Вступ

28 червня 1914 р. у м. Сараєво сербський студент Гаврило Принцип

убив спадкоємця австро-угорського престолу, ерцгерцога Франца
Фердинанда. Сараєвське вбивство спричинило низку наступних подій у
міжнародній політиці, внаслідок яких виникла повномасштабна війна. 28
липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. У відповідь Росія
розпочала загальну мобілізацію. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила
війну Росії та розпочала вторгнення в країни Бенілюксу. 3 серпня Берлін
оголосив війну Парижу. 4 серпня у війну вступила Велика Британія,
оголосивши війну Німеччині. Нарешті, 6 серпня Австро-Угорщина заявила,
що перебуває у стані війни з Росією. Країни Четвертного союзу (Центральні
держави; Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія та Османська імперія)
вступили у воєнне протистояння із країнам Антанти (Велика Британія,
Франція, Росія, Італія, США) за розподіл сфер впливу у світі.
На відміну від попередніх воєн, Перша світова війна мала тотальний
характер – лише за тиждень бл. 900 млн мешканців Землі, а до кінця війни
38 держав з населенням в 1,5 млрд осіб (3/4 усього населення тогочасного
світу) перебували у стані війни. За 4 роки, 3 місяці і 10 днів (1 серпня 1914 –
11 листопада 1918), які тривала війна, було мобілізовано 73,5 млн осіб. За
цей час загинуло 10 млн людей (стільки ж померло в усіх європейських
війнах за тисячу років до початку війни) і поранено бл. 20 млн.
Безпосередні воєнні витрати держав, що брали участь у війні, оцінюють у
$208 млрд.
Для народів, розділених політичними кордонами імперій, досвід
Великої війни став одним із найбільш драматичних. На Сході Європи
найтяжче випробування спіткало український народ, що був не суб’єктом, а
об’єктом війни між великими потугами, воюючи на стороні обох
протиборчих блоків (Антанти і Четвертного союзу, у складі Російської
імперії та Австро-Угорщини відповідно).
Українські землі зазнали значних руйнувань внаслідок війни. Від
початку боїв влітку 1914 р. на території Галичини, Волині й меншою мірою
Центральної України відбулися одні з найзапекліших бойових дій на
Східному фронті. За роки війни в російську царську армію було
мобілізовано 3,5 млн українців (за іншими даними, 4,5 млн із загальної
чисельності 15,5 млн), до складу австро-угорської армії – бл. 300 тис. (бл. 9
% від особового складу австро-угорського війська). На українських землях
здебільшого велися бойові дії між Австро-Угорщиною та Німеччиною, з
одного боку, та Російською імперією, з іншого. Саме тут проходив
Південно-Західний фронт російської армії завдовжки бл. 400 км. Серед
найбільших битв Першої світової, які відбувалися на території України,
можна згадати: Галицьку битву (10 серпня – 13 вересня 1914), Карпатську
операцію (7 січня – 20 квітня 1915), Горлицьку наступальну операцію
німецьких та австро-угорських військ (2-15 травня 1915), Брусиловський
прорив російської армії (22 травня – 7 вересня 1916), «Наступ Керенського»
(червень – липень 1917).
Внаслідок війни на українських землях було зруйноване господарство,
зупинився соціально-економічний розвиток. Зокрема, за роки воєнного
лихоліття в Галичині було зруйновано понад 40 % господарств і житлових
будинків, понад 1,5 млн промислових споруд. Стратегічно важлива нафтова
промисловість регіону зменшила виробництво на 1/3. Не набагато кращою
була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо у 1913 р. тут
функціонувало 3 тис. 381 підприємство, то 1915 р. – лише 2 тис. 849.
Станом на 1917 р. із 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів
залишилося без коней. В цей час у селах залишилося лише 38,7 %
працездатного населення.
Втім, внаслідок Першої світової війни розвалилися дві потужні імперії
– Російська та Австро-Угорська, до складу яких входили українські землі.
Звільнившись від імперських кайданів, українці вступили в новий етап
революцій, державного будівництва та національно-визвольної війни 1917–
1921. Перший мирний договір у Першій світовій війні підписала саме
Україна (хоча вона не була суб’єктом війни від її початку) – 9 лютого 1918 р.
був укладений Брестський договір між УНР та країнами Четвертного Союзу.
Проте боротьба за незалежність, розпочата на завершальному етапі Першої
світової війни, закінчилася поразкою українського державного проекту та
нового розподілу українських земель між країнами-сусідами.
Загалом у роки Першої світової війни, за підрахунками дослідників,
загинуло 393 тис. українців у складі російської армії та бл. 92 тис. – австро-
угорської. Значних втрат зазнало і цивільне населення з обох боків фронту
через бойові дії, хвороби, репресії тощо. Хоча значно більших військових та
цивільних втрат українці зазнали у період Визвольної боротьби 1917–1921
рр. Зокрема, чисельність населення Наддніпрянської України в 1921 р.
скоротилося на 2 млн 647 тис., в той час як Східної Галичини – на 478 тис.
(9,12 %) (якщо взяти до уваги природний приріст, то втрати населення
Галичини за роки воєнного лихоліття становили 670 тис., здебільшого
українців та євреїв). Саме через драматичну повоєнну історію Велика війна
не увійшла так міцно в історичну пам'ять народів Центрально-Східної
Європи (зокрема, й українців), як це відбулося на Заході континенту.
Велика війна 1914–1918 рр. не стала переломною подією, яка б зупинила
війни на планеті. Навпаки, вона стала фундаментом для нової війни –
Другої світової.
 Битви та військові операції першої
світової війни
1914 рік
Західний фронт
Великий відступ
Великий відступ (1914) (англ. Great Retreat) (24 серпня — 28
вересня 1914) — оборонна операція військ Антанти, що мала місце на
початку Першої світової війни, коли після зазнаних поразок у битвах біля
Шарлеруа та Монса, франко-британські війська під ударами німецьких військ
відступили від державного кордону Франції на рубіж річки Марна.
У відповідності до замислу плану Шліффена, німецька
армія намагалася обійти франко-британські війська з флангу та оточити ті
формування, що чинили опір, і таким чином швидко вивести Францію з
війни, але це військам кайзера зробити не вдалося. Французька
армія і британський експедиційний корпус, стримуючи супротивника
ар'єргардними боями, були змушені поступово відходити від французько-
бельгійського кордону вглиб території Франції. Організувавши врешті-
решт рубіж оборони поздовж лінії річки Марна, союзники зуміли
зупинити німців у битві на Марні та відкинути їх на північ, на річку Ена.
Змучені безперервними боями, атаками та контратаками, й важкими
втратами, які зазнавали усі учасники, обидві сторони почали обкопуватися і
розширювати свої траншеї вздовж лінії фронту, де після тривалого періоду
боїв фронт остаточно надовго стабілізувався.
В результаті відступу союзних військ, німецька армія окупувала значну
територію північної Франції, проте головної мети — опанування Парижа,
вона не досягла. Велика війна поступово перейшла в
стадію «позиційної» або «траншейної війни».

Іпрська битва (1914)

Іпрська битва (1914) або Перша Іпрська битва (фр. Première bataille
d'Ypres) та Перша Фландрська битва (фр. 1re Bataille des Flandres, нім. Erste
Flandernschlacht) (19 жовтня — 22 листопада 1914) — низка запеклих боїв
між військами Антанти та німецькою армією за опанування стратегічно
важливого міста Іпр в західній Бельгії під час так званого Бігу до моря на
початку Першої світової війни. Невелике фландрійське місто Іпр (знаходиться
в 60 км на північний захід від Брюгге) стало одним з ключових місць
північної ділянки Західного фронту, де німецькі війська прагнули пробитися
до важливих портів Дюнкерк і Кале, і в околицях якого відбувався ряд
кровопролитних битв.
Вперше німецькі війська намагалися захопити Іпр з ходу, діючи
проти британської, французької та бельгійської армій під час наступальної
операції у Фландрії, відомих як бої Бігу до моря, в період з 19 жовтня по 22
листопада 1914 року. Завдавши ударів у районі Іпра і річки Ізер, 22-24 жовтня
вони форсували Ізер, але змушені були відступити,
оскільки бельгійці відкрили шлюзи і затопили 12-кілометрову ділянку біля
гирла річки. 30 жовтня німці почали новий наступ неподалік Іпра, але він був
зупинений до 3 листопада. В цілому, бої там закінчилися з нічийним
результатом до 22 листопада.
Загальне становище
У другій половині жовтня 1914 бойові дії між німецькими військами і
союзними арміями велися у Фландрії. Місцевість, що стала ареною нових
боїв, становила велику низовину (марші), що розкинулася по обидві
сторони французько-бельгійського кордону між Північним морем і Лисом,
лівою притокою Шельди. По всій цій місцевості вздовж берега моря
тягнуться піщані дюни, з'єднані греблями для захисту маршів від повеней, а
самі марші прорізані осушувальними каналами. У районі Іпра, між Лисом
і Ізером, низовина змінюється ланцюгом горбів (Іпрською височиною). В
основному місцевість, на якій розгорнулися бої, була важкопрохідною для
військ. У долинах пересування в період дощів було можливе лише по
дорогах, що пролягають по штучних насипах.
З 8 по 19 жовтня союзники перекинули на лівий фланг Західного
фронту у Фландрію британські експедиційні сили, що мали у своєму складі
до п'яти корпусів. Основні сили британської армії 14 жовтня підійшли до
Іпру.
Правий берег річки Ізер від Діксмейде до Ньївпорта (ділянка
протяжністю в 10 миль) зайняла бельгійська армія, що мала шість піхотних і
дві кавалерійські дивізії загальною чисельністю близько 60 000 чоловік. У
боях з німцями на Ізері бельгійці втратили третину своєї армії. 22
жовтня німці форсували річку і закріпилися на її лівому березі. Не маючи
достатніх сил для оборони, король Альберт, головнокомандувач бельгійської
армії, ухвалив рішення затопити низовинний лівий берег Ізера морськими
водами, відкривши шлюзи під час припливу. 27 жовтня, після того,
як бельгійська армія була відведена за залізничний насип, що йшов вздовж
річки, шлюзи відкрили, і вода потужним потоком хлинула на позиції німців,
утворивши розлив між Ньївпорта і Діксмейде (з цього часу бої на Ізері
припинилися).
 На південь від Діксмейде, між Ізером і Іпром, займали позиції
частини французької армії: морська бригада, дві територіальні і
чотири кавалерійські дивізії. Перекинуті до Іпру частини британської армії —
шість піхотних дивізій, одна резервна дивізія і три кавалерійські дивізії —
зайняли фронт між Іпром і Ля-Басе (на Іпрській височині) в смузі
протяжністю близько 35 миль). Командувач британської
армії фельдмаршал Френч розраховував і на підкріплення: до лінії
фронту прямував передовий кавалерійський загін індійської армії. Надалі
очікувалося і прибуття значно більших сил індійської колоніальної армії;
чотирьох піхотних і двох кавалерійських дивізій. Частини індійської армії
становили індуси і англійці (у співвідношенні 3:1), а також гурки.
Маючи у своєму розпорядженні значні сили, британське та французьке
військове командування вважало, що переважають супротивника і були
сповнені надій перейти разом у наступ і зайняти Лілль, великий промисловий
центр Бельгії, а згодом й Брюссель. Проте, ані Френч, ані Фош не володіли
відомостями про те, що західніше Брюсселя розгортається 6-та німецька
армія, що складалася до цього часу з одинадцяти дивізій, 3-го резервного
корпусу (який відзначився при штурмі Антверпена) і восьми резервних
дивізій.
Ці резервні дивізії складалися з добровольців: студентів (що були
звільнені у Німеччині від військової служби), випускників середніх шкіл і
осіб, які не призвалися з якихось причин до лав армію, але здатних носити
зброю[а 6] Добровольці, що потрапили на фронт встигли отримати лише
початкову військову підготовку, пройшовши двомісячне навчання в таборах
під керівництвом фельдфебелів (в основному призваних до армії шкільних
вчителів-резервістів). Всього в жовтні 1914 року в Німеччині були
сформовані тринадцять резервних дивізій, укомплектованих добровольцями.
Дві з них були відправлені на Східний фронт, одна — в Лотарингію, а
десять — прибули до Фландрії.
З середини жовтня німецьке командування прагнуло реалізувати новий
стратегічний задум: захопити французькі порти на узбережжі протоки Па-де-
Кале. Цей план був націлений головним чином проти Великої Британії,
оскільки захоплення портової інфраструктури на північному французькому
узбережжі значно ускладнювало б морські комунікації для британської армії,
й це могло вплинути на подальшу роль цієї країни у війні. Водночас німці не
відмовилися від замислу наступу на Париж й у разі успіху
у Фландрії розраховували розвинути наступ на столицю Франції з півночі.
Сподівалися на успіх і союзники, які поставили собі за мету наступати
на Брюссель.
З другої половини жовтня бої у Фландрії відбувалися головним чином у
чотирьох місцях: на Ізері, де розпочатий німцями наступ не приніс їм
бажаних результатів унаслідок бельгійцями відкриття шлюзів річки), між
Діксмейде й Іпром (де французи, що планували власний наступ, билися у
запеклій обороні), біля Іпра (між частинами британської армії і німецькими
добровольцями) та в районі південніше Іпра (між правим крилом британської
армії й частинами 6-ї німецької армії). Британці, що билися восени 1914 року
на маршах Фландрії, назвали всі ці бої — за винятком тих, що велися між
німцями та бельгійцями на Ізері, — першою битвою при Іпрі.
Хід битви
13 жовтня 1914 британські експедиційні війська силами II, III і IV
корпусів почали наступати з району Іпра у східному напрямку. Однак здобути
перемоги британцям не вдалося. Німці кинули в бій VII, XIII, XIV і XIX
армійські корпуси і не тільки відбили наступ ворога, а й змусили його
відступити. IV британський корпус, що складався з 7-ї піхотної і 3-ї
кавалерійської дивізій, відійшов до самого Іпру, насилу стримуючи атаки
супротивника. Положення врятував перекинутий до Іпру I армійський
корпус під командуванням генерала Д. Гейґа. Просування німецьких
військ британці зупинили, але перейти в новий наступ не змогли:
підкріплення більше не було — основні частини індійської армії все ще
перебували в дорозі.
20 жовтня німецькі війська силами двадцяти чотирьох дивізій
перейшли в наступ по всьому фронту від Ля-Басе до гирла Ізера. Їм
протистояли дев'ятнадцять дивізій союзних військ, включаючи шість
бельгійських дивізій, знесилених попередніми боями. Наступ німців
розвивався по-різному. На півночі німецьким військам вдалося потіснити
бельгійців і форсувати Ізер, але, повінь звів нанівець їх успіх. На центральній
ділянці фронту німці прорвали оборону французів і зайняли ряд населених
пунктів. У смузі британської армії наступ німців не увінчався успіхом, лише в
одному місці вони зуміли, подолавши опір англійців, просунутися трохи
вперед, подолавши річку Лис.
Британські війська зуміли зупинити наступ німців, незважаючи на те,
що були гірше озброєні. Сили були рівні тільки за
кількістю кулеметів (обидві сторони мали по два кулемети на батальйон). За
кількістю польових гармат британці поступалися німцям у два рази, а за
кількістю важких гармат — у десять разів. Поступаючись німцям в
озброєнні, англійці, до того ж, не змогли повною мірою скористатися своїм
мистецтвом зведення оборонних споруд: окопні роботи утруднював високий
рівень ґрунтових вод. Вирити окопи глибше ніж на три фути не вдавалося.
Гірше того, в окопах майже весь час стояла вода (правда, в якійсь мірі
британських солдатів виручали укладені під ноги мішки з піском, трусок і
нарубані гілки чагарника).
Однак, попри труднощі оборони, британці зупинили німецький наступ;
вони зуміли втримати зайняті ними позиції головним чином завдяки
організованій і майстерній стрільбі. Варто підкреслити: англійські солдати
були чудовими стрільцями, майже кожен з них міг повністю
використовувати скорострільність своєї гвинтівки, зробивши п'ятнадцять
пострілів на хвилину. Атакуючі ланцюга німців щоразу зазнавали великих
втрат і відкочувалися назад, не в силах подолати опір ворога. За свідченням
німців, рушничний вогонь англійців був часто настільки щільним, що
здавалося, противник стріляє з кулеметів. Через грамотну організацію
протидії військами, що оборонялися, й у свою чергу через слабку взаємодію
між німецькою піхотою і її артилерією та великі втрати серед наступаючих
німецьких частин, організований наступ німців біля Іпра поступово
перетворилося на поодинокі атаки. До кінця жовтня сторони в основному
зберегли здобуті позиції й зрідка намагалися змінити стан справ на свою
користь.
31 жовтня німці здійснили потужну спробу відновити наступ,
сподіваючись прорватися до моря і захопити французькі
порти Кале і Дюнкерк. У наступ перейшла, розгорнута на південний схід від
Іпра на ділянці Верник — Делемон армійська група під командуванням
генерала М. фон Фабека, що складалася з шести дивізій. Однак домогтися
великого успіху німцям не вдалося. Просунувшись вперед на кілька
кілометрів, вони були зупинені британськими військами. Як пише один з
німецьких військових істориків, наступ групи Фабека захлинулося, тому що
«англійці підтягнули до лінії фронту дві свіжі дивізії». Насправді на шляху
німців встали поріділі батальйони Вустерширського,
Глостерширського, Уельського, Суссекського, Нортгемптоншірського,
Оксфордшірського, Бекінгемшірського, 60-го стрілецького і Шотландського
полків. Разом з піхотинцями оборону тримали (в спішеному строю) і
кавалеристи. Зупинити наступ німців англійцям знову допомогла влучна і
добре організована стрільба. 3 листопада німецьке командування прийняло
рішення тимчасово перейти до оборони. До лінії фронту на посилення
армійської групи Фабека рухалися свіжі частини, прибуття яких намічалося
до 10 листопада.
До 10 листопада німці зуміли сформувати дві ударні групи: армійську
групу під командуванням генерала Лінзінгена, що складалася з двох корпусів,
і армійську групу генерала Фабека, що складалася з трьох корпусів.
Перед Лінзінгеном і Фабеком було поставлене завдання прорвати оборону
противника на східних і південно-східних підступах до Іпру. Однак,
внаслідок неузгоджених дій ударних груп, задумана німцями операція
успіхом не відзначилася.
У ході першої битви при Іпрі власно місто та прилеглі до нього містечка
і села зазнали сильнішого руйнування. В Іпрі від вогню важкої артилерії
німців постраждали Зал ткачів і кафедральний собор. 31 жовтня в результаті
прямого влучення артилерійського снаряда був частково зруйнований палац в
Хоозі, невеликому селищі поблизу Іпра, при цьому загинули кілька штабних
офіцерів 1-ї і 2-ї піхотних дивізій британської армії. 11 листопада Хоог[en] став
ареною запеклого бою. На місто наступали великі німецькі сили: 1-й і 3-й
гвардійські полки і 4-та піхотна дивізія, а оборону спочатку тримав тільки
один батальйон інженерних військ англійців. Здавалося, німці зуміють
зайняти Хоог і прорватися до Іпру, проте їх наступ було зупинено
батальйонами Оксфордшірського і Бегінгемшірського піхотних полків, котрі
підійшли вчасно до місця бою.
Стійко обороняючись у районі Іпра, британці спромоглися утримати позиції,
однак північніше і південніше смуги оборони захисників міста німцям
вдалося просунутися на кілька кілометрів, в результаті чого на схід від Іпра
утворився невеликий виступ. Зважаючи на можливість оточення міста
ворогом, союзники зробили кілька спроб просунутися на флангах північніше
і південніше Іпра, а німці, у свою чергу, не залишали намірів захопити місто.
Однак бойові дії не принесли успіху жодній зі сторін.
Перша битва за Іпр поступово завершилася боями місцевого значення,
які точилися до 22 листопада. Відзначимо, що в ході боїв у Фландрії
ініціативою володіли німці, проте успіху вони, по суті, не домоглися. Союзні
армії стійко оборонялися й не допустили прориву ворога до берега моря.
Підсумки битви
Під час боїв, що тривали у Фландрії, кожна зі сторін прагнула обійти
відкритий фланг ворога і цим маневром вирішити результат боротьби на свою
користь. Прагнення до охоплення флангу противника потребувало все більше
нових і нових сил, проте жодна з сторін не мала для цього необхідних вільних
військ. Доводилося знімати війська з інших ділянок фронту, де решта
формувань змушено переходили до оборони. При взаємних спробах
охопити фланг супротивника, війська, що змагалися, володіли приблизно
рівними силами, і тому ні союзникам, ні німцям не вдалося домогтися
стратегічного успіху. Під час першої битви при Іпрі сили супротивників були
розтягнуті по всьому фронту, і створити у Іпра потужне ударне угруповання
не уявлялося можливим. Оборона стала сильнішою за наступ.
Після першої битви при Іпрі по усьому франко-німецькому фронті
настав позиційний період війни. Обидві сторони розпочали зміцнювати
зайняті позиції, поставивши перед собою мету створити оборонні споруди,
достатні для того, щоб, якщо буде потрібно, тримати довготривалу оборону
навіть малими силами. Відзначимо: і союзники, і німці зуміли реалізувати
свої плани. Як наслідок, після трьох з половиною місяців запеклих боїв
противники опинилися перед укріпленими позиціями один одного на
величезному фронті від Північного моря до швейцарського
кордону протяжністю в 475 миль).
Перша битва при Іпрі завершила період маневреної війни на Західному
фронті в 1914 році. За час ведення бойових дій — в Прикордонній битві,
в битві при Марні, в боях на Ені, Уазі і Ізері, у першій битві при Іпрі —
обидві сторони зазнали колосальних втрат. Найбільш значні втрати
зазнала французька армія. За чотири місяці запеклих боїв французи
втратили убитими, пораненими, та такими, що потрапили в полон і зниклі
безвісти 510 000 солдатів і офіцерів, у тому числі в серпні — 160 000, у
вересні — 200 000, в жовтні — 80 000, в листопаді — 70 000. Найбільших
втрат зазнала французька молодь. З тих, кому ще не було й двадцяти років,
загинули 45 000 чоловік. З осіб 20-24-річного віку полягли в бою 92 000
чоловік. 70 000 чоловік загинули у віці 25-29 років. Великі були і втрати
серед французів середнього віку. З тих, кому було від тридцяти до тридцяти
дев'яти років, загинули 80 000 чоловік[а 7]. Трохи менше були втрати німецької
армії. Німці втратили вбитими 241 000 солдатів і офіцерів, з них 99 000 у віці
20-24 років[а 8]. Бельгійська армія втратила вбитими 30 000 солдатів і
офіцерів. Британські експедиційні сили втратили вбитими,
пораненими, військовополоненими та зниклими безвісти половину свого
складу — 80 000 чоловік.
Попри великим жертвам, ні німці, ні французи не добилися
поставлених перед собою цілей. План Шліффена, на який у Німеччині
покладали такі великі надії, зазнав невдачі. Німецькі війська не зуміли
«грандіозним охоплюючим рухом» оточити французьку армію. Виявився
нереалізованим і план війни, розроблений французьким Генеральним
штабом. Наступ в Ельзасі та Лотарингії провалився. Жодна зі сторін не
змогла добитися стратегічного успіху й у боях на території
Фландрії. Маневр силами проводився недостатньо рішуче, бо противники
побоювалися занадто сильно послаблювати фронт на займаних рубежах,
внаслідок чого на нових ділянках фронту не досягали потрібної переваги в
силах та засобах. Крім того, перекинуті з'єднання часто діяли неузгоджено і
недостатньо енергійно. Внаслідок цих причин ідея флангового охоплення так
і не була реалізована.

Штурм Льєжа або

Битва за Льєж

Штурм Льєжа або Битва за Льєж (фр. Bataille de

Liège, нім. Eroberung von Lüttich) (4 — 16 серпня 1914) —
перша битва між військами нейтральної Бельгії та імперською армією
Німеччини, що вторглася на територію країни, на початку Першої світової
війни.
У відповідності до плану Шліффена, німецькі війська мали вдертися на
територію Бельгії, використовуючи її територію для обходу основних
оборонних рубежів французів повздовж франко-німецького кордону і
охоплення французької армії з флангу. Бельгія із самого початку військових
приготувань держав Європи до світового конфлікту наголосила про
свій нейтралітет, проте, це не врятувало її від німецької навали.
Вже 4 серпня німецька армія перетнула німецько-бельгійський кордон і
розпочала штурм укріпленої бельгійської фортеці Льєж, яка прикривала
найважливіші переправи через річку Маас. Перші атаки не принесли
результату, однак після підвезення важкої артилерії і відходу основних
бельгійських сил з міста німецькі війська зуміли захопити фортецю.
Напад на місто розпочався 5 серпня 1914 і атаки тривали до 16 серпня,
коли останній форт здався. Мужній опір бельгійських захисників
фортеці Льєжа, можливо, затримали німецьке вторгнення у Францію на 4-5
днів. Залізниці, необхідні німецьким військам у Східній Бельгії були закриті
протягом всього часу облоги і німецьким військам не вдалося прорватися
до Намюра до 20 серпня.
Вторгнення Німеччини до Бельгії призвело до вступу Великої Британії
у війну.
Битва на Марні або
Перша марнська битва

Битва на Марні або Перша марнська битва — велика битва

між німецькими та англо-французькими військами, що відбулася 5 — 12
вересня 1914 р. на річці Марна в ході Першої світової війни, що закінчилася
поразкою німецької армії. В результаті битви був зірваний стратегічний план
наступу німецької армії, орієнтований на швидку перемогу на Західному
фронті.

Перед боєм

Здобувши перемогу у Прикордонній битві, німецька армія, змітаючи

оборону супротивника біля Ле-Като, Неля і Пруйяра, Сен-Кантена і Гіза,
стрімко йшла вперед, маючи намір обійти Париж із заходу і взяти французьку
армію у величезний «котел».
Але для завершення операції з обходу Парижа і оточення французької
армії у німців просто не вистачило сил. Війська, пройшовши з боями сотні
кілометрів, втомилися, комунікації розтягнулися, нічим було прикривати
фланги і підсумку виникли проломи, а резервів не було, маневрувати
доводилося одними і тими ж частинами, ганяючи їх туди-сюди, тому німецьке
командування погодилося з пропозицією командувача 1-ї армії генерала-
полковника фон Клюка, чия армія здійснювала обхідний маневр, а саме
скоротити фронт наступу і не здійснювати глибоке оточення французької
армії в обхід Парижа, а повернути на північний-схід французької столиці і
вдарити у тил основних сил французької армії.
Проте, повертаючи на північний-схід від Парижа, німці підставляли
свій правий фланг і тил під удар французьких угруповань (6-ї армії з
доданими частинами) які очолював генерал Галлієні, що зосереджувалися для
оборони Парижа.
 Прикрити правий фланг і тил було нічим: 2 корпуси і кавалерійська
дивізія спочатку призначалися для посилення наступаючого угруповання, але
вони були відправлені у Східну Пруссію на допомогу 8-й німецькій армії.
Тим не менш, німецьке командування пішло на фатальний для себе маневр:
повернуло війська на схід, не доходячи до Парижа, сподіваючись на
пасивність супротивника. Але французьке командування все ж таки
скористалося наданою можливістю і вирішило вдарити у неприкритий фланг
і тил 1-ї німецької армії фон Клюка.
Початок бою
1 вересня 1-ша армія фон Клюка, не дійшовши до Парижа лише 40
кілометрів, повернула на схід, переслідуючи англійські частини, які 4 вересня
вийшли до річки Марна та переправилися через неї, навіть не підірвавши за
собою мости, і продовжили відступ на південний схід. У цей же час,
північніше річки Марни, ідучи від удару 2-ї німецької армії, з півночі вийшла
5-та французька армія (командувач Луї Франше д'Еспере). Війська Фон
Клюка, перейшовши цілісінькими мостами Марну, рушили навздогін за
англійцями, вклинюючись, таким чином, між 6-ю і 5-ю арміями французів і
виходячи у тил усьому французькому фронту.
3 вересня командувач оборони Парижа отримав дані авіарозвідки про
те, що 1-ша армія німців рухається на схід, підставивши до Парижу свій
фланг і тил. Він насилу переконав головнокомандувача французькими
арміями Жоффра, який збирався вже віддати наказ про відступ всіх армій
за річку Сена, негайно перейти у контрнаступ силами 6-ї армії
(командувач Мішель Монурі). Зі штабу Жоффра полетіли накази у французькі
армії і англійським військам (командувач Джон Френч) підтримати
контрудар. Однак Френч відмовився підтримувати французів і наказав своїм
військам відступати далі, і лише після особистої й грубої розмови з Жоффра
Дж. Френч погодився взяти участь в контрнаступі.
4 вересня генерал Жоффра видав директиву про наступ, відповідно до
якої головний удар наносився лівим флангом армій союзників (5-та, 6-та
французькі армії та англійські експедиційні сили) по правому флангу
німецького фронту (1-й армія Фон Клюка і 2-й армія Фон Бюлова),
допоміжний удар — західніше Вердена, силами 3-ї французької армії. 9-та,
щойно сформована, і 4-та французькі армії отримали завдання відтісняти
німців у центрі.
На смузі Верден — Париж сили сторін налічували: 1 082 000 осіб, 2 816
легких і 184 важких гармат у союзників проти 900 000 осіб, 2928 легких і 436
важких гармат у німців. У напрямку головного удару англо-французькі
війська майже вдвічі переважали німців у живій силі.
Контрнаступ союзників
5 вересня 6-та французька армія завдала удар у фланг і тил 1-ї німецької
армії. Фон Клюк, рятуючи положення, зупинив наступ на схід, зняв 2 корпуси
з позицій на Марні проти 5-ї армії і англійців і перекинув їх назад, до
Парижа, проти 6-ї армії Монурі.
6 вересня на всьому фронті розгорівся бій. Особливо сильні бої розгорнулися
на притоці Марни(річці Урк) — там зіткнулися частини 6-ї французької та
два корпуси 1-ї німецької армії; біля Монмірая, де 5-та французька армія і
англійські частини вдарили у стик між 1-ю і 2-ю німецькими арміями; біля
Фер-Шампенуазе і Сен-Гондських боліт — тут запекло билися частини 2-ї і 3-
ї німецьких армій з 9-ю французькою.
7 вересня настав критичний момент битви. На підтримку двом
корпусам 1-ї армії, які билися проти 6-ї армії, фон Клюк з Марни перекинув
ще дві дивізії, і французи були фактично розбиті. Монурі терміново вимагав
підкріплення. У Париж цього дня прибула Марокканська дивізія, і щоб вона
встигла на передову, Галлієні знайшов нестандартне рішення. Одну бригаду
відправив залізницею, а другу повезли на паризьких таксі. 600 машин
зробили по 2 рейси, і підкріплення прибуло вчасно. Його з ходу кинули у бій,
і натиск супротивника вдалося здолати.
Не маючи резервів для розвитку наступу, фон Клюк змушений був 8
вересня перекинути з Марни проти 6-ї армії Монурі ще два корпуси, 3-й та 9-
й. Тим самим, фон Клюк оголив фронт на Марні і між суміжними флангами
1-ї і 2-ї (командувач Бюлов) німецьких армій утворилася прогалина
приблизно 35 — 40 км. Щільно прикрити її Бюлов не зміг, оскільки був
зайнятий боями біля Сен-Гондських боліт, а резервів у нього теж не було.
Нечисленні частини, спрямовані Бюловим, щоб прикрити стик з 1-ю
армією, були відкинуті 5-ю французькою армією, і в розрив увійшли англійці.
В принципі, створилася сприятлива обстановка для серйозного розгрому
супротивника. Перед трьома британськими корпусами була лише завіса з
декількох кіннотних дивізій, англійці цілком могли вдарити у тил Клюка або
у фланг Бюлову. Але просувалися вони дуже повільно, озираючись на сусідів,
зупинялися навіть при найнезначнішому супротиві. Однак їх просування у
прогалину між арміями створювало серйозну загрозу цілісності німецького
фронту.
Відступ німецької армії
9 вересня фон Клюк спрямував на війська Монурі підготовлений
нищівний удар, маючи намір зім'яти лівий фланг всього французького фронту,
і мав у цьому успіх. Але в цей же час Бюлов дізнався, що крізь пролом в
обороні німців британська і 5-та французька армії виходять йому в тил,
відрізаючи його від 1-ї армії, і щоб уникнути оточення, він наказав
відступати. Його сусідам, фон Клюку (1-ша армія) і Хаузену (3-тя армія),
також нічого не залишалося робити, як почати відступ. Німецькі армії стали
відступати на північ. Вони при цьому зазнали великих втрат, відступ
викликав психологічний злам. Німці настільки втомилися, що були випадки,
коли німців брали в полон сплячими. Виснажені перевантаженнями, вони
спали так міцно, що французи, знаходячи їх, не могли розбудити.
Але і перемога французької армії теж дісталася дорогою ціною: вона
втратила 250 тисяч чоловік вбитими, пораненими і полоненими і опинилася в
такому стані, що не могла організувати переслідування супротивника.
Завершення битви
Використати сприятливі можливості, які виникли після перемоги на
Марні, союзники не змогли. Розрив між 1-ю і 2-ю німецькими арміями
німцям не вдавалося закрити ще тиждень, що при енергійному
переслідуванні загрожувало їм би катастрофою.
Однак французи і англійці просувалися дуже мляво і вклинитися в
бойові порядки супротивника так і не зуміли. Німці відірвалися від них і
відійшли на 60 кілометрів північніше, 12 вересня, зайнявши оборону на
річках Ена і Вель. Французькі та британські війська вийшли на цей рубіж 13-
го вересня. Почалися бої на річці Ена.

Прикордонна битва
Першої світовоої війни

Прикордонна битва Пеершої світовоеї війние (1914) — одна з

наймасштабніших серій битв, що мала місце повздовж східного кордону
Франції і в Бельгії незабаром після початку Першої світової війни, в якій
взяло участь близько 3 млн. чол.
Бойові дії розгорнулися на розлогому просторі території
в Ельзасі, Лотарингії, Арденнах, в південній та центральній Бельгії, як форма
зіткнення між стратегічними замислами французького плану
XVII і наступальної концепції німецького плану «Ауфмарш II»
(нім. «Aufmarsch II West»), що успадкував головну ідею плану Шліффена.
Планини сторін
План Німеччини
Згідно німецькому плану війни, розробленому начальником
Генерального Штабу німецької армії Шліффеном ще в 1905 році, німецька
армія в майбутній війні повинна була провести бліцкриг — протягом 6-8
тижнів основною частиною військ (до 85 % усіх сухопутних сил) знищити
французьку армію, використовуючи територію Люксембургу і
південної Бельгії для обходу основних оборонних рубежів французів і
охоплення їх з флангу. Після цього розвернути всі сили для розгрому Росії.
 План Союзників
Перед війною французьке командування, помилково вважаючи, що
через розтягнутість комунікацій і обмеженість сил Німеччина не наважиться
завдати удар через Бельгію по півночі Франції, вирішило, що основні бойові
дії розвернуться в Арденах, Ельзасі і Лотарингії. Тому зосередило всі свої
сили на східному кордоні Франції, сподіваючись там розбити німецькі
війська.
Згідно плану ведення бойових дій проти Німеччини, під назвою «План
№ 17», передбачався потужний наступ французької армії в Ельзасі і
Лотарингії і швидке захоплення цих територій, втрачених Францією
після Французько-прусської війни.
Франко-британські сили були відкинуті німцями, які
спромоглися вторгнутися у Північну Францію. Разом з цим, французькі та
британські ар'єргардні дії затримали просування наступаючих німецьких
військ, дозволяючи французам виграти час та передислокувати свої сили на
захід для захисту Парижа, що призвело до першої битви на Марні.
За підсумками битви, німецькі війська зуміли відтіснити союзні війська (в
основному французькі) на територію Франції і продовжили наступ у
напрямку Парижа. Однак після цих успіхів німецькій імперській армії, попри
перевазі в силах і сприятливе оперативне становище, не вдалося
розгромити союзні армії.
Сили сторін та розгортання військ
Німеччина
Для реалізації плану Шліффена по швидкому розгрому
Франції Німеччина зосередила на кордоні
з Францією, Бельгією та Люксембургом значні військові сили: сім армій (1-
ша — 7-ма, 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій, до 5 тис. гармат)
чисельністю близько 1 млн. 600 тис. осіб під командуванням
імператора Вільгельма II.
Союзники
Французькі сили нараховували п'ять армій (1-ша — 5-та, 76 піхотних і
10 кавалерійських дивізій, понад 4 тис. гармат) чисельністю 1,3 млн осіб під
командуванням генерала Жозефа Жоффра. Бельгійська армія (шість піхотних
і одна кавалерійська дивізія, 312 гармат) чисельністю 117 тис. осіб під
командуванням короля Альберта I. Британська експедиційна армія (4
піхотних і 1,5 кавалерійських дивізії, 328 гармат) чисельністю 87 тис. осіб під
командуванням фельдмаршала Джона Френча.
Передісторія
Перші дні Першої світової війни, німецька армія повела рішучий
наступ на Західному фронті.
Порушивши нейтралітет Люксембургу та Бельгії, німецькі війська вторглися
на територію цих країн.
4 серпня між німецькими та бельгійськими військами почалися бої на
території Бельгії. 6 серпня почався штурм бельгійської фортеці Льєж. У ході
цих боїв німецька армія зазнала значних втрат та припинила своє просування
до французько-бельгійського кордону. Героїчні зусилля бельгійських військ
зірвали плани німецького командування швидкими темпами вступити на
територію Франції.

Британська листівка, що підтримує прагнення Бельгії до збереження

суверенітету
Також це дало час британським військам висадитися у французьких
портах та приєднатися до військ союзників.
У французькому генеральному штабі, у міру наближення війни,
порушення бельгійського нейтралітету німецькою армією вважалося все
більш імовірним. Тому в розроблюваних планах розгортання завжди
враховувалася така можливість. Однак в умовах розпочатої війни, французьке
командування не було остаточно впевнене, що німці наступають саме через
Бельгію. Французький уряд побоювався, що німецьке командування
намагається спровокувати Францію на порушення нейтралітету Бельгії. Тому
французький військовий міністр заборонив всім французьким військам
переходити бельгійський кордон а льотчикам літати над бельгійською
територією.
Тільки 4 серпня, коли стало відомо про вторгнення німецьких армій до
Бельгії а бельгійський уряд погодився на взаємодію з французькими
військами, останнім дозволили діяти на території Бельгії.
До 8 серпня французька розвідка доповідала про те, що головні
німецькі сили зосереджені в районі Меца, в Лотарингії. На підставі цих
даних, з урахуванням опору Льєжа, жоден форт якого ще не був втрачений,
командувач французькою армією генерал Жозеф Жоффр віддав наказ про
загальний наступ французької армії.
Нові розвідувальні відомості, отримані французьким штабом до 13
серпня, вказували на те, що головні сили противника розташовуються не в
районі Меца, як припускалось раніше, а значно північніше. Однак Жоффр все
ще вважав, що німецька армія не буде наступати через Бельгію.
Після кровопролитних боїв 16 серпня Льєж впав, Німецькі війська розпочали
форсування Маасу. Бельгійська армія з боями відступала до Антверпена. 20
серпня німецька армія зайняла столицю Бельгії — Брюссель. Після цього,
німецькі війська вийшли до французько-бельгійського кордону.
 Хід битви
Початковий етап
Битва під Мюльгаузеном

7 серпня 1914, французькі війська перейшли франко-німецький кордон

та вторглися на територію Німецької імперії. Було важливо якомога швидше
вступити на землі Ельзасу та Лотарингії, відторгнуті
колись Німеччиною від Франції. Це справило б великий моральний ефект,
підняло б дух французьких військ перед початком вирішальних битв.
7 серпня зав'язалися перші бої Прикордонної битви, до 8
серпня наступаючим французьким частинам вдалося відкинути німецькі
війська за Рейн та захопити Мюльгаузен, в Ельзасі. У Франції всі вважали, що
почалося звільнення споконвічних французьких земель від німецького
панування. Проте прибулі німецькі підкріплення 9 серпня несподівано
для французів перейшли в наступ та відтіснили французькі війська до
кордону.

Битва за Лотарингію
Наступ французів більшими силами (шість з половиною корпусів, три
резервні та три кавалерійські дивізії 1-ї та 2-ї армій) почався 14 серпня в
загальному напрямку на Саарбург в Лотарингії. Німецькі війська тут мали
п'ять корпусів і три кавалерійські дивізії 6-ї німецької армії. З ранку 15
серпня і на правому фланзі 1-ї армії французи розпочали новий наступ
більшими силами, утворивши для цього спеціальну Ельзаську армію[11].
Оскільки до цього часу вже остаточно прояснився намір німецького
командування наступати через Бельгію, то метою нової операції французів
в Верхньому Ельзасі стало прикувати до цього району якомога більшу
кількість німецьких військ і не дозволити перекидати їх на посилення
північного німецького крила[11].
2-га французька армія та частини 1-ї армії, повільно наступали з
незначними боями і до 18 серпня — 20 серпня зайняли Саарбург, Шато-
Сален та інші селища. До 19 серпня на правому фланзі Ельзаської армії
французам також знову вдалося зайняти район Мюльгаузена, оскільки більшу
частину німецьких сил до цього часу було передислоковано з Мюльгаузена на
північ[12].
 Хоча фактично Лотаринзька операція закінчилася повною перемогою
німецьких військ, в стратегічному плані її результати були неоднозначними.
Німці відкинули 1-шу і 2-гу французькі армії на захід, чим допомогли
французам консолідувати фронт своїх військ на західному театрі воєнних дій.
Фінальний етап
Обстановка перед вирішальними боями
Далі, після завершення активних дій в Лотарингії основні події
відбувалися на франко-бельгійському кордоні. До 20 серпня тут
зосередилися: головне угруповання німецьких сил і французькі армії лівого
крила.
1-ша німецька армія вийшла на лінію Вольфертгем, на захід
від Брюсселя, Ватерлоо (3-й резервний корпус цієї армії був залишений
для блокування бельгійської армії в Антверпені); 2-га германська армія —
південний схід 1-ї до Намюра; 3-тя армія підійшла до річки Маас на ділянці
Намюр — Бельгія; 4-та німецька армія вийшла на рубіж Бастонь — Аттер; 5-
та армія досягла лінії Етал — Лонгві — Арсвейлер. Всього в п'ятьох
німецьких арміях наступали 17 армійських корпусів і 7 кавалерійських
дивізій. За ними рухалися ще 5 резервних корпусів, які могли протягом
найближчих 2-3 днів також взяти участь в битві.
Французькі армії займали таке становище: 3-тя армія знаходилася на
лінії Етен — Жамец, на північний схід Вердена; 4-та армія займала широкий
фронт від Монмеді до Мезьєра; 5-та армія зайняла вказане їй розташування
між річками Самбром та Маасом і в трикутнику Дінан —
Намюр — Шарлеруа. Кавалерійський корпус у складі трьох дивізій
знаходився на лівому березі Самбра на захід від Шарлеруа. Між 4-ю і 5-ю
арміями був проміжок понад 50 км, прикритий слабкими силами, які
обороняли переправи через річку Маас.
Далі від Валансьена на північний захід до морського узбережжя чотири
територіальні дивізії під командуванням генерала Амада мали завдання
перепинити шлях німецькій кавалерії на французьку територію[14].
Англійська армія закінчила своє зосередження південніше Мобежа та
збиралася висуватися до Монса.
Правий фланг головного угруповання англо-французьких військ
прикривала Лотаринзька армія під командуванням генерала Монурі, утворена
до 21 серпня у складі семи резервних дивізій. Вона розташовувалася на
схід Вердена, в районі мааських висот.
Всього угруповання союзних військ складалось з 22,5 корпусів і 7,5
кавалерійських дивізій. Сили сторін до початку вирішальних боїв на франко-
бельгійському кордоні були практично рівні.
До 20 серпня сили супротивників повністю розгорнулись. У зв'язку з
цим командувачі військами віддають оперативні директиви своїм арміям.
 Німецьке командування прийняло рішення активними діями 1-ї, 2-ї і 3-ї
армій охопити та розгромити головні французькі сили, 4-та і 5-та армія
повинні мали діяти залежно від обстановки — наступати або оборонятися.
Французьке командування також ухвалило рішення про перехід в
активний наступ 3-ї і 4-ї армій [11], інші сили повинні мали прикривати фланги
та наносити допоміжні удари.
Битва при Арденнах
Виконуючи накази командування, протиборчі війська рухалися
назустріч один одному. Внаслідок цього з 21 серпня зав'язалися запеклі
зустрічні бої.
В Арденнах бойові дії відбувалися між 3-тю і 4-ю французькими
арміями і 4-ю і 5-ю німецькими арміями. Найбільш запеклі бої розгорнулися
в двох оперативних районах: у Лонгві і на річці Семуа. Бої у Лонгві
зав'язалися з 22 серпня, в цих боях третя французька армія була розбита 5-ю
німецькою армією і з 25 серпня почала відхід на лінію Монмеді та
південніше. Внаслідок стомленості та розладу військ обох сторін бої з 26
серпня призупинилися. На річці Семуа бої між 4-ю французькою та 4-ю
німецькою арміями також почалися з 22 серпня, незважаючи на перевагу, 4-та
французька армія зазнала важких втрат в людях та матеріальній частині та
відійшла у вихідне положення за річку Семуа, а 24 серпня на річку Маас[15].
В цілому французькі війська внаслідок операції зазнали повної
тактичної поразки, понесли важкі втрати і були витіснені на захід від річки
Маас.
Битва при Шарлеруа
Також запеклі бої розгорнулися в межиріччі Самбру та Маасу біля
бельгійського міста Шарлеруа. Тут 5-та французька армія протистояла 2-й і 3-
й німецьким арміям. 21 серпня частини 2-ї німецької армії захопили кілька
переправ через Самбр і 22 серпня форсували її великими силами. Потім
розгорнулися запеклі бої, спочатку французи спробували перейти в наступ, за
тим німці атакували ряд переправ на Маасі, але ці дії не принесли результатів
атакуючим[16].
Однак 23 серпня частини 3-ї німецької армії захопили на Маасі деякі
переправи південніше Намюра та переправилися на лівий берег Маасу біля
Динана[17]. Це створило загрозу 5-й французькій армії, і 23 серпня вона
почала відхід, за нею майже без боїв простували німецькі війська.
Битва при Монсі
На лівому фланзі фронту також відбулися зіткнення, між частинами 1-ї
німецької армії та англійськими військами. Згідно з директивою союзного
командування, закінчивши зосередження в районі Мобежа, англійська армія,
під командуванням Джона Френча висунулася в напрямку Монса.
 Однак 23 серпня, німецькі війська теж підійшли до цього рубежу,
форсували наявний тут канал та зайняли Монс. Англійці під натиском
переважаючого їх противника з ранку 24 серпня почали відхід і до 25
серпня відійшли на лінію Камбре — Ле-Като.
Закінчення битви
В Ельзасі та Лотарингії, на Саарбурзькому та Страсбурзькому
напрямку, з 20 серпня по 28 серпня німці силами 6-ї і 7-ї армій атакували
французькі війська та відкинули їх у вихідне положення. Французька
армія залишила всі території, які захопила під час Лотаринзької операції[19].
До кінця серпня у зв'язку зі сформованою для французів важкою
обстановкою на бельгійському кордоні французи залишили
район Мюльгаузена. Ельзаська армія була розформована і її частини
перекинуті на інші ділянки фронту. Після цього в Ельзасі та Лотарингії
велися бої місцевого характеру, які не мали істотного впливу на загальний хід
боротьби.
Підсумки битви
До 25 серпня Прикордонну битву можна вважати закінченою, оскільки
з цього часу французьке командування змінює свої стратегічні цілі і
здійснює стратегічний відступ всього свого північного угрупування, щоб з
нового рубежу відновити наступ.
У результаті Прикордонної битви стратегічна обстановка на Західному
фронті різко змінилася. Французькі армії на всьому фронті на північний захід
від Вердена змушені були відходити, щоб зібратися з силами.
Союзники зазнали тяжкої поразки, генерал Жоффр писав:
Поразка французьких армій у Прикордонній битві і їх такий відхід
створили безпосередню загрозу для Парижа, що викликало важке враження в
суспільних колах Франції. 2 вересня французький уряд покинув Париж та
перебрався в Бордо.
Військові підсумки
Антанта зазнала значних втрат в Прикордонній битві. Французька
армія втратила 260 000 осіб убитими, пораненими та полоненими. Англійські
війська втратили 4200 осіб убитими, пораненими та полоненими, бельгійські
втрати склали 480 осіб. Німецька армія втратила 165 000 осіб убитими,
пораненими та полоненими.
Причиною поразки французів в Прикордонній битві стало недостатньо
майстерне використання військ. Командування при постановці завдань
виходило з помилкових припущень про наміри та угрупування противника.
Внаслідок цього відбувалися раптові зіткнення з противником[21].
Німецькі війська також наступали без належної розвідки, діяли мляво
та замість стрімкого переслідування французів лише слідували за ними.
Німці не зуміли ні на одній ділянці скористатися сприятливою для них
обстановкою.
Однак, у той час як у французькій армії зробили для себе з битви
повчальні стратегічні та тактичні висновки, то командування німецької армії,
переоцінивши свої успіхи, вважало, що французька армія вже розгромлена та
результат війни вирішений наперед[23]. Вважаючи, що мету дій
на Заході досягнуто, німецьке командування вирішило приступити до
перекидання військ на Схід, що передбачалося планом війни[Ком. 2]. До цього
спонукало також сформоване положення в Східній Пруссії, де у Гумбіннені
російські війська завдали серйозної поразки 8-й німецькій армії та домоглися
великих успіхів.
Всі ці фактори, подальші директиви французького командування, а
також вмілий відступ військ союзників дозволили їм закріпитися на Марні і в
кінцевому підсумку здобути найважливішу перемогу над німецькими
військами, зупинивши їх просування до Парижа.

Східний фронт

Галицька битва
Гаелицька биетва — одна з найбільших битв Першої світової війни. У
операції брали участь 3-тя, 4-та, 5-та, 8-ма, 9-та армії у складі
російського Південно-Західного фронту (командувач фронтом —
генерал Микола Іванов) і 4 австро-угорських армії (ерцгерцог Фрідріх,
фельдмаршал Гетцендорф), а також німецька група генерала Р. Войрша.
Спочатку на правому фланзі, в районі дій 4-ї і 5-ї армій, ситуація
склалася несприятлива для російських військ, і вони під натиском
австрійської армії стали відходити від міст Красника і Томашова на північ.
Лівофлангові армії: 3-тя під командуванням генерала Рузського (з
району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з
району Проскурова) — розгорнули успішний наступ в напрямку на Львів і
Галич. На притоках Дністра — річках Золота Липа (13—15 серпня) і Гнила
Липа (16—18 серпня) опір австрійських військ був подоланий, і вони стали
відступати.
Комендант російської армії на фронті Гнилої Липи генерал Іванов
зорієнтувався в дійсному становищі доволі пізно і тільки 17 серпня дав наказ
своїм військам наздоганяти розбиті австрійські дивізії. Наступ відбувся
великими силами: даремно пробував стримати російські полки 12-й
австрійський корпус. Знову, як і над Гнилою Липою, розчарували угорські
вояки. 19 серпня в одній угорській бригаді під Львовом вибухла серед
гонведів така паніка, що цілий корпус мусив кинути фронт, подавшись у слід
за угорцями, які ганебно покинули свій бойовий пост. З історії Українських
Січових Стрільців відомо, що в тих днях паніки у Львові, коли вулицями
міста втікали пішки, на возах та кінно угорці, проти росіян вирушили
частини стрільців. Хоч погано озброєні, вони не злякалися і точно виконали
наказ.
21 серпня російські війська зайняли Львів, а 22 серпня — Галич.
У висліді цієї битви російські війська оволоділи Східною
Галичиною, Північною Буковиною та вийшли до карпатських перевалів. Там
розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви
австро-угорські війська втратили 400 тисяч осіб, з яких 100 тисяч були
полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німецької імперії і
перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорська імперія уникнула
остаточного розгрому. Завоювання Галичини характеризувалося росіянами як
завершення «справи великого князя Івана Калити».
Підготовчі бої
2 серпня 1914 штаб Південно-Західного фронту віддав своїм арміям
директиву про перехід 10-го серпня в рішучий наступ. 4-та
армія від Любліна націлювалась на Перемишль, маючи завданням відрізати
від Кракова австро-угорські армії; 5-та армія, сприяючи в цьому 4-й,
виводилася з південної Холмщини на лінію Мостиська — Львів. Головні ж
сили фронту — 3-тя і 8-ма армії кидалися на Львів (3-тя — по
фронту Куликів — Миколаїв; 8-ма — по фронту Ходорів — Галич,
перешкоджаючи противнику відійти за Дністер).
Росіяни зуміли розгорнути свою 8-му армію непомітно для противника.
А 6 серпня 3-тя армія перейшла кордон. Генерал Рузський відразу ж стиснув
свій фронт зі 120 верст до 75, вирішивши діяти одними лобовими ударами, не
вдаючись до флангових маневрів. Ця стратегія ще більш віддаляла 3-тю
армію від 5-ї. 8 серпня перейшли Збруч і корпуси 8-ї армії. Генерал Брусилов
виділив зі складу свого XII корпусу Задністровський загін, що пішов з
Бессарабії на Буковину, у складі Терської козацької дивізії та 2-ї бригади 12-ї
піхотної дивізії, змінений потім 71-ю піхотною дивізією.
8 серпня 10-та кавалерійська дивізія графа Келлера розгромила 4-ту
австро-угорську кавалерійську дивізію в кінному бою під Ярославіце. Поки
1-й Оренбурзький козацький полк рубав австрійську піхоту, 7 ескадронів
новгородських драгунів і одеських уланів зійшлися фронтально з 8
австрійськими ескадронами. Результат бою повис на волосині, і граф Келлер
кинув в атаку свій штаб і конвой, але підоспілі 2 ескадрони
Інгерманландських гусарів з ротмістром Барбовічем вирішили справу ударом
у фланг австрійським білим драгунам і захопленням всієї їх артилерії. У
переслідуванні взяло участь ще 6 підоспілих ескадронів і сотень. Власне в
кінному бою росіяни втратили 5 офіцерів і 110 нижніх чинів (здебільшого
легко поранених), у австрійців вибуло до 350 убитими і пораненими важко і
400 полоненими і 8 гармат. Це найбільше кавалерійське зіткнення Світової
війни. Але штаб 3-ї армії не зумів скористатися цим успіхом.
Поки армії Рузського і Брусилова зближувалися з 3-ю австро-угорською
армією та групою Кьовеша, на півночі відбулися події виняткової важливості,
відразу перемістивши туди центр ваги стратегії.

Східно-Прусська операція
Східно-Прусська операція 1914 року — наступальна
операція російської армії проти Німеччини на початку Першої світової
війни з 17 серпня по 15 вересня 1914 року, завершилася нищівною поразкою
російської армії.

Планування та підготовка операції

Як Антанта, так і Центральні держави готувалися до нетривалої війні,

бо вважалося, що сучасні держави не можуть витримати напруги тривалої
війни. Генеральні штаби планували рішучі наступальні операції, вважаючи,
що результати перших боїв визначать результат війни. Німецький план війни
наказував розгром Франції за шість-вісім тижнів, а потім перенесення удару
на схід і розгром Росії. При розгортанні військ Німеччина зосередила на
заході 79 % своїх сил, а проти Росії 21 %. Франко-російська військова
конвенція та протокол наради начальників генеральних штабів генералів
Жоффрей і Жилінського в 1913 році ставили завдання уникнути розгрому
Франції і змусити Німеччину вести боротьбу одночасно на двох театрах
військових дій. Для цього Росія обіцяла почати негайний наступ проти
Німеччини до 15-го дня мобілізації. Російські мобілізаційні розклади № 19 і
№ 20 наказували Північно-Західному і Південно-Західному фронтам перехід
в наступ і перенесення війни на територію відповідно Німеччини і Австро-
Угорщини. Напрям головного удару проти Німеччини — від Нарева
на Алленштейн — було визначено ще у 1912 році на переговорах
Жилінського та Жоффрей. На оперативно-стратегічній грі, проведеної
російським військовим міністерством і генштабом у квітні 1914 року,
відпрацьовувалось вторгнення в Східну Пруссію силами двох армій
Північно-Західного фронту зі сходу і півдня. Передбачалося, що «кліщі», які
зімкнуться, приведуть до розгрому німецької армії, усунувши
загрозу флангового удару при наступі на головному напрямку
через Познань на Берлін з Варшавського виступу.
У Північно-Західний фронт (командувач — генерал Я. Г. Жилінський)
входили 1-ша армія (командувач — генерал П. К. Ренненкампф), розгорнута
на схід від Східної Пруссії (Неманська), і 2-га армія (командувач — генерал
А. В. Самсонов), дислокована на південь від Східної Пруссії (Наревського). У
1-шу армію входили 6,5 піхотних і 5,5 кавалерійських дивізій при 492
гарматах, в 2-гу армію — 12,5 піхотних і 3 кавалерійські дивізії при 720
гарматах. Всього у двох арміях було понад 250 тисяч бійців.
У директиві від 13 серпня Верховний головнокомандувач російської
армії великий князь Микола Миколайович поставив перед Північно-Західним
фронтом завдання перейти в наступ і завдати поразки противнику. Відповідну
директиву командуючим арміями направив в той же день генерал
Жилінський. 1-й армії пропонувалося виступити 14 серпня, перейти кордон
17 серпня, обійти Мазурські озера з півночі і відрізати німців від Кенігсберга.
2-га армія повинна була виступити 16 серпня, перейти кордон 19 серпня,
обійти Мазурські озера з заходу, і не допустити відходу німецьких військ
за Віслу.
Дислокована у Східній Пруссії 8-ма німецька армія включала три
армійських і один резервний корпус, дві резервні дивізії, одну кавалерійську
дивізію, одну ландверну дивізію, три ландверних бригади, дві фортечні
ерзацбрігади, 9,5 ерзацландверних батальйонів, всього 14,5 піхотних (4, 5
ландверних) і одну кавалерійську дивізії або 173 тисячі бійців. За різними
даними, число гармат у 8-ї армії визначається в 774 (без фортечних) — 1044
(з фортечними) гармат. Начальник німецького Генерального штабу
фельдмаршал Мольтке у директиві від 6 серпня вимагав від командувача 8-ю
армією генерала М. Прітвіца виграти час до перекидання військ з
французького театру бойових дій та утримувати Нижню Віслу. Генерал
Прітвіц вирішив спочатку зупинити наступ Неманської армії і направив на
схід 8 дивізій, прикрившись від Наревської армії 4 дивізіями і зайнявши
півтора дивізіями озерні дефіле.
Як німецька, так і російські армії до початку операції були
укомплектовані не повністю, проте в цілому співвідношення сил дозволяло
російським завдати поразки германцям за умови взаємодії двох армій. Загроза
подвійного удару являла собою велику небезпеку для 8-ї армії навіть при
найкращих внутрішніх комунікаціях.
Корпуси, що складались з двох дивізій, були основною оперативно-
тактичною одиницею, як в російській, так і в німецькій арміях. Командири
корпусів мали значну самостійність при прийнятті рішень в рамках загальних
армійських директив.
Перші бої

Обидві сторони на початку операції мали дуже слабке уявлення про

розташування і напрямок удару супротивника. Перші бої дозволили штабу 8-ї
німецької армії зорієнтуватися щодо задумів російського командування.
3-й, 4-й і 20-й корпуси 1-ї російської армії просувалися вперед практично
наосліп. Через відсутність координації лівофланговий 6-й корпус перетнув
кордон на 6 годин пізніше центрального 3-го корпусу, тим самим відкривши
його фланг. Всупереч наказу Прітвіца командир 1-го корпусу генерал
Франсуа 17 серпня вплутався в бій біля Сталлупенена. Вдаривши у фланг 27
дивізії 3-го корпусу, німці завдали їй серйозні втрати, був розбитий
Оренбурзький полк. Проте 29 дивізія 20-го корпусу ударом у фланг відкинула
німців. Російські втрати були вищі за німецькі, але Франсуа залишив
Сталуппенен та поспішно відступив до Гумбінена, і обидві сторони визнали
бій перемогою для себе. 27 дивізію довелося відвести на переформування.
Наступ 1-ї армії затримався на день.
18 серпня Ренненкампф відновив наступ і направив кінний корпус
генерала Хана Нахічеванського (4 кавдивізії) на Інстербург. 19 серпня у
Каушена кінний корпус зіткнувся з прусською ландверною бригадою, маючи
70 ескадронів і 8 батарей проти 6 батальйонів і 2 батарей. Бригада зазнала
великих втрат та відступила, а корпус був відведений його командиром в тил,
оголивши тим самим правий фланг армії, який він повинен був прикривати.
Командуючий 2-ю армією генерал Самсонов наказом від 16 серпня
змінив запропонований штабом фронту напрямок наступу, пославши головні
сили замість північного в північно-західному напрямку з метою більш
глибокого охоплення німецьких дивізій і для перехоплення шляхів на Віслу. У
результаті було значно збільшено розрив з 1-ю армією. 2-га армія перейшла
кордон 20 серпня, маючи проти себе 20-й корпус генерала Шольца (3,5
дивізії).
Ренненкампф призначив на 20 серпня днювання. На цьому етапі
зволікання 1-ї армії ускладнювало ситуацію для німців, так як змушувало їх
іти на схід, залишаючи оборонні рубежі на р. Ангерапп і розтягуючи свої
комунікації при загрозі удару з тилу російської 2-ї армії.
Гумбінен-Гольдапська битва

Повідомлення про перехід 2-ю армією кордону змусило штаб Прітвіца

зважитися на бій з 1-ю армією, хоча німецькі корпуси не могли вступити в бій
одночасно. На світанку 20 серпня на північ від Гумбінена дві дивізії 1-го
корпусу Франсуа раптово атакували правофлангову російську 28-му дивізію
20-го корпусу, а 1-ша кавалерійська дивізія обійшла її фланг, що залишився
відкритим після відходу корпусу Хана Нахічеванського, і вдарила з тилу. 28-
ма дивізія зазнала великих втрат і була відкинута на схід. Ландверна дивізія,
що підтримувала удар Франсуа, атакувала 29-ту дивізію 20-го корпусу, але
була відбита вогнем і відступила.
Південніше Гумбінена 35-ту і 36-ту дивізії 17-го корпусу
генерала Макензена атакували центр 1-ї російської армії на 4 години пізніше і
без попередньої розвідки. Вони натрапили на три російських дивізії і
потрапили під фланговий вогонь артилерії 27-ї дивізії. 35-та дивізія зазнала
великих втрат і в безладді відступила на 20 км, 36-та дивізія також була
змушена відступити. 27-ма дивізія генерала Адаріді, що почала
переслідування, була зупинена корпусним командиром. Чотири кавалерійські
дивізії Хана Нахічеванського не діяли весь день бою.
Під Гольдапом, німецький 1-й резервний корпус генерала Бєлова прибув на
місце битви опівдні, зіткнення мало нерішучий характер, а після відступу
корпусу Макензена, Бєлов також віддав наказ про відхід.
Бій завершився поразкою однієї російської і трьох німецьких дивізій,
росіяни втратили 16500 чоловік, німці — 14800 осіб, у тому числі в 17-му
корпусі Макензена 10500 чоловік. Поразка центрального корпусу створювало
серйозну загрозу 8-й армії, і Прітвіц віддав наказ про загальний відступ.
Проте генерал Ренненкампф і його штаб не змогли оцінити масштаб успіху, і
початковий наказ про переслідування був скасований. Армія залишалася на
місці півтора дня, відпочиваючи і підтягуючи тили, і відновила наступ вдень
22 серпня.
Маневрування силами

Перехід кордону чотирма корпусами армії Самсонова ставив 8-му

німецьку армію між молотом і ковадлом, і увечері 20 серпня Прітвіц
повідомив в генштаб про своє рішення відійти за Віслу. Тим часом
оперативний відділ штабу 8-ї армії розробив план перекидання корпусів на
південний захід, щоб зупинити Самсонова. Радіоперехоплення підтвердили,
що 1-ша російська армія Ренненкампфа стоїть на місці, і штаб 8-ї армії почав
перекидання корпусу Франсуа по залізниці для удару проти лівого флангу 2-ї
російської армії Самсонова. Корпуси Макензена і Бєлова повинні були
висуватися в похідному порядку проти правого флангу армії Самсонова. 21
серпня Мольтке прийняв рішення змістити Прітвіца та його начальника
штабу генерала Вальдерзее і призначити на їхнє місце генералів Гінденбурга
і Людендорфа. Вони прибули в штаб 8-ї армії 23 серпня і схвалили план удару
по 2-й армії. Однак реалізація плану цілком залежала від дій армії
Ренненкампфа, чиє швидке просування вперед, за словами Людендорфа,
робило б маневр немислимим.
На відміну від штабу 8-ї армії, російські штаби не мали достатньої
інформації про противника. Повільне просування 1-ї армії на Захід не
зустріло опору, і штаб фронту зробив висновок про поспішний відступ німців
до Вісли. Ставка визнала операцію в основному закінченою і працювала над
планом наступу на Познань, у зв'язку з чим командиру фронту Жилінському
було відмовлено у посиленні 2-ї армії гвардійським корпусом. Жилінський
зажадав від 2-ї армії Самсонова енергійно наступати на північ з метою
припинити німцям відхід до Вісли. Але на думку Самсонова, для відсікання
8-ї армії від Вісли, його армія повинна була наступати не на північ, а на
північно-захід. Під тиском Самсонова штаб фронту погодився з ним. 25
серпня Самсонов направив центральні корпуси (13-й і 15-й) на
захоплення Остероде і Алленштейна, правофланговий 6-й корпус і одну
кавалерійську дивізію на Бішофсбург, а 1-й корпус і дві кавалерійські
дивізії — на прикриття лівого флангу біля Сольдау. 23-й корпус повинен був
прикривати стик між лівим флангом і центром. Самсонов не тільки віддаляв
свої корпусу від 1-ї армії, але і направив їх по розбіжним напрямкам.
1-шу армію штаб фронту направив двома корпусами, на відсіч Кенігсберга і
на переслідування «відступаючих до Вісли» німців. Таким чином, у цей
період Ставка та командувачі фронтом і арміями приймали рішення, які
базуються на реальній ситуації, і дозволили противнику безперешкодно
перекинути майже всі війська проти 2-ї армії, залишивши проти 1-ї армії
лише півтори піхотних і одну кавалерійську дивізію.
У зв'язку з важкою обстановкою склалася в Східній Пруссії, 25 серпня
Мольтке прийняв рішення направити туди підкріплення. Два корпуси і одна
кавалерійська дивізія були зняті із Західного фронту і направлені на схід.
Поразка другої Російської армії у Східній Прусії

З радіоперехоплення, командування 8-ї армії знало плани Самсонова і

вирішило скористатися повільністю Ренненкампфа і утвореним відривом
центральних корпусів Наревської армії від флангів для її розгрому. 26 серпня
17-й корпус Макензена і 1-й резервний корпус Бєлова з ландверною
бригадою, що прийшли від Гольдапу, атакували 6-й корпус генерала
Благовєщенського і відкинули його від Бішофсбурга до Ортельсбургу. Дві
дивізії втратили 7500 чоловік і відступили в повному безладі, при цьому
генерал Благовіщенський кинув війська і втік в тил. Правий фланг 2-ї армії
виявився відкритим впродовж десятків кілометрів, але Самсонов не отримав
інформації про це і 27 серпня наказав армії виконувати раніше поставлене
завдання.
На лівому фланзі 2-ї армії 27 серпня 1-й корпус Франсуа з частиною 20-
го корпусу і ландвер завдав удару по 1-му корпусу генерала Артамонова і
відкинув його на південь від Сольдау. 23-й корпус генерала Кіндратовича
зазнав втрат і відступив на Нейденбург. Самсонов отримав від Артамонова
невірну інформацію про ситуацію і запланував на 28 серпня удар силами 13-
го корпусу генерала Клюєва і 15-го корпусу генерала Мартоса у фланг
західної німецької угруповання. Для керівництва боєм, Самсонов з
оперативною частиною штабу армії вранці 28 серпня прибув у штаб XV
корпусу. У результаті було втрачено зв'язок зі штабом фронту і фланговими
корпусами, а управління армією — дезорганізовано. Наказ штабу фронту про
відвід корпусів 2-ї армії на лінію Ортельсбург-Млава до військ не дійшов.
Вранці 28 серпня Мартос запропонував Самсонову негайно почати
відведення центральних корпусів, але Самсонов коливався до вечора.
28 серпня штаб фронту наказав 1-й армії рушити вперед лівофлангові
корпуси і кавалерію для надання допомоги 2-й армії, але вже увечері 29
серпня наступ було зупинено. Жилінський вважав, що 2-га армія згідно з його
наказом уже відійшла до кордону. У результаті, до моменту відходу корпусів
2-ї армії, піхота Ренненкампфа знаходилася від них на відстані близько 60 км,
а кавалерія — 50 км.
29 серпня відступ п'яти російських дивізій проходив під зростаючим тиском
1-го корпусу Франсуа і 1-го резервного корпусу Бєлова, що просувалися на
флангах. В окремих боях німецькі частини були відбиті, але в цілому
російський відступ прийняв безладний характер, а близько 30 тисяч чоловік
при 200 гарматах були оточені в районі Комусінського лісу. У ніч на 30
серпня генерал Самсонов застрелився. Генерал Мартос був узятий в полон,
генерал Клюєв намагався вивести війська з оточення трьома колонами, але
дві колони були розбиті, і Клюєв віддав наказ про здачу в полон.
Таким чином, втрати 2-ї армії склали 6 тис. убитих, поранено близько
20 тис. (майже всі потрапили в полон), полонених — 30 тис. (разом з
пораненими, що потрапили в полон — 50 тис.), захоплено 230 гармат. Убито
10 генералів, 13 взято в полон. Загальні втрати 2-ї армії убитими, пораненими
та полоненими — 56 тисяч чоловік.
Німецькі втрати, убитими і пораненими склали 30 тисяч осіб. У
західній історіографії цей бій відомо як битва при Танненбергу.
Вихід першої Російської армії з Східної Прусії

На південному фасі Варшавського виступу в цей час тривала Галицька

битва, і Австро-Угорщина вимагала від Німеччини направити 8-му армію на
південь, і через Польщу вдарити в тил російських армій, що наступають
в Галичині.
Проте німецький генштаб визнав таку операцію занадто ризикованою і
волів звільнити Східну Пруссію, і 31 серпня наказав 8-й армії наступати
проти 1-ї російської армії, що вийшла до Кенігсберга.
Отримавши 4 вересня 2,5 корпуси із Західного фронту, Людендорф
перегрупував 8-му армію: прикрившись з півдня проти 2-ї російської армії
Шейдемана 1,5 дивізіями (20 000 багнетів), розгорнув фронтом на схід 7
корпусів і 2 кавалерійські дивізії (230 000 багнетів і шабель при 1080
гарматах). Їм протистояли 5 корпусів і 5 кавалерійських дивізій 1-ї російської
армії Ренненкампфа (110 000 багнетів і шабель при 900 гарматах).
Головні сили Ренненкампфа, націлені командуючим фронтом
Жилінським на облогу Кенігсберга, сконцентрувалися на північному фланзі, і
німці вирішили вдарити по південному флангу, де перебував лише один 2-й
корпус та кіннота. Планувалося прорвати тут фронт, вийти в тил 1-ї армії,
відтіснити її до моря та болота Нижнього Німану і там знищити. Людендорф
направив три корпуси та дві кавалерійські дивізії через озерні дефіле
на Летцен в обхід російського південного флангу, а чотири корпуси —
північніше озер.
В Нареві російська Ставка поповнила 2-гу армію двома свіжими
корпусами. На південний схід від Мазурських озер в смузі між 2-ю і 1-ю
арміями була сформована 10-та армія.
7-9 вересня обхідна німецька колона безперешкодно пройшла озерні
дефіле і відкинула частини 2-го корпусу, виходячи в тил 1-й російській армії.
Ренненкампф терміново перекинув на південний фланг з центру дві піхотні і
три кавалерійські дивізії та з півночі 20-й корпус, і зупинивши наступ німців,
почав відводити на схід всю армію. Коли 10 вересня обхідна колона 8-ї
німецької армії відновила наступ на північ, загроза оточення російських
військ вже минула.
9 вересня, з півдня Східної Пруссії завдала удар 2-га російська армія, за
всіма реляціям Людендорфа, нібито, знищена тиждень тому, і змусила німців
повернути частину сил проти неї.
Відхід 1-ї армії прикривали в основному 2-й та 20-й корпуси, які в
ар'єргардних боях стримали переважаючі сили німців. До 14 вересня 1-ша
армія відійшла до Середнього Німану, втративши близько 15 тисяч чоловік
(убитими, пораненими та полоненими) і 180 гармат (за всю операцію понад
30 тисяч чоловік). Німецькі війська втратили близько 10 тисяч чоловік (за
всю операцію 25 тисяч чоловік). Хоча 1-ша армія і відійшла, німецький план
її оточення і знищення не вдався, завдяки своєчасному вирішенню
Ренненкампфа про відступ і завзятості ар'єргардних корпусів. Армія була
просто видавлена зі Східної Пруссії.
Підсумки битви

За директивою Північно-Західного фронту від 16 вересня 1-ша армія

зайняла оборону на Німані, а 2-га — на Нареві, тобто там же, де вони
розташовувалися до початку операції. Загальні втрати фронту (убитими,
пораненими та полоненими) склали понад 80 тисяч чоловік і близько 500
гармат.

16 вересня генерал Жилінський був звільнений з посади командувача

Північно-Західним фронтом, і на його місце призначений генерал
Н. В. Рузський.
Німецькі втрати склали близько 60 тисяч чоловік.
Німецька 8-ма армія відбила наступ переважаючих сил двох російських
армій в Східну Пруссію, завдала поразки 2-й армії та витіснила зі Східної
Пруссії 1-шу армію, що стало помітним оперативними успіхом Німеччини на
другорядному театрі військових дій. Значення німецької перемоги у Східно-
Прусської операції полягає в тимчасовій відмові російської Ставки від
наступу з Варшавського виступу через Познань на Берлін.
У той же час, бойові дії в Східній Пруссії відвернули 8-му німецьку
армію від нанесення удару по північному фасу Варшавського виступу в
момент, коли на його південному фасі йшла Галицька битва, що дозволило
російській армії завдати поразки австро-угорським військам.
Перекидання же двох корпусів і кінної дивізії (120 тисяч багнетів і
шабель) із Західного фронту в Східну Пруссію серйозно послабила німецьку
армію перед битвою на Марні, результатом чого була її поразка.
Маршал Фош зробив висновок:
 Якщо Франція не була стерта з обличчя Європи, то цим насамперед ми
зобов'язані Росії, оскільки російська армія своїм активним втручанням
відвернула на себе частину сил і тим дозволила нам здобути перемогу на
Марні.

Тактичний успіх Німеччини у Східній Пруссії, за рахунок

передислокації військ із Західного фронту, обернувся, в зв'язку з провалом
операції проти Франції, поразкою стратегічною. Німеччина була вимушена
вести затяжну війну на два фронти, яку у неї не було шансів виграти.

Битва під Танненбергом

Биетва під Танненбеергом (1914) (26 серпня — 30 серпня 1914) —
велика битва російської імператорської армії та імперської армії Німеччини в
ході Східно-Прусської операції на Східному фронті Першої світової війни.
Битва завершилася поразкою росіян.
Тривалість битви — 5 діб.
Передумови

План Шліффена (План закритих дверей), покладений в основу

німецької стратегії, з якою Німеччина починала Першу світову війну, виходив
з припущення, що «паровий коток» російської армії буде пущений в хід із
затримкою, необхідною для її мобілізації. Передбачалося, що за цей час
німецька армія зуміє завдати Франції тяжкої поразки і заволодіти Парижем, а
потім всіма силами рушити на Росію. Однак російська армія несподівано
швидко почала наступ на Східному фронті, чим поставила Німеччину в
скрутне становище.
Російський наступ здійснювався силами двох армій. Від Ковно (Каунас)
йшла 1-ша армія під командуванням генерала П. К. Ренненкампфа, а з
межиріччя Нарева і Вісли — 2-га армія, під командуванням
генерала О. В. Самсонова. 8-ма німецька армія під командуванням генерал-
полковника Прітвіца 20 серпня зазнала поразки в бою під Гумбіннені, а у
фланг і тил їй виходила 2-га армія Самсонова.
В результаті Прітвіц, остерігаючись оточення, вирішив почати відступ і
залишити всю територію Східної Пруссії на схід від Вісли.
Хід битви

Маневри 21-25 серпня

Поразка при Гумбіннені створила реальну загрозу оточення 8-ї
німецької армії, і увечері 20 серпня Прітвіц прийняв рішення відступати за
Віслу, про що повідомив у генштаб. Однак цьому рішенню супротивилась
німецька Ставка і всупереч плану Шліффена, який передбачав при
несприятливому розвитку подій на Східному фронті відступати в глиб
Німеччини, але ні в якому разі не знімати військ із Західного фронту, щоб
гарантовано розгромити Францію і уникнути війни на два фронти, прийняла
рішення, східну Пруссію не здавати і перекинути на допомогу 8-ї армії
війська із Західного фронту (2 корпуси і кінну дивізію).
21 серпня Мольтке змістив Прітвіца і його начальника штабу генерала
Вальдерзе і призначив на їх місце генерал-фельдмаршала Пауля фон
Гінденбурга і генерала Еріха Людендорфа. Вони прибули в штаб 8-ї армії 23
серпня і схвалили план припинення російського наступу на Східну Пруссію.
Було прийнято рішення, залишивши 2,5 дивізії проти 1-ї російської армії
Ренненкампфа, швидко, по рокадній залізниці через Кенігсберг, перекинути
головні сили 8-ї армії проти 2-ї російської армії Самсонова і спробувати
розгромити її, до того як вона з'єднається з частинами 1-ї армії. Однак
реалізація плану цілком залежала від дій армії Ренненкампфа, чиє швидке
просування на захід, за словами Людендорфа, робило б маневр неможливим.
У цей час командування Північно-Західного фронту, помітивши
швидкий відступ німецьких військ, вирішило, що німці відходять за Віслу, і
визнало операцію виконаною та змінило для неї початкові завдання. Основні
сили 1-ї армії Ренненкампфа були спрямовані не назустріч 2-й армії
Самсонова, а на відсікання Кенігсберга, де за припущенням командування
сховалася частина 8-ї армії, і на переслідування тих німців, які відступали до
Вісли. Головком 2-ї армії Самсонов, у свою чергу, вирішив перехопити
війська, які відступали за Віслу, і наполіг на перенесенні головного удару
своєї армії з північного напрямку на північно-західний, що призвело до того,
що російські армії стали наступати у різних напрямках і між ними утворилася
величезна прогалина на 125 км. Ставка, в свою чергу, також визнала
операцію в Східній Пруссії в основному закінченою і працювала над планом
наступу вглиб Німеччини, на Познань, у зв'язку з чим командиру
фронту Жилінському було відмовлено в посиленні 2-ї армії гвардійським
корпусом.
Нове командування 8-ї німецької армії вирішило скористатися
утвореною прогалиною між російськими арміями, щоб завдати флангових
ударів по 2-й армії Самсонова, оточити і знищити її.
Поразка 2-ї російської армії в Східній Пруссії
26 серпня підійшли від Голдапа 17-й корпус Макензена і 1-й резервний
корпус Бєлова з ландверною бригадою атакували правофланговий 6-й корпус
2-й армії генерала Благовіщенського і відкинули його
від Біскупця до Ортельсбурга. Дві дивізії корпусу втратили 7500 вояків і
відступили в повному безладі, при цьому генерал Благовіщенський покинув
війська і втік до тилу. Правий фланг 2-ї армії виявився відкритим на
протяжності десятків кілометрів, але Самсонов не отримав інформації про це
і 27 серпня наказав армії продовжувати виконувати поставлене завдання.
 На лівому фланзі 2-ї армії 27 серпня 1-й корпус Франсуа з частиною 20-
го корпусу (Шольца) і ландвером завдав удару по 1-му корпусу
генерала Артамонова і відкинув його на південь від Сольдау. 23-й корпус
генерала Кіндратовича зазнав втрат і відступив на Найденбург. В результаті
чого центральні 13-й і 15-й корпуси, які просунулися більше за всіх на
територію Східної Пруссії, виявилися відкритими для ударів з флангу і в тил
з боку німецьких корпусів. Самсонов у свою чергу отримав від Артамонова
невірну інформацію про ситуацію і запланував на 28 серпня удар силами 13-
го корпусу генерала Клюєва і 15-го корпусу генерала Мартоса у фланг
західного німецького угруповання, що ще більш погіршило ситуацію.
Для керівництва боєм Самсонов з оперативною частиною штабу армії
вранці 28 серпня прибув у штаб 15-го корпусу. В результаті було втрачено
зв'язок зі штабом фронту і фланговими корпусами, а управління армією —
дезорганізовано. Наказ штабу фронту про відвід корпусів 2-ї армії на
лінію Ортельсбург — Млава до військ не дійшов. Зранку 28 серпня Мартос
запропонував Самсонову негайно почати відведення центральних корпусів,
щоб вивести їх з-під флангових ударів, але Самсонов вагався до вечора.
28 серпня штаб фронту наказав 1-й армії вислати вперед лівофланговий
корпус і кавалерію для надання допомоги 2-й армії, але вже ввечері 29 серпня
наступ було зупинено. Жилінський вважав, що 2-а армія відповідно до його
наказу вже відійшла до кордону. В результаті до моменту відходу корпусів 2-ї
армії піхота Ренненкампфа перебувала від них на відстані близько 60 км, а
кавалерія — 50 км.
29 серпня відступ п'яти російських дивізій 13-го і 15-го корпусів, які
займали центр фронту і потрапили під головний удар німецької армії,
проходив під зростанням флангового тиску 1-го корпусу Франсуа і 1-го
резервного корпусу Бєлова. На флангах 2-ї армії 1-им і 23-ім корпусами
німецькі атаки були відбиті, але в центрі в цілому російський відступ
прийняв безладний характер, а п'ять дивізій 13-го і 15-го корпусів (близько 30
тисяч чоловік при 200 гарматах) були оточені в районі Комусінського
(Грюнфлісського) лісу. В ніч на 30 серпня генерал Самсонов, який перебував
серед оточених частин, застрелився, генерал Мартос був узятий в полон,
генерал Клюєв намагався вивести війська з оточення трьома колонами, але
дві колони були розбиті, і Клюєв віддав наказ про здачу в полон.
Таким чином, втрати 2-ї армії склали близько 6 тис. убитих, близько 20
тис. поранених (майже всі потрапили в полон), полонених — 30 тис. (разом з
тими, хто потрапив у полон пораненими, — 50 тис.), захоплено 230 гармат.
Убито 10 генералів, 13 взято в полон. Загальні втрати 2-ї армії убитими,
пораненими і полоненими — 56 тисяч осіб. Німецькі втрати, убитими і
пораненими склали 30 тисяч осіб.
2-а армія (1-й, 6-й, 23-й корпуси та залишки 13-го і 15-го корпусів, що
потрапили в оточення) відступила за річку Нарев.
 У цій битві російські сили розбили 6-ту і 70-ту ландверну бригади
у Грос-Бессай і Мюлені, ландверну дивізію Гольця, 3-тю резервну дивізію
під Гогенштайном, 41-шу піхотну дивізію під Вапліцем, 37-му піхотну
дивізію під Ланою; нарешті, вони завдали поразки 2-й піхотній дивізії
під Уздау, але окремі успіхи росіян не були пов'язані в загальну перемогу.
Послідовність переможних боїв окремих російських полків і дивізій вилилася
в поразку шести дивізій. Німці ж понесли ряд тактичних поразок в рамках
окремих боїв, але виграли операцію з оточення центру армії Самсонова.
Оточені частини продовжували вести бої до 31 серпня, намагаючись вийти з
оточення.
Основними причинами поразки 2-ї армії стало украй незадовільне
командування з боку штабу Північно-Західного фронту, який не зумів
правильно оцінити оперативну ситуацію в період 20-26 серпня, а також
помилки командувача армії генерала Самсонова, який невиправдано
розширив смугу наступу армії і не зумів забезпечити оперативне управління
з'єднаннями армії в ході зустрічного бою. Окремих слів в описі причин
поразки заслуговує погана робота російської армійської розвідки, яка не
змогла розкрити зосередження основних сил 8-ї німецької армії навпроти
флангів Самсонова, і повна зневага в штабі 2-ї російської армії правилами
фронтового радіозв'язку. За день до переходу в наступ, німецькі зв'язківці
перехопили передане відкритим текстом повідомлення штабу 2-ї армії в один
з корпусів з докладною диспозицією сил армії і зазначенням найближчих її
завдань, що тут же відбилося на постановці Гінденбургом завдань військам
наступу. В той же час сам Гінденбург вказував на виявлений у вбитого
російського офіцера «документ, з якого можна було зробити висновок про
наміри ворожого командування».

Варшавсько-Івангородська
операція
Варшавсько-Івангородська операція (рос. Варшавско-Ивангородская
операция) — військова оборонно-наступальна операція російських
військ Південно-Західного та Північно-Західного фронтів проти об'єднаних
9-ї німецької та 1-ї австрійської армій. Битва тривала протягом 16 (29)
вересня — 18 (31) жовтня 1914 року, в ході Першої світової війни.
Одна з найбільших та найуспішніших військових операцій Російської імперії
в Першій світовій війні.
Напередодні військової операції

Після поразки Австро-Угорської імперії в Галицькій битві, австрійські

частини з 11 вересня 1914 року почали свій відступ. Від повної катастрофи
Австрію могла врятувати лише підтримка Німеччини.
 Російські війська швидко просувалися вглиб Австро-Угорської імперії.
Постала загроза загарбання Росією Західної Галичини, Кракова та Верхньої
Сілезії. Остання була важливим військово-промисловим центром Німеччини.
Німеччина переправила до Польщі частину своїх військ на допомогу
своєму союзникові (основні германські військові сили були перекинуті до
Прусської Сілезії і Кракова). Тим часом російське командування довго не
могло дійти до спільного рішення. Врешті-решт було перекинуто 3 армії та 2
корпуси на лівий берег річки Вісли для подальшого їх просування
до Верхнього Одеру.
На початку військової операції чисельна перевага була на стороні
Німеччини та Австро-Угорщини. В такій складній ситуації для російських
військ генерал від артилерії Ніколай Іванов прийняв єдине правильне
рішення: він віддав директиву вичікувального характеру ведення бойових дій,
до моменту зосередження перекинутих резервних армій в зазначені ним
райони.
Хід битви

Наступ німецько-австрійських військ розпочався 28 (15) вересня 1914

року з метою витиснення російських військ з лівого берега Вісли. Основними
напрямками наступу німецьких військ були Варшава та Демблін (Івангород).
До 25 вересня (9 жовтня) об'єднані армії Австро-Угорщини та Німеччини
вийшли до річки Вісли, в районі Сандомиру та Івангороду, де росіяни на той
час вже встигли сформувати 4-ту та 9-ту армії. Зустрівши серйозний опір з
боку російських армій, на допомогу німецько-австрійським частинам було
направлено військову групу генерала Августа фон Макензена.
26 вересня (10 жовтня) почалася переправа російської 4-ї та 5-ї армії
через Віслу та закріплення 2-ї армії західніше Варшави. Почалися
кровопролитні бої під Варшавою. Війська генерала кінноти А. фон
Макензена не змогли сходу захопити Варшаву і перейшли у дифензиву.
Південніше росіяни створили і втримали Козеніцький військовий плацдарм.
Починаючи з 5 (18) жовтня російські військові сили почали переходити
в наступ. Склалася загроза оточення 9-ї німецької армії, тому Гіндербург
приймає рішення про негайний відхід на новий рубіж оборони. Німці, на
відміну від росіян, ніколи не чеплялися за об'єкти, аби не сковувати себе у
діях.
Тим часом австрійська армія, завданням якої було заволодіти фортецею
Івангород, просувалася повільно. Збити противника з Козеницького
плацдарму їм не вдалося. Тим часом сили росіян невпинно збільшувалися.
Бої під Івангородом носили вкрай запеклий характер. Росіянам в обороні
сприяла фортечна артилерія.
14 (27) жовтня німецькі та австрійські сили були змушені повернутися
на вихідні позиції. Через те, що росіяни надто повільно переслідували
війська супротивника, австро-німецьким союзним силам вдалося зайняти
рубіж безумовної оборони.
26 жовтня (8 листопада) армії Російської імперії завершили свій наступ,
вийшовши на фронт Унеюв, Кошіце. Подальший наступ росіяни були
вимушені припинити через зміну оперативного напряму.
Підсумки битви

В даній операції брала участь майже половина всіх російських

військових сил в Першій світовій, що й зумовило перемогу Російської імперії.
Варшавсько-Івангородська операція зірвала плани німецького командування
щодо захоплення Варшави - стратегічного пункту Східного фронту.

Лодзька битва
Лодзька битва (29 жовтня (11 листопада) — 11(24) листопада 1914) —
масштабна битва військ російської армії з військами німецької та австро-
угорської армій на Східному фронті Першої світової війни. Битва стала
результатом контрнаступу німецьких військ проти супротивника, що
приготувався до наступу на території Центральної Польщі. У ході оборонної
операції, а потім контрнаступу війська Північно-Західного фронту (генерал
від інфантерії Рузький М. В.) зірвали спробу німецького Східного фронту
(генерал-полковник П. Гінденбург) оточити і знищити російські 2А і 5А в р-
ні Лодзі, а потім відкинути росіян за Віслу. Лодзька битва — одна з
найскладніших і напружених битв першого етапу 1-ї світової війни.
Характеризувалася активними маневреними діями і великою
кількістю зустрічних боїв.

Загальна ситуація
Після успішного завершення російськими військами Варшавсько-
Івангородської операції російська Ставка розробила план продовження
наступу силами 2-ї і 5-ї армій Північно-Західного фронту і 4-ї і 9-ї
армій Південно-Західного фронту в цілях глибокого вторгнення в межі
Німеччини.
За задумом наступ намічалося почати 1 (14) листопада. Німецьке
командування, дізнавшись з перехоплених радіограм про цей план, прийняло
рішення: випередивши російські війська в наступі, вирвати в них стратегічну
ініціативу. Воно перекинуло 9-ту німецьку армію (командувач генерал А.
Макензен) з району Ченстохова, Каліш на північ, в район Торна (Торунь), з
тим, щоб звідси завдати раптового удару у фланг і тил 2-й і 5-й російським
арміям із завданням оточити і розгромити їх в районі Лодзі. 3-й
німецький кавалерійський корпус, корпуси «Бреслау» та «Позен», група
військ генерала Р. Войрша (гвардійський резервний корпус і 2-га піхотна
дивізія) і 2-га австро-угорська армія повинні були стримати наступ
російських військ з фронту і активними діями скувати їх.
Склад сил
До початку операції 9-та німецька армія мала 155 тисяч багнетів і
шабель, 450 кулеметів і 960 гармат, допоміжна група (без військ генерала Р.
Войрша і 2-ї австро-угорської армії генерала Е.фон Бем-Ермолі) — 124
тисяч багнетів і шабель, 250 кулеметів і 480 гармат. Російські армії, що їм
протистояли (1-ша, 2-га і 5-та) налічували 367 тисяч багнетів і шабель, 740
кулеметів, 1305 гармат. На напрямку головного удару німецькому
командуванню вдалося створити значну перевагу в живій силі і артилерії. 29
жовтня (11 листопада) ударна група 9-ї німецької армії перейшла в наступ,
завдаючи удару з району Торна на Кутно в стик 1-й (генерал Ренненкампф П.
К.) і 2-й (генерал Шейдеман С. М.) російським арміям, який прикривався
двома корпусами.
Хід битви
1 листопада перейшли в наступ 2-га, 5-та і 4-та російські армії. В ході
боїв 30 жовтня-2 листопада (12-15 листопада) в районі Влоцлавське
і Кутно німецькі війська не змогли розгромити російські армії. Надаючи
запеклий опір, вони відійшли на схід.
За таким умов командувач 2-ї російської армії пересунув частину сил
армії на північ і організував оборону на північ Лодзі, а командувач Північно-
Західним фронтом генерал Рузький М. В. приступив до перегрупування на
північ 2-ї і 5-ї армій. Для охоплення Лодзі зі сходу і півдня Макензен
направив ударну групу генерала Р. Шеффера (3 піхотні та 2 кінні дивізії), яка
5-6 (18-19) листопада ціною великих втрат зуміла обійти правий фланг 2-ї
армії і вийти їй у тил на ділянці дороги Лодзь — Петроков. Тут вона була
зупинена підійшли з півдня корпусами 5-ї армії генерала Плеве П. А..
Фронтальний наступ групи військ генерала Р. Войрша і 2-ї австро-
угорської армії було відбито. У боях 5-8 (18-21) листопада були відбиті також
спроби німецьких корпусів «Позен» і «Бреслау» обійти Лодзь з південного
заходу і півдня, щоб з'єднатися з групою Шеффера. Створена в районі Ловіч
ударна група військ (близько 2 піхотних корпусів і 2 дивізій кінноти) 1-ї
російської армії П.Ренненкампфа, наступаючи з півночі, зімкнула фронт з 2-ю
армією східніше Лодзі у р. Брезін, в результаті чого німецька ударна
група Р.Шеффера, котра обходила 2-гу російську армію, сама опинилася в
оточенні. У боях 10-11 (23-24) листопада група Шеффера втратила понад 40
тисяч убитими і полоненими. Однак через неправильні дії Ренненкампфа П.
К., що послав більшу частину Ловічської групи в іншому напрямку, на
шляхах відходу оточеного противника виявилася лише одна 6-та
Сибірська дивізія, яка не змогла стримати залишки військ групи Р. Шеффера,
і їм вдалося 11 (24) листопада прориватися з оточення (6 тис. чол.).
 Підсумок битви
Таким чином, німецький план оточення 2-ї і 5-ї російських армій був
зірваний. Вклинення 9-ї німецької армії в стик 1-й і 2-й армій стало
ризикованим, авантюрним кроком. Виконуючи маневр на оточення, німецькі
війська самі потрапили в «мішок», з якого змогли вибратися лише через
помилки командувача 1-ї російської армії генерала Ренненкампфа П. К.. Не
здійснився також і задум глибокого вторгнення до Німеччини, яке
замислювало російське командування.
Окремі бої в Західній Польщі тривали до середини грудня, але
переломити ситуацію німці так і не спромоглися. До середини
грудня фронт стабілізувався, проте на той час російські формування зазнали
серйозних втрат, позначився брак боєприпасів. 13 грудня 1914 Верховний
Головнокомандувач дав наказ про відведення армій на заздалегідь
підготовлені позиції по лінії річок Бзура, Равка і Ніда. Але й противник був
настільки розмачулений попередніми боями, що навіть не зміг перейти в
переслідування, тому відхід російських військ здійснювався взагалі без якого
б то не було тиску з боку німців і австрійців. До 19 грудня частині Північно-
Західного фронту вийшли на зазначені рубежі і закріпилися на зиму,
одночасно здійснювалося доукомплектування особовим складом, поповнення
втрат та матеріальних запасів, йшла підготовка до зимової
кампанії. Німці задовольнилися заняттям залишеної території та атакувати
нову лінію фронту теж не поспішали. На Східному фронті, як і на Західному,
почалася позиційна війна. Після завершення битви по результатах
командування військами були зняті зі своїх постів командувач 1-ї
армії Ренненкампфа П. К. і командувач 2-ї армії Шейдеман С. М.
Лодзька битва стала однією з найбільших й надскладніших операцій
маневреного періоду 1-ї світової війни — операцією глибоких обходів і
оточень. Широке розповсюдження мали зустрічні битви. Активні бойові дії в
операції велися на фронті понад 200 км й в глибину до 150 км.

Перша Мазурська битва

Перша Мазурська битва (7 — 14
вересня 1914) — німецька контрнаступальна операція на Східному фронті на
ранньому етапі Першої світової війни. Наступ змусив відступити 1-шу
російську армію по всій лінії фронту і врешті-решт вивести в стані хаосу свої
підрозділи з Німеччини. Подальший прогрес зупинився після появи 10-ї армії
на лівому фланзі німців. Незважаючи на двократну перевагу та укріплені
позиції оборони, росіяни зазнали рішучої поразки і відступили в повному
безладі з величезними втратами серед особового складу, а також кинули 150
гармат.
 Передумова

Російський наступ розпочався досить вдало: 1-ша армія Павла Ренненкампфа

змусила відступати німців на захід від кордону до Кенігсбергу. Одночасно з
цим 2-га армія наблизилась з півдня з метою оточити німців в районі міста.
Проте полковник Макс Хоффман розробив план удару по 2-й армії,
маневруючи на північ пагорбною місцевістю. План Хоффмана реалізували
досить швидко, що призвело до повного знищення 2-ї армії в битві під
Танненбергом 26-30 серпня 1914 року.
Контрнаступ став можливим завдяки особистій ворожнечі між двома
російськими генералами — про що німцям було відомо. Командуючий 2-ї
армії Олександр Самсонов публічно критикував дії Ренненкампфа під час
битви під Мукденом у 1905 році та наголошував, що вони поб'ються, якщо
візьмуться за спільну справу. Коли Самсонов дізнався про переміщення
німців, він попросив перекрити розрив між двома арміями, проте
Ренненкампф не поспішав виконувати завдання, тому 2-га армія була
ізольована за багато кілометрів на південний захід. Коли прояснився характер
німецького наступу, Ренненкампф відправив війська на допомогу, проте вже
було пізно.
До завершення битви 30 серпня (29 серпня Самсонов покінчив
життя самогубством), найближчий до 2-ї армії підрозділ Ренненкампфа (ІІ
корпус) перебував за 70 км від кільця оточення. Для того, щоб наблизитись
ще ближче, підрозділи повинні були наступати на південь та розміститися на
лінії від південного сходу до сходу від Кенігсбергу. Атака 8-ї німецької
армії із заходу ставила під удар цілу армію. Звісно, німці були теж далеко,
проте на відміну від росіян, німці змогли б з використанням своїх великих
мереж залізниць скоротити відстань.
31 серпня, після втрати Танненбергу, Ренненкампф наказав військам стояти
на місцях у разі німецького нападу. Розуміючи, що його сили розтягнуті, він
наказав відійти на лінію, що проходила від оборонних споруд Кенігсбергу на
півночі до Мазурських озер в районі Ангербургу на півдні. Більшість його
військ складав новостворений XXVI корпус, який розмістив перед
Кенігсбергом, більш досвідчені війська розмістив на півдні на головних
напрямках. Його сили містили також дві резервні піхотні дивізії. В цілому,
здавалось, він перебував у чудовій позиції для очікування 10-ї армії, яка
формувалася на півдні від нього.

Хід битви
Після розгрому 2-ї армії генерала О. В. Самсонова всі сили 8-ї німецької
армії були зосереджені проти 1-ї армії генерала П. К. Ренненкампфа, яка
займала район Мазурських озер.
Російське командування надіялось на 1-шу армію, якій був відданий наказ
утримувати захоплену територію й не відступати. Проте 1-ша армія не змогла
виконати накази Ставки, й 9 вересня 1914 німецькі війська змогли прорвати
оборону російських військ. Після того, як прорвали фронт, вони поставили
під удар весь лівий фланг армії П. К. Ренненкампфа.
10 вересня 1914 російським військам було наказано відступати зі Східної
Прусії. Але німецькі війська невпевнено діяли, боячись контрудару росіян.
Німці зі складними труднощами подолали опір російських військ, що
відступали. 13 вересня 1-й армії був даний наказ відійти за Середній Німан.

Наслідки бою

14 вересня 1914 р. Мазурська битва закінчилася, а разом з нею й вся Східно-

Прусська операція 1914. Німці втратили в Мазурській битві 40 тисяч чоловік
вбитими, пораненими та полоненими, росіяни — 170 тисяч чоловік.
Ця битва є важливою частиною Східно-Прусської операції 1914.
В результаті Мазурської битви російські війська були вигнані з
території Німецької імперії.

1915 рік
 Західний фронт
Іпрська битва (1915) або
Друга Іпрська битва

Іпрська битва (1915) або Друга Іпрська битва (англ. Second Battle of
Ypres) (22 квітня — 25 травня 1915) — друга за відліком битва союзних
військ Антанти з німецькою армією за контроль над стратегічно
важливим фландрійським містом Іпром у Західній Бельгії. Битва відзначилася
першим масштабним застосуванням бойових отруйних речовин на Західному
фронті, в битві вперше після Болімовської битви німцями активно
застосовувалася хімічна зброя. Проте, німецькій армії на чолі з герцогом
Альбрехтом Вюртемберзьким не вдалося розвинути початковий успіх.
У битві вперше брали участь канадські війська (1-ша канадська піхотна
дивізія), що завдали поразки німецьким військам у боях під Сен-Жульєном та
у Кітченерівському лісі.
Друга Іпрська битва складалася з серії з наступних боїв:

 Бій біля Гравенштафель: 22-23 квітня 1915

 Бій за Сен-Жульєн: 24 квітня-4 травня 1915
 Бій за Фрезенберг: 8-13 травня 1915
 Перший бій за Беллеварде,: 24-25 травня 1915

У ході боїв в травні німцям вдалося просунутися на незначну відстань, але

головне завдання — прорив фронту і захоплення Іпра — виконано не було.
Вперше у світовій історії застосувавши бойовий отруйний газ, той однак не
приніс німцям бажаного успіху. Але з цього моменту це стало початком
масового застосування хімічних засобів боротьби воюючими державами.

Східний фронт
Великий відступ

Великий відступ (27 червня — 14 вересня 1915) — наступальна

операція військ Центральних держав, у результаті якої після завдання
поразки російській армії в ході наступу під Горлицєю, німецькі та австро-
угорські війська прорвали фронт оборони супротивника та, завдавши
нищівної поразки, просунулися вглиб території Російської імперії на кілька
сотень кілометрів.
Після поразки в Галичині, завданої російській імператорській армії,
фактичний керівник німецькими військами на Східному фронті генерал від
інфантерії Е. фон Фалькенгайн запропонував подальший розвитку кампанії
1915 року. Літом цього року, Центральні держави кардинально змінили
співвідношення сил на Східному фронті на свою користь. Німецьке
командування сформувало 4 нові німецькі армії: 11-ту, 12-
ту, Неманську та Бузьку, тому на початок масштабного наступу 13-ти
арміям Четверного союзу протистояли 9 армій російських військ.
Ставка Верховного Головнокомандувача вирішила почати стратегічний
відступ для того, щоб виграти час, необхідний для масивного нарощування
військової промисловості та поповнення резервів.
Це призвело до повного краху фронту, північний фланг багатокілометрового
фронту російських військ змушений був відступати на південь з Пруссії. У
другій половині вересня 1915 майже вся російська армія поздовж
усього Східного фронту розпочала відступ на схід. Російські війська були
повністю витіснені з Галичини та Польщі.
У цей переломний момент у Першій світовій війні, російська армія, билася за
виживання, і не розглядалася німецько-австрійським керівництвом, як загроза
на Східному фронті. У свою чергу, німецькі війська, що звільнилися були
передислоковані на Західний фронт.
Водночас, російській армії вдалося уникнути оточення і восени 1915 року,
після проведення серії контрнаступів та контрударів, російсько-німецький
фронт стабілізувався на лінії Рига-Єкабпілс-Даугавпілс-Двінськ-Барановичі-
Пінськ-Дубно-Тарнополь-Чернівці.

Семиківська битва
Семиківська битва — бої, що проходили неподалік села Семиківців у
ході Першої світової війни, у вересні-жовтні 1915 року між
військами Австро-Угорщини (до складу входив
легіон УСС), Німеччини та Російської імперії.

Австро-угорські та німецькі війська з боями просувалися все далі на

схід. Російська армія, не зважаючи на супротив, відступала. Так, 9 серпня
була взята Варшава, а на початку вересня був узятий Луцьк. У районі
Семиківців російські війська відступили за Стрипу. Проте, як виявилось
згодом, саме тут планувався маштабний контрнаступ.
 Ось що пише Степан Ріпецький про УСС у ті часи: «В тому ж часі в
організації УССтрілецтва настала деяка зміна на краще. На основі
розпорядку Начальної Команди з дня 9 серпня, злучено обидва дотепер
самостійні курені та створено „1-ий полк Українських Січових Стрільців“,
одноцілісну бойову одиницю. Комендантом полку було призначено
дотеперішнього коменданта 1 куреня отамана Гриця Коссака. Це піднесло
також престиж Стрілецтва.»

14 вересня російські війська почали масштабний наступ. Це стало початком

бою під Семиківцями. Російські війська зайняли Соколів та з трьох сторін
оточили перший курінь. Стрільці стояли до кінця. Сотня Чмоли потрапила в
полон. Підмога не приходила. Тоді був відданий наказ про прорив. УСС
втратило цілу чоту Софії Галечко, що прикривала відступаючих. Того самого
дня три сотні другого куреня обороняли міст біля Семиківців. Всі наступи
було відбито.
7 жовтня почався новий масованій наступ росіян. Після боїв УСС відійшли на
правій берег Стрипи, у село Семиківці. З 8 до 11 жовтня їх обстрілювали
російські гармати. 12 жовтня — нова атака, яка нічим не увінчалася.
Але головний бій був ще попереду. Після обстрілів, вночі, 31 жовтня, ворог
перейшов річку. На допомогу угорським частинам прийшли УСС та
золочівський полк. Вранці росіяни знову атакували, йдучи вперед не
зважаючи на втрати. Фронт був прорваний.
Та УСС стримали росіян, а на другий день сюди прибули німецькі частини,
які спільно зі стрільцями вирівняли фронт. В цій битві загинуло 49 стрільців,
168 було поранено, 157 потрапило в полон. В німецькому звіті, до речі, були
такі слова:
«З нами йшли у наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий
відділ із усієї австрійської армії»

Після запеклих боїв під Семиківцями, полк УСС розквартирували в

тилу, в селі Соснів.

Аовгустівська операція
Аевгустівська операеція 1915[1] (в німецьких джерелах — «Зимова
битва в Мазурії») — наступальна операція 10-ї та 8-ї німецьких армій
у Східній Прусії проти 10-ї російської армії під час Першої світової війни.
У кампанії 1915 року німецьке командування перенесло головні
зусилля з французького фронту на російський. Перший удар планувалося
здійснити силами 8-ї (понад 7 з половиною піхотних та півтори
кавалерійських дивізії) та 10-ї (понад 7 з половиною піхотних та 1
кавалерійська дивізія) армій, які з осені 1914 року займала позиції на фронті
за 170 кілометрів від Шилленела до Ньойдорфа.
Німецьке керівництво розраховувало ударом по флангах 10-ї російської
армії оточити її та знищити. Командувач 10-ї російської армії генерал Фаддей
Сіверс внаслідок поганої організації розвідки не знав про нову на його
ділянці 10-ту німецьку армію, яка націлювалася на його правий фланг. 7
лютого 8-ма німецька армія перейшла в наступ проти лівого флангу 10-ї
російської армії в напрямку на Августів (звідки й назва операції), а 8 лютого
завдала удару й 10-та германська армія в напрямку
на Вержболово та Сувалки. Однак оточити російську 10-ту армію німцям не
вдалося через запеклий опір 20-го російського корпусу генерала Павла
Булгакова (4 піхотні дивізії ослабленого складу), оточеного між Августовим
та Городнею в августівських лісах дев'ятьма німецькими дивізіями (7
піхотними та 2 кавалерійськими). Ціною майже повної загибелі корпусу
наступ 10-ї німецької армії було затримано майже на 10 діб, що дозволило до
26 лютого відвести основні сили 10-ї російської армії на лінію Ковно-
Осовевець.
Зимова битва в Карпатах
Зимоева биетва в Карпаетах — велика битва на Східному фронті Першої
світової війни.
З кінця грудня 1914 року, головне командування російського Південно-
західного фронту приступило до підготовки операції прориву через Карпати
для вторгнення в Угорщину. Головне завдання при цьому покладалася на 8-
му армію Брусилова, 4 корпуси якої, зосередившись на ділянці
від Дукельського перевалу до Балигороду, повинні були наступати
на Гуменне в Угорську рівнину.
Австро-Угорське командування також готувалося до наступу,
намагаючись деблокувати обложену росіянами фортецю Перемишль. 22—24
січня 1915 (за новим стилем) австро-німецькі війська почали наступ у
Карпатах, завдаючи два удари: один від Ужгорода на Самбір, інший
від Мункачі (Мукачево) на Стрий.
Одночасно почався наступ 8-ї армії Брусилова, це призвело до ряду
важких зустрічних боїв на гірських перевалах у зимову холоднечу. В перших
числах лютого праве крило 8-ї армії оволоділо ділянкою Карпат на
лінії Конечна — Свидник — Меджилабірці — Балигород. На південний схід
росіянам, навпаки, доводилося тримати оборону,— їм протистояло 13—15
австро-німецьких дивізій.
26 лютого верховне командування російських військ відправили на
Південно-Західний фронт 22-й армійський корпус як підкріплення.
Наприкінці лютого на крайній лівий фланг Південно-Західного фронту було
перекинуто кілька корпусів, які утворили 9-ту армію Лечицького, всього у
складі — 8,5 піхотних та 5 кавалерійських дивізій. Завданням цієї армії було
відбити австрійський наступ на Дністрі.
Весь березень пройшов у безперервних боях на лівому фланзі
російської 3-ї армії і на всьому фронті 8-ї армії. Тут, на найкоротшому
напрямку з Угорщини до Перемишля, для його звільнення, наполегливо, по
пояс у снігу, наступали австро-німці, несучи щоденно великі втрати.
22 березня після 6-ти місячної блокади здалася австрійська фортеця
Перемишль. Звільнилася 11-та армія та посилила російські війська в
Карпатах.
Наприкінці березня 1915 російські війська знову перейшли в наступ,
але спроба форсувати Карпати не вдалася. 2 (15) квітня головнокомандувач
фронтом генерал від артилерії Іванов зупинив цей невдалий наступ. Точних
даних про втрати російських військ в Карпатській битві немає, але загалом
вони перевищили 200 тис. бійців.
Горлицька битва
Гоерлицька биетва 1915 року — наступальна операція німецько-
австрійських-угорських військ під час Першої світової війни, проведена з 2
травня по 10 травня. Ця наступальна операція була частиною стратегічного
плану німецького командування на 1915 рік з розгрому Російської
імператорської армії. План полягав у тому, щоб завдати послідовних
потужних флангових ударів зі Східної Пруссії і Королівства Галичини та
Володимирії, прорвати оборону Російської армії, оточити її і в Царстві
Польському знищити основні сили.

Передумови

Становище, яке склалося на південному крилі російського фронту в

середині квітня 1915 р., серйозно турбувало військове
командування Центральних держав. Російська імператорська армія глибоко
вклинилися в межі Австро-Угорської імперії. Вони
взяли Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали
в Карпатах. Виникла загроза виходу росіян на Угорську рівнину. Тому
німецьке командування вирішило допомогти своєму союзникові.
Обставини на західноєвропейському фронті дозволяли зняти частину
військ і скерувати їх проти росіян. На думку генерала Еріха фон
Фалькенгайна, найкращим рішенням мав стати фронтальний удар з метою
прориву фронту на одній з його вирішальних ділянок.
При виборі напрямку головного удару німецьке командування вирішило
вдарити ближче до центра, між Віслою і Бескидами. Істотну роль при виборі
цього напрямку зіграли й економічні важелі. У
районі Горлиці, Дрогобича розташовувалися багаті родовища нафти, яка в
умовах блокади була дуже потрібна Німецькій імперії.
В операції брали участь 11-та німецька армія генерала Августа фон
Макензена, перекинута з західного фронту (10 піхотних і 1
кавалерійська дивізії), і 4-та австро-угорська армія ерцгерцога Йосипа
Фердинанда (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія) під загальним
командуванням Макензена. З півдня операція забезпечувалася третьою
австро-угорською армією, з північного заходу — групою генерала Войрша.
Завданням німецько-австро-угорських військ був прорив позицій Південно-
Західного фронту на ділянці Горлиці, Громник, оточення і знищення третьої
російської армії генерала від інфантерії Радко-Дмитрієва та подальший
наступ на Перемишль і Львів.
Початок операції

Наступ німецько-австрійських військ почався о 10 годині ранку 19

квітня. Загальній атаці передувала могутня артилерійська підготовка, що
тривала близько доби.
Можна вважати, що події Горлицької операції відбувалися у три етапи.

 Перший етап — з 19 по 23 квітня — включав прорив

армією Макензена оборони 3-ї російської армії в районі Горлиць і відхід
російських військ до р. Віслок.
 Другий етап — з 24 по 30 квітня — охоплював оборонні дії 3-ї і 8-ї
російських армій у межиріччі Віслоку і Сяну.
 Третій етап — з 1 по 9 червня — бої на рубежі р. Сян і відхід
російських військ за Львів.

У росіян до початку весни вже був майже вичерпаний

запас артилерійських снарядів, розрахований на недовгу війну. Витрата
снарядів у перші місяці війни виявилася непередбачено великою. Перед
чудово озброєними та підготовленими солдатами Макензена російські
солдати виявились майже беззбройними.
Відступ Росіян

19 квітня 1915 р. почався «великий відступ» російських армій. Раптово

з'ясувалося, що їм катастрофічно не вистачає найнеобхіднішого —
снарядів, патронів, рушниць, навіть чобіт.
Далеко не всі бійці мали гвинтівки, багатьом доводилось чекати
загибелі чи поранення своїх товаришів, аби одержати їхню зброю.
Командування віддавало накази «не витрачати патронів даремно», «забирати
патрони в поранених і убитих». Штаб Південно-Західного фронту розіслав
телеграму про створення піхотних рот, озброєних «алебардами».
 На ураганний вогонь противника все що могли росіяни, це лише
відповідати рідкими поодинокими пострілами. На один випущений
росіянами снаряд припадало приблизно 300 гарматних пострілів армії
німецького генерала Августа Макензена.
Закінчення битви

Аби врятувати армію від повного винищення, росіянам залишалось

тільки відступати. Російські війська покинули Перемишль, Львів — майже
все Королівство Галичини та Володимирії. Вони зазнавали величезних
втрат — загальна кількість вбитих і поранених за час «великого відступу»
становила 1 мільйон 410 тисяч чоловік[джерело?].
Під час Горлицької операції російське командування вперше в широких
масштабах використало тактику руйнування важливих об'єктів та нищення
різного майна на шляху наступу австро-угорсько-німецьких військ. На всіх
напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені мости, зруйнована
залізнична колія, спалені стаціонарні будівлі, вивезені паровози і вагони.
Майно, яке не можна було вивезти, знищувалося на місці. Мости зберігались
до останньої хвилини і їх підривали перед приходом противника. Це дещо
сповільнювало просування австро-угорсько-німецьких військ.
Причини перемоги айстро-німецьких військ

Причиною невдачі російської армії у Горлицькій операції варто вважати

не стільки нестачу боєприпасів і перевагу противника в силах і засобах, як
помилки в керівництві військами з боку командування. Маючи значні
резерви, воно не змогло вміло використовувати
їх. Контрудари свіжих корпусів, переданих їм Ставкою, були організовані
погано і не досягали своєї мети.

Стратегічні наслідки

Горлицька операція тривала 52 дні. Це була одна з найбільших

оборонних операцій Першої світової війни. Російська імператорська армія
захопила частину Королівства Галичини та Володимирії, Герцогства
Буковина. Справа звелася фактично не до прориву російського фронту, а до
його «притиснення».
 1916 рік
Західний фронт
Верденська битва
Веерденська биетва (фр. Bataille de Verdun, нім. Schlacht um Verdun) —
битва на Західному фронті у Першій світовій війні, яка тривала з 21 лютого
по 18 грудня 1916 року. Відбулася на горбистій місцевості на Північ від
міста Верден-сюр-Мез, що у Північно-Східній Франції. Найтриваліша та
найзапекліша битва Першої світової війни. Втрати кожної зі сторін
перевищували 300 тис. осіб. Увійшла в історію як «Верденська м'ясорубка».

Передумови

Після серії кривавих боїв на обох фронтах у 1914—1915 рр., Німеччина

не мала достатньо сил для наступу широким фронтом, тому метою наступу
був потужний удар на вузькій ділянці — у районі Верденського укріпленного
району, який на французько-німецькому фронті виділявся у формі невеликого
виступу. Верденський укріплений район захищав північний вхід до рівнин
провінції Шампань, мав стратегічне значення, бо відкривав шлях на Париж.

Напередодні битви

У 1916 році Верденський сектор був погано захищений, тому що роком

раніше половина артилерії фортеці була вивезена, залишилися тільки важкі
гармати у фортечних вежах. Гарнізон форту був також зменшений, а деякі
форти були підготовлені для часткового зруйнування. У лютому 1916 року
французька розвідка повідомила про затримку наступу німців через погоду, і
у вищого французького командування з'явився час, щоб зміцнити оборону. До
оборони району поспішили дві дивізії з 30-го корпусу (72-а і 51-а).
Французькі сили під Верденом тепер складалися з 34-х батальйонів проти 72-
х німецьких батальйонів. Французька артилерія була ще в менш вигідному
становищі: близько 300 польових гармат (в основному 75 мм (2,95 дюйма),
проти 1400 гармат з німецької сторони, більшість з яких були важкими і
надважкими, включаючи також міномети.
 Битва

Верденська операція почалася 21 лютого 1916 року. Після масованої 8-

годинної (за іншими джерелами 9-годинної) артилерійської підготовки
німецькі війська перейшли у наступ на правому березі річки Мез, але
зустріли наполегливий супротив. Німецька піхота вела наступ у щільних
бойових порядках. Корпуси ударного угруповання були побудовані у один
ешелон. Дивізії мали по два полки у першій лінії і по одному полку — у
другій. Батальйони у полках наступали на ділянках 400—500 м і шикувалися
ешелоновано у глибину. Кожен батальйон створював три ланцюги, що вели
наступ на дистанції 80-100 м попереду першого ланцюга рухалися розвідники
і штурмові групи, що складалися з двох-трьох відділень піхоти,
посилених мінометами, кулеметами і вогнеметами. За перший день наступу
німецькі війська просунулися на 2 км і зайняли першу оборонну позицію
французів. У наступні дні наступ вівся за тією ж схемою: вдень артилерія
руйнувала чергову позицію, а до вечора піхота займала її. До 25
лютого французи втратили майже всі свої форти. Майже без опору німцям
вдалося взяти важливий форт Дуамон (Douaumont). Проте французьке
командування вжило заходів для усунення загрози оточення Верденського
укріпленого району. Єдиним шосе, що зв'язує Верден з тилом, на 6000
автомобілях перекидалися війська з інших ділянок фронту. За період з 27
лютого по 6 березня на автомашинах до Вердена було доставлено близько 190
тис. солдатів і 25 тис. тонн військових вантажів. Наступ німецьких військ
було зупинено майже у півтори рази більшою перевагою у живій силі. А У
березні на Східному фронті російськими військами була
проведена Нарочська операція, яка полегшила становище французьких
військ. Французами була організована так звана «священна дорога» (La Voie
Sacre) Бар-ле-Дюк — Верден, через яку надходило постачання військ.
Битва набувала все більш затяжний характер, і з березня німці
перенесли головний удар на лівий берег річки. Після інтенсивних боїв
німецьким військам вдалося до травня просунутися лише на 6-7 км. Після
зміни 1 травня командувача 2-ю французькою армією Анрі Філіпа
Петена на Робера Нівеля, французькі війська 22 травня спробували
взяти форт Дуамон, але були відкинуті. У червні була розпочата нова атака, 7
червня німці захопили форт Во (Vaux), просунувшись на 1 км, 23 червня
наступ було зупинено.
Брусиловський прорив на Східному фронті і операція Антанти на річці
Соммі змусили німецькі війська восени перейти до оборони, а 24 жовтня
французькі війська перейшли у наступ, і до кінця грудня вийшли на позиції,
які займали 25 лютого, відкинувши супротивника на 2 км від форту Дуамон.
Підсумки і значення
 Ніяких тактичних і стратегічних результатів битва не принесла — до
грудня 1916 року лінія фронту зрушилася до рубежів, які займали обидві
армії до 25 лютого 1916 року. Під час Верденської битви обидві сторони
втратили близько мільйона осіб, серед яких убитими — до 430 тис. чоловік.
Біля Вердену вперше отримали широке застосування легкі кулемети,
рушничні гранатомети, вогнемети і хімічні снаряди. Значно зросла
артилерійська щільність, велася енергійна боротьба за панування у повітрі,
застосовувалися штурмові дії авіації. Піхота в наступі будувала глибокі
бойові порядки і створювала штурмові групи. Вперше проводилися
оперативні перегрупування військ за допомогою автомобільного транспорту.
Під Верденом зазнав фіаско німецький стратегічний план кампанії
1916 — одним сильним і швидким ударом вивести з війни Францію.
Верденська операція, а також Битва на Соммі ознаменували собою початок
виснаження військового потенціалу Німецької імперії і посилення Антанти.

Битва на Соммі
Битва на Соммі (фр. Bataille de la Somme, нім. Schlacht an der
Somme, англ. Battle of the Somme) — наступальна операція англо-французьких
військ проти німецьких на р. Сомма (Північна Франція) Відбувалася 1
липня — 18 листопада 1916 року в порядку реалізації спільного стратегічного
плану Антанти на 1916 рік, який був узгоджений на 2-й (грудень 1915 року) і
3-й (березень 1916) міжсоюзницьких конференціях у Шантільї з метою
забезпечення стратегічної взаємодії на різних театрах війни.

Плани союзницьких військ

Задум операції[ред. | ред. код]

Задум операції ґрунтувався на досвіді кампаній 1915 року та полягав у
прямолінійному і методичному прориві оборони супротивника шляхом
послідовного захоплення німецьких ліній оборони аж до виходу військ на
оперативний простір. Артилерія мала прокладати шлях піхоті, а остання —
просуватися розробленим графіком до «рубежів вирівнювання».
Початковий план операції[ред. | ред. код]
Початковий план операції передбачав проведення наступу силами трьох
французьких і двох англійських армій (64 дивізії) з проривом німецької
оборони на фронті протяжністю у 70 км. Для забезпечення його успіху
намічалося залучити близько 50 % важкої артилерії і до 40 % авіації, що були
у союзників до того часу на західноєвропейському фронті. Оскільки
боєздатність англійських військ була ще недостатньо високою, основна роль
у проведенні операції відводилася французьким арміям. Їхні 39 дивізій мали
наступати на фронті протяжністю 45 км у напрямку Перону, Сен-Кантену,
Лаону і знищити головне угруповання німців у районі Нуайон та р. Ени.
Силами англійців передбачалося завдати удар на Бап, Камбре, Валансьєнн та
відтіснити супротивника у районі Арраса та р. Лис.
Але важка перемога у Верденській битві, яка дісталася ціною великих
втрат, змусила французьке командування внести у план операції значні зміни.
Кількість залучених до неї французьких дивізій зменшувалася на 25, а
ділянка їх прориву скорочувався у 3 рази (до 15 км). Основні зусилля тепер
покладалися на англійців.
Остаточний варіант плану[ред. | ред. код]
Відповідно до нового варіанту плану, головний удар завдавала 4-та
англійська армія генерала Роулінсона. Вона мала прорвати оборону німців на
фронті у 25 км і, наступаючи у напрямку Бапом-Валансьєн, розбити їх .
Підтримка її дій із заходу покладалося на 3-тю англійську армію генерала Е.
Алленбі. 6-та французька армія генерала Файоля повинна прорвати оборону
супротивника на обидвох сторонах р. Сомми.
Після виходу на оперативний простір передбачалося введення у бій
кавалерійських дивізій обох союзних армій, а також, для розгрому німців у
районі Нуайон, підключення 10-ї французької армії генерала Мішле.
Таким чином, у остаточному варіанті прорив передбачалося здійснити
силами двох армій (4-ї британської та 6-ї французької), які до початку
операції мали у своєму складі: 32 піхотних та 6 кавалерійських дивізій, 2189
гармат, 1160 мінометів і 350 літаків.
Незважаючи на майже подвійне скорочення сил і засобів, що спочатку
призначалися для наступу, і значне звуження ділянки прориву (до 40 км),
далекосяжність мети операції не зазнала змін. Вона, як і було передбачено
раніше, мала проводитися у двох напрямках, які розходяться, що свідчило
про наявність у союзників розбіжностей у поглядах на її цілі.
Недоліки плану[ред. | ред. код]
Проведення операції ускладнювалося важкістю організації взаємодії
військ, які повинні були діяти за розбіжним напрямами (французи-на схід,
англійці-на північ), а також несприятливими для наступу умовами на
горбистій місцевості. Велика кількість лісів і ярів, звивиста і болотиста
Сомма сковували маневр і ускладнювали керування атакуючими сполуками.
Проте французи розраховували, що наступ на стику з англійцями дозволить
їм підштовхувати останніх «діяти із бажаною енергією», а перевага над
супротивником в силах і засобах забезпечать подолання негативного
географічного чинника і успіх операції.
Позиція оборони німців
 На смузі, наміченої союзниками для прориву, оборонялася 2-га
німецька армія генерала фон Белова. Її оборона зміцнювалася близько двох
років, і була глибоко ешелонована, і ретельно пристосована до місцевості.
Вона складалася з трьох основних і однієї проміжної позиції. Перша позиція
прикривалася з фронту двома смугами дротяних загороджень, мала глибину
до 1 км і включала три лінії суцільних траншей, систему опорних пунктів,
розвинену мережу ходів сполучення і укриттів, у тому числі і з бетону. Друга
позиція також мала 1-2 лінії траншей і систему опорних пунктів. Між
першою і другою позиціями проходила проміжна позиція. Остання позиція
була підготовлена лише на окремих найбільш важливих напрямках (за
північним берегом Сомми і вздовж шосе Альбер-Бапом). Загальна глибина
оборони досягала 7-8 км. Піхотна дивізія оборонялася на ділянці від 4 до
8 км. Оборона дивізій і корпусів будувалася на міцному утриманні першої
позиції за допомогою вогню, контратак і контрударів з глибини. Корпусні
резерви 2-ї німецької армії розміщувалися у районі третьої позиції.

Підготовка операції

Всього в смузі наступу англійців та французів до початку операції

знаходилося вісім німецьких дивізій, 672 гармати, 300 мінометів і 114 літаків.
Союзники перевершували німців у піхоті більш ніж у 4,6, в артилерії-в 2,7 і в
авіації майже в 3 рази. Свій наступ вони готували близько п'яти місяців з
небаченим до цього розмахом. На смузі наступу від тилу до фронту було
прокладено до 250 км звичайних і 500 км вузькоколійних залізничних колій,
обладнано 6 аеродромів, споруджено 150 бетонованих майданчиків для
артилерії особливої потужності, побудована водопровідна мережа,
розгорнуто 13 евакогоспіталів. Французи заготовили до 6 млн 75-мм снарядів
і 2 млн снарядів для важкої артилерії. Загальні запаси снарядів для
траншейних мінометів склали 400 тисяч.
Ретельною була і тактична підготовка. Призначені для участі в операції
війська були підготовані у спеціальних навчальних таборах. Вони навчалися
веденню методичної атаки, відпрацьовували прийоми ближнього бою,
порядок взаємодії.
Німецький генеральний штаб знав про підготовку операції, проте
зменшував можливості союзників по її проведення. Його начальник, генерал
Е. Фалькенгайн, вважав, що англійці не здатні самі вести великий наступ, а
французи так виснажені під Верденом, що не зможуть взяти в ньому активну
участь.
Артилерійська підготовка операції розпочалася 24 червня і тривала 7
днів. Вона була надзвичайно потужної і мала характер послідовної руйнації
німецької оборони на всю глибину впливу артилерійського вогню. Тільки
французька артилерія витратила за цей час 2,5 млн снарядів, для перевезення
яких було використано 37 товарних поїздів по 30 вагонів у кожному. Німецьке
командування розпочало спішно посилювати 2-гу армію піхотою (3 дивізії) і
важкою артилерією (30 батарей), але змінити ситуацію на свою користь вже
не змогло.
Хід битви

Вранці 1 липня союзницькі війська почали наступ. Французька піхота

рухалася перед вогневим валом своєї артилерії. Англійці атакували за
сприяння вогню батарей по окремим цілям. Втрати, завдані німцям
артилерійським вогнем, були великими, але успіх атаки союзників на південь
і на північ від Сомми виявився неоднаковий. 4-та англійська армія тільки
двома правофланговими корпусами змогла вклинитися у німецьку оборону і
зайняти її першу позицію. Атака інших трьох її корпусів і одного корпусу 3-ї
армії була відкинута з величезними втратами, оскільки вона не була раптовою
і велася у щільних бойових порядках. 2 липня англійський
головнокомандувач, генерал Хейг, вніс корективи у план наступу, обмеживши
його фронт трьома корпусами. Два інших корпуси були перепідпорядковані
штабу резервної армії генерала Гафа і отримали пасивнооборонне завдання. 3
липня англійці почали бої за проміжну позицію.
На смузі 6-ї французької армії, де німці не чекали атаки, успіх був
більш значним. На південь від Сомми два корпуси цієї армії за два дні боїв
взяли дві дуже укріплені позиції і ряд населених пунктів. На північ від
Сомми, на стику з англійцями, 20-й корпус французів за дві години захопив
першу позицію, але потім, пов'язаний графіком атаки з армією Роулінсона,
через її невдачу припинив наступ. Цією паузою скористалося німецьке
командування. За 4-5 липня армія фон Бюлова отримала ще п'ять свіжих
дивізій, які замінили розгромлені з'єднання і організували новий рубіж
оборони. Спроби союзників розвинути тактичний успіх виявилися
запізнілими. Наступ припинився.
До 8-9 липня склад 2-ї німецької армії зріс ще на 11 дивізій і 42 батарей
(у тому числі 27 важких). Перевага союзників у силах скоротилася з 3,8 до 1,6
разів, і опір німців зріс. Операція прийняла затяжний характер, боротьба
пішла на виснаження. Союзники проводили численні розрізнені атаки з
метою поліпшення становища своїх армій і розширення прориву в сторони
флангів і в глибину. Німці, нарощуючи опір, потужними контратаками
резервів ліквідували або локалізували їх локальні успіхи. 19 липня вони
реорганізували угруповання, розділивши свою 2-гу армію на дві: 1-шу —
генерала фон Бюлова, що об'єднала дії дивізій на північ від Сомми, і 2-гу —
генерала Гальвіца, яка діяла на південь від Сомми. За два місяці боїв англійці
втратили близько 200 тисяч, французи — понад 80 тисяч, а німці — понад
200 тисяч чоловік і змушені були відмовитися від наступу біля Вердену. 29
Серпня Фалькенгайн був знятий зі своєї посади. Начальником німецького
генерального штабу став Гінденбург.
У вересні-жовтні операція на Соммі набула ще більш широкого розмаху. З
боку англійців до неї була залучена резервна (згодом 5-та) армія генерала
Гафа і новий засіб боротьби — танки, французи ввели у бій 10-ту армію
генерала Мішле. Дії союзників набули більш узгодженого характеру. 3
вересня вони зробили об'єднану атаку силами чотирьох армій (58 дивізій) для
захоплення висот між річками Сомма і Анкра. До цього часу німці зміцнили
оборону у глибину і збільшили своє угруповання до 40 дивізій. Також була
додана ще одна армія (6-та). Нову групу армій очолив кронпринц Баварський
Руппрехт.
Нова серія атак принесла успіх англійцям і французам. До 12 вересня
вони досягли третьої позиції німців, а на смузі 6-ї французької армії прорвали
її. Однак розвинути успіх було нічим. Французька піхота до цього часу вже
виснажена. 13 вересня німці закрили прогалину і не дозволили союзникам
вийти на оперативний простір.
15 вересня англійці провели велику атаку, вперше застосувавши танки.
Танки були ще недосконалі, тихохідні і громіздкі, а їх екіпажі — слабко
підготовлені. З 49 машин, що пішли у нічний марш до фронту, на початкове
положення висунулося 32, а у підтримці атаки піхоти взяло участь лише 18.
Але й цієї їх кількості виявилося достатньо, щоб вплинути на хід бойових
дій. За допомогою танків англійці на фронті у 10 км за п'ять годин
просунулися вперед на 4-5 км. Останні дні Вересня ознаменували нову
спільну атаку англійців та французів. У результаті боїв 25-27 жовтня вони
нарешті оволоділи пануючими над місцевістю висотами між Сомма і Анкром,
але це був останній їхній значний успіх. Остаточно прорвати оборону німців і
перейти до маневреної війні їм так і не вдалося. У жовтні був ще ряд
локальних атак, а в середині листопада, через виснаження ресурсів і поганої
погоди, бойові дії були припинені.

Підсумки

Операція на Соммі тривала чотири з половиною місяці і була однією з

найбільших у ході всієї війни. З обох сторін у ній брало участь 150 дивізій,
близько 10 тисяч гармат, 1 тисяча літаків і багато іншої техніки. Союзникам
не вдалося здобути перемоги над німецькими військами, прорвати їхній
фронт. Вони лише проривали німецьку оборону на фронті протяжністю 35 км
і в глибину до 10 км. Ціною величезних втрат була відвойована територія у
240 км². Французи втратили 341 тисячу, англійці — 453 тисячі, німці — 538
тисяч осіб убитими, пораненими і полоненими. У деяких джерелах
називаються інші цифри цих втрат, але вони не набагато відрізняються від
наведених.
Битва на Соммі показала повну військову і економічну
перевагу Антанти. У ході цієї операції, а також пов'язаного з нею наступу
російського Південно-Західного фронту, союзники вирвали в Німеччини
стратегічну ініціативу. Битва виявилася передвісником остаточної
поразки Другого райху у війні. Однак ця операція союзників розкрила
недоліки тактики прориву позиційного фронту за допомогою удару в одному
місці і методичних атак. Своєчасна відмова від цієї тактики Брусилова, при
підготовці наступальної операції Південно-Західного фронту, принесла йому
успіх (див. Брусилов А. А. Мої спогади. М "1983. С.183—186). Англійці і
французи, що почали свою операцію на 26 днів пізніше російських військ, не
зуміли скористатися їхнім досвідом задля переконливішого успіху.

Східний фронт
Брусиловський прорив
Брусиеловський прориев (до переходу Брусилова на сторону
більшовиків у 1920 — Луецький прориев) — наступальна операція Південно-
Західного фронту російської армії проти австро-угорських і німецьких військ
під час Першої світової війни. Проведена чотирма російськими арміями під
командуванням генерала від кавалерії Олексія Брусилова від 22 травня (4
червня за новим стилем) до 7 (20 вересня) 1916 року на фронті
від Луцька до Чернівців.
У ході операції було завдано серйозної поразки австро-угорській армії,
окуповано деякі території Волині, Галичини та Буковини, взяті (частково
зруйновані) міста Луцьк, Чернівці, Станіслав.
Планування та підготовка операції

Літній наступ російської армії був частиною загального стратегічного

плану Антанти на 1916 рік, який передбачав взаємодію союзних армій на
різних театрах війни. У рамках цього плану англо-французькі війська
готували операцію на Соммі. Відповідно до рішення конференції держав
Антанти в Шантійї (березень 1916) початок наступу на французькому фронті
було призначено на 1 липня, а на російському фронті — на 15 червня 1916.
Директива російської Ставки головного командування від 24
квітня 1916 призначала російський наступ на всіх трьох фронтах
(Північному, Західному та Південно-Західному). Співвідношення сил, за
даними Ставки, складалося на користь росіян. На кінець березня Північний і
Західний фронти мали 1220 тисяч багнетів і шабель проти 620 тисяч у німців,
Південно-Західний фронт — 512 тисяч проти 441 тисячі у австро-угорців і
німців. Подвійну перевагу в силах північніше Полісся диктував і напрям
головного удару. Його повинні були завдати війська Західного фронту, а
допоміжні удари — Північний і Південно-Західний фронти. Для збільшення
переваги в силах у квітні-травні частини доукомплектовувалися до штатної
чисельності.
Ставка побоювалася переходу в наступ армій Центральних держав у
разі поразки французів під Верденом і, бажаючи перехопити ініціативу, дала
вказівку командувачам фронтами бути готовими до наступу раніше
наміченого строку. Директива Ставки не розкривала мети майбутньої
операції, не передбачала глибини операції, не вказувала, чого повинні були
домогтися фронти в наступі. Вважалося, що вже після прориву першої смуги
оборони противника готується нова операція з подолання другої смуги.
Всупереч припущенням Ставки, Центральні держави не планували
великих наступальних операцій на російському фронті влітку 1916 р. При
цьому австрійське командування не вважало можливим успішний наступ
російської армії на південь від Полісся без її значного посилення.
15 травня австрійські війська перейшли в наступ на італійському
фронті в районі Трентіно і завдали тяжкої поразки італійцям. Італійська армія
опинилася на межі катастрофи. У зв'язку з цим Італія звернулася до Росії з
проханням допомогти наступом армій Південно-Західного фронту, щоб
відтягнути австро-угорські частини з італійського театру військових дій. 31
травня Ставка своєю директивою призначила наступ Південно-Західного
фронту на 4 червня, а Західного фронту — на 10-11 червня. Нанесення
головного удару, як і раніше покладалося на Західний фронт (командувач
генерал А. Е. Еверт).
При підготовці операції командувач Південно-Західним фронтом
генерал О. О. Брусилов вирішив зробити по одному прориву на фронті
кожної з чотирьох своїх армій. Хоча це розпорошувало сили росіян,
супротивник також позбавлявся можливості своєчасно перекинути резерви на
напрям головного удару. Головний удар Південно-західного фронту
на Луцьк і далі на Ковель завдавала сильна правофлангова 8-ма армія
(командувач генерал А. М. Каледін), допоміжні удари завдавалися 11-ю
армією (генерал В. В. Сахаров) на Броди, 7-ю (генерал Д. Г. Щербачов) —
на Галич, 9-ю (генерал П. А. Лечицьке) — на Чернівці і Коломию.
Командувачам арміями була надана свобода вибору ділянок прориву.
До початку наступу чотири армії Південно-західного фронту
налічувавали 534 тис. багнетів і 60 тис. шабель, 1770 легких і 168
важких гармат. Проти них були чотири австро-угорські армії і одна німецька,
загальною чисельністю 448 тис. багнетів і 38 тис. шабель, 1301 легких і 545
важких гармат.
На напрямках ударів російських армій було створено перевагу над
противником у живій силі (в 2-2,5 рази) і в артилерії (в 1,5-1,7 рази). Наступу
передували ретельна розвідка, навчання військ, обладнання інженерних
плацдармів, що наблизили російські позиції до австрійських.
 У свою чергу, на південному фланзі Східного фронту проти армій
Брусилова австро-німецькі союзники створили потужну, глибоко
ешелоновану оборону. Вона складалася з 3 смуг, віддалених одна від одної на
5 і більше км. Найсильнішою була перша з 2 — 3 ліній окопів, загальною
довжиною 1,5 — 2 км. Основу її становили опорні вузли, в проміжках —
суцільні траншеї, підступи до яких прострілювалися з флангів, на всіх
висотах — доти. Від деяких вузлів йшли вглиб відсічні позиції, так що й у
випадку прориву атакуючі потрапляли в «мішок». Окопи були з
козирками, бліндажами, сховищами, вритими глибоко в землю, з
залізобетонними склепіннями або перекриттями з колод і землі товщиною до
2 м, здатними витримати будь-які снаряди. Для кулеметників
встановлювалися бетонні ковпаки. Перед окопами тяглися дротяні
загородження[2] (2 — 3 смуги по 4 — 16 рядів), на деяких ділянках через них
пропускався струм, підвішувалися бомби, ставилися міни. Дві тилових смуги
були обладнані слабше (1 — 2 лінії траншей). А між смугами і лініями окопів
влаштовувалися штучні перешкоди — засіки, вовчі ями, рогатки. Австро-
німецьке командування вважало, що таку оборону без значного посилення
російським арміям не прорвати, і тому наступ Брусилова для нього був
повною несподіванкою.
Хід операції

Перший етап

Артилерійська підготовка тривала з 3 годин ночі 3 червня до 9 годин

ранку 5 червня і призвела до сильного руйнування першої смуги оборони і
часткової нейтралізації артилерії противника. Потім перейшли в наступ
російські 8-ма, 11-та, 7-ма і 9-та армії (594 000 чоловіків і 1 938 гармат), що
прорвали добре укріплену позиційну оборону австро-угорського фронту (486
000 чоловік і 1846 гармат), якими командував ерцгерцог Фрідріх. Прорив був
здійснений відразу на 13 ділянках з подальшим розвитком у бік флангів і в
глибину.
Найбільшого успіху на першому етапі досягла 8-ма армія, яка,
прорвавши фронт, 7 червня зайняла Луцьк, а до 15 червня вщент розгромила
4-ту австро-угорську армію ерцгерцога Йосипа-Фердинанда. Було захоплено
45 тис. полонених, 66 гармат, багато інших трофеїв. Частини 32-го корпусу,
що діяли на південь від Луцька, взяли м. Дубно. Прорив армії Каледіна досяг
80 км по фронту і 65 у глибину.
11-та і 7-ма армії прорвали фронт, але контрударами противника наступ
було зупинено.
9-та армія під командуванням генерала П. А. Лечицьке прорвала фронт
7-ї австро-угорської армії, перемолола її в зустрічному бою, і до 13 червня
просунулася на 50 км, взявши майже 50 тис. полонених. 18 червня 9-та армія
штурмом взяла добре укріплене м.Чернівці, за свою неприступність назване
австрійцями «другим Верденом». Таким чином виявився зламаним весь
південний фланг австрійського фронту. Переслідуючи супротивника і
громлячи частини, кинуті для організації нових рубежів оборони, 9-та армія
вийшла на оперативний простір, займаючи Буковину: 12-й корпус,
просунувшись далеко на захід, взяв м. Кути, 3-й кавалерійський корпус,
проскочивши ще далі, зайняв м. Кімполунг (нині в Румунії); а 41-й корпус 30
червня захопив Коломию, виходячи до Карпат.
Загроза взяття 8-ю армією Ковеля (найважливіший центр комунікацій)
змусила Центральні держави перекинути на цей напрямок дві німецькі дивізії
з західноєвропейського театру, дві австрійські дивізії — з італійського фронту
і велике число частин з інших ділянок Східного фронту. Однак розпочатий 16
червня контрудар австро-німецьких військ проти 8-ї армії не досяг успіху.
Навпаки австро-німецькі війська були самі розбиті і відкинуті за річку Стир,
де і закріпилися, відбиваючи російські атаки.
У цей же час Західний фронт відкладав нанесення приписаного йому
Ставкою головного удару. За згодою начальника штабу верховного
головнокомандуючого, генерала М. В. Алексєєва, генерал Еверт відклав дату
наступу Західного фронту до 17 червня. Часткова атака 1-го гренадерського
корпусу на широкій ділянці фронту 15 червня виявилася невдалою, і Еверт
приступив до нового перегрупування сил, через що наступ Західного фронту
було перенесено аж на початок липня.
Пристосовуючись до термінів наступу Західного фронту, що
змінювались, Брусилов давав 8-й армії все нові директиви — то
наступального, то оборонного характеру, розвивати удар то на Ковель, то на
Львів. Нарешті, Ставка визначилася з напрямком головного удару Південно-
західного фронту і поставила йому завдання: напрям головного удару на
Львів не міняти, а по колишньому наступати на північний-захід, на Ковель
назустріч військам Еверта, націленими на Барановичі і Брест. Для цих цілей
Брусилову 25 червня передавалися 2 корпуси і 3-тя армія зі складу Західного
фронту.
До 25 червня в центрі і на правому фланзі Південно-Західного фронту
встановилося відносне затишшя, на лівому — 9-та армія продовжувала
успішний наступ.
24 червня почалася артпідготовка англо-французьких армій на Соммі,
яка тривала 7 днів, і 1 липня союзники перейшли в наступ. Операція на
Соммі вимагала від Німеччини тільки за липень збільшити число своїх
дивізій на цьому напрямку з 8 до 30.
Російський Західний фронт перейшов, нарешті, в наступ 3 липня, а 4
липня відновив наступ Південно-Західний фронт, завдаючи головного удару
силами 8-ї і 3-ї армій на Ковель. Німецький фронт був прорваний. На
ковельському напрямку війська Південно-західного фронту взяли міста
Галузо, Маневичі, Городок та вийшли в нижній течії на р. Стохід, захопивши
подекуди плацдарми на лівому березі, через що німцям довелося відступати і
північніше, на Поліссі. Але повністю подолати Стохід на плечах ворога не
вдалося. Підтягнувши свіжі війська, противник створив тут сильну оборону.
Брусилов змушений був на два тижні зупинити наступ на Ковель, щоб
підтягнути резерви і перегрупувати сили.
Наступ на Барановичі ударного угруповання Західного фронту,
розпочате 3-8 липня переважаючими силами, було відбито з великими
втратами для росіян. Наступ Північного фронту з Ризького плацдарму також
виявилося безрезультатним, і німецьке командування почало перекидання
військ з районів північніше від Полісся на південь, проти Брусилова.

Другий етап

У липні російська Ставка перекинула на південь гвардію і стратегічний

резерв, створивши Особливу армію генерала Безобразова. Південно-
Західному фронту були поставлені такі завдання: 3-тя, Особлива і 8-ма
армії повинні розгромити угруповання противника, що обороняли Ковель, і
взяти місто; 11-та армія наступає на Броди і Львів; 7-ма армія —
на Монастириська, 9-та армія, що висунулась вперед, повертає на північ,
на Станіслав (Івано-Франківськ).
28 липня Південно-Західний фронт почав новий наступ. Після
масованої артпідготовки на прорив пішла ударна група (3-тя, Особлива і 8-ма
армії). Противник уперто чинив опір. Атаки змінювалися контратаками.
Особлива армія здобула перемогу у містечок Селець і Тристень, 8-ма здолала
ворога у Кошева і взяла р. Торчин. Було захоплено 17 тисяч полонених, 86
гармат. У результаті триденних найжорстокіших боїв, армії просунулися на
10 км і вийшли до р. Стохід вже не тільки в нижній, а й у верхній її течії.
Людендорф писав: «Східний фронт переживав важкі дні». Але атаки сильно
укріплених болотистих дефіле на Стоході закінчилися невдачею, прорвати
оборону німців і взяти Ковель не вдалося.
У центрі Південно-Західного фронту 11-та і 7-ма армії за підтримки 9-ї
армії (що вдарила супротивнику у фланг і тил) розгромили австро-німецькі
війська, що протистояли їм і прорвали фронт. Щоб стримати наступ росіян,
австро-німецьке командування перекидало в Галичину все, що можливо (були
перекинуті навіть дві турецькі дивізії з Салонікського фронту). Але,
затикаючи діри, противник вводив в бій нові з'єднання розрізнено, і їх били
по черзі. Не витримавши удару російських армій, австро-німці почали
відступати. 11-та армія взяла Броди і, переслідуючи противника, вийшла на
підступи до Львова, 7-ма армія оволоділа Галичем та Монастириськами. На
лівому фланзі фронту значних успіхів досягла 9-та армія генерала
П. А. Лечицьке, що зайняла Буковину і 11 серпня взяла Станіслав.
До кінця серпня наступ російських армій припинився через посилення
опору австро-німецьких військ, а також збільшення втрат і втоми особового
складу.
 Підсумки

Унаслідок Брусиловського прориву (єдиної операції 1-ї світової війни,

названої не за місцем подій, а за прізвищем полководця) Південно-Західний
фронт завдав поразки австро-угорській армії, фронти при цьому просунулися
від 80 до 120 км вглиб території супротивника. Війська Брусилова зайняли
майже всю Волинь, Буковину й частину Галичини.
Австро-Угорщина й Німеччина втратили понад 1,5 мільйона вбитими,
пораненими і зниклими безвісти (убитих і померлих від ран — 300 000,
полонених понад 500 000), росіяни захопили 581 гармату, 1795 кулеметів, 448
бомбометів і мінометів. Величезні втрати, яких зазнала австро-угорська
армія, підірвали її боєздатність.
Війська Південно-Західного фронту втратили вбитими, пораненими
і зниклими безвісти близько 500 000 солдатів і офіцерів (62 000 убитими й
померлими від ран, пораненими та хворими — 380 000, зниклими безвісти —
40 000).
Для відбиття російського наступу Центральні держави перекинули із
Західного, Італійського й Салонікського фронтів 31 піхотну й 3 кавалерійські
дивізії (понад 400 тисяч багнетів і шабель), що полегшило становище
союзників у битві на Соммі, і врятувало італійську армію від розгрому. Під
впливом російської перемоги Румунія прийняла рішення про вступ у війну на
боці Антанти.
Підсумком Брусиловського прориву та операції на Соммі став
остаточний перехід стратегічної ініціативи від Центральних держав до
Антанти. Союзникам вдалося домогтися такої взаємодії, коли протягом двох
місяців (липень-серпень) Німеччині доводилося направляти свої обмежені
стратегічні резерви і на Західний, і на Східний фронти.
З погляду військового мистецтва, наступ Південно-Західного фронту
ознаменував собою появу нової форми прориву фронту (одночасно на
декількох ділянках), висунутої Брусиловим, яка отримала розвиток в останні
роки 1-ї світової війни, особливо в кампанії 1918 року на Західно-
Європейському театрі військових дій.

Бої за гору Лисоня

Бої за гору Лисоня — запеклі бої між російською армією з одного боку та
полком українських січових стрільців і австро-угорськими бойовими загонами — з іншого,
що відбулись у серпні-вересні 1916 року. У ході битви полк УСС втратив більшість свого
складу, проте виконав своє завдання — зупинив наступ російських військ на Бережани,
завдавши їм важких втрат.
 Передумови
У червні 1916 року на Східному фронті Першої Світової війни розпочалась масова
наступальна операція російських військ, відома як Брусиловський прорив. У той же час на
Західному фронті французькі війська завдали поразки австро-німецькій армії на
річці Соммі. Ініціатива повністю перейшла на бік Антанти. У паніці австрійське і німецьке
командування кидає в бій усі свої сили, навіть турецькі дивізії з Салонікського фронту. За
таких обставин ближче до фронту, під Бережан, був переведений і 1-й полк УСС під
командуванням Антіна Вариводи. На початку серпня розпочався наступ Південно-
Західного Фронту російської армії у сторони Львова, Бродів та Ковеля. Одна із збройних
угруповань — 55 дивізія під командуванням генерала Фляйшмана наступала у
сторону Бережан. УСС отримало наказ захистити місто і зупинити ворожий наступ під
Потуторами. Головним плацдармом було обрано гору Лисоня за 4 км на південний-схід від
Бережан.
Перебіг подій
Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного дня
відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС.
Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію
оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському
командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село
Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.
Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська
армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й
УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над
підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих
російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але
цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в
російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя
Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Осипа
Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин
та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.
У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося
закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі
позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.
Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16
вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку,
але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.
Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій,
найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три
доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл
австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій
половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327.
Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу.
Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села
Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських
січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС
вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових
стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.
 Наслідки

 Через значні втрати постало питання про саме існування полку УСС. Проте згодом,
завдяки ефективній роботі Вишколу УСС відбулося відродження підрозділу.
 Російські війська так і не зуміли втриматись на Лисоні, й незабаром були відкинуті
55 дивізією.
 1917 рік
Західний фронт
Бій біля Камбре
Бій біля Камбре (1917) — масштабний наступ британських військ у
листопаді 1917 року проти німецької армії під час Першої світової
війни на Західному фронті біля французького міста Камбре. Британська
операція стала першою битвою в історії війн, в якій масштабно використали
новий вид зброї — танки. Попри те, що на початку битви англійцям щастило,
їм не вдалося досягти головної мети й прорвати німецький фронт. Одним з
факторів невдачі британців стало те, що німцям незадовго перед британським
наступом вдалося взяти в полон кількох британських солдат, які розкрили
плани про підготовку до масованого танкового наступу — німці почали
перекидання резервів до місця бою заздалегідь.

Передумови

Загальне становище на фронті у 1917 році

План компанії на 1917 рік країни Антанти прийняли наприкінці 1916
року на конференції у Шантальі. Цей план передбачав одночасний наступ
союзних військ на трьох головних театрах бойових дій (Західному, Східному
та Італійському) й остаточний розгром військ Центральних держав.
На початку 1917 року на союзній конференції у Римі прем'єр-міністр
Великої Британії Ллойд Джордж запропонував передати англо-французьку
артилерію на Італійський фронт, щоб добитися максимального ефекту від
наступу в районі Ізонцо. Однак ця ініціатива не була прийнята через
протидію французької делегації.
Новий головнокомандувач французької армії генерал Робер
Нівель наполягав на рішучому наступі на Західному фронті. За його планом
вирішальні удари англо-французьких військ мали призвести до прориву
німецького фронту та розгрому ворога. Головне навантаження у майбутньому
наступі лягало на французькі війська, тому британське командування
прийняло рішення провести окрему наступальну операцію в районі Іпру.
Наступ Нівеля провалився, прорвати фронт не вдалося, союзники
зазнали важких втрат, а самого Нівеля за провал операції було звільнено з
посади головнокомандувача французької армії. До січня 1917 року
генерал Дуглас Хейг прийняв рішення про проведення наступальної операції
у Фландрії. Однак і британський наступ біля Пашендейля закінчився
провалом. Після цього британське командування прийняло рішення провести
ще одну операцію наприкінці 1917 року.
План підготовки до операції
Після невдачі у Фландрії британське командування прийняло рішення
провести наступальну операцію з використанням великої кількості танків.
Було заплановано вперше використати танки у великій кількості для прориву
позиційної оборони. З цією метою у британській армії було створено
танковий корпус. Британці остаточно прийняли рішення провести
великомасштабний наступ з використанням танкових підрозділів. Особливу
увагу британське командування приділяло взаємодії танків та піхоти. Перед
початком операції британські піхотинці тренувалися разом з танками,
відпрацьовуючи прийоми штурму ворожих позицій.
За планом англійського командування майбутній наступ передбачалось
почати без артилерійської підготовки. Вперше в історії танки повинні були
самі прорвати оборону ворога. Потім у бій планувалося ввести 3
кавалерійські дивізії, які повинні були захопити Камбре, окраїни та
переправи через річку Сансе. Після цього планувалося зайти в тил німецьких
військ біля Валансьєнна.
Для операції був вибраний район з твердим гладким ґрунтом, з
відносно не викривленими вирвами. Ця ділянка розташовувалася південніше
міста Камбре між Канал-дю-Норд та Канал Сан-Квентин. Умови для руху
танків були майже ідеальні[1].
Велике значення при підготовці до операції мало маскування та
секретність, оскільки за планом британського командування наступ біля
Камбре мав застати німецьке командування зненацька. Танки
транспортувались на фронт у вечірній час, далі рухались своїм ходом по лінії
фронту. Крім того англійці постійно вели вогонь з кулеметів та мінометів,
щоб заглушити ревіння танкових двигунів.
Німецьке командування нічого не знало про підготовку атаки, навіть
незважаючи на те, що незадовго до початку операції полонені солдати
британської армії на допиті назвали точну дату початку наступу біля
Камбре — 20 листопада.
Сили сторін
Для проведення наступу біля Камбре британське командування
залучило 3-ю армію генерала Дж. Бінга. Армія мала у своєму складі 8
піхотних дивізій, 4 танкових бригад (всього 476 танків, з яких 324 узяли
участь в бойових діях)[2], 3 кавалерійські дивізії. Загальна чисельність
становила 92 000 чоловік. На озброєнні підрозділів армії були 1536 кулеметів,
1009 гармат, а також 1000 літаків на ділянці запланованого прориву. У наступі
планувалося використати танк Mark I, головну роль також мали зіграти танки
Mark IV. На вимогу Бінга у смузі наступу була скасована артилерійська
підготовка, оскільки саме на танки Бінг покладав великі надії у прориві
позиційного фронту.
На ділянці запланованого прориву оборону займали підрозділи 2-ої німецької
армії під командуванням генерала Г. фон дер Марвица. Тут німці мали 4
дивізії (36 000 чоловік), 244 гармат, 272 мінометів, 900 кулеметів. Позиції
німців були дуже захищені.
Перебіг подій
Полонені британські солдати
За два дні до початку операції, 18 листопада 1917 року, німецькі
солдати під час рейду до британських траншей взяли в полон 6 британських
солдат.[3] Усі вони були з 36-ї Ольстерської дивізії, з Ірландії. 36-та дивізія
виконувала завдання на нічийній землі, перед самими німецькими окопами,
відволікаючи увагу німців від елітної 51-ї Високогірної дивізії та
замаскованих танків, що готувалися до штурму. 36-та Ольстерська дивізія
мала славу однієї з найпатріотичніших у Британській армії, оскільки до її лав
увійшло багато Ольстерських добровольців-протестантів, проте за час війни
дивізія зазнала втрат, і мала набирати солдат також з середовища
ірландських католиків, що симпатизували руху за незалежність Ірландії. Під
час допиту полонених, німці легко змогли отримати від них свідчення про
приготування британського наступу. З шести полонених двоє були
Ольстерськими протестантами — капрал Джордж Реджинальд Болл
та рядовий Джеймс Коуп, двоє англійців — сержант Вільям Гарольд Вітекер
та молодший капрал Фредерік Чарльз Роу, а також двоє ірландців-
католиків — рядовий Ніл МакКолі, який нещодавно втратив загиблим
двоюрідного брата у Галліполі, та рядовий Лоренс О'Брайєн, який був
поранений під час взяття в полон.[3] У німецькому звіті з допиту йшлося:
На думку історика Джона Тейлора, саме хтось з ірландців-католиків міг
дати свідчення на допиті, зачаївши образу через придушення
Британією Великоднього повстання 1916 року в Ірландії. Німецький звіт не
зазначав хто саме надав свідчення.[3]
Через отримані дані, німецькі війська почали перекидати резервні сили
до селища Флеск'єр ще до початку британської атаки.
Початок операції
20 листопада рано-вранці британські війська зайняли свої вихідні
позиції, на ділянці фронту в 10 кілометрів вишикувались танки. О 6 годині
ранку танки почали атаку німецької лінії Гінденбурга. Англійська артилерія
відкрила вогонь по позиціях німецької армії. Також англійці використовували
авіацію, але через туман літаки не грали значної ролі в наступі. Німецькі
літаки також не змогли завдати серйозної шкоди ворогу, загубившись у
тумані. Невдовзі британські танки обрушилися на німецькі окопи,
досягнувши першої лінії німецької оборони. Танки вели бій так: один танк
підходив до окопу німців й відкривав вогонь, другий танк зривав фашину, по
якій третій танк переходив німецький окоп. Потім третій танк скидав фашину
у другий окоп, по котрій проходив перший танк. Піхота, яка наступала за
танками, також розділилася на три групи. Перша група була чистильниками
окопів, друга група блокувала окопи, третя група була групою підтримки.
Неочікувана атака великої кількості танків (близько 400) викликала паніку в
рядах німецьких військ. У перші години бою німці втратили більшу кількість
позицій та окопних пунктів.
До 11 годин 20 листопада атакуючі війська досягли великих успіхів,
захопивши першу та другу лінії німецьких окопів та просунувшись на 6-8
кілометрів. До 13 годин першого дня розрив німецького фронту досягнув 12
кілометрів. У 14 годин 30 хвилин Бінг пустив у бій канадську кавалерію, але
було пізно. Час було втрачено, кавалеристи, переправившись через річку,
діяли нерішуче. Біля Камбре частини 3-го кавалерійського корпусу були
зупинені німецькими піхотними підрозділами. Однією з причин невдачі були
німецькі резервні підрозділи, що втримали селище Флеск'єр. Його утримання
завадило кавалерії взяти у перший день операції ключову
[3]
місцевість — Бурлон.
За перший день боїв британці захопили в полон 8000 німецьких
солдатів, 160 офіцерів, 100 гармат та значну кількість кулеметів, при цьому
самі зазнали незначних втрат.
Подальші військові дії
Німецькі дивізії були розбиті й зазнали важких втрати. Лінія
Гінденбурга була прорвана, тисячі німців потрапили в полон. На ділянці
прориву фактично на залишилось німецьких військ. Британцям протидіяли
лише окремі батальйони та невеликі загони, які були перекинуті на
автомобілях. 21 листопада по всій Великій Британії дзвони сповіщали про
перемогу [4].
Після цього британське командування займалося перегрупуванням
військ та лише до дня 21 листопада відновило наступальні дії. Однак
тимчасом німецьке командування підтягнуло до Камбре резервні війська.
Для боротьби з танками німці встановили на вантажівках польові
гармати. Крім того, німецькі пілоти скидали на танки фосфорні бомби для
того, щоб полегшити виявлення танків артилеристами.
Не зумівши використати прорив фронту, британські війська фактично
зупинилися. Крім того, британці почали зазнавати суттєвих втрат серед
танків. Внаслідок цього піхота відірвалася від танків і вже не могла
розраховувати на підтримку з боку танкових підрозділів.
Розвиток атаки британців уже не приносив значних результатів. До 29
листопада велися позиційні бойові дії, до 30 листопада німцям вдалося
повністю зупинити просування британських військ.
Німецька контратака
Після того як англійський наступ фактично завершився, німецьке
командування підтягло на цю ділянку фронту значні резервні сили. Тож
німецька армія в районі Камбре мала 16 дивізій (близько 160 000 чоловік),
3600 кулеметів, 1700 гармат, 1088 мінометів, більше 1000 літаків. Генерал
Марвиц розраховував оточити та знищити всі британські частини, які
вклинились у німецьку оборону. Проти правого флангу англійців німці
націлили 7 дивізій, проти лівого — 4 піхотні дивізії з метою міцного удару та
оточення британських військ. Біля Камбре вперше на Західному фронті
німецькими військами була проведена уточнена артилерійська підготовка, яка
принесла атакуючим значні результати.
Після артилерійської підготовки, яка велась переважно важкими
гарматами, німецькі війська перейшли у наступ проти англійських частин, які
вклинились в німецьку оборону. В результаті боїв, під час яких німці
використовували артилерію та авіацію, німецьким військам вдалося
відтіснити британців.
Використовуючи 73 танки, які залишилися, британські війська відбили
німецький контрнаступ, але були змушені відступити,
залишивши Маркуен, Сен-Кантен та Бурлонський ліс. Оточити англійські
війська німцям не вдалося. В результаті контрнаступу німецької
армії британці втратили 9000 чоловік полоненими, 716 кулеметів, 148 гармат
та 100 танків.
Наслідки
Битва біля Камбре завершилася 7 грудня. Не досягнувши поставленої
мети, британські війська фактично були вимушені повертатися на раніше
зайняті позиції. Німецька армія під час боїв втратила 11 000 солдатів та
офіцерів. Біля Камбре народжувалась протитанкова оборона.

Наступ Нівеля
Наступ Нівеля (англ. Nivelle Offensive, фр. Bataille du Chemin des
Dames) (16 квітня — 9 травня 1917) — наймасштабніша стратегічна
наступальна операція військ союзників проти німецької армії на Західному
фронті під час Першої світової війни. Битва отримала назву по
імені головнокомандувача французької армії генерала Робера Нівеля.
Потужна спроба прорвати фронт оборони німецьких військ закінчилася
безрезультатно для союзних військ з колосальними втратами.
При потужній підтримці артилерії і танків англо-французьким військам
вдалося прорвати 2 лінії оборони супротивника, але перед третьою лінією їх
просування було зупинено німцями. Наступ тривав у формі повільного
«прогризання» оборони і супроводжувався величезними втратами (понад 200
тис. осіб). «Бійня» Нівеля викликала обурення у Франції, повстання і
хвилювання в 16 корпусах, жорстоко придушених урядом. 15 травня Нівель
був знятий з посади головнокомандувача.
Передумови
31 грудня 1916 Жозеф Жоффр поступився
посадою Головнокомандувача французькими військами генералу Роберу
Нівель, який прославився у ході «Верденської м'ясорубки».
Нівель був відомий у Франції своєю схильністю до рішучих дій
і наступальної тактики, і у французькому суспільстві стала поширюватися
наснага й впевненість у перемозі, що наближається. «Стратегія
розтрощення», якої дотримувався Нівель, полягала в наступному: потрібно
стягнути усі війська противника в одну точку і знищити їх безперервним
вогнем, а потім прорвати фронт в іншому місці. Для проведення подібної
операції Нівель вибрав найбільш укріплену ділянку фронту, на якій, на його
думку, німці ніяк не могли очікувати потужного наступу.
На боці Антанти в битві взяли
участь французькі, британські, бельгійські, португальські
війська і Російський експедиційний корпус загальною чисельністю близько 4
500 000 чоловік, німецька армія мала 2 700 000 чоловік. Наступ мав за мету
остаточно розгромити німецьку армію. Нівель розраховував на раптовість
удару, але німці дізналися про підготовку наступі, 4 квітня у полон був взятий
французький унтер-офіцер, який мав при собі наказ, що розкривав план
операції. Німецьке командування дізналося про підготовлюваний
відволікаючий ударі англійських військ, який тепер був даремний.
Замисел операції
Загальним замислом операції Нівель передбачав 3 етапи проведення
наступу:

1. розбити максимально можливу кількість сил противника, утримуючи

решту на займаних ними позиціях;
2. кинути вперед маневрену масу з метою затримати і розбити
ворожі резерви;
3. розвинути і використати досягнуті успіхи глибоким проривом союзних
армій вглиб оборони німецької армії.

Основними напрямками зосередження зусиль союзної армії для цього

повинні служити:

 англійська атака в напрямі на Камбре і наступ північної групи

французьких військ проти найбільшої кількості ворожих сил;
 прорив головною масою французьких військ (резервна група армій)
оборони противника на р. Ена і дії проти ворожих військах, які зв'язані
боями з першою групою;
 розвиток дій на інших ділянках фронту, щоб прискорити розпад
системи оборони ворога.

Для проведення операції французько-британське командування

зосередило 1,2 млн. чоловік (самих лише піхотних дивізій було понад 100), за
різними даними, від 7 до 11 тис. гармат, від 200 до 300 танків і 1,5 тис.
літаків. На напрямку головного удару союзникам протистояли лише 27 (за
деякими даними, 50) піхотних дивізій з менш ніж 2,5 тис. гармат і 640
літаками.
Наступ
Наступові на допоміжному напрямі спочатку супроводжував успіх, однак
дуже скоро він загруз у затяжних боях, а артилерійська підготовка на
напрямку головного удару, що проводилася протягом шести діб, була
фактично зведена нанівець похмурою квітневої погодою і погано розвиненою
мережею спостережних пунктів. Наступ було перенесено, а артпідготовку
продовжили.
Ця проволікла артпідготовка дала змогу німцям розгадати плани
противника, вони відвели частину військ з передових позицій, а також
зміцнили оборону, і коли 16 квітня наступ все-таки розпочався по всьому
фронту, він був зустрінутий організованим артилерійським і кулеметним
вогнем німецьких військ. Самих лише танків, за деякими
даними, французи втратили 118 одиниць. Усі подальші спроби прорвати
німецьку оборону, що тривали до 5 травня, успіхом також не увінчалися.
Операція, розпочата з силами і засобами, які не зустрічалися до того часу,
проти противника, безумовно слабкішого, скінчилася заняттям кількох
вигідних тактичних пунктів, не змінивши ні в чому стратегічного положення
сторін.
Наслідки операції
У цілому за час «операції Нівеля» французькі війська втратили убитими і
пораненими 187 тис. чоловік, британські — 160 тис., загинули і майже 5200
російських військових. Німці втратили 163 тис. військових, з них близько 15-
20 тис. були захоплені в полон. Величезні втрати в ході операції, яка
отримала назву «бійні Нівеля», стали причиною повстань і заворушень у
декількох корпусах французької армії, в тому числі в російських бригадах. У
французькій армії хвилею пройшли заколоти, солдати відмовлялися
підкорятися офіцерам, залишали свої позиції, захоплювали вантажівки та
потяги, щоб відправитися до Парижу. Заколот охопив 54 дивізії, 20 000
солдатів дезертирували. Почалися страйки на військових заводах Франції.
Новий головнокомандувач Філіпп Петен жорстко придушував виступи в
армії, була введена смертна кара за відмову виконувати накази. Російський
експедиційний корпус, що знаходився на Західному фронті, також охопив
революційний рух.
 Втрати в ході «бійні Нівеля» були такі великі, що французи майже на
півроку виявилися «вимкнені» з бойових дій, і основний тягар війни на
Західному фронті ліг на плечі британців, яким вдалося в декількох місцях
прорвати лінію «Гінденбурґа», однак при цьому британська армія втратила
майже 360 тис. чоловік.
Одна з причин провалу наступу Нівеля, напевно, полягала в тому, що на
відміну від наступу під Верденом, де штурмували німецькі позиції, укріплені
на швидку руку, у квітні 1917 року союзникам треба було опанувати
прекрасно обладнані оборонні лінії противника, заздалегідь підготовлені
якраз проти прориву величезними силами на широкому фронті, не кажучи
вже про те, що плани французького командування задовго до наступу стали
відомі противнику.

Битва біля Аррасу

Биетва біля Арраесу (1917) або Друега биетва біеля Арраеса (9
квітня — 16 травня 1917) — наступальна операція військ Британської імперії
проти німецької армії поблизу французького міста Аррас під час Першої
світової війни. Друга битва біля Арраса стала найголовнішим наступом
об'єднаних британських військ у світовій війні. В період з 9 квітня по 16
травня 1917 року, армії практично усіх британських колоній та метрополії
(британських, канадських, австралійських, новозеландських, південно-
африканських та ньюфаундленських військ) намагалися прорвати
глибокоешелоновану оборону супротивника. Місто та час проведення
масштабної наступальної операції диктувалися спільним планом
з французами, які, у свою чергу, планували одночасний великий наступ під
проводом французького генерала Р.Нівеля на височину Шемен-де-Дам, на
північний захід від Реймса.
Замисел наступу в районі поблизу Арраса не був результатом вибору
британського Головнокомандувача, фельдмаршала Хейга, який хотів головні
зусилля своїх армій спрямувати на північ, навколо виступу біля бельгійського
міста Іпр. Він вважав за доцільне розвинути наступ в цьому напрямку, щоб
очистити бельгійське узбережжі, з її важливішою для підводного
флоту німців інфраструктурою, і захопити стратегічний залізничний вузол у
місті Руселаре, чия втрата німцями серйозно б підірвала їх військові зусилля
на цій ділянці Західного фронту. Тим не менш, план Хейга був
відхилений Джорджем Ллойдом, прем'єр-міністром Великої Британії, який
вважав, що британський експедиційний корпус Хейга мав знаходитися під
безпосереднім контролем Нівеля і підкорятися загальному
плану Союзників на кампанію.
Початок британського наступу ознаменувався значним
успіхом, оборона німецьких військ була прорвана і британці продовжили
просування вперед на порівняно широкому фронті між Вімі на північному
заході і Бюллекур на південному сході. Після значного бомбардування,
канадські війська, що наступали на північному фланзі спромоглися захопити
стратегічно важливий хребет Вімі й англійські дивізії в центрі також змогли
домогтися значних зрушень по обидві сторони річки Скарпе. На півдні,
британські та австралійські війська наштовхнулися на серйозний опір німців
та гнучку систему їх оборони і змогли досягти тільки незначного успіху в
наступі. Після початкового успіху, британські війська зав'язли в серії дрібних
сутичок по утриманню знову завойованих позицій, і хоча ці бої були в цілому
успішними в досягненні проміжних цілей, вони були здобуті ціною порівняно
численних жертв.
16 травня битва офіційно закінчився, війська Британської
імперії домоглися значних успіхів, але задум прориву вони так і не здійснили.

Східний фронт
Наступ Керенського
Наступ Керенського (відомий також,
як Офензива Керенського, П'ята Галицька битва, Червневий наступ) (18
червня 1917 — липень 1917, усі дати за старим стилем) — одна з битв на
східному фронті Першої світової війни, останній наступ, а згодом відступ
російської армії з Королівства Галичини та Володимирії і Герцогства
Буковина.

Наступ Російської армії

Бій біля Зборова[ред. | ред. код]

Наступ царських військ було призначено остаточно на 18 червня 1917
року. Окремій армії відводилася пасивна роль. 11-та і 7-ма армії наносили
головний удар на Львів: перша в обхід з півночі — на Зборів — Золочів, друга
фронтально — на Бережани. 8-й армії належало вести в
долині Дністра допоміжну операцію на Галич і страхувати весь наступ від
ворожої загрози з Карпат.
На світанку спекотного 18 червня під грім артилерії армії Південно-
Західного фронту перейшли в свій останній наступ.
В 11-й армії генерал Ерделі І. Г., розгорнувши на пасивній ділянці 1-й
Туркестанський, 7-й кінний, 32-й армійський, 5-й Сибірський і 17-й армійські
корпуси, атакував лівим флангом: 6-й корпус ударом біля
містечка Конюхів прорвав фронт 25-го австро-угорського корпусу на стику 2-ї
австро-угорської та Південної німецької армій. 6-й армійський корпус був у
складі п'яти дивізій (4-ї, 16-ї, 151-ї, 155-ї і 2-ї Фінляндської), але вся тяжкість
операцій лягла на дві дивізії, особливо на 4-ту. Було взято 5000 полонених і
10 гармат.
Весь день ішов бій; наступного дня генерал Ерделі завдав удару
корпусом генерала Селівачова по 9-му австро-угорському корпусу біля
Зборова. В корпус Селівачова входили 4-та і 6-та Фінляндські стрілецькі, 82-
га піхотні дивізії і Чехословацька бригада полковника Троянова. 4-та
Фінляндська дивізія завдала удару по 32-й угорській та 223-й німецькій
піхотній дивізіях, а чехо-словаки — по 19-й австро-угорській дивізії, яка в
значній мірі складалася з чехів. Фінляндські стрільці захопили тактично
вигідну позицію — сильно укріплену гору Могила, що вважалася ворогом
неприступною. Особливо відзначився 13-й Фінляндський стрілецький полк
полковника Папчинського, який взяв 1500 полонених . А чехословацька
бригада взяла 6000 полонених і 15 гармат, втративши 150 убитими і 1000
пораненими з 5000, які були у строю. Введення в справу чехословацьких
частин потряс австро-угорське командування, і війська 9-го австро-угорського
корпусу були вночі ж виведені в резерв і змінені 51-м німецьким корпусом.
Зборівська перемога 19 червня 1917 була хрещенням молодої
чехословацької армії. Але успіх не міг бути розвинений — тому
перешкоджала відсутність кінноти і розвал піхоти. Резерви мітингували і
виносили резолюції про недовіру міністрам-капіталістам і мир без анексій і
контрибуцій… Наступ 11-ї армії завмер — на третій день вона вела тільки
вогневий бій. Трофеї 11-ї армії за Зборівську битву з 18-го по 22 червня
склали 300 офіцерів, 18 500 нижніх чинів полоненими, 31 гармату і 33
кулемети.
Бережанський бій
Командувач 7-ю армією генерал Белькович згрупував чотири ударних
корпуси — XII армійський, VII Сибірський, XXXIV і XXII — в кулак на
правому фланзі, а лівофланговий III Кавказький корпус розтягнув на пасивній
ділянці. Війська рушили вперед, оволодівши двома, а то й трьома
укріпленими смугами. Центр армії Ботмера — 25-й резервний і 27-й
резервний німецькі корпуси — відтіснили в цій битві при Бережанах, але
контратаки німецько-османських військ в ніч на 19-те і вдень 19 червня
повернули все на попередні позиції. Це вже не були колишні росіяни,
згадував про ці бої генерал Еріх Людендорф.
За німецькими даними, їх втрати за добу бою під Бережанами склали
328 офіцерів і 12218 вояків нижчих рангів з 35 000 задіяних, а втрати росіян
приблизно 40 000 осіб, з яких одними убитими 13 000.
За даними росіян всі втрати Південно-Західного фронту (11-та армія
біля Зборова, 7-ма армія біля Бережан і 8-ма армія біля Галича) склали за
червневий наступ 1222 офіцери і 37500 нижніх чинів убитими і пораненими.
У 8 дивізіях генерала Бельковича в бій 18 червня пішло понад 50 000
багнетів, втрати склали 15 000. 7-ма армія взяла 23 офіцери і 198 нижніх
чинів полоненими. Німці втратили 5454 особи, з них 1982 полонених (22
відсотки), а турки — з 2526 чоловік тільки 191 полоненого (8 %, доказ
підготовки османського війська).
Генерал Гутор сподівався ще облаштувати армії і відновити наприкінці
червня зірваний наступ: посилив 11-ту армію XXV корпусом з Волині і з
Румунського фронту і передав в 7-му армію гвардію. Допоміжний наступ 8-ї
армії в загальному напрямку на Рогатин мав полегшити ведення операції.
Командувачі арміями і командири корпусів не приховували своїх
побоювань. Вони знали, що 18 червня атакували тільки ті, хто ще хотів
ризикувати життям, що найкращі з них загинули, що величезне каламутне
море військ в будь-який момент готове вийти з покори і фронт тримається
лише тонким ланцюжком частин, що залишилися вірними обов'язку.
8-й армії Ставка і штаб фронту вказували вести допоміжний удар в
північно-західному напрямку на Рогатин, в правий фланг Південної німецької
армії, що повинно було полегшити головну атаку 7-ї армії з фронту.
Але Корнілов відкинув докази Брусілова і Гутора. Він вгадав слабке місце
ворожого фронту в Галичині та Буковині і вирішив наступати не на північний
захід до Рогатина, а прямо на захід — на Галич і Калуш, завдавши удару
по III австро-угорській армії в долині Бистриці.
Правофлангову ударну групу 8-ї армії склали 11 дивізій XXXIII, XII і
XVI армійських корпусів, розгорнутих проти III австро-угорської
армії Терстянського між Дністром і Прутом. 8 дивізій XI, XXIII і XVIII
корпусів займали пасивну ділянку в Буковинських Карпатах проти VII
армії Кевеша. Ведення головної атаки було покладено на центральний з
ударних корпусів — XII генерала Черемисова, доведеного до 6 дивізій і
розгорнутого вздовж Бистриці. Ліворуч XVI корпус повинен був
демонструвати удар на Богородчани, а на правому фланзі ударної групи і всієї
армії Заамурський XXXIII корпус був націлений на Галич.
У XXXIII-му армійському корпусі — 2-га і 4-та Заамурські дивізії, в
XII-му корпусі 11-та, 19-та, 56-та, 117-та, 164-та піхотні і 1-ша Заамурські
дивізії, в XVI корпусі — 41-ша, 47-ма, 160-та піхотні, 7-ма і 9-та
кавалерійські дивізії. У німців — 26-й корпус на фронті XXXIII і XII корпусів
і 13-й корпус на фронті ХАЛ корпусу. Протидіюча Корнілову III австро-
угорська армія генерала Терстянского налічувала 61 / 2 піхотних і 1
кавалерійську дивізію у своїх 26-му і 13-му армійських корпусах. У Кевеша
було 11 піхотних і 31-ша кавалерійських дивізії.
Бій під Ямницею
23-го і 24-го червня XVI корпус скував тринадцятий австро-угорський
корпус і відвернув увагу Терстянського на південь. А 25-го під грім 300
гармат кинувся в бій XII корпус. Фронт III армії австрійців було прорвано
ударом під Ямницею (у австрійців битва при Ранковій Горі). Відзначились
старі полки 11-ї і 19-ї дивізій і отримав бойове хрещення новий полк —
корніловський ударний.
Захоплення долини р. Бистриці
26-й австро-угорський корпус (група Ходфі) був пошматований і перестав
існувати. Вся долина Бистриці була в руках росіян. У боях 26 червня були
розбиті німецькі підкріплення і відкинутий тринадцятий корпус. Південна
німецька армія спішно загнула свій правий фланг, що повис у повітрі після
загибелі 26-го корпусу.
Всією 8-ю армією за день 25 червня взято в полон 131 офіцер, 7000
нижніх чинів і 48 гармат. 15-та австро-угорська піхотна дивізія була зовсім
знищена, вивівши з 7700 бійців тільки 800 і втративши всі 43 гармати. 26-й
австро-угорський корпус був розформований, і його залишки влиті в 40-й
німецький резервний корпус генерала Ліцмана.
Вихід на р. Лімницю і захоплення Галича та Калуша
27 червня Корнілов увігнав ударний клин XII корпусу ще глибше —
до Лімниці, а на правому фланзі 8-ї армії заамурці швидким ударом
взяли Галич. При взятті Галича частинами 1-ї і 4-ї Заамурської дивізій
захоплено 2000 полонених і 26 гармат. Терстянський і Ходфі були усунуті від
командування, і на Лімницю Леопольд Баварський направив старого Ліцмана,
який уже врятував цісарсько-королівські армії рік тому під Кошевом.
На світанку 28 червня 164-та піхотна дивізія, прикриваючись садами, без
пострілу прослизнула в Калуш. Німецькі війська, захоплені зненацька,
відійшли за Лімницю, знищивши переправи. При нападі на Калуш 164-ї
піхотної дивізії взято понад 1000 полонених і 13 гармат.
29-го і 30-го червня генерал Корнілов рівняв за передовими частинами
свій XVI корпус. Але відсутність кінноти, сильний розлив Лімниці
перешкодили розвитку Калуського наступу.
Перегрупування протиборчих сторін

Директивою 28 червня генерал Гутор наказав довіреним йому арміям

Південно-Західного фронту відновити наступ не пізніше 30-го
числа. Окремій армії давалося, як і раніше, пасивне завдання, 11-й армії
вказувалося наступати на Золочів, 7-й армії — сковувати ворога фронтально,
а 8-й армії вдарити правим флангом на Рогатин і Жидачів. Двостороннім
охопленням 11-й і 8-й армій належало затиснути в кліщі Південну німецьку
армію. Одночасно Ставка наказала Північному фронту наступати 5 липня.
Західному — 3-го, а Румунському — 9 липня.
Однак демократичні основи устрою армії взяли своє. Доводилося
витрачати час на розмови з комітетами і вмовляння мітингувальників і не
бажаючих наступати військ. Наступ Північного фронту було відкладено на
10-те, Західного — на 9-те, Румунського — на 11 липня. На Південно-
Західному фронті його відкладали з дня на день, поки їм не було завдано
контрудару…
З трибуни парламенту військовий міністр Франції Пенлеве заявив, що
французька армія на літо і осінь не має наміру робити будь-яких серйозних
наступальних операцій. Німецьке командування як би запрошувалося до
перекидання військ з Французького фронту на російський. І воно цим
запрошенням не забуло скористатися. 17 червня з Франції були спрямовані на
Схід 7 добірних дивізій гвардії 3-го і 10-го армійських корпусів. Управління
цих корпусів залишилися у Франції, війська увійшли до складу двадцять
третього резервного, 51-го і Бескидського корпусів Золочівського загону.
Ці війська прибули в Галичину після того, як наступ російських 11-ї і 7-
ї армій захлинувся. Дві дивізії були одразу ж послані виручати III-ю армію на
Лімницю, а решта попрямували під Зборів, де утворили на правому фланзі II-
ї австро-угорської армії Золочівський загін генерала Вінклера. Прибулий
до Золочева в II-гу австро-угорську армію Головнокомандуючий Східним
фронтом принц Леопольд Баварський наказав Золочівському загону перейти в
контрнаступ в загальному напрямку на Тернопіль з метою повернути
втрачене 18-го і 19 червня. Для цього Золочівський загін був доведений до 12
піхотних дивізій (11 німецьких) і націлений на лівий фланг російської 11-ї
армії, тоді як інші сили II-ї армії австрійців — 7 піхотних і 1-2 кавалерійських
дивізії — повинні були утримувати правофлангові корпуси генерала Ерделі.
Російська 11-та армія розгорнула справа наліво I-й Туркестанський, VII-
й кінний, XXXII-й армійський, V-й Сибірський, XXV, XVII, XIX, I-й
Гвардійський і V-й армійський корпуси. XIV-й корпус зосереджувався в
резерві. 7-ма армія отримала VI-й корпус, ліворуч від якого розгорнулися XII,
VII-й Сибірський і XXII, а XXXIV був виведений в резерв.

Контрнаступ німецької та австро-угорської армії

Контрудар біля Перепільників

Перегрупування російських армій ще не встигло закінчитися, як на
світанку 6 липня Золочівський загін генерала Вінклера перейшов у стрімкий
наступ, підготовлений коротким, але нищівним вогнем 600 гармат і 180
мінометів. Удар припав біля Перепільників по XXV армійському корпусу, що
не виявив ніякої стійкості. Розпропагандована 6-та гренадерська дивізія
збунтувалася, і весь корпус натовпом ринув з фронту …
6-та гренадерська дивізія була перейменована — її полки іменувалися
піхотними. Один з них — 607-й Млинівський — був затаврований Ставкою
як такий, що втік першим. З усієї дивізії вдалося зібрати близько 200 чоловік.
XXV корпус залишив в руках у ворога 85 офіцерів, 2900 нижніх чинів
полоненими і 10 гармат. Німці, за власним їх визнанням, були приголомшені
таким успіхом. Атака на сусідній праворуч V Сибірський корпус була відбита
6-ю Сибірською стрілецькою дивізією, і німці надалі сибіряків не чіпали,
перенісши удар південніше.
Відхід XXV корпусу потягнув за собою і XVII. Прорив нестримно
ширився і поглиблювався. Генерал Ерделі кинув 7 липня в контрнаступ XIX
корпус, але він був відбитий і втягнутий в загальний вир. Слідом за ним
відійшов і I Гвардійський. V армійський корпус, бачачи свій фланг оголеним,
відійшов у свою чергу …
Вихід німців на р. Золоту Липу, захоплення Галича і Калуша
8 липня розвалена 11-та армія стихійно продовжувала котитися назад.
Правий фланг 7-ї армії, оголений цим відпливом, опинився під ударом, і
генерал Белькович став відводити її на Золоту Липу. Поразка 6 липня
перетворилася 7-го в розгром 11-ї армії, а 8-го в катастрофу всього фронту …
Цього дня генерал Гутор був відставлений зі своєї посади. Генерал Брусілов
проявив себе двома заходами: смішним — звернувшись до революційних
військ з відозвою не віддавати Тернополя і слушним — призначивши
Головнокомандуючим Південно-Західного фронту генерала Корнілова.
На полях, які не можна назвати полями битв, панували суцільний жах,
ганьба і сором, яких російська армія не знала з самого початку свого
існування, — характеризував Корнілов загальне положення свого фронту. Він
наказав 11-й і 7-й арміям відходити на Серет — з Бурканова і Монастириська,
посунувши XXXIV армійський корпус на заповнення розриву між ними.
Одночасно довелося відвести і 8-му армію і віддати без бою Галич і Калуш.
8-ю армією командував ставленик революційної громадськості
генерал Черемисов.
Вихід на р. Серет та р. Стрипу
Золочівський загін німців, розвиваючи своє майже нестримне
просування, звернув з східного напряму майже під прямим кутом на південь.
Косим ударом Вінклер став різати тили росіян, їхньої 7-ї армії… Завдяки
зміні напрямку на південь XXV і XVII армійські корпуси змогли відірватися
від супротивника і вийти з-під удару. На щастя для росіян, у німців не
виявилося кавалерії. Свою Баварську кавалерійську дивізію вони зопалу
відправили під Галич стримувати Корнілова, а в Золочівському загоні на 12
дивізій піхоти виявилося всього одна бригада лейб-гусарів.
Пам'ятаючи Попеляни (1917 р.), де їх громили приморські драгуни, ці 8
гусарських ескадронів діяли нерішуче.
У наступ перейшла вся група військ Бем Ермоллі. Вінклер, громлячи
11-ту армію, брав 7-му армію у фланг і в тил. Ботмер з Південною німецькою
натискав на 7-му армію з фронту. III австро-угорська армія, якою замість
відчуженого Терстянського командував генерал Крітек, обережно йшла за 8-ю
армією, ще не наважуючись її переслідувати. Головнокомандуючий на сході
принц Леопольд Баварський, який ще не уявляв розмірів російської
катастрофи, наказував Бем Ермоллі не зариватися групою Вінклера далі
Тернополя. Армії Ботмера кінцевою метою була вказана лінія Серету,
причому вона була посилена за рахунок Вінклера.
9 липня 11-та і 7-ма армії докотилися до Серету, але втриматися на
цьому рубежі не змогли. У 11-й армії XIV-й корпус, що підійшов на її лівий
фланг для заповнення пролому, став мітингувати і змішався з потоком
утікачів. Генерал Зайончковський згадує про один ганебний епізод, коли 24
батальйони зі складу цього корпусу втікали від 3-х рот німців. Ставка хвалила
поведінку 194-ї піхотної дивізії. 2-га Фінляндська і 126-та піхотна дивізії
відмовилися битися. Тоді офіцери цих дивізій — 300 чоловік — пішли одні
на 10 000 супротивників. Ніхто з них не повернувся …
У 7-й армії генерал Белькович направив XXXIV корпус на праве крило,
щоб заповнити розрив, але Вінклер випередив його, безповоротно вигравши
його правий фланг. Одночасно XXII корпус — ще півроку тому краса
російської зброї — самовільно пішов з фронту. Правий фланг 8-ї армії — III
Кавказький корпус — був оголений і став відходити. Командувач 8-ю армією
генерал Черемисов наказав відступати на меридіан Станиславова і висунув на
посилення флангу армії XII армійський корпус.
Генерал Брусилов занепав духом, але Корнілов рішучими заходами
упорядкував умови відходу. Батальйони смерті відзвалися з фронту і були
направлені у тил, де затримували втікаючі частини, ловили дезертирів і
розстрілювали на місці бунтарів. Трупи розстріляних залишалися на місці
для науки з написом: Зрадники Батьківщини. У Волочиську за одну лише ніч
на 11 липня батальйон смерті 11-ї армії затримав 12 000 втікачів. Поголовна
втеча з 10-го по 11 липня стала схожою на відступ — правда, поспішний і
безладний.
З Північного фронту в Буковину було переведено управління 1-ї армії
генерала Ванновського (війська колишньої 1-ї армії були передані в 5-ту).
Нова 1-ша армія об'єднала лівофлангові корпуси 8-ї — XI, XXIII і XVIII, що
залишалися ще на місці в Буковинських Карпатах. У 8-ї армії залишилися XII
армійський, III Кавказький, XXXIII і XVI армійські корпуси і II кінний
корпус. Генерал Ерделі отримав Особливу армію, а її колишній командир
генерал Балуєв очолив хаотичний натовп 11-ї армії.
10 липня 11-та армія зібралася на Стрипі. За чотири дні відступу
росіяни втратили все те, що було здобуто кров'ю 700 000 офіцерів і солдатів
за чотири місяці Брусиловського наступу. Правофлангова, неатакована, група
11-ї армії — I Туркестанський, VII кінний, XXXII армійський і V Сибірський
корпуси — залишалися ще на волинсько-галицькому рубежі — в
районі Бродів. Розгромлений лівофланговий — XXV, XVII, XIX, I
Гвардійський, V і XIV армійські корпуси — розкинулася по дузі від Серету
до Стрипи. Далі між долинами цих річок тремтів фронт 7-ї армії: XXXIV, VI,
XII, VII Сибірський і XXII армійський корпуси, до яких підходив з резерву II
Гвардійський корпус.
 Тернопільський прорив і вихід на р. Збруч[ред. | ред. код]
Вінклер вдарив на Тернополь, але був відбитий I-м Гвардійським
корпусом. Отримавши відсіч, він відразу ж перейшов від наскоку до
планомірних дій. Армія Ботмера мала, однак, успіх, перекинувши XXXIV
корпус і змусивши 7-му армію також відступити, щоб вирівняти лінію
фронту.
11 липня в 11-й армії йшли запеклі бої за Тернопіль. 7-ма армія
безладно збиралася на Стрипі, 8-ма продовжувала свій відхід з Лімниці,
рятуючись від оточення. Збивши 7-му армію, Ботмер виходив на тили 8-ї,
погрожуючи перехопити їй шлях до відступу. Слідом за Калушем довелося
здати Станіславів… 12 липня було нещасливим днем для росіян. Вінклер
розбив V-й армійський корпус, і гвардія, взята у фланг, повинна була
залишити Тернопіль. 7-ма армія здала Бучач і Монастириська. Лінія Стрипи
була втрачена …
Слідуючи за відступаючими сусідами, 8-ма армія
залишила Надвірну, Коломию та Хотимир, де рівно за рік до того — в
липневі дні 1916 року — отримувала перемоги. Увечері 12 липня генерал
Корнілов оголосив загальний відступ на державний
кордон. Галичина і Буковина знову відійшла Австро-Угорщині. Цього дня
перейшла в наступ VII австро-угорська армія Кевеша. Російська 1-ша армія
чинила опір, відступаючи — з долини Білого Черемоша в долину
молдавського Серету і далі на схід, на Прут — у зв'язку із загальним відходом
фронту.
13 і 14 липня були покинуті останні клаптики галицької землі, 15-го
російська армія відкотилася за Збруч, який 3 роки тому, в липні 1914 року,
перейшла …
Протиборство на Збручі[ред. | ред. код]
11-та армія зайняла фронт від Радзивилова до Волочиська, 7-ма
збиралася в районі Гусятина. 8-ма армія залишила 14 липня Городенку, 15-го
її правофлангові корпуси 12-й армійський і 3-й Кавказький — билися біля
гирла Збруча з армією Ботмера і вночі відійшли на лівий берег.
Лівофлангові — 33-й і 16-й огризнулися біля Заліщиків і Снятина, стримавши
армію Крітека в Задністров'ї.
8-ма армія відступала в порядку. У цьому заслуга генерала Корнілова,
який керував корпусами 8-ї армії через голову розгубленого і впалого духом
Черемисова. Для заповнення розриву між цими двома групами генерал
Корнілов наказав направити в центр 8-ї армії кінну групу з п'яти дивізій під
командуванням генерала Врангеля. Енергійними заходами Корнілов навів лад
у тилу і дав можливість командирам взяти в руки війська. 7-ма армія, що
перейшла до генерала Селівачова, розгорнула вздовж Збруча 34-й, 12-й, 7-й
Сибірський і 2-й Гвардійський корпуси, позаду яких влаштовувалися 6-й і 22-
й. У 8-ї армії Черемисова 12-й армійський і 3-й Кавказький корпусу стояли на
Збручі, кіннота Врангеля стримувала ворога в долині Дністра, а 33-й і 16-й
відступали в Буковині.
2-га австро-угорська армія з групою Вінклера зупинилися перед
фронтом російської 11-ї армії. Південна німецька армія націлювалась на стик
7-ї і 8-ї. 3-тя австро-угорська армія просувалася на Чернівці, витісняючи
лівий фланг 8-ї армії. Сп'янілий успіхами, граф Ботмер наполіг на форсуванні
Збруча і вторгненні на Поділля з метою глибокого охоплення правого флангу
армії Черемисова.
16 липня Південна німецька армія (Бескидський, 25-й австро-
угорський, 25-й і 27-й резервні німецькі корпуси) атакувала по всьому своєму
фронту і несподівано отримала рішучу відсіч. На правому фланзі 7-ї армії 34-
й і 12-й армійські корпуси відбили Бескидського. 7-й Сибірський і 2-й
Гвардійський стримали натиск 25-го австро-угорського корпусу, тоді як на
правому фланзі 8-ї армії 12-й армійський і 3-й Кавказький корпуси
спружинили удар 25-го і 27-го німецьких.
17 липня Ботмер знову намагався наступати, але Корнілов випередив
його: у 7-й армії 34-й і 12-й корпуси зірвали ворожий наступ своїми
контратаками, 7-й Сибірський і 2-й Гвардійський корпуси трималися, а в 8-й
армії 3-й Кавказький корпус заступив туркам шлях на Кам'янець-
Подільський. 18 липня Південна армія натиснула по всьому фронту, здобувши
ціною значних втрат ряд місцевих успіхів. Підкріплений фінляндськими
стрільцями 12-й корпус стримав порив Бескидського корпусу.
20-та османська піхотна дивізія, що входила до складу 27-го резервного
німецького корпусу, присягнулася взяти Кам'янець, що мав для турків
величезне значення по війнах, які в 17-му столітті Імперія османів вела з
Річчю Посполитою. Турки мріяли помститися за поразку, якої вони зазнали
біля стін Кам'янця від Стефана Чарнецького і Яна Собеського, але Аллах і
вороги судили інакше.
Наступ видихався, генерал Корнілов наказав загальний контрнаступ
(останнє його розпорядження як головнокомандувача Південно-Західним
фронтом). 19 липня він був призначений Верховним головнокомандуючим,
здавши фронт генералу Балуєву.
19 липня північніше Гусятина 34-й, 12-й і 22-й армійські корпуси армії
Селівачова дружною атакою відкинули Бескидський корпус німців і 25-й
австро-угорський. Гусятин був повернений, і ворог скинутий в Збруч. У ніч
на 23 липня перейшла в наступ і 8-ма армія, яка щойно вивела свій лівий
фланг з Буковини. 12-й армійський корпус потіснив 25-й німецький
біля Скалата, а III Кавказький біля Вигоди коротким ударом відкинув 27-й.
Цим закінчилося восьмиденне протиборство на Збручі.
У той час, як 7-ма армія і правий фланг 8-ї завдали поразки Південній
німецької армії на Збручі, лівофлангова група армії Черемисова — 33-й і 16-й
корпуси — відступала в Буковині під натиском 3-ї австро-угорської армії
генерала Крітека (посиленої 40-м німецьким і 13-м австро-угорським
корпусами). Залишивши Заліщики і Снятин, російські війська з 17-го по 20
липня вели на підступах до Чернівців ар'єргардні бої для виграшу часу, і на
світанку 21-го столиця Буковини була ними покинута.
Стриманням німців та австрійців на Збручі закінчилася П'ята Галицька
битва. Швидкоплинні лаври Зборова і Галича змінилися ганьбою Тернополя,
якої російська армія давно не відчувала.

Зборівська битва
Зборівська битва першої світової (нім. Schlacht bei Zborów , чеш.,
слов. Bitva u Zborova ) — битва між російською та австро-угорською арміями
1-2 липня (17-18 червня за ст. стилем) 1917 року під час Червневого
наступу (так званого наступу Керенського ). сталася поблизу міста Зборів,
в Галичині, на території Австро-Угорщини (нині Тернопільської області). На
боці Російської імперії в цій битві вперше брали участь підрозділи
сформованого з полонених чехів і словаків Чехословацького легіону. Бій
завершився безперечною перемогою російських військ, по суті -— єдиною
великою перемогою Російської імперії під час наступу Керенського.
Перемога під Зборовом також сприяла піднесенню чеської національної
самосвідомості.

У зв'язку з тим, що в результаті революційної пропаганди в російській

армії багато військових частин були ненадійні при переході в наступ, на
Зборівському напрямку була задіяна недавно сформована з чехів і
словаків Чехословацька стрілецька бригада (Československá střelecká
brigáda ), що складалася з трьох стрілецьких полків:

 1-й стрілецький полк Св. Вацлава (пізніше — Яна Гуса ).

 2-й стрілецький полк Їржі з Подєбрад
 3-й стрілецький полк Яна Жижки з Троцнова

Чехословацька бригада чисельністю в 3.500 багнетів була погано озброєна

і недостатньо навчена, особливо бракувало кулеметів. Крім цього,
під Збаражем вона вперше брала участь у бойових діях як окреме військове
з'єднання. Командував бригадою російський полковник В. П. Троянов.
Бригада була направлена на ділянку фронту під Зборів, сусідні з нею ділянки
займали 4-а і 6-а російські дивізії. Їм протистояли:

 32-я угорська піхотна дивізія у складі

o 86 піхотного полку (з Суботиці)
 o 6 піхотного полку (з Будапешту)

 19-я чеська піхотна дивізія в складі:

o 35 піхотного полку (з Пльзеня)
o 75 піхотного полку (з Їндржихова Градеця)

Австро-угорські частини налічували близько 5.500 чоловік і були досить

добре оснащені і озброєні.
Загальний наступ почався 1 липня. На світанку другого дня, після
інтенсивної артилерійської підготовки, що почалася о 5:15, невеликі групи з
чехословацьких легіонерів атакували позиції противника. Після подолання
ними лінії загороджень з колючого дроту в бій вступили більші сили. До
15:00 частини легіонерів просунулися вглиб австро-угорського форнту на
відстань до 5 кілометрів, розірвавши таким чином австро-угорську оборону.
У полон потрапили понад 3.300 австрійських військовослужбовців, у тому
числі 62 офіцерів. Було захоплено 20 гармат та велику кількість амуніції та
озброєнь. Втрати російської сторони склали 184 вбитих і смертельно
поранених, близько 700 поранених і 11 зниклих без вісті.
Перемога в Зборівській битві не зробила істотного впливу на результат в
цілому невдалого для Російської імперії Червневого наступу, однак
послужила підйому патріотичних почуттів серед населення Чехії та
Словаччини. Після успіху під Зборовом Тимчасовий уряд знімає всі
обмеження на формування чехословацьких частин на території колишньої
Російської імперії. Після цієї битви населення Чехії та Словаччини, що
належали імперії Габсбургів також вперше дізналося про існування на
території країн Антанти чехословацьких військових підрозділів, які воюють
проти Австро-Угорщини (попри те, що австрійська цензура стежила за тим,
щоб подібні відомості не проникали до друку).

1917 рік
 Західний фронт
Весняний наступ (1918) або
Битва кайзера

Весняний наступ (1918) або Битва кайзера (нім. Kaiserschlacht)

та Наступ Людендорфа (англ. Ludendorff Offensive) (21 березня — 18
липня 1918) — остання серія масштабних наступальних операцій німецької
армії проти військ союзників, що тривала протягом 5-ти місяців
наприкінці Першої світової війни на Західному фронті. 21 березня 1918 року
потужною артилерійською підготовкою, яка тривала протягом 5 годин,
розпочалася стратегічна наступальна операція німецької армії під
кодовою назвою «Міхаель» під проводом відомого генерал-
полковника Е.Людендорфа. Вперше після підписання Берестейського миру,
Німеччина позбавилася дилеми ведення війни на два фронти й змогла зняти
свої майже 50 дивізій зі Східного фронту і перекинути їх на Західний,
отримавши тим самим тимчасову чисельну перевагу над військами Антанти.
Німецьке командування розуміло, що це їх єдиний та останній шанс
перемогти у Великій війні до зростання потенціалу супротивника. Основною
метою задуманої операції визначалося ударом у стик
між французькими та британськими військами «скинути» останніх у море та,
таким чином, вивести Велику Британію з війни, що призведе до перемоги над
супротивником до прибуття на Європейський континент американських
військ.
В цілому на протязі 5-х місяців німцями було проведене 4 головних
наступальні операції: «Міхаель», «Джорджетт», «Блюхер-
Йорк» та «Гнейзенау». Операція «Міхаель» була головною в загальному
замислі на наступ німецького командування. Напрямок головного удару
припадав на стик союзних військ, де потужним ударом німці намагалися
прорватися через оборонні лінії союзників, обійти британські війська, які
тримали фронт від річки Сомми до Ла-Маншу і перемогти британську армію.
Після того, як це буде досягнуто, німці сподівалася, що французи будуть
благати про умови перемир'я. Інші наступальні операції здійснювалися на
другорядних напрямках й мали за мету відволікти війська союзників від
головного наступу на річці Соммі.
Вперше в історії німецькі війська застосували у великих масштабах нову
тактику наступальних дій — так звану «тактику інфільтрації».
Спеціальні штурмові групи підготовлених та відповідно оснащених
солдатів, «штурмовиків», після інтенсивної артилерійської підготовки атаки,
проривалися вглиб оборонних позицій супротивника. В разі зустрічі
активного опору німці не втягувались в запеклі сутички, а просто обходили
такі осередки оборони та продовжували стрімке просування вперед. Хоча
така тактика дій не була чимось абсолютно новим за часів світової війни,
проте, масштаби, організованість та чітка взаємодія між різними родами та
видами військ дозволили німецьким формуванням відносно легко прорвати
начебто надпотужну оборонну систему союзних військ та
продовжувати наступ.
Характерною рисою даного наступу було те, що німці споконвічно не
визначали чітких цілей, об'єктів чи рубежів, які мали опанувати в ході
наступу. Об'єкти наступу постійно змінювалися відповідно до тактичної
обстановки. Німецьке командування пильно спостерігало за результатами дій
своїх військ й, не гаючи часу, здійснювало маневрування силами та засобами,
у тому числі артилерією, на ті ділянки наступу, де намічався найбільший
успіх.
Водночас, первісний успіх застосування такої тактики мав побічний
ефект. Легкоозброєні штурмовики не мали важкої зброї й поступово
просуваючись вперед, часто втрачали зв'язок з засобами вогневої підтримки й
особливо з системою постачання. Не в змозі тривало вести вогневий бій, без
достатньої кількості їжі й боєприпасів, поступово німецький наступ
видихався.
Союзники зосереджували свої основні зусилля на утриманні ключових
об'єктів, залишаючи більшість території, що була спустошена роками війни,
практично без бою та відходячи поступово з рубежу на рубіж.
До кінця квітня 1918 року, небезпека краху фронту та прориву німців у
стратегічну глибину оборони союзних військ пройшла. Німецька
армія зазнала важких втрат і, повністю виснаживши свої власні сили,
опанувала землі, які не мали колосального значення для здобуття вирішальної
перемоги у війні, й які неможливо було утримати такими виснаженими
формуваннями.
У серпні 1918 року, союзники почали масштабний контрнаступ по
всьому Західному фронту, використовуючи нові методи
застосування артилерійських і танкових підрозділів та нові підходи до
оперативного мистецтва у веденні контрнаступальних дій. За «Сто
днів» союзного наступу німці були розгромлені або змушені були відступити
з усіх територій, які вони окупували під час Весняного наступу, більш того
німецька армія не змогла утримати лінію Гінденбурга й врешті-
решт Німецька імперія капітулювала у листопаді цього ж року.

Стоденний наступ
Стоденний наступ (англ. Hundred Days Offensive) (8 серпня — 11
листопада 1918) — серія наступальних операцій союзних військ Антанти на
Західному фронті наприкінці Першої світової війни, що призвели до
остаточного краху Німецьку імперію з її подальшою капітуляцією та
завершення світової війни.
Німецький весняний наступ, який мав за мету рішучий розгром військ
Антанти, не увінчався успіхом, і після другої масштабної битви на берегах
Марни в липні 1918 року, німецькі війська знову зазнали тут поразки й
перейшли до оборони. Натомість, союзні війська спромоглися утриматися,
захистити Париж та підготуватися до рішучого контрнаступу.
У вирішальній битві на боці Антанти брали
участь англійські, австралійські, індійські, бельгійські, канадські, американсь
кі, португальські та французькі війська, особливо відзначилися канадські
корпуси. Загальний наступ військ союзників ознаменувався битвою при
Ам'єні на початку серпня 1918 року. Врешті-решт низкою потужних
ударів війська союзників розгромили супротивника й змусили німецькі
війська розпочати відступ з території Франції за лінію Гінденбурга.
Термін «Стоденний наступ» не відноситься до конкретної битви або
єдиного стратегічного замислу з розгрому супротивника, а скоріше
узагальнена назва низки перемог союзників, починаючи з битви при Ам'єні.

Битва на Марні

Битва на Марні (1918) або Друга битва на Марні (1918) або Друга
битва на Марні (фр. Seconde Bataille de la Marne) (15 липня — 6
серпня 1918) — велика битва між німецькими та англо-американо-
французькими військами, що відбулася поблизу річки Марна наприкінці
Першої світової війни. Це була остання в Першій світовій війні наступальна
операція німецької армії на Західному фронті. Після незначного успіху на
початку боїв в цілому битва була програна німцями
після контрнаступу французької армії.

Битва на французькій річці Марні, що сталася в період з 15 липня по 6

серпня 1918 року, була вже другою битвою між арміями Антанти та
Німеччини в цій війні в цьому регіоні. Наступальні операції німецьких
військ у Пікардії, Фландрії і на річці Ена в березні — травні 1918 року не
дали їм позитивних результатів. Тому німецьке головне командування, попри
відсутності кількісної переваги в силах, запланувало провести на Західному
фронті в липні 1918 року нову велику наступальну операцію з рішучими
цілями.
За планом цієї операції німецькі війська повинні були
прорвати оборону французів на ділянці Шато-Тьєррі, річка Ена, вийти
в тил французьких армій, а потім розвинути удар
на Париж. Наступ планувалося почати в середині липня силами трьох армій
(близько 50 дивізій) на річці Марні. Німці сподівалися, що наступ
через Фландрію дозволить завдати серйозних втрат Британському
експедиційному корпусу, який на той момент був найпотужнішою силою
союзників на Західному фронті. Для виманювання союзних сил з Бельгії,
Людендорф планував масштабну відволікаючу атаку в районі Марни. Для
підняття бойового духу своїх військ німецьке командування задекларувало
битву на Марні, як останню битву в цій війні, в результаті якої
настане мир («битва за мир»). Армії Антанти, зазнавши значних втрат у
першій половині 1918 року, швидко поповнювалися за
рахунок американських військ, що прибували. На початок
операції союзники мали 210 дивізій проти 207 німецьких дивізій.
Німецькі війська почали наступ вранці 15 липня. Після потужної
нічної артилерійської підготовки східніше від міста Реймса почали атаку
частини 1-ша і 3-тя німецькі армії. Однак французькі війська (4-та армія)
заздалегідь були відведені на другу оборонну позицію. Німецькі війська,
посівши першу оборонну позицію, до полудня просунулися всього лише на 3-
4 кілометри, а потім були зупинені 4-ю французькою армією. З 15 липня
наступали війська 7-ї німецької армії на ділянці Жольгонн, Сент-
Ефрез проти 6-ї і 5-ї французьких армій. Німцям вдалося просунутися за 1
день на 8-10 кілометрів і форсувати річку Марну. 16 і 17 липня вони
відновили наступ, але зустріли сильний опір французів.
З ранку 18 липня несподівано для німців перейшли в контрнаступ армії
Антанти.
В 4:00 35 хвилин ранку французький артобстріл розтрощив західний
фланг німецької оборони; він змінився загороджувальним вогнем, під
прикриттям якого армія Деготе відразу вирвалася уперед. Три чверті години
пізніше 18 дивізій першого ешелону 10-ї французької армії Ш.Манже і
321 танк «рено» разом з 1-ю і 2-ю дивізіями американської
армії й Марокканською дивізією прорвалися південніше Фонтенуа й
просувалися вперед в стрімкому пориві, який дозволив їм просунутися на 5-
10 кілометрів вглиб ворожих позицій. До вечора опір зріс, але становище
німців стало критичним. Армія Манже захопила 15 тисяч полонених і 400
гармат. Війська 6-ї французької армій того ж дня також успішно вели бойові
дії і до вечора вийшли на лінію Неї-Сен-Фрон, Белло.
19 і 20 липня контрнаступ французьких і американських військ
продовжувався по всьому фронту від Реймса до Суассона. Створилася
загроза оточення усіх німецьких частин на Марні. Тому в ніч на 21
липня німецькі війська, залишивши південний берег Марни, почали з
великими втратами відходити до річки Урк, якої досягли 27 липня. 29
липня війська союзників вийшли на лінію: Сент-Ефрез, Фер-ан-
Тарденуа, Суассон. До 4 серпня німецькі війська відійшли до річок
Ена і Вель.
 Головними чинниками поразки німецьких військ у Марнській битві
були: недостатня кількісна перевагу німецьких сил над силами союзників
(сили практично дорівнювали); різке погіршення економічного становища
Німеччини; занадто складна ситуація на Східному фронті, де
зав'язувалася боротьба з більшовиками, що відволікала значні німецькі сили
на цей театр дій. В результаті Другої Марнської битви 1918 стратегічна
обстановка різко змінилася на користь Антанти. Стало чітко зрозуміло, що
кайзерівська Німеччина війну програла. Метою наступних військових
дій німецької армії було прагнення домогтися стерпних умов миру.
У цій битві німці втратили 168 тисяч осіб, у тому числі до 30
тисяч узятих в полон, а також 793 гармати. Втрати союзників також були
важкими, але німці вже не мали резервів поповнити свої. За цю серію їх
наступів, починаючи з 21 березня, вони втратили майже мільйон
солдатів. Людендорф з небажанням був змушений розформувати 10 дивізій,
розпад німецької армії розпочався і незабаром значно прискорився.

Західний фронт
Операція «Фаустшлаг»
Операція «Фаустшлаг» (нім. Unternehmen Faustschlag) (18
лютого — 3 березня 1918) — наступальна
операція військ німецької та австро-угорської армій з окупації західної
частини колишньої Російської імперії після її розпаду.

З розвалом Російської армії в контексті подій 1917 року, Жовтневого

перевороту та Громадянської війни, що розгорялася, російські війська були не
спроможні чинити серйозного опору окупаційним силам Німеччини та
Австро-Угорщини. Тому армії Центральних Держав майже безперешкодно
просувалися територією колишнього потужного супротивника і опанували
колосальні землі Балтії, України, Білорусі, тим самим примушуючи
більшовицький уряд Росії до скорішого підписання Берестейського договору.
Наступ здійснювався на трьох основних стратегічних напрямках 53
дивізіями Центральних Держав й скоріше нагадував марш, ніж наступальну
операцію. Перше угруповання просувалося на півночі з Пскову на Нарву,
центральне угруповання — на Смоленськ й найпотужніше угруповання
військ йшло на Київ. Північне угруповання, у складі 16 дивізій, першого ж
дня наступу з ходу захопило Даугавпілс. Наступним пав Псков й 28
лютого німці підійшли до Нарви.
Центральне угруповання, кістяком якої була 10-та армія та XLI корпус німців,
швидко просувалися територією сучасної Білорусі й вже 21
лютого опанували Мінськ, в якому була захоплена штаб-квартира Західної
армійської групи російських військ.[2].
Південне угруповання прорвало нещільну оборону Південно-Західного
фронту, та 24 лютого захопило Житомир, до Києва німецькі
[2]
війська увійшли 2 березня 1918 року .
Окупаційні війська просувалися територією колишнього ворога зі середньою
швидкістю 250 км на тиждень, практично не зустрічаючи
спротиву. Німці підійшли на відстань 180 км до Петрограду, змусивши
більшовицький уряд втекти до Москви[3][4]. Такі темпи наступу отримали в
німців назву «рейкова війна» (нім. der Eisenbahnfeldzug) через те, що вони
користувалися для просування на схід переважно російською залізницею[5].

Список використаних джерел:

Зайончковский, Андрей Медардович. Первая мировая война. — СПб :
Полигон, 2000.

История Первой мировой войны 1914—1918 гг / под редакцией И. И.

Ростунова. — М. : Наука, 1970.

Галактионов М. Р. Париж, 1914: Темпы операций. — М.: АСТ, 2001. Джон

Киган. Первая мировая война. — М.: АСТ, 2004

Барбара Такман. Первый блицкриг. Август 1914 = The Guns of August. — М.:
АСТ, 1999

Карпинець І. Воєнні операції на західноукраїнських землях в першому році

війни. // Галичина: Військова історія 1914—1921 років. — Львів, 2005. — С.
52-60.

Науменко К. Є. Галицька битва 1914 // Енциклопедія історії України : у 10 т.

2004.

Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. — К. : Вища

школа, 1978.