1.

Антропогенез на території УкраїниЦілісний процес переходу від тваринного до людського суспільства,

становлення суспільної людини в науці носить назву антропогенезу. Витоки антропогенезу містяться в
екваторіальній зоні Африки, де близько 2 млн. років тому в середовищі наземних мавп - австралопітеків
склалися всі необхідні передумови для їхнього олюднення. Перехідними істотами періоду антропогенезу були
презинджантропи (homo habilis), архантропи (пітекантропи та їм подібні, відомі як homo erectus), та
палеоантропи або неандертальці. Витоки праісторії людських спільнот на території сучасної України сягають
найдавнішого етапу людського існування, відомого в історичній літературі під назвою палеоліту, тобто
стародавнього кам’яного віку. Стародавній кам’яний вік, за усталеною в історичній науці періодизацією,
тривав приблизно від 3 млн. до 10 тис. років тому. Наукою вже давно доведено, що за час, доки тривав
стародавній кам’яний вік, неодноразово й доволі суттєво змінювалися природні умови проживання на Землі -
періоди потепління поступалися місцем різкому похолоданню та навпаки. Не залишалися незмінними й
рівень сонячної активності та кут нахилу вісі до площини земної орбіти. Змінювався рівень суходолу й
остаточно вималювалися відомі нам нині обриси материків і континентів, а також сформувався сучасний
рельєф місцевості та, зазнавши цілого ряду модифікацій, склалися сучасні флора і фауна Землі. І саме в добу
палеоліту - найбільш тривалого в часі періоду людської історії - відбулося виділення людини з тваринного
світу, розпочався процес виготовлення знарядь праці та вдосконалення трудових навиків, сформувалися
основи суспільної організації людських колективів, виникли первісні ідеологічні уявлення та заклалися
початки духовної культури. Неодноразові зміни природного середовища, зважаючи на залежне від природи
існування первісних людей, відіграли важливу роль у розвитку тогочасного людського суспільства. Уже давно
помічено, що серйозні природні катаклізми суттєво позначалися на фізичному типі стародавньої людини, її
матеріальній культурі. Порівняльний аналіз анатомічної будови людини та основних її знарядь праці
дозволив ученим умовно виділити в добі палеоліту два періоди, а саме: ранній або давній чи нижній, що
тривав приблизно від 3 млн. до 40-35 тис. років тому, та пізній або верхній, відповідно - 40-35 тис. до 10 тис.
років тому. У межах названих періодів учені-археологи розрізняють цілу низку так званих епох, назви котрим
було дано в залежності від місцезнаходження вперше виявлених дослідниками кам’яних знарядь праці,
характерних для них. Зокрема, у ранньому палеоліті виділяють такі епохи: олдувайську (близько 3 млн. - 1,5
млн. років тому); ашельську (1,5 млн. - 150 тис. років тому); мустьєрську (150 тис. - 40-35 тис. років тому). У
періоді пізнього палеоліту також розрізняють три епохи - оріньякську, солютрейську та мадленську.
Щоправда, грунтовний аналіз пам’яток, які спочатку відносили до двох перших епох, засвідчив той факт, що
вони насправді існували паралельно. Отож нині в науковому вжитку терміни оріньяк, солютрей та мадлен
застосовують як культурні означення, а не назви хронологічних відтинків часу. Передумови для виникнення
людини були закладенні природою на межі так званого третинного та четвертинного (антропогенного)
періодів існування Землі. Найбільш ранні знахідки пам’яток біологічних істот, котрі застосували штучно
виготовлені кам’яні знаряддя праці, виявлені в Олдувайській ущелині в Східній Африці, датують 2 млн. років
тому, тобто олдувайською епохою раннього палеоліту. Крім знахідок в Олдувайській ущелині, на
Африканському континенті виявлено ще цілий ряд пам’яток (в Кенії та Ефіопії), що дозволяє по праву саме
цей континент вважати прабатьківщиною людини. Проникнення первісних людей у Європу розпочалося в
процесі їх розселення з "чорного континенту", в часи так званого гюнцського зледеніння. В Україні первісні
люди, так звані архантропи, об’єм мозку котрих коливався в межах 800-1300 см3 (об’єм мозку сучасної людини
1400-2000 см3), а зріст сягав 160-170 см, з’явилися близько 1 млн. років тому в ранньоашельську епоху. Освоєння
території сучасної України первісними людьми здійснювалося з півдня Західної Європи через Балкани та,
цілком ймовірно, із заходу. Найдавніший комплекс знахідок цієї доби на сьогоднішній день виявлено в
палеолітичному поселенні поблизу селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. А це дає
підстави вважати, що саме з Королеве розпочинається людська історія України. Крім Закарпаття, архантропи
мешкали в Криму та в Північно-Східному Приазов’ї, а дещо пізніше з’явилися і в північних районах України -
на Житомирщині. Усього на сьогоднішній день виявлено 30 ашельських стоянок. Варто мати на увазі, що
освоєння первісною людиною території сучасної України відбувалося не одномоментно чи поступально.
Процеси заселення були досить тривалими в часі, відбувалися хвилеподібно, переривчасто, а також мали різні
вихідні території міграції. Так, частково заселені українські терени в ранньоашельський час, прийняли цілий
ряд переселенських хвиль у наступну, мустьєрську епоху. Як і раніше, проникнення первісних людей на
Україну відбувалося з Балкан та із західного напряму - території Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини.
Мустьєрські пам’ятки кількісно значно переважають ашельські - на сьогодні виявлено близько 200 стоянок
таких людей. Зокрема, вони представлені в Закарпатті, Прикарпатті, Поліссі, Північно-Західному
Причорномор’ї, Криму, Донбасі та Приазов’ї. Подальша еволюція людини призвела до появи в мустьєрську
епоху палеоантропів або неандертальців. Зовні неандерталець був міцної статури, з добре розвинутою
мускулатурою, трохи сутулий. Будову черепа та мозок (об’єм 925-1800 см3) - мав примітивні. Зважаючи на
складність добування їжі через доволі низький рівень розвитку продуктивних сил, небезпеки співіснування з
тваринним світом та суворі кліматичні умови, серед палеоантропів була надзвичайно високою смертність, а
відтак низькою тривалість життя. Дослідження решток кісток неандертальців показало, що 55% з них
помирали навіть не досягнувши 20-річного віку і майже ніхто не доживав до 50 років.

2.Населення території України раннього та середнього палеоліту

Археологічні знахідки, що їх відносять до часу 150–40 тис. років тому, засвідчують великі зміни в
житті первісних людей.Наступним після архантропів щаблем олюднення наших далеких пращурів
були палеоантропи, або неандертальці.На території України виявлено близько 200 стоянок
неандертальців. Особливо багато їх досліджено в печерах гірського Криму. Відомі неандертальські
стоянки у Закарпатті, Подністров’ї, на Житомирщині, в Надпорожжі тощо.Пристосовуючись до
суворого клімату, люди тих часів часто оселялися в печерах. Про це свідчать численні знахідки слідів
діяльності неандертальців, виявлені в печерах Криму.У місцевостях, де не було печер,
неандертальці споруджували житла. Вони мали округлу форму. Основа житла викладалася з кісток
мамонтів або каміння. За стіни правило гілля, яке встромляли між кістками, а зверху житла
накривалися шкурами тварин. люди почали користуватися одягом. Оволоділи умінням добувати
вогонь.Знаряддя праці виготовляли, використовуючи заготовки у вигляді відщепів або
пластин.Найпоширенішими знаряддями неандертальців були гостроконечники та скребла.
Гостроконечники правили за вістря до списів, скребла – за ножі.З неандертальцями вчені
пов’язують перші паростки духовного життя.До неандертальців належала найдавніша людина на
території України, існування якої засвідчене відкриттям не лише жител або стоянок, а рештками
самої людини. У печері Киїк-Коба, що в Криму, було розкопано неандертальське поховання:
кістяки жінки і маленької дитини.Ця знахідка засвідчує зрушення в розвитку людини. Адже дає
змогу зробити висновок про те, що неандертальці піклувалися про померлих. Є свідчення й турботи
про хворих. Припускають, що в неандертальців поступово змінювалося ставлення до тварин: вони
переставали бути лише об’єктом полювання, а набували значення символу, з яким пов’язували
спокійне життя цілого мисливського колективу. Приміром, у невеличкому гроті під Одесою
виявили величезне скупчення кісток печерного ведмедя – сліди якогось магічного ритуалу
неандертальців. Від часів неандертальців збереглася також лопатка мамонта, густо помережена
різьбленими лініями, які ніби окреслюють контури тварини. Отже, неандертальських часів сягає
зародження мистецтва та релігійних уявлень. Паростки духовності проростали в середовищі
неандертальців десятки тисяч років. Утім, археологічні знахідки засвідчують також первісну дикість і
жорстокість. Так, чимало знахідок дає підстави твердити, що в середовищі неандертальців був поширений
канібалізм.
3.Рання первісна община доби пізнього палеоліту-мезоліту
Трансформація прагромади палеоантропів в ранньопервісну громаду розпочалася ще в ранньому
палеоліті на неандертальській стадії антропогенезу і завершилася з виникненням людини сучасного
типу. Ранньопервісна громада, що складалася з індивідуальних споріднених сімей, була
економічним і соціальним осередком пізньопалеолітичного суспільства. Натуральне виробництво
життєзабезпечуючих ресурсів за допомогою примітивного мисливського озброєння обумовлювало
необхідність простої кооперації праці всіх членів громади за природним її розподілом між статево-
віковими групами. Такий спосіб виробництва відповідно передбачає колективну власність на
основні засоби виробництва, насамперед на промислову територію, як громадську власність, та
рівнозабезпечуючий поділ продуктів при соціальній однорідності суспільства. Практика
рівнозабезпечуючого розподілу продуктів спричинювалася насамперед низьким розвитком
продуктивних сил, який міг задовольнити лише необхідним обсягом продуктів, без стабільного їх
надлишку. Щоправда, варто мати на увазі, що такий принцип розподілу не означає, що в
первісному суспільстві все і завжди розподілялося рівними частинами між усіма членами громади. У
випадках виробничої необхідності в надзвичайних обставинах, як засвідчують етнологічні
дослідження, останні запаси продуктів отримували працездатні члени громади, здатні брати участь
у виробничому циклі. Утриманці ж задовольнялися незначними подачками чи навіть голодували. В
екстремальних випадках первісна громада вдавалась навіть до практики інфантициду (умертвіння
немовлят) або геронтоциду (умертвіння старих). Поряд з колективною власністю на основні засоби
виробництва у первісній громаді існувала й індивідуальна власність на знаряддя праці. Так, кожен
мисливець володів індивідуальним набором всіх необхідних для полювання й обробки здобичі
знарядь.Як і в пізньому палеоліті основою соціального упорядження мисливсько-збиральницького
суспільства залишалася первісна громада, яка була базисом тогочасного виробництва, хоча саме
виробництво стало більш індивідуалізованим. На початку мезоліту завершилося формування малої
патріархальної сім’ї. Залежно від соціальних та екологічних обставин з таких сімей формувалися
різночисельні й різнотипові первісні громади. Як правило, первісна громада складалася з 3-4 малих
сімей по 4-6 осіб у кожній. Громади були розсіяні на значній відстані одна від одної. Вони
підтримували зв’язки між собою, що було обумовлено передовсім необхідністю дотримання
шлюбно-сімейних стосунків в умовах консервативних традицій екзогамії.
Індивідуалізація праці дещо порушувала егалітарність колективів. Адже особливою повагою в
громаді користувалися найбільш вправні мисливці, котрі здобували найбільше здобичі, а отже, й
могли нею ділитися з іншими членами колективу. Щоправда, постійне переоформлення
господарських груп та нестабільність життя не надавали таким індивідам якихось особливих прав.
Усі важливі справи, як і раніше, вирішувалися колективно і постійних лідерів (вождів) ще не було.
4.Неолітична революція та її наслідки
Зростання продуктивності полювання внаслідок удосконалення знарядь праці, передовсім винайдення лука
та стріл, збільшення кількості населення поступово призвело до порушення екологічного балансу. Унаслідок
чого в багатьох регіонах України склалася ситуація, характерна для більшості Європи, і названа кризою
мисливського господарства. Найперше така кризова ситуація простежується в степовій зоні, де наприкінці
мезоліту помітно скорочується продуктивність мисливства на великих стадних тварин, передовсім бізона.
Через зростання продуктивності мисливської праці та зміни природного оточення популяція бізона зазнає
катастрофічного скорочення, що ставило під сумнів можливість його подальшого відтворення як об’єкта
життєзабезпечення первісних громад. Значно погіршена була і репродуктивність популяцій інших
промислових тварин. За таких умов присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а їм на
зміну йшли відтворюючі форми. Перехід від привласнюючих до відтворюючих форм економіки після
публікацій відомого англійського археолога Г.Чайлда розглядається в науці як аграрна або неолітична
революція, що підготувала умови для виникнення на Землі перших цивілізацій. Саме з аграрною революцією
пов’язується, насамперед в південних районах України, перехід від мезоліту до неоліту, тобто нового
кам’яного віку, що припадає на другу половину VI тис. до н.е. Неоліт, що тривав упродовж VI - ІІІ тис. до н.е.,
це вершина кам’яної індустрії та водночас її гранична межа. Разом зі зміною форми економіки у виробництво
та побут впроваджуються нові знаряддя праці, з’являється керамічний посуд, прядіння, ткацтво тощо. Все це
спричинює зміну всієї системи життєзабезпечення, соціальної організації суспільства, його духовної сфери та
культури. Процес переходу від привласнюючих до відтворюючих форм економіки на території України був
досить тривалим у часі і мав певні характерні регіональні особливості. Так, у степовій зоні відтворююча
економіка склалася переважно на місцевій основі завдяки розвитку продуктивних сил та запозиченню деяких
новацій. У Закарпатті, в лісостеповій зоні Прикарпаття та Волині землеробсько-скотарська економіка
сформувалася з початком V тис. до н.е. завдяки прийшлому населенню з Південної та Центральної Європи.
Згодом цей регіон стане своєрідним осередком "неолітизації", звідки елементи відтворюючої економіки
поширюватимуться на решту України. У лісостеповій та лісовій зонах, у Криму населення ще досить
тривалий час не практикуватиме ані землеробства, ані скотарства, оскільки наявні природні ресурси
дозволятимуть розвиватися на базі привласнюючої економіки.
5.Етнокультурна ситуація в період енеоліту
Первісні форми відтворюючого господарства, що зародилися в епоху неоліту, отримали подальший розвиток
у період переходу від кам’яного віку до епохи бронзи, відомий в історичній літературі під назвою енеоліту
(мідно-кам’яний вік), що тривав упродовж IV-III тис. до н.е. В цей час людство оволоділо першим металом -
міддю (перші металургійні досліди, пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу,
мали місце ще у VIІІ-VIІ тис. до н.е.). І хоча освоєння міді не спричинило до революції у розвитку
продуктивних сил, насамперед через її малу поширеність та відсутність особливих переваг м’яких мідних
виробів у порівнянні з кременевими, все ж застосування першого "прирученого" металу мало далекосяжні
наслідки. Впровадження металевої індустрії відкривало шлях для виникнення нових технологій, появи нових
конструктивних елементів (цвяхи, заклепки, дріт), нових способів обробки дерева, каменю, шкір. Плавлення
та обробка міді вимагали відповідних знань і умінь, наявності певного практичного досвіду, а це сприяло
виділенню перших спеціалізованих ремісників, котрі жили за рахунок громади. Тобто нового щабля сягає
розподіл праці в людському середовищі. З появою мідних виробів активізується міжплемінний обмін. Мідні
вироби стають речами престижу, засобом обміну та знаком соціального статусу. Землеробство та скотарство за
енеоліту стають основними засобами здобуття харчів, а головним багатством - земля та худоба.
Відтворювальне господарство остаточно доводить свою перевагу над привласнюючим і поширюється на
значній території. Енеоліт - час розквіту землеробських культур, які змінили вигляд планети, час виникнення
перших цивілізацій на Землі. Визрівання передумов для поширення енеолітичних культур на території
України відбувалося наприкінці неоліту, коли на території Подунайя та західних районах України склалося
декілька етнокультурних груп населення (культури Боян, Поляниця, лінійно-стрічкової кераміки тощо), котрі
досить рано перейшли до відтворюючих форм економіки та познайомилися з технікою обробки міді.
Важливим є те, що за попередніх епох практично не простежувалася лінія господарського розмежування.
Тепер вчені виділяють два господарських світи - землеробів і скотарів. Кожен із них мав власний усталений
спосіб життя та порядок господарювання, які позначилися також на духовній культурі, ідеології, формах
соціальних відносин і власності. \Найбільш ранніми енеолітичними суспільно-культурними утвореннями на
території України були землеробські (землеробсько-скотарські) племена трипільської культури та культури
Гумельниця. З часом постало ще декілька культур землеробського напрямку, пам’ятки яких відомі також і на
захід від сучасних кордонів України - кулястих амфор, воронковидних посудин тощо. Землеробське населення
мешкало переважно на правобережній лісостеповій частині України, де були найбільш сприятливі умови для
вирощування основних злакових культур. До того ж ці регіони відчували на собі вплив високорозвинутих
енеолітичних культур Балкано-Дунайського регіону. Причорноморські степи й Крим заселяли племена з
переважанням скотарського (скотарсько-землеробського) способу ведення господарства - носії
середньостогівської, ямної та інших археологічних культур. Останні, судячи з фактів виявлення на їхніх
стоянках великої кількості бойових молотів, кинджалів та наконечників для стріл, були досить войовничими і
сусідство з ними вимагало від землеробських племен постійної турботи про свою безпеку. Водночас племена
скотарського типу культури справляли й цивілізаційний вплив на сусідів-землеробів, які в добу пізнього
енеоліту почали активно долучатися до скотарських практик.
6.Трипільська культура
Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою
назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою
наприкінці ХІХ ст.), що з’явилася на історичній арені на початку IV тис. до н.е. Трипільська культура була
складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала території лісостепової смуги
Правобережної України, Молдови та Румунії. Трипільська культура характеризувалася швидким поширенням
у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років).
Хронологічно історія трипільців поділяється на три етапи: ранній (4000-3600 р. до н.е.), середній (3600-3100 р.
до н.е.), пізній (3100-2500 р. до н.е.). На ранньому етапі відбувалося розселення трипільців із території Молдови
на правобережний лісостеп України - від Дністра до Південного Бугу. Археологами виявлено майже 50
ранньотрипільських поселень, кожне з яких існувало впродовж 50-75, а нерідко й 10-20 років. Усе це вказує на
екстенсивний характер тогочасного господарства та слабку заселеність земель. Головними матеріалами для
виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й
мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Її широко
застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів.
Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність
оздоблення трипільського посуду. Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу
розвитку трипільської культури стала поява керамічних виробів, прикрашених розписом. За середнього
періоду трипільці значно просунулися в північному напрямі (угору по Дністру) та північно-східному,
досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо були заселені Верхня Наддніпрянщина, межиріччя
Південного Бугу та Синюхи, межиріччя Дніпра та Росі. У цей час господарство трипільців набуло стабільності,
зріс добробут населення, що доволі виразно простежується на основі аналізу житлово-господарських
комплексів (зокрема, істотно збільшується об’єм зерносховищ). Позитивні економічні тенденції позначаються
на демографічних показниках - невпинно зростає кількість населення, у Верхньому Побужжі виникають
поселення-гіганти: Володимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га). Зростає і тривалість
проживання на одному місці. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і
малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені
ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру
житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути
декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими
землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та
двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Трипільські
поселення-гіганти за площею переважали майбутні давні міста, проте щільність їхньої забудови та чисельність
населення були нижчі. Крім того, в них не виявлено ознак тих структурних частин, які були притаманні
власне давнім міським поселенням, а саме: кварталів ремісників, монументальних культових та
адміністративних споруд тощо.
У цей час у трипільців розвивається мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, хоча перед
тим послуговувалися лише куванням. З’являються майстри-металурги, остаточно утверджується ремісничий
характер гончарного виробництва. Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням
примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення грунту застосовували рогові та дерев’яні рала, суковатки, а
для розбивання грудок - рогові та кам’яні мотики. Культивували пшеницю, ячмінь, просо та бобові. Збирання
урожаю здійснювалося за допомогою кремінних серпів, які за продуктивністю праці відповідали мідним і
лише вдвічі поступалися сучасним залізним. Досить розвинутим було тваринництво. Розводили велику рогату
худобу, свиней, дрібну рогату худобу, коней. Важливими галузями виробництва залишалися мисливство,
рибальство та збиральництво. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи
двома волами. Відомостей про використання коня як тяглової сили чи для верхової їзди поки що не виявлено.
Натомість біля с.Ворошилівка на Вінниччині знайдено невеликі глиняні пряслиця, які можна вважати за
перші з відомих на території України коліщата. Широке розселення трипільських племен, з одного боку,
інтегрувало величезні території, а з другого - викликало диференціацію всередині трипільського світу.
Східний масив населення, далеко відірвавшись від своєї батьківщини, значною мірою консервує на землях у
межиріччі Південного Бугу та Дніпра риси ранньотрипільської культури. Трипільські поселення
Наддністрянщини - західне відгалуження трипільців - розвиваються значно інтенсивніше, впроваджуючи до
виробництва розмальований посуд. Подальший розвиток трипільського суспільства вимагав пошуку нових
засобів інтенсифікації виробництва, адже шлях розвитку за рахунок освоєння нових територій та
нарощування людського потенціалу як головної продуктивної сили на цьому етапі був вичерпаний. Тим
більше, що наприкінці середнього етапу своєї історії трипільці зіткнулися із скотарськими племенами
середньостогівської спільноти і під їхнім тиском змушені були припинити своє просування на південь та схід,
відійшовши на північ за річку Стугна на Правобережжі та - Трубіж на Лівобережжі. Однак розвиток
трипільського суспільства пішов іншим шляхом. Замість інтенсифікації існуючої системи господарства було
обрано шлях зміни форми господарської діяльності. В економіці частини трипільських громад намічається
ухил до активізації скотарства та, натомість, зменшення питомої ваги землеробства. Це обумовлює напрями
наступних колонізаційних переміщень трипільців - у степові регіони, мало придатні для ведення
землеробного господарства. Характерно, що на ранньому та середньому етапах розвитку трипільські
спільноти, освоюючи нові території та контактуючи з іноетнічним населенням, навіть приймаючи їх у своє
середовище, не втрачали своїх традицій в господарській діяльності, матеріальній та духовній культурі. На
завершальному етапі, зіткнувшись із потужними сусідами, що не поступалися їм у силі, - почали інтенсивно
змішуватися з іноетнічним населенням, втрачаючи визначальні компоненти власної культури, ідеології,
увійшовши в такий спосіб до нових культур.
7.Населення епохи бронзи
Бронзовий вік на території нашої держави тривав понад тисячу років, приблизно від ХХ до Х-ІХ ст. до н.е.
Свою назву епоха дістала від найменування першого штучно отриманого людиною металу - сплаву міді з
оловом або, рідше, з свинцем, вироби з якого в цей час стають найбільш поширеними. Бронзовий вік нерідко
називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почав формуватися перший
начерк етнічної карти Європи. В Україні потужні міграційні хвилі зачепили як степову, так і лісостепову зону
та Полісся. Умовно добу бронзи в Україні поділяють на три періоди: ранній (2000 - 1600 рр. до н.е.); середній
(1600 - 1200 рр. до н.е.) та пізній (1 200-800 рр. до н.е.), означаючи в такий спосіб як зміни в розвитку
металургійного виробництва, так і головні історичні процеси епохи. Доба бронзи характеризується великою
кількістю археологічних культур - близько двадцяти. Доба ранньої бронзи в Україні представлена передовсім
катакомбною культурно-історичною спільності, культурою шнурової кераміки та городоцько-здовбицькою
культурою. Доба середньої бронзи - культурою багатопружкової кераміки, стжижовською і мар’янівською
культурами, культурою Отомань і Хлопіце-Веселе. Доба пізньої бронзи - культурою багатопружкової
кераміки, зрубною, тшинецькою, комарівською, сосницькою, сабатинівською, білогрудівською та ранньою
чорноліською культурами. Суть історичного процесу бронзової доби складають взаємозв’язки різних етнічних
груп, що населяли на той час Україну, або були її близькими чи далекими сусідами. Зокрема, деякі вчені
доводять, що культурні трансформації початків бронзової доби в Україні були спровоковані північним
походом ассирійського царя Ніна. Міграція під впливом цього походу частини населення Північного Кавказу
в Приазов’я сприяла формуванню тут на грунті взаємодії з місцевим населенням ямної культури (назва
походить від типу поховань - у ямах під курганними насипами), що свого часу постала на місці трипільської
культури, нової культурно-історичної спільності, відомої як катакомбна культура. У взаємодії з південними
племенами катакомбної культури еволюціонувало й суспільство носіїв культури шнурової кераміки або
інакше культури "бойових сокир" (свою назву отримала від характерного орнаменту на посуді, що наносився
за допомогою перевитого шнура та від клиновидних сокирок), які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу
та Прикарпаття. Поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців, до
складу яких входили предки слов’ян, балтів і германців. У північно-східних районах і лісовій смузі розселялись
племена фіно-угорської етнічної належності (їхня найзахідніша група), представлена зразками мар’янівської
культури. В південній частині Закарпаття виявлено пам’ятки, що свідчать про проживання тут протофрако-
іллірійського етнічного масиву. До рішучих змін культурно-етнічного характеру призводять події, пов’язані з
активізацією скотарських племен, особливо тих з них, що оволоділи майстерством ведення війни на бойових
колісницях. Набуває могутності перша держава індроєвропейців - Хетське царство, у Європі постає Мікенське
царство. На півдні України панівні позиції завойовують індоіранські племена багатоваликової кераміки, які
першими в регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на колісницях, запряжених кіньми. З часом вони
поширили свій вплив на сучасну Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. Щоправда поширення культури
багатоваликової кераміки не було тривалим, і невдовзі на півночі України відновили контроль балто-
слов’янські племена східнотшинецької та комарівської культур. Зникнення з етнічної карти Південно-Східної
Європи войовничих індоарійських племен, що в XVI ст. до н.е. перемістилися до Переднього Сходу та
Північно-Західної Індії, відкрило відлік існуванню в Європі зрубної культури (назва походить від практики
поховань у дерев’яних зрубах під курганами). Зникнення чинника політичної напруги, яким безперечно були
індоарії, відкрила можливості до мирного розвитку міжетнічних процесів, проте водночас значно відстрочила
перспективи виникнення державності (принаймні на тисячу років). У той час як Лівобережну Україну
заселяють іраномовні племена зрубної культури, на теренах Північно-Західного Причорномор’я на грунті
культури багатоваликової кераміки складається сабатинівська культура. У її формуванні активну роль
відіграють протофракійскі племена. Триста років стабільності і позитивних демографічних зрушень, що
настали по цьому, завершилися раптовим і не до кінця збагненим відтоком у ХІІ ст. до н.е. населення
сабатинівської та пізньозрубної культур. Після цього настали часи деградації землеробства, металообробки,
домобудування. Протослов’янське населення цього періоду представляють білогрудівська, висоцька, а на
пізнішому етапі і північна група пам’яток чорноліської культури.
Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це
красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання віку бронзи. Один такий
скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області), Він містив 11
цілих і 6 фрагментованих предметів; два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири
шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-
молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту.
Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно,
велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою ІІ тисячоліття до н. е.
У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням
патріархальних відносин, Доказами по¬силення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання
чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового
віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт
свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів
пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток
обміну металевими виробами, прикра¬сами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були
більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжу¬вались військовими
сутичками. У цей час виникали великі етно-культурні утворення.
Археологічне вивчення культур бронзового віку разом з даними порівняльного мовознавства і топоніміки мас
важливе значення для розв'язання проблеми формування І поширення основних груп індоєвропейців (у тому
числі слов'ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів.
Дослідження археологічних культур роблять зримим цей процес уже на рубежі ІІІ і II тисячоліть до н. е.

8.Проблеми етногенезу індоєвропейців

У степовому безмежжі з-поміж скотарських культур тієї доби відбувалося формування народу, що дав життя
багатьом сучасним народам, у тому числі й українцям.Дослідники називають той народ
індоєвропейцями.Питання походження індоєвропейців надзвичайно складне й суперечливе. Його
досліджують науковці різних галузей знань: не лише археологи та історики, а й мовознавці, бо вірогідно,
історія індоєвропейців дала б змогу пояснити походження багатьох сучасних мов.Зіставляючи сучасні мови
індоєвропейських народів і мови найдавніших пам’яток, дослідники-мовознавці реставрують давно мертву 
праіндоєвропейську мову.Аналізуючи ті предмети та явища довкілля, що відображені в її словах, порівнюючи
їх із археологічними знахідками, історики дійшли висновку, що прабатьківщина індоєвропейців –
східноєвропейські степи.були скотарями, тож невдовзі розселилися на величезних територіях. У мовах
віддалених племен з’явилися свої особливості, яких не було у спільній праіндоєвропейській мові. Так постали
численні індоєвропейські народи та їхні мови.
9.Етнокультурна ситуація за доби раннього заліза
Утвердження заліза 7 ст. до н. еПоява залізних знарядь праці та зброї спричинила розвиток господарства та
військової справи. Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг Скотарі степу за тієї доби зажили
кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і
долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані.
Кіммерійці кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи
у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.
перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у
славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота. Всі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з
їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників.
Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці  для свого часу були неперевершеними майстрами військового
спорядження.
Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони
застосовували залізні мечі завдовжки понад метр.
Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало у нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в
кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство.
Походи кіммерійців проти землеробів Лісостепу. Чорноліська культура
Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських
степах, вони не могли оминути світу землеробів Лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до
середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають носіями
чорноліської культури.
Свою назву культура дістала від великого Чорного лісу, що у верхів’ях річки Інгулець, де було знайдено її
пам’ятки.
Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали
бронзовими серпами і зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител. розводили свиней
корів, кіз, овець, коней. майстерність чорноліських ковалів. Археологи знайшли сталевого меча завдовжки 108
см.
Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в Степу. Та найбільш
гострим це протистояння було у 8 ст. до н. е. Саме тоді виникли потужна захисна лінія з багатьох фортець-
городищ уздовж Тясмина, а в Чорному лісі – оперезане трьома рядами валів і ровів городище.
Боротьба проти кіммерійців була жорстокою, напади кочівників закінчувалися здебільшого руйнівною
пожежею, багато чорнолісців потрапляли у полон.
Численні археологічні знахідки свідчать, що наприкінці 8 ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського
населення, проникли в глиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами. Внаслідок цього з-
поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка, передусім зброя та кінське спорядження. Та
хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до н. е. їхнє панування у Степу урвалося, а
самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.
СкіфиУ причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці,
скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство.іраномовними. Так, підкоривши
кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій швидко стали одним народом.були
кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-
кургани.Скіфи вірили в потойбічне життя. Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. У
глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, що їх називають катакомбами. Небіжчика
клали туди, вбраного в найошатніший одяг, котрий він мав за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю,
поряд ставили посуд із наїдками та напоями. Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні,
раби. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був
небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою. Бідніших скіфів ховали без значних почестей  у
звичайних ямах.Скіфів вважають винахідниками складного далекобійного лука, стрілу з якого вправний воїн
міг відправити на відстань понад 500 м. Саме такими луками користувалися кочові народи Євразії впродовж 1-
го тис. до н. е. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. 5–4 ст. до н. е.
сягнула розквіту їхня держава. Вчені домовилися називати її Велика Скіфія. Територія Великої Скіфії, за
свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного
моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж
Прип’яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа. Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські
та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських
скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. У причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи.
Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-землеробами, то дослідники протягом тривалого часу
сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-
землероби – на Лівобережжі.Іраномовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у
Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про велич скіфської держави тих часів свідчать царські кургани –
величні поховальні пам’ятки найвпливовіших і найзаможніших скіфів. Більшість із них відкрито у Нижній
Наддніпрянщині. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та
ін.Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-землеробів.
Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла у 4 ст. до н. е. за часів царя Атея. Із грецьких джерел
довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідченням
могутності Атея було карбування ним власної монети.Атей провадив активну загарбницьку політику. Це й
спричинило протистояння Великої Скіфії з Македонською державою, що саме тоді набирала сили і прагнула
нових земель. У битві проти македонців на чолі з царем Філіппом (батьком Александра Македонського) 339 р.
до н. е. сторічний Атей загинув.У 4–3 ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Без вороття зникли
степові скіфські пам’ятки. Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають висихання степів,
занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Велика Скіфія
припинила існування.Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві
Малі Скіфії. Перша – у Нижньому Подунав’ї, друга – у степовому та передгірному Криму зі столицею
Неаполем.Посуд, зброю, прикраси скіфи оздоблювали сценками зі своїх міфів, легенд. Зображення  богів
зберігаються на скіфських пам’ятках. Неповторності їм надає «звіриний стиль». Для оздоблення зброї та
предметів побуту скіфи використовували зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб.
Трапляються також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів із тулубами левів і грифобаранів.
Ставили скіфи й кам’яні скульптури – навершя курганів. Із каменю вирубалися схематичні чоловічі фігури, на
яких часом прорізали риси обличчя, руки, деталі одягу та зброї.
 Сармати
У 3 ст. до н. е. скіфів у причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні
кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів.
Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний
мечем».Життя і побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-
кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Античні джерела докладно розповідають про
спорядження сарматів, про їхню войовничість. Як активна військова сила вони були залучені, зокрема, до війн
проти Риму. Не гребували нападати їхні племена й на менш заможних мешканців Лісостепу: від 1 ст. до н. е. в
похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я – полонених і перетворених на
рабів.
Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена
ґотів і навала нових кочовиків – тюркомовних гунів.
10.Античні міста
VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння
Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не
зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя
Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом
«опойкій», що означає «переселене поселення».
«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI
—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни
розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського
півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.
Першою грецькою колонією на півдні України вважають поселення на острові Березань неподалік сучасного
міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали облаштовувати його в середині 7 ст. до н. е. Історики
припускають, що те поселення називалося Борисфенідою (від грецької назви Дніпра – Борисфен).
Протягом 6–5 ст. до н. е. грецькі переселенці опанували всім північним узбережжям Чорного моря. Їхні міста
скупчувалися в основному в чотирьох регіонах – у Південному Побужжі, Подністров’ї, на Керченському
півострові та на Південно-західному березі Криму.
Тіра – біля гирла річки Тірас (Дністер), на місці сучасного Білгорода-Дністровського;
Ольвія – на правому березі Буго-Дніпровського лиману (біля сучасного села Парутине Миколаївської області);
Пантікапей – на Керченському півострові, на місці нинішньої Керчі;
Херсонес – в околицях сучасного Севастополя;
Керкінітида –  на березі Каламітської затоки, на місці сучасної Євпаторії.
Забудова грецьких колоній
Кожне грецьке місто на узбережжі Чорного моря забудовувалося за планом і відповідало законам
містобудування материкової Греції. Усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та
мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна
площа – агора, поряд із нею – священне місце із храмами – теменос. Навколо агори споруджували важливі
громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі – акрополі. Будинки зводили з
каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північночорноморських міст
були підвальні житлові приміщення. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і
водогони.Кожне місто мало сільськогосподарську округу – хору. Хори складалися з невеличких поселень або й
містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на
спродаж.
Державне життя
Разом із хорою кожне місто являло собою окрему державу-поліс. Чорноморські міста-колонії зберігали
цілковиту незалежність щодо тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали. При цьому зв’язки із
батьківщиною ніколи не розривалися: саме з нею переселенці торгували, брали участь у культурному житті
Греції тощо. За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор’ї були рабовласницькими
демократичними чи аристократичними республіками. Отож, найвищу владу в них зазвичай мали народні
збори і ради, до складу яких входили найповажніші громадяни. Рада готувала проекти різних постанов.
Народні збори їх схвалювали, а втілювати в життя були покликані обрані на певний термін службовці –
архонти, стратеги тощо.
ГосподарствоСамостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор’я ґрунтувалося на тому, що
кожен із них сам себе забезпечував усім необхідним для життя.
Провідними заняттями колоністів були вирощування зерна, винограду, городини, рибальство й переробка
риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво – металообробка, гончарство, ткацтво,
виготовлення виробів зі скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри: це вони
виготовляли дивовижної краси прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль
скіфського царя. У грецьких містах вирувала торгівля. Основними товарами, що вивозилися до Грецiї, були
збіжжя, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, раби. Натомість із Греції завозилися металеві вироби,
зброя, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкова олія та вина. Греки підтримували постійні
контакти із місцевим населенням, торгуючи також i з ним. У кожному грецькому мiстi-колонiї карбували
власну монету.
Боспорське царство
Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор’ї був Керченський півострів. Обабіч
Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від 7 ст. до н. е. існувало багато держав-
полісів, як-от: Пантікапей, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія тощо. Близько 480 р. до н. е. там виникло
Боспорське царство, що об’єднало більш як 20 грецьких міст. До складу Боспорської держави ввійшли також
сільськогосподарські райони Криму та Кубані, населені місцевими племенами. Столицею держави став
Пантікапей. Боспорською державою правили царі.За  часів  найвищого  піднесення Боспорської держави (4 ст.
до н. е.) її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а
також дельту Дону. Крім греків-переселенців там жили численні місцеві племена.З-поміж причин, що
спонукали грецькі міста-поліси до об’єднання, дослідники називають передусім загрозу завоювання
войовничими скіфами. За часів розквіту Боспорське царство було основним постачальником хліба у міста
Причорномор’я та Грецію. Головним торговельним партнером боспоритян стали Афіни. Від другої половини
2 ст. до н. е. становище Боспорської держави почало погіршуватись. Зростала загроза з боку скіфської держави
у Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу
понтійському цареві Мітридатові VІ Євпатору (Понт - царство в Малій Азії). Під час переговорів про
передачу влади на Боспорі спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Перісада,
проголосивши царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітридат VІ приєднав Боспор до
своїх володінь. Щоправда, це не додало сили ні Боспорському, ні Понтійському царствам, на які зазіхали
римські володарі. Невдовзі Боспорська держава потрапила під зверхність Риму.Проіснувала Боспорська
держава до другої половини 4 ст., переживши кілька періодів піднесення. Щоправда, колишньої величі
досягнуто не було. Втрачаючи сили в колотнечах, вона, врешті-решт, упала під натиском гунів.
Занепад грецьких міст-держав Північного Причорномор’я
Історія Боспорського царства яскраво засвідчує існування двох періодів в історії античних міст-держав у
Північному Причорномор’ї. Перший історики називають грецьким (він тривав од 7 до 1 ст. до н. е.), другий –
римським (від 1 ст. до н. е. до 3 ст. н. е.).Період залежності, як це зазвичай трапляється в історії, не був
щасливим для грецьких міст. З кожним роком вони втрачали свої сили й багатства, потерпаючи як від наступу
варварів, так і від внутрішніх чвар і розбрату. За 70-х рр. 4 ст. майже всі античні держави Північного
Причорномор’я занепали. Вціліли лише Херсонес і Пантікапей, які, потрапивши під владу Візантійської
імперії, опинилися під її захистом.
11.Етногенез давніх слов’ян
В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв'язання дає змогу
з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті
глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі. Визначення місця історичної
прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння
вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний
літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть
нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, —
[од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження
слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками
цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу
середньовіччя з'явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку
було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян
скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній
частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і
захід.До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів
розв'язання проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з
народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян
вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного
наукового обґрунтування.
Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені
помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні,
лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано
місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця
відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську
теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов'янська спільність.
Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий
ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками,
модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще
одним варіантом розв'язання проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція,
обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-ті
роки XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період
пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками
Віслою й Одрою.
У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі
аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного
розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно
увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила
слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є.
індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-
балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної
спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою
культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобережної України та Польщі.
Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-
одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню
думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька
етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі
Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.)
починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської
життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
12.Джерела вивчення історії давніх словян
Більш розгорнуті характеристики давнього народу містяться в повідомленнях римського географа та
природознавця Плінія Старшого і базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н.е. до гирла р.
Вісли, а також римського історика другої половини І ст. н.е. Корнелія Таціта. За інформацією останнього,
венети, на відміну від сарматів, були осілим землеробським народом, добре обізнаним з воєнним мистецтвом
— застосовують продуману тактику бою і використовують щити.
Таціт не окреслює територіальних меж розселення венетів, але вказує на те, що вони жили на схід від
германських племен. На розселення венетів, принаймні їх частини, у басейні Вісли вказує й географ першої
половини ІІ ст. н.е. Клавдій Птоломей, щоправда, в його праці механічно поєднані відомості з різних епох. На
карті римських доріг — так званих Певтінгерових таблицях, виготовлених, ймовірно, у другій половині ІІІ ст.
н.е., — венети локалізовані на північ від Дакії і на схід від лугіїв, тобто на землях, що простяглись на північ від
Карпат, у Верхньому Подністров’ї та західніше від нього, а також — між Дунаєм і Дністром.
Набагато більше інформації про давніх слов’ян містять праці візантійських авторів середини — другої
половини І тис. н.е. Саме тоді слов’янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що
динамічно освоювала нові ареали існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала
могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор,
Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов’янам, яких вони називають чи то
антами, чи то склавинами. Таким чином, саме в середині І тис. н.е. в писемних джерелах уперше зустрічається
згадка про слов’ян під їх самоназвою. Учені припускають, що на різних етапах ця самоназва зазнавала
часткових змін фонетичного вигляду слова. І саме у розглядуваний час вона фіксується у формі склавинів. Ця
самоназва слов’ян могла бути пов’язана з давнім індоєвропейським коренем, який означував людину, що
належить до свого народу. Інші свої давні назви — венети/ венеди та анти — слов’яни отримали відповідно
від германців та іраномовних кочовиків Південного Сходу.
13.Господарська діяльність східних слов’ян
Східнослов’янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та
скотарство. Слов’яни також вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали
рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
Основу рільництва в населення степової та лісостепової зони складали зернові, передовсім просо, ячмінь
плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця).
Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення,
що набули поширення в рільництві й технічні культури — льон і конопля. Землеробство було орним. Але
характер землекористування був екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження,
після чого їх залишали на короткочасний або довготривалий переліг. Розвиток тваринництва у давніх слов’ян
був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення
продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою
тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит).
Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування. Найбільшого
поширення набуло розведення великої рогатої худоби, свиней та дрібної рогатої худоби. Осілий спосіб життя
східних слов’ян зумовлював стійлово-вигінний тип тваринництва.
Чимале значення в економіці давніх слов’ян мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням
та рибальством. Хутра та шкури диких звірів, крім того, що вони використовувалися для пошиття одягу чи
окремих його елементів, служили й предметом торгівлі. Значного розвитку набуло також бортництво. У
неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Ремесла в господарській діяльності
слов’янського населення Особливе місце у виробничій діяльності слов’янських племен посідали виробництво
та обробка заліза. Ще до появи на історичній арені слов’ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й
досягли неабияких результатів. Тепер же, в І тис. розвиток металургії, на думку П.Толочка, більшою мірою
залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а насамперед від зростання його
значення в побуті та трудовій діяльності населення.
Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту
господарської діяльності, адже передбачало об’єднання процесів видобутку руди, її підготовки до плавлення,
отримання металу та його наступну обробку. Сиродутним способом добували залізо досить невисокого рівня
якості — так звану крицю, що являла собою губчастий залізний корж з великою кількістю шлаків. Аби
поліпшити показники такого заліза його декілька разів проковували для ущільнення та видалення шлаків.
Результати археологічних розкопок переконують, що ковальством у І тис. н. е. займалися ті ж самі майстри, які
видобували залізо. Однак, незважаючи на це, ремісничі вироби ковалів черняхівської культури вказують на
доволі високу техніку професійної майстерності цих ковалів. Вони досконало володіли технікою пластичної
обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосували гартування та відпуск металу.
Одночасно з розвитком металообробки, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної
майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних
виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення
слов’ян. Це природно гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови
використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза,
срібло траплялося значно рідше, а золото — лише в поодиноких випадках.
Асортимент ювелірних виробів включав, насамперед, фібули, браслети, каблучки, сережки, підвіски, пряжки
тощо. Ювелірне мистецтво базувалось на складній технології, що включала в себе відливання за восковою чи
кам’яною моделями, тиснення або карбування, волочіння дроту, його накручування. Широкого поширення
набули прикраси з плоскою чи об’ємною зерню, гравірування по гладкій поверхні, інкрустації, позолоти,
з’єднання дроту в об’ємну композицію (філігрань) тощо. Крім металу та глини, широко застосувалося у
виробничій сфері дерево, яке в лісовій та лісостеповій смугах було основним будівельним матеріалом. Для
його обробки використовували сокири, струги, тесла, долота, ложкоподібні свердла. Токарний верстат на
слов’янських землях з’являється лише в часи черняхівської культури. На півдні України досить розвинутою
була обробка каменю, де значного поширення набули античні традиції каменеобробки. Пізньоскіфські, а
згодом черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк при зведенні жител
та оборонних споруд. Із м’яких порід каменю висікали досконалі елементи декору, робили ступи та корита. У
Подністров’ї в побуті використовували ручні млини, жорна до яких виготовляли з вапняку. У Середньому
Подніпров’ї археологами виявлено перші зразки слов’янської кам’яної скульптури. Зазвичай, це скульптурні
зображення язичницьких божеств.Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева,
населяючи їх численними божествами — лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо.
Існували також культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць. Вченим відомо, що дуб, як правило,
уособлював культ Перуна. Вочевидь, вже у І тис. н.е. існували спеціальні святилища та культові споруди.
Головними атрибутами святилищ, які розташовувалися в селищах або поблизу них, були ритуальні
майданчики з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями та вогнищами.
14.Велике переселення народів
Розвиток слов’янського етнічного субстрату в І тис. н.е. протікав не ізольовано, а в тісних контактах з
іноетнічними племенами, що населяли в цей час Південну та Центрально-Східну Європу. Особливо значний
вплив на давню слов’янську історію справляли балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові
племена, винесені сюди зі Сходу хвилями Великого переселення народів. На певних етапах важливе місце
посідали й стосунки з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.
Балти
Найбільш тісні етнічні зв’язки в давніх слов’ян були налагоджені з балтськими племенами, що мешкали на
північних кордонах сучасної України, угору від басейнів Прип’яті та Десни. Взаємовідносини та взаємовпливи
між слов’янами та балтами були тривалими і різнобічними. Власне, формування праслов’янської
(загальнослов’янської) мови, на думку багатьох вчених-лінгвістів, відбувалося впродовж І тис. до н.е. –
середини І тис. н.е. саме через виділення її з балтослов’янської групи.
Кельти
Племена кельтів, що в І тис. до н.е. мешкали у верхів’ях Дунаю та Рейну, на межі VI–V ст. до н.е. створили на
основі місцевих культур так звану латенську культуру (назва походить від найменування поселення Ла-Тен у
Швейцарії), вплив якої поширився від Британії до Карпат, справляючи таким чином значну дію і на
формування слов’янських племен. Ряд дослідників вважає, що проникнення кельтів на сучасні українські
землі не обмежувалося Карпатським регіоном, а включало до свого ареалу навіть і Середнє Подніпров’я.
Германці
Слов’яно-германські контакти набирають особливої динаміки вже в І тис. н.е., коли германські племена із
Скандинавії через пониззя Вісли проникають на Волинь і Поділля, поволі рухаючись до берегів Чорного моря.
Найбільш відомими з-поміж германського субстрату племен є плем’я готів. Останнє під проводом
королівського роду Амалів з часом опанувало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я, згодом
розселилося у Нижньому Придунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В результаті їхньої поступової
міграції та осідання другої-третьої чверті IV ст. сформувалася так звана держава Германаріха — очевидно,
тимчасове об’єднання багатьох різноетнічних груп племен під егідою готів. Крім германців до нього входили
також сармати-алани, пізні скіфи Причорномор’я та слов’яни. На території правобережної Наддніпрянщини
готи проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько двохсот років. Кінець готській зверхності в
регіоні поклало вторгнення гунів. У 375 р. вони завдали поразки готському війську під проводом короля
Германаріха. Цим фактом скористалися слов’яни-анти, які виступили проти готської зверхності. Незважаючи
на те, що готи підступно захопили і стратили короля антів Божа з синами та старійшинами, слов’янам вдалося
звільнитися.
Протягом кінця IV – першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Лише
нечисленна група готського населення залишилась у гірському Криму, зберігаючи свою етнічну самобутність
аж до початків Нового часу.
Гуни
Усередині І тис. н.е. наймогутнішим племінним утворенням на Євразійському просторі був гунський союз
кочових племен. В Європу гуни потрапили з Азії, розгромивши аланів, які кочували в степах Прикаспію та
Дону. Наступною жертвою агресивного натиску кочівників стало Боспорське царство. У степах Північного
Причорномор’я гуни зіткнулися з остготами (східним відгалуженням готських племен), яких покорили зразу
по смерті Германаріха, близько 375 р. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, разом з аланами,
увійшли до складу гунського союзу, в той час як вестготи в 376 р. відійшли в Подунав’я.
Слідом за вестготами на захід попрямували й гунські племена, доходячи до Фракії та спустошуючи
прикордонні римські провінції. Розквіт гунського об’єднання наступає за Аттіли, котрий упродовж 434–445 рр.
н.е. правив разом зі своїм братом Бледою, а після його вбивства і до самої смерті в 454 р. н.е. — одноосібно. В
цей час гуни здійснюють набіги на Візантію, в результаті яких пустошать Фракію та Іллірію, доходять до
Фермопіл й околиць Константинополя.
У часи правління Аттіли гунський союз включав до свого складу багато місцевих племен — крім згаданих уже
аланів й остготів, також роксоланів, герулів, гепідів, можливо антів.
Після розгрому гунів об’єднаними силами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та інших, що сталася
15 червня 451 р. н.е. на Каталаунських полях, племінне об’єднання гунів розпалося. Сини Аттіли, Ірнах і
Денгізих, деякий час кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я, дей були розбиті готами.
Залишки гунів увійшли в союз із аланами. Ще через деякий час згадки про них зникають зі сторінок
письмових джерел. Натомість, шляхом второваним свого часу гунами, в степи Східної Європи проникають
інші кочові племена — савіри, сарагури, огури, оногури та інші. Найбільш помітний слід в історії цієї частини
Європи залишили авари, болгари та хозари.
Авари
Аварське племінне об’єднання, що виникло на руїнах гунського, було союзом різноетнічних племен,
об’єднуючу серцевину якого складали тюркомовні спільноти — крім власне аварів, — утрігури й кутригури,
сабіри, а згодом і болгари. До аварського союзу входили також і місцеві землеробські народи, зокрема і
склавини. Поява аварів у середині VI ст. в степах Східної Європи була обумовлена тиском на них з боку
тюрських племен в районах їхнього попереднього проживання — Закаспію та Південного Приуралля.
У Північному Причорномор’ї авари перебували недовго. Після того, як 567 р. в союзі з лангобардами
розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, вони переселились на нові землі, заснувавши тут
аварський каганат на чолі з ханом (каганом) Баяном. У VIІ ст. могутність аварів почала спадати. Зазнавши
поразки від Візантії в 626 р. аварський каганат був змушений силою втримувати під своєю зверхністю слов’ян,
боротись проти франків і болгар, аж поки не розпався на окремі частини. Після створення Болгарського
царства на Дунаї 680 р. влада аварів поширювалась лише на Паннонію, а після поразки від військ Карла
Великого 791 р. авари остаточно сходять з історичної карти Європи.
Болгари, хозари та мадяри
Розпад Західнотюркського каганату внаслідок міжусобних воєн 30–50-х рр. VII ст. призвів до виходу на
історичну арену Східної Європи тюркомовних кочових племен болгарів і хозарів. Звільнення приазовських
гуно-болгар дозволило їхньому вождю Кубрату близько 635 р. приєднати причорноморських болгар і
створити Велику Болгарію.
До складу Хозарії входили різні кочові народи, в тому числі й угорські племена. Прабатьківщиною мадярів
були землі, розташовані на схід від Волги
15.Словяни 5-7 століття
Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І
—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»).
Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше
ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння
гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу
інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька
культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (ба-сейн Вісли), анти
(Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими
істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються
однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться
спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира
ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і
других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі
вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але
всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був
динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу
стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра,
отримали назву «остготи», ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли
гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами
могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів
у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р.
Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю
слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції слов'яни,
починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р.
походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними.
Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов'яни контролювали землі на території
Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни
майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність
слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією.
Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції:
«Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською ».
Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома
гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу
«анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте,
на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у
ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали
поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-
слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу.
Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості
європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території
України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов‘яни»,
дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII
ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля
покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не
пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні
угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця
культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти)
культури. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів,
тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час
Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень,
які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі
етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.
16.Анти
наймогутніша група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 —
початок 7 століття н. е.Значення і походження терміну досі не з'ясовано. Існують різні гіпотези. Частина
дослідників утотожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені
вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в
міцному міжплемінному союзі.Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи.
Археологічно анти представляють собою пеньківську культуру.
За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на
заході — долини Дунаю (Маврікій).Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття
називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що
перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише
слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських
істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.Етнонім «анти», не
був самоназвою, він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово - іранського
походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне
населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже
близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В.Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами,
тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я.
Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов'ян поділяють багато вчених.
Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове
мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили
холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій
Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана
донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та
мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті
анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі
імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.
Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси
до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше
фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей
(Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).
Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також —
осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло
(залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже
відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш
постійної торгівлі, що мала грошовий характер.
У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це
простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні
та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них
панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і
приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби
монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки
тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим
зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не
рабовласницького, а феодального способу виробництва.
За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли
військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків
майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і
можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр,
Феофілакт Сімокатта та інші).
В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній
Європі. В 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому
пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6
столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До
середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—
551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Протягом наступних десятиліть
розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан
(територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і
заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на
початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання.
Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони
мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами).
Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних
стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з
компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.
17.Велике розселення слов’ян другої половини І тис. н.е.
Друга половина І тис. н.е. в історії слов’янського світу характеризується не лише завершенням процесу
етнічного самоутвердження, а й відзначається зростанням його мобільності, поширенням впливу на нові землі
та формуванням на цій основі крупних племінних союзів.
Варто зазначити, що переселенські рухи спостерігалися в середовищі давніх слов’ян і раніше, в часи існування
зарубинецької та пшеворської культур. Як правило, вони були викликані переважно тиском із зовні — готів,
сармато-аланів тощо. Тепер же, із V ст. н.е., розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені
внутрішніми факторами, насамперед демографічним вибухом.
В історію Європи ці глобальні процеси переселення, крім слов’ян участь в яких брали й інші етнічні
спільності, увійшли під назвою Великого переселення народів V–VІІІ ст. н.е. Уже в V ст. слов’янські поселення
з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Серету, у верхів’ях Сейму та Сули.
Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення пролягають у південному напрямі, до кордонів
Візантійської імперії. Вирішальну роль при виборі цього напряму, очевидно, відігравав зовнішній чинник —
гуни, розбивши готів, чинили тиск і на ті слов’янські племена, які входили в готське об’єднання.
Поступово слов’яни освоювали північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, заселені
балтським та угро-фінським населенням.
У Подунав’ї та на Балканах розселяються слов’яни із Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього
Надпруття, а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра. У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві
групи, і їхнє подальше розселення відбувається двома потоками. Один з них рухається вглиб Балканського
півострова, а другий — піднімається угору по Дунаю. Внаслідок цього вже у VІ ст. н.е. слов’янські поселення
з’являються на території Моравії та Словаччини. Просуваючись ще далі на північ, на берегах Ельби
переселенці з півдня зустрілися з іншим слов’янським міграційним потоком, що прямував з північного сходу, з
території Польщі на захід.
У ході розселення слов’ян на нові території започатковується процес поділу слов’янського світу на ті етнічні
групи, які в залежності від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов’янських народів.
Аналіз археологічних досліджень дозволяє вченим сформулювати висновок, що склавини, представлені так
званою празько-корчацькою культурою, стали предками не тільки українського етносу, а й склали основний
компонент при формуванні словацького, моравського та чеського етносів, а також українсько-польського
населення у Верхньому Повісленні. Змішане антсько-склавинське населення, нащадків пеньківських
старожитностей антів та празько-корчацьких склавинів, стало основою для розвитку сіверян — предків
лівобережних українців. Та ж частина антів, що принесла пеньківську культуру на Балкани, стала основою
при формуванні болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов’янських народів. Предками
сучасних білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене в ІІІ–ІV ст. н.е. київською
культурою, яке в процесі розселення займало області проживання балтського та угро-фінського субстратів.
18.Термін «Літописні племена»
Східнослов'янські племена – група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі
та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами,
Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічне дослідження простежується від населення празької
культури V-VII ст. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в
усіх напрямках започаткувало в VI-IX ст. південну, західну та східну гілки слов'янства.
Протягом VI-VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства,
відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також
територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були
міста: у полян - Київ, в ільменських слов'ян - Новгород, у кривичів - Смоленськ та Полоцьк, у сіверян - Чернігів
та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь
Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за
два-чотири кілометри одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень
виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґорода, тобто укріплені фортеці, що служили для
захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких
обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна
укріплень».
19.Виникнення міста Києва
Найдавніше поселення, що його можна назвати городищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст.
слов’янами-праукраїнцями. Так само слов’янськими є давні городища на сусідній горах Замковій, Юрковиці.
Більшість істориків схильні думати, що давнє городище було племінним центром полянського княжіння.
Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і
сіверян, позаяк розташований на межі їхніх земель.
Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про
полянського князя Кия.
Київ часів легендарного Кия
На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори, там, де
тепер стоїть Державний історичний музей.
З північного боку його захищав природний схил гори, решту  укріплень було збудовано. До них належали рів,
завглибшки до 4 м, чотириметровий вал і дерев’яні укріплення. За стінами фортеці розташовувались житло
князя й різноманітні господарчі споруди.
Під час археологічних розкопок городища Кия археологи знайшли унікальну знахідку – залишки давньої
споруди для моління і жертвоприношення –  капище, що дає уявлення про духовне життя східних слов’ян –предків
українців.
Наприкінці 1-го тис. до н.е. на території Середнього і частково Верхнього Подніпров'я склалася так звана
Зарубинецко-Корчеватская культура (назву одержала від с. Зарубинці Київської обл., а також від сел.
Корчувате, де вперше були виявлені її пам'ятники. Зарубинецька культура існувала з 3-го в. до н.е. до 4-го в.
н.е. На думку більшості дослідників, носіями цієї культури були ранньослав'янські племена. Представники
цієї культури займалися землеробством і скотарством, рибальством, полюванням і збиранням. Вони володіли
також поруч добре розвитими ремеслами, у тому числі, гончарним, залізообробним і ювелірним . Вели
обмінну торгівлю з античними містами Північного Причорномор'я.
Одним з найважливіших районів розвитку Зарубинецької культури була територія сучасного Києва, де відомо
близько 14 поселень і 2 могильники. Археологічні матеріали свідчать про те, що зарубинецькі поселення на
території майбутнього Києва досягли найвищого розквіту в ІІ - ІІІ ст. н.е., після чого почалося поступове їхнє
згасання. Матеріали, які можна було б віднести до ІV-го ст., зустрічаються надзвичайно рідко, а археологічні
знахідки першої половини 5-го століття на території Києва практично невідомі. Причиною різкого спаду
економіки слов'янських племен у 5 в., ймовірніше всього, з'явилися спустошливі набіги кочівників (гунів) на
землеробські лісостепові племена.
Новий підйом розвитку матеріальної культури на території Києва почався наприкінці 5-го століття , коли в
східних слов'ян з'явилися якісно нові поселення - адміністративно-політичні центри племінних союзів . Таким
центром полянського союзу племен і став Київ.
Виникнення древніх східнослов'янських міст найтіснішим образом пов'язано з зародженням давньоруської
державності. На цих землях тоді жило слов'янське плем'я галявин, "чоловіків мудрих ". Давньоруський
літописець Нестор , що дав галявинам таке визначення, починає свою "Повість тимчасових років" з розповіді
про те, "звідки пішла Російська земля, хто в Києві почав раніш княжити". Далі, у недатованій частині "Літопису",
розповідається про заснову міста трьома братами: Києм, Щеком і Хоривом, і сестрою їхній, Либіддю. Місто
було названо на честь старшого брата - Києвом. Згідно даним Нестора, Кий був полянським князем, ходив у
Царьград і був з почестями прийнятий візантійським імператором. Незважаючи на висновки давньоруського
літописця про слов'янські корені засновників Києва, історики в різний час приходили до самих суперечливих
висновків щодо їхнього походження, приписуючи заснову міста то сарматам, то хазарами, то готам, то гунам,
то аварам, те норманам. Однак, про слов'янське походження засновників міста свідчить не тільки "Повість
тимчасових років", але й інші джерела (наприклад, Новгородський і Никонівський літописи , літописні дані
"Синопсиса"). У них Кий називається родоначальником київський князівської династії, що припинила своє
існування після убивства прямих його нащадків - Аскольда і Діра , - норманами (хоча деякі історики, зокрема
Н.М.Карамзин, вважали Аскольда і Діра не слов'янами, а сторонніми варягами, земляками Рюрика, і сама
назва - роси або руси вырязьким, що не має відносини до етнічних слов'ян). У "Повісті тимчасових років" далі,
після розповіді про Київ, розповідається про події, що відбувалися (це установлено вірогідно), наприкінці VІ
ст. - 1 пол. VІІ ст. Отже, діяльність князя Кия можна віднести до більш раннього періоду.
Згадування про будівництво Києва (Куара) трьома братами в країні галявин (Палуни) мається й у вірменській
хроніці "Історія Тарона" Зеноба Глака, яка датується кінцем VІ-го століття.
Археологічний культурний шар на Замковій горі, який датується по візантійських монетах імператорів
Настасія 1 Дикора (491-518), і Юстиніан 1 (527-565) кінцем V - початком VІ століть , свідчить, що Київ як
поселення з міською вже інфраструктурою виник саме в цей період. Ще в 1908 році археологи знайшли на
Старокиївській горі залишки невеликої міцності , оточеної валом і ровом. На основі датування уламків
глиняного посуду корчакського типу, її зведення відносять до V - VІ століть , тобто правління князя Кия. Є
підстави вважати , що до спорудження міцності на Старокиївській горі резиденція князя розташовувалася на
Замковій горі. Саме з цього часу Київ став поступово знаходити риси феодального міста.
Ведучими функціями ранноьсередньовічного міського центра на першому етапі були не стільки соціально-
економічна, скільки адміністративно-політична і культова. Київ став виділятися з його поселень, що
оточували, розташувавши на найважливішому роздоріжжі доріг . Крім того, знаходячись на границі двох
різних способів життя, двох світів (осіла і кочового), Київська міцність була надійно укрита лісами від кочових
орд степу. Видимо , вже в цей час Київ став і сокральним центром племен, що об'єдналися в полянський союз .
У 1909 році археологічної экпедицією В.В.Хвойки було відкрите кам'яне язичеське святилище (т.зв. капище) у
самому центрі найдавнішого київського городища. Ймовірніше всього , знайдений жертовник був зв'язаний з
культом слов'янського бога Световида (хоча деякі вчені схильні бачити в ньому капище князівсько-
дружинного бога Перуна). Час спорудження знайденого святилища відносять до кінця Vст. - поч. VIIст.
20.Перші ранньодержавні утворення східних словян
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен —
дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає
силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні
утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало
три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і
Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне
об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у
Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла
Давньоруська держава. Показово, що існування ранньо-державного осередка у дніпровських слов'ян з
єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами.
Зокрема, французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про послів "народу Рос", які
у 839 p. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельгейм.
У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до
класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада
належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі
зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення
державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:
1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність
зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово
занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку
виборна, а пізніше — спадкова).
2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної
ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію
професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і
племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.
3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.
Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські
поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими
групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи
зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася
врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю
діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов'ян.
Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та
технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова
диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування
спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла
могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності у східних слов'ян було
закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль
відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та
хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації.
Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи
державотворчого процесу, мають головним чином місцеве походження і виникли задовго до утворення
Давньоруської держави.
21.Світоглядна система та релігійні уявлення словян
Сфера духовної культури та релігійних уявлень східних слов’ян дуже слабко відбита в письмових джерелах та
недостатньою мірою відображена в пам’ятках матеріальної культури. Зважаючи на це, у вчених немає змоги
представити цілісну картину цієї важливої галузі суспільного життя. Зазвичай, свої концепції їм доводиться
вибудовувати на основі повідомлень пізніших часів й опираючись на результати археологічних розкопок,
головним чином культурного шару кінця І – початку ІІ тис. н.е. У цьому сенсі безцінного значення набувають
повідомлення давньоруських літописців уже християнської доби, які наводять чимало свідчень про
дохристиянські звичаї слов’ян, містять перелік язичницького пантеону із зазначенням функцій того чи іншого
божества тощо. Хоча в даному випадку інформацію християнських літописців, зрозуміло, не можна
сприймати як абсолютно достовірну й неупереджену. На заваді цьому може стояти як недостатня обізнаність
християн з духовним світом своїх ідейних опонентів, так і намагання принизити його. Якими ж є сучасні
спроби реконструкції духовного життя давніх слов’ян?
Достеменно відомо, що язичництво у своєму розвитку пройшло декілька етапів, у результаті яких досягалася
більша концептуальна завершеність і відбувалося ускладнення системи світосприйняття. Так, за
повідомленням автора ХІІ ст., спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і
берегиням). Пізніше розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із
життєво важливими стихіями — сонцем, водою, дощем. Ще пізніше на першому місці утвердився культ бога
громовиці Перуна. Культ Перуна, на думку дослідників, склався досить пізно — уже на етапі формування
дружинного, військового стану суспільства. Перун сприймався не лише як бог громовиці, а й — війни та зброї.
Одночасно з культом Перуна розвивалися й інші культи — небесних богів Сварога та Стрибога, піднебесного
простору — Даждьбога, підземного царства — Велеса, Рода, Мокоші.
Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами —
лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували також культи священних гаїв, озер,
окремих дерев і криниць. Вченим відомо, що дуб, як правило, уособлював культ Перуна.
Вочевидь, вже у І тис. н.е. існували спеціальні святилища та культові споруди. Головними атрибутами
святилищ, які розташовувалися в селищах або поблизу них, були ритуальні майданчики з одним або кількома
ідолами, жертовними ямами, будівлями та вогнищами.
Проведені археологами дослідження святилищ переконують у тому, що слов’яни Волині та Середнього
Дністра в першій половині І тис. н.е. приносили в жертву богам не лише тварин, а й людей. Існують свідчення
й того, що людські жертвоприношення в цих регіонах мали місце аж до ХІІ ст. Виникнення упорядкованих
святилищ, на яких існувала певна структура символів, трактується як вищий прояв розвитку язичництва.
Існування складних за структурою святилищ вказує на появу в слов’янському середовищі виокремленого
прошарку служителів культу — жерців. Давні слов’яни були вогнепоклонниками та шанувальниками Сонця.
Саме цими обставинами був обумовлений характер їхньої поховальної обрядовості, в якій домінуюче місце
посідав обряд спалення тіла покійника та поховання його праху поза місцем спалення. Обряд спалення був
тісно пов’язаний з вірою у священну силу вогню, який очищав грішних покійників та відкривав їм через цей
обряд шлях до царства світла та вічного спокою. Пройшовши вогняне очищення, покійник ставав недосяжний
для злих сил. Соціальний розвиток слов’ян позначався і на еволюції їхнього релігійного світосприйняття. На
етапі формування племінних і міжплемінних союзів з’являються умови для перетворення місцевих культів у
загальноплемінні. Археологічні дослідження культурних шарів ІХ–Х ст. засвідчують появу міжплемінних
святилищ, покликаних підвести ідеологічне підгрунтя процесам політичної консолідації.
23.Передумови утворення Київської Русі
Становлення державності у східних слов'ян відбувалось протягом тривалого часу і було закономірним
підсумком внутрішньої еволюції їх суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші
протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають головним
чином місцеве походження і з'явились задовго до утворення Давньоруської держави.
Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи - результат взаємодії
різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, ай сивої давнини.
Соціально-економічна сфера.
Система господарства східних слов'ян базувалась головним чином на землеробстві, допоміжну роль
відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли.У VII-ІХ ст. удосконалюється техніка землеробства.
Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотиг, ручних
жорен.Збільшується асортимент вирощування злаків - починають активно культивуватись пшениця, жито,
ячмінь, овес.Археологічні знахідки зерен ярових та озимих культур свідчать про застосування двопільної
системи землеробства.Варто підкреслити: що удосконалення землеробських знарядь, підвищення
продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни у
соціальній сфері. Різко знизилася потреба спільного обробітку землі. Саме тому земля, в першу чергу орні
ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали
своєрідними господарськими одиницями суспільства. В результаті поступово розпадаються родові
патріархальні зв'язки і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. Крім того, у якісні зміни у
розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родового общинного
ладу,формування феодальної
системи.Військова та племенна знать починає концентрувати у своїх руках гроші, цінності, багатства,
використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів).На цьому грунті поглиблюється класова
диференціація - землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у
феодальне залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.У ІV-VII ст. у
східнослов'янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла - залізообробне, ювелірне, косторізне,
гончарне та інші. Важливо, що в цей час найбільш розвинутими були залізодобування та металообробка,
тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до
прогресивних змін,адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа.Металургія
відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько ЗО назв),
удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою.
Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між
общинами, так і в середині общин, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості
постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін, - "градів".Відокремлення ремесла від сільського
господарства, зародження товарного виробництва у VIII-X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього
обміну та розширення зовнішньої торгівлі, Особливо жвавими були торгівельні зв'язки з Великою Моравією.
Болгарією. Хозарією Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню
слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого - надзвичайно гостро
ставило питання про захист важливих торгівельних шляхів. До того ж саме торгівля ніби "зшивала" в одне ціле
строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.
Політична сфера.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен -
дулібів, бужан, волинян.
З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VII-ІХ ст. набирає силу процес Об'єднання племен та їх
союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення - племенні княжіння та їх федерації. За
свідченням арабських авторів, уже в VIII-ІХ ст. існувало три осередки східнослов'янської державності:
Куявія (земля полян з Києвом),
Славія (Новгородська земля) і
Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне
об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у
Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська
держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка у дніпровських слов'ян є єдиновладним
правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема
французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про послів "народу Рос" які у 839 р.
прибули до імператора франків Льодовика Благочестивого у Інгельгейм.
Глибокі зміни у суспільному житті, що відбулись у середині І тис. н.е.,. сприяли становленню державних
структур у східних слов'ян:
1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення розмірів об'єднаних територій, постійна воєнна активність
зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль різного роду народних зборів
поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада
(спочатку виборна, а пізніше - спадкова).
2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності, посилення соціально-політичної
ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію
професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і
племінної аристократії, дружина з часом стала своєрідним самостійним органом публічної влади.
3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.
Сфера культури.
Характерно, що протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як
правило, слов'янські поселення мали площу 1-2,5 га і розташовувались на південних схилах річок та інших
водоймищ групами недалеко одне від одного.
Житлом для людей служили напівземлянки, землянки із плетеними або ж зрубними стінами і вогнищем, а з V
ст. - пічкою-кам'янкою. Характерною рисою поховального обряду було трупоспалення в урні або в ямці.
Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалась врізними візерунками. Тенденції до формування спільної
матеріальної культури посилювались спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий грунт для
консолідації слов'ян.
Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя
східнослов'янського суспільства роль "варязького елемента"; постійна загроза з боку Хозарського каганату.
24.Походження Русі
До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть
тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та
світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного
матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків
неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші
спроби розв'язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували
ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.
У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували
концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені
висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким
критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а
ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор»,
принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був
своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.
На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було
покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як
кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної
особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст. Звідки
походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?
У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина
науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це
не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію
політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу
самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.
На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:
1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське
походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950)
наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають
давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».
На противагу антинорманісти стверджували:
1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у
Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне
древньонорманське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів
слов'янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений,
фрагментарний вплив «варязького чинника».
Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу
виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на
утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів
про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні
утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.
Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення.
Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної
Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава
середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією
історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без
варягів».
Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської
держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак,
запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були
не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді
вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні
дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури.
Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть
відсотка від загальної кількості знахідок.
Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-
хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-
економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.
25.Політична історія Русі 9-10 століття
Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління
(882—912) відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних
завойовників, державне об'єднання «Руська земля» розпалось, і Олег був змушений відновлювати колишню
єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, а
з тиверцями та уличами продовжував воювати. В основу консолідації земель Олег поклав модель
централізованої держави, а не традиційної для Руської землі федерації племен.
У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для
русичів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів
вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію. (була одним з основних торгових центрів, де
збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення
вигідних торгових угод з Константинополем; Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна
було обкласти даниною; на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного
життя, й інтенсивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у
східнослов'янському суспільстві; в боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствердження
слов'янської державності на міжнародній арені.)Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у
907 р. та 911 р. (деякі історики вважають, що воєнна експедиція 907 р. — не що інше, як міф, романтична
легенда). Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції
(48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та
ін.
За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського
халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912) він загинув.Після
смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945). Його князювання почалося
традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених
народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і
мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально
визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров'я, мігрували в Подунав'я.Саме в роки правління
нащадка Рюрика на південних кордонах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники — печеніги. У 915 р.
Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 p., підштовхувані Візантією, печеніги рушили на Русь.
Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі
воєнної експедиції, що просувалася на десяти тисячах суден, він з'явився під Константинополем, але армада
русичів була спалена «грецьким вогнем» (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском
випускалися із бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне
військо. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зібравши під свої знамена варягів, полян,
кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіозний похід на Царгород. Війська рухалися й
суходолом, і морем, але цього разу до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Роману
повідомили, що «ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», він вирішив не
випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для
русичів, ніж договір 911 р. Він підтверджував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але
руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти
кримські володіння Візантії від кочівників.Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря на Закавказзя,
здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера
войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідомляють, що русичам у ході
жорстокого протистояння вдалося оволодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом
Бердаа.
Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного
напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини
призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.Після цих трагічних подій на чолі
Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964), оскільки його син Святослав був ще
малолітнім. Своє регентство вона розпочала з придушення древлянського повстання, у ході якого кількох
древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря
вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи державного управління.
Намагаючись убезпечити себе від нових народних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких
полягали в регламентації повинностей залежного населення; унормуванні процесу збирання данини
(визначення її розмірів і встановлення місць збирання); створенні осередків центральної князівської влади на
місцях — «становищ» і «погостів».Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 та 957 pp.
вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди,
розглядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з візитів у
візантійському Софіївському соборі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як того хотіла
Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти
Константинополя, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної активності і відряджає послів до
германського імператора Отона з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба
задовольнити попит на християнське духовенство у рахунок латинських місіонерів завершилася невдачею -
місія Адальберта, що діяла на Русі в 961-962 pp., під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників
змушена була рятуватися втечею.
Ця невдача в релігійній сфері серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись
обставинами, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству
княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972). Правління цього князя
припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору.
Тому войовничий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого
правління, пройшовши походами зі сходу на захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000—8500
км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.
На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на сході. Протягом 964—966 pp. він
досягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину
хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському
каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному
Кавказі. Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені походами Святослава, мали неоднозначні
наслідки: з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської
держави, оскільки над землями в'ятичів та сіверян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння
Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.
Успіхи Святослава на сході не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної
гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного
війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візантійська
дипломатія мала на меті зав'язати в кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли
протидіяти встановленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися.
Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю.
Спочатку візантійська сторона не перешкоджала діям^ русичів у Подунав'ї, адже чужими руками руйнувалася
Болгарська держава, яка протягом IX ст. була грізним ворогом імперії. У 811 р. болгарський хан Крум
розгромив візантійське військо і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з
Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь. Крім того, дунайський похід не давав можливості
Святославу розпочати експансію в Північне Причорномор'я, в землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли
воєнні успіхи київського князя стали досить значними, він не побажав, незважаючи на тиск і натяки
візантійської дипломатії, залишати Подунав'я. Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше,
відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської
держави.
Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї
держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру
Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему державного управління за
відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між
своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді —
Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній
реформі, а й була важливою ланкою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною метою якого
було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. Наступним кроком практичного здійснення
цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. «Не любо мені в Києві жити, — говорив
боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславе на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра
сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і
челядь».
Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши
Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втрачені позиції у Болгарії,
а й просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати численне
військо і спочатку під Адрінополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписати мирну угоду (971),
відповідно до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воювати з Візантією і відмовлявся від претензій
на Болгарію та Крим. Навесні 972 p., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських
порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту
золотом.
Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну
арену; її перші спроби вписатися в геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення
території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв
активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі,
багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської
влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних
відносин.
26.Джерела вивчення історії Київської Русі
Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила
помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій
раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого
розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до
Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.
Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з
Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським
королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією.
Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали
хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою
вплинула на культуру і мистецтво сусідів.
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних
джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких
предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські
історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж
зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по
південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у
готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників
Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).
На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і
літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління
державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає:
“Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить
перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і
докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і
торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.
Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив багато найцікавіших відомостей
про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з багатою природою, з красивими містами,
населеними майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все зовнішні події
східнослов'янської історії.
Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих
попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий
літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу
ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.
Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє робити
висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів,
предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони носили, зброї, якою захищали рідну
землю. Дослідження при розкопках культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні
переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з
індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у
другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів.
Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок", “рілля",
“худоба", “страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про
рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші релігійні поняття - про рівень
духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних
історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і
залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.
Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на основі комплексного
використання всіх існуючих історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать
фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського “Історія України-Руси”,
північнонімецького хроніста другої половини ХІ ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов'ян”,
відомі “Ізборники Святослава” та ін.
27.Семантика та етимологія терміну «Русь»
Сакраментальне питання — "откуда єсть пошла Руськая Земля" — вперше підняте ще наприкінці ХІ чи на
початку ХІІ ст. автором "Повісті временних літ", впродовж наступних майже тисячі літ неодноразово
привертало увагу дослідників, породжуючи гострі наукові дебати, які подекуди мали й політичний підтекст.
Суперечки точаться як навколо етимології слова Русь, а відтак і походження самих русів, так і проблеми
шляхів виникнення та становлення Давньоруської держави. Найдавніша достовірна згадка назви Русь
зафіксована близько 839 р. у франкській хроніці єпископа Пруденція "Бертинські аннали", в якій хроніст
згадує про присутність якихось "росів" у складі посольства візантійського імператора Феофіла до двору
імператора франків в Інгельгеймі. Найперша згадка про "Русь" в арабській літературі належить
середньоазійському вченому ІХ ст. ал Хорезмі, котрий у своєму творі з географії "Книги картин землі",
підготовленому між 836–847 рр., називає річку Друс (Дніпро), яка бере початок з Руської гори. Хронологічно
найраніші згадки про "росів" у візантійських джерелах відносяться до 842 та 860 рр., коли останні атакували
малоазійське місто Амастріду та столицю Східної римської імперії - Константинополь. Власне саме з нападу на
Константинополь, як стверджує давньоруський літописець, "земля [наша] стала зватися Руська земля".
Говорячи про етимологію слова "Русь", частина фахівців сходиться на думці, що воно має скандинавське
походження. За однією з версій, воно походить від давньоскандинавського кореня, який вживався для
означення морського походу на весельних суднах або взагалі судноплавання. Існують й інші аргументи на
користь його скандинавського походження.
На противагу скандинавській етимології в науковій літературі розробляється й гіпотеза щодо іранських
коренів цього терміну. Зокрема, наголошується на можливому зв’язку слова Русь з іраномовними мешканцями
Середнього Подніпров’я, які залишили в цьому регіоні низку назв гідронімів, похідних від іранського
ruxs/roxs — світлий, а саме: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець, Роська. Чимало прибічників має і версія щодо
слов’янської етимології поняття Русь. Більшість прихильників цієї точки зору пов’язує виникнення поняття із
праслов’янським коренем rud/rus, який означував світлий, русий.
Проблема етимології поняття Русь тісно пов’язана з територіальною локалізацією появи цього етноніма — на
Півночі чи Півдні. Так, в першому випадку йдеться про скандинавську основу, і до уваги береться насамперед
свідчення "Повісті минулих літ" про присутність у дружині Олега "варязи и словени и прочии прозвалася
Русью". Прибічники концепції південного походження етноніма звертають увагу на той факт, що в
давньоруських літописах ХІІ–ХІІІ ст. Русь або руська земля виступають у двох значеннях — широкому та
вузькому. В широкому значенні поняття стосувалося всіх східнослов’янських земель, що з часом увійшли до
Давньоруської держави. У вузькому — лише південної частини цих земель, окреслених на півночі Десною, на
сході — Сеймом і Сулою, на півдні — Россю та Тясмином і на заході — Горинню, тобто ті території, які раніше
населяли поляни, сіверяни та древляни.
28.Історіографія Київської Русі
Проблеми походження та ранньої історії слов’ян здавна привертали увагу археологів, істориків, мовознавців. В
українській науці найбільший внесок у їх дослідження зробили історики М.Грушевський, археолог і
мовознавець В.Петров, археологи В.Хвойка, М.Смішко, та ін.
Зокрема Вікентію Хвойці належить пальма першості у вивченні пам’яток черняхівської культури. Учений
встановив час її існування, висловив думку про те, що вона являє собою вищий етап розвитку слов’янського
населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Публікації результатів
його археологічних досліджень (зокрема, відомої статті "Поля погребений в среднем Поднепровье // Записки
Российского археологического общества. — СПб., 1901. — Т.12, вып.1/2) привернули увагу спочатку німецьких
учених, котрих цікавила проблема експансії германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у
Північне Причорномор’я. Згодом до дискусії долучилося чимало вчених-археологів з різних країн
Центральної і Західної Європи. Внаслідок цього проблематика черняхівської культури стала однією з
пріоритетних в європейській археологічній науці. Варто відмітити, що її наукова актуальність зберігається і
понині.
З числа російських вчених на найбільшу увагу заслуговують праці археологів П.Третякова, В.Сєдова,
І.Русанової, О.Трубачова, В.Топорова та ін. Великий інтерес становить зокрема праця В.Сєдова
"Происхождение и ранняя история славян" (М., 1979). Досить оригінальними є концепції О.Трубачова,
викладені в працях "Этногенез и культура древнейших славян" (М., 1991) та "Лингвистический анализ
гидронимов Верхнего Поднепровья" (у співавторстві з В.Топоровим; М., 1962). Однак, на думку фахівців,
учений, вельми прискіпливо аналізуючи дані лінгвістики, відверто нехтує археологічними даними, або
відводить їм другорядне місце.
Серед зарубіжних учених фундаментальні наукові дослідження проблеми належать П.Шафарику, Л.Нідерле,
Й.Поуліке, Б.Хроповському, Т.Лер-Сплавинському, Г.Ловмянському, В.Генселю, К.Годловському та ін. По-
справжньому хрестоматійною є праця чеського дослідника першої половини ХІХ ст. П.Шафарика "Славянские
древности" (1848), який обгрунтував концепцію праслов’янської прабатьківщини на стику Середньої та
Західної Європи, що згодом отримала підтримку цілого ряду фахівців. Зокрема ідеї П.Шафарика щодо
глибокої давності слов’ян в Європі знайшли свій подальший розвиток у працях його співвітчизника Л.Нідерле.
Цей чеський учений, котрий працював на початку ХХ ст., узагальнивши найновіші на той час досягнення
історії, археології, етнології та антропології, означив давньослов’янську територію в межах міжріччя Ельби на
заході та Десни на сході. Праці Л.Нідерле тривалий час залишалися вершиною досягнень у вивченні проблем
слов’янського етногенезу і, на думку фахівців, значною мірою зберігають свою значимість і сьогодні.
Щоправда, в 1930–40-х рр. концепція Л.Нідерле була частково переглянута польськими вченими, які,
базуючись на результатах нових археологічних досліджень, відстоювали більш західне походження слов’ян,
прабатьківщиною яких, на їх думку, було межиріччя Вісли та Одера. Чи не найбільша заслуга в створенні
Вісло-Одерської теорії належить археологу Ю.Костшевському, позицію котрого активно підтримали
антрополог Я.Чекановський і славіст Т.Лер-Сплавинський. Зокрема, Т.Лер-Сплавинський, проаналізувавши
широке коло джерел лінгвістичного, антропологічного та археологічного походження, запропонував власну,
вельми привабливу, концепцію походження слов’ян через їх виокремлення з балто-слов’янського субстрату
тощо ("Про походження і правітчизну слов’ян", — польською мовою; Познань, 1946).
На противагу Вісло-Одерській теорії походження слов’ян у радянській історіографії певний час побутувала
так звана Вісло-Дніпровська теорія, що доводила логічність пересунення центру слов’янського етногенезу із
заходу на схід, а згодом набула поширення Дніпро-Одерська концепція, обгрунтована в 1979 р. Б.Рибаковим. Її
суть в тому, що запропановані на той час концепції не враховують повною мірою всі аспекти процесу
етногенезу слов’ян. Спроба ж повного узагальнення, на думку вченого, неминуче підводить до визнання
необхідності розширення ареалу етногенезу від Дніпра на сході до Одеру на заході.
Безумовним авторитетом серед фахівців користувалися і продовжують користувататися праці відомого
польського славіста Г.Ловмянського, котрий по-новому інтерпретував найдавніші письмові свідчення про
слов’ян, а також визначив чи не найбільш переконливу модель суспільного устрою слов’ян та висуноув своє
бачення проблеми їх етногенезу ("Початки Польщі" – польською мовою; Варшава, 1963, т.1–2; "Основные черты
родоплеменного и раннефеодального строя славян" в кн.: "Становление раннефеодальных славянских
государств" – Київ, 1972). За Г.Ловмянським, близько середини ІІ тис. до н.е. з-за Середньої Волги та Нижньої
Оки на захід і північ почали просуватися частини індоєвропейського населення. Північну частину цього
масиву складали предки германців, південну — предки слов’ян, а між ними — балти. Саме предки слов’ян і
балтів, асимілювавши давніх жителів європейського континенту, сформували нову спільність, з якої, вже в
першій половині І тис. до н.е. виокремилась окрема слов’янська етнічна група.
Як можна зробити висновок з публікацій Інституту археології НАН України, який нині є, безумовно,
провідною установою України з вивчення зазначеної проблематики, завдання дослідження праісторії
слов’янства належить до числа пріоритетних напрямків його науково-дослідної роботи. Зокрема,
дослідженням пам’яток пшеворської культури на території України успішно займається колектив учених під
керівництвом Д.Козака, котрий дослідив цілий ряд поселень Волині та Поділля і на їх основі підготував ряд
фундаментальних праць — "Пшеворська культура у Верхньому Подніпров’ї і Західному Побужжі" (1984),
"Етнокультурна історія Волині" (1992). У них вчений відстоює думку про те, що внаслідок симбіозу прийшлих
з Мазовії та Підляшшя на Волинь носіїв пшеворської культури з місцевим населенням в регіоні сформувався
своєрідний культурний варіант. Досить успішними стало й вивчення Д.Козаком пам’яток зубрицької
культури на території Верхнього Подніпров’я та Західної Волині.
Археологічне ж вивчення матеріалів пізньозарубинецьких стоянок у середнього Подніпров’я та Лівобережжя,
узагальнено в колективних працях О.Обломського, О.Петраускаса і Р.Терпиловського "Распад зарубинецкой
культуры и его социально-экономические и идеологические причины" (Київ, 1990) та О.Обломського і
Р.Терпиловського "Среднее Поднепровье и Днепровское Левобережье в первые века нашей эры" (Москва,
1991).
Зважаючи на актуальність проблематики черняхівської культури не лише для української, а й європейської
історичної науки, вітчизняні археологи чимало уваги приділяють вивченню саме черняхівських пам’яток. Ще
на початку 1960-х рр. Є.Махно створила карту пам’яток черняхівської культури на території України (видана у
"Материалах Института археологи" за 1960 р.). Результати ж археологічних здобутків було узагальнено в
монографіях І.Винокура "Історія та культура черняхівських племен" (К., 1972); В.Барана у "Черняхівська
культура за матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу" (К., 1981 р.); Б.Магомедова "Черняховская
культура Северо-Западного Причерноморья" (К., 1987) та ін.
Було також опубліковано цілий ряд наукових статей і розвідок П.Третякова, М.Артемонова, М.Смішка,
М.Брайчевського, А.Сміленко та ін. Найбільш гострі дискусії в контексті розробки цієї проблематики велися з
приводу етнічної належності представників черняхівської культури. До середини 1950-х рр. в радянській
історіографії домінував погляд щодо їхнього слов’янського походження, викладений свого часу ще В.Хвойкою.
У європейській історіографії досить міцними були позиції тих вчених, які відстоювали так звану "готську
концепцію", вироблену німецькими сучасниками В.Хвойки. Виявлення на Волині пам’яток вельбарської
культури, пов’язаної з германськими племенами готів, остаточно підірвало концепцію готської належності
черняхівських старожитностей, оскільки засвідчило принципову відмінність у цих двох синхронних
культурах. Штучність побудови готської теорії переконливо показав М.Смішко у праці "Відносно концепції
про германську належність культури полів поховань" (МДАПВ. — К., 1961). На сьогоднішній день учені не
ставлять під сумнів синкретичність черняхівської культури, котра сформувалася на основі цілого ряду як
більш ранніх місцевих культур - зубрицької, пізньозарубинецької, так і прийшлих дако-готської та скіфо-
сарматської. Зараз перед фахівцями стоїть завдання виявити характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції.
Ще одним пріоритетним напрямком дослідження історії зазначеної доби є вивчення пам’яток київської
культури, відкритих на початку 1950-х рр. В.Даниленком ("Славянские памятники ІІ тыс. н.э. в бассейне
Днепра" // КСИА АН УССР. — 1955. — № 4). Її дослідженням пдідно займалися тривалий час Н.Абашина,
Є.Гороховський, Н.Кравченко, Р.Терпиловський та інші вчені. Їх результати узагальнені в спільній роботі
Р.Терпиловського та Н.Абашиної - "Памятники киевской культуры. Свод археологических источников" (К.,
1992).
Широкі польові дослідження ранньослов’янських поселень, активне вивчення іписемних джерел та
використання можливостей нових методологічних підходів до вивчення суспільних структур слов’ян
дозволяють науковцям Інституту археології створювати нові історико-культурні інтерпретації, які містить
зокрема колективна праця В.Барана, Д.Козака та Р.Терпиловського "Походження слов’ян" (К., 1991).
Новітнє узагальнення сучасних знань з означеної проблматики відображено у першій частині третього тому
"Давньої історії України" (К., 2000), опублікованої під загальною редакцією академіка П.Толочка. У його
написанні взяли участь В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський, Б.Магомедов та ін.
29.Етнічний склад населення Київської Русі
прихильники існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом
посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії —
християнства, у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації
давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської
народності свідчать такі суспільні процеси та явища:
1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства,
розвитку літератури та культури;
2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій
частині східно-слов'янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї
Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);
3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи
часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і
воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих
виробів тощо);
4) з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх
земель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);
5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії
Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.
Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність
свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного з східнослов'янських народів висувають
свої контраргументи:
1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної
консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської
народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки
церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-
східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася
низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.
2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов'янських племен:
балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські
народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь,
вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої
звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні
утворення в єдину етнокультурну спільність необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак
нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни,
нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні
структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес
етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед
широких народних мас.
3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість
правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема,
Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною
країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди
тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву.
В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що
українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі.
На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських
етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов'янських племен
інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності.
Західна група східнослов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних
процесів утворилися балто-слов'янські племена — пращури білорусів.
Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки
істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення
кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у
процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.
30.Основні етапи розвитку Київської Русі.
Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.
Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час
з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь
виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда.
Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного
моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду
належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян.
З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами
експансії, коли кордони Русі значно розширилися.
Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972
р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик
могутній Візантійській імперії.
Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава
Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир
запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і
досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.
Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями,
зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття
відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.
У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення
з”їзду були порушені та не виконані.
З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-
монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-
Волинське князівство.
31.Реформи Володимира Великого
Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на
консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.
Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації
їх автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу
племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу,
Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому щоЩ° землі князівства, де правили
залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам
та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу
давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої
державності. Зосередження влади в руках однієї князівської родини дало можливість усунути племінний
сепаратизм. Відтак Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі рішення приймалися із
єдиного центру.
Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої
влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової
системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні
володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька
важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати
боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого
князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.
Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій
державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ
верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не
сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім
для такої великої та полі-етнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир
вирішує запровадити християнство як державну релігію.
Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого
права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання
юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).
Реформа зовнішньої політики.Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню
політику. Він залишив далекі воєнні походи, які залюбки проводили його попередники. Він пішов за голосом
громади, яка вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів тільки оборонні війни. Знову
порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі
сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок
довготривалому суперництву з поляками за цей регіон.
Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за
Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до
складу Київської держави.
Фінансова реформа. Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети «златники» і
срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис:
«Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської
Русі.
Насамперед, в результаті адміністративної, фінансової, оборонної, воєнної реформ значно зміцніла Київська
держава. Вона стала нарівні з розвиненими європейськими країнами. Значно знизилася небезпека нападів
східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно
позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта,культура. За правління Володимира
Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до
Чорного моря.
Проте найбільше значення має все ж таки релігійна реформа Володимира. Запровадження християнства
унеможливило племінний сепаратизм. Тепер все населення Русі поклонялося одному богу, а не багатьом
язичницьким богам. Це, звичайно, сприяло консолідації всього давньоруського суспільства. Крім того,
прийняття християнства вивело Русь в один ряд з європейськими країнами. Тепер Руська держава була в очах
європейців високорозвиненою державою з сильним князем. Відтак зв’язки Русі з іншими державами
пожвавилися. Важливим було також і те, що зміцніли зв’язки із Візантією. Це сприяло політичному,
економічному, культурному розвиткові країни.
32.Хрещення Русі
В історію Давньоруської держави князь Володимир увійшов передовсім як правитель, котрий цікавився
релігійними справами і врешті-решт навернув давньоруський народ до християнства. Хоч, як можна зробити
висновок з попередньо викладеного матеріалу, не бракувало в нього заслуг і в інших сферах діяльності.
Вперше свою увагу на релігійних справах князь Володимир зосередив відразу ж після перехоплення від
Ярополка київського князівського стола. Прибувши до Києва, згідно оповіді автора "Повісті временних літ",
князь "поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий,
і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокоша". Тобто йдеться про облаштування першого на Русі
пантеону язичницьких богів. Пантеону в якому було зібрано як слов’янські, так і неслов’янські божества, але
ті, котрим поклонялися племена, включені до складу Давньоруської держави.
Традиційно в історіографії стверджується, що реформа язичництва була покликана зримо об’єднати
різнорідні місцеві культи різних частин недавно об’єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб
ствердити і зміцнити цю саму державну єдність Давньоруської держави.
Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну традицію, все ж не є
загальноприйнятими нині. Ще на початку ХІХ ст. історики віднайшли джерельні докази того, що Володимир
насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на
Русі культ язичницького бога Перуна. А пізніша літописна легенда була потрібна давньоруським авторам
лише для того, аби ще більш зримо показати вади князя-язичника, що в уяві літописця ХІІ ст. могло бути
більш гріховним, ніж поклоніння багатьом богам, аби потім зобразити його разюче перевтілення в суцільну
доброчинність.
Вочевидь, подібного роду ідеологічним цілям слугує і такий своєрідний літописний літературний образ як
"вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії. Як відомо, його суть зводиться до
того, що напередодні хрещення Русі до Володимира приходили місіонери мусульмани, іудеї, "німці",
навертаючи князя-язичника до своєї віри. Грецький "філософ" до Києва прибув останнім. Але його
тлумачення різниці між праведниками і грішниками, розповіді про сцени Страшного суду та можливості
посмертного воскресіння для праведників настільки вразили Володимира, що для себе особисто він остаточно
і безповоротно обрав шлях, по якому личило йти далі. Але для того, аби не помилитися у своєму виборі, він
розіслав в різні кінці світу десять своїх бояр, аби ті наочно могли пересвідчитися в правильності рішення
князя. Повернувшись до Києва, бояри утвердили переконаність Володимира, акцентувавши увагу на тих
почестях, які їм влаштували візантійський імператор і константинопольський патріарх, а також — красі й
пишності "грецької" служби.
Але, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні
зв’язки, ні пам’ять славних предків, ні сама географія не залишала князю Володимиру іншого вибору, ніж
того, що вчинив він у 988 р.
Говорячи про хрещення Русі князем Володимиром не можна оминути увагою ще один сюжет, тісно
пов’язаний з ним — так звану "корсунську легенду". В основі цього сюжету лежить проблема хрещення самого
князя, яке відбулося трохи раніше, ніж хрещення ним киян і всіх русів.
Давньоруський автор однозначно стверджував, що місцем прилучення Володимира до християнської Церкви
стало найбільше візантійське місто Північного Причорномор’я — Корсунь. Історики вже досить давно
поставили під сумнів цю інформацію, логічно припускаючи, що в князя зовсім не було потреби їхати для
здійснення цього таїнства до далекого Корсуня, якщо в Києві вже майже століття існував християнський храм,
а самі християни жили в самісінькому центрі міста. Інша справа, що вже пізнішим давньоруським книжникам,
аби ще більше сакралізувати ім’я Володимира-Хрестителя, знадобилося "відправити" його до Візантії, щоб він
саме там, у сакральній столиці світу, прилучився до нової віри. Хрещення у Візантії істотно міняло місце
володаря в ієрархії влади та статус його країни з-поміж інших держав.
Прийняття населенням Давньоруської держави християнства прилучило його до греко-візантійської
цивілізації. Саме грецькі церковно-мистецькі канони, книжність, стиль духовності витворили фундамент
руського світу культури. У Києві, а згодом і повсюдно на Русі почали влаштовувати школи, книгописні
майстерні (скрипторії), і дуже швидко Русь стала однією з найбільш розвинутих у культурному плані
середньовічною державою.
Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь
у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу,
зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, іншими
тогочасними державами Європи.
33.Ярослав Мудрий
Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі.
Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності,
централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником,
князем-завойовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-
будівником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, У князя був
уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній із битв він отримав важку травму
правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він
спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління
Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князя-
ми-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого
типу державного правителя.
Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом
відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь
насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при
ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала
13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на
значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і
центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р.
отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його
місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви
побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.
У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на
Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави
на міжнародній аре-ні характеризується стабільністю, її авторитет зростає, зовнішньополітична діяльність
Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці
київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом
династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з
дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира,
Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських
королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького
Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але
масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу
стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».
За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення
першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні
феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав
не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р.
призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під
контролю Візантії.
Іларіон (?— прибл. 1088) — митрополит київський, церковний і політичний діяч, філософ і оратор. Автор
«Слова про закон і благодать» {прибл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського
храму в с Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників
Ярослава Мудрого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загальноруські митрополити без
погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з версій,
Іларіон, після того як став митрополитом, незабаром помер, за іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона,
поселився в Києво-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису 1073і.
У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира
збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку
культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу розв'язати болючу
проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади
було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх
нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами:
старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань;
Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті
київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало
можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.
Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території
держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їх освоєння та
втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади;
заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська
діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології — християнства;
поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів розв'язання
міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
34.Русь після Ярослава
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в
Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті
батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат
і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз
проіснував майже Двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення
місцевої земельної знаті, порооджуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був
претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських
військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками
Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.
Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий
спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої
колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив
рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093
pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав,
1078—1093 pp. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули
численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107)
заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання
відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113
—1125).
35.Русь під управлінням Володимира Мономаха
16 квітня 1113 р. помирає київський князь Святополк Ізяславич. Його син Ярослав Святополчич у цей час
князював на Волині. Згідно з постанов Любецького з’їзду 1097 р. саме він і мав посісти князівський стіл у Києві,
як законний спадкоємець отчини Ізяславичів.
Однак повстання в Києві, що вибухнуло після смерті непопулярного князя, який налаштував проти себе киян
перш за все, спекуляцією сіллю, перекреслило цю норму. Учасники зібраного на другий день після смерті
Святополка віча закликали на князівський стіл Мономаха. Якщо вірити літописцеві, переяславський князь
спочатку відмовлявся від дій, які б скасували ініційовані ним же постанови Любецького з’їзду, але в умовах
розгортання повстання в Києві, яке, ніби-то, загрожувало навіть нищенням церков і монастирів, — погодився.
Тим паче, що учасники віча підказали князю легальну причину такого переміщення "на стіл отчий і дідин".
Перебравшись до Києва, Мономах зробив усе, щоб закріпити за своїм родом колишні отчини Святополка.
Крім старих своїх волостей — Переяславщини, а також земель Північно-Східної Русі, Смоленська та
Новгорода, він володів тепер ще Києвом і Турово-Пінською землею. Мономахи стали настільки могутніми, що
з ними не міг суперничати будь-хто з інших представників князівських родин Русі. 1117 р. Володимир
переводить з Новгорода до розташованого під Києвом Білгорода свого старшого сина Мстислава, з доволі
прозорим натяком на те, хто саме успадкує після його смерті як київський стіл, так і першість на Русі.
Виступ свого небожа, сина Святополка Ярослава (за яким київський князь зберіг Волинь), Володимиру вдалося
досить швидко втихомирити, протримавши його впродовж двох місяців в облозі у Володимирі-Волинському. В
1118 р. Ярослав утік до Угорщини, шукаючи зовнішньої допомоги для боротьби з київським князем.
Скориставшись з цього, Володимир посадив на Волині спочатку свого сина Романа, а після його скорої смерті
іншого сина — Андрія. І хоч Ярослав Святополчич упродовж наступних двох років робитиме відчайдушні
спроби повернути втрачене,його зусилля виявилися марними.
Остаточно ж проблема "зніметься" з порядку денного тогочасного політичного життя Русі 1123 р., коли князь-
вигнанець зустріне свою смерть від рук якихось анонімних "двох ляхів".
Невдовзі після смерті Ярослава Святополчича, в 1127 р. помирають ще два нащадки Святополка — Брячислав
й Ізяслав. Отож Мономах не лише включає Волинь до своєї отчини, а й взагалі залишається єдиним
претендентом на Святополкову отчину. Київському князеві вдалося пережити і старших Святославичів —
Давида й Олега. А тому, коли прийшов час розпоряджатися київським столом, як цілком слушно зауважують
дослідники, рішення Мономаха передати його власному старшому синові Мстиславу ні в кого не могло
викликати ні заперечень, ні сумнівів щодо його правомочності.
Загалом на київському князівському столі Володимир Мономах правив дванадцять років. Зважаючи на досить
похилий вік, коли він перебрався з Переяслава до Києва йому було 60 років, і він лише трохи не дожив до віку
свого діда Ярослава Мудрого. Але не лише це поєднувало правління цих київських правителів. Як і його
прославлений дід, Мономах залишився в історичній пам’яті передовсім як мудрий політик, котрий провадив
активну зовнішню політику, опікувався законодавством, був високоосвіченим і навіть мав літературний хист.
Щоправда, на відміну від діда, князь Володимир Всеволодович уславився і своїми ратними звершеннями.
Власне, як уже відзначалося вище, його ім’я на Русі стало широковідомим саме у контексті вдалої боротьби з
половцями. Загалом князь нарахував вісімдесят три походи, в яких він взяв участь. Неперевершеною заслугою
Володимира перед своїми підданими було те, що завдяки значною мірою саме його ініціативам Русь була на
чверть століття позбавлена постійної половецької загрози. Один із давньоруських письменників навіть
стверджував, що іменем Мономаха половці лякали своїх дітей у колисках.
Але не лише мечем намагався Мономах захистити Русь. Він дуже пишався тим, що впродовж свого життя
уклав майже двадцять мирних угод. За правління Мономаха Русь відродила практику активного втручання у
візантійські справи. Після багатьох десятиліть мовчання про Київ гучно заговорили в Константинополі в 1116
р., коли Мономах, видавши свою дочку Марію за Леона Діогеновича — чи то за справжнього, чи то
самозваного сина візантійського імператора, надав зятеві допомогу в його спробах утвердити свою владу в
придунайських провінціях Візантії. Хоча невдовзі Леона було підступно вбито, Мономах не поспішав
залишати здобуті на Балканах провінції, розсадивши там своїх посадників. Врешті-решт, Константинополю
вдалося таки відновити свою владу над цими землями, але авторитет Мономаха як сильного володаря у в
Європі істотно виріс. Наслідуючи приклад Ярослава Мудрого, Володимир одружив найстаршого свого сина
Мстислава на дочці шведського конунга Кристині. Дочку Євфимію видав за угорського короля Коломана.
Своїх онучок, дочок Мстислава, видав заміж також за членів монархічних родин Європи. Так, Інгеборга була
пошлюблена з датським конунгом Канутом, Малфрід — з норвезьким Сігурдом, а в другому шлюбі —
датським конунгом Еріком. Ще одна дочка Мстислава була видана "в греки за цесаря".
Утвердившись на київському столі, Мономах доклав зусиль, аби впорядкувати існуюче законодавство,
пристосувавши його до нових умов. Зокрема, реагуючи на причини заворушення 1113 р. проти влади
Святополчичів, Мономах зібрав на Берестові дружину і тисяцьких та видав устав про відсотки. Історики
схильні вбачати в укладенні деяких розділів "Докладної Правди" також ініціативу Володимира. Мономах став
єдиним давньоруським князем, котрий залишив по собі зразки високопрофесійних літературних творів,
насамперед — "Повчання дітям", в якому не лише представив безпрецедентну спробу написання
автобіографії, але й відобразив свою тонку душевну організацію та складний внутрішній світ, виклав бачення
багатьох моральних проблем.
36.Доба феодальної роздрібленості
Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність
населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням
державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним,
структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги,
засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території.
Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало
понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги,
половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та
завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення
апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне
«переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для
зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних
відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в
основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило
передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості
давньоруських земель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини,
освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель
боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками
фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню
центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило,
спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат
управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної
великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості
земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х
років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів
престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської
влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина
старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича
та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів,
енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне
існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної
роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу
відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо,
слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи
Давньоруської держави.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом
влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління
тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для
нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським
престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та
відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності
князівської влади, була суттю міжусобних війн.
4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в
зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та
Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома
подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції
торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для
італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з
Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки
зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про
себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі
зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових
доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у
період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів
у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних
князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не
особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування
феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення
феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури
політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі
земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі
наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної
єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь
сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві,
піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.
37.Система влади в Київській державі
Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада
пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна
форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та
збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї
форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу
піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше
зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише
частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія
поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група
найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління
історики називають «колективним сюзеренітетом».
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала
з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації.
Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та
віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом
функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної
стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової
влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина
являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету
і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За
свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий
орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили
старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання
оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та
судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у
компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення
влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих
князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона
утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично
оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.
Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей
орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та
централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші
згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати
віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і
укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами,
усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим —
голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи
правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало
із законодавчими ініціативами.
Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління —
монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її
ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави
характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно,
надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали
постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
38.Основні верстви населення на Русі
Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими
тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі
віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-
друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів
прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не
призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість
незаселеної, господарськи неосвоєної землі.
У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного
класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації
серед феодальне залежного населення.
Основними його верствами були:
-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину
князю і були відносно вільними;
-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала
за купу (грошову позичку);
- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність віднього
і змушені були працювати за частку виробленої продукції;
- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали
у спадщину;
- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.
Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Уже в часи князя
Олега русько-візантійські договори поряд з великим київським князем містять згадки про світлих і великих
князів, а також бояр. Останні — великі князі та бояри — на думку вчених це місцеві племінні князі та вожді,
підкорені київським князем. Пізніше, наприкінці Х ст., колишніх племінних володарів замінили найближчі
родичі великих київських князів (сини та племінники) — князі-намісники.
З ускладненням ієрархічної структури суспільства в ХІ–ХІІІ ст. на її вершині знаходився великий київський
князь. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожна з цих земель-князівств — Чернігівська,
Переяславська, Смоленська. Волинська та ін. — поділялася на окремі волості, на чолі яких також стояли князі,
що належали до тієї чи іншої князівської сім’ї, у володарюванні якої знаходилася ця отчина. Ще більш
чисельну групу панівної верстви складали бояри. Останні, як уже зазначалося вище, походили або з числа
князівських дружинників, які осідали на землю, або — з місцевої родоплемінної знаті. Князівські бояри
поділялися на великих і менших; крім того, існували ще й земські бояри. Разом з князями бояри становили
правлячу еліту Давньоруської держави. Великі бояри призначалися князем воєводами та тисяцькими, а малі —
соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів
князівського адміністративного і судового апарату.
Окрему групу давньоруського населення складало православне духовенство, яке поділялося на біле та чорне
(чернецтво). Зважаючи на ту обставину, що воно формувалося з різних соціальних верств, воно так і не склало
відокремленого середньовічного стану.
"Службова організація" Київської Русі.Важливими, передовсім через кількісну частку, елементами соціальної
структури Давньоруської держави виступали представники так званої "службової організації" або простіше —
слуги князя. Головними ознаками належності до службової організації (за визначенням Б.Флорі) були такі:
спадкова прикріпленість до служби, яка могла бути відмінена або замінена іншою лише за наказом князя;
звільнення від усіх загальнодержавних податків і повинностей; наділення за службу земельними ділянками
для ведення звичайного селянського господарства.
39.Система землеволодіння на Русі
У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь
дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так
поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок
та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у
державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися
(продаватися, передаватися у спадок, даруватися). За феодалізму земля була основним засобом виробництва.
Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної
ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство
(позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що
ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала
натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою
общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток
товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала
найпоширенішою. за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення
феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного
класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу
було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь.
40,Феода́льні пови́нності — повинності селян на користь панів з часу становлення феодальних відносин до
скасування кріпосного права. В різні періоди і в різних місцевостях Ф.П. мали свою специфіку щодо розміру й
характеру, розділяючи феодально залежних селян на численні категорії. Всі Ф.П. класифікувалися в 3-х
головних формах феодальної ренти – відробітковій, натуральній і грошовій, які часто співіснували, але на
тому чи іншому етапі переважала одна з них.
За часів Київської Русі селяни-общинники (т.зв. смерди) сплачували данину натурою, інколи грошима, а
також відбували підводну, військову та деякі інші повинності. Тривалий час данина, що її збирали шляхом
полюддя, не мала точно встановлених розмірів. Вони були визначені після Древлянського повстання 945 р.
Зростання приватної феодальної земельної власності князів і бояр зумовило перетворення данини на
феодальну ренту, причому спочатку переважала відробіткова. З 1-ї пол. 11 ст. на перше місце висунулася
рента продуктами. Найдавнішою системою прямих податків на утримання княжого двору й дружини була у
Київськiй Русi данина, яка сплачувалася звичайно продуктами сiльського господарства й промислiв (хутром,
воском, медом, хлiбом, шкурами тощо). Збирали данину, виїжджаючи на так зване полюддя (вiд “ходiння по
людях”), у виглядi рiзних дарiв князю чи представникам його адмiнiстрацiї (“поклон”, “почесть”, “стан”), чи
“повозом”, коли її привозили до Києва. Серед прямих податкiв видiляли дари (добровiльне пiдношення
пiдданих), данину (плату пiдданих), оброк (плату за користування певними земельними надiлами,
знаряддями працi тощо).При збиранні данини виявлялися найхарактернiшi особливостi феодальної
податкової системи — неврегульованiсть розмiрiв та перiодичностi збору податкiв, їх величезна кiлькiсть i
рiзнорiднiсть, випадковiсть i свавiлля поборiв, збирання їх особами, що мали особисту зацiкавленiсть в
максимальному доходi.
41.П равова система в Київській русіЗ приняттям христіянства, уступило староукраїнське, звичаєве право
законоправним мірам, запозиченим з Візантії. У першу чергу виявилися вони в т. зв. «Церковних Уставах»
Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Довше, аніж в церковному законодавстві утрималося
староукраїнське право в світському. Збірники українських законів, появляються вже в XI сторіччі. Славна
«Руська Правда», збереглася до нас в кількох редакціях, приписуваних зчерги Ярославові Мудрому, Ізяславові
Ярославовичеві й Володимирові Мономахові. Самих.списків тих різних редакцій Руської Правди, найдено біля
сорока; це свідчить про широке пристосування тих приписів цивільного, карного й процесового права.
Усталено у них кари за нарушення обовязуючого права та злочини. Кари за душогубство були двоякі —
грошева кара в користь князя т. зв. «вира» й відшкодування за вбитого для рідні, т. зв. «головництво».
Смертної кари за душогубство не було. Заведена при Володимирові Великому, вона не втрималася. Зате
існувало право помсти родини вбитого над душогубцем. Тілесні кари існували тільки для холопів; вільних
людей вони не торкалися. Про розвинене почуття чести в староукраїнському громадянстві свідчать високі
кари за образу. Позатим Руська Правда нормувала справи позички й кредиту, купна й продажі та власносте й
спадщини. Особливу увагу зверталося в ній на приборкання лихви, що її завели головно жиди.
42.«РУСЬКА ПРАВДА» - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст.; найважливіше
джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її
походження, а також час складання найдавнішої частини «Р.п.» є спірним. Деякі автори відносять його навіть
до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують «Найдавнішу правду» з ім'ям Ярослава Мудрого. Дискусійним
залишається питання про місце видання цієї частини «Р.п.». У літописі вказується Новгород, але багато
дослідників називають Київ. Початковий текст «Р.п.» до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в
другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо
106 списків «Р.п.», складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції --- Коротку, Розширену та
Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі.
Коротка редакція «Руської правди» (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з «Правди Ярослава»
або «Найдавнішої правди» (ст. 1-18), «Правди Ярославичів» або «Статуту Ярославичів» (ст. 19-41), «Локону
вірного» (ст. 42) та «Урока мостникам» (ст. 43). «Правду Ярослава» складено у 1030-х роках (за деякими дан. ---
бл. 1016). Норми «Найдавнішої правди» відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду.
Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно
життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми,
спрямовані на захист феодального землеволодіння, «Правду Ярославичів» складено у 1050-60-х роках. Майже
всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено
специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф
5 гривень, за князівського дружинника --- 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції «Р.п.», яка є
пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу
князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція «Р.п.» (121 ст.) включала
перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії,
захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала
обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію «Р.п.»
більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст.
Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях «Р.п.»
говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней,
знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий
найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113
проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо
впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші,
але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За «Р.п.» поняття злочину трактувалось як
«обида», незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами
злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань
була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік і розграбування, коли майно
злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш
поширеними були грошові покарання --- вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у
розмірі від 5 до 80 гривень, друга --- за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у
«Р.п.», але літописний матеріал свідчить про її застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя.
Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення
князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду,
застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне
ув'язнення тощо. У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували
представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які
допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства).
Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд --- право феодала самому судити
залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.
43.Землеробство Київської Русі
Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції,
особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та
різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від
географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною
сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства.
Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.
Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для
розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво,
мисливство, рибальство. Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих
спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст.
Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс
вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У
лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої
родючість землі відновлювалася природним шляхом. У Київській Русі був великий набір ручних
землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних
розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному
рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.
45.Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво.
Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського
прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських
так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і во лоділи значною кількістю
технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в
кращих зразках — і художньо довершені. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські
ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з
перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх і
коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава
про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.
Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки.
Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали.
Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння,
ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед
переробка зерна.Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським
людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Археологічні дослідження та письмові
свідчення іноземців говорять про значний розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося переважно в
містах і прикнязівських дворах. У Х-ХІІ ст. відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець цього
періоду нараховувалося близько 60.Високого рівня досягла металургія. Із болотної руди сиродутним способом
виплавлялося залізо, з якого вироблялася велика кількість сільськогосподарських знарядь, предметів побуту —
плуги, лемеші, коси, серпи, сокири, замки та ін. Славилася Русь зброярами, які виготовляли мечі, щити, списи.
Ювелірне виробництво характеризувалося дорогими виробами із золота, покритими різними видами емалі,
черні, коштовним камінням та ін. Дорогоцінні ювелірні вироби здебільшого вироблялися у Києві —
найбільшому центрі ремісництва. Поряд з цим для широких мас призначалися предмети, у яких золото
замінялося сріблом, міддю й іншими дорогоцінними металами. Такі виробництва зосереджувалися у Києві (на
Подолі), в Турові та інших містах.Ювеліри володіли технікою фігурного лиття, виробництва різних, навіть
дуже складних, видів емалі, і виробляли велику кількість високохудожніх виробів не лише на внутрішній, а й
на зовнішній ринок.Широкого розвитку набула деревообробна справа. Це пов'язано з тим, ідо переважаючим
типом будівель у містах і селах були дерев'яні. Теслярі будували мости, церкви, житлові будинки, укріплення.
Поряд з цим майстри виробляли меблі, дерев'яний посуд, човни та ін.Високого рівня досягло гончарство, 3
глини виготовляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, декоративні полив'яні плити для
підлоги та оздоблення стін, цеглу.Значну роль у задоволенні потреб населення відігравали також такі ремесла,
як обробка шкіри, льону, вовни, каменю, виробництво скла, виготовлення тканин, кравецтво, ткацтво та
ін.Ремісники виконували замовлення на виробництво предметів, знарядь, будівництво, а також працювали на
ринок, що свідчило про поглиблення суспільного поділу праці, сприяло розширенню торгівлі та обміну.
46.Виникнення міст. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях,
розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (городища) — невеликі
укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ремісничо-
торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо
в Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив античні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися
під впливом внутрішніх факторів. За археологічними матеріалами визначаються такі шляхи їхнього
становлення: торгово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісничі осередки
перетворювались села. Багато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та ін.
Виникали міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемінних союзів. Часто міста
формувалися на місці оборонних засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захисту від степових
кочівників.XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд,
планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і торгівля. Літопис
"Повість временних літ" нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч,
Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.— близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже
300.Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На
Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст
в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст — на
Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр Галицько-волинського князівства. Приблизно 13—15 %
населення жило в містах.Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської.
Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї
частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші
споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя
міста був "торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і
торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ремісники і
купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм
належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно, виділяли пасовища тощо.
Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.У кінці XII ст., за даними М.
Грушевського, найбільшим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при
правлінні Ярослава Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше
адміністративним і торговим центром, ніж ремісничим. Тут було численне купецьке населення. Давньоруські
міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки,
писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді,
Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.
Міські ринкиявляли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян,
що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у
соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові,
Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.
47.Міське управління
Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при
тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у
волості --- адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи
волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави
змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі
держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової
й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники,
тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію --- дружину.
Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої»)
формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький.
«Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р. відповідала її економічній
системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни,
огнищани, сільські старости, міська верхівка --- «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників
називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь
перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка
підпорядковувалась Константинопольському Патріархові.
48.Київ і міста київської землі
Київська земля, будучи давнім територіальним і політичним центром Давньої Русі, на відміну від більшості
інших руських земель не набула статусу спадкової отчини якоїсь однієї князівської гілки Рюриковичів.
Упродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вона вважалася власністю великокнязівського київського столу, а
відтак була загально династичною спадщиною Рюриковичів. Територія Київської землі в основних рисах
сформувалася переважно на початку другої половини ХІ ст. Саме у цей час відбулося розмежування територій
давньої Руської землі між Києвом, Черніговом і Переяславом. Територіально до київського князівського столу
належали такі землі: правобережні території полян, землі древлян, південно-західні райони розселення
дреговичів та уличів. Крім того, в різні часи до київського столу належали В’ятицька волость Ольговичів,
Посейм’я та Туровська волость (за князювання Мономаха). Таким чином, географічно до Київської землі на
лівому березі Дніпра належала невелика смуга території, що простяглася від Десни до Трубежу, з центром
волості у Сакові. На правому березі до Київської угіддя належали землі, що лежали на південь від вододілу
Прип’яті, Березини та Німану, на схід — від Горині та Західного Бугу, та на північний схід — від Случі,
Південного Бугу та Росі (згодом Тясмина).
Серед інших руських територій Київська земля була найбільш густонаселеною та найліпше розвинутою
економічно. У ній був також найвищим рівень урбанізації — літописи згадують про існування напередодні
Батиєвої навали на Русь на Київщині близько 80 міст.
Головним політико-адміністративним центром і найбільш економічно розвинутим містом був Київ. Кількість
його населення доходила до 50 тисяч чоловік і за цими показниками він був не лише одним з найбільших міст
Русі, а й усієї середньовічної Європи. У політичному плані, незважаючи на зростання відцентрових тенденцій
на Русі та формування нових політичних центрів, Київ й надалі залишався символом верховної влади та
символом руської єдності. Хоча, запекла міжусобна боротьба, що її вели за Київ чернігівські, смоленські,
волинські, ростово-суздальські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно спричиняла
послаблення Київської землі, заважала її економічному розвитку та політичній консолідації. Основою
економічного процвітання давнього Києва були розвиток ремесел і торгівлі, розквіт яких припав на середину
ХІІ ст. Київським ремісникам були відомі всі відкриті на той час прийоми обробки заліза, міді, срібла, різних
сплавів металів, а також кістки, скла, кераміки та дерева. Фахівці відзначають високий рівень їхньої виконавчої
майстерності та стверджують, що за показниками розмаїття асортименту виробів та їхньої якості вони жодним
чином не поступалися тогочасним європейським майстрам. Поступальний розвиток ремесел у місті сприяв
процвітанню й торговельної діяльності. Купці з Києва здійснювали торгові операції не лише з іншими
руськими містами, а й з торговельними центрами Польщі, Чехії, Скандинавії, Візантії, Німеччини, Угорщини,
цілим рядом азіатських країн. За літописними повідомленнями, в місті було два ринкових майдани — Бабин
Торжок на Горі та Торговище на Подолі. У Києві існували своєрідні торговельні колонії іноземних купців.
Зокрема, достеменно відомо про наявність у місті дворів новгородських і туровських купців, а також
німецьких, які навіть мали власну церкву св. Марії. У літописах називаються й торговельні шляхи, що
проходили через центр Київської землі — Грецький, Соляний, Залозний. Вельми важливу роль у житті
Київської землі відігравали й деякі інші міські центри, передовсім Вишгород, Білгород і Васильків. Місто
Вишгород, що знаходиться на місці існуючого нині однойменного населеного пункту, було передовсім
важливим сторожовим форпостом, який прикривав Київ на північному заході. Навколо міста було
споруджено надійні укріплення й за ними неодноразово знаходили притулок в часи ворожих нападів навіть
київські князі. У Вишгороді знаходився двір київських князів.
Починаючи з часів Ярослава Мудрого за Вишгородом закріпився статус поважного духовного центру
Київської Русі. Тут було перепоховано останки перших руських святих — князів Бориса та Гліба. На їхню честь
було споруджено спочатку дерев’яну, а згодом кам’яну церкву. У Вишгороді зберігалася одна з найбільш
давніх і славнозвісних ікон Пресвятої Богородиці ХІІ ст., що, за переказами, була написана євангелістом Лукою
у м. Константинополі, а 1129 р. — привезена на Русь київському князю Мстиславу Володимировичу (згодом,
1155 р., чудотворний образ Пресвятої Богородиці Андрій Боголюбський вивіз у Суздальщину та помістив у
пізніше збудованому храмі Успіня Пресвятої Богородиці у м. Владимира на Клязьмі і відтоді ікона, що
становить загальносвітову цінність, стала називатися Владимирська Богоматір). Вишгород був також
поважним ремісничим центром, провадив торговельні операції з іноземними купцями. У політичному плані,
незважаючи на своє виняткове місце в обороні Київської землі, значення важливого духовного та
господарського центру, Вишгород так і не отримав статусу самостійної політичної одиниці, а й надалі
залишався околицею Києва. Цей статус за ним зберігався й тоді, коли в ньому сиділи свої власні князі. Їх, як
правило, призначали великі київські князі з числа молодших синів чи родичів, котрі не могли претендувати
на великокнязівський стіл. Іншим важливим військово-стратегічним пунктом в околицях Києва був Білгород
(нині с.Білогородка Києво-Святошинського р-ну Київської обл.), розташований на правому березі р. Ірпеня.
Зважаючи на важливе стратегічне значення Білгорода, київські князі постійно опікувалися зміцненням його
обороноспроможності, а крім того, тут знаходився один з великокнязівських дворів. У часи загострення
боротьби за Київ, місто здобуло статус князівського. Щоправда, місцеві князі перебували під постійною опікою
київських князів. Упродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру.
Заснування єпископії в Білгороді історики пояснюють серед іншого й тим, що місто перебувало на кордоні з
Древлянською землею, а відтак мало поширювати на неї не лише політичну, а й церковну владу Києва.
Південні рубежі Києва прикривало місто Василев (сучасне м.Васильків Київської обл.), що було центральним
форпостом в оборонній системі, зведеній в давньоруські часи вздовж р. Стугни. Близько середини ХІІІ ст.
Василев здобув статус князівського міста. На цей час випадають і часи найбільшого його розквіту. Від гирла
Стугни в напрямку р.Рось простягалася Дніпровська оборонна лінія, важливими елементами якої були міста
Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів та ін. Найпівденнішим містом Київської землі був Канів,
котрий уже на початок ХІІ ст. мав статус князівського міста та був важливим стратегічним пунктом на кордоні
зі Степом. Продовження Дніпровської оборонної лінії становила Пороська оборонна система, до якої входили
міста-фортеці Товаров, Богуслав, Ростовець, Торчеськ, Юр’єв та ін. Найпомітнішими з-поміж них були Юр’єв і
Торчеськ. Перше, засноване ще Ярославом Мудрим (сучасна Біла Церква), від самих початків мало власну
єпископію та виконувало, крім важливої військово-стратегічної ролі, також не менш відповідальне значення
місіонерського центру, адже розташовувалось на порубіжжі, заселеному переважно тюркськими племенами.
Місто ж Торчеськ було центром тюркських племен Поросся, що перебували під владою київських князів, —
берендеїв, торків, печенігів та ін. Західні та південно-західні окраїни Київської землі були також вкриті густою
мережею міст і замків, частина з яких виникла ще в докиївські часи, а частина постала вже в роки утвердження
в цих районах влади великих київських князів. Тут, на берегах Тетерева, Случі, Здвижа, Уборті, Ужа та Ірші,
розташовувалися літописні міста Іскоростень, Вручий, Мільськ, Полонний, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ,
Колодяжин та інші. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходилися болохівські міста
Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, які спочатку належали київським князям, а в другій чверті ХІІ
ст. відділились в окремий князівський наділ.
49.Основні етапи та напрямки торгівлі
Зовнішня торгівля відігравала в житті Київської Русі особливо велику роль. Окремі історики (В.Ключевський,
О.Єфіменко) навіть вважали її за головний фактор утворення держави. УХ ст. значно піднесли організацію
зовнішньої торгівлі східного слов'янства варяги, які її організували й охороняли. Нею займалися не лише
купці, а й бояри і навіть князі. Недарма перші відомі нам угоди з Візантією (договори 907, 911 pp. та ін.)
стосувалися саме торгівлі. Торгівля велася з Візантією, країнами Близького і Далекого Сходу, Скандинавією,
Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною та ін. Торговельними шляхами були насамперед річки, які
впадали у Чорне, Азовське та Каспійське моря. Використовувалися і сухопутні шляхи: Грецький, який
прямував із Києва на південь до Криму і Константинополя; Залозний вів на Дон, Азовське море і далі на
Близький Схід, Солоний — в Галичину. На перехресті цих шляхів знаходився Київ. Найважливішим торговим
партнером Русі була Візантія. Русь вивозила туди віск, мед, невільників, шкіри, хутра, хліб, а завозила вироби з
металу, скла, дорогі тканини, золоті вироби, вика та ін. Із Заходу завозилися парфумерні вироби, перець та
інші приправи, дорогі прикраси.До європейських країн вивозилися хутро, посуд, овочі, хліб, худоба, а
завозилися зброя, металеві предмети, тканини, мистецькі вироби та ін. У Києві знаходилися колони, де
мешкали німці, поляки, греки, євреї, вірмени.Розвинута внутрішня і зовнішня торгівля потребувала створення
власної монетної системи. У VII—ЇХ ст. ходили арабська, візантійська та норманська монети. Згодом була
введена власна грошова одиниця «куна» — шкура куниці. Пізніше вводиться срібна — гривня, а за часів князя
Володимира з'явилися штамповані золоті й срібні монети.XI—XII ст. — період найбільшого розвитку
всебічних торгових зв'язків Київської Русі, її економічного розквіту.Головним напрямком давньоруської
зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й
Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і
Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією,
Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. З Візантії на Русь довозили
золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь
постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси
із золота й срібла, а також рабів. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX
—XIст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми.Використовувались, хоча й у
меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби
запровадити в Давньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже
скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки
названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Між різними
землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування,
сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові
села мали
ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі,
Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін.збиралися мало не щодня. Внутрішня торгівля зосереджувалася в
основному в містах, де були «торги», «торговища». У 1017 р. лише у Києві діяло вісім торгових майданів. Там
продавалися головним чином продукти, сіль, окремі ремісничі вироби, що мали місцевий характер, а також
виготовлялися у віддалених регіонах країни та за кордоном.
51.Дипломатія Давньої Русі. Здавалося б, дипломатія — явище новочасне, пов'язане із системою міжнародних
договорів, спеціальними дипломатичними службами, налагодженням постійних взаємин між різними
країнами. Але це — класична дипломатія, з усіма притаманними їй у цивілізованому суспільстві рисами.
Корені ж дипломатичних стосунків сягають сивої давнини. У східних слов'ян їх можна виявити за доби, яка
передувала створенню держави.Під час нападу руської раті на візантійські міста Сурож і Амастриду в кінці
VIII — 1-й половині IX ст. справа закінчилася миром. Руси повернули захоплену здобич і добровільно
залишили завойовані міста, отримавши, напевно, контрибуцію. Є вагомі підстави вважати, що похід Аскольда
860 р. на Царгород (Константинополь) завершився підписанням договору «миру й любові», як називали
дружні угоди давньоруські книжники. Але текст того договору не зберігся. Його сліди проступають у
першому з тих, котрі дійшли до нас, русько-візантійському мирному пакті 907 p., укладеному після успішної
облоги Константинополя військом київського князя Олега. А через 4 роки ним же було підписано мирний
договір, що скрупульозно регламентував політичні,'" дипломатичні й торговельні взаємини між Руссю та
Візантією. Текст цієї угоди навів Нестор у «Повісті временних літ». Туди ж літописець включив і копії
договорів з Візантією наступника Олега на київському престолі Ігоря (944 р.) і сина останнього Святослава (971
p.). Всі три названих документи знаменують початки дипломатичної діяльності Київської Русі у формах,
властивих середньовічному світові.
53.Хрещення Русі
Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки
суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості
вітчизняної моделі історичного розвитку.
Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в
модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія
новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було
визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на
новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких
спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна — був покровителем
скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона
гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала
силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної
монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського
зразка. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988,
989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька
століть.Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних
відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу
панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало
рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх
соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.
2. Православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До
кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і
форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної
реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та
племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю
(християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади
верховного правителя).
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та
одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї
європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською
християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права:
кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в
полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності
від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на
принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з
Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом,
ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст.
вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій
лише 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення
Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво
пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога
надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху.
Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ
людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в
потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства:
певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти,
поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури,
архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ,
тенденцій та процесів:
1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою
самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу
руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів,
церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася
духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала
змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою передачі своєї
професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним
опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку
мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на
шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного
життя.
2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також
слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою
богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою.
Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало
русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через
слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення
на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало
процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної
замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння
Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична
завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму,
проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла
піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною
від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав,
продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад
шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію
відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.Отже, запровадження християнства на Русі,
безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин,
розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель
християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та
тенденцій.
54.Церковна організація на Русі
Хрещення Русі обумовило цілий ряд важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло
нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвитку культури. Досить значну роль відіграла
Церква у справі об’єднання східнослов’янських земель в системі давньоруської державності. Упродовж усієї
історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних і суттєвих з’єднувальних елементів різноманітних її
отчин і волостей. Церква сприяла розвитку в широких народних мас почуття єдності православної Руської
землі. Така особлива роль православної Церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою
обумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, а також візантійськими традиціями
співіснування з державою, так і її структурною побудовою. Адже православна Церква Русі являла собою
централізовану структуру, єдність якої грунтувалася на міцній морально-правовій базі. З кінця Х ст. на чолі
церковної організації Київської Русі стояв митрополит київський. Обрання та висвячення митрополитів, як
правило, здійснювалися в Константинополі патріархом із числа трьох грецьких ієрархів, запропонованих
патріаршим синодом. Після прибуття на Русь відбувалася їхня інтронізація, що проходила в Києві, у
Софійському соборі (за Ярослава Мудрого Св.Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир садив
князів на столи, хіротонував єпископів, скликав собори тощо).
Авторитет і влада київських митрополитів визначалися грецьким "Номоканоном". Його правомочність
визнавалася світською владою Київської Русі. Як символ канонічної залежності Київської митрополії від
константинопольського патріарха останній присилав до Києва святе миро. Заснування митрополії
передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій
знаходилися в Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж ХІІ ст. єпископські кафедри з’явилися в
Переяславі, Білгороді, Володимирі-Волинському, Перемишлі, Юр’єві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У
ХІІІ ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархії. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі
було 16 православних єпископських кафедр. Починаючи вже з ХІІ ст. при єпископських кафедрах почали
формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тіуни,
а судові та адміністративні — владичні намісники. Активно впливаючи на політичні процеси на Русі,
єпископи, котрі на відміну від митрополитів були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували
посередницькі функції у залагодженні міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи
взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик
обумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного
життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі. Крім
судової юрисдикції у відношенні до своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб,
Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов’язані з родинним життям мешканців
Київської Русі. Будучи тісно пов’язаними з князівської владою на місцях, єпископи нерідко навіть заміщали
князя за його відсутності в столичному місті. Досить міцним було й економічне становище Церкви. Вже за
уставом князя Володимира Святославича церкві було передано десяту частину всіх князівських надходжень з
усієї Руської землі. Тобто, Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову
ренту від світської влади. Десятина відраховувалася від данин, від прибутків княжого суду, від торгового мита.
Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного
становища останньої, але, разом з тим, штучно прив’язувала церкву до держави, не дозволяла їй розвинутися в
абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад. З часом православна церква
обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на
великого землевласника. Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були
православні монастирі. На Русь традиції чернецтва були перенесені з Візантії, звідкіля було зокрема й
запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Перші монастирі на Русі були
засновані за ініціативою князівської влади і користувалися її постійною підтримкою. Найбільшим авторитетом
на Русі користувався Печерський монастир, заснований у 1050-х рр. вихідцем з любецьких бояр монахом
Антонієм. Крім духовного подвижництва, монастирі чимало прислужилися культурному поступу Русі,
оскільки саме в їхніх стінах зосереджувалися центри іконопису, переписувалися книги, навчалося духовенство.
55.особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного
життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла
від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням
міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі
— це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на
різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала
своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер —
архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на
службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві
біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу
саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши
імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в
різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації.
У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри
(житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки,
відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества,
запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне
«Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у
церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються
світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами,
набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є
матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних
куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ
(язичницьких культових споруд).
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої
самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не
вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно
видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є
своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський
«звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу,
досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських
фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве
виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша
половина І тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за
часів Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося
абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження.
Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної
архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі
київського дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий
рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі
синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.
4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської
держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.
Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами
значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часи
Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної
політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних
закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок
князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього
навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).Накопиченню знань, обміну
інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах
бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського
князя Володимира Васильк-вича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за
підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх
надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир
Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40
голів.Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна
література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на
Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський
літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ»,
створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті
минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському
патерику».Нестор (? — після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо,
літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан.
Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає
історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як
одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського
монасіиря, визначається більшою художньою свободою.До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є
невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури
належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха,
перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки
апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури,
суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин
світської та церковної влад.Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення
цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади
(Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею
верховності світської влади.Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У
стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з
покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання
Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий
документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену
та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються
вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів
— чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти;
штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний
та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена
правда, крім названих правових документів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та
диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і
кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають
діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі
Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові
та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило
зростання правової культури населення та його цивілізованості.
Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу
значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла
кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського
стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-
Преображенському соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р.
Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі
візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й
рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи —
київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви
Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св.
Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про
високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору
виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.Християнство дало
поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі
формуються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-
Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони
писати хитр був зєло».
Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (? — 1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець
Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для
домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій
похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони
«Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються
самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.Переконливим
свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи
центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а
й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досягнень світового досвіду синтезувалася
самобутня давньоруська культура.Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих
традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень
світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти
власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та
особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення
та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського
культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових
культурних явищ.
57.Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі
Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави
Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-
Сіверське та Переяславське через низку обставин економічно та політично занепадають. Монгольська навала
посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.Іншою була ситуація в південно-західній частині
Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж
півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні
умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на
перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти
монгольського нашестя та іга;
3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького
(1238—1264);
4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та
інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.
І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан,
волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн,
талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти
Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває
Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-
річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:
— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права —
оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213—1214);
— безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі,
проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п'ятирічного угорського королевича
Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна
окупація тривала від 1214 р. до 1219 p.);
— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та
волинські формування входили до коаліції руських князів);
— енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.
III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши
єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило
розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій
вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із
Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).
IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає
свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи
стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264—1301). Хоча він і був
змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та
Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою
історію.
V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму
лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання
чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських
земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 p., внаслідок
компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано
14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь,
який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну
внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла.
Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився
ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше
контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної
влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно
важливу роль в історії українського народу:
— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній
консолідації та усвідомленню власної самобутності;
— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
— модернізувало давньоруську державну організацію;
— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного
візантійського впливу;
— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення
золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.
57.Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.
Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264-1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька і ті,
хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською державою у незмінному вигляді. Цьому
сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були
зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена гірким досвідом, боялася йти на Русь.
Завдяки цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили.
Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся зі своїми боярами. І хоча він визнавав владу Золотої Орди,
однак звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах
Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася
захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер
державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато
зробив для розвитку міста, названого його ім'ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.
Князь Василько не набагато пережив свого брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270-1289 pp.),
неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, будував укріплення, закладав нові
міста. Він збудував також велику кількість церков, щедро обдарувавши їх. Сам займався переписуванням книг
і підтримував цю справу по всій Волині.
Після смерті Володимира Васильковича закінчується галицько-волинський літопис, і нам що відомо про
Галицько-Волинське князівство у XIV ст. Становище його ускладнилося тим, що у Польщі та Литві виникають
сильні, агресивно налаштовані проти нього державні об'єднання. Посилилася також і Угорщина.
Загострюються внутрішні суперечності між боярами та великими князями, і вже на початку XIV ст. поляки
загарбали Люблінську землю.
Син Льва І Юрій (1301-1315 pp.) у зовнішній політиці в основному вдавався до переговорів та дипломатії.
Однак держава мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв титул короля Русі, і це було позитивно
сприйнято у тогочасній Європі. У 1303 р. він створив власну митрополію, що дозволялося
Константинопольським патріархатом лише великим країнам із сильним правителем.
Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і
Лев (1315-1323 pp.) відомі тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, сприяли
розвитку зовнішньої торгівлі, ремісництва та міст. У зовнішній політиці брати спиралися на союз з німецьким
орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими
країнами. Вони були останніми нащадками роду Романа. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до
Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена (Польща) і Марії, доньки Юрія, який прийняв православну віру
(1323-1340 pp.).
Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв
зв'язкам з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, незважаючи на своє польське походження. Він
підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке (магдебурзьке) право, запрошував іноземців, особливо
німців, яким протегував. Це викликало невдоволення, як і його політика протистояння боярам. Проте князь
насаджував латинську мову, тим самим гальмуючи розвиток української культури. У 1340 р. у Володимирі,
бояри, змовившись, отруїли його.
Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували владу в своїх руках (1340-1349
pp.). У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, а Галичина — до Польщі.
Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало основну частину етнічних українських земель, у
середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування
не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних
впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв'язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами,
сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на
Україну.
Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України
і захищало українську державність.
58.Завоювання Русі монголо-татарами
Монгольська держава утворилася в кінці XII — на початку XIII ст. у степах Центральної Азії. У 1206 р. хан
Темучин був проголошений Чінгісханом (великим ханом) і розпочав широку завойовничу політику. Він
підкорив Північний Китай, Сибір та Середню Азію.
У 1222 р. через Кавказ монголи вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половецький
хан Котян звернувся по допомогу до руських князів. Вони зібралися на раду в Києві і вирішили підтримати
половців. Мстислав Удатний, Данило Романович, князі київський та смоленський разом з половцями
вирушили проти ординців. Однак у битві на річці Калка у 1223 р. через неузгодженість дій руські і половецькі
війська були розгромлені. Монголи захопили кілька руських князів у полон і замордували їх. Загинуло майже
все руське військо. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений.
Розгром руської армії був тяжким ударом для Русі. Однак татари повернули на схід і зникли в степах. Літопис
свідчить, що страшний ворог «не знати звідки прийшов і не знати куди подівся». Однак у 1237 р. він знову
з'явився і у значно більшій кількості під проводом хана Батия (Бату). Битва на річці Калка була лише
прелюдією жорстокого погрому.
Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству.
Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за
другим, спустошуючи й грабуючи їх.
Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім
Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний
гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з'єднання з головними силами.
Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни
під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були
нерівними, і місто було розорене й розграбоване.
Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів,
захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі —
головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич.
Далі орда вдерлася в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію та Угорщину. Однак значно ослаблені стійким
опором русичів кочівники у 1242 р. зіткнулися із закованими у залізо німецькими і чеськими лицарями,
зазнали поразки і повернули на схід. На Нижній Волзі Батий заснував державу, яку назвав Золотою Ордою, із
столицею у місті Сарай. Всі руські землі стали її васалами. Таким чином, західноєвропейські народи були
врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших
слов'янських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали
ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей
загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же
час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які
зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували.
Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні
чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпров'я. Поступово Київ
втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське
князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство.
Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування.
У Галицько-Волинському князівстві татарська руїна спіткала лише великі міста, села та містечка уздовж
шляхів, якими рухалися татари. Згодом край почав поступово відновлювати своє життя. Князівство знову
посилювалося та зростало. Це турбувало хана, і в 1245 р. він вирішив передати Галич іншому князю. Щоб
зберегти спокій у своїй державі, Данило у 1246 р. змушений був поїхати в Золоту Орду просити ярлик на
князювання у Галичі. Хан прийняв його досить прихильно. Данило визнав себе васалом хана («мирником» —
союзником) і отримав за це право князювати у Галицько-Волинському князівстві. На вимогу хана чи його
намісника він мав виставляти свою дружину для спільних походів. Данило боляче сприймав свою принизливу
залежність. Літопис, відображаючи ці настрої, писав: «О, зліше зла честь татарська».
Проте князь не змирився з підданством татарам і зосереджує всі сили на підготовці до боротьби проти них. З
цією метою він розгортає енергійну діяльність по створенню союзу міжнародних сил для боротьби з
кочівниками, які загрожували всій Європі. Активно шукаючи союзників, він здійснює політику примирення зі
своїм давнім противником — Угорщиною, яка також боялася нової татарської навали. Для зміцнення миру і
співробітництва з нею Данило одружує свого сина Льва з дочкою угорського короля. Цим завершилася майже
півстолітня полоса напруженості і конфліктів у стосунках Галичини та Угорщини. Значно зміцнилися
відносини з Литвою, зокрема її князем Міндовгом. Однак вони не були стабільними.
Особливу увагу князь приділяв стосункам з Папою Римським Інокентієм IV, який дбав про захист
християнства. Данило просить його організувати хрестовий похід проти татар. Папа погоджується і пропонує
Данилу королівську корону. Коронування відбулося у таємничій обстановці у місті Дорогочин, щоб не
дратувати татар.
Одночасно Папа Римський запропонував окатоличити населення краю, поєднавши католицтво з
православ'ям. На цю унію Данило погодився. Однак незабаром він розірвав відносини з Папою, коли виявив,
що обіцяної допомоги не буде: Європа переконалася, що татари їй не загрожують.
Не отримавши зовнішньої допомоги, князь Данило вживає заходів, для зміцнення держави і, розраховуючи на
власні сили, звільнитися від ярма. З цією метою він створює добре озброєне піше військо із селян та зміцнює
свою дружину. Поряд з цим ведеться будівництво оборонних споруду великих містах, споруджуються нові
фортеці, мури, башти. Створюється система фортець і добре укріплених міст, мали стати опорою у боротьбі
проти татар. Особливо відзначався своїми укріпленнями Холм.
У 1254 p., скориставшись усобицями в Орді, Данило починає війну проти татар. Конфлікт виник у зв'язку з
походом Данила проти так званих татарських людей. Це були громади, які виходили з-під влади князів і
проголошували власне самоврядування та залежність від татар, яким виплачували невеликі натуральні
податки зерном. Питання про татарських людей пов'язане з проблемою Болоховської землі і болоховських
князів. Болоховська земля була розташована у верхів'ях річок Случ та Буг, тобто на сході Волині, що прилягала
до північної Київщини. Ці групи більшість дослідників вважають залишками тюркських племен, які
займалися землеробством, хоча зберігали деякі риси кочівників. Всі вони вороже ставилися до правителів
Галицько-Волинського князівства, підтримуючи свавільних бояр, а коли Батий вторгся у Галицько-Волинське
князівство, перейшли на його бік і в майбутньому знаходилися під протекцією ханів.
Данило пішов на них походом, поруйнував їхні міста і села, забрав багато людей у неволю. Однак болоховці
вперто трималися протатарської політики, і Данило ще не раз вдавався до таких репресій. Це диктувалося й
тим, що виходити з-під княжої волі та приймати татарське підданство почали і деякі громадяни Північної
Київщини та Поділля. Вони недалекоглядно вважали за краще платити невелику данину, ніж виконувати
тяжкі повинності на користь князя, якому постійно доводилося напружувати всі сили держави для її оборони.
У відповідь на акції Данила татарський хан Куремса, який мав невеликі військові сили, почав походи на
Волинь та інші райони. Однак князь відбив ці напади і почав готуватися до походу, щоб відібрати у татар
Київщину та інші землі. Через кілька років ординський хан вислав свого воєначальника Бурундая з великим
військом, який розпочав тривалі переговори, присипляючи пильність князя і вибираючи вигідний момент для
нападу.
У 1259 р. він з величезною армією раптово напав на володіння князя Данила. Князь, не маючи підтримки
Заходу, мусив підкоритися переважаючим силам ворога. На вимогу Бурундая Данило зруйнував укріплення
всіх міст князівства, за винятком Холма, населення якого відмовилось підкоритися. Разом з тим, він мусив
посилати свої полки на допомогу татарам у їхніх походах на Литву та Польщу. Таким чином, потерпіла крах
мрія Данила звільнитися з-під татарського ярма. У 1264 р. він, морально пригнічений і розчарований,
помирає.
В особі Данила зійшов з політичної арени один із найвидатніших політичних діячів Русі. Він вів свою
діяльність у надзвичайно тяжких умовах зумів досягти того, чого жоден до нього не зробив: у важкій боротьбі
зі свавільним, сильним боярством, Польщею, Угорщиною об'єднав всі землі, що ними володів Роман, нічого не
втративши з батьківської спадщини, і розширив межі князівства на півночі та півдні. За допомогою брата
Василька, вірного свого однодумця, він створив могутню державу, з якою рахувалися сусіди, поважав Папа
Римський та європейські країни. Майже все українське населення було під його владою.Його діяльність не
позбавлена недоліків: він не зумів організувати широкого союзу руських князів проти татар, дозволив
кочівникам себе дурити. Він завжди був відважним, безстрашним і в той же час великодушним та гуманним,
людиною високої культури та енергії.
Своєю діяльністю Данило Галицький заклав основи наступного майже столітнього існування Галицько-
Волинської держави.
59.Монголо-татарська навала та її наслідки для Київської Русі
На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська
держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни
проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка
25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які
навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно.
Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом
1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького –
Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але
городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква.
Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім
здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню,
військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої
Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.Падіння 1240 р. міста Києва
– центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та
волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію.
Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному
 напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії
– Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на
довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок,
49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися
на села.
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до
втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по
каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість
населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи
залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах:
економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.);
політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій
(обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його
воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські
намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже
всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на
землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів
золотоординців.Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні
відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та
золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний,
політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.
60.Наслідки золотоординського ярма
 Щоби вповні оцінити наслідки монгольської навали на українські землі, варто пам’ятати, що йдеться не лише
про руйнівні походи 1238–1242 рр., а й – і то головним чином! – про столітнє перебування під владою
монгольських ханів.
 Величезні людські та матеріальні втрати, що їх зазнали українські князівства під час першого –
найпотужнішого удару, з роками зростали, адже монгольські орди час від часу хвилями накочувались на
завойовані землі грабіжницькими походами.
 Дослідники зауважують, що під час таких набігів українські землі втрачали князів, священиків, ремісників,
воїнів, а це завдавало великої шкоди поступальному розвиткові народу, гальмувало господарське й культурне
життя.
 Втрата політичної незалежності, виконання князями ролі слухняних виконавців волі золотоординських
зверхників притлумлювали державотворчі традиції, що далося взнаки впродовж наступних століть.
 Адже ослабленням Русі внаслідок монгольської навали поквапилися скористатися західні сусіди, передусім
Польща, Угорщина, Литва, Тевтонський орден, а знекровлені українські землі не мали снаги до належного
опору.
Це, зрештою, призвело до розподілу українських земель між кількома державами – і в цьому найтрагічніший наслідок
золотоординського лихоліття.

1. Антропогенез
2. Соц. Структура мисливського сусп.
Живуть племенами. Мисливці-збирачі формально група людей, які ночують у безпосередній близькості друг
від друга. Такі співтовариства непостійні: члени співтовариств увесь час переходять із однієї групи в іншу. Це
дуже гнучка соціальна структура. Середній розмір співтовариства від 10-15 до 30-40 чоловік.
3. Спосіб життя мисливців неоліту
Зяв лук та стріли. Мезоліт(12-7 тиср р.) потепління! Людині вдалося приручити собаку, який став вірним
другом мисливця, Для стріл потрібні були наконечники-невеликі, легкі, але міцні. Такі вимоги змушують
удосконалювати техніку обробки кременю. З луком і стрілами вел колектив полюв відход на задній план, зяв
рибальство, Міняється і характер збиральництва, його основою стає збір диких злаків Гроти Кам'яної Могили
містять понад 1 тисячу зображень різних епох (від верхнього палеоліту до доби бронзи). В одному з гротів,
який називають Гротом Мамонта, відкрито зображення людини з піднесеними догори руками, її оточують
ловецькі пристрої та вовчі ями. Люди та тварини на стінах цього гроту зображені червоними фарбами.
4. Рання-первісна община доби палеоліту-мезоліту
Крапаль з 3-го. Кіїк-Коба — печера за 25 км від Сімферополя. У 1924—1926 pp. тут знайдено залишки
палеолітичної стоянки мустьєрської епохи. Це перша знахідка решток первісної людини (неандертальця) на
території України. Близько 100 тис. років тому, в Пізньому Плейстоцені, в житті первісних людей відбулися
значні зміни. Відбулося нове значне похолодання клімату, і "на Європу насунувся великий льодовик", тобто
розвинулася чергова холодна епоха, яка супроводжувалася значним розвитком покривних зеледенінь.
Навколишній світ, до якого люди пристосувалися, змінився. Замість слонів, гіпопотамів і тигрів з'явилися
 величезні мамути, печерні ведмеді, північні олені та інші пристосовані до холодів тварини. У цей час людям
довелося вчитися виготовляти одяг, розпалювати вогнище, будувати житло. Помітно вдосконалилися кам'яні
знаряддя праці: з'явилися ножеподібні пластини, списи-дротики зі спеціальними загостреними кінцями,
вироби з кісток і рогу тварин. Матріархат — термін, уживаний для позначення материнського роду, першої
універсальної стадії в історії людства, яка настає безпосередньо за епохою первісного стада. Охоплює період
від верхнього палеоліту до розвинутого неоліту. Характеризується домінуючим становищем жінки в
суспільстві, матрілінейностью (по материнській лінії) спадкування майна. Основний господарський колектив
— материнська родова общіна. Суспільство носить характер дуально-родової організації, яка об'єднує
шлюбними відносинами два екзогамних матрілінейних роду. Шлюб носить форму групового, який з часом
переходить в парний шлюб з роздільним (дислокальним)проживанням подружжя. На пізніших етапах
розвитку матріархату переходить в парний шлюб з матрілокальним шлюбним поселенням (поширена в
давнину при матріархаті форма шлюбного поселення, за якою чоловік переходить на проживання в родову
общину дружини). Матрілокальність' — перша форма спільного проживання шлюбної пари.
5. 6. Передумови природні неолітичної револ, і Неоліт револ.
Потепління спричинило зниканню великої холодолюбивиих тварин, мезоліт – виникнення лука і стріл,
колектив полюв відход на задній план зяв збиральництво злакових рослин, рибальство. Криза мисливського
господарства — це такий стан первісної економіки, коли мисливство втрачає здатність забезпечувати
колективи їжею, оскільки вдосконалення методів та засобів полювання невідворотно веде до скорочення
популяції промислових тварин. Перехід до віідтвор госп – виник багато вільного часу виник ремесла. В епоху
неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою
надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва
кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному
посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної
епохи З'явились перші карти — означення маршрутів, нанесені на деревну кору, дерево чи шкіру. З
розвитком родоплемінної організації стала зароджуватись віра в духів померлих прабатьків, що допомагали
людям. Виник культ предків. – Тотемізм. В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали
використовувати робочу худобу, У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко
розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському
господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і
територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу
над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що
виконує функції військово-політичного управління.
7. Еволюц соц. Відносин в палеоліті мезо, нео літах
По чуть чуть 4. 5. 6.
8. Трипільські поселення гіганти
Вік трипільського житла, як правило, вимірювався 2-3 поколіннями, далі помешкання спалювалось. Пояснити
таке явище можна і простіше: за 50-70 років експлуатації житла ставали доволі благенькими. Нерідко
порушувались правила поводження з вогнем: недосконалі печі та димохідні лежанки, пустощі дітей, яких у
кожній сім’ї була сила-силенна (висока дитяча смертність спонукала сім’ї трипільців до багатодітності). На
третьому етапі трипільської культури виникають поселення-гіганти. Найбільші з них: Тальянки, Доброводи,
Майданецьке, Сушківка, Небелівка. Поселення-гіганти розташовані переважно у Черкаській та Вінницькій
областях. Лише у середньому Межиріччі Південного Бугу і Дніпра досліджено більше 30 пам’яток площею
понад 50 га кожна. Діаметр городищ-гігантів становив 1-3,5 км, споруди були одно- та двоповерхові, житлові та
громадські (зброярські майстерні, культові приміщення тощо) — усього 1600-2700 будівель різних типів.
Споруджували житла усієї сім’єю, толокою, враховувалась кількість мешканців та їхній вік. Велика
патріархальна сім’я розташовувалась у довгих будівлях із вузьким коридором та дво-трикімнатними
модулями для малих сімей. Помешкання, як і ремісничі та релігійні споруди, мали прямокутну форму і
прив’язувались до кола чи овалу загальної забудови поселення. На початку середнього періоду поховання
померлих виносяться із жител до приселищних кладовищ. Саме тим часом датується технологічне ноу-хау:
долівку викладали випаленими глиняними вальками, а зверху вирівнювали глиняним розчином. Такий
винахід вирішував низку проблем: цегла водостійка, була добрим ізолятором і зберігала тепло взимку та
прохолоду влітку. Для поселень вибирались безпечні місця, природно захищені схилами, урвищами, річками,
заплавними високими терасами. Частина мала оборонні вали і рови, укріплені камінням та дерев’яними
гостряками, заритими у землю. З’ява о98gборонних споруд була явищем звичним у Європі середини ІV тис. до
н. е. Загроза нападу з боку мобільних і активних войовничих кочових скотарських племен, зокрема ямників,
розширення пасовиськ і, відповідно, зростання збройних сутичок вимагали оборонних укріплень, за якими
знайшли б прихисток люди, майно та худоба.
9. Етнокультурні процеси енеоліту
Бронзу плавили в печах — горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Про значний
розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість
скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор'ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше
входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу. Досить цікавими
ї багатими були, наприклад, Бориславський та Інгульський скарби. Останній містив понад 50 серпів, 13 сокир-
кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг На думку
спеціалістів, Північне Причорномор'я за кількістю відкритих металургійних майстерень з численними
 матрицями періоду міді-бронзи не має собі рівних. Мідь, що була основною складовою частиною бронзи,
плавили з руди, добували в копальнях. У високих відвалах породи, що лежать навколо котлованів, знаходять
сліди поселень бронзового віку та рештки мідеплавильних печей. Бронзові знаряддя праці в житті населення
відігравали досить помітну роль, але вони не могли повністю витиснути з ужитку кам'яні вироби. Поряд з
бронзовими серпами, вістрями до списів досить широко використовувались і крем'яні знаряддя цього типу. У
бронзовому віці триває поглиблення першого суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль
кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, розміщених
досить далеко від долин великих рік. У лісостепових племен важливу роль відігравало землеробство. З
опануванням досконаліших знарядь, виготовлених з бронзи, набуло поши¬рення орне землеробство,
Асортимент культурних рослин значно зріс, тепер культивуються льон, коноплі, горох, сочевиця.
Розвивається садівництво. Культури бронзи виявлено як у степовій, так і в лісостеповій частинах України.
Були: скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і
Прикарпаття: шнурової кераміки, або бойових сокир, в тому числі (середньодніпровська; комарівська;
білогрудівська; Ноа). Група культур скотарських племен Північного Причорномор'я, Приазов'я та
Лівобережжя ямна; катакомбна; зрубна абашівська).
10. Культура та побут трипілля
Див 8.
11. Знач трипілля в історії Укр.
12. Населенн в епоху бронзи
Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це
красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання віку бронзи. Один такий
скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії, містив срібні та бронзові речі. Частина
срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті
часи становили, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою ІІ
тисячоліття до н. е. У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується
встановленням патріархальних відносин, Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є
парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння
жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна
сім'я. Факт свідчить про подальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів
пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток
обміну металевими виробами, прикрасами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були
більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжувались військовими
сутичками. У цей час виникали великі етно-культурні утворення. Археологічне вивчення культур бронзового
віку разом з даними порівняльного мовознавства і топоніміки мас важливе значення для розв'язання проблеми
формування І поширення основних груп індоєвропейців (у тому числі слов'ян, балтів, фракійців, германців,
іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів.
13. Поховальні звичаї та курганна архітектура бронзи
У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням
патріархальних відносин, Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання
чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. Поховання з
вел кільк дорогоцінних речей – стратифікація населення!. З винаходом бронзи значно розширився обмін і
контакти між окремими районами Землі, що спряло поширенню бронзових знарядь праці на район, де не
було сировини для виплавки металів. Почалися військові зіткнення за оволодіння худобою, ріллею, металом,
з'явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося навіть
після його смерті. Саме в епоху металу входять в звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри
курганів, кількість і якість встановлених в них речей свідчать про особливе положення померлого в суспільстві,
про його майнову перевагу. Безліч курганів епохи бронзи вивчені на території Донецької області.
З винаходом бронзи значно розширився обмін і контакти між окремими районами Землі, що спряло
поширенню бронзових знарядь праці на район, де не було сировини для виплавки металів. Почалися
військові зіткнення за оволодіння худобою, ріллею, металом, з'явилися військові керівники, виник культ
вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося навіть після його смерті. Саме в епоху металу
входять в звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри курганів, кількість і якість встановлених в них
речей свідчать про особливе положення померлого в суспільстві, про його майнову перевагу. Безліч курганів
епохи бронзи вивчені на території Донецької області.
14. Проблеми походження індоєвропейців
До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці,
індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохари, фракійці, фрігійці, хетти. Найбільш розповсюджена серед
лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія
Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових
районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V-IV тис. до н.е. З предками
індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до
середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до
бронзового віку та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейских племен у різних
напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского
населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-
 антропологічним типом. Існує також «анатолійська» та «навколочорноморська» гіпотези походження
індоєвропейців. Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреєв розміщує у широкій зоні Євразії, що тягнеться
вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Між Рейном та Дніпром концентрувалася
переважна більшість давніх індоєвропейських гідронімів. Відразу після відкриття Вільяма Джонса
прабатьківщиною була проголошена Індія, а санскрит Рігведи — мало не батьком усіх мов. Вважалося, що
завдяки м'якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське населення розселялося на
захід до Європи та Західної Азії.
15. Розселення індоєвропейських народів
див 14.
16. Кімерійці Скіфи Сармати за писемними джерелами
Кімерійці : - Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґарма, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кімерійців —
Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії.(Біблія), Вперше згадуються в «Одіссеї»
Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в
ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е.:: Індоєвропейські племена, що наступали зі
сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці
з'явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е На
початку VII ст. до н. е. кімри почали наступати на Ассирію (Ассирійські):: Вже їхня «Одіссея» називає народ,
що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську
державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон.
За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї
не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють
Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і
частково асимілювали скіфи. Скифи : - У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні
апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання,
варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос». За свідченням візантійських істориків, зокрема
істориків церкви V–VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е.
серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими
даними — Хома). Сармати - Савроматів вперше згадує Геродот який переказав легенду про походження
савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, згадує савроматів-сарматів під ім'ям
«сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали
називати в письмових джерелах сарматами. Давньогрецького вчений Теофраст вперше використав термін
«Сарматія». Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних
авторів. Ми дізнаємося від Страбона назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території
України Страбон розміщує язигів та роксоланів. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар
сарматів, Гатал. Корнелій Тацит, Помпоній кажуть про набігі сарматів на Р.І.
17. Господарство степової скіфії 6-4 ст до н е
Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками. Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я
худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські,
деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза. Другим основним
заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але
головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та
щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем. Побут скіфів визначався
кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких
переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем.
Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди. В античних містах-державах
Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові
твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не
мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів -
Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль),Солоха біля с. Велика Знаменка
на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик - недалеко від м. Нікополя
Дніпропетровської області (тут знайдено зброю).
18. Економіка населення лісостепової Укр 6-4 ст
Див 17.
19. Соц. Стратиграфія скіфського сусп.
Перехід від родових – до рабовлас соц. Віднос, патріархально родовий скіф плм союз пертв на рабовласн держ
на чолі з царе. Основа управ – скіф демократ, влада царя не абсолют обмеж рдою скіф племен і нар зборами.
20. перші протодержавні утворення епохи раннього заліза
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських
племен Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі
рабовласницького способу виробництва. Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся
по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і
ховали його молодих жінок. Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були:
скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували
інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне
 військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого
ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи.
21. Духовна культура землеробського та кочового нас.
Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні
поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури:
чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах у
скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, а жінок — золоті та бронзові пронизки,
намистини, глиняний посуд. На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися
глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали
класти і на перекриття. МММіфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина,
низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний — підземне царство), або
небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби. поховання стали масовими. Особливо багато могильників
з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома
прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною
формою поховальної споруди стала катакомба. Чоловіків супроводжувала зброя. При кістяках жінок знайдено
браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу._____ На чолі
пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам
жодних зображень У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які
утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на
небо, антропоморфні скульптури. Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів
полягало в тому* що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак
ранньозалізного віку.
22. Основні етапи грецької колонізації
Міграція населення з Греції у VIII—VI ст. до н. е. відбувалася за умов утворення нової соціально-економічної
формації — рабовласницького ладу, переходу до вищого рівня розвитку виробничих відносин. Причини,
аграрна, демограф, соціальна і тд. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району
малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Заселення греками районів Причорномор'я
відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного
моря. Перша колонія о. Березань. Перший період охоплює час з VI по II ст. до н. е. і характеризується відносно
самостійним розвитком міст-держав, тісними стосунками з іншими грецькими античними містами. Другий
припадає на І ст. до н. е. — IV ст. н. е. Це час залежності північнопричорноморських міст спочатку від
Понтійського царства, а потім від Римської держави, руйнівних навал гетів, готів, гуннів та інших кочових
племен.
23. Центри грецьких колоній.
Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н.
е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра, Ольвія, Керкінітида, Херсонес, Феодосія,
Пантікапей. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними
рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були
самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е.
ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е.
24. Ольвія херсонеч Тіра за писемними джерелами
Ольвія - заснована вихідцями з Мілету в 647—646 р. до н. е. Ольвія була рабовласницькою республікою. За
припущеннями, до греків тут існувало невелике скіфське поселення. Про це свідчать археологічні знахідки
ліпленого посуду, бронзових дзеркал та прикрас у звіриному стилі, притаманних скіфам. Геродот у 5 ст. до н
е. свідчив, що греки і скіфи брали шлюби між собою. Навіть скіфський цар Скіл узяв шлюб з місцевою
грекинею, сам знав давньогрецьку мову. Поч ХХ ст. – розкопки. Херсонес - Херсонес Таврійський був
заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської У III ст. до н. е. Сіріск зробив опис
історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством. Дослідження руїн колишнього Херсонесу
розпочато з 1827 р При розкопах виявлено залишки грецьких, римських і візантійських оборонних мурів,
житлових кварталів, домів з басейнами на дощову воду, лазничками й ін. устаткуваннями, господарчих і
ремісничих споруд; понад 50 християнських церков, терм, театру (на 3000 осіб) тощо. За мурами міста
розкопано чимало поховань з багатим інвентарем. Тіра – засноване 7 ст до н е. (мілет) Археологічні розкопки
ведуться з початку XX століття було важливим торг центром, за Нерона відновлене сер І ст. н.е. Пантікапей –
6 ст до н. е. вихідцями з Мілета. Геродот зазначає що місто було назвене від річки Пантікапей що відділяла
царських від кочових скіфів. Легенда каже що аргонавти отримали цю землю від скіфського царя Агаета. З
утворенням близько 480 до н. е. Боспорської держави став її столицею. Про Пантікапей писав Геродот,
Діодор(описував Перісада як царя босфорського царства), Страбон(описував саме місто за Перісада і
Мітрідата, і скіфів-землеробів).
25. Економіка античних міст.
В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші
ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили
хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного
Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з
населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного
 Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були
вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-«варварському» характері архітектури. Ремісничі
квартали та найбідніші житла містилися здебільшого на околицях міст. Основу сільського господарства
становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце
займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними
злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не
тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я.
Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії,
потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце
посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки
називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети
карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія. Населення античних міст Північного
Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і
культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та
іншими.
26. Реліг-міф світогляд античних міст.
Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релігії причорноморських міст. Перший (VI–I ст до н.
е.) характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (I–IV ст. н. е.) — появою в релігії
полісів культів негрецького походження, запровадження культу римських імператорів і формування
монотеїстичної релігії — християнства. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а
протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У
списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.(зевс посейдон, аїд, гера, де
метра гестія) – (сатурт юпітер, марс)___ (більшість міст типу були засновані аргонафтами).
27. Етнокультурна ситуація на тер Укр раннього заліза
За доби раннього заліза в межах України виникли три світи, що різнилися етнічною належністю,
господарством, способом життя, рівнем розвитку і менталітетом. Перший – елліни. греки хутко обзавелися тут
власним господарством, налагодили обмін з місцевим населенням. Ідеальними партнерами для них були
хлібороби лісостепової смуги. Це населення складало другий світ, етнічно строкатий, із якого вийшли згодом
слов'яни. З упровадженням заліза землероби дістали новий імпульс для розвитку, а поява торговельних
партнерів в особі еллінів значною мірою стимулювала цей процес. третя і вельми неспокійна сила —-
кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських народів. Ранній залізний
вік в історії України та інших суміжних регіонів позначився виходом на історичну арену кочовиків —
кіммерійців, скіфів та інших народів. Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з
подальшим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайдено досконалу металеву
вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для
їзди верхи, а й у військових діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники. (далі розповідь по всіх і бла-бла-бла)
28. Джерела походження давніх словян
Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в
Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії 3 групи: 1- зах - чехи, поляки, словаки, лужичани 2- східні -
українці, росіяни, білоруси, 3- півд. - словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари.
Нестор – перший хто звернувся звідки ж пішли словяни? - Нестора Літописця вважають засновником
Дунайської концепції походження слов’ян. «словяни прийшли з подунавя» була піднесена в середньовіччі;
Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною
слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-
Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому
центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я. Гумільов зазначає, що словяни пішли з Азії,
предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.
29. Теорет проблеми етногенезу словян
Див 28, П.С. ніхто не знає звідки пішло слово Словяни, толі від нім і анг рад, толі скіфи так себе називали? На
думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало
слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».
30. Територія давніх словян
За мовними даними — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, відповідає мовним
топонімам зокрема гідронімам які походять зі старослов’янської мови. Більшість вчених вважає, що словяни
прийшли до з тер р. Припять на тер Укр і Біл. - це були іракомовні люди часів сер ІІ тис до н.е. Х. Крае вважав
що словяни відділ від індоєвропейської спільноти бл. 5 ст до н.е. Ранні слов'янські археологічні культури
виникли на основі київської в V ст.. Етногенезу слов'ян за допомогою археології наштовхується на наступну
проблему: сучасній науці не вдається простежити ретроспективним методом до початку нашої ери зміну і
наступність археологічних культур, носіїв яких можна було б впевнено віднести до слов'ян або їх предкам.
Поява археологічних культур, визнаних більшістю археологів переважно слов'янськими, відноситься лише до
V - VI ст. н.е.,: празько-корчацького (склавини та венеди) пеньківська (анти) колочинської. Так академік В. В.
Сєдов вважав місцем формування слов'янських племен межиріччя Одеру і Вісли. Найбільш ранні письмові
свідчення про слов'ян візантійських авторів середини VI століття мають справу з уже сформованим народом,
розділеним на склавинів і антів. Свідоцтва письменників римської епохи (I-II ст.) Про венедів, в ранньому
 Середньовіччі асоційованих зі слов'янами, не дозволяють зв'язати їх з будь-якої достовірно слов'янської
археологічної культурою в силу суперечливості та невизначеності текстів. Сучасні українські археологи В.
Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши
етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського
етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до
межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково
поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно
новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності
переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
31. Етногенез словян та тер Укр
Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-
одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню
думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька
етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі
Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.)
починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської
життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
32. Археологічні відповідники писемним венедам
Геродот зазначає що венеди жили між віслою і Балтикою на 5 ст до н е. У 1-2 століттях венеди згадуються у
творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо.
Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської
затоки», як у ті часи називали Балтійське море. Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами
і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен. культур
поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що
охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій
культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні
поряд із основними германсько-кельтськими. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен
виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і
Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо. Власне
слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.
Власне Пліній Старший, Тацит та Птолемей на 1-3 ст словян назив венедами. і розповідали про них як про
окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку
археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній
слов’янській частині.
33. Госп, побут, мат та дух культ словян на І тис н.е.
Госп: Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю,
жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Розводили велику й дрібну рогату худобу, овець,
свиней, коней. Займались полюванням і рибальством. Ремесела: ливарна справа й ковальство, ювелірство.
Тривалий час, навіть після запозичення гончарного круга кераміка для приготування їжі, лишалася ліпною.
Розквіт гончарного виробництва- черняхівська культура(3-4 ст). Під час ВПН гончарство занепало. Розвиток
торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням
Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій
та античних міст. Вірування: Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало
господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у землеробському побуті
вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій землі" Знахідки
бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати, що у черняхівське
середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників,
лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури
створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді,
коли день починав переважати ніч. Побут: Місто, як правило, виникав на пагорбі, на місці злиття двох річок,
так як це забезпечувало надійний захист від нападу ворогів. Центральна частина міста, захищена валом,
навколо якої зводилася кріпосна стіна, носила назву кремля, крома або дитинця У більшості випадків міста
будувалися на торгових шляхах. На чолі східнослов'янських племінних союзів стояли князі з племінної знаті.
При переході до класового суспільства виникла особлива військова організація-дружина. Дружинники за
дорученням князя збирали з підкорених племен данину. Такі походи за збиранням данини називалися
"полюддя" Основними знаряддями праці були сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими
скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і
ручними жорнами, З землеробським заняттям було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней,
корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З
інших занять слов'ян слід назвати рибальство, полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в
північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури (льон, коноплі).
34. Готи та Гуни
Готи. У ІІ ст. н. е. з Південно Східної Прибалтики у Північне Причорномор’я прийшли германські племена
готів, які витіснили сарматів. У III–IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та східних (остготів).
Вестготи перейшли через Дунай і зайняли Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї. Наприкінці III ст.
 готський вождь Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на
півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Столицею Готського
королівства було місто Данапроштадт – «місто на Дніпрі» Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне
Причорномор’я зі сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали поразки сарматам і готам.
Гунське панування тривало до середини V ст. У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів
35. Україна і ВПН
Велике переселення народів – це умовна назва вторгнень та переселень германських, іранських, тюркських,
слов’янських, арабських. Поштовх до ВНП – переселення хетів з азії Наприкінці III ст. готський вождь
Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на півночі до
Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Столицею Готського королівства
було місто Данапроштадт – «місто на Дніпрі», У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів
-----те ж саме 34 питання.
36. Велике розселення словян
Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у
районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського
населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали
згодом східну гілку слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного
розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському
житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами.
Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним
шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і
старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала
близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів.
37. Словяни 5-7ст.
Анти - заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку
слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і
ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала
торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка
Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-
політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі
важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала близько трьох століть
(кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Антропоморфні фібули одна з
головних ознаків Антів. Анти – Пеньківська культура, Склавіни – Празько-корчацька культура. Візантійці
згадували Антів і Склавінів як словян. У Антів і Склавинів була одна мова і єдина схожа зовнішність. Киї
заснував Київ(Нестор).
38. Антський племінний союз
Анти - заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку
слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і
ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала
торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка
Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-
політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі
важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала близько трьох століть
(кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів.
39. Словянські племінні союзи 7-10 ст за письменними джерелами.
В цей час йде заснування князівств, це перед держ перех період. Формув центри князівської влади. Основне
письмове джерело «Повість…» Три групи союзів племен: 1 – Пд-зах – древляни, поляни, сіверяни, уличі,
тиверці, вилиняни, дуліби, білі хорвати; 2 – Пн-зах – словени ільменські, кривичі, радимичі, в’ятичі; 3 – Зах –
полочани, дреговичі… Згадки про союзи в своїх працях надаю Багрянородний. Археологічні джерела
підтверджують існування союзів тим, що на певній території поршир однакові знахідни, а для всіх словян
характерний лвплений посуд. На Прав бер – лука-райковецька культ. Тер Києва – Празько-корчацька
культура. Анти – Поляни – Київ – К.Р.
40. Літописні поляни, історична ітерпритація.
Кий походив з полян, заснував Київ. Анти – Поляни – Київ – К.Р. Поляни формувались на багатоплемінній
основі на чолі з князем, влада – віче. Поляни прийшли на Київську землю. Літопис також характеризує полян
як найрозвинутіше в соціально-економічному відношенні східнослов'янське плем'я. Основою господарства
полян було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, промисли та
ремесла. поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». За повідомленням
літопису на чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які
заснували Київ, що перетворився на племінний центр. В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення
феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося
політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія
41. Літописні гради 9-10 ст.
 Київ – Куявія, Аскольд – 860 р Києвець за Дунаєм. Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього
існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі)
42. Господарство та побут давніх словян.
Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кожна група
населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими
нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередками ставали групи родичів із спільною
власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім’я найближчих
родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом
другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі. Давні слов’яни жили
зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі,
віддаючи перевагу ярим сортам. Розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Займались
полюванням і рибальством. Ремесела: ливарна справа й ковальство, ювелірство. Тривалий час, навіть після
запозичення гончарного круга кераміка для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного
виробництва- черняхівська культура(3-4 ст). Під час ВПН гончарство занепало. Розвиток торгівлі засвідчують
численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної
Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст. Побут:
Місто, як правило, виникав на пагорбі, на місці злиття двох річок, так як це забезпечувало надійний захист від
нападу ворогів. Центральна частина міста, захищена валом, навколо якої зводилася кріпосна стіна, носила
назву кремля, крома або дитинця У більшості випадків міста будувалися на торгових шляхах. На чолі
східнослов'янських племінних союзів стояли князі з племінної знаті. При переході до класового суспільства
виникла особлива військова організація-дружина. Дружинники за дорученням князя збирали з підкорених
племен данину. Такі походи за збиранням данини називалися "полюддя" Основними знаряддями праці були
сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили
ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і ручними жорнами, З землеробським заняттям було
тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби
використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З інших занять слов'ян слід назвати рибальство,
полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури
(льон, коноплі).
43. Вірування давніх словян.
Вірування: Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували
культові будівлі – храми, капища, требища Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких
залежало господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у
землеробському побуті вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій
землі" Знахідки бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати,
що у черняхівське середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків,
водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші
пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у
березні - тоді, коли день починав переважати ніч.
44. Сусіди словян у 2 пол І тис.
Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське
Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати
(Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).
45. Крим у ранньому середньовіччі.
Військово-політичну ситуацію в Північному Причорномор'ї, починаючи з епохи Великого переселення
народів, відрізняла крайня нестабільність. Часті вторгнення варварів, що кочували в степах Євразії, у межі
Візантії приводили до економічних і політичних криз в імперії. Тому візантійці змушені були завжди особливо
піклуватися про безпеку своїх східних і північно-східних кордонів. Велика увага при цьому приділялася
Тавриці і її найстаршим міським центрам — Боспору і, особливо, Херсону як важливим торг центрам.
Прокопій Кесарійський також повідомляв, що "...на цьому узбережжі є країна по імені Дорі, де з древніх часів
живуть готи...і в мій ще час були в союзі з римлянами, відправляючись разом з ними в похід...» Незважаючи на
постійні і тривалі контакти готів і алан області Дорі з жителями Херсона і Боспору, що прийняли православ'я,
вплив християнства в гірських районах Таврики відчувається досить слабо. З 7 ст на крим нападають хазари,
криза в В.І. тому В.І. не може захистити свої пів кордони. Залишки валів Юстініани стримують хазар. У 7-11 ст
Херсоі і гірський крим місце заслання у В.І.
46. Рання історія Києва, концепція походж Києва.
Кий походив з полян, заснував Київ. Анти – Поляни – Київ – К.Р. За повідомленням літопису на чолі
полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ, що
перетворився на племінний центр. В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних
відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне
об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія Київ культурний, торгівельний, економічний цент Русі
47. Реліг уявлення східних словян.
Східні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові
будівлі – храми, капища, требища Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало
господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у землеробському побуті
 вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій землі" Знахідки
бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати, що у черняхівське
середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників,
лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури
створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді,
коли день починав переважати ніч.
48. Східні словяни в контексті середньовічної істор Європи
49. Письменні та архео джерела вивч Київської русі.
«Повість…», договори з В.І. шлюби Ярослава, правда Ярослава і Ярославичів. Арх – десятина церква, місто
Володимира і Ярослава. …… Головними писемними джерелами студіювання історії Київської Русі є літописи:
«Повість временних літ» (початок XII ст., далі — «Повість»), Київський XII, Галицько-Волинський XIII ст., а
також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Останніми десятиліттями до
науки активно вволяться якісно нові писемні джерела: берестяні грамоти, графіті на стінах давніх соборів і
археологічних знахідках, зокрема пряслах і монетах. Вартісним доповненням до свідчень давньоруських
писемних пам'яток є розповіді джерел іноземних: візантійських історичних творів і хронік (наприклад,
Хроніка Георгія Амартола і його продовжувача широко використовувалася під час написання «Повісті»),
праць арабських географів і мандрівників, численних творів західноєвропейської історії та географії XI—XIII
ст.
50. Істор версії та гіпотези походж Русі.
Норманська - Схожим на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис
оповідає, що 859 року варяги прийшли з-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». 862
року ці племена вигнали варягів «за море»[17], але не змогли організувати свою владу і закликали інших
варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у
Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик
став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та
фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління
своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд із цим є відомості, що Ігор був сином
Олега. 882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі,
нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Толочко і Брайчевський вваж, що К.Р. зяв на місці
анського союзу потім Куявії. В 639 Кий підняв повс проти Аварів, здобув дек перемог і утворив держ Куявію.
Кий заснов династію Києвичів, також існув держ Славія, і Арсанія. Аськольд і Дір співправителі Києва в сер 9
ст. за Араб джерез Дір прав в 40-60 Аскольд пізніше, в В.І. джерел Дір майже не згад. 860 р угода Миру і Любові
з Аскольдом, Русь мала бути хрещеною, тут на цьому фоні піднімається повстання бояр 882 р. Нестор каже,
що Аскольд і Дір – родня Рюрику, проте Олег каже «Ви нам не є рідня».
51. Терміни Русь Руська земля
Русь філолог термін, держ утвор перша держ словян, Київська Русь термін виник в ХІХ ст., Нестор асоціює
Русь з Полянами. Термін Русь віднос як до варяг так і до словян. Русь вжив в Вертинських Аналах Людовіка
Благочистивого, там Русь – руські посли(шведи) які представ від кагана руського. : Русь – землі києв, переяслав,
і чернігі князівств, Русь – як дер словян 860р. Русь – місцевий термін повяз з місцевими гідронімами. Русь –
«руотсі» так фіни назив швед плем’я, Багрянородний каще що «Русь» - дружина, свита князя «князь з руссю
їде збир данину».
52. Передумови утвор ранньої Київ держ
З теорій: анти - поляни – Кий, русь,*** торг шлях – для його охорони.
53. Політ істор ранньої Київ держ.
860 Аскольд похід на В.І. договір «миру і любові» Нестор каже, що від цього року поч. прозив Руська земля,
Русь виходить на між нар арену. 882 Олег захоп Київ, і прав до 912 р. Олег підкорив Славію 907р. похід на В.І.
договір з В.І про торг. 911 ще один похід Олег прибив щит на ворота Константинополя. В.І виплачує
контрибуції, безмитова торгівля. Русичі доп в війні проти арабів. Олег підкорив древлян, сіверян, тиверців,
уличів і змуш їх платити данину. Олег помир від змії. Ігор 912-945… 930 –війна з пеічнігами(зяв 915р.) 941 похід
на В.І. флот спал грецьким вогнем. 944 похід на В.І. разом з печенігами. В.І. погод платити данину, підпис
мирний договір., Рус мали охорон крим волод В.І. Ігор загин від древлян. Ольга помста древлянам Ольга 945-
964(померла 969), 954 візит до В.І. Святосла 964-972 войовничий 965-966 походи на хозар, 968 печеніги нап на
Київ, Київ рядує чернігів воєвода Притича. Зміна імпер в В.І. роз торг дог з К.Р. 970 похід на В.І. поразка, К.Р
пір Адріанополем, віддає В.І. Болгар. Весна 972р. Св потрап в пастку печенігів(Курі) на порогах дніпра і його
вбив. 972-980 міжусобиці(Олер Ярополк Володимир,)
54. Соц економ роз Русі 9-10ст.
Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку.
Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес Поряд із
землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного
обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною. Серед промислів досить
розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому
використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для
рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи. Великих успіхів було
досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли
 різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо,
почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та
Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках. Поширеними видами ремесел були гончарство, а
також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво. Високої майстерності досягли
давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій
середньовічній Європі.
55. Культурогенез 1 тис н.е.
56. Основні етапи станов давньо руської держ.
У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низьким, частина племен не входила
до племінних об'єднань, або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні
племінні княжіння. У той самий час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські
племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст.
Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати
державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з
центром у Києві. Слов'янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка,
підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена,
стала історично необхідною. І тому зміна династій 882 року, злиття Новгородського і Київського князівств у
єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом усіх східнослов'янських племен у єдину державу — могутню
Давньоруську державу.
57. Реформи В.В.
Християнство 988, Адмін 988 Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни,
так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових
об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав
«мужам лучшим» земельні володіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно
укріпити південні рубежі від нападів; сформувати боєздатне віддане князю військо; створити нову, або
молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому
боярству.
58. Християнство
Бла бла бла
59. Оцінка правління Володимира.
У 981 році Володимир заволодів містами: Перемишль, Волинь, Червень і Белз. До Володимирових володінь
увійшло й Закарпаття.
60. Я.Мудрий
Ярослав Мудрий (1015–1018, 1019–1054) — прийшов до влади в Києві внаслідок розгрому Святополка б. на р.
Альта в 1019р., після смерті Мстиславав 1036р. стає єдиним привителем К.Р. Правління Ярослава було
періодом найвищого піднесення Київської Русі. Ярослав продовжив введеня християнства, 1036 збуд Святу
Софію, 1051 Києво-Печерський монастир, 1039 ств Київську метрополію(метрополіт - Іларіон) в 1043 здійсни
останній похід на візантію, зміцнив міжнародні зв’язки Русі (династичні відносини були встановлені з
правлячими династіями Угорщини, Німеччини, Польщі, Візантії, Норвегії, Швеції і навіть Франції), в 1036
розгромив печенігів, зміцнив Київ, та півд. кордони, Ярославом була видана «Руська Правда» - звіт законів -
вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм
феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які
встановлювали князь чи його намісники. Недоліком діяльності Ярослава було те, що він не зміг подолати
згубної практики свого часу і перед смертю поділив Русь між своїми синами на 12 князівств, чим започаткував
процес її феодального розпаду. 1036 року під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала
перепочинок у боротьбі з кочовиками, аж поки не з'явилися нові — половці. 1052 року остаточно утвердився
мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною
61. Тричленність зовн політ Русі за Я.М.
62. Русь після Ярослава
Після смерті Ярослава в 1054 поч періуд Тріумвірату. Міжусобна боротьба між Ярославичами за Київ
розпочалася 1073 р. — Святосла вигнав з Києва Ізяслава і сам став київським князем (1073–1076). Після смерті
Святослава у Києві правив Всеволод (у 1076–1093 рр). Проте його син Володимир Мономах поступився
великокнязівським столом сину старшого Ізяслава Святополку, який правив у Києві до 1113 р. …….. Старший
син Ізяслав I (1054–1078), що не мав здібностей до керування державою, виконував роль її формального глави,
у перші роки правління за підтримки братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів
спільну політику і підтримував єдність держави.[29] Однак незабаром між ними виникли суперечності. До
того ж 1068 року у битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону
країни. Цим скористалися кочовики і безборонно грабували Київщину, Переяславщину, виводили тисячі
невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю і твердістю Ізяслава у боротьбі з кочовиками, зібрали
віче і проголосили нового князя. Після тривалих міжусобиць до влади приходили по черзі останні члени
тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала
спустошувати країну. Справи ускладнювалися через відсутність єдності серед князів. Зростала кількість князів-
ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді. З метою владнати
суперечності і спільно виступити проти кочовиків з ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і
 Київського Святополка II 1097 року у Любечі, біля Києва, було проведено з'їзд князів. Головною ухвалою
Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала —
встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів.
Коли хтось із них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз
князів проти половців і заборона приватних угод з кочовиками. Проте, ухвали з'їзду було відразу ж порушено:
у результаті інтриг і змови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк II і
осліпив. Це викликало нову хвилю війн і усобиць. Поступово ця боротьба скінчилася й у практику ввійшли
майже щорічні князівські з'їзди, в центрі уваги яких стає боротьба з половцями. Це свідчило, що Київська Русь
почала перетворюватися на федерацію князівств.Все перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти
половців, і головним героєм боротьби став Володимир Мономах. Війни з половцями велися з перемінним
успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала.
Нарешті, 1111 року зусиллями всіх князів організовано похід аж до Сіверського Дінця, де половців було
остаточно розгромлено. Володимир Мономах цими переконливими перемогами здобув велику популярність, і
ореол слави оповив його постать.
63. Мономах
1113 року помер київський князь Святополк. У місті почалися народні заворушення. Народне віче і боярство
Києва запросило Володимира Мономаха на престол, хоча це і було порушенням рішень Любецького з'їзду, бо
спадкоємцями влади в Києві були інші князі, сини Святополка. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) зробив
останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність. У
державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика,
головним чином боротьба з половцями Володимир Мономах і після повного розгрому половецької орди хана
Шаруканя у березні 1111 року та перебазування залишків орди за Дон і на Північний Кавказ продовжував
боротьбу. Тепер воєнні дії русичі весь час проводили у глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону було
розгромлено сином Мономаха Ярополком 1116 року, а 1120 року той самий Ярополк вже не знайшов їх у
донецькому степу. Промовистим є і факт значної допомоги, хоч і невдалої, руських князів половцям у битві на
р. Калка проти татаро-монгольських загарбників 1223 року. Все це свідчить про помилковість і
неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Вони іноді були і
союзницькими, взаємокорисними, близькими. Володимир II Мономах доповнив новими статтями «Руську
правду».
64. Любецький Зїзд
Лю́бецький з'їзд — з'їзд князів Київської Русі 1097 року в місті Любечі з метою домовитися про припинення
міжособиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасники: князь
київський Святополк Ізяславич, переяславський - Володимир Мономах, смоленський, чернігівський,
володимиро-волинський, теребовльський. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє
своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і
відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось із них порушував єдність,
рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона
приватних угод з кочовиками. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул
великого князя. Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну
конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди.
Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено
спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися
одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка
теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення
Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.
65. Удільна роздробленість 12-13 ст.
Син Мономаха Мстислав I Великий (1125–1132 рр.) продовжив правління батька, однак отримав лише частину
держави — Київ, Смоленськ, Новгород. Інші землі перейшли до його братів. А це означало, що Мономах не
насмілився порушити негативну традицію ділити державу між своїми дітьми. Мстислав разом із братами вів
боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він
підкорив Полоцьке князівство, яке тривалий час було відокремлене від Київської держави. Після смерті
Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на удільні князівства. Тривали нескінченні чвари між князями
за місто. Український історик Степан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів
правили в Києві.
66. Система влади в К.Р.
67. Основні верство нас
Княжі воїни, старші* й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали
мужами. На Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його
навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам,
за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. На щабель нижче від бояр стояла міська знать
це були торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що
гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь» —
ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу». Величезну більшість населення становили селяни, або
смерди. Про селян відомо небагато. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість
 селян були відносно незалежними. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на
місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування
військової повинності під час війни. За вбивство смерда штраф 5 грн.Закупи – смерди що відпув повинності в
феодала. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Проте вони могли самі викупити
себе на свободу або бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові. Окрему значну за
розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики,
диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали
князів, що втратили свою вотчину, а пізніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них
належали недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не
допускали до сану.
68. Сисьема землеволодіння
В IX — XII ст. економіку Давньоруської держави можна охарактеризувати як період раннього феодалізму.
Виникнення і розвиток феодалізму виявляється перш за все у формуванні та зростанні феодального
землеволодіння. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилось у X ст.
Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Поряд з
великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів з'являються також боярсько-дружинницькі
землеволодіння. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється
практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Існувало
полюддя. Крім полюддя, іще існував "повоз": населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або
не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Домінія (або табулярна власність) — форма земельної
власності (вотчинної, церковної, державної) у період феодалізму, що поєднувалася з уособленою владою
шляхти, церкви, держави. Виділялася племінна знать — князі, «лучші мужі», воїни-дружинники. Вони
збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої
торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике
землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпаду сільської громади сприяло
рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не
переросло в рабовласницьку систему господарства.
69. Феодальні повинності
Всі Ф.П. класифікувалися в 3-х головних формах феодальної ренти – відробітковій, натуральній і грошовій. За
часів Київської Русі селяни-общинники (т.зв. смерди) сплачували данину натурою, інколи грошима, а також
відбували, військову та деякі інші повинності. Тривалий час данина, що її збирали шляхом полюддя, не мала
точно встановлених розмірів. Вони були визначені Ольгою в 945 р.(повстання древлян – вбивство Ігоря).
Зростання приватної феодальної земельної власності князів і бояр зумовило перетворення данини на
феодальну ренту, причому спочатку переважала відробіткова. З 1-ї пол. 11 ст. на перше місце висунулася
рента продуктами, а в 14-15 ст. зросла грошова рента. Проте влаштування феодалами за рахунок загарбаних
селянських земель власних господарств – фільварків, які виробляли на продаж хліб та інші
сільськогосподарські продукти, зумовило те, що в 16 ст. панщина стала однією з головних видів Ф.П. Раби –
бла бла бла. ::: Відробі́ток — 1. Одна з феодальних повинностей — виконання різних робіт поміщикові або
попові за орендування землі, позичені гроші, продукти тощо. Пово́з — феодальна повинність у Київській Русі,
що полягала в обов’язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на
княжий двір, ринок або в похід. Повоз називали також обов’язок селянина постачати підводи для державних
потреб. П. поступово замінювався грошовим податком — "повозними грошима". «Полюддя» - феодальний
податок на Русі.
70. Правоваа система
Ру́ське пра́во — у широкому розумінні правна культура, система права Київської Русі зі слов'янськими та
перебраними джерелами права, яка діяла на українських землях у 9 — 14 століттях, а пізніше продовжувала
використовуватись у Великому Князівстві Литовському. Писаними джерелами-пам'ятками руського права
насамперед є «Руська Правда» і Литовський статут. У вужчому розумінні, руським правом називалися рештки
давньоукраїнського права, які залишилися в силі на приєднаних до Польщі у 14 століття Холмській і Белзькій
землях та в Галичині після 1387 року, коли остаточно цей край приєднано до Польської Корони. Руське право
далі діяло на цих землях, хоч поступово впроваджувалися установи польського права. Приватне право діяло
довше у стосунку до українського населення, тоді як публічне руське право було усунене цілком з введенням у
Галичині польської системи судів 1506 року. Особливо руське право було поширене серед сільського
населення, у так званому інституті. Це були самоуправні громади, які продовжували систему
давньоукраїнської верви. Села на руському праві користувалися широкою самоуправою, вибирали своїх
зверхників: тіунів, старців і навіть священиків, брали поруку за своїх членів, — громадою відповідали за
повинності перед державною владою, мали окремі промислові суди. Однак за цей період стара громада-верв
зазнала роздрібнення на менші одиниці (оселі) і під тиском шляхетських володінь втратила самоуправу. У 15
— 16 століттях відбулося масове переведення сіл з руським правом на німецьке право та загальне поширення
польського права. Проте деякі норми руського права збереглися довше у формі права звичаєвого.
71. «Правда Руська»
Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження
середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу
Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. поділ на Широку і
коротку. Коротка (43 статті) поділяється на 4 частини: Правда Ярослава, Ярославичів, Покон, Урок
 мостиникам. Правда Ярослава, - 1016. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й
раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю)
грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і
Святослава у Вишгороді 1072. Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя,
його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного
становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда
присвячує охороні життя, здоров'я і майна. Широка - її складено під час князювання Володимира Мономаха
(після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича. Зміст широкої Руської Правди у
ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та
державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на
території якої виконано вбивство (дика вира); Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики,
відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права. Ці й інші норми Руської Правди дають
багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної
України.
72. Економіка К.Р.
Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку.
Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес Поряд із
землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного
обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною. Серед промислів досить
розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому
використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для
рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи. Великих успіхів було
досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли
різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо,
почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та
Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках. Поширеними видами ремесел були гончарство, а
також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво. Високої майстерності досягли
давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій
середньовічній Європі.
73. Давньоруське село
Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для
обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг,
рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У
лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій —
підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно
для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли
утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.
74. Ремесло К.Р.
Ремесла. Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як
оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз
удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів.
Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII
в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини. В 2 пол І тис ремісничого характеру набуло
залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво. Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та
ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда
часто виходила на поверхню. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і
сталі. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. У перші християнські часи не вживали в нас
дзвонів, а тільки била, або клепала, — дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший
раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння.
Галицьковолинський літопис 1259 р. каже про виплав дзвонів. Високорозвиненим ремеслом було виготовлення
прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства сприяло розвитку виготовлення
предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю.
Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота. Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення
срібних виробів черню. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що
можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких
виробів. Посуд зокрема для їжі дув ліпнив вплоть до 11-12 ст. У княжі часи вироблювали по більших містах
цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови. Посуд обпалювали в горнах, Для
нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася
цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці. В деяких околицях знали також виріб скла.
Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду
привозили до нас із Візантії та з Заходу. Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю,
оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був
жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У
слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена.
Ремісники. Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на
 праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. У
містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися
дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові
повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні
представники заможних ремісників(ювеліри, зброярі, іконописці…)
75. Давньоруське місто
Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи.
Міста Київської Русі були як центрами ремесла і горгівлі, так і адміністративно-військовими. Вони виникали
на горговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. На шляху «із варяг у греки» були розташовані
такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі
почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з
народами, які завоювали. Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в
них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники
відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст,
«гардарікою».
76. Міське управління
Ще грецький історик Прокопій писав, що слов'янами і антами не править один муж, а здавна вони живуть
громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі вирішують спільно. Основними формами місцевої
демократії за часів Київської Русі були віче (міське, територіальне) та збори (сходи) верві - жителів кількох сіл
або інших населених пунктів. Віче - це збори дорослого вільного населення міст і навколишніх територій. Віча
скликалися для вирішення найважливіших питань, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян
обирався війт. Для вічової організації було характерним більш-менш чітке розмежування повноважень між
князем та вільним населенням. Так, до компетенції князя відносилися питання судочинства,
адміністративного управління, податків. Віча відали питанням миру та війни, закликали або виганяли князя,
брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо. Суб'єктом міського самоврядування
виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією
– бояри. Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й
на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші
повинності.
77. Київ і міста Київської землі
Сформувалось в середині 9 століття на базі ранньо-феодальної держави Куявія. В 10-12 ст. стало центром
великої давньоруської держави - Київської Русі. Межі князівства, в основному, проводились по річках:
Прип'ять, Дніпро, Стугна (Рось), Случ (Горинь). Київське князівство лежало на перехресті торгових шляхів. Це
вигідне положення сприяло розвиткові торгівлі та економічній міці держави. Найдавніші міста київського
князівства - Київ, Вишгород, Білгород. В 1130-х роках внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі та
постійної міжусобної боротьби удільних князів, Київ поступово втрачає своє значення політичного центру.
Бажаючи послабити міць Київської держави та значення Києва, як духовного центру всієї Русі, 1169 року
Андрій Боголюбський захопив та зруйнував Київ, пограбував та спалив більшість церков, соборів та
монастирів. У середині 12 ст. до складу Київського князівства входили Київщина, Східна Волинь,
Переяславщина. Центром був Київ. Переяслав, Канів, Черкаси, Остер, Овруч, Житомир, Чорнобиль, Мозир та
інші міста були центрами окремих феодальних володінь, що перебували у васальній залежності від Київського
князівства. Київська земля роздробилася на ряд уділів. У 1240 році Київське князівство захопили монголо-
татари. Хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави.
В 13 ст. політичний центр України переносить до Галицько-Волинського князівства. З 1246 році титулярним
князем тут був владимиро-суздальський Ярослав Всеволодович, який поставив у Києві свого намісника, а
пізніше – Олександр Невський, влада якого була також номінальною. З 1263 році татари дозволяють
князювати у Києві нащадкам владимирських князів. З 1263 по 1271 рр.. Київська земля вважалася володінням
брата Олександра Невського - Ярослава Ярославовича. Близько 1362 року Київське князівство добровільно
приєдналось до Великого князівства Литовського. Воно увійшло до його складу як васальне князівство.
Династію руських Мономаховичів заступила династії литовсько-руських князів Гольшанських та
Гедиміновичів, першим князем якої був Володимир Ольгердович. У 1394 року польсько-литовський уряд
ліквідував Київське князівство. Замість князя у Київ було призначено литовського намісника.
78. Міста чернігів і новгород-сівер землі
Черн - Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму,
на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і
частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський,
Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир, Хоробор, Морівськ та інші. До 11
століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва. Після Ярослава I
Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097)
воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське
князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Столиця
Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Новгор-Сівер - Сіверське — одне з удільних
князівств Чернігово-Сіверської землі з центром у Новгороді-Сіверському. Постало 1097 року. Першим його
князем був Олег Святославич, внук Ярослава Мудрого, після нього — його нащадки Ольговичі. Сіверське
 князівство займало спочатку територію по річці Снові і середній течії Десни, а з середини 1130-их років і по
річці Сейм з містом Курськ. У кінці 12 століття на території Сіверського князівства виникло кілька менших
князівств: Курське, Путивльське, Рильське тощо. Формально новгород-сіверські князі підпорядковувалися
Чернігову, але фактично проводили свою незалежну політику, яка йшла врозріз з інтересами чернігівських
князів. Ця політика в основному виражалась в постійних, далеко не мирних контактах із степом, тобто
половцями. Сіверські князі воювали, особливо у другій половині 12 століття з половцями. Один з їх походів на
половців — князя Ігоря Святославича у 1185 році оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». За мотивами «Слова»
український письменник Володимир Малик написав історичні романи «Черлені щити» та «Князь Ігор». Під
час нападу Батия в 1239 році Сіверське князівство було спустошене, але існувало під татарською владою.У 1355
році Сіверський край був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом
литовського князя Ольгерда Гедиміновича
79. Міста переяславського князівство
Переяславське князівство – давньоруське удільне князівство з центром у місті Переяславі, як один з трьох
осередків давньої Руської землі склалося ще до розподілу її між синами Ярослава Мудрого. За заповітом
великого князя київського Ярослава I Мудрого Переяславське князівство становило спадщину його сина
Всеволода I Ярославича. Займало територію по лівих притоках Дніпра – Сули, Псла, Ворскли, на заході
межувало з Київським князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході і півдні – з Диким полем. На відміну
від більшості князівств Переяславське в XII — першій половині XIII ст. фактично не мало політичної
самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які мали
посісти київський стіл або ж одержували це місто у вигляді компенсації за відмову від претензій на Київ. Тому
в окремі періоди, з волі великих київських князів, переяславські князі мінялися частіше, ніж посадники якогось
порубіжного містечка.
80. Міста Гал-Волин Русі
Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород,
Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях
з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи
(Феодосії) в Криму. Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання.
Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у
якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.
Успенський собор у Володимирі-Волинському збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя
Мстислава Ізяславовича. – зберігся. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні
породи алебастру і вапняку. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними
керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів.
Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке дістало назву від Володимира
Великого. Величчю славився і Лучеськ — Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на
острові між ріками Стир і Глушець. Давню і славну історію має м.Холм місто заснував 1237 р. князь Данило,
який зробив Холм своєю столицею. 981 р. вперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та
Володарю Ростиславичам, Володимиркові та Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.Початок
історії Львова — міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева, датується 1256 р.
81. Основні етапи та напрями трговлі Русі
Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки
розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами
середньовічного світу. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях
вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з
країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з
Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.
Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних
взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі
тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки
своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й
срібла, а також рабів.
82. Внут торг, її орг.
На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи
іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії
іноземних купців, для них будували торговельні двори. Головними платіжними засобами внутрішньої й
зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми,
численні скарби яких, знайдені в Східній Європі, налічують десятки тисяч прим. Використовувались, хоча й у
меншій кількості, візантійські міліарісії, а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з XI ст. — і
західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну
монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети:
златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив
срібляники з своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві
запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Але карбування
давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили
за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її
 володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх
країн.
83. Дипломатія Русі
Д.К.Р. вчені, як правило, ведуть від 839. Точно відомо, що тоді посольство від «хакана русів» (рус. князя,
найімовірніше, київ.) відвідало імп. франків Людовіка Благочестивого в м. Ільдесгейм. Однак початком держ.
дипломатії Київської Русі дослідники вважають 860, тоді рус. флот під командуванням київ. князя Аскольда
напав на Константинополь (у рус. джерелах — Царгород) і примусив імп. Михаїла III сплатити контрибуцію й
укласти вигідний для Русі мир. . 907, через півстоліття, наступник Аскольда на київ. престолі Олег здійснив
переможний похід на Константинополь й уклав надзвичайно вигідний для його д-ви договір з Візантією (див.
Договори Київської Русі з Візантією), яким забезпечив виключні права для рус. купців і дипломатів у Візантії, а
візант. — на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте
успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією (944) була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина
Ігоря Ольга, що заступила його на київ. престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала
союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп.
Константином VII Багрянородним (одруживши свого сина Святослава Ігоровича з його донькою), проте
одержала відмову. Святослав Ігорович спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969—971) у її
володіннях. Здобувши кілька перемог, в кінцевому рахунку успіху він не досяг, задовольнившись мирним
договором (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою. за князювання в Києві Володимира
Святославича, котрий відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії й вступив у зносини
з кількома європ. країнами («Священною Римською імперією германської нації», Польщею). Він одружився з
сестрою візант. імп. Василія II Болгаробійці Анною (989). Багатовекторну зовн. політику Володимира
продовжив і розвинув його син Ярослав Мудрий. Не відмовляючись від традиційних для Русі стосунків із
Візантією, Ярослав зав’язував нові з Францією, Германією, Англією, пожвавив стосунки з традиційними
партнерами Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши 1043 війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи
імп. Константина IX Мономаха), Ярослав не став домагатися реваншу, а почав збивати антивізант. коаліцію з
кількох європ. країн. Імператорові довелось укласти мир 1046 і згодом (перед 1052) скріпити його шлюбом
сина Ярослава Всеволода Ярославича і своєї доньки Марії. Важливим інструментом дипломатії Ярослава стали
династичні шлюби. Сам він був одружений з донькою швед. короля Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна
його донька, Анна Ярославна, стала дружиною франц. короля Генріха I (19 трав. 1051), друга, Єлизавета
Ярославна, — норвезького короля Гаральда Суворого (1044), третя, Анастасія Ярославна, — угорського короля
Андраша I (бл. 1046). смерті Ярослава (1054) із послабленням держ. єдності Київ. Русі послабшала інтенсивність
її зовн. політики. Джерела 2-ї пол. 11 ст. вже не фіксують обміну посольствами між Києвом і Царгородом.
Початок 12 ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава Мудрого з членами родин візант.
імператорів. В часи удільної роздробленості (12—13 ст.) Київ. Русь втрачає цілісну й єдину дипломатію.
84. Основні вектори між нар політ К.Р.
Див 83
85. Правові та економ основи існув церк орг. На Русі
Перше пряме свідчення про київську митрополію з’явилося майже через півстоліття після офіційного
проголошення християнства державною релігією Русі. “Руська православна Церква спершу була
підпорядкована Охридській єпархії, яка знаходились на території Болгарії, а 1037 року вона з центром у Києві
ввійшла до складу Константинопольської патріархії. Церква в Київській Русі формувалася як державний
інститут. Подібно до всіх інших східних Церков, вона була автономною в своєму внутрішньому релігійно-
канонічному устрої. Пристосовуючись до конкретних історичних умов ранньосередньовічної Русі,
православна Церква будувала свою організацію за феодально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних
рисах структуру державного устрою Київської Русі. Так, у пору існування відносно єдиної державної
структури Русі в країні функціонувала єдина загальнодержавна митрополія(1051 - Ілларіон) та кілька
єпископій у найбільших містах і землях, що відповідало рівню суспільно-політичного й економічного
розвитку Київської Русі. її єдиновладній формі правління з системою намісників у великих містах. Церкви
була десятина, тобто церкві в Русі було надано право отримувати десяту частину прибутків, що надходили від
князівських данин, суду та мита. Процес формування церковної організації чутливо реагував на зміни в
державному устрої Київської Русі. Система церковного устрою Русі суттєво відрізнялася від візантійського
зразка. У Візантії єпископські кафедри були відкриті майже в кожному місті. Кількість єпискошй
руської Церкви домонгольської доби була тотожне кількості феодальних земель і князівств Київської
держави того періоду. Церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях,
віддавна розглядалася константинопольським патріархом як непорушна цілісність. Київські
митрополити виступали послідовними прихильниками єдності церковної організації всієї Русі. Митрополит
висвячувався константинопольським патріархом, призначався патріаршим собором й інтронізувався на
кафедру в Києві. Поставлення єпископів стало переважно прерогативою князя, хоча згідно з нормами
канонічного права їх мали обирати на архієрейському соборі за участю всіх єпископів.
86. Розвиток культури К.Р. в контекст середньовіччя
З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного
апарату У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її
основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало
прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі
держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася
 прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила
величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши
його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною
роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення
політичної єдності. Ремесло землеробство і бла бла бла… Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI
столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави
називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять
міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і
фортець.
87. Гал-Волин княз у контексті збереж не залеж
Га́лицько-Воли́нське князі́вство (1199-1349) – південно-західне руське князівство династії Рюриковичів,
утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої
половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та
продовжувачем руських політичних і культурних традицій. Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-
Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і
волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після
монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій
давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим
зумовлюється її роль в історії української державності. Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської
Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: – зберегло від завоювання
та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню
власної самобутності; – стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; –
модернізувало давньоруську державну організацію; – розширило сферу дії західноєвропейської культури,
сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; – продовжило славні дипломатичні
традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло
східнославянську державність на міжнародній арені.
88. Конституц проект Романа Мстиславича 1203
Роман ІІ Мстиславич (у хрещенні Борис, Романъ Мстиславичъ, Роман II Великий, бл. 1152 — 19 червня 1205) —
Великий князь Київський (1204–1205), князь новгородський (1168–1170), володимир-волинський (1170–1187, з
1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Поява ідеї обрання великого київського князя саме у
Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему
державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які
згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному
суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до
прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні
парламенту. Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про
те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для
стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок”
державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх
князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали
київського князя як головного володаря Русі.
89. Галицьке боярство
Бояри здійснювали свою владу з допомогою ради бояр. До його складу входили найбільші землевласники,
єпископи та особи, що займали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були визначені.
Боярський рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за
своїм бажанням, не міг видати жодного державного акту без його згоди. Він ревно охороняв інтереси боярства,
втручаючись навіть у сімейні справи князя. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади,
фактично керував князівством. Оскільки до складу ради входили бояри, які займали найбільші
адміністративні посади, йому фактично підпорядковувався весь державний апарат управління. Раду
очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період
князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи
підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві
належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин
Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської
аристократії.
90. Гал-Волинь в 2 пол 13-14ст.
По смерті короля Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню
децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття. З самого початку її
формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господиня"
Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270— 1289), Він мало
займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні
кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Ще за життя Володимир Василькович передав свої землі
двоюрідному братові Мстиславові Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів незаможним людям. Серед
Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити
державницьку політику батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою,
 Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав
проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив кілька походів на Литву та ятвягів, відвоював в
Угорщини частину Закарпаття з Мукачевим (бл. 1280), а у Польщі — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки
цим надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев
змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний
правитель з королівським титулом. Джерела змальовують його правління як добу розквіту, спокою та
економічного добробуту країни. Високим був міжнародний авторитеті Галицько-Волинського королівства,
свідченням чого стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І галицько-
волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308 (1315)— 1323). Вони сприяли зовнішній
торгівлі,! насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, домагалися забезпечення
торговельних • відносин з Балтикою. Активною була їх боротьба проти ординців. Ймовірно, в одному з
походів брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю династія, яку започаткував
князь Роман Мстиславич, припинилася. З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий
занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке
протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн,
насамперед Польщі, Угорщини та Литви. Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями
згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-
річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія
та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним
поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі
відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці
підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу.
Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі,
Угорщини і Литви за українські землі. 1349 Г-В княз було розподілено між Польщею і Угорщ.
91. Монголи
На поч. 20-х рр. ХІІІст. Монголи зяв на кордонах Русі 1223 р. відбув б. на р. Калкаспільно з половцями, рус
князі зазнають поразки, Роман Мстислав втіка, його наздог монголи захом м. Вітачів, далі йдкть на Угорщ. 1236
Батий зібрав військо і пішов на Русь, захоп Булгарію, і поволжжя, 1237-38 напад на півн-сх русь. В грудні
спалено Рязань. Взято Москву, до Новгорода не дійшли Торжок – останне місто на півн захоп. 1239-40 похід на
півд.-зах Русь. Березень захоп переяслав, чернігів і черн землі. 6.12 захоп Київ. Монголами знищ Холм,
Володимир, Галич, після роздіз на 2 арм, в угорщ і Польщ.
92. За монгол доби
93. Оцінка монгол доби
Проблема монгольського завоювання Русі і запровадження її залежність у результаті походів 1237-1238 рр.
наСеверо-Восточную Русь і 1239-1241 - Південну до її звільнення здавна вивчається вітчизняної історіографією,
і завжди приваблювала багато уваги дослідників. До 60-х рр. XIII в. верховними сюзеренами Русі вважалися
монгольські імператори – великі хани. Відтоді західний улус імперіїЧингисидов – Золота Орда – став повністю
самостійним державою, і росіяни князівства залишилися у васальної залежності лише від нього. Залежність
полягала у праві стверджувати російських князів на "столах" і реально отримувати з російських земель данина
(з XIV в. вона іменувалася на Русі "виходом") та інші податі; російські князі були зобов'язані також надаватиме
Золотий Орді військовупомощь[15]. Залежність від Орди (т.зв. ">иго"[16]) проіснувала дві з половиною
століття, зберігаючи навіть по розпаду Золотої Орди на цілий рядханств. Причина такий тривалості та
стійкості відносин залежності – на особливостях світосприймання епохи. На відміну з інших завойованих
країн, де монголи осіли і правили безпосередньо, російські землі зберегли найголовніше рисах свою суспільно-
політичну структуру, у яких продовжували управляти власні князі. Зміна увластвовании звелася до появі поза
межами Русі джерела верховної влади – хана Золотої Орди. На Русі його царем, тобто. титулом вищим, ніж
будь-хто від росіян князів, й раніше послідовноприменявшимся лише у імператорам Візантії й Священною
Римською імперії. Золота Орда, в такий спосіб, зайняла у світосприйнятті місце світової держави – царства (у
середині XIII в. тимчасово порожнє внаслідок захоплення столиці Візантійської імперії – Константинополя, в
1204 р. західними хрестоносцями; відновлено була Візантійська імперія лише у 1261г[17]. Залежність від
ординського "царя" стала традиційної нормою. Щоб під владних колах виникло питання про її ліквідації, мало
змінитися й не так співвідношення військових сил, скільки пробити собі шлях ідея про нелегітимність
іноземній влади. Попри важливість, питання монгольському завоюванні Русі здавна належить до дискусійних
у вітчизняній історіографії не став предметом її спеціального розгляду. Але він висвітлювався у зв'язку коїться
з іншими: по-перше, в узагальнюючих працях – з російської історії вцелом[18] чи з історії Північно-
СхіднійРуси[19]; по-друге, на роботах з історії ЗолотийОрди[20]; по-третє, в дослідженняхрусско-монгольских
взаємин чи міжнародних взаємин у Східної Європи вцелом[21]. Спеціальні роботи присвячувалися лише двох
коротких історичним періодам: часу князювання Дмитра Донського до 1380 р.включительно[22] і епосі Івана
III до 1480 р.включительно[23], тобто. увагу дослідників було сконцентровано тільки двох ключових епізодах –
Куликовської битві та ліквідації залежність від Золотої Орди. Ряд робіт присвячувався видатному діячеві цього
періоду ОлександруНевскому[24]. Це зумовлювалося, передусім, тим, що росіяни історики переймалися
прагненням до всебічному вивченню середньовічної національної російської історії. Тому "одні їх (почасти
вже М.М. Карамзін, а переважно Н.І. Костомаров і В.В. Леонтович, і навіть Н.П.Загоскин, В.І. Сергійович,
І.Энгельман та деякі ін.), - стверджував в 1930 р. В.А.Рязановский, - знаходять, що монголи надали великий
вплив в розвитку держави Московського, що склався під впливом монгольської державності. Інші – і такі
більшість (>С.М. Соловйов, В.О. Ключевський,С.Ф. Платонов,Е.Ф.Шмурло, М. Н.Поковский, Д.І. Багалей, М.
Ф.Владимирский-Буданов, М.А.Дьяконов та інших) – знаходять, що т.зв. татарське ярмо не справила
глибокого впливу хід нашої історії, не справило глибоких соціальних переворотів у житті Руської держави. …
Наведений погляд, - продовжував він, - поділюваний найзначнішими наші вчені істориками
того…,обладавшими до розв'язання його й великим запасом відомостей, посів початку XX в. панування
внауке[25]". Він також помічає, що з'явилася "напрям науково-публіцистичної думки, зване
євразійство,придающее як першорядне, але виняткового значення російського народу факту монголо-
татарського нашестя й аж монголо-татарськоговлияния[26]". У радянський період вітчизняні історики по
відомих причин більше цікавилися соціально-економічними аспектами цієї проблематики. Безпосереднє
вплив іноземного нашестя й аж їх до влади у сфері економічної виразилося, за їхніми оцінками, по-перше, у
масштабних руйнуваннях територій під час ординських ходів і набігів; по-друге, - в
систематичномувикачивании із країни данини та іншихпоборов[27]. Російські та радянські дослідники
домоглися значних б у справі вивчення історіографії аналізованої нами проблеми. Їхні праці надали значний
вплив на дослідників інших країнах, висновків учених досі становлять основу для робіт наступних поколінь
істориків. Наука нині має численними роботами з історії різних регіонів Монгольської імперії, написаними
серед інших і крізь призму східних джерел, які побічно причетні до аналізованої нами до проблеми й мусять
бути згадані тут як накопиченого попереднім розвитком науки базису. Вони - завдання вивчення Золотої
Орди була тісно пов'язана з необхідністю оцінки ступеня впливу російську історію монгольського завоювання.
Хоча загалом наявні роботи історіографічного плану є швидкі і стислі огляди,предваряющие праці істориків,
ми відзначимо найзначніші, з погляду, їх. Оцінюючи сучасне йому стан вивченості питання про
монгольському завоюванні Русі, видатний історик-сходознавець ХІХ ст.Х.Д.Френ підкреслював загальний
недостатньо високийисточниковедческий рівень історичних досліджень, і пов'язував його, передусім, з дуже
слабким використанням, як російських, і особливо східнихисточников[28]. Надаючи першочергового значення
аналізу східнихнарративних матеріалів, учений підкреслював, нарівні з необхідністю залучення у
дослідження проблемизолотоординских монет, значення входження у науковий обіг збережених ярликів
ханів. Серед європейських джерел він особливо виділяв російські літописі, зазначаючи, що мені міститься ряд
унікальних даних про Золотий Орді. Його ученьО.И. Сенковський зазначав слідом за важливість вивчення
історії Золотої Орди як" російської історії", а й "для історії Азії". Він створив спеціального праці: збереглися
лише розкидані у різних статтях і нотатках його окремі спостереження з історії ЗолотийОрди[29]. Вчений
писав про тяжкості її ярма для народів Східної Європи і сподівалися засуджував "безглузду
жорстокістьОрди"[30]. Китайські матеріали дають послідовну зв'язок й опозиції об'єктивний пояснення подій
монгольських завоювань. За підсумками перекладукитаеведа Н.Я.Бичурина було зроблено переклади частини
фрагментів китайської хроніки "Юаньши"[31], у якій міститься також матеріал про завойовних походах
монголів наРусь[32]. П.І.Кафаров продовжив дослідження у сфері пошуків нових китайських джерел по
монгольським завоювань. Протягом більш ніж ніж 50 років його дослідження, присвячене ">Юань-чаоби-
ши"[33], було в Заході єдиним; він перший з європейських учених звернув увагу до "Сіюцзи" і ще 1866 р.
опублікував повний переклад його за російськомуязике[34]; ">Шен-вуцинь-чжен Лу" ("Опис особистих
походівсвященно-воинственного [імператораЧингиса] є й цінним джерелом з історії монголів епохи правління
Чінгісхана іУгедея[35]. Переклади синолога В.П. Васильєва надійніші у плані. Ще 1857 р. учений вперше у
країнах звернув увагу до ">Мен-дабей-лу" як у цінний джерело з історії монголів, перевів його за російську
мову й ознайомив із ним європейських учених. ">Мен-дабей-лу" ("Повне описмонголо-татар")[36] –
найдревніший джерело з історії Монголії зі збережених записок мандрівників у першій половині XIII в. "Опис"
є запискуюжносунского посла Чжао Хуна, який побував уЯньцзине в 1221 р. у головнокомандувача
монгольськими військами у Північному Китаї –Мухали і дає різноманітну інформацію з цікавій для нас темі..
Важливе значення у напрямі мав працю відомого вітчизняного орієнталіста П.С. Савельєва, який провів
великеисторико-нумизматическое дослідження, знайдених біля Східної Європи скарбівмонет[37], ніж
розширив які були ставлення до політичної історії ЗолотийОрди[38]. Вчений підкреслював історичне
значення Куликовської битви як першою великою перемоги російських над монголами і він бачив в події XIV
в. початок "зорі звільнення Русі" від золотоординського ярма. Особливе місце серед російськихвостоковедов-
историков Золотої Орди належить одного з найбільших вітчизняних орієнталістів І.Н. Березину. Вчений увів у
науковий обіг у Росії найцінніший джерело з історії монгольських завоювань "Джаміат-таварих" Рашидад-
Дина. Дослідивши і опублікувавши ряд ярликівзолотоординских ханів, дав коротку характеристику
внутрішнього устрою Золотої Орди, підкреслив кочовий характер цієї держави у цілому негативно поставився
на роль ісламу історія цьогогосударства[39]. Свої ставлення до політичному ладі Золотої Орди учений
поглибив і розвинув в докторську дисертацію "Нарис внутрішнього устрою улусуДжучиева" (1864). Ось він
зазначав, що "установи є ще в зародку, у цілому панує певний хаос, дуже далека від гармонії державних
устроїв, але за тих невигідних умовах, якими було існування Золотої Орди, і такий прояв державного складу
чималоизумительно"[40]. Це починання продовжив сходознавець Г.С.Саблуков, такожинтересовавшийся
державним пристроєм ЗолотийОрди[41]. Істотне місце проблема монгольського завоювання Русі знайшла у
наукову спадщину відомого російського орієнталіста В.В. Григор'єва. Вчений показав важливість та цінність з
вивчення історії монгольського завоювання Русі такого унікального джерела, як ярликівзолотоординских
ханів російськомудуховенству[42]. Аналізуючи політику правителів Золотої Орди стосовно підкореним їм
народам та його релігій, наголошував наявність певної віротерпимість завойовників, пов'язуючи це стільки з
політичними причинами, як із патріархальністю релігійної організації кочівників. Дослідник констатував як
найважливішого чинника історії Золотий орди постійну нестабільність політичну обстановку у ній і вважав
що це негативно впливало попри всі аспекти життя цьогогосударства[43]. >Первостепенную роль пошук
компромісу та публікації найважливіших писемних джерел з історії Золотої Орди зіграв найбільший
російський сходознавець В. Г.Тизенгаузен. Найважливішим його працею є складений їм звід даних та
матеріалів зі східних писемних джерел з історії Золотої Орди і суміжних нійстран[44]. >Основополагающую
роль історіографії історії вивчення монгольського завоювання грав, безумовно, найбільший російський
сходознавець - академік В.В.Бартольд. У його знаменитій праці "Туркестан за доби монгольського навали",
поруч із оглядом і оцінкою використаних джерел, він надає аналіз робіт дослідників, працювали, зокрема та
контроль проблемою монгольського завоювання Русі. В.В.Бартольд віддав належне їх заслугах як учених, які
сумлінно піддали тому детальному дослідженню всі відомі їм мусульманськіисточники[45]. Зробивши у своїх
працях чимало цінних і залученні цікавих спостережень помонгольскому завоюванню Русі, він, на жаль, не
побачив можливість створення узагальнюючих досліджень з Золотий Орді, посильної йому, через вельми
благенької тоді, на його думку, джерельноїбази[46]. Інтерпретація в історичної науки цього
корпусунарративних джерел так важко знаходила свого повного відображення у дослідницькій літературі,
хоча вписувалася у коло інтересіввостоковедов-медиевистов. Проте, довгий час, наприклад, навіть з'являлися
монографічні праці з історії Золотої Орди. У передмові до написаної 1950 р. у співавторствіБ.Д.Грековим книзі
"Золота Орда і його падіння" О.Ю. Якубовський зазначав, що "сама історіографія Золотої Орди, котра ще не
поставлена, було б корисною темою, настільки повчальні невдачі, пов'язані вивчення цьоговопроса"[47]. У
передмові до першого тому ">Сборника літописів" Рашидад-Дина (1952) під назвою "Рашидад-Дин та її
історичний працю" І.П.Петрушевский навів докладний критичний розбір тих публікацій, і перекладів з
цікавої для нас темі, відомі тоді у світовій науці. Через війну аналізу праць учених, автор підвів його до
несподіваного, але марксистському висновку у тому, що "ні буржуазна історіографія епохи імперіалізму,
перейнята расизмом", ні російська дореволюційна історіографія, "що опинилася неспроможна подолати
властиві буржуазної історичної думки обмеженості, формалізму й методологічною слабкості", були може
подужати цю важливузадачу"[48], хоча ряду публікацій дана об'єктивну оцінку. У працях
синологаН.Ц.Мункуева по аналізованої нами проблемі дано докладний аналіз вивчення китайських джерел
радянськогопериода[49]. Він зазначав 1970 р., що "досі вмонголоведческой ісинологической літературі було ні
однієї статті чи монографії, де було зібрані даних проюаньских і мінських джерелах про
монголахвоедино"[50], у яких викладено і матеріал по монгольським завоювань. Найповнішою і в об'єктивній
щодо оцінки нашої проблеми залишається робота радянського археолога і сходознавця О.Ю. Якубовського "З
вивчення монголів періоду X-XIII ст." (1953). Вчений дає докладний, написаний з твердих марксистсько-
ленінських позицій, аналіз вітчизняної історіографії, характеризуючи наукові погляди й праці таких
видатнихисториков-востоковедов, як Х.Френ, І.Бичурин, В.В. Григор'єв, В.В. Васильєв, В.В.Бартольд, І.Н.
Березін,Б.Я.Владимирцов. З сьогодні цю роботу, безумовно, застарів, як та інших, і залишається яскравим
відбитком свого часу. Автор змушений був, у сенсі, виконувати "соціальне замовлення" у руслі проведення
сумнозвісного сталінського "Короткого курсу", довгий час які визначали загальне напрям історичної науку й
що є свого роду Біблією для кількох поколінь істориків. Так, свого вчителя В.В.Бартольда О.Ю. Якубовський
відніс до когорти представників з так званого ідеалістичного напрями, хоча здебільшого вважав його
прогресивним істориком,обладавшим величезними фактичними знаннями. Його заслугу в історіографії
нашої проблеми вона бачила в різнобічну вивченні кола східних першоджерел, причетних до аналізованої
проблемі. У цьому вся, як він вважав, В.В.Бартольд виявився далеко попереду від усіх. Як основних
історіографічних джерел по досліджуваної нами проблемі сучасний російський учений Г.А.Федоров-Давидов
розглядав праці В.В.Бартольда, І.Н. Березина та інших орієнталістів. Вони цікавили їх у плані пошуку східних
джерелах особливостей, створеної результаті монгольського завоювання Золотої Орди, передусім, і під час
докторську дисертацію "Кочівники Східної Європи на X-XIV ст." (1966), та інших своїх робіт. У зв'язку з
вищевикладеним, можна побачити, що турботою про завоюваннях монголів написано дуже багато усім
відомих мовами світу, і вони настільки стали чимось всесвітнім, що й хрестові походи Європи на Близькій Схід
мало можна з цими подіями. Але досі немає комплексної узагальнюючої роботи з вітчизняної історіографії
монгольського завоювання Русі. У той самий час, спадкоємне розвиток історичного пізнання об'єктивно веде
до переосмислення і повторну перевірку тих чи інших з часом застарілих прийомів інтерпретації
джерелознавчій інформації. Отже, попередники, провівши величезну роботу у плані вивчення і інтерпретації
джерел, нині навряд чи дали вичерпних узагальнень і висновків по досліджуваної проблемі. Не врахували у
вітчизняній історіографії також кілька особливостей і, що з ними, наслідків монгольського навали на Русь. По-
перше, за умов монгольського завоювання сталося швидке ослаблення політичних зв'язків між різноманітними
регіонами Русі; призвів до ліквідації міжусобної боротьби, і прагненню закріпити у себе і власними
нащадками ">отчинние" землі, а чи не обстоювати ">общерусские" столи. Це накладало особливий відбиток
на політику російських князів. По-друге, ядро нової держави виникає у Північно-Східній Русі, а чи не у деяких
російських землях, що також має фокусувати увагу дослідників на процесі формування єдиної держави зі
столицею у Москві, а чи не пошуку інших варіантів об'єднання. По-третє, це веде до звернення і нового
осмисленню двох ключових епізодів монгольського завоювання Русі – Куликовської битві та ліквідації
залежність від Золотої Орди, бо ні врахували деякі причинно-наслідкових зв'язків цих процесів. По-четверте,
на дослідження вищезгаданих та інших негараздів, що з монгольським завоюванням Русі, необхідно
розширення джерельної бази досліджень. Зокрема це потрібно за рахунок у такий аналіз східних пам'яток як
однієї з інформативних корпусів джерел; залучення нових матеріалів та більш глибокого дослідження вже,
оскільки матеріали історичних джерел дають нові театральні ідеї до осмислення найважливіших етапів
розвитку нашого суспільства.