1.

Походження терміну та визначення поняття “юрисдикція” в науці

міжнародного права.
Термін «юрисдикція» з латинської мови (jurisdictio) перекладається як судочинство, але
традиційно цією мовою вказаному поняттю відповідає, скоріше, слово «justitio», а також
тлумачення слів «jus», «disere», що означає розв’язання конфліктів або застосування
органами влади встановлених правил.
У правничій літературі юрисдикція визначається як реалізація (або можливість реалізації)
суверенних прав держави стосовно інших суб’єктів права, позначається як прояв
суверенітету та дії державної влади у межах певної території.
У міждержавних відносинах поняття «юрисдикція держави» використовується головним
чином як прояв державного суверенітету. Зважаючи на статико-динамічні характеристики
юрисдикції, необхідно сказати, що повнота її реалізації може бути обмеженою за межами
територіального верховенства.
Як не парадоксально, в сучасному міжнародному праві немає визначення поняття
юрисдикції: положення універсальних конвенцій і локальних договорів не містять
детальної інформації, яка стосується вживання термінів. Більшість міжнародно-правових
актів так чи інакше зачіпають юрисдикційні аспекти, термін "юрисдикція" позбавлений
конкретного змісту і розглядається як будь-які заходи або заходи, які державам-учасникам
необхідно вжити і здійснити щодо того чи іншого об'єкта для досягнення кінцевої мети
договору. Однозначне визначення юрисдикції відсутнє і на доктринальному рівні.
Тобто досить часто в міжнародно-правових актах юрисдикція розглядається з точки зору
поширення суверенної влади держав-учасників на будь-які об'єкти або певні ділянки
території, тобто як прояв територіального верховенства.
У вітчизняній доктрині міжнародного права на відмінності у змісті і розбіжність понять
«юрисдикція» і «суверенітет» вказували Б. М. Клименко, А. Л. Колодкін, В. Ф. Царьов, Т.
І. Співакова, О. А. Жаркова та ін. Ними, зокрема, зазначалося, що поняття
територіального верховенства не рівнозначне поняттю юрисдикції, а вже тим більше
поняття юрисдикції не рівнозначне поняттю суверенітету, складовою частиною якого є
територіальне верховенство.
http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2018/10/45.pdf

2. Визначення поняття “юрисдикція” в договорах та судових рішеннях.

Термін "юрисдикція" не має чіткого визначення в сучасному договірному праві.
У деяких договорах юрисдикція розглядається як здійснення суверенної влади держави
над певними територіями, особами або обʼєктами. Наприклад, Конвенція OOH з
морського права 1982 року у статті 56 проголошує, що у виключній економічній зоні
прибережна держава має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів,
установок і споруд; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського
середовища [Конвенція ООН, 1982].
Стаття VIII Договору про Антарктику (1959) передбачає, що з метою сприяння виконанню
своїх функцій за цим Договором призначені спостерігачі, науковий персонал і члени
персоналу підлягають лише юрисдикції Договірної Сторони, громадянами якої вони є,
щодо всіх дій або бездіяльності, що мають місце під час їх перебування в Антарктиці з
метою виконання своїх функцій [Antarctic Treaty, 1959].
Деякі договори в основному посилаються на юрисдикцію національного або
міжнародного суду. Наприклад, Конвенція ООН про юрисдикційні повноваження держав
та їхню власність (2004) говорить про "імунітет від юрисдикції судів іншої держави"
"імунітет від юрисдикції в процесі в суді іншої держави" та "здійснення юрисдикції
судом" [Конвенція ООН, 2004].
Конвенція про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або
комерційних справах (2019) також згадує про юрисдикцію національних судів [Конвенція,
2019].
У деяких інших міжнародних угодах юрисдикція застосовується щодо кримінальних
справ. Наприклад, стаття 5 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням
заручників (1979) передбачає, що кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які
можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції над будь-якими злочинами,
вчиненими на її території або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в
цій державі; будь-яким з її громадян або, якщо ця держава вважає це доцільним, особами
без громадянства, які зазвичай проживають на її території; з метою примусити цю
державу вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії; або стосовно заручника, який
є громадянином цієї держави, якщо ця держава вважає це доцільним [Міжнародна
конвенція, 1979].
Деякі договори звертають увагу на розмежування національної юрисдикції держави та
міжнародного органу.
Стаття 2(7) Статуту ООН (1945) проголошує, що ніщо, що міститься в Статуті, не
уповноважує Організацію Обʼєднаних Націй втручатися у справи, які по суті входять у
внутрішню компетенцію будь-якої держави [Статут, 1945].
Юрисдикція також визначена в практиці міжнародних судів. Наприклад, у справі
"Територіальний конфлікт навколо річки Орлер" (Territorial Jirisclictioii of the.
/nternotioriril Coititiissioi річки Орлер Постійна палата міжнародного правосуддя
зазначила, що "Суд вважає, що це слово [тобто "юрисдикція"] стосується повноважень,
якими володіє Комісія відповідно чинних договорів; питання, передані на розгляд Суду,
стосуються територіальних меж цих повноважень" [Costelloe, 2019]. У консультативному
висновку у справі Nntioncilio' Decrees Issued /n Tunis curl Morocco той самий суд
зосередився на понятті внутрішньої юрисдикції та зауважив щодо статті 15(8) Пакту Ліги
Націй, що "слова «виключно в межах внутрішньої юрисдикції», як видається, скоріше
стосуються певних питань, які, хоча вони можуть дуже тісно повязуватися з інтересами
більш ніж однієї держави, в принципі, не регулюються міжнародним правом. Щодо таких
питань кожна держава є одноосібним суддею".

3. Класифікація юрисдикції.
Вчені-юристи класифікують юрисдикцію за різними критеріями. Наприклад, за
суб'єктами вона може бути міжнародною або національною; за змістом - правотворчою
(законодавчою, розпорядчою), судовою (юрисдикційною) або виконавчою (примусовою,
прерогативною); за характером регульованих відносин - адміністративною, цивільною
або кримінальною; за обсягом - повною або обмеженою; за простором - територіальною
або екстериторіальною.
Щодо першої класифікації зазначимо, що юрисдикція притаманна тим суб'єктам
міжнародного права, які мають повноваження не лише створювати правові норми, а й
забезпечувати їх виконання, а саме: державам, міжнародним міжурядовим організаціям,
міжнародним судам. За загальним правилом, національна юрисдикція, тобто юрисдикція
держави, є первинною, а міжнародна юрисдикція, тобто юрисдикція міждержавних
органів, включаючи міжнародні суди, є вторинною і похідною від національної
юрисдикції. Це пояснюється самою природою міжнародного права, де первинними
суб'єктами є держави, які створюють інші суб'єкти, такі як міжнародні організації, і
наділяють їх певними функціями.
Після створення такі вторинні суб'єкти міжнародного права здійснюють свою
юрисдикцію, яка іноді обмежує державний суверенітет і вступає в протиріччя з
національною юрисдикцією. Водночас, такий стан речей можна пояснити тим, що
держави погодилися передати частину своїх суверенних повноважень міжнародним
органам з метою активізації міжнародного співробітництва та вирішення важливих
проблем на міжнародній арені. Наприклад, держави мають право, а не обов'язок
визнавати обов'язковою юрисдикцію Міжнародного суду ООН, але якщо вони визнали
таку юрисдикцію у вирішенні міждержавних спорів, то зобов'язані їй підкорятися і
виконувати рішення, винесені Судом/
Правотворчу (законодавчу, перспективну) юрисдикцію іноді називають "юрисдикцією
приписувати", або "юрисдикцією законодавствувати", що означає межі правотворчих
повноважень уряду, іншими словами, повноваження держави встановлювати обов'язкові
правила для фізичних та юридичних осіб, а також допустиму сферу застосування законів
кожної держави.
Судова (юрисдикція винесення рішень) - це "юрисдикція виносити рішення", що означає
повноваження держави підпорядковувати фізичних та юридичних осіб рішенням своїх
судів та інших органів, що приймають рішення, а також межі повноважень судової гілки
влади.
Виконавча (правозастосовна, прерогативна) юрисдикція називається "юрисдикцією
примусового виконання", що означає повноваження держави забезпечувати виконання
своїх правових норм, у тому числі шляхом затримання, арешту, розслідування, судового
розгляду та покарання за порушення таких норм, а також обмеження повноважень
виконавчої гілки влади, відповідальної за імплементацію закону [Mills, 2014].
Змінений Типовий план класифікації документів, що стосуються практики держав у галузі
міжнародного публічного права Ради Європи підтримує таку ж класифікацію юрисдикції
держав: юрисдикція встановлювати, юрисдикція виносити рішення та юрисдикція
забезпечувати виконання [The Council of Europe, 1997].
Деякі вчені ставлять під сумнів наведену вище класифікацію юрисдикції: вони
стверджують, що іноді поведінку судової влади можна охарактеризувати як
прескриптивну (коли суддя з системи "загального права" бере участь у законотворчості)
або правозастосовну (коли суддя видає наказ про арешт особи або майна).

http://apir.iir.edu.ua/index.php/apmv/article/view/3829/3489
 4. Обмеження юрисдикції держави.
Питання юрисдикції постало перед Постійною палатою міжнародного правосуддя після
зіткнення між пароплавом "Боз-Курт" під турецьким прапором і пароплавом "Лотос" під
французьким прапором, що сталося в 1926 році. У своєму рішенні у справі пароплава
"Лоттіс" суд проголосив:
«Тепер перше і головне обмеження, що накладається міжнародним правом на
державу, полягає в тому, що - за відсутності дозвільної норми про протилежне -
вона не може здійснювати свою владу в будь-якій формі на території іншої
держави. У цьому сенсі юрисдикція, безумовно, є територіальною: вона не може
здійснюватися державою за межами її території, окрім як на підставі дозвільної
норми, що випливає з міжнародного звичаю або конвенції, якої вона не має.»
Загальним правилом є те, що держави користуються повним суверенітетом і здійснюють
повну юрисдикцію над усіма особами та обʼєктами в межах своїх національних територій.
З природи суверенітету держав випливає, що, хоча держава є верховною всередині країни,
тобто в межах своїх територіальних кордонів, вона не повинна втручатися у внутрішні
справи іншої держави [Shaw, 2008].
Водночас, держави також здійснюють юрисдикцію над своїми громадянами на іноземних
та міжнародних територіях. Таким чином, повна цивільна, кримінальна та адміністративна
юрисдикція держави над усіма особами та обʼєктами в межах її національних кордонів
може бути обмежена відповідно до міжнародного права.
По-перше, глава держави або уряду, міністр закордонних справ та інші вищі посадові
особи держави, які перебувають з візитом в іншій державі, користуються імунітетом від
юрисдикції держави перебування. Представники держав у міжнародних міжурядових
організаціях, а також посадові особи таких організацій також користуються імунітетом від
юрисдикції держави перебування, де розташовані штаб-квартири цих організацій.
Дипломатичні агенти та консульські установи користуються імунітетом від кримінальної,
цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування, за виняткомтдеяких
випадків.
Приміщення представництв, консульських установ, міжнародних міжурядових
організацій, спеціальних місій, а також земля, на якій вони розташовані, також
звільняються від такої юрисдикції.
По-друге, повітряні та морські судна, перебуваючи на території іноземної держави,
перебувають під юрисдикцією цієї держави. При цьому ці повітряні та морські судна
продовжують залишатися під юрисдикцією держави реєстрації повітряного судна або
держави прапора судна.
Держава, що приймає, за загальним правилом, не повинна втручатися в події на борту
іноземного повітряного або морського судна, якщо тільки правопорушення не зачіпає
інтереси і безпеку цієї держави.
По-трете, країни, які мають збройні сили або військові бази за кордоном, мають право
здійснювати свою юрисдикцію над відповідним персоналом та обʼєктами, розташованими
в іноземних державах.
По-четверте, питання юрисдикції щодо деяких водних обʼєктів, таких як міжнародні
річки, міжнародні канали та протоки, вирішуються на основі міжнародних угод між
прибережними державами, але загальним правилом є те, що такі держави діють у межах
власної територіальної юрисдикції, яка може підлягати обмеженням, встановленим
міжнародним правом.
Право мирного проходу суден через територіальне море інших держав є ще одним
обмеженням юрисдикції прибережної держави в межах її власних кордонів.
По-пʼяте, можуть існувати певні обмеження кримінальної юрисдикції держави щодо
кримінальних правопорушень, вчинених іноземцями на її території, що зумовлено
встановленими принципами міжнародного кримінального права.
По-шосте, імунітет держави від юрисдикції судів інших держав є загальновизнаним
принципом міжнародного права.
Крім того, можуть існувати певні обмеження юрисдикції держави на міжнародних
територіях. Згідно з міжнародним правом, юрисдикція держави поширюється на обʼєкти,
розташовані за межами державної території: повітряні судна в міжнародному повітряному
просторі, морські судна у відкритому морі; космічні обʼєкти в космічному просторі;
штучні острови та установки у відкритому морі та в Міжнародному районі морського дна;
наукові станції в Антарктиді. Між тим, з цього правила є деякі винятки.
Принцип виключної юрисдикції держави прапора є важливим для забезпечення
безпечного судноплавства у відкритому морі для всіх держав. Він означає, що судно у
відкритому морі підпорядковується виключній юрисдикції держави прапора, і жодна
держава не має права втручатися в його діяльність, крім випадків, передбачених
міжнародними договорами, зокрема Конвенцією ООН з морського права. Конвенція
передбачає такі винятки з цього правила: право на відвідування за статтею 110,
переслідування по гарячих слідах за статтею 111, забруднення за статтею 221, зіткнення за
статтею 97 [Конвенція ООН, 1982], транскордонні та далеко мігруючі рибні запаси за
статтею 21 Угоди про рибні запаси (1995) [Угода, 1995].
Обмеження принципу виключної юрисдикції прапора у відкритому морі повʼязане з так
званою "функціональною юрисдикцією", яка стосується обмеженої юрисдикції
прибережних держав щодо діяльності в їхніх морських континентальний шельф), а також,
в обмеженій мірі, юрисдикції будь-якої держави щодо певних видів діяльності у
відкритому морі, таких як піратство та торгівля [Ryngaert, 2015b].
Jaloud v. the Netherlands 20 November 2014 (Grand Chamber – judgment)

===
 5. Конкуренція юрисдикцій в міжнародному праві.
Однією з актуальних проблем, що обговорюються в сучасній науковій літературі, є
конфлікт юрисдикцій. У міжнародному публічному праві конкуренцію (конфлікт)
юрисдикцій держав можна визначити як одночасне встановлення юрисдикції різних
держав над однією і тією ж особою (особами) або обʼєктом (обʼєктами), а також
здійснення або спроба здійснення своєї юрисдикції над ними.
Наприклад, коли судно однієї держави перебуває в територіальних водах іншої держави,
на нього поширюється конкуруюча цивільна, адміністративна, кримінальна юрисдикція
держави територіальної юрисдикції та держави його прапора, оскільки обидві держави
можуть її здійснювати. Таку конкуренцію можна також назвати конкуренцією повної та
обмеженої юрисдикції.
Збільшення кількості транскордонних (транснаціональних) злочинів призвело до
зростання кількості випадків, коли кілька держав мають юрисдикцію здійснювати
кримінальне переслідування та передавати такі справи до суду [Агентство Європейського
Союзу]. У певних ситуаціях паралельний розгляд справ в окремих юрисдикціях може
поставити під загрозу результати розслідувань, що в кінцевому підсумку призводить до
порушення принципу ne his /n irfeiii, також відомого як rfoiib/e JeopnrA' [Агентство
Європейського Союзу]. Цей принцип гарантує, що жодна особа не може бути притягнута
до відповідальності за одне й те саме діяння в різних державах. У таких ситуаціях має
бути прийняте рішення про те, яка держава має кращі можливості для переслідування і,
зрештою, передачі справи до суду, але конфлікт юрисдикцій може виникнути під час
паралельних розслідувань без будь-якої координації між залученими національними
органами різних держав-членів ЄС [Агентство Європейського Союзу].
За відсутності договору в практиці держав використовуються різні моделі уникнення або
врегулювання конфлікту кримінальних юрисдикцій. Наприклад, якщо на території
держави А було скоєно злочин її громадянином, і якщо держава А бажає і може
переслідувати підозрюваного у вчиненні злочину, то жодна інша держава не повинна
здійснювати екстериторіальну кримінальну юрисдикцію. Але якщо на території держави
А було скоєно злочин громадянином держави В проти громадянина держави С, всі три
держави мають право здійснювати юрисдикцію, але в межах міжнародного права. Таким
чином, держава D може здійснювати універсальну юрисдикцію лише тоді, коли держава А
(яка здійснює територіальну юрисдикцію), держава В (яка здійснює активну юрисдикцію)
і держава С (яка здійснює пасивну юрисдикцію) не бажають або не можуть переслідувати
злочин.
Принцип субсидіарності, або взаємодоповнюваності, є наріжним каменем у вирішенні
конфлікту юрисдикцій між національним та міжнародним рівнями - Кримінальні суди та
Міжнародний кримінальний суд: Стаття 1 Римського статуту (2002) передбачає, що Суд
доповнює національні кримінальні юрисдикції [Римський статут, 2002].
Деякі міжнародні конвенції передбачають, що держави повинні співпрацювати у
визначенні пріоритету юрисдикцій.
Наприклад, стаття 42(5) Конвенції ООН проти корупції (2003) передбачає, що якщо
держава-учасниця, яка здійснює свою юрисдикцію. була повідомлена або іншим чином
дізналася, що будь-які інші держави-учасниці проводять розслідування, кримінальне
переслідування або судовий розгляд у звʼязку з тим самим діянням, компетентні органи
цих держав-учасниць у відповідних випадках консультуються один з одним з метою
координації своїх дій [Конвенція ООН, 2003].
Стаття 22(5) Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність (2001) передбачає, що коли
більше ніж одна Сторона претендує на юрисдикцію щодо передбачуваного злочину,
визнаного таким відповідно до цієї Конвенції, зацікавлені Сторони проводять, у разі
необхідності, консультації з метою визначення найбільш підходящої юрисдикції для
кримінального переслідування [Конвенція Ради Європи, 2001].
У своїх рішеннях у справах Nottehohm та Burceloiri Traction Міжнародний суд ООН
підкреслив, що в конкретних сферах дипломатичного захисту, громадянства, статусу
юридичних осіб повинен існувати "дійсний звʼязок" між фізичною або юридичною
особою та державою, яка має право здійснювати свою юрисдикцію.
З того часу концепція "ефективного" або дійсного звʼязку була узагальнена як передумова
для здійснення юрисдикції держави майже в усіх галузях міжнародного публічного права,
таких як морське, повітряне, космічне право тощо.
У міжнародному приватному праві проблема конфлікту юрисдикцій стосується
повноважень певного національного суду виносити рішення y справі (юрисдикція
винесення рішення).
Колізія матеріального права різних країн у цивільних, сімейних або комерційних справах
неминуче супроводжується конфліктом юрисдикцій. Суд держави А спочатку визначає,
чи має він або суд держави Б юрисдикцію, а потім визначає, право якої держави буде
застосовуватися при вирішенні конкретної справи.
Таким чином, перспективна юрисдикція стосується права певної держави, яке має бути
застосоване, а судова юрисдикція стосується суду певної держави, який має розглянути та
вирішити справу.
Регламент ЄС 44/2001 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у
цивільних та комерційних справах визнає, що певні відмінності в національних правилах,
що регулюють юрисдикцію та визнання судових рішень, перешкоджають нормальному
функціонуванню внутрішнього ринку, тому положення, спрямовані на уніфікацію правил
конфлікту юрисдикцій у цивільних та комерційних справах, а також на забезпечення
швидкого та простого визнання та виконання судових рішень, винесених у державі-члені,
є необхідними [Регламент ЄС, 2001].
Регламент встановлює основний принцип вирішення конфлікту юрисдикцій: юрисдикція
повинна здійснюватися судом країни ЄС, в якій проживає відповідач, незалежно від
його/її громадянства [The EU Regulation, 2001].
Однією з цілей Конвенції про угоди про вибір суду (2001) є посилення міждержавного
судового співробітництва шляхом встановлення єдиних правил щодо юрисдикції у
цивільних або комерційних справах. Стаття 5 Конвенції передбачає, що суд або суди
Договірної держави, визначені в угоді про виключний вибір суду, мають юрисдикцію
вирішувати спір, на який поширюється дія цієї угоди, якщо тільки угода не є нікчемною
відповідно до законодавства цієї держави [Конвенція, 2005].
Існує багато джерел міжнародного приватного права, що регулюють конфлікт
юрисдикцій, наприклад, Брюссельська конвенція про юрисдикцію та виконання судових
рішень у цивільних та комерційних справах (1968), Лужанські конвенції про юрисдикцію
та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах (1988 та 2007), Гаазька
конвенція про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або
комерційних справах (2019).
Окрім норм національного законодавства та міжнародних договорів, які допомагають
державам уникати конфлікту юрисдикцій, у судовій практиці з цією метою
застосовуються правові доктрини, такі як forum non conveiiieris, lis pendes, міжнародна
конʼюнктура тощо.
Деякі автори доходять висновку, що однією з головних відмінностей між принципами
юрисдикції в міжнародному публічному та міжнародному приватному праві є те, що в
першому випадку зʼєднувальною ланкою між принципами юрисдикції та юрисдикцією
факторами, що зумовлюють здійснення юрисдикції держави, є територіальність
проживання), який, на відміну від поняття громадянства, ґрунтується не на правовому
звʼязку між особою та державою, а на територіальному звʼязку особи з державою [Mills,
2019].
Точні визначення доміцилію, резидентства або звичайного місця проживання можуть
відрізнятися в різних правових системах, але вони, як правило, передбачають вивчення
фактичних звʼязків між особою та територією (наприклад, тривалість фізичної
присутності) [Mills, 2019].
file:///C:/Users/user/Downloads/126-%D0%A2%D0%B5%D0%BA
%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96-211-1-10-
20191210.pdf