Вінницький державний педагогічний університет

імені М.М. Коцюбинського

Реферат
на тему:« Німецько-австрійський
фактор у проведенні гетьманського
перевороту 29 квітня 1918 року »

Підготувала:
студентка І курсу
групи 1ДН
денної форми навчання
факультету іноземних мов
Юрченко Марія
Навесні 1918 року Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом
Грушевським із допомогою німецьких та австро-угорських військ змогла
вигнати більшовиків з України. Однак це не допомогло вирішити всі наявні
проблеми. 

Центральна Рада так і не стала виразником інтересів усього суспільства

тогочасної України. У складі Ради абсолютно домінували ліві політичні сили,
тоді як праві – правоцентристські й ліберальні – були слабко представлені.
При цьому Раду все одно роздирали протиріччя між цілими партіями та
окремими політиками. Ефективного державного апарату не було. 

Молодій Українській Народній Республіці дуже бракувало досвідчених

управлінських кадрів, більшість з яких не допускали до управління. Часто
вирішальними факторами у призначенні на державні посади ставали
показовий патріотизм та особисті зв'язки кандидатів. Армія, хоча й
патріотично налаштована, була невеликою. Без іноземної допомоги вона,
попри всі зусилля, не змогла захистити батьківщину від більшовизму. 

Заможні верстви суспільства дратувалися через нові закони – скасування

приватної власності на поміщицькі землі, передача їх без викупу селянам,
встановлення державного контролю над виробництвом. Повоєнна розруха,
економічна криза, запрошення до України 450-тисячного контингенту
німецьких і австро-угорських військ відверто не додавали популярності
керівництву УНР.

В свою чергу, Німеччина й Австро-Угорщина не збиралися допомагати

Україні задарма. Вони дуже потребували поставок сільськогосподарської
продукції та промислової сировини, оскільки самі опинились на межі
катастрофи: Перша світова війна за чотири роки поставила ці країни на межу
голодної смерті та економічного колапсу.

Але Центральна Рада, по-перше, не надто серйозно ставилась до виконання

взятих на себе зобов'язань. По-друге, вона не могла взяти ситуацію у країні
під контроль та вчасно виконати всі зобов'язання. 

Німці вимагали вирішення економічних проблем, аби вчасно отримувати

продовольство. У Києві більше цікавились ідеологічним наповненням та
мірялись патріотизмом. Стосунки між Києвом і Берліном, Києвом і Віднем
ставали дедалі напруженішими.
Слабкість Центральної Ради, загроза перетворення України на звичайну
окуповану колонію змушували українські консервативні сили працювати
разом. 
У квітні 1918 року вони об'єдналися навколо Павла Скоропадського –
нащадка давнього гетьманського роду, заможного землевласника,
колишнього генерала російської царської армії, героя російсько-японської і
Першої світової воєн. Ця кандидатура на керівника України влаштовувала
Німецьку імперію.

Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського

Гетьманом України. 1918 рік, Київ.
Події, що відбулися в Києві 29 квітня 1918 р., досі викликають розмаїття
думок та оцінок, зіткнення поглядів і концепцій. Це пояснюється насамперед
їхньою історичною значущістю, вагомим впливом на подальший хід
Української революції, а також контраверсійністю самої постаті організатора
і винуватця державного перевороту — Павла Скоропадського. Внаслідок цих
подій відбулася заміна ліворадикальної влади на ліберально-консервативну,
встановився в Україні на сім із половиною місяців авторитарний режим,
відродилася історична національна форма правління — гетьманат.
З усіх можливих подій такого ґатунку в ХХ ст. лише гетьманський переворот
у державі виглядав повною мірою вдалим, проте встановлений ним режим
виявився не дуже тривалим.

У квітні 1918 р. назріла криза у внутрішньому житті УНР та у відносинах

між Українською Центральною Радою й німецьким і австро-угорським
командуванням військ, які в березні вступили в Україну як союзники на
прохання УЦР. Основним питанням було аграрне: хто засіватиме землю,
відібрану в її власників за революційним законодавством, і кому належатиме
право на врожай 1918 р., на який претендували іноземні союзники України.
Скориставшись цією нагодою, підтримкою згаданого зовнішнього чинника,
конгломерат правих сил (від великих землевласників до селян, від
самостійників до проросійських і пропольських партій) здійснив державний
переворот, привів до влади Павла Скоропадського — генерал-лейтенанта
Російської армії, корпусного отамана військ УНР, керівника Української
народної громади. Основне дійство («ставлення в гетьмани» чи обрання)
відбулося вдень 29 квітня 1918 р. у приміщенні Кінного цирку (Гіппо Палас)
знаменитого циркового дресирувальника П. Крутикова — найбільшому
приміщенні в Києві, де можна було зібрати кілька тисяч людей. Після того
учасники зібрання вийшли на Софійський майдан, де відбулася вдячна
молебень. До ранку наступного дня загін гетьманців установив контроль над
усіма офіційними будинками, втративши трьох осіб зі свого складу. 30 квітня
були оприлюднені
«Грамота до всього
українського народу» та
«Закони про тимчасовий
державний устрій
України», базовані на
Основних законах
Російської імперії від 17
жовтня 1905 р.
30 квітня — 1 травня
сформований новий уряд
(Рада міністрів), який ніс
відповідальність перед
головою держави —
гетьманом.
10 вересня 1918 р. німецькі власті підписали з гетьманським урядом нову
економічну угоду, за якою мали право вивезти з України 1,6 млн. тонн хліба,
176 тис. живої ваги худоби, 300 тис. голів овець, 20 млн. літрів спирту тощо.
Щоб виконати зобов’язання перед союзниками кабінет міністрів прийняв
закон, який запроваджував державну монополію на хліб, а також тверді
закупівельні ціни. Фактично селяни змушені були врожай здавати до хлібних
пунктів. Хто не здавав добровільно, у тих зерно реквізовували. В селах
посилали карні експедиції.

Гетьман намагався відмежуватися від таких заходів. Його аграрна програма

була поміркованою і нагадувала реформу П. Столипіна. Гетьман хотів
сформувати сильну верству заможних селян, які були б опорою режиму. За
дорученням П. Скоропадського проект земельної реформи в Україні
готувала аграрна комісія. Однак прихильники реформи були в меншості. Її
здійснення блокували великі землевласники, які зволікали з обговоренням
кожного пункту проекту реформи.

Згідно проекту земельної реформи, який підготувала спеціальна комісія, у т.

ч. міністр земельних справ В. Колокольцев, а на завершальному етапі
В. Леонтович передбачався викуп державою усіх маєтків з подальшою
продажею через Державний банк не більше 25 десятин кожній особі,
високопродуктивним господарствам дозволялось мати до 200 десятин
земель.
Однак цей проект не сприймала більшість селянства. Негативно його
зустріли й великі землевласники. Зі свого боку, в умовах загострення
політичної боротьби нічого реального щодо впровадження в життя проекту
реформи гетьманський уряд зробити не встиг.
Відновлювалися старі порядки і в промисловості. Власті повертали
націоналізовані підприємства фабрикантам і заводчикам. Під тиском
промисловців гетьманський уряд перейшов у наступ на робітництво з метою
зліквідувати поступки, що їх робітники завоювали в революційну добу. В
Україні було обмежено свободу профспілкової діяльності, власники на свій
розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлено дореволюційне
законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко зростало
безробіття. На багатьох підприємствах адміністрація почала запроваджувати
замість 8-годинного 10- і навіть 12-годинний робочий день.
Гетьман і його уряд намагалися розв’язати складні проблеми в
галузі фінансів і грошового обігу (досить згадати, що в Україні тоді крім
царських банкнот були в обігу «керенки», карбованці УНР, марки та крони).
Гетьман створив фінансову раду, розпочав підготовку грошової реформи, яка
передбачала запровадження єдиної української валюти – гривні. Нові гроші
ще на замовлення Центральної Ради друкували в Німеччині і перші їхні
партії почали надходити в Україну.
Однак загострення політичного становища завадило урядові завершити
розпочату справу. Цілковито взяти під свій контроль ситуацію у фінансовій
сфері гетьманові так і не вдалося. Для реалізації цих задумів історія відвела
йому надто мало часу.
Перша засаднича проблема гетьмана — роль німецького командування та
дипломатів у перевороті. Багато мемуаристів, українські соціалістичні,
згодом радянські, деякі сучасні історики стверджували і стверджують:
силою, яка диригувала Скоропадським, були «німецькі окупанти». Є навіть
такі, котрі звинувачують майбутнього гетьмана у бездіяльності та пасивності,
оскільки за нього все робили німці: «Створюється враження, що, принаймні,
він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події». З цим
важко сперечатися, адже в чому, крім «отримування інформації та розмов», а
також відповідних команд своїм прихильникам, чітко засвідчених у спогадах,
мали б полягати обов’язки керівника перевороту?
Смішно було б говорити про невтручання німців у процес підготовки
перевороту. Тим більше і в спогадах гетьмана їхня роль окреслена досить
виразно, розкритий і предмет переговорів. Але збереглися достеменні
документальні свідчення (архів німецького командування в Україні), зокрема
інструкція київській залозі від 24 квітня про готовність до військової операції
за такими сигналами: Vorberreiten (зайняти збройною силою опорні пункти),
Durchfuhren (здійснити роззброєння українських військових частин) та
Nachristensperre (запобігти зв’язку Києва з провінцією). Це безпосередньо
підтверджувало, що німецьке оберкомандо передбачало можливу невдачу
гетьманського перевороту і запровадження прямого окупаційного режиму.
За беззастережної підтримки Скоропадського і забезпечення перевороту
німецькою військовою силою розроблення такого альтернативного варіанту
дій було б непотрібно. Про умовну підтримку (лише у разі перемоги)
свідчить і той факт, що саме 29 квітня ніхто не згадував про німецьких
військовиків .28-го німці влаштували провокацію в Центральній Раді,
здійснивши обшук і арешт кількох міністрів; 30-го вони в брутальний спосіб
роззброїли січових стрільців. Проте між цими числами на вулицях їх узагалі
не було помітно. Деяким мемуаристам навіть довелося перенести
проголошення влади гетьмана на день раніше, щоб показати присутність
німців, зв’язок перевороту із трусом у Центральній Раді.
Можливість проводити активну зовнішню політику гетьману обмежували
об’єктивні причини: світова війна і залежність України від Німеччини та її
союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до Української Держави
вороже. Тим не менш, у період правління П. Скоропадського тривали активні
дипломатичні відноси з державами Четверного союзу. У вересні 1918 р.
гетьман перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими
особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом ІІ. Дипломатичні місії
було вислано до 28 країн світу, в т. ч. до Швейцарії, Фінляндії, Швеції,
Норвегії та ін.
 Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту в Берлін у
вересні 1918 р.
З радянською Росією стосунки були напруженими. Переговори делегацій
Української Держави і радянської Росії про підписання мирного договору
велися в Києві з 23 травня до 7 жовтня 1918 р. Українці наполягали на
задоволенні своїх територіальних претензій. 12 червня був підписаний
договір про племінарний мир для припинення ворожих дій і відновлення
залізничних шляхів сполучення. Незабаром в Росії було відкрито
30 українських консульських установ. Однак погодження на визначення лінії
українсько-російського кордону гальмувалось з боку Росії. Вона
заперечувала визнання незалежності Української Держави. Не були
узгоджені і питання державного боргу Російської імперії, розподілу її майна
за кордоном.
Гетьман і його уряд намагалися також вирішити проблему встановлення
контролю над Кримом. Одначе в німецького уряду виявилися свої плани на
Крим. Українським військовим частинам було наказано покинути півострів.
Німецька адміністрація передала владу в Криму генералові Сулькевичу, який
утворив крайовий уряд і обстоював самостійність півострова.
 У країні все більше загострювалося військово-політичне і соціально-
економічне становище. Зростало обопільне напруження і в стосунках між
Центральною Радою та німецько-австро-угорським командуванням. Берлін та
Відень непокоїла безгосподарська політика уряду УНР, що ставило під
загрозу продовольчу ситуацію в їхніх країнах. Крім того, союзницькі війська
в умовах безладу у країні все більше і більше змушені були виконувати
поліцейські функції, а це не лише зумовлювало ескалацію протистояння з
населенням (яке мало на руках чимало зброї, достатньої для партизанської
війни, і, до того ж, підбурювалося до опору самими українськими
соціалістами), а й змушувало представників німецького та австро-угорського
командування вже з березня 1918 р. раз у раз ставити перед своїм політичним
керівництвом питання: чи для цього вони прибули в Україну і чи варто
підтримувати в Києві режим, який здатен лише на декларації та
соціалістичну риторику? 
Так, наприклад, 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф
Й.Форґач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ
О.Черніну про жалюгідний стан залізничної галузі України, доповідав ще й
про владний та господарчий хаос і «повний крах фінансової системи».
Промайнула думка, що для виправлення становища «необхідні певний час і
зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних
революціонерів та соціал-демократичних утопістів»]. 2 квітня 1918 р.
головнокомандувач 4-ї австро-угорської армії телеграмою з Одеси
повідомляв головне армійське командування в Бадені та міністерство
іноземних справ у Відні про критичний стан Центральної Ради, додаючи, що
в Одесі ходять чутки, «що німці в Києві готуються взяти на себе
повноваження уряду», тобто, повалити Центральну Раду і встановити власну
адміністрацію на військово-окупаційних засадах.
Отже, наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. австрійська
розвідка вже мала відомості про плани німців скинути Центральну Раду
власними силами і «взяти на себе повноваження уряду». Як бачимо,
наприкінці березня – на початку квітня ще не йшлося про пошук претендента
на диктатора, а тим паче, про кандидатуру П.Скоропадського, який у березні
лише прибув до української столиці.
Натомість німецько-австро-угорське командування дедалі більше
переймалося здоланням величезних труднощів в отриманні обумовлених з
урядом УНР продовольчих запасів, чому було кілька причин. головною з них
стало небажання переважної частини населення продавати продукти, навіть
за пристойну платню, нещодавнім ворогам. цьому стану сприяла й
невизначена позиція самого уряду України, в якому тривали запеклі
суперечки та контрагітація проти нових союзників, а також таємна діяльність
агентів французького командування, які обіцяли залізничникам грошові
винагороди за затримку кожного вагона з продовольством, що мав бути
спрямований до Німеччини та Австро-Угорщини.
 Як наслідок, у буксах коліс опинявся пісок, потяги зазнавали аварій
навіть під час маневрування на станціях. Зі свого боку, німці жорстоко
карали за будь-яку зумисну затримку ешелонів із продзапасами, іноді їм
доводилося навіть споряджати власні війська для охорони потягів або ж
важливих станцій. Зрештою, німецьке командування висунуло вимогу до
українського уряду, аби він розпочав організацію внутрішньої охорони.
Пропонувалося з цією метою в кожному повіті сформувати спеціальний
підрозділ (роту), але здебільшого всі ці заходи влада Центральної Ради
провалила. 

Німецькі війська в Києві, весна 1918 р.

Улітку 1918 р. становище в Україні загострилося. У середині липня у
Здолбунові розпочався страйк залізничників, який переріс у
загальноукраїнський. В ньому взяло участь понад 200 тис. осіб. Робітники
машинобудівних заводів, будучи незадоволеними такою політикою,
розгорнули страйкову боротьбу. Військово-польові суди, арешти вже не
могли зупинити протесаного руху в Україні.
Набирала широкого розмаху селянська боротьба. У Звенигородському і
Таращанському повітах на Київщині повстання охопило десятки тисяч селян.
У повстанській боротьбі на Чернігівщині брали активну участь представники
різних соціалістичних партій, у т. ч. есери, більшовики. В Україні почалася
селянська партизанська війна.
Антигетьманські виступи і повстання були організовані та керовані есерами,
Селянською спілкою, більшовиками. Найбільш масовим було повстання в
травні-червні 1918 р. у с. Каніжі на Єлисаветградщині, в Золотоніському й
Лубенському повітах. Звенигородський і Таращанський повіти практично
були звільнені повстанцями від німців і гетьманців. Велику роль там відіграв
загін вільних козаків Ю. Тютюнника.
У повстаннях лише на Київщині брали участь до 30 тис. осіб. Одночасно
відбулися повстання на Херсонщині, Волині, Чернігівщині, Харківщині,
Полтавщині – практично в усій Україні. Для керівництва повстаннями
виникли ревкоми, повстанські штаби.
Гетьманська влада видала циркуляр про затримання й арешт діячів УЦР,
звинувачувала в усьому анархістів, більшовиків. Її репресії набували
масового характеру, однак це не зупиняло селян. У серпні 1918 р. почалось
повстання на Чернігівщині. Причини і цілі повстанців були ті ж, що й в
інших місцях, але тут діяв керівний орган – Всеукраїнський ревком.
Проти повстанців Чернігівщини, під владою яких було 2/3 території краю,
німці кинули 4 дивізії. 8 серпня розпочалися бої під Остером, Козельцем,
Конотопом, Черніговом, Ніжином. 80 тис. повсталих протистояли владі.
Окупанти і гетьманці тільки в серпні втратили понад 50 тис. осіб. Селян
загинуло ще більше, чимало із них опинилися в німецьких концтаборах.
Попри героїзм повстанців, вони зазнали поразки. Гетьмансько-німецькі
війська мали перевагу в зброї та живій силі. Лише загони Н. Махна
залишилися довгочасним чинником нестабільної ситуації в Південному
регіоні. Повстання дестабілізували обстановку в Україні й дезорганізовували
владу, робили революційний вплив на частину німецьких солдатів. Саме на
цьому етапі у керівництва Українського Національного Союзу (УНС)
з’явилася ідея організувати вирішальну битву за відновлення влади УНР,
повернення країни на революційний шлях. Потрібен був імпульс для
організації нового, ще більше потужного повстання, і ним стане революція в
Німеччині.
Ще у серпні 1918 р. в Києві було створено Український Національний
Союз (УНС). До його складу увійшли УСДРП, УПСР (центральна фракція),
УПСС, згодом приєдналися ряд громадсько-політичних організацій. Союз
визнавав Гетьманат і хотів його демократизувати. На чолі організації
стояв А. Ніковський.
Наприкінці жовтня 1918 р. П. Скоропадський погодився на включення до
складу Ради Міністрів Української Держави 6 представників УНС (члени
УПСФ). Але у складі уряду члени УНС були недовго. На той час події
набирали зовсім іншого характеру. Стало зрозумілим, що Німеччина та
Австро-Угорщина війну програли. У Німеччині почалася революція. В
Україні наростало народне повстання.
Це викликало зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада
гетьман опублікував грамоту, в якій задекларував федеративну спілку з
Росією. Йшлося, певна річ, про небільшовицьку Росію – такої ще не існувало.
Відреченням від державної самостійності гетьман, напевно, розраховував
здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів
Антанти.
Поразка Четверного союзу у світовій війні значно ускладнила міжнародне
становище Української Держави. Намагаючись утримати владу, П.
Скоропадський шукав підтримки в Антанти, під тиском якої проголосив
федерацію з небільшовицькою Росією, фактично відмовившись від
суверенітету України. Очолене Директорією повстання проти гетьманського
режиму привело у грудні 1918 р. до відречення гетьмана від влади і падіння
Української Держави.
Отже, Українська Держава забезпечувала право приватної власності, влада
взяла курс на побудову ліберального капіталізму зі значною долею
державних монополій та впливовим прошарком великої буржуазії. Це була
унітарна держава диктаторського типу із тимчасовим обмеженням
демократичних свобод. Водночас гетьманський режим був державою
українського територіального націоналізму сучасного зразка (соборницька
політика, українцями вважалися всі громадяни країни без різниці етнічного
походження тощо), що базувався на основі українських консервативних
традицій та ідеології. За час свого нетривалого існування Українську
Державу визнало понад 20 країн світу. Національний суверенітет, як і владні
повноваження самого гетьмана , були повносяжними, проте фактично
частково обмежувалися військово-політичною залежністю від іноземного
військового командування (головно німецького), що дозволяє кваліфікувати
Україну часів П.Скоропадського як сателіта провідних європейських держав
– Німеччини та Австро-Угорщини.
Література:
1.Гай-Нижник П.П. Державний переворот 29 квітня 1918 р.: причини та
перебіг захоплення влади П. Скоропадським // Український історичний
журнал. – 2011. – №4. – С.132–164. 
2.Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Гетьманський переворот 29 квітня 1918
р.: причини та наслідки // Актуальні проблеми юридичної науки у
дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. — К., 2000. — № 3. 

3.Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. пос. – видання 6-те,

доповн. – К.: Знання, 2008. – 588 с.

4.Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / Упоряд.: А. С.

Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І.
Трофанчук. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

5.Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.):Науково-

популярне видання. – К.:Темпора, 2007. – 632 с.

6. Д. Рік 1918, Київ: Документально – художнє видання / Упоряд.:  Галушко

Ю.К. – К.: Темпора, 2002. – 208с.: іл.

7.Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – Київ –

Філадельфія. – 1995

8. Захарченко П. Симон Петлюра і Павло Скоропадський // Історія України.-

1999.- №8.