1

ЛЕКЦІЯ 2-3. Інформаційне суспільство у вимірах

інноваційно-інформаційної парадигми глобального розвитку

План
1. Інноваційно-інформаційна парадигма глобального
розвитку.
2. Концептуалізація інформаційного суспільства в
дослідженнях другої половини ХХ- початку ХХІ ст.
3. Сутність та ознаки інформаційного суспільства.
4. Окінавська Хартія глобального інформаційного
суспільства.
5. Національні та регіональні моделі розвитку
інформаційного суспільства.
6. Стан та перспективи розбудови інформаційного
суспільства в Україні.

ЛІТЕРАТУРА
1. Інноваційний потенціал України в міжнародних відносинах.
Монографія [Текст]/ Є. А. Макаренко та ін. – К.: Центр вільної преси, 2014. –
284 с.
2. Кальницький Е. А. Концепція індустріального суспільства Деніелла
Белла як підґрунтя формування концепцій інформаційного суспільства [Текст]/
Е. А. Кальницький // Вісник Національного університету «Юридична академія
України імені Ярослава Мудрого» . - 2013 - № 5. – С. 137-142.
3. Картунов О. В. Інформаційне суспільство: аналіз політичних
аспектів зарубіжних концепцій. Монографія [Текст] / О. В. Картунов, О. О.
Маруховський. – К. : Університет економіки та права «КРОК», 2012. – 344 с.
4. Кудрявцева С. П. Міжнародна інформація [Текст] : навч. посіб. / C.
П. Кудрявцева, В. В Колос. - К.: Вид. дім «Слово», 2005. - 400 с.
5. Мазуренко В. Особливості інформаційної взаємодії між країнами в
умовах формування економіки знань [Текст] / В. Мазуренко // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія:
Міжнародні відносини. – 2013. – Вип. 1. – С. 38-43.
 2

6. Маруховский О. Сутність концепції демократичної участі (за

Йонезі Масудою) [Текст]/ О. Маруховський // Політичний менеджмент. – 2006.
- № 1. – С. 73-83.
7. Макаренко С. А. Міжнародні інформаційні відносини [Текст] / С. А.
Макаренко. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 452 с.
8. Міжнародна інформація: навч. посіб. [Текст] / М. П. Требін, І. О.
Поліщук, Н. П. Осипова та ін.; за ред. М. П. Требіна . – Х: Право, 2014. – 336 с.
9. Пустовіт Н. В. Комплексний аналіз концепції інформаційного
суспільства Д. Белла, М. Кастельса та Е. Тоффлера[Текст] / Н. В. Пустовіт //
Гуманітарний часопис. – 2013. - № 3. – С. 85-90.
10. Соснін О. В. Про вимір системи вищої освіти в координатах
проблем глобального розвитку [Текст]/ О. В. Соснін // Гуманітарний вісник
ЗДІА. – 2016. - № 6. – С. 123-134.
 3

1.На сьогодні інформаційно-комунікаційні мережі і технології стали

стратегічним ресурсом розвитку будь-якої країни, демонструючи
загальносвітову стратегію формування світового ринку інформаційних ресурсів
і послуг. Саме тому концептуальний контент інформаціоналізму, сама практика
становлення нової інформаційної цивілізації всіма дослідниками сьогодні
здебільше розглядається через інформатизацію суспільства і функціонування
глобальних інформаційно-комунікаційних інфраструктур. Навіть за умов
неповного розуміння методів опрацювання великих масивів інформації в
процесі перетворення знань на капітал людство шаленими темпами модернізує і
комерціалізує глобальне інформаційно-комунікаційне середовище, дедалі
більше підпорядковує його для реалізації своїх потреб не тільки для розвитку
глобальної комунікації мас-медіа, а встановлює засади нової інформаційної
економіки знань, шукає нові методи реалізації своїх задумів в політичній,
економічній і військовій сферах.
Глобальні тенденції першої чверті XXI століття дозволяють
стверджувати, що саме в таких умовах буде відбуватися подальше формування
нового типу держав, суспільств, їх політики, економіки, військової справи.
На цьому підґрунті сьогодні відбувається становлення принципово нової
економіки (knowledge-based economy), a основою конкурентоспроможності
країн стає здатність до накопичення і раціонального використання
фундаментальних знань – інформації, на основі якої створюються нові проривні
технології надвисокого рівня(high-tech). За таких умов знання і здатність
вихованців технічних університетів(нетократів) набувають особливої цінності,
оскільки вони, по-перше, більш активно залучаються до управління
матеріальними і нематеріальними ресурсами нашого суспільства за допомогою
новітніх ІКТ
Це вимагає сьогодні на достатньо високому рівні компетентності давати
знання щодо використання інформації, зокрема «Великих баз даних» (так
званих Big Date) і створення для них національної нормативної бази. Поняття
Big Date поки що ще можна трактувати досить широко, однак, просту базу
абонентів телефонних мереж (навіть із прізвищами і паспортними даними) вже
не слід відносити до них. Вони потрібні, скажімо, більше для прив’язки
абонента до переміщень мобільних пристроїв, його смакових характеристик,
для вирішення проблем, пов’язаних із міжнародним тероризмом,
співвідноситься із багатьма іншими проблемами виживання (охорони здоров’я),
безпеки життєдіяльності людини взагалі. Вона стимулює прагнення багатьох
 4

структур і організацій, зокрема правоохоронних, розширити поняття

«персональні дані», яке визначене законодавством, щоб персональними даними
вважалися не тільки прізвище, ім’я, по-батькові, але й певний набір
поведінкових факторів, на підставі яких можна щось зрозуміти про людину, як
то: де купує товари, на які сайти заходить тощо, теж стоїть на порядку денному.
Глобальні інформаційні та технологічні асиметрії в сучасному світі
визначають асиметрію на глобальних товарних ринках, ринках капіталу та
праці. Інформаційно-комунікаційний розвиток охопив багато країн. Однак існує
глибокий «цифровий розрив» (Dіgіtal Dіvіdе) між промислово розвиненими і
найбіднішими країнами, тобто нерівні можливості доступу різних верств
населення, організацій, представників різних соціальних груп і країн до
сучасних ІКТ. Поняття «Dіgіtal Dіvіdе» має декілька значень. Варіант його
перекладу «цифрова нерівність» акцентує соціальні аспекти нерівномірного
доступу, а «цифрове розділення», «цифровий розрив» акцентують увагу на
перешкодах або навіть на глибокій прірві між країнами і соціальними групами з
різним рівнем доступу до ІКТ. Зниження нерівності є системним завданням, яке
пов'язане з багатьма іншими аспектами і розглядається як подолання нерівності
між країнами, континентами, між розвиненими країнами та країнами, що
розвиваються.
Отже, інноваційно-інформаційна парадигма глобального розвитку
визначає всі процеси в сучасному постіндустріальному суспільстві –
концептуальний контент інформаціоналізму, практику становлення
інноваційної цивілізації, функціонування глобальної інфраструктури на основі
впровадження інноваційних технологій, формування глобальних
інтелектуальних ресурсів та інформаційного середовища, розвиток інноваційної
економіки і бізнесу, реалізацію політичної і військової влади, глобальну
комунікацію мас-медіа.

2. Розвиток людства постійно потребує як теоретичного аналізу

минулого, так і створення прогнозної моделі розвитку суспільства. Протягом
останніх 50-60 років відбувається активний дискурс, пов'язаний зі зміною
визначальних характеристик сучасного суспільного устрою та його
переорієнтацією від матеріальних носіїв до інформаційних пріоритетів та
домінанти знань у побудові соціальної інфраструктури. Як наслідок осмислення
цього процесу деякі західні науковці почали пропонувати різні теоретичні
концепції шляхів розвитку людства у найближчому майбутньому.
Найвідомішими теоріями прогресивного розвитку суспільства в сучасній науці
є концепції інформаційного суспільства.
 5

Можна вважати, що історія виникнення концепції «інформаційне

суспільство» бере свій початок з робіт австрійсько-американського
економічна-дослідника Фріца Махлупа (1902-1983), який з 1933 р. став
вивчати вплив патентів на наукові дослідження.
Робота Махлупа викликала широкий резонанс у наукових і політичних
колах, привернувши увагу до зростаючої ролі інформації та знань у сучасній
економіці. Багато послідовників його ідей виконали власні дослідження і
виявили високі темпи зростання ролі індустрії знань в економіці. Наприклад,
дослідження американського економіста Марка Пората, завершене в 1977 p.,
показало, що в 1967 р. індустрія знань («інформаційна економіка») вже
виробляла 46 % валового національного продукту США.
Однак поява як самого терміну, так і перших концепцій інформаційного
суспільства пов'язана з Японією, яка є першою країною у світі, в якій вчені ще
на початку 1960-х — 1970-х pp. сформулювали теорію інформаційного
суспільства і ввели в обіг такі поняття, як «інформатизація» (joho-ka), «інфор-
маційна індустрія», «комп'ютеризація».
Теорія інформаційної індустрії (joho sangyo) і сам термін «інформаційне
суспільство» вперше були запропоновані на обговорення громадськості
японським ученим Тадао Умесао (1920-2010 рр.), який у 1963 р. оприлюднив
статтю «Теорія інформаційної індустрії». Він був одним із перших, хто
передбачив культурну революцію завдяки зростаючій кількості обміну інфор-
мацією.
У 1969 р. професор Юдзіро Хаясі висунув і популяризував теорію
інформатизації в книзі «Інформатизоване суспільство: від індустріального
суспільства до інтелектуального суспільства», де були охарактеризовані
зміни у суспільстві і його перехід до інформаційно орієнтованого, тобто
інформаційного суспільства у зв'язку зі збільшенням обсягу інформації та її
обміном за допомогою інформаційних технологій.
Ще одним основоположником концепції інформаційного суспільства та її
практичної реалізації в Японії був професор Університету Аоморі і засновник
Інституту інформаційного суспільства Йнедзі Масуда (1905-1995). Він першим
чітко сформулював напрями розвитку інформаційного суспільства, під яким
розумів передусім комп'ютеризацію в соціальній та економічній сферах
держави, а головним продуктом інформаційного суспільства бачив інформацію,
технології та знання. На його думку, «інформаційне суспільство буде новим
типом суспільства, що повністю відрізняється від існуючого в даний час
індустріального суспільства». За його словами, «виробництво інформаційного
продукту, а не продукту матеріального, буде рушійною силою освіти і розвитку
 6

суспільства». Основа теорії Масуди полягала у тому, що «інновації в

інформаційній технології — це прихована сила соціальної трансформації, яка
виражається в радикальному збільшенні кількості і якості інформації, а також у
зростанні обсягів її обміну».
у 1972 р. некомерційною організацією — Інститутом розвитку
використання комп'ютерів за участю Масуди було підготовлено і представлено
в уряд Японії досить амбіційний документ — «План інформаційного
суспільства — національна мета до 2000 року», що містить опис напрямів
розвитку інформаційного суспільства Японії. Сутність реалізації цього плану
полягала у створенні такого суспільства, у якому процвітатиме інтелектуальна
творчість, що замінить масштабне матеріальне споживання. За твердженням
Масуди, якщо метою індустріального суспільства є кількість масового
споживання товарів, то інформаційне суспільство може бути позначене як
суспільство з високим рівнем інтелектуальних результатів, де люди сміливо
будуватимуть плани на майбутнє і реалізовувати їх.
У рамках роботи над планом побудови такого інформаційного
суспільства Масуда розробив відому зараз теорію комп'ютопії. Сутність цієї
теорії ґрунтувалася на тому, що комп'ютопія — це суспільство майбутнього, у
якому кожна людина розпоряджається своїм часом з користю для себе, а також
суспільство, у якому всім надана свобода прийняття рішень, рівних
можливостей, створення різних організацій і співтовариств, діяльність котрих
спрямовано на досягнення якоїсь єдиної мети. На його думку, комп'ютопія —
це суспільство, вільне від будь-якого панівного впливу. При цьому в такому
суспільстві зростання ролі інформаційних ресурсів призведе до повної
об'єктивізації інформації, тобто до відокремлення її від суб'єкта інформації, від
первинної форми. Комп'ютер доводить процес об'єктивізації до остаточного
відчуження інформації від людини і на цій стадії, на думку Масуди, для
виробництва інформації люди вже не будуть потрібні.
Англомовний варіант книги Й. Масуди „Інформаційне суспільство як
постіндустріальне суспільство” вийшов з друку в Токіо 1980 року, а в 1981 та
1983 роках цю працю було видано і перевидано у видавництві „Всесвітнє
майбутнє суспільство” у Вашингтоні. Для нас найбільший інтерес становить
десятий розділ роботи Й. Масуди, який перекладається як „Партисіпаторна
демократія: політичні рішення громадян”. У довільному, але більш коректному,
на нашу думку, перекладі це може звучати так: „Демократія участі: політичні
рішення, прийняті громадянами”.
 7

Й. Масуда зосередився на обґрунтуванні причин доцільності й

необхідності переходу до цього типу демократії в майбутньому
інформаційному суспільстві. Таких причин, на думку вченого, чотири.
Першою причиною, чому в інформаційному суспільстві політична
система парламентської демократії „повинна бути замінена” з парламентської
демократії на демократію участі є те, що „зазнає змін манера поведінки
пересічних громадян” (тут і далі в тексті підкреслення Й. Масуди – О. М.).
Вони будуть навіть ще менше задовольнятися матеріальними речами ніж зараз:
„їх головним бажанням буде самореалізація”. Справа в тому, міркував Й.
Масуда, що в індустріальному суспільстві, орієнтованому на задоволення
матеріальних потреб, ліберальна капіталістична система виявилася найбільш
ефективною соціальною системою і суттєво поліпшила матеріальне становище
населення. І внаслідок такого матеріального забезпечення „вимоги громадян
щодо більш широкої участі у політиці зменшилися до мінімуму”. Однак в
інформаційному суспільстві, де потреба у самовдосконаленні стане мотивацією
дій, процес задоволення людських потреб зміниться і перетвориться на процес
створення та використання інформації, вибору дій і досягнення низки цілей.
Заключна частина цього процесу стосуватиметься впливу виробничої
діяльності на навколишнє середовище, а також проблем соціальної і політичної
сфер. Ось чому в інформаційному суспільстві „потреби людей щодо участі у
прийнятті рішень та управлінні економічною, соціальною і політичною
системами стануть сильнішими”.
Другу причину необхідності запровадження демократії участі в
інформаційному суспільстві Й. Масуда сформулював дуже стисло. Він звів її до
твердження, що в сучасному суспільстві „влада держави і комерційних
установ дуже зміцніла”, а „політичні рішення, прийняті такими масовими
організаціями, не можуть справляти далекосяжних впливів на життя
пересічних людей”. Прикладом тут можуть служити такі питання, як: розвиток
атомної енергетики, забруднення навколишнього середовища, інфляція тощо. І
вирішити ці питання, на його думку, можна „лише проведенням національного
або місцевого референдуму”, у якому можуть брати участь громадяни і
приймати відповідне політичне рішення.
Третю причину доцільності і необхідності переходу до демократії участі
в інформаційному суспільстві вчений вбачав у тому, що „багато питань, котрі
ми маємо вирішувати, є справами, які стосуються всього людства, є
справами глобальними, що не знають національних кордонів, і вирішення
яких безпосередньо впливає на життя всіх людей”. Головними серед цих
проблем він вважав „бурхливе зростання населення та нестачу природних
 8

ресурсів і енергії”. У вирішенні їх важливу роль відіграють ООН та інші

міжнародні організації, але значно важливішу роль тут відіграватиме
„добровільна співпраця всіх громадян”.
Четвертою причиною і водночас умовою можливості й необхідності
формування демократії участі Й. Масуда вважав те, „що технічні труднощі,
які донедавна унеможливлювали участь великої кількості громадян у
виробленні політики (in policy/making), сьогодні вже подолані за
допомогою революції у комп’ютерно/комунікативних технологіях”. Адже
головні перешкоди, які стояли на шляху прямої участі (direct participation)
пересічних громадян у виробленні політики на національному рівні, були
технічного характеру. Втілення у життя якоїсь пропозиції, приміром,
проведення референдуму, вимагало праці великої кількості персоналу,
тривалого часу і величезних коштів. Але сьогодні „дивовижний розвиток
комп’ютерних і комунікаційних технологій вирішили цю проблему одни махом
(at one stroke)”. Зокрема, розвиток комунікаційних супутників та домашніх
комп’ютерів „дає можливість вирішити проблеми персоналу, часу та коштів”.
Більше того, громадяни матимуть можливість брати участь у прийнятті
політичного рішення з якогось питання не один, а багато разів, що дозволить їм
глибше, з різних кутів зору й у довготривалій перспективі зрозуміти природу та
приховане значення
Такими, на погляд Й. Масуди, є чотири основні причини, що вимагали і
вимагають переходу від представницької демократії, яка панувала і досі панує в
сучасному суспільстві, до демократії участі, котра має сформуватися у
майбутньому інформаційному суспільстві.
Американський соціолог Деніел Белл (1919-2011) у книзі «Прийдешнє
постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування» (1973)
розвинув концепцію постіндустріального суспільства, у якій підкреслювалася
важливість інформації та знань у новій, постіндустріальній економіці.
Традиційно вважається, що власне термін «постіндустріальне
суспільство» вперше було введено у науковий обіг у 1958 р. американським
соціологом і юристом Девідом Рісменом . У 1960-ті роки це поняття почало
поширюватися, а до початку 1970-х років постіндустріальна проблематика
стала однією з провідних у західній соціології і політології.
Початок систематичної роботи у цьому напрямку можна віднести до 1965
р., коли у США було створено футурологічну комісію. Прогнози до 2000 р.,
сформульовані комісією, було опубліковано в журналі «Дедалус» і в
спеціальній збірці, де концепція постіндустріального суспільства була
репрезентована як базисна для вивчення перспектив подальшого розвитку.
 9

Керівником цієї комісії був Деніел Белл, віце-президент американської академії

мистецтв і наук, професор соціології Колумбійського та Гарвардського
університетів.
Белл стверджував, що завдяки масовому перетворенню машинної
технології на інтелектуальну відбуваються зміни і в американській політичній
системі. З цими процесами пов’язані й тенденції перетворення економічної
системи на постіндустріальне суспільство, де центр тяжіння переміщується у
сферу послуг, а джерела розвитку зосереджуються в основному в університетах
і науково-дослідних установах, а не в колишніх індустріальних корпораціях . У
міжнародному плані прогнозувалася актуалізація таких проблем, як подолання
розриву між багатими і бідними країнами, інтенсифікації комунікацій, що
сприяють оновленню традиційних поглядів і уявлень.
Новий етап у розвитку концепції постіндустріалізму пов’язується з
виходом у 1973 р. книги Белла «Прийдешнє постіндустріальне суспільство, яка
ще більш підсилила інтерес до цієї проблематики і спричинила появу багатьох
футурологічних концепцій у західній соціології 1970-х років. Починаючи з
цього періоду, з’являються численні роботи, присвячені осмисленню
історичного рубежу, на якому опинилося людство.
Постіндустріальне суспільство Белл визначає як суспільство, в економіці
якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до
виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і
підвищення якості життя; в якому клас технічних фахівців став основною
професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень
все більшою мірою стало залежати від досягнень теоретичного знання.
Постіндустріальне суспільство припускає виникнення нового класу,
представники котрого на політичному рівні виступають як консультанти,
експерти або технократи.
Розділяючи історію людського суспільства на три стадії – аграрну,
індустріальну і постіндустріальну, Белл прагнув зобразити контури
постіндустріального суспільства, багато в чому відштовхуючись від
характеристик індустріальної стадії. Подібно до інших теоретиків
індустріалізму він тлумачить індустріальне суспільство як організоване довкола
виробництва речей і машин для виробництва речей. На думку Белла, зміни в
соціальній структурі, які відбуваються у середині XX ст., свідчать про те, що
індустріальне суспільство еволюціонує до постіндустріального, яке і повинно
стати визначальною соціальною формою XXI ст.

Постіндустріальне суспільство Д. Белла

 10

Трансформація політичної системи: влада «меритократії», яка змінює

технократію.
«Меритократія» – це люди, які мають найбільші заслуги перед
суспільством, володіють високим рівнем інтелектуального розвитку, умінням
переробляти інформацію та приймати рішення.
У постіндустріальному суспільстві найважливіші рішення щодо зростання
економіки та її збалансованості будуть йти від уряду, але вони будуть
обґрунтовуватися на НДР, які підтримуються урядом, на аналізі «витрати –
ефективність», «витрати – корисність»; прийняття рішень, в силу складного
переплетіння їхніх наслідків, буде набувати все більш технічного характеру.
Економічна система: підґрунтя економічного розвитку – науково-
технічний прогрес; необхідність контролю над економічним розвитком з боку
суспільства, держави та вчених; майбутнє суспільство – це планове суспільство,
в якому зростає роль держави.
Інформація та знання є «вирішальними змінними постіндустріального
суспільства».
Впровадження технологічних інновацій: суттєвою характеристикою
постіндустріального суспільства, вважав Д. Белл, є нова інтелектуальна
технологія, яка використовується в прийнятті управлінських рішень.
Інтелектуальна технологія, за інтерпретацією Д. Белла, припускає використання
алгоритмів як правил вирішення проблем замість інтуїтивних суджень. Ці
алгоритми можуть бути реалізовані в автоматичній машині, у комп'ютерній
програмі або в наборі інструкцій, які основані на деяких математичних
формулах. Інтелектуальна технологія пов'язана з використанням математичної
(статистичної) або логічної техніки під час роботи з «організованою
складністю», якими можуть бути різноманітні, у тому числі соціальні,
організації й системи.
Прикладами нових інтелектуальних технологій, за твердженням Д. Белла, є
теорія ігор та системний аналіз.
Вирішальне значення для економічного й соціального життя, для способів
виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини має
становлення нового соціального укладу, що ґрунтується на телекомунікаціях.
Наука та освіта: центральне місце в постіндустріальному суспільстві,
відповідно до Д. Белла, займають знання, причому знання теоретичні.
Найважливішу складову процесу перетворення теоретичного знання в джерело
інновацій Д. Белл бачив у виникненні наукоємних галузей промисловості:
хімічної промисловості, обчислювальної техніки, електроніки, оптики.
 11

Поєднання науки, техніки та економіки знаходить вираження у феномені

НДР (наукові дослідження і розробки), які, на думку Д. Белла, повинні
відігравати все більш важливу роль у суспільстві, що зорієнтовано в майбутнє.
Ключовими інститутами постіндустріального суспільства є університети,
академії та інші центри вищої освіти.
Культурно-ціннісний аспект: перед суспільством постає ряд ключових
проблем:
1) прийняття й адаптація до нової соціальної організації;
2) переосмислення ролі й значення знань та інформації, їхньої цінності для
поступального розвитку суспільства;
3) вплив інтелектуальних технологій та телекомунікацій на поведінку
членів суспільства;
4) проблема екологічної культури суспільства
Найдокладніше модель інформаційного суспільства спрогнозував
американський письменник, соціолог та футуролог Елвін Тоффлер народився у
1928 р.) у книзі «Третя хвиля», хоча в цілому його концепцію подано в трьох
книгах: «Футурошок» (1970), «Третя хвиля» (1980) та «Зміщення влади» (1990),
які складають трилогію. У книзі «Третя хвиля» Тоффлер описує три типи
суспільства, використовуючи алегорію хвилі. Кожен новий тип суспільства
наче хвиля виштовхує попередній на узбіччя історії.
Перша хвиля — це суспільство після аграрної революції, що прийшло на
зміну первісним мисливцям-збирачам. Вона почалася близько 10 тис. років
тому з переходом до осілості, прирученням (одомашнюванням) тварин,
початком вирощування овочів та зернових культур, що призвело до створення
аграрної (передіндустріальної) цивілізації. Характерними рисами першої хвилі
є: вкрай повільне економічне зростання; повільне, але невпинне зростання
кількості населення; низький рівень споживання у переважної більшості
населення — на межі фізіологічного мінімуму; поділ праці існував у досить
простих формах, хоча й виділилися до 30 специфічних ремесел; основним
видом енергії була сила м'язів людини та тварини; головним засобом
виробництва була земля, яку обробляли 80-97 % населення; основний
соціальний конфлікт — навколо проблем землеволодіння та землеко-
ристування; структура суспільства була жорстко ієрархічною і задавалася
переважно неекономічними факторами — походженням, належністю, силою,
владою, авторитетом тощо; соціальна та просторова мобільності практично
були відсутні.
Друга хвиля цивілізації почала підійматися у XVI ст. і привела до
створення у другій половині XIX ст. індустріальної цивілізації. її кодами, за
 12

Тоффлером, є: стандартизація — уніфікація виробничих процесів та продукції;

вузька спеціалізація; синхронізація процесів у часі; концентрація виробництва
та капіталу; максимізація обсягів виробництва; централізація управління.
Особливими рисами другої хвилі розвитку цивілізації стали: швидке
економічне зростання; значне збільшення чисельності населення; зростання
споживання, рівня та якості життя (ці процеси характеризувалися
нестабільністю, циклічністю і нерівномірністю за країнами та регіонами);
розподіл праці досяг дуже високого рівня; основний вид енергії — механічна
(парові двигуни, двигуни внутрішнього згоряння та різноманітні генератори);
головний засіб виробництва — промисловий капітал: будівлі, машини та
обладнання; у промисловості зайнято 45-65 %! працездатного населення;
основний соціальний конфлікт — між] працею і капіталом; соціальна структура
суспільства опирається на майнові фактори і формально не є жорстко
ієрархічною; соціальна та просторова мобільність суттєво зросли.
Третя хвиля цивілізації почала підійматися в середині XX ст. Вона
призведе до формування постіндустріальної (інформаційної) цивілізації.
Суспільство третьої хвилі характеризується такими ознаками: суттєво
знижуються темпи економічного зростання, але воно стає більш рівномірним;
різко знижуються темпи збільшення населення, а в окремих країнах навіть є
від'ємні; рівень споживання перш за все у високорозвинених країнах
характеризується переходом від «кількості» до «якості» життя, від «суспільства
масового споживання» до пошуку шляхів якісного вдосконалення умов життя
людини; знижується рівень спеціалізації, і все більшим попитом користуються
фахівці «широкого профілю»; основний вид енергії поки що складно
визначити, але зрозуміло, що це буде один із нетрадиційних, альтернативних
видів — ядерна (а можливо, й необов'язково), сонячна, геотермальна енергія
вітру, хвиль, припливів-відпливів або ще будь-яка інша, поки що невідома;
головним засобом виробництва стають наукові знання, інформація, де буде
зайнято від 55 до 75 % працездатного населення; основний конфлікт — між
знанням та некомпетентністю; паралельно змінюються і соціальна структура
суспільства — на місце класового поділу приходить професійний; соціальна та
просторова мобільності багаторазово зростають. В епоху третьої хвилі
головною невичерпною сировиною є інформація.

Суперіндустріальне суспільство Е. Тоффлера

Трансформація політичної системи: аналізуючи основні джерела
політичної влади – силове, економічне та інформаційне, Тоффлер відзначає
значну зміну в системі співвідношень ресурсів влади в сучасному
 13

суперіндустріальному (інформаційному) суспільстві та висуває концепцію

«зсуву влади».
Учений зазначає, що серед незліченних можливостей влади три основні її
джерела – насильство, багатство й знання – виявляються найбільш значимими.
При цьому «кожне з них може приймати безліч різних форм у грі під назвою
«влада».
Знання (у вигляді інформації, науки, мистецтва, освіти та ін.) у сучасному
світі за своїми характеристиками випереджають силу та багатство і значною
мірою визначають характер влади. За переконанням Тоффлера, саме контроль
над знаннями буде визначати суть майбутніх конфліктів – «битв за владу в усіх
інститутах людства».
Три ключові політичні принципи: влада меншості, напівпряма демократія,
розподіл сфери рішень.
Криза національної держави – держави все менше й менше мають
можливості ухвалювати самостійні рішення – вони втрачають чималу частку
свого суверенітету через нову систему глобального зв’язку.
Економічна система: головні галузі ери Третьої Хвилі, що
спричинятимуть значні зрушення в економічній потужності, соціальній та
політичній сферах: електроніка, комп'ютери, молекулярна біологія й генетика,
комерційне використання космосу й океану.
Суть виробництва Третьої Хвилі – це невеликі партії продукції, частково
або повністю виготовленої за технічними умовами замовника.
«Трансринкова» цивілізація: «трансринком» Тоффлер називає цивілізацію,
яка залежить від ринку, але більше не має за головну потребу його будувати,
розширювати та вдосконалювати. Ринок не може вже розширюватися,
поглинаючи нові народи.
Поява глобальної світової економіки нового стилю, якою управляють
транснаціональні корпорації.
Впровадження технологічних інновацій: телекомунікації є базою нового
соціального укладу; стрімкий розвиток інформаційно-комунікаційних
технологій.
Концепція «електронного котеджу»: нова система виробництва може
перемістити мільйони робочих місць із заводів та контор, туди, де вони були
спочатку: в приватний дім. Це можливо тільки для тих, хто має справу не із
речами, а з інформацією та маніпулюванням символами.
Наука та освіта: розроблення нових енергозберігальних технологій –
пріоритетний напрям розвитку науки.
 14

Освіта Третьої Хвилі має звернути увагу на навчання повсякденним речам

– як розподіляти свій час, як витрачати свої гроші, де шукати тієї чи іншої
допомогив нашому складному суспільстві. Навчальний процес відбуватиметься
не в класній кімнаті, а за її межами, роки обов'язкової освіти стануть
коротшими, замість жорсткої вікової ізоляції старі й молоді змішаються. Освіта
стане більш різнобічною, більше переплетеною з працею й більш розтягнутою
на роки життя.
Культурно-ціннісний аспект: перед суспільством постає ряд ключових
проблем:
1) зміна сутності суспільних інституцій (від сім’ї до школи);
2) проблема зростання обсягів інформаційних потоків;
3) вплив тотальної глобалізації на формування нової системи цінностей
суперіндустріального суспільства;
4) проблема формування нової ментальної реальності на підставі
фрагментів, отримуваних з демасифікованих мас-медіа;
5) формування екологічної культури
Канадський філософ Герберт Маршалл Маклуен (1911-1980) у роботах
«Галактика Гутенберга» (1962), «Розуміння медіа: продовження людини»
(1964), «Війна і мир у глобальному селі» (1968) запропонував власні
культурологічні концепції та розвинув концепцію комунікаційних технологій,
засадничих для розвитку сучасного масового суспільства, - епохи глобальної
комунікації на базі комп'ютерних (цифрових, диджитальних) технологій.
У розвитку світової цивілізації Маклуен виділяв три періоди: первісну
дописемну культуру з усною формою передавання інформації; писемно-
друкарську культуру — «галактику Гутенберга»; сучасний етап — «глобальне
село» з домінантою в ньому електронних медіа. Цікавими є прогнози щодо
електронних (у формулюванні Маклуена — «електричних») засобів
комунікації, які беруть свої витоки від телефону і телеграфу, слугують
продовженням і розширенням людської нервової системи. Ця теза повністю
відповідає новітньому засобу комунікації — Інтернету, з яким Маклуен не був
знайомий, оскільки соціалізація та розширення мережі відбулися після смерті
філософа. На рівні комп'ютерних технологій та їх масового використання
моделюються розрізнені фрагменти людського інтелекту, елементи його
сенсорики та психоматичної організації.
Термін мережеве суспільство на позначення нового напряму розвитку
світоустрою запропонував американський соціолог Мануель Кастельс
(народився у 1942 р.) для суспільства, побудованого на мережах та
інформаційних технологіях, у книзі «Зростання мережевого суспільства»
 15

(1996). Мережеве суспільство, на думку Кастельса, - це суспільство, яке

ґрунтується на горизонтальних соціальних зв'язках і головну роль у якому
відіграють не ієрархічні моделі, а соціальні мережі. Велике значення у
формуванні такого суспільства надається сучасним комунікаціям, особливо
мережевого типу на зразок Інтернету.
Кастельс навіть розрізняє терміни «інформаційне суспільство» та
«інформаціональне суспільство», намагаючись цим підкреслити специфіку того
типу суспільства, який прийшов на зміну індустріальному. Він пише: «Я
використовую терміни "інформаціональне суспільство" та "інформаціональна
економіка" для того, аби точніше охарактеризувати теперішні трансформації,
це, за певних міркувань, випливає з того, що інформація і знання важливі для
наших суспільств». При цьому уточнює, що інформація і знання завжди віді-
гравали важливу роль у розвитку суспільства, навіть за доби Середньовіччя.
Тому термін «інформаціональне» звертає увагу на «атрибут специфічної форми
соціальної організації, в якій завдяки новим технологічним умовам, що
виникають у даний історичний період, генерування, обробки та передавання
інформації стали фундаментальними джерелами продуктивності і влади».
Утім, це розрізнення, мабуть, не є принциповим, оскільки в працях,
написаних значно пізніше, Кастельс не акцентує на цьому розрізненні. Він
починає говорити про «мережеве» суспільство, де інформаціоналізм та
технологічна революція дають новий імпульс для соціально-економічного
розвитку. Тобто, стала зрозумілою економічна база інформаційного
суспільства, і це дозволило говорити про специфіку і нової економіки, яка
включає не тільки інформаційно-комунікативну компоненту, а й сукупність
інших вимірів суспільного життя.

«Мережеве» суспільство М. Кастельса.

Трансформація політичної системи: інститути влади та зв’язки між ними
дедалі більше визначаються структурою та конфігурацією інформаційних
потоків.
Економічна система: М. Кастельс виділяє дві риси економіки нового
типу: інформаціональність та глобальність.
Економіка є інформаціональною, «оскільки продуктивність та
конкурентоспроможність факторів або агентів у цій економіці (фірма, регіон
або наукова установа) залежить від їхньої здатності генерувати, обробляти та
ефективно використовувати інформацію, основану на знаннях.
Глобальна – тому, що основні види економічної діяльності, такі як
виробництво, споживання та циркуляція товарів та послуг, а також їхні
 16

складові (капітал, праця, сировина, управління, інформація, технологія, ринки),

організуються в глобальному масштабі, безпосередньо або з використанням
розгалуженої мережі, що пов’язує економічних агентів.
І нарешті, інформаціональна та глобальна – тому що в нових історичних
умовах досягнення певного рівня продуктивності й існування конкуренції
можливі лише всередині глобальної взаємопов’язаної мережі».
Характеристика інформаціональної та глобальної економіки полягає в
тому, що інформація є її «сировиною» – перед нами технології для впливу на
інформацію, а не просто інформація, призначена для впливу на технологію.
Впровадження технологічних інновацій: розвиток інформаційно-
комунікаційних технологій. Будь-яка система чи сукупність відносин, що
використовують нові інформаційні технології, характеризуються мережевою
логікою. Така мережева конфігурація завдяки новим інформаційним
технологіям тепер може бути забезпечена в усіх видах процесів та організацій.
Інформаційно-технологічна парадигма основана на гнучкості, чим також
характеризується мережевий принцип.
Конвергенція конкретних технологій у високо інтегрованій системі.
Зокрема, мікроелектроніка та телекомунікації, оптична електроніка та
комп’ютери сьогодні інтегровані в інформаційні системи.
Наука та освіта: пріоритетними галузями науки є мікроекономіка, генна
інженерія, інформаційно-комунікаційні технології. Передбачається класична
модель освіти.
Культурно-ціннісний аспект: проблемне поле «мережевого» суспільства:
1) проблема взаємодії між політичними інститутами, що історично
склалися, і все глобальнішими економічними агентами;
2) проблема взаємовідносин владної еліти та маси в інформаційному
просторі;
3) масова культура, нав’язана гомогенною світовою інформаційною
елітою, проблема культурної різнобарвності та плюралізму;
4) проблема формування системи цінностей, яка б відповідала вимогам
«мережевого» суспільства;
5) проблема вибору курсу розвитку науки та освіти
У 2010 р. угорський дослідник Ласло Карвалікс виступив за доцільність
концепції «інформаційного суспільства» та пропонуючи свій погляд на
проблематику цієї концепції. У вступі до роботи Карвалікс визнає, що
наприкінці XX ст. використання концепції «інформаційного суспільства»
набуло значного поширення і стало не тільки повсякденним терміном у
словнику соціології, а й улюбленим терміном політиків, бізнесу, друкованих та
 17

електронних мас-медіа. Однак саме унаслідок такої популярності зміст цього

виразу «розчинився» і його використання нині супроводжується
суперечностями і невизначеностями. Більш того, були запропоновані деякі
контрконцепції «інформаційного суспільства», за допомогою яких неможливо
було прояснити спірні питання і структурувати коло проблем цієї концепції,
оскільки в професійній та науковій літературі за тематикою «інформаційного
суспільства» не було сформульовано загальноузгоджених визначень та
інтерпретацій сутності «інформаційного суспільства». Хаос проблематики
«інформаційного суспільства» зростав, оскільки численні теорії
«інформаційного суспільства» виникали з різних частин науки та будувалися на
різних наукових традиціях. Замість систематизації, що мала б базуватися на
загальновизнаних положеннях, триває постійна боротьба між оригінальною
(першоджерельною) і новоствореними концепціями «інформаційного
суспільства». Як приклад Карвалікс наводить інтерпретацію «інформаційного
суспільства» політиками Європейського Союзу, які спочатку під
«інформаційним суспільством» розуміли просто лібералізацію в
телекомунікаціях, а потім додали до цього ще й галузь інформаційних
технологій, не виходячи за рамки технологічного погляду на сутність
«інформаційного суспільства».
Ситуація ускладнилася також тим, відзначає Карвалікс, що концепція
«інформаційного суспільства» розвивалася окремо від практичної реальності,
тобто від самого «інформаційного суспільства». А коли, нарешті, відбулося
поєднання теорії з практикою через численні альтернативні тлумачення, то
публічно «інформаційне суспільство» було вже сприйнято як набір
різноманітних властивостей. Ось чому дослідження «інформаційного
суспільства» стали провадитися на дуже пізній стадії, наприкінці XX ст. Одним
з перших завдань цих досліджень є виконання задовільної «логічної
систематизації» самого предмета досліджень. Все це може стати базою для
серйозних наукових обговорень та дискусій.
На думку Карвалікса, термін «інформаційне суспільство» є влучним, з
елементами афоризму узагальненням десятків подібних термінів, якими різні
фахівці намагалися характеризувати нове, постіндустріальне суспільство,
акцентуючи на тій чи іншій його характеристиці («постіндустріальне
суспільство», «революція білих комірців», «інформаційна революція» тощо).
Цей термін використовується для позначення новітньої стадії соціальної історії.
У XX ст. найбільш розвинені країни поступово увійшли в стан
«інформаційного суспільства» і очікується, що протягом декількох десятиліть
 18

більшість населення світу житиме і працюватиме в глобальному

«інформаційному суспільстві».

3. Інформаційне суспільство (англ. Information society) – це концепція

постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного
розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному
інформаційному просторі і є головними продуктами виробництва.
Науковці та дослідники «інформаційного суспільства» зробили висновок,
що концептуальне визначення інформаційного суспільства залишається
неясним. Існує багато варіантів визначення поняття «інформаційного
суспільства», наприклад:
- суспільство, орієнтоване на людей, відкрите для всіх і спрямоване на
розвиток, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них
доступ, користуватися і обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам,
громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи
своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя;
- суспільство, економіка якого базується на інформаційних технологіях і
яке соціально трансформується з метою допомогти індивідам та спільнотам
використовувати знання та ідеї, що допомагає людям втілити їх потенціал та
реалізувати їх прагнення;
- суспільство, яке створюється внаслідок нової інформаційної революції на
базі інформаційних і телекомунікаційних технологій та на базі інформації, яка є
виразником знання людей.
Аналіз концепцій інформаційною суспільства дозволяє запропонувати такі
похідні розуміння терміна «інформаційне суспільство»:
1) термін «інформаційне суспільство» означає становлення у країні, де
наявне інформаційне суспільство, нового соціального устрою, що базується на
телекомунікаціях, а також революцію там в організації і обробці інформації та
знань, у якій головну роль відіграє комп'ютер. Відбувається перехід віл
індустріального до сервісного суспільства, в основу класового поділу
покладено принцип знань і кваліфікації, наявні чотири основні класи: фахівці
(вчені, інженери, економісти), техніки і напівфахівці, службовці, робітники,
зайняті фізичною працею (прихильник такого тлумачення —Д. Белл);
2) термін «інформаційне суспільство» характеризує суспільства країн, які
через володіння владними ресурсами претендують на світову гегемонію,
прагнуть впливу інформаційного, політичного, економічного, культурного і т.
д. (такого тлумачення дотримується 3. Бжезинський);
 19

3) термін «інформаційне суспільство» характеризує суспільство, яке

виробляє та поширює інформацію, перетворює її на головний вид послуг; товар
та навіть на владу (так вважає Й. Масуда);
4) термін «інформаційне суспільство» характеризує суспільство, яке має
розвинену сферу послуг, що веде до інформаційної економіки (ця думка
належить Л. Кларку та Ф. Махлупові);
5) термін «інформаційне суспільство» позначає ті країни, де головним
засобом виробництва стають наукові знання, інформація, де зайнято 55-75 %
працездатного населення, в інформаційному суспільстві відбувається не
класовий поділ (тобто поділ на тих, хто володіє засобами виробництва, та на
тих, хто їх не має), а поділ на професії (клас лікарів, клас учителів, клас водіїв і
т. д.), основним конфліктом в інформаційному суспільстві стає конфлікт між
знанням та некомпетентністю (гак витлумачує інформаційне суспільство Е.
Тоффлер).
Характерними рисами інформаційного суспільства є:
збільшення ролі інформації і знань у житті суспільства; зростання
кількості людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і
виробництвом інформаційних продуктів та послуг, зростання їх частки у
валовому внутрішньому продукті;
зростання інформатизації та ролі інформаційних технологій у суспільних
та господарських відносинах;
створення глобального інформаційного простору, який забезпечує
ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових
інформаційних ресурсів і задоволення їхніх потреб щодо інформаційних
продуктів та послуг.
Основою формування інформаційного суспільства повинні бути:
інформатизація всієї системи загальної і фахової освіти — від дитячого садка
до вищої школи і наступних форм підготовки й перепідготовки фахівців; під-
вищення ролі кваліфікації, професіоналізму і здібностей до творчості як
найважливіших характеристик людського потенціалу, а також формування і
розвиток індустрії інформаційних та комунікаційних послуг, у тому числі
домашньої комп'ютеризації, орієнтованої на масового споживача; забезпечення
сфери інформаційних послуг духовним змістом, що відповідає культурно-
історичним традиціям.

4. Стрімкий розвиток високих технологій, інформатизації та

телекомунікації, поряд із безсумнівними перевагами розширення можливостей
 20

для міжнародного співробітництва, створюють водночас передумови для

виникнення принципово нової, інформаційної, конфронтації на міжнародній
арені. Ця проблема висувалася на Саміті «великої вісімки» на Окінаві, де поряд
з іншими документами була прийнята 22 липня 2000 року Окінавська хартія
глобального інформаційного суспільства, що закликає «як в державному, так і в
приватному секторах, ліквідувати міжнародний розрив у галузі інформації та
знань» (тобто на рівні використання інформації та знань).
У Хартії виділяється чотири розділи:
- використання можливостей цифрових технологій;
- подолання електронно-цифрового розриву;
- сприяння загальній участі;
- подальший розвиток.
Відповідно до Окінавської Хартії, інформаційно-телекомунікаційні
технології (або просто – інформаційні технології), є одним з найбільш
важливих факторів, котрі впливають на формування суспільства ХХІ сторіччя.
Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти й роботи, а
також взаємодії уряду та громадянського суспільства. ІТ швидко стають
життєво важливим стимулом розвитку світової економіки. Вони також надають
можливість багатьом ініціативним індивідуумам, фірмам та спільнотам у всіх
частинах земної кулі більш ефективно і творчо вирішувати економічні та
соціальні проблеми. Величезні можливості ІТ мають бути розділені всіма.
Сутність стимульованих ІТ економічних та соціальних трансформацій
полягає в їх здатності сприяти людям і суспільству у використанні знань та
ідей.
Інформаційне суспільство є етапом цивілізаційного розвитку людства, на
якому збільшується вплив інформаційних та комунікаційних технологій на всі
сфери життя суспільства.

5. Аналіз та порівняння різних моделей інформаційного суспільства

здійснюється через відповідний специфічний методологічний інструментарій.
Як інтегрована характеристика рівня розвитку інформаційного суспільства
або його структурних елементів використовуються композитні ІКТ-індекси (е-
індекси), побудовані на базі наборів ІКТ-індикаторів. При цьому вибір
індикаторів і методика побудови індексу у значній мірі залежать від обраних
пріоритетів. Визначена множина індикаторів структурується відповідно до
прийнятої моделі інформаційного суспільства, при цьому кожному елементу
 21

структури відповідає свій компонентний індекс/суб-індекс, що дає можливість

аналізу і моніторингу ситуації у відповідній сфері ІКТ.
Існує більше двадцяти е-індексів, але найбільш вживаними вважаються
такі:
• індекс цифрових можливостей або цифрової перспективи (Digital
Opportunity Index, DOI), розроблений ITU в межах WPIIS ;
• індекс мережевої готовності (Networked Readiness Index, NRI), Світовий
економічний форум ;
• індекс інформаційного суспільства (Information Society Index, ISI),
компанія IDC ;
• індекс цифрового доступу (Digital Access Index, DAI), ITU ;
• індекс цифрового поділу (Digital Divide Index, DDI), Orbicom ;
• індекс поширеності ІКТ (ICT Diffusion Index, ICTDI), UNCTAD.
Аналіз систем ІКТ-індексів показав, що вони мають суттєві відмінності як
у концептуальних моделях інформаційного суспільства, що є підґрунтям їх
побудови, так і у виборі базових індикаторів, згрупованих для оцінювання
різних сфер інформаційного суспільства. При цьому вибір пріоритетів для
оцінювання залежить не тільки від цілей та об’єкта дослідження, але і від
суб’єктивного визначення ролі та місця того чи іншого елемента (частини)
інформаційного суспільства.
Англосаксонська модель визначається загальною концепцією соціально-
економічного розвитку, яка передбачає превалювання приватного сектора над
функціями держави в усіх напрямках розвитку суспільства. Американський
вплив у галузі комунікаційних технологій та інформаційної сфери відчутний у
глобальних процесах, міжнародній політиці, світовій економіці. Ця модель
передбачає інтенсивний розвиток електронних комунікацій для встановлення
соціальних, політичних, культурних зв’язків у суспільстві. Проблема розвитку
універсальних послуг має важливе значення в США та Великій Британії, вона
вирішується за допомогою стратегії поліпшення якості інформаційних послуг,
соціальної орієнтації суспільства.
Специфічною рисою цієї моделі є вплив чинного законодавства на
розвиток перспективних галузей економіки, права інтелектуальної власності,
соціального захисту населення.
Пріоритетами регулювання інформаційної сфери в США є такі положення:
 22

– підтримка досліджень і розробок у галузі інформації та комунікації;

вплив на їхнє спрямування та заохочення до поширення технічних знань і
можливостей в економіці; сприяння обміну технологіями між лабораторіями та
фірмами, запровадження нововведень на ринках;
– побудова та вдосконалення інформаційної інфраструктури, контроль за її
діяльністю, побудова глобальних систем комунікації і дослідження впливу
систем на міжнародні, національні та приватні пріоритети;
– збереження порушеної новими технологіями рівноваги між чотирма
основними інформаційними цінностями: конфіденційністю інформації,
інформацією як суспільним благом, інформацією як товаром, інформацією як
невіддільним компонентом існування держави (необхідне відновлення цієї
рівноваги і встановлення нових засобів контролю для нових інформаційних
відносин);
– недоторканність приватного життя, конфіденційність інформації
персонального характеру на різних рівнях у різних сферах державного
управління і в приватному секторі;
– створення урядової політики в галузі інформації і комунікації.
У той же час, концепція національної інформаційної політики США
ставить завдання розширення і вдосконалення інформаційного простору,
посилення свого впливу в таких регіонах, як Латинська Америка, Центральна і
Східна Європа, країни Арабського світу та Азійсько-Тихоокеанського регіону.
США запропонували доктрину “інформаційної парасольки” міжнародного
співробітництва з широким колом країн у різних регіонах світу, суть якої у
превентивній комунікації на основі переміщення масивів інформації, щ
передається США державам-реципієнтам для забезпечення їх національних
інтересів і, як наслідок, збереження лідерства США в політичній системі
міжнародних відносин .
Удосконалення інформаційного простору є політичним та економічним
факторами інформаційної монополії США в міжнародному інформаційному
просторі: США – основний експортер не тільки програмного забезпечення, а й
аудіовізуальних творів, телепрограм, кінострічок, музичної продукції,
розважальної інформації та реклами. У той же час інформаційний простір США
убезпечений від будь-якого втручання ззовні, що забезпечує політичні
пріоритети у глобальних інформаційних відносинах .
Англійська модель максимально наближена до американської:
 23

1. Роль держави обмежується створенням умов для ринкової конкуренції в

інформаційній сфері.
2. Стратегія розвитку суспільства визначається як приватна ініціатива,
лібералізація ринку телекомунікацій, створення мереж та інформаційних
супермагістралей, захист нових структур на інформаційних ринках.
Таким чином, можна констатувати, що концепція інформаційної політики
в рамках англосаксонської моделі виходить зі становища в міжнародному
інформаційному просторі, рівня розвитку інформаційних технологій і
впровадження нових форм управління інформаційними потоками.
Актуальне для континентальної Європи питання про те, що розвивати
спочатку – мережі або послуги, не стоїть перед США і Великобританією. Там
домінує думка про те, що необхідно спочатку побудувати мережі для того, щоб
розвивати послуги.
Проблема розвитку послуг, доступних для всіх (проблема універсального
обслуговування), має особливе значення для США. Універсальне
обслуговування слугує противагою можливим негативним елементам політики
лібералізації: адже мета цієї політики – поліпшити якість послуг і знизити їх
вартість для ділових споживачів, а не для населення.
Європейська модель вирізняється пошуками рівноваги між контролем
держави та стихією ринку, динамічним поєднанням державних інтересів і
прагнень приватного та корпоративного бізнесу. Характерними рисами
європейської моделі виступають варіативність і політична спрямованість
програм регулювання інформаційної сфери для різних країн, обумовлених
новою європейською геополітикою, становленням економіки знань, різними
можливостями постіндустріального розвитку. У рамках європейської моделі
українські дослідники (Є. Макаренко, А. Колодюк) називають
західноєвропейську, скандинавську, центральноєвропейську, східноєвропейську
стратегії.
Західноєвропейський підхід до ролі держави у процесі переходу до
інформаційного суспільства викладено в таких документах.
1. Резолюція Європейського Союзу “Біла Книга. Зростання,
конкурентноспроможність, зайнятість: виклики та стратегії XXI століття”, в
якій підкреслюється важливість державного контролю в комунікаційній сфері
(особливо над супермагістралями) з урахуванням переваг приватного сектора .
 24

2. Директива Європейського Союзу “Зелена Книга. Життя і

працевлаштування в інформаційному суспільстві”.
3. Рекомендації “Інформаційна магістраль для глобального суспільства”
(Brussels, 1996) .
4. Програма “Europe і-2020”.
Політика країн Європейського Союзу в інформаційній сфері базується на
таких принципах:
– сприяння розширенню суспільного доступу до передових інформаційно-
комунікаційних технологій шляхом створення локальних центрів доступу до
них у бібліотеках, школах тощо;
– розширення деяких соціальних послуг, що надаються в електронній
формі та підвищення рівня їх доступності;
– запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у державну
систему освіти та перепідготовки кадрів і допомога з боку держави в адаптації
до нових можливостей;
– проведення досліджень у сфері соціальних наслідків, викликаних
розповсюдженням інформаційно-комунікаційних технологій, та у сфері
можливостей адаптації усіх категорій громадян до нових умов життя;
– виконання просвітницько-демонстраційних функцій і підвищення рівня
ознайомлення суспільства з
можливостями інформаційно-комунікаційних технологій, що
запроваджуються; при цьому державні органи влади повинні бути лідерами з
використання інформаційно-комунікаційних технологій у своїй щоденній
діяльності, стимулюючи цим прискорення інформаційного розвитку усього
суспільства; крім того, роль лідерів повинна сприяти накопиченню критичної
маси активних споживачів всередині державної адміністрації і всього
державного сектора, а також і за його межами;
– сприяння процесу стандартизації технічних систем з метою забезпечення
сумісності різноманітних мереж, а також мережаних послуг, що надаються;
контроль за розробкою відповідного законодавства та дотриманням юридичних
гарантій.
Значна увага приділяється сучасним інформаційним технологіям, що
детально виписано в програмі “Europe і-2020”. Програма передбачає виконання
двох взаємодоповнюючих груп дій. З одного боку, це стимулювання послуг,
програмних платформ і контенту, що охоплюють надання державних послуг у
 25

режимі он-лайн, а також електронний бізнес, а з іншого – охоплення

універсальної інфраструктури та питань безпеки. Відтак, до 2020 р. Європа має
забезпечити таке:
– модернізацію державних послуг у режимі он-лайн;
– діяльність електронного уряду; комп’ютеризацію освітньої сфери;
надання медичного обслуговування в електронній формі;
– створення більш динамічного середовища для розвитку електронного
бізнесу .
Однак, незважаючи на спільність принципів розвитку, кожна з країн ЄС
зберігає свої особливості у формуванні державної політики, створенні
національної інформаційної інфраструктури й у формах використання
інформаційних технологій.
Аналізуючи європейську модель інформаційного суспільства в цілому,
відзначимо, що пошук певного балансу між повним контролем з боку держави і
законами ринку, тобто, сполучення урядових і ринкових сил, виступає
основною рисою інформаційної політики не тільки країн Північної Європи, але
й інших країн Європейського Союзу. У той же час ЄС продовжує приділяти
сьогодні велику увагу питанням приватизації і лібералізації ринку
інформаційно-комунікаційних технологій.
Крім західної, в науковій літературі виділяють азійську модель, яка
реалізує ідеологічну доктрину країн Азійсько-Тихоокеанського регіону,
побудовану на філософських принципах конфуціанства, діяльності держави з
інституціоналізації цих принципів.
В основі азійської моделі – альтернативний соціально-економічний
розвиток регіону, конкуренція із Заходом, утвердження власних ціннісних
орієнтацій, зв’язок між культурними традиціями (освіта, виробнича дисципліна,
відданість корпорації, довіра, сімейна гармонія) і соціальними
трансформаціями.
Японська модель, у створенні якої основний внесок належить Й. Масуді,
професору кількох японських і американських університетів, раднику
провідних інформаційних корпорацій, спрямована на вдосконалення системи
корпоративного управління за принципом ієрархічної піраміди, в основі якої
три складових чинники: оn (вдячність), gігі (відповідальність), wа (гармонія).
Вони виражають угоду про взаєморозуміння і взаємодопомогу вищого і
нижнього рівнів управління .
 26

Ця модель використовує пріоритетний розвиток інформаційних технологій

і впровадження інформаційних послуг у всі сфери життєдіяльності країни.
Прискореними темпами характеризується інформаційний розвиток Китаю.
В основі цього розвитку лежить китайська модель економічної співпраці
держави і ринку. Вагомі інвестиції китайського уряду у сферу науково-
технічних розробок, залучення іноземного капіталу вже приносять свої плоди,
обіцяючи в майбутньому перетворити цю раніше технічно відсталу країну в
один зі світових центрів нових технологій. У першу чергу йдеться про сектор
телекомунікацій.
Китайський уряд відіграє дуже важливу роль у розвитку вітчизняного
інформаційно- комунікаційного сектора, що включає інтернет. Ця роль
виявляється у створенні національної стратегії інформатизації і формуванні
економічних і політичних інститутів у цій сфері. Подвійний підхід,
продемонстрований китайським урядом у взаєминах з телекомунікаційним
сектором, стимулювання розвитку національної інформаційної інфраструктури
і поступове відкриття ринку, що включає відкриття доступу іноземних
інвесторів і відносно суворий контроль над даним сектором, що включає в себе
інвестиційний контроль і контент-контроль, – пояснюється, з одного боку,
сильним бажанням розвивати свою економіку, інтегруватися у світове
співтовариство і домогтися лідируючого місця в майбутній світовій
конкуренції, з іншого – однаково сильним бажанням зберегти політичну
стабільність, а також морально-етичні цінності.
Сінгапурська модель менш відома. Її характерними рисами є висока частка
(58 %) високотехнологічної продукції в обсязі експорту (у США – 32 %, а у
Фінляндії – 27 %), значний рівень розвитку електронної торгівлі, високу
конкурентоздатність і ВВП на душу населення. При цьому важливими
факторами є істотне розшарування суспільства за рівнем добробуту і практично
повна відсутність демократичних механізмів, зокрема показник “свобода ЗМІ”
(інтервал від 0 до 100) у Сінгапурі дорівнює 68, що в чотири рази перевищує
цей показник у США та Фінляндії і у три рази – показник розвинутих країн.
Важливою рисою сінгапурської моделі інформаційного суспільства є увага
до соціальної сфери.
Успіх двох останніх моделей базується на втручанні держави в прийняття
рішень у галузі великих вкладень приватного капіталу, на активній участі
держави у створенні національної інформаційної інфраструктури.
 27

Отже, можна зробити висновок, що англосаксонська модель визначається

загальною концепцією соціально-економічного розвитку, яка передбачає
превалювання приватного сектора над функціями держави в усіх напрямках
розвитку суспільства. Американський вплив у галузі комунікаційних
технологій та інформаційної сфери відчутний у глобальних процесах,
міжнародній політиці, світовій економіці. Європейська модель відрізняється
стратегією європейської інтеграції, поняттям “об’єднаної Європи”, пошуками
рівноваги між контролем держави і стихією ринку, динамічним поєднанням
державних інтересів і прагнень приватного та корпоративного бізнесу з
урахуванням того, що роль кожного з них може змінюватися в часі.
Характерними рисами європейської моделі виступають варіативність і
політична спрямованість програм побудови інформаційного суспільства для
різних країн, обумовлених новою європейською геополітикою, становленням
інформаційної (інтелектуальної) економіки, різними можливостями
постіндустріального розвитку.
Слід констатувати, що процес інформаційних перетворень у світі
незворотний, у наші дні створюється нова карта світу – інформаційна, яка
показує стан даної сфери в кожному його регіоні. Відповідно до неї, висока
щільність інформації, інтенсивність розвитку і використання нових
інформаційних технологій припадає сьогодні, у першу чергу, на США, країни
ЄС, особливо його північний регіон, Японію, Сінгапур, Китай. Разом з тим
навіть у цих розвинутих країнах недостатньо розвинута комунікаційна
інфраструктура і доступ до одержання інформації.
Узагальнення різних підходів дозволяє виявити такі інваріантні
властивості, що виступають ядром будь-якої концепції регулювання
інформаційної сфери. Як правило, використовується комплексний підхід,
заснований на підтримці балансу інтересів держави, суспільства,
підприємницьких кіл і окремої особистості.
При цьому підкреслюється провідна координуюча роль держави як органу,
здатного виразити і забезпечити захист інтересів усього суспільства. Крім
цього, концепція регулювання повинна мати гуманістичну спрямованість, що
не допускає ситуацій, в яких хтось буде “виключений” з інформаційного
суспільства. І, нарешті, третьою, основною складовою більшості концепцій
регулювання є переконаність у величезній значущості інформації, знань і освіти
в цілому. Успіх державного регулювання інформаційної сфери як ніколи
 28

залежить від плідної взаємодії держави, бізнесу і суспільства, хоча в кожному

випадку співвідношення їх активності і ролі може бути різним.
Отже, на сьогодні не існує універсального підходу, або ж єдиної моделі
регулювання інформаційної сфери. У кожному регіоні світу та країні існують
свої внутрішні особливості, які згодом і визначають специфіку цього процесу.
Виявлено, що разом із загальними рисами становлення певної моделі на
світовому рівні, національні та регіональні особливості країн впливають на
специфіку її побудови і розвитку. У “західній” моделі основна роль відводиться
ліберальному погляду держави на інформаційний ринок і робиться наголос на
побудові супермагістралей та їх універсальному обслуговуванні, а в “азійській”
− приділяється більше уваги державному регулюванню ринку, спостерігається
прагнення встановити зв’язок між традиційними культурними цінностями і
невідворотними соціальними змінами.

6. Попри певні зрушення у розвитку національного інформаційного

простору та нормативно-правового забезпечення інформаційних відносин,
загальна ситуація у інформаційній сфері не відповідає сучасним вимогам,
інтересам суспільства і держави. Найнебезпечнішим явищем слід вважати
тенденцію до прогресуючого відставання України від провідних країн світу у
рівні та темпах розвитку національних інформаційних ресурсів та відповідної
інфраструктури. Це створює сприятливі умови для реалізації загроз
національній безпеці в інформаційній сфері.
1. Зберігається, а в окремих галузях інформаційної сфери зростає
відставання України від провідних країн світу.
Недостатня увага приділяється розвиткові та підтримці національних
інформаційних агентств – найпотужнішого засобу інформаційної політики.
Повільно і незбалансовано розвивається інфраструктура інформаційної сфери
України, значно відстає від сучасних вимог технологічна база галузі, що
суттєво гальмує загальне економічне зростання.
Фінансовий чинник, а саме – низька платоспроможність населення –
обмежує внутрішні інвестиції та сприяє нерівномірності й низьким темпам
розвитку галузі зв’язку та телекомунікацій.
Наведені обставини визначають і надто повільне підвищення
технологічного рівня системи телекомунікацій. Значною залишається частка
застарілого аналогового обладнання телекомунікацій, кризовим є стан (фізична
 29

зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного

телерадіомовлення, зокрема діючих мереж і технічних засобів, які практично не
оновлюються з 80–х років. Назріла необхідність капіталоємного впровадження
цифрового обладнання радіомовлення і телебачення замість аналогового.
Нерозв’язаною залишається проблема впровадження сучасних
інформаційно–аналітичних технологій державного управління, що негативно
впливає на економіку та інші сфери суспільного життя.
Зберігаються неформалізовані процедури прийняття державних рішень,
слабким є їх науково–аналітичне забезпечення.
Не створено ефективну систему зв’язку державних органів влади з
громадськістю, донині держава не стала конкурентоспроможним суб’єктом
інформаційних відносин.
А відтак не завжди адекватною залишається реакція інформаційних служб
органів державної влади і управління на складні політичні процеси як в Україні,
так і за її межами.
2. Неадаптованість інформаційної сфери країни до процесів глобалізації
та невиваженість державної інформаційної політики створює загрозу
обмеження суверенітету країни.
Через слабку інтегрованість України в світове інформаційне поле,
недостатню активність та конкурентоспроможність її інформаційних структур,
уявлення світу про нашу державу формують не вітчизняні ЗМІ, а засоби та
інформаційні агентства інших країн. При цьому останні виходять з політичних,
економічних та військових інтересів відповідних країн. Формується вкрай
спотворений образ внутрішньої та зовнішньої політики України, що негативно
впливає на її міжнародний авторитет, шкодить національним інтересам.
3. Недостатня увага до проблем захисту інформаційної інфраструктури
та інформаційних ресурсів ускладнює діяльність держави щодо забезпечення
національної безпеки і обороноздатності держави.
Одним з найважливіших аспектів інформаційної безпеки є забезпечення
безпеки інформаційного обміну як у спеціальних системах зв’язку, так і в
системах зв’язку загального користування.
Сьогодні спеціальні телекомунікаційні системи використовують морально
та фізично застаріле обладнання, понад 80 % обладнання майже вдвічі
перевищило встановлені терміни експлуатації та потребує заміни. Вимагає
значного розширення і комплекс телекомунікаційних послуг, що
 30

забезпечуються цими системами. Зокрема, швидко зростає потреба органів

державної влади і управління у послугах захищеного факсимільного та
комп’ютерного зв’язку, передачі даних.
За сучасних умов посилення інформаційного протиборства потребує
подальшого удосконалення система захисту інформації у спеціальних
телекомунікаційних системах, насамперед переведення їх на апаратуру
технічного та криптографічного захисту вітчизняного виробництва.
В Україні досі не створено об’єднаної захищеної інформаційно–
телекомунікаційної системи органів державної влади, яка б використовувалася,
зокрема, в інтересах правоохоронних органів.
Україна рухається в напрямку розвитку інформаційного суспільства
подальшого поширення використання інформаційних технологій в
життєдіяльності суспільства та займає, хоча й низьке, але вище за середнє місце
в світових рейтингах.
Цей рух, в порівнянні зі світовими темпами, сповільнений, і це веде до
відставання України від передових країн світу.
Україна є одним з лідерів Східної Європи у наданні послуг з офшорного
програмування, хоча й має істотних конкурентів в її найближчому оточенні, які
на відміну від України мають більшу правову та фінансову підтримку своєї
діяльності.
Українська інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура непогано
розвинена Інтернет-користувачами є різні верстви населення, навіть, з
незначними доходами. Це вказує, що подальше поширення гальмується, перш
за все, цікавістю та/або потребами населення в наявності доступу до мережі.
Тобто, поширення доступу обмежується не вартістю обладнання та тарифами
доступу (за ними Україна має 6 місце), а зацікавленням в корисності Інтернет
та ін. Слід зазначити, що в Україні в межах світових тенденцій набуває
поширення мобільний Інтернет, використання смартфонів і в інформаційно-
розважальних потребах, і в сфері ділових інтересів.
Подальший розвиток інформаційного суспільства в Україні ґрунтується,
насамперед, на підвищенні зацікавлення населення та бізнесу у ІТ-сфері, тобто
у розширенні сфери інформаційних послуг, які надаються ІТ-ринком,
державною та місцевою владою.
Електронна комерція є однією з провідних за темпами зростання галузей
економіки.
 31

Найбільш масовими ІТ-послугами, якими користується населення є

соціальні мережі, пошук інформації щодо товарів та послуг, обсяг
адміністративних інформаційних послуг, які надаються органами влади, взагалі
не можна порівнювати з ними.
В Україні не має однозначної, достатньо достовірної статистики щодо
поширення інформаційних технологій, розвитку інформаційного суспільства.
Умови ведення ІТ бізнесу, зокрема розробки програмного забезпечення за
обсягом стимулів поступаються тим, які створені у провідних країнах –
експортерах послуг у сфері ІТ, а їх практичне використання ускладнене.
Слід знову зауважити, що розвиток інформаційних технологій корелює з
розвитком інновацій, безпосередньо впливає на конкурентоспроможність
національних економік, відіграє вирішальну роль в наукових дослідженнях та
освіті.
Позитивно оцінюючи тенденції розвитку інформаційного суспільства в
Україні, видається, що варто окремо зупинитися на окремих чинниках, здатних
забезпечити ефективніший розвиток складових інформаційного суспільства в
коротко- та середньостроковій перспективі:
• Кадрове забезпечення державної політики розвитку інформаційного
суспільства та інформатизації
• Фінансове забезпечення
• Програмне забезпечення
• Інформаційне-аналітичне забезпечення
• Електронне урядування
• Електронна демократія як пріоритетний напрям державної політики
• Електронна освіта
• Стандартизація ІТ-сфери
• Інформаційна безпека та захист інформації.
32
 33

Заняття 3. Інформаційне суспільство у вимірах інноваційно-

інформаційної парадигми глобального розвитку

План
1. Національні та регіональні моделі розвитку
інформаційного суспільства:
1.1. Американська модель;
1.2. Англійська модель;
1.3. Європейська модель у своїх субрегіональних стратегіях;
1.4. Японська модель;
1.5. Китайська модель;
1.6. Сінгапурська модель
2. Стан та перспективи розбудови інформаційного суспільства в
Україні:
2.1. Стан розвитку інформаційного суспільства в Україні на
основі аналізу відповідних індексів.
2.2. Напрями підвищення ефективності розвитку окремих
сегментів інформаційного суспільства в Україні.

Реферати
1. Регіональні тенденції розвитку інформаційного суспільства в
Україні (Київ, Львів, Харків… - на вибір студентів).
2. Інноваційний потенціал Національного університету «Львівська
політехніка» в розвитку інформаційного суспільства в Україні.
3. Місце спеціальностей «Міжнародна інформація» та «Міжнародні
відносини, суспільні комунікації та регіональні студії» в освітньо-науковому
забезпеченні розвитку інформаційного суспільства в Україні.
 34

ЛІТЕРАТУРА
1. Інноваційний потенціал України в міжнародних відносинах.
Монографія [Текст]/ Є. А. Макаренко та ін. – К.: Центр вільної преси, 2014. –
284 с.
2. Кальницький Е. А. Концепція індустріального суспільства Деніелла
Белла як підґрунтя формування концепцій інформаційного суспільства [Текст]/
Е. А. Кальницький // Вісник Національного університету «Юридична академія
України імені Ярослава Мудрого» . - 2013 - № 5. – С. 137-142.
3. Картунов О. В. Інформаційне суспільство: аналіз політичних
аспектів зарубіжних концепцій. Монографія [Текст] / О. В. Картунов, О. О.
Маруховський. – К. : Університет економіки та права «КРОК», 2012. – 344 с.
4. Кудрявцева С. П. Міжнародна інформація [Текст] : навч. посіб. / C.
П. Кудрявцева, В. В Колос. - К.: Вид. дім «Слово», 2005. - 400 с.
5. Мазуренко В. Особливості інформаційної взаємодії між країнами в
умовах формування економіки знань [Текст] / В. Мазуренко // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія:
Міжнародні відносини. – 2013. – Вип. 1. – С. 38-43.
6. Маруховский О. Сутність концепції демократичної участі (за
Йонезі Масудою) [Текст]/ О. Маруховський // Політичний менеджмент. – 2006.
- № 1. – С. 73-83.
7. Макаренко С. А. Міжнародні інформаційні відносини [Текст] / С. А.
Макаренко. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 452 с.
8. Міжнародна інформація: навч. посіб. [Текст] / М. П. Требін, І. О.
Поліщук, Н. П. Осипова та ін.; за ред. М. П. Требіна . – Х: Право, 2014. – 336 с.
9. Пустовіт Н. В. Комплексний аналіз концепції інформаційного
суспільства Д. Белла, М. Кастельса та Е. Тоффлера[Текст] / Н. В. Пустовіт //
Гуманітарний часопис. – 2013. - № 3. – С. 85-90.
10. Соснін О. В. Про вимір системи вищої освіти в координатах
проблем глобального розвитку [Текст]/ О. В. Соснін // Гуманітарний вісник
ЗДІА. – 2016. - № 6. – С. 123-134.
 35

Заняття 2. Інформаційне суспільство у вимірах інноваційно-

інформаційної парадигми глобального розвитку

План
1. Інноваційно-інформаційна парадигми глобального
розвитку.
2. Концептуалізація інформаційного суспільства у
дослідженнях другої половини ХХ- початку ХХІ ст.:
2.1. Тадао Умесао.
2.2. Юдзіро Хаясі.
2.3. Йнедзі Масуда.
2.4. Деніел Белл.
2.5. Елвін Тоффлер.
2.6. Герберт Маршалл Маклуен.
2.6. Мануель Кастельс.
2.7. Ласло Карвалікс.
3. Сутність та ознаки інформаційного суспільства.
4. Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства.

ЛІТЕРАТУРА
1. Інноваційний потенціал України в міжнародних відносинах.
Монографія [Текст]/ Є. А. Макаренко та ін. – К.: Центр вільної преси, 2014. –
284 с.
2. Кальницький Е. А. Концепція індустріального суспільства Деніелла
Белла як підґрунтя формування концепцій інформаційного суспільства [Текст]/
Е. А. Кальницький // Вісник Національного університету «Юридична академія
України імені Ярослава Мудрого» . - 2013 - № 5. – С. 137-142.
 36

3. Картунов О. В. Інформаційне суспільство: аналіз політичних

аспектів зарубіжних концепцій. Монографія [Текст] / О. В. Картунов, О. О.
Маруховський. – К. : Університет економіки та права «КРОК», 2012. – 344 с.
4. Кудрявцева С. П. Міжнародна інформація [Текст] : навч. посіб. / C.
П. Кудрявцева, В. В Колос. - К.: Вид. дім «Слово», 2005. - 400 с.
5. Мазуренко В. Особливості інформаційної взаємодії між країнами в
умовах формування економіки знань [Текст] / В. Мазуренко // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія:
Міжнародні відносини. – 2013. – Вип. 1. – С. 38-43.
6. Маруховский О. Сутність концепції демократичної участі (за
Йонезі Масудою) [Текст]/ О. Маруховський // Політичний менеджмент. – 2006.
- № 1. – С. 73-83.
7. Макаренко С. А. Міжнародні інформаційні відносини [Текст] / С. А.
Макаренко. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 452 с.
8. Міжнародна інформація: навч. посіб. [Текст] / М. П. Требін, І. О.
Поліщук, Н. П. Осипова та ін.; за ред. М. П. Требіна . – Х: Право, 2014. – 336 с.
9. Пустовіт Н. В. Комплексний аналіз концепції інформаційного
суспільства Д. Белла, М. Кастельса та Е. Тоффлера[Текст] / Н. В. Пустовіт //
Гуманітарний часопис. – 2013. - № 3. – С. 85-90.
10. Соснін О. В. Про вимір системи вищої освіти в координатах
проблем глобального розвитку [Текст]/ О. В. Соснін // Гуманітарний вісник
ЗДІА. – 2016. - № 6. – С. 123-134.