УНР періоду Директорії

Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), який було

повалено 14 грудня 1918 року.
Обрання членів Директорії відбулося 13 листопада в Києві таємно. Місцем проведення
таємної наради став будинок Міністерства шляхів на бульварі Шевченка (тоді -
Бібіковський бульвар). В Міністерстві шляхів начальником департаменту працював
майбутній член Директорії Андрій Макаренко.
Директорія проголосила себе тимчасовою владою революційного часу і констатувала,
що влада в УНР має належати лише працюючим класам.
«Слідкуючим етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня
1918, — є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального
відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і
трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України —
тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній політиці Директорія
проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами
та державами.
Диктатура Директорiї призвела до кризи влади. Поміж її членів існувала розбіжність
думок щодо напрямків найближчої політики.
Директорія Української народної республіки — ідейне продовження Центральної Ради,
в якій переважали політики соціалістичного спрямування. Складалася з усе тих же
письменників-науковців. Грушевський після поразки Центральної Ради відійшов від
політичного життя. Першість взяли два лідери — Володимир Винниченко та Симон
Петлюра. Обоє були за УНР як незалежну українську державу, але мали різні погляди
на те, якою саме вона має бути і як того досягти.
Винниченко бажав побудувати в Україні національний варіант радянської держави.
Своїми поглядами наближався до більшовиків і був не проти союзу з ними. Петлюра
виступав за парламентську демократію і пропонував орієнтуватися на Антанту та її
союзників.

2.1 Антигетьманське повстання. Відновлення УНР, її внутрішньополітичне і

міжнародне становище

НАРОСТАННЯ ПРОТЕСТНИХ НАСТРОЇВ

Проголошення Української Держави та утвердження у ній консервативних порядків
викликало незадоволення серед українських національних партій, які заявили про
опозицію, хоча гетьман запрошував їх до співпраці. Прихильники радикальних методів
боротьби із владою гетьмана в УПСР почали називатися УПРС-боротьбисти.
Лідерами партії були Василь Блакитний, Олександр Шумський. У серпні 1918 р.
був утворений Український національний союз (УНС) на чолі з В. Винниченком як
опозиційна до Гетьманату організація. До нього увійшли українські есери, есдеки,
деякі громадсько-політичні організації. Час працював на противників гетьманського
режиму - революція у Німеччині, дезорієнтація у зв’язку з цим окупаційних військ,
посилення повстанського руху погіршували ситуацію в Україні. У такій вкрай
небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав
шукати контактів з державами Антанти - Великою Британією і Францією. Знаючи про
прихильність їхніх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії»
Члени УНС витлумачили її як зраду ідеї самостійної України і розпочали підготовку до
повстання задля відновлення УНР. 14 листопада 1918 р. вони утворили надзвичайний
орган управління - Директорію в особовому складі Володимира Винниченка (голова),
Опанаса Андріївського, Андрія Макаренка, Симона Петлюри
АНТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ
Центром антигетьманського повстання стала Біла Церква, а головною ударною силою -
Січові Стрільці. Головним отаманом військ, що рушили на Київ, призначили С.
Петлюру. Вирішальною подією в боротьбі Директорії з П. Скоропадським став бій 18
листопада 1918 р. біля станції Мотовилівка, де війська гетьмана зазнали поразки.
Після цієї перемоги антигетьманські сили (100 тис. осіб) оточили Київ.
Мотовилівський бій. Курінь Січових Стрільців на чолі із Є. Коновальцем
ДИРЕКТОРІЯ - тимчасовий революційний орган, створений для керівництва
антигетьманським повстанням, а після його перемоги - верховний орган влади
відновлено.
Директорія. Представники Ради Народних Міністрів на місцях. Трудовий конгрес. Рада
Народних Міністрів. Губернські та повітові трудові ради. Директорія досить швидко
встановила свою владу на всій території України. Вона призначила уряд УНР, до якого
увійшли представники всіх партій, що були у складі УНС. Його очолив Володимир
Чехівський.
14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зробив таку заяву: «Я, гетьман всієї України, на
протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того
тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим
завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно
добром України, відмовляюся від влади». 14 грудня 1918 року військові частини
Директорії вступили до Києва. Наступного дня було оголошено, що УНР відновлена в
особі «народного уряду республіканської Директорії».
ДИРЕКТОРІЯ
Перші дні перебування Директорії в Києві показали, що до влади прийшла вкрай
радикальна сила. У місті було конфісковано цінності, значна частина яких не
потрапила до державної скарбниці. Від імені Директорії здійснювалися відверті
пограбування. Повна державна скарбниця, що дісталася новій владі у спадок від П.
Скоропадського, була розкрадена в перші ж місяці. Своє бачення розвитку України
Директорія сформулювала на двох Державних нарадах. На першій було оприлюднено
«трудовий принцип» державотворення, за яким експлуататорські класи усувалися від
управління.
На другій нараді В. Винниченко сформулював три принципи державного будівництва
Директорії:
скликання Трудового конгресу;
встановлення диктатури пролетаріату у формі рад;
запровадження військової диктатури.

На виборах до Трудового конгресу виборчі права надавалися лише «трудовим»

верствам населення. Як результат - права голосу були позбавлені промисловці,
поміщики, комерсанти, частина інтелігенції (міська), духовенства та інших
«нетрудових» прошарків суспільства. Конгрес засідав 23 - 28 січня 1918 р. та прийняв
такі рішення: вища влада має бути передана Директорії; виконавчі функції має
здійснювати Рада народних міністрів, яка підзвітна Трудовому конгресу, а спочатку
між його засіданнями - Директорії; влада на місцях переходила під контроль
губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства та
робітництва. Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів: здійснити
земельну реформу шляхом передачі землі трудящому селянству без викупу;
ліквідувати безробіття шляхом відновлення роботи промислових підприємств;
організувати оборону незалежності республіки.
Також Директорія скасовувала всі закони й постанови гетьманського уряду й відновила
дію всіх законів УЦР.. У земельному питанні Директорія повернулася до конфіскації
землеволодінь понад 15 десятин і ліквідації приватної власності на землю. Однак,
скасувавши приватну власність на землю, Директорія не повідомила, коли селянство її
отримає. Це зменшило число її прибічників серед селян. Для національних меншин
було відновлено національно-персональну автономію.
ТРУДОВИЙ КОНГРЕС
Важливим здобутком Директорії стало проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січня
1919 р. За ним Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західну
область Української Народної Республіки, зберігаючи при цьому свою систему влади.
Проте реальне об’єднання через складність ситуації обох держав відкладалося на
майбутнє. Кожна держава й надалі проводила самостійну політику. Директорія зуміла
за короткий час розширити міжнародні зв’язки України. Дипломатичні відносини було
встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом.
Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв’язків із тими країнами, від яких
значною мірою залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та
радянською Росією

2.2 Збройна боротьба УНР проти російської агресії у 1919р. (Друга радянсько-
українська та українсько-білогвардійська війна)

Радянсько-українська війна, більшовицько-українська війна - збройний конфлікт, що

став наслідком протистояння Української Народної Республіки та РНК Росії на чолі з
В.Леніним; бойові дії відбувалися з грудня 1917 по травень 1918р. Проголошена як
автономна частина федеративної Росії. УНР після Жовтневого перевороту у Петрограді
1917 наполягала на утворенні федеративного уряду в Росії з представників усіх
територій, що самовизначилися. Невдала спроба більшовиків змінити владу в Україні
шляхом переобрання Української Центральної Ради змусила РНК вдатися до
"радянізації" України за допомогою військової сили. 16 грудня 1917 з'явився
"Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради".
За кілька днів рос. революція війська почали просування в Україну. Офіційно
вважалося, що вони прямують на Дон на боротьбу з О.Каледіним.
Уряд України оголосив війну УЦР і звернувся по допомогу до РНК. На кінець грудня в
Україну прибуло до 20 тис. більшовицьких військ – матросів, солдатів,
червоногвардійців. Вони були підсилені місцевими червоногвард. загонами. 7 січня
1918 комісар "по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії", віддав наказ про
загальний. наступ проти УНР. На той момент під більшовицькою владою вже
перебувала значна частина Лівобережної України. Українська влада виявилася
неспроможною протистояти більшовицькій навалі, оскільки не мала власних збройних
сил. Лише 8 січня 1918 Генеральний секретаріат Української Центральної Ради
схвалив постанову про створення армії. На боці УНР воювали поодинокі українізовані
частини старої армії, загони Вільного козацтва, новоутворені військові формації
(Гайдамацький імені Костя Гордієнка кінний полк, Гайдамацький кіш Слобідської
України, Січові стрільці).

11 січня 1918 більшовики зайняли Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ). Перед тим

у місті спалахнуло заздалегідь підготовлене місцевими більшовиками повстання
робітників, на допомогу якому й прийшли війська з Росії. Ця "тактика" не раз
використовувалася й надалі (у Миколаєві, Одесі, Києві та ін.). 15 січня 1918 впав
Олександрівськ (нині м. Запоріжжя), 19 січня 1918 – Полтава. Далі двома колонами з
боку Харкова–Полтави та Гомеля–Курська–Бахмача розпочався наступ на Київ.
Підняте більшовиками Київське (січневе) збройне повстання 1918 було придушене,
проте після 5-денного артилерійського обстрілу і запеклих боїв 9 лютого1918 Київ був
залишений укр. владою. Урядові установи та збройні формування УНР зосередилися
на Волині. На решті території України була встановлена радянська влада.
Другий етап війни розпочався після укладення Брестського мирного договору УНР з
державами Четверного союзу 9 лютого 1918. 12 лютого 1918 уряд УНР звернувся до
німецького командування по військову допомогу проти агресії більшовиків, і 21
лютого 1918 нім. війська вступили в Україну. Боротьбу проти більшовиків
продовжували й укр. частини. 2 березня 1918 вони увійшли до Києва. Протягом
березня–квітня 1918 вели наступ на Полтаву, Харків, Лозову, Луганськ, здійснили
похід на Крим (Кримська група армії УНР). На кінець квітня вся територія УНР була
вільна від рос. військ. За статтею 6-ю Брестського мирного договору РСФРР з
державами Четверного союзу 3 березня 1918 РСФРР зобов'язувалася визнати УНР,
вивести з її території свої війська, розпочати переговори про підписання мирного
договору і встановлення державних кордонів. 6 травня 1918 в Конотопі представники
німецько-українських військ та військ РСФРР підписали договір про припинення
воєнних дій. Під час Мирних переговорів між Українською Державою та РСФРР 12
червня 1918 сторони уклали прелімінарну мирну угоду. Була встановлена
демаркаційна лінія – тимчасове розмежування території Української Держави та
РСФРР.