширували уздовж
широких вулиць, готуючись до коронаційної процесії.
Зустріти знаменитостей було зовсім не складно. Варто було
лише замовити келих вина чи обідню страву в міжнародному барі-
ресторані Yak&Yeti 170, розташованому в одному з палаців династії
Рана й керованому росіянином і колишнім артистом балету Бори-
сом Лісаневичем 171. Саме в цьому закладі ми могли побачити всіх
місцевих іноземців, представників міжнародної преси та дізнатися
від них останні новини. Бар був значно кращим місцем для збору
новин, ніж прес-бюро непальського уряду. Хоч і сповнене благих
намірів, воно було безнадійне через бюрократичну плутанину та
заскладну для його працівників найновішу модель телексу.
Разом із Сарою ми поїхали в аеропорт фотографувати при-
їзд VIP-персон. Попереду рухався чарівний принц Чарльз, але
його затьмарили президенти Пакистану та Шрі-Ланки. Імельда
Маркос, дружина президента Філіппін, прибула разом зі свитою
з сорока осіб. За кількістю поклонів та усмішок японський принц
Акіхіто 172 та принцеса Мітіко перевершили навіть увічливих не-
пальців і тому одразу завоювали неабияку любов публіки. Порів-
няно з ними, наша американська делегація, очолювана радником
170
Мається на увазі ресторан у відомому п’ятизірковому готелі Yak&Yeti,
розташованому в історичній частині Катманду.
171
Борис Лісаневич (1905–1985) — артист балету в складі Російського бале-
ту Сергія Дягілєва. Народився в Одесі, працював в Одеському оперному театрі.
У 1924 році переїхав до Парижа, де долучився до трупи Дягілєва. Після смерті
Дягілєва разом з іншими артистами поїхав у східне турне. Побував в Індії, В’єт-
намі, Китаї. Згодом став відомим менеджером туризму в Непалі та урядовим
консультантом. Дружив з Агатою Крісті та Франсуазою Саган.
172
Принц Акіхіто (нар. 1929) з 7 січня 1989 року є правлячим імператором
Японії.
198
президента Філіпом Бучаном 173, виглядала тьмяно. Винятком була

лише приголомшлива блондинка Крістіна Форд 174 — дружина ав-
томобільного магната Генрі Форда.
Коли прибув мій чоловік, Сара вже встигла стати зіркою серед
міжнародних фотографів і подружитися з вродливим французом.
Побачивши Джека, вона тільки й кинула йому: «Привіт!», й од-
разу заскочила на мотоцикл свого друга француза.
«Хто це?!» — запитав Джек.
«Ще один фотограф», — відповіла я, задоволена собою.
Заходи безпеки посилювалися. Пізніше ми дізналися, що ко-
роль прочитав роман «День Шакала» 175 і боявся замаху на себе.
Скрізь установили блокпости, але з моїм журналістським посвід-
ченням ми могли пересуватися містом. Проте все це не наближало
нас до церемонії коронації.
Сама ж церемонія коронації короля, коли на його голову мали
надіти знамениту корону вартістю два мільйони доларів, інкрусто-
вану дорогоцінним камінням і прикрашену пером райського пта-
ха, мала відбутися рівно о 8 годині 37 хвилин у саду стародавнього
палацу. Місця для глядачів там майже не було. Навіть Джек пого-
джувався, що у нас не буде шансу потрапити на цей захід. Проте
під час другої частини церемонії, що проходила в пообідній час, у
нас було більше можливостей. Тоді відбувалося святкове прийнят-
тя — дурбар, або велике шоу, яке складалося з процесії військових,
музикантів та священнослужителів із кадилами. Ця процесія йшла
перед королем з королевою, які їхали позаду на своїх монарших
слонах. Зійти на землю Їхні Високості мали біля новозбудованої
173
Філіп Бучан (Philip Buchan) — юрист, радник тридцять восьмого прези-
дента США Джералда Форда.
174
Крістіна Форд (Christina Ford, 1926–2008) — італійка за походженням,
друга дружина Генрі Форда II, генерального директора компанії Ford Motors
Company. Була близькою подругою Імельди Маркос, дружини колишнього пре-
зидента Філіппін Фердинанда Маркоса.
175
«День Шакала» (англ. «The Day of the Jackal») — роман-трилер англій-
ського письменника Фредеріка Форсайта (Frederick Forsyth) про професійного
кілера, якого наймають для вбивства президента Франції Шарля де Голя. Роман
вийшов у 1967 році, й за ним знято однойменний фільм.
199
пагоди 176 і вже там приймати поважних гостей і членів своєї ро-
дини.
Вдалині, десь у полях, були позначені відгороджені території.
Вони скоріше нагадували загін для худоби й слугували глядацьки-
ми майданчиками для всілякого люду нижчого рангу: непальських
урядовців, дипломатів, іноземців та дівчат зі скаутського руху.
Джек вдягнувся у фрак і почав вимагати, щоб і я одягла вечір-
ню сукню, адже саме це офіційне вбрання вимагалося для участі в
церемонії коронації. Я відмовилася, чим дуже розлютила Джека.
Потрапити в лабети у вечірньому вбранні й бути оточеною місце-
вими мешканцями, священними коровами та рикшами 177? Як на
мене, гра не варта свіч. Ба більше, я пишалася своїм новонабутим
статусом журналістки й була переконана, що журналісти у вечір-
ньому вбранні не ходять.
Джек усе тягнув і відкладав процес зборів, пояснюючи, що
«на такі заходи краще трішки запізнитися». Відчуваючи роздра-
тування, я залишила його й пішла собі сама, адже Сара та її фран-
цузький фотограф уже подалися вперед своїм ходом. Через те, що
Джек примусив мене віддати йому моє журналістське посвідчен-
ня, мене дуже делікатно, але наполегливо відштовхували подалі від
епіцентру події, а саме до одного із «загонів для корів», який, як
з’ясувалося, був призначений для іноземних дипломатів.
Як на розігрітій сковорідці, під пекучим сонцем я споглядала
за процесією, наче глядачка, що дивиться оперну виставу у великій
залі з останнього ряду гальорки. Я бачила всю церемонію, але люд-
ські фігури були справді мікроскопічними. «Що ж, принаймні я
тут», — казала я собі. Аж раптом моєму самозаспокоєнню настав
край — десь за двадцять футів від короля й королеви я побачи-
ла знайомий високий силует Джека. Він чемно йшов серед інших
учасників парадної процесії у своєму елегантному смокінгу.
176
Пагода — «вежа скарбів» — буддійська, індуїстська або даоська споруда
культового характеру.
177
Рикша — вид транспорту у вигляді візка з місцями для одного чи двох
пасажирів, який тягне людина, що також зветься рикшею. Слово походить з
японської мови й означає «людина», «сила», «візок».
200
Коли пізніше ми зустрілися, я запитала Джека, як це йому вда-

лося? Він пояснив, що завдяки моєму журналістському посвідченню
разом зі своїм другом-співучасником Тедом Гартлі вони подолали
різні блок-пости й підійшли до входу для VIP-гостей. Саме тієї хви-
лини до нього наблизився посол Індії, з яким вони познайомились
напередодні ввечері. Долучившись до складу делегації уряду Індії,
Тед і Джек прослизнули через головні ворота повз здивованих охо-
ронців. Ті, мабуть, запитали себе, що ці двоє двометрових англосак-
сів роблять посеред цієї індійської групи, але все ж дозволили Тедові
й Джеку пройти всередину без пред’явлення посвідок. Проте, зай-
шовши до VIP-зони, вони швидко зрозуміли, що не можуть сісти
поруч із жодною з делегацій: на той час непальці вже добре вивчи-
ли всіх глав держав, які також були добре відомі одне одному. Вони
не могли долучитися й до членів королівської родини, або до пред-
ставників непальської преси, вдягнених у спеціальну уніформу, чи
представників міжнародної преси, вдягнених у джинси. Тому Джек
з Тедом продовжили спорадичні рухи свого дивного «танцю» з
виглядом людей, які повністю контролюють ситуацію, але чомусь
постійно змінюють дислокацію від однієї точки до іншої. Цю «хо-
реографію» вони продовжували, аж доки підійшли до королівської
пагоди так близько, наскільки це було можливо. Мабуть, вони добре
розуміли, що будь-яка спроба вивести їх із цього натовпу приверну-
ла б до себе величезну увагу. Ввічливі й звиклі до ритуалів непальці
на це б не пішли. Нехай вони й не сиділи на стільцях, проте фактич-
но мали місця в першому ряду!
Я просто скаженіла від того, що Джек таки опинився в самому
центрі події, на яку його навіть не запросили! Думки про хуцпу 178,
астрологію і звичайну зухвалість роїлися в моїй голові. Я уявляла,
як мій батько, який ніколи не був великим шанувальником Джека,
категорично засудив би всю цю авантюру. Водночас я визнавала,
що Джек навіть не ставив під сумнів, що потрапить на корона-
178
Хуцпа (англ. chutzpah). На їдиш «хуцпе» означає зухвалість. Це слово
увійшло до американського сленгу й позначає властивість характеру, яка більш-
менш точно визначається словом «нахабство», але може вживатись як у нега-
тивному, так і в позитивному сенсі, у значенні, близькому до «віра в перемогу».
201
цію — і тому йому все вдалося. Я ж сумнівалася і, врешті-решт,

опинилася за кілька миль від її епіцентру, в своєму «загоні для ко-
рів». Джек лише підсміювався з того, де я, врешті, опинилася, й
був роздратований моєю відмовою піти разом з ним.
Після коронації Джек, я та його друг Тед Гартлі полетіли на
відпочинок у джунглі, до відомого готелю «Tree-Tops». Коли наш
маленький літак сів посеред лісу в спеціально розчищеному під
посадку місці, я побачила кількох слонів, які чекали на туристів
і мали відвезти їх до готельних бунгало. На спині кожного слона
була платформа з сидіннями для трьох осіб. Ми з Тедом сіли на
першого слона, а Джек забарився із сумкою і залишився позаду.
Керівник процесії наказав нашому слонові рушати, тож, погойду-
ючись на високому помості, ми почали захопливу ходу через джун-
глі. Я бачила крокодилів, гіпопотамів, мавп та екзотичних птахів.
Джек їхав на слоні позаду. Перша подорож до тропіків мене дуже
захопила!
А от схвильованість Джека мала іншу природу. Він злився і
ревнував, що я сіла на слона поруч з іншим чоловіком — байдуже,
що це був його ж друг і наш супутник під час подорожі! Щойно ми
прибули, як він одразу почав читати мені нотації: «Як ти могла по-
їхати вперед? Чому ти мене не дочекалася?». Його тирада перерва-
лася лише вечерею, під час якої Джек випромінював свій звичний
шарм. Проте варто нам було повернутися до номера, як він знову
завів своєї: «Як ти могла сісти на слона без мене?!».
Раніше такі скандали закінчувалися моїм вибаченням і при-
миренням у ліжку, але цього разу я відмовилася сказати «вибач».
Усю ніч я провела на бетонній підлозі в душовій кімнаті, де вклала-
ся спати просто на рушнику. Вся ця казкова подорож завершилася
особистим фіаско. Пісня Боба Ділана «Часи змінюються» 179 не
йшла мені з думки. То невже до кінця життя я так і спатиму у ван-
ній або на підлозі душової кімнати?
179
Мається на увазі відома пісня та однойменний альбом Боба Ділана
«The Times They Аre а-Changing». Написаний у 1964-му, наступного року він
увійшов до десяти найкращих альбомів Великої Британії.
202
В об’єктиві
Я завжди фотографувала. Можливо, через постійні переїзди
нашої родини я хотіла залишити пам’ять про місця і людей, які зу-
стрілися нам на шляху? Здається, що відтоді, як мені подарували
мій перший простенький фотоапарат фірми Кодак, я зафіксувала
майже всі моменти свого життя.
Спостерігаючи за тим, як вправно Сара робила фотографії в
Непалі під час коронації, я всерйоз замислилася над фотографі-
єю. Моя подруга Ненсі, почувши про мою заздрість фотографам
у Катманду, дала пораду: «То роби що-небудь! Бодай запишись на
курси фотографів».
Тому після повернення до Вашингтона, я одразу записалася
на курс фотографії в Коркоран-коледжі мистецтва та дизайну 180.
Коли ж пізніше ми повернулися до Сан-Франциско, я продовжи-
ла навчання в тамтешньому Інституті мистецтва. Середній вік
студентів у Сан-Франциско був приблизно двадцять років. Мені
вже виповнилося сорок три і я була мамою трьох підлітків віком
сімнадцять, чотирнадцять і тринадцять років. Інші студенти фото-
графували оголені тіла, жовте листя та вуличних акторів. На моїх
світлинах були шкільні спортивні змагання та різні заходи, де всі
були не просто вдягнені, а вишукано вдягнені. Один з однокурсни-
ків іронічно зауважив: «Таке враження, що все твоє життя прохо-
дить на вечірках». Проте решта студентів переважно не звертала
на мене уваги. У 1975 році Інститут мистецтва був досить хіповим
місцем, і в його профіль я не дуже вписувалася.
Якось у газеті San Francisco Chronicle я прочитала, що місто від-
відає президент Джеральд Форд 181. У мене в голові наче ліхтарик
180
Corcoran College of Art and Design — коледж дизайну та мистецтва ім. Кор-
корана в університеті Джорджа Вашингтона. Названий на честь Вільяма Вілсона
Коркорана (William Wilson Corcoran), вашингтонського банкіра, підприємця
та колекціонера, який у 1869 році заснував відому приватну галерею мистецтв
Corcoran Gallery of Art.
181
Джеральд Форд (Gerald Ford, 1913–2006) — 38-ий президент США
(1974–1977). Став єдиним головою Білого дому, який не обирався на посаду.
Він очолив країну після імпічменту Річарда Ніксона, звинуваченого в махінаціях
203
загорівся: я уявила, як навпроти готелю Святого Френсіса збе-

реться натовп, щоб побачити вихід президента після виголошення
його розрекламованої у медіа обідньої промови. Я швидко поїхала
до центру міста з двома фотоапаратами та флешметром на шиї й
розмістилася навпроти бічного входу до готелю. Навколо прогу-
лювалися поліцейські, посадові особи з бейджами та звичайні ту-
ристи. Я в захваті робила фото випадкових перехожих, аж раптом
міцний телеоператор запропонував підсадити мене на дерево:
«Хочеш знімати трішки вище? Тут якраз є місце для одного. Моє
обладнання важке, але я радо тебе підсаджу».
Я трішки засумнівалася, але зрозуміла, що це дасть мені кра-
щий ракурс. Він підсадив мене своїми міцними руками, і я по-
чала нервово балансувати на дереві. На сусідній гілці вже сидів
молодий хлопець, який невдоволено запитав: «Ти професійний
фотограф?».
«Так», — збрехала я, бо не збиралася лишати свою вигідну
диспозицію за жодних обставин. Мій сусіда продовжував нервово
соватись на гілці, від чого вона боляче вколола мене в бік.
Президент затримувався. Щоб згаяти час і хоч натрохи забути
про незручності, ми з сусідом по дереву розговорилися. Ми на-
віть порівняли налаштування своїх флешметрів, але так і не пред-
ставились одне одному. Офіційна преса, включно з фотографами,
прикрашеними офіційними бейджами, вишикувалася в лінію на
тротуарі.
Раптом без попередження приїхали кілька поліцейських ма-
шин, які стали в чергу перед пресою й фактично заблокували фото-
графів і операторів. За хвилину двері готелю відчинилися. Вийшли
ще кілька поліцейських, а за ними, футів так за тридцять, — зна-
йома фігура президента Форда. Ще через секунду щось бахнуло.
Я спочатку подумала, що це був звук петарди. Повернувши голову
в той бік, звідки лунав звук, я побачила жінку з пістолетом. Мій
під час передвиборчої кампанії (Вотергейтський скандал). У 1976 році Д. Форд

спробував знову стати президентом, проте програв на виборах кандидатові від
Демократичної партії Джиммі Картеру. Закінчив війну у В’єтнамі.
204
об’єктив був спрямований прямо на неї. Поліція побігла в усіх на-

прямках, натовп також почав розбігатися, і місце розчистилося.
Налякана й майже у стані трансу, я продовжувала фотогра-
фувати зі своєї схованки на дереві. Офіцери секретної служби за-
штовхали президента Форда до лімузина й кудись повезли. Полі-
ції стало значно менше, і я злізла. Добігши до першого-ліпшого
телефонного автомата, я подзвонила Джекові: «Ти не повіриш —
щойно хтось хотів убити президента!».
«Що, в біса, ти там робиш?» — запитав Джек. Він обожнював
різний піар і одразу побачив у цьому добру нагоду. «Щойно при-
їдеш додому, одразу зателефонуй Гербу Каену 182. Він точно напише
про це пару речень у своїй колонці». Але Герб Каен захотів навіть
більше ніж два речення. Він наказав мені сидіти тихо й дочекатися,
коли з редакції Chronicle по мене приїде машина й відвезе разом із
фотоплівками до редакції.
Кевін щойно повернувся зі школи й запитав, чи може він по-
їхати зі мною. «Звичайно», — відповіла я. Очі Кевіна горіли весь
час, доки ми щодуху мчали службовим авто через місто. Ми по-
чувалися героями якоїсь телепрограми. У редакції ми з тривогою
чекали проявлення моїх фотоплівок. Аж от вийшов редактор із
кислою міною на обличчі: «Тебе, мала, наче охопила гарячка мис-
ливця за здобиччю. Так, у тебе є фотографії Сари Джейн Мур 183,
але всі вони розмиті. Вибач». Наш із Кевіном сумний дует відвез-
ли додому.
182
Герб Каен (Herb Caen, 1916–1997) — журналіст із Сан-Франциско, який
вів щоденну колонку в газеті San Francisco Chronicle, де писав про всі плітки, со-
ціальні й політичні події та різні життєві анекдоти, чим здобув небувалу попу-
лярність на півночі Каліфорнії. Одержав спеціальну відзнаку — Пулітцерівську
премію у 1996 році «за визначний і постійний внесок як голос і совість міста».
Після його виходу на пенсію газета втратила п’яту частину своїх передплатників
і досі передруковує його статті як приклад блискучої журналістики.
183
Сара Джейн Мур (Sara Jane Moore, нар. 1930) — громадянка США, яка
намагалася вбити президента Форда 22 вересня 1975 року. Була засуджена до
довічного ув’язнення, але після 32 років перебування у в’язниці вийшла на сво-
боду 31 грудня 2007 року. Після звільнення Мур зазначила, що шкодує про те,
що вчинила під впливом «сильних політичних поглядів».
205
Але наступного ранку моєму здивуванню не було меж: моя

фотографія, підписана моїм прізвищем, займала половину першої
шпальти газети! На світлині була зображена не жінка, яка вчинила
замах, а офіцер секретної служби, який прикрив президента Форда
і м’яко заштовхував його на заднє сидіння лімузина. Щоб похвали-
тися своїм досягненням, я швидко зателефонувала Кену Рігану —
фотографу сенатора Кеннеді, з яким ми їздили до Москви.
У його голосі були нотки захоплення: «Яка фотографія?!
А плівка ж де?». Я розповіла, що сталося. «Ти ідіотка! І ти зали-
шила її в редакції? Вона ж твоя! Журнал Time шукає фото. Ану,
швидко піднімай дупу й гайда за негативами! Привези їх якомога
швидше до аеропорту Сан-Франциско!».
Моя фотографія із зазначенням мого авторства стала голов-
ною ілюстрацією попередженого замаху на президента Форда під
статтею у журналі Time. Я придбала десять копій.
Наступного дня я стала професійним фотографом. З тої хви-
лини я вже ніколи ніде не з’являлася без фотоапарата на шиї. Моя
подальша кар’єра складалася з широкого кола тем, починаючи від
дітей моїх друзів, кулінарної книги «Готуємо на пару легко!»,
великих кораблів та публічних заходів. Я стала офіційним фото-
графом на церемонії святкування двохсотріччя Сан-Франциско.
Лише заради задоволення я фотографувала всіх письменників, які
презентували свої книжки у місцевій книгарні «Сова Мінерви»,
відтак її власник запропонував організувати в себе мою першу пер-
сональну виставку.
Після цього галерея Van Doren та її власниця Гайде 184 також
запропонували мені організувати виставку, яку я назвала «Зна-
йомі обличчя». Після її відкриття я зателефонувала батькам, щоб
поділитися своєю радістю, але мама залишилася вірною собі:
«Не можу повірити, що хтось міг заплатити 125 доларів за твою
фотографію». Вона мене образила. Але я зрозуміла, що вона про-
184
Гайде Бетц (Heide Van Doren Betz, нар. 1946) — приватна консультантка,
експертка з питань античного мистецтва, російських та візантійських ікон, була
власницею галереї Van Doren Gallery, працювала кураторкою музейних виставок.
206
сто не усвідомлювала, що фотографія може бути професією. І саме

так трапилося — ця професія стала моєю. Як завжди, я просто
обернула її реакцію на жарт.
Фотографія повернула мене до Москви, де під час Олімпій-
ських ігор 1980 року я працювала для журналу Newsweek. Спо-
лучені Штати бойкотували ці ігри на знак протесту проти втор-
гнення радянських військ до Афганістану. Пересічні росіяни, які
не розуміли мети нашого протесту, його просто не оцінили. Цей
крок негативно позначився на наших атлетах, які не змогли взя-
ти участі у змаганнях. На Ігри приїхала невелика група американ-
ських журналістів, переважно для того, щоб вести репортажі про
довгоочікувані змагання між двома британськими бігунами —
Себастіаном Кое 185 та Стівом Оветтом 186. Кен Ріган обрав мене
своїм асистентом, і впродовж сімнадцяти днів ми фотографували
всі літні види спорту — як-от гімнастику, плавання, бокс, важку та
легку атлетику. Щовечора ми відвозили наші фотоплівки до аеро-
порту. Newsweek надрукував лише Кенові фотографії, але свої знім-
ки Олімпійських ігор я презентувала під час другої персональної
виставки в галереї Van Doren Gallery. Мені було надзвичайно при-
ємно, коли місцевий критик написав: «Фотографії Грейс Варнеке
відзначаються свіжим поглядом на спортивні змагання».
Фотографія також допомогла мені налагодити співпрацю з
батьком. Влітку 1984 року журнал «Дім і сад» попросив нас на-
писати статтю. Ми вирушили у морський круїз уздовж норвезько-
го узбережжя в напрямку до Осло. Батько тримав штурвал і писав
текст, мама готувала, а я робила фотографії для статті.
Під час цього круїзу я зрозуміла, наскільки яхтинг зблизив
моїх батьків і збагатив їхнє життя. У 1964 році вони придбали свою
першу яхту, Нагавічку, але вона була в Норвегії, а я — у Каліфорнії,
185
Себастіан Кое (Sebastian Coe, нар. 1956) — британський політик, член
британського парламенту, колишній олімпійський чемпіон. Здобув чотири
олімпійські медалі під час Ігор у 1980 та 1984 роках.
186
Стів Оветт (Stephen Michael Ovett, нар. 1955) — британський лекгоатлет,
який здобув золоту медаль з бігу на короткі дистанції під час Олімпійських ігор
у Москві у 1980 році.
207
тому й не брала участі в їхніх перших морських пригодах. Вони

були великою частиною життя мого молодшого брата Крістофера
і сестри Венді. Коли я долучилася до батьків, вони вже мали другу
парусну яхту завдовжки тридцять шість футів виробництва фірми
Nicholson. Вони назвали її «Північний вітер» і постійно ходили
на ній у круїзи. На мій подив, тепер мама проявилася в якомусь
зовсім іншому світлі.
Зазвичай вона залишалася байдужою до кулінарії, аж раптом
взяла справу в свої руки. Сама готувала всі страви й була доброю
помічницею батькові під час їхніх довгих, а інколи й не зовсім ком-
фортних вояжів у холодних водах Скагерраку 187. Проте ані про-
низливий вітер, ані часті штормові дощі не могли завадити їхньо-
му щастю. Яхтинг був їхньою спільною пристрастю. Нарешті мама
могла насолодитися повною увагою мого батька й молодших дітей.
Тут, на яхті, його не відволікав зовнішній світ, та й сховатися за
написанням книжок він також не міг. Коли час наближався до по-
лудня, ми всі випивали по келишку хересу «за здоров’я тата Не-
птуна!». Я почала поважати мамин внесок у їхнє спільне життя в
морі. Саме тут проявилася її кров вікінгів.
Працювати фотографом мені дуже подобалося. За винят-
ком статті для журналу «Дім і сад», тут я обходилася без статусу
«доньки свого батька». Весь успіх був моїм власним результатом.
Фотографія є квінтесенцією мого уважного ока, любові до мис-
тецтва й поваги до історичних подій. Я могла бути в самому епі-
центрі, акцентувати на якихось речах, але водночас залишатися за
об’єктивом свого фотоапарата. Ця подвійна роль дуже мені підхо-
дила. Згодом я організувала свою третю персональну виставку в га-
лереї Van Doren і стала почуватися впевненіше за своїм об’єктивом.
А мій шлюб, навпаки, ставав щодалі більш розбалансованим і роз-
фокусованим.
187
Скагеррак — протока між норвезьким узбережжям Скандинавського
півострова та півостровом Ютландія, який поєднує Північне море з Балтійсь-
ким. Довжина протоки — 240 кілометрів.
208
На мілині
Влітку 1975 року Джеків контракт на будівництво сенатсько-
го приміщення імені Гарта закінчився, й ми повернулися до Сан-
Франциско. Я не хотіла цього. Наші два роки у Вашингтоні були
продуктивними. Тут ми жили поруч із моїми батьками, й після стіль-
кох років розлуки це мене дуже підтримувало. Мої діти стали підліт-
ками, й тепер ми проходили через усі проблеми їхнього перехідного
віку. Часті відрядження Джека, як і його загальна байдужість до моїх
дітей, були слабкими помічниками. Діти потребували моєї турботи,
але Джек хотів від мене нероздільної уваги й віддачі всіх сил.
Він сприймав мене не лише як свою дружину, але і як додаток
до свого бізнесу. Після кожного відвіданого нами світського заходу
Джек вручав мені шаблонну форму і просив внести до неї імена
гостей, обговорювані з ними теми, а також позначки на кшталт:
«надіслати листа подяки — міс Ікс», «приємно було з вами по-
знайомитися — містеру Ігрек» та «квіти — для міс Зет». Я за-
вжди прагнула бути йому корисною і попервах виконувала всі ці
завдання без нарікань. Але з часом це перестало мені подобатись.
Хоч би як важко я працювала, Джек не цінував цього. Після свят-
кової вечері на ранчо, організованої на честь редактора Vogue, він
підготував і поширив серед працівників свого офісу офіційний ме-
морандум, в якому зазначив вісімнадцять моїх помилок, зокрема
«сир був затвердий», «вогонь розпалений неправильно» тощо.
Це приниження завдало мені болю. Я почувалася абсолютною не-
вдахою: я не справлялася ні з роллю матері, ні з роллю бездоганної
Джекової помічниці, на яку він розраховував.
Після повернення на узбережжя найгіршим моментом нашого
життя стало відрядження до Лондона. Як успішна пара, ми мали
дати інтерв’ю одному з ключових журналів мод. Джек ніколи не
скупився на мій одяг, але лише в тому випадку, якщо він обирав
його сам. «У тебе немає смаку, — пояснював він. — Ти моя дружи-
на, і мені важливо, щоб ти виглядала мені до пари».
Можливо, це був внутрішній протест, але за день до поїздки я
пішла до бутикової крамниці Saks Fifth Avenue й купила собі над-
209
звичайно модний у той час брючний костюм з леопардовим ма-

люнком. Мені справді дуже хотілося його мати.
Коли ми пакували валізи, Джек кинув оком на цей писк моди
й заверещав: «Що ти купила?! Невже ти не бачиш, наскільки це
вульгарно? Я казав тобі нічого не купувати без моєї згоди». Він
продовжував свою тираду в таксі дорогою до аеропорту, випускав
пару в літаку, аж доки я просто тихо розридалася, ховаючи очі під
темними окулярами.
Коли ми прибули до Лондона, Джек здивовано подивився на
мене: «О, Господи! Ти лише глянь на себе! З таким обличчям ти
не можеш іти. Давай, причепурися. Зроби макіяж». Сама собі не
вірячи, я вчинила, як він наказав. Мені було ясно, що це журнальне
інтерв’ю багато значило для Джека й водночас я досі вірила, що
головним з нас двох був Джек. Я ж — лише реквізит.
У мене було ніби два життя: одне публічне, як дружини Джека,
а друге приватне, сповнене болю. Як же це сталося? Наш шлюб,
який почався з такої взаємної пристрасті, тепер закінчувався та-
кою холодною відчуженістю. Як я могла дозволити, щоб його ба-
жання стали над моїми власними потребами й потребами моїх
дітей? Фотографія і вечірки були розрадою — що завгодно, аби
подалі від Джека! Я стала ходити до психотерапевта й невдовзі по-
чала ставитися до себе по-іншому.
На одній з передостанніх святкових вечерь у Вашингтоні перед
поверненням до Сан-Франциско я висловила жаль з приводу нашо-
го майбутнього переїзду. Господиня — мешканка американського
півдня, знана своєю відвертістю, подивилася на мене й повільно мо-
вила: «Послухай, сонечко, не бери це близько до серця. Якось склад-
но повірити, що свої найкращі роки ти проведеш у товаристві Дже-
ка Варнеке». Її слова засіли в моїй голові. Я завжди вважала Джека
зіркою і думала, що мала дякувати долі за шанс бути поруч із ним.
Але тепер в мені бачили особистість, яка також мала значення.
Повернувшись до Сан-Франциско, я попросила Джека піти
разом до сімейного психолога. Але після того, як він монополізу-
вав увесь перший візит, стало зрозуміло, що це все безнадійно. На-
віть у кабінеті психолога для мене не було місця.
210
Нарешті я попросила у Джека розлучення. Я очікувала най-

гіршого — скандалу чи погроз. Але його реакція була абсолютно
несподіваною.
Замість свого традиційного булінгу він раптом почав просити.
Він благав мене залишитися з ним: він дасть мені все, що я попро-
шу, якщо не піду, він буде більше часу проводити вдома, він почне
приділяти увагу моїм дітям. Я віднайшла внутрішню силу і впев-
неність, та було пізно. На той момент уже ніщо не могло тримати
нас разом. Тож 3 січня 1978 року я подала на розлучення. Ми про-
жили в шлюбі вісім років.
Джек продовжував просити. Я знайшла юриста й відмовилася
відступати.
Після кількох надзвичайно важких тижнів, позначених безкі-
нечними сварками, грюкотом дверей і юридичними ультиматума-
ми, Джек нарешті переїхав.
Але психічно я була дуже виснажена. У той день, коли газета
San Francisco Chronicle мала повідомити про наше розлучення в ру-
бриці новин Герба Каена та в колонці «Суспільство», я вилетіла
до Лос-Анджелеса. Читати про це й відповідати на дзвінки в мене
не було сил.
Повернувшись додому через два дні, я знайшла в себе під две-
рима великий кошик від флориста — чотири дюжини жовтих тро-
янд на високих стеблах. На конверті знайомим розгонистим по-
черком Джека було написано «Грейс». Я згадала: невдовзі після
того, як ми почали зустрічатися, він надіслав мені чотири дюжини
червоних троянд. Тепер ці червоні квіти стали жовтими. Їхній ко-
лір нагадав мені Техас і вбивство Кеннеді. Жовтий також був ко-
льором малодушності.
Я викинула квіти у смітник, а потім, для певності, винесла все
до сміттєвого бака, аби спогади про Джека назавжди залишили
цей дім.
Того вечора у нью-йоркській газеті Daily News також з’явилася
стаття про наше майбутнє розлучення. Інформацію їм, вочевидь,
«злив» Джек. Вона мала заголовок «Доки кар’єри їх не розлу-
чать». Але кар’єри були лише верхівкою айсберга.
211
У нашому орендованому шестикімнатному будинку ми зали-

шились удвох із Ейдер. Чарльз жив зі своїм батьком. Кевін навчав-
ся у школі-інтернаті Трініті-Полінг 188 у штаті Нью-Йорк.
За допомогою Джино Негроні, фотографа й друга мого брата,
я облаштувала фотолабораторію у бейсменті будинку. Там я про-
водила цілі години, проявляючи й друкуючи фотографії для своєї
виставки. Джино куховарив, тому той період у мене асоціюється
із запахом фотореактивів та спагеті карбонара. Але це було тим-
часове заняття. Наприкінці року все почало рухатися вперед. Мені
дали розлучення, і я відчула, що хочу бути ближче до своєї родини
на Східному узбережжі. Мої каліфорнійські дні добігали кінця,
але що ж буде далі?
188
Школа Трініті-Полінг (англ. Trinity-Pawling School) — приватна школа-ін-
тернат для хлопчиків віком 12–17 років, заснована у 1907 році.
212
Розділ 7
Нові води
Д жон Вассерман 189, веселий та екстравагантний музичний

критик газети San Francisco Chronicle, якого я майже не знала, спо-
лохав моє нове самотнє життя у Сан-Франциско своїм телефон-
ним дзвінком: «Чи не хотіла б ти поїхати до Росії разом із Джоан
Баез?» — запитав він.
Вассерман пояснив, що 4 липня 1978 року Джоан Баез 190 мала
виступати разом із Сантаною 191 та Біч Бойз 192 на площі перед Зи-
мовим палацом у рамках дуже розрекламованого концерту. Шоу
організовував імпресаріо із Сан-Франциско, Білл Грем. Вассерман
шукав відповідну бардову пісню, яку б Джоан могла виконати ро-
сійською мовою, а також російськомовного перекладача, який би
супроводжував її під час візиту. Для мене це була неймовірна мож-
ливість. Я одержувала безкоштовну поїздку до Радянського Со-
189
Джон Вассерман (John L. Wasserman, 1938–1979) — американський літе-
ратурний, музичний та кінокритик. Славився своєю оригінальністю, дотепні-
стю та почуттям гумору. Дружив з кінорежисером Вуді Аленом, співачкою Джо-
ан Баез та іншими відомими представниками креативних індустрій Каліфорнії.
190
Джоан Баез (Joan Baez, нар. 1941) — американська співачка, виконави-
ця музики у стилі фолк та кантрі, політична активістка. У шістдесяті роки під-
тримувала боротьбу проти расової сегрегації. Давала концерти разом із Бобом
Діланом, брала участь в акціях на підтримку ядерного роззброєння.
191
Сантана (Carlos Augusto Alves Santana, 1947) — американській музикант
мексиканського походження, гітарист-віртуоз, лауреат премій «Греммі».
192
Біч Бойз (англ. The Beach Boys) — американський рок-гурт, тексти пісень
якого розповідають переважно про життя каліфорнійської молоді. Пік попу-
лярності гурту припав на середину 1960-х років.
213
юзу, шанс попрактикувати російську, а також увійти до близького

кола своєї улюбленої співачки й американської ікони фолк-музики.
Я просто не могла дочекатися!
Я одразу придбала всі платівки Джоан Баез і, традиційно, ле-
тіла наосліп. Я не знала жодного з російських бардів і обдзвони-
ла всіх російських знайомих, аж доки один із них запропонував
пісню «Коло друзів» відомого російського поета і барда Булата
Окуджави. Пісні Окуджави часто виконували на зупинках метро й
почали офіційно публікувати лише нещодавно. Як і Джоан, він був
відомим активістом.
Коли Білл Грем проводив прес-конференцію й оголошував
майбутній концерт, я сиділа в оточенні відомих виконавців і аж
сяяла від можливості бути частиною цього музичного рок-кола.
Мої діти теж були вражені. Свій паспорт із новенькою радянською
візою — рідкістю в ті часи — я просто не випускала з рук. Аж рап-
том, лише за тиждень до дати нашого від’їзду, перший секретар
обкому партії Ленінграда Григорій Романов 193 прийняв рішення
скасувати концерт. Я була просто приголомшена.
Джон Вассерман передзвонив за кілька днів: у Джоан з’явилась
нова пропозиція! Під цю поїздку вона вже виділила час у своєму
розкладі й усі ми одержали візи, тож чому б нам не поїхати утрьох?
Проте не до Ленінграда, а до Москви! Джоан хотіла зустрітися
з відомим фізиком і політичним дисидентом Андрієм Сахаро-
вим 194 — творцем радянської водневої бомби, який шокував ра-
дянський уряд своєю критикою випробувань ядерної зброї та вва-
жався інтелектуальним героєм на Заході.
193
Григорій Романов (1923–2008) — радянський партійний і державний діяч,
перший секретар Ленінградського обкому партії (1970–1983). Мав складні від-
носини з творчою інтелігенцією, нетерпимо ставився до будь-якого прояву віль-
нодумства. За роки його керівництва було організовано кілька судових процесів
проти дисидентів. Вважався близьким до голови КДБ СРСР Юрія Андропова.
194
Андрій Сахаров (1921–1989) — радянський фізик, лауреат Нобелівської
премії миру, активний борець за права людини. Критикував Радянський Союз за
введення військ до Афганістану. В 1980 році разом зі своєю другою дружиною,
правозахисницею Оленою Боннер, був заарештований і відправлений до міста
Горький (зараз Нижній Новгород). Повернувся до Москви лише в 1986 році.
214
Я прийняла запрошення Джоан, але невдовзі зрозуміла, що

умови поїздки стали тепер зовсім іншими. У першому варіанті,
коли подорож організовував Білл Грем, нами б опікувалося чи-
мала кількість помічників, але тепер цим помічником стала я.
Джон мав розважати Джоан і писати статті про візит для San
Francisco Chronicle. Я ж мала займатись усією логістикою й ро-
бити фотографії для статей Джона. Програма нашого візиту не
передбачала нічого забороненого, але я дуже добре розуміла,
що радянські керівники поставляться до нього з великою пі
дозрою й сумнівом.
Джоан вдалося зв’язатися з прийомною донькою Сахарова,
Тетяною, яка нещодавно емігрувала до Сполучених Штатів і жила
на околиці Бостона. Від Тетяни ми одержали намальовану від руки
схему з підказками, як дістатися квартири Сахарова. У ті часи було
майже неможливо відшукати точні мапи Москви. Для Сахарових
Джоан зібрала подарунки й листи, але я попередила її про сувору
заборону передавати гроші. Через це ми могли наразитися на не-
абиякі проблеми. Перекривши вхід до призовного центру, Джоан
уже побувала в американській в’язниці. Я ж не мала жодного ба-
жання опинитися в радянській тюрмі.
Ми втрьох вилетіли із Сан-Франциско й попрямували до Мо-
скви через Нью-Йорк та Гельсінкі. На валізі Джона як прояв його
любові до чорного гумору великими трафаретними літерами було
написано «ВОЯЖ ПРОКЛЯТИХ». Це маркування привертало
до себе увагу, хоч би де ми з’явилися. Джон не проминув жодної
нагоди промочити горло дармовим алкоголем, який пропонували
пасажирам бізнес-класу. На момент нашого приземлення у Гель-
сінкі його обличчя аж посиніло. У лаунж-зоні, де ми чекали на пе-
ресадку, Джон, нарешті, вийшов зі ступору й прошепотів: «Мені
здається, вона везе гроші для євреїв-дисидентів».
Мій шлунок одразу стиснувся. «Чому ти так думаєш?» — спи-
тала я.
Джон показав рукою: «Зверни увагу, вона скрізь тягає за со-
бою гітару в чохлі! Навіть тоді, коли йде до туалету. Це незвично.
Чого вона не лишає її біля нас?».
215
Мене ледь не знудило. Звичайно, я могла влаштувати сцену й

сказати, що не поїду, якщо Джоан збиралася нелегально провезти
гроші. Але ми вже майже долетіли, й мені просто забракло муж-
ності. Те, що в чохлі гітари гроші, було лише нашою здогадкою, і
ми не знали цього напевно! Крім того, Джон був дуже з похмілля.
Можливо, його дедукція — це лише параноя, ще й підігріта усім
спожитим алкоголем? У літаку з Гельсінкі до Москви я просто
не знаходила собі місця від перспективи опинитися на допиті в
КДБ стосовно вмісту гітарного чохла. Напис на валізах Джона по-
чав здаватися пророчим.
Доки ми чекали в черзі до митного контролю аеропорту Ше-
реметьєво, у мене тремтіли коліна. Аж раптом я почула, як хтось
покликав мене російською: «Грейс!».
Підвівши очі, я побачила вродливе обличчя Нікіти Міхалко-
ва, відомого російського кінорежисера. Нещодавно я переклада-
ла йому на кінофестивалі в Берклі 195. Нікіта повертався до Мо-
скви з Венеції, де одержав італійську відзнаку — Золотого лева 196.
Я представила його Джоан. На щастя, він усе про неї знав і чув її
музику. «Не годиться вам стояти у цій черзі, — сказав він, — ідіть
за мною, я вас представлю». Ми пішли за ним на початок черги.
Нікіта представив Джоан Баез як видатну артистку й відому аме-
риканську фолк-співачку, а мене — як доньку колишнього посла у
Радянському Союзі. Батько Нікіти був автором радянського гім-
ну 197, і це теж нам не завадило. Офіцер зробив позначку в наших
195
Мається на увазі Міжнародний кінофестиваль, який проходить у
Сан-Франциско з 1957 року. Деякі покази під час фестивалю проходять у місті
Берклі на східному узбережжі затоки Сан-Франциско.
196
Венеційський міжнародний кінофестиваль — найстаріший кінофести-
валь у світі, заснований у 1932 році з ініціативи Беніто Муссоліні. Тут, вочевидь,
помилка, адже Міхалков не одержував жодної нагороди Венеційського міжна-
родного кінофестивалю у 1979 році.
197
Мається на увазі батько Нікіти Міхалкова — Сергій Міхалков (1913–
2009), російський поет і письменник, який у співавторстві з Г. Ель-Регістаном
написав у 1944 році гімн СРСР. У 1977 році, коли було ухвалено рішення ви-
лучити з тексту гімну ім’я Сталіна, Міхалков став автором другої редакції гімну
СРСР.
216
паспортах, махнув рукою — і кордон було перейдено. Наші речі

взагалі не перевіряли. Нікіта запросив нас повечеряти наступного
вечора на кіностудії. Візит Джоан стартував, і мій шлунок одразу
попустило.
Ми розмістились у величезному готелі «Росія» — начебто
другому найбільшому готелі у світі. Попри це, ми з Джоан мали
ділити одну кімнату на двох: адміністратор стверджував, що в цій
гігантській будівлі були заброньовані всі кімнати. Наше спілкуван-
ня доти було формальним, але тепер бар’єри майже зникли. Через
зміну часового поясу ми з Джоан страждали на безсоння, тому но-
чами вона багато розповідала мені про своє життя, кар’єру співач-
ки, про свій роман із Бобом Діланом та інші романтичні захоплен-
ня, про свій шлюб, політичні протести і про свого найдорожчого
сина, Габріеля. Чарльз, Ейдер та Кевін чомусь її не дуже цікавили.
Я дізналася про її чудернацьке почуття гумору, винятковий талант
імітувати людей, а також здатність миттєво вмикати чи вимикати
внутрішню кнопку свого шарму.
На другий день нашого перебування у Москві ми вирушили
до групи єврейських дисидентів і гітару, звичайно ж, прихопили
з собою. Джоан дізналася про них через бостонських активістів-
пацифістів. Дисиденти чекали на нас. Я відшукала квартиру, хоча
це й було нелегко. У багатьох старих московських будинках вхід
із двору, а під’їзди не мають табличок. У маленькій квартирі нас
привітали п’ятеро чи шестеро чоловіків і жінок. Нам було дивно
бачити на підлозі подушку, з-під якої стирчав електронний шнур,
але жінка підняла її і вказала на телефон — подушка слугувала зву-
коізоляцією. Дисиденти описали свою ситуацію: вони залишили-
ся майже без роботи й чекали на дозвіл виїхати з країни, проте не
знали напевно, чи його одержать. Щойно Джоан почала говорити,
що дещо для них привезла, як я сильно захитала головою й про-
стягнула їй свій блокнот, черкнувши на ньому: «Пиши!». Як ми з
Джоном і підозрювали, вона привезла гроші й хотіла передати їх
цій групі. Сума була значною. Жінка, яка говорила від імені групи,
дуже занервувала. Вона відвела мене до ванної кімнати й під шум
води з крана, пояснила, що за отримання грошей від іноземців
217
вони ризикують потрапити до в’язниці. Невдовзі ми пішли. Хоча

я й раділа, що ми не поставили членів цієї групи під ризик, недо-
бре відчуття знову почало мене мучити. Тепер я точно знала, що
Джоан мала з собою незадекларовану готівку.
З того часу наше життя закрутилося, як вихор. Нам зателе-
фонував і запросив пообідати на дачі своєї матері Андрій Конча-
ловський, брат Нікіти Міхалкова й відомий кінорежисер, якому я
також перекладала в Берклі. Того дня звичайний шарм Джоан був
вимкнений. Виїжджати з Москви — можливість, що її більшість
москвичів сприйняли б за щастя, — вона не хотіла. Цю вилазку ми
також здійснили ще до того, як Джоан повідала мені про свою хво-
робу — гіпоглікемію 198. Аби не впасти у тривогу, апатію й не відчу-
вати зниження концентрації уваги, вона мала їсти що три години.
Дорогою з дачі спілкування складалося з постійних спроб Андрія
підтримувати розмову, у відповідь на це Джоан похмуро дивилася
в одну точку.
Повернувшись того вечора до готелю, ми наразилися на кри-
зу: адміністратор вимагав, аби наступного дня ми звільнили кімна-
ту, адже, згідно з правилами, іноземцям дозволялося перебувати
в Москві лише три дні. Я зійшла вниз і успішно розв’язала це бю-
рократичне ускладнення, вигадавши історію про якийсь концерт,
де мала співати Джоан. Ця поїздка, вочевидь, відточувала мої на-
вички імпровізації! Відтак я пішла нагору, де мене зачарувала інша
картина: у коридорі, навпроти дверей нашої кімнати, вишикува-
лись покоївки. Вони слухали чистий, наче дзвіночок, Джоанів спів
пісні «Уяви собі» 199. Здається, прибирання на п’ятому поверсі го-
телю «Росія» майже зупинилося того вечора!
Нікіта Міхалков допоміг мені роздобути номер телефону Оку-
джави. Я зателефонувала й сказала бардові, що Джоан вивчила
його пісню й дуже хотіла б із ним зустрітися. Окуджава запросив
нас до своєї квартири. Після привітань і обміну люб’язними слова-
Гіпоглікемія характеризується різким зниженням рівня глюкози у крові.

198
«Уяви собі» (англ. «Imagine») — одна з найвідоміших пісень Джона

199
Леннона з однойменного альбому «Imagine» (1971).
218
ми Джоан заспівала під гітару його пісню. В одну мить вони були
в захваті одне від одного, і я відчула, що ця поїздка стає успішною.
А в готелі не вгавав телефон. Радіо «Москва» та кілька га-
зет пронюхали про візит Джоан і хотіли записати з нею інтерв’ю.
Один із журналістів — молодий хлопець, назвемо його Володя, —
колись зустрів Джоан на Кубі й тепер прагнув не лише поновити
знайомство, але й перейти до інтимної стадії стосунків. Джоан
дала йому інтерв’ю, але любовних намірів не підтримала. Вона ска-
зала, що більше не хоче його бачити, тому до завершення поїздки я
була змушена постійно його відфутболювати.
Ключовою подією нашої поїздки став візит до Сахарова на-
ступного дня. Нас попередили, що керівні органи зняли таблички
з номером його будинку й номерами квартир на відповідному по-
версі. Коли ми виїхали до них, мене не полишало відчуття, ніби
ми постійно на видноті. Ще й ця всюдисуща гітара! Ми сіли в так-
сі, але попросили водія висадити нас за кілька кварталів до місця
призначення. Орієнтуючись за мапою Тетяни, ми розрахували, де
мав бути потрібний будинок, потім набрали цифри на кодовому
замку і піднялися на вказаний поверх. Усі лампочки були пови-
кручувані, тож ми опинились у чорному коридорі й мали рахувати
двері квартир просто навпомацки.
Джоан запевнила мене, що Сахаров чекав на нас, але коли
вона постукала у двері, нам відчинила дуже здивована дружина
академіка, Олена Боннер. Розглядаючи нас крізь товсті лінзи своїх
окулярів у темній оправі, вона запитала: «Хто ви?».
Ми стояли й ніяковіли в коридорі, доки я пояснювала, хто ми
такі. Аж раптом до дверей підійшов Сахаров: «О, так, дзвонили
й попереджали, що хтось мав приїхати! Але я не знав хто, і мені
здавалося, що йшлося про завтра». Нас запросили увійти, прове-
ли на кухню й запропонували чаю. Було очевидно, що для них ім’я
Джоан Баез нічого не промовляло.
Шукаючи спільну мову, Джоан почала з обговорення своєї
улюбленої теми — боротьби за громадянські права жителів Чилі
та Бангладеш. Сахарову це було не цікаво. Що довше вони розмов-
ляли і що гарячковіше я перекладала, то більш віддаленими вони
219
ставали одне від одного. Нарешті він вимовив: «Знаєте, у нас тут
так багато своїх проблем, що закордонні нас не дуже цікавлять, як,
власне, й те, що у зв’язку з цим робить або не робить американ-
ський уряд. Дякую, що зайшли, але я справді не бачу сенсу продо-
вжувати цю розмову».
Джоан завжди вміла швидко оцінити ситуацію, і змінила тему.
«Андрій, — мовила вона, — чи можу я просто проспівати для Вас
кілька пісень?».
«Давайте, — відповів він, вказуючи на стелю, — навіть вони
люблять музику».
Джоан почала співати під гітару. Завдяки своєму мелодійно-
му голосу їй вдалося швидко встановити прямий контакт із Са-
харовим і досягти того, чого не зміг діалог. Тепер розмова стала
жвавішою, й Олена Боннер почастувала нас легким ланчем. Перед
виходом ми тепло обійнялися, почуваючи симпатію одне до одно-
го. «Пройдіть кілька кварталів і поверніть на іншу вулицю, — по-
рекомендував Сахаров. — Таксистам наказали не зупинятися на-
впроти цього будинку».
Того вечора мій друг, поет Андрій Вознесенський 200, та його
дружина письменниця Зоя Богуславська 201 запросили нас на свою
дачу в Передєлкіно 202 — відоме дачне селище Спілки письменни-
ків. Я подружилася з Андрієм і Зоєю у 1974 році, коли супрово-
джувала сенатора Кеннеді під час його поїздки до Москви. До дачі
200
Андрій Вознесенський (1933–2010) — російський поет, один із найяс-
кравіших поетів-шістдесятників.
201
Зоя Богуславська (нар. 1924) — російська письменниця, драматургиня,
літературна критикиня і мистецтвознавиця. Одружилася з Андрієм Вознесен-
ським у 1964 році. В 70-ті роки минулого століття друкувалася в радянських
журналах «Юность», «Новый мир», «Знамя». Твори Богуславської радянсь-
ка влада постійно піддавала цензурі.
202
Передєлкіно — дачне селище, створене радянським урядом у 1934 році за
порадою письменника Максима Горького. Почалося з будівництва перших п’ят-
десяти дерев’яних дачних будиночків, які належали Літфонду СРСР. Пізніше
селище розрослося. З поетів і письменників-шістдесятників тут мешкали також
Євген Євтушенко, Булат Окуджава, Белла Ахмадуліна, Римма Казакова та інші.
220
нас довіз друг, а по дорозі я підгодовувала Джоан солодкими руле-

тиками, які потай цупила в готелі під час сніданків.
У 1978 році відомі поети були такими ж популярними у Ра-
дянському Союзі, як зірки рок-музики — у Сполучених Штатах.
Великі поетичні вечори відвідували тисячі людей. На відміну від
Сахарова, Вознесенський одразу був у захваті від Джоан. Після
чаю й келиха вина Андрій запропонував почитати вірші. Але на-
справді він не читав, він декламував! Його гучний голос розкотис-
то лунав на маленькій дачі, й незабаром Джоан відповіла своїми
улюбленими хітами «Діаманти та іржа», «Уяви собі» та іншими.
Це було магічно. Наприкінці вечора Вознесенський запропонував
організувати на її честь обід у ресторані за містом. Він пообіцяв за-
просити Окуджаву, якщо Джоан пообіцяє прийти.
Ми й справді були нарозхват. Я працювала понад силу, пере-
кладаючи для Джоан під час інтерв’ю, вирішуючи організаційні
питання, фотографуючи. Тим часом Джон Вассерман продовжу-
вав нас розважати й насолоджуватися всією наданою гостинністю.
Зателефонували Вознесенські й повідомили, що домовилися про
концерт Джоан у ресторані. На її виступ вони також запросили
цвіт московської інтелігенції. Я переживала щодо цього концерту,
адже тексти деяких пісень Джоан, особливо «Діаманти та іржа»,
було досить складно перекласти.
Прибувши до ресторану на окраїні лісу, ми побачили до трид-
цяти гостей, які чекали нас на другому поверсі у великій приват-
ній кімнаті. Там було багато відомих людей, зокрема перекладач
Брежнєва Віктор Суходрев, з яким я познайомилася під час візиту
Кеннеді. Суходрев і Джоан перекинулися кількома фразами, після
чого він відвів мене вбік: «Не турбуйся, я для неї поперекладаю».
З великим полегшенням я сіла за стіл — тепер я була однією з гос-
тей і могла вільно спілкуватися із запрошеними.
Згодом Джоан підвелася й заспівала одну з пісень, яку гості
слухали дуже уважно. «Який успіх», — подумала я. Аж раптом
Джоан поставила гітару й сказала, що хоче виголосити коротку
промову. «Дякую за ваш теплий прийом, але прошу мене вибачи-
ти. Я не звикла співати у приватних кімнатах для кількох обраних
221
слухачів. Дякую вам за вечерю, але перепрошую. Я хочу піти дони-

зу і співати для людей».
Розлючений Суходрев розвернувся до мене: «Звідси, пере-
кладай сама!». Я була шокована, і решта гостей теж мали розгу-
блений вигляд.
Ми з Джоан зійшли вниз, де я пояснила прохання Джоан зди-
вованому адміністратору ресторану. Після значної затримки він
відшукав мікрофон і підсилювачі, й на великий подив завсідників
ресторану Джоан дала для них концерт-експромт. Я перекладала
після кожної пісні й так сильно концентрувалася, що не пам’ятаю,
чи багато гостей з другого поверху зійшли вниз. Джоан тріумфува-
ла. Вознесенські чекали на нас, і ми повернулися до готелю десь під
другу ранку. До Нью-Йорка ми відлітали того ж дня.
Щойно ми зайшли до готельної кімнати, як задзвонив теле-
фон. Це був Володя. Він уже все знав про імпровізований концерт
Джоан і сказав, що ця новина стала московською сенсацією. Він
хотів зустріти нас в аеропорту й узяти ще одне інтерв’ю в Джоан.
Мені сподобалась ця ідея, адже тепер я хвилювалася про безпро-
блемний перетин кордону разом із гітарою та її вмістом. Як жур-
наліст Володя мав багато зв’язків, і я думала, що це могло нам до-
помогти.
Джоан, навпаки, була непохитна. «Я не хочу бачити Володю.
Я вже дала досить інтерв’ю. Відмов йому».
Напівсонні й дуже втомлені, за кілька годин ми виїхали до ае-
ропорту. Коли наше таксі під’їхало до Шереметьєво, ми побачили
Володю, він чекав сидячи на бордюрі. Цього разу страх додав мені
мужності сперечатися із Джоан. «Послухай, ти маєш із ним по-
говорити. Це важливо. Не питай, чому». Вона здивувалася, але
відповіла на його запитання з посмішкою на вустах. Володя за-
пропонував супроводити нас до аеропорту. Ми випили кави, а по-
тім він провів нас до митного контролю. Я лише побачила, як він
простягнув офіцерові своє посвідчення, прочитати яке я не могла,
щось йому мугикнув, і до нас знову поставилися, як до VIP-гостей.
Ми пройшли крізь митницю, й ніхто так і не глянув і не поцікавив-
ся вмістом тої цінної гітари.
222
Мої фотографії використали для фонової заставки, коли Джо-

ан розповідала про візит до Росії в інтерв’ю програмі «Today» 203.
А журнал San Francisco Chronicle супроводив ними статті Джона
Вассермана. Моє майбутнє фотографа здавалось мені визначеним,
та раптом частинки цього пазла перемішалися.
Нью-Йорк, Нью-Йорк
Якщо поглянути згори на лабіринт англійського саду, бачиш гарну
схему, вхід та вихід. Але, стоячи всередині цього лабіринту, ми бачимо
лише стіни. Таким лабіринтом для мене були вісімдесяті. У 1980 році
я переїхала на Східне узбережжя, щоб бути ближче до батьків, своїх
сестер і брата, а також Кевіна, який навчався у Трініті-Паулінг 204.
Спочатку я збиралася переїхати до Вашингтона, адже в мене
там було багато друзів. Однак, проживши два тижні разом із нео-
друженою однокурсницею, яка перед походом на чергову вечірку
витрачала купу часу на пошук кавалера, я вирішила, що Вашингтон
більше підходить сімейним парам. Так я прийняла досить імпуль-
сивне рішення переїхати до Нью-Йорка, сподіваючись, що кавале-
ра для вечірки там довго шукати не доведеться.
Доки я обирала, яке б житло придбати, друзі здали мені свою
маленьку квартирку, але з умовою, що я ділитиму її з молодим
хлопцем із модельного бізнесу. Ми жили як абсолютні незнайомці
й перетиналися випадково пізньої ночі. Він був завсідником ніч-
них клубів, я ж проводила час у пошуках квартири й переглядала
стрічки в кінотеатрах.
За три місяці я знайшла квартиру на Вест-Сайді 205, яка й досі є
моїм домом. Я планувала заробляти фотографією й між тим сподіва-
203
Телевізійна програма «Today» («Сьогодні») — ранкове новинне теле-
шоу на каналі NBS, яке виходить з 1952 року. Одна з найпопулярніших програм
теленовин у США.
204
Трініті-Паулінг (англ. Trinity-Pawling) — приватна школа для хлопчиків
поблизу Нью-Йорка, заснована у 1907 році.
205
Вест-Сайд (англ. West Side) — великий центральний район Нью-Йорка
у західній частині Мангеттена. Межує з річкою Гудзон, Центральним парком та
нижнім Бродвеєм.
223
лася зустріти друзів. Обидва розрахунки не справдилися. Кілька мі-

сяців пішло на те, щоб відомий фоторедактор погодився призначити
мені зустріч! Стало очевидно, що здобута у Сан-Франциско репута-
ція фотографа не докотилася зі мною до Нью-Йорка. Коштів, заро-
блених фотографією, могло вистачити лише в тому разі, якби я пого-
дилася переїхати до нижнього Іст-Сайду (на той момент дешевшого,
ніж верхній Вест-Сайд, району) та відмовилася від ресторанів, театрів
і світського життя. Я відчувала, що відмовитись від усього цього озна-
чало б відмовитись від якоїсь важливої частини себе самої.
Я також не очікувала будь-яких ускладнень із пошуком друзів.
Як дружина Джека я жила в оточенні авторитетних людей, які лег-
ко приймали нас до свого впливового кола.
До цього світу належали Білл 206 і Пет Баклі 207, Нен Кемп-
нер 208, Девід Галберстам 209 та Джекі О 210. Ми підтримували їхні
206
Вільям Баклі (William Buckley, 1925–2008) — американський письменник
і політичний оглядач, засновник правоконсервативного журналу The National
Review. Два роки працював у ЦРУ, став автором кількох шпигунських романів.
У 1991 році одержав Президентську медаль Свободи від президента Джорджа
Буша-старшого.
207
Патрісія Баклі (Patricia Buckley, 1926–2007) — канадійка за походжен-
ням і світська левиця, дружина письменника і громадського діяча Вільяма Баклі.
Стала відома завдяки своїм фандрейзинговим кампаніям на допомогу лікарням,
що боролися з раком та СНІДом, а також благодійними проектами на підтрим-
ку ветеранів війни у В’єтнамі.
208
Нен Кемпнер (Nan Kempner, 1930–2005) — світська левиця Нью-Йорка,
дружина впливового нью-йоркського банкіра Томаса Кемпнера. Активно зай-
малася благодійністю на користь нью-йоркської лікарні та дослідного центру
раку The Memorial Sloan-Kettering Cancer Center. Усе життя збирала колекцію
одягу відомих дизайнерів і вважалася однією з найавторитетніших знавчинь
світу моди. Співпрацювала з французьким журналом Vogue, була редакторкою
відділу моди журналу Harper’s Bazaar, консультанткою з питань дизайну ком-
панії Tiffany & Co. Колекція дизайнерського одягу Кемпнер зберігається у музеї
мистецтв міста Сан-Франциско.
209
Девід Галберстам (David Halberstam, 1934–2007) — американський жур-
наліст, історик. У 1964 році одержав Пулітцерівську премію за публікації у сфері
міжнародних відносин.
210
Тут авторка згадує Жаклін Кеннеді за прізвищем її другого чоловіка,
грецького мільярдера Арістотеля Онассіса.
224
благодійні ініціативи й у відповідь одержували запрошення на їхні

вечірки. Але ці заходи я відвідувала разом із Джеком, як його дру-
жина.
Повернувшись до Нью-Йорка у статусі самотньої жінки з
досить скромними статками, я вирішила не телефонувати нікому
з цієї групи. Я знала, що вони ввічливо запросять мене на ланч,
але триматимуть на периферії свого сузір’я. Я буду жінкою, яку за-
прошуватимуть лише в разі, якщо в останню мить відмовляється
інший важливіший гість. Я була не в змозі віддячити їм за гос-
тинність. Відрізавши себе від кола, з яким спілкувалась у попере-
дньому житті, я вела самотнє існування.
Перше літо було особливо важким, адже навіть ті декілька
людей, з якими я запізналася, зникали на вихідні. Прогулюючись
Нью-Йорком задушливого Четвертого липня 211, я розмірковувала
над тим, наскільки жахливим було це місто — гнітюче спекотним,
сповненим незвичних запахів, бруду й сміття. Здавалося, всі чоло-
віки ходили в пожмаканих костюмах, а в жінок просвічувало сиве
коріння нефарбованого волосся. Я запитувала себе, що змусило
мене полишити гарне Сан-Франциско й зробити вибір на користь
Нью-Йорка? Свою самотність я могла їсти ложками!
Мені все ж таки вдалося відшукати тимчасову роботу фотогра-
фа-ілюстратора книжки про дитячі іграшки. Записавшись до гру-
пи аеробіки, я поступово знайшла кількох друзів. Але після остан-
ніх світлин «маленького хлопчика із самоскидом» та «маленької
дівчинки із набором каструльок» я всерйоз замислилася над своїм
досить непевним майбутнім. Правду кажучи, з фінансової точки
зору все виглядало досить тривожно.
У 1981 році у Нью-Йорку з’явився мій колишній знайомий із
Сан-Франциско Стенлі Вейс 212, який попросив моєї допомоги у
211
Мається на увазі національне свято День незалежності, яке святку-
ють 4 липня на честь прийняття Декларації про незалежність США 4 липня
1776 року.
212
Стенлі Вейс (Stanley Weiss, нар. 1926) — американський бізнесмен, за-
сновник Business Executives for National Security (BENS). Довгий час очолював
американські компанії, що займалися видобутком корисних копалин. У роки
225
процесі започаткування організації Business Executives for National

Security (BENS) 213. Я радо підключилася й почала працювати на
півставки консультантом. З новим портфелем та своїми першими
візитівками я регулярно їздила до Вашингтона, а також Бостона,
Лос-Анджелеса та Сан-Франциско. До моїх обов’язків входило
відкривати представництва цієї нової ініціативи, учасники якої за-
ймалися питаннями негативного впливу політики Холодної війни
на економіку країни та неймовірних видатків на оборонну сферу,
які щодалі зростали. Я заховала всі свої фотокамери, лампи-спала-
хи і штативи на верхню полицю шафи. Було боляче навіть дивити-
ся на них.
1982 року кампанія двостороннього й обопільно верифікова-
ного замороження подальшого виробництва ядерної зброї почала
досягати успіху. Працюючи на BENS, я також мала представляти
організацію на різних нарадах учасників зрослого миротворчого
руху, які втілювали адвокаційні кампанії, щоб заморозити подаль-
ше виробництво ядерної зброї. Хоча BENS і не була антивоєнною
організацією, проте її непокоїв розмір витрат держбюджету на
сферу оборони, як і деякі окремі статті цих видатків.
У той час мій батько так переймався питанням ядерної загрози,
що став співавтором гучної статті, опублікованої журналом Foreign
Affairs 214. Я поїхала до Прінстону послухати батькову лекцію, де
Холодної війни Вейс активно підтримував ідею посилення економічної співпра-

ці між США та СРСР.
213
Business Executives for National Security («Керівники бізнесу на службі
національної безпеки») — американська неприбуткова організація, засно-
вана 1982 року Стенлі Вейсом. Вона заохочувала керівників великого амери-
канського бізнесу надавати волонтерську допомогу органам державної влади
США у сфері національної безпеки та оборони. На початку своєї діяльності
BENS фокусувалася на адвокації зменшення державних видатків на нарощуван-
ня ядерного потенціалу США, а також утілення ініціатив зі зменшення загрози
застосування ядерної зброї урядами США та СРСР.
214
Мається на увазі стаття, написана у співавторстві з Макджорджем Банді
(колишнім радником з питань національної безпеки в адміністраціях прези-
дентів Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона), колишнім міністром оборони
Робертом Макнамарою та учасником перемовин з контролю над озброєннями
226
він закликав попередити жахіття ядерної війни. Він на власні очі

бачив розруху, завдану Європі Другою світовою.
Разом із батьком ми вперше працювали на спільну мету, хоча
й на дуже різних рівнях. Доки він писав і читав лекції, я боролася
з бажанням поніжитися в ліжку перед тим, як бігти представляти
інтереси BENS на ранніх ділових сніданках, організованих у даль-
ньому кутку маленького ресторану. На таких зустрічах представ-
ники різних громадських організацій, які виступали за заморо-
ження виробництва ядерної зброї, працювали над практичними
аспектами досягнення цієї мети. Ми організовували лекції, фан-
дрейзингові кампанії та марші протесту.
До нашої групи входили різні організації. Серед них були такі
поважні, як Physicians for Social Responsibility 215, а також радикальні
групи на кшталт Pillowcases for Peace 216. Останню заснував активіст-
пацифіст, який вірив, що в разі обміну наволочками між американ-
ськими та радянськими дітьми мир на нашій планеті встановиться
завдяки снам, які вони побачать, лежачи на своїх подушках. Згодом
сніданкові зустрічі цієї групи почали мені набридати. Хоча я всім
серцем поділяла мету, що нас об’єднувала, мені почало здаватися,
Жерардом Смітом. У статті автори закликали Сполучені Штати наслідувати

приклад Радянського Союзу та взяти на себе зобов’язання не використовува-
ти ядерну зброю першими. Автори вважали, що таке рішення могло зменшити
загрозу розв’язання ядерної війни внаслідок прорахунків в оцінці ймовірних
дій супротивника. Адміністрація президента Рональда Рейгана та її наступни-
ки відмовилися брати на себе такі зобов’язання. Див. McGeorge Bundy, George
F. Kennan, Robert S. McNamara, Gerard Smith, «Nuclear Weapons and the Atlantic
Alliance,» Foreign Affairs, Spring, 1982.
215
Physicians for Social Responsibility (PSR) («Лікарі за соціальну відповідаль-
ність») — найбільша американська організація, заснована у Бостоні в 1961 році,
яка об’єднує лікарів навколо питань захисту населення від загроз розповсюджен-
ня ядерної зброї, змін клімату та використання шкідливих токсинів. У 1980 році
очільник PSR Бернард Лоун та радянський лікар Євген Чазов заснували нову
міжнародну організацію International Physicians for the Prevention of Nuclear War
«Міжнародні лікарі за попередження ядерної війни». У 1985 році IPPNW одер-
жала Нобелівську премію миру за «поширення достовірної інформації та інфор-
мування щодо катастрофічних наслідків атомної війни».
216
Pillowcases for Peace («Наволочки за мир»).
227
що ми намовляємо лише самих себе й не залучаємо нові аудиторії.

Я консультувала BENS упродовж трьох років, але коли мої інте
реси розвернули мене в іншому напрямку, полишила цю справу.
Ціни на готельні номери у Нью-Йорку в той час були просто
захмарними, тому моя квартира стала перевалочним пунктом для
мандрівників із Сан-Франциско. Якось приїхав мій брат. Сталося
це наступного дня після того, як з квартири з’їхала подружня пара,
залишивши по собі повний бардак і змучену господиню. Брат од-
разу почав читати мені нотації, критикуючи за зайву люб’язність і
неспроможність нікому відмовити. «Ти занадто щедра. Прийма-
єш усіх, хто попросить. У тебе тут просто безкоштовний готель».
Традиційно ця критика далася мені важко.
Звинувачення Крістофера зачепили мене і пробудили підсвідому
думку (ймовірно, закладену мені в голову ще критикою матері), що,
попри досягнутий успіх, я залишалася неорганізованою й безгоспо-
дарною людиною. Я погодилася, що маю приймати менше гостей.
Твердість мого наміру невдовзі була піддана перевірці. Зателе-
фонував Девід Гоффман 217, молодий чоловік якого я зустріла на
конференції, організованій Інститутом Есален 218. Інститут і його
сучасний центр психологічної релаксації та духовного розвитку на
узбережжі Біг Сюр у штаті Каліфорнія здебільшого допомагали
клієнтам вирішити особисті проблеми. Проте директор закладу,
Майкл Марфі 219, організував маленьку групу, яка розвивала прак-
217
Девід Гоффман (David Hoffman) — документаліст та спеціаліст із піару й
корпоративних комунікацій. Надавав консультації з питань розширення цільо-
вих аудиторій багатьом відомим американським компаніям, як-от Amazon, Sony,
AT&T, Google, Verizon Wireless. Зняв майже 150 телевізійних шоу та рекламних
роликів.
218
Інститут Есален (англ. Esalen Institute) — центр духовного розвитку на
узбережжі Тихого океану. Спеціалізується на проведенні духовних семінарів і
терапевтичних заходів, які допомагають учасникам визначити свої життєві цілі
та загоїти душевні рани. Більше інформації — на сайті Інституту www.esalen.org.
219
Майкл Марфі (Michael Murphy) — випускник Стенфордського університе-
ту, cпівзасновник та почесний голова правління Інституту Есален. Рік жив в Індії,
де захопився духовними практиками та медитацією. Заснував Інститут Есален
у 1962 році на узбережжі Тихого океану на земельній ділянці, що належала його
228
тичні ініціативи задля наближення кінця Холодної війни. Увечері

після дискусій учасники групи релаксували у термальних ваннах
під місячним світлом.
Девід шукав місце, де б зупинитися. У нього не було грошей
і він не знав, куди подітися. Чи не міг би він...? Хоч слова Крісто-
фера ще лунали у мене в голові, я почула, як відповідаю: «Так, але
лише на одну ніч».
Він залишився на три. Перед від’їздом Девід наполіг, щоб я за-
телефонувала, коли буду в Сан-Франциско. Тож під час своєї на-
ступної поїздки на Західне узбережжя, щоб побачити Ейдер, я на-
брала його номер.
При світлі свічки, що стирчала з пляшки з-під к’янті 220, Девід
заговорив про моє майбутнє: «Якби в тебе була можливість роби-
ти те, чого справді хочеш, не думаючи про гроші, чого б ти прагла
для себе?».
Я подумала й відповіла, що хотіла б займатися тим, що дозво-
ляло б поєднати мої навички фотографа, здатність втілювати нові
проекти та мою любов до кіно.
Наступного дня Девід зателефонував знову: «В мене є робо-
та. Вона саме для тебе. Я знаю відомого режисера документальних
фільмів, Білла Джерсі 221, який працює в Берклі. Він збирається зні-
мати фільм про п’ятдесят років американо-радянських відносин і
шукає сценариста. Чи не могла б ти сьогодні з ним зустрітися?».
Я так і вчинила, а невдовзі одержала роботу сценариста стріч-
ки «Перші п’ятдесят років» 222. Робота на BENS і на кампанію
родині. У 1980-х роках Майкл Марфі започаткував програму громадської дипло-

матії, що передбачала зустрічі й обмін між громадянами США та Радянського Со-
юзу. У 1989 році Інститут Есален ініціював перший візит радянського партійного
діяча Бориса Єльцина до США. Як зазначає сам Інститут, завдяки цьому візиту
Єльцин «змінив ставлення до США, капіталістичного світу та майбутнього Ра-
дянського Союзу». Більше інформації на сайті www.esalen.org/about.
220
К’янті (італ. Chianti) — італійське сухе червоне вино.
221
Білл Джерсі (Bill Jersey) — режисер документальних фільмів, два з яких
були номіновані на кінопремію «Оскар». Повна фільмографія Білла Джерсі до-
ступна на сайті https://www.lambertvillearts.com/bill_jersey_resume.php.
222
Оригінальна назва фільму англійською мовою — «The First Fifty Years».
229
з протидії ядерній загрозі одразу здалася блідою й нецікавою на

тлі мого захвату від можливості працювати над фільмом, який
об’єднав навколо себе стількох відданих людей! Дружні відносини
в колективі також вгамували мій біль від чергової необхідності від-
мовитися від фотографії.
Білл Джерсі був учителем, візіонером і натхненником. Він мав
дар бути лідером, не вдаючись при цьому до авторитаризму. Білл
дослухався до нашої маленької команди, але в момент прийняття
рішення завжди діяв за власним баченням. Його гумор та мудрість
допомагали вирішувати перманентні кризи й дрібні чвари, які пе-
ріодично виникають на будь-якому кінематографічному майданчи-
ку. Як керівник він постійно підтримував і надихав мене, посилю-
ючи мою віру та впевненість у собі, якої раніше мені бракувало.
Якимось чином Білл дізнався, що я знала Гаррісона Солсбе-
рі , кореспондента газети New York Times, з яким познайоми-
223
лась у Москві того літа, коли батько був послом. Я змогла переко-
нати Солсбері знятися у фільмі «Перші п’ятдесят років» у ролі
інтерв’юера. Разом із Біллом ми склали вражаючий список осіб,
у яких він мав узяти інтерв’ю. До нього увійшли і мій батько, і
колишній посол Аверелл Гарріман і навіть екс-президент Річард
Ніксон. Моя квартира стала штабом фільму «Перші п’ятдесят
років».
Якось я вечеряла з Біллом Вілсоном, телевізійним продюсером
і добрим другом С. К. ще з тих років, коли він працював у виборчій
кампанії Стівенсона. Я захоплено розповідала йому про свою ро-
боту, як раптом Білл здивував мене зауваженням: «Ти робиш те,
що роблять продюсери, — знаходиш таланти, шукаєш місце для
зйомок, відчиняєш двері. Якщо у фільмі тебе згадають лише як сце-
нариста, цього буде замало. У світі телебачення ця посада нічого не
223
Гаррісон Солсбері (Harrison Salisbury, 1908–1993) — американський
журналіст, перший постійний кореспондент газети New York Times у Москві
після Другої світової війни (у період 1949–1954). Боровся з радянською цен-
зурою. У 1955 році одержав Пулітцерівську премію за публіцистику у сфері
міжнародних відносин. Автор двадцяти дев’яти книжок з історії Радянського
Союзу, Китаю та журналістики.
230
варта». Я заперечувала, адже пишалася моїм статусом сценариста.

Проте Білл наполягав: «Якщо ти не вимагатимеш статусу поміч-
ника продюсера, я більше з тобою не розмовлятиму!». В потягу до
Прінстона, де мої руки тремтіли в унісон вагонній трясці, я твердо
виклала режисерові своє прохання. Джерсі покірно його сприй-
няв, і я стала помічником продюсера.
Другу половину дня ми провели у Прінстоні, спілкуючись із
моїми батьками перед тим, як Солсбері взяв у тата інтерв’ю. По-
мітивши дещо зверхнє батькове поводження зі мною, Білл безце-
ремонно зауважив, наскільки старомодним було його ставлення
до жінок, а особливо до мене. Я була шокована. Мені й на думку
не спадало, що батько був зверхнім щодо мене. Це стало поворот-
ним моментом мого самосприйняття. Потім настала та чудова
мить, коли в мене з’явилася можливість зателефонувати батькові
й повідомити, що фільм «Перші п’ятдесят років» здобув премію
Альфреда Дюпона 224 як найкращий незалежно продюсований до-
кументальний фільм року.
«Дуже добре», — відповів він.
Завдяки цьому телевізійному визнанню компанія Метромедіа
невдовзі запропонувала мені роботу. Я поїхала до Москви як по-
мічник продюсера багатосерійного документального фільму «Все-
редині Росії». До нашої команди входили лише чоловіки — такий
собі мікс тестостерону, блискучих ідей і таланту на тлі очевидного
браку розуміння країни. Ми створили гарно знятий та добре змон-
тований фільм, але через його сильний антирадянський наратив
упродовж кількох років я не могла одержати радянську візу. «Про-
кляття Кеннанів» знову завдало нам удару.
Коли проект компанії Метромедіа добіг кінця, на горизонті
знову замайорів привид безробіття. Проте від моєї участі в таких
різних проектах був один позитивний результат — вражаюча ме-
224
Премія Альфреда Дюпона (англ. The Alfred I. duPont Award) — нагорода
у сфері тележурналістики, заснована 1942 року. Починаючи з 1968 року наго-
рода вручається Школою журналістики Колумбійського університету. Премія
Альфреда Дюпона вважається еквівалентом Пулітцерівської премії у сфері те-
лежурналістики.
231
режа друзів і знайомих. Коли один із друзів по антивоєнному руху

дізнався, що я шукаю роботу, він швидко прийшов на поміч, по-
відомивши телефоном про одного багатія-голландця, який запо-
чатковував благодійний фонд. Філантроп хотів сприяти контактам
між журналістами Сходу й Заходу і шукав керівника для нью-
йоркського офісу нового фонду. «Він трохи ексцентричний, —
сказав мій знайомий, — але тобі потрібна робота, й ти відповідаєш
усім вимогам. Хочеш із ним зустрітися?».
Звичайно, так!
Вже за кілька тижнів я стала директором американського
офісу фундації Алердінк 225, центральний офіс якої розташувався
у замку в Нідерландах. Мій новий керівник, Франц Лурвінк 226,
був життєрадісним багатим підприємцем, який щохвилини фон-
танував новими ідеями. Він організував для мене асистента, а та-
кож офіс у Швейному кварталі 227 Нью-Йорка — безпосередньо
у приміщенні штаб-квартири компанії свого друга, яка продавала
купальні костюми. Я працювала над наближенням кінця Холодної
війни й організовувала спільні заходи для журналістів Америки,
Радянського Союзу та Європи у кімнаті, прикрашеній величезни-
ми глянцевими постерами моделей у бікіні.
До своїх проектів нам вдалося залучити кількох висококлас-
них журналістів й організувати конференції високого рівня у Мо-
скві, Парижі та Нью-Йорку. Завдяки своїм зв’язкам у радянському
уряді Франц домігся, аби мене викреслили з «чорного списку»
і я могла організувати конференцію в Москві. Я зітхнула з полег-
шенням і була дуже рада знову повернутися до Радянського Союзу.
225
Фундація Алердінк (англ. The Alerdinck Foundation).
226
Франц Лурвінк (Frans Lurvink) — голландський бізнесмен, який був за-
цікавлений в активізації економічних відносин між СРСР та країнами Заходу.
У 1989 році відкрив перший інвестиційний банк у місті Могильов на території
сучасної Білорусі.
227
Швейний квартал (англ. Garment District) — район модного одягу на
Мангеттені, між П’ятою та Дев’ятою авеню, де сконцентровані численні вистав-
кові зали та крамниці найвідоміших компаній з виробництва одягу, бутики й
модні салони.
232
Без цього я не могла ефективно втілювати свою нову місію: завер-

шити Холодну війну. Щойно я наповнила свою туманну посаду у
фундації Алердінка конкретним змістом і одержала свій перший
грант, який підтвердив успішність нашої діяльності та дав підста-
ви пишатися собою, як Франц вирішив закрити фонд. Він зробив
це так само стрімко, як і відкривав фонд. Пізніше я дізналася, що
він втратив значні кошти, граючи на валютному ринку. Від Франца
в мене залишилися шафа для документів та словник. Здавалося, я
вкотре наткнулася на стіну в лабіринті.
Назад до СРСР
У середині вісімдесятих я втілювала кілька нових проектів, ін-
коли вони перетиналися, деякі мали великий сенс, але були й такі,
за які я радше б не бралася. Два дуже суперечливі почуття — брак
упевненості в собі та неймовірне бажання стрибати у невідоме —
примушували мене приймати ці виклики.
Один із таких проектів передбачав створення Американо-ра-
дянського молодіжного оркестру 228. Ця інкарнація розпочалася з
ланчу. Моя подруга Едіт Голбрук 229 та її колега Цугіко Скульйон 230,
228
Американо-радянський молодіжний оркестр (англ. The American Soviet
Youth Orchestra). Ініціатива культурної дипломатії між США та СРСР, започат-
кована 1987 року. Після розпаду Радянського Союзу оркестр був переймено-
ваний на Американо-російський молодіжний оркестр. У 1993 році перші леді
США та Росії — Гілларі Клінтон та Наїна Єльцина — стали почесними патро-
несами оркестру. У листопаді 1997 року обидві перші леді відсвяткували його
десятиліття в рідному місті президента Єльцина — Єкатеринбурзі, сфотографу-
вавшись разом із оркестрантами.
229
Eдіт Голбрук (Edythe Holbrook, нар. 1938) — віце-президент неприбуткової
організації Національний комітет американської зовнішньої політики (The National
Committee on American Foreign Policy), яку на даний час очолює авторка книги —
Грейс Кеннан Варнеке. У 1974–1978 роках працювала помічницею директора ва-
шингтонського аналітичного центру ім. Вудро Вілсона. У 1983–1989 роках була
виконавчою директоркою Американо-радянського молодіжного оркестру.
230
Цугіко Скульйон (Tsugiko Scullion, нар. 1946) — китаянка за походжен-
ням, працювала в різних неприбуткових та міжнародних організаціях, що зай-
малися американо-китайськими взаєминами або правами дітей.
233
які працювали в організації American Field Service 231, обідали з пре-

зидентом Оберлін-коледжу Фредом Старром 232. Вони зустрілися,
аби провести мозковий штурм і відшукати ідеї нових інституцій-
них проектів, які могли б залучити дві ворогуючі сторони Холод-
ної війни. Мене запросили долучитися — тема була мені близькою
і я знала Фреда ще з років, коли він очолював Інститут Кеннана 233.
Фред, який також був джазовим музикантом, висунув ідею ство-
рення Американо-радянського молодіжного оркестру. Музика
проб’є «залізну завісу». Молоді музиканти зможуть проводити
репетиції у відомій консерваторії Оберлін-коледжу. AFS прово-
дитиме орієнтаційні зустрічі для американських виконавців перед
від’їздом до СРСР та організовуватиме проживання радянських
музикантів в американських родинах. Мене взяли на роботу й на-
дали офіс в AFS із завданням зробити попереднє дослідження всіх
аспектів створення такого оркестру.
Як завжди, я почала швидко опановувати матеріал. Попри той
факт, що в мене були дуже музично обдаровані батько й сестра, сама
я мала лише аматорське розуміння класичної симфонічної музики.
Двоє друзів ввели мене у цей новий світ, пояснюючи відмінність
між валторною й кларнетом. Мені треба було ще вчитись і вчитись!
Проте раптом з’явилася ще краща пропозиція. Рік Смолан 234,
редактор серії фотоальбомів «Один день із життя», запитав, чи не
231
Аmerican Field Service (AFS, у перекладі з англійської — «Американсь-
ка польова допомога») — американська програма молодіжних обмінів. Вона
об’єднує понад п’ятдесят неприбуткових організацій, зацікавлених у проектах
культурної та освітньої дипломатії. Організація допомагає американським сту-
дентам відвідувати інші країни та знаходить американські родини, які готові
приймати в себе студентів з інших країн.
232
Фред Старр (Stephen Frederick Starr, нар. 1940) — американський експерт
з питань Росії та Євразії, музикант і президент Оберлін-коледжу в штаті Огайо.
Автор 20 книжок та 200 статей з питань Росії та Євразії.
233
Інститут Кеннана — один із дослідницьких підрозділів аналітичного цен-
тру ім. Вудро Вілсона, створений у 1974 році за ініціативи Джорджа Ф. Кеннана.
234
Рік Смолан (Rick Smolan; нар. 1946) — колишній фотограф журналів
TIME, LIFE та National Geographic. Справжню славу йому приніс видавничий
проект серії фотоальбомів «Один день із життя» (англ. «Day in the Life»).
234
зацікавить мене поїздка на два місяці до Москви у ролі редактора

їхньої останньої книги «Один день із життя в Радянському Со-
юзі»? Це означало, що я мала полишити свій майже готовий звіт
із фінансово-економічним обґрунтуванням проекту створення
Американо-радянського молодіжного оркестру. Проте перед кіль-
кома аспектами пропозиції Ріка встояти було просто неможливо.
Найвагомішим аргументом, звичайно, була можливість відновити
втрачені навички спілкування російською. Я розуміла, що без гли-
бокого занурення в мовне середовище ризикувала взагалі її забути.
Я також відчувала, що мої знання країни почали застарівати, а жит-
тя й робота в Радянському Союзі могли значно їх освіжити. Я пе-
реконувала Фреда Старра, що це буде лише тимчасова затримка.
Пообіцяла відшукати відповідний контакт у радянському Мініс-
терстві культури, що було б надзвичайно важливо для майбутнього
цього оркестрового проекту. Підшукала іншого кандидата для за-
вершення техніко-економічного обґрунтування проекту. Коли ж
стало очевидно, що я поїду до Москви хай там що, Фред пристав
на мій план, але все це йому явно не подобалося.
Проект зі створення фотоальбому «Один день із життя» пе-
редбачав відбір сотні фотографів — п’ятдесят західних і п’ятдесят
східних, — у яких буде рівно двадцять чотири години 15 трав-
ня 1987 року, щоб відзняти одне з радянських міст, до якого їх
буде відряджено. Редактори мали зробити попереднє досліджен-
ня цих міст, підготувати технічне завдання, провести брифінги з
фотографами, придбати їм квитки й забронювати готелі. Після їх
повернення необхідно було ще раз зустрітися з фотографами й об-
говорити з ними результати поїздки, адже всі фотоплівки мали су-
проводжуватися коротким описом зображеного на фотографіях.
Це був монументальний проект.
Решту членів нашої команди, що складалася з семи осіб, я по-
бачила в аеропорту ім. Кеннеді. Всі ми були дуже збуджені й за-
хоплені перспективою подорожі. Все ж таки це ще був Радянський
Союз. Вже в аеропорту Шереметьєво мої співвітчизники пройшли
паспортний контроль, а мені наказали відійти вбік. Один за одним
повз мене пройшли всі пасажири нашого літака, аж доки я зали-
235
шилася стояти в пустому вестибюлі сама. Офіцер у військовій фор-

мі вказав мені на стілець і мовив: «Сідайте».
Напружена, із серцем, що калатало, я сиділа й чекала, доки
повз мене із закам’янілими обличчями туди-сюди бігали прикор-
донники. Можливо, причина в тому, що я народилася в Ризі, а
Латвія була тепер радянською республікою? Чи зможуть вони на
підставі цього стверджувати, що я була радянською громадянкою?
Чи вони раптом довідалися про картину, яку кілька років тому я
вивезла із Союзу на прохання свого друга-художника? Чи є в них
право кинути мене у в’язницю? І що тепер робить моя група? Про-
йшло лише п’ятнадцять хвилин, але для мене це була ціла вічність.
Я сиділа, наче приклеєна до стільця.
Нарешті, проходячи повз, один не надто емоційний прикор-
донник повернувся до мене й прошепотів російською: «Нє бой-
тєсь!». За кілька хвилин мене викликав офіцер. Вочевидь, виникла
якась затримка із пересилкою мого візового дозволу. Мені вліпили
штамп у паспорт, і я побігла до своєї розтривоженої групи.
Команда проекту «Один день із життя» розмістилася в го-
тельних номерах та одній із кімнат для нарад готельного комплек-
су Совінцентр. На двадцять років старша за інших членів команди,
я завжди намагалася бути частиною колективу, за винятком нічних
загулів, коли група змащувала горло літрами горілки.
Ішов шостий день проекту «Один день із життя», й на той
час редактори та засновники — Рік Смолан та Девід Коен — ви-
робили чітку систему і план робіт. Ми працювали дванадцять
годин на добу, шість днів на тиждень. Мої знання російської та
географії поліпшились у рази, але з кожним днем шанс виконати
дану Фредові Старру обіцянку й відшукати контакт у Міністер-
стві культури танув на очах, адже у мене фактично не було вільно-
го часу.
Проект зажив повним життям, коли до Москви прибули сто
фотографів. Більшість західних фахівців уже колись працювали
один з одним. Вони щоразу радісно скрикували, побачивши зна-
йоме обличчя на вході в нашу кімнату для нарад. Упродовж двох
днів усі фотографи мали пройти орієнтаційні брифінги, а вже
236
потім їхати до різних куточків Радянського Союзу й фотографу-

вати свої об’єкти упродовж 15 травня. З усіх редакторів я єдина
володіла російською, а тому проводила брифінги і для російських,
і для східноєвропейських фотографів. Було досить дивно прово-
дити брифінг для кубинського фотографа в той час, коли Сполу-
чені Штати не мали жодних відносин із цією країною. Ба більше,
я мала надавати опис міст, доступ до яких іноземцям був закри-
тий. Знайти таку інформацію було складно. Ставки для цих фото-
журналістів були досить високими, адже відбирати фотографії для
книги мали редактори у Нью-Йорку. Жоден не знав, чи потрапить
до фіналу. Книга стала справжнім успіхом і важливим історичним
свідченням, одночасно схопленим портретом застиглого на день
життя у Радянському Союзі незадовго до його розпаду.
Одного вечора, майже наприкінці цього неймовірного дво-
місячного візиту, мене запросила до себе на вечерю давня подру-
га Тетяна Кудрявцева 235, відома російська перекладачка. Я прий
няла запрошення, розцінюючи його як заслужений культурний
перепочинок наприкінці робочого марафону. Приїхавши до її
маленької квартири на вулиці Радянської Армії, я побачила га-
ласливий стіл, за яким сиділо восьмеро гостей. По один бік від
мене — мій улюблений письменник Джон ле Карре 236, а по ін-
ший — Володимир Коконін 237, заступник міністра культури.
235
Тетяна Кудрявцева (1920–2013) — радянська і російська перекладачка ху-
дожніх творів з англійської мови. Двадцять років працювала редакторкою жур-
налу «Иностранная литература». Переклала понад 80 романів американських
письменників.
236
Джон ле Карре (John le Carré, справжнє ім’я Девід Корнуелл, нар. 1931) —
англійський письменник, автор шпигунських романів.
237
Володимир Коконін (нар. 1938) — заслужений діяч мистецтв Російської
Федерації. Випускник Московської державної консерваторії. 1970 року при-
значений заступником директора Всесоюзного гастрольно-концертного об’єд-
нання «Держконцерт СРСР». Займався організацією гастролей відомих опер-
них театрів світу, а також таких відомих виконавців, як Елтон Джон та Мірей
Матьє. У 1981–1986 роках працював заступником директора Большого театру
СРСР. У 1986–1988 — начальник управління музичних установ Міністерства
культури СРСР. У період з 1988 по 2000 рік очолював Большой театр СРСР.
237
Я не могла повірити у цей збіг. Знаючи, що в Росії не прийнято

обговорювати ділові питання за світським столом, я все ж змогла
попросити Коконіна зустрітися зі мною до мого від’їзду. Він дав
мені свій номер телефону — безцінна інформація в країні, де не
було телефонних довідників. Мені вдалося призначити зустріч у
міністерстві вже наступного дня.
Наснажена успіхом проекту «Один день із життя в Радян-
ському Союзі», я виголосила емоційну промову щодо перспектив
Американо-радянського молодіжного оркестру. На моє велике
здивування, переговори почалися того ж дня, і невдовзі проект пі-
шов повним ходом. Фред Старр усе ще не пробачив мені від’їзду,
вважав його дезертирством, проте проект набував обертів, і мене
призначили виконавчим директором Американо-радянського мо-
лодіжного оркестру.
Створити оркестр буквально з нуля? Це було величезне завдан-
ня! Як для людини без відповідних професійних знань і зв’язків у
світі музики, воно було навіть удвічі складнішим. Завдяки підтрим-
ці музичної консерваторії Оберлін-коледжу та AFS я створила
престижну дорадчу раду проекту. Також зустрілася з директорами
відомих американських консерваторій і переконала їх заохочувати
своїх студентів взяти участь у прослуховуваннях.
Коли ж я зустріла Джо Полісі 238, директора консерваторії
Джуліард, він зауважив, що у нас мало шансів на успіх. Лише якщо,
підкреслював він, ми візьмемо на роботу ось цю професійну мене-
джерку, — її і лише її, — у нас буде підстава бодай помріяти про
успіх. Ця молода жінка, Деббі Маккін, була в турне на Східному
узбережжі разом із Нью-Йоркським філармонічним оркестром.
Я відшукала Деббі, й, на мою велику радість, вона стала менедже-
ром нашого оркестру.
238
Джо Полісі (Joseph Polisi, нар. 1947) — колишній президент відо-
мої нью-йоркської консерваторії Джуліард (Juilliard School), заснованої
у 1905 році. Перебував на посаді двадцять п’ять років — з 1984 до 2017-го.
Автор двох книжок.
238
А далі так і пішло — жодного дня без нового виклику. Я під-

писала контракт із концертним залом ім. Айвері Фішера 239 ще до
того, як у нас був диригент. Я жила в постійному страху, переймаю-
чись, що весь проект полетить шкереберть.
Ми розраховували на сто музикантів — п’ятдесят із Радян-
ського Союзу та п’ятдесят — зі Сполучених Штатів. То був час
формули «п’ятдесят на п’ятдесят». Врешті-решт нам вдалося пе-
реконати Зубіна Мета 240 стати нашим першим диригентом під час
виступу в концертному залі ім. Кеннеді у Вашингтоні. Проте він
відмовився виконувати Першу симфонію Малера без ста десяти
музикантів, і ми мали додати десять американських виконавців.
Це порушило баланс і створило додаткове навантаження на бю-
джет проекту, лише посиливши мою постійну тривогу та робоче
обтяження, адже більшу частину свого робочого часу я витрачала
на пошук благодійних коштів.
Репетиції проходили в музичній консерваторії Оберлін-коле-
джу. Супровідний персонал з російського боку важко переніс змі-
ну часового поясу та пиятику під час урочистого прийняття, тож
нам удалося розмістити американців і росіян в одних кімнатах гур-
тожитку Оберлін-коледжу. Це дуже сприяло успіху проекту. Му-
зиканти, які ділили кімнати між собою, мали маленькі словнички
й змогли порозумітися завдяки своїй спільній любові до музики.
Коли під час першого офіційного концерту в залі консерва-
торії Оберлін-коледжу зазвучала знайома мелодія «Ромео і Джу-
льєтти» Чайковського, по моїх щоках потекли сльози щастя. Але
239
Концертний зал ім. Айвері Фішера (Avery Fisher Hall) — стара назва
філармонійного залу в Центрі мистецтв ім. Лінкольна у Нью-Йорку. У 1973 році
філантроп Айвері Фішер донував 10,5 млн доларів (сьогодні ця сума стано-
вить 58 млн доларів), і зал носив його ім’я до 2015 року. У 2014 році Центр
мистецтв ім. Лінкольна прийняв пожертву в розмірі 100 млн доларів від іншого
мецената, Девіда Геффена, й перейменував зал на його честь.
240
Зубін Мета (Zubin Mehta, нар. 1936) — відомий диригент, уродженець
Індії. Працював із багатьма симфонічними оркестрами світу. Заснував музичну
школу в Тель-Авіві, яка сприяє порозумінню між музикантами єврейського та
арабського походження. Працює диригентом симфонічного оркестру Ізраїльсь-
кої філармонії.
239
наступного дня я ледь стримувала сльози люті: Фред Старр пові-

домив, що вирішив поїхати в концертне турне замість мене. Тим
часом я мала сидіти в офісі AFS і далі фандрейзити у задушливій
липневій спеці.
Попри те, що молодіжний оркестр став феноменально успішним,
по завершенні першого концертного турне восени 1988 року я з по-
легшенням звільнилася. Оркестр жив своїм життям ще п’ятнадцять
років під керівництвом Едіт Голбрук. Для мене це був стресовий до-
свід. Але з’явилися нові проекти й розпочиналося нове життя.
Валя
«Ти не повіриш, — сказав у телефоні батьків голос, — але
сталося дещо зовсім неймовірне. Тобі прийшов лист від Валі. На-
ступного тижня ти їдеш до Москви, чи не так? Але не дуже радій.
Записка передана сім років тому». Йшов 1985 рік, і мені щойно
запропонували поїхати до Росії асистентом продюсера компанії
Метромедіа.
Коли перед від’їздом я заїхала попрощатися з батьками, тато
пояснив, що йому зателефонувала декан Прінстонського універ-
ситету. Вона повідомила, що в московському Будинку архітекто-
ра зустріла жінку на ім’я Валя. Та запитала, чи знає вона Джорджа
Кеннана. Пані декан відповіла, що чула про нього й пообіцяла ді-
знатися більше. Валя швиденько нашкрябала своє ім’я і номер те-
лефону на листочку, який пані декан поклала в шухляду столу. Там
він і пролежав сім років. Вона передала його батькові лише зараз.
«Це неймовірно! Вона лише щойно його відшукала!». Мій ста-
ренький батько був просто сам не свій від злості.
Валя була моєю подругою, коли я навчалася в московській
школі № 131. Кілька разів я приводила її до нашої посольської
квартири. Моїм батькам вона одразу сподобалася, й вони навіть
запрошували її провідувати їх після мого від’їзду до Штатів. Ми та-
кож листувалися з Валею, але листування згасало паралельно з
тим, як я забувала російську. Я сварила себе. Минуло майже сорок
років відтоді, як я одержала від неї останню звістку.
240
Відшукати Валю виявилося не так просто, як я собі уявляла.

Наша команда працювала над проектом компанії Метромедіа
вдень і вночі. Ми знімали документальний фільм та інформацій-
ні блоки для вечірнього випуску новин. Як перекладач я була по-
стійно напоготові. Мене могли викликати будь-якої хвилини, по-
чинаючи від сніданку й закінчуючи моментом, коли всі вже йшли
спати. У той час офіціанти не говорили англійською, а меню були
російською, тож без перекладача група навіть не могла зробити за-
мовлення.
Знаючи, що готельні телефони прослуховуються КДБ, я хоті-
ла зателефонувати Валі з телефону-автомата подалі від готелю, але
можливостей для цього було мало. Щоб це виглядало менш підо-
зріло, я попросила нашого молодого звукооператора прогулятися
зі мною після вечері. Звісно, це мало статися саме того вечора, коли
всі хотіли випити «ще по одній» і «на коня». Нарешті ми вислиз-
нули з готелю й віднайшли подалі від нього телефон-автомат.
Коли я набирала номер, у мене серце вистрибувало з грудей.
Відповів молодий жіночий голос. Коли я запитала Валю, дівчина
назвалася Валиною донькою, Іриною, й повідомила, що мама в те-
атрі. Чи не могла б я перетелефонувати? Я пояснила, що знала її
маму багато років тому, коли навчалась у школі № 131.
«О, так! Я все про вас знаю! — відповіла вона. — Ви — Грейс!
Я читала ваші листи».
Ми домовилися, що я зателефоную наступного вечора. Разом із
звукооператором ми знову вийшли з готелю, але цього разу слухавку
зняла Валя. Ми домовилися зустрітися. Але де? Вона не могла при-
їхати ближче до мого готелю й запитала, чи не могла б я зустріти її
біля зупинки метро. Спочатку я погодилася, але потім запанікувала.
А якщо раптом це була не Валя? Що як ця записка була написана
КДБ? Можливо, це була підстава, аби мене скомпрометувати, і те-
пер я сама пливла їм до рук? Це був 1985 рік, тривала Холодна війна,
і Радянський Союз був нашим ворогом. Усю ніч я не могла заспокої-
тись, раз у раз перевертаючись у ліжку на різні боки.
Наступного дня з відчуттям сильної тривоги я підійшла до
станції метро «Пушкінська». Там стояла жінка з коротким сивим
241
волоссям, вік якої важко було визначити. Вона підійшла до мене

й, не сказавши ані слова, взяла мене за руку. Ми пішли разом. Я її
не впізнала. Вона була зовсім не схожа на ту чорняву дівчину з ви-
разними рисами обличчя, якою я її пам’ятала. Я почувалася дуже
ніяково. Ми гуляли вулицями Москви й говорили російською.
Вона запитала про моїх батьків, мою сестру Джоан, ферму та шко-
лу. Вона розповіла, що однокласниці називали мене верблюдом,
тому що я не ходила до туалету. Тоді я зрозуміла, що КДБ не могло
про це знати. Звичайно, це була Валя. Ми порівнювали наші жит-
тєві шляхи й бачили в них багато паралелей. Ми обидві були двічі
одружені. Наші доньки народилися в один рік. Як і мій колишній
чоловік, вона була архітектором.
Роки, що нас розділяли, просто зникли. Я відчула, що сила тя-
жіння, яка колись зробила нас подругами, нікуди не зникла. На-
решті вона запитала: «Ти пам’ятаєш, де була моя квартира?». Ні,
я не пам’ятала. Вона продовжила: «Ти знала, де вона знаходилася,
але ніколи не була всередині. Хочеш побачити її зараз?».
«Так», — відповіла я, знову з почуттям прихованої тривоги.
Радянських громадян не заохочували запрошувати іноземців до
своїх квартир. Завжди був ризик, що після відвідування тебе за-
просять «на розмову» до місцевих органів влади. Колись людей
відправляли до ГУЛАГу й за меншу провину. Але якщо Валя хотіла
мене запросити, чи могла я відмовити? Я відчула, ніби батько стояв
за моєю спиною. Щойно ти на щось погодилася, ти вже не можеш
дати задній хід. Сміливість часто сприймають як вибір. У моєму ж
випадку сміливий вибір робився тому, що я не бачила йому альтер-
нативи.
Коли ми зайшли до під’їзду, Валя наказала не розмовляти, аж
доки зайдемо до її квартири. Всередині повністю заставленої ма-
ленької квартири Валя приготувала чай. Виявилося, що це була
квартира її батьків і що вона жила тут з тих років, коли ми ще були
однокласницями. Вона прожила в ній усе своє життя, спочатку з
батьками, потім зі своїми першим та другим чоловіками, а тепер
зі своєю дочкою, яка працювала на канадійське телебачення й роз-
мовляла доброю англійською.
242
Як і більшість квартир у Росії, ця була захаращена вщерть. По-

встяні капці різних кольорів і моделей стояли в рядок у коридо-
рі — у своїх помешканнях росіяни не носять взуття. До розділеної
ванної кімнати вело двоє дверей: одні — до туалету, а другі — до
раковини і власне ванної. Дві головні кімнати були заповнені ре-
чами до самої стелі — увесь цей крам купувався впродовж усього
життя її мешканців. Вітальня водночас була Валиною спальнею.
Софа слугувала їй ліжком. Біля однієї стіни стояла книжкова шафа
зі скляними дверцятами, заставлена книжками й різними сувенір-
чиками. Маленькі порцелянові фігурки, включно з верблюдом,
вишикувалися на верхній полиці. Може, цей верблюд символізу-
вав мене? Ми сиділи й розмовляли за столом у маленькій кухні, де
могло розміститися лише четверо осіб. Валя показала мені акурат-
ний, перев’язаний стрічкою пакуночок — це були листи, на яких я
впізнала свій почерк.
Доки ми пили чай, у двері подзвонили. Валя пішла відчини-
ти й привіталася із сусідкою, яка заскочила до неї потеревенити.
Коли подруга побачила мене, то аж зблідла й відступила назад.
Раніше я ніколи не бачила, щоб обличчя людей ставало білим пря-
мо на очах. «Ні, — сказала Валя, — ти маєш зайти. Я хочу, щоб
ти познайомилася з моєю давньою однокласницею, Грейс. Вона з
Америки». Але страх сусідки був очевидним, і вона пішла, так і не
присівши. Це стало яскравим нагадуванням, наскільки небезпечно
було росіянам спілкуватися з іноземцями.
Цей страх став більш зрозумілим, коли Валя пояснила, чому
наше листування припинилося. Це взагалі не мало жодного сто-
сунку до моєї російської мови. Ми з Валею листувалися цілий рік,
аж тут її батька викликали до центрального офісу КДБ, де повідо-
мили, що стежили за нашим листуванням, й попередили, що його
донька не повинна більше писати своїй американській подрузі.
Якщо цьому епістолярному обміну між двома чотирнадцятиріч-
ними дівчатами негайно не буде покладено край, у батька будуть
великі проблеми.
Після цієї зустрічі я заходила до Валі щоразу як була у Москві.
Вона відчинила мені вікно у закрите суспільство й дозволяла зазир-
243
нути всередину. Зустрічі з нею були безцінними, й у мене було безліч

запитань. Я поцікавилася, чи була вона коли-небудь за кордоном?
Вона поглянула на мене з посмішкою й сказала, що рік жила на Кубі,
працюючи архітектором під час будівництва порту в Гавані.
«Це мало бути дуже цікаво — зовсім інший клімат і культура.
Ти говориш іспанською?» — запитала я.
«Ти й уявити собі не можеш! — відповіла вона. — Нам не
дозволяли спілкуватися з кубинцями. Ми, радянські громадяни,
жили в окремому будинку і спілкувалися лише одне з одним».
Мені згадалася закрита територія американського посольства у
Москві, яке я часто відвідувала. Там американці також спілкували-
ся переважно лише зі своїми співгромадянами.
Батьки Валі померли, але я запитала про інших членів її родини.
Чи були у неї двоюрідні брати й сестри, племінники чи племінниці?
Після довгого мовчання вона відповіла з нотками металу в го-
лосі: «Наша родина з Кавказу». Тепер я зрозуміла, звідки у неї
було чорне волосся та риси обличчя, як у дівчини зі Сходу. «У
мене було двоє дядьків. Обох знищили у тридцяті. Той, що жив у
Грузії, якось випив і пожартував про Сталіна. Це стало його кін-
цем. Другий дядько, вчений, член партії, жив у Москві. В його ви-
падку не було жодної причини. Якось увечері він і моя тітка пішли
до Большого театру. Він надів свої найкращі шкіряні рукавички, а
коли повернувся — поклав їх на стіл. Тієї ночі «вони» за ним при-
їхали, і навіть рукавички забрали! Яке вони мали право брати його
рукавички? Просто свині!». Здавалося, Валя більше шкодувала за
рукавичками, ніж за дядьком.
Відтак її родина дізналася, що дядька кілька місяців тримали
у в’язниці, а потім також розстріляли. Але, продовжувала Валя, її
батько — інженер і благопристойний комуніст — ніколи не сумні-
вався у системі! Це було просто неймовірно! Навіть попри втрату
брата та шуряка! Той осуд, з яким Валя говорила про злочини сис-
теми, свідчив, що ці сумніви були у неї.
Під час свого наступного візиту я саме читала мемуари Галини
Вишневської, відомої оперної співачки, одруженої з віолончелістом
Мстиславом Ростроповичем. Я розповіла Валі про її драматичну іс-
244
торію, про те, як їх викинули з країни, як відібрали всі їхні нагороди

й почесні звання, як вони тепер жили у Вашингтоні, де Ростропович
був диригентом Національного симфонічного оркестру.
Вона мене зупинила: «Можна я візьму в тебе цю книжку?
Я мушу її прочитати!».
«Але ж ти не читаєш англійською!».
Вона наполягала. «Нічого, мені перекладатиме донька.
Це дуже важливо». Я залишила їй книжку на три дні. Валя по-
вертала її з усмішкою, загорнуту в нову коричневу паперову об-
кладинку. «Відтоді, як ти залишила мені цю книжку, мені її хтось
постійно читав: моя донька зі своїми друзями читали мені вночі
по черзі. Ми й гадки не мали, що трапилося з віолончелістом Рос-
троповичем!».
Валин життєвий досвід часом пояснював мені певні питання, а
часом дивував. Коли її донька Ірина одружилася й мала народити,
Валя зовсім не була втішена цією щасливою перспективою. «Я ста-
ну бабусею», — оголосила вона могильним тоном.
«Але хіба ти не рада?» — запитала я.
«Ні, — відповіла вона. — Це означає, що я мушу залишити
роботу й няньчити дитину. З її народженням я стану лише нянь-
кою. В Ірини хороша робота, і я не можу забрати у неї майбутнє.
У тебе зовсім інше життя. Ти американка, подорожуєш світом. А я
вже ніколи не вийду за межі дитячого майданчика. У нас, коли ти
стаєш бабусею, життя закінчується. Жоден чоловік на мене вже не
подивиться». Я зрозуміла, що вона позбувається не лише друзів на
роботі, але але й знайомих із Будинку архітектора, який був цен-
тром її світського життя.
Коли я востаннє бачила Валю, вона збиралася переїжджати
з квартири, в якій прожила все життя. Ірина з чоловіком жили в
новій квартирі у величезному житловому комплексі в одному зі
спальних районів Москви, досить далеко від центру. Тож вони хо-
тіли помінятися.
«Як жахливо, — поспівчувала я. — Ти сумуватимеш за цією
квартирою в самому центрі. Ти могла скрізь ходити, особливо до
театрів і улюблених концертних залів!».
245
І тут вона здивувала мене: «Та ні, все нормально. Нехай і дале-

ко від центру, але ж повітря! У мене буде чисте повітря!».
Чисте повітря — пристрасть росіян.
Вона переїхала у 1999 році, й ми більше не бачились. Але го-
дини спілкування з Валею в моєму розкладі завжди стояли окремо
від роботи. Теми наших розмов –виживання радянських жінок у
ті часи, мали велике значення для моїх пізніших проектів. Майже
все, що я знаю або розумію про Росію, я дізналася від Валі з тих
розмов за безкінечним чаюванням в її квартирі. Працюючи в Росії,
я досягла чималого успіху, й значною мірою — завдяки її роздумам
і підказкам.
Почати власну справу

З усіх моїх розмаїтих життєвих проектів найризикованішим,
та водночас і найпліднішим починанням стало започаткування
власного консалтингового бізнесу. В усьому винна Рене. Вона роз-
лучилася й переїхала до Нью-Йорка незадовго до нашого знайом-
ства. Ми одразу подружилися й проводили вечори за вивченням
меню недорогих ресторанів, обговоренням чоловіків, фільмів і на-
ших щоденних проблем. Це було навесні 1988 року. Я працювала
виконавчим директором Американо-радянського молодіжного
оркестру й часто літала до Москви прямими рейсами компанії Pan
Am 241 з аеропорту ім. Кеннеді. Тривалість рейсу і страх пасажирів,
які вирушали до Радянського Союзу вперше, руйнували бар’єри у
спілкуванні. Люди ділилися своїми сумнівами й переживаннями.
На цих рейсах я познайомилася з багатьма бізнесменами і невдовзі
почала неформально консультувати своїх нових друзів — директо-
рів впливових компаній — як вести бізнес у Радянському Союзі й
чого чекати від цієї країни.
Рене з цікавістю слухала мої історії, аж доки одного дня заува-
жила: «Люди платять купу грошей за інформацію, яку ти віддаєш
241
Pan Am (повна назва Pan American World Airways) — найбільший авіапе-
ревізник США, починаючи з 1927 року і до банкрутства компанії в 1991 році.
246
задурно. Ти маєш почати власний консалтинговий бізнес. Можеш

непогано заробляти на цьому».
Хоча це й звучало привабливо, особливо щодо грошей, я не
була певна. «По-перше, я нічого не знаю про бізнес, — відповіла
я. — В мене немає освіти, і я не дуже організована людина».
Рене наполягала: «Я закінчила факультет муніципального пла-
нування і знаю про малий бізнес геть усе. В тебе є знання країни, а
я добре організована. Ми будемо хорошою командою».
Я була вражена її дипломом і знімала капелюха перед її впевне-
ністю. Здавалося, мені бракувало цієї якості. Партнерство додава-
ло справі шансів, але я сумнівалася: «Для старту нового бізнесу в
нас немає грошей».
Рене одним махом відкинула всі мої застереження: «Насправ-
ді потрібно не так уже й багато грошей. Моя подруга, Мері, дасть
нам офіс на шість місяців, я покриватиму дрібні непередбачувані
витрати. А далі гроші потечуть рікою, ось побачиш».
1989 року я попрощалася з молодіжним оркестром і ми з Рене
відкрили компанію SOVUS Business Consultants. Скорочено це
означало «бізнес-консультанти щодо радянсько-американських
відносин». Хоча російською слово «SOVUS» нічого не означало,
воно звучало так, ніби мало сенс. Ніхто не чекав, що Радянський
Союз розвалиться за три роки.
Ми виготовили фірмові бланки, а також наші нові візитів-
ки з логотипом компанії й почали реалізацію першого проекту
SOVUS — візит до Радянського Союзу, де Рене ніколи не була.
Не могла ж вона надавати консультації щодо країни, яку в очі не
бачила?! Вдягнені в теплі пальта й кокетливі капелюшки, ми летіли
до Москви з великими сподіваннями.
Я з нетерпінням чекала хвилини, коли покажу Рене місто свого
дитинства — місяць над Красною площею, червоні зірки, що мерех-
тять на баштах Кремля, солдатів, які марширують біля мавзолею Лені-
на. Як це могло не захоплювати? Я була шокована, що Рене від самого
початку незлюбила Росію. Москва неначе завдавала непомірної обра-
зи органам її нюху. «Вони смердять! — сказала Рене, щойно ми ви-
йшли з переповненого ліфту. — Це огидно! Вони що, не миються?!».
247
Я намагалася пояснити: «Коли десятеро людей живе в кому-

нальній квартирі з однією ванною кімнатою, не так легко потрапи-
ти до душу». Але вона мене не слухала.
На вулиці Горького Рене продовжувала скиглити: «Не розу-
мію, як люди взагалі тут живуть? Москва захлинається від газових
вихлопів! Мені здається, життя тут шкідливе для здоров’я».
Звичайно, дешевий маленький автомобіль «Лада» дуже за-
бруднював повітря газовими викидами в атмосферу, але я до цього
звикла. Коли ми повертались до Нью-Йорка, було зрозуміло, що
наш «медовий місяць» завершився. Я тоді сказала другові: «Ми з
Рене розлучилися ще до одруження». Розійшлися ми полюбов-
но. Господь мені б не простив, якби я викинула наші гарні фірмо-
ві бланки і візитівки з лого SOVUS. Офіс компанії я перенесла в
свою квартиру. Тоді я й гадки не мала, що вона буде моїм офісом і
помешканням наступні десять років!
Написавши про свій новий бізнес усім друзям і знайомим, я
вмостилася чекати дзвінка від першого клієнта. Але ніхто не дзво-
нив. Я була майже готова визнати поразку, аж раптом зателефону-
вали з вашингтонського офісу Human Rights Law Group 242. Вони
дізналися про SOVUS від моєї подруги, Джоан Бінгем, членкині
їхнього правління. Цікавились, чи не могла б я організувати групу
для моніторингу перших виборів у Росії. Делегації потрібні були
візи, квитки, бронювання готелів, реєстрація в центральній вибор-
чій комісії та зустрічі з лідерами партій упродовж тижня. О, забула
сказати, вибори мали відбутися лише за десять днів!
«Звичайно», — відповідала я, розмірковуючи, як можна все
це організувати так швидко.
Я лежала в ліжку й не могла заснути. Аж раптом згадала хариз-
матичного юнака з Сибіру, Геннадія Альфаренка, з яким познайо-
милася в Москві на пізніх вечірніх зустрічах моєї подруги Тані Ко-
242
Human Rights Law Group (Юридична правозахисна група) — неприбут-
кова організація, що займається захистом прав людини на місцевому, регіональ-
ному та міжнародному рівнях. Більше про організацію можна дізнатися на сай-
ті: www.hrlawgroup.org.
248
лодзей 243. Він аж горів усіма тими змінами, що почали відбуватися

в Радянському Союзі. Аби бути ближче до епіцентру подій, Генна-
дій переїхав із Сибіру до Москви. «Якщо тобі колись знадобиться
допомога, зателефонуй», — сказав він і дав мені свій номер. Я на-
брала його о четвертій ранку за нью-йоркським часом.
Здається, Геннадій ані секунди не був здивований моїм дзвін-
ком. Як і обіцяв, він одразу взявся за справу. Ми не зважали на те,
що всі майбутні прибутки можуть піти на сплату за міжнародні
розмови, і план дій обговорювали телефоном. Геннадій пишався
демократизацією Росії і хотів довести, що іноземці могли функціо-
нувати у цій новій країні. Врешті-решт ми організували успішний
візит, який задовольнив усі вимоги нашого клієнта, International
Human Rights Law Group.
Так я стала на спринтерську бігову доріжку, зійти з якої не могла
цілих десять років. Тоді я ще не знала, наскільки крутою буде кри-
ва здобутих мною знань та навичок і як з кожним наступним клі-
єнтом ми знову й знову повторюватимемо досвід нашого першого
завдання. Невдовзі я зрозуміла, що в офісі мені потрібен помічник.
Це було ще до пробудження моїх феміністичних поглядів, тож мені
здавалося, що SOVUS звучав би професійніше, якби на телефонні
дзвінки відповідав солідний чоловічий голос. Я найняла молодого
хлопця на ім’я Шон Вудз, який нещодавно здобув університетський
дипломом у сфері російських студій. Він був щасливий працювати
хоч і за низьку зарплату, але на вражаючій посаді «старшого радни-
ка». В телефоні його голос звучав воістину божественно.
Коли нам зателефонували з компанії Auto Radiator Sales, яка
займалася продажем авторадіаторів у місті Буффало штату Нью-
Йорк, ми з Шоном були готові. «Авжеж ми можемо знайти для вас
партнерів у Радянському Союзі, з якими можна розпочати спільне
виробництво інструментів і штампів», — відповів він.
«Яких ще інструментів і штампів?» — перепитали ми з Шо-
ном одне одного.
243
Тетяна Колодзей (нар. 1947) — російська мистецтвознавиця, колекціо-
нерка творів мистецтва, засновниця фонду Kolodzei Art Foundation.
249
В інтенсивному пошуку гортаючи картотеку Ролодекс 244, ми

знайшли ідеального партнера для Auto Radiator Sales в Естонській
Радянській Соціалістичній Республіці. У нас побільшало клієнтів
і з’явився ще один працівник. На щотижневих нарадах, що біль-
ше скидались на жваві й піднесені вуличні мітінги, ми планува-
ли нові проекти й працювали над уже розпочатими. Хтось із нас
обов’язково відвідував кожну конференцію, присвячену торговим
зв’язкам між США та СРСР. Ми також надрукували гарну брошу-
ру з рекламою нашого майже відсутнього досвіду.
Одного дня зателефонував журналіст і попросив мене дати
інтерв’ю для його статті у щотижневому діловому журналі, яку він
писав за власним бажанням. Я не знала, хто кого дурить. Але була
вражена ще більше, коли його статтю, де SOVUS згадувався як
успішна консалтингова агенція, таки надрукували. Батьки не по-
діляли мого ентузіазму. Вони б воліли бачити мене на постійній
роботі в якійсь поважній організації, де люди працюють із дев’ятої
до п’ятої й мають гарантований соціальний пакет та інші привілеї.
Як виявилось, я розпочала свій бізнес у дуже сприятливий час.
Період до розвалу Радянського Союзу був у Москві надзвичайно
захопливим. Щойно відкрився перший ресторан МакДональдз.
Спільні підприємства з’являлися, як гриби після дощу. Відбува-
лись масові демонстрації критиків дій уряду. Щодня було щось
нове. Монолітний Радянський Союз нагадував гігантський кора-
бель, який щойно наскочив на айсберг і починав тонути.
Переважна більшість моїх бізнес-проектів була пов’язана з Ле-
нінградом, невдовзі перейменованим на Санкт-Петербург. Один
із клієнтів попросив мене зустрітися з Анатолієм Собчаком 245, ха-
244
Картотека Ролодекс (англ. Rolodex) — канцелярський прилад у вигляді
барабану, який дозволяє зберігати, швидко гортати по колу і знаходити візитні
картки.
245
Анатолій Собчак (1937–2000) — радянський і російський правознавець,
перший мер Санкт-Петербурга. Був науковим керівником кандидатської дисер-
тації Дмитра Медведєва, прем’єр-міністра Російської Федерації, який у студент-
ські роки працював у виборчому штабі Собчака. 1990 року до команди Собчака
увійшов маловідомий помічник ректора Ленінградського державного універси-
250
ризматичним мером Санкт-Петербурга, й нагадати йому про один

бізнес-проект, який швидко пішов у небуття. У мене були контак-
ти в офісі Собчака, тож я мала добрі шанси зустрітися з ним осо-
бисто. Але в останню хвилину він виявився зайнятим, і мене пере-
мкнули на його заступника, Володимира Володимировича Путіна.
Я читала, що Путін працював у КДБ. Зайшла до кабінету ма-
ленького світловолосого чоловіка з холодними блакитними очима.
Були лише ми двоє. Я тільки подумала, що не хотіла б сидіти на-
впроти нього на допиті. В нього не було ані краплини Собчакового
шарму, й мені не вдалося досягти результату, на який розраховував
мій клієнт. Якби хтось тоді сказав, що я щойно провела тридцятих-
вилинні перемовини з майбутнім президентом Росії, я б подумала,
що людина марить.
Після поїздки до Москви я написала статтю про зміни в Со-
юзі, порівнюючи нову Москву з тим містом, яке знала з дитинства
і юності. З відчуттям, що мені нема чого втрачати, я надіслала її
до газет New York Times та Washington Post. Жоден інший день не
зробив мене щасливішою, як та субота 3 березня 1990 року, коли
вранці я відкрила New York Times і побачила в рубриці «Авторські
колонки» свою статтю й величезну фотографію. Внизу був підпис:
«ГРЕЙС КЕННАН ВАРНЕКЕ, ПРЕЗИДЕНТ SOVUS INC.».
SOVUS і Грейс здійснили запуск. Попри всі перешкоди.
тету, підполковник КДБ В. Путін. Собчак раптово помер 20 лютого 2000 року

в готелі «Русь» міста Світлогорська. Причиною смерті було названо серцевий
напад.
251
Розділ 8
Радянський Союз і ще одна втрата
Т ого ж року в моє життя увірвався російський Пітер Пен 246

і залишився в ньому на шістнадцять років.
За кілька років до цього на конференції Інституту Есален у Калі-
форнії мене вразила російсько-американська поетеса Віра Данем 247.
Віра була великою в усіх сенсах — і як огрядна жінка, і як драматична
натура. Її вирізняли величезний лексичний запас та безмежні знання
поезії двома мовами. Поруч із Вірою більш академічно вишколеним
американським експертам з Росії ставало просто соромно за себе.
Коли ми повернулись у Нью-Йорк, Віра запросила мене на
недільний обід до Порт-Джефферсона 248 на Лонг-Айленді. Серед
гостей була Таня, як невдовзі з’ясувалося, — сестра Євгена Поро-
това, відомого російського тележурналіста й оператора ленінград-
ського телебачення. Женя саме гостював у сестри, але на ланчі його
не було. Віра одразу дала мені зрозуміти, що тепер моя нова жит-
246
Пітер Пен — хлопчик, який живе в оточенні казкових фей, не хоче до-
рослішати й має здатність літати. Персонаж книжок шотландського письмен-
ника Джеймса Баррі. Вперше з’явився у романі для дорослих «Маленька біла
пташка», надрукованому в 1902 році.
247
Віра Данем (Vera Dunham, 1912–2001), дівоче прізвище Сандомирська,
членкиня редакційної колегії журналу The Slavic Review, дослідниця Інституту
Кеннана Центру Вудро Вілсона, перекладачка поетів Євгена Євтушенка, Андрія
Вознесенького, Анни Ахматової. Авторка книги In Stalin’s Time: Middleclass Values
in Soviet Fiction (Duke University Press, 1976). Народилася в Москві, шкільну освіту
одержала в СРСР та Німеччині. Батьки Данем переїхали до США у 1940 році.
248
Порт-Джефферсон (Port Jefferson) — курортне селище в околиці Саффолк
на Лонг-Айленді.
253
тєва місія — допомагати Жені продавати американському теле-

баченню його фільми про зростання демократичного руху в Росії.
Я сумнівалась, та все ж погодилася з ним зустрітись.
Таня і Женя з’явилися в моїй квартирі за кілька днів. Він ви-
явився зовсім не таким, як я собі уявляла. Замість типового кремез-
ного росіянина до мого помешкання увійшов стрункий і елегант-
ний, як француз, чоловік у береті й у зимовому пальті з сірого твіду
з поясом. Він так швидко говорив російською, що я розуміла лише
половину зі сказаного, але схопила думку, що в нього були плівки
із записами ленінградських вуличних демонстрацій на підтримку
мера Анатолія Собчака. Опис мене зацікавив, адже ми не знали
нічого конкретного про ці протести, хоча й дещо чули.
Таня мала вертатися на роботу, тому залишила Женю на мене.
Ми погуляли верхнім Вест-Сайдом, і в розмові російською я по-
стійно добирала слова. Цей чоловік із Союзу, такий не схожий на
відомих мені понурих і обережних радянських дипломатів, заці-
кавив і здивував мене. Повернувшись додому, я побачила його за-
писник. Я знала, що він повернеться.
Протести, які Женя знімав на камеру, відбувалися на початку
того демократичного руху, який згодом прискорив розпад Радян-
ського Союзу. Більшість цих демонстрацій лишалися не задоку-
ментованими, адже радянські оператори одержували кінокамери
від державних телеканалів лише під виконання конкретного за-
вдання. А зйомки протестів до порядку денного тоді не входили.
Проте у Жені була власна професійна відеокамера — Танин
подарунок, тому він міг (на власний ризик) фільмувати заборонені
зібрання і демонстрації. Деякі його фільми вже вдалося таємно ви-
везти з Радянського Союзу і показати на каналах BBC, на дансько-
му телебаченні, але в Сполучених Штатах їх іще не бачили. Женя
й сам уже був журналістською сенсацією, тож у нього щойно взяв
інтерв’ю Пітер Дженнінгз 249, ведучий вечірньої програми новин
249
Пітер Дженнінгз (Peter Jennings, 1938–2005) — канадійсько-американсь-
кий журналіст, єдиний ведучий програми вечірніх новин World News Tonight на
каналі ABC, один із найпопулярніших телеведучих у США у 1980–90-ті роки.
254
на каналі ABC. Женя знову з’явився в моїй квартирі, повернув-

шись по записник, і приніс кілька своїх фільмів. Я змогла перегля-
нути їх на спеціальному адаптері для радянських плівок, який при-
дбала для потреб компанії SOVUS.
Один зі своїх найемоційніших фільмів Женя зняв на Ленін-
градській кіностудії, де для спільного фото вперше зібрали групу
колишніх в’язнів ГУЛАГу. Женю запросили записати цю групу
для телебачення, та коли людей відпустили, він трохи затримався.
Колишні в’язні, здебільшого заарештовані як родичі «ворогів на-
роду», підходили до Жені один за одним, показували фотографії
розстріляних членів своїх родин і розповідали власні життєві іс-
торії з таким почуттям і болем, що у мене на очах з’явилися сльози.
«Звичайно, американці мають це побачити», — сказала я.
Щиро зворушена, я задіяла мережу своїх контактів й обдзво-
нювала всіх, кого це могло зацікавити. Невдовзі, на моє власне зди-
вування, ми з Женею змогли показати його фільм Робіну Макней-
лу 250 та його виконавчому продюсеру Лесу Кристалу 251. За кілька
днів «Голоси з ГУЛАГу» показали у прямому ефірі на громад-
ському телебаченні у програмі теленовин The MacNeil/Lehrer
NewsHour. Коли ми з Женею дивилися цю програму, він урочисто
оголосив: «Тепер ти мій агент!». Без жодного попереднього до-
свіду і спеціальних знань я ним таки стала! Ми почали монтувати і
редагувати його фільми, додавати до них написані мною субтитри
англійською мовою й показувати їх усім охочим.
Женя був дотепником — грайливим і вічно молодим жартів-
ником. У нього горіли очі. Та водночас він був мужнім і твердим.
250
Роберт Макнейл (Robert MacNeil, нар. 1931) — відомий американський
журналіст і телеведучий. Здобув велику популярність завдяки своїм репорта-
жам про Вотергейтський скандал 1973 року. Майже двадцять років був ведучим
програми теленовин The McNail/LehrerNewsHour на каналі Public Broadcasting
Service (PBS).
251
Лес (Лестер) Кристал (Lester Crystal) — колишній президент телеком-
панії NBC News, виконавчий продюсер програми NBC Nightly News, ведучий та
головний редактор програми теленовин PBS News Hour. Упродовж п’ятдесяти
років телевізійної кар’єри одержав кілька престижних професійних нагород.
255
Колишній офіцер Радянської армії, а пізніше й військовий корес-

пондент, він так часто бачив смерть, що перестав її боятися. Він
часто казав: «Куля, яку ти чуєш, призначена не тобі». Його силь-
не, гнучке тіло часто ставало йому в нагоді. Одного ранку по дорозі
до моєї нью-йоркської квартири на нього накинулось троє чолові-
ків, які хотіли відібрати відеокамеру. Женя успішно відбився від
них і зайшов до квартири з тріумфальною усмішкою переможця.
За той перший рік я досить активно допомагала Жені під час
його кількох набігів до Америки: зробила для нього візитівки з
номером свого телефону, написала йому резюме, чим неймовірно
його здивувала. «Невже когось цікавитиме, в якому університеті я
навчався?» — запитав він. Я познайомила його з усіма, хто, на мою
думку, міг йому допомогти, й перекладала для нього так добре, як
лише могла. Мій російсько-англійський словник завжди був під
рукою. Женя так і не вивчив англійської, хоча згодом дуже багато
розумів. Він завжди звертався до мене дуже ввічливо, на «Ви», і
ніколи не дозволяв собі флірту. Радянський Союз вважався тоді
«ворогом», а колишній президент Рейган 252 називав його «ім-
перією зла». Близькі стосунки з громадянином Радянського Со-
юзу не можна було навіть уявити. До того ж Женя розповів мені
про свою дружину, теж Тетяну, і трьох своїх дітей — Сашу, Гошу й
Дашу. Я також мала бойфренда, Боба. В один з моїх приїздів до Ле-
нінграда Женя познайомив мене зі своєю дружиною. Вона здалася
милою, але трохи сором’язливою і була років на тридцять молодша
за мене.
Восени 1990 року Женя знову з’явився в Нью-Йорку. Ми до-
мовилися зустрітись в арт-галереї, де була представлена інсталяція
відомого радянського художника-дисидента Іллі Кабакова 253. Всю
252
Рональд Рейган (Ronald Reagan, 1911–2004) — 40-ий президент
США (1981–1989), губернатор штату Каліфорнія (1967–1975).
253
Ілля Кабаков (нар. 1933) — радянський і американський художник, пред-
ставник московського концептуалізму. У 1980-ті роки зосередився на інсталя-
ціях, у яких використовував звичайне сміття, що символізувало життя у кому-
нальних квартирах. Виставки Кабакова проходили в паризькому Центрі Жоржа
Помпіду, Нью-йоркському музеї сучасного мистецтва, Венеційській бієнале.
256
галерею Рональда Фельдмана 254 Кабаков перетворив на радянську

комунальну квартиру. Це була сенсація. У різних «кімнатах» уяв-
ної комуналки були зібрані сотні маленьких листочків паперу із
написами її мешканців. Листочки були підвішені до стелі на ни-
точках. У мене від усього побаченого голова запаморочилася й не
полишало відчуття клаустрофобії та дезорієнтації. Я відчувала, що
рухаюсь у якийсь новий світ.
Після галереї ми пішли на вечерю до мого друга Девіда. Він
належав до групи американців, які були у захваті від усього росій-
ського, а отже, й від Жені. Девід був в усьому чорному, а квартиру
освітлювали мерехтливі свічки. На журнальному столику стояло
кілька пляшок горілки і велика миска сумних картопляних чипсів.
Як я зрозуміла, це й була «вечеря». Серед гостей була приваблива
американка японського походження, Анка. Девід представив її як
свою дівчину, та коли вона підсунулась до Жені й почала пускати
бісики, я в цьому засумнівалася. Невербальний флірт Анка пере-
межовувала своїм убогим словниковим запасом російської, на що
Женя відповідав кількома відомими йому словами англійською.
Раптом я розізлилася. «Та як вона сміє!». У мене всередині все
аж клекотіло! Маючи мовну перевагу, я підійшла до Жені й зверну-
лася до нього на «ти». Незабаром у кімнаті ми з Женею лишились
одні — в шаленому вирі емоцій, наче навколо нас хурделили лис-
точки з комуналки Кабакова. Все йшло обертом, ніби невгамовна
карусель. Ми повернулися до моєї квартири й повалилися в ліжко.
А вранці прокинулись, наче в новому житті. «О Боже, я пере-
спав з американкою!» — сказав Женя, витріщившись на мене.
«О Боже, я переспала з офіцером Радянської армії!» — відпо-
віла я. Ми розсміялися від подиву. Холодна війна завершувалася.
Я розірвала стосунки з Бобом.
За тиждень Женя переїхав до мене. Те, що почалося як хвили-
на пристрасті, поступово переросло у тривалі стосунки, зовсім не
254
Галерея Рональда Фельдмана (Ronald Feldman Gallery) — приватна га-
лерея у районі Сохо в Нью-Йорку, відкрита у 1971 році. Проводить виставки
картин, малюнків, скульптури, нових медіа, фотографій, кіно та перформансів.
257
схожі на всі попередні. Нас об’єднувала робота. Як Женін агент

я брала участь в усіх його американських проектах і в більшості
ленінградських. Він допомагав мені з моїми безкінечними проек-
тами й консалтинговим бізнесом. Для всіх ми були колегами.
Наше кохання було зовсім іншою історією. Найперше — різ-
ниця у віці. Коли ми зустрілись, йому було сорок чотири, мені —
п’ятдесят шість. Також той незручний факт, що він був одружений.
Нехай я і знала, що він одружився через вагітність, за роки в шлюбі
став батьком двох позашлюбних дітей, яких підтримував фінансо-
во і його дружина про це знала. Я нікому не хотіла пояснювати цю
незвичну ситуацію. Женіне небажання вчити англійську означало,
що я завжди мала йому перекладати. Це обмежувало наше світське
коло лише російськомовними друзями. Через його мовний бар’єр
ми не могли ходити в театри чи кіно, або навіть просто дивитись
телевізор. Женя був занадто гордий і не дозволяв, щоб я платила
за нього в ресторанах, тож ми їли вдома. Він любив купувати про-
дукти й куховарити. До приготування страв завжди ставився, як
до пригоди. Женя ніколи не готував за рецептами, а просто брав
те, що подобалося, і створював з того вечерю. Я й гадки не мала,
що із сосисок та ріпи можна приготувати так багато різних страв!
Ми жили у власноруч створеному коконі, в якому панувала осо-
блива, неймовірна близькість. У нашому маленькому світі життя
було грандіозним!
Женя любив робити сюрпризи, і я ніколи не знала, чого від ньо-
го чекати. Коли ми тільки почали стосунки, громадянам СРСР не
дозволялося відвідувати іноземців у готелях без дозволу. Якось я зу-
пинилась у готелі в Ленінграді, й Женя переконав мене потай про-
вести його всередину. Він хотів дізнатися, що ж такого особливого
на забороненій для нього території. Як завжди, я відчувала диском-
форт від порушення правил. Коли ж я повернулася після ділової
зустрічі, то була ошелешена такою сценою: Женя порозставляв на
товстій пишно орнаментованій рамі дзеркала мої туфлі на високих
підборах, а сам стояв і задоволено шкірив зуби. Іншим разом, коли я
повернулась до своєї нью-йоркської квартири, він голяка сховався за
решіткою каміна, широко всміхаючись мені.
258
Звичайно, наші зустрічі траплялись дуже рідко. Частішими

були довгі розлуки, між якими пунктиром прокладалися короткі
повідомлення. Наші електронні листи завжди могли перехопити,
тож листування було формальним і відповідало діловому стилю.
Діти Жені також користувалися його комп’ютером, до того ж він
часто ламався і його здавали в ремонт. Телефонні дзвінки були ще
гірші за листування. До самого кінця Женя залишався представ-
ником радянського світу, не довіряв телефону й спілкувався по
ньому односкладно. Типовий діалог міг бути таким:
Грейс: «Як ти?».
Женя: «Добре».
Грейс: «Як діти?».
Женя: «Добре».
Грейс: «Збираєшся подорожувати?» (що означало «Приїдеш
до Сполучених Штатів?»).
Женя: «У мене може бути ділова поїздка» (не зазначаючи
при цьому, куди і коли).
Бувало, вкінці розмови я кидала слухавку з криком болю й роз-
чарування.
Наші приємні зустрічі все-таки були дуже спорадичними й ко-
роткими. Змушені жити лише цими моментами, ми цінували їх, не
сперечалися і не сварилися через дрібниці. В цих стосунках у мене
поступово з’явилося не знане раніше почуття повної довіри до
партнера. Якось я заговорила про те, що наш роман не був збалан-
сованим, що він мав родину, а я жила сама, що, можливо, колись
вирішу одружитися знову. А він сказав: «Одружуйся на здоров’я,
але я буду з тобою, доки один з нас не помре».
Він виконав обіцянку. Ми залишалися близькими, доки він не
згорів у пожежі на своїй дачі у 2006 році. Досі не з’ясовано, в бу-
динку сталося займання чи це був підпал, але тієї ночі згасло яскра-
ве світло. Росія втратила безстрашного журналіста, а я — найкра-
щого друга.
259
На радянській землі
В міру того, як Радянський Союз ставав відкритішим, SOVUS
продовжував розвиватися й набувати нових клієнтів, зміцнюючи
довіру до себе. Однак згодом почали з’являлися інші консалтин-
гові агенції, і я розуміла, що ми маємо робити щось унікальне, аби
утримувати SOVUS на гребені хвилі. На нараді з персоналом я
внесла пропозицію: «Чому б нам не розпочати власну конферен-
цію в Нью-Йорку? Знайдемо оригінальну ідею, щось особливе!».
Ми придумали тему — «Нерухомість у Радянському Сою-
зі» — і почали орати нову ріллю, пишаючись собою.
Я відшукала прізвища московських і ленінградських чиновни-
ків, відповідальних за використання земельних ділянок. Якби нам
вдалося зацікавити їх поїздкою до США, то для зустрічі з цими
впливовими посадовцями нашу конференцію відвідало б багато
людей. Я полетіла до Москви, щоб знайти відповідних представ-
ників місцевої влади і провести зустрічі з ними. На моє велике
здивування, вони погодилися зустрітись зі мною, а шестеро навіть
дали згоду виступити на конференції у березні 1991 року. Авіаком-
панія «Дельта» дала нам знижки на квитки, а офіційним партне-
ром конференції стала Торгова палата США. Ми були на сьомому
небі від щастя!
За шість тижнів до конференції в офіс зайшов дуже понурий
асистент Шон: «Ви дивилися ранкові новини?».
Ні, я ще нічого не чула.
«Сполучені Штати бомблять Ірак. Це війна. Що буде з нашою
конференцією?».
«Ірак — не Росія, — відповіла я твердо. — З нами все буде до-
бре. Ще є час».
Проте я не чекала, що через терористичну загрозу під час ві-
йни у Перській затоці Державний департамент уведе мораторій
на необов’язкові відрядження та авіаперельоти навіть у межах
американських кордонів. Держслужбовці США не могли одер-
жати відшкодування витрат за участь у такому заході. Всі великі
конференції були скасовані, а на нашу зареєструвалося дуже мало
260
гостей. Але шістьох наших російськомовних спікерів війна в Іраку

не торкнулася. Я була непохитна і сказала персоналу: «Ми не мо-
жемо підвести учасників нашої конференції. Якщо ми її скасуємо,
наша репутація буде зруйнована». Ми прийняли рішення запро-
сити всіх нью-йоркських та вашингтонських спеціалістів — зна-
вців Росії як «спеціальних» гостей, не вимагаючи від них сплати
реєстраційного внеску за участь у заході. Ми знали, що в такому
разі вони приїдуть на автомобілі чи потягом.
Врешті-решт конференцію відвідало багато людей, її не обі-
йшли увагою ЗМІ й вона стала успіхом для SOVUS з точки зору
зв’язків із громадськістю. Однак у фінансовому плані конференція
стала катастрофою. Я хотіла взяти кредит на покриття втрат, але на
поміч прийшли мої батьки й витягли мене зі скрутного становища.
Хоча вони й сумнівалися в моєму бізнесі, проте думка про борги
наводила на них жах. Мені страшенно не хотілося приймати їхню
допомогу, але SOVUS залишився на плаву.
У 2005 році, вже після смерті мого батька, я з подивом відшу-
кала копію листа, якого він написав моїм дітям під час цієї кризи.
Батько звертався до них за фінансовою підтримкою. Лист просто
краяв мені серце: «Я не вважаю, що ситуація, в яку вона потра-
пила, це лише її провина. Вона дуже важко працювала й здобула
для себе виняткову й унікальну нішу у сфері радянсько-американ-
ського ділового партнерства. Вона добре розуміє свою справу, і в
неї більше друзів і контактів у Росії, ніж у будь-кого з цієї сфери.
І коли вона наражається на невдячність чи опиняється в ситуації,
коли її просто використовують, як це часто буває, вона завжди зна-
ходить у собі сили повернутися в стрій з великою мужністю і з тою
особливою галантністю, за яку ми всі її любимо». Якби ж я тільки
знала, щó насправді він відчував! Я завжди інтерпретувала слова
батьків як незгоду або їхнє несприйняття моєї сфери діяльності.
Насправді вони щиро хвилювалися за моє майбутнє. Можливо,
через труднощі, яких вони зазнали в роки Депресії, все своє життя
батьки боялися фінансових ускладнень. А я завжди торувала не-
відомий шлях і часто не одержувала фінансової винагороди за свої
зусилля.
261
Серед тих, хто прочитав мою колонку в газеті New York Times,
була жінка з дуже приємним голосом, Александра Чаліф. Вона за-
телефонувала й запросила мене долучитися до її нещодавно засно-
ваної організації «Альянс американських та російських жінок»
(ААРЖ) 255. У відповідь на реформи, ініційовані Михайлом Горба-
човим, «Альянс» прагнув залучити росіянок до ведення власного
бізнесу.
Я відмовилася: «Справді не можу! Я щойно розпочала влас-
ний бізнес, і в мене немає часу на волонтерську роботу».
«Чи не погодилися б ви прийняти моє запрошення на ланч
і розповісти мені про SOVUS? Можливо, ми могли б розпочати
якийсь спільний проект?» — попросила вона.
Говорити «ні» не було моєю сильною рисою, тож я прийняла
запрошення. Александра, або Саша, була психотерапевтом із Кон-
нектикуту. Її дідусь і бабуся походили з Росії, тому вона хотіла до-
слідити своє коріння й допомогти російським жінкам. Вона також
відчула моє латентне почуття провини за постійну роботу в чоло-
вічому світі і за відсутність у моєму портфоліо спецпроектів для
посилення можливостей представниць моєї статі.
Саша мала величезний талант продавати свої ідеї. Вже за кіль-
ка тижнів я не лише долучилася до AAРЖ, але й стала його віце-
президентом, за умови, що SOVUS завжди залишатиметься для
мене пріоритетом.
Саша організувала першу групу двадцяти американок зі сві-
ту бізнесу та різних професійних кіл для поїздки до Москви. Там
вони мали взяти участь у спільній з росіянками конференції, про-
вести для них тренінги з ведення бізнесу й надихнути їх прикла-
дами власного успіху. Потім, за допомогою свого американського
помічника на ім’я Паша, Саша відшукала кількох молодих жінок у
Москві, які хотіли співпрацювати з ААРЖ. Ми мали величезний
ентузіазм, та нам бракувало коштів, тож на тиждень групу амери-
канських учасниць розмістили у готелі «Перше травня,» пере-
255
Ініціатива «Альянс американських та російських жінок» (ААРЖ; англ.
The Alliance of American and Russian Women (AARW)).
262
будованому з колишнього гуртожитку. Росіянки їздили на конфе-

ренцію прямо з дому. Рівень готелю був надто низьким, він ніколи
б не потрапив до туристичного довідника видавництва Fodor’s 256.
Із центру міста до готелю треба було їхати годину, там узагалі не
було мила й туалетного паперу. На бетонній підлозі лежали про-
терті килимки, а з їдальні тхнуло вареною капустою. Невдовзі
їдальня взагалі тимчасово закрилася, так і не спробувавши задо-
вольнити смаки американських учасниць. Але, попри культурний
шок, наша смілива група рухалася далі.
Ситуація з клієнтами SOVUS була повною протилежністю.
Як правило, це були лише чоловіки з дорогого готелю «Редіссон
Слов’янська» в центрі Москви. Цей готель належав американсько-
му власнику й пропонував своїм гостям вишукані ресторани і по-
вний комфорт. Я постійно розривалася між цими двома світами.
З розмов з нашими молодими російськими координаторками я ба-
гато дізналася про щоденні турботи пересічних російських жінок.
Ми із Сашею швидко зрозуміли, що від пропонованої нами
програми семінарів було мало користі. Мене досі аж судомить, як
згадую лекцію однієї американської учасниці на тему «Дрес-код
для ділового успіху». І це в час, коли більшість росіянок жила в
переповнених комунальних квартирах і вечорами прала свою бі-
лизну руками у ваннах — навіть простирадла і рушники! На ранок
вони приходили у тих самих свіжовипраних білих блузках.
Проте учасниці «Альянсу» швидко зробили потрібні висно-
вки й призвичаїлися до непередбачуваної і хвилюючої атмосфери
Москви у передостанні роки Радянського Союзу. Тренінги почали
чимраз більше відповідати інтересам аудиторії, сприяючи встанов-
ленню дружніх відносин між американськими й російськими учас-
ницями. Наші наступні заходи проводились уже в кращих готелях
і ближче до центру. Тож, попри деякі практичні ускладнення, ми
всі були захоплені цим проектом.
Fodor’s — американське видавництво, засноване у 1949 році Юджином

256
Фодором (Eugene Fodor). Завдяки своєму захопленню туризмом та подорожами

Фодор став першим видавцем англомовних туристичних гідів.
263
Щоразу, приїжджаючи на конференцію або задля встановлен-

ня нових контактів для SOVUS, я покривала дорожні витрати за
рахунок скромного бюджету своєї компанії. Під час однієї такої
поїздки до Ленінграда Женя знайшов для мене недорогу квартиру
в передмісті — просто дешевизну, як він вихвалявся! Женя привіз
мене туди, щоб залишити валізу, й при денному освітленні вона ви-
глядала досить затишною і зручною. Але ввечері, коли я поверну-
лася до неї сама після зустрічей і переговорів, вже стемніло. Я була
вдягнена у новий жовтий костюм, а в руках несла лакований порт-
фель. Лампочку на десять ват, яка мала б освітлювати під’їзд, хтось
викрутив. Усередині було темно, хоч в око стрель. Я зробила крок,
намагаючись стати на невидимі сходи, й одразу впала у смердючу
калюжу. Ще секунда — і я зрозуміла, що плюхнулась у калюжу сечі.
Мій костюм був забруднений, мій портфель — знищений.
Я лежала нерухомо в огидній субстанції і гадала, що змусило мене
працювати в цій країні?! Чому я не знайшла для себе більш гідної
роботи, якої так прагнули для мене мої батьки?
Виправши й випрасувавши свій смердючий костюм, я зроби-
ла візит ввічливості Шерон Майлз, дружині нашого генерально-
го консула Діка Майлза 257. Ми зустрічалися в їхній резиденції в
колишньому палаці царської родини. Я завжди підтримувала кон-
такти з представниками Державного департаменту, частково через
повагу до свого батька, а також тому, що це був найлегший і найде-
шевший спосіб тримати руку на пульсі швидкоплинної політичної
ситуації в країні.
Наша з Шерон ввічлива розмова за чаєм була доволі формаль-
ною. Потім вона запропонувала відвезти мене до місця моєї на-
ступної зустрічі — я зустрічалася з Женею біля віддаленої зупин-
ки метро у передмісті Ленінграда, неподалік його помешкання.
Я не прийняла її люб’язність, проте відмовлялася, мабуть, не дуже
твердо. Шерон наполягла, і ми поїхали. Ми майже збилися зі шля-
257
Дік (Річард) Майлз (Richard Miles; нар. 1937) — американський дипло-
мат, працював послом США у Грузії (2002–2005), Болгарії (1999–2002) та
Азербайджані (1992–1993).
264
ху, шукаючи цю станцію метро на околиці міста, але дорогою все

говорили про Росію, російську літературу, російських жінок і хаос
навколо нас. Ми швидко стали подругами, і ця дружба триває досі.
Кілька років по тому, коли чоловік Шерон став заступником
посла в американському посольстві у Москві, вона наполягла, аби
під час своїх частих відряджень до Москви я жила з ними. Це було
і радісно, і приємно. Шерон однією з перших почала ефективно
підтримувати розвиток жіночого руху в Росії. Вона запрошувала
жінок-лідерок та активісток на зустрічі до свого будинку на тери-
торії посольства, адже проводити зібрання в російських квартирах
було складно: переважна більшість з них були затісними для таких
зустрічей. Шерон також зробила значний внесок в успіх «Альянсу
американських та російських жінок».
Жити на території американського посольства в статусі гос-
ті родини Майлзів було не лише зручно. Це зробило моє життя не
таким розділеним на фрагменти. Хоча посольство було й не в тому
приміщенні, де я жила дитиною, воно мало знайомий інтер’єр. Я від-
чувала, що лінії мого життя, раніше розкидані в різних напрямках,
почали сходитися в єдиний, зрозуміліший малюнок. Але попереду
ще лежав тернистий шлях — і я не навіть знала, наскільки.
Розвал імперії
Читаючи мемуари свідків подій Жовтневої революції у Санкт-
Петербурзі, я завжди вражалася буденності життя їхніх авторів,
попри те, що навколо них відбувалися сейсмічні зміни. Тоді я ще
не знала, що одного дня революція відбудеться і в Радянському
Союзі та що ці події розвиватимуться на тлі моїх буденних, баналь-
них справ.
18 серпня 1991 року ми з Сашею прибули до Москви разом із
нашою останньою групою з двадцяти двох американок, які хоті-
ли обмінятися досвідом із російськими учасницями конференції
ААРЖ. Для більшості з них це був перший візит до Радянського
Союзу. Вони нервували, і їхній страх не зменшився після «зустрі-
чі» з жахливим місцем нашого поселення. Це був гостьовий буди-
265
нок, що належав урядові Узбецької Республіки. Саша обрала цей

великий безбарвний комплекс на березі Москви-ріки (на проти-
лежному боці від Кремля) через його дешевизну. Але дуже швид-
ко ми засумнівалися в правильності цього вибору. Наші учасни-
ці були розчаровані, адже в більшості кімнат не було телефонів і
телебачення, в них також було спекотно й задушливо. У ті часи в
московських приміщеннях ще не було кондиціонерів, за винятком
дорогих готелів, які належали іноземним власникам.
У цьому готелі зупинялися переважно узбецькі родини. Вони
волочилися туди-сюди зі своїми великими смугастими торбами з
одягом та їжею, яку, судячи з запаху в коридорі, споживали у сво-
їх кімнатах. Від смороду в їдальні можна було просто впасти в де-
пресію. Дуже швидко наша група почала скаржитися, що їсти їхні
страви було неможливо. Ми з Сашею добре знали, що їжа поза
межами готелю була такої ж якості або й гіршою. Це був період
жахливої нестачі продовольства, і, якщо на полиці «викидали»
щось із харчів, люди стояли за ними в довгих чергах.
Ми з Сашею взяли собі два номери класу «люкс». Телефони й
телевізори були лише в цих номерах, бо ж ми мали бути на зв’язку з
нашими місцевими партнерами з організації конференції.
У день прибуття всі були виснажені й пішли рано спати, а
вранці нам зателефонувала наша російська координаторка, молода
дівчина Олена: «У вас увімкнений телевізор? Щось трапилося».
Вона пояснила, що треба бути насторожі — по радіо оголосили
про якусь «заяву радянського керівництва». Її мала зробити гру-
па комуністів, які відступили від курсу і склали опозицію еконо-
мічним та політичним реформам, або «перебудові», ініційованій
президентом СРСР Михайлом Горбачовим. Коли Горбачов був у
відпустці в Криму, вони оголосили надзвичайний стан. На вулиці
вийшли елітні танкові частини. Ніхто не знав, що це означає, та
Олена попередила: «Думаю, ми маємо бути обережними. Я ска-
сую всі екскурсії, заплановані на сьогодні».
Щойно ми зібрали жінок у наших номерах люкс, як вони од-
разу обліпили телевізор. Проте по телебаченню не було жодного
англомовного каналу. Показували тільки промови різних посадов-
266
ців. Я зателефонувала до свого контакту в американському посоль-

стві, який зловісно поінформував: «Усіх громадян Америки реє-
струють у готелі «Слов’янська» на випадок можливої евакуації.
Тому краще внести вашу групу до списку».
Ми з Сашею зібрали всі паспорти й, залишивши наших жінок
із запасами енергетичних батончиків і наборів із сухофруктами,
пішли крізь місто до вказаного готелю. В його вестибюлі ми одра-
зу наткнулися на чергу американців, які чекали на реєстрацію. Всі
обмінювалися останніми плітками:
«Це революція!».
«Горбачов дуже хворий!».
«До влади прийшли силовики!».
«До міста введуть війська для підтримання правопорядку!».
«Ви бачили танки? Там їх цілі шеренги!».
«Красну площу перекрито!».
Проте не було жодної підтвердженої інформації.
Із почуттям провини ми з Сашею перекусили салатиком у
готельному кафе «Моцарт» і знову побігли до нашого Богом за-
бутого дому. Дорогою домовилися не говорити жінкам про рі-
вень загрози, бо ж ми за них відповідали і не хотіли жахати їх
ще більше. Ми знали, що навіть за звичайних обставин радянська
бюрократія могла забрати в нас дуже багато часу на переоформ-
лення квитків. Тому в такій невизначеній ситуації варіант повер-
нення назад першим-ліпшим літаком не розглядався. На щастя,
до нашого від’їзду до Ленінграда залишалося всього кілька днів.
Однак як же посеред усього цього московського хаосу нам завтра
провести конференцію?
Повернувшись до готелю, ми побачили ту саму картину: наші
схвильовані жінки були прикуті до телевізора, який незрозуміло
чому показував балет «Лебедине озеро» у постановці Большого
театру. Я замовила телефонні розмови зі Сполученими Штатами,
аби заспокоїти наших розтривожених делегаток. У ті часи кожен
дзвінок за кордон треба було замовляти окремо через оператора
зв’язку. «Будь ласка, скажіть, що з вами все добре і що ви в безпе-
ці», — благали ми з Сашею наших жінок, хоча й не були певні, що
267
це було справді так. Я лише молилася, що справляюся із завданням

і добре маскую власні розхитані нерви та не виказую страху.
Того вечора, аби зібрати більше інформації про події, четверо
з нас вирішили ризикнути й піти до «Балчуг Кемпінскі» 258 — еле-
гантного німецького готелю з видом на Кремль, розташованого по
наш бік річки. Ми не хотіли ризикувати й переходити на інший
бік Москви-ріки, адже мости були легкою мішенню. Сьогодні мені
складно зрозуміти, чому ми вирішили залишили наших товари-
шок і піти, але тоді це здавалось резонним. Прибувши до «Кем-
пінскі», ми випили, поїли в гарному ресторані й поговорили з
гостями. Вони були так само розгублені, як і ми. Тим наша розві
дувальна місія й скінчилася!
При виході з готелю нас ошелешив несподіваний звук пострі-
лів. Поглянувши вгору, побачили на даху снайперів. Нажахані,
ми бігли стрімголов, аж доки не опинилися на безпечній відста-
ні. Увесь час ми молилися в надії, що ці постріли призначалися не
для нас. По поверненню до готелю дізналися, що світло вимкнене.
В темному коридорі я йшла останньою, й намацуючи шлях до своєї
кімнати, лише подумки просила, аби ніхто не вискочив мені назу-
стріч. Зіткнення в коридорі було б грандіозною музичною кодою
цього жахливого дня!
Наша конференція, призначена на наступний день, проходила
в освітній установі далеко від центру міста. Локацію ми обрали че-
рез її відповідність бюджету, але тепер велика відстань від центру
грала нам на руку. Групу ми провели до відносно безпечної станції
метро й усе думали-гадали, скільки ж учасниць конференції ми по-
бачимо в місці зустрічі. На наш подив, на неї прийшло дві третини
всіх зареєстрованих! Тож ми відключилися від політичної кризи
й продовжували наші воркшопи. Наприкінці дня одна з учасниць
258
Готель «Балчуг Кемпінскі Москва» знаходиться на вулиці Балчуг у са-
мому центрі Москви в будинку, що з 1812 року належав одному з московських
підприємців. Як готель його стали використовувати з 1957 року під назвою
«Бухарест». У 1989–1992 роках приміщення було повністю перебудоване ав-
стрійсько-швейцарським будівельним консорціумом і набуло сучасної назви.
268
відвела мене вбік і сказала: «Ми б нізащо не пропустили конфе-

ренцію — навіть попри революцію!».
До готелю також поверталися на метро, роблячи все можливе,
аби наші учасниці не побачили танки на вулицях. Потім забрали
з готелю валізи й подались на вокзал, звідки потягом «Червона
стріла» вирушили до Ленінграда. Здається, вся група полегшено
зітхнула, щойно потяг рушив, а духовий оркестр заграв типову ра-
дянську прощальну мелодію.
Гадки не маючи про те, як саме американські ЗМІ розповідали
про цю кризу, ми були дуже здивовані рівнем схвильованості наших
друзів і родичів. Лише моя мама не хвилювалася. «Ні, ми не непо-
коїлися, — сказала вона. — Ми знали, що з тобою все буде добре».
Вона ніколи не дізналася, наскільки боляче мені було це чути.
Чотири місяці по тому, а саме 26 грудня 1991 року, Радян-
ський Союз нарешті розвалився. Я зустріла цю новину в безпеці,
дивлячись телевізор в ліжку своєї нью-йоркської квартири. Зрадів-
ши новинам, я зателефонувала батькові і привітала його з тим, що
він передбачив такий розвиток подій за сорок п’ять років до цього
дня. Але батько не поділяв мого святкового настрою. «Це все від-
бувається дуже швидко, — сказав він. — Ось побачиш, згодом це
лише додасть більше проблем».
Танці на снігу
На щастя, серед клієнтів компанії SOVUS були не лише про-
давці приладів і штампів. Одним з найяскравіших був Національ-
ний інститут танцю (НІТ) 259. Його засновник, Жак д’Амбуаз 260,
був колишнім провідним танцюристом муніципального театру ба-
лету міста Нью-Йорк. Жак та його дружина — фотограф на ім’я
259
Національний інститут танцю (англ. National Dance Institute) — школа
мистецтв у Нью-Йорку, заснована в 1976 році. Її навчальна програма поєднує
музику, мистецтво, вивчення історії, культури та літератури.
260
Жак д’Амбуаз (Jacques d’Amboise; нар. 1934) — американський танцюрист і
хореограф, засновник Національного інституту танцю, де викладав понад сорок
років. Здобувач багатьох професійних нагород та премій у сфері мистецтва.
269
Керрі — попросили мене поїхати з ними до Сибіру. Жак хотів від-

шукати в цьому найхолоднішому куточку світу двох молодих бале-
рин і запросити їх до свого нового шоу. Молоді танцівниці мали
взяти участь у постановці нового балету НІТ, присвяченого дітям
із регіону з найскладнішими кліматичними умовами.
Ми обрали сибірське місто Якутськ як найхолодніше поселен-
ня у світі. Причина проста — місто було досить великим, і тут було
вдосталь дівчат, які займались балетом. Контракт також передба-
чав, що як відеооператор з нами поїде Женя.
Жак, Керрі, Женя і я вилетіли до міста вічної мерзлоти 1 трав-
ня 1993 року. Декілька панельних будинків Якутська поступово
просіли під землю — під дією тепла від квартир під будинками
поступово розтанув лід! Женя жартував, що Якутськ побудувала
група п’яних архітекторів, і, здається, він був правий. Будівлі сто-
яли нахилені в різні боки. Жак, людина надзвичайно привітної і
веселої вдачі, невдовзі почав проводити заняття з сотнею малень-
ких якуток і відбирати серед них найкращих танцівниць. Здобуті
від Жака знання вони потім передавали своїм сусідкам. Якось ми з
Женею прогулювалися містом і побачили, як чи не в кожному дво-
рі дівчата повторювали завчені балетні рухи.
Одного вечора ми сиділи у місцевому ресторані, й тут до на-
шого столика підійшов чоловік із товстим портфелем. Якутськ був
центром з видобутку золота, і цей пан хотів показати нам деякі зо-
лоті прикраси. Однак ми не збиралися розглядати їх у громадсько-
му місці й запропонували підприємцю зайти до готелю наступно-
го дня.
Перед сніданком у двері мого номеру хтось гучно постукав.
Очікуючи побачити когось із нашої групи, я, у своєму банному ха-
латі, відчинила й наскочила на цього «золотого» чоловічка. Без по-
передження й не спитавши в мене дозволу, він просто відкрив свій
портфель і повикидав із нього золоті ланцюжки, сережки, брошки
і браслети, засипавши ними майже все моє неприбране ліжко.
Налякана картиною розкиданого по всій кімнаті золота, —
вартістю десь тисяч на сто доларів, — я зателефонувала Жені й
Жаку. Вони швидко прийшли й були вражені побаченим. Здаєть-
270
ся, Жак придбав щось для Керрі, але я не могла дочекатися, доки
непроханий гість піде.
Перед поїздкою до Якутська Женя попросив мене «про всяк
випадок» придбати два косметичні набори. Мені це прохання зда-
лося дивним, але я не ставила зайвих запитань. Якось уранці, доки
ми з Жаком були на репетиції балерин-переможниць, прийшов
Женя й підштовхнув мене ліктем. «Швиденько, — сказав він, —
сходи в готель і принеси косметичні набори».
«Що трапилося?» — спитала я.
«Вони кажуть, що на наш рейс було продано більше квитків,
ніж є місць, і що ми не зможемо вилетіти з Якутська ще два тижні».
Для Жака і Керрі затримка на два тижні була б катастрофою. Я по-
бігла до готелю за цими наборами косметики. А коли дізналася, що
Женін хабар представниці авіакомпанії –туш для вій, губна пома-
да і рум’яна — таки зробив свою справу, зітхнула з полегшенням.
Ми вилетіли за розкладом.
Розвиток підприємництва у Волхові

«Можливо, Грейс, яка зараз ходить до російської школи,
зможе проникнути вглиб Росії й піти туди, куди мені не дозволили».
Лист Джорджа Кеннана його сестрі Жанетт із Москви, 1944.
Повернувшись до Нью-Йорка й усе ще перебуваючи під

впливом дещо сюрреалістичної картини дівочих танців на за-
сніжених вулицях Якутська, я одержала ще один доленосний те-
лефонний дзвінок від Саші Чаліф. Ішов 1994 рік, і доки я була
в Сибіру, вона супроводжувала групу учасниць конференції
ААРЖ до Ленінграда.
Саша захоплено повідомила: «Ми відвідали містечко Волхов,
де мер — жінка. Її звуть Нонна Михайлівна Волчкова. Я підписала
угоду про співпрацю між ААРЖ та Волховською муніципальною
владою щодо створення бізнес-інкубатора, який сприятиме розви-
тку жіночого підприємництва. Мені здалося, що ви з Ідою Шмертц
могли б це організувати».
271
Іда, яка щойно залишила високу посаду в компанії Амерікан

Експрес, мала досвід у бізнесі й володіла відповідною професійною
лексикою. Саша говорила з властивим їй ентузіазмом, що захоплю-
вав уяву, але описувала все переважно загальними фразами. Я лише
думала: «Про що вона говорить? Що таке бізнес-інкубатор?».
Невдовзі я дізналася, що бізнес-інкубатором називалась ор-
ганізація, яка надає ресурси молодим суб’єктам малого підпри-
ємництва, а саме: телефони, копіювальні машини, комп’ютери та
підтримку персоналу тощо. Тобто все те, що могло зменшити їхні
адміністративні витрати на перших стадіях ведення бізнесу. Мо-
лоді підприємства одержували вигоду завдяки підтримці громади,
спільному досвіду та, досить часто, ще й додатковому навчанню.
Мер Волхова нещодавно мала нагоду бачити діяльність такого
бізнес-інкубатора у Фінляндії й подумала, що такий досвід міг би
бути корисним її місту.
Вибір Саші був зрозумілий: я вільно володіла російською, зна-
ла російську історію, була фізично витривалою, мала добрі кому-
нікативні навички і бажання братися за нове й невідоме. Іда, з її
цінним досвідом у бізнесі, була надзвичайно працьовитою перфек-
ціоністкою. Вона вірила, що якщо чогось можна досягти з третьої
спроби, то з шостої вийде навіть краще. Це доводило мене до ска-
зу, але наші відмінності зробили нас ефективними партнерами.
Аби дослідити досвід бізнес-інкубаторів, ми власним коштом
об’їздили двадцять із них — починаючи від штату Мілуокі аж до
Польщі. У кожної з цих організацій були свої унікальні проблеми.
Нас цікавило, як довго нове підприємство має залишатися в при-
міщенні інкубатора перед виходом у вільне плавання. Скільки пер-
соналу має в ньому працювати І чи потрібні додаткові тренінги й
заняття.
Ніколи не забуду свою першу поїздку до Волхова. Місто дуже
відрізнялося від таких добре знайомих мегаполісів, як Москва та
Ленінград. У містечку проживало п’ятдесят тисяч мешканців, і
воно знаходилося за вісімдесят миль 261 на схід від Ленінграда. Ма-
261
Приблизно сто двадцять кілометрів.
272
шиною цю дистанцію можна подолати за три години, а їхати мали

вузькою розбитою дорогою. Волхов був вузлом залізничного спо-
лучення, і тут звели першу в Радянському Союзі гідроелектрос-
танцію. Після революції місто забудовували низькими симетрич-
ними житловими будинками, де жили працівники електростанції.
Тут не було церков із традиційними банями у формі цибулин та
старих будинків, які надавали багатьом російським містам осо-
бливого шарму. Волхову бракувало історії, театрів, ресторанів, а ті
два, що працювали, були прокуреними місцями зустрічі місцевих
мафіозі. Через своє стратегічне розташування Волхов до моменту
розвалу Радянського Союзу був закритим містом. Досить часто я
виявлялася тою першою іноземкою, яку за життя зустріли місцеві
мешканці. Женя сміявся, коли я розповідала йому про запропоно-
ваний мені проект: «Що примушує вас, американок, думати, що
ви можете бути корисними у такому місті, як Волхов? Ти й гадки
не маєш, з якими проблемами матимеш справу! Після двох днів у
Волхові ти благатимеш, щоб тобі дозволили поїхати назад. А про
те, щоб жінки були керівниками, навіть і не мрій! Це ніколи не
спрацює».
Проте ми були наполегливими. Коли Агентство США з між-
народного розвитку (USAID) 262 оголосило грантовий конкурс
на розвиток чотирьох бізнес-інкубаторів у Росії, ми з Ідою та Са-
шею підготували довгу пропозицію й подали її від імені ААРЖ. З
нами конкурували 132 організації, але ми перемогли в конкурсі
й одержали грант у півтора мільйона доларів на період до трьох
років. Грант пізніше був подовжений ще на рік. Своїм батькам я
262
Агентство CША з міжнародного розвитку (англ. The United States Agency
for International Development) — незалежне агентство федерального уряду
США, засноване у 1961 році. Відповідає за невійськову допомогу США іншим
країнам. Адміністратор Агентства та його заступник призначаються президен-
том за згодою Сенату і діють в координації з Державним секретарем США. Ос-
новні напрями роботи Агентства включають підтримку торгівлі, сільського
господарства, економічного зростання, охорони здоров’я, екстрену гуманітар-
ну допомогу, сприяння запобіганню конфліктам та підтримку демократії у по-
над 100 країнах світу.
273
надіслала факс із Москви: «Я така щаслива, що до моїх ніг мали б

прив’язати гирі, бо полетіла б прямісінько на Місяць».
Ми були у захваті від одержаного гранту, але в Росії це був час
хаосу. Радянський Союз розвалився лише три роки тому, й новий
російський уряд працював над виправданням високих очікувань,
водночас долаючи опір віджилих інституцій. Старий жарт про
перебудову був доречним і в цій новій ситуації: «Що таке пере-
будова? Це процес перенесення керма автомобіля з лівого боку на
правий — лише поступового».
Мер Волхова, Нонна Михайлівна Волчкова, мала фах інжене-
ра. Як жінка-політик вона була однією з небагатьох у Росії та єди-
ною, хто керував таким великим містом. Їй було десь за п’ятдесят.
Невисока на зріст і міцної статури, Нонна Михайлівна очолювала
Волхов з 1985 року. Як зазначив директор місцевого алюмінієво-
го заводу: «Якби Кремль проводив свої військові операції так, як
Нонна Михайлівна керує містом, ми перемогли б чеченських по-
встанців за кілька днів».
Коли USAID оголосив грантових переможців, я поїхала до
Волхова, щоб сповістити мера та членів її адміністрації про наш
проект. Мене повезли подивитися будинок, який влада обрала міс-
цем розташування нашого інкубатора. Це було занедбане склад-
ське приміщення на околиці міста. Тут, у порожньому холодному
будинку, я швидко розповідала маленькій групі місцевих чиновни-
ків про наш грант, про те, чого ми сподіваємося досягти та як це
сприятиме розвитку міста. Розмір гранту я не озвучила, адже не
хотіла завищувати очікування й боялася, що ми станемо мішенню
для місцевої мафії. Коли ж інавгураційний комітет пішов, я зали-
шилася зробити кілька фотографій. Фіксуючи на плівку всі «при-
нади» цієї цементної будівлі, я згадувала світлі, добре відремонто-
вані приміщення тих інкубаторів, що їх ми відвідали з Ідою. У цей
момент я раптом усвідомила весь масштаб майбутнього завдання.
За що ми беремося? Як нам перетворити це на дієвий інкубатор?
Ми з Ідою були менеджерами проекту й подорожували між
Росією та Сполученими Штатами. Проект, згідно з розрахунка-
ми USAID, мав займати 60 відсотків нашого робочого часу. Ре-
274
шту 40 відсотків я присвячувала роботі на SOVUS. Не дослухав-

шись до Женіної думки, після довгих пошуків ми взяли на роботу
жінку, Рейчел Фрімен. Вона була енергійною молодою випускни-
цею бізнес-школи Мічиганського університету. Упродовж перших
двох років Рейчел працювала місцевим виконавчим директором
проекту. Хоча у неї не було досвіду управління інкубаторами, Рей-
чел мала феноменальну енергію й дуже швидко працювала. Вона
також вдалася до одного розумного кроку, який сприяв її входжен-
ню у місцеву громаду. Взяла собі цуценя й невдовзі знайшла друзів
серед власників собак, які разом вигулювали своїх домашніх улю-
бленців. Коли Рейчел з’ясувала, що в місцевій школі не було гру-
пової спортивної секції для дівчат, то організувала команду хокею
на траві й стала її тренером. Із Америки вона привезла членкиням
команди червоні футболки з написом «Волхов» російською та
англійською мовами. Ці жваві дівчата в червоних футболках стали
неофіційним вітальним комітетом нашого інкубатора — показува-
ли приміщення, розвішували пальта, подавали напої.
Ми з Ідою їздили до Волхова п’ять-шість разів на рік, іноді ра-
зом, іноді окремо. За сімдесят п’ять доларів на місяць ми винайня-
ли однокімнатну «хрущовку» (квартиру в маленькому, наспіх збу-
дованому багатоквартирному будинку доби Хрущова). Ми багато
трудилися, підшуковуючи місцевих працівників, роблячи ремонт
приміщення майбутнього інкубатора, розробляючи освітні про-
грами, замовляючи необхідне офісне обладнання та вирішуючи
організаційні питання з московським офісом USAID.
Досить часто позитивні й негативні моменти життя у Волхо-
ві йшли пліч-о-пліч. Одного зимового дня я написала батькам:
«Два дні дуже сніжило, й тепер Волхов укритий метровим ша-
ром снігу — вірите чи ні, але це виглядає як тірольський гірський
санаторій 263. Усі тепер на вулиці — вигулюють собак, катають-
ся на санчатах або на лижах. Атмосфера досить святкова. Але в
263
Тіроль — історична область у Центральній Європі у східній частині Аль-
пійських гір, що включає федеральну землю Тіроль у складі Австрії та автономні
провінції Південний Тіроль і Тренто — в Італії.
275
квартирі депресняк — з плити витікає газ, і тепер ми не можемо

готувати їжу».
Ми зіткнулися з однією непередбаченою проблемою. Через те
що в цьому ізольованому містечку ніколи не було малих підпри-
ємств, навіть ті, хто хотів їх відкрити, просто не мали ідей і не бачи-
ли бізнес-можливостей. Рейчел запропонувала оголосити конкурс
на нові ідеї. Будь-хто міг запропонувати ідею нового підприємства,
а інформацію про одержані пропозиції ми вносили до альбому,
щоб заохочувати нових заявників. Серед підприємств, започат-
кованих у Волховському інкубаторі, були і пекарня, і майстерня
з ремонту холодильників (так, люди привозили свої маленькі хо-
лодильники до інкубатора!). Відтак, аби заохотити співпрацю між
інкубатором і містом, ми провели конкурс на наш логотип. Пере-
могу в ньому здобув дванадцятирічний хлопчик. Коли на презен-
тації логотипу він, гордий зі своєї перемоги, одержував музичний
плеєр фірми Sony, у мене в очах стояли сльози. Якимсь дивом ми
досягали успіху.
Життя у Волхові було дуже примітивним. Тут не було громад-
ських пралень, і в нашій квартирі пральної машини також не було.
Газети з’являлися нерегулярно, тож інколи ми навіть не знали, що
відбувається у світі. Зображення на нашому телевізорі було таким
поганим, що він більше нагадував радіо зі статичною картинкою.
Одного дня я краєм вуха слухала репортаж про загибель принцеси
й лише через годину зрозуміла, що йшлося про принцесу Діану 264.
Мені просто хотілося вдарити по цьому телевізору від фрустрації!
Це був час непередбачуваних і серйозних перебоїв з постачан-
ням харчів, і тому ніхто ніколи не міг знати, що знайдеш у продук-
товому магазині. Майже все продавалося з обмеженням і за купо-
нами, але навіть за купони інколи нічого було купити — полиці
магазинів були порожні. У вересні 1998 року я написала дітям:
«Щойно приїхала до Волхова — холоднеча, опалення немає, йде
дощ, але все це, звичайно, компенсує тепла зустріч. Імпорт майже
264
Принцеса Діана (1961–1997) — загинула в автокатастрофі у Парижі
31 серпня 1997 року.
276
припинився через фінансову кризу — із магазинів зникли цілі ка-

тегорії продуктів. Багато полиць абсолютно порожні. Мої колеги
щойно купили мені останню пляшку мінеральної води. Кілька
днів ці незручності можна стерпіти, а от місцеве населення з цим
живе постійно».
Ту пляшечку води я носила за собою чотири дні, додаючи до
неї чай. Звичайно, навесні і влітку ситуація була зовсім протилеж-
ною: наші вдячні фермери приносили такі великі сумки овочів і
фруктів, що ми ледь встигали їх з’їдати.
Для допомоги фермерам ми розпочали інноваційну програму
лізингу, що, як правило, не входила до спектру послуг бізнес-ін-
кубаторів. У ті часи більшість фермерів не мала змоги привозити
свою продукцію до великих міст. Дружини фермерів стояли на
автошляхах до Волхова, кожна зі своїми іржавими вагами й про-
тертими відрами, і продавали картоплю, цибулю, яблука та інший
урожай. Ось так, по яблучку, вони розпродували цей свій крам.
Наша програма дозволила місцевому фермеру придбати вантажів-
ку на виплат і повернути її вартість упродовж двох років завдяки
прибутку від продажу сільськогосподарської продукції на ринку в
Санкт-Петербурзі.
Лізинговий бізнес згодом перетворився на дуже успішну ко-
мерційну компанію, яка діє й досі. Женя з часом став великим ен-
тузіастом інкубатора, й це було однією з моїх найбільших перемог.
Коли він нарешті приїхав, щоб зняти репортаж для телевізійної
програми, то був просто-таки вражений нашим прогресом.
Якось USAID прислав до нас з інспекцією одного «дуже важ-
ливого чоловіка». Він прибув із Санкт-Петербурга на лімузині з
кондиціонером. Чоловік говорив російською, але був агресивним,
грубим і словесно атакував кожного, з ким розмовляв, навіть мене,
аж доки хтось зауважив, що я донька колишнього посла Кеннана.
З цієї секунди він повністю змінився на обличчі й почав співати
дифірамби моєму батькові, помічником якого він був, здається,
у Берліні. Підсумовуючи, він заявив: «Ваш батько — мій Бог!».
На що я жартома відповіла: «Що ж, я лише донька Бога». Ото і
все визнання результатів моєї праці!
277
Ми з Ідою завжди інформували представників обласної вла-

ди Санкт-Петербурга щодо розвитку інкубатора. Перші два роки
вони ввічливо з нами спілкувалися, але ми бачили їхній скепсис.
Сумніви були не лише у Жені. Офіс USAID у Москві дав нам спо-
кій переважно тому, що Волхов був від них далеко, і ніхто не хотів
туди їхати. Ми змогли прожити перші складні роки з мінімальним
наглядом, що було справжнім даром небес. Але наприкінці третьо-
го і четвертого року поважні чиновники USAID почали приїзди-
ти, щоб побачити цей незвичний інкубатор, який відрізнявся сво-
єю лізинговою програмою, залученістю у життя місцевої громади
ті вітальним комітетом у червоних футболках. Наш трикотажний
цех завжди міг швидко організувати показ останніх моделей, а пе-
карня — пригостити свіжоспеченим хлібом.
Чотири роки впровадження проекту зі створення бізнес-інку-
батора були складними та сповненими розчарувань. Це був період
постійного навчання і безкінечних подорожей. Він дав мені зроби-
ти те, про що завжди мріяв, але так і не здійснив мій батько, — по-
жити в Росії поруч із росіянами. Батькова робота була обмежена
переважно кордонами посольства й дипломатичними рамками.
Я ж проводила свої дні у глушині в Ленінградській області. Піз-
ніше батько визнав, що дуже заздрив мені, тому в певному сенсі я
відчула себе реабілітованою.
278
Розділ 9
Україна
Р осійський економічний колапс 1998 року завдав

SOVUS значної шкоди. Американські компанії більше не хоті-
ли працювати в Росії. Водночас наш грантовий проект із розви-
тку бізнес-інкубатора у Волхові добіг кінця. Телефон мовчав, а на
моїй кредитній картці накопичився суттєвий борг. Я переглянула
власну картотеку Ролодекс і написала листи всім своїм контактам,
дотичним до роботи з Росією, повідомивши про свою готовність
надавати консультації. Проте відповідей майже не було.
У період цього затишшя перша леді Гілларі Клінтон запроси-
ла мене до Білого Дому на святкування Міжнародного жіночого
дня. У черзі перед президентською резиденцією, чекаючи на про-
ходження безпекового контролю, я зустріла Шилу Скотт — пред-
ставницю Вінрок Інтернешнл 265. Заснований фундацією Рокфел-
лера, Вінрок упроваджував проекти в Росії та Україні. Щаслива й
горда за успіхи нашого інкубатора, я почала жваво розповідати їй
про свої пригоди та досягнення у Волхові.
На моє величезне здивування, кілька місяців по тому мені зате-
лефонував представник Вінроку й запропонував посаду директора
в новому трирічному проекті з посилення економічної спромож-
265
Вінрок Інтернешнл (англ. Winrock International) — неприбуткова амери-
канська організація, що працює в сорока країнах світу та реалізує проекти з по-
силення економічних можливостей малозабезпечених верств населення. Річний
бюджет організації — 100 млн доларів. Започаткована фондом американсько-
го філантропа Вінтропа Рокфеллера у 1953 році, на даний момент переважно
фінансується Агентством США з міжнародного розвитку.
279
ності жінок в Україні. З фінансової точки зору я не могла собі до-

зволити відмовитися від цієї пропозиції, проте все ж її відхилила.
Україна була для мене абсолютно невідомим світом. Зі свого єди-
ного візиту в цю країну я лише пам’ятала восьмигодинну подорож
до Одеси в автобусі без води. Наприкінці поїздки я лише зітхнула
з полегшенням, дякуючи Господу за те, що мені більше ніколи не
випаде повторити це знову. Україна тепер була незалежною дер-
жавою, але трирічне життя у цій невідомій країні здавалося мені
цілою вічністю.
Представник організації написав мені знову, запитуючи,
що він міг би мені запропонувати, аби переконати прийняти цю
пропозицію. У відповідь я надіслала короткий список, зазначив-
ши про своє бажання мати водія з машиною та мобільний теле-
фон. На моє здивування, Вінрок миттєво пристав на це прохання.
Я дала згоду. Коли подруга Мередіт вітала мене із цим серйозним
рішенням, я відповіла: «Так, я шукачка пригод». Але ця бравада
була лише блефом. Насправді я боялася й відчувала, що роблю це з
примусу. Проте вибору вже не було. Я залишала своїх стареньких
батьків, дорослих дітей та друзів. Але заради чого?
Приземлившись у київському аеропорту Бориспіль у люто-
му 1999 року, я ще більше усвідомила, що певним чином ця робо-
та нагадуватиме заслання до Сибіру. Все навколо мене було білого
кольору. Здавалося, між землею й небом взагалі не було роздільної
лінії. Я наче опинилась у білій ваті посеред абсолютно невідомої
місцевості. Навіть за радянських часів Україна завжди зберігала
свою власну специфіку і характер.
Знана як «житниця Європи», Україна була переважно сіль-
ськогосподарською, а не промисловою, тож їжа відігравала іншу
роль, ніж в Росії. Згодом я полюбила український борщ, вареники
та різні тортики, хоча так і не змогла їсти сало, або свинячий жир,
який вважався місцевим делікатесом.
У центрі української столиці ніколи не дозволяли будувати
жахливі радянські багатоповерхівки, тому Київ залишився гарним
європейським містом. В історичній частині не було споруд, вищих
за Софійський собор. Проживши місяць у депресивній темній
280
квартирі, я згодом знайшла собі інше помешкання — світле, піс-

ля свіжого ремонту, з гарними італійськими меблями, балконом
та видом на дахи старого Києва. Квартира розташовувалась у бу-
динку 1911 року, і до мене її знімав багатий бізнесмен. За радян-
ських часів це була комуналка, тож інколи я уявляла, як колись у
моїй спальні могла проживати родина з чотирьох осіб. Після того,
як Україна стала незалежною державою, квартира якимось чином
опинилась у руках державного службовця, а його донька зробила в
ній ремонт і почала здавати в оренду. В Україні історія тісно пере-
пліталася із сьогоденням і була завжди поруч.
Наш офіс містився у двох різних квартирах за квартал одна від
одної. Це було незручно. У холодні київські зими я мала натяга-
ти на себе пальто, шапку, шарф, чоботи, рукавиці й продиратися
крізь сніг до сусіднього офісу, щоб зустрітися з іншою половиною
жіночого колективу, більшість якого залишилася від попереднього
проекту Вінроку. Наша робота була складною з кількох причин.
Я мала наповнити конкретним змістом Програму посилення
економічної спроможності жінок та управляти її шістьма ключо-
вими проектами. До неї входили короткострокові (триденні) тре-
нінги, грантовий напрям, адвокаційні семінари, проект мікрокре-
дитування, навчальні поїздки до Польщі та контроль за шістьма
центрами підтримки жіночого підприємництва у різних областях
України.
Всі ці проекти звітували переді мною. Наша програма допо-
магала жінкам у віддалених регіонах, а не в Києві, тому робота ви-
магала постійних подорожей нічними потягами. Денних потягів
майже не було. Ось так у листі до батька я описала свою першу по-
дорож до кримського Сімферополя:
«Щойно повернулась із Сімферополя, де мала проконтролювати та

взяти участь у дводенному тренінгу з ведення бізнесу для кримськота-
тарських жінок за підтримки Данської Ради та Управління Верхо-
вного комісара ООН у справах біженців. Ми втрьох — дві українські
тренерки та я — виїхали з Києва рано-вранці й прибули до Сімферо-
поля наступного дня о першій годині дня. Б’юся об заклад — потяг не
281
змінився з тих часів, коли ти їздив до Криму. На підлозі — потертий

килимок зі східним малюнком, на полицях — ковдри часів Кримської
війни та маленькі матраци, які постійно з’їжджали вниз. Запах до-
сить неприємний. Вікна не відчиняються. Задуха. Вбиральні — кра-
ще я промовчу. Як і решта пасажирів, ми прихопили власну їжу й
зорганізували на столі пікнік із морської капусти, смаженого окуня,
чорного хліба та шоколаду».
Я займалася всіма проектами фонду Вінрок, але моя робота

приносила найбільше користі центрам підтримки жіночого під-
приємництва. Визначивши міста, в яких наша діяльність могла
стати найбільш успішною, для кожного з центрів я знайшла дирек-
тора, орендувала офісні приміщення, наглядала за поточною діяль-
ністю та провадила фінансування активності. Чотири рази на рік
кожен із центрів проводив інтенсивні тримісячні курси «Як поча-
ти власну справу». На курси записували лише двадцять п’ять слу-
хачок. Навчання було безкоштовним, але учасниць зараховували
на основі конкурсу. На одне місце у нас було до восьми апліканток.
Аби переконатись у чесній конкуренції та зарахуванні найдо-
стойніших кандидаток, якось я запитала директорку нашого Хар-
ківського центру, за яким принципом відбирають жінок для участі
в семінарах.
«О, — відповіла вона гордо, — я дивлюся їм у вічі».
У своєму звіті перед USAID я вирішила не згадувати про це,
але пізніше була просто вражена тим, що президент Буш викорис-
тав той самий принцип під час зустрічі з президентом Путіним 266.
Згодом ми відкрили центри в Чернігові, Харкові, Донецьку,
Миколаєві, Сімферополі та Івано-Франківську. Всі ці міста я тепер
добре знаю.
Після перших трьох місяців проекту мене запросили виступи-
ти (російською, звичайно) перед випускницями тренінгової про-
266
Перша зустріч між президентом США Джорджем Бушем та президентом
РФ Володимиром Путіним відбулась у Любляні 16 червня 2001 року. На підсум-
ковій конференції, коли Джорджа Буша запитали, чи варто довіряти Путіну, той
відповів: «Я глянув йому у вічі — й побачив, що це людина пряма та гідна довіри».
282
грами Харківського центру. Я добре попрацювала над текстом ви-

ступу й розповіла історію започаткування свого консалтингового
агентства SOVUS, зауваживши про всі щасливі та складні момен-
ти, пов’язані з веденням власної справи. Я підкреслила, що дуже
часто жінки здатні впоратися з виконанням різноманітних завдань
краще за чоловіків.
Моя промова була такою успішною, що невдовзі пішли чутки:
якщо на церемонії вручення дипломів виступає Грейс, наші випус-
книці матимуть більше шансів на успіх. Наші центри проводили
двадцять чотири церемонії вручення дипломів на рік, тож висту-
пити скрізь мені було не під силу. USAID та Вінрок не вважали, що
мої промови на цих церемоніях були важливими, проте я нама-
галася виступати перед випускницями так часто, як це було мож-
ливо. Після розпаду Радянського Союзу пройшло лише дев’ять
років, і карикатури із зображенням підступних капіталістів (зазви-
чай товстих чоловіків із сигарами в роті) ще жили у підсвідомості
наших учасниць. Якщо ці жінки й справді збиралися започаткову-
вати малі підприємства, їхня психологічна підтримка була такою
ж важливою, як і тренінги з ведення бізнесу. На моє переконання,
учасниці наших програм мусили зрозуміти, що підприємництво
має викликати повагу та сприяти соціальному благу.
Хоча потяги залишилися старими, моя робота в Україні при-
пала на час інтенсивних змін і модернізації. Пам’ятаю радість, з
якою ми зустріли появу першого київського супермаркету. Тепер я
вже не мусила обходити чотири різні крамниці, аби придбати про-
дукти для вечері. Всі були у захваті, коли відкрився перший ресто-
ран східної кухні, коли перша жінка в нашому колективі одержала
водійське посвідчення та коли в продажу з’явилися французькі
сири й арахісове масло. Все місто перебувало в процесі перетво-
рень. Це був час надії.
Однак були й проблеми, і найбільша з них — мова. Хоча біль-
шість людей на вулицях розмовляла російською, Державний де-
партамент та USAID визнавали офіційною мовою українську. Ба-
гато представників української діаспори, які поверталися до своєї
батьківщини зі Сполучених Штатів чи Канади, говорили лише
283
українською. Ці дві мови мають багато спільних слів, проте їхні
граматика, деякі літери алфавіту та більшість словникового запасу
відрізняються.
Я почала вчити українську й вивчила достатньо слів для розу-
міння простих тем — вітальних фраз, напрямків руху, деяких назв
продуктів і страв. Проте моя вчителька виявилася ультранаціона-
лісткою і любила лише Тараса Шевченка та Івана Франка. Коли
вона применшила значення моїх улюблених Чехова, Толстого та
Достоєвського, я здалася й перестала говорити українською, по-
боюючись, що в результаті почну однаково погано говорити обо-
ма мовами. Замість цього я продовжувала говорити російською і
вчити російську класику з учителем російської мови.
Мовну проблему так і не вдалося подолати. Щодня треба було
приймати рішення й обирати, якою мовою проводити зустріч,
конференцію чи інтерв’ю. Мене часто запрошували на українське
телебачення, де я виступала російською, але на радіо російська
була заборонена, і я мала говорити англійською під переклад укра-
їнською. Більшість киян говорили двома мовами, і я часто чула, як
хтось починав речення російською, потім переходив на українську,
і врешті завершував російською.
Ще більшою проблемою були гроші. Коли я приїхала до Украї-
ни, фінансові транзакції проводилися переважно готівкою. Сплата
оренди за офіс, виплата зарплат, витрати на бізнес-центри — усе
лише готівкою! Я усвідомила весь жах цієї ситуації, коли разом
із нашим бухгалтером пішла до банку. Ми мали забрати наш мі-
сячний бюджет, який перераховувався на моє ім’я. Порахувавши
одержану суму банкнота за банкнотою, ми з нею вийшли із банку,
ніби нічого не сталося. У моїй сумочці лежала готівка на суму со-
рок тисяч доларів, більша частина з якої — в українських гривнях.
Я ночей не спала перед кожним візитом до банку, все уявляючи,
як на нас нападають бандити-мафіозі. В офісі ми клали готівку до
сейфу, проте зламати його міг будь-який професійний злодій. На-
ступного дня приїздили директори наших регіональних центрів і
забирали зарплату для своїх колег. Дивно, але у нас ніколи нічого
не вкрали.
284
Жити далеко від рідних мені було важко. З дітьми та батьком

ми листувалися за допомогою факсу. Вінрок дозволяв мені їздити
до Сполучених Штатів двічі на рік. Україна вважалася «країною,
складною для життя», тому політика відпусток була ліберальною
й передбачала шість тижнів канікул. Користуючись перевага-
ми такої системи, я купувала квитки і власним коштом їздила до
США три-чотири рази на рік. Я завжди відвідувала Прінстон, де
батьки слухали мої історії із захватом і подивом.
Тато з мамою були вражені тим, що у свої шістдесят сім років
я, нарешті, одержала роботу з регулярною зарплатою. Вони так і
не змогли зрозуміти, що ведення власного бізнесу дало мені нео-
ціненні навички й підготувало до керівництва колективом із два-
дцяти п’яти осіб.
Моя відсутність не обтяжувала батьків, як це досить часто бу-
вало в інших родинах, адже я продовжувала батькову справу й пра-
цювала на свою країну.
Я пізнавала Україну багатьма способами. Одна з найбільш вра-
жаючих поїздок була до Чорнобиля. В Україні я зрозуміла, що в час
розпаду Радянського Союзу Чорнобильська катастрофа сприяла
піднесенню українського руху за незалежність. Аварія на ядерно-
му реакторі 1986 року та радіоактивна хмара, спричинена нею, за-
вдали країні великої травми. Особливо прикрим був той факт, що
шість днів після інциденту діти були змушені жити в забрудненій
атмосфері й брати участь у першотравневому параді. Внаслідок
цього значно зросла захворюваність на рак щитоподібної залози.
Я багато чула про аварію й вирішила побачити все на власні
очі, навіть попри те, що реактор продовжував роботу. Женя й двоє
американських друзів, Джоанн і Роджер Пуг, вирішили приєдна-
тися до мене. Ми мали одержати спеціальний дозвіл від урядових
інстанцій, мати дозиметр і їхати в супроводі приватного гіда. По-
лишивши зону відчуження, ми ще раз перевірили рівень радіації.
На щастя, радіаційне забруднення нас не зачепило. Розповідаючи
про власний досвід у статті в газеті Kyiv Post, я писала:
285
«Найбільше у Чорнобилі мене вразила відсутність звуку. Ніколи в

житті я не бувала в тихішому місці, безгоміння якого було б таким
пронизливим! Ані звуку птахів, ані транспорту, ані індустріального
гулу, ані розмов, до яких ми звикли. Друге враження — це невловимість
радіації. Ви не можете відчути її на запах, на смак або торкнутися
її рукою. Але вона скрізь. Вона також поширюється нерівномірно.
Ви можете стояти в самому центрі зони відчуження, а радіації там
не буде. Проте відійдіть на кілька метрів убік від дороги, і рівень раді-
ації може бути вищий у тисячу разів!».
Візити моїх трьох дітей, які приїхали одне за одним,

пом’якшили стрес від перших років в Україні. Ейдер приїхала
першою, і з нею ми поїхали до Криму на довгий вікенд, відвіду
ючи історичні пам’ятки та граючи в карти, в яких Ейдер мене пе-
регравала.
Пізніше, у січні 2001 року, приїхав Кевін, аби побачити
святковий, прикрашений новорічними гірляндами Київ. Коли
я працювала у Волхові, Кевін продовжував відкривати для себе
новий досвід та нові можливості. Усе життя він займався спор-
том і майже рік присвятив формуванню консорціуму інвесторів
задля придбання бейсбольної команди Піттсбурзькі пірати.
У день Святого Валентина 1996 року він зателефонував до моєї
нью-йоркської квартири і сповістив, що за всі роки історії бей-
сболу став наймолодшим власником та управляючим бейсболь-
ної команди! Йому було лише тридцять три роки! Я аж пашіла
гордістю за нього! Вся родина дивувалася й була в захваті від цієї
новини, а найбільше ним пишався мій батько. Коли мене не було
в Нью-Йорку, результати ігор Піттсбурзьких піратів мені над-
силали колеги з SOVUS. Упродовж наступних одинадцяти років
усі члени родини Кеннанів носили спортивний одяг з емблемою
команди й частенько їздили до Піттсбурга. Проте був один мо-
мент, який затьмарив роки Кевінового управління командою.
Коли наприкінці першого року роботи в Україні я приїхала до-
дому на Різдво, Кевін розкрив мені свою таємницю й зізнався,
що він гей. Син попередив, що це мало залишитися між нами —
гомосексуалізм був анафемою у світі спорту. Я навіть вигадувала
286
уявних дівчат та інші неможливі сценарії, страждаючи від того

емоційного тягаря, який ця таємниця накладала на моє та Кеві-
нове життя.
Останнім у вересні приїхав Чарльз. На відміну від інших, він
проводив більшість часу, бігаючи за українськими дівчатами. Інко-
ли навіть просив поперекладати для нього, чим лише вганяв мене
у сором.
Одного вечора, коли у мене гостював Чарльз, до мого кабінету
зайшла колега — Елла. «Грейс, я маю щось вам сказати. Я слухала
радіо, літак врізався в один із будинків у Нью-Йорку».
Ми з Чарльзом побігли додому, аби дізнатися більше новин з
телевізора. У мене саме гостювали сестра мого колишнього чолові-
ка Джин Макклатчі та її подруга Ніколь. Того дня я організовувала
святкову вечерю на їхню честь для восьми осіб. Ми вчотирьох із
жахом дивилися моторошні моменти зіткнення захоплених теро-
ристами літаків із нью-йоркськими вежами-близнюками. Цей епі-
зод багато разів повторювався на екрані.
«Думаєш, хтось прийде на вечерю?» — спитала Ніколь.
Ми не знали. Але запрошені не лише прийшли, але й привели
двох своїх американських друзів без запрошення. «Ми не могли
залишатися самі», — пояснили вони. Той вечір був і справді сюр-
реалістичним, проте всю гіркоту й повноту трагедії ми усвідомили
пізніше, коли впродовж наступних днів почали з’являтися її деталі.
Ми дізналися про задушливий дим і побачили фотографії заблоко-
ваних вогнем на різних поверхах людей, які вистрибували з вікон.
З різних куточків України почали надходити квіти й листи
співчуття, які просто затопили наш офіс. Посол США в Україні,
Карлос Паскуаль 267, організував емоційну поминальну службу в
церкві. Співаючи пісню «Америка прекрасна» 268, я, нарешті, змо-
267
Карлос Паскуаль (Carlos Pascual, нар. 1959) — американський дипло-
мат кубинського походження. Працював послом у Мексиці (2009–2011) та в
Україні (2000–2003).
268
«Америка прекрасна» (англ. «America the Beautiful») — американська
патріотична пісня, музику до якої написав композитор-аматор Семюел Ворд,
287
гла заплакати. Ніколи в житті я не почувалася більшою американ-

кою, ніж тоді.
Упродовж перших п’яти днів після трагедії всі опинились у
складній ситуації. Авіарейси з Європи до Америки заборонили.
Чарльз винайняв квартиру й залишився ще на шість тижнів, ви-
рішивши, що в Україні йому подобається. Я більше бачила його в
Києві, ніж в Америці.
З плином часу випускниці наших бізнес-центрів починали від-
кривати щодалі більше малих підприємств. Кав’ярні, салони краси,
бухгалтерські фірми, крамниці здорового харчування, бюро пере-
кладів, меблеві салони та багато чого іншого. Я відвідала досить
багато таких нових бізнесів, і мені подобався цей аспект моєї ро-
боти. Одним із моїх улюблених нових підприємств була кав’ярня в
Харкові — місті з сімнадцятьма вищими навчальними закладами.
Жінка на ім’я Валентина, яка записалася на наш тренінг, розповіла,
що через ці «дурні курси» чоловік перестав із нею розмовляти! За-
мість того, щоб дбати про нього, вона пішла вчитися! Завершивши
навчання і скориставшись можливістю мікрокредитування нашої
програми, Валентина відкрила дуже просту кав’ярню «У Валі».
Вона пропонувала домашні страви неподалік університету й одра-
зу стала успішною. Пізніше чоловік звернувся до неї: «Нам треба
поговорити. Не годиться тобі, жінці, замовляти продукти й купу-
вати обладнання — чому б мені цим не зайнятися?». Він став її
бізнес-партнером, а їхня донька почала працювати офіціанткою.
Звичайно, легко було не завжди. Інша успішна жінка-підпри-
ємець розповіла, як розпочала власний бізнес завдяки новим зна-
нням і невдовзі розлучилася з чоловіком: «Він мене бив. Тепер
я можу дозволити собі піти від нього». Я уявила собі заголовки
газет: «Проект USAID збільшив кількість розлучень в Україні».
На щастя, цього не сталося.
Я прожила в Україні чотири з половиною роки, знайшла там
багато друзів серед українців та іноземців. Я завжди мріяла, що
а слова — маловідома поетеса Кетрін Лі Бейтс. Пісня набула популярності

в 1930-ті роки і зараз є однією найпопулярніших патріотичних пісень у США.
288
житиму в Лондоні, Парижі та Римі, де насолоджуватимуся життям

експатріантки, описаним у стількох книгах! Але святом, яке за-
вжди було зі мною 269, став для мене саме Київ.
Криза заручників: облога Норд-Осту

Був жовтень 2002 року. Коли зателефонувала моя колега Ольга,
я була в Києві й збирала валізу перед триденною поїздкою до Мо-
скви. Її голос був сповнений тривоги: «Ви впевнені, що хочете їха-
ти? — запитала вона російською. — Вас не хвилюють заручники?».
Я з гордістю відповіла, що не знаю значення слова «заручни-
ки», і, беручи до уваги схильність Ольги все драматизувати, майже
не звернула уваги на її слова.
Моє рішення злітати до Москви на довгі вихідні було дещо ім-
пульсивним. Посол Вершбоу 270 та його дружина запросили мене на
спеціальний концерт за участю молодих оперних співаків Большого
театру, який організовувався у їхній резиденції, Спасо Хаусі. Я дуже
хотіла ще раз побувати у жовтому палаці, який став нашим домом
у 1952 році, коли мій батько був послом у Радянському Союзі.
Моя молода сусідка по кріслу в літаку одразу запитала: «Ви не
боїтеся?».
«Ні! А що, я маю хвилюватися?» — відповіла я.
Лише пізніше я дізналася, що глядачів мюзиклу «Норд-Ост»
у Будинку культури відкритого акціонерного товариства «Мос-
ковський підшипник», більше знаного як Театр на Дубровці, за-
269
Авторка натякає на книгу спогадів американського письменника Ернеста
Гемінґвея «Свято, яке завжди з тобою» (англ. «A Moveable Feast»), в якій пись-
менник описав своє життя в Парижі.
270
Посол Александр Вершбоу (Alexander Vershbow, нар. 1952) — американ-
ський дипломат, колишній заступник Генерального секретаря НАТО (2012–
2016) та посол у Росії (2001–2005). У 2016 році Президент України Петро
Порошенко нагородив посла Вершбоу орденом князя Ярослава Мудрого V сту-
пеня за «значний особистий внесок у розвиток відносин України з Північноат-
лантичним альянсом, реформування сектору національної безпеки і оборони,
відстоювання державного суверенітету та територіальної цілісності України».
289
хопили озброєні чеченські терористи 271. Тепер я зрозуміла, що

означало слово «заручники». Мою супутницю хвилювало, що
чекатиме на нас в аеропорту Шереметьєво. Від трагедії одинадця-
того вересня минув лише рік, тож я й собі занервувала, припус-
тивши, що музичний вечір, на який я так чекала, буде скасовано,
і я сидітиму сама в московському готелі. Після приземлення я за-
телефонувала до посольства й дізналася, що посол і пані Вершбоу
вирішили залишити все в силі. Я не була впевнена в правильності
цього рішення.
Поселившись у готелі, я одразу ввімкнула телевізор і прилипла
до екрана. Вся моя увага була прикута лише до людської драми, що
розгорталася зовсім близько. Показували вхід до театру, озброє-
них бойовиків у масках, подекуди дула автоматів Калашникова, що
стирчали з-за дверей. Мені було важко відірватися від цієї трагедії
й піти слухати оперних співаків. Прибувши до Спасо Хаусу, я зди-
вувалася, коли побачила його в яскравому освітленні електричних
лампочок. Cтара резиденція освітлювала й тиху житлову вуличку,
і маленький парк, на території якого вона стояла, чим лише при-
вертала увагу до себе як імовірного об’єкта терористичної загрози.
Не помітити її було просто неможливо.
Зайшовши до білої зали, де проходило прийняття, я згадала
минуле. Перед очима стояли трирічний Крістофер, який колись
грався тут із машинками, моя мама, яка танцювала на вечірці, ор-
ганізованій на мою честь. Пригадалося, як у гербі США, що висів
у вітальні на другому поверсі, знайшли «жучок». Посол Вершбоу
та його дружина тепло привітали мене як колишню мешканку цієї
резиденції.
Гості зібрались у новій концертній залі, облаштованій у за-
дній частині Спасо Хаусу, й сіли на маленькі позолочені стільчики.
271
Щоб примусити російський уряд вивести війська з території Чеч-
ні, 23 жовтня 2002 року 42 чеченських бойовики захопили 916 осіб — глядачів
та акторів мюзиклу «Норд-Ост». Для нейтралізації терористів 26 жовтня в зал
пустили невідомий газ. Згідно з офіційними даними, в результаті операції заги-
нуло 130 заручників, але громадська організація «Норд-Ост» стверджує, що
кількість загиблих становить 174 особи.
290
Після цього посол упевнено привітав аудиторію, зазначивши, що

ми не можемо дозволити терористам контролювати наші життя,
і згадавши про особливу роль мистецтва й культури під час криз
на кшталт теперішньої. Після промови почався неперевершений
концерт шести молодих оперних співаків, які увійшли до трупи
Большого театру впродовж останніх двох-п’яти років. На відміну
від київських оперних дів, які страждали від надмірної ваги, ці спі-
ваки були вродливими й мали винятково чисті голоси. Найбільше
мені запам’яталася Лоліта Семеніна. Від її голосу, особливо під
час виконання арії Тетяни з опери «Євгеній Онєгін», у мене аж
мурахи бігали по спині. Я не здивувалася, коли пізніше дізнала-
ся, що під час відкриття нового оперного сезону Большого театру
в 2011 році вона стала однією з головних співачок гала-концерту.
Після завершення вокального виступу у великій залі для урочис-
тих подій розпочалося прийняття на честь молодих співаків. Те,
що спочатку було для мене проявом легковажності, раптом здало-
ся життєствердженням у складні часи.
Наступного дня криза із заручниками тривала, тому я виріши-
ла пройтися до Пушкінського музею 272. Красна площа була пере-
крита. У центрі міста скрізь виблискували військові та міліцейські
машини, повз проїжджали дивні авто із синіми мигалками без
ідентифікаційних знаків. У повній самотності я подивилася знайо-
мих імпресіоністів, але довго не затрималася, відчуваючи потребу
повернутися до готелю й дізнатися телевізійні новини. Я продо-
вжувала переживати за тих сімсот людей 273, які перебували у Пала-
ці культури без їжі та майже без води. Перемикаючи канали, я по-
мітила, що чи не вперше російське телебачення повідомляло про
інцидент без купюр. Дощова, сіра погода за вікном мого готель-
ного номера та сіра картинка по телебаченню неначе об’єднали і
272
Пушкінський музей (повна назва Державний музей образотворчих мис-
тецтв імені О. С. Пушкіна) — найбільший музей майстрів закордонного мис-
тецтва у Москві, відкритий у 1912 році завдяки ініціативі професора Московсь-
кого університету Івана Цвєтаєва, який був його першим директором.
273
Насправді в Палаці культури «Московського підшипника» бойовиками
було захоплено понад дев’ятсот заручників.
291
заручників, і глядачів. Я також почувалася особливо далекою від

родини.
Того вечора мій друг Рей Стульц — музичний критик англо-
мовної газети Moscow Times — запросив мене на мюзикл «Сорок
друга вулиця» 274. Ця вистава нової американської хвилі була не-
щодавно імпортована на московську театральну сцену. Інші теа-
три скасували свої спектаклі того вечора, але, як і посол Вершбоу,
російський продюсер «Вулиці» — талановитий і колоритний
сценограф Борис Краснов 275 — оголосив, що «шоу має продо-
вжуватися». Однак Краснов посилив заходи безпеки. Прибувши
до Московського палацу молоді, ми побачили, як щойно найняті
на роботу представники служби безпеки пропускали глядачів че-
рез металошукачі та перевіряли їхні сумки. Це затримало початок
спектаклю на годину, але, попри незручності, глядачі були впевнені
у своїй безпеці.
Молоді американські й канадійські виконавці танцювали і спі-
вали з надзвичайною грацією та енергією. З перших нот запальної
увертюри у глядачів засяяли очі, й вони почали підтанцьовувати в
такт мелодії. Цей мюзикл, який здався мені таким веселим і жит-
тєрадісним, коли я дивилася його в Нью-Йорку, набув особливого
блиску в напруженій атмосфері Москви.
274
Мюзикл «Сорок друга вулиця» (42nd Street) був поставлений на Бро-
двеї у 1981 році. Він присвячений темі закулісного життя театру. 12 жовт-
ня 2002 року мюзикл відкрився в Московському палаці молоді. Постановка
була цікава тим, що до Москви приїхали трупа й оркестр, набрані у Нью-Йорку
і Торонто. Проте наприкінці грудня 2002 року було оголошено про призупи-
нення показу мюзиклу через події на Дубровці та прорахунки організаторів.
275
Борис Краснов (нар. 1961) — радянський-російський сценарист. На-
родився в Києві. Мати Краснова була членом Спілки художників України,
працювала головним художником-модельєром на трикотажній фабриці «Ки-
янка». Закінчив театрально-декораційне відділення факультету живопису
Київського державного художнього інституту. Працював у Київському театрі
пантоміми, Державному академічному театрі російської драми ім. Лесі Україн-
ки. У 1987 році одержав Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Після
дворічного стажування в Московському театрі ім. Ленінського комсомолу стає
головним художником Московського театрально-концертного об’єднання
«Ленком» під керівництвом Олександра Абдулова.
292
Після шоу друзі Рея запросили нас і ще трьох молодих хо-

ристів повечеряти й відпочити у шумному та позбавленому смаку
караоке-барі. Я подумала, що Москва сповнена контрастів — тут
можна почути й чисті голоси молодих оперних співаків, і квакання
під караоке.
Як виявилося, настрій у танцюристів був зовсім не такий під-
несений, яким він здавався під час їхнього виступу на сцені. Ці мо-
лоді люди боялися бути далеко від дому. Їхній страх лише посилив-
ся, коли двоє костюмерів, які стали свідками захоплення театру на
Дубровці, розповіли їм про свій досвід. Костюмери потрапили в
пастку, опинившись у кімнаті без вікон з тильного боку театру. Один
із них зателефонував з мобільного телефону й звернувся по допо-
могу. Чітко визначивши своє місцезнаходження, він допоміг міліції
ідентифікувати потрібну локацію. Костюмерів було визволено після
того, як силовики прорізали діру в стіні з боку вулиці. Наступного
вечора вони прийшли працювати в мюзиклі «Сорок друга вули-
ця», й один із них розповів молодим акторам про свій випадок.
Перекрикуючи одне одного у галасливому барі, танцюристи
з Америки й Канади розповідали нам про власний досвід життя у
цій невідомій їм країні. Вони повідали про те, як їх розмістили в
готелі за багато миль від театру, як вони страждали від споживання
незнайомих страв і що зустріли лише кількох осіб, котрі володіють
англійською. Митниця й досі перевіряла їхнє взуття для відбиван-
ня чечітки, що було особливо дивним. Як же так сталося, що аме-
риканські туфлі вважалися підозрілими предметами, а сорок че-
ченських терористів змогли прилетіти до Москви непоміченими?
Ми говорили переважно про захоплення заручників. Рей що-
йно прочитав про погрози чеченських терористів, які збиралися
вбивати по десятеро заручників щогодини, починаючи з наступ-
ного ранку. Це було важко зрозуміти. Ми всі порівнювали цю
кризу з трагедією 11 вересня, погоджуючись в одному: попри те,
що беззахисні люди опинилися в дуже схожих обставинах, у цих
двох випадках заручники проходили через зовсім різний досвід.
Похмура погода лише посилювала важкість на серці. Навіть удень
було темно, наче саме небо було у скорботі.
293
Коли я прокинулася наступного ранку, кризу було майже по-

долано. Офіцери служби безпеки здійснили штурм театру. Оголо-
сили, що шістдесят сім 276 заручників загинули, а всіх чеченських
терористів було вбито. Заручники, яких удалося врятувати й ви-
везти з театру, виглядали так, наче вони були непритомні. Радос-
ті від їхнього звільнення, очікуваної в таких випадках, взагалі не
було. Пізніше ми дізналися, що російська служба безпеки застосу-
вала газ. Це пояснювало нерухомість і слабкість тих, хто вижив.
Навіщо це все було потрібно? Якщо чеченці хотіли привернути
увагу світової спільноти до своєї війни, вони досягли своєї мети.
Однак, з точки зору зміни політики Росії щодо Чечні, операція із
захопленням заручників, як і все решта, лише погіршила ситуацію.
Наступного дня я сиділа за своїм столом у київському офісі,
вирішуючи щоденні питання. У мене було таке відчуття, наче я ви-
йшла на світлу вулицю після перегляду дуже важкого кінофільму.
Після тих інтенсивних темних днів у Москві якийсь час усе здава-
лося дуже буденним і одновимірним.
Пані директор
Моє життя в Україні складалося з двох періодів. Під час першо-
го з них я вчилася й рухалася вгору для досягнення вершини крутої
гори. Проте щоразу, взявши висоту, я бачила верхів’я нової гори.
На другому етапі мені стало легше, адже я вже добре вивчила
всі управлінські процеси. Водночас стало й важче, бо мої повно-
важення розширились. Коли я усвідомила, що ми не зможемо до-
сягти своїх цілей за три роки, то подала заявку із проханням подо-
вжити термін дії проекту ще на два роки. Пропозицію підтримали,
тому термін мого перебування в Україні розтягнувся на довший
період.
На третій рік мене підвищили до посади директора програми
Вінрок в Україні. Це означало, що, крім Проекту посилення еко-
276
Тут, вочевидь, помилка, адже за офіційними даними загинуло 130 осіб, а
за неофіційними — 174.
294
номічних можливостей для жінок, я ще керувала Проектом запо-

бігання торгівлі людьми. Тепер у мене було більше зустрічей в офісі
USAID та в американському посольстві, більше поїздок до центрів
протидії торгівлі людьми та участь від імені фонду Вінрок у кон-
ференціях по всій Східній Європі. Звичайно, я любила ці поїздки
до Софії, Бухареста, Дубровника, адже міста, які колись були для
мене тільки назвами, раптом ожили, а з ними ожила й багата і жор-
стока історія цього регіону.
На той час я вже знала, що в Україні ніхто не потискає руку
через поріг, бо може спіткати невдача; дізналася про традицію сі-
дати перед від’їздом і проводити кілька секунд у тиші; зрозуміла,
що незалежно від температури за вікном відчиняти вікна було за-
боронено, адже від протягу можна застудитися, а також усвідоми-
ла, що взимку не можна виходити надвір без шапки, бо неодмінно
підхопиш страшний нежить.
Я також навчилася давати раду плину підприємців, які постій-
но намагалися щось продати в нашому офісі. Все почалося з про-
давця апельсинів. Одного дня, повернувшись до офісу після обі-
дньої перерви, я застала чоловіка з маленькими вагами та сумкою з
апельсинами, які він продавав прямо тут, на рецепції. Коли я обу-
рилася, мій колектив запротестував. Вони пояснили, що взимку їм
потрібен вітамін С і що така послуга була дуже зручною. Хтось ска-
зав: «Ми довго працюємо і в нас немає часу стояти в чергах у мага-
зинах. Окрім того, хіба ми не повинні підтримувати мале підпри-
ємництво?». Тож продавцю апельсинів було дозволено приходити
до офісу раз на тиждень. Проте невдовзі до нас почали приходити
продавці жіночої білизни і дизайнер срібних прикрас. Виявилося,
що ці товари теж були речами першої потреби.
Що довше я жила в Україні, то більше дізнавалася про долю
євреїв під час Другої світової війни. Це була неприваблива сторін-
ка української історії. На заході України проживало багато євреїв.
Величезна кількість єврейського населення була вбита чи відправ-
лена до таборів смерті під час війни, але цей жахливий період за-
лишався маловивченим, а злочини замовчувалися. Якось я поїхала
до Ужгорода — міста на кордоні зі Словаччиною. У старому путів-
295
нику я прочитала, що там була відома синагога, в якій тепер була

концертна зала. Я зателефонувала до офісу мера й запитала, чи не
могла б я її подивитися?
«Що ж, тепер це вже не концертна зала, ми побудували нову.
Ви єврейка?» — запитав мер.
«Ні, але чи не могла б я все одно її побачити? — наполягала
я. — Я читала, що це була відома будівля».
На моє велике здивування, мер знайшов охоронця, який від-
чинив двері, але відмовився піти зі мною. Я зайшла до великої, вза-
галі без меблів, зали. Проте приміщення не було порожнім — я
відчувала присутність сотень душ, яка пронизувала моє тіло в див-
ний, містичний спосіб. Я трішки постояла, помолилася й вийшла,
сповнена сильних почуттів. Знаючи відповідь, я свідомо запитала
гіда про те, що ж, власне, сталося з єврейським населенням? «О, —
відповіла вона, — вони поїхали».
Одного разу я відвідала Житомир як спостерігач за виборами.
Місцевий координатор на прізвище Попов із Комітету виборців
України раптом вказав на площу. «Це був єврейський ринок. А та
будівля — синагога, — зазначив він із сумом. — Тепер це кіноте-
атр. Житомир був центром з вироблення дорогоцінних прикрас та
виробів із срібла. Всі підсвічники та канделябри для православних
церков виробляли тут. Є певна іронія в тому, що їх робили май-
стри єврейського походження».
Попов любив історію й обурювався шкодою, якої завдала міс-
ту радянська влада. Історія євреїв не мала жодного стосунку до
моєї роботи, але мене захоплювало минуле цього краю. Завдяки
вивченню історії між мною та моїми українськими друзями виник
особливий зв’язок. Найбільшим компліментом було: «Ти не така,
як усі. Ти одна з нас».
Моя робота передбачала багато публічних виступів, які я ро-
била російською. Я годинами писала й відточувала свої перші ви-
ступи, намагаючись побороти сильний страх сцени. Згодом, через
велику зайнятість, я навчилася писати їх швидше і, нарешті, почала
виступати взагалі без підготовки. Якось я сиділа на сцені під час
форуму з адвокації, вдивляючись в обличчя трьохсот учасників, які
296
з інтересом чекали на виступи спікерів. Я нервово обмізковувала,

що ж їм сказати? Несподівано я згадала скромну вечерю у Нью-
Йорку в компанії жінки на ім’я Бетсі Барлоу 277. Вона розповіла
нам, як створила громадську ініціативу зі збереження Централь-
ного парку в період його занепаду й перетворення на звалище
та прихисток для наркоманів. Тож я просто поділилася історією
Бетсі. Мабуть, моя промова мала успіх, бо за кілька тижнів під час
форуму в Донецьку одна з учасниць підняла руку й попросила:
«Чи не могли б Ви розповісти історію про жінку, яка врятувала
парк у Нью-Йорку?».
На Різдво 2002 року я відвідала батьків. Побачивши сво-
го 98-річного батька, такого слабкого й тихого, і маму, яка впадала
у деменцію, я зрозуміла, що настав час вертатися додому. Після чо-
тирьох років в Україні мені захотілось бути з батьками, провести
поруч із ними решту відведеного часу. Я також сумувала за дітьми.
Підготувавши ефективну й перспективну членкиню нашого ко-
лективу, Наталію Карбовську 278, я допомогла їй перебрати на себе
мої повноваження і поїхала в середині червня. У кращих традиціях
неймовірної української гостинності я полишала країну на хвилі
прощальних вечірок, під час яких запрошені вихваляли мене й мої
досягнення. Слухаючи їхні слова вдячності, я зрозуміла, що вже
не була тою жінкою, яка приїхала до Києва одного сніжного дня
чотири роки тому. Нарешті все стало на свої місця і зійшлося в од-
ній точці. Я стала жінкою, чиє життя мало значення і якій вдалося
щось змінити на краще.
277
Бетсі Барлоу (Elizabeth Barlow Rogers; нар. 1936) — президентка Фундації
досліджень ландшафту. Була призначена адміністратором Центрального парку
в Нью-Йорку з 1979 року, а наступного року заснувала Фонд збереження Цен-
трального парку (Central Park Conservancy). Сприяла налагодженню першого в
країні державно-приватного партнерства у сфері підтримки парків. Авторка ба-
гатьох книжок з історії парків та ландшафтного дизайну Америки.
278
Наталя Карбовська — громадська діячка, на даний момент директорка зі
стратегічного розвитку Українського жіночого фонду.
297
Розділ 10
Повернення
К оли я повернулася до Нью-Йорка, життя несподівано

здалося дуже похмурим. Стоячи в чергах у банку або на пошті, я
сумувала за друзями з України й за часом, який ми дарували одне
одному. Я ностальгувала за трішки божевільним, але водночас
таким романтичним світом Києва — за старенькими бабусями з
їхніми мітлами для замітання вулиць, які були повною протилеж-
ністю струнким нью-йоркським дівчатам, що бігали на високих
підборах і носили міні-спідниці. Мій теплий київський колектив,
що завжди радо приходив мені на допомогу, фактично став моєю
родиною — нехай і її замінником, але таким надійним! Що ж, на-
став час відновити зв’язки з моєю справжньою родиною і приді-
лити увагу деяким невирішеним питанням.
Своїх батька та матір я знайшла в зовсім іншому стані, ніж за
чотири роки до того. Деменція уразила значну частину мамино-
го мозку. Все ще добре вдягнена й велична, вона перетворилася
на слухняну пацієнтку. Тепер їй віддавали накази хатні помічниці,
якими колись керувала вона. Під час моїх приїздів вона завжди зу-
стрічала мене зі щирим подивом, не пам’ятаючи, що її попереджа-
ли про мій візит.
Під час моїх відвідин ми з нею сідали і дивилися на DVD її
улюблений фільм «Звуки музики» 279. Мама щоразу щиро насо-
лоджувалась фільмом, так наче дивилась його вперше. Шкода, що
279
«Звуки музики» (англ. «The Sound of Music») — фільм-мюзикл 1965 року,
екранізація однойменного бродвейського мюзиклу. Фільм одержав п’ять премій
«Оскар» Американської академії кіномистецтва.
299
вона вже не могла відповісти на запитання, які я нарешті наважи-

лася їй поставити. З іншого боку, тепер моя мати, така черства до
мене в дитинстві, любила мене всім серцем!
Мама завжди була надзвичайно стримана. Здатна зачарувати
видатних учених і голів держав, вона майже ніколи не розповіда-
ла про свої турботи, страхи чи внутрішні комплекси. Мені було
складно не знати її думок. Тепер я жалкувала, що не доклала біль-
ше зусиль, аби здолати зведені нею бар’єри. Роздумуючи над цим,
я зрозуміла, що, попри всю накопичену між нами відразу, я ніколи
не переставала домагатися її схвалення моїх вчинків або тужити за
тою близькістю, яка буває між матір’ю й дочкою і про яку я читала
у книжках.
Скільки ж годин свого життя я провела в кабінеті психоло-
га, намагаючись докопатися до таємниці цих складних стосунків!
Пам’ятаю свій особливо болісний сеанс у Сан-Франциско. Цілу го-
дину я виливала душу, розповідаючи лікарю про свої образи. Про
те, як мати відправляла мене маленькою у заслання до родичів, як
вона називала мене товстою, як вона критикувала мої виступи у
шкільному театрі, як вона не відвідала мої весілля, не приїхала ані
коли народилися мої сини, ані донька, як вона не підтримала мене
під час розлучення з С. К. Коли година добігала кінця, лікар зупи-
нив мене і запитав: «Вам коли-небудь спадало на думку, що ваша
мати вас просто не любила?». Я була ошелешена. Це не могло бути
правдою! Можливо, я їй не подобалася, але, звичайно ж, вона мене
любила! Хіба це не справа кожної матері? Як же можна ставити під
сумнів її любов до мене? Чи означає це, що вона мене ненавиділа?
Я весь час прокручувала цю теорію у себе в голові, наче гіркий льо-
дяник у роті. Можливо, лікар мав рацію, і вона ніколи не любила
мене? Якийсь короткий час я навіть насолоджувалася цією мазо-
хічною драмою, почуваючись небажаною дитиною, позбавленою
материнської любові.
Але не так давно я зрозуміла: мама народила мене в час, коли
сама була до цього не готова. Я з’явилася на світ, коли вона лед-
ве знала свого чоловіка! Одного дня вона розповіла мені, що між
мною і Джонні вона зробила легальний аборт у Ризі, адже була не
300
готова мати ще одну дитину. Так, її материнство не було взірцевим

прикладом самовідданої любові матері до дитини, але, думаю, вона
робила все, що могла.
Тепер це все було позаду. Після переїзду з України до Нью-
Йорка я виробила звичку проводити свята і деякі вихідні разом з
батьками. Після моєї маленької квартирки на Мангеттені просто-
рий і зручний будинок у Прінстоні дарував справжню насолоду.
Попри втрату пам’яті, мама й далі керувала процесом, як поважна
господиня маєтку. Страви й досі подавалися вчасно, а тато продо-
вжував зачаровувати наших гостей. Батьки одержували чималу до-
помогу, і я була вдячна матері за те, що їй вдалося все облаштувати
так, аби у своєму домі почуватися затишно і комфортно.
Проводячи більше часу разом із батьками, я почала краще
розуміти, наскільки різними вони були, хоча в останні роки свого
життя батько просто-таки не зміг би вижити без мами. Маму ніко-
ли не цікавили інтелектуальні стежки, які так захоплювали батька,
хоча він частенько тестував свої нові теорії на ній. Тато, зі свого
боку, не поділяв її інтересів та улюблених способів провести час, а
коли критикував її за любов до шопінгу й оздоблення приміщень,
одразу переходив на повчальний тон. Ці «жіночі справи», як він
їх називав, не були варті його часу. Одного дня, коли мама ще була
молодою дружиною у Москві, вона повернулася додому зі справ-
жнім мейсенським 280 сервізом на сорок вісім предметів. Вона при-
дбала його в комісійній крамниці. Батько постійно сварив її за цю
екстравагантність, аж доки друг пізніше пояснив йому, наскільки
рідкісною була ця знахідка.
З часом я почала дуже поважати маму за те, що вона присвяти-
ла батькові більше сімдесяти років свого шлюбного життя. З ним
було непросто, але вона уживалася з усіма його депресіями, гнівом,
зміною настроїв та дивакуватими ідеями. Він ніколи не став би ві-
домим і не написав свої двадцять з гаком книжок, якби вона не
280
Німецька порцеляна фірми Мейсен (Meissen). Назва походить від міста
Майсен у Саксонії, де вперше у Європі почали виготовляти вироби з порцеля-
ни. Порцелянова мануфактура Мейсен була заснована у 1719 році.
301
була поруч із ним, захищаючи його від зовнішнього світу й нада-

ючи йому можливість спокійно працювати. Вона неухильно його
підтримувала навіть упродовж довгих болісних розлук, постійних
переїздів та несподіваних поворотів долі. На першому місці для
неї завжди був Він. Через цю відданість йому мама інколи не при-
діляла належної уваги своїм дітям, але принаймні тепер я могла
оцінити її зусилля. Хоча я й не була на першому місці, я знаю, що
вона мене любила.
Батько також слабшав день за днем, але його зміни були не
розумові, а тілесні. Коли я приїхала додому, то була вражена, по-
бачивши, що ноги перестали його слухатися. Батькові коштувало
величезних зусиль навіть ступити кілька кроків. Він став справ-
жнім іпохондриком і чи не щодня описував симптоми чергової
смертельної хвороби. Було болісно спостерігати, як мій батько,
надзвичайно активний у минулому, фактично ставав заручником
крісла-гойдалки у себе в кімнаті.
Тато любив слухати мої історії про Україну, й тепер у ньому я
віднайшла свою вдячну аудиторію. Поступово ми помінялися ро-
лями, і я почала дивитись на батька іншими очима. Завжди готова
покритикувати свою матір, я довго не могла визнати батьків чолові-
чий шовінізм і усвідомити його сильний вплив на всіх трьох доньок
Кеннанів. Мій батько захоплювався жінками, але вважав, що їхнім
призначенням було спокушати, розважати або підтримувати чолові-
ків. Довгий час я мирилася зі статусом людини другого сорту, хоча
внутрішньо й не погоджувалася з тим, що мене записали до нижчої
категорії. Однак батькові гендерні упередження стали для мене ще
очевиднішими після народження Крістофера — «помазаного на
царство» принца нашої родини. Лише тоді я зрозуміла, що могла
бути улюбленою донькою свого батька, але він ніколи не вбачав у
мені свою інтелектуальну спадкоємицю. Однак це мене не зупиняло
й не применшувало мого бажання довести протилежне. Навіть коли
я здобула певне ім’я і стала відносно відомою й успішною директор-
кою проекту «Вінрок» в Україні, мій батько з гордістю прокомен-
тував це досягнення словами: «Ти була б ідеальним секретарем з
організації соціальних заходів у московському посольстві!».
302
Я обожнювала свого батька й водночас була критичною щодо

нього. Інколи, в приватній атмосфері свого прінстонського будин-
ку, він ставав роздратованим, сварливим і примхливим, хоч ніколи
не дозволяв собі проявляти це публічно. Однак його обізнаність в
історії, його чудова проза, аналітичний розум, знання іноземних
мов були й справді винятковими! На тлі батькових талантів я по-
чувалася неадекватною і все своє життя мала долати цей комплекс
меншовартості. Проте батько передав мені свій зв’язок із Росією,
свою любов до літератури, захоплення мистецтвом та бажання від-
кривати світ.
Попри хвороби і втому, батько був націлений дожити
до 2004 року, щоб відсвяткувати своє століття. Він любив ритуали
і планував взяти участь і в цьому. Батьків день народження розпо-
чався зі спеціального урочистого заходу на його честь, організо-
ваного Інститутом стратегічних досліджень, де він пропрацював
багато років. Того ранку він погано себе почував і сказав, що не
зможе взяти участі у заході, тож уся родина пішла до інститутської
зали й зайняла місця у першому ряду.
Раптом Джонні поплескала мене по плечу: «Повернись і
глянь, хто прийшов».
Там, у кінці зали, підтримуваний нашим хатнім робітником
Тоні та Джорджем Пфаеффлі — сином Венді, повільно й обереж-
но крокував наш батько. У мене на серці похололо, так я розхви-
лювалася. Потім він виголосив свою останню, як ми тепер знаємо,
промову — трішки запинаючись та слабким голосом, але все ж ло-
гічну та із влучно підібраними словами.
У сам день його народження, 16 лютого, Прінстонський уні-
верситет провів велике урочисте зібрання, але, на глибоке розчару-
вання багатьох, батько залишився вдома, адже був занадто слабким
для участі у святі.
Поважним гостем на цьому зібранні був Державний секре-
тар Колін Павелл 281, який виголосив дуже гарну промову. Після
281
Колін Павелл (Colin Luther Powell, нар. 1937) — американський політич-
ний діяч, генерал армії США, Державний секретар США під час другої каден-
303
святкового обіду Павелл запитав нас, чи не міг би він провідати

винуватця свята. Я зателефонувала й попередила Тоні про цей ві-
зит. Як ми потім довідалися, тато наполіг на тому, щоб піднятися
з ліжка, вдягнутися й зустріти секретаря стоячи. Для нього цей ві-
зит був найкращим подарунком на день народження.
В день татового народження вся родина зібралася в прінстон-
ському домі на святкову вечерю — всі його четверо дітей і семеро з
восьми онуків. Бракувало лише Олівера, сина Крістофера, він тоді
лежав у лікарні з пневмонією. Вдягнений в елегантний костюм,
батько спустився сходами вниз і сів на чолі столу. Ми чекали його
мудрих слів, які відповідали б урочистості моменту. Тато повільно
подивився на всіх нас, посміхнувся і мовив: «Якщо ви думаєте, що
дожити до ста років — це велике щастя, то я вам скажу, що це явно
переоцінене досягнення».
За рік тато тихо відійшов у кращий світ у себе вдома. Він був
до цього готовий. Ми всі страшенно переживали цю величезну
втрату. Коли він нас залишив, світ здався мені порожнім. Вірний
собі, перед смертю батько залишив папку з написом: «Відкрити
після моєї смерті». Він хотів тихої сімейної поминальної служби
в Єпископальній церкві у Прінстоні та меморіальної служби в На-
ціональному соборі у Вашингтоні. Спочатку ми думали, що такий
публічний захід був би занадто зухвалим для померлого у віці ста
одного року, в якого майже не лишилося живих друзів. Проте,
коли до собору приїхало шістсот гостей, ми зрозуміли, що тато мав
велике значення для багатьох, навіть для тих, хто знав його лише
за статтями й книжками. Мама померла через три роки, теж удома,
у молодому віці дев’яноста восьми років. Вони поховані разом на
кладовищі в Прінстоні.
ції президентства Джорджа Буша-молодшого (2001–2005). Був радником з на-

ціональної безпеки в адміністрації президента Рональда Рейгана (1987–1989).
304
Нові старти
Після чотирирічної роботи над посиленням прав та можли-
востей жінок в Україні я повернулася додому з думкою, що настав
час і собі набратися сил. Нарешті я подолала всю внутрішню не-
впевненість і позбулася страхів, пов’язаних із моїм уявним браком
інтелекту, компетентності або невмінням викликати симпатію до
себе. Я любила жартувати, що всі ті нічні потяги назавжди витру-
сили з мене такі думки. Я також перестала боятися залишитися
без засобів до існування, адже мої діти поділилися зі мою своїм
спадком, одержаним після смерті їхнього батька. На додачу до тих
грошей, які я заробила або заощадила в Україні, вони організували
для мене невеличку місячну «стипендію». Разом із Ейдер та Кеві-
ном ми придбали будинок у Мартас-Віньярд, щоб збирати в ньому
друзів та членів родини.
Однак просто вийти на пенсію було б не в моєму стилі! На-
віщо марнувати всі свої нововіднайдені таланти менеджера й ор-
ганізатора, про які я навіть не здогадувалася? Повернувшись до
Нью-Йорка, я здійснила найважливіший крок і записалася на курс
«Життєві мемуари», який читала натхненна поетеса Вероніка Го-
лос. Тепер, коли люди чули мої історії й говорили: «Тобі просто
необхідно про все це написати!», я могла відповісти: «Власне, це
те, чим я зараз займаюся!».
Цей курс змінив моє життя. Я почала розплутувати громізд-
кий вузол спогадів, які так і просилися в книгу. Кожне заняття по-
чиналося з експромту. Хто б міг подумати, що завдання підготу-
вати есе на тему «Мій маленький секрет» переросте в опис моєї
подорожі до Сполучених Штатів після Другої світової війни, коли
я викидала свій одяг за борт корабля? Чотири випускниці курсу
Вероніки Голос пристали на мою пропозицію й сформували наш
власний літературний гурток. Ми зустрічалися щотижня впро-
довж останніх десяти років — спочатку ще разом із Веронікою, але
потім вона переїхала до Нью-Мексико 282.
Нью-Мексико (англ. New Mexico) — штат на південному заході
282
США, який межує зі штатами Оклахома, Техас, Аризона та Колорадо. Столиця
305
Після багатьох років постійних подорожей до Росії та України

я захотіла відкрити для себе інші частини світу. Коли наша посол
у Киргизстані, Марі Йованович 283, з якою я затоваришувала ще
у Москві та Києві, запросила мене відвідати її у Бішкеку, я одразу
схопилася за цей шанс. Під час візиту я побачила одні з найгарні-
ших гірських хребтів нашої планети. Я також провела день із Розою
Отунбаєвою 284, яка пізніше була обрана президентом Киргизстану
й стала першою жінкою-президентом у Центральній Азії. Я також
відвідала Тасманію 285 та острів Кенгуру 286 в Австралії, побачила
археологічні руїни на заході Туреччини та пампаси 287 в Аргентині.
Досить швидко моя валіза геть зносилася, але ще не було маршру-
ту, який би не розпалив у мені бажання нових пригод. Готуючись
до дня, коли волочитися світом не буде більше сил, я записалася на
кулінарні курси, аби мати змогу побалувати свою внутрішню лю-
бительку смачненького. Я хотіла не лише поліпшити свої кулінарні
Нью-Мексико — місто Санта-Фе.

283
Марі Л. Йованович (Marie L. Yovanovitch, нар. 1958) — посол США в
Україні з серпня 2016 року. Раніше була послом США у Республіці Вірменія
(2008–2011) та Киргизькій Республіці (2005–2008). Випускниця Прінстонсь-
кого університету та Національного військового коледжу.
284
Роза Отунбаєва (нар. 1950) — киргизька політикиня, дипломатка. За ра-
дянських часів була викладачкою Киргизького національного університету,
партійною функціонеркою, заступницею Голови Ради Міністрів Киргизької
СРСР. У 1992 році стала першим міністром закордонних справ незалежного
Киргизстану, амбасадоркою своєї країни у США, а згодом — у Великій Бри-
танії. У 2010 році очолила тимчасовий уряд, який призначив її президентом
Киргизстану перехідного періоду. З 2011 року очолює Міжнародний громадсь-
кий фонд «Ініціатива Рози Отунбаєвої», який реалізує програми і проекти, що
сприяють соціальному, політичному та економічному розвитку Киргизстану.
285
Тасманія (англ. Tasmania) — австралійський штат, розташований на од-
нойменному острові за 240 км на південь від Австралії, від якої її відділяє Бас-
сова протока.
286
Острів Кенгуру (англ. Kangaroo Island) — третій за величиною, після Тас-
манії та Мелвілла, острів Австралії.
287
Пампаси (ісп. Pampa, множ. Pampas) — степ та родючі землі на південно-
му сході Південної Америки.
306
навички, але й пригадати аромати, приправи й смаки всіх тих сма-

коликів, якими я насолоджувалась у різних країнах світу.
Згадуючи своє минуле, я зробила справжні відкриття. Те, що
колись здавалося мені тягарем, виявилося моєю силою. Можливо,
поринаючи з головою в нові ситуації, часом без належної підготов-
ки й знань, я проявляла не безвідповідальність, а мужність?
Можливо, часті переїзди є ознакою не сум’яття нашої натури, а
нашої спраги до життя? Хай там як, розмірковуючи над усіма цими
запитаннями, я зрозуміла, що написання власного портрета є за-
вданням на ціле життя.
І, на щастя, мій автопортрет ще не завершений.
307
Післямова
М ої діти, на їхнє власне прохання, переважно не згадують-

ся в цих мемуарах. Кожен із них має власну історію. Але, думаю,
читачі заслуговують на те, щоб дізнатися останні новини.
Чарльз — мій Син Номер Один, як він себе називає, продо-
вжує боротися з масою залежностей, проте з різним успіхом. Його
історія змінюється з дня на день, не досягаючи однозначного ре-
зультату. Великі сподівання на його одужання досі не справдилися.
Я молюся в надії, що одного дня він звільниться від своїх демонів.
Ейдер, моя сильна донька-феміністка, у ранньому віці пішла
своїм шляхом і ніколи не озиралась назад. У нас із нею були боліс-
ні розставання, фізичні й психологічні, але зараз ми дуже близькі,
і я покладаюсь на неї. Вона живе у Сан-Франциско зі своєю парт-
неркою, Марлою, а також Майлзом, сином Марли, та собакою Хо-
лідеєм 288. Її будинок є соціальним центром, яким вона керує, наче
бджілка, водночас активно реалізуючи різні соціальні проекти й
керуючи родинною нерухомістю.
2012 року Кевін дав інтерв’ю газеті New York Times, де, наре-
шті, розповів правду та виступив із протестом проти гомофобії
у ключових видах спорту 289. Тоді я дуже ним пишалася й відчула
288
Англійською holiday означає «святковий» або «вихідний день».
289
Кевін Макклатчі (Kevin McClatchy) — у 1996–2007 роках був виконавчим
директором та керуючим партнером професійної американської бейсбольної
команди The Pittsburgh Pirates. Продавши свою частку у 2007 році, після смерті
свого батька, С. К. Макклатчі, очолив правління видавничого консорціуму, до
складу якого входить тридцять газет. Перша з них, Sacramento Bee, була відкри-
309
величезне полегшення — і за нього, і за себе. Це був один із тих

великих секретів, які ми більше не повинні були тримати при собі.
Я була переконана, що мій батько підтримав би цей вчинок і висо-
ко оцінив би Кевінову мужню боротьбу за свої переконання, на-
віть попри ризик соціального остракізму. Кевін, тепер щасливий
у шлюбі з Джеком, очолює компанію «Макклатчі». Нещодавно, а
саме в березні 2017 року, в них народився син Коннор.
Що ж до мене, то я головую у правлінні Національного ко-
мітету американської зовнішньої політики 290. Я очолювала його
делегацію до Тайваню, Китаю, Кореї та Японії у 2015 році. Під
час зустрічі з президентом Тайваню я не переставала думати, на-
скільки правильно, якщо не іронічно, що тепер я працюю у сфері,
якою займався мій батько. Я вірю, що він би пишався мною. Але
найбільше моє щастя і найбільша моя втіха — це мої діти, мої се-
стри, брат та їхні діти — усі нащадки Джорджа й Аннеліз Кеннан
та їхньої випадкової зустрічі в Берліні.
та прадідом Макклатчі у 1857 році. У вересні 2012-го Кевін Макклатчі дав ін-

терв’ю газеті New York Times, в якому публічно визнав себе гомосексуалістом.
Jerry Portwood, «Kevin McClatchy: Team Player,» Out, (April 17, 2013), https://
www.out.com/entertainment/sports/2013/04/17/kevin-mcclatchy-newspaper-
pittsburgh-pirates.
290
Національний комітет американської зовнішньої політики (англ.
The National Committee on American Foreign Policy) — неприбуткова організація,
заснована у 1974 році. Організовує закриті конференції, які дають змогу амери-
канським дипломатам та експертам брати участь у дискусіях заради пошуку рі-
шень для врегулювання конфліктів, що загрожують національній безпеці США.
310
Покажчик
Агентство США з міжна Берія, Лаврентій 164

родного розвитку (USAID) Берч, Мередіт 12, 145, 280
273–275, 277–279, 282, 283, Бетц, Гайде 206
288, 295 Бінгем, Джоан 248
Александр II, цар 20 Блер, Діда 138
Александрія, штат Вірджинія Богуславська, Зоя 220
26 Болен, Чарльз 91
Аллілуєва, Світлана 7, 158–167 Большой театр 65, 194, 237,
Алсоп, Джо 98, 99 244, 267, 289, 291
Альфаренко, Геннадій 248, 249 Боннер, Олена 214, 219, 220
Альфред Дюпон, премія 231 Бордмен, Ненсі 130
Альянс американських та Брежнєв, Леонід 182, 186–190,
російських жінок (ААРЖ) 193, 221
262, 265, 271, 273 Бронксвіль, штат Нью-Йорк
Американо-радянський 45, 46
молодіжний оркестр 8, Брюмдер, Теккі 44,
233–235, 238, 240, 246, 247 Булгаков, Валентин 21
Американська польова Бурлінгем, Боб і Дороті 34
допомога 234 Бурлінгем, Рігмор Соренсен
Американський інститут (Моссік) 34, 45
архітекторів 183
Армстронг, Люсіль 56–59, 61 Валя, подруга в Москві 71, 74,
240–246
Баез, Джоан 7, 213–223 Варнеке, Джек, другий чоловік
Барлоу, Бетсі 297 146–150, 152, 153, 155–158,
Бенкстон, Патті та Джон 167 161, 162, 165, 167–183, 195,
311
196, 199–202, 205, 209–211, Вудз, Шон 249, 260

224, 225 Вурстер, Білл 138
Варнеке, Джон 148
Варнеке, Марго 148, 171–175 Газета New York Times, стаття
Варнеке, Роджер 148, 171 авторки 251
Варнеке, Фред 148, 171 Галерея Рональда Фельдмана
Вассерман, Джон 213–217, 257
221, 223 Галерея Van Doren 206–208
Вашингтон 13, 34, 46, 47, 50, Галя, однокласниця 68–72, 74
76, 79, 97–100, 102, 112, 113, Гамеркян, Барбара 145
122–130, 134, 146, 156, 166, Гантер, Боб 185, 187
179, 182, 194, 196, 203, 209, Гарріман, Аверелл 62, 67, 73,
210, 223, 226, 239, 245, 304 112, 230
Веймут, Лелі 176 Гартлі, Тед 201, 202
Вейс, Стенлі 225, 226 Геллман, Лілієн 178–182
Веллс, Грейс 38 Генрі, Баркі та Маргарет 129,
Вершбоу Александр 289, 290, 130
292 Голбрук, Едіт 233, 240
Відень 14, 25, 34, 134 Голос, Вероніка 11, 305
Візнер, Поллі та Френк 97, 129 «Голоси з ГУЛАГу», фільм
Військовий департамент 123 телеканалу PBS 255
Війна в Іраку 260, 261 Горбачов, Михайло 8, 188, 262,
Вілсон, Білл 230, 231 266, 267
Вінрок Інтернешнл (Winrock Грем, Білл 213–215
International) 9, 279–283, Гріггз, Барклі, небіж 161
285, 294, 295, 302 Гріггз, Брендон, небіж 161
Вишневська, Галина 244 Гріггз, Джоан Кеннан
Вознесенський, Андрій 220– (Джонні), сестра 12, 15,
222, 253 25–28, 33, 43, 46, 50, 56–59,
Волчкова, Нонна Михайлівна 63, 65, 67, 73, 74, 102–104,
271, 274 109, 135, 160–162, 167, 223,
Волхов, Росія 8, 271–279, 286 234, 242, 300, 303
«Всередині Росії», Гріггз, Ларрі 161, 167
документальний фільм 17, Громико, Андрій 192, 194
18, 231 ГУЛАГ 164, 166, 242, 255
312
Даллес, Джон Фостер 114, Кабаков, Ілля 256, 257

184 Каен, Герб 205, 211
д’Амбуаз, Жак 269–271 Каліфорнія 99, 100, 121, 123,
д’Амбуаз, Керрі 269–271 125, 126, 128–130, 132, 134,
Данем, Віра 253 151–153, 155, 158, 160, 174,
«Двадцять листів до друга», 205, 207, 212, 213, 228, 253,
книга Світлани Аллілуєвої 256
159, 160, 164 Каплер, Олексій 166,
Девіс, Анджела 190 Карбовська, Наталя 297
Джарвіс, Ентоні та Керолін КДБ 18, 21, 106, 108, 112, 113,
56–59 102, 162, 164, 186, 192, 214,
Джарвіс, Коні та Ральф 56 216, 241–243, 251
Джеймс, Чарльз, прадідусь 36 Кеннан, Аннеліз, мати 1, 7,
Джерсі, Білл 229–231 22–31, 34, 37, 42–48, 50, 53,
Джонсон, Прісцила 159–161 56, 57, 59–67, 69–72, 74–88,
Друга світова війна 7, 28, 92, 93, 95, 97, 98, 102, 103,
32–35, 43–47, 55, 58–68, 71, 106, 109–111, 113–115,
72, 74, 75, 81, 108, 112, 227, 117–124, 126, 128–140,
230, 295, 305 142, 143, 160, 161, 168, 169,
206–209, 223, 226, 227, 228,
Ейзенхауер, Дуайт 113, 114, 230, 231, 240, 242, 250, 261,
124, 125, 184 264, 269, 273, 275, 280, 285,
Ейнштейн Альберт 89 290, 297, 299–302, 304, 310
Еліс Діл, школа для Кеннан, Констанс (Конні),
старшокласників 79–82, 84, тітка 37, 38, 41, 42, 55. 58,
85 61, 65, 66, 68
Есален, інститут 228, 229, 253 Кеннан, Флоранс Джеймс,
бабуся 35, 36, 37, 38
Єлизавета, королева Кеннан, Френсіс, тітка 37, 38,
Великобританії 97, 100 41
Кеннан, Джордж-старший
Інститут стратегічних 18–21
досліджень 89, 129, 303 Кеннан, Джордж, батько 7–9,
11, 13–15, 18–30, 32, 34, 35,
Йованович, Марі Л. 306 37–50, 53, 55–57, 59–62,
313
65–69, 71–73, 75, 76, 78–81, Кеннеді Онассіс, Жаклін

83–87, 89, 91–93, 95, 97, (Джекі) 146, 152, 175–178,
98, 101–115, 117–126, 180–182, 224
128–140, 142, 143, 151, 154, Київ, Україна 9, 280, 281, 286,
158–162, 164, 168, 169, 187, 288, 289, 292, 297, 299, 306
188, 201, 206–209, 223, 231, Кінг, Джим 185
234, 240, 242, 250, 261, 264, Кінг, Мартін Лютер 155
269, 271, 273, 275, 277, 278, Кінта до Ріо де Міло 55–61,
280, 281, 285, 286, 289, 297, 64, 72
299, 301–305, 310 Кое, Себастіан 207
Кеннан, Кент Вілер, дядько 39, Коен, Девід 236
41 Коконін, Володимир 237, 238
Кеннан Кошут Кент, дідусь Коледж дизайну та мистецтва
35–41 ім. Коркорана 203
Кеннан, Сара Луіз Віллер, Колодзей, Тетяна 248, 249
мачуха батька 38, 39, 41 Компанія SOVUS Business
Кеннан, Крістофер, брат 12, 14, Consultants 247–251, 255,
87, 88, 103, 110, 124, 174, 260–264, 269, 275, 279, 283,
175, 208, 223, 228, 229, 290, 286,
302, 304 Конлі, Філіп 135
Кеннеді, Джон Фітцжеральд Копенгаген 93–95
98–100, 139, 145, 146, 150, Кончаловський, Андрій 218
155, 159, 211 Корейська війна 105
Кеннеді, Джоан 183, 185–187, Король, Александр 118, 119
189, 193–195 Краснов, Борис 292
Кеннеді, Едвард Мур (Тед) 7, Кристал, Лестер (Лес) 255
153–157, 183–186, 189, 193, Крістіансанн 22, 24, 27–32, 34,
194, 206, 220, 221 74, 95
Кеннеді, Етель 157, 193 Куба 145, 219, 244
Кеннеді, Кара 183–186, 188, Кудрявцева, Тетяна 237
189, 192 Кушінг, пані 173–175
Кеннеді, Роберт (Бобі) 154–
158, 183 Лант, Альфред 60
Кеннеді, Теді 183–189, 192, Ле Карре, Джон 237
195 Ленахам, Скотті 126
314
Ленінград (Санкт-Петербург) Макнейл, Робін 255

20, 195, 214, 250, 251, 256, Мета, Зубін 239
258, 264, 265, 267, 269, 271, Метромедіа 17, 18, 231, 240, 241
272, 277, 278 Мехіко 145, 162, 169, 170
Лепешинська, Ольга 66 Міддлбарі, коледж 87–89
Лодж, Генрі Кабот 113 Міллер, Джейкоб 48–50
Лурвінк, Франц 232 Мілуокі 28, 35, 36, 39–41, 44,
60, 101, 272
Майлз, Шерон та Дік 11, 264, Міхалков, Нікіта 216, 218
265 Москва 7, 8, 14, 18, 24–26, 28,
Маккарті, Юджин 155 61, 62, 64–67, 72, 74, 76,
Макклатчі, Ейдер, донька 1, 12, 79, 80, 91, 102–111, 113,
135–137, 143, 171, 182, 183, 134, 139, 140, 185, 187, 189,
212, 217, 229, 286, 305, 309 190, 192, 193, 195, 206, 207,
Макклатчі, С. К., перший 214–220, 230–232, 235, 236,
чоловік 99, 100, 124–132, 240, 242–251, 253, 260, 262,
135–143, 145, 146, 149, 152, 263, 265, 268, 271, 272, 274,
168, 230, 300, 309 278, 289, 292–294, 301, 306
Макклатчі, Карлос 131–133, Московська академія
137, хореографії (Большого
Макклатчі, Чарльз, син 1, 12, театру) 194
100, 133, 135, 137, 141, 143, Московський державний
151, 171, 212, 217, 287, 288, університет 107, 190–193
309
Макклатчі, Елеонор, тітка Національна військова
131–133 академія, викладання
Макклатчі, Джеймс 133, 137 Кеннана 79, 81, 84
Макклатчі, Джин 287 Національний інститут танцю
Макклатчі, Кевін, син 1, 12, 269
143, 171, 182, 183, 205, 212, Національний комітет
217, 223, 286, 287, 305, 309, американської зовнішньої
310 політики 233, 310
Макклатчі, Фебе, свекруха 127, Негроні, Джино 212
128, 132, 133, 135, 137, 138 Непал, коронація короля
Маккін, Деббі 238 196–203
315
Ніксон, Річард 113, 183, 203, «Перші п’ятдесят років»,

230 фільм 8, 229–231
Норвегія 11, 23, 24, 26–35, 42, Північно-західна військова
45, 74, 76, 88, 89, 93, 104, академія святого Джона 39,
134, 161, 168, 207 40
Норд-Ост 289, 290 Полісі, Джо 238
Нью-Йорк 17, 18, 38, 41, 45, Поротов, Євген (Женя) 11,
46, 74, 78, 92, 156, 157, 170, 253–259, 264, 270, 271, 273,
171, 176, 179, 180, 184, 212, 275, 277, 278, 285,
215, 222–225, 228, 232, Поротова, Тетяна 253, 254
237, 238, 246, 248, 249, 253, Портер, Бебо 88, 89
256–258, 260, 269, 271, 286, Португалія 53, 55, 58, 62,
287, 292, 297, 299, 301, 305 64–66, 76, 80, 93, 134,
Поулвей, Таля 115, 119,
Оберлін-коледж 234, 238, 239 Прінстон, штат Нью-Джерсі
Оветт, Стів 207 15, 40, 41, 89, 97, 102, 119,
«Один день із життя в 120, 121, 126, 161, 167, 226,
Радянському Союзі», 231, 285, 301, 303, 304, 306
фотоальбом 234–238 Прінстонський університет 40,
Оксфорд 123, 128, 129 41, 87, 89, 226, 240, 303
Окуджава, Булат 214, 218, 220, Пуг, Джоанн і Роджер 285
221 Пфаеффлі, Джордж 303
Олімпійські ігри 1980 р, Пфаеффлі, Венді Антонія
Москва 207 Кеннан, сестра 12, 124, 208,
Оппенгеймер, Кітті 129 223, 303
Оппенгеймер, Роберт 89, 129 Путін, Володимир 251, 282
Отунбаєва, Роза 306 П’юсі, Натан 99
О’Шогнессі, Елім 105
Равінія, штат Іллінойс 25, 43,
Павелл, Колін 14, 303, 304 44
Паскуаль, Карлос 287 Радянський Союз (СРСР) 7,
Пейдж, Сімкі 163 8, 17, 18, 21, 24, 62, 68, 71,
Пейдж, Том 145 102–104, 108–110, 114,
«Пентіменто», роман Л. 140, 159 160, 162, 167, 183,
Геллман 178, 181 185–190, 192, 195, 213, 214,
316
226, 216, 221, 232–235, 237, 215, 216, 224–226, 228, 229,
239, 241, 246, 247, 249, 250, 300, 309
253, 254, 256, 258, 260, 263, Сахаров, Андрій 7, 214, 215,
265, 266, 269, 273, 274, 283, 219, 220, 221
285, 289,306 Сахарова, Тетяна 215, 219
Райтер, Керол 168, 170, 171 Сейлз, Гровер 150
Редкліфф, коледж 8, 88–90, 92, Селінджер, П’єр та Ніколь 185
97, 98, 100, 104, 107, 110, Семенова, Марина 66
114–116, 118, 119, 134, 159, Смолан, Рік 234, 236
Рейган, Рональд 153, 168, 176, Собчак, Анатолій 250, 251, 254
227, 256, 304 Солсбері, Гаррісон 230, 231
Рига, Латвія 14, 22–24, 140, Соренсен, Анна (Татті) 30
236, 300 Соренсен, Ейнар (Бессе),
Ріган, Кен 12, 185, 188, 206, дядько 33, 34, 74, 75
207 Соренсен, Ейнар Хаакон
Ріннан, Елзе 23 (Бесса), дідусь 23, 24, 26–33,
Романов, Григорій 214 45, 74, 75, 89, 92, 104
Росія 8, 11, 14, 17–21, 48, 61, Соренсен, Елізабет (Мормор),
66, 93, 101, 103, 163, 182, бабуся 24, 26–31, 33, 35, 45,
183, 188, 213, 217, 218, 222, 74, 75, 92, 104
231, 238, 240, 243, 246–251, Соренсен, Пер Свейн, дядько
253, 254, 259–262, 265, 271, 35, 74
273, 274, 278–280, 294, 303, Соренхус 30, 31, 33, 75, 76
306 Спасо Хаус 73, 103, 104, 106,
Ростропович, Мстислав 189, 112, 113, 289, 290
244, 245 Спок, Бенджамін, доктор 136
Сполучені Штати Америки
Сакраменто 99, 100, 127, (США) 7, 10, 19, 24, 25, 28,
130–131, 134, 139, 140, 32, 35, 45, 53, 71, 76, 93, 104,
142, 145, 147, 151, 153 105, 109–114, 191, 207, 215,
Сан-Франциско 18, 121, 127, 221, 237, 239, 240, 250, 254,
132, 138, 141, 142, 145–147, 259, 260, 267, 273, 274, 283,
149–151, 155, 161, 167, 285, 287, 290, 305
170–173, 178, 179, 194, 196, Сталін, Йосип 7, 68, 71–73,
203, 205, 206, 209, 210, 213, 106, 108, 111, 112, 115, 159,
317
161, 164, 166, 187, 188, 216, Холодна війна 7, 10, 102, 105,
244 108, 110, 113, 226, 229,
Старр, Фред 234–236, 238, 240 232–234, 241, 257
Стівенсон, Едлай 114, 124, 125 Хотчкісс, Джин, дядько 25, 42,
Стульц, Рей 292 43, 45, 124
Суходрев, Віктор 188, 221, 222 Хотчкісс, Джим, брат 25, 43
Хотчкісс, Жанетт, тітка 25, 35,
Тіто, Йосип Броз 184, 185, 37, 41- 45, 124, 271
Трагедія 11 вересня 2001 року Хотчкісс, Френк, брат 25, 43
287, 288, 290, 293 Хотчкісс, Юджин (Джин), брат
12, 25, 43
Україна 9, 10, 11, 279–281,
283–288, 293–297, 299, 301, Центрі міжнародних
302, 305, 306 досліджень
Уланова, Галина 66 Массачусетського
Університет в Осло, літня технологічного інституту
школа 92–95 118
Центральний парк в Нью-
Фонтенн, Лінн 60 Йорку (Central Park) 297
Форд, Джералд 199, 203–206
Форт Макнейр, Національна Чаліф Александра (Саша) 262,
військова академія 79, 80 263, 265–267, 271–273
Фрімен, Рейчел 275, 276 Чорнобиль 285, 286
Фривілін Френк 151, 152
Фулбрайт, Вільям Дж. 9 Школа для дівчат при
Фундація Алердінк 232, 233 Національному соборі 13,
34, 50, 51, 53, 56, 76, 78–80,
Хадсон, Лі, наречений 100, 85
101, 106, 115–117, 119–122
Хадсон, Менлі й Дженет 100, Югославія 139, 183, 185
101, 115, 120
Хейворд, Макс 163, 164 Якутськ, Сибір 270, 271
Хессман, Дороті 110 Ясна Поляна, будинок
Толстого 21
318
Документально-художнє видання
ДОНЬКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Головний редактор Юлія Футей

Редагування Світлани Залозної
Макетування Олександра Остапова
Підписано до друку 02.05.2019. Формат 60х90/16.

Папір офсетний. Гарнітура Garamond Premier Pro. Друк офсетний.
Ум.-друк. арк. 20,0. Наклад 1000 прим. Замовлення № 19-04.
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія».

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи ДК № 1801 від 24.05.2004 р.
Адреса видавництва:
04070, м. Київ, Контрактова пл., 4.
Тел./факс: (044) 425–60–92.
E-mail: realization.ukma@gmail.com
http://www.publish-ukma.kiev.ua
Надруковано в друкарні

Donka Holodnoyi Viynu BLOCK - Print - New

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Donka Holodnoyi Viynu BLOCK - Print - New

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Чарльзу, Ейдер та Кевіну

на спомин про Джорджа та Аннеліз Кеннан

University of Pittsburgh Press

Кеннан Варнеке, Грейс

Грейс Кеннан Варнеке є надзвичайною жінкою – її неординарне життя припало

Переклад здійснено за виданням :

В оформленні обкладинки використано фотографію «Маленька Грейс у Москві»

Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства США в Україні

© University of Pittsburgh Press, 2018.

Грейс: донька Холодної війни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Грейс: донька Холодної війни

Г рейс Кеннан Варнеке є надзвичайною жінкою — її неорди-

газетним магнатом, а інший — поважним архітектором. Історія

ті. Пізніше батько визнав, що дуже заздрив мені, тому в певному

ки. Сьогодні понад триста вчених, дослідників і студентів продо-

Ц я книга ніколи б не з’явилася на світ, якби не сприяння та

ничого дому Піттсбурзького університету, де мій текст опинився у

З відчуттям, наче в мене за спиною була вага у сто років, я

власного життєвого напрямку виявився складним викликом, який

Я була найстаршою з чотирьох дітей, народжених у період,

«В ам відмовлено у візі до СРСР». Коли я прочитала цю

зуміло, що Метромедіа не задовольниться розважальним фільмом

лення іншими країнами. В 1865 році російсько-американська те-

поставив світовий рекорд, читаючи упродовж 1890–1891 років по

коли ми всією родиною відвідали будинок Толстого в Ясній Поля-

втратив усі заощадження під час Депресії 1929 року, і згадував це

сем і бабусею. За три місяці через економічну депресію американ-

заніс до нашої кімнати й добряче відлупцював. З того часу ти зно-

ліні 8. Мені було всього чотири роки, і я й гадки не мала, наскільки

Рейху — попри протести та бойкот, влаштований деякими країнами. Але Між-

Батьки приїхали навесні й забрали нас до Праги. Батько

ми виїхали 7 квітня 1940 року. Два дні по тому німецькі війська

Тепле вогнище холодної домівки

На противагу родині Кеннанів, які мігрували від ферми до

вегії. Чоловіки в родині Соренсенів були переважно малярами,

му місті Грімстад. У них було багато спільного, адже її батько також

Фортеця Акерсгуc (норв. Akershus Festning) — старовинна фортифікаційна

споруда в Осло. У 1820-х роках фортецю почали використовувати як королівсь-

перед іншими чоловіками, тож із важким серцем бабуся відмови-

схожий на жоден інший прибережний будинок. Реальна потвора

до порту. Ми спускалися трапом й чекали на валізи, які складалися

на дах через вентиляційний люк і зістрибнув з потяга. Він дістався

Також у цій квартирі жив молодший мамин брат Пер Свейн.

сувалася на захід від Масачусетсу, але мій прадід змінив традицію

Лайош Кошут (Kossuth Lajos, 1802–1894) — угорський державний діяч,

революціонер, юрист, прем’єр-міністр і правитель-президент Угорщини в

дочкою після одруження й періодично допомагали її родині, яка

Флоранс із Масачусетсу, молода жінка на ім’я Грейс Веллс, яка, на

Округ Вокеша (Waukesha County) — третій найбільший округ штату

вплив на мого восьмирічного батька, який пізніше згадував, що

вувалася жорстокості діда, попри те, що батько дуже пишався цим

прінстонський піджак та кепку, а також брав участь у прінстон-

материній лінії залишили своїм чотирьом онукам хороший спа-

відходила від окресленого шляху. З позитивного боку, цій родині

вихованок. Мене ж тітка прилаштувала у третій клас початкової

з’явилася, й ми провели ще одне незабутнє літо у заміському ко-

до Нью-Йорка, але питання, куди саме я прямувала та що робити

Кінець навчального року приніс обнадійливу звістку. Батько

утримання його непокоїв брак новин про місце нашого проживан-

динках цієї місцевості. Ми їли кукурудзу в качанах, гамбургери,

Гораціо Алжер (Horatio Alger, 1832–1899) — американський письмен-

Коли під час першого візиту наша агентка відчинила подерті

потім приймати душ, грати на піаніно, вечеряти, знову молитися і