Вперше в ХХ столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV

Універсалу. Ця держава проіснувала три роки. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: герб,
територію, військо, грошову систему, дипломатичні відносини з іншими державами.

Під час Української революції 1917–1921 років українцям вдалося відновити державу, яка кілька разів
змінювала назву і форму: Українська Народна Республіка (1917–1918), Українська Держава
(Гетьманат, 1918), знову Українська Народна Республіка (доба Директорії, 1918–1921),
Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1919).

Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918–1920 pp. і
закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща.
Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-
визвольних сил.

Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України.

Західні землі України розділили між сусідніми країнами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною,
куди вони ввійшли як інтегральні частини, без жодних особливих статусів. На решті земель УНР через
збройну агресію більшовицької Росії було встановлено комуністичний (більшовицький) режим.
Радянська влада мала незначну підтримку серед місцевих і спиралася на потужний репресивний
апарат, а її функціонування було безпосередньо пов’язане з центром влади у Москві.

Імпульс державотворення та національного відродження, який дала Українська революція, був такий
потужний, що російські більшовики змушені були з цим рахуватися. Для утримання влади протягом
1920-х років запровадили політику українізації, наслідком якої став підйом національної культури,
часткове залучення українців до керівних органів. Створення Української Соціалістичної Радянської
Республіки було вимушеною поступкою російської комуністичної влади українському національному
рухові. УСРР мала деякі формальні ознаки держави (кордони, органи влади, символіку), проте не
було головної – суверенітету. Відтак вона ніколи не була незалежною, ані у вимірі внутрішньої, ані
тим паче зовнішньої політики.

Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й
поглиблено процес українського державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці
знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу.
Українській Народній Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і
зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням
наступних поколінь борців за Українську державу і знадобились наприкінці XX століття.

Право на власну державу українці намагались реалізувати у 1941 році боотьба УПА у 1942-1950-х
роках, дисидентський рух 1960-1980-х років ,але все це вияви державницьких устремлінь українців.

Передтечею створення УПА були перші українські національно-визвольні змагання 1917—1921 років,
підпільно-бойова діяльність Української військової організації та Організації українських націоналістів
проти Польщі в 1920–1930-х роках. До 1938 року ОУН очолював полковник Січових Стрільців Євген
Коновалець. Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури
охоплювали більшість теренів Західної України. Одним із найважчих в історії організації став період
1939—1941 років, коли після розділу Польщі західноукраїнські землі увійшли до складу СРСР. Тоді
ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР — НКВД.

30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу в присутності кількох німецьких генералів
ОУНР проголошено «Акт відродження Української держави» та створено уряд на чолі з Ярославом
Стецьком. Ядром армії нової держави мав стати створений 25 лютого 1941 року з санкції керівника
абверу адмірала Вільгельма Канаріса «Український легіон». У оунівських документах це формування
фігурує під назвою ДУН (Дружини українських націоналістів), що складалися з групи «Північ»
(батальйон «Нахтігаль» під керівництвом Романа Шухевича) і групи «Південь» (батальйон «Роланд»
під керівництвом Ріхарда Ярого).

Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Як писав у своїх мемуарах Ярослав
Стецько, військова розвідка, абвер, готова була підтримати ОУН. Адмірал Канаріс вважав, що лише
при «створенні Української держави можлива перемога німців над Росією»[14]. Абвер дозволив
готувати групи ОУН в своїх навчальних таборах. Він виділив ОУН 2,5 млн марок. За це ОУН постачали
абвер інформацією про СРСР: про частини Червоної Армії і внутрішні війська НКВС, їх озброєння,
дислокації, чисельність, командний склад, місця проживання сімей командирів, військові об'єкти.

Влітку 1941 року ОУН сформувала «Легіон українських націоналістів». Німецьке командування
планувало використати його для підривної роботи на українській території, тоді як Бандера
розраховував, що ці підрозділи складуть ядро майбутньої української армії. Але політичне
керівництво НСДАП на чолі з Мартіном Борманом відкидало будь-яку співпрацю з ОУН.

Спроба створити власну державу викликала незадоволення Гітлера. Він зажадав негайно знищити
«змову українських самостійників». 5 липня 1941 року в Кракові заарештований Бандера, 9 липня у
Львові — Ярослав Стецько. Бандера постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали
публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, Бандеру помістили до в'язниці, а
через півтора року — в концтабір «Заксенхаузен», де він утримувався до 27 серпня (за іншими
джерелами — до 28 вересня або грудня) 1944 року. І після звільнення Бандера категорично не пішов
на співпрацю і відмовився зробити ОУН і УПА союзниками Рейху у війні проти СРСР[15]. В міру
посилення комуністичного тоталітарного режиму зростала політична та економічна залежність
України. Це викликало наростання спротиву, який вилився в рух, спрямований на відновлення
незалежності.