Загально-методична композиція наукової роботи

1.    Характеристика основних елементів композиції наукової роботи.

2.     Прийоми викладання наукового матеріалу.
3.     Послідовний та вибірковий виклад матеріалу.
4.     Робота над остаточним варіантом рукопису.
5.    Мовно-стилістична культура наукової праці.
6.    Особливості наукової мови. Засоби логічного зв’язку.
7.    Фразеологія наукової прози. Синтаксис наукової мови. Якості, що
визначають культуру наукової мови

Оскільки наукова робота є кваліфікаційною працею, її оцінюють не тільки

за теоретичною науковою цінністю, актуальністю теми і прикладною
значущістю отриманих результатів, а й за рівнем загально методичної
підготовки, що передусім знаходить відображення в її композиції.

Зрозуміло, що немає і не може бути жодного стандарту композиції

наукової роботи. Кожен її автор вільний обирати такий порядок подання
наукових матеріалів, який на його погляд найліпше, найпереконливіше
розкриє його творчий задум, а їх розміщення відповідатиме
внутрішньому логічному зв'язку етапів дослідження. Традиційно склалася
певна композиція наукової праці з такими елементами:

І ) зміст;

2) перелік умовних позначень (при необхідності);

3) вступ;

4) розділи основної частини;

5) загальні висновки;

6) бібліографічний список;

7) додатки ( при необхідності);

8) допоміжні покажчики.

Зміст  подають на початку наукової роботи.

Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і
термінів подають у науковій роботі окремим списком перед вступом.

У вступі  наукової роботи обґрунтовують актуальність обраної теми, мету

і зміст поставлених завдань, формулюють об'єкт і предмет дослідження.

Вступ є дуже відповідальною частиною роботи, оскільки містить усі

необхідні кваліфікаційні характеристики наукового дослідження.

Актуальність - обов'язкова вимога до будь-якої наукової роботи. Тому

цілком зрозуміло, що вступ до неї починають з обґрунтування обраної
теми. Вміння обрати тему, правильно її зрозуміти й оцінити з точки зору
своєчасності й соціальної значущості характеризує професійну підготовку
автора наукового дослідження. Для висвітлення актуальності достатньо
1-2 сторінок, де висвітлюється головне - сутність проблемної ситуації.
Чітко й однозначно визначити наукову проблему і, таким чином,
сформулювати її суть буде неважко, якщо авторові вдасться показати, де
пролягла межа між знанням і незнанням предмету дослідження.

Проблему часто ототожнюють з питанням (тобто з положенням, яке

також треба вирішити). Специфічною рисою проблеми є те, що для
її вирішення необхідно вийти за рамки старого, вже досягнутого
знання. Стосовно ж питання взагалі, то для відповіді на нього цілком
вистачить старого знання, тобто для науки питання не є проблемою.

Для з'ясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд

літератури, з якого модна зробити висновок, що дана тема ще не
розкрита (розкрита лише частково, або не в тому аспекті) і тому вимагає
подальшого розроблення. .Якщо такий висновок не випливає логічно з
огляду, то авторові немає сенсу розробляти обрану тему.

Огляд літератури за темою демонструє ґрунтовне ознайомлення

дослідника зі спеціальною літературою, його вміння систематизувати
джерела, критично їх розглядати, виділяти суттєве, оцінювати зроблене
раніше іншими авторами, визначати головне у сучасному стані вивчення
теми. Мета ріали такого огляду треба систематизувати в певному
логічному зв'язку і послідовності. Тому перелік праць та їх критичний
розгляд не обов'язково подати в хронологічному порядку. Якщо до
обраної теми є дуже багато інформаційних джерел, то оглядові
літератури може бути присвячений окремий розділ (звичайно перший)
основної частини наукового дослідження. При цьому слід пам'ятати, що
 наукова робота розкриває відносно вузьку тему, тому огляд праць
попередників роблять тільки з питань обраної теми, а не за проблемою в
цілому. В огляді називають і критично оцінюють публікації, що мають
пряме і безпосереднє відношення до теми дослідження. Зайвим є виклад
всього, що стало відомо авторові з прочитаного, і того, що має побічний
стосунок до його праці.

Буває, дослідник, не знайшовши у доступній йому літературі відомостей,

безпідставно береться стверджувати , що саме йому належить перше
слово в описі досліджуваного явища, проте згодом це легко
спростовується. Ясно, що такі відповідальні заяви можна робити тільки
після ретельного і всебічного вивчення літературних джерел і
консультацій з науковим керівником.

Від формулювання обраної проблеми і доведення, що так частина

проблеми, яка є темою наукової роботи, ще не зроблена і не висвітлена у
спеціальній літературі, логічно перейти до формулювання мети
дослідження, а також зазначення конкретних завдань,  які будуть
вирішуватися відповідно до визначеної мети. Це звичайно роблять у
формі перерахунку (вивчити..., описати..., встановити..., виявити...,
вивести залежність... і т. ін.). формулювати завдання необхідно якомога
ретельніше, оскільки описання їхнього вирішення становить зміст
розділів наукової роботи. Це важливо також й тому, що заголовки таких
розділів народжуються саме з формулювання завдань наукової роботи.

Важливою частиною наукової роботи є вступ, оскільки в ньому містяться

всі необхідні кваліфікаційні характеристики дослідження: його
актуальність, мета, завдання, новизна, об'єкт і предмет вивчення, методи.

В основній частині роботи докладно розглядаються методика й техніка

дослідження, узагальнюються його результати.

Висновки відіграють роль закінчення, зумовленого логікою проведення

дослідження, подаються у формі синтезу накопиченої в основній частині
наукової роботи інформації. Цей синтез - послідовне, логічно чітке
викладення отриманих підсумкових результатів та їх співвідношення із
загальною метою й конкретними завданнями, поставленими й
сформульованими у вступі.
Найвідповідальнішим етапом наукової роботи є вибір теми дослідження
та її формулювання. Практика свідчить, що правильно обрати тему -
наполовину забезпечити успішне виконання роботи.

Після формулювання теми дослідження розпочинається ознайомлення з

головною та додатковою літературою за темою роботи. Зазвичай
використовують два види опрацювання джерел: швидке (по діагоналі) - з
метою виявити, чи слід вивчати це джерело детальніше, та повільне -
глибше вивчення низки публікацій, дослідження простішого матеріалу до
складнішого (метод індукції). Вивчаючи літературні джерела, слід стежити
за оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися.

Дослідження джерел слід починати з книг, потім переходити до статей;

спершу вивчати вітчизняні джерела, а після цього братися до іноземної
літератури.

Заголовки не можуть скорочувати або розширювати обсяг закладеної

смислової інформації. Не рекомендується виносити в назву слова на
позначення загальних понять, вузькоспеціальних або місцевих термінів,
скорочені слова й абревіатури. Кожен заголовок має бути якомога
коротшим, водночас надмірна лаконічність також є небажаною. Чим він
коротший, тим ширший за своїм змістом. Однак заголовки з одного слова
не лише небажані, а й небезпечні: вони не дають змоги визначити тему
означеного ним тексту.

Заголовки структурних частин роботи "Зміст", "Вступ", "Розділ",

"Висновки", "Список літератури" розташовуються посередині рядка
симетрично до тексту. Крапку в кінці заголовків не ставлять. Першою
сторінкою праці (реферату, дипломного, курсового проекта) є титульний
аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок, не ставлячи на
ньому номера. Наступні сторінки нумерують у правому верхньому куті
аркуша без крапки, знака "№" чи виділення рисками.

Список використаних джерел рекомендується розміщувати або в

алфавітному порядку, або в Порядку згадування їх у тексті за наскрізною
нумерацією. Є ще такий вид бібліографії, як хронологічний список (за
датами публікації матеріалів), але загалом він маловживаний.

Оскільки наукова робота є працею, за якою можливо виявити здатність

написати самостійну наукову роботу, то її мові й стилеві слід приділити
значну увагу. Адже саме мовностилістична культура наукової праці
найкраще розкриває загальну культуру її автора.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-

логічний спосіб викладу матеріалу, що відображається на усій системі
мовних засобів. Науковий текст складається переважно з роздумів, метою
яких є доведення істин, виявлених внаслідок дослідження фактів дійсності.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і

пов'язаність. Найважливішим способом вираження логічних зв'язків для
нього е спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що свідчить про
послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-
друге, отже), заперечення (проте, тимчасом, але, тоді як, одначе, аж ніяк),
причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки тому,
відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), результат,
висновок (отже, як висновок, на закінчення, все сказане дає змогу зробити
висновок). Засобами логічного зв'язку можуть бути займенники (такий,
той), дієприкметники (названий, зазначений).

Характеристиками, які визначають культуру наукової мови, є точність,

ясність і стислість. Смислова точність - одна з головних умов забезпечення
наукової значущості інформації, поданої в роботі. Недоречно вжите слово
може істотно викривити сенс написаного, призвести до подвійного
тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому текстові небажаної
тональності.

Ще одна необхідна ознака наукової мови - її ясність. Ясність - це вміння

писати доступно й зрозуміло. Здебільшого порушення ясності викладу
зумовлені прагненнями авторів надати своїй праці уявної науковості, коли
усі відомі предмети названі складними термінами. Причиною неясності є й
неправильний порядок розташування слів у реченні, коли невідомо, хто є
суб'єктом, а хто - об'єктом дії (на зразок російського виразу "матери жаль
дочери").

До того ж нерідко плутають такі поняття, як простота наукової мови та її

примітивність, спрощеність або загальнодоступність. Простота викладу в
науковій праці сприяє тому, що текст легко читати, а думки автора
сприймаються без ускладнень. Загальнодоступність є, передусім, ознакою
мови в науково-популярному підстилі, адже його адресати різні - від
дошкільнят до людей похилого віку.
Не може бути жорсткого стандарту за вибором композиції дослідницької
праці. Кожен його автор вільний обирати будь-який лад і порядок
організації наукових матеріалів, щоб отримати зовнішнє розташування їх і
внутрішню логічний зв'язок в такому вигляді, який він вважає найкращим
і найбільш переконливим для розкриття свого творчого задуму.

Титульна сторінка - Це перша сторінка наукової роботи. він заповнюється

за таким правилами. У верхньому полі вказується повне найменування
навчального закладу. Верхнє поле з текстом відділяється від іншої частини
титульного аркуша суцільний рисою. Далі вказуються прізвище, ім'я, по
батькові дослідника (в називному відмінку). В середньому полі дається
назва наукової роботи, але без слова «тема» і в лапки не
укладається. Назва має бути по можливості коротким, точним і
відповідати основному змісту роботи. Дуже короткі назви наукових робіт
свідчить про те, що дослідження проведено з вичерпною повнотою. У
наукових працях, які зазвичай вузькі теми, назва має бути більш
конкретним, а тому і більш багатослівним. Не слід допускати в
заглавіінеопределенних формулювань, Наприклад: «Аналіз деяких
питань ...», а також штампованих формулювань типу: «До питання про ...»,
«До вивчення ...», «Матеріали до ...». Якщо автор хоче конкретизувати
заголовок своєї роботи, можна дати підзаголовок, який повинен бути
гранично коротким і не перетворюватися в нову назву. Нижче і ближче до
правого краю титульного аркуша вказується прізвище та ініціали
наукового керівника, а також вчене звання та науковий ступінь. У
нижньому полі вказується місце виконання роботи та рік її написання (без
слова «рік»).

Щоб читач наукової роботи зміг побачити ступінь розробки обраної теми,
складається короткий огляд літератури, який може привести до висновку,
що дана тема ще не розкрита (або розкрита лише частково або не в
необхідному аспекті) і тому потребує подальшої розробки. Огляд
літератури повинен показати докладно вивчити дослідника зі спеціальною
літературою, його вміння систематизувати джерела, критично їх
розглядати, виділяти істотне, оцінювати раніше зроблене іншими
дослідниками, визначати головне в сучасному стані вивченості теми.
Матеріали такого огляду слід систематизувати в певній логічного зв'язку і
послідовності, і тому перелік робіт і їх критичний розбір не обов'язково
давати тільки в хронологічному порядку.

А оскільки наукова робота зазвичай присвячується порівняно вузької
темі, то огляд робіт попередників слід робити тільки з питань обраної
теми, а зовсім не по всій проблемі в цілому. В такому огляді нема
чого також викладати все, що стало відомо досліднику з прочитаного і що
має лише непряме відношення до його роботи. Але все скільки-небудь
цінні публікації, що мають пряме і безпосереднє відношення до теми
наукової роботи, повинні бути названі і критично оцінені.

Іноді дослідник, не знаходячи в доступній йому літературі необхідних

відомостей, бере на себе сміливість стверджувати, що саме йому належить
перше слово в описі досліджуваного явища. Зрозуміло, такі відповідальні
висновки можна робити тільки після ретельного і всебічного вивчення
літературних джерел і консультацій зі своїм науковим керівником.

Від формулювання наукової проблеми і доказів необхідності подальшого

дослідження проблеми, яка є темою даної роботи, логічно перейти до
формулювання мети дослідження і конкретних завдань, Які слід було
вирішити для досягнення поставленої мети. це зазвичай записується у
вигляді перерахування ( «вивчити ...», «описати ...», «встановити ...»,
«виявити ...», «вивести формулу ...» і т. п.).

обов'язковою елементом введення є формулювання об'єкта і предмета

дослідження. Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу
співвідносяться між собою як загальне і часткове. Тому в об'єкті
виділяється та його частина, яка була предметом дослідження.

Обов'язковим елементом введення наукової роботи є також вказівка на

методи дослідження, які служили інструментом у добуванні фактичного
матеріалу, були необхідною умовою досягнення поставленої мети.

у вступі описуються и інші елементи наукового процесу. До

них, зокрема, відносять пояснення конкретного матеріалу, на якому була
виконана робота. Тут також дається характеристика основних джерел
отримання інформації (офіційних, наукових, літературних,
бібліографічних) і вказуються методологічні основи проведеного
дослідження.

В кінці введення розкривається структура роботи.

В главах основної частини наукової роботи детально описується методика

та техніка дослідження і узагальнюються результати. У цих розділах має
бути також показано вміння стисло, логічно і аргументовано викладати
матеріал.

Наукова робота закінчується заключною частиною. Як і будь-яке

висновок, воно носить форму синтезу накопиченої частини наукової
інформації, т. Е. послідовне, логічно струнке виклад отриманих
результатів та їх співвідношення із загальною метою і конкретними
завданнями, поставленими дослідником.

Заключна частина передбачає також наявність узагальненої підсумкової

оцінки виконаної роботи. При цьому важливо вказати, в чому полягав її
головний сенс, які важливі побічні наукові результати отримані, які
з'явилися нові наукові завдання в зв'язку з проведенням дослідження.

Заключна частина, складена таким чином, доповнює характеристику

теоретичного рівня дослідження, а також показує рівень професійної
зрілості та наукової кваліфікації її автора.

У деяких випадках виникає і необхідність вказати шляхи продовження

досліджуваної теми, а також конкретні завдання, які майбутнім
дослідникам доведеться вирішувати в першу чергу.

Після укладення прийнято поміщати бібліографічний список використаної

літератури. Якщо автор робить посилання на будь-які запозичені факти
або цитує роботи інших авторів, то він повинен вказати в підрядковий
посиланням, звідки взято наведені матеріали. Чи не слід включати в
бібліографічний список ті роботи, які фактично не були
використані. Додаткові матеріали, захаращують текст основної частини
роботи, поміщають в додатку.