Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет гуманітарних наук
Кафедра культурології

Курсова робота
освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

на тему: «ВПЛИВ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НА СУСПІЛЬСТВО

ПОСТМОДЕРНУ»

Виконала:
студентка 2-го року навчання,
спеціальності 034 Культурологія
Рафальська Мілана Станіславівна

Керівник:
Демчук Руслана Вікторівна
доктор культурології, доцент

КИЇВ 2020

1
 Зміст

РОЗДІЛ I. БАЗА УТВОРЕННЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ

АСПЕКТ ..................................................................................................................... 6
1.1. Телебачення як різновид медіа .................................................................... 6
1.2. Інструменти та функції медіа..................................................................... 12
1.3. Телебачення як продукт постмодерну ...................................................... 19
РОЗДІЛ II. ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН ...... 25
2.1. Міфи та масова культура як основна база для проведення маніпуляцій .. 25
2.2. Телебачення – головний засіб комунікації «глобального села» ................ 28
2.3. Телебачення у повсякденності та утворення медіареальності .................. 34
2.4. Телебачення як форма соціального знання. Фрагментарне мислення та
«заппінг» ................................................................................................................ 37
2.5. Форма викладення інформації ...................................................................... 40
Висновки................................................................................................................... 43
Список використаної літератури......................................................................... 47

2
 ВСТУП

На початку доби постмодерну телебачення розглядали лише як спосіб

отримання інформації та розваг. Проте, з плином часу даний вид медіа-ресурсів
перестав бути простим ретранслятором реальності, а почав створювати власну з
особистими міфами та нормами. Більш того, телебачення перетворилось на
четверту владу, яка може маніпулювати не лише народом, але й представниками
законодавчої влади. Тобто, розвиток телебачення вплинув не лише на
комунікаційну сферу, але й на свідомість і спосіб життя людей. Під впливом
телебачення змінилися також способи здобуття влади, пропаганди та
маніпуляцій, які перейшли з свідомого у несвідоме.
Так, телебачення представляється доволі багатошаровим складним
феноменом, який потребує досконалого розгляду, з огляду на те, що його роль у
суспільстві і культурі значно збільшилася і видозмінилася.
Актуальність дослідження. Сучасний технологічний етап розвитку
людства обумовив його перехід до інформаційної ери. Іншими словами, на даний
момент майже кожна людина у світі використовує такі види масової інформації
як телебачення та Інтернет, що, у свою чергу, продукують зворотній вплив на
людину. Основними рисами телебачення у сучасній культурі можна назвати:
глобалізацію, маніпуляції, рекламу, пропаганду, універсальність, ескапізм,
гіпертекстуальність та мультимедійність. Свого роду це – новий ступінь
цивілізації людей, який породжує суспільство нового типу, де «блакитний
екран» займає більшу кількість дозвілля, а, отже, і життя. Наразі телебачення
знаходиться на новому етапі свого розвитку, тому виникає потреба дослідити
розвиток феномену телебачення та його вплив на свідомість і життя людей, що
робить обрану тему актуальною.
Джерельна база дослідження. На медійну тему написано досить багато
праць, кожна з яких зробила свій внесок у розвиток дослідження зазначеного

3
феномену. Зокрема Г. Почепцов, український дослідник, у своїй роботі «Теорія
комунікації» висловив свою думку з приводу парадоксальності медіа.
Н. Кириллова у роботі «Медиакультура: от модерна к постмодерну» детально
описує різні аспекти медіа та аналізує їх вплив на історичних прикладах.
Найвпливовішим дослідником цієї сфери вважають Маршалла Маклюена, який
обумовив значне розрізнення між гарячими і холодними медіа та створив
концепцію «глобального села». У результаті рефлексії цього дослідника
сформовано ідею, що медіа впливає на суспільство радше не змістом, а своїми
характеристиками та властивостями, такими як електричне світло або звук.
Тобто, медіа чинить вплив просто тому, що взагалі існує. Ця теорія надала інше
розуміння медіа як соціокультурного феномена. Для розкриття теми
постмодерну було розглянуто роботи Жана Франсуа Ліотара, Волкова В. Н.,
Ратнікова В. П., Сігнаєвської О. Р., Фролова І. Т. та Чернікової В. Е. Загально
феномен телебачення було розглянуто використовуючи статті та роботи Діани
Дзюби, А. Князева, Казючіца М. Ф., Лукова Вл. А, Лукова М. В., Лукова Ф. В.,
Мяснікової М. А., Набокової Г. В. та Цімоха Н. І. У розрізі зв’язку періоду
постмодерну, його явищ та телебачення було використано роботи
Хорошкевича Н. Г. та Азаряна С. Г. Тему медіареальності та телебачення у
повсякденність розкрили у своїх роботах Ковалев А. А. та Мяснікова М. А. Зміну
суспільної свідомості та появу нових типів мислення дослідили у своїх роботах
Діана Дзюба, Голубенко М. М., Квернадзе Ека, Мітягіна Е. В. Способи
маніпулювання, які використовує телебачення, та роль форм подачі інформації
були розкриті у роботах Адам’янц Т. З., Ковалева А. А. та О. Соколан.
Об’єкт: телебачення як соціокультурний феномен
Предмет: взаємодія телебачення та суспільства постмодерну.
Мета роботи полягає у характеристиці телебачення як соціокультурного
феномену та дослідження способів його впливу на суспільство у контексті
маніпулятивних практик.
Мету має бути реалізовано через наступні завдання:
- Розглянути феномен медіа

4
 - Охарактеризувати культуру постмодерну та прослідити
вплив її змін на розвиток телебачення
- Прослідкувати роль телебачення у повсякденності
- Дослідити феномен медіареальності та її вплив на
суспільство
- З’ясувати способи маніпуляцій, застосовані телебаченням
- Розглянути наслідки впливу телебачення на свідомість
людини постмодерну
Методологія дослідження. Дослідження побудовано на
міждисциплінарному інтегруванні методів культурології та мистецтвознавства.
Провідними методами є аналітичний, семіотичний та компаративний.
Метод теоретичного узагальнення застосовано для підбиття підсумків
дослідження.

5
 РОЗДІЛ I. БАЗА УТВОРЕННЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ:
ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1. Телебачення як різновид медіа

У XXI столітті люди все більше і більше починають заглиблюватись у світ

мас-медіа. Не так давно засобами масової інформації були лише книги, обмежена
кількість телеканалів та радіопередачі. Наразі щорічно з’являються нові блогери,
телепередачі, різні телевізійні шоу і соціальні мережі, які у свою чергу
перевершують ті, що були раніше. З того часу, статус і значення ЗМІ набули
інших масштабів, ставши важливою частиною життя кожної людини. Зрозуміло,
що на часі дослідження зазначеного феномену з точки зору сучасної культури,
як це зробили провідні науковці цієї сфери Г. Почепцов, Н. Кириллова та
М. Маклюен. Кожен з цих науковців має власний погляд на характер різних
аспектів медіа, що дозволяє розглянути даний феномен з багатьох сторін.
Досить широко і поглиблено дослідила медіа феномен Н. Кириллова у
своїй праці «Медиакультура: от модерна к постмодерну». У цій роботі авторка
розглядає медіа з точки зору культурної й соціальної складової. Щоб краще
зрозуміти роз’яснення медіа дослідницею, слід відмітити влучність її визначення
щодо поняття культура: «Культура (від латинського «cultura» – створений) – це
«створений світ» для існування особистостей, чиї потреби мотивуються вже не
стільки біологічними, скільки соціальними інтересами й потребами; це сфера для
здійснення саме інтелектуальних і соціальних потреб. В ряду таких потреб
виділяється, перш за все, прагнення до творення і спілкування» (Тут і далі
переклад з російської наш – М. Р.) [14, с. 16]. Можна побачити, що
найголовнішими аспектами культури, згідно з наведеною цитатою, є соціальний
і інтелектуальний аспекти, а також те, що у наслідок культурної діяльності її
важливі функції, тобто бажання створювати та спілкуватися, напряму пов’язано
з функціями медіа. Відштовхуючись від цього, можна зрозуміти, що культура і

6
медіа являє собою симбіоз, який має в основі спільні завдання та створення бази
для існування й еволюції один одного. Авторка також наполягає на тому, що
люди «окультурюються» за допомогою спілкування і зараз це відбувається
здебільшого з використанням медіа-ресурсів. Більш того, дослідниця вказує на
те, що передача і сприйняття інформації, використовуючи будь-які засоби медіа,
набули зараз вигляду культури. Мається на увазі те, як нині написаний автором
медіатекст зі свідомості людини, яка його написала, переходить у свідомість тієї
людини, яка його сприймає, тобто має місце фактор перекладу інформації з мови
авторського «я» у мову того, хто сприймає – «ти» [14, с. 18]. Також цим
висловлюванням дослідниця наголошує, що загальний розвиток людей змінився
і набув вищого рівня, у порівнянні з минулими десятиліттями, де феномен медіа
фігурував у культурі менше, ніж зараз. Це випливає з того, що люди все більше
стають поглиблено аналізувати, оцінювати прочитаний медіатекст, бачити у
написаному скритий підтекст, займатися вільно творчістю тощо.
У свою чергу, еволюція медіа, тобто поява нових або удосконалення
старих засобів масової інформації, Кириллова бачить у двох головних потребах
людини: свободі висловлювання і вільному спілкуванні з навколишнім світом.
Тобто головною ціллю стала вільна передача інформації у маси, саме тому
трансльовані продукти називають мас-медіа.
Назагал, з приводу підстав для появи медіа, авторка інтерпретує влучне
висловлювання Ю. Борева та А. Коваленко про те, що поява такого явища, як
ЗМІ має історичний процес наслідування, обумовлений суспільними потребами,
потребами культури й сприяє соціалізації особистостей. Також вказується на те,
що спілкування між людьми мало суттєве значення ще у період існування лише
їх первісних видів, тільки у сьогоденні сам спосіб змінився на простіший і
легший, а його значення не зменшилось ні у культурному, ні у соціальному
значеннях.
У підсумку Кирилова приходить до власної інтерпретації визначення мас-
медіа, яке варто навести: «Медіакультура — це сукупність інформаційно-
комунікативних засобів, вироблених людством у ході культурно-історичного

7
розвитку, що сприяє формуванню суспільної свідомості й соціалізації
особистості» [14, с. 31]. Можна побачити, що визначення базується на всіх її
позиціях з приводу феномену медіа, які детально були описані вище.
Погляди іншого дослідника сфери медіа, набагато відрізняються від
попередньо наведених. Зокрема Г. Почепцов у своїй монографії «Теорія
комунікації» показує медіа з точки зору притаманних йому парадоксів.
Зазначимо декілька з них.
Першим з описаних автором парадоксів, було згадано те, що наразі
детально відбирається матеріал, який буде транслюватись людям в усіх видах
медіа, особливо у теленовинах і газетах. Відомо, що медіапростір є досить
обмеженим, тому кожна хвилина або рядок розрахований на конкретну
інформацію. У свою чергу, ця обставина впливає на те, яка інформація буде
публічно цікавою настільки, щоб газета мала високий рейтинг і попит.
Використовується, зазвичай, непересічна інформація, зміст якої, повинен
здивувати глядача своєю незвичайністю, тобто відбувається розмежування світу
подій і інформації. Таким чином, величезна кількість інформації проходить повз
ЗМІ й втрачає свою цінність, а та, яка все ж потрапляє перетворюється з реальної
у знакову [28, с. 356].
Наступний парадокс полягає в тому, що раніше від подій, які відбувалися
у реальному світі залежало те, що буде знаходитись в інформаційному. Проте,
зараз це правило почало все більше порушуватись. Почепцов наводить приклад
того, що зараз у теледебатах вже не важливо, який курс має президент і що він з
себе представляє, а те, як він виглядає на екрані і як реагує на поставлені
запитання. Приміром, саме у такий спосіб Дж. Кеннеді переміг Р. Ніксона на
теледебатах у 1960 році. Нині людей приваблює більше не дія, яка відбувається
на екрані, а реакція людини на те, що відбувається навколо учасників події.
Таким чином, акторська складова і те, як людина себе проявить на телебаченні,
відіграє більш важливу роль ніж політичний курс [28, с. 356–357].
Третій парадокс, який зазначив Почепцов торкається міфологічної
складової, а саме того, що кожний інтерпретує у своїй свідомості отриману

8
інформацію по своєму, бо тільки таким чином людина здатна сприймати
інформацію. Міфічні схеми мають переваги, бо людині дуже важко жити без
створювання різних міфів посеред голої реальності. Міфологізовані образи
наповнюють, втішають людину і дають можливість легше сприймати
навколишній світ. Сконструйовані міфи потребують постійного оновлення, це
підштовхує людину до читання газет та перегляду телепередач, щоб упевнитися
у створеному міфі [28, с. 358].
Останній парадокс, полягає у дисгармонії кількості «тих, що кажуть» і
«тих, що слухають». Під час звичайної комунікації зазвичай одна людина щось
розповідає, а інша каже щось у відповідь, тобто відбувається зміна ролей. У
випадку з медіа, один завжди щось каже, а інші завжди слухають. За цією схемою
створюється ситуація мовчазливої більшості, хоча медіа вважається провідним
видом саме комунікації. До даного парадоксу можна додати висловлювання
Д. Агамбена, яке влучно доповнить протиріччя комунікації через медіа:
«Комунікації перешкоджає сама можливість спілкування; людей розділяє те, що
їх об'єднує» [1, с. 74].
Головним дослідником сфери медіа на світовому рівні вважається
М. Маклюен, який вивчав електричні засоби та їх вплив на людину, зокрема і
стосовно медіа-ресурсів. Особливість цього дослідника полягає у розроблених
концепціях і теоріях, серед них: холодні та гарячі медіа-ресурси, електрика як
витік повідомлення, засіб масової інформації як спосіб розширення людини.
Частково кожна з цих концепцій викладена в його книзі «Understanding media»,
що дає змогу навести їх у цій роботі.
Перша зі згаданих теорій стосується того, що електричне світло – це
найчистіша інформація, яка коли-небудь існувала. По суті, воно не є
повідомленням як таким, поки людина не наділить його конкретним змістом.
Саме з цієї причини люди часто забувають ставити електричне світло в ряди
засобів комунікації й звертають увагу тільки на його зміст. Відштовхуючись від
цієї теорії, дослідник прийшов до висновку, що таким чином працюють і всі інші
засоби комунікації, де вмістом одного засобу є інше (що також залишається

9
непоміченим). Приміром, мова є змістом радіо або телепередачі, а писане слово,
в свою чергу, є змістом для будь-якого друкованого видання.
Більш того, засіб комунікації – це своєрідне повідомлення, що може
контролювати масштаби і форму людських дій. Дану теорію можна з легкістю
довести на прикладі того ж електричного світла, від кількості якого буде
залежати чи буде освітлюватися поле більш великого розміру або меншого , від
чого далі будуть відштовхуватися подальші дії людей. Це доводить, що способом
впливу на людину є вже не сенс демонстрованого на екрані, а вміщенні
усередину засоби комунікації. Таким чином, можна стверджувати, що якраз таки
завдяки звуковим і зображувальним складовим телебачення є найбільш
впливовою системою, яка повністю поглинає людину у свій створений світ,
завдяки вміщенню більшої кількості інших ЗМІ та їх способів передачі
інформації, у порівнянні з іншими медіа-ресурсами.
Найвідомішою із сформульованих Маклюеном, є теорія про холодні й
гарячі медіа. Гарячими засобами комунікації є ті, які повністю заповнюють
людину інформацією, не даючи їй можливість зробити свій власний внесок.
Холодними ж засобами комунікації є ті, які мають обмежену кількість
інформації, завдяки чому людина має можливість зробити свій інформаційний
внесок, домислюючи щось своє, тим самим довершуючи картинку. Тобто, в
гарячих засобах комунікації рівень участі аудиторії є низьким, а у холодних –
навпаки підвищений. Деякі засоби комунікації можна розігрівати, так звичайну
холодну мову можна перетворити в більш гарячу радіопередачу. Завдяки такому
переходу з однієї сфери в іншу, у більшості випадків, відбувається деформація
суспільства в ту чи іншу сторону і форму.
Маклюен вказує також на нарцисизм людей, звідки з’являється їх
прихильність до ідеї розширення самих себе. Розширеннями можуть бути не
лише медіа-ресурси, але й речі, в які людина вкладає свою особистість, що по
суті транслюють їх унікальну індивідуальність у зовнішній світ. Такими речами
є, наприклад , дім або одежа. Маклюен вказує на те, що розширенням є винесення
нервової системи назовні, що породжує принцип самоампутації, який відіграє

10
роль контрподразника, завдяки якому люди переміщують стрес назовні, що
допомагає частково позбавитися від нього, зменшуючи напруження. Технології
перетворилися у щось схоже на комп’ютерний сервер, у якому зберігаються
копія особистості людини. Люди не тільки створюють свої розширення, але й
поглинають розширення інших осіб. За таких умов, «у електричну епоху ми
носимо на собі як свою шкіру все людство» [22, с. 28]. Така ситуація зменшує
рівень індивідуалізму у людей і створює суспільну свідомість.
Стрижнем концепцій Макуена є зіставлення у згаданій роботі порівняння
між механічною та електричною епохами. Так порівнюючи їх, дослідник
висловив думку про те, що з появою електрики, люди почали більше
зосереджувати увагу на суті речей, а не на механічному процесі, який слідує
перед цим. Таким чином, люди починають бачити в інших не тільки ті функції,
які вони можуть виконати, але і їх особистість. Розвиток електричних технологій
дало можливість людям зануриться в глибину своєї справи й встановити зв'язки,
втрачені у наслідок механізації.
Отже, порівнявши теорії трьох авторів, можна дійти висновку, що
визначення і складові сучасних медіа варіюються згідно з інтерпретаціями
різних дослідників. Так, Кириллова дала можливість поглянути на медіа як на
феномен соціальний і культурний, з усіма його позитивними складовими.
Натомість Г. Почепцов дає змогу подивитись на медіа під іншим кутом, з
властивими йому парадоксами. М. Маклюен, у свою чергу проаналізував
внутрішні складові медіа та більш прискіпливо їх розглянув, створивши
оригінальну концепцію. Кожен з дослідників наголошують на тому, що еволюція
медіа у вільний простір для комунікації, змінила свідомість людей. Стало легше
спілкуватися, з’явилась велика кількість необмеженої інформації, а також
простір для творчості, але у той самий час почалася ера міфологізування,
мовчазної більшості та надання переваги інформаційному світу замість
реального. З огляду на вище сказане, можна підсумувати, що медіа є досить
суперечливим феноменом, який по різному впливає на свідомість і життя людей.

11
 1.2. Інструменти та функції медіа

Для кращого розуміння світу медіа, необхідно зануритися у сферу

інструментів, які криються усередині. Це велика вибудована система, яка
використовується не тільки у сфері медіа, але й інших видах комунікацій. Серед
великої кількості аспектів та інструментів варто виділити: семіотику, міф,
медіатекст та код.
Семіотика (від грецької semeiotike – ознака, знак) – молода наука, яка
вивчає мову з усіма її знаками і комунікативними системами. По суті семіотикою
можна назвати все, що може слугувати функцією мови або комунікації, яка
містить в собі знаки для спілкування. До цього можна додати тезу провідного
радянського дослідника семіотики Ю. Лотмана: «Будь-яка система, яка служить
цілям комунікації між двома або багатьма індивідами, може бути визначена як
мова» [20, с. 19].
Тобто, у семіотиці роль знаків відіграє не лише мова або слова, знакова
система поширюється на заміщені предмети, явища та процеси. Вони
перетворюються в знаки, у результаті прив’язування до них конкретного
значення, яке повністю складає інформацію про реальний об’єкт. Найкраще
визначення знаку дав В. Агеев: «У семіотиці знак розуміється в широкому смислі
як матеріальний̆ об’єкт, котрому при певних умовах відповідає певне
«значення», яке може бути чим завгодно – реальною чи вигаданою річчю,
явищем, процесом, фантастичною або казковою істотою, абстрактним
поняттям» [2, с. 19]. Умовно кажучи, знак відіграє роль вакууму, який містить в
собі інформацію про певне реальне явище, яке легко можна зберігати або
передавати як повідомлення.
У більшості випадків, знак виконує роль мови, здійснюючи комунікаційну
функцію, такий тип називається мовним, але існує також позамовний тип знаків.
Позамовний тип знаків-символів, полягає у набуванні предметом умовного
позначення, яке відповідає загальним правилам і є зрозумілим усім. Це створює
ситуацію глобалізації, де за допомогою умовних знаків кожна людина зрозуміє

12
зміст висловленого, не дивлячись на те, якою мовою вона розмовляє. Прикладом
може стати реклама в усіх видах медіа, де застосовується певний набір знаків для
зображення ймовірного продукту, що у свою чергу без слів дає зрозуміти
глядачу, що це за об’єкт і його функції. Не можна заперечувати, що побачивши
рекламу в іншій країні, не знаючи національної мови, все одно зрозуміло, що там
зображено, завдяки знаковій системі. Звичайний знак відрізняється від знака-
символа, зображенням об’єкта, який не має ніякого іншого змісту, окрім
фактичного, а другий містить в собі певний зміст, який закодувала в собі інша
людина для передачі інформації [2, с. 21]. Виходячи з цього, можна сказати, що
знак – це абстрактний посередник між людиною і інформацією.
Семіотика є складовою медіа, з огляду на структуру знакового процесу,
який виконує специфіку медіакультури, де при комунікації предмет або явище
перетворюється в ідею, після чого кодується й передається адресанту, який її
розшифровує й отримує власну інтерпретацію інформації. Тобто, роль семіотики
у медіакультурі полягає у співвідношенні тексту та реальності, у полегшеній
знаковій системі, яка несе в собі велику кількість закодованої інформації.
У свою чергу медіатекст перетворює реальність у знаки і коди, відіграючи
роль посередника між людьми, створюючи соціальну пам’ять, де зберігається
інформація у кодовому вигляді про все, що відбувається у світі. Загалом,
медіатекст є інструментом, який уміщає в собі семіотичну систему знаків,
перетворюючи її у текст масового користування. Визначення даного явища
найкраще сформулював дослідник сфери медіа М. Казак: «Отже, медіатекст –
інтегративний багаторівневий знак, що поєднує в єдине комунікативне ціле різні
семіотичні коди (вербальні, невербальні, медійні) і демонструє принципову
відкритість тексту на змістовно-смисловому, композиційно-структурному і
знаковому рівнях. Провідними ознаками медіатекстів можна вважати медійність
(втілення тексту за допомогою тих чи інших медіазасобів, його детермінація
форматними і технічними можливостями каналу), масовість (як у сфері
створення, так і у сфері споживання медіапродуктів), інтегративність, або

13
полікодовість тексту (об'єднання в єдине комунікативне ціле різних семіотичних
кодів), відкритість тексту» [11, с. 323].
Так само як і у випадку зі знаками, медіатекст може бути не лише
написаним словами текстом, але й будь-яким видом інформації. «Слід зазначити,
що змістове наповнення терміну медіа (від лат. «media», «medium» –засіб, спосіб,
посередник) дозволяє називати медіатекстом будь-якого носія інформації,
починаючи від наскельних малюнків, традиційних книг, витворів мистецтва і
закінчуючи суперсучасними феноменами технічного прогресу. Однак, як
узагальнювальний термін медіатекст закріпився саме за текстами масової
комунікації.» [11, с. 320].
Постає питання різниці між звичайним текстом і медіа текстом. Коли текст
пишеться з ціллю масової публічності, автор змінює змістові відтінки тексту,
додаючи медійні додатки, що може підкреслити й виокремити стиль творця
серед інших. Усвідомлюючи свою задачу, автор використовує спеціальні засоби
для привертання уваги та спілкування з широкою аудиторією. Медіатекст може
бути більш офіційного або навпаки вільного роду, але не можна заперечувати,
що у порівнянні з класичним текстом відбулось спрощення правил. Іншими
словами, стало не так важливо дотримуватись певної форми та авторства. З
приводу пояснення цього явища А. Волков висловив думку, що «...володіючи
адресатом, тексти в ЗМІ не обов'язково мають завершеність, оскільки
повідомляють одні й ті ж змісти, хоча і в різних комбінаціях і модальностях» [6,
с. 118–132].
Медіатекст також має підтекст, який відіграє роль прихованої інформації,
яку адресант розшифровує завдяки сигналам, які подає автор роботи. Проте,
такий сигнал може бути побаченим і сприйнятий лише в тому разі, якщо обидві
особистості мають схожий фонд знань.
Велику роль у медіатекстах відіграє цільова аудиторія, яка поділяється на
«своїх» і «чужих». Цей розподіл відбувається згідно з темами, поглядами та
соціальним статусом, на який цілеспрямований і який розділяє сам автор. Таке
розмежування породжує різні типи і жанри медіатексту (наукові журнали,

14
розважальні телешоу, газети для садівників і т.д.). Стиль медіатексту також
залежить від зовнішніх факторів, таких як: вторинність тексту, медійність,
характер зворотного зв’язку та інші, які М. Казак детально описала у своїй статті
«Специфіка сучасного медіатексту» [11, с. 321–323].
Як можна було помітити, попередні два інструменти були тісно пов’язані
з кодом. Код — «позначення сукупності правил або обмежень, які забезпечують
діяльність. Код повинен бути зрозумілим для всіх учасників комунікативного
процесу і тому мати конвенційний характер» [Цит. за 14, с. 60–61]. Можна
сказати, що код є замкненою у собі інформацією, яка підлягає суспільним
правилам, тому є зрозумілою для кожного її учасника. Це загальноприйнятий
спосіб, у який закладається інформація задля майбутнього його сприйняття
іншою особою, таким чином саме цей феномен слугує поштовхом, з якого
починаються інші комунікаційні процеси. Саме код складає культурний
підтекст, який підсвідомо є зрозумілим іншим особам з таким же фондом знань.
Почувши слово міф, пересічні люди одразу уявляють собі щось ірреальне,
які-небудь билини, які існували раніше для пояснення світових процесів,
натомість зараз ніхто не зважає на таке архаїчне явище. Проте, насправді міфи
ніколи не зникали з повсякденного життя людей, а лише набули сучасної
модифікації, залишаючись на несвідомому рівні. У сьогоденні міф – семіотичний
феномен повсякденної культури [14, с. 129]. Міфом також можна назвати
універсальну конструкцію, яку завжди можна наповнити конкретним змістом
[14, с. 131].
Якщо заглибитися у проблему міфу, можна побачити, що існування
людини без міфу є неможливим. Річ у тому, що людина несвідомо створює міфи,
які можуть бути як суспільними так і індивідуальними: «…людина не може жити
у світі строгих фактів або згідно зі своїми безпосередніми бажаннями і
потребами. Вона живе скоріше серед уявних емоцій, в надіях і страхах, серед
ілюзій і їх втрат, серед власних фантазій і мрій» [Цит. за 14, с. 140]. Тобто
людина не може сприймати лише чисту реальність, їй потрібен посередник, який
допоможе сприймати справжній світ [14, с. 140]. Одним з таких посередників є

15
медіакультура, яка і створює міфи. Крім позитивного впливу, міфологізація
також містить в собі й негативний, що можна побачити в сучасному суспільстві,
де завдяки цьому феномену проявляється фрагментарність і однобічність
мислення, що в свою чергу дає розвиток такій парадигмі, як «кліпове мислення»
[22, с. 16]. Більш того, з огляду на те, що міфи мають величезний вплив на
свідомість суспільства, даний інструмент постійно застосовували й
застосовують як маніпуляцію у політичних цілях.
З огляду на те, що міф як і медіа відіграє основну роль у сфері комунікації
та є її головним провідником серед людей, можна стверджувати, що: «В
кінцевому підсумку міф за допомогою медіа створює особливу міфологічну
реальність, яка починає сприйматися людиною як істина, як об'єктивна
реальність» [14, с. 142]. Така міфологічна реальність створюється і
контролюється за допомогою будь-якого виду медіа. Усвідомлюючи те, що міф
це вже сформована конструкція, де кожна річ відіграє свою роль, а коли
відбувається щось нове і незвичне, людина не має ніякого вибору, крім
інтегрувати даний випадок в уже заздалегідь сформований, організований і
звичний світ. Тобто, міфічна конструкція світу, яку несвідомо використовує
кожна людина, полегшує життя і наповнює всі його складові змістом. Напевно,
саме тому завдяки міфам було створено кращі витвори й досягнення цивілізації.
Як зазначив з цього приводу Г. Лебон: «Головним фактором еволюції народів
ніколи не була істина, але завжди омана» [18, с. 132].
Слід зазначити функції медіа, які вони мають змогу відтворювати за
допомогою використання свого набору інструментів. Ураховуючи той факт, що
медіа є поліфункціональним феноменом, різні науковці зазначають власний
набір виконуваних функцій, саме тому вони можуть варіюватися. Задля
уникнення будь-яких неточностей, будемо керуватися лише основними
функціями, які виокремила Н. Кириллова у своїй роботі «Медиакультура: от
модерна к постмодерну».
Загальновідомим є той факт, що медіа є основним штучним інформаційним
процесом, в середині якого накопичується, передається і зберігається

16
інформація, саме тому першою і найголовнішою функцією є інформативна.
Медіа-ресурси створюють генетичну пам’ять суспільства, зберігаючи весь
досвід, який був накопичений раніше, що загалом і складає культур, де «…
сучасна медіакультура виступає гарантом інформаційного забезпечення
суспільства» [14, с. 70].
Медіа самі по собі є актом комунікації. Вони створювались навмисно задля
полегшення комунікативної функції між людьми. З їх появою стало можливим з
легкістю розповсюдити певну інформацію від однієї особи до широкої маси за
лічені години. Безумовно, з винаходом медіа збільшилася можливість
спілкування людей один з одним. Завдяки цій функції може створюватись
інформаційний міжкультурний обмін, що є по суті способом розвитку
цивілізацій. Приміром, нині глобальну проблему вирішує не країна, в якій вона
відбулась, а весь світ і розв’язання цієї проблеми від кожної країни будуть
різноманітними, враховуючи культурну і історичну базу кожної, таким чином
можна прийти до найкращого вирішення, розглянувши усі чинні варіанти.
Нормативна функція, має під собою відповідальність за самоствердження
особи в суспільстві та сприйняття нею усіх соціальних складових. По суті, в
даному випадку, медіа повинна створювати сприятливий клімат для розвитку й
утвердження людини в суспільстві, шляхом засвоєння соціальної інформації.
Дана зона відповідальності збільшується у переламні моменти (трансформації
суспільства), вона наче бере на себе роль наставника, який допомагає віднайти
шлях до правильної поведінки та рішень, що сприяє збереженню звичайних
форм суспільного життя.
Крім дидактичної функції, медіа також виконує розважальну і релаксуючу
функції. Широкий спектр видів релаксуючих медіа-ресурсів, дають можливість
людині відпочити згідно з її бажаннями, як фізично так і психічно, не
застосовуючи при цьому багато енергії, як наприклад при іграх або розмовах.
Розважальна функція виконується за допомогою ігрового моменту, який
присутній в більшості медіа-ресурсах. Така ситуація більшості зумовлена
бажанням в гонитві за глядачами бути найбільш затребуваним, а враховуючи те,

17
що більшість споживачів використовують медіа-ресурси під час дозвілля, акцент
робиться як раз на вказані функції, у результаті чого створюється ціла індустрія.
Виходячи з того, що люди звертаються до медіа, щоб розслабитись занурюючись
в утопічний світ і у такий спосіб забуваючи про свої проблеми, користувачі
стають більш уразливими до маніпуляцій та ідеологічного впливу.
Існування попередніх двох функцій повинно підтримуватися креативною,
завдяки якій, надається матеріал для глядачів. Враховуючи те, що медіа
модифікує все, що відбувається в реальності на свій лад, це надає великий
простір для творчих особистостей, їх нових ідей і витворів. Безумовно, завдяки
медіа відбувається поширення творчості митців, що допомагає їм вибратися з
місця локального генія. На даний момент існує неймовірна кількість творчих
людей, які виставляють свої роботи в інтернет, чим збагачують медіапростір
культурними примірниками різних країн, завдяки чому інші люди можуть
зануритися в будь-яку культуру, переглянувши здобутки її провідних творчих
представників. З появою медіа та технологічної революції, поняття мистецтва
значно розширилося, враховуючи те, що в класичному значенні це могла бути
лише картина або скульптура, зараз це може бути все що завгодно. Те, в чому
митець побачить істинний сенс або буде вважати гарним, те і буде вважатися
творчістю, його творчістю, і найімовірніше всього, що він знайде свою
аудиторію, яка буде розуміти і поважати його бачення навколишнього світу.
Тобто, можна споглядати панування свободи в мистецькому просторі, не без
допомоги медіа з їх розширенням глядацької аудиторії.
Інтеграційна функція, в свою чергу, допомагає зберегти культурні традиції
будь-якої країни в сучасній ситуації глобалізації: «Відмінності культур при
цьому зберігаються, але справа не в знищенні цих відмінностей (чого
побоюються противники глобалізації), а в об'єднанні різних традицій.» [14, с.
75]. Таким чином, країни не порушують культурні традиції одна одної і не
змішуються в одне ціле, але поліпшуються завдяки сумісному досвіду і
встановлюють або налагоджують зв’язки задля уникнення конфліктів у світі.

18
 Посередницька функція використовується для встановлення контакту між
соціальними групами. Здебільшого медіа виконує роль посередника між народом
і державними представниками. Медіа має контроль над почуттями і думками
народу, якими вона може керувати і направляти на підтримку або проти уряду,
виходячи з цього можна побачити, що медіа набуває влади на рівні тієї ж
держави або навіть більше. Засоби масової інформації висловлюють суспільну
думку і мають контроль над нею. ЗМІ є одним з найвпливовіших сил з огляду на
те, що вони тримають під контролем не тільки населення, але й мають
колосальний вплив і на державу. Звідси їх співіснування можливе лише, якщо
вони перебувають у гармонії одне з одним.
Тобто, медіа у класичному розумінні дає людині безпосередній зв’язок з
навколишнім світом, відіграючи роль медіатора в соціальній системі. Проте, цей
єдиний фактор, який головним чином має під собою передачу інформації від
адресата до адресанта містить в собі набагато більше, ніж проста ретрансляція
дійсності. Статус медіа є колосальним завдяки виконуваним функціям,
використанням різних інструментів та впливу на несвідоме. Така ситуація
підтверджується тим, що медіа являється творцем та транслятором
сконструйованих власноруч міфів та моделей поведінки, які стали базовими.

1.3. Телебачення як продукт постмодерну

Постмодернізм – це дискусійний напрям, який має поширення у вигляді

певної філософії й способу мислення від другої половини XX століття.
Постмодернізм замістив модернізм, оскільки сам по собі модернізм дійшов до
певної межі, після якої не виявилося можливості і надалі розвивати пропоновані
цінності. Долю відповідальності за такий переворот можна покласти на
представників некласичної філософії, які в період модернізму розвивали свої
провідні ідеї, позбавляючи людей опорних точок, на які покладалося все тодішнє
суспільство [30, с. 121]. Такими представниками були Карл Маркс, який першим
вказав на відносність істини та безвладність людини перед економічною силою;
19
Фрідріх Ніцше, який популяризував відмову від раціоналізму, відрікшись від
завершеності й визначеності; Зигмунд Фройд зі своєю теорію про те, що
несвідоме переважає над раціональним мисленням. Нищівного ж удару завдала
ситуація у світі, в якому були війни, експлуатація ядерної зброї, злидні,
протистояння між різними частинами світу [30, с. 124]. Під час модернізму
людина відкинула релігійний опір, звеличивши розум і науку, а постмодернізм,
своєю чергою, зневілював цю підтримку, показавши їх непостійність і
небездоганність. Таким чином, відбувся злам старих інститутів та відмова від
будь-яких точок опори, за чим слідувала побудова нових систем знань і вірувань,
які стали базовими для постмодернізму [7, с. 19].
Враховуючи те, що за теорією Жака Дерріди людина не існує за межами
тексту, [32, с. 13] повністю руйнується принцип абсолютизації та затверджується
ідея відносності істини, яка не може бути осягнутою через проблему
інтерпретацій, що включає в себе дилему попередніх інтерпретацій та
суб’єктивність сприймаючого. Дана ідея знайшла підкріплення в інших теоріях,
зосереджених у сфері аналізу текстів, такими дослідниками як: Людвіг
Вітгенштайн, Мартін Гайдеггер, Мішель Фуко і Жак Дерріда. Характерною
рисою постмодернізму стають відносність будь-яких знань, що і приводить до
проблеми тлумачення сутності самого цього періоду.
Постмодерн характеризують декілька основних процесів та феноменів, які
складають основу даного періоду.
У період постмодерну провідною стає ідея множинності або плюралізму,
смислами яких є «…відсутність будь-якого єдиного почату і універсальних
передумов.» [30, с. 129]. Культура різноманітності «…гарантує рівноправне
існування різноманітних світоглядних позицій.» [38, с. 202]. Плюралізм дав
можливість існуванню і розвитку різного роду думок, ідеологій, бажань, потягів
та їх інтерпретацій, що сприяло збільшенню кількості різноманітних меншин у
суспільстві. Саме тому період постмодерну, як історична епоха, відрізняється
всезагальною свободою на рівні колективного несвідомого [7, с. 24]. Плюралізм
також сприяв збільшенню кількості бажань і потреб, що автоматично призвело

20
до подальшого створення нових і розширенню старих індустрій (способів) для
задоволення людських потреб (зокрема, збільшення кількості телеканалів). Такі
обставини сприяли деформації суспільства, в якому стали переважати відносини
за типом «продавець–покупець», де люди переважно розцінюються не як особи,
а як ймовірні клієнти. Іншим зворотнім боком плюралізму виступає те, що будь-
який абсурд має право на існування, що призвело до мистецької та культурної
кризи, а також редукції складних систем до найзагальніших збірних понять.
Децентралізація ж в постмодерні виникає як раз завдяки плюралізму, який
зневілював цінність центру, впровадивши множинність в постійний ужиток.
Абсолютна єдність може існувати лише на базі репресивного характеру [30, с.
129].
Інформатизація, завдяки якій створилися та поширилися технології для
упорядковування, збереження та розповсюдження безкінечної кількості
інформації. Провідний дослідник, який поширив поняття постмодернізм як
філософської категорії, Жан-Франсуа Ліотар наголошує на тому, що саме
інформатизація дала поштовх до модифікацій старих цінностей і сприяло
створенню нової картини світу [38, с. 202]. Життя людини постмодерну
перетворилося на суцільні інформаційні потоки, де все, що не зробиш
перетворюється в інформацію. Тобто все реєструється і буде реєструватися до
загальної бази. Так цінності не мають лише фізичні складові, але й отримують
віртуальні, що породжує нову сферу прибутку. Тож, за доби постмодерну
інформація набуває найвищої цінності, адже «…знання вже є і будуть
найважливішою, а може бути, найзначнішою ставкою у світовому суперництві
за владу» [19, с. 20]. Таким чином, відбувається комерціалізація знань, де знання
самі по собі перестають бути самоціллю. З цієї причини відбулася криза
інтелігенції, яка поступилася місцем просто обізнаним людям. «У наші дні
письменник і художник, творець взагалі, поступаються місцем журналісту й
експерту» [34, с. 319] .
У суспільстві в цей період з’являється фрагментарність через швидкість
інформаційного потоку. Характерним типом мислення суспільства періоду

21
постмодерну стає «кліпове мислення», яке складається з коротких думок
наповнених лише основною інформацією, що не дає можливості повного
розуміння поняття чи явища, тому залишається у свідомості людини досить
короткий проміжок часу. Результатом такого способу мислення також стала
неспроможність до лінійного мислення, аналізу, що збільшило податливість до
маніпуляцій і впливу.
Усвідомлення слабкості людини перед світом і неможливість його
абсолютного пізнання, привело людей до створення симуляцій, збудованих на
основі минулого, але при цьому «…наповнює їх «своїми смислами», які будуть
відрізнятися від первинних, найчастіше руйнуючи їх концепт, наповнюючи
протилежними смислами» [32, с. 11]. Такий гіперреальний світ складається з
нагромаджених символічних відображень реальності, ілюзій та метафор, що
витупає як більш привабливий і легкий простір ніж реальність [32, с. 11].
Вироблена система смислів надала базу для розвитку ігрового початку, який
притаманний більшості інституціям постмодерну. Завдяки медіатехнологіям
уявний світ має можливість матеріалізуватися у вигляді зображень. Така
ситуація з’явилася у наслідок недовіри до реальності, песимізму, що притаманні
суспільству періоду постмодерну.
Масовість, поширившись на культурну, соціальну і персональну сфери,
стала визначальною рисою постмодернізму. Даному феноменові притаманна
криза індивідуальності та стандартизація суспільства. Важливою стала думка
натовпу, слідуючи якій, особа залишалась у безпеці. Запроваджується
стандартизація всіх сфер життя людини, особливо це торкається сфери
створення масових продуктів виробництва (мас-маркет). Через втрату
самоідентичності, виникає потреба заповнити порожнечу, чому допомагає
активна участь у соціальному житті. Людина постмодерну – «це в повному
розумінні слова масова людина, її нерідко порівнюють з магнітофоном,
підключеним до телевізора, без якого вона втрачає життєздатність» [34, с. 319].
Найважливішу роль в масовій культурі відіграє мода, яка «…все освячує,
обґрунтовує і узаконює» [34, с. 320].

22
 Враховуючи все вище наведене, можна скласти загальний тип
середньостатистичної людини постмодерну, котра виглядає як особа середнього
класу, яка стабільно працює, а дозвілля проводить в розвагах, найчастіше
пов’язаних з масовою культурою (медіа або масами). Середовище проживання
такої людини знаходиться у місті, де вона має можливість оточувати себе усіма
зручностями, в той самий час відіграючи роль вічного споживача. Її з
упевненістю можна назвати розумною, але не мислячою [34, с. 319]. За таких
обставин людина не має конкретної ідеології, якої би притримувалася, вона
більшою мірою розмита і не зрозуміла [34, с. 319]. Скоріш за все, стороною,
котру підтримає дана особа буде та, яку обрала більшість суспільства, адже вона
є повністю масовою. Головною ціллю такої людини є здобуття фінансової та
професіональної стабільності.
Отже, за доби постмодерна на чолі світу опинилися різноманіття думок,
падіння класичних канонів, легкість, поліваріантність тлумачення і гра. Це час
сприятливий для створення багато розвиненої особистості з можливістю
широкого мислення. Проте надмірна кількість інформації створила суспільство,
в якому панує криза мислення, спрощення, фрагментарність. Можливість вільно
мислити, надана постмодернізмом, породила проблему фрустрації, коли людина
стоїть на роздоріжжі, не знаючи шляху. Вирішенням цієї дилеми стає колективне
мислення, яке призвело до тенденції знеособлення. Проте свобода в цей період
набуває відносного характеру, враховуючи, що більшість піддається гіпнозу з
боку масової культури й медіа-ресурсів. Позбавившись можливості аналізувати
і користуватися критичним мисленням, людина сприймає пропаговані думки за
свої власні. Для того, щоб невільник не втік, треба просто створити такі
обставини, аби він думав, що нав’язані думки є його власними, що в свою чергу
створює видимість свободи. Як влучно охарактеризував сучасну ситуацію з
масовою культурою відомий філософ Еріх Фромм: «…усі повинні підкорятись
одним і тим же командам, але кожен повинен бути впевненим, що слідує
особистим бажанням.» [35, с. 86]. Диктатура залишилась, форма змінилась.
Досить велику долю відповідальності за наявну ситуацію можна покласти на

23
плечі власного вибору маси, яка бере за основу «не роздуми й читання, і
складання виписок з книг або записів бесід, пригадування істин, які потребують
більш глибокого роздуму…, а реклама і орієнтація на розвагу формують “Світ
людини”» [32, с. 15]. Тобто сучасну людину можна коротко охарактеризувати як:
«вона добре нагодована, добре одягнута, вдоволена сексуально, але у неї
відсутнє власне «Я», а контакти з іншими людьми зведені до самих
поверхневих…» [35, с. 159].

24
 РОЗДІЛ II. ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ
ФЕНОМЕН

2.1. Міфи та масова культура як основна база для проведення

маніпуляцій

Феномени, які було включено у перший розділ, надалі розглядатимуться у

ракурсі їх безпосереднього зв’язку з телебаченням.
Основним генератором та популяризатором міфів у сучасному світі є саме
телебачення, завдяки можливості повної ретрансляції образів, аудіовізуальним
способом. Блакитний екран не тільки створює міфи, але й впроваджує їх у
повсякденність, формуючи внутрішню картину світу людей, тобто їх свідомість,
основні цінності, бачення та ідеї. З огляду на те, що міф є колективним,
створюються соціальні знання для орієнтації в суспільстві. Це відбувається
шляхом створення медіа реальності, яка існує паралельно дійсності, проте
прижившись, вона не виглядає менш реалістичною для людей. Більше того, люди
живуть переважно у міфічному світі, в якому реалії грають другорядну роль
вмістилища міфічних образів (міфом можна назвати все, що людина наділила
вигаданим сенсом, приміром, папірці з малюнками набули цінності,
перетворившись у гроші). Сучасна система міфів схожа на міфічний світ
архаїчних народів, вона так само впроваджує нову систему вірувань, цінностей
та пантеон з богами, у вигляді зірок та кумирів з різних сфер діяльності (люди
схожим чином оманюються та вірять у створений образ, який прославляють).
Враховуючи, що сучасні міфи, як і архаїчні є об’єктами віри без доказів, люди не
дивляться критично на викладену інформацію, відхиляючи таку річ, як аналіз,
вони стають беззахисними перед маніпуляціям. Міф створює ілюзію знання,
проте насправді ж, здебільшого, це лише спосіб маніпуляції. Вигода міфів для
телебачення, полягає у можливості не прямо пропагувати, маніпулювати або
сповідати які-небудь ідеї, а лише натякати на них, поклавшись на систему

25
асоціацій, за допомогою яких, людина самостійно вибудовує сенс сказаного.
Міфи допомагають спрощувати складні феномени, помістивши їх загальний сенс
в образ, легший для сприйняття, а тому і більш зрозумілий масовому
користувачу. «Міф інтерпретується як семіотичний феномен сучасної культури,
як комунікативна система.» [10, с. 158]. Це похитнуло систему поділу на
соціальні класи та породило масову свідомість, відкриваючи шлях до масової
культури.
Як міфи, так і саме телебачення базується на стереотипах, виготовлених
масовою культурою. Так «…сучасні технології досягають видовищної
виразності, відштовхуючись від певних естетичних моделей, вже знайомих
масовій публіці…» [12, с. 235]. Термін «масова культура» ввів американський
соціолог Двайт Макдональд у 1944 році, проте повністю цей феномен почав
активно формуватись приблизно з 1960-х. Виникнення масової культури
безпосередньо пов'язане з розвитком медіа, перш за все радіо і телебачення, адже
масова свідомість з’являється за допомогою інформаційного впливу (моди,
реклами, медіа). Враховуючи, що світ перетворився на «глобальне село» [39]
люди повинні перетворитися на глобальних селян, інтегруватися їм в новий світ
допомагає саме масова культура. «Масова культура – це спосіб адаптації
особистості до сучасного суспільства, це система соціального регулювання, яка
допомагає людям діяти відповідно до потреб цього суспільства» [4].
«Моделюючи ситуації і визначаючи ролі, вона веде людину по життю і навіть
«підтримує» її.» [25, с. 152]. Тобто, масова культура створює стандартну,
безпечну модель, слідуючи якій людина може успішно адаптуватися у сучасному
суспільстві. Таким чином, культура представляється масовою через масовість
свідомості, яка є об’єднуючим засобом суспільства. Через падіння класового
поділу з’являється і поширюється різновид середньої людини, який одночасно
перетворюється на споживача. «Сьогодні рівність означає однаковість, а не
єдність.» [35, с. 85]. Враховуючи те, що виробники всіх сфер послуг
орієнтуються на середню людину, відбувається стандартизація форм та широкий
тираж. Не без допомоги реклами, людям нав’язуються потреби, створюючи

26
образ людини, яка перевершує інших в залежності від кількості і якості вживаних
продуктів. Таким чином, формуються нові потреби – бути модним, кращим,
красивішим за всіх, які деколи стають вище ніж реальні необхідності. Можна
побачити падіння духовної розвиненості та смаків суспільства.
Використовуючи за основу загальнодоступні стереотипи та моделі, масова
культура сприяє розумовій бездіяльності. Проте, така система допомагає жити у
швидкому темпі сучасного життя, в якому у людей не має часу на аналіз. (За
таких умов медіа-ресурсам відкриваються всі двері для вільного
маніпулювання.) «Неспішність сьогодні є одночасно необхідною та
недосяжною, вона революційна та аристократична» [8, с. 39]. Таким чином
народжується суспільство, як одне ціле з одним типом мислення, що вбиває
індивідуальність (не високоіндівідуальне, а середньо загальне). З такої точки
зору «…маси – є втілення стадності, уніфікованості, шаблонності» [4]. Окрім
варварського натовпу, також існує маса з об’єднаних індивідів, які одночасно є
й індивідами, і частиною суспільства. Такий індивід, проявляє себе як
особистість, рефлексуючи з приводу самого себе і маси. З цієї позиції масова
культура лише «…об'єднує населення на ціннісному і комунікаційному рівнях»
[36, с. 115].
Впровадивши нову систему цінностей, масова культура майже не
залишила місця традиційним нормам моралі та поведінки. За таких умов,
культурні цінності втратили елітарність. На чолі стає ідея прагматизму, в якому
істинним виступає лише те, що корисне, щоб досягти успіху (ніякої романтики).
Зникає ігровий момент, що призвело до духовної кризи, де розваги не
потребують особливої кмітливості або фізичного вміння, вони стали
спрощеними, грубими, пасивними. «У її (людини маси – М.Р.) духовному житті
активізується роль несвідомого, ірраціонального, а емоційний, чуттєвий аспект
домінує над логічним, раціональним» [4]. Основними цінностями ж масової
культури виступають гедонізм та матеріальне благополуччя, що й і витісняє
моральні цінності [36, с. 112].

27
 Тобто, масова культура є амбівалентним, космополітичним феноменом,
формуючим повсякденність сучасного суспільства. Загально даний феномен
можна охарактеризувати так: «Масова культура міфологізує людську свідомість,
містифікує реальні процеси, стимулює споживчу свідомість, маніпулює
людською психікою й експлуатує емоції й інстинкти несвідомої сфери почуттів
людини…» [4].

2.2. Телебачення – головний засіб комунікації «глобального

села»

У «глобальному селі»» (за М. Маклюеном) засобом комунікації є медіа. У

зв’язку з цим, соціалізація – вже щільно пов'язана з інформаційним
посередникам [21]. Тепер суспільство являє собою віртуальний соціум. Разом з
тим медіа-ресурси виступають у ролі медіаторів між цінностями, інформацією та
публікою. Головним же з «агентів соціалізації» виступає телебачення, якому
знадобилося пів століття, щоб здобути лідерство. Відрізняючись особливою
легкістю, переконливістю та інформаційністю, телебачення і стало
найефективнішим ЗМІ. Поширившись в період постмодерну, телебачення
сформувало його подальший розвиток. Початково ж, телебачення виступало
лише як віддзеркалення реальності, а його цілі являли собою доступність та
розширення інформаційного простору. Проте, згодом звичайний ретранслятор
перетворився на четверту владу з власною картиною світу. Відтепер єдине від
чого залежить телебачення – рейтинг, а його основними цілями стали гроші та
влада.
Телебачення повністю орієнтоване на спілкування з глядачем, вимагаючи
у людей будь-яку емоцію, адже якщо є емоція – є інтерес. Спілкування між
глядачем і телебаченням відбувається здебільшого однобічно, простою мовою,
про не складну інформацію, здебільшого розважальної форми та зі спробами
різними ефектами зацікавити глядача. Завдяки тому, що телебачення в
основному використовує як матеріал сенсації, воно може існувати лише тут і
28
зараз. Іншими словами, використані сенсації можуть призводити певний ефект
протягом обмеженої кількості часу, на відмінну від кіно. Тобто на економічному
ринку тепер можна продавати не лише фізично виготовлений товар або
інформацію, але й видовища, яке перетворюється на універсальний товар,
виставу, «де все може бути поставлене під сумнів, за винятком самого
видовища» [1, с. 72].
Більшість людей сприймають телебачення як щось негативне (зі знаком
мінус), проте насамперед, само по собі телебачення не має ані мінусів, ні плюсів,
адже воно є лише вмістилищем смислів, якими наділили його люди. Тобто,
телебачення лише знаходиться у капкані людських бажань, з якого воно не може
втекти, бо контролюється рейтингами (котрі контролюються попитом, тож це –
замкнене коло). Також існує думка, що мистецтво, потрапляючи на телеекран,
перестає бути таким через впровадження в маси, що означає втрату елітарності
[25, с. 151–152]. Проте, витвір мистецтва не губить свої художні якості,
потрапляючи на «блакитний екран», тому можна вважати дану думку хибною.
Телебачення поєднує в собі гігантські масштаби різнопланової
телепродукції, які уживаються в одному потоці телеканалів для задоволення
потреб глядачів (від реаліті-шоу та реклами до світових новин). Таким чином,
телебачення виконує низку функцій, основні з яких буде розглянуто нижче.
Інформаційна функція – швидко і змістовно поширює величезну кількість
потоків інформації. Зазвичай, інформація сповідає про незвичайні, сенсаційні,
новини, що викликають емоції.
Культурно-просвітня функція – поширює культурні коди та залучає людей
до окультурення. Один з не багатьох ресурсів, де можна швидко і доступно
дізнатись про культурні та мистецькі явища.
Дозвільна функція – розважає та релаксує глядача.
Інтегративна функція – допомагає людині інтегруватися в суспільство,
транслюючи готові моделі поведінки, сформовані масовою культурою.
Соціально-педагогічна функція – пропагує стандартні моделі поведінки та
набір моральних цінностей, що визначає межі норми в сучасному суспільстві.

29
 Безперечно, з усіх названих функцій, два основні мейнстріми, на яких
направлено телебачення – це дозвілля та інформація. Телебачення можна назвати
острівцем розваг серед океану турбот і сірої буденності. Проте, розважальна
функція одночасно грає роль відволікаючої «червоної ганчірки». Мається на
увазі те, що телебачення розважає і відволікає розум людей для того, щоб
спокійно впроваджувати маніпуляції, які містяться навіть з першого погляду в
беззмістовних кадрах або звуках, що відіграє свою роль на підсвідомому рівні.
Розглянувши функції телебачення, варто розібрати жанри, які їх
безпосередньо виконують. Жанри в телебаченні досить складно виокремити,
адже через велику кількість варіацій, вони гібридизуються, модернізуються,
розвиваються з шаленою швидкістю, тому як наслідок – розмиваються жанрові
ознаки: «У розвитку жанрів постійно спостерігаються дві тенденції:
удосконалення і взаємозбагачення.» [37, с. 73]. Так, у результаті боротьби за
глядача та модифікацій, перестають існувати межі між високим і низьким, що
призводить до дифузії жанрів. Таким чином, з’являється феномен
«інфотеймент», де поєднується серйозна аналітична інформація з елементом
розваги [10, с. 162]. Прикладом такого явища можуть стати теледебати або судові
справи. Тож, жанрові форми не є канонічними, адже вони переплетені між
собою, тому виокремити їх можна лише загально за стійкими ознаками, що
становлять сутність жанру.
Традиційно жанри телебачення поділяються на: інформаційні (виступ,
інтерв’ю, репортаж, сюжет), аналітичні (ток-шоу, прес-конференція, дискусія) та
художньо-публіцистичні (замальовка, есе, нарис) [24, с. 253]. Специфіку всіх цих
жанрів влучно виокремлює М. М’ясникова: «В основі інформації лежить
одиничний факт, в основі аналітики – думка, що складається в результаті
кількісного накопичення фактів, в основі художньої публіцистики – художній
образ, що виникає в результаті якісного перетворення фактів і узагальнення
життєвого матеріалу часом до фантастичних розмірів» [24, с. 253]. Проте в
сталому вигляді даних жанрів не існує, «кожен конкретний жанр може мати
кілька різновидів, як наприклад, репортаж – прямий про подію…, постановчий…

30
і тематичний…» [37, с. 74]. Також жанри виокремлюються за предметом (процес,
ситуація, особистість, факт, думка, коментування), ціллю (повідомити, пояснити,
оцінити, з’ясувати причини та наслідки) та методом відображення дійсності
(емпіричні, теоретичні, художні) [24, с. 254].
Також існують програми, які не вписуються в традиційні журналістські
категорії. Таким чином, очевидно, що телебачення – це не тільки про
журналістику. Загалом існує два основних видів таких тележанрів, які
знаходяться на протилежних полюсах: відеокліп (мінімізація дозвілля) і
телесеріал (максимізація дозвілля), проміжним стає ток-шоу, яке характерно
своєю ілюзією інтерактивності (пародією на реалістичність) [21].
З огляду на великий потік інформації, рейтинги набули неабиякої ваги.
Тому кожен жанр намагається виокремитись, щоб зацікавити, утримати глядача,
таким чином все більше починає розвиватися і поширюватися індустрія розваги
на телебаченні. Так одним з найпоширеніших програм стають ток-шоу, що
прийшли з заходу і заполонили весь світ. Характерними рисами ток-шоу є:
актуалізація проблем суспільного життя, провокація розумової діяльності,
діалог, сенс якого – полеміка. Ток-шоу шляхом залучення глядача в співбесіду,
дає можливість спілкування на актуальні теми з цікавим, віртуальним
співбесідником, що задовольняє потребу спілкування. Інколи в ток-шоу
використовується способи провокації такі, як штучний скандал, щоб дати людині
можливість побути суддею, що приваблює глядачів і одночасно допомагає їм
усвідомити вади власної поведінки. Таким чином, «жанр ток-шоу – не забаганка
менеджерів, а соціально й психологічно умотивоване явище, важлива ознака
поглиблення комунікативності суспільства» [26, с. 158].
Режисер та сценаристи повинні чітко знати соціально-демографічні
характеристики аудиторії задля виокремлення предмета дискусії [26, с. 156]. Як
правило ток-шоу має схему трикутника, який складається з ведучого,
запрошеного гостя та глядачів в студії [37, с. 74]. Професійний інтерв’юер
заздалегідь підготовлений, щоб знати, як краще підвести бесіду до тієї чи іншої
теми або проблеми, одночасно пошарово розкриваючи індивідуальність героя.

31
Для того, щоб зацікавити та викликати певний ефект у глядача, ведучий також
загострює на чомусь увагу та додає власні коментарі. У такий спосіб «інтерв'юер,
проявляє творчість при постановці питань, визначенні напрямку бесіди,
творчість журналіста проявляється і після завершення бесіди, коли він надає
більш досконалу, оригінальну форму інтерв'ю (різноманітні додатки та
коментарі)…» [15, с. 25]. Однак, повинен бути баланс між героєм та ведучим, не
можна перетягувати канат на одну зі сторін. Так ідеальним інтерв’ю можна
вважати збалансований союз між ведучим і його співбесідником. Тобто інтерв'ю
– це не завжди лише спосіб отримання інформації.
Реаліті-шоу, на відмінну від ток-шоу, є спорідненням публічного та
особистого. Даний жанр за концептом схожий на театральну виставу,
враховуючи, що характерними рисами виступають: правдоподібність,
постановка, завдяки яким люди ідентифікують себе з героєм.
До розважальної сфери телебачення також входять вікторини. Ігрові
форми телебачення дають шанс людині показати свої інтелектуальні
можливості, спритність та уважність. У процесі телегри ведучий повинен
згущувати фарби, робити гру більш інтригуючою, щоб підігрівати інтерес
глядача. Розважальні жанри повинні знімати напругу і мати гумористичний
підтекст.
Досить великий вплив на людину мають телесеріали, які репрезентують
людей, їх вчинки та незвичайні ситуації, в які вони потрапляють. Завдяки
багатосерійності, яка займає тривалий проміжок часу, серіали перетворюються
на другу реальність для людини, де герої стають його друзями, за яких він
хвилюється й постійно думає, куди нелегка його заведе надалі та те, як варто
було діяти в той чи іншій ситуації. Вірячи в цей паралельний світ, людина
повністю занурюється туди, перетворюючись на його гостя, іноді навіть
забуваючи про своє власне життя. Паралельна реальність контролює дійсність,
елементарно формуючи розклад дня глядача. Інколи серіали створюються з
конкретною ціллю нав’язати, популяризувати ідею або бачення, чи навпаки
заставити забути про проблеми, чинні в реальному житті. Приміром,

32
користуючись такою схемою, Володимир Зеленський здобув посаду президента
України. Пускаючи, перед виборами, у телеефір одного з головних телеканалів
країни телесеріал, де Володимир, в ролі актора грав чесного і неупередженого
президента, при владі якого з легкістю вирішувались актуальні проблеми країни.
По суті серіал виступає своєрідною міфічною казкою для сучасних людей,
пропагуючи певний стиль життя та створюючи норми (соціокультурний
контекст).
Одним з провідних контентів телебачення також виступає реклама. Бувши
вплетеною в інформаційну сферу, реклама складає половину телепростору,
займаючи не тільки час у перервах або між програмами, але й в середині
різноманітних жанрів телебачення. Рекламу показують так, аби її дивились, тому
вона транслюється певний визначений час, щоб людина не перемикалась.
Рекламу саму по собі, можна назвати «паразитом» сучасного світу, адже вона
проникає у всі куточки людського життя.
Здебільшого реклама продає потреби шляхом синтетичного створення,
використовуючи медіапростір для формування міні-світів, де вони мають
можливість візуалізуватися. У такий спосіб створюється утопічний світ, в якому
всі проблеми легко вирішується за допомогою якого-небудь товару або послуги.
Реклама також пропагує ідею іміджу пов’язаного з певним товаром, а отже і
стилем життя. Тож, реклама соціалізує людей на свій лад, затверджуючи власні
орієнтири та норми. Для того, щоб зацікавити та затримати клієнта/глядача
реклама розвішує психологічні гачки, вміщаючи в собі естетичні та розважальні
фактори з яскравими, чіпляючими мелодіями та слоганами. Таким чином,
«ефективність реклами визначається розумним балансом між інформацією та
розвагою» [24, с. 256].
Вищезазначені жанри та складові телебачення транслюються за
допомогою телеканалів. Телеканал формує свою програму, орієнтуючись на
глядачів, це можна побачити у його розкладі, де з ранку ідуть мультфільми,
прогноз погоди й ранкові новини перед роботою або навчанням; вдень у телеефір
пускають різні шоу та серіали для домогосподарок, пенсіонерів і школярів, а

33
ввечері знову новини й інтелектуальні шоу та програми. Така система допомагає
охопити більше аудиторії. Програми для трансляції ретельно відбираються для
дотримання образу, який несе в собі телеканал.
Можна визначити три основні форми телевізійних програм: інформаційно-
освітня (надають інформацію і знання), художньо-тематична (твори які
розкриваються за допомогою художніх засобів), розважальна (спрямована на
розвагу глядача) [37, с. 74–75].
З поширенням альтернативних телеканалів аудиторія почала розділятись,
така система дала можливість краще задовольняти попит та спрямовувати
рекламу на цільову аудиторію. Телевізійні канали почали підбирати форми й
мову викладення інформації «…адже саме аудиторія вибирає собі телевізійного
співрозмовника» [9, с. 254]. Досить багато людей на теренах України
невдоволена тим, що існують такі різновиди каналів, основною метою яких є
комерційна вигода, проте це все ж таки краще, ніж коли ціллю є маніпуляція
народом, заради здобуття влади. Також така система вдовольняє плюралістичні
бажання людей постмодерну, що дає свободу від державного контролю і завдяки
вибору задовольняє потреби мільйонів глядачів.
Телеведучий, в свою чергу є незамінним представником, обличчям
телепрограм, тим обличчям, яке повинне зацікавити глядача. За таких умов
ведучий повинен мати певні професійні навички, такі як манери поведінки та
спосіб викладення інформації, а також харизму, творчий початок та
оригінальність, щоб зацікавити глядача. Ведучий це вже не просто «голова, що
вміє говорити», а друг, який викликає його на «бесіду», цей друг спілкується з
ним і розповідає новини.

2.3. Телебачення у повсякденності та утворення

медіареальності

Через те, що люди користуються телебаченням кожен день, воно стало

частиною повсякденності. Відтепер наше повсякдення частково залежить від
34
телебачення, включаючи свята (зокрема, Новий рік, який ритуально святкують
разом із телебаченням). Таким чином телебачення конструює моделі
повсякденності: «Телебачення виявляється не просто призмою, крізь яку ми
дивимося на світ, а й активним елементом, що впливає на саму повсякденність.»
[25, с. 158]. Телебачення, як і інші медіа-ресурси діють систематично, поступово
залучаючи різні маніпуляції та ідеї, тому «…вплив носить у собі глибинний, а не
поверхневий характер, хоча подібні програми виглядають чисто ігровими.» [25,
с. 159]. Тобто, проголошується спосіб життя до якого і пристосовують людей [25,
с. 159]. Маніпуляції відбуваються шляхом кодування інформації, в яку
поміщають ідеології, моделі поведінки й цінності. За таких умов навіть
дізнавшись про маніпуляції, пропаганду та брехню, люди не відмовились від
телебачення, а прийняли його, тим самим брехня стала частиною їх життя. Тому
не дивно, що більшість людей не тільки сприймають світ крізь призму
телеекрана, а й будують своє власне життя за його прикладом. У зв’язку з цим у
телепередачах існує цензура, яка не пускає в телеефір неприйнятні для
суспільства явища, здебільшого з точки зору політики телеканалу.
Через недостатність у повсякденності несподіваностей і яскравих фарб, на
телеекранах часто показують складові «телебачення по-американськи»: секс,
страх та сенсації [25, с. 158]. Тому з’являється потреба постійно відновлювати
нормативні ціннісні положення. Повсякденність же інших людей виявляється
більш цікавою ніж власна, саме тому реаліті-шоу та ток-шоу користуються
популярністю. Саме тому телебачення є відображенням тієї повсякденності, яка
нас зацікавлює.
М. М’ясникова у роботі «Функціонування телебачення у контексті
культури повсякденності» влучно визначила взаємодію телебачення з
повсякденністю, які поділяються на чотири різні площини. Перша – площина
посередництва, де телебачення розставляє акценти в житті людини, на які буде
зосереджено увагу. У другій площині повсякденність керує телебаченням. У
третій – навпаки, телебачення керує повсякденністю. А в четвертій площині
телебачення вже відмежовується від повсякденності у вигляді розваг [25, с. 154].

35
Якщо слідувати теорії Маршалла Маклюена, де телебачення виступає гарячим
медіа-ресурсом, тому має більший вплив на людину з огляду на повну
довершеність. Підсумовуючи вищезазначене – телебачення не тільки піддається
вимогам людей, але й люди починають формувати свої смаки під впливом
«блакитного екрану».
Проникнувши у повсякденність, медіа на підставі дійсності створює
паралельну медіареальність. Коли людина сприймає все, що показується на
екранах як автентичне, вона моментально потрапляє в медіареальність, яка
будується за принципом фрагментарності: «Якщо люди визначають деякі
ситуації як реальні, ці ситуації реальні в своїх наслідках» [21]. У роботі
«Медіареальність як феномен сучасної реальності» А. Ковалев розрізнює різні
площини реальності, зауважуючи, що медіареальність є вже четвертою в процесі
культурогенезу. Першою є фізична дійсність, другою – створений культурний
світ, третьою – художня реальність. Всі площині реальності, створені людиною,
є частиною дійсності, проте в той самий момент, виходячи з ролі «посередника»
відокремлюються у самостійну. Тож, медіареальність це ніщо інше як
продовження цивілізаційного розвитку.
На прикладі культурної реальності, де «в процесі соціалізації кожен
індивід застає її вже багато в чому готовою, вона, поряд з природою, є
обов'язкова складова “світу людини”, в якому він виріс, до якого звик, і тому весь
цей світ постає для нього як “природний”» [16, с. 72]. Видаються справедливими
побоювання більшості дослідників про те, що невдовзі буде важко відрізнити
нав’язану реальність від дійсності. Медіареальність має привілеї, бо
представляється більш цікавою, легшою, веселішою, безпроблемною тому є
привабливішою для людей. За таких умов, деякі люди заміщують власне життя
віртуальним, приділяючи йому більше сил та часу ніж дійсності, в якій можна
справді щось зробити. Залежність від подібної реальності можна побачити на
контрасті, повністю відмовившись від неї, що дає можливість усвідомити рівень
прив’язаності.

36
 У створеному світі існують свої герої, (за допомогою яких й пропагують
канони та норми віртуального світу), котрим хочеться наслідувати, бо вони є
втіленням чеснот і характеристик, які вважаються найбільш привабливими на
«ринку особистостей» [35]. Проблема у тому, що люди зі слабкою свідомістю
(через наркотики, алкоголь або психічні вади) піддаються під вплив такого роду
героїв та починають ототожнювати себе з ними, відтворюючи подібні дії, а
враховуючи, що у будь-якій історії або події є негативний герой, велика
можливість обрання саме його. За таких умов, через зображення насилля у
фільмах, серіалах, новинах та різноманітних шоу, агресивна поведінка починає
здобувати статус суспільної норми. Так, наприклад, у США, де люди більше
прив’язані до медіакультури, можна побачити високий рівень масових вбивств
(бійня у школі Колумбайн, стрілянина в Лас-Вегасі, масове вбивство у Розбері).
Телевізор схожий на перевертня, адже у вимкненому стані є не більше ніж
предметом меблів, проте після включення набуває властивості «четвертої
реальності», яка є для людини вікном у світ. У такий спосіб телебачення
перетворюється на члена родини, з яким можна поспілкуватись і який дарує
відчуття свободи, позбавлення усіх кордонів, заміщуючи комплекс самотності.
Проте, вся ця свобода, комунікація і пізнання є не більше ніж ілюзія.

2.4. Телебачення як форма соціального знання.

Фрагментарне мислення та «заппінг»

Усвідомлюючи, що кожен день відбувається сотні подій в кожному

куточку світу – «…телебачення задає пріоритети подій» [10, с. 162–163], які
будуть освячені у телепередачах. Відтепер подією можна вважати лише те, що
було згадано у телеефірі. Якщо цього не показали в телеефірі – цього не було. По
суті від медіа-ресурсів залежить, що ввійде в суспільний побут цінностей, а що
ні. Тобто телебачення уособлює в собі форму соціального знання [10, с. 161].
При цьому зосередивши у своїх руках усі потоки інформації, телебачення може
формувати повсякденність, свідомість та реалії людей. З огляду на впливовість
37
медіа, влада зараз знаходиться у людей, які керують інформаційними потоками
та технологіями (хто платить той і замовляє музику).
На даний момент все більше і більше людей формують базу свого знання,
використовуючи телебачення у якості-ресурсу. Дану тезу можна підтвердити
даними опитування КМІС на замовлення «Детектор-медіа» 2018 року, де 85,7%
українців дізнаються про стан справ в країні та світі, використовуючи
телебачення, в той час як інтернет-ЗМІ лише 27% [29, с. 11]. Виникає питання:
чому? Відповідь полягає у тому, що телебачення охоплює широкий спектр
різнопланової інформації, яку викладають в цікавій, зрозумілій для масового
користувача формі, підкріплюючи її візуальними доказами і живими
коментарями експертів. Таким чином, люди можуть не напружуючись, в
розважальній формі, без емоційних затрат дізнатись потрібну інформацію.
Так породжується фрагментарне мислення або як його ще називають
«кліпова свідомість», яка є типом свідомості притаманною особам, сформованим
під впливом надмірної кількості інформатизації, технологій та медіа, які
«мозаїчно» викладають повідомлення. Основною характеристикою такого
мислення є здібність сприйняття короткої й водночас яскравої інформації. З
одного боку такий тип мислення дає можливість швидко і по суті усвідомити
потік інформації, що є особливо важливим у період постмодерну. За таких умов
фрагментарне мислення слугує не для засвоєння інформації, але для тренування
мозку для швидкого опанування інформації: «Телебачення сприяє зростанню
швидкості сприйняття глядачів» [17]. З іншого ж боку, люди з таким типом
мисленням бачать лише те, що лежить на поверхні, через обмеженість
критичного мислення та аналізу: «Якщо раніше потенційний попит на отримання
соціально значущої інформації припускав візуальне і змістовне ознайомлення з
рядом джерел, аналіз і синтез отриманих відомостей з подальшим формуванням
критично-аналітичної рефлексії на те, що відбувається, то тепер інфантильна
аудиторія вирішує проблему у два кліка – за допомогою невеликих маніпуляцій
з сенсорним екраном смартфона» [13, с. 83]. Тобто інформація сприймається
викидами найсуттєвішого, без глибшого усвідомлення: «Це призводить до того,

38
що він (глядач – М. Р.) втрачає легкість асоціацій, жвавість уяви, емоційну
тонкість сприйняття і рухливість думки. Мислення збіднюється, стає менш
здатним до творчості» [23, с. 53]. У зв’язку з тим, що фрагментарність – це
розрив лінійності, люди сприймають інформацію частинами, без з’ясування
причин та формування логічного ланцюжка. При цьому фрагментарність,
складаючись з пазлів, «змушує» людину не відволікатись від екрану, щоб не
загубити фрагмент. На жаль, інформація викладена у такий спосіб, не
відкладається у свідомості людей на довгий період часу. Тому, покоління, що
зростає пліч-о-пліч з медіа-ресурсами, мають лише поверхневі знання.
У цьому аспекті необхідно зазначити, що електрика і техніка самі по собі
змінюють сприйняття людьми світу і його складових. Так багатовимірне
сприйняття світу трансформує уявлення про час та простір, з послідовного (як
було в період механізації) на миттєво-одночасне [22, с. 14]. Не дивлячись на
негативні складові такої миттєвої системи, Маршал Маклюен при розгляданні
даного питання відмітив, що послідовна механізована система не дала
можливості зростання людині, на відмінну від електричної.
З появою пульта дистанційного управління з’являється таке явище, як
«заппінг» або «кнопінг», що характеризується постійним хаотичним
перемиканням телеканалів. «Кнопінгом» найчастіше користуються при бажанні
переглянути декілька програм, які йдуть одночасно або перескакуючи під час
реклами, таким чином людина створює власний ефірний потік. Перемикаючи
канали, людина формує з даної їй мозаїки, персональну картину світу. Разом з
тим завдяки пульту, глядач перетворюється з пасивного на активного, з вільною
свободою вибору, що стверджує відсутність ієрархії. Проте, єдина свобода, яку
насправді нам дають медіа-ресурси – це лише свобода вибору серед
пропонованого нам матеріалу. Не дивлячись на свободу мислення, стало важко
віднайти істинно власні думки, серед навіяних. Даний спосіб дає людні
можливість контролю, влади над чимось, чого може не вистачати в реальному
житті. Від неї залежить чи буде говорити один телеведучий чи інший, глядач
більше не робить і не слухає те, що йому не подобається. Тобто, пульт виступає

39
концентратом влади для маленької людини. У такий спосіб телебачення притягує
людей до себе. Нестачею влади у людей, телебачення також користується в
інтерактивних шоу, де людина може «визначати» роль героя в шоу, надсилаючи
СМС повідомлення або беручи участь в прямому ефірі через дзвінок у студію.

2.5. Форма викладення інформації

Треба пам’ятати, що над інформацією, яка транслюється глядачу, ретельно

працює ціла команда людей, які конструюють з сировини необробленої
інформації, продукт, готовий для споживання. У такий спосіб інформацію
перекручують для створення певного образу впроваджуваного в суспільство.
Так, звісно, частіше за все телебачення оповідає правдиву інформацію, проте
форма її викладення може повністю змінити контекст і суть. Розвиваючи цю
думку, можна в новинах висвітлити інформацію таким чином, щоб головна
проблема залишалася у тіні другорядної. Перекручування фактів, додавання
коментарів, візуальних та слухових ефектів – створює інше сприйняття
інформації, відволікаючи мозок, що запевняє людей у правильності нав’язаної
ідеї або думки. У системі телебачення головним виступає саме форма подачі
інформації, а не сама інформація. Форма подачі, яку використовує певний
телеканал і приваблює глядача, адже інформація на всіх телеканалах приблизно
однакова, лише форма подачі є різною. Глядач вже заздалегідь знає, який формат
його очікує на кожному каналі, тому він може підбирати собі їх за метою або
настроєм. З цієї теми відомий дослідник сфери медіа Г. Почепцов навів влучний
коментар: «Друкована сторінка дає кращу можливість висловити думку і пряму
дію, телеекран – реакцію на дію і на думку» [28, с. 356–357].
Так само, використовуючи різні форми, можна керувати пропагандою,
робити її відкрито чи приховано. Наприклад, коли журналіст заохочує політика
або його політичний курс, це здебільшого засуджується суспільством, а якщо
навпаки проти, тоді схвалюється, хоча це – теж сама пропаганда з протилежним
знаком [3].

40
 Телебачення ефективно упроваджується у свідомість і повсякденність
людей завдяки ефекту інтимної подачі інформації. Враховуючи камерність
телебачення, воно стає наче рідним, тому люди починають довіряти йому, як
близькому знайомому. Також грає фактор розслабленості, яку людина
автоматично відчуває, переступаючи поріг власної домівки. Маклюен
справедливо висловив тезу, що медіа є ворогом, який йде не з зовнішнього
середовища, а з внутрішнього [22, с. 22]. Люди самостійно впускають ворога собі
в голову і в домівку, бо елементарно його не бачать, оскільки він не є чітко
визначеним. Через те, що ворог є невидимим, люди й не чинять опір, тому
«паразит» отримує можливість господарювати без відома господарів.
Маклюен же бачить причину такої впливовості засобів масової інформації
в особливості вміщати в одному ресурсі інший. Словами автора: «Вплив засобу
комунікації виявляється сильним і інтенсивним саме завдяки тому, що йому
дається у якості “змісту” якийсь інший засіб комунікації.» [22, с. 23]. В той час
як один засіб комунікації відволікає наш розум, інший починає діяти. Так зміст
медіа-ресурсів можна розділити на дві або більше частин, які одночасно
впливають на свідомість людини. У телебаченні це є безпосередньо сама
інформація (зміст) та форма, якою вона подається.
Форма, як друга складова, маніпулює свідомістю людей завдяки
інструментам інтерпретації інформації, такими як: аудіо, візуальна, шумова,
текстова, графічна тощо [33, с. 104]. Процес створення певної форми заздалегідь
чітко планується, таким чином, кожен кадр, кожна сцена є розрахованою, тому
випадковості майже не трапляються (навіть у прямих ефірах). Кожен кадр має
своє завдання, хоча може здаватись, що він не має жодного сенсу, насправді ж
доповнює картину і створює потрібну ауру.
Використовуючи багатоплановість кадрів, транслюється повна картина
подій, що створює ефект присутності у глядача й у такий спосіб кооптує його у
створений світ. Таким чином, людина «ніби оглядаючи його (щось на телеекрані
– М.Р.), а не підглядаючи у замкову щілину» [33, с. 105]. Тобто основним
інструментом для конструювання та маніпулювання телевізійної реальності є

41
монтаж, який дозволяє створювати різні реалії, використовуючи музичні
доріжки, кадри, звукові та візуальні ефекти. Завдяки використанню монтажу
можна «стискати» подію, вирізаючи нецікаві моменти, порушувати його реальну
хронологію, додаючи інші фрагменти та заміщувати початкові звуки аудіо
записами інших звуків або коментарів [17]. Повинен бути баланс картинки і
звуку, щоб людина не відволікалась на щось конкретне, а споглядала лише їх
симбіоз. Монтаж є амбівалентним явищем, яке можна використовувати як для
маніпуляцій, так і для реалізації творчого задуму.
Застосовуючи монтаж можна підмінити реальність склеївши сюжети, де
фігурують реальні події, які могли відбуватися у іншому часовому просторі та
місці. Так, поєднання двох заздалегідь обраних незалежних між собою кадрів
зазвичай може породити третій – асоціативний, який створює новий зміст [33, с.
106]. Як приклад можна навести українські телешоу, в яких задля потрібного
ефекту –зганьбити або навпаки схвалити, вмонтовують відповідні реакції людей,
які насправді зазвичай є акторами, а вставлені емоції скоріше стосувались іншої
частини програми. Важко не піддаватися змонтованим і підставним сценам, адже
як можна не вірити у істинність побаченого на власні очі, тим паче, що картинка
підсилюється відповідним аудіо та коментарями.
Головним є композиційний центр кадру, який зосереджує увагу людини на
певному об’єкті, емоції чи повідомленні [33, с. 106]. У композиційному центрі
основну роль відіграє освітлення, яке корегує, спрямовує і загострює увагу
глядача на чомусь конкретному. Тобто, композиційний центр складає несвідому
інформацію, яка підкріплює свідому. Таким чином телережисер обирає кадр, на
який будуть дивитись і формує його заново, спрямовуючи підсвідому увагу
людей на щось конкретне або навпаки, відволікаючи.
Отже, телебачення нівелює межі між вигадкою і реальністю, вносячи свої
корегування і додаючи ефекти. Саме тому воно є найкращим телепортал у
медіареальність. Такі маніпуляції змінюють сприйняття подій глядачами. За
таких умов, показуючи реальну подію на телебаченні, воно тим самим
перетворює її на виставу. Дивлячись сюжет новин, глядач сприймає людей, які

42
були свідками або учасниками подій як героїв, адже подія сприймається
фактично, як та, що відбулася на екрані. Це як фільм, тільки заснований на
реальних подіях, але все ж таки фільм.

Висновки
Детально розібравши і проаналізувавши феномен телебачення, неможливо
не визнати його масштабність, адже не дивлячись на те, що воно є хибним
ретранслятором реальності та просто «зомбоящиком», люди продовжують
піддаватися його впливу і старанно вірити в те, що їм розповідають. Не
дивлячись на те, що секрет використовування маніпуляцій був частково
розкритий, влада, яка знаходиться в руках телебачення, не зменшилась. Тому
можна сказати, що телебачення само по собі є лідером думок, який міцно тримає
розум людей у своїх руках. Як було показано, телебачення не просто сповідає
інформацію, а «…являє собою складний сінкрез, одночасно залишаючись і
мистецтвом, і засобом масової комунікації, і соціально-політичним інститутом, і
знаковою системою, і міфологічною моделлю світу, і механізмом адаптації
людини до життя» [25, с. 152].
У процесі курсової роботи було:
- розглянуто феномен медіа у розрізі притаманних йому
парадоксів, соціокультурних явищ та теорій. Було також
висвітлено інструменти та функції медіа, які роблять його
основним комунікатором сучасного суспільства;
- охарактеризовано культуру постмодерну в контексті
впливу її змін на розвиток телебачення, унаслідок чого
з’ясовано, що поява телебачення була обумовленою
пануючими явищами цього періоду, а саме: плюралізм,
масовість, децентралізація, інформатизація, швидкий темп
життя, симуляція, – частина з яких згодом з’явилася саме
завдяки «блакитному екранові». Постмодерн і телебачення
міцно пов’язані між собою, вони обумовлюють подальший

43
 розвиток один одного. Успіх «лідера думок» може також
пояснюватись зв’язком між масовою культурою і
телебаченням, які успішно співпрацюють на
повсякденному рівні, продукуючи все більше людей із
«стандартним мисленням». У той момент, коли масова
культура виробляє однакових людей, телебачення з
легкістю піддає їх маніпуляціям;
- прослідковано роль телебачення у повсякденності, яка є
колосальною з огляду на те, що більшість людей дивляться
телевізор кожен день. Телебачення вбудувалося в
повсякденність і почало нею керувати, конструюючи її
нові моделі. Завдяки послідовному і повсякденному
впливу, маніпуляції почали мати не поверхневий, а більш
глибинний вплив. Телебачення настільки вбудовано в
повсякденність людей, що було виділено навіть різні
площини їх взаємодій. Так, під натиском постійного
впливу та навіювання різних думок, людині стало складно
їх розрізняти та відокремлювати від власних. Таким
чином, сформувалась загроза, коли дійсність вже важко
відрізнити від віртуальної реальності;
- досліджено феномен медіареальності та її вплив на
суспільство, який проявлено у активному впроваджені
міфології, системи цінностей і суджень в життя та
свідомість людей шляхом повсякденного впливу, що
сформувало відповідний суспільний побут і соціальні
знання, які стали базовими для суспільства.
Медіареальність є четвертою з площин реальності у
процесі культурогенезу. Така ситуація може свідчити про
те, що утворення медіареальності є не більше, ніж
продовження цивілізаційного розвитку, тому поступово

44
 медіареальність може перетворюється на щось
«природнє», як наприклад культура, для сучасного
суспільства. Телебачення створило власний світ, відвівши
людей від дійсності. Так, віртуальне життя почало
відігравати більш важливу роль ніж справжнє, тому вже
ірреальне стало частково керувати тим, що відбувається у
реальності. Наявність подій залежить від того, чи
покажуть їх в ефірі. Синтетично створений світ, заміщує
потреби людини, які вона не може втілити у реальному
житті. За таких умов, бажане життя прагне бути таким, яке
люди бачать по телевізору. Таким чином, життя на екрані
принижує і позбавляє чарівності реальне життя;
- з’ясовано способи маніпуляцій, застосовані телебаченням,
які полягають у поєднанні інформації та форми її
викладення, де форма атакує підсвідоме, а інформація –
свідоме. Використовуючи різні форми можна майже
повністю змінити зміст повідомлення. До форм можна
включити: монтаж, перекручування фактів, додавання
ефектів та коментарів. Враховуючи, що форма подачі
інформації у кожної телепередачі різна, її можна назвати
візитною карткою, яка й приваблює глядачів. Маніпуляції
з формами змінили сприйняття подій людьми.
Телебачення можна назвати чудо машиною, яка керує
свідомістю людей, саме тому воно являється осередком
суцільної пропаганди, маніпуляцій та реклами. Звісно,
телепередачі, серіали та фільми створюються з метою
реалізувати творчість та розважити людей, але
випускаються в ефір для привернення уваги, щоб люди
втративши пильність, розслабившись зіткнулись з
маніпуляціями без здатності протистояння. По суті, зараз

45
 телебачення існує не стільки як для творчості та розваг,
скільки як для можливості широкомасштабного
дистанційного і хитрого маніпулювання та рекламування.
Даючи масовому користувачу бажане («щастя»),
телебачення не може не скористатись своєю силою і
залежністю людей від нього. Бажане масового
користувача, можна назвати своєрідною начинкою
телебачення, на яку всі злітаються і опиняються в пастці.
Така ситуація не є дивною, враховуючи, що у період
постмодерну все повинне бути прагматичним, тому зараз
усюди можна частіше побачити комерцію, а не гуманізм
чи творчість. За таких умов телебачення перетворилось на
фабрику по виробництву міфів та суспільство спектаклю;
- розглянуто наслідки впливу телебачення на свідомість
людини постмодерну, де у результаті повсякденних
маніпуляцій, так чи інакше, воно має вплив на кожну
людину. Враховуючи, що телебачення зосередило в своїх
руках більшу частину інформаційних потоків, воно
формує соціальні знання та повсякденність людей,
контролюючи їх свідомість. Телебачення також
наповнило життя людини постмодерну великою кількістю
нових міфів та ілюзій. Крім того, через вплив телебачення
з’явилося два нових типу мислення: «кліпове» та
«заппінг». Здебільшого телебачення стимулює стан
пасивності у глядачів, навіть, коли ситуація стосується їх
напряму. Мислячи фрагментарно, люди стали пасивно
ковтати подану інформацію, навіть не аналізуючи і не
піддаючи її сумнівам. Мало того, відбулося помітне
скорочення кадрів, що можна побачити у кіноіндустрії, де
завдяки телебаченню з’явився монтаж.

46
 Тож, завдання курсової роботи було виконано у повному обсязі , а мету –
досягнуто.
На останок хотілося б зазначити, що не дивлячись на впливовість
телебачення, приблизно з 2010 року, його роль широкомасштабного
ретранслятора реальності починає займати Інтернет, кількість користувачів
якого звеличується з кожним роком. Тобто, наступає нова ера, в якій влада
передається новому, більш вдосконаленому, зручному, компактному, швидкому,
розширившому межі та надавшому свободу слова та дій своїм користувачам і
творцям інформації. Нині Інтернет надає багато можливостей для розвитку
людей, це майбутнє, в якому людство тільки починає розвиватися, що
потребуватиме осмислення та подальших наукових досліджень.

Список використаної літератури.

1. Агамбен Дж. Грядущее сообщество \ пер. с ит. Дм. Новикова.
Москва: Три квадрата, 2008. 144 с.
2. Агеев В. Н. Семіотика. Москва : Издательство «Весь Мир», 2002.
256 с.
3. Адамьянц Т. З. Пропаганда в современном социокультурном
пространстве, или в чем Соловьев был не прав? (размышления на
актуальную тему) Институт социологии Федерального научно-
исследовательского социологического центра Российской
академии наук. 2018 р. URL: https://www.isras.ru/blog_ad_42.htm
(дата звернення: 22.03.2020).
4. Азарян С. Г., Мещерякова И. В. Массовая культура: точки
соприкосновения с телевизионным экраном. Аналитика
культурологии: электрон, науч. изд. 2010. Вып. 3 (18). URL:
http://analiculturolog.ru/journal/archive/item/581-mass-culture-of-
common-ground-of-television-screens.html (дата звернення:
22.03.2020).

47
5. Акимова И. А. Телевидение как средство массовой
коммуникации: основные черты и специфика их появления.
Общество: философия, история, культура. 2017 . № 8 . С. 46–48.
6. Волков А. А. Филология и риторика массовой информации. Язык
средств массовой информации: учеб. пособие для вузов. Москва,
2008. С. 118–132.
7. Волков В. Н. Постмодерн и его интерпретации. Монография.
Москва: Издательские решения, 2017. 606 с.
8. Голубенко М. М. Трансформація часосприйняття в умовах
миттєвої комунікації. Актуальні проблеми художньої культури,
№ 39, 2017. С. 34–43.
9. Дзюба Діана Телебачення як базовий аудіовізуальний конструкт
медіа-культури інформаційного суспільства. Науковий вісник
Київського національного університету театру, кіно і телебачення
: збірник наукових праць / Киівський національний університет
театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.
Київ;Черкаси, 2009. Вип. 4/5. С. 247–258.
10. Діана Дзюба Телевізійна комунікація як форма інтерпретації
постмодерної реальності. Науковий вісник Київського
національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К.
Карпенка-Карого. Кіїв, 2010. Вип. 6. С. 157–165.
11. Казак М. Ю. Специфика современного медиатекста. Лингвистика
речи. Медиастилистика: колл. монография, посвященная 80-
летию профессора Г.Я. Солганика. Москва: Флинта: Наука, 2012.
С. 320–334.
12. Казючиц М. Ф. Телевидение и сериал : От структуры к феномену.
Киноведческие записки : историко-теоретический журнал /
Эйзенштейн. центр исслед. кинокультуры, Музей кино; гл. ред. Н.
А. Дымшиц. Москва, 2011. №98 (июнь). С. 229–240.

48
13. Квернадзе Эка. Эффекты и технологии социально-
психологического воздействия СМИ на целевую аудиторию.
Коммуникология: электронный научный журнал. 2019. Том 4.
№1. С. 79.
14. Кириллова Н. Б. Медиакультура: от модерна к постмодерну.
Москва : Академический проект, 2006. 448 с.
15. Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа: Учеб.
пособие / Кыргыз.-Рос. Слав. ун-т. Бишкек: Изд-во КРСУ, 2001.
160 с.
16. Ковалев А. А. Медиареальность как феномен современной
культуры. Вестник Московского государственного университета
культуры и искусств. 2010. № 6. С. 70–74.
17. Ковалев А. А. Телевидение как историко-культурный феномен :
диссертация ... кандидата культурологии : 24.00.01 / Ковалев
Александр Александрович; [Место защиты: Моск. гос. ун-т
культуры и искусств]. Москва, 2011. URL:
http://www.dslib.net/teorja-kultury/televidenie-kak-istoriko-
kulturnyj-fenomen.html (дата звернення: 22.03.2020).
18. Лебон Г. Психология народов и масс. Санкт-Петербург: Макет,
1995. 313 с.
19. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / пер. с фр. H.A. Шматко.
Москва: Институт экспериментальной социологии; Санкт-
Петербург: Алетейя, 1998. 160 с.
20. Лотман Ю. М. Об искусстве. Санкт-Петербург: «Искусство–
СПБ», 1998. 704 с.
21. Луков В. А., Луков М. В., Луков Ф. В. Телевидение:
конструирование культуры происходящего. Информационный
гуманитарный портал «Знание. Понимание. Умение». 2008. №1.
URL: http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2008/1/Lukovs_TV/ (дата
звернення: 22.03.2020).

49
22. Маклюен Г.М. Понимание медиа: Внешние расширения человека
/ пер. с англ. В. Николаева. М.: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково
поле», 2003. 464 с.
23. Митягина Е. В., Долгополова Н. С. «Клиповое сознание»
молодежи в современном информационном обществе. Вестник
Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Серия
«Социальные науки». 2009. № 3(15). С. 53–59.
24. Мясникова М. А. Специфика жанров телевидения. Вестник СПб.
ун-та. Сер. 9: Филология. Востоковедение. Журналистика. 2009.
Вып. 1, ч. 2. 253 с.
25. Мясникова М. А. Функционирование телевидения в контексте
культуры повседневности. Известия Уральского
государственного университета. Сер. 1, Проблемы образования,
науки и культуры. 2008. № 56, вып. 23. С. 151–161.
26. Набокова Г. В. Жанрові формати розважальної телевізійної
культури. Актуальні проблеми історії, теорії та практики
художньої культури. 2003. Вип. 31. С. 154–160.
27. Панова Т. М. Общество постмодерна: формирование нового типа
социализации. Вестник Ставропольского государственного
университета. 2009. № 64. С. 222–225.
28. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. Москва: «Рефл-бук», Київ:
«Ваклер». 2001. 656 с.
29. Протидія російській пропаганді та медіаграмотність: результати
всеукраїнського опитування громадської думки. Аналітичний
звіт. Київ: Детектор медіа, 2018. 64 с.
30. Ратников В. П. Постмодернизм: истоки, становление, сущность.
Философия и общество. 2002. № 4. С. 120–132.
31. Секарева И.В. ЗНАЧЕНИЕ ТЕЛЕВИДЕНИЯ КАК СРЕДСТВА
МАССОВОЙ КОММУНИКАЦИИ. Научное обозрение.
Философские науки. 2014. № 1. С. 46–46. URL:

50
 https://www.science-education.ru/ru/article/view?id=10156 (дата
звернення 05.03.2020).
32. Сигнаевская О. Р. Мир человека: смыслы и ценности эпохи
постмодерна. Вестник Челябинского государственного
университета. 2012. № 4. Вып. 23. С. 11–16.
33. Соколан О. Зображення як інструмент маніпулятивного впливу
телебачення. Науковий вісник Київського національного
університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-
Карого. 2016. Вип. 18. С. 104–107.
34. Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.:
Фролов И. Т. и др. - 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Республика,
2003. С. 623. URL: http://eurasialand.ru/txt/frolov1/189.htm (дата
звернення: 05.03.2020).
35. Фромм Э. Искусство любить / пер. с англ.; Под ред. Д.А.
Леонтьева. 2-е изд. Санкт-Петербург: Азбука, 2002. 224 с.
36. Хорошкевич Н. Г. Неоднозначность массовой культуры.
Социологические исследования. 2011. № 11. С. 111–117.
37. Цімох Н. І. Диференціація жанрів телевізійних програм.
Міжнародний вісник: Культурологія. Філологія. Музикознавство.
2017. Вип. 1(8). С. 71–75.
38. Черникова В. Е. Культура постмодерна в условиях
информатизации современной реальности. Грамота, 2016. №
7(69): в 2-х ч. Ч. 1. С. 201–204.
39. McLuhan, Marshall (1962). The Gutenberg Galaxy : the making of
typographic man. Toronto, Canada: University of Toronto Press. 1962.
P. 293.

51