МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
для студентів 5-го курсу всіх спеціальностей

Доц. Степко О.М.

КИЇВ – 2021
 2

Назва дисципліни: «Міжнародна інформаційна політика». – К.: КНУКіМ, 2020.

– 143 с.

Розробник : Степко О.М., доцент, кандидат політичних наук.

Наведено конспект лекцій дисципліни «Міжнародна інформаційна

політика». Наведено перелік літературних джерел.

Рецензенти

Схвалено рішенням кафедри міжнародних відносин Київського національного

університету культури і мистецтв
Протокол №___ від «__»_______________2020 р.

Рекомендовано до друку рішенням Головної вченої ради Київського

національного університету культури і мистецтв
Протокол №___ від «__»____________2020 р.
 3

РОЗДІЛ 1. «МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ»

ПЛАНИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Теоретичні аспекти міжнародних інформаційних відносин

План

Інформація: основні поняття та визначення.

Інформаційні процеси.
Інформаційна сфера.
Інформаційні відносини.
Суб'єкти інформаційних відносин.
Види інформації

Тема 2. Основні поняття міжнародної інформації

План

Міжнародна інформація.
Функції міжнародної інформації.
Міжнародний інформаційний простір, інформаційні ресурси,
інформаційний потенціал, інформаційний продукт.
Інформаційна загроза. Інформаційна операція. Інформаційна
інтервенція. Інформаційний тиск. Інформаційна війна

Тема 3. Інформаційна парадигма глобальної цивілізації

План

Інформаційна парадигма глобальної цивілізації.

Головні напрями міжнародної інформаційної політики.
 4

Глобалізація інформації як актуальна проблема міжнародних відносин.

Інформація – глобальна проблема людства.
Критерії глобалізації.
Інформація як складовий компонент глобальних проблем.
Інформаційна криза

Тема 4. Джерела інформації. Інформаційна діяльність дипломатичних

представництв
План

Джерела інформації та дезінформації.

Характеристики джерел інформації.
Відкриті, закриті і конфіденційні джерела інформації.
Особистісні та опосередковані джерела.
Офіційні та неофіційні джерела.
Джерела інформації про фірми.
Інформаційна діяльність дипломатичних представництв в країні
перебування.
Інформаційне забезпечення візитів.
Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності торгівельно-
економічних місій

Тема 5. Теорія інформаційної цивілізації. Поняття інформаційного

суспільства
План

Теорія інформаційної цивілізації. Загальні положення.

Поняття інформаційного суспільства.
Основні положення концепції інформаційного суспільства.
Філософія інформаційного суспільства.
 5

Історичні етапи розвитку та формування інформаційного суспільства.

Культура у новому суспільстві.
Людина у новому суспільстві.

Тема 6. Міжнародна інформаційна політика. Діяльність ЮНЕСКО в

галузі інформації і комунікації
План

Міжнародна інформаційна політика.

Еволюція міжнародної інформаційної політики.
Діяльність ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації.
Концепція нового міжнародного інформаційного та комунікаційного
порядку.
Доповідь «Багато голосів, один світ».
Принципи НМІКП. Криза НМІКП та прийняття нової комунікаційної
стратегії ЮНЕСКО.
Стратегія «Інформаційне суспільство для всіх».

Тема 7. Еволюція інформаційної політики в Європі та світі

План

Проблематика інформаційного суспільства в міжнародних документах.

Стратегії та програми становлення інформаційного суспільства Європи.
Європа і Всесвітній самміт з проблем інформаційного суспільства.
Політика інформаційного суспільства ЄС.
Доповідь Бангеманна „Європа і глобальне інформаційне суспільство.
Рекомендації для Європейської Ради ЄС”.
Стратегічна ініціатива, „i2010 – Європейське інформаційне суспільство
заради зростання і зайнятості”.
Процес формування інформаційного суспільства.
 6

Тема 8. Європейська інформаційна політика. Інформаційна політика Ради

Європи
План

Європейська інформаційна політика.

Концепції, доктрини та практика інформаційної політики європейських
міжурядових організацій.
Окінавська Хартія Глобального Інформаційного суспільства – 2000.
Інформаційна політика Ради Європи.
Міжурядові робочі програма РЄ у галузі інформації і комунікації

Тема 9. Європейська інформаційна політика. Інформаційна політика

Європейського Союзу
План

Інформаційна політика Європейського Союзу.

Структури Європейського Союзу, що забезпечують реалізацію
європейської інформаційної політики.
Діяльність Європейської Комісії в галузі інформації.
Форум інформаційного суспільства.
Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства.
Програми наукових досліджень ЄС в галузі інформаційних технологій.
Рамкові програми Європейського Союзу
 7

Тема 1. Теоретичні аспекти міжнародних інформаційних відносин

План
Інформація: основні поняття та визначення. Інформаційні процеси.
Інформаційна сфера. Інформаційні відносини. Суб'єкти інформаційних
відносин. Види інформації

Інформація – (від латинського слова informatio – роз’яснення, виклад) –

одна з трьох основних (поряд з матерією та енергією) субстанцій, що
утворюють природний світ, у якому живе людина. Протягом багатьох років
поняття інформація сприймалося в його початковому визначенні - відомості,
дані, значення, що передаються людьми усно, письмово або іншим способом.
Інформація має декілька значень:
роз'яснення, виклад, витлумачення;
представлення, поняття;
ознайомлення, просвіта.
В залежності від галузі використання термін «інформація» одержав
безліч визначень, зокрема:
відомості або повідомлення про щось (побутове);
роз'яснення, виклад;
оригінальність, новизна;
комунікація та зв'язок, в процесі якого усувається невизначеність
(теорія зв'язку, американський вчений Клод Шеннон);
міра неоднорідності розподілу матерії та енергії у просторі та у часі,
міру змін, якими супроводжуються всі процеси, що протікають у світі
(український вчений Віктор Михайлович Глушков);
позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого
пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів
(американський вчений Норберт Вінер);
 8

заперечення ентропії, міра хаосу в системі (термодинаміка,

французький вчений Леон Бріллюен);
передача різноманітності (англійській філософ Уільям Росс Ешбі);
міра складності структур (французький вчений Абраам Моль);
ймовірність вибору (радянські вчені Аківа та Ісаак Яглон);
відображена різноманітність (радянський вчений Аркадій Дмитрович
Урсул);
властивості матеріальних об'єктів породжувати та зберігати певний
стан, який в різних матеріально-енергетичних формах може передаватись між
об'єктами;
фундаментальний генералізаційно-єдиний безпочатково-нескінченний
законопроцес автоосциляційного, резонансно-сотового, частотно-квантового
та хвильового відношення, взаємодії, взаємоперетворення та
взаємозбереження (у просторі та часі) енергії, руху, маси та антимаси на
основі матеріалізації та дематеріалізації в мікро- та макроструктурах Всесвіту
(інформаціологія, російський вчений Іван Йосипович Юзвішин);
універсальна субстанція, що пронизує усі сфери людської діяльності,
слугує провідником знань та думок, інструментом спілкування,
взаєморозуміння та співробітництва, утвердження стереотипів мислення та
поведінки (ЮНЕСКО);
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному
середовищі (Закон України «Про інформацію»).
З середини ХХ століття інформація - загальнонаукове поняття, яке
визначає не лише відомості, що передаються людьми під час їх спілкування, а
перш за все - одна з основних властивостей об’єктивного світу, яка пов’язана
з наявністю в ньому особливих процесів, що називаються інформаційними.
Інформаційні процеси – це процеси створення, збирання, обробки,
накопичення, збереження, пошуку, отримання, поширення і споживання
 9

інформації, а також процеси створення і застосування інформаційних систем,

інформаційних технологій і засобів їх забезпечення, засобів і механізмів
інформаційної безпеки.
Інформаційними процесами є спілкування людей один з одним, обмін
даними між людьми та автоматами, між автоматами; обмін сигналами в
живому світі; передача ознак від клітини до клітини , від організму до
організму.
Головною характеристикою інформації є те, що вона розглядається не
взагалі, а стосовно певної системи, наприклад, людини чи окремої держави.
По-друге, інформація - це те, що змінює систему. У широкому розумінні
інформація – це все те, що трансформує систему, у вузькому – це те, що
трансформує інфологічну підсистему системи.
Інфологічна підсистема складається із знань, ідей, уявлень, фантазій,
правил дій, вірувань, сподівань тощо і включає тезаурус – систему знань як
єдине місце прийому і накопичення інформації. Інфологічну підсистему може
мати людина, суспільство, комп’ютерна система. Важливою властивістю є те,
що вона існує не сама по собі, а завжди існує матеріальний об’єкт – носій
інформації.
Рух інформації відбувається в інформаційній сфері.
Інформаційна сфера як середовище інформаційних процесів
підрозділяється на три основних предметних області:
- предметна область створення і поширення вихідної та похідної
інформації;
- предметна область формування інформаційних ресурсів, підготовки
інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг;
- предметна область споживання інформації.
Характерні ознаки сучасної інфосфери – надлишок різноманітних даних,
що посилює проблему їх використання, в тому числі у політиці для
вироблення адекватного, оперативного і ефективного рішення. Внаслідок
цього особливого значення набуває підготовка фахівців, діяльність яких
 10

полягає у відборі, оцінці й інтерпретації отриманої інформації. І як в

індустріальному суспільстві на чільне місце вийшли менеджери-
адміністратори, в інформаційному суспільстві наступає влада володарів
інформації, тобто фахівців-аналітиків.
Характерні особливості фахівця-аналітика:
- володіння методологією інформаційно-аналітичної роботи в певній
галузі професійної діяльності;
- використання сучасних інформаційних та математичних технологій:
(моделювання, прогнозування, оптимізації для прийняття рішень);
- критичне мислення.
Ці особливості набувають актуальності в міжнародних відносинах, при
роботі з політичною інформацією.
Політична інформація - відомості про політичні події, процеси,
розстановку політичних сил, за якими можна визначити характер, особливості
і тенденції політичної обстановки, зробити висновки, потрібні для прийняття
політичних рішень, розробки політичної стратегії і тактики. Політична
інформація є основою політичного аналізу, моделювання і прогнозування.
Повнота і точність політичної інформації визначають достовірність
політичного прогнозу. Політична інформація в міжнародних відносинах
формує певний інформаційний простір.
Інформаційні відносини - суспільні відносини, які виникають при
збиранні, одержанні, зберіганні, використанні, поширенні та захисту (охороні)
інформації.
Інформація як товар - будь-яка інформаційна продукція, інформаційні
послуги, інформаційні роботи, права інтелектуальної власності на інформацію
та інші не майнові права на інформацію, призначені для продажу.
Інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення
інформаційних потреб суб'єктів інформаційних відносин.
Суб'єкти інформаційних відносин:
громадяни;
 11

іноземні громадяни;
особи без громадянства;
юридичні та не юридичні особи, незалежно від їх форми власності та
організаційно-правової форми;
іноземні юридичні та не юридичні особи, незалежно від їх форми
власності та організаційно-правової форми
міжнародні організації;
держава.
Іноземні держави можуть бути суб'єктами інформаційних відносин у
відповідності Закону на основі чинних міжнародних договорів.
Запит на офіційну інформацію - вимога суб'єкта інформаційних відносин
надати певну офіційну інформацію.
Електронний інформаційний запит - викладення, в письмовій формі
пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), скарг та запитань, відправлене
електронною поштою на адресу офіційних веб-сайтів установ.
Поняття інформації — відомості або/та дані у будь-якій формі та вигляді,
на будь-яких носіях чи оголошені усно або у будь-який інший спосіб чи
отримані у вигляді знань, що поширюються у просторі і часі, які
відображають стан, властивості, якості, ознаки суб'єктів і об'єктів (предметів,
технологій, засобів, ресурсів тощо), фактів, подій, дій, явищ, процесів, тощо у
навколишньому світі, державі, суспільстві, тощо та які є об'єктами збирання,
зберігання, використання та поширення.
Особиста інформація - інформація про особу (в тому числі дитину), її
особисте життя. Законним представником особистої інформації дитини є
батьки дитини або опікун дитини. Особиста інформація є особистою
таємницею та належить до конфіденційної інформації.
Службова інформація - інформація про фінансову діяльність,
господарську діяльність (яка не пов'язана з секретами виробництва,
введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням
 12

переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій) та

внутрівідомчу службову діяльність установи, її посадових, службових осіб та
кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами тощо), які
пов'язані з процесом прийняття рішень та передують їх прийняттю.
Службова інформація є службовою таємницею та належить до
конфіденційної інформації.
Офіційна інформація - інформація про офіційну діяльність установи, її
посадових, службових осіб та офіційні документи.
Офіційна інформація може бути віднесена до публічної інформації та
конфіденційної інформації.
Публічна інформація - інформація яка вільно збирається, отримується,
зберігається, використовується та поширюється.
Обмеження права для збирання, одержання, зберігання, використання та
поширення публічної інформації зумовлюються лише умовами зберігання,
специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що
визначаються Законами.
Конфіденційна інформація - інформація яка є таємницею розголошення
якої може завдати шкоди державі, юридичній чи не юридичній особі або
правам і свободам особи.
Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати
конфіденційну інформацію мають право лише уповноважені згідно Закону
установи лише в межах своїх прав, функцій та повноважень для цілей,
визначених Законом або з дотриманням умов, визначених договором (угодою)
в межах Закону.
Державну таємницю становить інформація у сфері оборони, економіки,
науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони
правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці
держави.
 13

Порядок та перелік віднесення інформації до державної таємниці, умови

(режим) захисту (охорони) державної таємниці по збиранню, одержанню,
зберіганню, використанню та поширенню визначається Законом.
Особиста таємниця. Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та
поширювати особисту таємницю мають право за згодою фізичної особи,
батьків чи опікуна дитини, або лише уповноважені згідно Закону установи
лише в межах своїх прав, функцій та повноважень для цілей, визначених
Законом або з дотриманням умов, визначених договором (угодою) в межах
Закону.
Службова таємниця. Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та
поширювати службову таємницю мають право за згодою установи, власника
даної інформації, за винятком службової таємниці, яка є іншою таємницею,
або лише уповноважені згідно Закону установи лише в межах своїх прав,
функцій та повноважень для цілей, визначених Законом або з дотриманням
умов, визначених договором (угодою) в межах Закону.
Лікарська таємниця - інформація яка стала відома про особу (пацієнта)
лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу, посадовим
особам та службовому персоналу медичної установи при здійсненні ними
своїх професійних обов'язків.
Порядок віднесення інформації до лікарської таємниці та умови (режим)
захисту (охорони) лікарської таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню,
використанню та поширенню визначаються Законом.
Адвокатська таємниця - інформація про дані попереднього слідства чи
інформація від особи та про особу (клієнта), яка стала відома адвокату,
помічнику адвоката, посадовим особам та службовому персоналу
адвокатської установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків.
Порядок віднесення інформації до адвокатської таємниці та умови
(режим) захисту (охорони) адвокатської таємниці по збиранню, одержанню,
зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.
 14

Журналістська таємниця - інформація про особу, що бажає залишитися

анонімним джерелом інформації журналіста, яка стала відома журналісту,
посадовим особам, журналістському персоналу та службовому персоналу
журналістської установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків.
Умови (режим) захисту (охорони) журналістської таємниці по збиранню,
одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.
Комерційна таємниця - інформація пов'язана з секретами виробництва,
введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням
переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій, розголошення
якої може завдати шкоди юридичній особі.
Перелік інформації, яка не може бути віднесена до комерційної таємниці:
про фінансову діяльність юридичної особи;
про господарську діяльність юридичної особи, яка не пов'язана з
секретами виробництва, введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії
розвитку, веденням переговорів, розробкою та впровадженням нових
технологій.
Порядок та перелік віднесення інформації до комерційної таємниці,
умови (режим) захисту (охорони) комерційної таємниці по збиранню,
одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.
Слідча таємниця - інформація яка стала відома оперативним
працівникам, слідчим, посадовим особам, службовому персоналу та
обслуговуючому персоналу силових органів при здійсненні ними своїх
професійних обов'язків та розголошення якої може завдати шкоди
оперативним заходам, розслідуванню, дізнанню чи створити загрозу життю
людини.
Порядок та перелік віднесення інформації до слідчої таємниці, умови
(режим) захисту (охорони) слідчої таємниці по збиранню, одержанню,
зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.
Забороняється Законом Розширення іншими законодавчими та іншими
нормативно-правовими актами державних органів влади та місцевого
 15

самоврядування переліку критеріїв обмежень права на інформацію

встановлених Законом про інформацію.

Тема 2. Основні поняття міжнародної інформації

План
Міжнародна інформація. Функції міжнародної інформації. Міжнародний
інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційний потенціал,
інформаційний продукт. Інформаційна загроза. Інформаційна операція.
Інформаційна інтервенція. Інформаційний тиск. Інформаційна війна

Відношення держави до міжнародного інформаційного простору

характеризує її рівень та прогрес. Держава, яка стоїть осторонь міжнародного
інформаційного простору не зможе вижити. Тому активне входження в цей
простір - один з головних чинників її побудови і прогресу. А для цього
необхідна підготовка відповідних фахівців.
До основних понять МІ відносять такі складові, як міжнародна
інформація, міжнародний інформаційний простір, інформаційні ресурси,
інформаційний потенціал, національний інформаційний продукт і джерела
інформації.
Міжнародна інформація (МІ) - сукупність даних, що характеризує
структуру, загальні властивості інформації, а також питання, пов’язані з її
пошуком, збиранням, збереженням, обробкою, перетворенням,
розповсюдженням та використанням в системі міжнародних відносин.
Також міжнародна інформація визначається як сукупність відомостей,
що характеризують структуру, загальні властивості інформації. а також
питання, пов’язані з їх пошуком, аналізом та розповсюдженням в системі
міжнародних відносин (МВ).
Теорія міжнародної інформації використовує два терміни:
міжнародна інформація і міжнародна комунікація. Міжнародна комунікація –
це процес безпосереднього обміну інформацією від джерела інформації до
 16

реципієнта, а також і зворотний процес – тобто реакція на наслідки цього

процесу.
МІ є складовою глобальної комунікації, мета якої – з’ясування
закономірностей взаємодії суспільства та інформації і формування
інформаційного суспільства. МІ орієнтована на інформаційне забезпечення
зовнішньої та внутрішньої політики, економічного курсу країн, національної
безпеки, на розвиток міжнародних зв’язків і входження держави у міжнародні
організації та інституції. В кожній країні є концепція державної
інформаційної політики, в якій визначаються різні аспекти інформаційного
забезпечення міжнародних відносин. Так, наприклад федеральна
інформаційна політика США спрямована на забезпечення доступу до
інформації для кожного індивіда, детальних зв’язків у своєму суспільстві і
міжнародному співтоваристві. Інформаційна політика України спрямована на
захист власного інформаційного простору, збереження інформаційного
суверенітету і забезпечення інформаційної безпеки держави.
Функції МІ полягають в узагальненій та професійній оцінці інформації,
прогнозуванні міжнародно-правових та економічних наслідків прийнятих
рішень, у створенні обґрунтованих пропозицій та рекомендацій щодо їх
реалізації.
Інформація належить до глобальних проблем світу, тому одним із
понять МІ є поняття міжнародний інформаційний простір (МІП).
Міжнародна інформація функціонує в МІП, який характеризується такими
показниками:
 територія розповсюдження інформації за допомогою компонентів
міжнародних та національних систем зв'язку;
 інфраструктура, тобто технологічні засоби і можливості зберігання,
обробки і розповсюдження інформації по вертикалі і горизонталі;
 наявність міждержавної і національної комунікаційної політики, як
комплексу принципів і норм, що регулюють функціонування та використання
міжнародної інформації світовим співтовариством;
 17

 наявність міжнародних і регіональних угод у галузі комунікацій, що

базуються на розумінні міжнародної ролі інформаційних процесів (ці
міжнародні угоди складають окрему галузь міжнародного права –
інформаційного права, яка зараз проходить фазу становлення і кодифікації
норм, становлення інститутів, що контролюють виконання цих норм. З
питань міжнародного інформаційного права можна подивитися книгу
Колосова "Міжнародне право", особлива частина);
 можливості доступу до інформації для громадськості та участь
міжнародного співтовариства у загальній системі зв'язку.
Кожна країна своїм законодавством визначає кордони своєї території і
звичайно, кордони своєї інформаційної території. Звичайно термін
"інформаційна територія держави" – це дещо умовний термін, тому що
держава не в силах припинити прийом інформації, що передається через
численні канали штучних супутників Землі її громадянами. Вона може лише
контролювати транслювання цих каналів на своїй території. Але за
прийнятою конвенцією "Про використання сигналів, що передаються через
штучні супутники Землі", країна має заплатити за право транслювання таких
каналів, при порушенні цієї умови на країну накладаються штрафні санкції до
кількох млрд. доларів.
Декотрі країни в основі своєї інформаційної політики мають певні
ідеологічні засади, які забороняють населенню використовувати певну
інформацію. Зовсім недавно, коли в Ірані до влади прийшли релігійні партії,
вони заборонили прийом світської інформації на телеприймачі своєї країни,
таким чином обмеживши участь країни у світових інформаційних потоках.
Були навіть факти погрому приймаючої супутникової апаратури, що могла
приймати інформацію, що суперечить релігійній ідеології країни. Інший
приклад: нещодавно у Північній Кореї був запущений штучний супутник
Землі, що транслює дві ідеологічні пісні: про Кім Ір Сена і про Кім Чан Іра. У
тій же Північній Кореї видається журнал "Корея", він красочно оформлений,
якісно виданий, але весь його матеріал має певний ідеологічний зміст: майже
 18

кожна стаття починається словами "Всесвітньо відомий, визнаний вождь

Кім Чан Ір …"
Інформаційний простір має кілька визначень:
Інформаційний простір – це система середовища буття людини, яка
забезпечує життєдіяльність будь-якої системи, зокрема – системи
міжнародних відносин. (Паньшин В.Н. “Концепция формирования
информационного пространства стран-участниц СНГ”. Минск, 1996)
Інформаційний простір – це система спільного використання
національних інформаційних ресурсів за узгодженими сферами і
напрямками діяльності. (О.Коган, “Теорія інформаційної взаємодії”, 1996
рік).
Інформаційний простір – це сума складних інформаційних
технологій, які є основою і визначальним компонентом промислово-
економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на
формування світоглядних процесів у суспільстві (Шрейдер “Теорія
комунікацій”).
Національний інформаційний продукт – матеріальний або
нематеріальний результат інформаційної діяльності, що створюється за
допомогою поєднання інтелектуальної діяльності людини та синтезованих
засобів зв’язку.
МІП визначається конституційними нормами окремих держав,
міжнародними угодами та технічним забезпеченням процесу інформації.
Він складається із державних (національних) інформаційних просторів,
регіональних просторів а також просторів окремих територій.
У 1992 році на Україні широко обговорювалася проблема формування
інформаційного простору, знищення інформаційної експансії і створення
інформаційного суверенітету держави. В Європі послуговуються іншими
принципами. Там створюють єдиний інформаційний простір, який би включав
в себе інформаційні простори всіх країн і був би захищений від американської
експансії.
 19

На сьогодні окремі регіони і країни визначають квоти на присутність у

своєму інформаційному просторі транснаціональних монополій, інших
держав та приватних осіб. Наприклад, Європейське співтовариство визначило
таке співвідношення: 14% відводиться для вищезгаданих суб’єктів
неєвропейського походження, 86% – для європейських суб’єктів. Окремі
країни, наприклад Франція (яка проводить політику збереження
франкофонії), виробляють спеціальне законодавство на присутність в своєму
інформаційному просторі іншомовних (в даному випадку англомовних)
представників.
Велике значення для формування і збереження національного
інформаційного простору має законодавство про рекламу. Європейська
конвенція про транскордонне телебачення від 1989 року має спеціальний
додаток і протокол про розповсюдження реклами у Європейському
інформаційному просторі, особливо якщо виробниками і розповсюдниками є
неєвропейські суб’єкти. Він встановлює максимум, що дорівнює 17%, тобто
83% прибутку від реклами має залишатися в Європі.
Інформаційні ресурси – це засоби, запаси, можливості і джерела
інформації, які визначають роль і місце держави в світі і виступають
стратегічним показником національного багатства країни.
Визначення інформаційних ресурсів є як в Конституції держави, так і в
загальних законам про інформацію і доступі до інформації.
“До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація,
незалежно від змісту, форм, часу і місця створення”. (Закон України “Про
інформацію).
Інформаційний потенціал – це сукупність інформаційних засобів країни,
що включають комп’ютерні мережі, національну систему інформації
(національну інфраструктуру), сукупність самої інформації а також
різновиди інформації. Сюди входять також інформаційно-аналітичні служби,
видавництва, кіно, засоби масової комунікації і електронні видання.
 20

Інформаційний обмін – глобальний процес, який впливає на зовнішню

політику міжнародного співробітництва, каталізатор суспільних процесів.
Національний інформаційний потік включає в себе технічні можливості
інформації, компонентами яких є первісні засоби зв’язку (радіо, телефон,
телеграф, телебачення, аудіо-, відеокасети). Інфраструктура національного
інформаційного потоку на базі сучасних комунікаційних технологій має
такий вигляд: телеграф, телефон, факс, персональний комп’ютер, сканер,
супутник, оптичні волокна зв’язку, кабелі, аудіо-відеоматеріали, бази даних.
На сьогодні на території України в інформаційному просторі працює 300
ретрансляторів, які передають міжнародну і національну інформацію
безпосередньо у пам’ять комп’ютерів, а потім – у локальні системи.
Конвергенція засобів зв’язку – це поєднання різних засобів зв’язку у
світових інформаційних мережах.
Захист інформації — це комплекс заходів, проведених власником
інформації, по забезпеченню своїх прав на володіння й розпорядження
інформацією, створенню умов, що обмежують її поширення й виключають
або істотно утрудняють несанкціонований, незаконний доступ до
засекреченої інформації і її носіїв.
Промислове шпигунство — несанкціоноване одержання, використання
або зміна інформації, що представляє комерційну цінність.
Інформаційна загроза - це сукупність факторів, які створюють небезпеку
для конституційних прав і свобод особистості, державної таємниці,
зберігання цінної для суспільства інформації, від несанкціонованого доступу і
розповсюдження.
Інформаційна безпека в різних сферах має свою специфіку:
політична – ІБ стосується інформаційно-аналітичної діяльності
дипломатичних представників і зовнішньоекономічних відомств;
економічна – захист інформації у банківських системах та мережах
зв‘язку, конфіденційної інформації від несанкціонованого доступу.
 21

Об‘єктами захисту інформації є документи, програми ЕОМ, ноу-хау, бази

даних, тексти та інші матеріальні носії інформації, захист яких передбачений
державними нормативними актами, внутрішньовідомчими постановами,
розпорядженнями та спеціальними документами.
Найбільш важливі види інформації, яких стосується ІБ, є стратегічна
інформація, соціально-економічна інформація, воєнна, наукова. Надання
інформації на державному рівні повинно включати проблему ІБ. Кожна
країна включає питання про ІБ в компетенцію Національної безпеки.
Інформаційні загрози та їх різновиди
Розглядаються зовнішні і внутрішні загрози ІБ, а також заходи і
засоби протистояння і боротьба проти несанкціонованого доступу до
інформації.
Зовнішні загрози – загрози інформаційному простору; інформаційному
суверенітету; внутрішній стабільності; діяльності державного або
недержавного органів і фірм.
Внутрішні загрози - загрози національній безпеці; впливу на свідомість
суспільства; та доступу до інформаційних ресурсів країни.
До зовнішніх загроз відносять такі заходи і засоби здійснення
інформаційних операцій, наслідком яких є політичний, економічний вплив на
інші держави, що здійснюється на основі новітніх інформаційних технологій.
Ідея інформаційної парасольки (стаття “Головна сила Америки – її
інформаційні можливості”) зараз замінює ідею ядерної парасольки і
вважається одним із стратегічних напрямків впливу США на нейтральні
держави, а також на держави певного блоку.
До інформаційної експансії можна віднести поширення сфери впливу
ТНК у певному регіоні з метою конкуренції, завоювання інформаційного
ринку і одержання прибутків від видів інформаційної діяльності.
Інформаційна операція – це інформаційна підготовка суспільства до
проведення певних дій: військового, економічного чи політичного втручання.
 22

На сьогодні у світі розроблені спеціальні міжнародні інформаційні

операції, які називаються інформаційними війнами, які здійснюються за
допомогою спеціальних установ, дипломатичних представників у країнах
перебування; спеціальних технологій, які включають в себе новітні
досягнення у галузі інформації і комунікацій.
Приклади інформаційних операцій:
“Буря в пустелі”, “Грім в пустелі” в районі Перської затоки;
“Відродження надії ” у Сомалі; “Спільні зусилля” у Боснії та Герцоговині;
“Автономія Албанії”; “Шторм на Гаваях”, інформаційна операція Росії проти
України і т.п.

Інформаційна війна
Інформаційні війни здійснюються для забезпечення політичних,
економічних інтересів політичних партій, урядів, політичних рухів для
реалізації влади і реалізації національних інтересів на території іншої держави
або в окремих регіонах.
Інформаційна війна застосовується з метою пропаганди ідей масованого
впливу на громадську думку, а також для вивчення реакції міжнародного
співтовариства на ті чи інші прогнозовані рішення.
Інформаційна війна має два аспекти (два види забезпечення):
 технологічний аспект;
 ідеологічний аспект.
З точки зору технічного забезпечення мова йде про те, що у
визначений час приводяться в дію програмні віруси, логічні бомби, закладені
у пам'яті інформаційних комп'ютерних мереж. Вони здатні зруйнувати і
знищити програми управління, бази даних, а також зруйнувати і знищити
рахунки у зарубіжних банках, заглушити теле- і радіомовлення у певному
регіоні, припинити діяльність армійських пунктів зв'язку і управління.
До ідеологічного аспекту відносять ідеологічну обробку населення, яка
призводить до нестабільності політичної ситуації у країні, до дезорієнтації
 23

населення і спричинення паніки. Спеціалісти свідчать, що навіть незначне

проникнення інформації з метою забезпечення операції веде до значних
матеріальних наслідків і до забезпечення інтересів більш розвинутої країни.
Крім того, масований вплив інформації на громадську думку приводить до
спокійного ставлення до агресивних кроків і навіть воєнних дій.
Через засоби комунікації при здійснення інформаційних операцій
впливають на міжрегіональні протиріччя, розпалюють міжетнічну і
міжнаціональну підозрілість, створюють комплекс меншовартості.
Усі міжнародні інформаційні операції поєднують в собі кілька різних
засобів їх здійснення: психотехнології, інформаційна інфраструктура,
комп'ютерне забезпечення, вплив на міжнародну думку.
До важливих компонентів інформаційної війни належить інформаційне
забезпечення держави у міжнародних інформаційних потоках.
Інформаційна інтервенція – це тенденційна інформація, коли
розповсюджується через системи зв’язку суб’єктивні факти та суб’єктивна
інформації, які впливають на суспільну думку і прийняття рішень в іншій
державі. В рамках інформаційної інтервенції здійснюють маніпулювання
інформацією для досягнення мети.
Інформаційний тиск – один із видів інформаційних загроз, який
застосовується для розв’язання міжнародних проблем, для попередження
міжнародних конфліктів або для того, аби змусити державу, що порушує
міжнародні правила, увійти в міжнародне правове поле. Інформаційний тиск
застосовується як прийом превентивної дипломатії.
Зовнішньополітична комунікація – це процес передачі міжнародної
інформації у системі міжнародного співтовариства між окремими її
компонентами, а також між суспільними групами та індивідами.
Public relations – це спеціальна система управління інформацією з метою
поширення інформаційної продукції через засоби масової комунікації для
спрямованого формування бажаної громадської думки.
 24

Public relations в міжнародних відносинах – це діяльність, що

проводиться країною для створення позитивного образу в міжнародному
співтоваристві.
Імідж визначається як створення образу з певною метою, для
відповідного реагування на нього.

Тема 3. Інформаційна парадигма глобальної цивілізації

План
Інформаційна парадигма глобальної цивілізації. Головні напрями
міжнародної інформаційної політики. Глобалізація інформації як актуальна
проблема міжнародних відносин. Інформація – глобальна проблема людства.
Критерії глобалізації. Інформація як складовий компонент глобальних
проблем. Інформаційна криза

Концептуальні підходи до вивчення феномену глобалізації комунікації

ґрунтуються на синергетичній теорії багатовимірності і динамічності
глобальних інформаційних процесів, що передбачає здійснення аналізу
взаємодій (взаємовпливів) основних векторів цього системного явища на
національному, регіональному і глобальному рівнях. Такий вимір обумовлює
цілісний підхід до дослідження колізій перебігу процесів глобалізації
інформаційного поля, дає можливість визначити його домінантні чинники,
з'ясувати взаємозв'язки і на цій основі зробити відповідні узагальнення та
висновки. Тому важливим з огляду на саму постановку проблеми є
застосування методик її дослідження, обумовлених імперативами
цивілізаційного поступу світової спільноти до інформаційної ери, яка є
знаменням сучасної епохи.
Аналіз наукових теорій щодо трансформації міжнародних відносин на
основі феномена глобалізації комунікації дає можливість виділити такі
основні напрями досліджень, як: еволюція постіндустріального розвитку,
дилема глобалізація/регіоналізація, стратегія інформаційного суспільства як
 25

політична доктрина діяльності міжнародних, регіональних та національних

інститутів, проблема впливу нових високих технологій на увесь спектр
міжнародних відносин, прогностичне моделювання позитивів та негативів
інформаційної революції.
Еволюція наукової думки і практична діяльність міжнародних інститутів
вплинули на термінологію нової галузі, окреслили визначення процесів, явищ
і понять, що характеризують Міжнародну Інформаційну політику.
Так, під термінами «глобалізація комунікації» розуміється глобальна
політична, економічна і соціокультурна інтеграція з пріоритетом
загальноцивілізаційних цінностей на основі цифрових технологій;
«глобальне інформаційне суспільство» - 1) нове планетарне
співтовариство, засноване на інформації (знаннях, інтелектуальних ресурсах),
нова політична, соціально-економічна і технологічна система в еволюції
цивілізації; 2) цивілізація, в основі розвитку та існування якої лежить особлива
матеріальна субстанція з умовною назвою «інформація», що взаємодіє як з
духовним, так і матеріальним світом людини;
«глобальна інформаційна інфраструктура» - інтерактивні електронні
мережі, які забезпечують світову інфраструктуру для використання нових
комунікаційних засобів, інформаційних послуг та міжнародного
інформаційного обміну;
«міжнародний інформаційний обмін» - обмін інформацією,
інформаційними послугами та продуктами через кордони держав;
«міжнародні інформаційні відносини» - спеціалізована галузь
міжнародного співробітництва, спрямована на вирішення глобальних
інформаційних і комунікаційних проблем світового співтовариства;
«міжнародна інформаційна політика» - узгоджена стратегія міжнародного
співробітництва на багатосторонній основі в галузі інформації і комунікації,
інших сферах міжнародних відносин, складовим компонентом яких виступає
глобальна комунікація.
Головними напрямами міжнародної інформаційної політики є:
 26

 сприяння міжнародному співробітництву в комунікаційній сфері,

 заохочення до міжнародного обміну інформацією незалежно від
кордонів і рівноправна участь у міжнародних інформаційних потоках,
 забезпечення права глобальної спільноти на вільне вираження
поглядів, свободу слова і засобів масової комунікації,
 використання глобальної економічної інтеграції на основі міжнародної
інформаційної інфраструктури в національних інтересах,
 об'єднання інтелектуальних ресурсів для прогресивного розвитку
цивілізації, що вказує на універсальні підходи до розуміння глобальних
процесів та змін у міжнародній системі взаємовідносин.
Характерними ознаками інформаційного суспільства, нового етапу
існування цивілізації виступають:
 глобалізація міжнародних відносин
 формування глобальної інформаційної інфраструктури і спільної
інформаційної спадщини
 міжнародна інформаційна політика, спрямована на політичну,
економічну і культурну інтеграцію світових спільнот на основі використання
нових перспективних технологій
 створення ефективної системи забезпечення прав людини і соціальних
інститутів на вільний доступ і обмін інформацією як умову демократичного
розвитку.
Необхідність переходу до інформаційного суспільства обумовлюється:
становленням і домінуванням у світовій економіці нових технологічних
укладів,
переходом інформаційних ресурсів у реальні ресурси соціально-
економічного розвитку,
задоволенням потреб суспільства в інформаційних продуктах і послугах,
зростанням ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури у системі
суспільного виробництва,
 27

вдосконаленням освітньої, науково-технічної і культурної сфер на основі

міжнародних інформаційних обмінів та рівноправного використання
«глобального інформаційного блага».
Світове співтовариство, окремі держави і регіони незалежно від рівня
соціально-економічного розвитку вирішують глобальні проблеми, від
оперативного і ефективного розв'язання яких залежить сучасне і майбутнє
цивілізації. Ці проблеми стосуються суспільно-історичної еволюції, науково-
технічного прогресу, складних політичних, соціально-економічних,
комунікаційних та інших процесів.
Вирішення глобальних проблем зумовлює координацію зусиль усіх
учасників міжнародного співтовариства, високий рівень довіри і співпраці
держав для досягнення спільної мети. Ефективність глобального
співробітництва, здатність міжнародного форуму держав до спільного
вирішення екстремальних проблем великою мірою залежить від
«інформаційного стану» системи міжнародних відносин, від інформованості
учасників міжнародних відносин, які впливають на процеси в системі.
За останні десятиріччя ХХ ст. людство вступило у нову фазу свого
розвитку: період формування інформаційного суспільства, що обумовлено
розвитком комунікаційних технологій, створенням глобальної інформаційної
мережі, впровадженням новітніх досягнень в усі сфери функціонування
суспільства. Перед усією цивілізацією постав ряд глобальних проблем, від
яких залежить прогресивний розвиток людства, розвиток НТП, політичних,
економічних та соціальних процесів.
Вирішення глобальних проблем людства вимагає координованих
зусиль всіх учасників міжнародного співтовариства, вимагає високого
рівня взаємовідносин, що в сучасному розумінні називають обміном
інформацією. Тобто на всіх рівнях і в усіх сферах міжнародних відносин
потрібен високий рівень інформованості, високий рівень обміну інформації.
Інформація – глобальна проблема людства.
 28

Розглядаючи інформацію та комунікацію, треба підкреслити два таких

моменти:
По-перше, інформація перетворилась на глобальну проблему, вона
має світовий, міжнародний характер. По-друге, значно зросла роль інформації
у вирішенні інших глобальних міжнародних проблем, тобто вона стала
складовою інших глобальних проблем, таких як боротьба зі стихійними
лихами, проблема біженців, проблема розподілу світових енергетичних
ресурсів.
Інформація відтворює явища та закони зовнішнього світу і створює
можливості передбачення і перетворення дійсності в інтересах
міжнародного співтовариства. Говорячи про зовнішню політику, то можна
сказати, що здатність держави до вирішення глобальних проблем великою
мірою залежить від інформованості учасників міжнародного співтовариства і
від впливу інформаційних процесів на політичні та економічні процеси. Коли
суспільство проінформовано, то швидше міжнародне співтовариство
приходить на допомогу для вирішення проблеми (епідемія, війна та інші).
Інформація за останній час сприяла тому, що нагальні проблеми
стають у центрі уваги міжнародного співтовариства у зв’язку з миттєвим
обігом інформації. Таким чином з’являється можливість швидше мобілізувати
ресурси усього міжнародного співтовариства і допомогти постраждалим.
Сьогодні кожна країна може миттєво запросити допомоги через всесвітню
мережу.
На відміну від інших ресурсів, які мають здатність вичерпуватись,
інформаційні ресурси не тільки відтворюються, але й збільшуються протягом
їх використання (тобто накопичення інформації у вигляді фундаментальних та
спеціалізованих знань, у вигляді необхідної інформації зростає, і протягом
останніх 10 років зросло майже в 30 разів). Інформаційний фактор здійснив у
житті міжнародного співтовариства найбільш глибоку зміну за всю її історію.
В реальному часі інформація об’єднала світ в єдину інформаційну систему і
 29

зараз обумовлює технічні, суспільні, політичні, соціальні та економічні

системи. Існує вислів: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”.
Інформація є стратегічним ресурсом людства і у багатьох законах
розвинених держав світу вона визначається як стратегічний ресурс держави,
який охороняється системою національної безпеки.
За класифікацією дослідників глобальних проблем людства віднесення
до глобальних проблем відбувається за такими критеріями:
1) глобальні проблеми стосуються всього людства в цілому, кожної
соціальної групи і кожної людини, тобто мають всецивілізаційний характер;
2) ці проблеми виступають як об’єктивний фактор, що певною мірою
обумовлює розвиток усього світу;
3) глобальні проблеми вимагають для свого вирішення постійного
міжнародного співробітництва усіх держав і максимальних об’єднаних зусиль
усього людства.
Невирішеність цих проблем створює загрозу для існування цивілізації
майбутнього планети.
Інформація відноситься до глобальних проблем тому, що:
І. Інформаційна ситуація у світі глобалізувала можливості передачі
інформації за короткий час і в будь-яких обсягах.
ІІ. Інформаційні процеси стимулюють розвиток економіки, політики,
технологій, екології, культури, соціальної сфери.
ІІІ. Новітні засоби зв’язку (мультимедійні системи) здійснюють миттєву
передачу інформації на будь-яку відстань і виступають каталізатором
суспільних процесів.
ІV. В сучасному світі відбувається глобальний за масштабами зіткнення,
взаємовплив та взаємодія транснаціональних, національних, регіональних
інтересів, принципів діяльності держав. У сфері міжнародної інформації:
гостра конкуренція держав і транснаціональних корпорацій. Розподіл
інформаційних ресурсів між різними державами також складає глобальну
 30

проблему. Від володіння цими ресурсами залежить місце тієї чи іншої

держави в міжнародному співтоваристві.
Ще один аспект інформації як глобальної проблеми полягає у тому, що
глобальні проблеми міжнародного співтовариства мають завжди як складову і
проблему комунікацій. Інформаційні процеси мають ознаки глобальності в
усіх життєво важливих проблемах людства. Інформація є складовим
компонентом проблем:
врегулювання міжнародних конфліктів
підтримання миру і безпеки у світі
проблема голоду
проблема біженців
проблема стихійних лих та епідемій
захисту навколишнього середовища
використання енергетичних та сировинних ресурсів та розподіл
інформаційних ресурсів
військове співробітництво
демографічні проблеми (проблеми народження населення та інші).
освоєння космосу та багато ін.
Жодна з цих проблем не може бути вирішена без збору та аналізу
інформації по цій проблемі, а це є прерогативою процесу комунікацій.
Безпека миру.
США пропонують доктрину “Доктрина інформаційної парасольки”.
Надавати чи не надавати інформацію країнам? США удосконалює зброю
для проведення операції на різних рівнях. Теорія інформаційних війн
пов’язана в основному з психотронною зброєю, яка розвивається як в інших
країнах, так і на Україні та в Росії. Інформаційний вплив на свідомість
людини - дуже могутній, використовуються спеціальні методики, які
впливають на підсвідомість. Це в малих масштабах - психотронна зброя, але в
більших розмірах - страшна проблема.
 31

Захист та охорона навколишнього середовища.

1) Чорнобиль: поряд з відкритою є інша інформація, яка не є
відкритою і становить дійсний аспект цієї проблеми. Через тиждень після
катастрофи публікується інтерв’ю академіка Лєгасова про загрозу ЧАЕС,
через три дні після цього інтерв’ю - самогубство академіка. Через тиждень -
стаття “И соловьи поют над Украиною”, де все заперечувалося и вважалося
все “самовнушением”. Після цього не було жодної інформації про стан країни
після катастрофи.
2) Техногенні катастрофи, інформація про які не доходили до населення.
Використання ресурсів.
В центрі Києва є геологічний запас золота в найбільших розмірах в
Європі, але про це не знає ніхто із населення, ця інформація є закритою.
Військове співробітництво.
Ідеї, входять до розряду інформації особливого значення, наукові
розробки дають можливість побачити розвиток країни, розвиток військової
сфери з точки зору наукового розвитку.
Вирішення глобальних проблем змушує міжнародне співтовариство
приймати адекватні рішення, але без достовірної інформації приймати
будь-які рішення не можливо.
Глобальні проблеми можуть розглядатися як диференційовані крізь
призму політичних поглядів, національних інтересів та індивідуальності
лідерів тих чи інших держав. Наприклад, для країн Латинської Америки та
Карибського регіону проблема розвитку інфраструктури комунікацій є
важливою і актуальною, в той же час в країнах Північної Америки, Західної
та Північної Європи ця проблема є завершеною. Якщо процеси побудови
інформаційного суспільства є актуальними для Японії, Канади, Європи,
Америки, то говорити про актуальність та глобальність цих проблем в країнах
Африки - безглуздо. Тому ми говоримо про диференційність підходу. На
міжнародних форумах, в міжнародних організаціях та інших міжнародних
інституціях розробляються лише загальні принципи сприйняття глобальних
 32

проблем. Тобто держави узгоджують свої інтереси: одні надають можливості

для розвитку цієї галузі, а інші просто розвивають цю галузь у себе. Таким
чином повинен забезпечуватися рівномірний розвиток комунікацій у всьому
суспільстві, у всіх країнах.
Інформація має комплексний, або системний, характер, що
відповідає багаторівневому характеру глобальних проблем. Це:
1) універсальність інформації;
2) здатність переміщення інформації через кордони держав;
3) багатовимірність форм;
4) споживання інформації різними категоріями користувачів.
Глобальність інформаційної проблеми виявляється в тому, що на межі
тисячоліть багато хто з дослідників говорять про інформаційну кризу, або
вибух.
Інформаційна криза виявляється у таких моментах:
а) існує протиріччя між обмеженими можливостями людини по
переробці інформації і світовими інформаційними потоками;
б) виробництво значної кількості надлишкової інформації, що обмежує
доступ до корисної інформації;
в) порушення цілісності інформаційної системи внаслідок приватних,
відомчих і регіональних інтересів.
Інформаційна криза супроводжується інформаційним голодом, що став
характерним для усієї світової спільноти. Інформаційна криза може
розглядатися у контексті міжнародних, соціальних і економічних відносин.

Тема 4. Джерела інформації. Інформаційна діяльність

дипломатичних представництв
План
Джерела інформації та дезінформації. Характеристики джерел
інформації. Відкриті, закриті і конфіденційні джерела інформації. Особистісні
та опосередковані джерела. Офіційні та неофіційні джерела. Джерела
 33

інформації про фірми. Інформаційна діяльність дипломатичних

представництв в країні перебування. Інформаційне забезпечення візитів.
Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності торгівельно-економічних
місій

Джерела інформації
Джерела інформації – це передбачені, або встановлені законом, носії
інформації, до яких входять документи, інші носії, що зберігають інформацію,
повідомлення засобів масової комунікації, фундаментальну інформацію або
публічні виступи.
Серед характеристик джерел інформації найважливішими є такі:
статус джерела, надійність, кваліфікація, довіра до джерела, цінність і
вага інформації. Усі джерела інформації поділяються на три типи: відкриті,
закриті і конфіденційні.
Є також поділ на особистісні джерела і опосередковані джерела. До
особистісних джерел відносять безпосередньо осіб: дипломати, офіційні
представники уряду, співробітники дипломатичних представництв а також
інші офіційні особи, які висловлюють офіційну точку зору.
Міжособистісні – це джерела, до яких належать особисті контакти із
щиро ким типом представництва: суспільні, політичні, ділові, культурні,
військові, соціальні економічні. Вони найчастіше використовуються у
дипломатичній практиці, у діяльності міжнародних організацій, у
посередництві між країнами, у врегулюванні міжнародних конфліктів та для
передачі особистісної інформації. Тобто це зустрічі президентів 1 на 1,
зустрічі дипломатів; До цих джерел також можна віднести контакти, які
відбуваються на рівні міністрів відповідних відомств для вирішення
поточних, конфліктних та кризових проблем. Міжособистісні джерела, часто
використовуються також у стратегічних напрямках діяльності, тобто
розвідкою, а особливо промисловою розвідкою.
 34

• За інформацією ЦРУ 90% -- відкриті джерела, 9% -- конфіденційні

джерела, 1% -- спецагенти (тобто міжособистісні джерела).
Опосередковані – це джерела, які виступають посередниками між
конкретним джерелом інформації і суспільством (громадською думкою). До
них відносять: засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення,
реклама), інформаційні аналітичні установи, електронні засоби комунікації,
архіви і бібліотеки та ін. джерела зберігання інформації. Тобто фактично
опосередковані джерела інформації – джерела із 2-х або третіх рук.
Опосередковані джерела поділяються на:
Офіційні
Офіційні – органи держ. викон. влади, спеціалізовані науково-дослідні
інституції та установи, відомчі установи, силові структури та ін. держ. органи,
які виступають з офіційною точкою зору. Крім того, це органи статистики,
інформаційна аналітична економічна інформацію (тобто аналіз економіки по
всіх галузях діяльності держави), інформація, яка подається установами соц.
політики і праці, інститутом демографії (та іншими установами, що вивчають
демографії), інформація статистики промисловості (доходи, валовий збір,
кредити та ін.), інформація силових структур. Є офіційна точка зору, якоїсь
установи (заява, нота) і є особиста точка зору представника цієї організації -
це дві великі різниці.
Неофіційні
Неофіційні – це джерела, які використовують суб’єктивні оціночні
прогнози та аналізи соціально-економічної та політичної ситуації, політичні
партії і рухи, громадські організації та структури (політична партія, якщо вона
не є домінуючою в державі не може виступати від імені держави з офіційної
точки зору), соціологічні дослідження, аналітичні прогнози, повідомлення
засобів масової комунікації, якщо вони не є офіційними представниками
виконавчої влади (зараз в Україні офіційна точка зору виконавчої влади
висловлюється через газету «Урядовий кур’єр»), незалежні соціологічні
 35

дослідження, джерела які стосуються певних релігійних конфесій та

національних меншин.
Більшість міжнародних домовленостей відбувається за особистісними
контактами. Вступ України до ради Європи включав до себе:
 представлення самій раді Європи,
 висновки експертів,
 особисті контакти українських дипломатів (вони займались шантажем,
домовленостями, та торгами з конкретними представниками) ці зустрічі дали
більше, ніж загальні виступи.
Зараз Україна має здійснити тиск на велику сімку, з метою вимагання
грошей для ліквідації фінансової кризи, це буде робитись особистими
контактами. Крім того деяку особливо важливу інформацію передають «із
уст в уста», тобто приїжджає посол і розповідає усно те, що не можна
довірити загальним засобам передачі інформації. Особливо важливий той
факт, що коли країна не має дипломатичних стосунків з іншою, то в ролі
таких дипломатів виступають представники релігійних конфесій. У нас в
СРСР таких релігійних представників готувала спеціальна школа при КДБ.
Крім того офіційні та неофіційні джерела поділяються на:
Відкриті
Відкриті – інформація, яка публікується в офіційних дослідженнях,
відомостях (ВР, кабмін), повідомлення про наукові розробки, діяльність
промисловості, банківської системи.
Поділяються на:
 Інформація загального характеру: політична, економічна, військова
для оцінки економічного та політичного потенціалу держави Така інформація
використовуються для складання прогнозів на довготривалий період а також
для прийняття рішень політичними, економічними та воєнними органами. Ця
інформація потрібна для політичної економічної стратегії, для дипломатії під
час переговорів і для планування політичних кроків у майбутньому.
 36

 Спеціальна інформація, яка стосується конкретної галузі. Віна

може мати відношення до економіки, науки, сировинних ресурсів, військової
справи. Ця інформація – частина загального стратегічного планування а також
призначена для аналізу і прогнозування вузьким колом спеціалістів
 Інформація про окремих осіб. Цей розділ присутній в аналітичних
центрах майже всіх міністерств, відомств, розвідки. Цю інформацію збирають
підслуховуванням, стежкою, та ін. неконституційними методами. Інформація
про конкретних осіб лягає в основу діяльності дипломатичних представництв,
оскільки робота з окремими особами дає великі результати на міжнародному
рівні.
Закриті
Закриті: до них належать: розвідувальні, дипломатичні, стратегічні,
статистичні джерела (наприклад статистика про продукцією військового
комплексу, інформація про кількість народжених і померлих), інформація
про новітні технології, які становлять держ. таємницю, а також всю
інформація, яка вважається таємною. До закритої інформації також
відносять: інформацію, що міститься у директивах і вказівках посадовим
особам, які представляють державу на переговорах, консультаціях та нарадах
з політичних питань; інформацію про стратегію і планування зовнішньої
політики; відомості про номенклатуру, обсяги фінансування операцій
експорту та імпорту озброєння. Кожна країна має закон «про держ. таємницю
і національну безпеку», і додаток «звіт відомостей, що становлять державну
таємницю». Цей додаток встановлюється кабміном, публікується у офіційних
виданнях і змінюється відповідно змінам пріоритетів держави.
Конфіденційні
Конфіденційні – джерела, які захищаються законом і які володіють
інформацією спеціального призначення з точки зору зацікавлених країн. Під
конфіденційними джерелами розуміють документи публікації, технічні носії
інформації, технічні засоби обробки інформації, інформаційні продукти
 37

промислової, інтелектуальної політичної сфери, а також інформація, яку

відносять до розвідувальної інформації.
До них відносять джерела розвідки, закриті джерела міністерств і
відомств (є 3 ступені секретності 5, 10, 15 років, після закінчення цього стоку
інформацію можуть розсекретити – оприлюднити). Конфіденційні джерела
інформації, на які посилаються при вирішенні тих чи інших питань, як
правило не називаються. Конфіденційне джерело розкривається тільки у
випадку проведення судового слідства із санкцій прокурора, або коли
інформація має характер, що стосується життєдіяльності всієї цивілізації,
життєдіяльності і існування людства (наприклад, розробка бактеріологічної
зброї в Іраку, аварія на ЧАЕС).
Джерела дезінформації
Ними можуть виступати: спеціалізовані відомства; опосередковані
джерела, які видають неперевірену інформацію. Ці джерела найчастіше
використовуються для перевірки на політичні економічні та військові кроки
держави, на вивчення думки громадськості, що до прийняття рішень, для
свідомого перекручування інформації з метою досягнення власних інтересів.
Витік інформації (пробні шари). Це метод дезінформації для вивчення
думки громадськості. «Веер» – методика, коли інформація спочатку
розповсюджується в ін. країнах, а потім звідти просочується в нашу з
посилкою на зарубіжні джерела. («стратегічна розвідка» Вашингтон Плет)
Методи дезінформації дуже поширені, їх використовували (і будуть) на
макрорівні для певних цілей.
Джерела інформації про фірми
Для вивчення фірм використовуються різні джерела інформації, за
якими:
 визначають фірми-конкуренти, їх стратегію і тактику,
 визначають фірми-нейтрали,
 розробляють оптимальну стратегію бізнесу,
 38

 ведуть відбір оптимальних (можливих) контрагентів і відбір найбільш

конкурентоспроможного товару або послуги.
Вимоги до таких джерел інформації:
 достовірність
 повнота
 актуальність змісту
 точність даних.
Джерела інформації про фірми класифікують наступним чином:
1. інформація про фірми, яка надається міжнародними
організаціями та установами ООН;
2. інформація про фірми, яка надається спеціалізованими
організаціями;
3. інформація, яка надається спеціалізованими банками даних;
4. інформація, яка надається спеціалізованими засобами масової
комунікації (діловими виданнями);
5. інформація, яка надається самою фірмою (фірмова інформація);
6. неформалізована особиста інформація.
Пояснення:
1.Такими джерелами інформації є міжнародні економічні організації
системи ООН, які складають досьє на фірми на основі інформаційних
технологій. Такі досьє називаються “ростерами”, вони включають в себе
інформацію про промисловий розвиток регіонів, економічну та науково-
технічну допомогу країнам, що розвиваються. Сюди відносяться UNIDO
(United Nations Industrial Development Organization – організація ООН по
промисловому розвитку), ПРООН (Програма розвитку ООН), ГАТТ (General
Agreement on Trade and Tariffs – Генеральна угода про тарифи і торгівлю),
WTO (World Trade Organization – Всесвітня торгова організація).
Одним із найдостовірніших джерел є UNIDO, вона має досьє на 800 тис.
фірм різного профілю. Структура і склад досьє UNIDO розроблена
 39

англійськими спеціалістами в галузі маркетингу. Банк даних UNIDO про

фірми і організації формується на основі анкет-запитань, які UNIDO
направляє фірмам, що становлять міжнародний інтерес.
В досьє UNIDO входять такі питання:
 базові дані (адреса фірми, імена відповідальних співробітників,
юридичний статус фірми);
 фінансове становище;
 банк, з яким працює фірма;
 напрями діяльності;
 кількість зайнятих у фірмі службовців;
 наявність дочірніх компаній у країні і за кордоном;
 залежність фірми від інших фірм у фінансовому становищі;
 членство в міжнародних спеціалізованих асоціаціях і організаціях.
Додатково в досьє включається інформація про професійний рівень
персоналу фірми в будь-яких відділеннях (основних та дочірніх), про основну
спеціалізацію фірми, дані про виробничо-технічний досвід, консультаційні
послуги фірми, обсяг і характер проектів, здійснених фірмою, місця, де ці
проекти були здійснені, характеристика маркетингу фірми та технології
“паблік рілейшенз”.
Досьє UNIDO постійно коректуються у залежності від становища фірм,
їх прогресу на світовому ринку, можливої стратегії їхнього розвитку. Крім
UNIDO, повну інформацію про фірми можна отримати у публікаціях центру
ООН по ТНК, а також у довідниках Європейської економічної комісії ООН.
2.До спеціалізованих джерел інформації про фірми належать: державні
організації, торгово-промислові палати, спілки підприємців, консультаційні
фірми, банки і кредитно-довідкові бюро. Найбільш дорогою і конфіденційною
є інформація про фірми, яка надається спеціалізованими інформаційними
агентствами і кредитно-довідковими бюро.
 40

Інформація, яку мають в розпорядженні такі організації, не підлягає

публікації і розголошенню, є найбільш повною і достовірною і оформляється
цими організаціями у формі аналітичних довідок, інформаційних добірок,
періодичних бюлетенів. У довідках на фірми, які видаються кредитними
бюро, включаються неопубліковані дані про фінансове становище фірми,
фінансовий оборот, акціонерний капітал, історію створення фірми, характер і
основні напрямки діяльності, перелік виробництв і дочірніх фірм, склад і
біографічні дані керівників, фінансові показники діяльності фірми за останній
рік, скорочений баланс, показники прибутку і витрат фірми.
Найбільша кредитно-довідкова фірма у світі — американська
компанія Dun&Bradstreet Corporation. Заснована в 19 столітті, має
найбільшу приватну базу даних. У 70-х роках фірма придбала німецьку
інформаційну компанію з усіма дочірніми філіалами у Західній Європі,
Кредитне бюро Італії, англійське кредитне бюро, інформаційні фірми
скандинавських країн.
Збір інформації відбувається через мережу філіалів і дочірніх компаній,
способи передачі інформації різноманітні, використовується широкий
перелік видів каналів зв’язку: кур’єрська доставка, телефонні розмови, факси,
комп’ютерні мережі, інші канали зв’язку, магнітні плівки, CD-диски, вирізки з
друкованих ЗМІ, гарячий зв’язок.
Ця фірма щорічно публікує понад 60 видів міжнародних і національних
довідників по фірмах, вона є монополістом у сфері програмного забезпечення.
Фірма надає фінансову інформацію по галузях високих технологій, аналіз
стану ринків, інформацію про страхування фірм. Міжнародна база даних цієї
організації включає 14 млн. досьє. Окремо фірма має базу даних по США
(понад 10 млн. довідок). Зараз представництво цієї фірми є в СНД (штаб-
квартира знаходиться в Москві).
У анкеті-запиті компанія збирає такі дані: назва, рік створення
фірми; номер і дата реєстраційного свідоцтва; назва банку, де відкритий
валютний рахунок; основні напрямки діяльності; зарубіжні партнери; дочірні
 41

фірми як у країні, так і за кордоном; статутний фонд на момент створення і на

поточний момент; засновники фірми; фінансова інформація про річний
балансовий звіт.
Інша всесвітньо відома кредитно-довідкова організація – австрійська
фірма Kreditschutzverband.
На ці дві фірми приходиться 85% світового ринку інформації про фірми.
3.Спеціалізовані банки даних. СБД створюються консультативними
видавничими фірмами, комп’ютерними фірмами, які спеціалізуються на
виробництві і збуті програмних продуктів. Такі фірми обслуговують кілька
банків даних і відповідають за достовірність і своєчасність її оновлення.
База Даних – це архів інформації, яка записується, індексується і
зберігається на комп’ютері. Вона функціонує як компактний довідник.
Інформацію із такої бази можна одержати на CD-диску, шляхом
телеконференцій, по факсу і модему.
Існують дві групи баз даних:
1) традиційні, лідером серед яких є система Діалог (має 400 баз даних);
2) бази даних електронної пошти. Найбільша – база даних електронної
пошти належить корпорації AOL (America On-line) і працює в режимі
постійних електронних конференцій.
Найбільша база даних належить корпорації Dun&BradStreet Corp.
Спеціалізується на зборі, обробці та наданні інформації у галузі
економіки, бізнесу, маркетингу.
Інформація в цих базах даних має виключно конфіденційний характер, її
збір і обробка відбувається за участю урядових структур країни.
4. Спеціалізовані засоби масової комунікації – це газети, журнали, радіо-,
телепродукція, електронні засоби масової комунікації, які надають
інформацію про поточну діяльність фірм.
Найбільше інформації про поточну діяльність фірм має Dow Jones. Вони
публікують дані про випуск окремих видів продукції, капіталовкладень, стан
 42

замовлень, структуру фірми, призначення і переміщення співробітників,

вартість акцій, рівень ділової активності і т.і.
5. Фірмова інформація – це річні звіти про діяльність фірм,
представницька інформація, фірмові каталоги.
6. Особиста (неформалізована) інформація є конфіденційною,
найбільш достовірною. Вона поділяється на 2 види:
1) інформація, отримана під час ділових контактів, переговорів,
зустрічей. Ця інформація систематизується у формі довідки на фірму.
2) інформація на фірму, яка отримується з інших джерел (від
представників влади, конкурентні фірми, Торгово-промислової палати,
маркетингових дослідників фірми, аналітиків, представників оптової та
роздрібної торгівлі).
Інформація жорстко охороняється. Наприклад, нещодавно із Фінляндії
депортували двох дипломатів за інформаційний шпіонаж.

Інформаційна діяльність дипломатичних представництв в країні

перебування
Інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики є
складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів
сучасного міжнародного співробітництва. Інформаційно-аналітичне
забезпечення відображає реагування міжнародного співтовариства на
політичні процеси у системі, на зміну економічної ситуації, забезпечує
адекватний вплив на небажані зміни. Від інформаційного забезпечення
залежить якість урядових рішень, передбачення і випередження подій,
прийняття спільних рішень із глобальних проблем міжнародного товариства.
Недостовірність інформації, неточність, можуть породжувати серйозні
проблеми в міжнародних відносинах.
Зовнішньополітична комунікація – це процес передачі міжнародної
інформації у системі міжнародного співтовариства між окремими її
компонентами, а також між суспільними групами та індивідами. Кожна
 43

політична система і кожна держава розгортає власну систему і мережу

зовнішньополітичної комунікації відповідно до національних інтересів. Ця
мережа розвивається паралельно з політичними структурами, економічною
базою та інфраструктурою комунікації.
Зовнішньополітична комунікація поєднує в собі політичний аналіз та
інформаційний моніторинг дво- та багатосторонніх відносин і передбачає
моделювання ситуації та прогнозування певних наслідків.
Зовнішньополітична інформація передається трьома основними
способами:
1) через спеціалізовані установи та інші організації – йдеться про
комунікаційні можливості зовнішньополітичних відомств, політичних партій і
громадських рухів, неурядових організацій і так званих груп тиску;
2) через посередництво засобів масової комунікації – йдеться про
друковані, телекомунікаційні та інтерактивні засоби комунікації, які є
розповсюджувачами інформації зовнішньополітичних відомств;
3) через неформальні контакти – йдеться про неформальні комунікації у
межах міжнародних організацій на двосторонньому рівні, на міжнародних
форумах та зустрічах.
Зовнішньополітичні комунікації пов’язані із міжнародною політикою
держав, вони відтворюють систему зовнішніх зносин і враховують:
 зовнішньополітичні інтереси;
 політико-психологічну культуру лідерів держав;
 традиції і ціннісні орієнтації суспільства;
 нормативно-правову систему;
 культурну самобутність.
За останні роки надзвичайно зросла інформаційна функція
дипломатичних представництв. Посольства та місії завжди були важливими та
надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни
перебування. Необхідно підкреслити, що здобуття такої інформації має
 44

здійснюватись лише законними засобами відповідно до норм міжнародного

права. Звичайно, без сприйняття з боку країни перебування дипломатичним
представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо. Саме
дипломатичні представництва широко користуються такими легальними,
звичайними засобами отримання інформації, як ретельна обробка численних
друкованих видань, зокрема періодичної преси, а також іншої інформації, що
проходить по каналах ЗМІ. Поінформованості сприяє також участь іноземних
дипломатів у прийомах, прес-конференціях, військових парадах, тощо, які
влаштовуються державними органами країни перебування.
Проте, крім міжнародно-правової бази, для успішної роботи посольства ті
місій необхідна й відповідна матеріально-технічна база, тобто ті конкретні
засоби та можливості, за допомогою яких дипломатичне представництво
могло б ефективно здійснювати свої функції.
Інформаційне забезпечення візитів
Інформаційне забезпечення ЗП пов’язане з діяльністю установ, які
забезпечують інформацією політичних і державних діячів, дипломатів тощо.
Приклад.
Для забезпечення участі Президента України у роботі Всесвітнього
економічного форуму у Давосі інформаційно-аналітична служба
Адміністрації Президента підготувала спеціальний бюлетень (подібні
бюлетені випускаються кожного разу).
До такого бюлетеню входить:
 довідка про Всесвітній економічний форум;
 інформаційна довідка про країну, де проводиться форум;
 економічна та інша статистика по основним напрямкам, по яким буде
проводитися обговорювання на форумі;
 історичний нарис по подібних форумах;
 деякі риси економіки Швейцарії (оскільки форум проводиться в
Швейцарії);
 45

 інформаційно-аналітична довідка по українсько-швейцарським

двостороннім відносинам;
 інформаційна довідка по основним символам Швейцарії;
 аналітична довідка по можливостям економічного співробітництва.
Під візити та під інші заходи, в Україні випускається Український
бізнесовий журнал, який має спеціальні випуски до економічних напрямків
візитів до найбільш розвинених країн світу. В цьому журналі подається:
 виступи послів обох сторін (країни перебування і України);
 стратегія зовнішньої політики;
 напрямки економічної співпраці;
 характеристика економіки, проблеми з інвестиціями або запрошення
до інвестування;
 перелік спільних підприємств, що вже працюють та що проходять етап
створення;
В аналітичне забезпечення візиту входить багато документів, серед яких
головним є Робоча концепція візиту до певної держави, в якій зазначено
усі важливі напрямки цього візиту і підкреслюються ті моменти, які є
особливо цікавими для держави. Треба сказати, що в самому тексті навіть
зазначаються моменти, де можна домовитися, "натиснути", "пошантажувати",
попросити тощо.
Для прикладу, під візит Президента України до Республіки Корея було
підготовлено 69 обов'язкових документів і 15 додаткових.
В ході візиту відбуваються різні види комунікації: протокольні заходи,
неформальні зустрічі, зустрічі один на один, зустрічі з пресою. І від того,
яким бачить лідера держави суспільство залежить успіх його дипломатичної
діяльності.
Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності торгівельно-
економічних місій
 46

Діяльність дипломатичних представництв закріплена в багатьох нормах

загального міжнародного права, зокрема у Віденській конвенції про
дипломатичні відносини від 1961 року. Серед центральних державних
органів зовнішніх зносин усіх країн світу чільне місце займають
Міністерства зовнішньо-економічних зв’язків та торгівлі. Безпосередньо
“дипломатичну діяльність” Міністерства здійснюють через торговельно-
економічні місії. За цією конвенцією діяльність торгово-економічних
представництв полягає в забезпеченні зовнішньо-економічних інтересів
держави та прав суб’єктів підприємницької діяльності в країні перебування.
Діяльність торговельних представництв виявляється через функції, які
вони виконують:
 торговельно-політичну;
 оперативну;
 інформаційну;
 статистичну;
Здійснюючи торговельно-політичну функцію, торговельно-економічна
місія:
 вивчає загальний стан економіки, тенденції розвитку зовнішньо-
економічних зв’язків, технічний рівень виробництва і рівень якості продукції
провідних галузей держави перебування, кон’юнктуру ринку товарів та
послуг;
 здійснює інформування зовнішньо-політичних відомств з цих питань, а
в разі потреби, зацікавлених міністерств та інших установ;
 розробляє пропозиції щодо підвищення ефективності торговельно-
економічних зв’язків з державою перебування;
 здійснює заходи щодо захисту національних інтересів, прав та
законних інтересів національних суб’єктів підприємницької діяльності в
державі перебування, сприяє налагодженню та розвиткові прогресивних форм
 47

співробітництва, а також встановлює контакти з державними установами,

організаціями, суб’єктами підприємницької діяльності держави перебування.
Основними оперативними функціями торговельно-економічних місій
вважаються такі:
 Здійснення заходів щодо забезпечення національних інтересів,
дотримання правил міжнародної торгівлі національними суб’єктами
підприємницької діяльності при здійсненні ними зовнішньо-економічних
операцій.
 Участь у роботі міжнародних економічних організацій та їхніх органів
із питань торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва.
 Надання допомоги національним суб’єктам підприємницької
діяльності в організації участі та проведення в державі перебування
торговельно-промислових, науково-технічних виставок, ярмарків тощо.
Порядок подання інформації торговими місіями
Місія надсилає річні, піврічні, квартальні та щомісячні звіти про
діяльність у країні перебування, забезпечує систематичний збір, обробку та
аналіз інформації з питань зовнішньо-економічної діяльності у вигляді
інформаційних повідомлень на різних носіях. Така інформація має нести такі
відомості:
 Правові питання, що регулюють економічні та зовнішньо-політичні
відносини (страхування, податки, арбітраж)
 Питання в галузі інвестицій (про пріоритетні галузі, вільні економічні
зони)
 Кон’юнктура експортно-імпортного потенціалу (дані про
заборгованість і т.д.)
 Валютно-фінансові питання (ринок капіталу і т.д.)
 Питання багатостороннього економічного співробітництва в межах
міжнародних організацій
 Інші питання зовнішньо-економічної діяльності.
 48

Тема 5. Теорія інформаційної цивілізації. Поняття інформаційного

суспільства
План
Теорія інформаційної цивілізації. Загальні положення. Поняття
інформаційного суспільства. Основні положення концепції інформаційного
суспільства. Філософія інформаційного суспільства. Історичні етапи розвитку
та формування інформаційного суспільства. Культура у новому суспільстві.
Людина у новому суспільстві.

Глобальна роль інформації привела до появи в суспільстві концепції

інформаційної цивілізації. У зв’язку з цим 3 тисячоліття називають
тисячоліттям становлення інформаційної цивілізації і визначають
характеристики інформаційного суспільства. Автори, що розглядали
інформаційне суспільство: Збігнев Бжезинський, Махлюен, Понятовський,
Тоффлер, Масуда, Белл.
Вони розглядали інформаційне суспільство як новий рівень в історії
людства і основні цілі нової концепції визначали таким чином:
1) створення єдиної комп’ютеризованої нації;
2) глобалізм інформаційного простору;
3) розвиток комунікаційних мереж;
4) вільний потік інформації незважаючи на кордони держав.
З точки зору розвитку суспільства, в даній характеристиці існують
положення, які зараз здаються неможливими (наприклад створення єдиної
комп’ютеризованої нації вважається утопічним). Справа в тому, що
створення інформаційної цивілізації залежить не лише від дослідників, а і від
самого суспільства. Зараз кожен із індивідуумів визначає для себе рівень
насичення інформацією: чи побутовий (на рівні мильних опер), чи
спеціалізований. І звичайно не можна заставити всіх користуватися
інформацією на спеціалізованому рівні.
 49

Однак вже зараз певні положення цієї концепції починають

реалізовуватись. Так в японський дослідник Масуда розробив “План
інформаційного суспільства – національна мета Японії до 2000 року”. На цей
план було асигновано десятки млрд. доларів, і Японія реалізувала його
майже повністю (крім створення регіональної системи життєдіяльності
людини). Компонентами цього плану є:
1) створення баз даних для управління від найвищого до місцевого рівня;
2) комп’ютеризація усіх соціальних сфер суспільства;
3) створення системи інформаційного контролю за виконанням рішень на
всіх рівнях;
4) створення комп’ютерної системи охорони навколишнього середовища і
регіональної системи життєдіяльності людини.
Європейська спільнота ще в 1994 р. поставила завдання побудови
інформаційного суспільства до числа найбільш пріоритетних. Досягнуто
значного успіху в реалізації Плану дій, який визначив стратегію руху Європи
до інформаційного суспільства.:
- успішно розпочато лібералізацію телекомунікаційного сектору;
- вжито зусилля для забезпечення соціальної орієнтації інформаційного
суспільства, підтримки регіональних ініціатив для досягнення узгодженого
розвитку;
- сформульований план дій у галузі освіти;
- зроблена підтримка європейської індустрії виробництва змісту, що,
як очікується, створить додатково близько 1 млн. робочих місць протягом
наступних 10 років;
- успішно втілені програми наукових розробок;
- Європейська Комісія стала важливим інструментом вироблення
загальних правил, які необхідні для переходу до глобального інформаційного
суспільства.
Основні положення концепції інформаційного суспільства.
 50

Аналіз закордонного досвіду дозволяє виділити такі основні положення

концепції інформаційного суспільства:
1 – Створення концепції інформаційного суспільства є необхідністю,
засобом підвищення конкурентоспроможності держави на міжнародних
ринках, надання своїм громадянам можливості освіти та працевлаштування в
інформаційному сторіччі.
2 – Програми та концепції розраховані лише на ті елементи
інформаційної індустрії, на які держава може впливати, хоча ця сфера майже
цілком зосереджена у приватному секторі, який і ризикує своїми капіталами.
Завдання держави – створити сприятливі умови для залучення капіталів до
інформаційної галузі.
3 – Державні органи в інформаційному суспільстві використовують нові
технології для відкритої взаємодії з суспільством.
4 – Інформаційне суспільство надає нові можливості для розвитку
демократії, контролю за державним апаратом, аналізу громадської думки.
5 – Глобальна природа міжнародного інформаційного суспільства
вимагає узгодження національних політик, тому значно зростає вага
міжнародного співробітництва.
6 – Головна роль держави в інформаційному суспільстві – у створенні
адекватної законодавчої бази, яка повинна сприяти інвестиційному клімату,
конкуренції в інформаційній галузі, вдосконаленню освіти новими
інформаційними засобами тощо.
7 – Концепції інформаційного суспільства мають яскраву соціальну
орієнтованість, а також приділяють значну увагу дистанційній освіті,
телемедицині тощо.
8 – Міжнародним суспільством та окремими країнами практично не
виділяються конкретні інформаційні технології, проголошується
технологічний нейтралітет інформаційного суспільства.
 51

9 – Здійснюється ідея стійкого розвитку, в межах якої країни, що

розвиваються, мають можливість отримати результати розвитку техногенної
цивілізації.
Інформаційне суспільство має такі головні характеристики:
інформація використовується як економічний ресурс з метою
підвищення ефективності, стимулювання інновацій, підвищення
конкурентоспроможності;
інформація стає предметом масового споживання населення;
відбувається інтенсивне формування інформаційного сектора економіки,
який зростає більш швидкими темпами, ніж інші сектори. Знаменно, що рух
до інформаційного суспільства – спільна тенденція для розвинутих країн і
країн, що розвиваються.
Підходи у США і Європі до побудови інформаційного суспільства значно
відрізняються: у США акцент робиться на технологічних аспектах, в Європі –
на соціальних вимірах.
Уряд США зробив розвиток інформаційної інфраструктури пріоритетом
своєї політики. Відомою ініціативою, яка реалізується у США з 1993 р., є
“Національна інформаційна інфраструктура: план дій”. Згідно з цією
ініціативою визнається, що інформаційну інфраструктуру створює переважно
приватний сектор, але держава повинна відігравати суттєву роль у цьому
процесі для забезпечення всіх американців інформаційними ресурсами за
доступними цінами.
У Канаді концепцію національного суспільства розглядають як засіб
збереження культурної ідентичності перед загрозою інформаційної експансії
США і засіб входження до економіки наступного сторіччя. У відповідній
роботі з цієї теми, що була підготовлена урядовим агентством, пропонується
цей перехід здійснити за допомогою Канадської інформаційної магістралі
(Building the Information Society: Moving Canada into 21st Century).
Значних успіхів досягла Велика Британія, яка послідовно проводить
політику надання інформації і послуг громадянам з боку держави за
 52

допомогою Internet (http//www.open.gov.uk/). Так, державна інформаційна

служба країни забезпечує доступ до більш ніж 300 державних організацій.
Зростання питомої ваги інформаційної індустрії у світовій економіці стає
все більш помітним. Продовжується стабільний ріст цього сегменту в
економіці США (9,8%). Однак найшвидшими темпами ринок інформаційних
технологій розвивається в азіатських країнах – Республіці Корея, Тайвані,
Гонконзі та Сингапурі.
Філософія інформаційного суспільства
Інформаційне суспільство – соціологічна концепція, що визначає
головним фактором розвитку суспільства виробництво та використання
науково-технічної та іншої інформації.
Провідною ідеєю теоретичних дискусій є визначення нового стану
цивілізації шляхом аналізу окремих його ознак, чинників безпосереднього
впливу нових технологій на глобальну спільноту. В таких умовах перспектива
формування концепції «інформаційного суспільства» ставала цілком
закономірною. Ця доктрина збагатила уявлення про глобальне суспільство,
виявила цілу низку тотальних явищ, які раніше не отримали належного
осмислення.
До розвитку концепції інформаційного суспільства причетні такі відомі
теоретики цивілізаційного розвитку, як М. Махлуп, Т. Умесао, у працях яких
вперше було використано термін «інформаційне суспільство»; М. Порат, Т.
Стоуньєр, Р. Катц, у дослідженнях яких проаналізовано динаміку розвитку
соціального, політичного та економічного секторів глобального світу; А.
Тоффлср, У. Дайзард, 3.Бжезинський, М. Понятовський, Ю. Хаяші, Й. Масуда,
Ж. Еллюль, Р. Косн, К. Ясперс, А. Турен, Г. Кан, Ф. Уебстер, А. Дракер, Е.
Гідденс, Хенді, Л. Туроу, Дж. Гелбрайт, Т. Сакайя, М. Макклюен, які
характеризують інформаційне суспільство як принципово новий рівень в
історії цивілізації, підкреслюючи такі чинники, як глобалізм інформаційного
простору, розвиток комунікаційних мереж, вільний потік інформації через
кордони держав і створення «єдиної комп'ютеризованої нації».
 53

Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії

постіндустріального суспільства, засновниками якої були З. Бжезинський, Д.
Белл, Е. Тоффлер. Розглядаючи розвиток суспільства як “зміну ступенів ”,
прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його становлення з
домінуванням “четвертого ”, інформаційного сектору економіки, який йде
після сільського господарства, промисловості та економікою послуг. При
цьому стверджується, що капітал і праця, які були основою індустріального
суспільства, поступаються місцем інформації та знанню у сучасному
суспільстві. Революціонізуючі дії інформаційної технології приводить до
того, що в інформаційному суспільстві класи змінюються соціально
недиференційованими “інформаційними спільнотами ”.
Традиційним корпораціям Е. Тоффлер протиставив “малі ” економічні
форми – індивідуальну діяльність на дому, ”електронний котедж ”. Вони
зараховані у майбутню структуру інформаційного суспільства з його
“інфо-”, “техно-“ та іншими сферами людського буття. Було висунуто
проект “глобальної електронної цивілізації ”, що базується на синтезі
телебачення, комп’ютерної технології та енергетики.
“Комп’ютерна революція ” поступово приводить до зміни
традиційного друку “електронними книжками ”, змінює ідеологію,
перетворює безробіття у забезпечене дозвілля . Соціальні та політичні зміни
розглядаються у теорії інформаційного суспільства як наслідок
“мікроелектронної революції ”. Перспектива розвитку демократії
пов’язується з розповсюдженням інформаційної техніки. Е. Тоффлер та
Дж. Мартін відводять головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній
мережі ”, яка забезпечує двосторонній зв’язок громадян з урядом, дозволяє
враховувати їх думку при розробці політичних рішень. Розробки у галузі
“штучного інтелекту ” розглядаються як можливість інформаційного
трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає
критику з боку гуманістично орієнтованих філософів та науковців, які
 54

додержуються думки щодо негативних наслідків комп’ютеризації

суспільства.
Поняття “інформаційного суспільства ”
Е. Тоффлер не дає новій цивілізації визначення, але доводить, що вона
має принципово новий характер. “Багато чого у ній протирічить традиційній
індустріальній цивілізації. Це водночас і технічно розвинута, і
антиіндустріальна цивілізація. “Третя хвиля ” несе із собою новий образ
життя, що оснований на джерелах енергії, які поповнюються; на методах
виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних ліній; на якійсь
новій (“ненукліарній”) родині; на новому інституті, який можна було б
назвати “електронним котеджем”; на радикально перетворених школах та
корпораціях майбутнього. Така цивілізація несе з собою новий кодекс
поведінки та виводить нас за межі концентрації енергії, грошових коштів і
влади ”.
Тоффлер жодного разу не дав прямого визначення поняттю
“інформаційного суспільства”, яке сам запровадив. Він надає визначення
через перелік елементів, які є радикально новими для сьогодення та мають
докорінно змінити життя теперішнього та прийдешнього поколінь.
За думкою Д. Белла, у наступному столітті вирішальне значення для
економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а також
для характеру трудової діяльності людини набуває становище нового
соціального укладу, що базується на телекомунікаціях. Революція в організації
та обробці інформації та знань, в якій головну роль грає комп’ютер,
розвертається водночас з розвитком індустріального суспільства. Три
аспекти останнього особливо необхідні для розуміння телекомунікаційної
революції:
1) перехід від індустріального до сервісного суспільства;
2) вирішальне значення кодифікованого теоретичного знання для
здійснення
технологічних інновацій;
 55

3) перетворення нової “інтелектуальної технології” на ключовий засіб

системного аналізу та теорії прийняття рішень.
Один із засновників концепції “інформаційного суспільства” Д. Белл
серед перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття
зводиться до роз’яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що
будуть відрізняти “післяреволюційне” суспільство від теперішнього.
Т. Стоуньєр вважав, що обладнання та машини є, між іншим, не тільки
втіленням праці, а й втіленням інформації. Ця думка має рацію по
відношенню до капіталу, землі та будь-якого іншого фактору економіки, у
якому втілено працю. Нема жодного засобу продуктивного застосування
праці, який водночас не був би застосуванням інформації. Більш того,
інформацію, як і капітал, можна накопичувати та зберігати для майбутнього
використання. У постіндустріальному суспільстві національні інформаційні
ресурси – це його основна економічна цінність, найдорожче джерело
добробуту.
За визначенням Т. Стоуньєра, існує три основних засоби, якими держава
може збільшувати своє багатство:
1) постійне накопичення капіталу;
2) військові завоювання та територіальні захоплення;
3) використання нових технологій, що переводять вторинну сировину у
ресурси. Завдяки високому рівню розвитку технології у
постіндустріальній економіці перехід від “нересурсів” до ресурсів стає
основним принципом створення нового багатства.
Важливо розуміти, що інформація має деякі специфічні особливості.
Якщо я матиму 1000 одиниць землі, а потім віддам кому-небудь 500 одиниць,
то у мене залишиться лише половина. Але якщо у мене є певна кількість
інформації і половину я віддам іншій людині, то я буду мати все, що мала.
Якщо я дозволю користуватися моєю інформацією, то скоріше всього і зі
мною поділяться чим-небудь корисним. Таким чином, угоди з приводу
матеріальних речей ведуть до конкуренції, у той час, коли інформаційний
 56

обмін – до співробітництва. З цього можна зробити висновок, що інформація –

це ресурс, яким можна без жалю ділитися.
Другою специфічною рисою споживання інформації є те, що, на
відміну від споживання матеріалів чи енергії, яке веде до збільшення ентропії
у Всесвіті, використання інформації веде до іншого ефекту – воно збільшує
знання людини, підвищує організованість у оточуючому середовищі та
зменшує ентропію. У своїй праці Т. Стоуньер дає розгорнуту характеристику
поняттю інформації. При цьому підкреслюється відмінність останньої від
інших видів економічних та соціальних цінностей. Цим він обґрунтовує ідею
про виключність наступної нової стадії та неминучість змін в історії з її
наступом.
А. Турен виділяє дві головні форми, яких набуває постіндустріальне
суспільство. По-перше, це нововведення, тобто здатність виробляти нову
продукцію внаслідок інвестування науки і техніки. По-друге, це керівництво,
здатність використовувати складні системи інформації і комунікацій.
Необхідно визначити, що постіндустріальне суспільство повертає на свою
користь усі елементи економічної системи. Ці дії не завжди набувають форми
свідомої волі, що втілена в особистості або навіть у групі людей. Ось чому
таке суспільство має носити назву програмованого. Це визначення вказує на
здатність останнього створювати моделі керування виробництвом,
розподілом та споживанням. Тому таке суспільство з’являється не
внаслідок еволюційних законів або специфічних культурних характеристик,
а скоріше як результат виробництва завдяки дії суспільства стосовно самого
себе.
При визначенні поняття “інформаційного суспільства”, на думку А.
Турена, найважливішим моментом є те, що робиться акцент на нових
економічних стосунках. А. Турен підкреслює “особливу важливість
перетворень інвестиційної та керівничої політики під час телекомунікаційно-
інформаційної революції...”.
 57

Г. Кан вважав, що різниця між поняттями “інформація” та “інтелект” є

штучною, але достатньо важливою. На його думку, “інформація” намагається
бути відносно формальною та легко доступною. “У цьому випадку “інтелект”
вживається скоріше у значенні “військового мислення”, ніж “людське
мислення”. У такому разі поняття “інтелект” набуває набагато ширшого
значення, ніж поняття “інформації”. Поняття “інтелект” означає знання про
події та людей, це знання може бути умовним, інтуїтивним, особистим,
офіційним або тайним. “Інтелектуальні” дані зазвичай не підпадають під
стандарти, а “інформація” є сукупністю шаблонів. Дуже важко відокремити
чітко інтелект від інформації.
Дослідження Г. Каном особливостей розмежування понять “інтелекту” та
“інформації” є дуже важливим для розуміння сутності “інформаційного
суспільства”, оскільки воно дозволяє чітко відокремлювати духовну і
матеріальну сфери нового суспільства. Адже інформація сама по собі, без
людських емоцій не здатна змінювати людську культуру, сприяти прогресу
духу.
Знайомлячись з працями Дайзарда, можна відмітити, що він робить
спробу узагальнити визначення нового суспільства. З цією метою він звертає
увагу на всі назви, об’єднані префіксом “пост”. У цьому префіксі відчувається
деяка обмеженість людського пізнання, схильного відштовхуватися від
досягнутого, не звертаючи уваги на те, що для нового суспільства,
побудованого на нових принципах, бажано дати нову назву. Саме тому назва
“інформаційне суспільство” цілковито відображає суть майбутнього соціуму.
Історичні етапи розвитку та формування інформаційного суспільства.
“Техніка як вміння застосовувати знаряддя праці існує з тих пір, як
існують люди…”. У стародавніх культурах, особливо у західній
цивілізації, механічні засоби дозволяли полегшити діяльність людини. Проте
ця техніка залишалася у рамках того, що було порівняно з можливостями
людини, не виходило за межі його світогляду. Все змінилося з кінця ХVIII
століття. Саме тоді було здійснено стрибок, що охопив всю технічну сторону
 58

життя людини в цілому. “…Було відкрито машини – машини, що

автоматично виробляють продукти споживання. Те, що раніше робив
ремісник, тепер робить машина”.
Так почався на Заході технічний та економічний переворот, під час якого
попереднє ремесло зникло за невеликим винятком. Таким чином, у виникненні
сучасного технічного світу брав участь розвиток науки, винахідництва. Жоден
з них не міг би самостійно створити сучасну техніку. Усі ці фактори діяли
об’єднано.
К. Ясперс, один з засновників так званого “цивілізованого” підходу до
історії, аналізує у своїй праці причини, які призвели до виникнення особливої
“техніцистської” цивілізації сучасності. Він бачить головну причину такої
різкої зміни цивілізацій у виникненні машин як ланки між людиною і
природою.
Тоффлеровський підхід до історії людства - як історії “трьох хвиль”.
Спочатку була “перша хвиля”, яку Е. Тоффлер називає
“сільськогосподарчою”. Скрізь земля була основою економіки, життя,
політики, родинної організації. Скрізь панував простий розподіл праці та
існувало кілька каст та класів. Влада була авторитарною, соціальне
походження людини визначало його місце у житті. Економіка була
децентралізованою: кожна громада виробляла більшу частину того, у чому
відчувала необхідність.
Триста років тому назад відбувся “вибух, хвилі від якого обійшли всю
землю, знищуючи стародавні суспільства та народжуючи якісно нову
цивілізацію”. Таким вибухом була промислова революція. До середини ХХ
століття сили “першої хвилі” були знищені й на землі “запанувала
індустріальна цивілізація”. Однак влада її була не довгою, оскільки одночасно
з нею на світ почала насуватися нова хвиля, яка несла з собою нові інститути,
відношення, цінності.
Цікаво, що Е. Тоффлер бачить як рушійну силу історії науково-технічний
прогрес, за яким рухається психологія людей. Таким чином, плину історії
 59

Тоффлер надає трохи механістичний відтінок, зображуючи його у вигляді

постійної боротьби між наступною та теперішньою “хвилями”.
Кан дав довгостроковий прогноз розвитку людства, розрахований на
основі даних минулого та теперішнього розвитку світової економіки, охоплює
два важливих історичних етапи. Перший етап – це сільськогосподарська
революція, яка сталася близько десяти тисяч років тому і фактично створила
сучасну цивілізацію. Вона поширювалась по світу протягом 8 тисяч років,
різко змінивши умови життя людини, але до стабільного зростання економіки
не призвела.
Другим найважливішим етапом прийнято вважати “великий перехід”, на
якому ми знаходимося сьогодні. Він розпочався 200 років тому, коли людей
було не так багато, жили вони бідно та повністю залежали від сили природи.
Цей період завершився у наступні 200 років, коли на зміну “катастрофічному
поєднанню невдач та невмілого керівництва” людство значно зростає
чисельно, стане багатим та значною мірою навчиться керувати силами
природи.
Цей чотирьохсотлітній період можна розподілити на наступні 3 фази:
фаза індустріальної революції, фаза супер-індустріальної (технологічної)
світової економіки, і фаза постіндустріальної світової економіки та світового
співтовариства.
Зниження темпів економічного росту призвело до того, що виникають
нові, неекономічні типи діяльності та інтереси. Ця фаза розвитку суспільства
називається “постіндустріальною”, оскільки у суспільстві знижується інтерес
до промислової та сільськогосподарської діяльності (але зовсім не до товарів),
тому ця фаза означає кінцевий момент епохи Великого переходу, а, ймовірно,
вона буде викликати постійні зміни в умовах життя людини.
Заперечуючи О. Тоффлеру, Г. Кан виділяє “сільськогосподарський”
перехід у окремий етап розвитку людства. Однак його періодизація нової та
найновішої історій інша. Тут він явно керується принципом
опосередкованості взаємодії людини та природи (через техніку – через
 60

технологію – через інформацію) з ціллю виробництва продукту споживання з

продуктів природи.
А. Сміт вважав, що жодна країна ніколи не обходилась, та й не могла
обійтись без того, щоб у ній чогось не вироблялось. Це твердження сьогодні
справедливе, як і 200 років назад. Однак деякі важливі акценти змінилися.
Точно так, як у часи А. Сміта центр ваги економіки став зміщуватись від
сільського господарства до промисловості, так і сьогодні він зміщується від
промисловості до інформації. І подібно до того, як у кінці вісімнадцятого й
на початку дев’ятнадцятого століть склалась постаграрна економіка, так
сьогодні технологічно передові сектори глобального суспільства переходять
на стадію постіндустріальної економіки.
У аграрній економіці господарська діяльність була пов’язана переважно
із виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а
обмежуючим фактором звичайно була наявність гарної землі. У
індустріальній економіці господарська діяльність була переважаючою у
виробництві товарів, а обмежуючим фактором найчастіше був капітал. У
інформаційній економіці господарська діяльність – це головним чином
виробництво та застосування інформації з метою зробити усі інші форми
виробництва більш ефективними, тим самим створюючи більше матеріальне
багатство. Обмежуючим фактором тут є знання. Можна помітити, що перехід
до нової суспільної формації виникає при зміні основи господарювання чи
подолання обмежувального фактору.
Арнольд Тойбні якось помітив, що ХХ століття – це час, коли людство
вперше за всю свою історію може серйозно подумати про добробут всіх
людей. Якщо це так, то це в основному завдяки еволюції універсальної
електронної інформаційної системи, здатної пов’язати всіх людей. Мова йде
про настання інформаційного століття. Технологія пропонує нам набагато
більші інформаційні та комунікаційні ресурси, ніж коли-небудь мало людство.
Ці ресурси настільки великі, що очевидно: ми входимо в нову еру –
інформаційне століття. США – перша країна, яка здійснила тристадійний
 61

перехід від аграрного суспільства до індустріального та від нього до такого

суспільства, яке навіть важко однозначно визначити, зрозуміла лише одна
його характеристика: головним видом його економічної діяльності стає
виробництво, зберігання та поширення інформації.
Який можливий сценарій розвитку інформаційного суспільства у
майбутньому? Можна помітити загальну модель змін – тристадійний
прогресивний рух: становлення головних економічних галузей з виробництва
та поширення інформації, розширення номенклатури інформаційних послуг
для інших галузей промисловості та уряду, створення широкої системи
інформаційних засобів на споживчому рівні.
У. Дайзарт констатує факт переходу до інформаційного суспільства в
США. Він повністю погоджується з пропозицією Е. Тоффлера та Д. Белла
про тристадійну концепцію та концентрує свою увагу на трансформаціях саме
останньої, “інформаційної” стадії розвитку суспільства.
Думка про технічну революцію, яка заснована на інформації, не нова.
Соціолог Даніель Белл, як і інші, в середині шестидесятих років побачив, що
США стає постіндустріальним суспільством. Третя промислова революція в
значній мірі базується на досягненнях у телекомунікаційних та інформаційних
процесах. Зайнятість у сфері промисловості та будівництва залишається
багато років переважно без змін, у той час, коли робоча сила зросла.
Довгочасні тенденції показують, що найбільш динамічними в минулому
столітті були сфери, пов’язані з інформацією.
Айрис підкреслює загальність точки зору всіх філософів, які трактували
“інформаційне суспільство” в зв’язку з теперішніми змінами в суспільній ролі
НТР в ній. Але на відміну від Тоффлера, він акцентує увагу виключно на
виробничій сфері, повністю виключаючи з розгляду соціальний та культурний
аспекти оновлення.
Культура у новому суспільстві
Ми живемо в світі бліц - культури. Замість довгих “ниток” ідей,
пов’язаних одна з одною, з’явилися “бліци” інформації: оголошення,
 62

команди, відривки новин, які не узгоджуються зі схемами. Нові образи та

уявлення не піддаються класифікації – частково тому, що вони не вкладаються
в старі категорії, частково тому, що мають дивну непов’язану форму.
Ненаситні читачі дешевих видань та спеціалізованих журналів - вони
короткими прийомами сприймають величезну кількість інформації. Але і
вони намагаються знайти нові поняття та метафори, які б дали можливість
систематизувати чи організувати “бліци” у більше ціле. Однак, замість того,
щоб намагатись втиснути нові дані в стандартні категорії та рамки “другої
хвилі”, вони хотіли б все побудувати на свій власний лад. Словом, замість
того, щоб просто позичити готову ідеальну модель реальності, зараз ми самі
мусимо знову та знову її винаходити. Це важка необхідність, але разом з тим,
відкриває великі можливості для розвитку індивідуальності, демасифікації
культури та особистості. Деякі, правда, не витримують, ламаються або
відходять в сторону. Інші перетворюються на постійно компетентних
індивідів, які постійно вчаться, здатні підійматися у своїй діяльності на новий,
більш високий рівень. Але у будь-якому випадку людина перестає бути
стандартною, легко керованою, роботом, яким його зображали письменники
“другої хвилі”.
О. Тоффлер одним з перших помітив корінні зміни, які мали місце за
останній час в культурі суспільства, особливо західного. Наростаюча сила
потоку інформаційного обміну між людьми народила новий тип культури, у
якому все підпорядковано необхідності класифікації, уніфікації для
найбільшої компресії та підвищення ефективності при передачі від людини
до людини чи то особисто, чи то через засоби масової інформації.
Х. Скопімовський вважав, що під загрозою інструменталізації культура
знаходить різноманітні протидії. Вихід за межі може бути реалізовано лише за
допомогою наркотиків і через екскурси до східної філософії. Виникнення
філософії техніки – друга протидія культури небезпеці бути задушеною
інструменталізацією, бо дебати про природу техніки – це дискусії про
майбутнє людини та людства в цілому.
 63

Культурний рух ще глибше підірвав раціональне мислення та

легітимізацію основного проекту. Він поставив під питання як цінності
платників, високий життєвий рівень, так і переваги споживання, праці та
бережливості. Він відкрито кинув виклик відстроченому винагородженню,
самоорганізованості.
К. Ясперс писав, що техніка не тільки наближує нас до пізнання, техніка
відкриває перед нами новий світ та нові можливості існування у ньому. Він
одним з перших підняв проблему нової естетики у технізованому світі.
Людина у новому суспільстві
Радикальні зміни у сфері виробництва неминуче призведуть до
великих соціальних змін. Ще при житті нашого покоління фабрики та
установи наполовину спорожніють та перетворяться на складські приміщення.
Футуристи вважають, що розвиток мережі інформації дозволить значно
розширити практику надомної праці. Це дозволить зменшити забруднення
оточуючого середовища та знизити витрати на її відновлення. У напрямку
створення електронного котеджу діють і соціальні фактори. Чим більше
скорочується робочий день, тим більше часу лишається робітнику для
саморозвитку.
Але розвиток технічного прогресу призведе і до деяких труднощів у сфері
зайнятості, адже використання нових технологій стане передумовою
звільнення багатьох робочих місць та збільшення безробіття. Регулювання
державою рівня зайнятості має дуже велике значення у цьому випадку.
У 1950-1970 роки стало ясно, що людство вступає в нову епоху, дорогу до
якої було прокладено бурним розвитком техніки, зокрема комп’ютерів.
Проблема існування та буття людини у повністю “технізованому та
інформатизованому” світі не могла не турбувати філософів. Жоден з них, хто
писав про цю проблему, не вагався у радикальному оновленні всього життя
людства у рамках цієї нової формації. Але більшість філософів аналізували
проблему тільки з одного боку: чи то з політичної, чи то з економічної або
соціальної. Це призвело до виникнення великої кількості різних назв та
 64

визначень, про які говорить Дайзард. Цікаво відмітити що майже всі

запропоновані назви мають латинський префікс “пост”, ніби їх розробники
очікують якогось всесвітнього катаклізму, глобальних змін у науці та техніці.
Оскільки автор концепції “інформаційного суспільства” О. Тоффлер не
дав чіткого визначення, необхідно, поєднавши все вище сказане зробити деякі
висновки.
При цьому не можна обмежуватися у визначенні чисто економічним
аспектом, як це зробив А.Турен, чи соціальним фактором, як це зробив
Еллюль, оскільки багатогранні зміни охоплять майже всі сфери людської
діяльності. Таким чином, “інформаційне суспільство” – це цивілізація, яка
базується на нематеріальній субстанції, яку умовно називають
“інформацією”. Така цивілізація має властивість взаємодіяти як з духовним,
так і з матеріальним світами людини. Остання властивість особливо важлива
для розуміння суті нового суспільства. Оскільки інформація формує
матеріальне середовище життя людини та виступає у ролі нових технологій,
комп’ютерних програм тощо.
Що стосується проблем інформаційного суспільства, то тут декілька
глобальних є причиною більш дрібних. Перша з них – принципова
невизначеність суті інформації як з матеріальної, так і з філософської точки
зору. Друга – взаємодія техніки, інформації та людини. Третя – взаємодія
техніки та природи. Ці питання ще чекають на своїх дослідників.
З урахуванням уже досягнутого перед європейськими країнами
ставляться нові завдання:
1. Покращити умови для бізнесу з допомогою ефективної й узгодженої
лібералізації телекомунікацій, створити необхідні умови для запровадження
електронної торгівлі.
2. Необхідний перехід до навчання протягом усього життя. На цьому
напрямку працює ініціатива “Навчання у інформаційному суспільстві”.
3. Значні наслідки інформаційного суспільства для конкретної людини
побудили дискусію, спрямовану на те, щоб помістити людей у центр
 65

перетворень, що відбуваються. За результатами обговорення випущено Зелену

книжку “Життя й робота у інформаційному суспільстві: спочатку люди”. Мова
у ній йде про створення нових робочих місць, охорону прав і свобод громадян,
передовсім недоторканість особистого життя.
4. Сьогодні ясною є важливість глобального співробітництва,
установлення правил створення інформаційного суспільства. Вони торкаються
права на інтелектуальну власність, захист даних і тайну особистого життя,
розповсюдження шкідливого й незаконного змісту, проблеми обкладання
податками, інформаційної безпеки, використання частот, стандартів. Для
установки загальних правил у цих галузях необхідні багатосторонні угоди у
рамках Всесвітньої торговельної Організації.
Пріоритетні напрямки у політиці, інформації й комунікації Співдружності
є такими:
 Створення інтегрованої кампанії, що включає фундаментальні
основи Європейської Співдружності.
 Переслідування цілей інформаційної політики через її представництва,
офіси й установи інформаційних і документаційних центрів у співробітництві
з національними й регіональними авторитетами.
 Розвиток нових послуг у галузі мас-медіа, особливо у аудіо-відео
просторі, який є головним джерелом інформації для більшості громадян
 Забезпечення інформацією, пристосованою під культуру й мову різних
країн, або навіть цілих регіонів

Тема 6. Міжнародна інформаційна політика. Діяльність ЮНЕСКО в

галузі інформації і комунікації
План
Міжнародна інформаційна політика. Еволюція міжнародної
інформаційної політики. Діяльність ЮНЕСКО в галузі інформації і
комунікації. Концепція нового міжнародного інформаційного та
комунікаційного порядку. Доповідь «Багато голосів, один світ». Принципи
 66

НМІКП. Криза НМІКП та прийняття нової комунікаційної стратегії ЮНЕСКО.

Стратегія «Інформаційне суспільство для всіх».

Високі технології XX століття викликали глибокі трансформації у

світовій політичній системі, змінили інтелектуальний рівень виробництва,
ускладнили економічні, соціальні та культурні відносини між державами.
Процеси глобалізації комунікацій мають неоднозначні наслідки для
міжнародної політики: з одного боку, вони забезпечують планетарні
взаємозв'язки та взаємовпливи, сприяють демократизації глобального
управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові
можливості для досягнення глобального добробуту; з іншого боку,
технологічні зміни формують нові типи поляризації в сучасному світі,
сприяють виключенню інформаційно бідних країн та національних спільнот із
загального цивілізаційного процесу.
Феномен глобалізації комунікації та вплив інших високих технологій на
міжнародні відносини становить одну з провідних проблем діяльності
ЮНЕСКО (спеціалізованої установи ООН з питань освіти, науки, культури та
комунікації), підкреслює основоположну концепцію Організації - концепцію
універсальності, реальний зміст якої полягає у прагненні міжнародного
співтовариства спільно працювати над створенням нової політичної системи в
рамках ідеології інформаційного суспільства. Концепція універсальної участі
країн-членів ЮНЕСКО в процесах трансформації, що мають одночасно
політичний, економічний і соціальний виміри, визначає пріоритети
міжнародної політики Організації, спрямованих на створення умов для
становлення глобального інформаційного суспільства, тобто забезпечує: І)
міжкультурний діалог цивілізацій; 2) розвиток інтелектуального потенціалу
людства; 3) етику інформаційного суспільства; 4) етику живого світу; 5) освіту
для всіх протягом усього життя. Як зазначав Генеральний директор ІОНЕСКО
К. Мацуура, науково-технологічні досягнення фактично є рушійною силою і
наслідком діалектичного зв'язку інформаційно-комунікаційних технологій із
 67

глобалізацією, бо саме «вони кардинально змінили засоби міжнародної

комунікації та знань, їхній обмін та доступ до них». Разом з тим, становлення
нової міжнародної реальності, нового громадянського міжнародного
співтовариства потребує обговорення на міжнародному рівні тенденцій та
перспектив глобального розвитку, зокрема в рамках компетенції і діяльності
міжнародної організації ЮНЕСКО. «Міжнародне співтовариство не повинно
залишатися пасивним спостерігачем подібних процесів, - сказав К. Мацуура -
Треба мобілізувати всі інтелектуальні ресурси для того, щоб інформація
відкритого характеру одночасно поширювалась і захищалась як «глобальне
суспільне надбання».
Такі підходи до діяльності Організації закладають основи е-демократії,
політики глобального управління суспільним інтелектуальним надбанням,
враховують виклики, які впливають на еволюцію цивілізації. Діяльність
ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації спрямована на створення
справедливого інформаційного суспільства, яке гарантує всім націям та
спільнотам загальний доступ, свободу висловлювання і рівноправну участь у
глобальному інформаційному суспільстві, щоб кожний індивід, кожна країна
мали можливість скористатися унікальним потенціалом нових комунікаційних
технологій.
У відповідь на процеси глобалізації комунікацій ЮНЕСКО розпочала
широкомасштабні міжнародні консультації та глобальні аналітичні
дослідження із зазначених проблем з метою узгодити концептуальні підходи
та підготувати міжнародні документи для утвердження основоположних
цінностей демократії в інформаційному світі. Організація та країни члени
ЮНЕСКО розглядають глобалізацію як складний процес змін усіх сфер
життєдіяльності цивілізації, усвідомлюючи наслідки трансформацій для того,
щоб втілювати стратегію і політику в інтересах розвитку всього людства,
зберігаючи повагу до національної самобутності та ідентичності.
Відкрите і універсальне за своїм характером інформаційне суспільство
здатне розвиватися та існувати тільки на засадах політичних принципів,
 68

закладених у Загальній Декларації прав людини, які включають свободу

доступу до інформаційних ресурсів, свободу виявлення поглядів, право на
охорону приватного життя та інформаційну безпеку суспільства. Міжнародні
організації, уряди, ділові кола та глобальна спільнота, зважаючи на труднощі і
проблеми забезпечення справедливих умов становлення інформаційного
суспільства для всіх країн, намагаються застосувати ці давно прийняті
принципи до нового цифрового середовища. Висновки міжнародних
консультацій вказують на необхідність вироблення чітких політичних
установок, коли інформаційне суспільство стає дедалі відкритішим,
інтерактивним і глобальним. Такі міжнародні керівні принципи повинні
охоплювати всі аспекти глобального інформаційного середовища: політичні,
економічні, технологічні, соціальні та етичні. Однак в центрі політичних
дискусій, що ведуться на міжнародному, регіональному та національному
рівнях, перебувають технологічні та економічні аспекти, вплив яких
відчувається безпосередньо, на противагу іншим аспектам, які мають більш
глибоке, фундаментальне значення для досягнення глобальної мети -
формування «інформаційного суспільства для всіх».
Міжнародні аналітичні дослідження, які здійснювалися під егідою
ІОНЕСКО, розширили рамки міжнародних дискусій з різних аспектів
міжнародних інформаційних відносин, об'єднавши для узагальнення
глобальних проблем представників більшості країн світу з різними
політичними, економічними, технологічними, культурними і соціальними
умовами, щоб сприяти прийняттю спеціальних керівних рішень на рівні
ООН/ЮНЕСКО для визначення стратегії міжнародної інформаційної політики
і розвитку глобальної інфраструктури, для міжнародного обміну інформацією
та доступу до інформаційних ресурсів, для здійснення заходів, спрямованих на
подолання дисбалансу між інформаційно-нерівноправними спільнотами і
створення механізму реалізації рішень, а також для заохочення міжнародного
та регіонального партнерства.
 69

Досягнення консенсусу між державами-членами ЮНЕСКО із складній

питань глобального розвитку цивілізації передбачає створення дієвого
механізму постійних консультацій з національними урядами щодо реалізації
міжнародної інформаційної політики, вироблення спільних підходів
співіснування трансдисциплінарних проектів ЮНЕСКО в різних регіонах
світу, визначення політичного курсу організації у сфері комунікації та
інформації.
Проблема рівноправної участі і справедливого розподілу глобальних
інформаційних ресурсів розглядалася в рамках ЮНЕСКО з 70-х років XX
століття, коли з розпадом світової колоніальної системи утверджувався новий
міжнародний економічний порядок, тобто поширення на країни «третього
світу» принципів управління і суспільних цінностей розвинутих країн, що
викликало гостре протистояння політичної ідеології двополюсного світу. Нові
незалежні держави Азії, Африки і Латинської Америки в рамках міжурядових
організацій системи ООН поставили питання про глибокий перегляд
міжнародної системи обміну інформацією, інформаційними продуктами та
послугами і встановлення нового міжнародного інформаційного та
комунікаційного порядку, який мав би за мету забезпечити права, проголошені
у ст. 19 Загальної Декларації прав людини, Міжнародними пактами про
громадянські і політичні права, економічні та соціальні права; про допомогу у
проведенні реформ, ліквідацію нерівності у доступі і використанні глобальних
інформаційних ресурсів. «Право на комунікацію, - стверджував Державний
секретар з питань інформації Тунісу Мустафа Масмуді (1978 р.), - у своїй
основі пов'язано з усіма іншими фундаментальними правами, воно стосується
кожного індивіда, відповідає в міжнародному аспекті відносинам між
державами, народами, спільнотами і культурами, гарантує не тільки право на
отримання інформації, а й право інформувати, доповнювати скорочену,
спростовувати недостовірну інформацію, що стосується суб'єктів
міжнародних відносин. Новий міжнародний порядок у галузі інформації та
комунікації потребує світового визнання, бо саме засоби інформації формують
 70

думку світової спільноти в напрямі необхідності працювати в інтересах всього

людства».
Концепція нового міжнародного інформаційного та комунікаційного
порядку (НМІКП) знайшла своє втілення в першому глобальному
аналітичному дослідженні ЮНЕСКО - «Багато голосів, один світ» (1980 р.),
доповіді Міжнародної комісії з проблем комунікації, очолюваної відомим
ірландським політиком Шоном МакБрайдом. Зокрема, під час обговорення
нової концепції Амаду-Махтар М'Боу (Сенегал), на той час Генеральний
Директор ЮНЕСКО, відзначив, що комунікація обіймає планетарні проблеми
людства, виступає основою міжнародних відносин, сприяє врегулюванню
конфліктів і взаєморозумінню між народами. Він підкреслив відповідальність
політиків за прийняття керівних рішень, зважаючи на важливість проблеми
Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, закликав
встановити постійний діалог між спільнотами і культурами, відмовитися від
позиції монополізму та національного егоїзму в міжнародних інформаційних
відносинах, надати можливість молодим державам включитися в інтенсивний
міжнародний розвиток, осмислити свою роль у глобальних цивілізаційних
процесах.
Комісія Ш. МакБрайда, до якої входили представники як розвинутих
країн світу, так і країн, що розвиваються, винесла на міжнародну дискусію
спектр історичних, політичних, соціально-економічних і культурних проблем
глобальної комунікації з метою переконати міжнародне співтовариство у
необхідності кардинальних змін у цій галузі і досягти консенсусу з нових
напрямів співробітництва. Проблема НМІКП відображала диспропорції
міжнародного обміну інформацією, їхній вплив на світове співтовариство,
зокрема на політичному, правовому, фінансово-економічному та
технологічному рівнях, та узгоджені пропозиції представників країн Заходу,
Руху Неприєднання та «соціалістичного табору» щодо вирішення цих
проблем. Так, політичні проблеми НМІКП стосувалися:
 71

1) дисбалансу між інформаційними потоками розвинутих країн та

країн, що розвиваються: понад 80% інформації поширювалося у світі
великими міжнародними інформаційними корпораціями. З цього тільки 20-
30% присвячувалося країнам «третього світу», незважаючи на те, що вони
становили 3/4 всього людства, тобто фактично створювалася інформаційна
монополія розвинутих країн;
2) дисбалансу в галузі ЗМК: п'ять основних транснаціональних
агентств (Ар-Сі-Ей, Бі-Бі-Сі, Рейтер, Франс Прес, Ассошіейтед Прес)
монополізували в галузі інформації і комунікації основний матеріальний і
людський потенціал, у той час як майже третина країн, що розвиваються, не
мали своїх національних інституцій. Дисбаланс стосувався також розподілу
міжнародного радіочастотного спектра і конкуренції радіостанцій, потоків
телебачення та використання телевізійних сигналів через штучні космічні
об'єкти, інформаційних магістралей багатофункціонального призначення;
3) монополії західних країн в інформаційному просторі країн, що
розвиваються: ці тенденції базувалися на фінансовій, промисловій, культурній
і технологічній могутності західних країн, встановленні контролю над
процесами передачі нових технологій та контролю в мережах міжнародного
зв'язку;
4) нав'язування адаптованої в політичному вимірі інформації:
транснаціональні медійні корпорації сприяли поширенню позицій країн
Заходу щодо міжнародних подій, тенденційно висвітлюючи процеси в країнах,
що розвиваються, і створювали негативний імідж для політичних лідерів і
національної політики, що суперечить національним інтересам;
5) політики «інформаційного імперіалізму»: система міжнародної
комунікації закріплювала форму тенденційної інтерпретації подій у світі
виключно в інтересах монополії західних країн, з урахуванням переваг
моральних, суспільних і культурних цінностей одних держав перед іншими.
Критерії фільтрації інформаційних потоків свідомо підтримували політичні,
 72

економічні та культурні інтереси транснаціональної системи і країн, де ця

система визнається панівною;
6) переваг монополій у потоках комунікації «третього світу»: інші
форми монополізму виявляються у власності контрольних пакетів акцій
органів масової комунікації країн, що розвиваються, монополії на ринку
рекламної інформації в інтересах світових промислових і комерційних
корпорацій, поширення цінностей масової культури та ідей, які суперечать
соціальному розвитку і національним традиціям країн, що розвиваються;
7) ігнорування реальних потреб національних меншин у
постколоніальних молодих державах: транскордонний вплив інформаційних
потоків здійснюється незалежно і не враховує адекватних національних
інтересів.
Таким чином, монопольна концентрація влади у міжнародних
інформаційних потоках розвинутими країнами не відповідала прагненням
міжнародного співтовариства створити умови для діалогу і забезпечити
рівноправність міжнародних відносин у галузі комунікації.
Одним з найважливіших висновків доповіді було визнання, що існує
транснаціональний контроль над комунікаціями. Пропозиції було
трансформовано у принципи НМІКП:
1 - усунення незбалансованостей та нерівностей, що характеризують
сучасну ситуацію;
2 - усунення негативних наслідків дій окремих монополій, власних або
громадських, та їхньої нестримної концентрації;
3 - зняття зовнішніх та внутрішніх перешкод, що стоять на заваді
вільного потоку та більш широкого і збалансованого розповсюдження
інформації та ідей;
4 - плюралізм джерел та каналів інформації;
5 - свобода преси та інформації;
6 - свобода для журналістів та професіоналів в комунікаційних медіа;
свобода, яка є невід’ємною від відповідальності;
 73

7 - надання країнам, що розвиваються, можливостей для створення

інформаційної інфраструктури, сприятливих умов існування інформаційних та
комунікаційних медіа;
8 - широка допомога країнам, що розвиваються, у досягненні цієї мети;
9 - повага до культурної ідентичності народів і до права кожної країни
інформувати світ про себе;
10 - повага до права всіх народів брати участь у міжнародному обміні
інформацією на основі рівності, справедливості та загального процвітання;
11 - повага до прав спільнот, соціальних та етнічних груп, так само, як і
окремих індивідуумів, мати доступ до інформаційних джерел і брати активну
участь в комунікаційних процесах.
Рекомендації щодо встановлення НМІКП для регулювання відносин між
державами передбачали радикальну трансформацію політики в галузі
міжнародної комунікації на всіх рівнях, дотримання принципів суверенної
участі в міжнародних інформаційних потоках за статутом ООН, зміну
практичної діяльності медіакорпорацій у країнах «третього світу». Політика
НМІКП була спрямована на захист прав народів, проти колоніалізму, расизму,
апартеїду та іншої дискримінаційної практики, на підтримку мирного
співіснування в багатоманітному світі.
Реалізація НМІКП для країн, що розвиваються, означала:
розробку і впровадження національної інформаційної політики,
необхідної для соціального і економічного розвитку держав, забезпечення їх
активної участі в діяльності міжнародних систем і центрів комунікації та
інформації;
співробітництво в рамках міжнародних організацій; технологічну
допомогу з боку розвинутих країн найбільш відсталим країнам;
створення національних інформаційних агентств і механізмів
співробітництва між постколоніальними країнами, такими, як Пул агентств
новин країн Руху Неприєднання, регіональних союзів (африканських,
арабських, азійських, латиноамериканських);
 74

укладення міжнародних угод, спрямованих на рівноправне використання

всіх засобів глобальної комунікації; встановлення системи вільного і
справедливого обміну інформацією між розвинутими країнами і країнами, що
розвиваються, охорони інтелектуальної власності у всій її багатоманітності.
Пропозиції для розвинутих країн передбачали:
формування суспільної думки щодо інтересів країн «третього світу»;
сприяння деколонізації інформації шляхом об'єктивного висвітлення
процесів у цих країнах, виключаючи будь-які види дискримінації;
становлення збалансованих потоків інформації, заснованих на повазі
суспільних цінностей країн, що розвиваються.
На рівні міжнародних організацій було запропоновано:
розширити і диверсифікувати сферу підтримки з боку ЮНЕСКО та
інших міжнародних організацій країнам «третього світу», забезпечити
політичну, фінансову і технологічну допомогу;
надавати можливості використання міжнародної трибуни в рамках
міжнародних організацій для досягнення цілей НМІКП;
сприяти впровадженню проектів і програм національної інформаційної
політики, розвитку центрів наукових досліджень, передачі технологій та
документації в галузі комунікації; створити і впроваджувати в міжнародну
практику спеціальну програму ЮНЕСКО з комунікаційного розвитку для
взаємодії за різними напрямами міжнародних відносин (у подальшому -
Четверту Велику Програму ЮНЕСКО з комунікації, інформації, інформатики
та телематики);
сформувати чітку міжнародну політику в сфері використання систем
комунікації на основі права суверенної рівності всіх учасників інформаційних
обмінів;
виробити інституційну основу інформаційного співробітництва;
сприяти поширенню стандартів міжнародних спеціалізованих
організацій у даній галузі в країнах, що розвиваються;
 75

узгодити принципи професійної етики та саморегулювання комунікацій;

підняти на міжнародному рівні проблему захисту прав журналістів як
фундаментального елементу світової системи комунікацій та інформації.
Концепція НМІКП розглядалася у 80-х роках як прогресивний процес
трансформації міжнародних відносин у галузі комунікації, як внесок
міжнародних організацій у реалізацію ідеології збалансованого потоку
інформації, як потреба переконання світової громадськості в необхідності
змін.
Проблема балансу інтересів гостро постала після схвалення Доповіді Ш.
МакБрайда і прийняття у 1980 році на XXI сесії Генеральної конференції
ЮНЕСКО Белградської резолюції про встановлення Нового міжнародного
інформаційного та комунікаційного порядку. Країни Заходу на чолі зі США
вбачали у НМІКП загрозу своїм монопольним інтересам у міжнародному
інформаційному просторі, спробу підриву своїх позицій у країнах Азії,
Африки, Латинської Америки, обстоювали концепцію «вільного
транскордонного обігу інформації та ідей (Ж. д'Арсі), обґрунтовуючи таку
позицію застосуванням принципів Загальної Декларації прав людини
виключно для зміцнення співробітництва і взаєморозуміння між народами.
Країни «соцтабору», зокрема СРСР, виступили проти західної концепції
інформаційного обміну і звинуватили США та їх союзників в
«інформаційному імперіалізмі та тероризмі», ідеологічній експансії,
посяганнях на соціалістичний устрій, оцінили «як широкомасштабну і
скоординовану ідейно-політичну диверсію імперіалізму проти сил миру,
демократії і прогресу». НМІКП розглядався країнами «соцтабору» як процес
радикальної зміни міжнародних відносин і як інструмент просування ідей
комунізму в нових незалежних країнах «третього світу». Позиція СРСР з цих
питань відображала взаємозв'язок політичного, економічного і культурного
аспектів у рамках доктрини ленінського Декрету про мир як «єдиного процесу
революційного оновлення світу».
 76

Позиція країн Руху Неприєднання та країн, що розвиваються, надавала

перевагу принципам перебудови міжнародних інформаційних відносин, а не
фінансовій і технічній допомозі, вказуючи на можливу жорстку залежність
національного суверенітету від політики «електронного неоколоніалізму».
Оскільки до Руху Неприєднання входили політичні сили з різною
ідеологічною орієнтацією, їх ставлення до НМІКП мало нюанси та відтінки і
стосувалося: передачі нових технологій, нової комунікаційної техніки,
фінансових ресурсів; з'ясування економічних відносин між інформаційно-
багатими та інформаційно-бідними країнами і відповідальності всіх
розвинутих країн, незалежно від політичного устрою, відсталості ЗМК та
систем комунікації в країнах Азії, Африки і Латинської Америки; підтримання
Чітко визначеного курсу політичних лідерів світу (США або СРСР).
У результаті ідеологічного протистояння дискусія щодо НМІКП набула
жорсткого і безкомпромісного характеру як в ЮНЕСКО, так і в інших
міжнародних організаціях, спричинила політичну і фінансову кризу в
діяльності спеціалізованої установи ООН. «Війна резолюцій і промов», під час
якої політичні лідери США 3. Бжезинський, І Кіссінджер, Дж. Картер, Р.
Рейган та інші неодноразово виступали з різкою критикою політичної
платформи ЮНЕСКО в галузі комунікації, закінчилася бойкотом Організації:
у 1984 р. - США, у 1985 р. - Велика Британія і Сінгапур вийшли з ЮНЕСКО,
звинувативши її в надмірній політизації діяльності і поширенні компетенції на
негуманітарні аспекти міжнародних відносин (роззброєння, колективну
безпеку, врегулювання конфліктів тощо).
Позитивні зміни у міжнародних відносинах на межі 80-90-х років
обумовили конструктивні підходи до вирішення проблем міжнародної
комунікації в рамках ЮНЕСКО. Країни-члени (а також спостерігачі від США
та Великої Британії) визначили гуманітарне співробітництво, захист прав
людини та охорону довкілля як пріоритети реальної глобальної політики і
закликали до відкритого діалогу і безконфліктного розгляду актуальних
проблем у галузі інформації і комунікації.
 77

Міжнародна дискусія з проблем Нової комунікаційної стратегії

ЮНЕСКО, яка активно розвивалася з ініціативи нового Генерального
директора Федеріко Майора (Іспанія), обрала західну концепцію «вільного
потоку інформації та загальнолюдських цінностей» як основу діяльності
організації і зняла офіційну підтримку концепції НМІКП. Переваги західних
держав втілилися в базових документах ЮНЕСКО 1989-1995 років
«Торонтська платформа», «Декларації для розвитку плюралістичних засобів
масової комунікації в країнах Азії, Африки, Латинської Америки та Східної
Європи», де підтверджено прихильність Організації проводити подальшу
діяльність «відповідно до Статуту ООН і принципів вільного поширення ідей
та інформації, свободи ЗМК, а також їх незалежності, плюралізму і
багатоманітності».
Зміна політичного курсу ЮНЕСКО в галузі комунікації обумовлювалася
різними чинниками: зокрема, один із них - порушення усталеного балансу сил
у світі (розпад СРСР та «соцтабору»), криза ідентичності в Русі Неприєднання
(події в Югославії та крах концепції неприєднання на основі розподілу Схід-
Захід); закінчення «холодної війни» та ідеологічного протистояння; другий -
глобалізація комунікаційних процесів, концентрація діяльності ТНК в
інформаційному секторі світової економіки; третій - підтримка нової
комунікаційної стратегії ЮНЕСКО як пріоритету програмної діяльності
Організації.
Важливим етапом еволюції політики ЮНЕСКО в галузі інформації і
комунікації стало прийняття на 29-ій сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО
(1996 р.) концептуального документу «Інформаційне суспільство для всіх», в
якому було визначено роль ЮНЕСКО у становленні глобального
інформаційного суспільства. Мета концепції полягала в забезпеченні кожному
індивіду міжнародного співтовариства широкого і вільного доступу до
інформаційних ресурсів, необхідних для рівноправної участі в житті нової
суспільної формації та у вільному обміні ідеями та знаннями. Нові методи
обробки інформації і забезпечення доступу до неї впливають на її якість,
 78

надійність і різноманітність, уможливлюють порушення збалансованості і, як

результат, позбавлення певних прошарків суспільства справедливого доступу
до життєво важливих інформаційних ресурсів. Інформація і знання,
зазначається в політичному розділі документу «Інформаційне суспільство для
всіх», набувають важливого значення для подолання нерівностей
інформаційного розвитку, оскільки вважаються глобальним суспільним
надбанням і відіграють важливу роль у зміцненні глобальної демократії.
Серед проблем, які розглядаються в цьому документі, можна відзначити
такі:
розвиток досліджень про соціальний вплив комунікаційних та
інформаційних технологій;
популяризація міжнародної політики з розвитку інформаційних
магістралей і включення країн, що розвиваються, в інформаційне суспільство;
сприяння міжнародній дискусії з питань прав людини у майбутньому
інформаційному суспільстві, включаючи право на доступ до інформації і
конфіденційність;
сприяння розвитку міжнародного аналізу основних етнічних і
культурних проблем у зв'язку з інформаційною революцією, включаючи
питання змісту інформації і заборони інформації расистського, агресивного та
дискримінаційного характеру;
перегляд авторського права і конвенції про інтелектуальну власність;
сприяння аналізу проблем моральних прав, яким загрожують нові
технологічні можливості;
сприяння поширенню методів обробки інформації і забезпечення
доступу до неї в галузі науки, культури і комунікації;
сприяння розвиткові громадських засобів інформації в умовах нового
ідеологічного середовища;
 79

допомога державам-членам у розробці Національної політики і

регіональної стратегії з метою оптимального використання інформації і
забезпечення доступу до неї за допомогою Новітніх технологій тощо.
Стратегія ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх» визначила
механізми міжнародного співробітництва, міжрегіонального та національного
партнерства. Передбачено:
сприяти доступу до інформації ІХОМ організаційної діяльності та
здійснення заходів у галузі оцифрування і збереження інформації;
сприяти аналізу та обговоренню на міжнародному рівні етичних,
правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства;
надавати допомогу у підготовці кадрів, безперервної освіти та навчання
протягом усього життя в сфері інформації та інформатики;
сприяти використанню міжнародних норм і передової практики в галузі
інформаційно-комунікаційних технологій у межах компетенції ЮНЕСКО;
сприяти розвиткові інформаційних освітніх мереж на місцевому,
національному, регіональному та міжнародному рівнях.
Заходи мають здійснюватися в галузях: розробки міжнародної,
регіональної та національної інформаційної політики; розвитку людських
ресурсів і зміцнення потенціалу в добу інформації; підтримки установ, які
забезпечують доступ до інформаційних магістралей; розробки засобів,
процесів і систем управління інформацією; розвитку інформаційних
технологій для освіти, науки, культури і комунікації.
Концептуальний документ «Інформаційне суспільство для всіх» свідчить
про незворотність курсу ЮНЕСКО на побудову інформаційного суспільства з
рівними можливостями для всіх країн, сприяння міжнародним дискусіям із
проблем прав людини, включаючи право на доступ до інформації у
глобальних комунікаційних мережах, сприяння аналізу та обговоренню
проблем права інтелектуальної власності у сфері інформації, проблем
інформаційної етики, розвитку новітніх технологій мультимедіа.
 80

Таким чином, ЮНЕСКО, беручи до уваги соціальні наслідки побудови

інформаційного суспільства, формує міжнародну інформаційну політику,
сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування глобальної
інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації. Однак реалізація
національних програм інформаційного суспільства залежить від
усвідомленого політичного і суспільного вибору акторів міжнародних
відносин, наявності відповідної інфраструктури та психологічної готовності
суспільства до змін.
Політичний аналіз глобальних проблем міжнародного розвитку,
пов'язаний із впливом високих технологій на систему міжнародних відносин,
представлено у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО з інформації 1997/98. Тематика
аналітичного дослідження охоплює такі напрями міжнародного
співробітництва, як:
1) постіндустріальна цивілізація і трансформація політичних та
економічних процесів: а) динаміка розвитку глобальної інфраструктури; б)
еволюція інформаційної економіки; в) міжнародна кооперація і
співробітництво; г) охорона інформаційних баз даних суспільного та
спеціального призначення; д) Соругіght в інформаційну добу;
2) інфраструктура інформаційної індустрії: а) розвиток технологій
мультимедіа; б) тенденції використання Іnternet; в) технології електронних
видавництв; г) комп'ютерна індустрія;
3) інформаційні послуги WWW з метою широкого доступу та обміну
базами даних бібліотек та архівів у країнах усіх географічних регіонів світу.
Концепція міжнародного розвитку, яка визначена у статті 55 Хартії ООН і
виступає провідною ідеологією діяльності системи спеціалізованих установ
Організації Об'єднаних Націй, була поглиблена і розвинута у практиці
ЮНЕСКО, стала основою інформаційної політики у міжнародному вимірі.
Міжнародне співтовариство сприйняло ідеологію подальшого розвитку
цивілізації на базі нового технологічного укладу, яку протягом десятиріч
пропагувала ЮНЕСКО. Інформаційно-комунікаційні технології визнано
 81

важливим інструментом для прозорості державного управління (е-уряди), для

економічного зростання на базі високих інтелектуальних виробництв, для
вдосконалення освіченості глобального суспільства, для надання нових
каналів і можливостей обміну інформаційними масивами і новими знаннями,
створення глобального середовища для соціальної комунікації. Обов'язковими
характеристиками гуманітарного розвитку виступає тривалість людського
життя, рівність у праві доступу та використання життєво важливих ресурсів і
можливостей, високий рівень знань, спільне вирішення міжнародних проблем.
Ідея інформаційного суспільства, викладена у концептуальному
документі ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх», як ідеологія
міжнародного розвитку передбачає осмислення нового етапу існування
цивілізації, трансформацію традиційних економічних відносин, зміну
соціальних факторів у життєдіяльності суспільства, нові форми міжкультурної
комунікації. Аналітичні прогнози щодо стабільного зростання на основі
телекомунікаційних та комп'ютерних технологій втілюються у плани, проекти
і програми становлення інформаційного суспільства більшості країн світу.
Проте дискусійними виявились проекти «комп'ютерного» стрибка через
індустріальне суспільство до інформаційного для країн «третього світу»,
з'явилися нові тенденції глобального дисбалансу між інформаційно багатими
та інформаційно бідними країнами, проблеми ізоляції спільнот поза
глобальною системою інформаційної (цифрової) супермагістралі.
Рух антиглобалістів (представників радикальних політичних та
соціальних течій) виніс на міжнародний рівень проблеми очікуваних
соціальних ризиків, можливість культурного колоніалізму, заміни
некваліфікованих робітників машинами, проблеми загроз для приватного
життя людини та національного суверенітету У багатьох країнах
спостерігається «цифрова лихоманка», обумовлена прагненням забезпечити
приєднання до електронних мереж для діяльності в сфері торгівлі, фінансів,
транспортних сполучень, охорони здоров'я, освіти та муніципального
управління. Зростаючий попит на інформаційно-комунікаційні технології
 82

впливає на доктрини внутрішньої і зовнішньої політики, на програми

економічного і соціального розвитку. Для вивчення інформаційних потреб
регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект «Допомога регіонам»,
основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про
особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з
урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-
дослідницьких центрів як об'єднання інтелектуальних регіональних ресурсів.
Так, у доповіді наведено дані про розвиток нових технологій та е-управління в
Азійсько-Тихоокеанському регіоні, країнах Африки, Арабського світу,
Латинської Америки та Карибського басейну, Північної Америки і країн
Західної Європи, регіону Центральної та Південно-Східної Європи.
Компаративний аналіз сучасних тенденцій розвитку регіонів світу на
основі інформаційно-комунікаційних технологій виявляє диференційовані
підходи політичних лідерів та доктрин інформаційної політики до реалізації
програм ЮНЕСКО. Так, для країн Азії і Тихого океану основні завдання
полягають у формуванні національної інформаційної політики; ефективності
співробітництва на інституціональному рівні; забезпеченні широкого
(загального) доступу до інформації; у вдосконаленні рівня освіти і
кваліфікаційної підготовки. Необхідно також сформувати відповідну
інформаційну інфраструктуру з метою підтримки регіональної інформаційної
політики, оскільки тенденції інформаційного прогресу стосуються всіх країн
регіону. Як наслідок, політичні лідери та органи влади, що відповідають за
прийняття керівних рішень, мають ефективно розв'язувати проблеми, що
виникають у результаті інформаційної революції та глобалізації. Всьому
регіону необхідно здійснити «комп'ютерний стрибок», враховуючи, що нові
інформаційно-комунікаційні технології допомагають соціально-економічному
розвиткові, а не здійснюють його. Розширення можливостей обумовлюється
багатоаспектним міжнародним співробітництвом, продуманою
інформаційною політикою та глобальним доступом до спільного
інформаційного надбання. Як зауважив прем'єр-міністр Малайзії Махатір
 83

Мохамад: «не випадково, що сьогодні немає жодної багатої розвинутої

країни, яка була б бідною в інформаційному плані, і немає жодної багатої в
інформаційному плані країни, яка була б бідною і слаборозвинутою»

Тема 7. Еволюція інформаційної політики в Європі та світі

План
Проблематика інформаційного суспільства в міжнародних документах.
Стратегії та програми становлення інформаційного суспільства Європи.
Європа і Всесвітній самміт з проблем інформаційного суспільства. Політика
інформаційного суспільства ЄС. „Доповідь Бангеманна” „Європа і глобальне
інформаційне суспільство. Рекомендації для Європейської Ради ЄС”.
Стратегічна ініціатива „i2010 – Європейське інформаційне суспільство заради
зростання і зайнятості”. Процес формування інформаційного суспільства.

Світ на початку ХХІ століття переживає глибоку системну і структурну

трансформацію міжнародних відносин, що якісно змінює традиційний уклад
життєдіяльності регіональної спільноти, обумовлює фундаментальні зміни в
економічній та соціальній сферах, пов’язані з впровадженням нових науково-
технологічних досягнень. Нові виклики інформаційно-комунікаційних та
інших високих технологій зумовили загострення багатьох проблем, які не
знайшли свого вирішення у попередній період функціонування міжнародної
системи. Збільшення дисбалансу між багатими (розвинутими) і бідними
(країнами, що розвиваються) в окремих регіонах і в планетарному масштабі за
всіма напрямами відносин (політика, економіка, соціум, культура, комунікації,
міграція, народонаселення, освіта, охорона здоров’я, дозвілля тощо) ставить
питання: як організувати і контролювати глобальні процеси задля динамічного
еволюційного розвитку цивілізації? Необхідність осмислення нових методів
управління глобальною спільнотою впливає на діяльність міжурядових
організацій Європи та світу – ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського
Союзу та Центральної Європейської Ініціативи. Новизна і радикальність
 84

глобальних змін стимулюють потребу дискусій і прийняття адекватних

політичних рішень та відповідей на виклики доби.
Початок потужної хвилі міжнародного інтересу політичних кіл до
проблематики інформаційного суспільства був покладений висуненням
Сполученими Штатами Америки ініціативи щодо створення „Національної
інформаційної інфраструктури” з метою посилення економічного розвитку
країни, яка була офіційно проголошена 23 лютого 1993 року в Меморандумі
У.Дж. Клінтона і А. Гора „Технологія економічного зростання Америки.
Новий напрямок розвитку” (наступного року на конференції Міжнародного
Телекомунікаційного Союзу мова йшла вже про створення „Глобальної
інформаційної інфраструктури”). Також прислужилася цьому концепція
Європейського Союзу „Інформаційне суспільство”, яка була започаткована у
доповіді Європейської Комісії „Європа і глобальне інформаційне суспільство.
Рекомендації для Європейської Ради ЄС” від 26 травня 1994 року.
Під час багатьох міжнародних зустрічей розвинуті країни і країни, які
розвиваються, дійшли спільної думки, що глобальну інформаційну мережу
треба засновувати на п’яти фундаментальних принципах: приватні інвестиції,
конкуренція, гнучке регулювання, відкритий доступ і єдине обслуговування.
Ці принципи були прийняті у 1994 році в Буенос-Айресі на зустрічі
Міжнародного Телекомунікаційного Союзу і підтверджені 1995 року на
зустрічі міністрів зв’язку країн „Великої сімки” в Брюсселі. Вони також були
підтверджені на численних регіональних і багатосторонніх форумах –
Азіатсько-тихоокеанській зустрічі з економічного співробітництва і зустрічі „у
верхах” країн Північної, Центральної і Південної Америки.
На самміті у червні 1994 року в Неаполі лідери країн „Великої сімки”
підкреслили необхідність розробки міжнародних проектів інформаційного
суспільства, а через півроку в Брюсселі відбулася зустріч міністрів семи
найбільш розвинутих промислових країн світу, відповідальних за розвиток
проектів інформаційного суспільства, на якій було сформульовано принципи
формування глобального інформаційного суспільства, а також визначено
 85

одинадцять глобальних пілотних проектів з його розвитку. У документах

підкреслювалось, що створення глобальної інформаційної інфраструктури і її
застосування є однією з найбільш важливих ініціатив, які необхідно розпочати
в останній декаді 20-го століття. Відмічалося, що потенційними перевагами її
впровадження будуть високий рівень соціальної інтеграції; відновлення
почуття співтовариства; стимулювання розвитку демократичних цінностей;
збереження і поширення культури; створення робочих місць; більш висока
економічна ефективність; встановлення балансу між націями в економічному і
соціальному прогресі; більш м’яка й органічна інтеграція країн, які
розвиваються, у глобальну економіку. У запропонованих принципах
акцентувалася увага на сприянні динамічній конкуренції у сфері розвитку
телекомунікацій; заохоченні приватних капіталовкладень у розвиток
інформаційної інфраструктури; розробці гнучкого, здатного до адаптації,
законодавства у сфері інформатизації; забезпеченні відкритого доступу до
інформаційних мереж; створенні умов для забезпечення універсального
доступу до інформаційних послуг; забезпеченні рівності можливостей для
громадян; забезпеченні різноманітності змісту, включаючи культурну і мовну;
визнанні необхідності міжнародного співробітництва з особливою увагою до
країн, які розвиваються.
Брюссельська Конференція також наголосила на необхідності уникати
подальшого розширення розриву між індустріальними країнами і країнами, які
розвиваються. „Наша діяльність повинна сприяти залученню всіх країн до
глобального зусилля. Країни з перехідною економікою і країни, які
розвиваються, повинні отримати шанс на повноцінну участь в цьому процесі,
оскільки це відкриє можливості для них стрибкоподібного зростання в стадіях
технологічного розвитку і стимулювання соціального та економічного
розвитку”. Такий підхід був схвалений представниками країн, які
розвиваються, на Конференції з інформаційного суспільства та розвитку,
організованій в Miдранді 13-15 травня 1996 року, де основна увага
концентрувалась на потребах зазначених країн і висвітленні потенціалу нових
 86

технологій. Це дало змогу форумові спільними зусиллями визначити сфери

співробітництва щодо будівництва глобального інформаційного суспільства,
пріоритети розвитку, а також наступні завдання: започаткування діалогу між
розвинутими країнами і країнами, які розвиваються; започаткування процесу,
який сприяв би баченню глобального інформаційного суспільства як
суспільства, розподіленого між соціальними секторами, які пов’язані з
розвитком; виробленню загальних принципів співробітництва з метою
формування спільного розуміння і підготовки спільних відповідей на виклики
інформаційного суспільства.
Країни європейського регіону також активно долучилися до політичного
діалогу щодо формування глобального інформаційного суспільства. Так, у
Бонні 6-8 липня 1997 року відбулась Конференція „Глобальні інформаційні
мережі: реалізація потенціалу”, учасники якої розширили загальне розуміння
необхідності використання глобальних інформаційних мереж, ідентифікували
бар’єри до їх використання, обговорили можливі рішення і розпочали
відкритий діалог щодо подальших можливостей європейського і міжнародного
співробітництва.
Міжнародним форумом, на якому була конкретизована стратегія
формування глобального інформаційного суспільства, стала зустріч на
найвищому рівні країн „Великої сімки”, ЄС і Російської Федерації „Окінава –
2000” 21-23 липня 2000 року. У спільній Хартії сторони зазначили, що ІКТ є
одним з найважливіших факторів, які впливають на формування суспільства
двадцять першого століття, і визначили основні цілі їх впровадження:
досягнення взаємодоповнюючих цілей забезпечення стійкого економічного
зростання, підвищення суспільного добробуту, стимулювання соціальної
згоди і повної реалізації їхнього потенціалу у сфері зміцнення демократії.
Були також визначені ключові напрямки планування для досягнення завдань
задля стимулювання та сприяння переходові до інформаційного суспільства і
реалізації його економічних, соціальних та культурних переваг: проведення
економічних і структурних реформ з метою створення обстановки відкритості,
 87

ефективності, конкуренції і використання нововведень, які доповнювалися б

заходами для адаптації на ринках праці, розвитку людських ресурсів і
забезпечення соціальної згоди; раціональне управління макроекономікою, що
сприяє більш точному плануванню з боку ділових кіл та споживачів і
використанню переваг нових інформаційних технологій; розробка
інформаційних мереж, які забезпечують швидкий, надійний, безпечний і
економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов і відповідних
нововведень до мережевих технологій, їхньому обслуговуванню та
застосуванню тощо.
Вагомий внесок у розвиток процесу формування глобального
інформаційного суспільства був зроблений і Світовим Економічним Форумом,
який створив робочу групу з представників провідних компаній для підтримки
цього процесу. Зважаючи на те, що багато країн, які розвиваються, досягли
істотних успіхів у просуванні до інформаційного суспільства, Форум вирішив,
незважаючи на асиметрію інформаційного розвитку, вести міжнародні дебати
в термінах „цифрових можливостей”. Значний внесок у процес формування
глобального інформаційного суспільства зробила також й Організація
Об’єднаних Націй та її спеціалізованих організацій, які входять до її
структури, зокрема, в даному контексті слід зазначити рішення Сесії високого
рівня (5-7 липня 2000 року, Нью-Йорк) Економічної і Соціальної Ради ООН
„Розвиток і міжнародне співробітництво в 21-му столітті: роль інформаційних
технологій в економіці, заснованій на знаннях”. За результатами зустрічі було
прийнято Міністерську Декларацію – перший документ такого високого рівня
з зазначеної проблеми, яким визнавалася широка згода щодо центральної ролі
IКT у створенні глобальної інтелектуальної економіки, у сприянні стійкого
розвитку і в подоланні бідності в країнах, які розвиваються, і країнах з
перехідною економікою. Водночас, Декларація також попереджала і про
ризики та виклики, пов’язані з революцією в інформаційних технологіях.
Всесвітній самміт з проблем інформаційного суспільства (WSIS) став
логічним продовженням зусиль провідних міжнародних акторів щодо
 88

привернення уваги світової спільноти до проблем, пов’язаних з ІКТ. У 2001

році Виконавча Рада Міжнародного Телекомунікаційного Союзу ухвалила
рішення провести міжнародну зустріч – WSIS у два етапи: перший етап – з 10
по 12 грудня 2003 року в Женеві, другий – з 16 по 18 листопада 2005 року в
Тунісі. Під час проведення першого етапу самміту були розглянуті
найважливіші проблеми інформаційного суспільства, а також прийнята
Декларація принципів і План дій і Декларація принципів „Побудова
інформаційного суспільства – глобальне завдання у новому тисячолітті”. Ці
документи містять загальну концепцію інформаційного суспільства та керівні
принципи її реалізації. Основне завдання у Декларації визначене наступним
чином: використовувати потенціал інформаційних і комунікаційних
технологій для досягнення сформульованої в „Декларації тисячоліття” як мети
глобального розвитку. Що ж до принципів, то для вирішення цього завдання
всі зацікавлені сторони повинні працювати спільно над розширенням доступу
до інформаційних і комунікаційних інфраструктур і технологій, а також до
інформації і знань; нарощувати потенціал, підвищувати довіру і безпеку при
використанні ІКТ; створювати на всіх рівнях сприятливе середовище;
розробляти застосування ІКТ і розширювати сферу їх застосування; сприяти
культурній різноманітності і поважати її; визнавати роль засобів масової
інформації; приділяти увагу етичним аспектам інформаційного суспільства і
заохочувати міжнародну та регіональну співпрацю.
Загальна концепція Декларації втілена в Плані дій, де відображені
конкретні завдання та напрями діяльності, що ведуть до досягнення
узгодженої на міжнародному рівні мети розвитку. Особливу увагу в Плані дій
було зосереджено на подоланні розриву у цифрових технологіях, а саме –
необхідності створення умов для мобілізації людських, фінансових і
технологічних ресурсів, необхідних для включення всіх до інформаційного
суспільства, що формується. Зверталася увага також і на особливості
оцінювання розвитку процесу. Основними зацікавленими сторонами процесу
названо органи державного управління; приватний сектор; громадянське
 89

суспільство та міжнародні і регіональні установи. Завдання Плану дій

полягають в тому, щоб побудувати відкрите для всіх інформаційне
суспільство; поставити потенціал знань та ІКТ на службу розвитку; сприяти
використанню інформації та знань для досягнення узгодженої на
міжнародному рівні мети розвитку; вирішувати нові проблеми
інформаційного суспільства на національному, регіональному і міжнародному
рівнях. Для реалізації цих завдань визначено відповідні напрямки дій:
співпраця органів державного управління і всіх зацікавлених сторін у сприянні
застосуванню ІКТ в цілях розвитку; формування інформаційної і
комунікаційної інфраструктури; надання доступу до інформації і знань;
нарощування потенціалу в оволодінні навичками, необхідними для
використання повною мірою переваг інформаційного суспільства; зміцнення
довіри і безпеки при використанні ІКТ; створення надійного, прозорого,
недискримінаційного правового, регламентуючого і політичного середовища
для досягнення максимальних переваг інформаційного суспільства в
соціальній, економічній і екологічній сферах та ін.
Щодо міжнародної співпраці зазначено три основні моменти. По-перше,
необхідність підвищення рівня пріоритетності проектів у галузі ІКТ в запитах
країн, які розвиваються, відносно міжнародної співпраці і надання допомоги
за проектами розвитку інфраструктури з боку розвинутих країн і міжнародних
фінансових організацій. По-друге, необхідність створювати і розвивати
партнерські відносини між державним і приватним секторами, приділяючи
особливу увагу використанню ІКТ на користь розвитку. По-третє,
міжнародним і регіональним організаціям слід включати ІКТ до основних
напрямків своїх робочих програм і надавати підтримку країнам, які
розвиваються, і перебувають на різних рівнях розвитку, у виробленні і
реалізації національних планів дій, спрямованих на досягнення мети,
зазначеної в Декларації принципів і Плані дій, враховуючи при цьому
значущість регіональних ініціатив.
 90

На сьогодні проблеми світової політики в галузі ІКТ є одним з

пріоритетів діяльності багатьох авторитетних міжнародних організацій, таких,
як Міжнародний Телекомунікаційний Союз, Всесвітня Організація з Охорони
Інтелектуальної Власності, Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку,
Організація Економічного Співробітництва і Розвитку. Світова Організація
Торгівлі, яка є виразником інтересів, в першу чергу, країн з розвинутою
потужною інформаційною індустрією, теж бере участь у формуванні
глобального інформаційного суспільства. Чимало зусиль щодо активного
сприяння створенню основоположних етичних цінностей і правових
принципів відкритого демократичного інформаційного суспільства на
світовому рівні докладає також ЮНЕСКО, на рівні якої розробляються і
впроваджуються міжнародні регіональні і національні стратегії
інформаційного суспільства.
Таким чином у світі започатковано міжнародну політику, пов’язану з
проблематикою розвитку глобального інформаційного суспільства як чинника
цивілізаційного прогресу. Хоча процес формування глобальної стратегії ще не
завершений, найбільш узгоджений підхід до вирішення проблем політики
сформульований в Декларації принципів “Туніське зобов’язання” і Плані дій
“Туніська програма для інформаційного суспільства” (2005) Всесвітнього
самміту з проблем інформаційного суспільства. Основними суб’єктами цієї
політики є країни „Великої сімки”, Організація Об’єднаних Націй та
організації її системи, інші провідні міжнародні організації і транснаціональні
корпорації, зацікавлені у розвиткові новітніх ІКТ. Зважаючи на це, глобальна
стратегія, що формується, слугує середовищем для розвитку відповідної
політики на регіональному та національному рівнях. Це означає, що між нею і
регіональною стратегією, зокрема, Європейського Союзу, існує певний
зв’язок. Політика ЄС, у свою чергу, впливає на формування глобальної
стратегії і одночасно є середовищем для розвитку національних політик
інформаційного суспільства держав-членів і країн-кандидатів, і між нею та
ними існують тотожні, чи навіть, тісніші зв’язки.
 91

Політика інформаційного суспільства ЄС.

Політичний та економічний розвиток інформаційного суспільства ЄС
здійснюється на основі на основі „Договору про заснування Європейського
Союзу”, зокрема, 1) це телекомунікаційна політика, яка базується на
положеннях статті 95 щодо гармонізації внутрішнього ринку, статей 81 та 82
щодо конкуренції і статей 47-48 та 55 щодо прав на заснування та економічну
діяльність і надання послуг Договору про заснування Європейського
Співтовариства; 2) підтримка технологічного розвитку у сфері ІКТ, яка
базується на положеннях статей 163-172 щодо дослідження і технологічного
розвитку Договору про заснування Європейського Співтовариства; 3)
створення необхідних умов для конкуренції в промисловості Співтовариства,
яке базується на положеннях статті 157 Договору про заснування
Європейського Співтовариства; 4) розвиток трансєвропейських мереж на
транспорті, в енергетиці і телекомунікаціях, який базується на положеннях
статей 154-156 Договору про заснування Європейського Співтовариства.
Правовою базою, яка регулює відносини в країнах-членах ЄС, у сфері ІКТ
є також й чинне законодавство Союзу, переважно сконцентроване у двох
розділах: „Інформаційні технології, телекомунікації, інформатика”; та
„Розповсюдження інформації”. Низку ініціатив, які розвинули політику
формування інформаційного суспільства в межах ЄС, було започатковано в
рішеннях Європейської Комісії і Ради Європейського Союзу. Важливими були
також оцінки Європейського Економічного та Соціального Комітету, Комітету
Регіонів і прецедентне право Суду Правосуддя та Суду Першої Інстанції
Європейського Союзу. Виходячи з положень законодавства, політика
Європейського Союзу щодо формування інформаційного суспільства має на
меті поліпшення конкуренції в європейській промисловості; поліпшення
якості життя європейців; підтримку стійкого розвитку та сприяння розвиткові
політики Співтовариства в інших галузях.
Сучасна політика ЄС започаткована з середини 80-х років минулого
століття, коли було закладено два головні політичні компоненти стратегії
 92

інформаційного суспільства ЄС: діяльність у сфері досліджень і

технологічного розвитку ІКТ, ініційована в 1984 році програмою „ESPRIT” з
інформаційних технологій і продовжена у 1986 році спеціалізованими
тематичними прикладними програмами на транспорті, в охороні здоров’я та в
дистанційному навчанні, а також програмою „RACE” з питань передових
телекомунікаційних технологій; телекомунікаційна політика, започаткована у
1987 році завдяки Зеленій Книзі Єврокомісії щодо лібералізації
телекомунікацій, яка передбачала лібералізацію монополізованих сегментів
ринку, гармонізацію європейського телекомунікаційного сектору за
допомогою загальних правил і стандартів, суворе застосування правил
конкуренції до лібералізованих сегментів ринку для запобігання таємним
згодам, зловживанню домінуючими позиціями і створенню домінуючих
позицій.
Наступний етап розвитку політики був ознаменований декількома
подіями, що позначилися на розширеному підході до даної проблематики і
започаткуванні узгодженої, комплексної політики у сфері інформаційного
суспільства в 1994 році. По-перше, це опублікована в 1993 році „Біла книга”
Джакквеса Делорса „Ріст, конкурентноздатність і зайнятість: виклики і
напрямки входження в 21-е століття”, в якій підкреслювалось значення
інформаційного суспільства для майбутнього європейського суспільства. В ній
наголошувалось на важливості і невідкладності розвитку пан’європейської
інформаційної інфраструктури для допомоги у відновленні європейського
економічного зростання і конкурентноздатності, створення нових ринків і
можливостей працевлаштування та поліпшення якості життя європейців.
Інформаційне суспільство в документі розглядалось як потужний двигун для
прискорення зростання, яке принесе вигоди всім сферам і всім складовим
суспільства. По-друге, під впливом „Білої книги” Європейська Рада, засідання
якої відбулось у Брюсселі в грудні 1993 року, попросила групу експертів
високого рівня підготувати доповідь з проблеми інформаційного суспільства
до наступного її засідання в Корфу 21-24 червня 1994 року. Ця, так звана
 93

„Доповідь Бангеманна”, була вчасно представлена на розгляд Ради і мала

назву „Європа і глобальне інформаційне суспільство. Рекомендації для
Європейської Ради ЄС”. У ній вперше була використана концепція
„інформаційного суспільства” замість звичайної концепції „інформаційних
магістралей”. Доповідь сформулювала рекомендації для ЄС щодо того, в який
спосіб Співтовариство могло б сприяти встановленню адекватних
регулюючих, технологічних та соціальних рамок для розвитку європейського
інформаційного суспільства. Значний наголос у Доповіді робився на
необхідності лібералізації сектора ІКТ внаслідок послаблення ролі урядів, що
мало підвищити національну і міжнародну конкуренцію, поліпшити розподіл
інформації і забезпечити кожному можливість доступу до технологій. Такий
підхід означав зміну ролі держави як регулятора розвитку ІКТ, оскільки до
цього часу саме держава відігравала головну роль у формуванні, регулюванні
та використанні технологій.
Таким чином, підсилювалась роль ринкових сил і, перш за все, великого
бізнесу, які й повинні були визначати майбутній розвиток сектора. У Доповіді
також звернено увагу на необхідність стимулювання розвитку ІКТ завдяки
спільній діяльності державного та приватного секторів у розвиткові
застосувань сучасних технологій, які ведуть до інформаційного суспільства, а
також необхідність організації загальних узгоджених рамок регулювання у
сфері захисту прав інтелектуальної власності, забезпечення конфіденційності,
електронного захисту (кодування), правового захисту і безпеки, захисту прав
власності на середовище передавання інформації. Крім того, в документі було
визначено зовнішню детермінанту політики інформаційного суспільства ЄС,
яка стала визначальною для прискореного руху Організації у визначеному
політичному напрямкові. Коротко її можна визначити так: зростаючий рівень
міжнародної конкуренції в інформаційному секторі світової економіки.
Рекомендації, викладені у „Доповіді Бангеманна”, стали підставою для
прийняття Європейською Комісією у липні 1994 року першого Плану дій ЄС
щодо інформаційного суспільства під назвою „Європейський шлях до
 94

інформаційного суспільства”. Головні цілі Плану полягали в тім, щоб

прискорити повну лібералізацію телекомунікаційних послуг та інфраструктур,
підсилити і переорієнтувати програми дослідження ІКT, включити нові
аспекти інформаційного суспільства до політики Співтовариства в інших
галузях. Виправлена версія Плану дій була прийнята в 1996 році.
Узагальнюючи основні відповіді Комісії, відображені у Посланні до
Європейської Ради, Європейського Парламенту, Економічного та соціального
комітету і Комітету регіонів, можна визначити основні проблеми, які вона
вважала пріоритетними для вирішення країнами-членами у початковий період
другого етапу політики. Це, зокрема, основи регулювання та законодавства
(формування сприятливого правового середовища); мережі, базові послуги,
застосування та інформаційний зміст; соціальні, суспільні та культурні
аспекти (гарантування реалізації можливостей і уникнення потенційних
негативних ефектів щодо зайнятості та робочого оточення, суспільних і
культурних аспектів, а також питань мови); інформаційна кампанія (сприяння
підвищенню усвідомлення технологічного потенціалу інформаційного
суспільства).
Країни-члени Європейського Союзу реагували в унісон пропозиціям і
рішенням органів Співтовариства, встановивши чіткий план лібералізації
послуг та інфраструктури. З цього питання були прийняті два важливі
політичні рішення. На зустрічі Ради з телекомунікацій, що відбулась в червні
1993 року, держави-члени ЄС погодилися провести до 1 січня 1998 року
лібералізацію послуг у сфері мовної телефонії, а в листопаді 1994 року в
принципі було досягнуто важливої домовленості щодо проведення
лібералізації в ці ж самі терміни всіх телекомунікацій та мереж кабельного
телебачення. В цьому ж році почали здійснюватись великі науково-дослідні і
проектно-конструкторські програми з інформаційних технологій в рамках
Четвертої Рамкової Програми з науково-дослідних і проектно-
конструкторських робіт, яка реалізовувалась Співтовариством з 1994 по 1998
роки.
 95

Слід зазначити, що хоча при започаткуванні політики інформаційного

суспільства основними її детермінантами виступали міжнародна конкуренція
в інформаційному секторі світової економіки та спричинені нею економічні
інтереси європейського бізнесу, відображені у „Доповіді Бангеманна”, однак
розвиток економіки загалом й індустрії нових медіа змусили аналітиків і
політиків ЄС заговорити про появу нових соціальних проблем, таких, як
запобігання поляризації суспільства, поліпшення взаєморозуміння між
різними суспільними групами. Це проявилось вже у рішенні Європейської
Ради в Ессені у 1994 році, коли було засновано Групу Експертів Високого
Рівня для обговорення суспільних і соціальних проблем. Ця Група в 1995 році
підготувала доповідь під назвою „Робочий документ з суспільних і соціальних
проблем” і проміжну доповідь „Побудова європейського інформаційного
суспільства для всіх: перші роздуми Групи Експертів Високого Рівня” в 1996
році, в якій було визначено контури загроз і можливостей, які існують для
периферійних і менш привілейованих регіонів; пропонувалися численні
політичні заходи, включаючи й необхідність єдиного, комплексного підходу
ЄС до інформаційного суспільства для того, щоб підвищити суспільну єдність,
а також необхідність більш сконцентрованого підходу до інфраструктурної
підтримки та безпечного доступу до раціонального рівня послуг за помірну
ціну для різних соціальних груп. Питанням поглиблення діалогу щодо
суспільних та соціальних викликів, спричинених рухом до інформаційного
суспільства, присвячена й „Зелена книга” „Життя та праця в інформаційному
суспільстві: люди перш за все”, прийнята Європейською Комісією у липні
1996 року. В ній зазначається, що хоча сприйняття й широке розповсюдження
ІКТ пропонує величезний потенціал для створення добробуту і високих
стандартів життя, багатьох людей непокоїть вплив інформаційного
суспільства на їхнє життя. „Зелена книга” досліджує, як ІКТ перебудовують
виробництво, організацію роботи і трансформують життя людей.
 96

Основні пріоритети політики інформаційного суспільства ЄС цього

періоду підсумовано у Повідомленні від Європейської Комісії „Інформаційне
суспільство: від Корфу до Дубліна: нові пріоритети, що з’являються”.
1. Поліпшення бізнес-оточення: повна лібералізація телекомунікацій;
захист та вдосконалення внутрішнього ринку для розвитку потенціалу
продуктів і послуг інформаційного суспільства; пришвидшення прийняття
сучасних ІКТ європейськими підприємствами, особливо малими та середніми.
2. Інвестування в майбутнє: створення швидкісних дослідницьких мереж і
дослідження у сфері інформаційного суспільства.
3. На першому плані громадяни: посилення європейської інтеграції в
контексті залучення всіх європейських регіонів до формування
інформаційного суспільства; захист інтересів споживачів при розробці політик
ЄС, які мають відношення до вирішення проблем інформаційного суспільства;
підвищення узгодженості мереж країн-членів та полегшення державними
адміністраціями доступу громадян до державної інформації; створення
послідовних регуляторних рамок для нових продуктів, послуг і змісту з метою
розвитку культурної розмаїтості.
4. Готовність до глобальних викликів: визначення міжнародних правил
сприяння міжнародним стандартам; співробітництво з країнами Центральної
та Східної Європи, Співдружності незалежних держав і Середземномор’я;
інтеграція країн, які розвиваються, до інформаційного суспільства.
Наступні роки в політиці Європейського Союзу були ознаменовані
зусиллями, спрямованими на виконання визначених завдань і внесенням
певних коректив до політики Організації. В першу чергу, це стосувалося
телекомунікаційної політики ЄС. Фактично процес лібералізації, запланований
до 1998 року, повинен був закінчитись, по можливості, якомога швидше,
оскільки для досягнення високого технологічного рівня потрібні були активна
конкуренція, зниження цін та вдосконалення рівня послуг. Однак
Європейський Союз почав також вести дебати й щодо періоду після
завершення процесу лібералізації. Тому у грудні 1997 року Європейська
 97

Комісія прийняла „Зелену книгу” з „Конвергенції телекомунікацій, медіа та

інформаційних технологій”, в якій прогнозувалося, що може статися після
1998 року на технологічному рівні через конвергенцію основних секторів
інформаційної індустрії, і які методи регулювання нового покоління
електронних медіа слід застосовувати. Відтак у 1999 році були проведені
публічні консультації щодо нових регулятивних рамок для електронної
комунікаційної інфраструктури і пов’язаних з нею послуг. Європейська
Комісія зробила огляд подій на ринкові електронних комунікаційних послуг
ЄС і запропонувала ряд пропозицій щодо можливих майбутніх регуляторних
заходів для цього сектора. Тоді ж Комісія запропонувала для обговорення
„Зелену Книгу” „Державний сектор інформації: ключовий ресурс для
Європи”, в якій наголошувалось, що інформація, зібрана державними
відомствами та установами, могла б бути використана мультимедійною
промисловістю для розробки нових продуктів та послуг і громадянами для
ефективнішого використання своїх прав. Паралельно з 1998 року почала
здійснюватись нова П’ята Рамкова Програма, яка встановила пріоритети для
проведення досліджень і технологічного розвитку в межах Європейського
Союзу на період 1998-2002 років. Її складовою частиною стала програма
„Технології інформаційного суспільства” з бюджетом 3,6 млрд. євро, яка
безпосередньо стосувалася ІКТ і керувалася Генеральним Директоратом з
Інформаційного Суспільства Європейської Комісії на основі щорічних
робочих програм.
Слід зазначити, що, незважаючи на успіх попереднього етапу, в 1999 році
стало зрозуміло, що політика інформаційного суспільства ЄС потребує нового
імпульсу для розвитку, а також нового бачення ситуації. Прискорений
розвиток Інтернет, швидко зростаюче становлення економіки, заснованої на
знаннях, спонукали керівництво організації до пошуку нових підходів у
політиці. Крім того, країни-члени вже мали свої розвинуті політичні стратегії
в цій галузі і потребували координації в межах Організації. Тому Європейська
Комісія 8 грудня 1999 року започаткувала нову політичну ініціативу щодо
 98

прискорення перетворення Європи на інформаційне суспільство „Електронна

Європа – Інформаційне суспільство для всіх”, якою пропонувалися амбіційні
цілі, що забезпечать вигоди від інформаційного суспільства для усіх
європейців. Додатково до ініціативи в січні 2000 року Комісія також
підготувала Послання „Робочі стратегії в інформаційному суспільстві”.
Ініціатива Комісії була підтримана на самміті в Хельсінкі 10-11 грудня і
схвалена Європейською Радою на самміті в Ліссабоні, який мав назву
„Працевлаштування, економічні реформи та соціальна єдність для Європи
інновацій та знань” 23-24 березня 2000 року. Вона стала основним елементом
у так званій „Ліссабонській стратегії” модернізації європейської економіки,
розрахованій на 10 років, змістом якої було визначено зобов’язання здійснити
економічне, соціальне та екологічне оновлення Європи і перетворення ЄС на
„найбільш конкурентноздатну і динамічну економіку у світі, засновану на
знаннях”.
В Плані дій „Електронна Європа 2002” основні напрямки політичної
ініціативи були переглянуті. План дій полягав у гарантуванні досягнення
цілей, встановлених Ліссабонською Європейською Радою, за допомогою
визначення необхідних для цього заходів і визначив три головні цільові
напрямки дій: 1) дешевший, швидший та безпечніший Інтернет: дешевший і
швидший Інтернет-доступ; швидший Інтернет для дослідників і студентів;
безпечні мережі і смарт-картки; 2) інвестування в людей і навички:
європейська молодь в цифрову добу; робота в економіці, заснованій на
знаннях; участь для всіх в економіці, заснованій на знаннях; 3) стимулювання
використання Інтернету: прискорення електронної комерції; уряд он-лайн:
електронний доступ до суспільних послуг; он-лайнова охорона здоров’я;
європейський цифровий вміст для глобальних мереж; інтелектуальні
транспортні системи.
Що ж до регулювання ринків електронних комунікацій ЄС, то
Європейська Комісія прийняла новий пакет законодавчих пропозицій для
посилення серед них конкуренції з метою отримання вигод споживачами та
 99

європейською економікою. План дій „e-Europe 2005” містив більш

цілеспрямовані дії (особливо це стосувалося введення юридичної бази для
забезпечення конкуренції між різними технологіями; використання
широкосмугових інфраструктур; створення стимулів для регіонів щодо
використання найновіших технологій; розвитку електронних послуг
національними адміністраціями, особливо у сфері навчання та охорони
здоров’я. План дій окреслює загальні завдання, графік та граничні терміни їх
виконання). Метою Плану „eEurope 2005” визначено стимулювання розвитку
безпечних послуг, застосувань і змісту, що базуються на доступній
широкосмуговій інфраструктурі. Планом передбачалося застосування таких
взаємопов’язаних інструментів, як: 1) політичні заходи для перегляду і
прийняття законодавства на національному і європейському рівнях;
гарантування, що законодавство не перешкоджає новим послугам; посилення
конкуренції і сумісності мереж; поліпшення доступу до різного виду мереж;
демонстрації політичного лідерства; 2) полегшення обміну досвідом,
позитивними практиками і демонстраційними проектами; 3) проведення
моніторингу політичних заходів та їх краще фокусування завдяки
вимірюванню прогресу в досягненні завдань і політик у підтриманні завдань;
4) координація існуючих електронних політик для забезпечення синергізму
між запропонованими діями.
Стратегічна ініціатива, „i2010 – Європейське інформаційне суспільство
заради зростання і зайнятості”, зорієнтована на підтримку відкритої і
конкурентноздатної цифрової економіки. В ній IКT розглядаються як рушійна
сила для поліпшення соціальної включеності і якості життя європейців.
Стратегія поєднує в собі політику ЄС щодо інформаційного суспільства і
аудіовізуальних медіа. Виходячи з цього, запропонувано три основні
пріоритети для її розвитку: по-перше, це „формування єдиного європейського
інформаційного простору, який забезпечує вільний і конкурентноздатний
внутрішній ринок для інформаційного суспільства і медіа”; по-друге,
„посилення інновацій та інвестицій в IКT-дослідженнях для сприяння
 100

економічному зростанню і збільшенню та поліпшенню робочих місць”; по-

третє, „досягнення інклюзивного європейського інформаційного суспільства,
яке сприяє економічному зростанню і зайнятості в спосіб, узгоджений зі
стійким розвитком, і в якому краще визначаються пріоритети суспільних
послуг і якості життя”.
Таким чином, політична стратегія ЄС щодо розвитку інформаційного
суспільства формувалась поступово у декілька етапів. Визначальною
детермінантою її розвитку став зростаючий рівень міжнародної конкуренції в
інформаційному секторі світової економіки. Основи її концепції були
закладені у Доповіді Мартіна Бангеманна Європейській Комісії від 1994 року,
коли процес конвергенції телекомунікацій, обчислювальної техніки та
електроніки у світі перебував на початковому етапі розвитку. Тому вони
відображали лише загальне бачення і вимоги до політики та очікуваних
результатів соціально-економічного розвитку європейського співтовариства
під впливом ІКТ. З цього часу ЄС розглядав завдання формування
інформаційного суспільства як один з пріоритетних напрямків політичних
зусиль Співтовариства (один з 31-го напрямку політики ЄС), а починаючи з
березня 2000 року, ця політика стала основним елементом у так званій
„Ліссабонській стратегії” модернізації європейської економіки, розрахованій
до 2010 року.
На сьогодні вже успішно здійснена лібералізація телекомунікаційного
сектора країн ЄС; реалізуються зусилля для забезпечення соціальної орієнтації
розвитку ІКТ та підтримки регіональних і міжнародних ініціатив; надається
підтримка європейській індустрії виробництва змісту інформації; успішно
реалізуються програми з наукових досліджень; Європейський Союз став
важливим актором на міжнародній арені з вироблення загальних принципів
формування глобального інформаційного суспільства. Загалом же суть
особливого політичного підходу щодо розвитку стійкого інформаційного
суспільства, який отримав назву „європейського шляху”, можна визначити
так: „Цей підхід побудований на вільних ринках, економічній дієвості,
 101

інноваціях в технологіях інформаційного суспільства (ТІС) і універсальному

інформаційному доступі для всіх громадян, але в межах потужної структури
екологічного, соціального і культурного глобального управління.
Європейський шлях – це політичний підхід, який оживляє концепцію
соціальної ринкової економіки в європейській традиції і відображає її
розширення до глобальної соціальної ринкової економіки. Підхід займає таку
позицію, що питання про те, чи зможемо ми досягти стійкого розвитку і
відповідної якості життя в 21-му столітті, буде безсумнівним доки
відбувається формування майбутнього інформаційного суспільства, беручи до
уваги ... ризики і можливості ТІС”.
З метою досягнення політичних цілей щодо інформаційного суспільства
ЄС, використовує наступні основні групи інструментів, які на практиці
застосовуються комплексно в межах конкретних політик, що взаємопов’язані
між собою: 1) стимулювання досліджень у розвитку нових ІКТ і
запровадження їх в дію – політика стимулювання; 2) встановлення і підтримка
регулюючих рамок і стандартів, розроблених для посилення конкуренції –
регуляторна політика; 3) розвиток застосувань ІКТ в різних сферах
суспільного життя та інформаційних ресурсів (змісту), а також політична і
фінансова підтримка реалізації ініціатив (субсидії та позички), що заохочують
і дають можливість всім європейським громадянам користуватися перевагами
нового типу суспільства та проявляти в ньому громадську активність –
політика використання переваг інформаційного суспільства. Переконливим
прикладом використання такого взаємопроникнення окремих типів політик,
які оперують специфічними інструментами, став План дій „eEurope 2005”. Він
концентрував увагу на таких політичних пріоритетах, як широкосмугова
мережа, електронний бізнес, електронний уряд, електронна охорона здоров’я,
електронне включення, електронне навчання та безпека. Основним
принципом, який спрямовував розвиток політики в межах ініціативи
„Електронна Європа”, було стимулювання вимог і паралельно зменшення
перешкод, які блокують розвиток нових продуктів і послуг. Кожен з
 102

пріоритетів ініціативи, таким чином, стимулював розгортання численних

специфічних політик.
Загалом політику інформаційного суспільства ЄС за сферами суспільного
впливу можна розподілити на такі пріоритетні напрямки: розвиток
європейської інформаційної індустрії; розвиток європейської економіки та
трудової діяльності; поліпшення якості життя європейців; розвиток
європейської освіти та навчання; розвиток європейської культури і
суспільства; розвиток наукових досліджень в галузі ІКТ; забезпечення безпеки
і конфіденційності інформації; вдосконалення суспільних взаємовідносин в
політичній сфері; сприяння регіональному розвиткові; сприяння
міжнародному розвиткові.
Проте, незважаючи на велику увагу, яка приділяється проблемам
переходу до інформаційного суспільства, в межах Європейського Союзу все
ще не здійснюється єдина політика в цій сфері. Причинами такого стану речей
є не тільки неоднаковий рівень розвитку інформаційної індустрії та
інфраструктури, науково-технологічного, фінансового потенціалу країн-
членів, а й різні державні пріоритети цих країн щодо розвитку тих чи інших
напрямків політики. Зважаючи на загальний принциповий підхід до розвитку
ІКТ у Співтоваристві, держави-члени по-різному намагаються гармонізувати
свій майбутній розвиток, наслідуючи різні політичні стратегії залежно від
наявних можливостей. Кожна з існуючих національних стратегій держав-
членів ЄС має свої специфічні аспекти, однак всі вони були зорієнтовані на
реалізацію стратегії ЄС, відображену в політичній ініціативі „еЕuropa”. Окрім
національних стратегій, уряди країн ЄС розвивають галузеві, регіональні та
місцеві стратегії і плани дій, ключовими аспектами яких, зазвичай, є
телекомунікації, освіта та навчання, електронна торгівля, охорона здоров’я,
електронне врядування. В державах-членах також на високих політичних
рівнях функціонують комплексні та скоординовані організаційні системи з
питань імплементації політики інформаційного суспільства.
 103

Європейського Союз співпрацює з багатьма країнами і міжнародними

організаціями, в яких представляє європейські інтереси і активно підтримує
ідею розвитку інформаційного суспільства у всьому світі. Міжнародний вимір
політики інформаційного суспільства має відношення майже до всіх стратегій
та дій ЄС у цій сфері і здійснюється як на дво-, так і багатосторонньому рівнях
співробітництва з усіма основними впливовими акторами міжнародних
відносин. Та все ж загалом міжнародну політику ЄС у даній сфері можна
умовно поділити на такі напрямки: міжнародний політичний діалог щодо
розвитку глобального інформаційного суспільства; міжнародне
співробітництво у секторі електронних комунікацій; міжнародна співпраця у
секторі розподілу спектру радіочастот; міжнародна взаємодія у наукових
дослідженнях щодо технологій інформаційного суспільства; міжнародний
політичний діалог та взаємодія з країнами-партнерами щодо розвитку
інформаційного суспільства за окремими регіональними програмами.
Європейський Союз зробив значний внесок в розвиток міжнародного
політичного діалогу щодо розвитку глобального інформаційного суспільства
завдяки активній участі в саммітах та конференціях міністрів країн „Великої
сімки”, засіданнях міжнародних міжурядових організацій, регіональних
форумах представників країн, які розвиваються, що були присвячені цій
тематиці. Переконливим прикладом активності ЄС в цьому напрямку стала і
його участь у процесі підготовки до першого етапу Всесвітнього самміту з
інформаційного суспільства. Підхід ЄС до даної події відображений у його
Посланні „До глобального партнерства в інформаційному суспільстві:
перспектива ЄС в контексті Світового самміту ООН з інформаційного
суспільства”, а також у Посланні „До глобального партнерства в
інформаційному суспільстві: виконання Женевського Світового самміту з
інформаційного суспільства”.
Для ЄС реалізація рішень Світового самміту має два основні виміри: по-
перше, це підготовка комплексної проміжної доповіді для різних цільових
сфер політики інформаційного суспільства на основі доповідей про
 104

імплементацію регулярних рамок ЄС для комунікаційних послуг, доповідей

щодо реалізації ініціативи „eEurope”, доповіді щодо науково-дослідної
діяльності ЄС та інших відповідних доповідей; по-друге, викладення
пропозицій для зовнішньої політики ЄС, яка базується на політичному діалозі
та співпраці з третіми країнами у сфері інформаційного суспільства, і яка
повинна концентрувати увагу на передбачуваному правовому середовищі, що
заохочує інновації, і на конкретних проектах, якими займається приватний
сектор, а також на підтриманні прав людини в третіх країнах і боротьбі проти
образливого використання ІКТ. Щодо розвитку інформаційного суспільства у
світі, ЄС обстоює підхід, яким передбачається обмеження кількості
пріоритетів з метою досягнення реальних результатів. Євросоюз запропонував
організувати виконання Плану дій на різних рівнях у трьох основних
напрямках: створення сприятливого середовища; розвиток IКT-застосувань;
проведення науково-дослідних робіт.
В електронних комунікаціях міжнародна співпраця здійснюється в
основному щодо розробки загальних міжнародних правил функціонування
мережі Інтернет та електронної торгівлі. „В контексті електронної торгівлі
пріоритет віддається глобальному співробітництву між урядами і приватним
сектором, особливо щодо розвитку їх спільного регулювання”. В межах
розвитку регуляторної політики ЄС Європейська Комісія активно співпрацює
з індустріально розвинутими країнами, особливо Сполученими Штатами
Америки та Японією, а також міжнародними організаціями в питаннях
вирівнювання зв’язків між їх регуляторними системами та ЄС; країнами-
кандидатами при підготовці їх до вступу в Організацію щодо розвитку
регуляторної політики; країнами, які розвиваються, та країнами з перехідною
економікою щодо можливостей і викликів інформаційного суспільства.
Основними міжнародними організаціями, з якими співпрацює Євросоюз у
цьому напрямкові, є Світова Організація Торгівлі (СOT), Світова Організація
Інтелектуальної Власності, Організація Економічного Співробітництва і
Розвитку, Міжнародний Телекомунікаційний Союз та інші. Одним з головних
 105

досягнень у співпраці в електронних комунікаціях є ухвалення в межах СOT

„Загальної Угоди про торгівлю та послуги” у телекомунікаціях, яка відкриває
для конкуренції істотну частину глобального ринку телекомунікаційних
послуг. Комісія також підтримує „Глобальний діловий діалог з електронної
торгівлі”, який поєднує представників глобального ділового світу з метою
розробки глобальних саморегулюючих рішень і допомоги урядам у
встановленні глобальних правил для електронної торгівлі.
Політика розподілу спектру радіочастот Співтовариства на міжнародному
рівні реалізується з метою досягнення гармонізації та координації
використання радіоспектру і підтримки передового досвіду в управлінні ним.
Європейська Комісія має міцні зв’язки з такими міжнародними організаціями,
як Європейська Конференція Поштових і Телекомунікаційних Управлінь
(CEPT), Європейське Радіокомунікаційне Управління (ERO) і Міжнародний
Телекомунікаційний Союз, завдяки чому обстоює інтереси Співтовариства в
цій сфері.
Істотний вплив на орієнтацію стратегії з міжнародної співпраці ЄС у
наукових дослідженнях, яка міститься у Програмі „Технології інформаційного
суспільства”, мали два основні чинники: по-перше, це недостатній рівень
вмінь щодо користування ІКТ в Європі; по-друге, цифровий розрив між
багатими і бідними країнами (Програма забезпечує можливість збільшення
ролі наукових досліджень у підтримці європейської зовнішньої політики та
політики розвитку з метою створення Європейського дослідницького
простору). Загалом же міжнародна співпраця в наукових дослідженнях ЄС
щодо технологій інформаційного суспільства зосереджена на зміцненні
конкурентноздатності інформаційної індустрії, що дає можливість досягти
глобальної згоди щодо сумісності мереж і стандартизації; доступності
найкращих технологічних ноу-хау і кваліфікованих дослідників по всьому
світу, а також сприяння обміну науковою інформацією; зміцнення ділової
кооперації між промисловістю третіх країн і країн-членів; зміцнення наукової і
технологічної кооперації з країнами-кандидатами з перспективою на
 106

полегшення їх інтеграції. Євросоюз також підтримує створення міжнародних

дослідницьких мереж та інфраструктур, зосереджених по всьому світу,
розвиваючи проект мультигігабітної пан’європейської мережі передачі даних
„GEANT”.
Європейський Союз включився у процес формування глобального
інформаційного суспільства, але його активність не обмежується лише цими
зусиллями. Розгорнувши політику інформаційного суспільства, ЄС також
розпочав перегляд та модернізацію його відносин з третіми країнами, з
урахуванням концепції інформаційного суспільства. З метою гарантування
послідовності даної політики, підтримки синергізму між різними видами
політик ЄС і координації з діями держав-членів та зацікавленими
міжнародними організаціями, для дій Співтовариства були встановлені певні
рекомендаційні рамки. Нові угоди про співробітництво, підписані з країнами,
які розвиваються, і країнами з перехідною економікою, включали формальні
положення з проблем інформаційного суспільства і пов’язаних з ним
технологіями. Як наслідок, економічне, фінансове і технічне співробітництво
обумовили значну активність в різних регіонах-партнерах Європейського
Союзу (Середземномор’я, Африка, Латинська Америка, Азія). Слід зазначити,
що країни-члени також активно реалізують свої програми двостороннього
співробітництва у розвитку новітніх технологій в цих регіонах. Все це
свідчить про те, що у Співтоваристві зростає усвідомлення стратегічного
характеру інтеграції до інформаційного суспільства третіх країн.
Європейський Союз декларує свій намір забезпечувати ці країни засобами для
їхньої участі у виробленні глобальних рамок для інформаційного суспільства і
розвитку внутрішніх моделей для їх застосування. Але, виходячи з аналізу
його цілей, політика ЄС має не тільки задекларовані меркантильні наміри, а й
містить наміри, які полягають у бажанні створити сприятливе технологічне та
інформаційне середовище для забезпечення своїх інтересів в цих країнах і,
перш за все, економічних.
 107

Отже, дослідження політики інформаційного суспільства на глобальному

і європейському рівнях, свідчать проте що, між глобальною і
загальноєвропейською стратегіями існує безпосередній зв’язок, оскільки
формування міжнародної політики відбувається за безпосередньої активної
участі Європейського Союзу в міжнародних форумах з цієї тематики, а
бачення та рекомендації щодо розвитку глобального інформаційного
суспільства відображені в документах Організації і реалізуються нею спільно з
іншими акторами міжнародних відносин в різних регіонах світу. Це свідчить
про існування між ними двох основних типів зв’язків: координаційного та
інформаційного зворотного. Політика Співтовариства стала, у свою чергу,
середовищем для розвитку національних політик інформаційного суспільства
його країн-членів. Але між їхніми стратегіями існують не тільки зазначені, а й
тісніші зв’язки: управління та зворотного зв’язку від процесу, що
управляється. Ймовірно, такі ж зв’язки можуть бути характерними й для
країн-кандидатів на вступ до ЄС.

Процес формування інформаційного суспільства

Глобальна
Глобальна
стратегія Ешелон 4
стратегія
Координація

Інформаційний
зворотний зв’язок Стратегія
СтратегіяЄвропейського
ЄвропейськогоСоюзу
Союзу Ешелон 3

Управління Національна
Національна Національна
Національна Національна
Національна Національна
Національна Ешелон 2
стратегія
стратегія стратегія
стратегія стратегія
стратегія стратегія
стратегія
Зворотний
зв’язок від
процесу
Галузеві,
Галузеві, Галузеві,
Галузеві, Галузеві,
Галузеві, Галузеві,
Галузеві,
регіональні,
регіональні, регіональні,
регіональні, регіональні,
регіональні, регіональні,
регіональні, Ешелон 1
місцеві
місцевістратегії
стратегіїта
та місцеві
місцевістратегії
стратегіїта
та місцеві
місцевістратегії
стратегіїта
та місцеві
місцевістратегії
стратегіїта
та
програми
програми програми
програми програми
програми програми
програми

Процес
Процес формування
формування інформаційного
інформаційного суспільства
суспільства
 108

Тема 8. Європейська інформаційна політика. Інформаційна політика

Ради Європи
План
Європейська інформаційна політика. Концепції, доктрини та практика
інформаційної політики європейських міжурядових організацій. Окінавська
Хартія Глобального Інформаційного суспільства – 2000. Інформаційна
політика Ради Європи. Міжурядові робочі програма РЄ у галузі інформації і
комунікації

Європейська інформаційна політика ХХІ ст. спрямована на політичну,

економічну і культурну інтеграцію європейських спільнот на основі
використання нових перспективних технологій, створення ефективної системи
забезпечення прав людини і соціальних інститутів на вільний доступ та обмін
інформацією як умову демократичного розвитку. Стратегія Європи – побудова
розвиненого суспільства як нового етапу існування інтелектуальної
цивілізації. Необхідність переходу до інформаційного суспільства,
зазначається в останніх документах європейських міжурядових організацій,
обумовлюється становленням і домінуванням у нових технологічних укладів,
переходом інформаційних ресурсів у реальні ресурси соціально-економічного
 109

прогресу, задоволенням потреб суспільства в інформаційних продуктах і

послугах, зростанням ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури у
системі суспільного виробництва, вдосконаленням освітньої, науково-
технічної і культурної сфер та рівноправного використання “глобального
інформаційного блага”.
В системі сучасних продуктивних сил Європи інформаційні та інші
новітні технології набули відносно самостійного значення як один з найбільш
динамічних чинників розвитку суспільства. Інформаційні ресурси як
стратегічна категорія прогресу визначають роль і місце кожної держави у
міжнародній конкуренції та геополітичних відносинах, тому проблема
інформаційного розвитку Європи постійно привертає увагу міжурядових,
корпоративних та громадських організацій європейського континенту та
мультикультурної європейської спільноти.
Інформаційне суспільство бачиться як принципово новий рівень розвитку
матеріально-технічної та соціально-культурної бази народів Європи,
виокремлюючи такі чинники, як концентрація комунікації в регіоні,
вдосконалення інформаційної інфраструктури, вільна конкуренція в
інформаційному секторі європейської економіки, широке забезпечення потреб
суспільства в інформаційних продуктах та послугах.
Інформаційна парадигма визначає всі процеси в сучасному
європейському суспільстві - накопичення знань, економічну продуктивність,
реалізацію політичної та військової влади, комунікацію мас-медіа. В умовах
розширення Європи на Схід склалася ситуація, коли, з одного боку,
посилюється конвергенція всіх параметрів регіонального співробітництва, а з
іншого (одночасно) – відбувається розмежування країн Європи за ознакою
інформаційно-технологічного розвитку, формування європейського
андеґраунду як прояву побічних наслідків інформаційної революції. Однак, як
свідчить динаміка європейських інтеграційних процесів, стратегія
інформаційного суспільства та її “локомотив” – високі технології об'єктивно
зумовлені прогресом цивілізації і потребують мобільності як політичних
 110

рішень, так і суспільно-економічного розвитку.

Програма побудови інформаційного суспільства Європи впливає на
з'ясування проблеми економічної асиметрії країн регіону, передбачає
трансформацію їх економічного розвитку за рахунок рівноправності у
політичному, економічному, правовому та культурному аспектах і водночас
зберігає національну самобутність та ідентичність європейських націй. Це
свідчить, що програма інформаційного суспільства Європи набула
безпрецедентного значення для конструктивного співробітництва держав
регіону і виходить з інтересів європейського співтовариства, що дає
можливість вирішувати інші проблеми регіону.
Стратегічною метою міжнародних організацій та країн Європи є
прискорений розвиток європейського інформаційного суспільства, інтеграція і
конкурентоспроможність на світових ринках за умови збереження
багатокультурності і національної самобутності, забезпечення вільного
вираження поглядів і свободи засобів масової комунікації, рівного доступу до
надбань цивілізації у цифровій формі. Зміни стосуються всіх сфер
життєдіяльності європейської спільноти і потребують радикальної
трансформації європейської політики та економіки. Новою стратегічною
метою Європейського Співтовариства до 2015 року визнано формування
європейського інтелектуального потенціалу, удосконалення інформаційної та
телекомунікаційної інфраструктур, стимулювання інноваційної діяльності й
структурної реформи економіки, модернізацію системи освіти, розробку
підходів до європейської соціальної моделі, криза якої супроводжується
прогресуючим демографічним дисбалансом населення. Перед організацією
також стоїть дилема: як досягти прискореного економічного зростання і
водночас зберегти європейські цінності соціальної солідарності.
Розв’язання завдань, які постали перед ЄС на початку ХХІ століття,
ускладнює майбутнє розширення Європейського Союзу на Схід, що
обумовлює радикальну конституційну реформу ЄС, новий етап еволюційного
розвитку європейського континенту і, зрештою, усього світу. "Розширення
 111

Союзу – це смілива, амбіційна програма, а також, мабуть, найбільш значне

перетворення Європейського Союзу у ХХІ столітті. Воно поєднує в собі не
тільки технологічні аспекти: ми вперше в історії об’єднуємо Європу. Ми
маємо різні історичні та культурні традиції, але очікуємо спільної ідентичності
– нової європейської душі. Ми повинні будувати союз сердець та свідомості,
спільне відчуття загальної долі – європейського громадянства".
Нові засоби комунікації відкривають нові перспективи і можливості
міжнародного співробітництва, але вони породжують і нові загрози для
дотримання принципів фундаментальних прав і свобод людини в
інформаційному суспільстві. Такі проблеми, як підвищення ролі інформації в
суспільному середовищі, охорона персональних даних, безпека інформації про
приватне життя, забезпечення конфіденційності міждержавних інформаційних
відносин набувають в європейському регіоні важливого значення.
Інформаційне і комунікаційне середовище впливає на структуру європейської
спільноти і систему цінностей, визначає політичні пріоритети європейських
країн, панєвропейську інформаційну політику, формує стратегію спільної
європейської інформаційної спадщини.
Панєвропейська інформаційна політика реалізується в рамках компетенції
міжнародних регіональних організацій, які вирішують весь комплекс
політичних, економічних і соціальних проблем європейських країн. В
політичній площині – це вдосконалення нового суспільного середовища,
поглиблення міждержавного співробітництва в умовах становлення
інформаційного суспільства, забезпечення вільного обігу інформації в
суспільстві для підвищення ступеня демократичної участі країн у політичних
процесах; в економічній площині – побудова економіки знань (інформаційної
економіки), використання інформаційних ресурсів та потенціалу Європи для
конкурентоспроможності в міжнародному економічному середовищі,
недопущення економічних злочинів у кіберпросторі; в соціальній площині –
це забезпечення соціальних і трудових прав населення Європи у зв’язку із
зміною технологічного укладу (працевлаштування в інформаційному
 112

суспільстві), вільний доступ до ресурсів мережі Internet, недопущення

розшарування суспільства за інформаційною ознакою на "інформаційно
багатих" та "інформаційно бідних"; в культурній площині – це усвідомлення,
що новий електронний світ має відображати культурну багатоманітність і
національну ідентичність, поширення нового суспільного блага (ідей, знань,
інформації) на рівноправних підставах для всіх народів європейського регіону,
використання спільної європейської інформаційної спадщини на благо
цивілізації.
Для панєвропейської інформаційної стратегії важливим є осмислення і
розуміння понять: "інформаційна ера", "інформаційне суспільство", "спільне
інформаційне благо", "інформаційна політика і право". Спільним надбанням
вважаються міжнародні води, космічний простір, геном людини; до спільного
надбання відносять глобальне інформаційне середовище фізичного (діапазон
радіохвиль, геоінформаційні об’єкти) або культурного (інформаційні ресурси,
культурна спадщина) характеру. Європейська спільнота має усвідомити, що
вільний доступ народів до освітньої, наукової, культурної та суспільної
інформації є невід’ємним правом кожного індивідуума. До спільного "блага" в
інформаційному суспільстві відносять дані відкритого характеру (закони,
урядові рішення, інформацію засобів масової комунікації), культурну
спадщину (літературні твори, не обмежені авторським правом і віднесені до
національного надбання, наукові праці, безоплатне програмне забезпечення,
непатентовані стандарти), інформацію відкритого характеру в комп’ютерних
мережах і системах, що потребує осмислення відповідальності за здійснення
нової політики.
Європейський вимір глобального інформаційного суспільства, втілений в
Окінавській Хартії Глобального Інформаційного суспільства – 2000,
викладено у таких положеннях: використання можливостей нових
комунікаційних технологій; подолання технологічного розриву між країнами
Європи і ефективне співробітництво в галузі високих технологій і ринку;
сприяння участі у становленні інформаційного суспільства і нової економіки;
 113

прогресивний розвиток.
У Преамбулі підкреслюється революційний вплив нових технологій на
формування суспільства ХХІ століття, який стосується способу
життєдільності, взаємодії урядів і громадянського суспільства: "Все людство
повсюдно, без винятку, повинно мати можливість скористатися перевагами
глобального інформаційного суспільства". Сутність інформаційно-
технологічної, економічної і соціальної трансформації полягає у використанні
нових знань та ідей для забезпечення стабільного економічного зростання,
підвищення загального суспільного благополуччя, стимулювання соціального
примирення і реалізації потенціалу в транспарентному і відповідальному
управлінні міжнародним співтовариством. Досягнення зазначених цілей і
розв’язання проблем інформаційного суспільства потребує розробки
ефективних міжнародних і національних стратегій. Країни Європи мають
спрямувати свою зовнішню і внутрішню політику на прогресивні можливості
глобального інформаційного суспільства, на розвиток таких демократичних
цінностей, як вільний обмін інформацією і знаннями, толерантність, повага до
прав людини.
Окінавська Хартія є закликом до ефективного міжнародного
співробітництва – політичного, економічного, гуманітарного, культурного –
задля світового прогресу. В Документі виокремлені стратегічні напрямки
діяльності за відповідними положеннями Хартії. Першочергово це стосується
здійснення економічних і структурних реформ, використання новацій,
раціонального управління макроекономікою, ефективного планування,
використання переваг нових інформаційних технологій.
Стратегія становлення інформаційного суспільства супроводжується
розвитком людських ресурсів, можливості яких мають відповідати вимогам
інформаційної доби. Європейський Союз та національні уряди країн Європи
зобов’язалися надати населенню європейських країн допомогу в підготовці,
перекваліфікації та освіті протягом всього життя для діяльності і
працевлаштування в інформаційному суспільстві, набуття навичок роботи з
 114

мультимедійними технологіями.
Прогресивний розвиток у ХХІ столітті, як зазначається в Окінавській
Хартії глобального інформаційного суспільства, залежить від ефективного
співробітництва учасників міжнародного співтовариства. Головну роль
повинні відігравати двосторонні і багатосторонні відносини, співробітництво з
міжнародними організаціями та інститутами – міжнародними фінансовими
інституціями (Світовим банком, Європейським банком реконструкції і
розвитку, ЮНКТАД, ЮНІДО, ЮНДП або іншими міжнародними фондами).
Пріоритетною є співпраця з приватним сектором, з такими організаціями, як
Глобальна ініціатива щодо ліквідації технологічного розриву (СЕФ),
Глобальний Бізнес-діалог з питань електронної торгівлі (ГБД), Форум
інформаційного суспільства ЄС (ФІС) щодо поширення інформаційних
технологій в країнах з перехідною економікою і країнах, що розвиваються.
Підкреслюється також важливість співробітництва з неурядовими
організаціями, які мають унікальні можливості донести ідеї до громадськості,
сприяти розвиткові людських і суспільних ресурсів. Європейські уряди
домовились про спільну стратегію і партнерство з міжнародними
організаціями з метою створення умов для впровадження інформаційних
технологій.
Концепція на основі положення Окінавської Хартії глобального
інформаційного суспільства (2000 р.) втілена у стратегіях міжнародної
політики та безпеки Європи, якими передбачається систематичне
співробітництво між країнами-членами, прийняття спільних декларацій у
галузі комунікацій та інформаційного обміну, формування спільних позицій і
узгодження спільних дій.
Як показує аналіз інформаційної інтеграції, європейські країни умовно
перебувають на першій стадії становлення інформаційного суспільства, яка
супроводжуються непростими колізіями долання численних перешкод
об’єктивного та суб’єктивного характеру, однак визначальним є те, що
концепції європейської інтеграції на основі нового технологічного укладу
 115

стають пріоритетами регіонального співробітництва і національної політики.

Водночас, для втілення зазначених концепцій потрібно істотно
скоригувати їх за напрямом подолання нерівності між інформаційно багатими
та інформаційно бідними країнами, надати реальну допомогу у процесах
європейської інтеграції та побудови європейського інформаційного
суспільства.
Інформаційна політика Ради Європи та Європейського Союзу. Етапними
в історії європейської інформаційної політики можна вважати 80-ті роки ХХ
століття, коли європейські мережі засобів комунікації (Євронет,
телекомунікації, засоби масової інформації) зазнали глибоких структурних
змін, обумовлених як політичним розвитком, так і появою на європейському
ринку нових технологій, інформаційних продуктів і послуг.
В країнах Західної Європи були реалізовані програми лібералізації і
приватизації ЗМК; почалося формування регіональної інфоінфраструктури для
забезпечення транскордонного телерадіомовлення, кабельного телебачення і
супутникового обміну телеінформацією; були прийняті європейські
документи для правового регулювання інформаційної діяльності суспільних і
приватних засобів комунікації та зв’язку. З огляду на технологічні
можливості, обговорювалися перспективи створення європейського
інформаційного ринку, медіа-концентрації, створення європейських
інформаційних ТНК та їх участь у міжнародних проектах і глобальних
комунікаційних процесах, проникнення в інформаційний простір
центральноєвропейських і східноєвропейських країн.
Політичні зміни в країнах Центральної і Східної Європи обумовили
глибокі зміни в інформаційному середовищі, демократизацію засобів масової
комунікації, розвиток плюралізму вираження поглядів, відмову від
монопольного державного регулювання і контролю інформаційної діяльності.
Посилення політичної активності засобів комунікації вплинуло на регіональну
інформаційну політику європейських організацій.
Міжнародні інститути Західної Європи – Рада Європи, Європейський
 116

Союз, Організація з Безпеки і Співробітництва в Європі, Організація

Північноатлантичного Договору та Центральноєвропейська Ініціатива –
здійснюють активну міжнародну політику в галузі інформації та комунікації,
орієнтуючись на співробітництво з окремими державами, міжнародними
організаціями, альянсами та неурядовими інституціями. Пріоритетними
сферами інформаційного співробітництва країн і міжнародних організацій
Західної Європи є створення регіональних інформаційних мереж, конвергенція
засобів комунікації, формування науково-технічного потенціалу в галузі
комунікації та регіональних інформаційних ресурсів, інтенсифікація
досліджень та створення правової і регулятивної бази для інформаційної
діяльності в регіоні. Європейська стратегія інформаційного розвитку регіону
реалізована у глобальних проектах Ради Європи та ЄС протягом на
перспективу до 2025р.
Комунікація як пріоритетна програма діяльності входить до всіх проектів
міжурядових європейських організацій, концепцій зовнішньополітичної
діяльності європейських держав є складовою економічного розвитку регіону.
Рада Європи та Європейський Союз визначили основні положення і принципи
для побудови інформаційного суспільства в Європі: 1) створення об’єднаної
системи комп’ютерних мереж для вільного обігу інформації; 2) стимулювання
соціального та суспільного розвитку європейських країн; 3) впровадження
концепції інформаційної економіки, розвиток глобального ринку
інформаційних послуг та електронної торгівлі; 4) захист основних прав і
свобод людини та засобів масової комунікації; 5) дослідження проблем
негативного впливу нових інформаційних і комунікаційних технологій на
соціальний захист і трудові права населення Європи; 6) дотримання
культурної самобутності та ідентичності націй; 7) захист прав інформаційної
інтелектуальної власності в європейському інформаційному просторі.
Рада Європи (об’єднує 46 країни, серед яких 21 держава Центральної та
Східної Європи) – одна з найавторитетніших міжурядових політичних
організацій, основними напрямами діяльності якої є захист та зміцнення
 117

плюралістичної демократії і прав людини, пошук шляхів вирішення

соціальних проблем, підтримка європейської культурної самобутності,
розвиток політичного партнерства з новими демократіями в регіоні, надання
допомоги країнам континентальної Європи в їх політичних, законотворчих та
конституційних реформах. Організація РЄ була заснована у 1949 р. коаліцією
держав – Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Австрія, Італія, Греція, Туреччина, Кіпр,
Ірландія – з метою забезпечення міжнародного співробітництва для захисту і
реалізації національних інтересів, перетворення Європи на демократичний і
безпечний простір. Політичні повноваження РЄ базуються на принципах
верховенства права і демократії.
Організація здійснює свою діяльність через спеціалізовані установи та
структурні підрозділи політичної, правової та загальної компетенції. До
політичних відносять: Комітет Міністрів, який забезпечує виконавчі рішення
та керує діяльністю організації; урядові експертні комітети, що втілюють
рішення Комітету шляхом розробки рекомендацій, резолюцій, конвенцій та
інших правових і неправових документів; Парламентську Асамблею, яка є
дорадчим форумом РЄ та об’єднує представників парламентів країн-членів;
Конгрес європейських місцевих та регіональних органів влади, який сприяє
розвиткові демократії на місцевому та регіональному рівнях, судові та інші
структури, які здійснюють свої функції згідно з положеннями конвенцій чи
угод, укладених під егідою РЄ.
Комітет Міністрів РЄ безпосередньо представляє уряди країн-членів і як
виконавчо-розпорядчий орган, до складу якого входять міністри закордонних
справ країн-членів або їх постійні представники, визначає основні напрямки
діяльності організації, розглядає та ухвалює рішення щодо прийнятих
Парламентською Асамблеєю рекомендацій, пропозицій міжурядових комітетів
та документів конференцій галузевих міністерств, затверджує програму
діяльності РЄ та її бюджет. Рішення Комітету Міністрів передаються урядам
країн-членів як проекти європейських конвенцій та угод щодо участі в них,
 118

декларацій та резолюцій з політичних питань міжнародного співробітництва.

Свою діяльність Комітет Міністрів здійснює через підпорядковані йому
директорати, комітети та підкомітети.
Комітет Міністрів має повноваження на проведення політичного діалогу;
здійснення зв’язків з ПАРЄ; здійснення зв’язків з Конгресом європейських
місцевих і регіональних органів влади; підготовку та прийняття конвенцій,
угод та рекомендацій; прийняття бюджету; прийняття та контроль за
виконанням міжурядової програми діяльності; прийом нових членів; розробку
програм співробітництва і допомоги країнам Центральної і Східної Європи;
контроль за виконанням Європейської конвенції з прав людини; участь в
організації та проведенні спеціалізованих конференцій міністрів країн-членів
РЄ.
Міжурядова програма дій, яку щорічно приймає Комітет Міністрів, є
робочою програмою організації і має на меті поглиблення рівноправного
співробітництва між країнами-членами Ради Європи. Поточна програма
охоплює три політичні завдання: зміцнення єдності і стабільності в рамках
європейського демократичного простору; заохочення політики інтеграції до
РЄ країн Центральної і Східної Європи; надання Раді Європи більшої
відкритості щодо різноманітних форм поглибленого співробітництва з іншими
міжнародними організаціями, місцевими і регіональними органами влади,
європейською спільнотою. Для здійснення цих завдань у програмі закладено
понад 60 комплексних проектів, а також низку заходів і дій оперативного
характеру, пов’язаних з практичною реалізацією.
Міжурядова робоча програма реалізується в таких сферах діяльності, як
демократія і права людини; ЗМК, зв’язок, телекомунікації, мультимедіа;
транскордонне співробітництво; співробітництво в галузі прав людини; життя
і працевлаштування в інформаційному суспільстві; охорона здоров’я; охорона
довкілля; освіта, культура і національна спадщина; інформаційна молодь.
Міжурядова робоча програма фінансується з бюджету Ради Європи (понад
10% від бюджету), до якого додаються фінансові інвестиції (прямі і непрямі)
 119

спеціалізованих міністерств, адміністративно-територіальних інститутів, у разі

потреби – приватного сектору. Кошти, що надходять на реалізацію програми,
становлять єдиним пакетом понад 1 млрд. 300 млн. французьких франків.
Прагнення країн-членів РЄ спільно діяти в рамках міжурядової програми
реалізуються через Комітет Міністрів РЄ, який забезпечує політичне
керівництво міжурядовим співробітництвом.
Перша міжурядова робоча програма РЄ у галузі інформації і комунікації
була прийнята в 1976 році і стосувалася розвитку співробітництва між
країнами-членами РЄ у сфері зміцнення свободи вираження поглядів та ЗМК,
а також вільного обміну інформацією та ідеями. Програма передбачала
сприяння політиці свободи інформації на міжнародному і національному
рівнях, розробку узгодженої європейської інформаційної політики та
визначення пріоритетів співробітництва в медіасфері. В подальших
міжурядових робочих програмах розглядалися такі політичні проблеми, як
"ЗМК і конфлікти", "Плюралістична демократія", "ЗМК у пан’європейській
перспективі", "ЗМК і толерантність", "Аудіовізуальне піратство",
"Комп’ютерна злочинність", "Культурна політика телерадіомовлення",
"Принципи свободи вираження поглядів і захист репутації",
"Саморегулювання ЗМК у Європі", "Вплив інформаційних технологій на
права людини", „Шлях Європи до електронної демократії”, „Рада Європи і
WSIS”, „Інтеграція і різноманітність”, „Свобода слова, кризи і тероризм”,
„Глобалізація і трансформація соціальних систем в Європі” та інші.
Реалізація програм РЄ втілюється у директивах Комітету Міністрів до
країн-членів організації, конвенціях, рекомендаціях, резолюціях, деклараціях з
проблем інформації і комунікації. Конвенції є зобов’язальними для країн, які
їх ратифікували; рекомендації мають факультативний характер та виражають
формальні наміри, вони не є зобов’язальними для країн-членів, за винятком
вказівки на їх зобов’язальність. Важливість цих документів полягає в тому, що
вони визначають певні проблеми та необхідність їх вирішення на
міжнародному рівні. В рекомендаціях фіксуються критерії для можливого
 120

встановлення на їх основі зобов’язальних норм і правил на вищому (у

конвенціях) правовому рівні. Резолюції та декларації мають характер
морального впливу через сформульовані в них принципи міжнародних
інформаційних відносин.
Рада Європи активно займається проблемами правового регулювання
європейського інформаційного поля, про що свідчать міжнародні угоди з
питань телерадіомовлення, які мають на меті сприяти розширенню
європейського аудіовізуального простору, охороняти права інтелектуальної
власності, забезпечити доступ до універсальних інформаційних послуг.
Парламентська Асамблея Ради Європи як статутний орган РЄ є дорадчим
інститутом. Вона складається з представників кожної з країн-членів, які
обираються або призначаються національними парламентами (до ПАРЄ
входять 315 представників та 315 заступників від парламентів кожної із країн-
членів) і представляють у ПАРЄ національні інтереси в європейському
співробітництві. Асамблея проводить чотири пленарні сесії на рік. Для інших
країн з Центральної та Східної Європи встановлено спеціальний статус
запрошеного для заохочення їх до вступу в організацію. Незважаючи на
дорадчий характер діяльності, ПАРЄ відіграє важливу роль в організації
загалом та у визначенні основних напрямів функціонування Комітету
Міністрів РЄ, у процесі вступу нових членів до РЄ та в моніторингу виконання
взятих ними зобов’язань, виступаючи унікальною формою співробітництва
парламентарів європейських країн.
Конгрес європейських місцевих та регіональних органів влади
складається з двох палат, одна з яких представляє органи місцевої влади, а
друга – регіони. Його функції полягають у підтримці та сприянні політичній та
фінансовій автономії європейських місцевих та регіональних властей,
зміцненні демократичних інститутів на місцевому рівні, особливо у країнах,
які стали на демократичний шлях розвитку.
Європейський суд з прав людини, створений згідно з протоколом № 11 до
Європейської Конвенції про права людини, функціонує на постійній основі,
 121

його юрисдикція поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення і

застосування Конвенції та протоколів до неї. Рішення Європейського суду за
статтею 10 Європейської Конвенції про права людини на вільне вираження
поглядів та обмін інформацією як традиційними засобами, так і за допомогою
нових технологій, стосуються:
свободи вираження поглядів у друкованих ЗМК (рішення у справі газет
"Обсервер" і "Гардіан" (The Observer and Guardian Newspapers Ltd) від 26
листопада 1991 р.;
свободи вираження поглядів у сфері телерадіомовлення (суд у березні
1990 року у справі "Гроппера Радіо АГ" та інших проти Швейцарії ухвалив
своє перше рішення стосовно електронних засобів масової інформації;
свободи вираження поглядів у мережі кабельного телебачення (справа
"Телесистем Тіроль Кабель-телевізьон" була вилучена з реєстру справ Суду в
результаті дружнього врегулювання між урядом і заявником;
свободи доступу до телетрансляцій (рішення у справі "Аутронік АГ"
(Autronic AG) від 22 травня 1990 р. про відмову держави-транслятора надати
дозвіл приймати незакодовані телевізійні програми;
доступу до електронних ЗМК;
доступу до урядової інформації (рішення у справі Леандера (Leander) від
26 березня 1987 р. (відмова заявникові в доступі до секретної інформації, що
мала відношення до заявника);
свободи вираження політичних поглядів (рішення у справі Лінгенса від
8 липня 1986 р., (на заявника, згідно зі статтею III Кримінального кодексу
Австрії, було накладено штраф за дифамацію у пресі австрійського
політичного діяча);
висловлювання комерційного змісту (у справі "Маркт Інтерн Ферлаг
ГмбХ" та Клауса Беєрмана" проти Федеративної Республіки Німеччини;
захисту суспільних інтересів (рішення у справі Хендісайда (Handyside) від 7
грудня 1976 р.;
 122

підтримання авторитету та безсторонності правосуддя (рішення у справі

Де Хаса та Гейсельса від 24 лютого 1997 р.);
захисту персональної інформації, а також поваги до приватного та
сімейного життя.
У більшості випадків судові рішення підтверджували порушення
Європейської Конвенції з прав людини і зобов’язували країни-члени РЄ вжити
заходів для врегулювання конфліктних ситуацій.
Діяльність РЄ у галузі прав людини, демократії та засобів масової
комунікації зосереджена в її директоратах, комітетах та робочих групах, які
виносять на обговорення актуальні проблеми міжнародних інформаційних
відносин, пропозиції щодо прийняття законодавчих актів про вплив нових
технологій на права людини, демократичні цінності і суспільну свідомість,
розробляють конкретні проекти міжурядового співробітництва щодо побудови
інформаційного суспільства. Діяльність керівного Директорату з мас-медіа та
нових комунікаційних послуг (CDMM, з 2005р. - CDMC), який складається з
експертів, призначених урядами країн-членів РЄ, спрямована на розвиток
співробітництва між країнами-членами РЄ у галузі ЗМК, на перспективи і
пріоритети взаємовідносин в умовах європейської інтеграції, концентрації
медіа та еволюції комунікаційних процесів з метою подальшого зміцнення
свободи поглядів і інформації у плюралістичному демократичному
суспільстві, вільного обміну інформацією, а також становлення європейського
інформаційного суспільства. CDMС готує та проводить міжнародні
європейські конференції на рівні міністрів з інформаційної політики країн-
членів, на яких обговорюються проблеми регіонального характеру,
розробляються директиви європейської інформаційної політики та критерії
європейського співробітництва у галузі ЗМК в рамках РЄ.
Результати політичного співробітництва країн-членів Ради Європи
відображені в документах спеціалізованих конференцій з інформації і
комунікації.
Нові тенденції європейської інформаційної політики зумовлюють
 123

практичні дії та програми держав-членів РЄ, спрямовані на формування

єдиного інформаційного середовища на континенті – своєрідної предтечі
європейського інформаційного суспільства, що передбачає впровадження
об’єднаного електронного врядування, інноваційного розвитку європейської
інфоінфраструктури та інформаційної індустрії, створення законодавчої бази
для нових комунікаційних послуг, забезпечення свободи вираження та
плюралізму і незалежності засобів масової інформації та комунікації,
розширення електронної комерції та безпеки Internet, збереження національної
самобутності та культурної ідентичності європейських націй.
Так, під керівництвом CDMС було створено Комітет експертів з питань
прав і свобод журналістів (MM-S-IF), до компетенції якого входить розгляд
таких питань, як необхідність гарантій необмеженого доступу до
журналістської професії; дійсної незалежності від політичної влади та
економічного тиску; доступ до урядової інформації; захист конфіденційності
інформаційних джерел, що використовуються журналістами, забезпечення
свободи слова під час криз та боротьби з міжнародним тероризмом.
Діяльність Комітету експертів з комп’ютерної злочинності (PC-CY)
полягає в ідентифікації та визначенні нових злочинів у кіберпросторі; розробці
принципів регулювання кіберпростору. До компетенції Комітету відноситься
також визначення юридичних прав та кримінальної відповідальності у зв’язку
з транскордонним потоком інформації через Internet. На нього покладено
завдання розробки Конвенції про злочини в кіберпросторі.
Робоча група № 15 у складі проектної групи з охорони персональних
даних (CJ-PD) досліджує наявність правового і технічного захисту
персональних даних; можливості встановлення відповідальності провайдерів
інформаційних послуг та Internet перед користувачами; забезпечення охорони
персональних даних через певний рівень анонімності та укладання угод про
охорону персональних даних; досягнення більшої конфіденційності шляхом
використання криптографічних засобів.
Група фахівців, які розглядають вплив нових комунікаційних технологій
 124

на права людини та демократичні процеси (MM-S-NT), займається аналізом

проблеми впливу Internet на права людини, зокрема, на поширення інформації
шкідливого чи агресивного змісту (наприклад, доступ до аморальної
інформації в Internet). Діяльність групи з регулювання небажаної комунікації
та гарантій недоторканності приватної інформації базується на застосуванні
статті 8 (право на приватне життя) і статті 10 (свобода вільного вираження
поглядів та інформації) Європейської конвенції з прав людини.
Директорат з інформації і документації РЄ підтримує міжнародне
співробітництво у регіоні через інформаційні місії, центри та бюро у країнах-
членах організації. Метою діяльності подібних установ є поширення
інформації про напрями та результати діяльності РЄ, допомога у зміцненні
демократичної системи через співробітництво з європейською організацією,
пропагування досліджень РЄ в галузі прав людини та інформації,
співробітництво з правозахисними організаціями і транскордонний обмін
інформацією між європейськими країнами, взаємодія між інформаційними
місіями та Радою Європи. Так, з 1995 року в Україні діє Бюро інформації Ради
Європи, основним завданням якого є поширення інформації про діяльність
Ради Європи та її структур, надання допомоги експертам Ради Європи під час
їхнього перебування в Україні, забезпечення співпраці Ради Європи з
неурядовими організаціями, підготовка документів на запити Генерального
Секретаріату Ради Європи, сприяння практичному встановленню контактів
між Радою Європи та національними установами. Бюро трансформує свої
завдання відповідно до змін та викликів, які відбуваються і в Раді Європи, і в
Україні, реалізуючи статутні принципи Ради Європи – забезпечення
верховенства права, плюралістичної демократії та захисту прав людини.
Діяльність Ради Європи спрямована на інтеграцію європейського
інформаційного простору, побудову інформаційного суспільства, створення
європейських правових норм у галузі комунікації, забезпечення принципів
свободи слова та обміну інформацією, розвиток засобів масової комунікації на
основі новітніх комунікаційних технологій. В умовах становлення
 125

глобального інформаційного суспільства Рада Європи утверджує свою роль у

міжнародному співробітництві як організація, що захищає стандарти
Європейської Конвенції з прав людини, соціальні пріоритети європейського
суспільства, плюралістичні принципи ЗМК, європейський зміст електронної
демократії.

Тема 9. Європейська інформаційна політика. Інформаційна політика

Європейського Союзу
План
Інформаційна політика Європейського Союзу. Структури Європейського
Союзу, що забезпечують реалізацію європейської інформаційної політики.
Діяльність Європейської Комісії в галузі інформації. Форум інформаційного
суспільства. Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства.
Програми наукових досліджень ЄС в галузі інформаційних технологій.
Рамкові програми Європейського Союзу

Європейський Союз визначив програму становлення інформаційного

суспільства в Європі як визначальну стратегію діяльності організації у ХХІ
столітті. Статті 3, 52, 59, 65, 88, 90, 129б, 129в, 129д та 130 Маастрихтського
договору створюють підґрунтя для розвитку інформаційної економіки,
конкурентоспроможності Європи на світових ринках, забезпечують підтримку
змін в економічній та соціальній структурі суспільства, обумовлюють
прогресивний розвиток технологічних досліджень, вдосконалення правової і
регулятивної бази для інформаційного суспільства та реалізацію проектів з
метою трансформації європейських інтеграційних процесів. Діяльність ЄС в
галузі інформації та комунікації реалізується через основні органи і
спеціалізовані структури організації – Європейську Раду, Європейську
Комісію, Генеральний Директорат з інформаційного суспільства, Форум
інформаційного суспільства ЄС, Генеральний Директорат з освіти і культури
та через інформаційні центри у країнах-членах організації та інших.
 126

Структури Європейського Союзу, що забезпечують реалізацію

європейської інформаційної політики

Європейська Європейська Генеральний Форум

комісія ЄС Рада ЄС директорат ЄС з інформаційного
інформаційного суспільства ЄС
суспільства

Розробка Розробка Реалізація Незалежна

стратегій та нормативних програм експертиза
програм документів програм та
рішень ЄС

Європейська Комісія (ЄК) є виконавчим органом ЄС, відповідальним

інститутом організації, до компeтенції якого входить: 1) розробка і реалізація
стратегій політики ЄС; 2) створення відповідної регулятивної і правової бази;
3) здійснення функцій контролю за дотриманням зобов’язань. Комісія є
першою європейською інституцією, що запровадила систему підтримки
інформаційної економіки як одного з найважливіших чинників своєї
промислової політики.
У 1993 році ЄК ухвалила революційний документ "Біла Книга. Зростання,
конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії ХХІ століття" про
зміну економічної політики ЄС, де визнається важливість ідеології
 127

інформаційної цивілізації, ефективність промислового розвитку на основі

нових комунікаційних технологій, підвищення якості життя населення
європейських країн. В рамках Єврокомісії були обговорені такі стратегічно
важливі доповіді, як "Європа і глобальне інформаційне суспільство:
рекомендації для Європейської Ради ЄС" (Доповідь М. Бангеманна, Брюссель,
1994 р.), "Підготовка Європи до інформаційного суспільства" (Люксембург,
1994 р.), "Включення інформаційного суспільства в політику Європейського
Союзу. План дій" (Брюссель, 1996 р.), "Доповіді ЄК Форуму інформаційного
суспільства" (Брюссель, 1996-2000 рр.), „Доповідь ЄК про Декларацію
принципів та План дій WSIS 2003-2005” та документ „Біла книга про
Європейську політику комунікацій” (2006 р.), в яких реалізація ідеї
інформаційного суспільства полягає: 1) в оптимальному використанні
інформаційних і комунікаційних технологій для європейської інтеграції та
задоволення суспільних потреб; 2) у розробці правової бази для вільної
конкуренції універсальних інформаційних продуктів і послуг; 3) у створенні
європейської інформаційної супермагістралі на основі об’єднання
національних мереж для електронної комерції; 4) у запровадженні
інформаційних технологій для вдосконалення освіти, кваліфікації та навичок
життя у новому середовищі; 5) у вдосконаленні можливостей європейської
індустрії та забезпеченні конкурентоспроможності на світових ринках.
Засади європейської інформаційної політики ЄС концептуально
сформульовані у доповіді комісії під головуванням М. Бангеманна. Основна
ідея документу – створення інформаційного суспільства на основі процесу
європейської інтеграції для забезпечення економічної стабільності країн
Європи, економічного зростання традиційних і нових (інформаційних)
виробництв, розв’язання соціальних проблем, створення нових робочих місць
і зайнятості населення, надання можливостей для вільного доступу до
глобальних мереж з метою освіти, охорони здоров’я та адміністративного
управління. При цьому наголошується на економічному зростанні саме
європейської промисловості за умови інтенсифікації розвитку високих
 128

технологій, на поширенні пропаганди ідей інформаційного суспільства та

послуг в національних спільнотах. Група М. Бангеманна запропонувала
відповідний план дій для становлення інформаційного суспільства в Європі.
Доктрина європейської комунікації у контексті глобального
міжнародного розвитку розглядається в концептуальній доповіді Європейської
Комісії з проблем інформаційного суспільства "Європа і глобальне
інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС". В них
зазначається, що глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення
нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку,
обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну
культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального
співробітництва і необхідність правил для інформаційного суспільства, які
стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного
життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання
інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. В документах
підкреслюється, якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових
умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних
ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах.
Зростання кількості та обігу інформації в комп’ютерних мережах, базах і
банках даних зумовлює необхідність захисту інформаційної інтелектуальної
власності та банківських послуг в умовах вільного доступу до інформації.
Через те нагальною проблемою становлення інформаційного суспільства в
Європі стали розробки законодавчої бази для європейського кіберпростору.
Європейські уряди об’єднують зусилля у розробці регіональної політики і
нормативної бази для електронної комерції і новаторства, оптимізації
глобальних мереж, боротьби з комп’ютерною злочинністю, забезпечення
глобального доступу і участі в процесі становлення інформаційного
суспільства.
Перехід до інформаційного суспільства обумовлює правове регулювання
ринкових відносин на всеєвропейському рівні. Стандартизація європейських
 129

програмних та телекомунікаційних технологій сприятиме їх

конкурентоспроможності на інформаційному ринку. Головним чинником
європейського ринку інформаційних послуг, зазначається у документах ЄС,
стане вільна конкуренція, обмеження монополій, європейський вихід на
світові ринки. Політика у сфері конкуренції – головний елемент європейської
комунікаційної стратегії, що має особливе значення для консолідації єдиного
ринку та залучення приватного капіталу, необхідного для розширення
інформаційної інфраструктури в Європі, створення всеєвропейської
інформаційної магістралі "EuroNet".
При цьому напрямками використання інформаційних технологій визнано:
індивідуальне використання; ділове використання; суспільне використання.
Так, суспільне використання інформаційних технологій включає дистанційну
освіту, працю, наукові дослідження, транспорт, торгівлю, адміністративне
управління, охорону здоров’я, інформаційний маркетинг, що надає
можливість об’єднати зусилля європейських держав для вирішення
глобальних і регіональних проблем, для досягнення спільної мети –
прогресивного розвитку європейського співтовариства.
Усвідомлюючи важливість нових тенденцій еволюційного розвитку, ЄК
ЄС прийняла програмний документ "Шлях Європи до інформаційного
суспільства" (1994 р.), в якому визначені принципи діяльності ЄС в галузі
інформації і комунікації. Вони полягають у необхідності формування
суспільної думки і підготовці європейської спільноти до усвідомлення реалій
інформаційного суспільства; у створенні концепції європейської
інформаційної політики та європейського інформаційного права; у
забезпеченні вільного доступу до інформаційних послуг з широким спектром
використання; впровадженні багатомовності в інформаційній і комунікаційній
діяльності, збереженні національно-культурної самобутності та ідентичності.
Форум інформаційного суспільства (ФІС) – незалежний консультативний
орган ЄС, головною метою діяльності якого є збалансований розгляд всіх
аспектів і викликів інформаційного суспільства. Як консультативний орган
 130

ФІС надає ЄК ЄС пропозиції і рекомендації щодо пріоритетних напрямків

діяльності та реалізації проектів організації. Процедура роботи та прийняття
рішень ФІС дає можливість вести відкриті політичні дискусії з метою
конструктивного обміну ідеями і для вільного вираження поглядів з проблем
міжнародної координації дій за програмою інфор-маційного суспільства,
формування єдиної системи правового регулювання інформаційної сфери,
конвергенції телекомунікацій, засобів масової комунікації.
Форум проводить конференції на рівні міністрів у галузі комунікації
країн-членів для розгляду актуальних проблем інформаційної політики,
економіки, права. На конференціях Форуму (1997-2006 рр.) і у прийнятих на
них документах (деклараціях) наголошується на поширенні ідеї
інформаційного суспільства в країнах ЄС, координації дій за такими
напрямками, як декларація споживача інформаційних послуг, проблеми
зайнятості і соціальний захист, міста в інформаційному суспільстві; модель
Європи в інформаційному суспільстві; інновації нової галузі (інформаційний
бізнес); електронні уряди (впровадження нових технологій в системи
управління місцевої та регіональної влади); європейська інтеграція і процес
розширення на Схід; трансформація освіти; демократичні цінності і ЗМК,
інфраструктура, нові технології і суспільний сектор. У комплексному вигляді
проблеми інформаційного суспільства викладені у щорічних доповідях
форуму „ІКТ технології для європейського співтовариства та європейської
спільноти”. Досвід Форуму в розробці стратегій суспільного розвитку в
умовах інформаційного суспільства та формуванні свідомості європейської
спільноти з цієї проблеми втілюється у директивних рішеннях ЄК ЄС та
реалізується національними урядами країн-членів.
Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства був створений
у 1999 році в результаті реорганізації ЄК на основі DG ХІІІ, до компетенції
якого входили напрямки: телекомунікації, інформаційний ринок, наукові
дослідження з інформаційних технологій.
Метою діяльності Директорату з проблем інформаційного суспільства є
 131

здійснення політики Європейської Комісії ЄС в галузі інформації і

комунікації. Основними завданнями Генерального Директорату є: 1)
формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС; 2) розробка
регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення
інформаційної політики в європейському регіоні; 3) створення програм
інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку
технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства; 4)
впровадження нових технологій в інші сфери життєдіяльності європейських
спільнот; 5) допомога у реалізації програм ЄС, пов’язаних з інформаційним
суспільством, зокрема, за напрямками зовнішньої політики, технологічних
досліджень, підприємницької ініціативи, конкуренції, єдиного ринку, освіти,
культури.
В рамках повноважень Директорату була прийнята програма заходів
щодо збільшення безпеки в Internet, в якій підкреслюється можливість
розробки загальної структури цифрового підпису та кодування для
підвищення рівня безпеки електронної торгівлі в Internet, а також важливість
стимулювання випуску та розвитку криптографічної продукції. Директорат
також ініціював розробку і підготовку документів про телекомунікації і
супутниковий зв’язок, конвергенцію медіаіндустрії, аудіовізуальну політику,
регулювання інформаційної діяльності, соціальні аспекти інформаційних
супермагістралей, проблеми соціальної політики в інформаційному
суспільстві, антимонопольні заходи в медіабізнесі. Генеральний Директорат з
інформаційного суспільства визначив стратегії на ХХІ століття – пріоритети
пан’європейської інформаційної політики і пан’європейського інформаційного
права, сприяння становленню інформаційного суспільства.
Генеральний Директорат з інформаційного суспільства ЄС відіграє
важливу роль у реалізації стратегії інформаційної економіки, а саме, до 2010
року планується утворити найбільш конкурентноспроможну та динамічну
європейську економіку. Для досягнення поставленої мети мають бути
впроваджені в усіх сферах життєдіяльності європейського співтовариства
 132

доступні прогресивні технології інформаційного суспільства. Роль

Генерального Директорату з інформаційного суспільства полягає в тому, щоб
стимулювати дослідницьку діяльність у галузі ІКТ; збільшити конкуренцію
щодо програмного забезпечення та нових комп’ютерних додатків і послуг;
підтримувати ініціативи щодо розвитку інформаційного суспільства в
європейських країнах.
Генеральний Директорат ЄС з освіти і культури розглядає проблеми
аудіовізуального сектору, аудіовізуального піратства, комп’ютерної
освіченості суспільства, дистанційної освіти, вільного доступу до глобальних
знань, збереження і переведення в цифрову форму досягнень культурного
розвитку народів Європи.
Інформаційні центри ЄК ЄС працюють за такими напрямками, як 1)
інформування Європейської Комісії про ситуацію в країнах-членах; 2)
поширення інформації про Європейський Союз, політику і законодавство ЄС у
політичних, ділових та суспільних колах країн, що співробітничають з
країнами ЄС або є країнами-кандидатами до ЄС. Організація створила мережу,
в яку об’єднано 210 європейських центрів документації та інформації, що
забезпечують інформаційні послуги для міжнародного співтовариства у
режимі реального часу [24].
В рамках ЄС реалізуються близько 500 програм і проектів, спрямованих
на всебічний розвиток інформаційного сектору, ефективність індустрії та
впровадження високих технологій в усі сфери життєдіяльності країн-членів
ЄС.
ЄС розвиває програми наукових досліджень в галузі інформаційних
технологій у різних контекстах за стратегічними напрямками європейського
розвитку на основі інтелектуального потенціалу і об’єднання інформаційних
ресурсів. Основними є Рамкові програми 1984-2003 років і на період до 2025
року, реалізація яких здійснюється через численні проекти ЄС.
Схема. Рамкові програми Європейського Союзу
(інформаційне суспільство)
 133

економіч технол наукові освітньо- лінгвіст

ні огічні культурологічні ичні
Імпакт ЕSPRI Аркада Леонардо Мульти
T лінгво
Кордіс ЕSPRI 6 рамкова Сократус
T (інтелектуальни
PROSOMA й потенціал
Європи)
ТЕCHN Інфо Evronet DC Коперніку
O-сервіс 2000 с
TEN’S ACTS Value Libraries
Programme programme

Перша Рамкова програма (1984-87 рр.) "Стратегія дослідницької

діяльності, розвиток технологій і їх вплив на процеси європейської інтеграції"
включає проект Euronet-Diane Community, який передбачає розвиток
інфраструктури для надання інформаційних послуг в режимі он-лайн;
створення джерел спеціалізованої електронної інформації, метою яких є
стимулювання конкурентоспроможності європейських компаній у сфері
інформаційних послуг; проект "ECHO Service", орієнтований на розвиток і
поширення телематичних інформаційних послуг та знань із спеціалізованих
баз даних ЄС. Перша Рамкова програма об’єднує три галузі промислового
розвитку – промислові технології, біотехнології та інформаційні і
комунікаційні технології, що стали стратегічними для інвестицій ЄС.
Друга Рамкова програма (1987-91 рр.) "Ринкова політика та інформаційні
технології" здійснювалася шляхом реалізації проектів "IMPACT I", "Value
Programme I", "CORDIS". Проект IMPACT I передбачає розвиток
європейського ринку електронних інформаційних служб, мета якого залучення
малого і середнього підприємництва до інформаційного сектору економіки та
сприяння поширенню інформаційних послуг у суспільних сферах, таких, як
туризм, транспорт, патентування, страхові ризики, медицина, освіта,
 134

муніципальне врядування. Цей проект включає чотири напрямки

співробітництва: 1) вдосконалення європейського ринку електронних
інформаційних продуктів та послуг, систематизацію, аналіз і стандартизацію
даних про інформаційні продукти та послуги в країнах ЄС; 2) створення
законодавчої бази в галузі охорони даних, авторського права та суміжних
прав, достовірності джерел; 3) створення системи документації і каталогів в
традиційній та електронній формах, уніфікація технічних стандартів доступу
до баз даних; 4) стимулювання ініціатив і співробітництва корпорацій у
європейському регіоні.
Третя Рамкова програма (1990-94 рр.) передбачала вдосконалення
стратегій наукових досліджень в галузі інформаційних технологій і
здійснювалася через проекти "IMPACT II", "Value Programme II", "Brite-
Euram", "Craft" і "ARCADE".
Четверта Рамкова програма (1994-98 рр.) – розвиток технологічних
досліджень, координація діяльності в інформаційній сфері, допомога та обмін
ноу-хау з країнами Центральної і Східної Європи, – включає стратегічні
проекти ЄС: "ESPRIT I, II, III, IV", "Telematics", "ACTS", "IMT", "IDA", "ISIS",
"IRISI", "INCO", "Copernicus I, II", "Soсratus", "Leonardo", "Info-2000", "ISPO",
"Libraries Programme" і спрямована на розвиток інфраструктури комунікацій,
нових комунікаційних технологій, застосування наукових досліджень у галузі
комунікації в економічній сфері для підвищення міжнародної
конкурентоспроможності ЄС. Серед спеціалізованих проектів найбільш
результативним є ESPRIT – Європейська стратегічна програма наукових
досліджень і розробок у сфері інформаційних технологій, яка діяла з 1994 по
2000 рр. Мета цієї програми – розвиток базових інформаційних технологій для
західноєвропейської промисловості, стимулювання науково-промислової
кооперації, розробка міжнародних правових норм у галузі інформації і
комунікації.
П’ята Рамкова програма (1998-2002 рр.) передбачає створення
пан’європейської мережі TENs, інформаційної супермагістралі та реалізується
 135

через проект TEN-Telecom, основними напрямками якого є впровадження і

розвиток діяльності суспільства на основі телекомунікаційних мереж; зв’язок
технологій з комерцією у глобальних мережах; створення комплексу
пан’європейських послуг; контроль за навколишнім середовищем та надання
допомоги в екстремальних ситуаціях; створення локальних, міських та
регіональних мереж на базі пан’європейської телекомунікаційної мережі;
розвиток дистанційної освіти та збереження культурної спадщини; управління
виробничими процесами і залучення європейських країн до глобального
комунікаційного співробітництва. Проект TEN-Telecom підтримує стратегію
європейської інтеграції та забезпечення лідерства Європи на світових ринках.
Шоста Рамкова програма (2003-2007 рр. і на перспективу до 2025 року)
відзначається революційним змістом і має за мету об’єднання європейських
інтелектуальних ресурсів і застосування наукового потенціалу Європи для
реалізації програми становлення інформаційного суспільства і забезпечення
лідерства у світовій конкуренції. Початок ралізації Шостої Рамкової програми
намічений на 2003 рік, основними напрямами наукових досліджень для країн-
членів, країн-кандидатів та країн-партнерів визначено створення єдиного
європейського наукового простору; розробку і планування інтегрованих
європейських програм; координацію національних та європейських
досліджень щодо еволюційних змін у суспільстві і впливу нових технологій на
цивілізаційний розвиток; розробку стратегій єдиної зовнішньої політики,
регіональної безпеки, загального інформаційного права, монетарної політики і
європейської інформаційної політики; подолання нерівності між інформаційно
багатими та інформаційно бідними країнами і забезпечення
конкурентоспроможності останніх в європейському регіоні; вирішення
проблеми зайнятості та соціальної єдності суспільства на основі економічних
реформ, еволюції інновацій і високих технологій.
Інноваційною за змістом є Сьома Рамкова програма ЄС (2007-2013 рр.)
«ІКТ – інформаційні та комунікаційні технології», якою передбачено
підвищення конкурентноздатності європейської інформаційної індустрії та
 136

інших промислових галузей високих технологій задля задоволення потреб

суспільства та економіки. Програма забезпечить європейську науково-
технологічну базу, трансформацію ІКТ для всіх сфер життєдіяльності
європейської спільноти та стимулює інноваційний розвиток європейського
інформаційного суспільства. Основні напрямки розвитку ІКТ, викладені у
Сьомій Рамковій програмі, стосуються технологічних основ ІКТ, прикладних
досліджень, трансдисциплінарного наукового співробітництва та міжнародної
співпраці. Технологічний напрямок передбачає стратегічні дослідження в
галузі технологічних платформ, які гарантують наскрізну інтеграцію
технологій, тобто поєднання ІКТ-технологій з нано-, фотоно- та інтегрованими
мікросистемами, що уможливлю використання новітніх технологій в бізнесі та
управлінні промисловими комплексами. Прикладні дослідження охоплюють
інтелектуальні інфраструктури, а також рішення для соціальних проблем,
охорони здоров’я, електронного врядування, вільного і безперешкодного
доступу до ресурсів мережі Інтернет, для охорони довкілля і сталого розвитку,
для підтримки бізнесу і промисловості, для інтелектуального розвитку
особистості тощо. Прикладні дослідження мають забезпечити інноваційний
прорив Європи у фундаментальних науках та біотехнологіях.
Трасндисциплінарне співробітництво спрямоване на поглиблення досліджень
щодо впливу ІКТ на суспільство та економіку і розуміння ІКТ як рушія
інновацій щодо суспільних послуг та бізнесу, використання ІКТ для захисту
конфіденційності інформації та інфраструктури, а також аналізу впливу ІКТ
на політику ЄС. Міжнародне співробітництво охоплю проблеми стратегічного
партнерства задля комплексних рішень по формуванню інформаційного
суспільства в країнах з перехідною економікою і країнах, що розвиваються. В
програмі також передбачена активізація співробітництва з країнами-сусідами
на кордонах ЄС.
Таким чином, інформаційні програми ЄС включають широкий спектр
співробітництва європейських країн для розвитку передових інформаційних та
комунікаційних технологій, стимулювання політики глобальних інновацій,
 137

адаптацію європейських ринків до нових соціально-економічних умов і

подальший розвиток наукових інтерактивних досліджень.
Загалом, ефективні механізми втілення програм забезпечують їх
практичну реалізацію та перспективи постійного вдосконалення відповідно до
швидкоплинних змін політичного та економічного розвитку світового
співтовариства, що свідчить про ступінь їхньої адаптивності та
прогнозованості до 2025 року.
Процеси трансформації політичних, економічних, соціальних та
культурних інститутів ЄС визначають рух європейського суспільства до
інформаційної ери і стратегічно включають ідеологію інформаційного
суспільства. Нові напрями політики ЄС щодо ІКТ та інформаційного
суспільства, викладено у „Білій книзі про європейську політику комунікацій”
(2006 р.), в якій визнається, що за останні два десятиліття Європейський Союз
зазнав перетворень і взяв на себе широкий спектр завдань, що стосуються
багатьох аспектів життєдіяльності європейського суспільства.
Головна мета „Білої книги” – об’єднання зусиль національних,
регіональних та локальних владних структур країн-членів; європейських
політичних партій; громадянського суспільства задля процвітання,
солідарності та безпеки в умовах глобалізації.
Комісія визначила 5 сфер для діяльності у співпраці з іншими
інституціями ЄС, країнами-членами та громадянським суспільством:
1. Визначення спільних принципів. Спільні принципи і норми, покликані
спрямовувати інформаційну та комунікативну діяльність з європейських
питань, можуть бути включені у рамковий документ, наприклад, Європейську
Хартію або Кодекс дій у сфері комунікації. Мета – зобов’язати усіх учасників
(інституції ЄС, національні, регіональні та місцеві уряди, неурядові
організації) поважати ці принципи та домогтися, щоб комунікативна політика
ЄС відповідала інтересам громадян. Це зобов’язання буде прийматися на
добровільній основі.
2. Надання повноважень громадянському суспільству. Комунікативна
 138

політика ЄС має забезпечити інструменти та сприятливі умови – форуми для

дебатів та канали публічної комунікації –що нададуть громадськості доступ до
інформації та можливість впливати на прийняття рішень. Діяльність в цій
сфері передбачає реалізацію трьох основних цілей: підвищення рівня освіти
громадян, встановлення зв’язку між громадянами, встановлення зв’язку між
громадянами та державними структурами.
Розроблені Комісією стандарти мають забезпечити більш збалансоване
представництво різних груп інтересів європейської спільноти на рівні владних
структур ЄС.
3. Робота з мас-медіа та ІКТ. ЗМІ та ІКТ визнаються ключовими акторами
в європейській комунікативній політиці, враховуючи, що у Брюсселі
акредитовано понад 1000 журналістів, які забезпечуються інформацією про
ключові рішення у режимі онлайн від імені трьох основних установ ЄС. Тому
діяльність ЄС буде спрямована на досягнення таких цілей як: поширення
ідеології європейської ідентичності; взаємозв’язок національних, регіональних
та місцевих проблем задля впровадження європейської політики в місцевий
контекст; використання потенціалу нових технологій для ліквідації розриву
між соціально різними верствами європейського інформаційного суспільства.
4. Розуміння європейської громадської думки. Європейській комісії
належить провідна роль у впровадженні/застосуванні сучасних методів
дослідження європейської громадської думки, таких як дослідження/ огляди
Eurobarometer. Eurobarometer перетворився на головну європейську базу
даних, що постійно поповнюється результатами моніторингу громадську
думку в усіх країна-членах ЄС, а також у країнах-претендентах на вступ до
ЄС. Незалежні соціальні дослідження щодо європейських питань, підтримані
дослідницькими фондами ЄС, набули значного розвитку; з 1994 року було
реалізовано понад 350 багатонаціональних проектів. Базуючись на
незалежному аналітичному інструментарії, ці дослідження викрили переваги
та недоліки у взаємодії між європейськими політиками і громадянами, щоб
відреагувати на нагальну потребу ширше і глибше розуміти тенденції в
 139

європейській громадській думці.

5. Спільна діяльність. Партнерський підхід передбачає участь усіх
ключових акторів: країн-членів, політичних партій, громадських організацій.
Співробітництво між національним і європейським рівнями може включати
нові ініціативи, запропоновані на національному рівні: публічні та
парламентські дискусії стосовно щорічних стратегічних пріоритетів Комісії;
обговорення на рівні міністрів та європейських уповноважених з трансляцією
у національних ЗМІ тощо. Політичні партії мають сприяти дискусіям через
транснаціональні європейські „мозкові центри”. Громадські організації мають
відігравати важливу роль в європейських дебатах за допомогою цільових
проектів зі співробітництва у сфері публічної комунікації.
„Біла книга” окреслює виклики євроінтеграції та визначає стратегію
європейських інституцій, країн-членів, місцевих і регіональних урядів,
неурядових організацій та європейської спільноти щодо нової комунікативної
політики ЄС.
Оскільки Європа опинилася в процесі трансформації політичних,
економічних, соціальних та культурних інститутів, що визначає рух
європейського суспільства до інформаційної ери, процеси європейської
інтеграції, обумовлені змінами технологічного і суспільного укладу,
стратегічно включають ідеологію інформаційного суспільства у напрямки
співробітництва європейських інститутів РЄ та ЄС з країнами-членами та
країнами-партнерами.
 140

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Башук А. І. Інформаційна політика: навч. посіб. / А. І. Башук. – К.:

Вид-во ІЖ КНУ ім. Т. Шевченка, 2007. – 90 с.
2. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное
лидерство /Пер. с англ. М.: Междунар. отношения, 2010 . – 264 с.
3. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства / Д. Белл // Сучасна
зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: навч. посіб. / Упоряд. В.
Лях. – К.: Либідь, 1996. – С. 194–251.
4. Бехманн Г. Современное общество: общество риска,
информационное общество, общество знаний / Готхард Бехманн. –
М.: Логос, 2010. – 248 с.
5. Боднар І. Р. Міжнародна інформація. Навчально-методичний
посібник для самостійного вивчення курсу / І. Р. Боднар. – Львів.:
Новий світ-2000. – 2012. – 216 с.
6. Гондюл В. П. Вступ до спеціальності «Міжнародна інформація» /
В. П. Гондюл, М. М. Рижков, О. М. Андрєєва. – К.: Київський
університет, 2009. – 383 с.
7. Гончаренко А. Н. Прогнозирование и политика: Прогнозирование в
системе национальной безопасности и внешнеполитическом
механизме США / А. Н. Гончаренко. – К.: Наукова думка, 2001. – 189
с.
8. Требін М. П. Міжнародна інформація.Навчально-методичний
посібник . Юридична Академія ім.Ярослава .Мудрого.- Харків 2013.-
163с.
9. 10.Кочубей Л.О. PR у політичній сфері: Підручник. – К.: ІПіЕНД ім..
І.Ф. Кураса НАН України, 2013. – 472 с.
11.Квіт С. Масові Комунікації.-К: «Києво-Могилянська академія. 2008.-
106c.
12.Мак-Квейл, Д. Теорія масової комунікації .Львів: Літопис,2010.168с.
13.Демидов В.В. Информационно-аналитическая работа в
международніх отношениях.-М.: ИНФРА-М, 2013.-199с.
14.Кормич Б.А. Інформаційне право. Підручник –Харків :; БУРУН іК,
2011,334с.
15.Зобнин А.В.Информационно-аналитическая работа в
государственном и муниципальном управлении: учебноепособие.—
М.: Вузовский учебник, ИНФРА-М, 2011. —120 с.
16.Зленко А. Зовнішньополітична стратегія і дипломатія України / А.
Зленко. – К.: ВПЦ КГУ, 2009. – 384 с.
17.Костиря І.О.Інформаційно-аналітична діяльність в міжнародних
відносинах.-К.:Букрек,2013.- 223с.
 141

18.Май Манфред. Медіаполітика в інформаційному суспільстві /Видано

за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» та Гете Інституту
в Україні, 2011.
19.Остроухов В.В. Інформаційна безпека - Підручник / . К. : КНТ, 2010.
776 с.
20.Манойло А. В. Государственная информационная политика в особых
условиях / А. В. Манойло. – М.: МИФИ, 2003. – 388 с.
21.Плетт В. Информационная работа стратегической разведки / В.
Плетт. – М.: МО, 2000. – 340 с.
22.Хилсмэн Р. Стратегическая разведка и политические решения / Р.
Хилсмэн. – М.: ИЛ, 1957. – 191 с.
23.Чичанівський А.А., Старін О.І. Інформаційні процеси в структурі
світових комунікаційних систем:Підручник. –К:Грамота,2010.-568 с.
24. Демидов В.В. Информационно-аналитическая работа в
международных отношениях. -М.: ИНФРА-М, 2013.-198с.
25.The Globalizaton of World Politics. An Introduction to International
Relations. Ed. by Baylis J., and Smith, S.- N-Y.;Oxford Univ. Press,
2002.-529с.
26. Information Warfare and Information Operations (IW/IO): A
BIBLIOGRAPHY.Compiled by,Greta E. Marlatt Dudle. Revised and
updated. Naval Postgraduate School .2012.-772р.

Допоміжна

27.Бжезинский З. Великая шахматная доска / З. Бжезинский. – М.: МО,

1999. – 256 с.
28.Білорус О. Г. Глобальні трансформації та стратегії розвитку / О. Г.
Білорус, Д. Г. Лук’яненко, О. М. Гончаренко. – К.: ІСЕМВ, 1998. –
415 с.
29.Богданов Р. Информация и внешняя политика / Р. Богданов, А.
Кокошин. – М.: Наука, 1979. – 195 с.
30.Гохберг Л.М., Городникова Н.В., Грачева Г.А. Наука. Инновации.
Информационное общество. – М.: Европа, 2010. - 80 с
31.Гончаренко О. М. Глобальні моделі і футурологічні утопії / – К.:
Наукова думка, 1983. – 157с.
32.Гриценко О.В. Державна політика розвитку інформаційного
суспільства як об‘єкт наукових досліджень /Стратегічна панорама,
№4(13), 2004.
33.Згуровський М. Шлях до інформаційного суспільства — від Женеви
до Тунису // Дзеркало тижня. — 2005. — N 34 (562) //
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/562/51078/
 142

34.Информационное общество:Антология /Составитель А.Лактионов. –

М.: Акт, Миргард, 2004.- 507 c.
35.Карпенко В.О. Інформаційна політика та безпека. – К.: Нора-Друк,
2006.- 320 с.
36.Кастельс М. Інформаційне суспільство та держава добробуту.
Фінська модель / Мануель Кастельс, Пекка Хіманен ; [пер. з англ.]. –
К.: Ваклер, 2006. – 230 с.
37.Кастельс М. Информационная епоха: Экономика, общество,
культура. М.: ГУ-ВШЭ, 2000.- 606 c.:
38.Карпенко В. О. Інформаційна політика та безпека / В. О. Карпенко. –
К.: Нора-Друк, 2006. – 320 с.
39.Інформаційна безпека: контрманіпулятивні стратегії. – К.: Наша
культура і наука, 2003. – 620 с.
40.Леонов Н. С. Информационно-аналитическая работа в
загранучреждениях / Н. С. Леонов. – М.: МО, 1998. – 245 с.
41.Мальский М. Теорія міжнародних відносин / М. Мальский, М.
Мацях. – К.: 2009. – 527 с.
42.Маклюэн М., Галактика Гутенберга: Становление человека
печатающего — М.: Фонд «Мир», Академический Проект, 2005.
43.Макаренко Є. А. Європейська інформаційна політика / Є. А.
Макаренко. – К.: Наша культура і наука, 2000. – 367 с.
44.Макаренко Є. А. Інформаційне суспільство, політика, право в
програмній діяльності ЮНЕСКО: Монографія / Є. А. Макаренко. –
К.: Наша культура і наука, 2000. – 384 с.
45.Макаренко Є. А,. Рижиков М. М, Ожеван М. А., Головченко В. І.,
Гондюл В. П. Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та
загрози : Моногр. - К. : Центр вільн. преси, 2006. - 915 c.
46.ІВАНОВ В.Основні теорії масової комунікації і журналістики
Навчальний посібник Центр Вільної Преси Київ:— 2010 260c,
47.Маруховський Олег Олександрович. Політичні аспекти зарубіжних
концепцій інформаційного суспільства. : Дис... канд. Наук, Інститут
політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН
України, Київ, 2008.
48.Марущак А.І. Інформаційне право: доступ до інформації: Навч.
посіб.- К.: КНТ, 2007. -532 с
49.Масс-медиа, сектор безопасности и власть. Роль новостных средств
массовой информации в контроле и подотчетности сектора
безопасности/ Научн. пособие, под ред. М.Капарини.- К., 2005.
50.Матвеев В. М. Британская дипломатическая служба / В. М. Матвеев.
– М.: ИПЛ, 1990. – 285 с.
51.Спеціалізовані установи системи ООН / За ред. В. С. Бруза. – К.:
Либідь, 1995. – 289 с.
52.Тетчер М. Искусство управления государством. Стратегия для
меняющегося мира – М: Альпина Паблишер, 2003. – 302 с.
 143

53.Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та стратегії розвитку /

Кер. авт. кол. О. М. Гончаренко. – К., НІСД, 2000. – 402 с.
54.Мороз О., Саєнко Ю. Інформаційне суспільство. - Львів : Вид. дім
"Панорама, 2002.
55.Паршин П. Глобальное информационное обцество и мировая
политика // Аналитическик доклады ИМИ. Вып.2(23), июль 2009. –
М.:МГИМО-Университет, 2009. – 410 с.
56.Почепцов Г.Г., Чукут С.А.. Інформаційна політика :Навч. посіб. – К.:
Знання, 2006.- 663 с.
57.Роговский Е.А. США: информационное общество: экономика и
политика. – М.: Международные отношения, 2008.- 409 с.
58.Роль інформації у формуванні ринкової економіки : Монографія
(Ю.Бажал, В.Вакуленко, І.Бондарчук та ін. За ред. І.Розпутенка). –
К.: К.І.С., 2004.
59.Скалацький В.М. Інформаційне суспільство: сучасні теорії та моделі
(соціально-філософський аналіз /Автореф.дис.канд.філ. наук., у-т ім.
Т.Г.Шевченка. - К., 2006.
60.Тоффлер Э. Шок будущего.- М.: ACT, 2002.
61.Тоффлер Е. Третя Хвиля – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2000. – 480 с.
62.Уэбстер Ф.Теории информационного общества /Пер. с англ.-
М.:Аспект Пресс, 2004. - 400 с.
63.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис, 1994, №1.
64. Цимбалюк В.С., Павловський В.Д., Гриценко В.В. та ін.. Основи
інформаційного права України:Навч.посіб. – К.:Знання, 2004.- 274 с.
65.Чичанівський А.А., Старін О.І. Інформаційні процеси в структурі
світових комунікаційних систем:Підручник. –К:Грамота,2010.-568 с.
66.Шевчук О. Б., Голобуцький О. П. E-Ukraine. Інформаційне
суспільство: бути чи не бути? – К.: ЗАТ „Атлант UMS”, 2001. – 102
с.:http://www.e-ukraine.biz/index.html
67.Штромайєр Герд. Політика і мас-медіа / Пер. з нім. А. Орган]. – К.:
Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 303 с.
68.Goncharenko A. Ukrainian-Russian Relations: An Unequal Partnership /
A. Goncharenko. – L.: Royal United Services Institute for Defense
Analyses., 1995. – 70 p.
69.Herman M. Intelligence Services in the Information Age / M. Herman. –
L.: Portland, 2002. – 298 p.
70.Nye J. Jr. Power in the Global Information Age / J. Jr. Nye. – L.–N/Y:
Routledge, 2005. –231 p.
71.Snyder C. Foreign Policy Decision Making / C. Snyder, H. Bruck, B.
Sapin. – N.Y., Palgrave,2003. – 186 p.
72.The Globalizaton of World Politics. An Introduction to International
Relations / Ed. by Baylis J., and Smith, S. – N/Y: Oxford Univ. Press,
2002. – 529 p.
 144

73.Castels Manuel. End of Millennium. V.3: The Information Age: Economy,

Society, and Culture (Information Age Series). – Publisher Wiley-
Blackwell, 2nd Ed., 2010. - 488 p.
74.Compaing Political Communication: Theories, cases, and challenges/ Ed.
By F. Esser, B.Pfetsch. – Cambridge University Press, 2004.
75.Deutch K. The Analysis of International Relations -N.Y., 1978.
76.European Security and International Institution After the Cold War / Ed.
by V. Carnovale.- N-Y., 1995.
77.Feater John. The information Society: a study of Continuity and Change. –
UK: Facet Publishing, 5 Rew.Ed.edition, 2008.- 240 p.
78.Hassen Robert. The information Society. Cyber Dreams and Digital
Nightmares (Digital Media and Society). – UK: Polity Press,2008 -348 p.
79.Kidd Paul T. European Vision for the Knowledge Age: A Quest for New
Horizons in the Information Society. – Cheshire, Henbury, 2007.- 258 p.
80.Mackay Hugh, Maples Wendy, Reynolds Paul. Investigating Information
Society. –Rutledge, 2002.-120 p.
81.Martin William J. The Global Information Society. – UK: Gower
Publishing Ltd, 2nd Revised edition, 1996. -233 p.
82.Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society. – W.,
1983.
83.МсСhesney R/ The Problem of the Media: U.S. communication politics in
the 21st century. - N.Y.: Monthly Review Press, 2004.
84.Sarhone Lambert M., Timpledon Miriam T., Marseken Susan F. World
Summit on the Information Society. – Petascript Publishing, 2010.-112 p.
85.Webster Frank. Theories of the Information Society (International Library
of sociology).-Rutledge, 2006. -312 p.
Інформаційні ресурси
86.Журнал информационного общества
http://www.infosoc.iis.ru/about/editor-in-chief.html
87.Институт информационного общества http://www.iis.ru/index.html
88.Інститут інформаційного суспільства: http://www.e-ukraine.org.ua
89.Общественный фонд «Информационное общество Украины»:
http://www.isu.org.ua
90.Окинавская Хартия Глобального Информационного Общества :
http://www.iis.ru/events/okinawa/charter.ru.html
91.Энциклопедия информационного общества http://wiki.iis.ru
92.Web-Site Європейського Союзу [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.europa.eu.int
93.Web-Site Кабінету Міністрів України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.kmu.gov.ua
94.Web-Site Міністерства закордонних справ України [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: www.mfa.gov.ua
95.Web-Site НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.nato.int
 145

96.Web-Site Президента України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: www.president.gov.ua
97.Web-Site Ради національної безпеки та оборони України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rainbow.gov.ua
98.Web-Site Центрального розвідувального управління США
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.cia.gov.ua
99.http://www.proanalyst.ru Информационный портал «Профессия –
Аналитик»
100. http://www.rscip.ru/ сайт Российского общества профессионалов
конкурентной разведки.
101. http://www.sec.ru Интернет-портал по безопасности
102. http://www.searchengines.ru/ Энциклопедия поисковых систем
103. http://www.amulet-group.ru/info.htm?id=2 журнал "Бизнес разведка"
104. http://www.fact.ru/ Информационно-аналитический журнал "Факт"
105. http://www.confident.ru/magazine/ Журнал «Защита информации.
Конфидент».
106. http://www.inside-zi.ru/ Журнал «Защита информации. Инсайд»
107. http://www.scip.org сайт Организации профессионалов
конкурентной разведки (Society of Competitive Intelligence
Professionals, SCIP)
108. http://www.academyci.com сайт академии бизнес-разведки Fuld
Gilad Hemng Academy of Competitive Intelligence (Кембридж, штат
Массачусетс, США)
109. http://cic.simmons.edu сайт центра подготовки специалистов по
конкурентной разведке в Бостоне (Competitive Intelligence Center at
Simmons College in Boston)
110. STRATFOR-Global Intelligence Update-,https://www.stratfor.com
111. UK Security Service MI 5 https://www.mi5.gov.uk/home.html