Пізні гомініди

1. Історія відкриття та дослідження австралопітеків

Австралопітеки – рід людиноподібних мавп, що вимер. Особливість – прямоходіння.
Їхнє місце в еволюційному процесі гомінід досліджене чи не найкраще.
Близько 5.5 млн. р. тому, у період пізнього міоценту з’являється нове відгалуження на
генеалогічному дереві гомінідів – австралопітек. Він співіснував з представниками
роду Homo, перші свідчення появи яких датовано близько 2.5 млн. р. тому, до
раннього плейстоцену (1 млн. р. тому). Раніше переважала думка, що австралопітек –
предок людини. Сьогодні ж більш розповсюдженою є думка, що це два окремих
родоводи, можливо із спільним предком, але надалі не змішувались. Судячи з
розташування знахідок скам’янілостей австралопітеків на хронологічній шкалі і в
просторі, вони з’явилися та проживали спочатку в східній частині Африки, а в
середині пліоценту (близько 3 млн. р. тому), проникли на південь цього континенту,
також ймовірно в його центральні регіони. Достовірних знахідок кісток
австралопітеків за межами Африки немає. Інколи з’являються повідомлення про
знаходження таких у Східній Азії, але вони сприймаються більшістю спеціалістів
дуже скептично, адже матеріали на яких вони грунтуються надто фрагментарні і не
піддаються однозначній ідентифікації.
На сьогоднішній день ми володіємо великою кількістю скам’янілих решток. Головні
знахідки – з Південної та Східної Африки.
Уперше рештки австралопітека було знайдено у 1924 р., у пустелі Калахарі Раймондом
Дартом. Нововідкритому виду він дав назву «південна людиноподібна мавпа з
Африки». Скам’янілості Південної Африки походять з вапнякових печер та кар’єрів
(Таунг, Стеркфонтейн, Кромдрааї, Свартскранс та Макапансгат). Вапнякові відклади
створюють майже ідеальні умови для збереження давньої флори та фауни. Кістки з
поверхні потрапляють у вапнякові печери разом з дощовими та грунтовими водами.
Згодом вода випаровується, а органічні рештки перетворюються на тверду
зацементовану породу – брекчію. Таким чином, рештки опиняються у захисному
панцирі, непідвладному для часу. Але процес видобутку скам’янілостей з брекчії
вимагає від дослідника величезного терпіння, уваги та часу. Також, важко
скористатися як відносним методом датування, так і абсолютним.
Ще одна проблема – відсутність даних контексту, в якому знаходять скам’янілості.
Перші дослідники, зокрема Дарт, пов’язували знайдені поруч з рештками
австралопітека кістки з його господарською діяльністю, а печери вважали місцем
проживання австралопітеків.
Інша ситуація у Східній Африці. Там скам’янілості австралопітека містяться у
породах, які виникли у результаті вулканічної активності, також у відкладах озер та
заплав річок. Вони мають чітку стратиграфічну позицію, тому є більш придатними для
датування, ніж скам’янілості вапнякових печер. Найвідоміші місцезнаходження
регіону: ущелина Олдувай (Танзанія) де проводились дослідження Мері та Луїса Лікі,
в результаті яких у 1959 р. було виявлено добре збережений череп австралопітека; оз.
Туркана (Кенія), де проводилися роботи під керівництвом Річарда Лікі; ріка Омо
(Ефіопія), експедиція Кларка Хауела; долина р. Аваш (місцевість Хадар, Ефіопія),
М.Таїб та Д.Джохансон виявили скелет австралопітека, датований 4-3 млн. р. тому –
знамениту «Люсі».
Попри зовнішню схожість з людиноподібною мавпою, австралопітек належить до
гомінідів, має з ними низку родових ознак:
 Модифікація задніх кінцівок, особливо тазу та ступні, що дозволяло
пересуватися на двох ногах.
Про двоногість австралопітеків говорить і аналіз їх слідів, які збереглися в
затверділому вулканічному попелі на місцезнаходженні Летолі в Танзанії, вік слідів
від 3.2 до 3.6 млн. р.
S-подібний вигин хребта і положення потиличного отвору в основі черепа, свідчать
про випрямлене положення тіла австралопітека.
Попри це водночас з перечисленими особливостями, всі види австралопітеків
зберігали в побудові скелета та кінцівок деякі риси пов’язані з деревним способом
життя. Тому цілком ймовірно, що не мало часу багато з них проводили на деревах.
 Зменшення іклів (особливо у самців).
 Збільшення мозкового відділу черепа.
Об’єм мозкової порожнини: 400-500 см кубічних
Вага тіла: 30-50 кг
Найвідоміші викопні рештки австралопітеків:
Австралопітек анамський (Australopithecus anamensis), знайдений в Кенії (Канапоі та
Алія Бей), що існував 4,2 млн років тому — 3,9 млн років тому і був описаний М. Лікі,
В. Макдугаллом, А. Волкером, К. Фейбелом (1994 (5?).
Австралопітек афарський (Australopithecus afarensis), знайдений в Кенії, Танзанії та
Ефіопії в багатьох місцях, існував 4 млн років тому — 2,5 млн років тому й описаний
Д. Джохансоном, Т. Вайтом та І. Коппенсом (1978). Експедицією під керівництвом
І. Коппенса, М. Тайеба і Д. Джохансона було виявлено понад 240 залишків гомінідів,
що належали мінімум 35 особинам. Найвідоміші рештки самки, яку назвали «Люсі».
Австралопітека африканського (Australopithecus africanus) було знайдено в Південній
Африці (Таунг, Стеркфонтейн і Макапансгат). Існував 3,5 млн років тому — 2,4 млн
років тому, описаний Р. Дартом (1925). Морфологічні особливості черепа саме цього
представника гомінідів дозволили зробити припущення щодо прямоходячості
австралопітека.
У Республіці Чад (Коро-Торо) було знайдено австралопітека бахр-ель-газальського
(Australopithecus bahrelghazali), що існував 3,5 млн років тому — 3,0 млн років тому
(описаний І. Коппенсом та М. Брюне у 1996). Походження цієї знахідки з Північної
Африки (на відміну від решти зі Східного й Південного континенту) свідчить про
значне поширення групи.
Австралопітек гарі (Australopithecus garhi), знайдений в Ефіопії (Боурі), існував 2,5
млн років тому; описаний О. Лавджоєм, Т. Вайтом та Б. Асфау (1999). Це єдиний
австралопітек, разом із рештками якого було знайдено кам’яне знаряддя праці та
розколені кістки антилоп; зважаючи на датування та спеціалізовані риси, прямим
предком людини не був.
Австралопітек седіба (Australopithecus sediba), знайдений у Південній Африці (печера
Малапа), існував 2 млн років тому — 1,8 млн років тому; описаний Л. Бергером,
Д. де Руйтером, С. Черчілем (2010). Цікаво, що рештки Australopithecus
sediba знайдено в карстових печерах, виявлених завдяки використанню сервісу Google
Earth.
Сучасні дослідження австралопітеків:
У 2019 р. співробітники Клівлендського музею природної історії відновили риси
гомініда, який жив 3.8 млн. р. тому. Цей самець належав до роду Australopithecus
anamensis і жив у високогірних регіонах сучасної Ефіопії.
Його череп у 2016 р. виявив професор Хайле-Салассіє біля містечка Міро-Дора. За
його словами, знайдений череп – найкращий на сьогодні зразок гомініда, що
відноситься до Australopithecus anamensis – найдавнішого виду австралопітеків.
Авторам дослідження також вдалося відтворити умови в яких жив гомінід. Він жив у
дельті річки, але території навколо водойми були досить посушливими, раціон
складався в основному з рослин.

2. Австралопітеки та їх різновиди.
Австралопітеки не були монолітною групою, їх рід включав кілька видів. Першу
класифікацію, грунтовану виключно на знахідках з Південної Африки, запропонував
Робінсон. Він виокремив 2 основні типи:
 Граційний – менший за розміром, зі збалансованими пропорціями зубів,
ймовірно всеїдний
 Масивний – більший за розміром, з маленькими різцями та порівняно великими
кутніми зубами, рослиноїдний
Австралопітек анаменсіс. Існував 4.2-3.9 млн. р. тому. Вперше рештки цієї істоти були
знайдені Брайном Патерсоном в 2965 р. Видову назву і морфологічний опис надали
Мів Лікі і Алан Уокер у 1995 р., коли опублікували статтю про кісткові рештки зі
стоянок Канапої та Аліа Бай в Кенії. Вони представлені фрагментами кінцівок, черепа,
зубами з товстою емаллю, досить потужними іклами. Істота була прямоходячою.
Австралопітек барельгазалі відкритий в республіці Чад Мішелем Брюне в 1993 р. У
1995 р. з’явилося повідомлення Мішеля Брюне і Девіда Пілбіма про новий підвид
гомініда, датованого 3.5-3 млн. р. томуОскільки за будовою тіла індивід був досить
струнким і прямоходячим, його вважають одним з претендентів на «першого Хомо».
Жив у лісах та саванах, харчувався рослинною їжею.
Австралопітек африканський. Перше місцезнажодження – Таунг, Південно-
Африканська республіка. Рештки «Бебі» - першого австралопітека, знайдені
робітником каменеломні в 1924 р. Лицева частина черепа дитинчати приблизно
трирічного віку була передана професору Раймонду Дарту. У 1925 р. він опублікував
наукову статтю, де вперше вжив видову назву. Науковий світ сприйняв статтю Дарта
скептично, переважала думка, що череп належить гібону.
У 1930-х рр. Роберт Брум відшукав подібні рештки в печерах Стеркфонтейн і
Макапансгат, Гладисваль, чим було підтверджено існування такого виду, як
австралопітек африканський. Він датується віком 3.5-2.5 млн. р. тому. Інші
скам’янілості цього виду: фрагмент верхньої щелепи з Гарусі (Танзанія), фрагмент
плечової кістки з Канапої (4.5 млн. р. тому), фрагмент нижньої щелепи з Лотагам (5.5.
млн. р. тому)
Австралопітек трансваальський. Знайдений в печері Стеркфонтейн (ПАР). Починаючи
з 1936 р, роботами Роберта Брума, знайдено велику кількість решток австралопітеків.
На середину 1960-х рр. було уже 300 кісток від приблизно 100 особин.
Австралопітек прометеїв. Стоянка Макапансгат (ПАР), у викидах печери Лімеворк у
1947-1949, 1953, 1955 рр. виявлено 5 особин австралопітеків. У 1958 р. в молодших
відкладах знайдено майже повний череп самки цього виду. Видову назву дав Р.Дарт,
оскільки в шарі разом із кістками трапилось скупчення вугілля, оцінене як наслідки
діяльності австралопітеків.
Трансваальський та прометеїв австралопітеки сьогодні розглядаються вченими як
різновиди австралопітека африканського.
Одна з найновіших знахідок – австралопітек седіба, відкритий у серпні 2008 р. Рештки
гомініда знайдено у печері Малапа (південь Африки). Людські зуби на дні печери
виявив 9-річний хлопчик Метью Бергер, який показав знахідку дядькові –
палеонтологу Лі Бергеру. Після цього почалися розкопки, у результаті яких виявлено
рештки двох гомінідів, як вважають вчені, матері та дитини. Знахідки датовано 1.78-
1.95 млн. р. тому.
Парантроп масивний чи робустус. Стоянка Кромдраай. У 1939 р. Роберт Брум виявив
рештки гомініда, враховуючи масивність та величину кісток, первісну істоту виділено
в окремий вид і рід. Більший об’єм мозку – 550 см кубічних. Вік: 2.5-1.5 млн. р. тому.
Кутні зуби більші, ніж у австралопітека африканського, старті, що свідчить про
харчування твердими злаками. Парантроп був крупніший і більш розвинутий, ніж
австралопітек африканський. Від парантропа ймовірно еволюціонував австралопітек
Бойса – травоїдна істота, у далекому минулому мав генетичний зв’язок з горилами.
Парантроп крупнозубий. Печера Сварткранс (ПАР). Роберт Брум і Девідсон Робінсон
у 1948 р. відкрили кістки примата, подібного до австралопітеків. В подальші роки
було знайдено багато фрагментів різних кісток скелета, більше 200 зубів, які
відрізнялися значним розміром. Пізніше цих істот було об’єднано з парантропом
робустусом, а разом їх віднесли до роду австралопітеків, виду робустус.
Австралопітек афренсіс. Назва – від місцевості Афар (Ефіопія). В 1973 р. А.Асфе в
басейні річки Аваш знайшов рештки людиноподібної істоти, яка проживала тут 4 млн.
р. тому. У 1974 р. в цей регіон була споряджена міжнародна експедиція під
керівництвом Дональда Джохансона і Моріса Тайєба. Загін Джохансона відкрив
найбільш комплектний скелет австралопітека – «Люсі». Об’єм мозку – 380-450 см
кубічних. Лице прогнатне, череп приплюснутий. Невдовзі у Лаетолі (Танзанія)
відкрито фрагменти нижніх щелеп подібного виду. Вчений Овен Лавжой вважав, що
Люсі була повністю прямоходячою істотою. Морфологічні особливості австралопітека
афарського: поєднання відносно невеликої мозкової порожнини з відносно великим
склепінням черепа, порівняно велика довжина зубного ряду, переважно відсутні
діастеми, ікла виступають вперед, будова стопи вказує на прямоходіння.
Головні стоянки: Хадар, Середній Аваш, Барінго, Лаетолі.
Датується часом понад 4 млн. р. На вигляд істота схожа на маленького прямостоячого
шимпанзе. Мозок був лише трохи більший, ніж у шимпанзе. Не володів
членороздільною мовою. Низенький лоб, плоский ніс, підборіддя зрізане, масивні
корінні зуби. Передні зуби надщерблені, можливо, ними користувалися як знаряддям
для різних цілей. Вважається, що афренсіс – прямий чи опосередкований предок
людини.
У 2000 р. знайдено майже комплектний скелет дитини, який названо «дитинчам Люсі»
- «Селям». Це відкриття в місцевості Дікіка, Північно-Східна Ефіопія Зеренаєм
Алемсегедом. Впродовж тривалого часу зі стіни вапнякової скелі добувалися знайдені
ним рештки. Лише у вересні 2007 р. опубліовані результати цієї роботи. Добуто череп,
майже всі кістки тулуба і кінцівок трирічної дитини, датовані 3.3. млн. р. тому.
Дослідження цієї знахідки тривають.
Австралопітек гарі. Знайдений у 1996 р. на стоянці Боурі на р.Аваш в Ефіопії. В 1997
р. виявлено череп об’ємом 450 см. У 1999 р. опубліковані матеріали про новий вид
австралопітека, датованого 2.5 млн. р. тому. Автори публікації – Тім Уайт та Берган
Асфав. Вони вважають, що цей індивід був чимось посереднім між австралопітеком
афренсісом і хомо хабіліс.
Більше 40 років ( починаючи з 1931 р.) в Олдувайській ущелині працював Люіс Лікі,
пізніше до нього приєдналися дружина Мері, син Річард та невістка Мів, які зробили
багато відкриттів світового значення. У 1931 р. Люіс Лікі вперше відвідав Олдувай і
одразу ж знайшов галькові знаряддя палеоліту.
Група вчених з Гарварду у 1965 р. на півдні оз. Мобуту знайшла кістку австралопітека
віком 4.5-4 млн. р. тому
В наш час виділяють новий вид парантропа ефіопського, вперше описаного
Арамбуром та Коппенсом у 1968 р.
У 1959 р. в нижній частині геологічного горизонту Олдувая взнайдено 16 особин
різновікових приматів, переважно австралопітекових. У цей же рік Мері Лікі виявила
череп зінжантропа Бойса – істоти схожої до південноафриканського австралопітека.
Завдяки своїм величезним зубам і масивній щелепі він дістав назву «Лускунчик».
Стоянки на яких знайдено рештки зінжантропа: Омо, Кообі-Фора, Олдувай, Пеніндж,
Часованджа.
Дехто з вчених вважає, що зінжантроп Бойса не є самостійним видом, а різновидом
австралопітека робустуса. Інші висловлюють думку, що австралопітек Бойса походить
від робустуса.

3. Суспільні стосунки гомінідів. Первісне стадо.

Поява найдавніших гомінід була важливим біологічним стрибком, який привів до
виникнення людського роду в сімействі антропоїдів та рубежем, з якого починається
історія людського суспільства. Найдавніший етап цієї історії - первісне суспільство.
Основною характерною ознакою, що визначає початок існування людини та
людського суспільства є праця, що починається зі свідомого виготовлення та
використання знарядь праці. Замість зоологічного об’єднання, яким було стадо мавп,
виникає первісне стадо людей, розвиток якого визначається вже не стільки
біологічними, скільки соціальними закономірностями. Формування людини і її
суспільства являє собою тривалий і складний процес, який почався з виділення
найдавніших гомінід із тваринного світу. Цей процес формування людини у
становленні первісного суспільства розтягся на тисячоліття й археологічно охоплює
олдувайську, ашельську та мустьєрську епохи. Однак остання, мустьєрська епоха, що
збігається з часом існування найдавніших гомінід (неандертальців), відрізняється
рядом важливих особливостей, які вказують на те, що її слід розглядати особливо, як
час переходу від первісного людського суспільства у вигляді первісної стада до
родоплемінного ладу. Деякі дослідники виділяють окремо первісну общину
неандертальців.
Наприкінці третинного та на початку четвертинного періоду природні умови ще
значно відрізнялися від нинішніх.
Трети́нний пері́од — назва інтервалу геологічної історії Землі, що охоплює проміжок
часу від вимирання динозаврів (приблизно 65 млн років тому) до початку останнього
льодовикового періоду (близько 1,8 млн років тому). У такому тлумаченні мова йде
про кайнозой без плейстоцену (останньої частини кайнозою).
Четвертинний період, антропоген — хроностратиграфічний підрозділ міжнародної
хроностратиграфічної шкали, найновіший період історії Землі, який почався 2,588 млн
років тому й триває дотепер. (Термін від Міжнародної комісії зі стратифікації).
На більшій частині Європи в цей час був вологий і більш теплий, ніж зараз, клімат,
близький до субтропічного. Невеликі гюнцське і міндельське заледеніння ще не
викликали великих змін у рослинному і тваринному світі. Достаток вологи та тепла,
температура навіть у холодну пору року не опускалася нижче 8°С, сприяючи розвитку
пишної лугової і лісової рослинності. Вічнозелений лавр, самшит, бук, смоківниця й
інші рослини, які нині поширені лише на півдні, зростали навіть у лісах на півночі
сучасної України. Тваринний світ характеризувався наявністю вимерлих у наш час
теплолюбних тварин: південний слон, носоріг Мірка, гіпопотам, саблезубий тигр
поряд з такими тваринами, як олень, бик, кінь, ведмідь, вовк та ін., які в трохи
видозмінених формах живуть і зараз. Таким чином, природні умови, у яких жили
найдавніші гомініди, були досить сприятливими. Це мало важливе значення, тому що
дозволяло зміцніти слабкий колектив найдавніших людей, який тільки нещодавно
виділився з тваринного світу.
Основною ознакою, яка відрізняє людину від тварин, є праця, яка починається з
виготовлення знарядь праці, тому для характеристики умов життя найдавніших людей
величезне значення має вивчення знарядь праці того часу. Матеріал, форма, техніка
виготовлення та сліди спрацьованості цих знарядь допомагають знайти основний
напрямок розвитку найдавнішого людського суспільства.
Археологічні знахідки показують, що найдавнішими людськими знаряддями
олдувайської епохи є грубо розколоті або грубо оббиті гальки, кам’яні відщепи,
осколки. Техніка обробки каменю дуже примітивна і полягала в розколюванні або
безсистемній оббивці каменю. Тому, знаряддя не були схожими одне на одного. Саме
такого роду знаряддя були знайдені в найдавніших шарах, у яких залягали кісткові
залишки презинджантропа, людини вмілої та пітекантропа. Очевидно, людська
свідомість у цей період була розвинена дуже слабко і їх праця ще не звільнилася від
своєї примітивної, інстинктивної форми. Людина вже зрозуміла, що за допомогою
серії ударів можна розколоти камінь, що він буде мати гострі ріжучі краї, але вона ще
не знайшла найбільш доцільну форму такого знаряддя. Також слід враховувати
обмежені фізичні можливості найдавніших людей: пальці рук були ще грубими,
недостатньо гнучкими, тому операції, до яких вони протягом багатьох тисячоріч
поступово навчилися пристосовувати свою руку, на початку були тільки дуже
простими. Але примітивна праця найдавніших людей відрізнялася від діяльності
високорозвнених мавп навіть тоді, коли мавпи застосовували природні засоби праці у
вигляді палок, каменів або кісток. Діяльність цих мавп мала випадковий характер,
пов’язана з харчовими або оборонними інстинктами,спрямована на присвоєння
готових продуктів природи. Людина ж використовує для своїх цілей не лише різні
предмети, наявні в природі, але й свідомо створює знаряддя доцільної форми.
Відповідно, вона не тільки привласнює готові продукти природи, але й робить
знаряддя, які самі по собі в природі не існують.
Обробка дерева або кістки спочатку могла проводитися тільки за допомогою каменю.
Тому найдавніші знаряддя робилися з каменю. Це був процес свідомого виробництва
знарядь, які могли бути використані не тільки для досягнення конкретної мети – збити
плід, убити тварину, але й могли слугувати інструментами для виготовлення інших
знарядь. Наприклад, навмисне відколотий гострий кам’яний відщеп міг бут
використаний як ніж при виготовленні загостреної палки. Така складна виробнича
діяльність властива лише людині. Мавпа також іноді може виготовити примітивне
знаряддя, наприклад, очистити від листя і загострити гілку, але тільки за допомогою
своїх природних органів: лап та зубів. Але вона ніколи не виготовляє знарядь за
допомогою інших штучних знарядь.
Поступово, з накопиченням досвіду, закріплювалися трудові навички, рука здобувала
більшу гнучкість, вироблялася стійка форма знаряддя у вигляді ручного рубила. Для
ашельської епохи палеоліту – це основна форма кам’яного знаряддя, хоча поряд з ним
зустрічаються й різні відщепи. Масивне, симетрично оббите із двох сторін кам’яне
рубило виявилося настілки доцільною формою знаряддя, що найдавніші гомініди
виготовляли його всюди. Ашельське ручне рубило не мало вузько спеціалізованого
призначення, за допомогою такого знаряддя можна було грубо загострити палку для
викопування із землі їстівного коріння, убити тварину, розчленувати на частини його
тушу і т.д. Рубило було грубим рубляче-ріжучим знаряддям універсального
призначення, яке набуло широкого поширення серед давніх гомінід. Це свідчить про
те, що на цьому етапі ще не існувало поділу праці. Трудова діяльність і знаряддя
виробництва були настільки прості, що не було необхідності в спеціалізації окремих
членів колективу. Як чоловіки, так і жінки, займалися в основному однією й тією ж
діяльністю в області господарства.
Основним заняттям найдавніших людей було збиральництво та полювання.
Спеціальної мисливської зброї ще не було, а ручне рубило – занадто примітивне
знаряддя широкого призначення, з яким полювання не могло стати основним
заняттям, й не могло бути таким ефективним, щоб забезпечити людям повсякденно
достатню кількість їжі. Тому збирання різних плодів, коренів, грибів, яєць і т.д.
відіграє в примітивних суспільствах велику роль.
Разом з тим археологічні знахідки вказують на те, що надавніші люди вбивали й
поїдали не тільки дрібних тварин, але вже займалися полюванням навеликих тварин,
як бик, кінь, олень, гіпопотам, носоріг, слон. Із примітивними кам’яними знаряддями
полювати на великих тварин було дуже важко, але залишки костей тварин, убитих і
з’їдених найдавнішими людьми, не дозволяють сумніватися в тому, що таке
полювання існувало.
Різні кістки вбитих людиною тварин виявлені в печері Чжоу-Коу-Дянь у Китаї, на
європейських стоянках Бурбах, Шпихерн, Торральба та Вертешсьоллеш. Деякі
дослідники вважають, що великі тварини, яких вживали в їжу, були вбиті хижаками
або просто падаллю.
Під час полювання та для захисту від хижаків найдавніша людина могла
використовувати вогонь. Спочатку це не було масовим явищем, тому що люди того
часу могли лише зберігати й підтримувати вогонь, що виник природним шляхом.
Добувати вогонь вони ще не вміли. У будь-якому разі сліди використання вогню
зустрічаютьсяне скрізь. У цих умовах полювання на великих тварин, могло реально
існувати тільки за умови, що найдавніші люди жили й працювали в певному
колективі. Для того, щоб ясніше уявити собі особливості первісного людського
суспільства, необхідно враховувати характер об’єднань, що існують у
людиноподібних мавп. Близькі до людини мавпи живуть гаремними родинами, в
шимпанзе та горил вони поєднуються в нестійкі стада для захисту від зовнішньої
небезпек. Гаремні родини складаються із самця, декількох самок і дітей. Ці родини, як
і стада мавп, що включають крім гаремних родин також самців-холостяків, є чисто
біологічними об’єднаннями, у яких дії тварин підлегліінстинктам: харчовому,
статевому, материнському, захисному і т.д. У стадах мавп панує зоологічний
індивідуалізм, при якому найбільш сильні тварини пригнічують слабких і
встановлюють стосунки строгого підпорядкування або домінування. Бійки самців за
панування можуть час від часу відновлятися, й тому система домінування не стійка.
Тільки захист від зовнішньої небезпеки змушує стада мавп діяти одностайно й
згуртовано.
Уже в прямоходячих хижих мавп типу австралопітека зіткнення усередині стада були
дуже небезпечними, тому що вони при бійці пускали в хід палки, камені, кістки. Це
підтверджують знахідки черепів австралопітеків, плезіантропів і парантропів, які були
проломлені ударами дрюків, каменів або важких кісток. Якщо криваві бійки в стаді
ставали частими, то таке стадо неминуче скорочувалося та гинуло. Таким чином, при
використанні мавпами найпримітивніших засобів праці легко порушувалася природна
біологічна рівновага, виникало протиріччя між біологічними інстинктами мавп і
зародками виробничої діяльності. Виробнича діяльність вимагала приборкання цих
інстинктів і згуртування колективу. Але це могло відбутися й відбулося вже в умовах
людського суспільства, а не у мавпячому стаді.
Найпершу в історії людства форму суспільства прийнято називати первісним
людським стадом. Воно з’явилося тоді, коли найдавніші люди завдяки праці
виділилися зі світу тварин. Це підтверджується новітніми науковими дослідженнями,
які показують, що родова організація, характерна для розвиненого первісного
суспільства, склалася не одразу, а в результаті тривалого розвитку більш примітивних
колективів. Предками людини були стадні людиноподібні мавпи, і первісна форма
людського суспільства не могла виникнути раптово з нічого, вона з’явилася в
результаті перетворення мавпячого стада в процесі організації колективного
виробництва, заснованого на людській праці. У людському стаді завдяки трудовій
діяльності з’явилися інші суспільні потреби, інші соціальні зв’язки між деякими
членами колективу. Напрямок і швидкість перетворень стада мавп у первісне стадо
людей визначалися насамперед розвитком свідомої трудової діяльності. В умовах
первісного стада складається своєрідний колектив, успіхи якого залежали від таких
факторів як: систематичне свідоме виготовлення та удосконалення знарядь праці, їх
ефективне використання, взаємодопомога та згуртування колективу, координація дій
у складних умовах (приклад: організація загінного полювання на великих тварин). Ці
фактори могли успішно проявитися тільки в досить великому і сильному колективі,
яким було первісне стадо, а не в умовах занадто слабкої родини типу гаремної.
Створення згуртованого, здатного до подальшого розвитку первісного колективу
вимагало руйнування гаремної родини, приборкання статевих інстинктів, звільнення
від системи домінування. На стадії формування людини в ранньому палеоліті була
велика роль природного відбору, у процесі якого виживали та розвивалися ті первісні
стада, які мали згуртовані колективи, більш здатні до розвитку виробництва.
Праця людей у первісному стаді суттєво відрізнялася від діяльності найрозвиненіших
мавп тим, що вимагала переходу від інстинктивних рефлекторних дій до свідомих.
Саме виготовлення знарядь із каменю, застосування їх для обробки дерева або кістки
вимагало навчання, заснованого на свідомих діях. Людина не народжується з вмінням
виготовляти знаряддя. Нове покоління повинне засвоїти техніку обробки, зрозуміти
доцільність різних форм знарядь, навчитися планувати виготовленнязнарядь, які
можуть бути використані не відразу, а через якийсь час – у майбутньому полюванні
або для виготовлення інших знарядь.
Ще складнішою була діяльність, спрямована на вдосконалення знарядь. Цю сторона
людської діяльності забезпечувала технічний прогрес, а, отже, і можливість розвитку
суспільства. Недостатньо було простого наслідування або ж свідомого засвоєння
досягнень попередників. Первісна людина повинна була накопичувати та
узагальнювати досвід обробки каменю, використання знарядь, повинна була свідомо
шукати нові, доцільніші форми праці у зв’язку зі складними обставинами. Вивчення
археологічних знахідок не залишає сумнівів у тому, що найдавніші гомініди досягли
такого рівня розвитку логічного мислення, який дозволяв добитися великих успіхів в
удосконаленні знарядь. Від примітивного розколювання або оббивки гальок
декількома ударами, використання відщепів випадкової форми обробка каменю йде в
напрямку ускладнення оббивки, збільшення кількості сколів, вдосконалення техніки
сколювання.
Найбільшим досягненням первісної людини було освоєння техніки двосторонньої
оббивки, завдяки якій можна було формувати із каменю такі знаряддя, як
мигдалеподібні ручні рубила. Це був прогрес не тільки в техніці нанесення ударів по
каменю, але й у розумінні властивостей каменю як особливого матеріалу. Ця складна
для свого часу діяльність пов’язана з формуванням специфічно людського, певною
мірою абстрактного мислення. Останнє формується одночасно зі звуковою мовою.
Уже в первісному стаді люди не могли обійтися без мови, адже потрібно було
погоджувати свої дії, аби організувати свідому, планомірну працю колективу, щоб
передавати свій досвід і знання. Спочатку праця, а потім і разом членороздільна мова
з’явилися двома найголовнішими стимулами, щоб мозок мавпи поступово
перетворився в людський мозок. У мавп немає мови, але є розвинена система
сигналізції, за допомогою якої вони можуть передавати одна одній інформацію.
Видавані мавпами звуки можна розділити на дві групи. Перша - звуки, що видаються
мавпами під час збудження, виражають особисті почуття: радості, гніву, болі,
ніжності, страху і т.д. Друга - так звані «життєві шуми», звуки, які видають мавпи,
коли перебувають у спокійному стані (при пошуках і зборі їжі). Звукова сигналізація
мавп, не будучи мовою, стала природною передумовою для виникнення звукової мови
в найдавніших людей. В людей суттєво змінилися умови життя, і постійне спілкування
в процесі праці за допомогою мови стало необхідністю. Радянський антрополог В. В.
Бунак припускає, що основою для виникнення мови були «життєві шуми». Інші
дослідники вважають, що основну роль відіграли емоційно-забарвлені звуки першої
групи.
Антропологічні дані підтверджують, що звукова мова існувала в найдавніших гомінід.
На це вказують деякі особливості будови черепів синантропів. На зліпках внутрішньої
поверхні цих черепів виявлені значні горбки в тих місцях, де розташовані руховий
центр мови й слуховий центр мозку. В епоху існування первісного стадамова людини
була дуже примітивна, але все-таки це булалюдська звукова мова, а не сигналізація
мавп. Кількість слів невелика, граматичний лад досить простий. Можливо, спочатку
мова складалася з окремих вигуків, а потім з незмінних слів-пропозицій. Вона
доповнювалася жестами та мімікою. Поступове ускладнення мови призводить до
збільшення кількості слів у реченні, їх змінюваності, уточнення їх значення. Людська
праця й мова припускають існування специфічно людського мислення, для якого
характерна здатність утворювати абстрактні поняття. Усяке слово є вже результатом
певного узагальнення. Але в силу того, що мислення первісних людей було переважно
предметним, конкретним, у їхній мові спочатку було мало слів, що виражають складні
узагальнюючі, абстрактні поняття.
Структура й розміри першого людського суспільства зумовлювалися рівнем розвитку
виробництва і життєзабезпечуючими ресурсами навколишнього середовища. Така
ситуація зумовила відносно рухливий спосіб життєдіяльності та необхідність
поступового розселення первісних колективів, що призвело до розселення ще в
ранньому палеоліті архантропів по всій території Старого Світу. Не виключено, що
саме в цей час першого «великого переселення народів» почали складатися перші,
суто соціальні, зв’язки між людськими спільнотами. На зміну тваринній боротьбі за
виживання прийшло розуміння корисності спільних дій із забезпечення відносно
спокійної життєдіяльності.
Структура праобщини також зумовлювалася й тим, що вирощування людської дитини
потребує тривалого часу, догляду за нею. Це явище зумовлене як біологічними, так і
соціальними причинами. Великий об’єм головного мозку людини формується,
головним чином, у перші роки її життя, а не в утробі. Об’єм мозку народженого
немовляти становить всього 25% об’єму мозку дорослої людини, тоді як, скажімо, у
шимпанзе – 65%. Щоб дитина стала\ людиною, їй необхідно жити серед людей і
навчатися бути людиною. Це – складний, тривалий і досить суперечливий процес.
Якщо тварина стає дорослою за 1-3 роки, то дитин потрібно не менш 12-16 років. За
цей час вона засвоює основні елементи людської культури. Біологічна дорослість
настає пізніше.
Догляд за дитиною відволікав жінку від участі в полюванні, але давав можливість
удосконалювати свою майстерність у збиральництві та веденні домашнього
господарства. Полювання, яким займалися переважно чоловіки, забезпечувало
калорійну їжу, але не було надійним джерелом життєзабезпечення праобщини.
Збиральництво ж було досить стабільним джерелом харчування, проте давало
малокалорійні продукти харчування. Разом ці два напрями господарювання
забезпечували успішне існування праобщини. Тому немає підстав ставити питання про
якусь залежність чоловіків від жінок чи навпаки. Як показали сучасні дослідження,
більш-менш спокійно вирішувались у праобщині й «проблеми» стосунків на ниві
відтворення людини як біологічного виду.
Крім матері, значну роль у догляді за дитиною відігравали літні люди, проте вони, як і
діти, недостатньо рухливі і потребують спокійнішого, осілого побуту. Рухливий спосіб
життя мисливців і збирачів, при наявності дітей і літніх людей, потребував базового
помешкання, де ця частина праобщини могла перебувати у більш-менш стабільному
стані. Найпростішою формою такого табору було стійбище просто неба або зручна
печера. Більш складною формою організації простору праобщини пізніше стала
побудова житла.
На існування взаємодопомоги в суспільстві найдавніших гомінід указує знахідка
стегнової кістки пітекантропа з великим хворобливим наростом. Людина з такою
хворобою приречена на загибель, якби не спиралася на підтримку всього первісного
колективу. Враховуючи те, що всі члени первісного стада могли однаково успішно
брати участь у виробництві, розподіл продуктів був, очевидно, зрівняльним. Кожен
одержував частку загального видобутку. бміну між стадами ще не існувало, бо
низький рівень розвитку продуктивних сил не створював умов для нього. Іноді між
стадами виникали конфлікти через територію або мисливську здобич. Вони приводили
до кривавих зіткнень і створювали умови для прояву зоологічних почуттів, аж до
канібалізму. Існування окремих випадків людожерства підтверджується рядом
знахідок черепів та інших кісток найдавніших і давніх гомінід зі слідами
насильницької смерті й розколювання кісток для добування кісткового мозку. Такі
сліди є на черепах та інших кістках синантропів, неандертальців з Ерингсдорфа,
Крапіни та ін. Навряд чи ці знахідки свідчать про вбивства усередині стада. Швидше
за все це результат зіткнень між різними стадами, тому що стадо, усередині якого
допускався канібалізм, було б нежиттєздатним.
Для приборкання зоологічного індивідуалізму усередині первісного стада дуже велике
значення мала зміна шлюбних відносин. Успадкована від мавп гаремна родина,
заважала створенню згуртованого виробничого колективу і повинна була поступитися
місцем новій формі статевих відносин, заснованих на взаємній терпимості чоловіків.
Таку форму шлюбу позначають терміном проміскуїтет (від лат. promiscuus –
змішаний, загальнодоступний), у період існування якого шлюбні зв’язки були
випадкові, нестійкі. Не існувало обмежень для статевих зв’язків між родичами. Сталих
родин при цьому не було, але це не виключало тимчасового з’єднання окремих пар на
період вагітності й годівлі дитини грудьми, коли жінка потребувала чоловічої
підтримки та захисту.
Ю. І. Семенова підкреслював, що проміскуїтет – не пережиток тваринного стану, а
нова форма шлюбних відносин, що виникла в первісному суспільстві, у людському
стаді. Хоча проміскуїтет допускав статеві зв’язки між особами, що перебувають у
будь-якому ступені споріднення, але він не був періодом повної анархії в шлюбних
відносинах. Навпаки, він з’явився як певна моральна норма, що виникла з виробничих
і суспільних потреб первісного стада й вимагала відмови від гаремної родини та
заснованої на фізичній силі самців, системі домінування. Проміскуїтет сприяв
зміцненню первісного стада і обмеженню біологічних інстинктів. Така форма
шлюбних відносин не збереглася до наших днів навіть у найвідсталіших народів
земної кулі. Так само, як первісне стадо. Однак у багатьох племен і народів
зафіксовані пережитки проміскуїтету у вигляді особливого роду свят-оргій, під час
яких допускалася необмежена воля статевих відносин. Такі свята зафіксовані у деяких
племен Австралії, Меланезії, Африки, Азії та Америки.
У міфах єгиптян, греків, китайців і австралійців збереглися спогади про те, що у
глибокій давнині не існувало ніяких шлюбних заборон. Пережитки проміскуїтету у
ряді племен в давнину описують Геродот, Страбон, Пліній та інші античні автори.