1.

За регіональним критерієм, тобто розташуванням країн на певній території та (або)

належністю до регіональних інтеграційних угрупувань, національні економіки поділяються
так:

- За регіонально-континентальним критерієм країни групуються за географічним

розташуванням: наприклад, країни Східної, Західної, Південної та Північної Європи; Північної та
Латинської Америки, Південної, Південно-Східної, Східної та Центральної Азії; Близького та
Середнього Сходу тощо.

- За регіонально-економічним критерієм виділення груп країн у межах регіону відбувається

відповідно до спільних економічних інтересів, приблизно однакового рівня розвитку. Наприклад,
країни Західної Європи - члени ЄС (Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Люксембург,
Нідерланди, Франція, ФРН) та країни Південної Європи - члени ЄС (Греція, Іспанія, Італія,
Португалія); нові індустріальні країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) та
Азії (Південна Корея, Сінгапур, Таїланд, Тайвань).

- За регіонально-інтеграційним критерієм, коли спостерігається спільність економічних

інтересів, компліментарність національних господарських механізмів, достатній рівень
індустріального розвитку, територіально-географічна близькість, країни формують інтеграційні
угрупування. Так, найбільш сталими та впливовими є такі: а) європейське - ЄС; б) євразійське -
СНД; в) північноамериканське - НАФТА; г) південно-східно-азійське - АСЕАН.

Розвинуті країни є головною групою країн у світовому господарстві. Наприкінці 90-х рр. на них
припадало 55% світового ВВП (якщо його підраховувати за ПКС), 71% світової торгівлі і велика
частина міжнародного руху капіталу. На країни «Сімки» припадає 47% світового ВВП, у тому
числі на США – 21%, на Японію – 7%, на Німеччину – 5%. Більшість розвинутих країн входить в
інтеграційні об'єднання, з яких найбільш могутніми є Європейський союз – ЄС (20% світового
ВВП) – і Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА (24%).

2. Країни, що розвиваються, дуже неоднорідні й відрізняються одна від одної не тільки

економічно-господарською структурою, а й умовами соціального розвитку, а тому їх
поділяють на певні підтипи.

Ключові країни. Це Мексика, Індія, Бразилія й Аргентина. Вони мають величезний природний,
людський і економічний потенціал і є країнами - лідерами «третього світу». Ці чотири країни
виробляють майже стільки само промислової продукції, скільки решта країн, що розвиваються.
Вони володіють непоганим науковим потенціалом, усі ведуть космічні дослідження, а Індія
навіть входить до світового ядерного клубу. Проте ВВП на душу населення в них ще порівняно
низький.

Нові індустріальні країни (НІК) - це понад 10 держав, у яких за останні десятиліття стався
якісний стрибок соціально-економічних показників і чия довгострокова економічна стратегія
націлена на побудову західної моделі розвитку. Нині виділяють кілька типів НІК. НІК «першої
хвилі» - Південна Корея, Сінгапур (мал. 20), Тайвань, Сянган (колишній Гонконг), їх ще
називають «азіатські тигри» або «азіатські дракони». НІК «другої хвилі» - Чилі, Уругвай, деякі
відносять сюди Аргентину, Бразилію й Мексику. НІК «третьої хвилі» - Малайзія, Індонезія,
Філіппіни, Таїланд, Туреччина, Туніс.

3. Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає

оптимальне поєднання приватної, колективної і державної типів і форм економічної
власності, державного, монополістичного і ринкового механізмів регулювання, проведення
інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою
побудови прогресивнішого ладу. Двома найважливішими варіантами соціалізованої
моделі є прогресивно інституціональний і соціал-реформістський. Згідно з першим
 варіантом необхідні важливі інституційні та соціальні реформи, раціональна взаємодія
приватного і державного секторів, упровадження системи національного планування,
підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення
поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками
варіантної моделі є Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер та інші.

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і

централізму, планування та ринку, індивідуальних і колективних форм власності для
поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники —
теоретики лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного
соціалізму.

Обидва варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники

обстоюють пряме регулювання економіки державою в суспільних інтересах, розвиток
державного сектору, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з приватними
тощо.

4. Особливо помітне місце серед них посідають головні країни, або так звана «велика сімка».
Це — США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія та Канада. На них
припадає майже половина ВВП та виробництва промислової продукції світу, більша
частина оборотів світової зовнішньої торгівлі.

Для цих країн характерні такі риси: усі вони постіндустріальні або індустріальні; їх
великі корпорації контролюють прямо або опосередковано основну частку продуктивних
сил світового господарства; правлячі кола та капітал цих країн тримають у своїх руках
реальні засоби контролю над світовими політичними та економічними процесами.

5.
6. Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п'ятьма ознаками:

 перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

 переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;
 провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і
соціальній структурі суспільства;
 ставка в майбутньому на методи контролю, і оцінка можливих напрямів розвитку
технології;
 прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології»; ці процеси, на
думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як
риси традиційного капіталізму поступово зникають.

7. Хоча розвинені країни споживають непропорційно велику кількість енергоносіїв та інших

ресурсів, саме в країнах, що розвиваються в умовах екстенсивного розвитку переважає
ресурсномісткий тип економічної динаміки і загострюються екологічні проблеми. Так, уже
зараз від браку води страждають великі регіони, і в першу чергу Близький Схід, де нестача
стала критичною вже на 37 початку XXI століття. Ерозія грунту особливо гостро
проявляється в Тропічній Африці і в ряді районів на північ від Сахари.
Ось чому зменшення, а тим більш якісне скорочення розриву між розвиненими і країнами,
що розвиваються в економічному просторі (якщо воно взагалі можливо) вимагає
повсюдного впровадження ресурсозберігаючих технологій. Реальна ситуація, що склалася
до початку XXI ст., суперечлива.
По-перше, матеріальне становище більшості населення світу, що розвивається за останні
десятиліття безсумнівно покращилось, тоді як умови життя його меншості (15- 30%)
погіршилися або не зазнали особливих змін. Це означає, що якщо один полюс сучасного
людства утворює так званий золотий мільярд, то на іншому його полюсі знаходиться
мільярд (а може бути, і 1,5 млрд.) знедолених, котрі протягом десятиліть залишаються, по
суті, поза сучасної цивілізації.
По-друге, більш високі, ніж в розвинених державах, темпи економічного зростання виявили
країни, в різний час, включали від 30-40% (в 60-70-ті роки) до 80% (в 90-і роки) всього
населення світу, що розвивається . Однак, незважаючи на обумовлене скорочення
відносного відставання зазначених країн від розвиненої частини світу, дистанція, що
відокремлює їх від держав з високими доходами, в абсолютному вимірі майже для всіх, в
тому числі і для найбільш багатонаселених країн, продовжувала збільшуватися.
Тим часом це лише одна, чисто економічна сторона досліджуваної проблеми. Якщо ж
перейти до її людського виміру, то виявляються більш оптимістичні тенденції. Динаміка
багатьох соціально-демографічних і структурних індикаторів показує, що розрив між
розвиненими і майже всіма країнами, що розвиваються (зокрема й ті, де подушний ВВП
знижувався) в його абсолютному вимірі, безсумнівно, скорочувався.
Стратегічні напрями розвитку країн, що розвиваються:
• подолання економічної та соціальної відсталості; • досягнення економічного зростання; •
підвищення життєвого рівня населення; • зміна позиції в світовому господарстві.
Причини відсталості країн, що розвиваються:
 • колоніальне і залежне минуле, • перенаселеність, • низький рівень технології, •
багатоукладність економіки, • специфіка етносоціополітичної структури, • характер взаємин
країн багатого «Півночі» з відсталим «Півднем».
8. Загалом спостерігається позитивна динаміка припливу іноземних інвестицій у країни, що
розвиваються: чистий приватний приплив капіталу зріс з 155,7 млрд. дол. США у 2005 р. до
327,7 млрд. дол. США у 2013 р., а обсяги ПІІ збільшилися відповідно з 246,4 млрд. дол.
США до 448 млрд. дол. США.

Тобто поняття “країна, що розвивається”, далеко не завжди може ототожнюватися з поняттям

“бідна країна”, що, певною мірою, ускладнює аналіз, оскільки для багатьох держав, в
офіційній статистиці віднесених до групи країн, що розвиваються, більш актуальними є
макроекономічні закономірності, характерні для розвинутих країн зі стабільно позитивними
або швидкими темпами розвитку

9. Подолання відсталості країн, що розвиваються - це гостра глобальна проблема сучасності,

яка загрожує розвитку і самому виживанню людства.

Причинами відсталості цих країн стали : нерівномірне становище у світовому поділі праці,
обтяжливість етнічних, релігійних, соціальних конфліктів, невідповідність культурно-
історичних характеристик великих масивів населення імперативам модернізації і повноцінної
участі в глобальних процесах сучасності. Всі ці негативні фактори особливо рельєфно
виступили на фоні науково-технічної трансформації світової економіки та інтернаціоналізації
суспільного життя, перетворили бідність,, відсталість і нестабільність відсталих країн у
дійсно глобальну проблему.

Отже, відсталість країн, що розвиваються, має два аспекти - історичний і сучасний,

зв'язаний з низьким рівнем розвитку. Загальноекономічне відставання доповнюється
диспропорційністю усього відтворювального процесу, виявляється в дезінтегрованості
господарських секторів, у конкретних формах відставання.

Відсталість країн, що розвиваються, породжує специфіку їх соціальних і економічних

проблем. Рішення кожної з них - забезпечення економічного росту, зайнятості, розподілу і т.д.
- припускає особливі підходи, що відмінні від використовуваних у промислово розвинутих
країнах.

Відсталість країн, що розвиваються, визначає їхня залежність від промислово розвитих

держав Заходу. Економічний розвиток колоній визначався не нестатками останніх, а
нестатками метрополій, що вивозили сировину з них. Потреби метрополій у сировину
визначали динаміку економічного розвитку колоній, тобто імпульси економічного розвитку
йшли з західних країн. Положення мало змінилося в останні десятиліття. У 1989 р. у річному
огляді ЮНІДО відзначалося: "Є серйозні ознаки того, що країни, що розвиваються, протягом
визначеного часу будуть скоріше в ролі сприймаючих світові структурні зрушення, чим
генератором власних на базі внутрішньої динаміки індустріалізації".

10. Типологія країн, що розвиваються

Усі країни, що розвиваються, як правило, поділяють на 5 груп.

o Найбільш розвинені країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика та

інші) і нові індустріальні країни (НІК) (Гонконг, Південна Корея, Тайвань, Малайзія,
Індонезія і Сінгапур).
o Країни-нафтоекспортери, що володіють унікальними запасами нафти й газу (Катар,
Кувейт, Бахрейн, Лівія, Ірак та інші). їх характерні ознаки високий дохід на душу
 населення, великий природно- ресурсний потенціал, важлива роль на капіталістичному
ринку енергетичної сировини, вигідне географічне розташування.
o Найбільш численна група об'єднує країни з середнім розміром ВВП на душу населення
(Колумбія, Гватемала, Парагвай, Туніс та інші).
o Група, яка представлена такими країнами, як Індія, Пакистан. Це держави з
величезними територіями і населенням, природно-ресурсним потенціалом і
можливостями економічного розвитку.
o Найменш розвинені країни світу (Афганістан, Нігер, Сомалі, Бангладеш та інші). У цих
країнах надзвичайно низький дохід на душу населення.

11. Критерії зарахування країн до НІК досить умовні: ВНП на душу населення не менше
1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. НІК властиві такі
характеристики: високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві
структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у
МПП, широке використання іноземного капіталу. На НІК припадало 46%ВНП й 63%
експорту КР(1991р.)

Чинники, які гальмують швидкий розвиток НІК, зокрема їхньої зовнішньої

торгівлі.1) Політика неопротекціонізму РК, яка спрямована на послаблення позицій нових
конкурентів з числа КР, оскільки на НІК припадає 40% експорту. Тиск РК на Південну
Корею та інші НІК першої хвилі змушує їх “добровільно” обмежувати експорт у РК.
Наприклад, із1989 р. США виключили АЧ з числа країн, які користуються пільгами
відповідно до генеральної системи преференцій. Але переведення виробництва до НІК
другого ешелону дає змогу ТНК та національним компаніям АЧ обминати бар’єри на шляху
експорту до РК. 2)Різке поширення використання інформаційних технологій,
електронізація та роботизація виробництва знижують відносні переваги НІК у дешевій
робочій силі, відтак знижується і конкурентоспроможність промислового
експорту. 3)Політика так званого “технологічного неомеркантилізму” РК, яка виявляється у
прагненні Заходу запобігти або обмежити отримання конкурентами з числа НІК
перспективних технологій, новітнього обладнання. Тому НІК важко зберігати а тим більше
нарощувати свої позиції у МПП і вони не відмовляються повністю працемісткого
промислового виробництва. Однак АЧ розширює власні наукові дослідження, розвивають
найважливіші галузі технології. В результаті цього, якщо в 70-80-ті рр про НІК говорили
лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, то тепер ці країни
перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил,
міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів.

НІК сприяла послідовна внутрішня економічна політика, яка забезпечила економічну і

політичну стабільність для ефективного функціонування економічної системи-“мішаної
економіки”, де головна роль належить приватному секторові, а держав активно сприяє
підприємництву і ринковій сфері. Важливим фактором росту НІК стала ефективна
макроекономічна політика, що полягала у підтримці стабільних внутрішніх  цін і реальних
обмінних курсів валют, стимулюванні підвищення попиту і пропозиції у галузі
інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестування.

12. Закономірності розвитку НІК

Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найзначнішим у тих країнах, які перші взяли
курс на експортно-орієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для
іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління. З середини 80-х років цей процес
охопив деякі інші країни, що розвиваються. Через зростання вартості робочої сили,
підвищення курсів національних валют НІК першого покоління почали, своєю чергою,
 втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно
переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азійська четвірка
НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою
силою — Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних
країн другого покоління.
У цьому процесі участь беруть і ТНК, переміщаючи у друге покоління НІК виробництва,
конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.
Збереження цієї тенденції спричинить розширення кола НІК і подальшої передачі вже у
країни третього покоління (Філіппіни, Шрі-Ланка, В'єтнам та ін.) "нижніх поверхів"
промисловості.
Тиск індустріальних країн на Південну Корею та інші НІК першої хвилі змушує їх
"добровільно" обмежувати експорт у розвинуті країни. Наприклад, із 1989 р. США
виключили четвірку азійських "драконів" з числа країн, які користуються пільгами
відповідно до генеральної системи преференцій. У цій ситуації переведення виробництва до
НІК другого ешелону дає змогу ТНК і національним компаніям Південної Кореї, Сінгапуру,
Тайваню, Гонконгу обминати бар'єри на шляху експорту промислової продукції в
індустріально розвинуті країни.
13. Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі
реформування політичної та соціально-еко-номічноі структури, трансформації існуючих тут
раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку.
У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні
моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи
неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах
Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а
також суттєві відмінності у реалізації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості
просування шляхом ринкового реформування різних постсоціалістич-них країнах.
Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія,
Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості
бал-канських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього
СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетворень можна говорити досить обережно.
Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.
14. Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі
трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні
категорії, які тісно пов'язані та взаємодіють між собою. Це:
Перегляд ролі держави, який серед Іншого передбачає:
а)проведення законодавчої реформи, складовими якої є конституційна, майнова, банківська,
контрактна та інші реформи;
б) реформування законодавчих інститутів;
в) регулювання діяльності природних монополій;
г) реалізацію необхідних інструментів та інституційних механізмів непрямого керування
економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів
непрямогокредитно-грошового регулювання;
д) відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при
непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо),
пенсій
ного забезпечення.
 2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості
податкової та кредитної політики, вирішення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд
показників
витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.
15. Вихідні умови перед початком реформи в різних:
 різкий рівень політичної демократії на момент початку реформ.Республіки з
найбільш демократичними політичними режимами проводили найбільш радикальні
системні реформи,і навпаки .Можна зробити висновок ,що ступінь екон.
Радикалізму реформ була багато в чому політично обумовлений. Багато республік
на момент розпаду СРСР знаходилися в стані громадянської війни .
 рівень економічного розвитку .Незважаючи на те що свого часу в СРСР була
впроваджена державна програма рівномірного розвитку всіх республік, так чи
інакше середньоазійським державам,що з феодалізму перейшли відразу до
соціалізму, минаючи стадію капіталізму, важко було зрівнятися в розвитку з іншими
високорозвиненими республіка! ми. Так, на момент розпаду національний дохід на
душу населення в Естонії був більш ніж удвічі вищий, ніж у Таджикистані. Вищий
рівень економічного розвитку викликав у найбільш розвинутих радянських
республіках більше потреб і більше можливостей для реалізації радикального
варіанта системних реформ;
 господарські традиції. Більш міцні, ніж в інших республіках традиції ринкової
економіки в країнах Балтії забезпечували її населенню швидке входження в нові
умови господарювання.Цьому сприяли і сильні торговельні традиції в багатьох
країнах Закавказзя та Центральної Азії. Господарська й трудова етика на
пострадянському просторі помітно відрізнялися, і лібералізація економічної
діяльності, особливо в умовах ослаблення державних інститутів, лише посилила
розбіжності між країнами в рівні тіньової економіки і криміналізації, що за
радянських часів був найвищий у країнах Закавказзя і Середньої Азії; —
культурологічна орієнтація зумовила особливу увагу деяких мусульманських
республік СРСР до найбільш успішних моделей ісламського світу — турецьких і
арабських країн Перської затоки, а прибалтійських — до моделі Північної Європи;
 збалансованість економіки. Створений у радянський час і розміщений переважно
на території Росії й України величезний ВПК, вагома частка в економіці цих
республік неконкурентоспроможного на світовому ринку машинобудування
набагато ускладнило перехід до ринку. В Росії є перевага стосовно сировинних
ресурсів, якими, на жаль, не володіє в достатній кількості Україна. Макроекономічна
рівновага має дуже важливе значення порівняно з галузевою, як і збалансованість
платіжного балансу, бюджету, попиту і пропозиції на гроші, товари й економічні
ресурси. Макроекономічна незбалансованість, що загострилася в останні роки
існування СРСР, заважала ефективному проведенню реформ у пострадянських
країнах порівняно, наприклад, з Чехією, Угорщиною і Китаєм, де до моменту
початку реформ збалансованість економіки була вища; — стан міжетнічних і
міжрегіональних відносин. Загостреність цих відносин ускладнила реформи в
більшості пострадянських країн, доводячи їх до збройних конфліктів усередині
країни (Чечня — в Росії, Придністров'я — в Молдові, Абхазія і Південна Осетія — в
Грузії) і громадянських війн (Таджикистан) і збройних дій між країнами через спірні
території (Вірменія та Азербайджан через Карабах).
 Самостійна робота 2
Варіант 2 –Лукавенко О.О

1. Неважаючи на різноплановість економічного устрою країн MIST, яка країна на

Вашу думку буде лідирувати у довгостроковій перспективі?
2. Поясніть причини зниження темпів розвитку BRICS.
3. Які переваги акроніму MIST над BRICS?
1. На мою думку Південна Корея та Туреччина буде лідерувати у довгостроковій перспективі,
тому що ,Південна Корея насамперед високі темпи економічного розвитку ще з 1960-х років,
на мою думку і до тепер та у неї є своя концепція «азійських тигрів». На сьогодні Республіка
Корея один з лідерів в Світі з виробництва електроніки, гадаю що с кожним роком Південна
Корея ,все біль і біль буде розвиватися та демонструвати максимальні показники у світі у
своїй діяльності, Щодо Туреччини - показує найбільш високі темпи економічного зростання,
з кожни роком збільшують свої масштаби в'їзного туризму і авіаперевезень ,але ж на даний
момент,через всесвітню пандемію «COVID-19»,багато коштів Туреччина втратила ,адже
велику кількість турів було відмінено ,але я гадаю що зовсім скоро,все скінчиться та
Туреччина відновиться на своєму ринку пропозицій. туристична галузь, у свою чергу, надає
позитивний вплив на роздрібну торгівлю, та з кожним роком він покращується . Багато
мандрівників ставлять Туреччину на перше місце за критерієм «ціна-якість». Ось чому,я гадаю
що Південна Корея та Туреччина будут лідерувати у довгостроковій перспективі.
2. В Індії за останні п’ять років спостерігається тенденція до зменшення обсягів імпорту країни
і найменший показник саме у 2015 році  – зменшення імпорту до країн БРІКС. Причинами
такої зміни можуть бути: щодо Бразилії – скорочення імпорту сировини з Китаю, Росії  –
санкції та безпрецедентно низький рівень цін на нафту. Проте головна причина полягає в
наступному: курси національних валют країн, що розвиваються, втратили свою вартість щодо
долара. Валюти таких провідних країн-експортерів, як Росія та Бразилія втратили від 20% до
50% своєї вартості щодо долара. Навіть Китай, який є другою за величиною економікою
світу, девальвував свою валюту на 3-4%.Також причиною зниженням темпів розвитку є
структура експорту та імпорту між країнами БРІКС впливають різноманітні фактори:
географічне положення, наявність та різноманітність природних ресурсів, культура, традиції
та економічний розвиток країни в цілому. Найбільше скорочення експорту знаходить своє
відображення у Бразилії, що пов’язано з падінням цін на сировину і сільськогосподарську
продукцію на початку поточного року; – Індія характеризується найсуттєвішим зниженням
показників імпорту, це викликано передусім девальвацією національної валюти.Також на
зниження темпів розвитку БРІКС впливають, різноманітні фактори: географічне положення,
 наявність та різноманітність природних ресурсів, культура, традиції та економічний розвиток
країни в цілому;
3. На мою думку ,головною перевагою MIST над BRICS ,є сам розвиток цих об’єднань та країн
котрі в них входять ,тобто країни MIST мають кращі темпи розвитку. У BRICS входять
країни ,у яких досить дорого вести який небудь бізнес ,наприклад Бразилія ,де більша
частина коштів йде на виплату пенсій і витрати на утримання необгрунтовано великого
держапарату, а не на реформи і модернізацію.Також перевагою MIST,на мою думку є те що
вона вміщує в себе,досить різні к країни с різними частками ВВп на дущшу населенння
,наприклад «ВВП на душу населення Кореї в сім разів більше, ніж Індонезії; в той час як
населення Південної Кореї - в п'ять разів менше. Крім того, якщо Південна Корея - старіюча
країна, то Індонезія і Туреччина - країни з молодим населенням. Така ж ситуація і зі
структурою економік, рівнем капіталоозброєності, ступенем розвитку інституцій та
технологій».