1.

У період 1900-1903 років в Україні відбулася глибока економічна криза,

яка сильно відчутна була в провідних промислових галузях країни, зокрема в
металургійній та кам'яновугільній промисловості. За цих умов виробництво
було значно зменшено, багато підприємств припинили роботу. Нереалізовані
запаси продукції спричинили різке зниження цін на метал та вугілля. Криза
також призвела до значного зростання безробіття, викинувши на вулицю
більше 100 тисяч робітників. Це породило активізацію робітничого руху та
поширення соціалістичних ідей, особливо в промислових центрах.
На фоні кризи в економіці спостерігалося інтенсивне зростання
концентрації капіталу та виробництва. Україна на початку ХХ століття
вийшла на перше місце в імперії за ступенем концентрації промислового
виробництва. Це сприяло формуванню численних великих акціонерних
товариств, які володіли значною частиною всіх капіталів в країні. Навіть на
момент початку ХХ століття українські землі були лідером у світі за рівнем
концентрації виробництва у промислових галузях. На великих підприємствах
Наддніпрянщини працювала значна частка всіх промислових робітників.
Одним з найбільш розвинених промислових районів Російської імперії
на початку XX століття була Наддніпрянська Україна. Тут спостерігалися такі
тенденції та особливості економічного розвитку: завершення промислової
революції та початок індустріалізації; перетворення Сходу та Півдня України
на один з найбільш розвинених економічних районів Російської імперії;
збільшення ролі промисловості України в загальній економіці Росії та
посилення економічних зв'язків з іншими районами імперії; концентрація
виробництва в Україні призводила до зростання чисельності робітничого
класу.
Внаслідок процесів капіталістичного розвитку в Україні сформувалася
нова соціальна група - пролетаріат.
На західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-
Угорщини на початку ХХ століття, промисловість розвивалася переважно в
одному напрямку, зосереджуючись на галузях, які займалися видобутком і
первинною обробкою сировини. Західноукраїнські землі лишалися важливим
постачальником деревини до європейських країн.
Соціально-економічне становище робітничого класу на
західноукраїнських землях характеризувалося взаємодією капіталістичних
форм розвитку та господарської відсталості. На початку ХХ століття
тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була значно довшою,
ніж у інших провінціях Австро-Угорщини і становила від 11 до 16 годин.
Заробітна плата робітників була низькою, а соціальні умови життя -
незадовільними.
У сільському господарстві України спостерігалася боротьба між двома
різними тенденціями розвитку: американським, який характеризувався
фермерським підходом, і прусським, що відображав буржуазно-поміщицький
шлях. Переважав прусський тип аграрної еволюції.
Процес столипінської реформи призводив до змін у сільському господарстві,
зокрема, до утворення великих фермерських господарств, що сприяло
зростанню капіталізму та поширенню сучасних агротехнологій. Однак,
реформа не вирішила проблем безземельня та малоземелья, що призвело до
глибокої диференціації селянства. Українці, як наймногочисленша етнічна
група, переважали в сільському господарстві, але економічно відставали від
інших верств населення.

2.

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський оголосив про

федерацію з Росією, фактично відмовившись від державної самостійності
України. Це рішення втратило йому підтримку українців і стало
каталізатором для антигетьманського повстання.

Вночі проти 14 листопада Український Національний Союз організував

таємне засідання, де було вирішено повалити гетьманський режим. Замість
відновлення Української Центральної Ради, було створено Директорію –
тимчасовий верховний орган УНР. Її очолив Володимир Винниченко, а до
складу увійшли Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко та Панас
Андрієвський.

15 листопада Директорія переїхала до Білої Церкви, де збиралися сили

повстанців. Звернення до українців закликало до повстання проти гетьмана, а
Симон Петлюра опублікував універсал, мобілізуючи народ на боротьбу. Ці
заклики знайшли відгук, і повстанська армія швидко зростала.

Повстанці здобули перемогу, і гетьманський режим пав. Директорія стала

новим верховним органом Української Народної Республіки. Її наступним
завданням було визначити нову форму державної організації УНР.

16 листопада 1918 року загони січових стрільців, розпочавши

антигетьманське повстання, захопили Білу Церкву та Фастів, рушивши на
Київ. Вже 18 листопада повстанці здобули перемогу над гетьманськими
військами під Мотовилівкою. На їхній бік перейшли елітні Запорізька та
Сірожупанна дивізії. 14 грудня після дводенного штурму Директорія
оволоділа столицею, змусивши гетьмана Павла Скоропадського зректися
влади та виїхати до Німеччини.

19 грудня Директорія урочисто в'їхала до Києва. 26 грудня було проголошено

відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою
правління, а також сформовано перший уряд на чолі з Володимиром
Чехівським – Раду Народних Міністрів.
Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке
формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний
момент для повстання.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий

принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:
– вища державна влада передавалася Директорії УНР;
– законодавча – Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів –
поміщиків і капіталістів);
– виконавча – уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях – трудовим радам
селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд
представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції’.
У внутрішній політиці Директорія проголосила:
— відновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;
— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;
— запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом
продукції;
— відновлення 8-годинного робочого дня;
— право на діяльність профспілок і проведення страйків;
— відновлення чинності закону УНР про національно-персональну
автономію.

Директорія, хоча й декларувала свою відданість робітничому класу та

обіцяла робітничий контроль над промисловістю, насправді ж вела
антиробітничу політику. Страйки жорстоко придушувалися, робітничі
політичні організації заборонялися, а профспілки розганялися.

Щодо земельних питань, то Директорія обіцяла експропріацію поміщицьких

маєтків, але не давала чітких термінів та порядку розподілу землі. На
Правобережжі, де переважало малоземелля, польським поміщикам вдалося
домогтися визнання їхнього статусу іноземців, що робило їхню власність
(більшість земель) недоторканною. Це, звісно, обурило селянство і призвело
до втрати підтримки Директорії з боку більшості населення.

Селяни та солдати, розчаровані політикою Директорії, почали переходити на

бік більшовиків, які знову вторглися в Україну. Армія Директорії
деморалізувалася та розбігалася, а безладдя та самоправність місцевих
отаманів лише посилювали хаос. 13 лютого 1919 року Володимир
Винниченко вийшов з Директорії, що стало ще одним кроком до її падіння.

У зовнішній політиці Директорії вдалося досягнути розширення

міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина,
Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити
нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською
Росією, державами Антанти та Польщею.