1. особливості соціально-політичного становища в Україні на початку ХХ ст.

Який

вплив мав на цей процес розвиток капіталізму .

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона
була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників
перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих
потреб у коштах. Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця
на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям. Починаючи з 30-40-х
років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у
промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що
ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. На час реформи 1861 р. капіталістичні
підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких
підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке
підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи.Протягом останніх передреформних десятиліть виросла
питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74%.Зростання потреби в
машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які
щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930
тис. крб. Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і
Німеччина. Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Політичне місце у промисловому розвитку
України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці.

1.2

в наслідок завершення промислового перевороту виникає багатогалузева промисловість України, яка відіграла важливу роль у
промисловому виробництві Росії. На початок 90-х років капіталізм став пануючим способом виробництва, і це викликало великі економічні і
соціальні зрушення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заводів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України
перетворився наосновну вугільно–металургійну базу всієї імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно з
загально імперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною і
територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.

2. Визначить особливості українського національного руху в роки першої буржуазної революції

в Росії у 1905-1907 рр. Діяльність думської громади

Початком революційної бурі стали події 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі. В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація
робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового палацу з метою передачі цареві петиції про свої нужди. Страшна звістка про криваву
розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих. Лозунг "Геть самодержавство!" став
головною політичною вимогою всього багатонаціонального пролетаріату Росії

Революція 1905–07 в Україні мала ряд окремих революц. течій:

1) рушійною силою революції стало селянство, котре прагнуло завершення аграрної революції. Рух селян був досить незалежним, оскільки
його учасники керувалися власними інтересами, використовували свої засоби боротьби;

2) найбільш активною частиною революц. процесу було робітництво. Очікування робітників були пов'язані з екон. вимогами, а також з
усвідомленням необхідності впровадження політ. свобод;

3) складовою революції лишався ліберально-опозиційний рух. Прагнення його учасників були втілені в програми та парламентську
діяльність рос. ліберальних партій, які відстоювали ідеологію та інтереси підприємців і дворянства, котре стало на шлях вдосконалення своїх
госп-в шляхом збільшення їх товаризації;

4) значну частину опозиції становили нац. рухи на теренах укр. земель. Соціально-політ. прагнення їх представників (українців, поляків та ін.)
орієнтувалися на набуття автономії, розвиток нац. к-р, громад. установ;

5) самостійною силою виступили представники соціал-демократ. руху: Партії соціалістів-революціонерів (есерів), Російської соціал-
демократичної робітничої партії (більшовиків та меншовиків), єврейс. партії Бунд, Польс. соціал-демократ. партії, Революційної української
партії, котра з кінця 1905 перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію, Української народної партії, "Української
соціал-демократичної спілки", котра належала до меншовицької фракції РСДРП;
6) помітним потоком виступив консервативно-монархічний табір, який уособлював контрреволюцію. Його учасники ("Союз русского народа"
та чорносотенний рух; див. "Чорна сотня") прагнули зберегти самодержавство, архаїчну станову структуру, всевладдя бюрократії.

У своєму розвиткові революція 1905–07 в Україні пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої характерні особливості.

Перший етап – піднесення (січень–жовтень 1905). Початок революції поклали події в Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 – "Кривава неділя".
Багатотисячна мирна демонстрація робітників, яку очолював правосл. священик Г.Гапон, була розстріляна перед царським палацом. Ці події
спричинили хвилю страйків по всій країні.наприкінці січня – на початку лютого 1905 утворив комісію "для невідкладного з'ясування причин
невдоволення робітників". Під впливом цих подій застрайкували робітники Києва, Харкова, Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ),
Одеси. Протягом січня–березня 1905 в губерніях Сх. України страйкувало майже 170 тис. осіб. У багатьох місцях підприємці та царські власті
змушені були піти на поступки: поліпшити умови праці, збільшити заробітну плату, скоротити робочий день тощо. Масові сел. заворушення в
Україні розпочалися навесні 1905 у вигляді порубок лісів, займання й обробки поміщицьких земель, вимог зниження орендної плати,
недозволеного випасу худоби; захоплення збіжжя, реманенту та провіанту в поміщиків та цукрозаводчиків. Влітку сел. виступи досягли
свого апогею. У цей час виникла і перша суспільно-політ. орг-ція селян – Всерос. сел. спілка. У серпні сел. виступи послабилися, а у вересні
1905 розпочався спад.

Другий етап – кульмінація (жовтень–грудень 1905) – характеризувався зростанням виступів. Значного розмаху набув страйковий рух, який
нараховував до 120 тис. робітників. Під впливом революц. подій 17 жовтня 1905 цар підписав Маніфест (див. Маніфест 17 жовтня 1905; у
написанні брав участь прем'єр-міністр С.Вітте), що започатковував основи парламентаризму – свободу слова, зібрань, орг-цій; дума з
дорадчого органу перетворювалася на законодавчий. Проголошувалася амністія всім політичним в'язням.

Третій етап – спад (січень 1906 – червень 1907) – характеризувався зростанням конфронтації частини адм. еліти та держ. машини,
поступовим згортанням революц. боротьби і збільшенням репресій. Завдяки прийняттю 15 грудня 1905 закону про вибори до Державної
думи Російської імперії було закладено підвалини системи парламентаризму.

2.2

УКРАЇНСЬКА ДУМСЬКА ГРОМАДА — об’єднання національно свідомих депутатів-українців у 1-й та 2-й Державних думах Російської імперії. У
1-й Держ. думі (27 квітня — 8 липня 1906) У.д.г. поступово зібрала до 45-ти депутатів — представників інтелігенції (М.Біляшівський,
П.Чижевський, І.Шраг, В.Шемет) та селян (А.Грабовецький, М.Онацький, Г.Зубченко). Ідейну та орг. підтримку становленню У.д.г. надавали
діячі укр. громадськості в Санкт-Петербурзі — О.Лотоцький, О.Русов, В.Піснячевський, Д.Дорошенко, М.Грушевський. Разом із ними
депутати утворили неформальне об’єднання — Укр. парламентський клуб, який здебільшого називали "Українською думською громадою".
Після розпуску 1-ї Держ. думи царизм не допустив переобрання жодного з укр. "першодумців". Однак зусиллями П.Чижевського та
В.Піснячевського в 2-й Держ. думі (20 лютого — 2 червня 1907) У.д.г. в середині березня 1907 зорганізувалася в новому складі та об’єднала
до 47-ми депутатів, переважно селян. Керівним органом У.д.г. було бюро (управа), до складу якого входили А.Гриневич, Ю.Сайко, В.Хвіст,
М.Рубіс, С.Нечитайло та Н.Довгополов (обраний від Нижегородської губ.). Члени У.д.г. керувалися програмними вимогами Української
радикально-демократичної партії та, певною мірою, Української соціал-демократичної робітничої партії, входили до складу демократичних
думських фракцій, насамперед Трудової групи (див. Трудовики) та Всеросійського селянського союзу. Наприкінці травня 1907 У.д.г. заявила
про перетворення на окрему самостійну парламентську фракцію. У промовах депутатів та внесених законопроектах У.д.г. обстоювала
надання Україні політ. автономії в межах її етногр. території, запровадження укр. мови в школі, судочинстві, адм. органах, Церкві,
заснування українознавчих кафедр в ун-тах. З метою вирішення аграрного питання У.д.г. висунула вимогу скликання в Україні "Краєвого
сейму" та створення "краєвого земельного фонду". У найбільш концентрованому вигляді нац. та демократ. вимоги У.д.г. були висловлені у
виступах в Держ. думі депутатів-селян Ю.Сайка (Полтав. губ.) та Є.Чигирика (Київ. губ.). Друкованим органом У.д.г. була газ. "Рідна справа —
Вісти з Думи" (з 12 квітня по 6 червня 1907 вийшло 12 чисел, з 5-го числа вона називалася "Рідна справа — Думські вісти"). Діяльність У.д.г.
висвітлювалася і в газ. "Рада", парламентським кореспондентом якої був В.Піснячевський.

3. Розповісти про суть і вплив реформи Столипіна на промислове, сільськогосподарське

піднесення в Україні. Політика російського царизму щодо України у 1907-1914 рр.

Аграрна реформа мала на меті комплексно розв’язати низку проблем:

створити орієнтоване на ринок міцне товарне селянське господарство;

зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, ліквідувавши общини і передавши селянським господарствам землі, якими вони
користувались, у приватну власність;

сприяти посиленню у селян почуття власника і зняти їхнє незадоволення політикою влади;

зберегти поміщицьке землеволодіння при частковому продажі ними своїх земель заможним селянським господарям;

пом’якшити аграрне перенаселення шляхом організації державою переселенського руху селян з України до слабо заселених і неосвоєних
азіатських районів Російської імперії.

Реформа розпочалася у листопаді 1906 року указом прем'єр-міністра П.Столипіна «Про виділення селян з общини». Остаточно вона була
юридично оформлена двома законами 1910 і 1911 років.
У цілому реформа П.Столипіна прискорила перехід українського села на ринкові відносини, посилила процес концентрації земель у руках
заможних селян (у 1911 р. вони становили в Україні 7%). Збільшилось використання сільськогосподарських машин, підвищилась товарність
та врожайність сільського господарства. З 1910 до 1913 року посівні площі в українських губерніях виросли майже на мільйон десятин, а
напередодні Першої світової війни тут був зібраний рекордний урожай зернових – 1,2 мільярди пудів. Українська пшениця становила понад
40% загальноросійського експорту.

Разом з тим, у суспільстві реформа викликала неоднозначну реакцію, оскільки вона не забезпечила створення усталеного буржуазного ладу
в українському селі та зберегла поміщицьке землеволодіння. Причому самі великі землевласники ставилися до аграрної реформи вороже,
оскільки боялися втратити дешеві робочі руки у зв’язку з виходом селян з общини, зміцненням та збільшенням кількості середняків.

Окрім того, на селі загострився антагонізм між заможними селянами (їх кількість зросла) і біднотою та між селянами і поміщиками, від яких
селянство вимагало безкоштовної землі. Свідчення тому селянські протестні виступи, яких у 1907 р. було 804, а в 1910 р. - вже 2434.

Зрештою аграрна реформа залишилась не завершеною у зв’язку з вбивством П.Столипіна у вересні 1911 р. у Києві в оперному театрі (раніше
на прем'єра було зроблено 11 замахів). Терористичний акт здійснив член есерівської партії Д.Багров.

3.2

У березні 1908 р. у Києві було створено "Клуб русских националистов". Мета клубу – поборювати польський тиск і українофільство.
Виникнення цієї організації було прямою реакцією на розвиток подій під час революції 1905–1907 pp. в українських губерніях: російських
націоналістів неабияк турбували результати думських виборів, зокрема те, що від Правобережної України до І та II Державних Дум
потрапили переважно українські селяни, українофіли, поляки та євреї, але мало росіян. У грудні 1909 р. він домігся рішення думського
підкомітету у справах освіти про заборону викладання української мови в школах. Іншим тяжким ударом по українському рухові став
циркуляр Столипіна 1910 р. із забороною діяльності будь-яких чужорідних ("инородческих") товариств, видавництв, організацій. З вибухом
Першої світової війни у 1914 р. "Просвіти" у межах Російської імперії були остаточно заборонені і тільки катеринославська діяла ще деякий
час. Важливу роль відіграло створення у 1908 р. Товариства українських поступовців (ТУП). Його завданням було спрямовувати й
координувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Лояльніше ставилися до українців представники інших національних
меншин в Україні. Німецька община, яка гуртувала у першу чергу німецьких колоністів у селі, трималася осібно й нейтрально. З початком
Першої світової війни 1914 р. й анти німецької політики уряду її значення різко впало. У найтяжчому стані опинився кримськотатарський
(кримський) народ, корінний народ Криму, якому загрожувала денаціоналізація. Видатну роль у боротьбі за право кримських татар відіграв
"дідусь нації", основоположник нової кримськотатарської літератури, письменник та просвітитель Ісмаі'л Гаспринський (Ісмаїл бей Мустафа
оглу) (1851–1914). Він створив першу газету кримськотатарською мовою ("Терджиман"), яка стала виходити ще з 1883 р. Закладені ним
традиції продовжував науковець, педагог і письменник, академік Осман Акчокракли (1878–1938). Навесні 1905 р. представники кримських
татар вносили петиції до царя, але без особливого успіху. У серпні 1905 р. відбувся історичний "меджліс (рада) на воді", коли представники
тюркомовних народів зібралися на пароплаві "Густав Струве" і під час шестигодинного плавання Окою було створено "Союз мусульман"
(Іттіфак ель муслімін), вироблено стратегію і тактику дій в умовах революції. Більшість виступила тоді за здобуття автономії.

4) Україна в роки Першої світової війни .Українські січові стрільці – перше в новітній історії

національне військо.
28 червня 1914 року у Сараєво, столиці Боснії, сербський націоналіст Гаврило Принцип вбив наступника австро-угорського престолу
ерцгерцога Франца-Фердинанда. Дядько Франца-Фердинанда, імператор Франц-Йосиф, не дуже любив племінника, але для нього це стало
справою принципу. серпня Німеччина оголосила війну Росії (це вважають початком Першої світової війни). А ще через два дні Франції. Шлях
до Франції пролягає через Бельгію, тому Німеччина ввела туди свої війська. Британія, як союзник Бельгії, оголосила війну Німеччині. Австро-
Угорщина, як союзник Німеччини, оголосила війну Росії. Українців Перша світова війна застала по різні боки фронтів. Українці Австро-
Угорщини оголосили, що підтримають свою країну у війні проти царської Росії, майже одразу після початку. 2 серпня 1914 року у Львові було
створено Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Він координував діяльність українців, що підтримували Австро-Угорщину. У
травні 1915 року цей орган еволюціонував у Загальну українську раду, на чолі з тим же Костем Левицьким. На відміну від Головної
української ради, ЗУР претендувала представляти інтереси уже всіх українців, а не лише підавстрійських.

Одним з принципово важливих кроків Головної української ради стало створення у серпні 1914 року військового формування українських
добровольців — Легіону українських січових стрільців (УСС). Записувалися до них, переважно, учасники спортивних товариств «Сокіл», «Січ»
та «Пласт». У тому ж серпні 1914 року було створено Союз визволення України — організацію українських емігрантів з Російської імперії в
Австро-Угорщині. Організатори союзу, Дмитро Донцов та Василь Дорошенко у війні робили ставку на Центральні держави (так ще називають
Четверний союз). Пізніше, СВУ взяв участь у створенні та діяльності Загальної української ради, де забезпечив представництво
наддніпрянців.

Щодо українських сил у складі Російської імперії, то вони не були такими єдиними як українці Австро-Угорщини. Симон Петлюра висловив
особисту позицію «про необхідність виконання громадянського обов'язку» і своєю діяльністю підтримував Російську імперію у війні.
Товариство українських поступовців, як головний координуючий орган українських сил, після довгих дискусій, аж у 1916 році прийняло дуже
вчасне і потрібне рішення: заявило про свій нейтралітет у війні. Жодна зі сторін не могла забезпечити інтересів українців, отже і
підтримувати когось з них сенсу не було. 1914 рік був більш успішним для Російської імперії. Царські війська зайняли Галичину у результаті
успішної Галицької битви. У 1915 році австрійцям прийшли на підмогу німецькі війська, від чого росіянам стало непереливки. У результаті
Горлицького прориву російські війська відступили з Галичини і навіть змушені були уступити частину Волині. У травні-червні наступного 1916
року розпочався контрнаступ російських військ під командуванням генерала Олексія Брусилова, що увійшов в історію як Брусиловський
прорив. Російським військам вдалося знову зайняти частину Галичини, Буковини та Волині. У 1917 році росіяни спробували повторити успіх,
проте «червневий наступ» повністю провалився. Російські війська змушені були покидати Галичину та Буковину. Таким чином, станом на
1917 рік обидві сторони конфлікту, фактично лишилися з тими землями, з якими й починали.

Війна ставала позиційною і чим далі, тим більш безглуздою. Загинуло приблизно півмільйона українців. Західноукраїнські землі були
розорені. Промисловість та сільське господарство Наддніпрянщини теж не відзначалися позитивними тенденціями. Водночас різко зросла
частка військового виробництва коштом цивільного. Регулярні страйки робітників поєднувалися з загрозою продовольчої кризи.

Не дивно, що на політичній кухні Росії та Україні шкварчало і кипіло так, що центр уваги перенісся з фронтів на вулиці та владні кабінети
мирних міст. Поки що мирних. 1917 став роком кількох революцій, одна з яких — Українська.

4.2
Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си), Український добровольчий легіон — українське національне військове формування в складі австро-
угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом УБУ.

5) Охарактеризуйте початок Української революції, утворення Центральної Ради, її керівництва

та їх політичну програму.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії.Радянсько-українська війна

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го.
Проте вона стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми специфічними рисами. Революція носила характер національно- та
соціально-визвольний. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що зазнала еволюції від ідей політичної автономії
та федерації до усвідомлення необхідності утвердження власної державної незалежності. березень 1917 – квітень 1918 – утворення та
діяльність УЦР, проголошення її Універсалів;

29 квітня – 14 грудня 1918 – правління гетьмана Павла Скоропадського;грудень 1918 – листопад 1921 – встановлення влади Директорії УНР,
розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Дата: 7 березня 1917 — 17 листопада 1921

Місце: Україна

Результат: Перемога більшовиків

Політичні зміни: Значна частина України стає УСРР

5.1
В умовах невизначеності майбутнього політичного життя професор Михайло Грушевський побачив шанс. Він прибув з Москви до Києва, де
очолив Українську Центральну Раду. Цей орган утворили у березні 1917 року представники найбільших українських політичних сил та
організацій, як ліберального, так і соціалістичного спрямування. На початку квітня 1917 збирається Всеукраїнський Національний конгрес з
приблизно 700 делегатів. Вони висловлюють підтримку Центральній Раді та суттєво розширюють її склад і представництво. Головою
переобирають Михайла Грушевського, а його заступниками відомого письменника Володимира Винниченка та літературознавця Сергія
Єфремова. У квітні-травні проходять селянські з'їзди у різних містах, які також висловлюють підтримку Центральній Раді. У червні 1917 р.
Центральна Рада оприлюднила свій І Універсал. Назва документа відсилала до звернень козацьких часів. Зміст І Універсалу можна передати
ключовою фразою «Автономія України!». Центральна Рада закликала «однині самим творити наше життя» і проголосила себе вищим
органом влади в Україні до скликання Всеукраїнських установчих зборів. Так називали з'їзд, на якому мали б вирішити всі питання
подальшого устрою країни. У липні 1917 року на урочистому засіданні Центральної Ради, Володимир Винниченко проголосив ІІ Універсал.
«Ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії».

За умовами ІІ Універсалу, Тимчасовий уряд визнавав Центральну Раду та Генеральний секретаріат. Але як свої представництва в Україні. Так
само, визнавалася можливість надання Україні автономії. Але на Всеросійських установчих зборах. Дозволяли створення українських
військових частин. Але в складі російської армії. Водночас, Центральна Рада запевняла, що не прагне незалежності та не буде
проголошувати автономії України до Всеросійських установчих зборів. УЦР висловлювала необхідність поповнити свій склад
представниками національних меншин. Тому ІІ Універсал опублікували також польською, російською та єврейською мовами. У жовтні 1917
року на з'їзді «Вільного козацтва» почесним гетьманом обрали Павла Скоропадського. У листопаді 1917 року вона презентує ІІІ Універсал.
Він проголосив утворення Української Народної Республіки. Щоправда, не пориваючи зв'язку з федеративною демократичною Росією. На
кожну з обіцянок більшовиків у Центральної Ради була своя. Важливо також, що у ІІІ Універсалі окреслювали територію УНР. До неї
заpаховували землі, заселені переважно українцями: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська,
Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії (без Криму). Всередині міста піднімають повстання робітники заводу «Арсенал», яке
однак вдалося придушити. Наприкінці холодного січня 1918, на підступах до Києва, на залізничній станції Крути участь у захисті столиці
беруть студенти та курсанти. Учасники бою під Крутами стали одним із перших символів жертовності у боротьбі за незалежність України. У
таких складних умовах, 22 січня 1918 року Центральна Рада видає IV Універсал, у якому «УНР проголошується незалежною, вільною
суверенною державою українського народу». Тому, проголошення незалежності ІV Універсалом допомогло у лютому 1918 року підписати у
місті Брест мирну угоду між УНР та Центральними державами. 29 квітня 1918 року у Києві відбуваються одразу дві важливі події. На своєму
останньому засіданні, Центральна Рада приймає Конституцію УНР. Того ж дня, в іншій точці столиці проголошують Українську Державу з
гетьманом Павлом Скоропадським на чолі. П'ятому Універсалу так і не судилося бути написаним.

6)Центральна Рада і Тимчасовий уряд: від протистояння до компромісу

Після проголошення Першого Універсалу, створення українського уряду, підтримки народом та українізованими частинами армії
Центральної Ради Тимчасовий уряд змушений був спробувати врегулювати напружене становище в Україні. До Києва прибула делегація в
складі трьох авторитетних міністрів - Олександра Керенського, Михайла Терещенка та Іраклія Церетелі. Після дводенних переговорів був
досягнутий компроміс. Тимчасовий уряд негайно, не очікуючи на Всеросійські установчі збори, визнав Центральну Раду державним
органом. Центральна Рада зобов’язалася не проголошувати самочинно автономії України. Зміст угоди оформлявся двома майже
ідентичними за змістом документами: постановою Тимчасового уряду «Про національно-політичне становище України» і Другим
Універсалом Центральної Ради. Обидва документи передбачалося оприлюднити одночасно. Проте в Петрограді троє міністрів від партії
кадетів категорично виступили проти надання Україні автономного устрою і вийшли з уряду, спричинивши урядову кризу.

Отже, на підставі постанови Тимчасового уряду та Другого Універсалу Центральної Ради Україна набула статусу окремого територіально-
адміністративного утворення з власним представництвом. Наведіть аргументи, що свідчать про прогресивне значення Другого Універсалу. А
які аргументи можна використати для його негативної характеристики?

Проти Другого Універсалу в Україні рішуче виступили самостійники. Ще в травні у Чернігові новобранці під впливом агітації самостійників з
Українського військового клубу ім. П. Полуботка почали стихійно гуртуватися в окрему українізовану частину Другий український полк ім.
гетьмана П. Полуботка. У ніч на 5 липня 5 тис. солдатів-полуботківців здійснили спробу встановити контроль над Києвом і примусити Раду
проголосити самостійність України. Вони сподівалися на підтримку Центральної Ради. Однак УЦР відмежувалася від полуботківців. Перший
український полк ім. Б. Хмельницького та військові частини, підпорядковані Тимчасовому уряду, придушили виступ.

7. Утворення Української Народної Республіки. Протистояння національно-патріотичних сил і

Більшовиків

8. Проаналізуйте причини війни Радянської Росії проти УНР (кінець 1917- початок 1918 р.)

Проголошення незалежності України. Брест–Литовський мирний договір

9. Визначить причини падіння влади УЦР і перехід її до гетьмана Скоропадського, його

внутрішня і зовнішня політика. Політична криза у грудні 1918 р.

10. Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику Директорії. С.Петлюра . Розгортання “білого

руху” під керівництвом Денікіна, його наслідки.

Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику Директорії.

Внутрішня політика Директорії УНР

• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу; за землевласниками
залишалися будинки, худоба, виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і цукрозаводів та іноземних
власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;

• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;

• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові – парламенту, сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової
інтелігенції, а також залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих прав); буржуазія і поміщики
також були позбавлені виборчих прав.

* Створити боєздатну армію зі збройних формувань, що виникли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія фактично
опинилася без армії. Головний отаман С. Петлюра почав призначати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброюі виказував
лояльність до Директорії, а також заявив про своє прагнення боротися з більшовиками. Ніякого контролю над отаманами не існувало.
Безперервна війна, епідемії, чвари в керівництві, вичерпання воєнних і фінансових ресурсів, що дісталися у спадок від П. Скоропадського,
відсутність зовнішньої підтримки зумовили поразку армії УН
Певна територія України тривалий час залишалася поза впливом Директорії

Зовнішня політика Директорії УНР

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв’язки УНР – її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але
налагодити зв’язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на
Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й
поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об’єдналася в соборну державу з Західноукраїнської Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських
землях, які перебували під владою Австро-Угорщини

Об’єднання українських земель в одну державу мало причини:

• польський наступ на територію ЗУНР;

• нестримне бажання українців жити в єдиній соборній українській Державі.

10.2

Розгортання “білого руху” під керівництвом Денікіна, його наслідки.

БІ́ЛИЙ РУХ – антибільшовицький рух у Росії та Україні 1917–20. Отримав назву за аналогією з монархіст. повстан. рухом під час Великої
франц. революції. Осн. політ. платформа Б. р. – встановлення військ. диктатури для порятунку й відновлення єдиної й неподільної Рос.
імперії. Події в Україні 1917–18 були тільки опосередковано пов'язані з Б. р. У березні–квітні 1918 на тер. України за маршрутом Ясси–Дон,
розганяючи рад. установи та більшов. військ. формування, пройшов добровольчий загін полковника М. Дроздовського. В Укр. Державі
неофіційно діяло представництво Добровольчої армії на чолі з генералом Ломновським. Пропозиції гетьмана П. Скоропадського про спільну
боротьбу з більшовиками генерал А. Денікін відкинув, бо це означало б визнання незалежності України де-факто. Дії Б. р. 1919–20
безпосередньо пов'язані з Україною. Навесні 1919 ЗС Пд. Росії під проводом А. Денікіна захопили Донбас і велику тер. від Харкова до
Катеринослава (нині Дніпропетровськ) і Херсона. Під час заг. наступу денікінців на Москву восени 1919 була загарбана майже вся Україна.
На окупованій денікінцями укр. землі проголошувалася ідея «єдиної та неподільної Росії», вчинялись погроми укр. культур. установ і шкіл,
проводилися масові репресії проти укр. інтелігенції. Незважаючи на відверту антиукр. політику денікін. адміністрації, укр. уряд намагався
порозумітися з командуванням ЗС Пд. Росії для орг-ції спільних дій проти рад. армії. Укр. армія намагалась уникати збройних сутичок з
денікінцями. Проте на поч. жовтня 1919 Добровольча армія перейшла в наступ проти Армії УНР. Попри значну допомогу числен. повстан.
загонів та рев. повстан. армії України Н. Махна, які діяли в тилу денікін. військ, Армія УНР зазнала поразки. Наслідком цього стало
підписання 6 листопада 1919 сепаратної угоди між командуванням Добровольчої армії та УГА про входження останньої до складу ЗС Пд.
Росії. Внаслідок контрнаступу більшов. Пд. фронту (11 жовтня – 18 листопада 1919) денікін. війська зазнали нищівної поразки. За цих умов
командування Добровольчої армії почало шукати порозуміння з повстан. загонами та Армією УНР, але останні відмовилися від співпраці.
Залишки ЗС Пд. Росії відступили до Криму, де утворили «Русскую армию» на чолі з генералом  П. Врангелем. 7 червня 1920 армія розпочала
наступальні дії на Пд. України, захопивши Пн. Таврію та пд. частину Катеринославщини. 28 жовтня 1920 розпочався контрнаступ більшов. Пд.
фронту, під час якого розгромлено значні сили врангелівців у Таврії, подолано Перекопські й Чонгарські укріплення й захоплено Крим.
Залишки армії на чолі з генералом П. Врангелем у листопаді 1920 евакуювалися до Туреччини.

11. Політика радянського уряду в Україні в 1919-1920 рр. “Воєнний комунізм”. Радянсько –

польська війна. Розгром військ Врангеля.

Політика радянського уряду в Україні в 1919-1920 рр. “Воєнний комунізм”.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської
війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації.
Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом
досягнення цієї мети було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць,
комісаріатів праці.

За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України.
Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:

— націоналізація всіх підприємств;

— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової
повинності;

— введення продовольчої розкладки.

«Воєнний комунізм» — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на
критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою
переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня
1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів.
Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм
стала потреба держави в хлібі. В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що
насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.

11.2

Радянсько – польська війна.

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати
відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали
великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах "від моря до моря", тобто від Балтики до
Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія й Україна.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали
назву Варшавської угоди. Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний отаман С. Петлюра
визнавалися найвищою владою в Україні. Але Петлюра втратив армію, а її залишки перебували на території Польщі під контролем місцевих
властей. Західна Україна з населенням 5,2 млн. чол. входила до складу Польщі. Війська УНР разом з польськими військами мали взяти участь
у радянсько-польській кампанії, внаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами
України.

Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Лілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти
Варшавської угоди виступили не тільки М. Гру-шевський, В. Винниченко, які давно відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з
найближчого оточення Головного отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у
Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень — травень 1920 р.) складався успішно для Польщі, війська якої 7 травня разом з військами
УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного
фронту, поляки сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ.

Однак польський окупаційний режим відразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування товари і
сировина. Але головне — відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося
репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської сторони. Радянське командування
перекинуло для боротьби з поляками найбільш боєздатні дивізії. План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії
силами Західного фронту (командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту
(командувач О. Єгоров) на Рівне-Брест. Хоча контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня, був невдалим, але 26 травня розгорнув
наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-а кінна армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і
Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона Армія вступила на територію Польщі. Такий
розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. Посередницьку місію взяв на себе міністр закордонних справ Англії лорд Керзон. 22 липня
1920 р. польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона Армія не припинила наступу." Тепер нею рухали надії
більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф. Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські
війська опинилися недалеко від Варшави.

Але свої можливості радянське командування переоцінило. Тили Червоної Армії не встигали за передовими частинами; два радянських
фронти наступали в різних напрямках (на Варшаву — Західний, Південно-Західний — на Львів); радянський наступ не призвів до посилення
класових протиріч, а навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю і спорядженням.

27 серпня 1920 р. польські війська з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставили його на межу повного розгрому.
Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень— Житомир—Бердичів. Обидві сторони були
знекровлені. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир'я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив Польщі з УНР.
Українські війська, чисельність яких зросла до 35 тис. чол., продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді
1920 р. радянські частини відтіснили війська С Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію.
Там українські війська були роззброєні й перестали існувати як організована військова сила.

18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР.
Польща визнавала існування УСРР.

До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина. Таким чином,
Ризький мир був для України ще тяжчим, ніж Варшавський договір. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну
Україну закінчилася їх поразкою. Україна знову виявилася розчленованою між своїми сусідами: Румунією, Чехословаччиною, Польщею і
радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний
тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і протримався до Другої світової війни.

Ключові дати

квітень 1920 р. - Варшавський договір УНР з Польщею

березень 1921 р. — Ризький мирний догові

11.3

Дата

Подія

Весна 1920 р.

П. Врангель (4 квітня очолив Білу армію в Криму) із допомогою країн Антанти переформував залишки військ А. Денікіна та закріпився в Крим

6 червня 1920 р.

Скориставшись тим, що Червона армія вела запеклі бої з Польщею, війська П. Врангеля оволоділи Північною Таврією, вийшовши на лінію
Херсон—Нікополь—Бердянськ 7 серпня 1920 р.Контрнаступ Червоної армії, утворення Каховського плацдарму Середина вересня 1920 р

Спроба військ П. Врангеля прорватися в Донбас, на Дон і Правобережжя. Вихід на лінію Олександрівськ (Запоріжжя)—Синельникове—
Маріуполь

21 вересня 1920 р.

Створення Південного фронту Червоної армії під командуванням М. Фрунзе

Кінець вересня 1920 р.

Союз Н. Махна з радянською владою для спільної боротьби проти П. Врангеля. Умови: надати автономії Гуляйпільському району; дозволити
пропаганду анархістських ідей; звільнити з в'язниць анархістів і махновців; надати допомогу зброєю

8 жовтня 1920 р

Остання спроба військ П. Врангеля прорватися в Донба

28 жовтня 1920 р.

Початок контрнаступу радянських військ із Каховського плацдарму. Початок відступу військ П. Врангеля в Крим

Закінчення таблиц

Дата

Подія

7—11 листопада 1920 р.

Прорив Червоною армією Перекопських укріплень військ П. Врангеля. Початок евакуації залишків військ Врангеля з Криму до Туреччини й
Болгарії25—26 листопада 1920 р.

Розрив союзу між радянською владою й Н. Махном. Спроба Червоної армії розгромити збройні формування махновців

Із розгромом військ П. Врангеля на території України в основному завершилися широкомасштабні бойові дії, хоча ще тривав селянський
повстанський рух на Правобережжі та Півдні України (весна—літо 1921 р.)

12. Охарактеризуйте історичні обставини за яких було проголошено Західноукраїнську

Народну Республіку, її внутрішню і зовнішню політику. Розкрийте обставини та історичне

значення проголошення Злуки УНР та ЗУНР.

Охарактеризуйте історичні обставини за яких було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, її внутрішню і зовнішню політику.

Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-
визвольний рух у західноукраїнських землях.
Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-
Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію,
перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже
приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави.
Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники
політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген
Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і
Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване
здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1
листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом
не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у
Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

2. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над
ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі,
Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській
Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах
селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного
протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат.
Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною
Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор.
Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала
територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого
врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії
(УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту,
сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними
селянами

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами.
Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР.

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і
припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила
Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин,
уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже
до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення
ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.
На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена
пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією
Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися
на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово
відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну
Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала
проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

12.2 Розкрийте обставини та історичне значення проголошення Злуки УНР та ЗУНРПроголошення об'єднання УНР І ЗУНР.

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної
Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію.
Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

Значення об'єднання УНР і ЗУІІР:

- Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу
жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Ця подія, за словами канадського історика українського походження О. Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і
східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою
в масових масштабах»

- Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але
історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення
сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

13. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр..

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр..

Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського
державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне
право на власну державу. Українській Народній Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити
незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську державу і
знадобились наприкінці XX століття.

Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх
політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння
захищатись від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-
економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції

14. Поясніть термін “коренізація” та проаналізуйте процес “українізації” у 20-х роках. О.

Шумський, М.Скрипник.
Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та
надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам.

«Українізація», проголошена більшовиками, фактично стала формальним дозволом влади на продовження процесів, розпочатих в часи
Української революції 1917-21 років. Результати її були вражаючими. За короткий час, особливо – стараннями наркомів освіти Олександра
Шумського та Миколи Скрипника, кількість неписьменних українців зменшилася із 47% на 1926 рік до 8% у 1934 році (останнє було для
більшовиків украй важливо, оскільки відпадала потреба слати на села агітаторів, а можна було обмежитися надрукованими прокламаціями
та газетами). Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тисяч студентів, з них українці становили 53%, росіяни – 20%,
євреї – 22%. В кульмінаційному для українізації 1929 році 97% українських дітей навчалися рідною мовою, понад 80% загальноосвітніх шкіл i
30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою

Українізувалася і промисловість та виробництво. Вживання української мови серед робітників, наприклад, у металургії, зросло в середньому
з 18% у 1927 році до 42% у 1930-му. На українізацію робітників і міського населення продовжував впливати і приплив сільського населення у
зв'язку з індустріалізацією й колективізацією. Програма українізації поширювалася і на Кубань та Ставропілля – на Кубані відкрилися
українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Кількість українців серед службовців державного
апарату в 1923-27 роках зросла з 35 до 54%. До 1927 року українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 році із 426
українських газет 373 виходили рідною мовою.

Українізація сприяла піднесенню національної самосвідомості українців, що суперечило планам більшовиків. Тому, починаючи з 30-х років
процес українізації поступово згортається, натомість починається «закручування гайок» та репресії. Усі українські новітні літературні групи та
гуртки ліквідовуються, а літераторів заганяють в єдину Спілку письменників України. У 1934-37 роках відбувається кілька публічних процесів
над українською інтелігенцією, наслідком чого найяскравіших представників національного руху було розстріляно або відправлено в
сталінські табори. На знак протесту Микола Скрипник та Микола Хвильовий накладають на себе руки, але зупинити репресивну машину
вони вже не можуть. На селі національне піднесення жорстоко придушується організованим штучним Голодомором. На імена «ворогів
народу», як і на саму українську ідею, накладається жорстоке табу мовчання – їх просто намагаються викреслити з історії, з пам’яті, з серця.
До початку Другої світової війни «українське питання» на теренах УРСР вважається вирішеним.

15. Проаналізуйте процес запровадження більшовиками нової економічної політики в Україні.

Дайте власну оцінку .

У 1921 році Володимир Ленін, лідер більшовиків, проголошує нову економічну політику (неп). Назва натякає, що вона мала бути відмінною
від старої, тобто від політики воєнного комунізму. Більшовики спробували примиритися з усіма незадоволеними, насамперед з селянами, і
повернули елементи ринкової економіки.

Нова економічна політика передбачала:

повернення торгівлі, грошей та найманої праці;

заміну продрозверстки продподатком. Він був менш жорстким і фіксованим. Усі залишки селяни могли лишати собі і розпоряджатися ними
як завгодно. Бідноту взагалі звільняли від сплати податку. Вижати бажане з селян держава могла через «ножиці цін», коли штучно
занижували ціну на купівлю с/г товарів і завищували ціни на промислову продукцію;

частину середніх та дрібних підприємств, насамперед збиткових, передавали у приватну власність;

великі підприємства лишалися у власності держави. Підприємства однієї галузі об'єднували у трести за територіальною ознакою. Вони
отримували виробничу автономію. Така система заміняла главки, коли діяльністю підприємств керували повністю централізовано.

унаслідок нової економічної політики з'явився цілий прошарок людей, що піднялися завдяки дозволу приватної ініціативи — різноманітні
торговці, підприємці, біржовики, яких недолюблювали і називали непманами. На селі негативне забарвлення почало набувати слово
«куркуль», яким називали багатого селянина.

Нова економічна політика, як гібрид соціалізму та капіталізму, давала свої плоди. Промисловість та сільське господарство відновлювалися
швидко і навіть почали перевершувати за показниками довоєнні роки. Як тільки підзібрали зайвих коштів, у 1925 році більшовики
проголосили курс на індустріалізацію. Це стало першим тривожним дзвіночком для всіх, хто скористався перевагами непу. Особливо для
непманів, яких обклали додатковими податками і почали наступ на їхні політичні права. У 1928 році нову економічну політику згорнуть.

Націонал-комуністи

Подібно до непу, більшовики розпочали і нову національну політику. У 1923 році проголосили коренізацію, місцевим варіантом якої стала
українізація. Це був шанс для прихильників політичного напряму націонал-комунізму.

Ідея про те, що соціалістична революція принесе звільнення не лише соціальне, але й національне з'явилася серед українських більшовиків
ще за часів Української революції. Суттєво позиції націонал-комуністів посилилися, коли у першій половині 20-их років до лав більшовиків
вступили представники українських партій комуністичного спрямування (так на початку були й інші партії). Вони вважали, що подолати
відчуження між селянством та робітничою радянською владою можна лише, якщо влада заговорить мовою цього народу.

А проблеми були значні. На початку 20-х років, половина членів Комуністичної партії України були росіянами, українці становили лише п'яту
частину.

Приблизно стільки ж на пристойному рівні володіли українською. Це різко дисгармоніювало зі складом населення українських земель під
владою більшовиків, де українці становили до 80% усіх жителів. Тому партійці були одними з тих, хто виступав проти українізації.

Проте, ситуація була не на користь противників українізації. Наркоми освіти УСРР Олександр Шумський та Микола Скрипник послідовно
впроваджували її як політику. До кінця 20-х років, частка українців у КП(б)У та серед державних службовців зросла до більше половини;
приблизно 70% діловодства вели українською; орієнтовно 80% загальноосвітніх навчальних закладів, ¾ технікумів та третина університетів
навчали українською. Українська мова стала державною в УСРР.

16. Порівняйте соціально-економічне становище українського населення у складі Польщі, Румунії

та Чехословаччини у 20-30-х роках.

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся,
Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію,
проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в
урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично
польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.

Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд
роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише
протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині –
майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв,
поштових і залізничних працівників тощо.

Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали
сировину і дешева робочу силу.

Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української
національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних
церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.

У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і
національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св.
Юра, на якому усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми,
український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам
ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”.

Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта”,
„Рідна школа”, молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і політичні партії.

Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса.
Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У1939 р., з приходом до влади
військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.

На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було
значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному відношенні. Після приєднання
до Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище дещо поліпшилось:

– селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);

– різко зросла кількість шкіл та культурних товариств, в яких звучала українська мова (шкіл збільшилось з 525 до 851, гімназій – з 3 до 11);

– відновили свою діяльність товариства „Просвіта”, ім. Духновича, українські хори.

17. Дати загальну характеристику засадами, на яких входила Україна до складу СРСР. Розкрити

наслідки угоди від 30 грудня 1922 року.

18. Розкрийте суть сталінської індустріалізації в Україні та її наслідки.

19. Охарактеризуйте політику суцільної колективізації та розселювання України, її

соціально-економічні наслідки. Голодомор 1932-1933рр.

Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був
проголошений курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928рр. І брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації.
Керівництву держави був потрібен механізм безперервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи).
Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни у 1918 p.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами
було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у
селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробувало вивести село до
соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи
непу дозволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм
кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.
1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні
розпочалася суцільна колективізація — процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства
(колгоспи, радгоспи).

Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання.
Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств.
За роки другої п'ятирічки (1933—1937 pp.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини,
ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства
застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використання найманої праці,
купівля машин та інвентарю; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств
зменшилася. На початку 1930-х pp. Влада розпочала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією
майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання
близько 200 тис. Селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн. осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спец
переселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль,
держава отримала кошти для індустріалізації.

19.2 Голодомор – геноцид української нації, скоєний керівництвом Радянського Союзу на чолі з Йосифом Сталіним шляхом штучно
створеного масового голоду з метою знищення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режиму та намагань українців
збудувати самостійну, незалежну від Москви Українську Державу.

Голодомор в Україні 1932-1933 років не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку
радянські, а згодом проросійські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою
терору голодом, тобто геноцидом. Він став покаранням українців за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання
перебувати під владою Росії. наслідок руйнування системи сільського господарства і сіл, спричинене примусовою колективізацією, що стала
Це покарання здійснювалося шляхом знищення української культури, мови, традицій. Шляхом штучно організованого голоду радянська
влада намагалася вирішити так звану «українську проблему» за наказом Сталіна.

За даними істориків, на початку 30-х років ХХ-го століття основним центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої
індустріалізації було українське село. В Україні сталося понад 4 тис. масових протестних виступів за участю близько 1,2 млн. чоловік. З
колгоспів вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани
здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості
штрафів за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку.
Відбулася ізоляція голодуючих. З цією метою був застосований режим «чорних дошок» і заборона голодуючих виїжджати за межі України.
Колгоспи і села, занесені на «чорні дошки», оточувалися загонами міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили усі запаси їжі.
Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких  товарів. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.

Ще однією складовою геноциду було свідоме блокування інформації про голод. У січні 1933 року радянською владою було зробленою заяву
про відсутність голоду в країні. Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги.

Голодомор 1932-1933 років охопив період з квітня 1932 року по листопад 1933 року. За ці 17 місяців було вбито понад 7 мільйонів людей в
Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя
та Казахстан. Пік Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 – щогодини, понад 30
тисяч – щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим.

Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного
року. Українці у віці від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв'язку з цим, середня тривалість життя
українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не було
зафіксовано.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 1932-1933 років виявився найжахливішою зброєю масового
знищення та соціального поневолення населення України, якою скористався тоталітарний комуністичний режим.

Тобто Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу.

20. Охарактеризуйте політику більшовиків стосовно релігії та церкви в Україні у 20-30рр.

«Рорзтріляне відродження».
Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква
оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним
супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі
радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така
ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано власну ієрархію, затверджено канони та
устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній
Республіці іде 1 січня 1919 p., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала
митрополитом священика Василя Липківського. До цього він був настоятелем Софійського собору і вів Службу Божу українською мовою.

Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих після Української православної церкви.
Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх
українських звичаїв. Богослужіння велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна
ієрархія будувалась на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті
намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква"
(ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р.
припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була
лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежністьНезважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась
найвпливовішою українською церкво

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилась до висміювання
релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано.
Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ)
було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом
"Спілки визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР
містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших
союзних республіках були прийняті лише через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941
р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.

Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років
залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха
— Мстислава Скрипника.

21. Охарактеризуйте громадсько-політичне життя України в 30-х роках.

1929р. — рік «великого перелому»— став одночасно переможним для Й. Сталіна в боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі
партію, діяльність якої пронизувала все суспільство.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, у якій не було місця незгодним. Досягнення певних успіхів в
індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. Проте встановлювати диктатуру пролетаріату в переважно аграрній країні було нелегко. Тому
сталінський терор в Україні, одній із найбільших національних республік із переважаючим сільським населенням, набув великого розмаху.

22. Українські землі у складі Польщі.

Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати
взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а
також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген
Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили
невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого
уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.

В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася
українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на
двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків

Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.

Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви,
Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру
з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за
чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.

23. Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини.

Після Першої світової війни у межах «великої» Румунії опинилися Буковина, Бессарабія та мала частина Закарпаття — південна частина
Мармарощини, а у зв'язку з цим частина української суцільної етнографічної території й низка українських етнографічних островів у цих
країнах, зокрема у Бессарабії; врешті, українські острови у Банаті, який до 1918 належав до Угорщини. Крім того, на території корінної
Румунії, головним чином у Бухаресті, опинилися українські політичні емігранти з України; їх основу становили колишні старшини і вояки 2
Запорізької бригади Армії УНР, які восени 1920 перейшли Дністер.

24. Возз’єднання Західної України з УРСР. Радянізація західних областей України в

1939-1941рр.
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних
зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

Менше ніж через рік було законодавчо оформлене і включення до складу УРСР територій, повернених з Румунії, — Північної Буковини та
придунайських земель. У червні 1940 р. СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передан- ня йому Бессарабії та Буковини. 28 червня
південна група військ Червоної армії перейшла річку Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р.,за рішенням VII сесії Верховної Ради
СРСР, була утворена Молдавська РСР,а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область і передано УРСР.До складу УРСР були
включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р.між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров'я з етнічним
українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії кількість населення
України збільшилася на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становила понад 41,6 млн осіб, а її територія розширилася до 565 тис. км2.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації,тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до зразків,
вироблених за роки радянської влади. У процесі радянізації виділяються два етапи

до весни 1940р.,коли режим зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку з боку більшості населення;

з весни 1940 р.,коли відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через
неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Заходи, які зустріли підтримку з боку населення

ліквідація польського державного апарату

конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);

українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських);
Львівський університет перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо)розвиток системи соціального
забезпечення, особливо охорони здоров'я.

Заходи, які викликали невдоволення з боку населення:

заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі сходу України;

насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);тиск на церкву (як греко-католицьку, так і
православну);

розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких впливових, як «Просвіта»;масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією, але спочатку вони зачепили переважно поляків —
депортація на схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.

Серед українців раніше за інших репресій зазнали активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація
Українських Націоналістів — ОУН

Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру й Казахстану депортовано 400 тис. українців; десятки тисяч людей
перейшли на польські території, окуповані німцями; люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи
проводилися показові процеси.

З осені 1939 до осені 1949 р. у Західній Україні за політичними ознаками було репресовано і депортовано близько 10 % населення (318 тис.
родин, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих склала 16 %. Висновок. Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало
позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії
репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції із СРСР, а у творенні
незалежної соборної української держави.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську,
Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

25. Початок радянсько – німецької війни. Окупація України військами Німеччини та її

союзників.
24 жовтня 1941 р. гітлерівці захопили Харків і незабаром окупували всю Україну. Отже, протягом літа - осені 1941 р. німецькі війська та їхні
союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим

26. Охарактеризуйте окупаційний режим в Україні.

територія України була окупована німецькими військами, які встановили жорстокий окупаційний режим. Суть його полягала в тому, щоб
максимально використати економічний і людський потенціал України для продовження війни на Сході.

27. Розгортання руху Опору в Україні.

Радя́нський партиза́нський рух на території України — рух Опору громадян Радянського Союзу проти німецьких окупантів та їх союзників на
території України у 1941—1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна
чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944
році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає
жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти
насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів».

Організація руху опору в Україні у 1941—1942 роках була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій
території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та
матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з
добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової
служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що
масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а
також — забезпечували в координації з військами НКВС належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після
відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на
схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення
та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВС пішли в глибоке
підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли
налагодити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці
партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб
намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та
райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

28. Вигнання з України нацистських окупантів. Завершення війни. Ціна перемоги.

28.1

28 жовтня в Україні щорічно відзначається день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової
війни за межі сучасної території України. 

Битва за визволення України тривала 680 діб. Саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від нацизму. У ході
вигнання нацистських окупантів з України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3  млн осіб, протягом січня 1943 —
жовтня 1944 було проведено низку наступальних операцій.

28 жовтня 1944 року останні окуповані гітлерівцями території України були визволені радянськими військами.

28.2

Німеччина залишає Фінляндію. 25 квітня 1945 року Фінська армія відтіснила залишки німецьких військ із території Фінляндії, на територію
Норвегії.

Смерть Муссоліні. 27 квітня 1945 року коли війська союзників ввійшли в Мілан, італійського диктатора Беніто Муссоліні схопили італійські
партизани. Він спробував втекти до Швеції та пристав до Німецького протиповітряного батальйону. 28 квітня Муссоліні був вбитий в
італійському місті Джуйліно (Giulino); інші фашисти, яких спіймали разом із ним, були депортовані до італійського міста Донг та вбиті там.
Їхні тіла привезли у Мілан та виставили на всенародний показ на одній із головних площ міста. 29 квітня Рудольфо Граціані в місті Казерта
капітулював від імені всіх італійських військ. Він був міністром оборони в уряді Муссоліні.

Смерть Гітлера. 30 квітня німецький диктатор Адольф Гітлер разом із своєю дружиною Євою Браун здійснив самогубство у своєму
особистому бункері. Єва Браун була його коханкою, з якою він одружився приблизно за 40 годин до їхнього спільного самогубства. За його
останньою волею гроссадмірал Карл Деніц був призначений президентом, а Йозеф Геббельс рейхсканцлером Німеччини. Однак 1 травня
Геббельс теж здійснив самогубство, зробивши Деніца єдиним керівником Німеччини.

Капітуляція німецьких військ в Італії. 29 квітня 1945 генерал СС Карл Вольф разом з Фітінгхофом підписав умови капітуляції німецьких військ
в Італії.

Капітуляція німецьких військ у Берліні. Битва за Берлін закінчилась 2 травня 1945 року. У цей день німецький генерал артилерії Гельмут
Вайдунг, котрий командував військами, що захищали Берлін, капітулював перед радянськими військами, генерала Василя Чуйкова. У той же
день, головне командування двох дивізій німецької армії Групи Вісла, котра дислокувалась на північ від Берліна — генерал Курт фон
Тіппельскірх, командувач 21 дивізії сухопутних військ та генерал Гассо фон Мантефель командир 3 танкової дивізії, — капітулювали перед
Західним альянсом.

Капітуляція німецьких військ на північному заході Німеччини. Капітуляція Данії та Нідерландів. 4 травня британський фельдмаршал Бернард
Монтгомері змусив капітулювати генералів Ганс-Георга фон Фрідебурга та Ебергарда Кінзеля. О 16:00 генерал Йоганес Бласковіц,
головнокомандувач німецьких військ у Нідерландах, капітулював перед канадським генералом Чарльзом Фолксом. Капітуляція відбулась у
маленькому голландському селі Вагенінген (Wageningen) за присутності Принца Бернарда — діючого головнокомандувача об'єднаних
голландських військ.

Капітуляція німецьких військ у Баварії. 4 травня 1945 року о 14:30 генерал Герман Фьортш (Hermann Foertsch) від імені військ, що
дислокувалися на території між Богемськими горами та Верхньою частиною річки Інн, капітулював перед американським генералом
Джейкобом Діверсом (Jacob L. Devers), командиром 6-ї дивізії США.

Центральна Європа. 5 травня у Чехії вибухнуло Празьке повстання. У Дрездені гауляйтер Мартін Мучманн заявив, що повинен розпочатися
великомасштабний наступ німців на Східному фронті. Через два дні Мучманн покинув місто і був схоплений радянськими військами при
спробі втекти.

Капітуляція німецьких військ у Бреслау. 6 травня о 18:00 генерал Герман Нігоф, комендант міста Бреслау капітулював перед радянськими
військами, після того, як тримав оборону міста протягом кількох місяців.Капітуляція десяти німецьких солдатів на Шпіцбергені

Останніми офіційно капітулювавшими німецькими військовослужбовцями можна вважати 10 чоловік на Шпіцбергені (офіцер і 9 солдатів),
які були відправлені на полярний архіпелаг ще в серпні 1944 для встановлення метеостанції. 29 квітня 1945 року вони втратили радіозв'язок
із Німеччиною та жили ізольовано до вересня 1945 року, коли були випадково знайдені норвезькими мисливцями на тюленів. Жодного
опору при арешті ними не було, і 4 вересня вони здалися.

28.3

І радянські, й закордонні дослідники Другої світової сходяться на тому, що Україна зазнала близько 5 мільйонів цивільних жертв та біля 4
мільйонів загиблих на фронті, що загально становить 9 мільйонів людських життів. Однак демографічні втрати значно більші. Так на січень
1941 року в Українській РСР (включно з приєднаними областями Західної України) проживало 41,9 мільйони осіб, а в  1945 залишилося —
27,4! Отже загальні демографічні втрати (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти…) становлять
близько 14,5 мільйонів. Вражаючі втрати нанесла війна і Києву. В 1940 році в столиці було 900 тисяч мешканців, а  вже у 1945 — лише
186 тисяч.

29. Вихід України на міжнародну арену.

У ХХ ст. були три спроби виходу України на міжнародну арену в якості суб’єкта міжнародних відносин. Перша пов’язана з діяльністю
дипломатів УНР та Української держави П. Скоропадського. Це сталося в час визвольних змагань 1917–1921 рр.

Друга спроба. Перші десятиліття існування Радянська Україна (1922–1945) була обмежена в своїх правах проводити самостійну зовнішню
політику. Її участь на міжнародній арені набула насамперед форм обміну офіційних делегацій, які відбувалися в руслі політики СРСР.

З утворенням ООН, де Україна виступила як співзасновниця, виникла потреба в певній кількості українських дипломатів. Тому союзне
керівництво розширило до відомих меж можливості зовнішньої діяльності республіки. З того часу до краху СРСР Україна брала постійну
участь у житті міжнародної спільноти (робота в ООН, участь у різноманітних культурних і миротворчих заходах, співпраця з низкою окремих
країн, насамперед соціалістичних тощо). Будь-які кроки підпорядковувалися політиці московського центру.

Третя спроба відбулася на початку 1990-х років після проголошення незалежності України. Цей етап виходу України на міжнародну арену
мав якісні відмінності:

незалежна Україна стала правонаступницею УРСР та успадкувала міжнародні напрацювання радянського часу, зокрема членство в низці
організацій;
українська дипломатична служба мала базове кадрове забезпечення та майже півстолітній досвід;

до 24.08.1991 року на українській території діяла низка зарубіжних консульств, які в нових умовах стали посольствами.

До кінця 1992 року незалежність України визнало понад 130 країн. 109 із них налагодило дипломатичні відносини. Першою визнала Україну
Польща (2.12.1991), а відкрила посольство – Німеччина (18.02.1992).

Вихід України на міжнародну арену супроводжується приєднанням до чинних міжнародних угод і укладанням нових. Так, 8.12.1991  р.
президент Л. Кравчук підписав договір про створення Співдружності незалежних держав.

30.01.1992 р. Україна ввійшла до Парламентської асамблеї Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер ОБСЄ), а 26.02.1992
приєдналася до Гельсінського заключного акту.

Від часу прийняття Декларації про державний суверенітет (16.07.1990) Україна заявляє про добросусідські наміри. Своїми діями вказувала
на те, що нові українські збройні сили з третім у світі ядерним потенціалом будуть направлені виключно на оборонні потреби. Натомість
пріоритетом стає налагодження тісних відносин з пострадянськими та європейськими країнами, участь у загальноєвропейських організаціях.

Зовнішньополітична концепція незалежної України була оформлена постановою Верховної Ради «Про Основні напрями зовнішньої політики
України» (3.07.1993), яка діяла до 2010 року.

30. Завершення радянізації західних областей УРСР.

З усіх регіонів України, що зазнали лиха від війни та нацистської окупації, у найгіршому становищі перебував західний. Утвердження
радянської партійно-політичної системи посилювало гнітючі настрої від повоєнної руїни, оскільки радянізація західноукраїнських земель
супроводжувалася масовими репресіями. Політиці радянізації активно протистояв український визвольний рух.

Важливим наслідком радянізації регіонів, які перебували на кордоні з Європою, було швидке подолання їхньої економічної відсталості.
Тоталітарна влада, яка зосереджувала у своїх руках усі економічні ресурси наддержави, спромоглася за короткий термін індустріалізувати
основну частину західноукраїнських земель. Проте головним напрямом радянізації була колективізація сільського господарства. На відміну
від основної частини України, де колективізація села супроводжувалася переважно «глухим» спротивом (саботажем), тут опір набув
збройних форм завдяки сприятливим природним умовам і наявності в регіоні повстанських структур ОУН та УПА. Десятирічне протистояння
ОУН і УПА збройним силам наддержави стало можливим тому, що національно-визвольна боротьба поєднувалася із соціально-
економічною.

Потенційні позитивні наслідки таких заходів радянської влади, як ліквідація неписьменності, розгортання соціальних програм, культурне
будівництво, мінімізувалися через загалом негативне сприйняття населенням карально-репресивної форми їх проведення. Людей
обурювали заборона греко-католицької церкви, політика русифікації культурного життя, відсутність демократії та недотримання прав
людини.

31. Проаналізуйте процес здійснення післявоєнної відбудови України та визначте її

особливості.
Значну допомогу у відбудові економіки України надавали всі республіки Радянського Союзу. Так, в Україну направлялися спеціалісти,
техніка, устаткування. Наприклад, металургійний комбінат "Запоріжсталь" допомагали відбудовувати 57 підприємств Радянського Союзу. На
роботу сюди прибуло близько 30 тис. осіб з різних куточків країни.

Характерна особливість процесу відбудови в СРСР та Україні полягала, зокрема, у спиранні на внутрішні ресурси й сили, а не у сподіванні на
зовнішню допомогу. У пошуках коштів на відбудову ставка робилася на економію і нагромадження фінансів та ресурсів за рахунок сільського
господарства, легкої промисловості й соціальної сфери.

Заробітна плата робітників залишалася низькою, нееквівалентним був обмін між містом і селом. З усіх галузей народного господарства в
роки війни найбільше постраждало сільське господарство. Незважаючи на стагнацію, ця галузь у повоєнних планах радянського керівництва
не посідала належного місця. На потреби сільського господарства планувалося виділити лише 7% загальносоюзних асигнувань. На
колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство; вони не мали паспортів; оплата праці залишалася символічною; присадибні
ділянки обмежувалися за площею.

Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно з власного присадибного господарства, яке забезпечувало йому в повоєнні
роки 70% грошового доходу, понад 80% м'яса, близько 90% картоплі. Що ж до роботи в колгоспі, то вона давала лише 5% грошових доходів,
35% зернових, 1% м'яса й сала, 0,5% молочної продукції. Як наслідок - посилились утиски щодо власників підсобних господарств. Колгоспи
жорстко регламентували площі посіву, види культур, строки виконання тощо.

32. Охарактеризуйте суспільно-політичне життя в Україні у другій половині 50-х на

початку 60-х років. Як ви розумієте поняття “ відлига”?

Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого - виникненням необхідності
принципових змін в усіх сферах життя суспільства.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У
вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який
готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти.

Однак бюрократичний авторитаризм "вождя народів" перероджувався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості - у
тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни.

Винятковою подією на цьому шляху став XX з'їзд КПРС (14-25 лютого 1956 р.). Він увійшов в історію насамперед завдяки знаменній
"секретній доповіді" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М.
Хрущову почався процес десталінізації.

З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохоплюючий
страх. За 1953-1956 рр. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них - письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі
військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали
"шістдесятниками", дисидентами

Хрущовська відлига — поширена, але неформальна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х
р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її
реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

з відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.

Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору звільнили й реабілітували. Дозволено повернення на батьківщину для
багатьох народів, репресованих у 1930-х — 1940-х роках. Додому відправили десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У
деяких країнах до влади прийшли порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Досягнуто домовленості з західними
державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з
президентом США Дуайтом Ейзенхауером і головами урядів Великої Британії та Франції. У зовнішній політиці проголосили курс на «мирне
співіснування» з капіталістичним світом.

Помітно послабили цензуру, перш за все в літературі, кіно, інших видах мистецтв.

Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса
Пастернака, якого 1958 року нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема,
у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо.

Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію зупинили, а у
зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у німецько-радянській війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги
радянського народу.

33. Охарактеризуйте спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-

х у першій половині 60-х рр.

Стан промисловості України. У 50-х pp. XX ст. Україна мала значний економічний потенціал. Вона стала одним із центрів машинобудування.
На перший план висувалася металургія, енерго- і електромашино-будування. Нарощували потужності Харківський тракторний завод і
Харківський завод транспортного машинобудування, Краматорський завод верстатобудування. Збільшився видобуток нафти і вугілля (у
західній частині республіки було утворено Львівсько-Волинський вугільний басейн). Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося
використання природного газу Щебелинського родовища на Харківщині.

Але промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою, повільно впроваджувалися новітні досягнення
науки і техніки. Наприкінці 50-х pp. промисловість стала розвиватися повільніше. У цих умовах з ініціативи першого секретаря ЦК КПРС (з
вересня 1953 р.) і голови Ради Міністрів СРСР (з 1958 р.) М. Хрущова почалося здійснення реформ.

Програма створення єдиного народногосподарського комплексу. На XX з'їзді КПРС у 1956р. була розроблена програма створення єдиного
народногосподарського комплексу, який мав охопити всі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну в межах усієї країни.

Важливими факторами виконання цієї економічної програми вважалися:

- безупинний технічний прогрес;

- швидке зростання продуктивності праці;

-подальший розвиток усіх галузей промисловості;

- підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить
вирішення головного економічного завдання СРСР - у стислий термінназдогнати і випередити економічно найрозвинутіші країни світу.

Створення раднаргоспів. Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним господарством. У 1957 р. з метою

наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, a замість них створювалися територіальні органи управління
народним господарством.

Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району
становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти їм мала рада народного господарства (раднаргосп).

У березні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом. В Україні було
створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. Для централізованого управління ними у 1960 р. було
створено Українську раду народного господарства (УРНГ).

У 1962 р. замість створених к початку цього року вже 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів,
якими управляли відповідно 7раднаргоспів:Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський.

Експерименти в сільському господарстві. Україна залишалася житницею Радянського Союзу - одним з основних виробників найважливіших
продуктів харчування для населення і сировини для промисловості. Сільське господарство було відсталою галуззю в радянській економіці.
Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продовольства. Тому М. Хрущов вирішив вжити ряд заходів для
поліпшення становища на селі.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів. На цілину з УРСР і
із деяких інших союзних республік відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку.
Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче,
ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському
Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали
території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї
запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про
обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Реформи в соціальній сфері. Наприкінці 50-х - початку 60-х pp. були здійснені реформи в соціальній сфері. Було скорочено робочий день і
запроваджено гі'ятиденнйй робетий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано
заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків
трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. У другій половині 50-
х pp. почалося масове житлове будівництво. У 1956-1964 pp. одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб. Цього часу з'явишся
нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент промислових товарі. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка -
телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання.

 Реформи в суспільно-політичній сфері. Великим досягненням М. Хрущова як політичного діяча, який прийшов до влади після смерті Й.
Сталіна, була відмова від диктаторських методів у політиці. Ліквідовувалися деякі табори для політв'язнів, стали повертатися додому сотні
тисяч жертв репресій. Але М. Хрущов був людиною сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, і часто використовував старі
методи. Так, починаючи з 1957 р. проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. У Києві навіть
відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

3 початку 1954 р. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з 300-річчям Переяславської ради. Рішенням президії Верховної Ради
СРСР від 12 лютого 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Крим.

34. Опозиційний, дисидентський рух в Україні в другій половині 60-х – першій половині

80-х років.
Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні — рухи, учасники якого виступали за демократизацію суспільства,
дотримання прав і свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського
народу на власну державність, складова дисидентських рухів 1960—1980-х в СРСР.

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:

український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),

рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),

рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),

рух за соціально-економічні права.

Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у тому числі і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського
суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та
віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства
справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних
методів опору. Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка
поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні
через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства

35. Загострення економічних проблем у 70-80-і роки.

Із середини 60-х p. в Україні, як і в цілому в СРСР, тривав пошук шляхів піднесення економіки. З 1965 р. розпочинаються реформи.

По-перше, посилюється централізація в управлінні економікою. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-
республіканські, ліквідовані хрущовські раднаргоспи. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України.

По-друге, з 1966 р. запроваджують економічні методи управління промисловістю, розширюються права підприємств, заохочується їх
ініціатива, підприємства переводяться на господарчий розрахунок. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають
восьму п'ятирічку (1966 -1970) "золотою": її результати були найкращими за останні 35 років.

Але реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. У сфері
управління й далі процвітали бюрократизм і формалізм, реформи ніяк не відбилися на матеріальному становищі робітників.  Економіка
України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок
нових підприємств, продуктивність праці знижувалася.Дев'ятий п'ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975) передбачав
зростання національного доходу в Україні на 37 - 39%. Фактичний приріст становив лише 28%. У десятій п'ятирічці (1976-1980) тенденція до
погіршення основних показників роботи промисловості збереглася.Посилення бюрократичного централізму. Свобода дій союзних відомств
в Україні

70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, і посиленням централізму в управлінні
народним господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд
використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства.

Вкрай низькою була механізація робіт. В умовах науково-технічної революції близько 40% промислових робітників працювали вручну. В
будівництві таких було ще більше - 60%. Хронічний дефіцит робочої сили намагалися компенсувати широким залученням у виробництво
ув'язнених.

Проте кризові явища в економіці СРСР в 70 - 80-х p. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві. Приріст аграрного сектора
економіки України в роки дев'ятої п'ятирічки у порівнянні з попередньою п'ятирічкою значно зменшився і дорівнював лише 15,5%. План,
орієнтований на 20% приросту виробництва, не був виконаний. У наступні роки тенденція до спаду сільськогосподарського виробництва
збереглася. У роки десятої п'ятирічки (друга половина 70-х років) приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5%, а в
роки одинадцятої п'ятирічки - всього 0,47%.

Штучні моря і водойми в басейнах рік поглинули близько 1 млн. гектарів чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського,
Черкаського та інших водоймищ йшлося в наукових колах, серед літераторів, публіцистів, і особливо, місцевих жителів.

36. Охарактеризуйте соціально-політичну, економічну ситуацію в Україні у 1985-1991рр.

Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х на початку 90-х

років ХХ ст.
1. В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали консервативну позицію. У перші роки
перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева»
1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і
набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р.
демонстрацію до другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з
ув’язнення й повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р.
офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі
УАПЦ та УКЦ.

2. На середину 1980-х років економічна криза стала очевидною для більшості населення. Проводились необхідні ринкові реформи. Але вони
були несумісні з радянською економічною моделлю. Ускладнювалось “оздоровлення економіки” (як тоді модно було висловлюватись)
диспропорцією її розвитку. Так в Україні 2/3 промислового сектора економіки становила важка промисловість, третина наукового потенціалу
республіки працювала на ВПК. Постійно падав національний доход на душу населення (з 1970 р. по 1989 р. — на 10 %). Причому, якщо у
1990 р. він зменшився на 4 %, то у 1991 р. — на 13 %.Щоб якось нормалізувати ситуацію, нове радянське керівництво, яке у 1985 р. очолив
М. Горбачов, вирішило вдатися до радикальних заходів.На квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов проголосив курс на прискорення
соціально-економічного розвитку СРСР. Складовими цього “прискорення” були: використання досягнень НТР в усіх галузях економіки,
стимулювання праці робітників, удосконалення планування та зміцнення дисципліни. На XXVII з’їзді КПРС (лютий 1986 р.) було затверджено
програму “Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 рр. і на період до 2000 року”. Програма передбачала
подальший розвиток “прискорення” в економіці шляхом підвищення у 2-2,5 раза продуктивності праці та проведення технічного
переозброєння і структурної перебудови економіки.

3. Першою масовою демократичною партією в сучасній Україні став Народний Рух. Установчий з'їзд Народного Руху України відбувся в Києві
8-10 вересня 1989 р. На з'їзді було присутньо 1109 делегатів, які представляли близько 280 тис. членів Руху. Головою Руху став відомий
український поет І. Драч.Програма нової політичної організації проголошувала своєю головною метою "побудову в Україні демократичного і
гуманного суспільства, в якому будуть створені справжнє народовладдя, благополуччя народу і умови для гідного життя людини.", а також
"створення суверенної української держави, що будує свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору". На
других Всеукраїнських зборах Руху в жовтні 1990 p., де було представлено більше 630 тис. членів організації, вже не йшла мова про
соціалізм і новий союзний договір. Мета Руху була сформульована коротко і чітко: вихід України зі складу СРСР, усунення комуністів від
влади. Вплив Руху нестримно зростав, він перетворився на реальну силу, яка перебувала в непримиренній опозиції до КПРС і виступала за
повну незалежність України.

37. Охарактеризуйте Декларацію про державний суверенітет України та визначте її

історичне значення. Спроба державного перевороту в серпні 1991 р. Україні.

Утвердження незалежності України.

1. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України.
Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна
проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів

 Основні положення Декларації:

народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних
відносин;

миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

гарантія права на вільний національно-культурний розвиток;

необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

2. Серпневий путч 1991 року став переломним моментом в процесі розпаду СРСР. До того відкритими прихильниками самостійності були
національні кола периферійних республік (Прибалтика та Грузія), які становили більшість у парламентах. Після придушення заколоту
ДКНС незалежний розвиток підтримала й комуністична еліта низки республік, зокрема УРСР та РСФРР. Передумови подій. Парад
суверенітетів у СРСР, що тривав з листопада 1988 до грудня 1990 року, показав подальшу нежиттєздатність радянського державного
механізму. Тому у грудні того року уряд на чолі з президентом М. Горбачовим ініціює структурні реформи державного устрою. Для цього
17.03.1991 р. відбувся референдум, на якому мешканці дев’яти республік висловили бажання жити в оновленому Союзі. Серед таких
прихильників було 70% українських громадян.У квітні 1991 року було започатковано т. зв. новоогарьовський процес. У результаті виник
проект нового державного утворення – Союзу Суверенних Держав, побудованого на принципах конфедерації.По суті дев’ять республік
(Азербайджанська, Білоруська, Казахська, Киргизька, Російська федеративна, Таджицька, Туркменська, Узбецька, Українська) ставали
незалежними країнами. Тим паче, що всі вони протягом параду суверенітетів прийняли відповідні декларації. Нову союзну угоду мали
підписати 20 серпня 1991 року. Це не влаштовувало союзну партійну верхівку та низку вищих урядовців. Вони утворили т. зв. Державний
комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською – ГКЧП) на чолі з віце-президентом Генадієм Янаєвим.
3. Проголоше́ння незале́жності Украї́ни — шлях, що пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня) до
проголошення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня),
підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України. Формування легітимного
переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.

Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії
тощо, закладених Декларацією про державний суверенітет.

24 серпня 1991 р. о 17:55 Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт
проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та
іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української
Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

38. Проаналізуйте державотворчі процеси та стан економіки в Україні в умовах

незалежності (1992-2013рр.)
Попри жорстку боротьбу в українському парламенті між компартійно-радянською більшістю й демократичною меншістю, державотворення
відбувалося успішно. Демократична опозиція висувала гасла й забезпечувала їм народну підтримку, а номенклатура змушена була
втілювати ці гасла в життя, щоб не втратити влади.

Утвердження національної державності забезпечувалося формуванням власної грошової системи, виробленням законодавства про
українське громадянство й кордони тощо. Принципову роль у створенні обличчя нової України відіграла вимушена згода компартійно-
радянської номенклатури замінити радянську символіку на національну.

Успадкована від радянських часів економічна криза рік від року поглиблювалася. Це пояснювалося як об’єктивними обставинами, так і
прорахунками в економічній політиці українського керівництва. Захоплена боротьбою за владу та повноваження, українська політична еліта
не приділила достатньої уваги розвитку економіки й не змогла розв’язати більшість надзвичайно складних проблем переходу до ринку. На
об’єктивні економічні труднощі накладалися некомпетентне керівництво господарством і небажання здійснювати ринкові реформи. Тому
проблеми, що інші посткомуністичні країни рано чи пізно подолали, в Україні залишилися.

39. Міжнародні відносини України. Помаранчева революція.

Відносини України із США, НАТО та ЄС1994 р. Ратифікація Верховною Радою України Договору про партнерство і співробітництво між
Україною та Євросоюзом.30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (з 1995 р. – Організації з
безпеки та співробітництва в Європі, скорочено ОБСЄ)

Грудень 1994 р. - підписання в Будапешті вищими керівниками України, США, Великої Британії та Російської Федерації Меморандуму про
гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Липень 1997 р. під час саміту країн – членів НАТО в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору. 9 листопада 1995 р. вступ України до Ради Європи. Договір про партнерство і співробітництво між Україною і
Євросоюзом - червень1994 р. (в Люксембурзі ) - набув чинності 1 березня 1998 р. Європейський Союз, ЄС – міжнародне політико-економічне
об’єднання європейських держав.

(Відносини України з Росією28 травня 1997 р. голови урядів України й Росії підписали угоду про статус та умови перебування
Чорноморського флоту Російської Федерації на території України30–31 травня 1997 р. Б. Єльцин здійснив свій перший державний візит в
Україну з метою підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Президенти підписали заяву «Про новий етап економічної інтеграції та про початок переговорного процесу щодо формування Єдиного
економічного простору і створення єдиної регуляційної міждержавної комісії з торгівлі і тарифів». Єдиний економічний простір (ЄЕП) –
проект створення спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили для Білорусі, Казахстану, РФ та України. 23 лютого 2003 р. у Москві
відбулася неформальна зустріч чотирьох президентів: В. Путіна (Росія), Л. Кучми (Україна), Н. Назарбаєва (Казахстан) і О. Лукашенка
(Білорусь).)

39.2 "Помаранчева революція" – це акції протесту українських громадян, викликані масовими фальсифікаціями президентських виборів
2004 року на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Зазначені події отримали назву за кольором, який використовували
прибічники кандидата в президенти Віктора Ющенка й опозиційної партії "Наша Україна". Під помаранчевими стягами гуртувалися
громадяни, яким була небайдужа доля України. 
Однією з головних причин "помаранчевої революції" була спроба влади сфальсифікувати волевиялення виборців шляхом застосування
адміністративного ресурсу під час виборчого процесу.

Під адміністративним ресурсом розуміють наявність у суб’єкта виборчого процесу з уваги на його приналежність до влади, додаткових
ресурсів, які дозволяють йому здійснювати законний чи незаконний вплив на виборчий процес і волевиявлення виборців, щоб досягнути
особистих чи групових цілей.

Під час президентських виборів 2004 р. адміністративний ресурс застосовувався у найрізноманітніших формах. Загалом можна виділити такі
найпоширеніші форми прояву адміністративного ресурсу під час виборів президента у 2004 р.:

1. Адміністративний тиск на опозиційні ЗМІ.

2. Використання адміністративного ресурсу при формування виборчих комісій, складанні списків виборців та зборі підписів за В.Януковича.

3. Адміністративний тиск на виборців та опозиційні структури і організації.

4. Використання службового становища на користь В.Януковича.

5. Використання владою кримінальних елементів проти опозиційних кандидатів, а також проти політичних сил і виборців, що їх
підтримували.

6. Незаконний збір під тиском відкріпних талонів у населення і масове незаконне голосування за ними.

7. Використання коштів державного бюджету для агітації за провладного кандидата В.Януковича.

8. Застосування адміністративного ресурсу під час голосування і підрахунку голосів, а також під час передачі реультатів голосування з ДВК у
ОВК, і з ОВК до ЦВК.

9. Участь ЦВК у масовій фальсифікації результатів голосування 2 туру президентських виборів

Наслідком застосування адміністративного ресурсу став масовий вихід на вулиці громадян України, які домоглися того, що результати 2 туру,
який відбувся 21 листопада 2004 р., були скасовані Верховним Судом України через неможливість встановлення реальних результатів
голосування. Вперше в історії пост-радянського простору вищий судовий орган країни визнав наявність значного втручання органів
державної влади на виборчий процес: „Судом... встановлено, що при проведенні... голосування... не дотримувалися вимоги щодо заборони
участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, мало місце їх
незаконне втручання у виборчий процес...”[7].

У результаті даного рішення було призначено 3 тур голосування за вдосконаленим законодавством, яке дозволило значно обмежити рівень
застосування адміністративного ресурсу. У даному турі з відривом майже у 8% переміг опозиційний кандидат В.Ющенко. Характерною
ознакою 3 туру голосування стало зниження рівня застосування адміністративного ресурсу на кілька порядків

40. Суспільно -політичне життя України в 1992-2013 рр.

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики,
став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р.

Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України". В них,
зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до
світового співтовариства.

Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні,
пов’язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов’язані з інтегруванням економіки України
у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її
територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на
поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є:

відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;

засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;

додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;

дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання
пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права,
засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;

розбудова відносин у рамках СНД;

участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном,
державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до
паризької "Хартії для нової Європи", був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала
членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку,
Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації
без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної
близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як
"економічна війна", загострилося "кримське питання".

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення
стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між
двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО:
"Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24
листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили
значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив
позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в
листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією,
Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин
з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас
об’єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи.

Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині
перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки,
латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після
президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. "Економічна війна" між
двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й
Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України.

41. Суспільно – політичне і соціально – економічне становище в Україні в умовах

«гібридної війни». Релігійне життя. Культура , освіта і наука.

Гібридна війна — війна з поєднанням в застосуванні конвенційної зброї, партизанської війни, тероризму, кібервійни та злочинної поведінки
з метою досягнення певних політичних цілей, основним інструментом якої є створення державою-агресором внутрішніх протиріч та
конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей агресії. Експерти називають гібридну війну типом конфлікту,
який все частіше буде застосовуватися у 21 столітті

Квітень 2015 р. - Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та
заборону пропаганди їхньої символіки». 15 травня 2015 р. Президент П.Порошенко підписав чотири закони, за якими комуністичний режим
було порівняно з націонал-соціалістичним, заборонено радянську символіку та відкрито архіви радянських спецслужб. Через три місяці
Міністерство юстиції заборонило КПУ брати участь у всіх виборах та позбавило її статусу політичної партії. Після Революції Гідності
прискорилася дерадянізація країни.

26 жовтня 2014 р. відбулися дострокові вибори до Верховної Ради України за змішаною виборчою системою. Прем’єр-міністр - Арсеній
Яценюк Президент України П. Порошенко зосередився на зовнішньополітичній діяльності, а прем’єр-міністр А. Яценюк опікувався
внутрішньою політикою Здобутки Прорахунки модернізація Збройних Сил створено Національну гвардію і Національну поліцію
реструктуризація зовнішнього боргу припинився спад промислового виробництва Угода про асоціацію з Євросоюзом включно з Угодою про
зону вільної торгівлі запроваджено систему електронних закупівель ProZorro. різке падіння добробуту населення підвищення комунальних
тарифів для населення падіння курсу гривні не була подолана корупція Голова Верховної Ради - Володимир Гройсман

Із червня 2017 р. між Україною та Євросоюзом запрацював безвізовий режим: змога громадянам України приїжджати до країн ЄС з діловою
чи туристичною метою або в сімейних справах терміном до 90 днів упродовж 180-денного періоду протягом року 2. Угода про асоціацію між
Україною і ЄС. Безвізовий режим для українських громадян у країни ЄС У березні 2014 р. Президент України П. Порошенко підписав у
Брюсселі політичну частину Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а у червні - її економічні розділи.

Квітень 1991 р. - Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Релігійні організації зрівняно у правах із громадськими
організаціями й надання їм права юридичної особи. Поступове повернення конфіскованої радянською державою церковної власності. 3.
Релігійне життя Кількість зареєстрованих релігійних громад на початок 2018 р.: православних - 19 460, католицьких - 5192, протестантських -
10 438, іудейських - 363, мусульманських - 265.

Боротьба за створення в Україні автокефальної Церкви розпочалася ще від 1992 р. У 2014 р. воно було актуалізовано анексією Криму і
військовою агресією Росії на Донбасі. Представники церковних кіл звернулися до П. Порошенка з проханням порушити перед Вселенським
патріархом питання щодо надання Томосу про автокефалію Українській Церкві.

5 січня 2019 р. Вселенський патріарх Варфоломій у патріаршому храмі в Стамбулі підписав Томос про автокефалію Православної церкви
України (ПЦУ) 15 грудня 2018 р. у Софійському соборі було створено єдину помісну Українську Православну церкву.

Особливості розвитку культури:засновано багато фондів, асоціацій, товариств, які прагнуть відродити національні культурні
традиції.скасування цензурних заборонзвільнення від ідеологічних догм соціалістичного реалізму вільний доступ до здобутків світової
культурної скарбницізрушення в галузі відродження історичної пам’ятіактивізація культурного життя в регіонахтворчий процес в
українському мистецтві набув динаміки та нової якості

Мовна політика. Важливим аспектом культурної політики є її мовний складник. Конституція України визнає одну державну мову - українську.
Перепис 2001 р. показав, що українська мова є рідною для 67,5 % населення України.

надання іншій мові статусу другої державної розширення прав однієї мови відбувається через утиски прав іншоїтобто національна мова
функціонує не в усіх сферах суспільного життя. Приклади: спілкування в інтернеті, у царинах книговидання, цифрових технологій, бізнесу,
масової культури25 квітня 2019 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як
державної»

Розвиток науки. Досягнення української науки пов’язані передусім із результатами діяльності Академії наук, яка в 1994 р. одержала статус
національної. На початку 90-х рр. минулого століття Україна мала потужний науковий потенціал. У сфері науки й наукового обслуговування
працювало 450 тис. осіб, налічувалося майже 1300 різноманітних наукових установ. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО за науковим
потенціалом Україна в середині 90-х рр. 20 ст. посідала сьоме місце у світі

Ключові компетентності - компетентності, яких кожен потребує для особистої реалізації, розвитку, активної громадянської позиції та
працевлаштування і які здатні забезпечити особисту реалізацію та життєвий успіх протягом усього життя

42. Геополітичний вибір України: утвердження євроінтеграційного курсу.

Україна в імперській доктрині «русского міра».

Яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби в Європі й світі стало сходження Української держави.
Світ продовжує змінюватися. На заході Європейського континенту набирають сили процеси поглиблення інтеграції, а на його сході —
здебільшого гору беруть дезінтеграційні тенденції. З розвалом СРСР і соціалістичного табору поринула в безодню холодна війна. Таке
становище небезпідставно багатьма сприймалося як перемога Заходу, лібералізму й утвердження глобального домінування США. Проте
часто не бралося до уваги, що Україна та Російська Федерація — союзні республіки, самі відігравали ключову роль у розчленуванні
геополітичного суб’єкта, яким був СРСР. Також вони залишаються великими, але відчутно різноваговими державами світової спільноти. Київ
і Москва по-різному скористалися можливостями свого державного сходження.

Потенціал незалежної України у 1991 році досить відчутно та вигідно відрізнявся від потенціалу багатьох інших країн пострадянського
простору, сусідніх східноєвропейських держав. За класифікацією ООН, вона тоді належала до кола найрозвиненіших країн (була  третьою
ядерною, шостою науковою й десятою промисловою державою у світі). Однак на початку третього тисячоліття доводиться констатувати: ми
далеко відстали від більшості держав, що вийшли разом із нами зі спільного минулого. Навіть після приходу до влади нових політичних сил з
2005 року та доброго ставлення демократичної міжнародної спільноти мало що змінилося в становищі України.

Реалізація стратегічного курсу європейської інтеграції, затвердженого відповідним указом Президента ще у 1998 році, як з’ясувалося, має
нині маловтішні результати. Особливо порівняно зі східноєвропейськими сусідами та країнами Балтії. Так, ці й інші країни успішніше
розвиваються, стали членами НАТО та Європейського Союзу. Для України разом з іншими п’ятьма сусідніми країнами Брюссель
запропонував політику «східного партнерства». І цей підхід не дає Україні відповіді щодо входження її до Євросоюзу.

Намагаючись неупереджено відповісти на причини такого гальмування в досягненні стратегічних завдань і подати об’єктивний аналіз,
бачення вітчизняних перспектив, слід взяти до уваги найширший спектр чинників різного рівня та ваги. Передусім це стосується
спроможності України проводити реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику. Варто оцінити рівень дотримання європейських
демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Водночас ми маємо враховувати стратегічні
підходи головних геополітичних їкторів, відповідних міжнародних формувань та організацій і їхню реальну політичну лінію стосовно нашої
держави.

Щодо першого чинника, хоч як це прикро усвідомлювати, але доводиться констатувати: влада та й держава загалом опинилася не на висоті
поставлених завдань. Так, реально відсутні єдність слова й діла влади, консолідація політичних сил і владних інститутів і, як результат, —
втрата темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведенні зовнішньої політики наша держава далеко не завжди
послідовна. Києву часто бракує як вмілого дипломатичного супроводження стратегічної лінії, так і кроків на випередження, запобігання
небажаному перебігу подій. Вельми затребуваною в досягненні стратегічних цілей постає якщо не єдність, то принаймні консолідація
суспільства. Проте й тут у нашому випадку більше «мінусів», аніж «плюсів». За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну
внутрішню політику, а її зовнішньополітична лінія буде далекою від бажаного визначення як впливового суб’єкта міжнародних відносин.

42.2 Доктрина "русского міра" (російського світу) стала базисом експансіоністської політики путінської Росії. Поставивши при владі свого
висуванця, представники російських силових структур були свідомі економічної та технологічної відсталості власної країни. Ідея розвитку у
прозорій співпраці із західним світом не влаштовувала їх вимогами цього світу щодо прав людини та інших універсальних цінностей.

На тлі економічних потрясінь 90-х, що призвели до масового зубожіння на всьому післярадянському просторі, в Росії розпочалася
пропаганда з дискредитації ліберальних, а згодом і демократичних цінностей, яка вийшла на рівень державної. Зростання економіки
завдяки світовій кон’юнктурі запиту на російські енергоресурси і результатам ринкових реформ супроводжувалося роздуванням
реваншистських ідей, культу ретроспективної величі та ксенофобських настроїв, притаманних російській культурі історично.

Наявність у Росії ядерної зброї підгодовувала її браваду навіть в роки вбогості й животіння, а економічна стабілізація гальванізувала сутність
російської державності. За зростання комфорту російське суспільство сплатило відмовою від прав і свобод, практикуючи замість них ритуали
національної мегаломанії.

Ідея "русского міра" як імперського проєкту в протистоянні колективному Заходу була артикульована в середині 1990-х в колі Московського
методологічного гуртка – російських інтелектуалів, які болісно переживали програш у галузі світової гуманітаристики.

Близько 1997 року Щедровицький зі співавторами запропонував бачення "русского міра", за яким "сьогодні Росія влаштована так, що в
кордонах Російської Федерації і в тій "Росії", що не окреслюється цими просторовими кордонами, – однакова чисельність людей". До складу
так званої "зовнішньої Росії" методологи записали всіх, хто говорять російською мовою, незалежно від національності, громадянства та
їхньої власної волі. "Включалися і білінгви, оскільки інакше не виходило б такого точного кількісного збігу", – зізнається Щедровицький. І
підкреслює, що доктрину цю визнав саме Путін: "Він став вимагати від низки державних чиновників ставлення до росіян за кордоном як до
потенційних громадян".

За Путіна починається постійна і структурна реалізація такого ставлення через пропагандистську, економічну, шпигунську та підривну
діяльність на територіях сусідніх із Росією держав, що триває десятиріччя. Її результатом стала війна з Грузією, анексія Криму і кривава
авантюра з "ЛДНР", а тепер й імперіалістична агресія проти України. "Адже це спосіб пристосування, адаптації Росії як РФ до глобалізації, –
пояснював "русскій мір" Щедровицький. – Маленькі країни пристосовуються шляхом пропускання глобалізації, а великі – шляхом входу в
простір глобалізації. Вони шукають спосіб пристосуватися до глобального світу: або шляхом колоніального захоплення, або шляхом діаспор.
<...> Росіяни за межами РФ – це наша імунна система щодо глобалізації, що нагряне не за рік або два, а за 50 років. Її удар буде сильним,
набагато сильнішим, ніж усе, чого ми зазнавали впродовж останніх 15 років".

Сьогодні ми бачимо, що доктрина, запропонована методологами заради порятунку імперського конструкту Росії, в реальності веде до краху.
Бо трактує "велич" держави поза категоріями економіки, етики, свободи і соціальної вмотивованості, які лежать в основі лідерства
філософської думки Заходу. У глобальному протистоянні сили закону і закону сили побудований на другому "русскій мір" виявляється
приреченим як більш примітивна система. Але його викорінення – питання усвідомленої і скоординованої міжнародної протидії.

43. Зрив угоди про асоціацію України та Європейським Союзом (ЄС).

Євромайдан. Революція Гідності. Крах режиму Віктора Януковича.

Небесна Сотня.
Переговори щодо нового базового договору між Україною та ЄС на заміну чинної тоді Угоди про партнерство та співробітництво були
започатковані у березні 2007 року (у 2008 році сторони узгодили назву майбутньої угоди – Угода про асоціацію). 11 листопада 2011 року у
Брюсселі відбувся завершальний двадцять перший раунд переговорів щодо укладення Угоди про асоціацію, у ході якого були узгоджені всі
положення тексту Угоди.

Під час П’ятнадцятого саміту Україна-ЄС (19 грудня 2011 року, Київ) лідери України та ЄС офіційно заявили про завершення переговорів
щодо Угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року у Брюсселі глави переговорних делегацій парафували Угоду.

Підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відбувалося в два етапи.

21 березня 2014 року у Брюселі лідери України та ЄС підписали політичну частину Угоди.

Зокрема, було підписано Преамбулу, статтю 1, розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний діалог та реформи, політична асоціація,
співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики» і VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення» Угоди. На
саміті також була зроблена заява, що зобов’язання України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію стосовно ратифікації Римського
статуту Міжнародного кримінального суду будуть виконані після внесення відповідних змін до Конституції України.

27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президентом України та керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28
держав – членів ЄС було підписано економічну частину Угоди – розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов’язані з
торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством».

16 вересня 2014 року Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Українська сторона передала депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила таким чином всі внутрішньодержавні процедури.

43.2
національно-патріотичні[26][27][28][29] протестні акції в Україні, передусім проти корупції[30][31], свавілля правоохоронних органів та сил
спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.

21 листопада 2013 року, після того, як уряд Миколи Азарова оголосив, що Україна не підписуватиме угоду про асоціацію із Євросоюзом,
розпочалися перші протести у Києві.

Пізно увечері того дня журналісти, громадські активісти, опозиційні політики зібралися на Майдані Незалежності.

Так починався Євромайдан, що переріс у криваві зіткнення демонстрантів і співробітників правоохоронних органів й завершився втечею екс-
президента Віктора Януковича з країни.

Ті події згодом назвуть "Революцією Гідності", а на державному рівні вирішать відзначати 21 листопада як День Гідності і Свободи.

Про що думали і що відчували ті, хто приходив на Майдан у перші дні протестів, які емоції переважали тоді і якими вони є тепер?

ВВС Україна запитала про це кількох активістів Євромайдану.

Як на мене, історично важливо розуміти, що початок протесту ніяким чином не стосувався персони Віктора Януковича.

Це не був протест "проти". Це був протест "за" - за підписання угоди із Євросоюзом. Підтвердженням цьому є гасла, з якими вийшли люди
на перші акції протесту.

Але Майдан дуже швидко еволюціонував. Після побиття студентів наприкінці листопада 2013 року було висунуто вимоги покарати винних,
звільнити міністра внутрішніх справ. Тобто на другій стадії протестів, після нічного розгону не було розуміння, що Янукович має піти. Лише на
третьому, четвертому етапах, після того, як сталися перші вбивства, потім масові розстріли - прийшло розуміння, що ця людина не може
лишитися, вона неприйнятна.

Я був вкрай ошелешений, коли під час ефіру на Радіо Свобода протестувальники, яким нагадали, що в країні - вибіркове правосуддя ( на той
час Юлія Тимошенко і Юрій Луценко були засуджені до позбавлення волі. - Ред.), сказали, що для них головне - жити, як у Європі, а політичні
питання їх не цікавлять. Я вважав, що такі люди не є європейцями, вони є реальними союзниками режиму, встановленого Віктором
Януковичем.

Після побиття молоді на Майдані у ніч на 30 листопада все змінилося. І навіть аполітичні люди, які закликали не приносити на Майдан
партійних прапорів, змушені були усвідомити логіку політичної боротьби. Хтось від неї відмовився і пішов, хтось залишився, до них
приєдналися інші. Із 1 грудня це вже був Майдан, який ми знаємо і який увійде в історію: реальне повстання за європейські цінності і проти
кримінальної влади.

Я думаю, якби не було побиття студентів, якби не було такої жорстокої реакції влади на цю акцію, швидше за все, ніякого повстання не було,
Україна за певний час збанкрутувала б, остаточно відмовилася б від асоціації з Євросоюзом і приєдналася б до ЄврАзЕС. За сценарієм, який
пройшла Вірменія. У 2013 році, як і Віктор Янукович, керівники країни відмовилися від підписання угоди про асоціацію із ЄС.

43.3
Боротьба українських громадян за свої права, яка одержала назву "Євромайдан", а згодом Революція Гідності, була наймасштабнішою
подією в новітній історії України і логічним продовженням обстоювання прав людини та громадянина.

21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович
відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі. Вночі 30
листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція, в відповідь на
що 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля скликало людей, обурених корупцією, узурпацією влади,
політикою русифікації та зближення з Росією.

Євроінтеграційні гасла дали безперервному мітингу назву Євромайдан. Перетворившись на проект повного оновлення державної системи,
він отримав назву Революція гідності. Люди вимагали покарати винних у погромі мітингарів.
Після жорстокого побиття молоді спецпідрозділами силовиків на головній площі Києва – майдані Незалежності, протестний рух
перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.

Кампанії солідарності та підтримки українських мітингарів пройшли у понад 20 країнах. Найбільші відбулися у різних містах Канади, США,
Німеччини, Польщі, Великобританії, Італії та Франції. Місцеві активісти влаштовували акції протесту в Австрії, Австралії, Бельгії, Грузії, Естонії,
Іспанії, Португалії, Литві, Норвегії, Швеції, Чехії та багатьох інших країнах світу.

На 61-ий день Майдану на місці протестів застрелено перших двох активістів. На той час уже було двоє загиблих за межами місць
протистояння. Ще рівно місяць влада намагатиметься зачистити центр міста від протестувальників. Аж у ніч на 22 лютого 2014 року
президент Янукович чартерним рейсом втік у Росію. Офіційно встановлено 107 жертв Революції гідності. Більшість героїв “Небесної сотні”
померли від вогнепальних поранень 20 лютого 2014 року. 

Першопочатково у списку Небесної Сотні було 108 осіб. 2015 року слідством і вироком суду цифру уточнено. Встановлено, що загибель
одного з зарахованих до сотні – В'ячеслава Ворони – сталася внаслідок подій, не пов'язаних із Майданом. 

Тактично Євромайдан домігся втечі президента-диктатора, відставки уряду. Після виборів Україна обрала європейський вектор розвитку -
стала асоційованим членом ЄС, громадяни отримали право безвізового в’їзду в Євросоюз, внаслідок Зони вільної торгівлі з ЄС товарообіг із
країнами Європи стало зростає.

Стратегічно – країна повернулася спиною до свого минулого, “тюрми народів”, як у нас називали по-народному Радянський Союз, і стала
лицем до цивілізованих держав.

Прем'єр-міністр Бельгії Гі Вергофстадт назвав Євромайдан найбільшою проєвропейською демонстрацією в історії ЄС. Це найтриваліший
мітинг останнього часу. Безперервно простояв 92 доби. Для порівняння, 1989 року маніфестації з повалення комуністичного режиму в Чехії
та Словаччині тривали 42 дні. В Румунії, які закінчилися самосудом і стратою диктатора, 11 днів.

Цей Майдан став епіцентром кардинальних змін у країні. А зважаючи на її географічне розташування та зовнішні політичні процеси,
можливо, й у регіоні. Він запустив процес не лише трансформації політичної сцени, а й соціальних і культурних перетворень. Наслідки цього
вибуху гніву та сплеску гідності, що вивільнили колосальну суспільну енергію, даватимуться взнаки не одне десятиліття як у геополітичному
вимірі, так і у внутрішніх соціально-політичних відносинах.

43.4
Одним із головних результатів перших 100 днів нового Президента став фактичний крах однієї з головних засад стабільного існування
новітньої української держави. Адже протягом майже 19 років у ній діяв мовчазний компроміс: російськомовна спільнота (32% населення
України) визнає державний статус української мови, закріплений у Конституції, а українськомовна більшість не перешкоджає вільному
розвиткові й функціонуванню російської мови на всій території України.

Леонід Кучма, який прийшов до влади під гаслом надання російській мові статусу державної, ставши Президентом, відмовився від того
гасла, вважаючи за краще зберігати компромісну ситуацію, що більш-менш влаштовувала обидві сторони. Українськомовні могли
задовольнятися формальним пануванням української як запорукою майбутньої фактичної перемоги в лінгвістичній царині, а російськомовні
– фактичним домінуванням російської, розраховуючи зберігати такий стан якнайдовше.

Отже, кожна частина населення мала свої визначені й захищені позиції, що надавало можливість не вважати себе переможеними. Дуже
повільно і мало помітно час усе ж таки працював на українофонів та українську культуру, бо навіть формальна державність мови в
незалежній Україні надала їй певні шанси відтворення і поступового поширення на нові сфери функціонування. В той же час російськомовна
спільнота не мала реальних підстав побоюватися брутальних змін статус-кво.

Усе докорінно змінилося після перемоги на президентських виборах 2010 року кандидата від Партії регіонів. Російська мова через
тенденційно перекладену Європейську хартію мов, а ще більше через її шахрайське тлумачення почала блискавично набувати де-факто
державного статусу за допомогою надання їй прав так званої регіональної мови.

А регіональну мову чиновництво півдня й сходу сприймає як замінник державної української, а не як додаток до неї. Тепер вони вважають,
що державність української мови їх ні до чого не зобов’язує і цією мовою можна сміливо і безкарно знехтувати

Приклад тут показують очільники уряду, включно з самим прем’єром, та керівники депутатської фракції Партії регіонів. Таким чином, 10-у
статтю Конституції України про державність української мови фактично скасовано без будь-яких голосувань у парламенті, без референдумів,
без ухвалення нових законів тощо.

А російська вже стала де-факто офіційною мовою на більшості територій української держави, що матиме наслідком остаточну русифікацію
значної частини місцевого населення. Суто паперові права української мови, що ще не скасовані, нікого і нічого не врятують.

43.5
Щороку 20 лютого наша держава вшановує подвиг Героїв Небесної Сотні. Це увічнення великої людської, громадянської і національної
відваги та самовідданості, сили духу і стійкості, завдяки яким змінено хід історії нашої держави.
У період геополітичних та соціальних зрушень в умовах гібридної війни та маніпуляції свідомістю людей для українців важливо плекати
історичну пам’ять і віднайти правду про недалеке минуле для збереження своєї ідентичності. Це потребує часу, аби нам з емоційних
очевидців перетворитися на безсторонніх дослідників. І зволікати з цим не можна, бо нещодавні різноманітні феномени боротьби українців
за свободу й гідність обростають міфами, розмиваються в інформаційних потоках та забуваються.

Майдан – це явище, яке змінило геополітику, історичний розвиток України та самосвідомість її громадян.

Масові протестні акції листопада 2013-го – лютого 2014 року, які отримали назву «Революція Гідності», є третьою подібною подією в новітній
історії України після Революції на граніті (жовтень 1990 року) та Помаранчевої революції (листопад-грудень 2004 року).

Революція Гідності стала наймасовішою, найтривалішою та найтрагічнішою протестною акцією.

Життя, смерть, свобода, духовне рабство, страх та відвага – усе переплелося у вирі зимових подій 2014 року. Кіптява автомобільних шин,
польових кухонь, боротьба світоглядів та емоцій. Апогей політичної кризи вибухнув «коктейлем Євромайдану» та влучив в національне тіло,
виявляючи ментальні протиріччя, спопеляючи душевні комплекси, очищаючи націю.

Майдан вибухнув багатоголоссям ідей, поглядів, цінностей, очікувань, ініціатив, емоцій, радості, болю. Став багатогранним явищем, яке
важко осягнути в калейдоскопі подій, виступів, публікацій, репортажів, досліджень.

Драматичні події листопада 2013-го – лютого 2014 року є важливим поворотним моментом в історії України. Громадяни різного віку,
соціального та освітнього рівня, різного етнічного походження й конфесійної належності об’єдналися для захисту своїх прав, свободи та
європейського вектора розвитку проти свавілля й несправедливості влади. Рух за громадянські права та людську гідність, розпочавшись у
столиці, охопив усі регіони країни. Акції на підтримку вимог Євромайдану українські спільноти організовували й за кордоном.

Боротьба з режимом Януковича ототожнювалася з боротьбою добра зі злом, світла з темрявою, свободи з рабством. Невипадково
популярним гаслом були слова, які приписують кошовому отаману Запорозької Січі Іванові Сірку: «Рабів до раю не пускають». Дух свободи,
братерство, взаємопідтримка, почуття гідності та любов до України характеризували та об’єднували людей у тих буремних подіях.

Самоорганізація дуже різних людей у злагоджений механізм під час протестних акцій – один із феноменів Революції Гідності. Цьому сприяла
атмосфера самоповаги, що існувала на Майдані, й усвідомлення спільної та важливої для долі країни справи.

Народний гнів, навіть не гнів, а бажання чогось позитивного – він був сконцентрований в одному місці, і був порядок, і було
взаєморозуміння, і кожен старався. Це, напевно, був зразок ідеального суспільства.

Проте люди не вбачали у своїх діях нічого героїчного та не вважали себе героями. Справжніми героями для більшості українських громадян
є ті, які полягли за свободу, гідність та становлення й розвиток громадянського суспільства в Україні.

Їх назвали Небесною Сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, на вулицях Грушевського та Інститутській. Вони згинули за честь, за
волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна Сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій
вічності.

44. Президентські та парламентські вибори 2014 р. Обрання Петра

Порошенка Президентом України. Підписання Угоди про асоціацію між

Україною та ЄС. Надання українцям права на безвізовий режим в’їзду в

країни ЄС.
Президентські вибори 2014 року пройшли в один тур, перемогу на них отримав Петро Порошенко з результатом 54,7% голосів виборців. В
історії України поки що тільки двічі кандидат на пост Президента України перемагав у першому турі у 1991 та 2014 роках. Значно змінилися
виклики, які постали перед виборчим процесом цієї кампанії, а саме: постійна зовнішня загроза, нестабільність у східних областях,
неможливість організації виборів Президента у Криму.

Юридичною підставою проведення виборів було визначено самоусунення Президента України від виконання конституційних обов’язків. 22
лютого 2014 року Верховна Рада підтримала постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України. Відповідний документ
підтримали 328 народних депутатів. Текст постанови зачитав виконуючий обов'язки Президента Олександр Турчинов з президії парламенту:
"Враховуючи, що Президент України Віктор Янукович самоусунувся від виконання конституційних повноважень, що загрожує керованості
державою, територіальній цілісності і суверенітету України, масовому порушенню прав і свобод громадян. Виходячи з обставин крайньої
необхідності, Верховна Рада України, виражаючи суверену волю українського народу, постановляє: Встановити, що Президент України
Віктор Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує своїх
обов'язків. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 85 Конституції призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014
року".

44.2
У 2019 році балотувався на посаду Президента України як безпартійний самовисуванець. У другому турі, 21 квітня 2019 року,
отримав 24.45% голосів та програв Володимирові Зеленському.

Згідно з декларацією про доходи за 2017 рік, був найзаможнішим кандидатом у президенти та мав близько 839 млн грн грошових активів і
доходів, був кінцевим бенефіціаром 102 компаній.

Працював над посиленням обороноздатності держави: військовий бюджет за його каденцію зріс із 15,3 мільярдів грн. у 2013-му до понад
100 млрд грн. у 2019 році. Водночас його бізнес-партнер та екс-заступник секретаря РНБО Олег Гладковський, за інформацією Bihus.info,
отримував “відкат” з розкрадання в оборонному комплексі. “Укроборонпром” закупив російські деталі для АН-26 за 14,38 млн грн, хоча з
Москви вони надійшли за 2,3 млн. У березні 2019 після журналістського розслідування Порошенко підписав указ про звільнення
Гладковського.

Не виконав обіцянку завершити війну з Російською Федерацією. 

За свою каденцію Порошенко намагався врегулювати питання війни через нормандський формат, котрий ініціював накладення
міжнародних економічних санкцій на Росію як державу-агресора; та “мінський процес”.

У січні 2019 року за ініціативи Президента Київській митрополії Української православної церкви було надано Томос про автокефалію. 

У 2018 році задекларував 1,56 млрд грн доходів. На рахунок свого проміжного виборчого фонду він вніс 585 млн грн власних коштів, з яких
330 млн грн пішло на рекламу на телебаченні.

З 2017 року запрацював безвізовий режим з Європейським Союзом для громадян України, що було однією з передвиборчих обіцянок
Порошенка.

У 2016 році був фігурантом “офшорного скандалу”, коли корпорація Roshen була передана компанії, зареєстрованій на Британських
Віргінських Островах. Сам Порошенко заявив, що передав свій бізнес у “сліпий траст”. Також журналісти знайшли три нові офшорні компанії,
які політик відкрив на своє ім’я, вже будучи президентом.

У 2014 році підписав Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом.

У 2014 році став 5-им президентом України, обраний як самовисуванець у 1 турі виборів. 

44.3 1 вересня 2017 року після тривалого процесу ратифікації усіма державами-членами Угода про асоціацію між Україною та ЄС набула
чинності у повному обсязі. 

У зв’язку з необмеженим терміном дії Угоди було передбачено можливість здійснення всебічного її перегляду, у т.ч. що стосується її цілей.
Сторонами через 5 років від дати набуття Угодою чинності передбачено проведення першої всебічної оцінки стану імплементації завдань
Угоди, а також можливості «прискорення і розширення сфери дії лібералізації митних тарифів у двосторонній торгівлі». 

44.4  
статус, що дозволяє громадянам України вільно перетинати міждержавні кордони країн Європейського Союзу без попереднього звернення
до посольства для отримання дозволу, починаючи з 11 червня 2017 року.

Підписання угоди про безвізовий режим України з ЄС відбулося у Страсбурзі 17 травня 2017 року, за присутності президента України
Петра Порошенка та голови Європейського парламенту Антоніо Таяні.[1]

Українці, які мають біометричні паспорти, можуть приїжджати в країни ЄС з діловою чи туристичною метою або в сімейних справах на
термін до 90 днів протягом 180-денного періоду протягом року. При в'їзді в Шенген, окрім біометричного паспорту, громадянам України
необхідно мати підтвердження мети поїздки, місця проживання, наявність фінансових коштів, намір повернутися до місця постійного
проживання, медичне страхування.[1]

Цей режим не розповсюджується на осіб, котрі мають намір прибути до ЄС з метою працевлаштування чи навчання[2]. Візи скасовано до
всіх держав-членів ЄС, за винятком Ірландії.

Єдиною країною, законодавство якої передбачає, що негромадяни Євросоюзу, що перетнули кордон в рамках безвізу, мають право
працювати є Польща. У цьому випадку, українцю оформлять додаткові документи. Тобто, в рамках безвізу українці можуть приїхати до
Польщі і самі знайти вакансію і отримати необхідні документи для працевлаштування.[3]

45. Початок війни РФ проти України: окупація, анексія Криму, збройна

агресія на сході України. Квазіреферендуми і проголошення

маріонеткових квазідержав Донецької Народної Республіки (ДНР),

Луганської Народної Республіки (ЛНР). Антитерористична

операція/Операція об’єднаних сил (АТО/ООС).

46. Мінські домовленості. Українське громадянське суспільство в обороні

держави. Добровольчі батальйони. Волонтерський рух.

47. Мінські домовленості. Українське громадянське суспільство в обороні

держави. Добровольчі батальйони. Волонтерський рух.

48. Соціально-економічний розвиток України у 2014–2022 р. Економічні,

політичні, судовоправові реформи. Створення незалежної правоохоронної

структури для боротьби з корупцією. Незавершеність реформ.

49. Президентські вибори 2019 р. Обрання Володимира Зеленського

Президентом України. Земельна та інфраструктурна реформи.

Цифровізація України.

50. . Широкомасштабне вторгнення російських військ на терени України:

перебіг, результати. Збройні сили України (ЗСУ), Національна гвардія,

територіальна оборона, громадянське суспільство та влада в обороні

країни.