МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Реферат
з теми: «Основні привілеї та імунітети дипломатичного представництва»

Виконав: студент 4 курсу 2 потоку 1 групи

факультету міжнародно-правових відносин
Грахно А. А.

Викладач: доцент кафедри

міжнародного та європейського права Бєлогубова О.О.

м. Одеса
28.04.2020
 Аналіз спеціальної літератури та практики дає вагому підставу
стверджувати, що під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції
держави перебування офіційних представництв іноземної держави, їх
персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і
дотримання стосовно них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином,
виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами
зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.
На відміну від імунітетів, привілеї - це певні пільги та переваги, які
надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і
співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх
функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері
існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це
стосується імунітетів.
Найважливішими дипло-
матичними імунітетами та
привілеями є: недоторканність
дипломатичних представництв
та дипломатичного персоналу;
недоторканність архівів,
кореспонденції; імунітет від
юрисдикції та можливого
притягнення дипломата до
кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикор-
донного контролю; звільнення від деяких видів податків тощо.
Як один із найсуттєвіших інститутів права зовнішніх зносин та
повсякденної дипломатичної практики, дипломатичні імунітети та привілеї,
здавалося б, мали являти собою найбільш консервативне коло правових норм
та звичаїв, де все детально розписано і скріплено значною кількістю
міжнародних договорів. Так найважливішими документами, які регулюють
цим інститутом є: Віденський протокол 1815 р. (Віденський регламент) про
класи дипломатичних представників, Аахенський протокол 1818 р., Га-
ванська конвенція про консульських чиновників 1928 р., Конвенція про
привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенція про привілеї та імунітети
спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угода між ООН та США про
місцезнаходження центральних установ ООН 1947 р.. Віденська конвенція
про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські
зносини 1963 р., Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 р., Віденська
конвенція про представництво
держав у їхніх відносинах з
міжнародними організаціями
універсального характеру 1975
р. Окремі аспекти правового
положення статусу дипло-
матичних представництв та
їхнього персоналу регулюються також двосторонніми угодами, підписання
яких передбачено пунктом «б» ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Цей пункт
надає можливість державам як обмежувати, так і розширювати імунітети та
привілеї у стосунках між собою на основі принципу взаємності.
Розглянемо детальніше найбільш уживані в повсякденній практиці
дипломатичні імунітети та привілеї, застосування яких регламентується
Віденською конвенцією 1961 р.
Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно,
імунітет, який забезпечує недоторканність дипломатичного
представництва. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р. «приміщення
представництва» — це будинок (або ж його частина), в якому розміщується
представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно
від того, хто володіє правом власності на неї, а також земельної ділянки, що
обслуговує цей будинок чи його частину. В поняття «земельна ділянка»,
згідно з Коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і
автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний
Імунітет регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. В ній роз'яснюється, що
приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування
не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави
представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без
дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких
винятків, і його потрібно дотримуватись навіть у випадку пожежі в
дипломатичному представництві або захоплення останнього терористами.
Неприпустимість доступу місцевих властей в приміщення
дипломатичного представництва без згоди його глави виключає тим самим
можливість здійснення таких примусових заходів, як обшук, арешт,
реквізиція, та виконавчих дій.
Забезпечуючи недоторканність
приміщень дипломатичного
представництва, держава перебування
зобов'язана попереджувати дії
місцевих властей, які можуть завдати
шкоди, порушити спокій або
принизити гідність дипломатичного
представництва. Йдеться про попередження свідомих ворожих акцій з боку
місцевих властей, їхні дії, які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси
дипломатичного представництва, проте не направлені спеціально проти
нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські
роботи в безпосередній близькості від приміщень представництва, тимчасове
відключення з технічних причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо),
не можуть розцінюватися як порушення недоторканності приміщень.
Ще одним аспектом поняття «недоторканність приміщень» є спеціальне
зобов'язання держави перебування забезпечити захист дипломатичних
представництв від посягань приватних осіб. Це зобов'язання включає в
себе два компоненти: по-перше, організацію місцевими органами влади в разі
необхідності фізичної охорони дипломатичного представництва та
убезпечення їх від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку
приватних осіб і, по-друге, в разі здійснення посягань, — проведення
розслідування та покарання винних, а також забезпечення компенсації
заподіяної шкоди. Охорона приміщень дипломатичних представництв
здійснюється державами перебування, як правило, завдяки використанню
спеціальних поліцейських або військових підрозділів.
Особливе місце серед
дипломатичних імунітетів та привілеїв
посідає особиста недоторканність.
Загальновизнаним є положення, що це
найголовніший дипломатичний
імунітет, з якого випливають усі інші
імунітети та привілеї дипломата. Цей
дипломатичний імунітет регламентується ст. 29 Віденської конвенції 1961 р.
Він передбачає захист від арешту або затримання дипломата. Слід зазначити,
що випадки арешту чи затримання дипломатів місцевими органами влади в
порушення Конвенції трапляються, хоча й рідше. Час від часу засоби масової
інформації вміщують повідомлення про затримання в країні А дипломата Б,
що майже на сто відсотків означає лише те, що згаданий дипломатичний
співробітник займався діяльністю, несумісною з його статусом, і в
компетентних органів держави перебування були всі підстави для його
затримання.
Ще одним аспектом цього дипломатичного імунітету є забезпечення
посиленого захисту дипломата від посягань із боку приватних осіб. Як у
теорії міжнародного права, так і на практиці дотримання зазначених
зобов'язань завжди розглядалося як найголовніша умова забезпечення
нормальної діяльності дипломатів у країні перебування. Проте за останні два
десятиріччя у зв'язку з різкою активізацією міжнародного тероризму виникла
стійка тенденція до зростання різного роду посягань на життя, честь і
гідність дипломатів.
 Особливе місце в питанні особистої недоторканності дипломата посідає
момент його непідсудності законам країни перебування. На практиці це
положення регламентується ст. 31 Конвенції, яка не залишає ніяких сумнівів
щодо тлумачення імунітету дипломатів від кримінальної та адміністративної
юрисдикції країни перебування. Не зовсім бездоганними, на думку багатьох
фахівців, є положення цієї статті, які передбачають певні обмеження
імунітету дипломата в питаннях, що стосуються його цивільної
відповідальності. Адже закріплені в Конвенції обмеження імунітету щодо
цивільної юрисдикції майже не відповідають сучасній дипломатичній
практиці.
Свого часу, зокрема у XVIII—XIX
ст., дипломати нерідко притягалися до
суду, оскільки багато хто з них володів
нерухомістю у країні перебування,
займався торгівлею або приватною
професійною діяльністю, давав і брав
гроші в борг тощо. Сьогодні переважна
більшість держав забороняє своїм
дипломатам володіти приватною нерухомістю у країні перебування, а також
займатися приватною професійною або комерційною діяльністю. А участь
дипломатів у судових справах, пов'язаних зі спадщиною, трапляється
надзвичайно рідко.
Проте виникає законне запитання: чи не приводить звільнення дипломата
від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції у країні
перебування до його повної безкарності у випадку здійснення ним будь-яких
правопорушень? Віденська конвенція 1961 р. (ст. 31, 32) дає відповідь і на це
запитання. Якщо узагальнити всі пункти зазначених статей, то можна
зробити висновок, що існує дві можливості забезпечення реального
покарання дипломата. Перша з них полягає в тому, що імунітет дипло-
матичного агента від юрисдикції країни перебування не звільняє його від
юрисдикції акредитуючої держави. Друга можливість полягає в тому, що від
імунітету юрисдикції дипломатичного агента може відмовитися акредитуюча
держава. Це робиться без його згоди, і дипломат зобов'язаний підкоритися
прийнятому рішенню. Така практика мала місце після трагічного випадку у
Вашингтоні наприкінці 1996 р., коли в результаті автомобільної аварії, з вини
грузинського дипломата, загинула 16-річна громадянка США. Дипломат, як
було доведено, перебував за кермом свого авто у стані алкогольного
сп'яніння, і на вимогу департаменту США МЗС Грузії змушене було
позбавити свого дипломата імунітету. Йому довелося нести кримінальну
відповідальність за американськими законами.
До імунітету особистої
недоторканності дипломата належить
також митний імунітет, який
складається з трьох основних
компонентів: безперешкодного
ввезення та вивезення предметів
особистого користування;
звільнення вказаних предметів від
митного оподаткування; звільнення, у вигляді загального правила,
особистого багажу дипломата від митного огляду.
В поняття імунітету особистої недоторканності дипломата входять
також недоторканність приватної резиденції дипломатичного агента (ст.
30 Віденської конвенції). Ідеться, насамперед, про житлові приміщення, в
яких мешкають дипломат та його родина, дачу, а також номер у готелі, купе
в поїзді, каюту на судні під час пересування дипломата по території країни
перебування у зв'язку з виконанням ним дипломатичної місії.
Звичайно, Віденська конвенція (ст. 30) передбачає також недоторканність
паперів та кореспонденції дипломата в тій мірі, в якій забезпечуються
недоторканність архівів, документів та офіційної кореспонденції
дипломатичного представництва. Це означає на практиці, що папери та коре-
спонденція дипломата не підлягають затриманню, розпечатуванню,
використанню місцевими властями в офіційних цілях і мають
забезпечуватися захистом від посягань з боку приватних осіб.
Дуже важливим є імунітет дипломатичних засобів пересування.
Маються на увазі будь-які транспортні засоби — сухопутні (як правило,
автомобільні), повітряні та водні — які належать, орендуються або
передаються для регулярного користування дипломатичним
представництвам, співробітникам представництва та членам їхніх сімей.
Номерні знаки спеціальних
серій є необхідним атрибутом
дипломатичних засобів
пересування, що вказують на
наявність відповідних
імунітетів. Цей імунітет
регулюється двома статтями
Віденської конвенції (22 та 30), і сумарно він означає, що дипломатичний
засіб пересування не підлягає обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям.
Варто наголосити: імунітет від обшуку, реквізицій, арешту та виконавчих
дій, що надається засобам пересування дипломатичного представництва та
дипломатам, поширюється також на засоби пересування співробітників
адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх сімей
(ст. 37 Віденської конвенції). Поширення імунітетів на засоби пересування,
що належать співробітникам обслуговуючого персоналу. Конвенцією не
передбачено.
Надзвичайно важливим дипломатичним імунітетом є свобода зносин
дипломатичного представництва та дипломатичних агентів з
акредитуючою країною. У дипломатичній практиці з давніх-давен склалося
правило, згідно з яким держава перебування зобов'язана створити іноземному
дипломатичному представництву всі необхідні умови для безперешкодного
зв'язку зі своїм урядом. Важливим аспектом таких зносин є можливість
здійснення дипломатичним представництвом таємного зв'язку з Центром.
Таке ж зобов'язання дозволяти та забезпечувати вільні зносини покладається
й на треті країни, через територію яких офіційна кореспонденція
дипломатичного представництва перевозиться транзитом (ст. 40 Віденської
конвенції).
До речі, відповідно до зазначеної статті та ст. 27 звільнення
дипломатичної пошти від розпечатування та затримання має абсолютний
характер. Хоча слід зауважити, що в дипломатичній практиці більшості
держав з'являється тенденція до обмеження імунітетів дипломатичної пошти.
Позиція цих держав зводиться до того, що за наявності серйозних підозр
щодо використання дипломатичної пошти у злочинних цілях держава
перебування має право вимагати її розпечатування, а в разі відмови —
повернути її відправникові.
Такими є найбільш уживані в сучасній дипломатичній практиці
дипломатичні імунітети та привілеї.