1..

Категоризація персоналу дипломатичних представництв:

дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий
персонал. Питання чисельності посольств та місій.
Слід зауважити, що передбачений Конвенцією поділ персоналу
дипломатичного представництва на три вищезгадані категорії на практиці
іноді має умовний характер. Віднесення конкретних співробітників до тієї
чи іншої категорії є виключно компетенцією акредитуючої держави і не
регулюється нормами міжнародного права..
Критерії розподілу дипломатичного персоналу за категоріями також
бувають досить «розмитими». Так, священнослужителі представництва
мають дипломатичний статус, тоді як функції священика не мають
жодного стосунку як за своїм змістом, так і за формою до дипломатичної
діяльності. Офіцеру безпеки, як правило, надається статус дипломата, а
співробітники служби охорони належать до адміністративно-технічного
чи навіть до обслуговуючого персоналу.

Кожне дипломатичне представництво складається із трьох

категорій співробітників (глава представництва має особливу
позицію): дипломатичний персонал; адміністративно-технічні
працівники; обслуговуючий персонал[1]. 
Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус,
дипломатичні привілеї та імунітети кожної із зазначених категорій осіб,
які працюють у посольствах або місіях. Глава дипломатичного
представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим
офіційно акредитованим представником держави в країні
перебування. Він відповідає за
 Діяльність дипломатичного представництва та його персона-
лу,
 а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль
за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що
перебувають на території країни акредитації.
Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним пред-
ставництва спирається перш за все на своїх найближчих спів-
робітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол,
мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань,
що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави.

Друга категорія співробітників дипломатичного пред-

ставництва — члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у
дипломатичному представництві чітко регламентується Віденською
конвенцією, згідно з якою «членами адміністративно-технічного
персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють
адміністративно-технічне обслуговування представництва» (ст. І, п. «f»).
До категорії адміністративно-технічного персоналу відносять референтів-
перекладачів, технічних секретарів, стенографістів, бухгалтерських
працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці
співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у
відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм
видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним
та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого персоналу

дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії,
садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи,
що не входять до складу персоналу представництва, а працюють за
договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні
робітниці, доглядальниці тощо). У Віденській конвенції про них
сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу пред-
ставництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню
представництва (ст. І, п. "g"). Обидві ці групи осіб комплектуються в
основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві
категорії — це, як правило, громадяни акредитуючої держави. У
ст. 8 Віденської конвенції зазначено:
1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі
мають бути громадянами акредитуючої держави;
2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть
призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування,
інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який
час анульована».

2.. Дипломатичні працівники. Розширення функцій глави

дипломатичного представництва та дипломатичного персоналу.

Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство

або місія) — це особливого роду державна установа, на яку покладено
завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебу-
вання, захищати в ній права та інтереси акредитуючої держави, її
громадян і юридичних осіб. 
Глава дипломатичного представництва (посол, посланник,
повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим представником
держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність
дипломатичного представництва та його персоналу, а також здійснює
загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших
організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни
акредитації.
Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним пред-
ставництва спирається перш за все на своїх найближчих співробітників
— членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають
представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що
входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично
це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства
чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про
дипломатичні зносини 1961 р.:
«1. Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема:
 а) у представництві акредитуючої держави в державі перебування;
 b) у захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави
та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;
 с) у веденні переговорів з урядом держави перебування; 
 d) у з'ясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі
перебування та повідомленні про них уряду акредитуючої держави;
 е) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і
державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі
економіки, культури і науки;
2. Жодне з положень цієї Конвенції не повинне тлумачитись як таке,
що перешкоджає виконанню дипломатичним представництвом
консульських функцій».
Крім цієї головної риси — представницького характеру —
дипломатичний персонал посольств та місій має ще цілий ряд відмінних
ознак. Так, його членами завжди є особи, що перебувають на
дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні,
дипломати (у класичній термінології «кар'єрні дипломати») чи особи, які
перейшли на дипломатичну службу в порядку нового призначення або
поповнення. Проте, в будь-якому випадку, як це передбачено пунктом «d»
ст. І Віденської конвенції, «членами дипломатичного персоналу є члени
персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг».

3…. Адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал:

компетенція та функції.
 Друга категорія співробітників дипломатичного представництва —
члени адміністративно-технічного персоналу. їхня роль у дипломатичному
представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією,
згідно з якою «членами адміністративно-технічного персоналу є члени
персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-
технічне обслуговування представництва» (ст. І, п. «f»). За своїм служ-
бовим і, відповідно, правовим статусом вони відрізняються від
співробітників першої категорії, проте сучасне міжнародне право та
внутрішнє законодавство ряду країн роблять значні кроки щодо
наближення їхнього статусу, у тому числі привілеїв та імунітетів, до
статусу дипломатичних агентів. До категорії адміністративно-технічного
персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів,
стенографістів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший
канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних
паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє
міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті
щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

 І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого персоналу

дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії,
садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи,
що не входять до складу персоналу представництва, а працюють за
договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні
робітниці, доглядальниці тощо). У Віденській конвенції про них
сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу пред-
ставництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню
представництва (ст. І, п. "g"). «Приватний домашній робітник» — особа,
яка виконує обов'язки домашнього робітника у співробітника
представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. І, п. "h").
Обидві ці групи осіб комплектуються в основному з числа громадян
країни перебування, тоді як перші дві категорії — це, як правило,
громадяни акредитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції зазначено:
«1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі
мають бути громадянами акредитуючої держави;
2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть
призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування,
інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який
час анульована».
Слід зауважити, що передбачений Конвенцією поділ персоналу
дипломатичного представництва на три вищезгадані категорії на практиці
іноді має умовний характер. Віднесення конкретних співробітників до тієї
чи іншої категорії є виключно компетенцією акредитуючої держави і не
регулюється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючих
держав з цього питання нерідко суперечать позиціям країни перебування.
Критерії розподілу дипломатичного персоналу за категоріями також
бувають досить «розмитими». Так, священнослужителі представництва
мають дипломатичний статус, тоді як функції священика не мають
жодного стосунку як за своїм змістом, так і за формою до дипломатичної
діяльності. Офіцеру безпеки, як правило, надається статус дипломата, а
співробітники служби охорони належать до адміністративно-технічного
чи навіть до обслуговуючого персоналу.
Невизначеність практики щодо поділу дипломатичного персоналу за
категоріями наочно підтверджується таким прикладом. До 1978 р.
Держдепартамент США погоджувався визнавати кур'єрів, посильних та
співробітників охорони іноземних дипломатичних представництв,
акредитованих у США, лише як обслуговуючий персонал. У період із 1978
по 1981 р. Держдепартамент розглядав вказаних осіб як адміністративно-
технічний персонал, аз 1981 р. знову лише як обслуговуючий персонал.
Така нечіткість у розмежуванні категорій персоналу
дипломатичного представництва пояснюється необхідністю забезпечення
режиму надійної безпеки у представництві. Акредитуючі держави,
призначаючи конкретних співробітників, можуть бути не зацікавленими в
офіційному визначенні їхніх функціональних обов'язків. На практиці це
призводить до того, що акредитуючі держави, призначаючи співробітників
до дипломатичних представництв, не вказують, на які посади вони
призначаються, а іноді навіть не уточнюють, до якої категорії належить
той чи інший співробітник.

4 я тупо хз

5. Внутрішня охорона посольств та її правовий статус.

Новим явищем у дипломатичній практиці двох останніх десятиліть є

організація дипломатичними представництвами власної (внутрішньої)
охорони. Активізація діяльності національних та міжнародних
терористичних організацій, зокрема випадки захоплення посольств
терористами, викрадення дипломатів з метою використання їх як
заручників, вбивства останніх стали головними причинами створення
багатьма державами внутрішньої охорони в дипломатичних пред-
ставництвах.
 Загалом положення про внутрішню охорону було затверджене
конгресом США ще в 1932 р., а з 1948 р. в американських
представництвах за кордоном постійну охорону здійснюють морські
піхотинці США. Чисельність підрозділів морської піхоти в посольствах
США, наприклад у Лондоні та Парижі, сягає 35 чоловік.
 Загальне керівництво співробітниками внутрішньої охорони
здійснюють, як правило, офіцери безпеки дипломатичних представництв.
Внутрішня охорона здебільшого оснащена легкою вогнепальною зброєю,
а в деяких країнах має навіть важке озброєння. Відомо чимало випадків,
коли внутрішня охорона змушена була застосовувати зброю при нападах
на дипломатичне представництво.

 Діючими міжнародно-правовими договірними нормами питання про

організацію та статус внутрішньої охорони в дипломатичному
представництві прямо не регулюється хоча б через те, що створення
внутрішньої охорони — порівняно нове явище в сучасній дипломатичній
практиці. Згідно з міжнародним звичаєм дипломатичні представництва
можуть організовувати внутрішнє життя на свій розсуд, за традиціями та
звичаями своєї країни. Посиланням на цей привілей можна пояснити та
допустити летальне створення внутрішньої охорони в дипломатичних
представництвах за умови, звичайно, що її організація та діяльність
пов'язуватимуться виключно із внутрішніми справами представництва.
Здійснення будь-яких охоронних функцій, що виходять за рамки
організації внутрішнього життя представництва, є не чим іншим як
втручанням у внутрішні справи країни перебування. Адже саме на ній,
згідно із ст. 22, п. 2 Віденської конвенції, «...лежить спеціальний обов'язок
вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від
усякого вторгнення або заподіяння шкоди та для запобігання всякому
порушенню спокою представництва або образі його гідності». Тому-то
посилання на вказаний привілей дає можливість лише в загальному
вигляді обґрунтувати правомірність існування внутрішньої охорони та
визначити сферу її діяльності.
 Сьогодні акредитуючі держави часто направляють співробітників
внутрішньої охорони відкрито, прямо вказуючи в запитах на візи та в
нотному листуванні посади цих осіб. Так, у списках адміністративно-
технічного та обслуговуючого персоналу іноземних дипломатичних
представництв, що регулярно публікуються Держдепартаментом США, із
128 посольств, акредитованих у Вашингтоні, 14 посольств офіційно
вказали наявність у складі їхнього персоналу охоронників
(guard, security guard), а 12 посольств — офіцерів безпеки (security officer).
Більше того, в нотному листуванні іноді прямо вказується, які функції
виконують ті чи інші співробітники внутрішньої охорони. До речі, багато
країн перебування, які не в змозі забезпечити ефективний захист
іноземних дипломатичних представництв, самі висловлюють
зацікавленість у створенні внутрішньої охорони в цих представництвах.
  

6.. Дипломатичний корпус: його склад та формат діяльності.

Дуаєн.
 
  Тісно пов'язаним із поняттям «дипломатичний персонал» є поняття
«дипломатичний корпус». У науковій літературі з питань міжнародного
права, дипломатичної та консульської служби поняття «дипломатичний
корпус» вживається як у широкому, так і у вужчому значенні цього слова.
Так, у вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав
іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у країні
перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що
дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й
дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій,
акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до
дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин
дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі,
але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають
дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного
корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення
поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки
виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже
дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до
дипломатичної сфери.
Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед,
об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних
агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку
можна говорити про функції дипломатичного корпусу, що виступає як
єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового
характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу,
так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно
наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних
відносин між рівносуверенними державами на двосторонній основі. Саме
тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань
політичного характеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з цере-
моніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлення з нагоди
вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування,
висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені
дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках
церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або
старійшина, дипломатичного корпусу).
 Відповідно до практики, що склалася, в переважній більшості випадків
дуайєном автоматично є старший за класом і перший за часом свого
перебування в приймаючій країні глава одного з акредитованих у ній
дипломатичних представництв. Віденська конвенція передбачає, що
старшинство глав представництв у межах відповідного класу, яке дає
можливість зайняти пост дуайєна дипломатичного корпусу, визначається
датою та часом їхнього вступу на посаду, тобто або з моменту вручення
вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття і вручення
завірених копій вірчих грамот міністру закордонних справ країни
перебування. «Старшинство глав представництв відповідного класу ви-
значається датою і годиною вступу ними у виконання своїх функцій згідно
з статтею 13» (Віденська конвенція, ст. 16, п. 1). Що ж стосується питання
старішінсіва членів дипломатичного персоналу всередині представництва,
то воно регулюється ст. 17 Віденської конвенції: «Старшинство членів
дипломатичного персоналу представництва повідомляється главою
представництва міністерству закордонних справ або іншому міністерству,
щодо якого є домовленість».
Дипломатичний корпус очолює дуайен (doyen, decanus, dean). Ним
відповідно до існуючої традиції стає переважно старший по класу і
перший за часом свого перебування у приймаючій державі глава одного із
акредитованих у ній дипломатичних представництв. У виняткових
випадках у деяких католицьких країнах дуайеном дипломатичного
корпусу є папський нунцій, який незалежно від дати початку своєї місії
завжди посідає перше місце у плані старшинства. Переважна більшість
функцій дуайена має протокольний характер. Він представляє
дипломатичний корпус як певну єдність у відносинах з вищими органами
приймаючої держави, як primus inter pares (перший серед рівних), а не як
глава самодіяльної організації. А тому, перш ніж звернутись до
компетентних органів держави перебування, дуайен дипломатичного
корпусу має попередньо узгодити позицію глав дипломатичних
представництв з цього приводу. Однаковою мірою, якщо питання
стосується конкретного члена дипломатичного корпусу, він також
повинен мати попередню їх згоду на це.
Дипломатичні представники країн, що не мають відносин з країною,
яку представляє дуайен, з питань, що входять у комтенцію дуайена,
підтримують зв'язок з наступним по старшинству після дуайена главою
дипломатичного представництва.
Дуайен виступає консультантом колег з питань місцевого протоколу
та етикету, і особливо тих, хто прибув як глава дипломатичного
представництва, у їх взаємовідносинах з державними органами країни
перебування. Для виконання цієї функції він має в своєму розпорядженні
всю потрібну інформацію. Крім цього, він підтримує постійний контакт з
урядовими колами та місцевим протоколом. У своїй діяльності дуайен
дипломатичного корпусу не повинен допускати жодних дискримінаційних
дій серед дипломатичних представників і не надавати з будь-яких
міркувань старшинство тому чи іншому дипломатичному представнику на
шкоду старшинству інших дипломатичних представників.
Однією з важливих функцій дуайена є турбота про те, щоб члени
дипломатичного корпусу могли належним чином використовувати надані
їм привілеї та імунітети. Особливо це має важливе значення у випадках,
коли приймаюча держава перебуває у важкій економічній ситуації, стані
війни, в державі відбуваються внутрішні заворушення і т. ін.
Міністерство закордонних справ країни перебування видає
спеціальні урядові списки (раз на квартал або півроку), в яких перелічено
всіх членів дипломатичного корпусу.
У зв'язку з існуючою різноманітною практикою держав Віденська
конвенція не уточнює основ взаємовідносин між дипломатичним і
адміністративно-технічним персоналом представництва, залишаючи це
питання у компетенції посилаючої держави. Водночас на останню
покладається обов'язок щодо повідомлення в акредитуючу державу про їх
місце в структурі дипломатичного представництва.