УДК 94(3)

М91

Художник-оформлювач
О. А. Гугалова

Мустафін О. Р.
М 91 Справжня історія Стародавнього часу / О. Р. Мустафін; ху-
дож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків: Фоліо, 2018. —
399 с.: іл.
ISBN 978-966-03-8320-3.
«Справжня історія Стародавнього часу» — нова книжка Олексія
Мустафіна, призначена не лише для підлітків, а й для дорослих. Яскравий
і захоплюючий пазл, складений із розповідей про події, які відбувалися
тисячі років тому, із цікавинок із життя видатних людей мину­лого, з істо-
рій окремих країн та народів, на очах читача перетворюється на загаль-
ну панораму найдавнішої доби в історії людства. Чому перші цивілізації
виникли там, де їжа людей була одноманітнішою? Чим марно­славство
перського царя допомогло розшифрувати писемність народу, що зник
за два тисячоліття до його народження? Коли відбулася найперша бит-
ва в історії і як визначили місце останньої? Навіщо майя фарбували свої
храми в червоний колір, а вавилоняни віддавали перевагу синьому?
Чи з’явилася б демократія, якщо б у греків не було абетки і металічних
грошей? І яке імператорське хобі виявилося привабливішим за владу
над державою, що розкинулася на трьох континентах? Відповіді на ці
та багато інших питань дозволяють не лише дізнатися про цікаві факти,
але й зрозуміти «логіку історії».
УДК 94(3)

© О. Р. Мустафін, 2018
© О. А. Гугалова, художнє оформ­­
ISBN 978-966-03-8320-3 лення, 2018
Дітям
 Ро з д і л I
СВІТАНОК ІСТОРІЇ

ПЕРШІ КРОКИ ЛЮДСТВА

1. Виникнення людини. Історія людства починається з по-
явою перших людей. Вчені і досі сперечаються, коли й де це
сталося. Але більшість із них най-
ближчими до людей вважає австра-
лопітеків — мавп, які мешкали в
Африці понад чотири мільйони
років тому. Назва цих істот україн-
ською перекладається як «південні
мавпи». Ззовні вони і справді були
не надто схожими на нас: заввишки
трохи більше метра, з невеличкими
головами зі скошеним чолом і без
підборіддя. Але, на відміну від біль-
шості мавп, австралопітеки пересу-
валися на двох ногах. Це дозволяло
їм озиратися навкруги, вистежува-
Австралопітек
ти здобич і завчасно помічати не- (реконструкція Природничого
безпеку, а головне — звільнило їм музею Брауншвейга)
руки. Взявши до рук палицю або ка-
мінь, австралопітеки могли відбиватися від ворогів і виконувати
найпростішу роботу — скажімо, трощити горіхи чи викопувати
із землі коріння.
Вміння використовувати знаряддя, стверджують учені, від-
різняло австралопітеків від інших тварин. І саме з розвитком цієї
корисної навички чимало дослідників пов’язують появу поряд
із «південними мавпами» справжніх людей. Це сталося близько
двох мільйонів років тому. Такий вік мають знайдені археоло-
гами в долині Олдувай у сучасній африканській країні Танзанія
найдавніші кам’яні знаряддя — оброблене з одного боку каміння.

5
 Їх навчилися виготовляти близькі
родичі австралопітеків, яких учені
відносять до виду «гомо габіліс» —
українською це словосполучення
перекладають як «люди вправні».
Людьми габілісів іменують саме
тому, що жодна тварина не може
сама виробляти знаряддя праці.
Оскільки перші виготовлені зна-
ряддя були кам’яними, то й найдав-
нішу епоху в історії людства вчені на-
зивають кам’яною добою. Кам’яну
Череп габіліса
(Національний музей Танзанії)
добу також поділяють на кілька пе-
ріодів. Найперший із них називають
палеолітом — від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ»
(камінь), а початок палеоліту — за місцем найдавніших знахідок —
олдувайською добою. Це був час, коли знаряддями слугували
ледь оббиті чи просто розколоті камені. Нам важко навіть казати
напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося
випадково. Але способи обробки каменю були схожими навіть у
людей, які жили далеко одне від одного і не могли спілкуватися
між собою.
Жили найдавніші люди майже
так само, як і мавпи. Харчувалися
фруктами, овочами, ягодами, їстів-
ним корінням, листям, слимаками,
комахами — всім, що вдавалося
знайти навколо. Вчені називають
такий спосіб добування їжі зби-
ральництвом. У пошуках харчів
люди постійно переходили з місця
на місце, а щоб легше було захища-
тися від ворогів — гуртувалися у
Місця знахідки залишків стадо, яке зазвичай складалося з
найдавніших людей 20—30 осіб. Проти великих хижаків
6
і хвороб найдавніші люди були безсилими, і мало хто з них до-
живав навіть до 25 років.
2. Люди розселяються світом.
Габіліси були не єдиним видом
найдавніших людей. Поруч із ними
жили й інші — ергастери (лати-
ною — «працівники»). Розвинені-
шими за габілісів і ергастерів учені
вважають еректусів — ця назва
перекладається як «випроста-
ні», або ж «прямохідні». Еректуси і
справді не так сильно нахилялися
вперед під час пересування. І хар-
чувалися не лише рослинною їжею,
а й полювали на тварин. Мислив- Череп еректуса
(Національний музей Ефіопії)
ство — небезпечніша справа. Вона
вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа поживніша,
та й навичок виживання в еректусів було значно більше.
У пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на вели-
чезній території — не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягши
Тихого океану. Перші відомі науці кістки еректусів знайшли аж
на індонезійському острові Ява. Оскільки вони були не схожі на
залишки сучасних людей, археологи назвали цих істот пітекантро-
пами (з грецької це слово перекладається як «мавпа-людина»). Інші
різновиди еректусів здобули назви за місцем знахідок: синантроп
(«китайська людина»), атлантроп, гейдельберзець тощо.
Еректуси навчилися не просто обробляти камені, а й виго-
товляти з них знаряддя певної форми — рубила. Для полювання
стародавні мисливці могли використовувати також загострені
гілки дерев — найдавніші списи. Але до нашого часу зберегли-
ся здебільшого вироби з каменю. За місцем першої знахідки
рубил — місцевістю Сент-Ашель у теперішній Франції — на-
ступний за олдувайською добою час в історії людства називають
ашельською добою.
Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати
і спілкуватися. Її рухи були щоразу вправнішими і точнішими.

7
Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди ставали все менш
схожими на мавп і подібнішими до нас із вами.
3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню, як
його лякаються тварини. Але згодом (можливо, допоміг випадок
або ж гору взяла цікавість) люди зрозуміли, що полум’я може не
лише боляче пекти, вбивати й знищувати. Якщо триматися від
дерева, яке палає, на певній відстані, воно може зігріти, а вночі —
розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.
Поступово найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти,
якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того:
запалену гілку або ж вугілля, що тліло, можна перенести у зруч-
не місце: скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на
ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано,
вогонь міг згаснути. Це змушувало людей вести більш осілий спо-
сіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.
У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни
дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити
списи. Полум’я навчилися застосовувати й під час полювання,
заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно облаштованих
пасток. Врешті-решт, люди почали використовувати вогонь і для
приготування їжі. Можливо, й цього разу допоміг випадок —
хтось скуштував м’яса, яке просто впало у багаття, та, вражений
його смаком, поділився своїм відкриттям із сородичами. Так чи
інакше, але підкорення вогню дозволило людям вести зовсім
інший спосіб життя, не схожий на існування тварин.

ПОЯВА «ЛЮДИНИ РОЗУМНОЇ»

1. Льодовиковий період. Близько 150 тисяч років тому умо-
ви існування людей раптово погіршилися. Щороку зима става-
ла довшою, літо — прохолоднішим. Сніг подекуди не встигав
розтанути, земля промерзала, а північ Європи та Азії вкрилася
справжнім крижаним панциром, що поступово почав просува-
тися на південь. Розпочалася доба великого зледеніння, або ж
льодовиковий період.

8
 Світ за мустьєрської доби
Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені
до льодовика, перетворилися на холодну пустелю — тундру.
Звичні до тепла звірі загинули або перекочували до Африки,
поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, — мамутам,
вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рос-
линної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів.
Якщо полювання закінчувалося успішно — м’яса, жиру, кісток
вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього
року. Але зусиль невеликого людського стада для перемоги над
такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили
ставати згуртованішими й організованішими.
2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями
еректуси не могли. Вони якщо й вижили, то лише у віддалених
краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про
себе нові види людей, першими з яких були неандертальці.
Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки
людини цього виду, — ущелиною Неандерталь на території
сучасної Німеччини.
Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим
мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо,
що неандертальці вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих зві-
рів — інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього
9
вони мали навчитися виготовляти нові кам’яні знаряддя — такі як
шкребки і гострокінечники — із завчасно зроблених заготовок.
За місцевістю, де були знайдені такі знаряддя, — Ле Мустьє у
нинішній Франції — «добу неандертальців» називають мустьєр-
ською. За мустьєрської доби люди навчилися не тільки підтри-
мувати, а й добувати вогонь — за допомогою іскри від кременя
або тертя. Порівняно з сучасною людиною неандертальці мали
вигляд, щоправда, дещо незграбний і, на думку вчених, не вміли
чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм
цілком вистачало для того, щоб влаштувати доволі складні спра-
ви, такі як полювання на мамута або ж будівництво великої оселі
зі звіриних кісток та шкір.
Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громада-
ми. Житло, запаси їжі та навіть знаряддя праці були спільними.
Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збираль-
ництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували
їжу, шили одяг і виховували дітей — теж спільно. Деякі вчені вва-
жають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу,
адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що
могли бути «використані» після смерті.

Неандерталець із впольованою твариною

(реконструкція Неандертальського музею)

10
 Битися за їжу та кращі умови для життя громадам неандер-
тальців доводилося не лише з хижими тваринами, а й між собою.
У печері біля сучасного міста Крапини у теперішній Хорватії ар-
хеологи знайшли залишки кістяків кількох десятків давніх людей.
Вони були вбиті та, цілком імовірно, з’їдені такими ж, як і вони самі,
неандертальцями. Деякі вчені вважають, що ці люди загинули
під час збройної сутички, яку вони називають «битвою під Кра-
пиною» — найдавнішою з відомих нам битв у людській історії.
3. Кроманьйонці. Дещо пізніше неандертальців — близько
70 тисяч років тому — з’явилися й сучасні люди, які належать
до виду гомо сапіенс. Із латини ця назва перекладається як «лю-
дина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не
плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйон-
цями — за місцем першої знахідки їхніх кісток, печерою Кро-
Маньйон (сучасна Франція). Проте варто пам’ятати, що за своєю
внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці нічим
не відрізнялися від сучасних людей.
Тривалий час кроманьйонці жили одночасно з неандертальця-
ми, а іноді — й поряд. За часів льодовикового періоду перевага
була на боці останніх — сильніших і більш пристосованих до суво-
рих зимових умов. Але із загальним
потеплінням чисельність кромань-
йонців почала зростати, а інших
видів людей — скорочуватися. На
думку деяких учених, остаточному
зникненню неандертальців сприяли
хвороби, до яких сучасна людина
виявилася стійкішою. Хоча цілком
можливо, що наші «далекі родичі»
й не щезли остаточно. Адже й досі
розповідають легенди про «снігову
людину», яка нібито живе у далеких
горах і за описом дуже схожа саме
на неандертальця.
Кроманьйонська жінка
Кроманьйонці запозичили біль- (реконструкція
шість досягнень своїх попередників Неандертальського музею)

11
та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед,
вони навчилися робити складні знаряддя з ручкою та лезом: ножі,
сокири, стріли. Вже після завершення льодовикового періоду (нова
доба дістала назву мезоліт — від грецьких слів «мезо» (середній) і
«літ» (камінь)) поширення набули гарпуни та луки, які дозволили
полювати на тварин і птахів із великої відстані. Для риболовлі та
пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти
(зв’язані між собою стовбури дерев), а згодом — і справжні човни.
І, нарешті, люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише во-
рогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став
незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.

Складні знаряддя мезолітичної

доби (реконструкція Київського Найдавніше зображення собаки,
археологічного музею) знайдене в печері Фон-де-Гом

ПОЧАТКИ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ

1. Рід і плем’я. Кроманьйонці жили родовими громадами. Рід
складався з кількох споріднених між собою великих сімей, які
вважали, що походять від одного пращура — людини, звіра, птаха
тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’я
тотема мав увесь рід — людина з гордістю казала, що належить
до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.
Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям грома-
ди наймудріші й найдосвідченіші члени роду — старійшини. Їх
вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони
стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки,

12
 Мисливці у поході.
Малюнок, знайдений у печері Ремігія
не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі,
вирішували суперечки, які виникали всередині громади.
Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родин-
ними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосували-
ся всіх, вирішували на загальних зборах племені, а між зборами
громадським життям керували старійшини родів.
2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкуван-
ня людей між собою. Тож саме в цей час виникла й мова — тим
більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кро-
маньйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло одне для
одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і
мова була надзвичайно простою. Але що складнішим ставало
життя людини, то багатшою і витонченішою ставала мова. За до-
помогою мови можна було не тільки ділитися безпосередніми
враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати
пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від
покоління до покоління.
Вчені й досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозу-
міла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, і виникли
вони в різних місцях. Беззаперечно лише одне: з часом кількість мов
і говірок зростала, адже кроманьйонці розселилися на величезній
території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до
13
 Поширення у світі найвживаніших мов
різних умов життя, підшукуючи нові слова і способи висловити свої
переживання. Що далі племена жили одне від одного, то більше від-
різнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні
групи і мовні сім’ї. Скажімо, сучасна українська разом із російською,
польською, болгарською становить групу слов’янських мов, а ра-
зом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами
вони становлять сім’ю індоєвропейських мов. Водночас історики
припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська,
а ще раніше — єдина індоєвропейська мова.
Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізня-
тися одне від одного і зовнішністю. Так, мешканці прохолоднішої
Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і великий ніс, пус-
тельної Азії — жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки —
темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна
від одної за зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда,
цей поділ є доволі умовним. Адже насправді груп із властивими
лише їм особливими ознаками багато, і визначати їх можна по-
різному. Та й представники нібито однієї раси часто не схожі один
на одного. До того ж, за тривалу історію людства представники
різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і по-
родичатися між собою. А головне — немає сталого зв’язку між
расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які
насправді є представниками єдиного виду: гомо сапіенс.
14
 3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були надзви-
чайно спостережливими. Адже від знань про властивості рослин
і звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало
їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме
так, а не інакше, вони не могли. Не вміли навіть пояснити, що
відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні
наче мандрували — бачили знайомі, а іноді — і незнайомі крає-
види, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали,
що насправді поснулі навіть не ворушилися. Розмірковуючи над
цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа — щось
таке, що надає їм можливість жити й мислити. Під час сну душа
ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не
прокидається — вона помирає, бо душа не повертається до тіла
і залишається у потойбічному світі: казковій «країні мертвих».
Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то при-
йшли до висновку, що душі пращурів існують поруч із ними, до-
помагають чи шкодять живим. І вирішили: щоб жити «в мирі» з
душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечувати «усім
необхідним» для існування у потойбічному світі. Такі «дарунки»
називають жертвами.
Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей. А й у тва-
рин, рослин, каміння, струмків і навіть природних явищ. Або ж за
кожним із них ховається якась надприродна істота, яку називали

Душа залишає тіло померлого.

Зображення на єгипетському папірусі

15
 духом. Духи могли бути злими чи до-
брими, залежно від того, допомагали
вони людині чи заважали. Щоб духи
були милостивими, їм теж приносили
жертви. Іноді для цього визначали
особливі місця, які називають святи-
лищами, і виготовляли зображення
духів, що їх іменують ідолами. Так
(чи майже так) виникли перші релі-
гійні вірування.
«Спілкуватися» з духами і душами
померлих так, щоб це допомагало лю-
дині, звісно, могли не всі. У когось це
виходило краще за інших — як пра-
Сучасні чаклуни з племені вило, це були люди, які мали або пев-
Ласса (Нігерія)
ні надзвичайні здібності, або більше
знань і досвіду. Згодом саме вони ставали жерцями (слово це
спочатку означало лише «ті, хто приносить жертви»). Зазвичай
жерці не лише «спілкувалися» з духами, а й турбувалися про
збереження знань про навколишній світ, допомагали порадами і
лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклу-
нами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони
виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи
слова — шаманили, чаклували. Звичайні люди ставилися до них
із повагою та острахом, вважаючи шаманів мало не чарівниками.
4. Виникнення мистецтва. Про те, який вигляд мали стародавні
чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер
первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями.
Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь,
обведені кольоровою землею, знайдені у печері Коске у Франції.
Але згодом з’явилися і справжні картини: одно- і різнокольорові.
Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя,
а потім забарвлювали його фарбами, зробленими із сажі, крейди
або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали не часто й
не надто охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень
тварин — мамутів, биків, коней, на яких полювали тодішні мис-

16
 Відбиток людської долоні, Кінь.
знайдений у печері Гуа Тевет Малюнок, знайдений у печері Ляско
ливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах Ляско (це сучасна
Франція) і Альтаміра (в Іспанії).
Вчені гадають, що давні люди могли використовувати картини
для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися за-
чаклувати духів зображених звірів. Правда це чи ні, але малюнки
вражають своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє
мистецтво — тобто пізнання й відтворення світу через почуття
та переживання. За допомогою мистецтва людина почала й пе-
ретворювати світ навколо себе, робити його красивішим і при-
вабливішим — крок за кроком, прикрашаючи житло живописом,
одяг — орнаментом або створюючи об’ємні зображення тварин
і людей — скульптуру.
Розповіді, перекази й пісні — це теж осо-
бливе мистецтво, початок якого сягає давніх
часів. Спів — це перша музика, створена людь-
ми. Згодом до неї додалася гра на музичних
­інструментах. Першим із таких інструментів
вважають маленьку кістяну флейту, шматочки
якої були залишені в печері Дів’є Бабе у Слове-
нії. А в Україні біля Мізина знайшли цілий набір
інструментів для первісного «оркестру», який
переконав учених, що в ті далекі часи виникло
і мистецтво танцю. Найдавніша
флейта, знайдена
Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спіль- в печері
ні життєві навички людей вчені називають куль- Дів’є Бабе

17
турою. Спочатку значних відмінностей між спільнотами людей,
які жили одночасно на різних континентах, не було — тому вчені
вважають, що належали вони до єдиної культури: олдувайської,
ашельської, мустьєрської тощо. Але з ускладненням господар-
ського і громадського життя виник поділ на різні культури, які
співіснували, поборювали і збагачували одна одну. Так, скажімо,
культуру мешканців Передньої Азії доби мезоліту називають на-
туфійською, Північної Африки — капсійською, Західної Європи —
азильською, а земель нинішньої України — зимівниківською. Усі
ці назви походять від місць перших знахідок пам’яток цих культур.

ПЕРВІСНІ ХЛІБОРОБИ І СКОТАРІ

1. Виникнення землеробства. За мільйони років первісної
істо­рії люди подолали великий шлях. Вони змінилися зовні, іншою
стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, доско-
налішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися
незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися
тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки — зібрати у навко-
лишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що
створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці.
Проте можливості природи — обмежені. І якщо на початку історії,
коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням
населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були
дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, врожайніші
їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.
Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані мину-
лого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай,
і здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше
місце, аби їх легше було доглядати.
Згодом селяни навчилися навмисно
виокремлювати ділянки землі — го-
роди та поля, обробляти її мотика-
ми, сіяти й боронити, а коли зерно
Серп неолітичної доби
(реконструкція достигало, зрізати його особливими
Неандертальського музею) ножами — серпами. Зібране насіння

18
перетирали на борошно і пекли
з нього хліб.
Вчені стверджують, що зем-
леробство виникло близько
12 тисяч років тому, або ж за
10 тисяч років до нашої ери,
у Західній Азії — на землях так
званого «Родючого півміся-
ця», мешканці якого першими
навчилися сіяти пшеницю та
ячмінь. Ці та інші рослини, які «Родючий півмісяць».
Територія розселення
люди вирощують для своїх по- перших землеробів
треб, називають культурними.
Культурні рослини відрізняються від диких попередників, адже
для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще
насіння із потрібними властивостями і так поступово створю-
вали нові, врожайніші або ж витриваліші сорти. Кількість видів
культурних рослин також зростала: на сьогодні їх нараховують
понад шістсот.
Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше
часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували
вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер
було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати
більшу кількість людей.
2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із люди-
ною жила лише одна тварина — собака. Хоча мисливці, полюючи
на дорослих кіз чи баранів, іноді
залишали живими козенят чи яг-
нят і тримали їх «про запас» — на
випадок, якщо наступного разу
полювання буде невдалим. Але
це траплялося хіба що час від
часу. Лише згодом люди зрозу-
міли, що приручити тварину й
тримати її поруч із оселею зруч- Фігурка бика, знайдена на півдні
ніше, аніж шукати у лісі, поклада- сучасного Іраку (Лувр)

19
ючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постійно
годувати, і для цього були потрібні чималі запаси рослинної їжі.
Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож учені
припускають, що скотарство виникло майже одночасно із
вирощуванням культурних рослин — також близько 10 тисяч
років до нашої ери.
Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, нази-
вають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були
одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише
заради м’яса чи шкіри. Адже тварини давали ще й смачне і по-
живне молоко, а згодом із молока люди навчилися робити сир.
Кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай у громаді
існував розподіл праці — вирощували хліб переважно жінки,
розводили худобу здебільшого чоловіки.
Із появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя
людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те,
що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське
господарство. Це був перший справжній переворот в історії
людського суспільства. Вчені такі рішучі зміни називають рево-
люціями — у перекладі з латини
це слово, власне, й означає «пере-
ворот». Тому появу землеробства
і скотарства називають аграрною
революцією. А оскільки відбулася
вона наприкінці кам’яної доби — в
період, що має назву неоліт, то ви-
користовують ще одне визначен-
ня — нео­літична революція.
3. Розвиток ремесел і початки
торгівлі. Неоліт (від грецьких слів
«нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі
приніс людству багато чого нового.
Саме в цей час були винайдені пряд-
ка, з допомогою якої з вовни, льону
Первісний ткацький верстат
чи коноплі робили нитки, та пер-
(сучасна реконструкція) ший ткацький верстат. Верстат

20
складався з дерев’яної рами, на яку нитки
щільно натягали з гори донизу. Залиша-
лося лише рядок за рядком пропускати
через них поперечні нитки — і виходила
тканина. З тканини шили одяг — значно
легший і зручніший за той, що раніше ви-
готовляли зі шкіри.
Люди почали робити міцний посуд із
глини. Спочатку нею лише обмазували Керамічна посудина
плетені кошики. Але згодом побачили: неолітичної культури
Дзьомон (Токійський
якщо такий кошик потрапляє до багаття, національний музей)
то пруття згорає, а глина набуває міц-
ності та не пропускає воду. Після цього глиняні вироби почали
навмисно обпалювати у вогні. Вироби з обпаленої глини нази-
вають керамічними, або ж просто керамікою, а виготовлення
керамічного посуду іменують гончарством.
Гончарство і ткацтво стали одними з перших ремесел. Пер-
вісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із за-
няттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися
люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним занят-
тям, — ремісники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно
більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і
просто обмінювали надлишки своїх виробів на хліб, сир чи м’ясо
у родичів або сусідів. Речі, призначені не для власного вжитку,
а для обміну, зазвичай називають товарами.
Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть по-
клади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічають-
ся не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь — цей камінь
був найкращим для виробництва знарядь праці. Звісно, хлібо-
роби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок
і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на
себе посередники — торгівці. А обмін перетворився на окре-
ме заняття — торгівлю. Щоб полегшити обмін, торгівці з часом
почали визначати ціну окремих товарів, прирівнюючи їхню
вартість до певної кількості черепашок, шкір тварин або ж
мір зерна.

21
 СТАНОВЛЕННЯ ПАТРІАРХАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було
знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, то більше було
потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси
кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати
його доводилося навіть з-під землі, викопуючи глибокі ями —
шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, по-
ховавши під собою копачів.

Шахта неолітичної доби в Валькенбурзі

Шукали люди і те, чим можна замінити кремінь. У цих пошуках

вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколю-
валися, а плющилися, у вогні ж — розм’якшувалися, набуваючи
цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим
металом, із яким «познайомилися» люди, було золото. Але його
знаходили не так часто і тому цінували неабияк високо, та й ви-
готовляли із золота переважно прикраси.
Мідь зустрічається у природі частіше, хоча й не у чистому
вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси,
але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для ви-
готовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь. Адже
мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було
гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти,
22
які неможливо виготовити з ка-
меня, — такі як пилка або ножиці.
Близько п’яти тисяч років до на-
шої ери люди навчилися будувати
великі печі, в яких мідь можна було
не лише розігрівати, а й плавити.
Розплавлений метал просто роз-
Мідь у природному вигляді
ливали у глиняні форми, і коли він
охолоджувався — отримували вже готові вироби.
Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив —
тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти
з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідною,
а мідно-кам’яною добою, або ж енеолітом.
2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь
обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям
стало винайдення плуга, який зовні нагадує ту ж мотику, але знач­
но більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто
розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни — орати.
Щоправда, для того аби тягнути плуга, людської сили вже не ви-
стачало — доводилося запрягати у нього биків. І якщо раніше в
полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом
і биками поралися вже чоловіки.
Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко.
Тож одні громади згодом стали переважно землеробськими, а
інші — скотарськими. Хлібороби жили на одному місці та зміню-
вали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому
будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були
постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож
жили зазвичай у наметах, які легко було збирати й розбирати.
Спочатку землеробські й скотарські громади мирно співісну-
вали між собою, обмінюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкіру чи
вовну на зерно та городину. Але з часом між ними почали спала-
хувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні
під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам — під пасовища.
3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в
господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого

23
чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно
підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під
одним дахом. Учені називають таку сім’ю патріархальною (це
слово з грецької перекладається як «влада батька»).
Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоб упоратися з
оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати
єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей
почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони
могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала
лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає влас-
ність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному
господарю.
Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці й житла.
Потім почали ділити між сім’ями худобу — пасти її й надалі могли
спільно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом,
щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати
особливі мітки — клейма. У землеробських громадах спочатку
ділили тільки врожай. Пізніше кожній сім’ї почали виділяти окремі
ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно
вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також
ліси, пасовища і водойми.
Поява приватної власності спри-
яла розвитку суспільства. Адже
тепер добробут кожної сім’ї зале-
жав від її власної вправності. Якщо
працювали добре — то й врожай
був вищим, і худоба давала біль-
ше шерсті, молока і м’яса, і запасів
їжі вистачало не на один рік, якщо
ні — нарікати можна було лише на
самих себе.
Проте з появою приватної влас-
ності з’явилася і майнова нерів-
Табличка з малюнком, ність, адже в однієї родини всього
що може бути «знаком
власності», знайдена у
було вдосталь, а інша ледь зводила
Градешниці (сучасна Болгарія) кінці з кінцями. Щоб вижити, зубо-

24
жілі члени громади могли, звісно,
звернутися по допомогу до інших,
але тепер збіжжя чи інше майно
доводилося позичати — брати у
борг, а потім повертати, часто —
у більшому обсязі. Дехто взагалі
був змушений іти у найми — тобто
працювати за певну винагороду в
заможнішого господаря. З’явилися
причини для заздрощів, прагнення
привласнити чуже майно, крадіжок
і грабунків, які майже не трапляли-
ся у родовому суспільстві.
Фігурка чоловіка, знайдена
4. Патріархальне суспільство. у Хаманджії
З появою патріархальної сім’ї та (Музей національної історії
та археології в Констанці)
приватної власності рід не зник, але
вже не відігравав вирішальну роль у спільному житті людей.
Тепер громаду становили сусіди, самостійні господарі, які жили
поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке
об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною
громадою.
Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішува-
ли спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало
у загальній власності: лісами, пасовищами, водоймами. Якщо
земля не була остаточно розподілена і перетворена на приват-
ну власність, саме громада вирішувала, як розподіляти окремі
ділянки між сім’ями, щоб кожна з них могла себе прогодувати.
Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди
боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада
захищалася від нападу ворогів.
Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними
окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші
громади, що разом становили плем’я. Кілька племен, у свою
чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а зго-
дом — міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни.
Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за
25
 Старійшини племен радяться між собою.
Малюнок з рельєфу на колоні Марка Аврелія у Римі
часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають
первісними народами.
Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді
розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й
уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки.
Керували життям племен та їхніх союзів старійшини найпо-
важніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду.
Рішення ради старійшин були обов’язковими для всіх однопле-
мінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати
смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше
за смерть.

ЗМІНИ У ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою при-
ватної власності та майнової нерівності змінилися і відносини
всередині громади. До заможніших господарів, які мали більше
худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, й у суспільних справах
дослухалися більше, адже в скрутному становищі саме до них
змушені були звертатися по допомогу бідніші сусіди. Водночас
26
старійшинам найповажніших родів, які керували життям грома-
ди, жерцям та чаклунам і майно було накопичувати легше. Часто
вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовиська, а
будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх
родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала
виокремлюватися особлива верства — знать.
Виняткове становище знаті згодом пояснювали походженням
від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами.
Часто її представники навіть за зо-
внішнім виглядом чи побутовими
звичками намагалися відрізнятися
від решти громади — використо-
вували особливий посуд, вишука-
ніший одяг, надягали коштовні при-
краси, замовити чи придбати які
звичайні селяни не могли. Знаті вже
не треба було займатися щоденною
працею на пасовиську, в полі чи у
майстерні, її головним заняттям
стало керівництво, впорядкування
життя громади.
Знатність, як і майно, переда-
Золоті прикраси енеолітичної
вали у спадщину. Якщо раніше доби у вигляді худоби —
старійшинами ставали найдосвід- символа багатства
ченіші та найздібніші, то тепер — (Археологічний музей Варни)
частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також
навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать із дитин-
ства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний
селянин без такого виховання керувати громадським життям
не здатен.
Виникнення майнової та суспільної нерівності викликало
спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать
змушена була ділитися частиною накопичених багатств, роздава-
ти подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді
навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси — племена,
які мешкали на березі Тихого океану, називали такі «свята ви-

27
 Потлач. Фото початку XX ст.
мушеної щедрості» потлачем. Проте громадські частування чи
роздача подарунків насправді лише підкреслювали особливе
становище знаті та залежність від неї менш заможних селян.
2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися за-
вжди. Проте лише з появою майнової нерівності та накопиченням
багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно.
Люди, які раніше бралися за зброю для полювання на тварин,
тепер почали використовувати її один проти одного. Виникали й
сутички між громадами, що часом перетворювалися на справжні
війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи
коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або
змусити платити данину — тією ж худобою, збіжжям чи коштов­
ностями.
Для нападу на сусідів чи — навпаки — захисту від таких на-
падів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі
військового керівника — вождя. Під час війни під його проводом
воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти знена-

28
 Вождь зулусів і його військовий загін.
Фото кінця XIX ст.
цька, вождь зазвичай створював невелич-
кий, але постійний озброєний загін із най-
кращих вояків — дружину. Для дружинників
війна була головним заняттям, на власне гос-
подарство в них просто не вистачало часу, а
згодом вони й самі починали вважати працю
селянина не гідною «справжнього вояка».
Поступово вождь перетворювався на по-
стійного провідника племені. Більша частина
військової здобичі перепадала вождеві та
його дружинникам. Вони ставали заможні-
шими за своїх одноплемінників, поповнюючи
лави знаті. А озброєній знаті вже легше було Жезл вождя або
нав’язувати свою волю решті громади. жерця, знайдений в
долині Нагал Мішмара
3. Поява рабства. Під час воєн переможці (Музей Ізраїлю)
захоплювали не лише майно переможених,
а й часто брали у полон їх самих. У найдавніші часи полонених
вбивали — адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути не-
безпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом
бранців почали утримувати — як заручників або ж заради ви-
купу. В очікуванні викупу такі полонені змушені були самі собі
здобувати їжу. Врешті-решт стало зрозумілим, що бранець може
працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо

29
 навіть за тодішнього рівня розвитку гос-
подарства будь-яка людина виробляла
вже більше, ніж було необхідно для її
особистого виживання.
Полонених почали перетворювати на
рабів, або ж невільників. Вважалося, що
й сам раб, і усі продукти його праці були
власністю його господаря. Невільник мав
виконувати усі накази і навіть забаган-
ки господаря, який в разі непослуху міг
його покарати. Рабу доручали важчі та
брудніші роботи, проте в усьому іншому
його становище нагадувало становище
молодших родичів, які теж мали підко-
рятися волі батька без жодних запере-
Бранець-раб. чень. Зрозуміло, що мати рабів могли
Фігурка, знайдена в лише вожді та представники знаті. Однак
Мерое (Музей Волтерса) невільників у них теж було небагато —
хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в
покорі.
Рабами ставали не лише полонені. Іноді до неволі потрапля-
ли незаможні сусіди, які не мали можливості вчасно повернути
борги. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами
зазвичай ставали і діти невільників. Проте загалом рабів у па-
тріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважали
швидше винятком, нещасливим випадком.
4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змі-
нювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра
у духів і шанування ідолів перетворювалася на релігію — впоряд-
ковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок
дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні
люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот,
схожих водночас на тварин або ж на людей.
Згодом із середовища духів почали виокремлювати могут-
ніших, тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на
їхнє життя, — богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі

30
та морів, життя і смерті, полюван-
ня, землеробства тощо. Люди були
впевнені, що саме боги впоряд-
ковували світ і керували ним —
майже так, як вожді та старійшини
керували життям племені. Хіба що
богів найчастіше вважали без-
смертними.
Разом із вірою в богів виникли
і міфи — перекази про створен-
ня світу і людей, відносини між
богами та інші розповіді, які по-
яснювали причини явищ, з якими
щоденно або час від часу стика-
лися люди. Нашим сучасникам
стародавні міфи нагадують казки Світ богів і світ людей.
Зображення на камені, знайдено-
(а деякі з них згодом і насправді му на острові Готланд (Швеція)
стали казками), проте тогочасні
люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбува-
лося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч
із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали
згадки про справжні події первісної історії і важливий для при-
йдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи
у патріархальному суспільстві науку й освіту. Перекази було
легше запам’ятати, якщо їх переповідали особливою ритмічною
мовою — віршами, або ж наспівували як пісні.
Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збере-
женням міфів, складанням віршів і пісень зазвичай опікувалися
жерці. Разом із вождями, дружинниками і знаттю вони становили
керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть
були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця,
або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Водночас,
у багатьох релігійних відправах — ритуалах брали участь усі
члени громади, племені чи навіть союзу племен.
Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил — мега-
літи, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідо-

31
 Стоунхендж (сучасний вигляд)
мішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені й досі
сперечаються, для чого він був збудований — для вшанування
богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло
одне: звести його можна було лише спільними зусиллями ба-
гатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети,
вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди
відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати
навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

СВІТ ПЛЕМЕН І ПЕРШІ МІСТА

1. Вінчанці й трипільці. Близько століття тому біля села Вінча
на березі річки Дунай учені знайшли залишки селища мідно-
кам’яної доби. Вони були вражені тим, якими вправними були
тогочасні люди і як розумно
було влаштоване їхнє життя.
Згодом історики з’ясували, що
племена, які за п’ять тисяч
років до нашої ери заселили
майже всю долину Дунаю та су-
сідні краї, були не тутешніми, а
перебралися сюди із Західної
Азії, де землеробство і скотар-
ство винайшли раніше. Як ці
Вінчанський будинок люди називали самі себе, ми
(сучасна реконструкція) не знаємо. Вчені іменують їх за
32
місцем перших знахідок — вінчанцями. Споріднені з вінчанця-
ми племена, що того самого часу розселилися між Карпатами і
Дніпром, історики зазвичай називають трипільцями — за зна-
хідками біля села Трипілля на Київщині.
Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте
головним заняттям і тих, й інших було землеробство — вирощу-
вання пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз,
свиней. Особливого розвитку набуло гончарство — трипільську
культуру навіть називають культурою мальованої кераміки. Від
вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдя-
ки яким ми можемо здогадатися,
яких релігійних вірувань вони до-
тримувалися. Найповажнішою була
богиня-мати, від якої, на переко-
нання тогочасних людей, залежала
родючість землі, а відтак — і життя
усього племені.
Вінчанці й трипільці жили у се-
лах, що нараховували від десятка Трипільський керамічний посуд
до кількох сотень хат. Стіни будин- (Київський археологічний музей)
ків зводили із лози й обмазували глиною, дах робили із соломи
чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а
у вінчанців була ще й внутрішня зала з вогнищем, дах над якою
спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо

Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

33
великого майдану, що його використовували як загін для худоби
або місце для святилищ — вчені досі сперечаються щодо його
призначення. Не дійшли згоди історики і щодо того, чому три-
пільці та вінчанці кожні п’ятдесят років спалювали свої житла і
переносили села на нові місця. Що відомо напевне — воювати
племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемови-
нам і мирній торгівлі. І не лише суходільній — адже вміли робити
великі човни і навіть навчилися використовувати вітрила.
2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно
з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих
поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у по-
шуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене
дно — так його зручніше було закопувати в землю та викопувати
під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими
навчилися використовувати його для їзди та перевезення ван-
тажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового
способу життя.
Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводить-
ся насамперед за їхніми похованнями — неглибокими ямами, над
якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом —
штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики
клали до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадо-
битися у потойбічному світі: серед них були і прикраси, і зброя, і
знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не
лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми висо-
кого зросту, а й безліч подробиць їхнього щоденного життя.

Курган біля селища Богуслав (сучасний вигляд)

34
 Більшість істориків упевнена, що
нащадками скотарів, які мешкали
за мідно-кам’яної доби у причор-
номорських степах, є усі індоєвро-
пейські народи: від сучасних пор-
тугальців та ірландців до таджиків
та індійців. Рухливим, войовничо
налаштованим племенам швидко
стало затісно на їхній батьківщині,
тож вони почали шукати нових місць Кістяні прикраси, знайдені
для життя. Поступово індоєвропейці в похованні Ямної культури
(так називають їх учені, а як вони зва- (Київський археологічний музей)
ли себе самі — наразі невідомо) розселилися на величезній терито-
рії: від Атлантичного океану — до витоків річки Єнісей. Населення,
що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті
землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали
досягнення, звичаї та спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою
чергу, опановували мову й культуру індоєвропейців, змінюючи і
пристосовуючи її до нових умов. Колись єдина спільнота почала
розпадатися, утворюючи нові племена — майбутніх германців,
слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.
3. Бронза замість міді. Швидкому розселенню індоєвропей-
ських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кре-
меня, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами —
оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолітті до
нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір. Нова речовина
була міцнішою і твердішою за мідь, і плавити її було легше. З бронзи
робили не лише зброю, а й знаряддя праці — зокрема, леза для
плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд
і мистецькі вироби.

Лезо бронзового кинджалу, знайдене на острові Кіпр

(Метрополітен-музей)

35
 Корисний винахід кавказців охо-
че запозичили сусіди — не лише ін-
доєвропейці, а й хуррити та семіти.
Семіти, так само як і перші індоєв-
ропейці, були скотарями. Спочатку
вони жили у Північній Африці, але
в пошуках пасовиськ переселили-
ся до Аравійського півострова та
земель «Родючого півмісяця», де
чимало з них перейшли до земле-
робства. Південні семітські племена
першими приручили верблюда, а
на півночі вантажі перевозили пе-
реважно віслюки.
Виробництво бронзової зброї
Вершник на верблюді. Кам’яний вимагало щоразу більше руди — і
рельєф (Музей Волтерса)
тепер не лише мідної. Проте олово
в природі зустрічалося рідше. Шукати його доводилося часом у
віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до міс-
ця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж
устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які
намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими.
Щоб вберегтися від нападів ворогів, села почали обносити зем-
ляними валами і навіть мурами. Найкраще захищені поселення
перетворювалися на племінні центри, в яких зазвичай мешкали
вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.
4. Поява міст. Утвердження племінного ладу не було єдиним
шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної
доби виникли перші міста. Найдавнішим із них вважають Єри-
хон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше
поселення на його місці виникло одразу після виникнення зем-
леробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю.
Врожаї були високими, і жили вони заможно. Хліб вимінювали
у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще
й залишали собі чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували
своє поселення. Житла в ньому — як і в багатьох сучасних міс-

36
 Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд)

тах — тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову

воду для всіх мешканців збирали у спеціальні сховища, а для
захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівни-
цтва мешканці міста використовували невипалену цеглу — за
формою вона була не схожа на теперішню, а більше нагадувала
хлібець із глини.
Ще одне прадавнє місто — Чатал-Гююк. Воно було не схо-
жим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні
стіни одного будинку водночас слугували стінами сусідських
осель. Самі будинки не мали дверей. Потрапляли до приміщень
згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гю-
юка були драбини. Якщо місту загрожували вороги, драбини
просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну
фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, втіленням
якого був бик. Учені й досі сперечаються, яким чином мешкан-
ці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних
свідчень про існування в місті — принаймні за часів його роз-
квіту — знаті чи вождів.
Від чого загинули перші міста — невідомо. Деякі вчені по-
яснюють їхнє зникнення зміною природних умов. Інші впевнені,
що їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю заглядали-
ся на багатства, накопичені заможними містянами. Можливо,
нападників-сусідів підтримали й бідніші мешканці самих міст.

37
 Якщо все сталося саме так, то й по-
тужні мури були безсилими. До на-
ших днів збереглася легенда про
руйнування Єрихона. Згідно з нею,
міські мури просто впали, щойно
загарбники заграли у сурми. І досі
про «єрихонські сурми» згадують
тоді, коли треба пояснити, яким
неприємно гучним буває звук.
Проте легенда насправді нічого
не каже про гучність сурм. А вче-
ні з’ясували: швидше за все, мури
Єрихона зруйнували зсередини. Це
Фігурка жіночого божества
з Чатал-Гююка
може свідчити, що в місті у напад-
(Музей анатолійських ників були спільники — можливо,
цивілізацій) невдоволені ладом, який панував
у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді здавалося за-
надто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на
звичаї та добру волю мешканців. Тож із часом виникла особлива
організація, яка примушувала містян дотримуватися певного
порядку, — держава.
 Ро з д і л I I
НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВИ

МІСТА-ДЕРЖАВИ ШУМЕРІВ
1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли
у Месопотамії (це — територія сучасного Іраку). У перекладі з
давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді:
через усю Месопотамію — з півночі на південь — течуть дві ве-
ликі річки: Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки.
Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються
зливи — річки виходять із берегів і затоплюють усе навколо. Зго-
дом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини
й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а
врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його ви-
ростити, людям потрібно було надзвичайно багато працювати:
не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, вису-
шувати болота, будувати канали і дамби, які затримували б воду
на випадок посухи.

Месопотамія і сусідні країни

39
 Пальми на березі Євфрату
Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю,
квасолю, горох, цибулю, огірки. Фінікову пальму називали не
інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу її пло-
ди — фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину
і навіть фінікові кісточки. З ягід винограду робили хмільний на-
пій — вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали
биків. Тримали також віслюків, овець та свиней.
У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому
спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету —
щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з
цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували
на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові спо-
руди, і потужні міські мури, і величні святилища.

Месопотамський будинок з
Череда. Відбиток циліндричної печатки тростини. Кам’яний рельєф
(Лувр) (Британський музей)

40
 З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання
врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя — голов­
ним чином, із міді. Зі срібла й золота виготовляли чудові при-
краси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає.
Їх завозили з інших країв — і це сприяло розвитку торгівлі.
2. Шумери. Північ Месопотамії населяли семітські та хур-
ритські племена, а на півдні жили переважно шумери. Це були
люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими
носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом — і чоло-
вікам, і жінкам — слугували спідниці з тканини або листя. Шумери
були видатними винахідниками. Та охоче запозичували корисні
винаходи в інших на-
родів — такі як колесо
(раніше його вважали
саме шумерською зна-
хідкою, але тепер учені
це спростовують). Коле-
со використовували для
перевезення вантажів і
виготовлення зручного Зображення візка на колесах.
Рельєф з Ура (Іракський музей)
посуду.
Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазви-
чай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час
повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася
своя сільська округа, мешканці якої
в разі ворожої навали чи стихійного
лиха знаходили у місті порятунок.
Найвідомішими шумерськими міс-
тами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.
Шумери вважали, що у кожного
міста є свій бог, його «небесний за-
хисник». Святилище цього бога —
його храм — зазвичай був розта-
шований у центрі міста. Шумерські
храми мали вигляд багатоярусної
вежі, яка нагадувала сходи до неба. Урук у III—II тис. до н. е.

41
 Храм бога Наннара в Урі (сучасний вигляд)
Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте
жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковува-
ли міське життя. У храмах зазвичай зберігали зерно, необхідне
для сівби, запаси харчів, які ставали в нагоді під час голоду, ко-
штовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали
селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.
3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і ке-
рівником міста. В інших шумерських містах керували військові
вожді — за допомогою ради старійшин. Втім, влада верховного
жерця чи вождя швидко ставала одноосіб-
ною, і він перетворювався на справжнього
володаря міста — царя. Шумери називали
царів словом, яке українською можна пе-
рекласти як «велика людина».
Самі царі стверджували, що отримали
владу від богів, які обирають для такої важ-
ливої справи найбільш гідних. Щоправда,
кожного разу «обирати найкращого» богам
не доводилося. Бо царську владу зазви-
чай передавали у спадок — найчастіше від
батька до сина. Послідовність володарів,
які належать до одного роду, називають
династією.
Легенда розповідає, що царем міста Кіш
боги обрали звичайного пастуха на ім’я
Цар. Алебастрова ста-
туетка (Метрополітен- Етана. Він був вправним царем. Але не мав
музей) дітей. Врешті-решт Етана змушений був за-

42
лишити рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження»,
яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся
посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах
підняв царя на височінь, звідки було видно всю землю. Етана
злякався і впав додолу. Зглянулися боги над кішським володарем,
народився в нього син, і правили його нащадки містом упродовж
багатьох сторіч.
Цар Урука Енмеркар (знаний також
під іменем Німрод) дістав владу над
містом у спадок, адже володарем був
уже його батько. Енмеркара вважали
видатним будівничим — він прикрасив
Урук численними палацами та храма-
ми. Заради цього він звідусіль звозив
дорогоцінне каміння і коштовну дере-
вину — навіть із казкової країни Арат-
та, в похід проти якої він відрядив урук-
ських вояків. Та легенди стверджують,
що перемогою над Араттою Енмеркар Енмеркар.
Алебастрова статуетка
не вдовольнився і вирішив побудувати (Іракський музей)
в сусідньому місті Еріду вежу до самого
неба. Обурилися боги та посварили будівельників між собою.
Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар — присоромле-
ним за свою пихатість.
Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука — Гільгамеш.
Надзвичайно сильна людина, але водночас — неабиякий беш-

Процесія. Деталь штандарту з Ура (Британський музей)

43
 кетник. Щоб якось його вгамувати, міські
старійшини попросили богів знайти царю
гідного супротивника. Боги прислухалися і
створили героя Енкіду. Але юнаки, замість
того щоб боротися один проти одного,
побраталися. І разом здійснили безліч по-
двигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду
хворобу, від якої той помер. Зажурився
Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає
і на нього. І вирішив здобути квітку без-
смертя. Довго він блукав світом, і врешті-
решт знайшов її — на дні моря. Проте коли
втомлений заснув на березі, з’їла квітку
змія. Повернувся Гільгамеш до Урука ні з
чим. Але більше не бешкетував. Навпаки,
збудував навколо Урука міцні мури, які за-
хистили його рідне місто від ворогів. І саме
Гільгамеш з левом.
Рельєф з палацу так залишився безсмертним — у пам’яті
у Дур-Шаррукіні нащадків.
(Лувр) 4. Поява міст-держав. Якою б «великою
людиною» не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні
були особливі люди, які організовували б громадське життя і на-
глядали за тим, чи точно виконується воля царя, — чиновники.
Для впорядкування суспільного життя добровільного дотри-
мання звичаїв було вже недостатньо: необхідні були примусово
встановлені правила, тобто закони, а також ті, хто стежив би за
дотриманням законів, — судді. Потрібні були ще й ті, хто міг би
примусити мешканців міста й округи коритися царській волі та
законам і приборкати непокірних, — стражники. Необхідно
було військо, яке захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих
людей — що вже казати про самого царя і його родину — треба
було годувати і забезпечувати усім необхідним. Тому виникла
потреба у скарбниці, для поповнення якої з мешканців міста і
округи стягували особливі збори — податки. До того ж, селян
і ремісників безпосередньо залучали до певних робіт — вони
виконували громадські повинності.

44
 Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше
(Лувр)
Так поступово складалася особлива організація, завданням
якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається
державою. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого ви-
никає держава, іменують цивілізаціями (від латинського слова,
що, власне, й означає державу). Державою часто називають
також простір чи територію, на яку поширюється її діяльність.
У Шумері вона зазвичай охоплювала окреме місто з підпорядко-
ваною йому сільською округою. Саме тому шумерські держави
йменують містами-державами.
Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному.
Якщо влада належить одній людині — державу іменують монар-
хією, самого володаря — монархом, а інших її мешканців — під-
даними.

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ГЛИНЯНІ ТАБЛИЧКИ

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством
важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба зна-
ти не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було
і куди поділося, та на що можна розраховувати в майбутньому.

45
 Керувати державою —
ще складніше. Жодна лю-
дина не зможе вивчити
закони так, щоб потім від-
творити їх дослівно. Якщо
розпорядження керівни-
Таблички з Кіша — найдавніший зразок
ків просто переказувати,
шумерського письма (Музей Ашмола) легко спотворити їхній
зміст. Шумери винайшли
спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому
не вимовляючи ані слова, — вони створили писемність.
Легенда розповідає, що винахідником писемності був цар Ен-
меркар. Він нібито кілька разів надсилав гінця до далекої Аратти,
вимагаючи дослівно переповідати свої вимоги її мешканцям.
А коли зрозумів, що посланець просто не може запам’ятати усе
сказане, цар вирішив записати свої слова. Як саме це зробив
Енмеркар, ми, звісно, можемо лише
здогадуватися. Швидше за все —
шумери спочатку просто малювали
те, про що хотіли сказати. Щоб напи-
сати «людина» — малювали людину,
«риба» — рибу, «зерно» — колосок.
Так само позначали і дії: зображен-
ня плуга означало «орати», ніг —
«ходити». Таке письмо називають
малюнковим. Щоб його зрозуміти,
не потрібно навіть знати мови, якою
розмовляє той, хто пише.
Але речей і дій у житті трапля-
ється значно більше. Якщо кожну з
них позначати окремим малюнком,
знаків доведеться вигадувати де-
сятки чи сотні тисяч. До того ж, не
все можна намалювати так, щоб інші
Розвиток знаків зрозуміли малюнок без пояснень.
шумерського письма А користь написаного — саме в

46
тому, щоб його легко було збагнути.
Через це поступово шумери почали
знаками передавати не предмети
чи дії, а слова, якими вони назива-
ються, а згодом — окремі склади.
Це дозволило скоротити загальну
кількість знаків і зробити письмо
зрозумілішим для тих, хто розмов-
ляв однією мовою.
Писали шумери загостреною
тростинкою — стилем — на гли-
няних табличках. Оскільки глина Писар із стилем та табличкою.
в Месопотамії є всюди, її просто на- Рельєф з Кальху
(Британський музей)
бирали в жменю, змочували водою і
розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися
у долоні, тож у письмовому столі потреби не було. Іноді таблички
вкладали у конверти — також глиняні, на яких ставили печатки,
щоб вберегтися від підробок.
Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери
змушені були спрощувати знаки, і врешті вони почали нагадувати
набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність
часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один
під одним — писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли
висновку, що зручніше писати у рядок, зліва направо.
2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати
можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські
розрахунки. А й давні легенди і перекази, вірші та пісні. Завдяки
глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми
знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися,
як виховували дітей, у яких богів вірили.
Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій
власний «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися
мешканці цілої країни. Так, бога неба усі шумери звали Ану, бога
землі й повітря — Енліль, бога води — Енкі. Енліля також вважали
богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легенда-
ми, саме Енліль створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг,
звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

47
 Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки
(Британський музей)
Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог
місяця мав ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А донька
Інанна — богинею вечірньої зорі, а також — кохання, родючості,
мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-вояка у
колісниці, в яку запрягали левів. Був у мисливства і війни ще й бог
Нінурта. Щоправда, якщо уважніше придивитися до міфів про
нього, то можна припустити, що цим іменем шумери називали
«обожненого» ними царя Енмеркара-Німрода. Шумери взагалі
вірили, що могутні й безсмертні боги насправді неабияк схожі на
людей і поводять себе так, як земні володарі. Їдять і п’ють, заздрять
одне одному, сваряться і воюють між собою. Від простих людей ви-
магають лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не
виконує божих настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.
Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали про-
явом волі богів: їхньої милості або навпаки — невдоволення.
Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані
зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали
на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного
чоловіка на ім’я Зіусудра (або ж Утнапіштім), який слухався богів
і вів праведне життя. За порадою Енкі той збудував величезний
човен, або ж корабель, у який сів разом із родиною, худобою і
дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів трива-
ла буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допоміг Зіусудрі знайти
верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов той на берег і
48
 Човен, навантажений худобою та майном. Відбиток циліндричної печатки
(Британський музей)
приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп,
і нащадки Зіусудри розселилися по всій землі.
3. Шумерська наука. Шумерські жерці записували не лише
легенди та перекази, вони зберігали пам’ять про усі помітні по-
дії, якими був відзначений кожен
рік у житті їхнього міста. Згодом
такі записи перетворилися на лі-
тописи. Щоб вгадати волю богів,
жерці уважно спостерігали за яви-
щами природи. Вони навчилися
передбачати рух сонця, місяця і
планет, дали імена сузір’ям, скла-
ли перший календар, запрова-
дивши поділ року на 12 місяців
і семиденні тижні. Тому шумерів Шумерська карта зоряного неба
(Британський музей)
вважають засновниками астро-
номії, а також астрології — тобто мистецтва передбачати долю
за розташуванням зірок.
Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у матема­
тиці. Найперше — вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не
лише десятками, як ми, а й дюжинами, і шістдесятками. Саме за шу-
мерською звичкою годину і зараз ділять на 60 хвилин, хвилину — на
60 секунд, а коло — на 360 (шість разів по 60) градусів.
Шумери були першим народом, який навчився не лише додава-
ти й віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення.

49
Вони також вміли добувати квадратний корінь, вираховувати
площу прямокутника і трикутника, об’єм куба та призми.
4. «Будинки табличок». З’явилися в Шумері й перші школи.
Їх називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із за-

Кімната для занять («шкільний клас»), знайдена в Марі. Фото XX ст.

можних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «упо-

вноваженими», а «уповноважений із палицею» слідкував, щоб
учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і
не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було при-
ходити зранку, заняття тривали
ледь не весь день. Спочатку учні
розповідали домашнє завдання,
потім виготовляли нові таблички
і писали диктант, далі — читали
написане вголос і отримували за-
вдання на наступний день.
У школі навчали не лише чи-
тання і граматики. До нашого
часу збереглася безліч табличок
із завданнями з ботаніки, зооло-
Табличка з виконаним учнівським гії, географії та математики. Крім
завданням (Британський музей) того, учні вивчали вірші та поеми

50
(тобто великі віршовані твори) про богів і героїв. Той, хто закінчував
школу з відзнакою, міг стати чиновником або жерцем. Саме тому
батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

ВІЙНИ МІЖ МІСТАМИ ТА ОБ’ЄДНАННЯ МЕСОПОТАМІЇ

1. Війни між шумерськими містами. Згодом міста виникли не

лише в Шумері, а й на півночі Месопотамії, населеної племенами
семітів. Мешканці семітських міст багато чому навчилися в сусідів,
зокрема — запозичили в них клинопис. Вони вшановували тих
самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх інакше, адже й
розмовляли іншою мовою.
Між месопотамськими державами часто спалахували війни,
під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та
інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто
визнавало над собою владу переможця і погоджувалося спла-
чувати данину. Однак зазвичай тривало це недовго, мешканці
підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді
загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної

Шумерські вояки. Малюнок зі «стели коршунів» з Лагаша (Лувр)

51
 війни залишалися сотні й тисячі
загиблих, сплюндровані поля, за-
недбані канали і дамби.
З часом найсильнішим серед
шумерських міст став Лагаш.
Грабіжницькі війни розпалили
жадібність місцевої знаті. Вона
не соромилася визискувати не
лише сусідів, а й мешканців своєї
власної держави. З підданих зби-
рали безліч податків — платити
доводилося навіть за поховання.
Доведені до відчаю містяни зре-
штою повстали і позбавили влади
свого царя. Замість нього на чолі
Лагаша став один із царських ро-
дичів на ім’я Уруїнімгіна.
Новий володар уславився
тим, що започаткував чи не пер-
ші відомі нам реформи — тобто
спроби облаштувати громадське
життя на нових засадах. Скажімо,
Настанови Уруїнімгіни, цар наказав, щоб судді не просто
записані для загального
ознайомлення (Лувр)
карали винних, а спочатку дово-
дили їхню провину. Уруїнімгіна
зменшив податки, повернув храмам майно, відібране поперед­
німи володарями, дозволив боржникам не платити за грабіж-
ницькими позичками і звільнив тих, хто потрапив у рабство за
борги. Сам реформатор дуже пишався тим, що колишніх не-
вільників «повернув до матерів».
Шумерською цей вислів звучить
як «амагі». Сучасними мовами
його зазвичай перекладають як
«свобода» — відтак Уруїнімгіну
Клинописне написання слова вважають першим, хто вжив це
«амагі» слово в історії людства.

52
 Щоправда, боротися зі зловживаннями новий володар на-
казав тим самим чиновникам, які їх припустилися. Не дивно, що
ті не поспішали виконувати царські розпорядження. До того ж,
Уруїнімгіна розпочав війну проти сусіднього міста Умма, але за-
знав нищівної поразки. Вороги захопили Лагаш, розграбували
та спалили його храми. Одну за одною цар Умми приєднав до
своїх володінь й інші шумерські держави. Він навіть проголосив
себе верховним жерцем усіх їхніх богів. Але здобута таким чином
«небесна підтримка» не допомогла цареві у війні з володарем
північного месопотамського міста Кіш, Саргоном Великим.
2. Держава Саргона Великого та його нащадків. За походжен-
ням Саргон був не шумером, а семітом. І не належав до царського
роду. Його мати була жрицею, яким взагалі забороняли мати ді-
тей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і
пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його
і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо
дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша за-
гинув у війні з ворогами, сам проголосив себе володарем.
Саргон створив постійне військо з
п’яти тисяч вояків, і з його допомогою
одне за одним почав захоплювати сусід-
ні міста, знесилені війнами між собою.
За кілька років він загарбав усю Північ-
ну Месопотамію, приєднав Шумер і, як
розповідав сам, «обмив свою зброю»
у водах Перської затоки. Захоплених у
полон царів Саргон приніс у жертву бо-
гам, а замість них поставив на чолі міст
своїх намісників. Себе Саргон проголо-
сив «царем чотирьох сторін світу». Йому
були підпорядковані усі храми Месопо-
тамії, жерці отримували від царя великі
пожертви й у відповідь славили волода-
ря та його «небесну захисницю» — боги-
Саргон Аккад­ський.
ню Інанну, яку одноплемінники Саргона Маска з кованої бронзи
йменували Іштар. Сам цар жив у збудо- (Іракський музей)

53
 Аккадське царство за правління Саргона та Нарамсіна

ваному ним місті Аккад — столиці (тобто головному місті)

держави. Державною він оголосив рідну йому семітську мову,
яку тепер почали називати аккадською.
Саргон був жорстоким правителем і за будь-яке невдоволен-
ня його владою карав смертю. Проте створене ним царство не
було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців.
Онук Саргона Нарамсін навіть проголосив себе богом — його і
зображували як бога, в шоломі з рогами — але марно. Волелюб-

««Переможна стела» царя Нарамсіна (Лувр)

54
ні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди
скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі
походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих.
А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових
племен із півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент
зруйнували Аккад — руїни цього міста не знайдені й досі.
3. Піднесення Ура. Деспотія. Шумери, щоправда, і владу ко-
човиків визнали тільки на словах. Призначений загарбниками
намісник Лагаша на ім’я Гудеа поводив себе як самостійний воло-
дар, будував канали, храми та палаци. І поступово підпорядкував
собі усю країну. А вже невдовзі шумери відкрито повстали проти
панування кочовиків. Та вигнали зайд до їхньої батьківщини.
На чолі звільненої країни став цар Урнамму, який зробив
своєю столицею місто Ур. Саме тому вчені називають засновану
ним династію третьою династією Ура. Сучасники ж зазвичай іме-
нували державу, створену Урнамму, «Цар-
ством Шумеру й Аккаду». Влада володарів
Ура була необмеженою. Будь-яке царське
розпорядження, яким би примхливим чи
свавільним воно не здавалося, викону-
вали без заперечень. Вважали, що майно
підданих і навіть їхнє життя належить ца-
реві. Такий державний устрій називають
деспотією.
Підвладні Урнамму міста були позбав-
лені будь-якої самостійності. Усі землі в
межах «Царства Шумеру й Аккаду» були
перетворені на державну власність. З се-
лян створювали загони для виснажливої
праці в державних маєтках, ремісників
змушували працювати у царських май-
стернях, заборонили не лише продаж зем-
лі, а й будь-яку не підпорядковану державі
торгівлю. Сотні чиновників віддавали на-
Урнамму. Бронзова
кази робітникам, стежили за їхнім вико- статуетка (Колекція
нанням, карали за будь-який непослух. Чиказького університету)

55
Тисячі писарів прискіпливо обраховували вирощене, виготовлене
і зібране до скарбниці. До нашого часу збереглося більше ста
тисяч глиняних табличок із господарськими звітами доби третьої
династії Ура, але й це — лише мала частина записів, зроблених
за тих часів. За допомогою «загального одержавлення» володарі
сподівалися якнайкраще впорядкувати життя країни. Проте що
більше ставало чиновників, то частіше вони використовували свої
посади у власних інтересах, то дорожче ставало скарбниці їхнє
утримання і то важче, зрештою, було керувати державою.
4. Закони Шульгі. Вже син і наступник Урнамму — цар Шуль-
гі — змушений був не лише воювати з ворогами, а ще й боротися
з посадовцями, які зловживали наданою ним владою. Для цього
він створив першу в історії збірку законів (іноді, щоправда, їх на-
зивають законами Урнамму — адже спочатку вчені вважали, що
видав їх батько Шульгі). Збірка складалася з 57 статей, які були
викарбувані у камені, а потім переписані на глиняні таблички.
Відтепер саме закони визначали, що є злочином і як саме треба
за нього карати. Тож судді не могли більше виносити вироки на
власний розсуд. Були запроваджені єдині міри ваги, об’єму і до-
вжини — щоб царських підданих не ошукували на ринках.
Шульгі хвалився, що встановив у кра-
їні справедливий лад, за якого «сироті
не доводиться просити у багатого, а
вдовиці — у можновладця». Межі його
царства були розширені до самого Се-
редземного моря, а кораблі з Ура ви-
рушали все далі на схід — до острова
Дільмун (сучасного Бахрейну), країни
Маган (теперішнього Оману) та загад-
кової Мелуххи (так шумери називали
Індію). Зрештою царя — за прикладом
Нарамсіна — проголосили богом.
Але насправді держава Шульгі лише
Цар Ура Шульгі. здавалася квітучою і могутньою. При-
Гипсова статуетка
(Колекція Чиказького мус і пильний нагляд чиновників не
університету) робив шумерських селян і ремісників

56
працелюбнішими. Адже усе виро-
щене і виготовлене ними одразу
відбирали до царських сховищ. Не
дивно, що за доби третьої династії
Ура хліба, скажімо, збирали вдвічі
менше, ніж за кілька століть до того.
Посадовці теж більше дбали не про
наповнення скарбниці, а про влас-
не збагачення, незважаючи навіть
на суворі царські накази і погрози. «Тігріс» — реконструкція
Піддані слухняно клялися у вірнос- корабля шумерської доби,
ті володарям, але водночас лише створена у XX ст.
чекали слушної нагоди, щоб звільнитися від влади безжальних
визискувачів. Сусіди шумерів тільки й мріяли прибрати до своїх
рук багатства, накопичені царями Ура.
Вже за правління синів Шульгі «Царство Шумеру й Аккаду»
почало занепадати і втрачати загарбані землі, а зі смертю його
онука третя династія Ура остаточно перервалася. Велика держава
розсипалася на десятки самостійних міст, які ворогували між со-
бою, як це було до завоювань Саргона.

МІСТА-ДЕРЖАВИ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

1. Країна біля підніжжя Гімалаїв. Високо в небо здіймаються
найвищі гори у світі — Гімалаї. З Гімалаїв до Індійського океану
тече безліч річок. Найбільша з них — річка Інд. За її назвою і всю
країну на південь від Гімалаїв здавна називали Індією, а її меш-
канців — індійцями.
Поруч із Індом у давнину текла ще одна велика річка — Сарас-
ваті. Земля у долині цих двох річок була вкрита тонким, але над-
звичайно родючим шаром мулу. Давні індійці встигали збирати
кілька врожаїв на рік. Сіяли пшеницю, ячмінь, рис, вирощували
також боби й іншу городину, фрукти. З солодкого соку особливої
тростини індійці виготовляли цукор, з бавовника — легку і зручну
тканину для одягу.

57
 Долини Інду і Сарасваті в давнину
Розводили курей, кіз, овець, корів. У господарстві навчилися
використовувати і слонів, які перевозили важкі вантажі. Поряд
із кам’яними знаряддями праці використовували мідні й брон-
зові, з золота й срібла виготовляли насамперед прикраси. Най-
поширенішими ремеслами були прядіння, ткацтво, різьблення
та гончарство. Глиняний посуд індійці прикрашали яскравими
візерунками.
Для зведення будинків використовували як невипалену, так
і опалену цеглу. З неї ж будували міські мури і навіть морські
причали.
2. Виникнення міст-держав. Близько 2600 року до нашої ери
в долині Інду і Сарасваті виникли перші міста. Найвідомішими з
них були Хараппа, Мохенджо-
Даро та Ганверівала.
На пагорбі посеред міста
зазвичай височіла оточена
міцними мурами фортеця.
У ній мешкали володарі міста
або жерці. Принаймні у де­
Опалена цегла з Чанху-Даро яких фортецях збереглися за-
(Королівський музей Онтаріо) лишки вогнищ, де, вочевидь,
58
 Руїни Мохенджо-Даро (сучасний вигляд)
приносили жертви богам. Під час повеней або ж нападу ворогів
за фортечними мурами могли сховатися й інші містяни, що за
мирного часу жили у власних будинках. Ближче до фортеці
селилися заможніші люди, здатні побудувати власним коштом
дво- і навіть триповерхові будівлі. Далі — бідний люд у не-
величких хатинках. Однак усі, незалежно від статків, користу-
валися водогоном і каналізацією. Та й самі міста будували за
чітким планом, вулиці були прямими і широкими — так, щоб
могли роз’їхатися два вози.
Про державний устрій давньоіндійських міст ми знаємо
дуже мало. Але навряд чи таке масштабне і водночас підпо-
рядковане загальному плану будівництво було б можливим без
міцної державної влади. Хто її здійснював — цар чи жерці — іс-
торики поки не з’ясували. Проте зрозуміло, що на утримання
чиновників збирали чималі податки — у більшості міст знайде-
ні величезні зерносховища. Деякі будинки були схожі на зали
для засідань, тож можна припустити, що принаймні в деяких
містах управління здійснювала рада старійшин або ж вона до-
помагала володарю у вирішенні певних важливих питань. Кож-
не місто панувало над сільською округою, і хоча жили селяни
значно гірше за мешканців міст, саме з них збирали податки

59
 зерном та іншими продуктами, за
рахунок яких існували міста-дер-
жави.
Більше про життя давніх індійців
ми могли б дізнатися, якби вдалося
прочитати їхню писемність. Проте
вчені й досі зробити цього не мо-
жуть. Більшість написів знайдені на
печатках, тому вони надто короткі.
Тож наразі відомо лише, що склада-
Бог і тварини. Зображення лася давньоіндійська писемність з
на печатці (Музей Чатрапаті понад 400 знаків, якими позначали
Шиваджі Магараджа)
як слова, так і окремі звуки.
3. Розквіт і загибель давньоіндійських міст. Найвищо-
го розквіту давньоіндійські міста-держави досягли у 2300—
2000 роках до нашої ери. Були вони об’єднані під владою єди-
ного володаря чи залишалися самостійними — ми достеменно
не знаємо. Відомо лише, що торгували індійці не лише з сусі-
дами, а й з віддаленими країнами, зокрема — з Месопотамією,
куди вони привозили мідь, олово, золото, мушлі, перли, дере-
вину і слонову кістку.
Проте розквіт давньоіндійських міст не був тривалим. Їхні
мешканці, швидше за все, стали жертвами власної недбалості.

Кістяки загиблих мешканців Мохенджо-Даро.

Фото XX ст.

60
Адже за кілька сторіч тонкий шар родючої землі в долині Інду та
Сарасваті був виснажений. Навколишні ліси були знищені й уже
не могли утримувати такої необхідної для землеробства води.
Почастішали посухи, колись квітучі поля почали перетворюва-
тися на пустелі. Сарасваті кілька разів змінювала своє річище
і зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.
Давньоіндійські міста занепали. Поступово втративши владу
над сільською округою, вони залишилися без засобів до існуван-
ня і перетворилися на легку здобич для навколишніх первісних
племен. Близько 1750 року до нашої ери мешканці міст були
змушені залишити свої домівки.

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ У ДАВНЬОМУ ЄГИПТІ

1. Країна в долині Нілу. На африканському континенті перші
держави виникли в Єгипті — країні, розташованій у нижній течії
річки Ніл. Зазвичай тут спекотно цілий рік — і влітку, і взимку — та
майже ніколи не буває дощів. Проте у червні, коли в Централь-
ній Африці настає сезон дощів і починають танути сніги в горах,
Ніл виходить із берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на
березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни
йменували свою країну Кемет — «Чорна земля». Єгиптом цей край

Долина Нілу Збір врожаю. Оранка.

(вигляд з космосу) Розпис поховання жерця Нахта біля Фів

61
назвали греки, які саме так переінакшили вислів «твердиня бога
Пта» — одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.
Для мешканців «Чорної землі» рік ділився на три частини.
Перша — найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася
від листопада, — це час оранки і сівби. Третя — від березня до
травня: час збирати врожай і готуватися до нового розливу, від-
новлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже
не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його
мешканців. Проте праця єгипетських селян все одно була над-
звичайно важкою.
У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник,
огірки, виноград, а також льон, з якого ткали тонке полотно. Північ
країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, утворю­ючи
так звану дельту, славилася своїми пасовиськами. Розводили
єгиптяни корів, овець, кіз, віслюків і навіть антилоп.
Долина Нілу багата на каміння.
Це дозволяло єгиптянам будува-
ти споруди не лише з цегли, а й
з кам’яних брил. Не доводилося
везти до Єгипту з далеких країв
ані золото, ані мідь. Їх видобували
поруч із долиною Нілу. Щоправда,
в господарстві використовували
не лише металеві, а й кам’яні зна-
ряддя праці, зокрема — серпи з
лезами із кременя. З місцевого
очерету, який мав назву папірус,
будували човни і навіть справжні
кораблі. Щоб керувати човнами,
Зарості папірусу на березі Нілу
використовували весла, вітрила
і якорі з великих каменів. Вина-
ходами самих єгиптян вважають кочети й стерно, себто кора-
бельне кермо.
2. Від міст-держав — до єдиної Єгипетської держави. Міста
в Єгипті виникли майже одночасно на півночі та півдні країни.
Найбільшими з них були Нехен, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто

62
с­ тановило окрему державу на чолі з
царем. Але водами Нілу вони змуше-
ні були користуватися спільно. А для
того, щоб побудувати великі канали,
здатні впоратися із щорічними роз-
ливами, зусиль мешканців навіть
найбільшого міста було недостатньо.
Доводилося гуртуватися. Поступово,
крок за кроком вдалося об’єднати пів-
день країни — тут виникла держава
Верхнього Єгипту, володар якої носив Верхівка булави царя
царський вінець білого кольору. На Скорпіона (Музей Ашмола)
півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, вінець правите-
ля якого був червоним.
Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Пер-
шого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його на-
ступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна
2920 року до нашої ери об’єднав два царства в одне. Він по-
будував першу столицю єдиної держави — місто Мемфіс. Міна
і його нащадки носили подвійний, біло-червоний вінець. Царя
об’єднаного Єгипту називають фараоном.
Влада фараона була необмеженою.
Та й самого фараона вважали богом.
Керував країною він, звісно, не сам. За
загальний стан справ у державі відпо-
відав головний міністр, якому підпо-
рядковувалися міністри Верхнього і
Нижнього Єгипту, скарбники і керівники
інших відомств. Окремими містами керу-
вали намісники, найчастіше — нащадки
колишніх царів, які поступилися своєю
владою фараону. А вже їм підпорядко-
вувалися численні чиновники, писарі,
судді, стражники. Військом керував або
сам фараон, або його син, який готувався Сланцева стела фараона
стати фараоном. Нармера (Каїрський музей)

63
 3. Єгипетська писемність. Про історію Давнього Єгипту ми
знаємо не лише з переказів, а й із численних документів і руко-
писів, що залишилися від тих давніх часів. Писемність єгиптяни
винайшли дещо пізніше від
шумерів, але цілком само-
стійно. Вони також спочатку
позначали малюнками слова,
а згодом певні склади і навіть
окремі звуки. Знаки єгипет-
ської писемності називають
ієро­г ліфами, грецькою це
слово означає «священні сим-
воли».
На відміну від мешкан-
ців Месопотамії, для записів
єгиптяни використовували
не глину, а спеціальний ма-
теріал, зроблений з папірусу.
Для цього стебла розрізали на
смужки, які потім склеювали
Папірус із записом «казок фараона
Хеопса» (Єгипетський музей в Берліні) навхрест і певний час трима-
ли під гнітом. Виходили гладкі
аркуші, на яких можна було писати й малювати чорнилами. Арку-
ші згодом склеювали у сувої, які зберігали у згорнутому вигляді.
І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом — від цього
слова походить і українське слово «папір».
3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам, що
збереглися до нашого часу, ми знаємо, як жили, чим займалися і
навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю — за
формою він нагадував корж, або млинець. Із борошна готували
також юшку, а із зерен варили п’янкий напій — пиво. Їли рибу
і городину. Ласувати фруктами, м’ясом та вином могли собі до-
зволити тільки заможні люди.
Чиновники і багатії відрізнялися й за одягом — у них він за-
кривав груди і плечі. Пересічні чоловіки носили лише пов’язки
на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а

64
 Єгиптяни з вантажем. Дерев’яні фігурки з поховання
Мекетра біля Фів (Метрополітен-музей)
під час роботи — в коротких спідницях. Голови часто голили,
натомість надягали перуки — вони були як жіночими, так і чо-
ловічими.
Будинки зводили з невипаленої
цег­ли. У містах будівлі часто мали два,
а іноді й три поверхи. Житло незамож-
ного єгиптянина найчастіше, щоправ-
да, обмежувалося однією кімнаткою в
такому домі. Використовували й дахи,
що зазвичай були пласкими. Там, де
це було можливо, житло прикрашали
квітами. Воду брали з колодязів, у де­
яких містах існувала каналізація. Ме-
блів було дуже мало, спали переважно
на рогожках, одяг зберігали у скринях.
Ремісники обмінювалися своїми
Модель будинку, знайдена
виробами або ж вимінювали їх на хліб, у Дейр ель-Бахрі
рибу чи городину в селян, які приходи- (Каїрський музей)

65
 Сановник Мерир і його дружина. Скульптура
(Каїрський музей)
ли до міста. Вартість товару якщо й визначали, то мірами зерна
або ж шматками міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім —
скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна
і коштовне каміння для намиста.
Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі,
тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоло-
віків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити,
що в їхніх родинах панували злагода і спокій. Закони вимагали,
щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на
частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси
в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому
забороняли лише «надто сильно» бити дружину.
Дітей давні єгиптяни надзвичайно любили. До трьох років
малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в
особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й
згодом, коли діти виростали, вони були разом із батьками всюди,
де це було можливо — на пасовиську, в майстерні, іноді навіть
на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни зна-

66
ходили час і для гри — до нашого
часу збереглися стародавні іграш-
ки. Малеча бігала майже голою —
хіба що в намисті або з гребінцем у
волоссі. Коли хлопчик або дівчинка
досягали юнацького віку, вони уро-
чисто отримували «дорослий одяг»
і починали навчання. Дівчат вчили
веденню хатнього господарства.
Єгипетська дерев’яна іграшка
Хлопці опановували ремесло або (Британський музей)
іншу справу, якою займався батько.
Деякі з юнаків відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати.
Здібних учнів згодом могли взяти й на державну службу — навіть
якщо їхні батьки були незаможними.

У ТІНІ ПІРАМІД
1. Боги давніх єгиптян. Єгиптяни були побожним народом.
У кожному місті країни вшановували власних божеств — ще від-
тоді, коли кожне з міст було окремою державою. З об’єднанням
країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, їх теж,

Зважування серця померлого. Малюнок із «Книги мертвих»

(Британський музей)

67
так би мовити, «об’єднали». Найбільше вшановували богів, яких
вважали «царськими захисниками».
Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-твор-
цем, який силою власної думки створив і самого себе, і весь світ,
і решту богів, серед яких найстаршим і найголовнішим вважали
бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою со-
кола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також
жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра по-
чали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому
місті та зазвичай зображували або у вінці з пір’я, або ж із головою
барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що
пролилися на землю.
Ра вважали батьком бога мудрості Тота (якого частіше малю-
вали з головою ібіса, рідше — з головою мавпи) та богині спра-
ведливості Маат. Знак цієї богині — перо, за допомогою якого,
як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після
її смерті й визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі
у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.
Особлива легенда розповідала про походження влади фара-
онів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині
неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє
синів — Сет і Озіріс. Озірісові
перепала влада над Єгиптом,
Сетові — над навколишніми
пустелями (його навіть зобра-
жували з головою пустельно-
го собаки). Озіріс був мудрим
правителем, навчив людей бу-
дувати, виготовляти посуд і зна-
ряддя праці, вирощувати хліб.
Заздрив братові Сет і вирі-
шив убити його. Змайстрував
красиву домовину і запропо-
нував богам, що зібралися на
Озіріс, Ізіда і Нефтида.
Малюнок із «Книги мертвих» бенкет, подивитися, для кого
(Британський музей) вона підійде. Тільки-но ліг у

68
домовину Озіріс, як закрив Сет кришку і кинув труну до Нілу.
Дружина Озіріса — богиня Ізіда — кинулася шукати чоловіка.
Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому
Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати
Озіріса.
Таємно від Сета народила богиня сина — бога Гора, що, як і
Ра, мав голову сокола. Зріс Гор і став на двобій із вбивцею батька.
Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого
племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відняв він
у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим
до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом-
покровителем фараонів, і тому його малювали з царським вінцем
на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного
світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони здійснювали за
життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озі-
ріса — Анубіс, бог з головою шакала.
2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої
святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і
справді нагадували палаци — в них було багато залів і внутріш-
ніх дворів. Дах святилища під-
тримували величні колони, що
нагадували пальми або букети
квітів лотосу. У найсвятішому
місці храму — вівтарі — збері-
галася статуя божества, перед
якою жерці приносили жертви
і здійснювали релігійні обряди.
Потрапити всередину храму
могли лише жерці або ж осо-
бисто фараон чи його дружина.
Звичайні єгиптяни молилися пе-
ред брамою. З обох боків брами
височіли великі башти — піло-
ни, прикрашені розфарбова-
ними кам’яними рельєфами із Великий зал Карнакського храму
зображенням богів. Іноді перед (сучасний вигляд)

69
 Центральний вхід до Луксорського храму
(сучасний вигляд)
входом до храму встановлювали го-
строверхі стовпи — обеліски — та бу-
дували галереї зі священних скульп­
тур левів з головами людей. Під час
свят такою галереєю жерці проносили
статую божества, сховану від сторон-
ніх очей покривалом.
Жерці у Стародавньому Єгипті ко-
ристувалися величезною повагою.
І не лише тому, що, на переконання
єгиптян, могли спілкуватися з богами,
від прихильності яких залежало життя
цілої країни. У храмах зберігалися за-
паси їжі на випадок неврожаю. Жерці
лікували і допомагали життєвими по-
радами. Вони зберігали знання про на-
вколишній світ, спостерігали за рухом
зірок і планет, досліджували природні
явища, від яких залежали врожаї, ви-
вчали математику та інші науки. Саме
Жрець Амона. Малюнок у Стародавньому Єгипті був створений
із «Книги мертвих» сонячний календар, в якому рік нара-
(Британський музей) ховував 365 днів.
70
 Єгипетський підручник з математики
(Британський музей)
Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служите-
лями богів не наважувалися навіть фараони. Натомість самі жерці
залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при
владі опинялися слабкодухі й недосвідчені володарі.
3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні
розкішні гробниці. Найвеличніші з них — піраміди. Спершу їх
будували східчастими — саме в такій, скажімо, був похований
фараон Джосер. Звів піраміду Джосера будівничий Імхотеп,
видатний учений та лікар. Згодом єгиптяни його «обожнили» та
вшановували як бога лікування.
Наступники Імхотепа боки пірамід почали робити глад-
кими. Найбільша і найвідоміша з таких гробниць — піраміда
фараона ­Хеопса, висота якої ся-
гала 147 метрів. Її склали з понад
2 300 000 кам’яних брил вагою у дві
з половиною тонни кожна, щільно
підігнаних одна до одної. У товщі
піраміди залишили вузькі прохо-
ди, які вели до маленької кімнати,
у який, власне, і був похований фа-
раон. За переказами, верхівка пі-
раміди була вкрита золотом. Поруч
із пірамідою Хеопса його нащадки Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка
зі слонової кістки
збудували ще дві й витесали зі скелі (Каїрський музей)

71
 Піраміда фараона Хеопса і Великий Сфінкс (сучасний вигляд)

величезну постать сфінкса — казкової істоти з тілом лева і люд-

ською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим
на обличчя одного з фараонів.
Зазвичай піраміду зводили десятки років поспіль, головно —
під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи
збором врожаю і могли бути залучені до роботи на будівництві.
Тисячі єгиптян ціною власного життя викарбували у пам’яті на-
щадків імена фараонів, які знайшли у цих величних гробницях
останній притулок. Але будівництво, що вимагало надзвичайних
зусиль цілої країни, знекровило Єгипет. Скарбниця швидко по-
рожніла, а збирати податки ставало дедалі важче. Дійшло до того,
що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників
до столиці.
З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати заощадли-
вішими. Піраміди почали будувати меншими, а згодом — просто
вирубували гробниці у скелях. Але занепаду царської влади це
не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову пере-
творилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу
фараона, але не слухала його наказів.
4. Нове посилення Єгипту і народне повстання. Відновити
єдність країни вдалося лише за багато років — коли фараоном

72
 Вояки. Фігурки з поховання царевича Месехті
в Асьюті (Каїрський музей)
оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто і стало новою
столицею Єгипту.
Нові володарі країни майже весь час проводили в грабіжниць-
ких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли
рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а та-
кож — мідь і деревину для потреб
господарства. Перемоги фараона
Сенусерта III були такими гучними,
що в легендах його називали «Сезо-
стрісом-підкорювачем світу». Про-
те війни збагачували лише самого
володаря, його воєначальників та
вельмож. Більшість єгипетських
селян і ремісників не отримували
нічого. Підданих фараони навпа- Сенусерт III. Голова статуї
ки визискували дедалі жорсткіше у вигляді сфінкса
(Єгипетський музей у Мюнхені)
і брутальніше.
Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло по-
встання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносхо-
вища — розграбовані, податкові записи — знищені. Жорстоко
розправлялися повстанці з чиновниками і суддями. Проте, окрім
помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було.
Вчорашні невільники, селяни і ремісники самі захоплювали рабів

73
та намагалися жити як можновладці. Але навести лад у країні не
змогли. Зрештою, повстання придушили, влада фараонів була
відновлена. Однак єгипетська держава вже не була такою могут-
ньою, як раніше. Навіть загарбницькі походи припинилися. Тепер
Єгипет сам змушений був відбивати напади сусідів.

СТАРОДАВНІЙ ХАНААН. АМОРЕЇ ТА ГІКСОСИ

1. Земля, що «тече молоком і медом». Країна, що простягну-
лася вздовж східного узбережжя Середземного моря від Єгипту
до Месопотамії, у давнину мала назву Ханаан. У високих Ліван-
ських горах беруть свій початок три головних річки краю. Оронт
і Леонт течуть до Середземного моря, Йордан — до Мертвого.
Вони значно коротші та менш повноводні за Ніл чи Євфрат, про-
те в їхніх долинах землеробство виникло навіть раніше, аніж у
Шумері чи Єгипті. Родючі долини тягнуться також на південь від
гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусіди-кочовики із
заздрістю називали Ханаан землею, що «тече молоком і медом»,
а єгиптяни казали, що «вина тут більше, ніж води».

Стародавній Ханаан

74
 На півночі країни, щоправда,
гори підступали до узбережжя
надто близько, та залишали для
вирощування хліба чи садівни-
цтва лише невеличкі клаптики
землі. Найбільшим багатством
цих земель в давнину вважали
деревину, адже Ліванські гори
були майже повністю вкриті лі-
сами з кедру. Кедрова деревина
надзвичайно міцна, тому її вва-
жали найкращою для будівни-
цтва і виготовлення кораб­лів.
Саме за нею відправляли до Ха-
наану своїх вояків Саргон Вели- Кораблі, завантажені деревиною
кий і єгипетські фараони. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні
(Лувр)
Торгівці, які постачали кедр
до долини Нілу, називали узбережжя біля підніжжя Ліванських
гір землею Фенху — тобто «країною лісорубів». Пізніше греки
переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували цей край
Фінікією, а внутрішні області Ханаану — Сирією (так само, як

Руїни Бібла і фінікійське узбережжя

(сучасний вигляд)

75
с­ учасну країну, що за територією зі стародавньою Сирією насправ-
ді співпадає лише частково). Утім, у давнину обидві частини країни
населяли семітські племена, що називали себе ханаанеями.
2. Ханаанські міста-держави. Перші міста-держави в Хана-
ані виникли майже одночасно з єгипетськими. Загалом їх було
кілька десятків, а найбільшими згодом стали Бібл та Угарит на
морському узбережжі, Ебла і Хацор — всередині країни. Їхні меш-
канці вирощували хліб, випасали худобу, займалися риболовлею,
проте багатіли ці держави насамперед завдяки торгівлі, адже
деревину з Ханаану вивозили усі сусідні країни, та й самі міста
були розташовані на перехресті шляхів, що з’єднували Єгипет із
Месопотамією, а сирійські степи — із Середземним морем.
У шумерів і аккадців ханаанеї запозичили клинопис, при-
стосувавши його до особливостей своєї мови. З табличок, зна-
йдених в Угариті та інших містах країни, ми знаємо імена богів,
яких шанували їхні мешканці. Ханаанеї
вірили, що світ створений богом Елем,
якого зображували поважним борода-
нем, що сидів на троні. В Еля було чи-
мало синів і доньок, наймогутнішим з
яких був бог неба Баал. До нашого часу
дійшли міфи про боротьбу Баала зі сво-
їм братом — божеством смерті Мотом,
про змагання бога річок і джерел Ягве з
володарем моря Ямму, про пристрасть
Аштарта. Фрагмент богині вечірньої зорі та кохання Аштар-
скриньки зі слонової ти до красеня Ешмуна, якого ханаанеї
кістки (Лувр)
вшановували як бога лікування, та про
нещасного Адоніса, якого не могли поділити між собою зако-
хані в нього Баалат-Гебал, богиня міста Бібл, та дружина Мота
Шеол.
3. Аморейська навала. На схід від Ханаану та на південь
від Месопотамії, в сирійському степу мешкали скотарі — спо-
ріднені з ханаанеями та аккадцями семітські племена амореїв.
Кілька століть сусіди із заздрістю спостерігали за зростанням
заможних міст-держав. Коли ж їхні пасовиська виснажилися —

76
рушили до родючих долин вій­
ною. Амореї знищили колись
могутнє «Царство Шумеру і
Аккаду». Одне за одним кочо-
вики захоплювали ханаанські
та месопотамські міста, грабу-
вали місцевих мешканців, від- Вістря списів доби аморейського
бирали у них кращі землі для панування у Ханаані
(приватна колекція)
своїх черед.
Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й
внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай
змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен
ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з
міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на
царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям,
що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месо-
потамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді нама-
галися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських
володарів.
Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі,
які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з під-
корених племен, які змушені були сплачувати постійну данину
своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були ство-
рені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту,
насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед — тим, що
їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої
державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки
ті могли нав’язати свою волю силою зброї.
4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месо-
потамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне
становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається
з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже
в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом набли-
жуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і
торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зрос-
тало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вави-

77
лонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався
насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого
здебільшого за допомогою перемовин — він укладав союзи із су-
сідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно
змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю
Месопотамію.
Хаммурапі царював від 1792-го
до 1751 року до нашої ери. І усла-
вився не лише об’єднанням країни.
Завзятий володар прагнув насам-
перед упорядкувати життя великої
держави і навіть релігію своїх під-
даних. Першим серед численних
шумерських і аккадських божеств
оголосили бога Мардука, «небес-
ного захисника» Вавилона. Його
вважали творцем світу і людей, пе-
реможцем всесвітнього безладу і
законотворцем. Вавилоняни віри-
ли, що Мардук наділив їхніх царів
владою для того, щоб ті дбали про
своїх підданих. Хаммурапі, скажімо,
чи не найбільше вихвалявся будів-
Бог Мардук і дракон. ництвом великого каналу, який
Малюнок з циліндричної мав принести достаток мешканцям
печатки
його царства.
У Вавилонському царстві не було «загального одержавлен-
ня», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте
за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада
царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збір-
ку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана
на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для
загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали ха-
барі — гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на
користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство
(тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та

78
заборонив тримати людей у рабстві
за борги довше трьох років. Цареві
це було навіть вигідно — адже роз-
орені й зубожілі піддані просто не
могли б сплачувати великі податки
до державної скарбниці.
Найбільше Хаммурапі дбав про
опору своєї влади — чиновників і во-
яків. У нагороду за вірну службу вони
отримували численні привілеї, ділянки
землі й рабів. Що вищою була посада,
то більшою була нагорода. Щоправ-
да, за користування царською землею
нагороджені були зобов’язані вико- Цар Хаммурапі і бог Шамаш.
Зображення на стелі
нувати певні державні повинності. із законами Хаммурапі
А досить було чиновнику потрапити в (Лувр)
немилість, як його позбавляли усього.
Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстоки-
ми. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене
чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від
того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив
вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна
людина, вона сплачувала певну кількість грошей — штраф. Якщо
при цьому постраждав «вищий» — навіть вільну людину били
батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за
око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали
руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому»
іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою ро-
боту і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками
сина господаря дому, страчували сина будівничого.
4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану
і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до
долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупи-
нити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише
з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми.
Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили

79
 Держава гіксосів
і Вавилонське царство
його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів
країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу — там, де
прибульці випасали свою худобу.
Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови
можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки — «раби ско-
тарів»). Тож і державу, ство-
рену кочовиками, зазвичай
називають Гіксоською. Втім,
як і в Азії, прибульці майже не
змінили внутрішнього ладу
завойованої ними країни. Ва-
Скарабеї з іменами гіксоських тажки гіксосів прагнули бути
володарів (Музей Волтерса) схожими на фараонів й навіть
зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого
кочовики навчили і самих єгиптян — зокрема, саме з гіксоської
доби в долині Нілу почали розводити коней.

КРИТСЬКА МОРСЬКА ДЕРЖАВА

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований
острів Крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину
були вкриті лісами, але є на острові й родючі долини. Мешканці
Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате

80
на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне
становище острова на перехресті торговельних шляхів між Єв-
ропою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі.
Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але
мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа
не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто від-
буваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що
люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї
критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо
наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців ост-
рова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед
на власні сили.
Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку
II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац,
який водночас слугував і храмом. Залишки найбільших палаців
збереглися у Кноссі, Маллії та Фесті. Мешкали у палацах кілька­
сот чоловік — цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня об-
слуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме
тому критську цивілізацію часто називають палацовою.
Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну
писемність. Спочатку вона також була малюнковою — у Фесті був

Коридор у Кносському палаці

(сучасний вигляд)

81
 знайдений двосторонній диск,
вщерть заповнений значками,
серед яких можна знайти фігур-
ки риб, птахів, людей тощо. Що
саме записано цими малюнка-
ми, втім, і досі залишається за-
«Фестський диск» гадкою. З часом критське пись-
(Археологічний музей Іракліона)
мо спростили — полегшений
його варіант називають ліній-
ним. Проте й лінійне письмо розшифрувати наразі не вдалося, ми
не знаємо навіть того, якою мовою розмовляли давні мешканці
острова.
Спочатку окремі критські держави були незалежними, але
згодом їх під своєю владою об’єднали володарі Кноссу. Першим
царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий. Він
створив закони, спільні для всього острова. А щоб підкорені міста
не прагнули незалежності, поставив на чолі своїх братів. Оскільки
всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів
острів захищало море, критські поселення навіть не оточували
мурами — у цьому просто не було потреби.
2. Лабіринт. Символом царської
влади на Криті була «священна со-
кира», яку критяни називали лабріс.
Тому й палац у Кноссі дістав назву Ла-
біринт. Згодом так почали іменувати
будь-яку споруду із заплутаними хо-
дами. І справді, людині, яка вперше
потрапляла до палацу, було легко за-
блукати. Адже в ньому нараховували
триста кімнат, кілька тисяч колон, де-
сятки сходів і переходів!
Але для мешканців палацу це була
надзвичайно зручна оселя з парадни-
ми залами й особистими помешкання-
«Цар — жрець». ми, спальнями і ванними кімнатами,
Фреска з Кносського палацу великими коморами і майстернями

82
 Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу
ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися,
щоб у помешканнях було достатньо світла — не лише завдяки
вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розта-
шовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Тут
відбувалися особливі, урочисті події, можливо, й ігри з бика-
ми — для критян це була не так забава, як релігійний обряд. Від
двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і перехо-
дів прикрашали яскраві ­фрески —
фарбовані малюнки, зроблені на
ще сирому тиньку. Саме завдяки
цим малюнкам ми можемо зрозу-
міти, як жили давні критяни і у яких
богів вірили.
Найшанованішою з усіх місце-
вих богів була Велика богиня-мати,
яку називали також «володаркою».
Збереглося кілька її зображень, які
дозволяють стверджувати, що уяв-
ляли богиню в різних образах — як
повелительку звірів, як захисницю
рослин і навіть як царицю підземно-
го світу. Втіленням ворожих людині
стихій — землетрусів і буревіїв — Богиня (або жриця) зі зміями.
вважали іншого бога, якого зобра- Статуетка, знайдена у Кноссі
жували з тулубом людини і головою (Археологічний музей Іракліона)
83
бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він
був відомий під іменем Мінотавр. Для того, щоб умилостивити
цього бога, критяни і влаштовували ігри з биками. Можливо, не
миналося і без людських жертв, але на жодній із фресок палацу
в Кноссі зображень схожих церемоній немає. Не знайдено й
малюнків зі сценами полювання чи війни — улюбленого заняття
єгипетських фараонів та месопотамських царів.
3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише
Критом. Завдяки великому військовому флоту, що налічував
десятки бойових кораблів, вони поширили свою владу і на сусідні
землі. На острові Фера (його ще називають Санторін), розташо-
ваному на північ від Криту, археологи знайшли залишки великого
поселення. Будинки у ньому були прикрашені яскравими фрес-
ками, за якими можна відтворити найдрібніші подробиці життя
його мешканців.
Найбільшої могутності Крит, за переказами, досяг за царю-
вання Міноса Великого. Цьому володарю вдалося приєднати
до свого царства частину азійського узбережжя із містом Мілет.
Інші сусіди покірно сплачували Міносу данину. Союзниками Криту
були гіксоські володарі Єгипту та аморейські царства у Ханаані.

Приморське місто. Фреска з Акротірі

84
 Критська морська держава та головні напрямки критської торгівлі
На заході критська торгівля сягала Італії. Легенда стверджує, що
сам Мінос загинув під час походу на острів Сицилія. Але навіть
вбивці ставилися до царя з такою пошаною, що збудували на місці
його поховання велике святилище.
Відвідуючи далекі країни, товари з яких можна було привезти
лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за
придбане іншим товаром — при-
міром, зерном — не надто зручно.
Щоб полегшити розрахунки, вони
почали використовувати гроші —
на Криті вони мали вигляд вели-
ких бронзових зливків, схожих за
формою на бичачу шкіру. Власне,
за один такий зливок і можна було Бронзовий злиток у вигляді
придбати одного бика. Та й інші роз- шкіри бика
рахунки критяни вели у «биках» — (Археологічний музей Іракліона)
скажімо, рабиня коштувала чотири бики, а великий казан —
дванадцять.
Заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачу-
вали підкорені народи, насправді збагачували лише царя, жерців
і критську знать. Більшість мешканців острова, як і раніше, жили
у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, скла-
дали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки
до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

85
 4. Виверження вулкана і загибель Критської держави.
Вчені, які вивчали історію Землі, встановили, що 1627 року до
нашої ери (археологи раніше називали іншу дату — 1450 рік
до нашої ери) на Фері «прокинувся» місцевий вулкан. Його ви-
верження більше нагадувало вибух, більша частина острова
просто зникла під водою, а викликаний цим потужний земле-
трус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після
вибуху острів накрила величезна морська хвиля — цунамі,
яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і до-
вершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому ви-
пробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був
вкритий товстим шаром вулканічного попелу. Осад не лише
знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непри-
датним для землеробства.
Після такого несподіваного удару Критська держава вже не
піднялася. Її царям відтепер було не під силу не лише утримувати
владу над навколишніми островами, а й захистити свою батьків-
щину. З півночі на Крит вдерлися войовничі сусіди, які вже давно
із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт
та інші палаци були розграбовані, а сам острів поділений між
завойовниками.

Люди у морі. Фреска з Акротірі

86
 ЄГИПЕТ ЗА ЧАСІВ НАЙВИЩОГО ПІДНЕСЕННЯ
1. Звільнення Єгипту і відродження держави фараонів. Заги-
бель такого важливого союзника як Критська держава послабила
становище гіксоських володарів. Якими б схожими на фараонів
вони не намагалися бути, для єгипетської знаті та жерців вони
залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбників
очолили правителі міста Фіви — колишньої столиці незалежного
Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому — за зразком
кочовиків — з’явилися й загони колісниць. Допомогу пообіцяли
і сусіди. Зрештою єгиптяни повстали проти гіксосів і 1551 року
до нашої ери вигнали їх із долини Нілу.
Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фарао-
нів. Засновником нової династії став переможець гіксосів Яхмос I.
Фараони спиралися насамперед на добре озброєне і вишколене
військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай — одного
бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців.
Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни
першого удару по супротивнику надавали сотні колісниць, на
першій з яких до бою йшов сам володар — у «бойовому» цар-
ському вінці блакитного кольору. Далі до справи долучалися

Вигнання гіксосів. Розпис поховання фараона Яхмоса I біля Абідоса

87
піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм
допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.
Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх кра-
їн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану
на півдні від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя
Середземного моря.
2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашої ери фараоном став
дванадцятирічний Тутмос III. Проте невдовзі його усунула від
влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку підтрима-
ли жерці, які поквапилися оголосити її донькою самого Амона.
Оскільки єгиптяни звикли до певного вигляду своїх фараонів,
царицю зображували із накладною бородою, іноді — і в чоло-
вічому одязі, але водночас храмові написи називали Хатшепсут
«найгарнішою з жінок».
Цариця не припиняла загарбницьких походів проти сусідів,
але перевагу віддавала мирним перемовинам і торгівлі. За її на-
казом 1482 року до нашої ери єгипетські
кораблі вирушили у далеку мандрівку до
легендарної країни Пунт (вочевидь, так
за тих часів називали східне узбережжя
Африки) і повернулися з вантажем золота,
ладану, миррового й чорного дерева та
іншими дивовижними подарунками.
За правління Хатшепсут у Єгипті було
зведено більше храмів і палаців, аніж за
царювання будь-кого з її попередників.
Керував будівництвом перший міністр
Сенмут. Він не міг похвалитися знатним
походженням та не вирізнявся особли-
вою красою, але, за чутками, Хатшепсут
була в нього закохана до нестями. Сен-
мут, втім, і справді був видатним будів-
ничим. Найкращим із його творінь став
Хатшепсут. величний заупокійний храм, зведений
Голова вапнякової статуї навпроти Фів — його зараз називають
(Метрополітен-музей) «храмом Хатшепсут».

88
 Храм Хаштепсут у Дейр ель-Бахрі (сучасний вигляд)
Смерть цариці тривалий час була оповита загадками. Лише
нещодавно вчені встановили, що вона користувалася ліками,
які містили речовини, що викликають захворювання на рак.
Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку і багато років труїла
себе, аж поки недуга не звела її до могили.
3. Загарбання Тутмоса III. Після того як цариці не стало, до
влади повернувся Тутмос III. Він одразу наказав знищити усі зо-
браження зрадливої мачухи та будь-які
згадки про її правління. А вже невдовзі
новий фараон на чолі великого війська
вирушив на завоювання північних земель.
Ханаан у цей час був поділений між
кількома сотнями міст-держав і держа-
вок. На чолі кожної з них стояв власний
цар. Проте для протистояння єгиптянам
вони згуртувалися в союз і зібрали велике
військо, сподіваючись зупинити фараона
біля міста Мегіддо. Тутмос III попрямував
назустріч найнебезпечнішим, але водно-
час найкоротшим шляхом через гірську Тутмос III. Гранітна статуя
ущелину та несподівано атакував ворога. (Музей історії
мистецтв у Відні)

89
 Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Ханаану.
Рельєф з Карнакського храму
Бій був таким запеклим, що наступні покоління ханаанеїв ві-
рили — саме на його місці має відбутися й остання в людській
історії битва між добром і злом, або ж Армагеддон. У битві ж, що
сталася 1468 року до нашої ери, гору взяли єгиптяни. Переможці
отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити
кілька місяців на облогу самого Мегіддо. Лише після здобуття
міста він повернувся до Єгипту.
Відтоді фараон мало не щороку вирушав у походи проти Хана-
ану, відсуваючи межі своєї держави все далі на північ — аж поки
вони не сягнули річки Євфрат. Підкорені міста і племена змушені
були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худо-
бою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпо-
рядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі
походи, як і раніше, збагачували насамперед фараона, найви-
щих чиновників та жерців — саме до храмів цар спрямовував
найщедріші подарунки. Проте на частину здобичі тепер могли
розраховувати навіть звичайні вояки. У разі перемоги фараони
охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.
4. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії.
Правнук Тутмоса III — фараон Аменхотеп IV — був на нього зо-

90
всім не схожим. Він майже не цікавився
війнами й загарбаннями, натомість на-
полегливо вивчав священні рукописи
та розмірковував над тим, як влашто-
ваний світ. І зрештою дійшов висновку,
що насправді існує лише один-єдиний
бог. Приблизно 1347 року до нашої
ери фараон запровадив поклоніння
Атону — богу сонячного світла, якого
зображували як сонце з променями, ко-
жен із яких закінчувався долонькою, що
лагідно торкалася людей. Єгипетський
володар навіть змінив власне ім’я та на-
зивав себе Ехнатоном (тобто «бажаним
Атону»). Столицю держави він переніс
до нового міста, що дістало назву Ахет­
атон (перекладається як «обрій Атона»).
За кілька років вшанування усіх звичних Ехнатон.
для єгиптян богів — окрім Атона — було Статуя з пісковику
(Каїрський музей)
заборонено, а їхні храми зачинені.
Таким чином, Ехнатон став чи не першим відомим нам релігій-
ним реформатором. Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи
нове віросповідання, володар просто прагнув обмежити вплив

Атон і фараон у вигляді сфінкса. Рельєф з Ахетатона

(Музей Кестнера)

91
 жерців Амона, бо вважав, що вони при-
власнили собі забагато влади, і створити
нове жрецтво, яке слухалося б лише во-
лодаря. І справді ніхто в країні не нава-
жився відкрито заперечувати фараону.
Зміни торкнулися не лише релігії.
Навіть мистецтво стало іншим. Само-
го володаря зображували з усіма його
недоліками. До нашого часу збереглася
безліч портретів дружини фараона Не-
фертіті та його доньок.
Проте більшість жерців і чиновників
підтримували Ехнатона лише на словах.
Після смерті володаря вони поступово
Нефертіті. Вапняковий домоглися скасування усіх його ново-
бюст (Єгипетський музей введень. Син фараона невдовзі змінив
у Берліні)
своє ім’я — наказавши називати його
Тутанхамоном — і відновив вшанування Амона. Столицю по-
вернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці,
з часом поглинула пустеля.

ХЕТТСЬКЕ ЦАРСТВО
1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чор-
ним морем розташована країна, яка здавна має назву Анатолія
(це — територія сучасної Туреччини). Більшу частину території
Анатолії займають гори. Головні багатства краю — ліси та покла-
ди корисних копалин, зокрема, срібла й міді. Саме за міддю до
Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували
тут кілька торговельних поселень.
На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії ви-
никли перші міста. Спочатку вони були незалежними одне від
одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони
об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив
кордони держави «від моря до моря». А його небіж та наступник

92
 Анатолія (загальний вигляд із космосу)
зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава дістала назву
Хеттського царства.
На відміну від влади фараонів чи месопотамських володарів,
влада хеттських царів не була необмеженою. Спочатку їх навіть
обирали на зборах, участь у яких мав право взяти будь-який віль-
ний хетт, у якого була зброя. Потім царська влада стала спадко-
вою, але народні збори і надалі вирішували інші важливі питання
державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася
з представників хеттської знаті.
Головним засобом збагачення хеттських володарів і знаті були
грабіжницькі походи проти сусідів. Цар Мурсілі I приєднав до
свого царства Північний Ханаан, а 1595 року до нашої ери за-
хопив і пограбував Вавилон. Однак військові перемоги не допо-
могли йому зміцнити царську владу. Невдовзі він загинув від рук
власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких
походів — хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.
2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського
царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої
ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо — тверді-
ший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустріча-
ються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає досконаліших
навичок — залізні знаряддя праці доводиться не так відливати,
як виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою
таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.
93
 Дванадцять богів підземного царства. Рельєф з Язилкая
Від збереження таємниці залежали насамперед військові
успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики
стріл та списів — гостріші. За допомогою залізних смужок хетти
зміцнювали панцирі та щити своїх вояків. Про значення заліза
для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був
виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало
залізо за тих часів у кілька разів більше за золото.
3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили
потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою
були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у
хеттських колісницях зазвичай було по три бійці — візник, вояк
зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот із кількох
десятків бойових кораблів.
Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись по-
слабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили заво-
йовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком,
а приєднували загарбані території до свого царства. Спочатку
хетти захопили Ханаан. Потім настала черга Західної Анатолії,
де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба
була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину
західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста
Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли само-
стійність. Дещо пізніше захопили й острів Кіпр.
Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мисте-
цтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство,
яке вело листування із сусідніми і далекими державами, при-
ймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші

94
 Завоювання хеттів
дипломати, професія яких була надзвичайно почесною, бо ви-
магала неабияких здібностей і знання іноземних мов.
4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства
не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши ве-
личезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Ханаан. Але
біля міста Кадеш на нього чекала пастка.
Фараон необачно розділив своє військо
на частини. Цим і скористалися хетти. Пе-
редовий загін єгипетського війська був
оточений і ледве не знищений. Врятувала
фараона лише особиста мужність і сприт-
ність головного загону єгиптян, який вчас-
но прибув на допомогу.
Після бою Кадеш і весь північний Ха-
наан залишилися за хеттами, але Рамзес II
своїм підданим оголосив, що перемогу
одержав саме він. А щоб ніхто не сумні-
вався, навіть наказав увічнити її у храмо- Рамзес II. Гранітна статуя
вих написах. Війна тривала ще 16 років, (Британський музей)

95
 і зрештою 1258 року до нашої ери
Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III
уклали мирний договір — один із
перших у світовій історії. Ханаан поді-
лили навпіл, самі царі перетворилися
з ворогів на союзників, а фараон на-
віть одружився на хеттській царівні.
Це був час найвищого піднесення
обох держав. Надалі їхні володарі
були заклопотані не стільки новими
загарбаннями, скільки утриманням
уже завойованого.
Рамзес II увійшов до історії не лише
як вояк, а і як будівничий. Він зводив
Фрагмент договору між Хатту- міста і храми по всьому Єгипту, не
сілі III і Рамзесом II, забуваючи і про себе. Тільки статуй
знайдений у Хаттусі
(Стамбульський цього фараона залишилося близько
археологічний музей) п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було
мало. Він вирішив увіковічити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих
його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після
його смерті вони майже цілком узяли владу в країні у свої руки.

ПЕРШІ ДАВНЬОГРЕЦЬКІ ДЕРЖАВИ

1. Розселення грецьких племен. На захід від Анатолії та на північ
від Криту розташований Балканський півострів. У той час, коли в
Месопотамії та Єгипті виникали перші держави, південну частину
півострова, а також навколишні острови (які разом із Критом і
становлять територію сучасної Греції) заселили племена греків.
Власне, греками їх назвали згодом сусіди. Самі себе вони йменували
еллінами, а свою країну — Елладою. Племена, які населяли Півден-
ну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.
Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали
її найкращою країною у світі. Але життя тут не було простим.
Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони

96
 Греція, Егейське море і Крит
(загальний вигляд із космосу)
більше схожі на струмки, які влітку до того ж висихають. Хліб —
ячмінь і пшеницю — вирощували лише у долинах, яких було не
так уже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини
і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або
маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготов-
лення олії. З винограду насамперед робили вино — греки за-
звичай пили його, розвівши водою. Окрім того, вирощували
яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городи-
ну — капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли і льон. Орали
греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили
також овець, кіз, свиней, зго-
дом поширилося й конярство.
Якщо земля Греції не надто
придатна для землеробства,
то її береги немовби створені
для мореплавства. Тут чимало
зручних заток і бухт, а острови
у морі розташовані близько
один від одного. Греки були Рибалки. Зображення на гідрії
вправними рибалками. (Археологічний музей Наксоса)

97
 Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірський
країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори
Еллади були також багаті на корисні копалини — золото, срібло,
свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані
бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним
джерелом багатства найдавніших грецьких держав.
2. Виникнення ахейських держав. Перші міста у Греції ви-
никли в XVI сторіччі до нашої ери — у тій частині Еллади, яку
населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци, найбільші та
найвідоміші з яких мали назви Мікени, Тиринф та Пілос.
Щоправда, на відміну від критських, ахейські палаци більше
нагадували фортеці. У Тиринфі, скажімо, мури палацу були у
4,5 метри завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто на-
зивали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури
звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні —
циклопи. З грецької це слово перекладають як «круглоокі», тож,
можливо, насправді йдеться про іноземних майстрів, чий вигляд
був просто незвичним для греків. Але за прикладом Тиринфа
циклопічними тепер називають саме споруди із велетенських
каменів.

Мури Тиринфа (сучасний вигляд)

98
 Майже не поступався ти-
ринфському палац у Мікенах.
Але це місто частіше назива-
ли «золоторясним», бо воно
було найбагатшим. Поховання
місцевих володарів і зараз вра-
жають — тут знайшли не лише
зброю і посуд, а й прикраси із
дорогоцінних металів та сло-
нової кістки, а також золоті
маски — своєрідні посмертні
портрети царів.
У палаці в Пілосі виявили «Левина брама» у Мікенах
(сучасний вигляд)
справжнє сховище глиняних
табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на
критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від
критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо
не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав,
а й безліч дрібниць із господарського життя.
На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали
найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали
сотні, а іноді — й тисячі рабів. На користь володаря стягували
податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слід-
кували чиновники. Для утри-
мання своєї влади і загарб-
ницьких походів проти сусідів
у царя була озброєна дружи-
на на чолі з командувачем. Та
й самі ахейські царі майже не
розлучалися зі зброєю — на-
віть стіни палаців вони при-
крашали малюнками на теми
війни і полювання. Відомо, що
деякі з ахейських дружин на-
ймалися на службу до чужо- Вояки. Фреска
земних царів. (Археологічний музей Фів)

99
 3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків на-
лежала жерцям. Адже греки вірили: лише вони знають, що треба
робити, аби здобути прихильність богів.
Богів греки уявляли схожими на царів. Хіба що більш могутні-
ми, здатними чинити справжні дива, і до того ж — безсмертними.
Як царі залежали від податків, що їх збирали зі звичайних селян і
ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожерт-
вами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в
розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на
горі Олімп — найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанова-
ніших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й
інші божества, які, на їхню думку, мешкали на звичайних горах, а
також — у річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії.
Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але
теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.

Гора Олімп (сучасний вигляд)

Серед олімпійських богів теж не було рівності. «Царем богів»

вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить
на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею
перемоги Нікою у другій. Дружиною Зевса була богиня Гера —

100
покровителька сім’ї й любові між чоловіком і дружиною. Брат
Зевса — Посейдон — був богом морів, його часто змальовува-
ли на колісниці, запряженій білими конями і з тризубом у руці.
Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та
землетруси. Ще один брат Зевса — Аїд — був богом підземного
світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону,
доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні
півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра
сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася —
Деметра раділа, і приходила весна.
Улюбленою донькою Зевса була богиня війни та мудрості Афі-
на. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж одразу в
бойових обладунках. Афіну вважали також покровителькою наук
і ремесел. Богом ремесла був Гефест — його навіть уявляли як
кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохан-
ня і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської
піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом — крилатим
хлопчиком із луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота
викликають кохання: і не лише між людьми, а й між богами.

Народження Афіни. Зображення на чорнофігурній амфорі

(Національний археологічний музей у Мадриді)

101
 Бог торгівлі та мандрівок Гермес
крил не мав. Він обходився крила-
тими чобітками. Але саме його боги
зробили своїм вісником. За леген-
дами, Гермес із дитинства виявляв
не лише швидкість, а й неабияку
спритність, тому його вважали ще й
богом облуди й шахрайства. Богом
виноробства був Діоніс, богом сон-
Теракотові фігурки
із зображеннням богинь
ця — Геліос, богинею місяця — Се-
(Археологічний музей Дельф) лена. Богинею місячного сяйва і по-
лювання називали Артеміду. Брат
Артеміди Аполлон, якого мали за
зразок чоловічої краси, був богом
сонячного світла і мистецтв, а також
близької до них лікарської спра-
ви. Щоправда, за кожне з дев’яти
мистецтв відповідала ще й окрема
богиня — муза, а богом-лікарем
вважали сина Аполлона Асклепія.
Найшанованіший храм Апол-
лона був розташований у містечку
Дельфи. До нього з усієї Греції звер-
талися за порадами і пророцтвами.
Щоб їх отримати, жриця, яку нази-
вали піфією, сідала біля священної
ущелини. Під впливом отруйної
пари, яка йшла з ущелини, вона
непритомніла і вигукувала окремі
слова. Інші жерці «перекладали» їх
більш звичною мовою, але доволі
заплутано, тож зміст деяких про-
роцтв — або ж оракулів — ставав
«зрозумілим» лише після того, як
«Скеля піфії» у Дельфах
події відбулися. Проте греки вірили,
(сучасний вигляд) що піфія ніколи не помиляється.

102
 ІСТОРІЯ, ЩО ЗБЕРЕГЛАСЯ ЗАВДЯКИ МІФАМ
1. Звільнення грецьких держав від критського панування.
Цар Тесей. Про історію перших грецьких держав ми знаємо не-
багато. До того ж, переважно з легенд і міфів, у яких справжні
події часто-густо переплітаються із цілком казковими розпо-
відями. Так, батьком найславетніших царів неодмінно прого-
лошували Зевса. У міфах герої майже на рівних спілкувалися з
богами і воювали з чудовиськами, які можуть існувати хіба що в
уяві оповідачів. Але водночас у багатьох легендах залишилися
згадки про справжні події, які відбувалися у II тисячолітті до
нашої ери.
У місті Афіни з гордістю
розповідали міфи про місце-
вого героя Тесея. Син царя
Егея здобув слави ще замо-
лоду, коли звільнив околиці
рідного міста від розбійників.
Один із них — Прокруст —
був відомий тим, що приму-
шував подорожніх лягати в
його ліжко, і, оскільки жодно-
му воно не підходило за роз-
міром, вбивав їх. Але Тесей
розправився з Прокрустом Тесей і Мінотавр.
так само, як той поводився зі Зображення на чорнофігурній
амфорі (Лувр)
своїми жертвами.
Значно важче було звільнити батьківщину від влади Криту.
Легенда розповідає, що заморські володарі примушували меш-
канців Афін сплачувати данину людьми — щороку сімох хлопців
і сімох дівчат відправляли до Кносса, де їх приносили в жертву
Мінотавру (греки уявляли його казковим чудовиськом). Тесей
умовив батька відправити разом з іншими на Крит і його. Пообі-
цявши на знак щасливого повернення змінити чорні вітрила на
своєму кораблі на білі.
Царевичу допомогла закохана в нього донька критського
царя — Аріадна, яка таємно передала йому меч і клубок ниток.
103
Прив’язавши один кінець нитки біля входу до Лабіринту, Тесей —
після того як убив Мінотавра — зміг швидко вибратися на волю
і втекти з острова. Але він забув обіцянку, що дав батькові, а той,
побачивши здалеку чорні вітрила, з розпачу кинувся у море, яке
відтоді почали називати Егейським.
2. Від Даная до Персея. Одним із перших царів міста Аргос
легенди називають Даная. Міфи стверджують, що він тривалий
час жив у Єгипті — можливо, разом зі своїми вояками, служив у
війську гіксоських володарів, або ж фараонів. Та зрештою змуше-
ний був тікати на батьківщину. І прихопив з собою чимало золота.
З таким скарбом здобути владу над Аргосом йому було несклад-
но. Проте невдовзі додому повернулися й інші грецькі найманці,
які вважали, що Данай привласнив їхню здобич. Боротьба між
ватажками завершилася тим, що владу і скарби аргоського царя
успадкував його зять Лінкей. Припускають, що саме Лінкею на-
лежить найвідоміша золота маска, знайдена у Мікенах, зроблена,
вочевидь, за єгипетським зразком.
Минуло багато років, і царем Аргосу став онук Лінкея Акрі-
сій. В Акрісія була красуня-донька Даная, але він мріяв про
нащадка-хлопчика, якому міг би передати свою владу. У відчаї
володар звернувся до піфії, проте отримав жахливу відповідь-
попередження, що він загине від руки онука. Наляканий цар
ув’язнив власну доньку, а коли в
неї все одно народився син Пер-
сей, замкнув обох у дерев’яній
скрині й кинув у море.
Хвилі прибили скриню до одно-
го з сусідніх островів. Персей виріс
у палаці місцевого володаря, але
той закохався в Данаю і зрештою
вирішив позбутися хлопця. Для
цього цар наказав Персею здобути
голову Медузи Горгони — чудо-
Золота поховальна маска, виська, яке одним поглядом пере-
знайдена в Мікенах
(Національний археологічний творювало на камінь кожного, хто
музей в Афінах) дивився їй в очі. Але герой впорав-

104
 Персей і Медуза Горгона.
Зображення на піфосі (Лувр)

ся із завданням, жодного разу не глянувши на Медузу, бо бачив її,

наче у дзеркалі, у своєму щиті. Коли ж цар не повірив у перемогу
над Горгоною, Персей просто показав йому свою здобич — і той
вмить закам’янів.
Оповитий славою перемоги, герой залишив острів і повер-
нувся до рідного міста. Остерігаючись помсти, Акрісій утік, але
зрештою загинув саме так, як пророкувала піфія — під час зма-
гань, на які він вирішив подивитися потайки, сховавшись серед
глядачів, онук ненавмисно влучив у нього метальним диском.
У розпачі Персей залишив батьківщину й оселився в Мікенах,
заснувавши династію місцевих володарів.
3. Геракл і його подвиги. Найулюбленішим героєм давньо-
грецьких міфів, однак, був не Тесей чи Персей, а Геракл. За ле-
гендою, він був правнуком Персея і сином мікенського царя. Але
його батько змушений був залишити батьківщину і жив у місті
Фіви.
Свою незвичну силу Геракл виявив ще у колисці, коли задушив
двох змій, що прокралися до неї. Коли герой зріс, то став на чолі
фіванського війська і розгромив усіх ворогів царя. Розчулений
володар віддав йому за дружину доньку, а згодом — і владу над
105
 Геракл вбиває Лернейську гідру. Зображення
на чорнофігурній амфорі (Музей Гетті)
містом. Проте царював Геракл недовго. Бо його сила іноді брала
гору над розумом. Якось у нападі люті він убив дружину і дітей,
за цей злочин його позбавили влади і вигнали з Фів.
Геракл змушений був відбувати покарання при дворі нового
царя Мікен. Виконуючи його доручення, він здійснив двана­дцять
подвигів, кожен із яких був не під силу звичайній людині. Він
переміг величезного лева, вбив гідру — чудовисько з дев’ятьма
головами, птахів із бронзовими крилами, вполював лань із зо-
лотими рогами і страшного кабана. Гераклу вдалося за один
день вичистити неосяжні стайні, які належали царю Авгію. Він
приборкав божевільного бика царя Міноса, здобув пояс бога
вій­ни Ареса і здійснив ще безліч царських забаганок, останньою
з яких була вимога принести золоті яблука із саду на краю землі.
Після цього Геракл отримав свободу. Але вже не став царем.
Він мандрував від міста до міста, допомагаючи людям і здійсню-
ючи нові подвиги. А одного разу — розповідає легенда — за до-
помогою до нього звернулися самі боги. Це сталося, коли проти
них повстали гіганти — безсмертні створіння, що за силою не
поступалися богам. Бій ішов на рівних, лише втручання Геракла
дозволило перемогти гігантів. Але після цього і сам герой став
богом, залишивши землю. Так завершується останній міф про
Геракла.
4. Боротьба між містами-державами. Троянська війна. Не
всі герої міфів були такими шляхетними, як Геракл. Якщо вірити
106
легендам, більшість ахейських
царів усе своє життя боролися
за можливість панувати над ін-
шими. Щоб здобути владу, вони
використовували будь-які засо-
би: і вбивства, й зраду, й підкуп.
Але зазвичай царі просто йшли
один на одного війною. Війни
між містами спалахували з най-
нікчемнішого приводу, тривали
роками, виснажуючи сили їхніх
учасників і часто-густо завершу- Вояки.
Зображення на мікенській вазі
валися загибеллю усіх перемо- (Національний археологічний музей
жених. Так, за легендою, під час в Афінах)
облоги Фів загинули одразу сім царів. Сини й онуки загиблих піз-
ніше згуртувалися і, захопивши місто, зруйнували його дощенту.
Однак воювали грецькі міста-держави не лише між собою. Час
від часу вони нападали і на сусідів. Ахейцям вдалося захопити Крит
і місто Мілет на протилежному березі Егейського моря. А 1218 року
до нашої ери цар Мікен Агамемнон і його брат Менелай об’єднали
більшість грецьких володарів для
нападу на місто Троя, розташова-
не на півночі Анатолії. Багатства
цього міста здавна викликали у
греків заздрість, а приводом для
війни нібито стало викрадення
троянським царевичем Парісом
дружини Менелая — Єлени. Об-
лога тривала десять років, і здо-
бути місто вдалося лише завдяки
хитрощам. За пропозицією воло-
даря острова Ітаки — Одіссея,
який також брав участь у похо-
ді, — греки збудували величез-
Троянський кінь.
ного дерев’яного коня, всередині Зображення на амфорі
якого сховався загін найсміливі- (Археологічний музей Міконоса)

107
ших вояків. Троянці вирішили, що вороги втекли геть, залишивши
на згадку такий незвичний подарунок. Святкуючи звільнення від
облоги, мешканці Трої не лише втягнули коня до міста, а й зруй-
нували для цього один із оборонних мурів. А коли втомлені свят-
куванням троянці поснули, греки полишили своє сховище і разом
із головними силами війська захопили місто.
Щоправда, повернутися із багатою здобиччю додому вдалося
не всім і не одразу. За переказами, Одіссей діставався до рідної
Ітаки ще десять років. Менелаю багатств Трої виявилося недостат-
ньо, і замість батьківщини він зі своїми вояками попрямував до
Єгипту — не служити його володарю, а грабувати. Проте військо
фараона Мернептаха з легкістю знищило непроханих прибуль-
ців. Агамемнон загинув удома — від руки дружини та її коханця.
Швидко обірвалося життя і багатьох інших царів-переможців.
А виснажені тривалою Троянською війною грецькі міста були
вже не здатні протистояти навалі племен із півночі.
5. Навала «народів моря». Північні сусіди ахейців здавна
із заздрістю заглядалися на багатства не лише Трої, а й «зо-

Битва з «народами моря». Рельєф з храму

Рамзеса III в Мединет-Абу

108
лоторясних» Мікен та інших міст Греції. Проте, поки ті мали
добре озброєне військо, дорійці та інші первісні племена на-
важувалися лише на окремі розбійницькі напади. Але після
Троянської війни стримувати їх було вже нікому. І загарбники
посунули на південь.
Першою жертвою завойовників, які залишилися в історії під
назвою «народи моря», стало послаблене Хеттське царство,
знищене ними 1177 року до нашої ери. Разом із багатствами
хеттських царів прибульці здобули й секрет обробки заліза. Його
більше не зберігали в таємниці — і цьому мистецтву швидко на-
вчилися інші народи. Войовничі племена рушили далі — зруйну-
вали Угарит і східним узбережжям Середземного моря дісталися
Єгипту. Лише ціною неймовірних зусиль фараону Рамзесу III
вдалося зупинити нападників. Але наступні єгипетські володарі
ледве утримували владу над країною, і зрештою фараоном про-
голосили верховного жреця Амона.
За півстоліття настала черга ахейців. 1125 року до нашої
ери дорійці захопили і зруйнували Мікени. Схожа доля очіку-
вала й інші грецькі міста. Ті, що
уникли руйнування, втратили
владу над сільською округою
і самі перетворилися на села.
Більша частина Південної Гре-
ції була розподілена між заво-
йовниками. Ті, хто не захотів
коритися загарбникам, був
змушений тікати світ за очі.
Шукаючи кращої долі, «на-
роди моря» і ті, хто рятувався Бій з «дикунами» у звіриних шкурах.
Фреска з палацу в Пілосі
від їхніх нападів, розселилися
по всьому Середземному морю — від Сирії до Італії й острова
Сардинія.
 Ро з д і л I I I
РОЗМАЇТТЯ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

ПЕРШІ ДЕРЖАВИ ДАВНЬОЇ АМЕРИКИ

1. По той бік океану — Америка та її мешканці. Найдавніші
держави світу виникли в країнах, доволі близьких між собою, а
тому їхні мешканці мали змогу спілкуватися й обмінюватися до-
свідом, запозичуючи винаходи і досягнення, що дозволяли краще
обробляти землю й отримувати вищі врожаї, пристосовуватися
до природних умов і захищатися від ворогів. Мешканцям відда-
лених країн і континентів було значно важче, бо їм доводилося
досягати всього власним розумом, шляхом спроб і помилок.
Однак і вони зробили свій внесок у загальну історію людства,
створивши самобутні культури, розбудувавши величні міста і
заснувавши славетні держави. Хай і сталося це не так швидко,
як у Месопотамії, Єгипті чи Індії.

Головні напрямки розселення давніх людей і вогнища перших цивілізацій

110
 Найвіддаленішою частиною Стародавнього світу була Аме-
рика. Від Азії цей континент відділений Тихим, а від Європи й
Африки — Атлантичним океаном. Перші люди переселилися
до Америки лише 30—40 тисяч років тому, і багато тисячоліть
пішло на заселення всього континенту. За зовнішнім виглядом
давні мешканці Америки нагадують народи Східної Азії — мають
жовтуватий колір шкіри, ніс із високим переніссям, рівне чорне
волосся — тому вчені вважають, що переселення відбувалося
саме звідти. Коли європейці вперше познайомилися з американ-
ськими тубільцями, вони вважали їх мешканцями Індії, відтоді
їх називають індіанцями (тож треба не плутати їх з індійцями,
мешканцями власне Індії).
Індіанці самостійно винайшли земле-
робство і вирощували багато рослин, з
якими були не знайомі в інших частинах
світу, — кукурудзу, картоплю, помідори,
соняшник, стручковий перець, какао,
ананаси, авокадо, ваніль. Натомість
вони не знали ані пшениці, ані ячменю,
ані рису. Індіанці розводили курей, ін-
дичок, кіз і овець. Але в них не було ані
коней, ані биків. Тому вони не могли ви-
користовувати плуг, та й вантажі пере-
носили вручну. Не знали мешканці Аме-
рики про бронзу і залізо, тож більшість Кукурудза, вирощена в Перу
їхніх знарядь були кам’яними.
2. Давні перуанці та храми долини Супе. Майже в центрі
Південної Америки розташована країна Перу. Тихий океан біля
її узбережжя багатий на рибу та молюсків. Тому спочатку серед
давніх мешканців цієї країни переважали рибалки та збирачі.
Але з часом зміна морських течій позбавила їх багатої здобичі
та змусила шукати інших способів виживання.
Більша частина Перу вкрита високими горами, вершини яких
і влітку стоять під снігом. Високо в горах беруть початок річки.
Найбільша з них — Амазонка та її численні притоки — течуть на
північ та схід, а, інші, коротші, такі як Супе, вже невдовзі впада-

111
 ють до Тихого океану. В горах часто
йдуть дощі, під час яких навіть ма-
ленькі струмки перетворюються на
бурхливі потоки, що руйнують все
на своєму шляху. Але водночас вони
несуть із собою мул, завдяки чому
земля у гірських долинах стає над-
звичайно родючою. Саме до цих до-
лин і перебиралися давні рибалки,
коли навчилися вирощувати куль-
турні рослини.
Майже в той самий час, коли
давні єгиптяни почали будувати пі-
раміди, схожі на них храми почали
зводити і мешканці долини Супе.
Караль і Чавін — найдавніші Можна, звісно, дивуватися з того,
міста Перу
що такі далекі один від одного на-
роди створювали схожі між собою
будівлі, проте й ті, й інші, вочевидь, мали за приклад природні
гори, які на всіх континентах майже однакові з вигляду. Та й при-
значення перуанських пірамід було ближчим до месопотамських
храмів (що їх також будували як східчасті вежі) — це були святи-
лища. Найвідоміші та найбільші — піраміди, залишки яких зна-
йдені біля сучасного міста Караль. Навколо них були збудовані

Руїни Каралю (сучасний вигляд)

112
ще кілька десятків споруд — не лише храми, а й зерносховища,
житла та будинки для зборів.
Каральські будівлі видаються ще величнішими, якщо згадати,
що мешканці долини Супе не лише не знали металічних знарядь,
а й не вміли робити глиняний посуд. Та й вироби місцевих ре-
місників не вирізнялися розмаїттям і вишуканістю. Проте вчені
вважають, що це були найдавніші перуанські міста, життям яких
керували жерці.
Вклонялися давні перуанці сонцю та вогню — про це свідчать
залишки священних багать. Навколо жодного з міст не було обо-
ронних мурів. Не знайдено й залишків зброї та слідів воєнних
сутичок — вочевидь, громади мирно співіснували між собою та з
сусідами. Занепали та зникли перші міста Перу близько 1600 року
до нашої ери — не внаслідок збройних нападів, а через висна-
ження земель та зміну природних умов.
3. Місто-держава Чавін. Принаймні деякі мешканці Каралю та
інших поселень перебралися ще вище до гір. Землі у тамтешніх
вузьких ущелинах було зовсім мало, проте вправні перуанці на-
вчилися влаштовувати поля на гірських схилах — такі ділянки, які
здалеку нагадують сходи, називають терасами. Орали мотиками.
Вирощували кукурудзу, а також ква-
солю, боби, перець, гарбузи, кабач-
ки, бавовник. Із тварин приручили
собаку та ламу — далекого родича
верблюда. З бавовни і вовни виго-
товляли одяг. Навчилися обробляти
золото і срібло, проте використову-
вали їх лише для прикрас.
Близько 900 року до нашої ери
високо в горах біля одного з вито-
ків Амазонки виникло місто Чавін.
Однією з перуанських мов його на-
зва перекладається як «місто си-
нів ягуара». Зображеннями цього
хижака, а також пуми і гірського Жрець. Теракотова фігурка
орла — кондора, чавінці й справді з Чавіну (Колекція Лігабуе)

113
 Руїни Чавіна (сучасний вигляд)
із задоволенням прикрашали свої будівлі. У центрі міста висо-
чіли кілька великих пірамід із тесаного каміння, храми і стели
на честь богів. Мешкало у місті близько трьох тисяч людей, і до
кожного будинку був підведений водогін. Щоправда, самі оселі
відрізнялися між собою — заможніші, швидше за все, належа-
ли жерцям, які не лише «спілкувалися із богами», а й керували
складним міським господарством.
На відміну від міст долини Супе, Чавін силою зброї встанов-
лював владу над навколишніми племенами землеробів. А ті
були змушені сплачувати данину «синам ягуара». До наших часів
збереглися зображення чавінських вояків, озброєних палицями.
Постійні війни Чавіну доводилося вести і з войовничими сусіда-
ми, які жили переважно полюванням та збиральництвом. Аби
захиститися від нападів ззовні та приборкати непокірних підда-
них, чавінці змушені були мурувати міцні фортеці. Але сили були
нерівними. Близько 300 року до нашої ери «місто синів ягуара»
було захоплене і зруйноване сусідами.
4. Ольмеки. Майже одночасно з Чавіном перші міста виникли
і на території сучасної Мексики. Їхнім засновником був народ
ольмеків. Судячи із зображень, які вони залишили після себе, —
барельєфів та велетенських кам’яних голів, — це були люди не-
високого зросту, з дещо припухлими губами. Ходили вони голими
(природні умови це дозволяли) або в довгих сорочках, волосся
на голові голили і вдягали капелюхи, схожі на шоломи. Мешкали
у дерев’яних будинках, вкритих пальмовим листям.
114
 Міста-держави ольмеків

Ольмеки, як і чавінці, вважали себе нащадками бога-ягуара. За

легендою, в пошуках кращої долі вони залишили свою батьківщину,
яку самі називали «краєм дощів», і розселилися на березі Мекси-
канської затоки, де були сприятливіші умови для господарства. Що-
року, під час танення снігів, місцеві річки розливалися, збагачуючи
поля родючим мулом. Ольмеки вирощували кукурудзу, квасолю,
перець, гарбузи, кабачки, а також какао — з плодів якого готували
особливий напій, шоколад. Із соку дерева гевея вони навчилися
також виробляти каучук. Ольмеки винайшли календар, не схожу
на інші числову систему і власну писемність. Щоправда, прочитати
ольмецькі написи вченим поки не вдалося.
Чи не кожне з міст, збудованих ольмеками, було самостійною
державою, на чолі якої стояв великий жрець. Йому допомагали
інші жерці, які становили панівну
верству держави. Аби потрапити до
неї, треба було не лише багато вчи-
тися, а й погодитися на неприємні
операції. За допомогою лещат жер-
цям змінювали форму голови, під-
пилювали зуби і позбавляли мож-
ливостей мати дітей. Час від часу Знаки ольмецького письма

115
 їм доводилося приносити жертви
богам власною кров’ю. А верховно-
го жерця вбивали, щойно він ставав
старим і немічним.
Найшанованішими божествами
ольмеків були бог-ягуар, бог дощу
та «велика богиня Місяця», яку зо-
бражували у супроводі шістьох кар-
ликів. У кожному місті на честь богів
споруджували храми, також схожі
Голова ольмецького вояка на східчасті піраміди. Найвеличніша
(Парк-музей Ла-Вента) з таких пірамід була розташована у
найбільшому місті ольмеків — Ла-Вента.
Чи воювали ольмецькі міста між собою — невідомо, принай-
мні жодне з них не мало оборонних мурів. Але кожне мало власне
військо, озброєне кам’яними сокирами і ножами. Ольмеки здій-
снювали далекі загарбницькі походи в глиб Мексики та до Тихо-
го океану, з яких поверталися із багатою здобиччю й бранцями.
Проте врешті війни знесилили ольмеків, колись родючі землі
були виснажені, а близько 200 року до нашої ери їхні міста були
зруйновані навалою племен із півночі.

Піраміда у Ла-Венті (сучасний вигляд)

116
 ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ У ДАВНЬОМУ КИТАЇ
1. Стародавній Китай. На схід від Гімалаїв розташована най-
більша країна Далекого Сходу — Китай. Через весь Китай до
Тихого океану течуть дві річки: Хуанхе та Янцзи. З китайської
мови їхні назви перекладаються як «жовта» і «блакитна». Здав-
на в їхніх долинах селилися люди. Щоправда, природні умови
Китаю суворіші, аніж в Індії чи Месопотамії. Взимку тут бувають
справжні морози і йде сніг. До того ж, Хуанхе має «погану звичку»
часто змінювати своє річище, затоплюючи все навкруги. Проте
земля в її долині надзвичайно родюча. А ще китайцям пощастило
в іншому: дощі на їхній батьківщині йдуть переважно влітку, тоді
як осінь, коли збирають врожай, — тепла і суха. У давнину китай-
ці не мали нестачі ані в лісі, ані в корисних копалинах. У долині
Хуанхе є чудові пасовиська для худоби, а сама річка, її притоки
та море багаті на рибу.
Давні китайці вирощували просо, ячмінь, пшеницю, сорго, а
коли навчилися за допомогою каналів і дамб утримувати на по-
лях воду, почали сіяти рис, який згодом перетворився на їхню
головну їжу. Вживали також городину і фрукти. Розводили кіз,
овець, свиней. Коней, биків і слонів використовували для пере-
везення вантажів, на конях і слонах ще й їздили, а за допомогою
биків — орали. Для обробки землі застосовували бронзові,
а згодом — залізні знаряддя.
Навчилися китайці розводи-
ти й особливих хробаків-шов­ко­
прядів — заради їхніх коконів,
сплетених із міцних і водночас
тонких ниток. Кокони розмоту-
вали, а з ниток виготовляли вишу-
кану легку тканину — шовк. Ко-
штував він надзвичайно дорого і
цінився далеко за межами Китаю.
Але секрет його виготовлення
тримали у суворій таємниці. Зго-
дом іноземці змушені були споря- Стародавній шовк, знайдений
джати на береги Хуанхе справжні у похованні біля Машаня

117
«шовкові каравани», а дороги, які пов’язували Китай із країнами
Середземного моря, називали Великим шовковим шляхом.
2. Виникнення міст. Перша китайська держава. У II тисячо-
літті до нашої ери в Китаї виникли перші міста. Зазвичай вони
складалися із палацу володаря та кількох житлових кварталів.
Посеред них були розташовані ремісничі майстерні, насамперед
ливарні. Від ворогів місто захищали високі мури.
Згодом міста утворили союз під
владою єдиного царя. За легендою,
засновником першої китайської
держави був Чен Тан — володар
міста Шан (або Шанцю), і сталося це
1562 року до нашої ери. Щоправда,
підкоривши сусідів, Чен Тан поква-
пився перенести столицю до іншо-
го міста. А нащадки першого царя
і там не затрималися. Столицю змі-
нювали ще кілька разів. Вочевидь,
на початку існування китайської
держави кілька міст сперечалися
Чен Тан. Зображення на шовку. за першість між собою, а володарі
(Національний музей у Тайбеї)
використовували це «змагання» для
зміцнення своєї влади. Поступово
китайська держава перетворилася на справжню деспотію. Китай-
ські царі, в розпорядженні яких були численні чиновники, військо
та в’язниці для непокірних, стверджували, що їхні піддані — це
їхня власність, така сама, як і худоба.
Щоправда, погоджувалися з цим не всі та не завжди. Коли
цар Пань Ген вирішив заснувати нову столицю на протилеж-
ному березі Хуанхе, проти цього виступили і прості люди, і
наближені до володаря чиновники. Але цар наполіг на своє-
му. Зведене за його наказом місто перевершило за величчю
і красою усі попередні столиці. Називали його Інь, або — на
згадку про засновника династії — «велике місто Шан». Саме
тому династію перших китайських володарів іноді іменують
Шан, а іноді — Інь.

118
 Перша китайська держава і залежні від неї землі
Царський двір тепер не «мандрував» країною. Проте піднесен-
ня держави невдовзі змінилося занепадом. Перекази називають
винуватцем дивакуватого царя Ді Сіня. Цей володар уславився
неймовірною силою — казали, що він голіруч приборкував диких
звірів. Та ще більше він був відомий божевільними примхами. Ді
Сінь змусив оголосити його «небесним правителем», наказав збу-
дувати вежу, вищу за хмари, пиячив, спостерігаючи, як слуги тонуть
у виритих за його розпорядженням «винних озерах», вигадував
усе нові й нові способи страти непокірних. У 1027 році до нашої
ери цар вчергове збільшив податки і данину з підкорених племен.
Роздратовані піддані повстали. Очолив повстання У-ван — ватажок
племені чжоу. Допомагали У-вану і мешканці столиці. У вирішаль-
ній битві на рівнині Мує царське військо зазнало поразки і склало
зброю, а володар з відчаю вкоротив
собі віку. Повстанці захопили столи-
цю. На престол звели сина Ді Сіня.
Але коли той відмовився слухати пе-
реможців, його теж позбавили трону
і безжально вбили. Родичів царя ви-
селили до віддаленої землі, де вони
працювали, як звичайні селяни, а
Бронзова сокира шанської доби
може, навіть і як раби. (Музей Гіме)

119
 3. Зміни у державному устрої. Країна опинилася під владою
династії нащадків У-вана. Вони пристосували звичний для них
племінний устрій для потреб державного управління. Оскільки
нові володарі не почувалися впевнено серед підданих-китайців,
вони спиралися насамперед на підтримку одноплемінників —
чжоу, які становили їхнє військо.
Колишня чжоуська знать перетво-
рилася на панівну верству. Та й саму
царську династію називали тепер
іменем племені — Чжоу. Держава
складалася не з міст, а з окремих во-
лодінь. На чолі кожного з них стояв
намісник, призначений царем. Цим
внутрішній лад нової держави від-
різнявся від того, який існував за
Бронзова маска чжоуської доби
(Музей Гіме) шанських володарів, і був чимось
схожим на, здавалося б, далекі від
Китаю племінні царства амореїв — хіба що влада чжоуських
володарів була міцнішою.
Володарі з нової династії зробили висновки з помилок по-
передників, тож намагалися сподобатися своїм підданим. Були
впорядковані податки, запроваджені тверді закони і визначені
обов’язки чиновників. Уся земля в державі була оголошена влас-
ністю царя, який міг будь-якого часу забрати її у підданого, якщо
той неналежним чином виконував свої обов’язки. Тимчасовою
вважали й владу намісників, призначених володарем керувати
окремими областями держави.
Усе це дозволило зміцнити царську владу, але тільки на пев-
ний час. Особиста відданість чиновників виявилася нетривкою.
Намісники швидко почали поводитися як самостійні володарі.
А столична знать — наполегливо обмежувати владу царів. Пра-
вителям це, звісно, не подобалося. Цар Лі-ван спробував звіль-
нитися від нав’язливої «турботи» з боку вельмож і спертися на
відданих йому особисто посадовців незнатного походження. За
переказами, особливою довірою царя користувався якійсь ча-
клун, який шпигував за посадовцями та вишукував «зрадників».

120
Всіх, на кого він вказував, одразу ж
страчували. Знать була налякана,
намісники взагалі намагалися не
відвідувати столиці. Та й пересічні
піддані остерігалися висловлювати
свої думки вголос. Подейкували,
що найобережніші лише обміню-
Вигнання Лі-вана.
валися між собою поглядами. Малюнок XX ст.
Зрештою терпець підданих
урвався. Знать підбурила до повстання мешканців столиці.
842 року до нашої ери Лі-ван разом із соратниками змушений
був тікати до віддаленого намісництва, де до самої смерті жив під
пильним наглядом своїх ворогів. А владу перебрали на себе най-
вищі посадовці, які керували державою спільно, без царя. Китайці
називали такий державний лад гунхе, що з їхньої мови перекла-
дається як «загальна згода» (це слово збереглося і в теперішній
китайській — як визначення теперішнього державного устрою
країни). Втім, панування знаті було нетривалим. За тринадцять
років, коли Лі-ван помер у вигнанні, на престол звели його сина.
Монархія була відновлена.
Про всевладдя володарів, втім, уже не йшлося. Коли онук
Лі-вана Ю-ван, одружений на доньці одного з намісників, кинув
дружину та зробив царицею свою рабиню і коханку, намісники
змовилися між собою і під час війни з сусідніми племенами
просто кинули володаря напризволяще. Цар загинув, а його на-
ступником змовники проголосили сина Ю-вана та його першої
дружини. Столицю держави 771 року до нашої ери перенесли
подалі від кордонів — на схід. Царську династію тепер називали
Східним Чжоу (а попередніх правителів — відповідно — ди-
настією Західного Чжоу). Щоправда, влада
царів вже не поширювалася далі столиці.
Намісники один за одним проголошували
себе самостійними володарями, і за кілька
десятиліть Китай остаточно розпався на
Написання слова
кілька держав, які, до того ж, постійно во- «гунхе» сучасною
ювали між собою. китайською

121
 Зразок напису Зразок напису
на бронзовому посуді на бронзовому посуді
доби Шан доби Чжоу

4. Китайське письмо. Мешканці різних китайських держав

розмовляли різними мовами та говірками. Зрозуміти одне одного
вони могли лише завдяки спільній
писемності. Адже її знаки позначали
не звуки чи склади, а цілі слова.
Спочатку китайське письмо було
малюнковим, але згодом знаки були
спрощені. За єгипетським зразком
їх також називають ієрогліфами. За-
галом китайських ієрогліфів нарахо-
вують близько 50 тисяч. І хоча для
повсякденного спілкування знати їх
усі не обов’язково, для того, щоб на-
вчитися читати і писати без помилок,
потрібні були довгі роки. Тому освіче-
ні люди в Китаї здавна користувалися
Розвиток знаків китайського особливою повагою, а робота вчите-
письма ля була однією з найшанованіших.

122
 Писали китайці пензликами або паличками на шовку або ж
на смужках бамбуку — трави з високими і водночас твердими
стеблами. Окремі смужки зшивали між собою, і таким чином
утворювався сувій або книжка. Вміння гарно писати — калігра-
фію — китайці й досі вважають справжнім мистецтвом, таким як
малярство чи складання віршів.
5. Китайські мудреці. Постійні війни між китайськими держа-
вами, що спалахували з найбезглуздіших приводів, але призводи-
ли до загибелі тисяч мирних мешканців і численних руйнувань,
змушували освічених людей замислюватися над недосконалістю
тогочасного світу і шукати шляхів до справедливого життя. За
порадою вони зверталися до мудреців, найвідомішими з яких
були Лао Цзи і Кун Цзи, якого європейці називають на свій лад
Конфуцієм.
За легендою, Лао Цзи жив у 604—531 роках до нашої ери.
Подейкували, що народився він із сивим волоссям і саме тому
отримав таке дивне, як на малюка, ім’я («лао» китайською озна-
чає «старий»), а вже коли став мудрецем — часто уподібнювався
дитині. Лао Цзи вважав, що людина має повернутися до про-
стого життя серед природи, надавати перевагу спогляданню і,
за можливості, взагалі не діяти. Він
засуджував гонитву за багатством і
власністю, війни та марнославство,
свавілля чиновників і пригноблен-
ня простолюду. Власних думок му-
дрець не записував, а просто пе-
реповідав учням, які лише згодом
їх занотували. Так з’явився твір під
назвою «Дао де цзін», що з китай-
ської можна перекласти як «книжка
шляху і благодаті». Започатковане
Лао Цзи вчення про «шлях мудрос-
ті» відтак називають даосизмом, а
його прихильників — даосами.
Конфуцій жив у 551—479 ро- Лао Цзи. Зображення на шовку
ках до нашої ери. Він походив зі (Національний музей у Тайбеї)

123
 знат­ної, проте збіднілої родини,
рано залишився сиротою. Ще в
юнацькому віці захопився зби-
ранням старовинних записів, його
вразила мудрість, яка відкрилася
перед ним. Тому Конфуцій був
упевнений, що треба повертатися
не до природи, а до звичаїв пред-
ків. Саме вони, за словами мудре-
ця, створюють лад і в родині, і в
суспільстві. Головне, аби людина
знала своє місце і сумлінно ви-
конувала свої обов’язки. Діти ма-
ють слухатися батьків, піддані —
володаря. А володар має бути
Кун Цзи. справедливим і великодушним,
Зображення на шовку
(Палацовий музей у Пекіні)
не порушувати давніх звичаїв, до-
слухатися мудрих порад і оцінюва-
ти людей не за багатством чи походженням, а за здібностями
і особистими заслугами.
Конфуцій вважав, що людина не народжується шляхетною,
такою її робить освіта і виховання. Він вирішив присвятити себе
цій справі та відкрив одну з найперших у Китаї приватних шкіл, що
стала відомою на всю країну. Щоправда, царів, усупереч сподіван-
ням, Конфуцію виховати не вдалося. Володарі завжди приймали
мудреця з пошаною, проте до його порад не прислухалися і довго
біля себе не затримували. Конфуцій навіть жартував, що не встигав
«зігріти рогіжку, на який сидів». Лише по смерті мудреця його вчен-
ня — яке називають конфуціанством — стало загальновизнаним
у Китаї та навіть поширилося за його межами.
Слава Кун Цзи була такою великою, що його почали вважати
укладачем найдавнішого китайського літопису, який мав назву
«Чуньцю» (з китайської це слово перекладають як «весни й осені»).
Літопис охоплював події від заснування династії Східного Чжоу
майже до смерті Конфуція, і тепер словом «Чуньцю» позначають
усю цю добу в історії Стародавнього Китаю.

124
 АРІЇ ТА ВИНИКНЕННЯ НОВИХ ДЕРЖАВ У ІРАНІ ТА ІНДІЇ
1. Розселення арійських племен. На північному сході Китаю
починаються безкраї степи, що тягнуться безперервно на захід
через усю Азію і Східну Європу — аж до сучасної України. Здавна
у цих степах мешкали племена кочовиків — аріїв. Проте в сере­
дині II тисячоліття до нашої ери тривалі посухи змусили скотарів
залишити прабатьківщину. У пошуках кращих пасовиськ і місць
для поселень окремі племена аріїв пробилися до самої Месопо-
тамії, проте швидко розчинилися серед хурритів та семітів. Інші,
здолавши опір сусідів, поступово розселилися на величезному
просторі — від Карпат до Індійського океану.
На північ від Чорного моря оселилися кімерійці, між Чор-
ним і Каспійським морем — скіфи, на схід від них — сармати, у
Середній Азії (яку самі арії називали Туран) — саки. Ті племена,
які обрали для поселення країну між Каспійським морем і Пер-
ською затокою, дали їй назву Іран (тобто «країна аріїв») і самі
згодом почали називатися іранцями. Поступово арії заселили
й усю Північну Індію — не лише береги Інду, а й долину річки
Ганг. Умови для життя там були значно важчими, більшу частину
долини займали непрохідні ліси. Проте у прибульців уже були
залізні знаряддя, за допомогою яких господарство можна було
вести і за несприятливих умов. Племена, які знайшли свою нову
батьківщину в степах, так і залишилися кочовиками, а арії, що

Розселення племен аріїв на межі ІІ—І тис. до н. е.

125
розселилися в Ірані й Індії, швидко перемішалися з місцевими
мешканцями і перейшли до осілого способу життя.
2. Релігія давніх аріїв. Про вірування давніх аріїв ми знаємо
з їхніх молитовних поем-пісень — гімнів. Нащадки кочовиків
вірили: якщо молитви вимовлені, а жертви принесені у суворій
відповідності до стародавніх настанов, боги не можуть відмовити
у виконанні прохань людини. Саме тому такою повагою в їхньому
суспільстві користувалися жерці, які зберігали, охороняли і пе-
редавали новим поколінням священні знання.
Століттями гімни просто запам’ятовували, і лише згодом вони
були записані. На відміну від Месопотамії чи Китаю, в Індії для
записів використовували не глину чи смужки бамбуку, а паль-
мове листя. З нього робили вузенькі сторінки, які скріплювали
мотузкою. В Ірані, де пальм було небагато, а головним заняттям
багатьох місцевих мешканців залишалося скотарство, записи
робили на оброблений шкірі свійських тварин.
Священні книги аріїв називають Ведами. Найдавнішою з них є
Рігведа, що складається більше ніж із тисячі гімнів. Власне, сама
назва збірки походить від давньо-
індійських слів «рік» — «гімн», «про-
мовляння» — та «веда» («знання»).
В українській мові близькими до
них є слова «рікти» (тобто промов-
ляти) та «відати» (знати), а також
«відьма» (тобто жінка, яка знається
на ворожінні та замовляннях).
Із Вед ми знаємо, що найшанова-
нішими богами аріїв були творець
всесвіту Варуна, бог блискавки й
війни Індра, бог вогню і захисник
жрецтва Агні, бог сонця і покро-
витель угод Мітра. Серед аріїв, що
переселилися до Індії, утвердилася
віра в те, що життя рухається по
Бог Агні.
Малюнок з індійського рукопису
колу, яке вони іменували санса-
(Британський музей) рою, а зі смертю душа просто за-

126
лишає старе тіло і переселяється в нове. Яке саме — залежить
від поведінки людини в попередньому житті. Таку визначеність
називали кармою. Якщо людина жила доброчесно, вона могла
сподіватися, що в майбутньому її душа переселиться в тіло шля-
хетної людини, якщо ж ні — чекала, що може переселитися у
звіра, рослину чи навіть камінь. У тому, що звірі, рослини і каміння
можуть мати душу, арії сумніву не мали.
3. Виникнення нових держав і їхній внутрішній устрій.
У ХI — X сторіччях до нашої ери в Ірані та Індії починають вини-
кати міста. Вони не були схожими на Хараппу та Мохенджо-Даро
і більше нагадували великі села. Але, на відміну від сіл, їх оточу-
вали справжніми мурами, хай навіть земляними, тут мешкали
ремісники і торгівці, а головне — саме навколо них виникали
нові племінні держави. Ватажки арійських племен селилися у
містах і ставали царями, їхні бойові загони перетворювалися
на постійне військо, для утримання якого з місцевих мешканців
збирали податки. Відтак — виникала потреба в збирачах податей
та чиновниках.
Проте, якою великою не була би влада царів, вони не на-
важувалися зазіхати на панівне суспільне становище жерців —
знавців Вед і стародавніх ритуалів. Служителі богів, як і вояки,
були звільнені від сплати податків. І охоче пояснювали цей свій
привілей тим, що боги зробили різних людей із різних частин
тіла «найпершого чоловіка» — Пуруші. Жерців — із вуст, щоб
вони спілкувалися з божествами, царів і вояків — із рук, щоб
вони захищали народ, селян і ремісників — зі стегон, щоб вони
робили важку, але шановану роботу й утримували усіх інших,
слуг — взагалі з ніг.
В Ірані цей поділ спочатку був
не дуже жорстким, а от у Індії ста-
ни брахманів (жерців), кшатріїв
(вояків, іранці називали цей стан
«колісничними»), вайшів (селян і
ремісників) і шудр (слуг) поступово
перетворилися на замкнені варни, Іранський залізний меч
належність до якоїсь із них визна- (приватна колекція)

127
чала весь спосіб життя людини та її нащадків. Різниця між станами
відчувалася навіть у молитвах: царі та вояки більше вшановували
Індру, жерці віддавали першість Варуні й Агні. Представники
різних варн не мали права одружуватися між собою (за це могли
покарати смертю), були змушені носити одяг певного кольору та
їсти певну їжу. Та найгірше було тому, хто втрачав зв’язок зі своєю
варною, — для громади він ніби припиняв існувати.
4. Царі та війни, оспівані в поемах. Загалом на землях, здо-
бутих аріями, склалося кілька десятків самостійних держав, що
постійно воювали між собою. На сході Ірану найбільшими були
Согд і Бактрія, на заході — Мідія. Індійські царі хвалилися своїм
походженням або від дітей Сонця, або від нащадків Місяця —
відтак їхні династії ділилися на «сонячні» та «місячні». До однієї з
«місячних» династій належав і легендарний цар Бхарата — іме-
нем якого сучасні індійці й зараз називають свою країну.
Володарям здавалося, що у війнах вони здобувають не лише
землі й нових підданих, а ще й славу, і пошану. Певною мірою
це було так, але іноді війни призводили до цілковитого розо­
рення царських підданих і занепаду держав, що брали в них
участь. Про одну з таких воєн — між правителями з династій
Пандавів та Кауравів — розповідає давньоіндійська поема
«Махабхарата» (її назва перекладається як «Війна між нащад-
ками Бхарати»). Відчайдушна боротьба двох царських родів
завершилася битвою на полі Курукшетра та загибеллю столиці

Битва на полі Курукшетра.

Малюнок з індійського рукопису

128
Кауравів — міста Хастінапур.
Після цього старі індійські
держави занепали, натомість
піднеслися інші — такі як Ма-
гадха та Кошала.
Володарем Кошали леген-
ди називають царя Раму. Він
належав до однієї із «соняч-
них» династій і був героєм ще
однієї улюбленої поеми індій-
ців — «Рамаяни». «Рамаяна»
менше розповідає про війни і
битви, а більше — про приго-
ди і кохання. Щоб одружитися
на красуні Ситі, Рама переміг
у змаганні з іншими волода-
рями, що так і не змогли на- Боротьба Рами з Раваною.
тягнути тятиву божественного Малюнок з індійського рукопису
(Британський музей)
лука. Натомість Рама був таким
дужим, що не лише натягнув її, а й зламав лук. З перемогою героя
не погодився злий цар Равана, який викрав Ситу і сховав її у своїх
володіннях на острові Ланка. Рама разом зі свої другом — царем
мавп Хануманом — розшукав злодія, переміг його і визволив
Ситу.
Не всі володарі були шляхетними і розсудливими, як Рама.
А в деяких державах Індії кшатрійська знать із часом взагалі
домоглася скасування царської влади. Такі держави називали
сангхами (з давньоіндійської — «громадами»), або ганами
(від слова, що позначало народні збори). Найважливіші пи-
тання громадського життя у сангхах і справді виносили на
загальний розсуд. Хоча насправді рішення народних зборів
зазвичай наперед визначала рада старійшин, що складалася
з найповажніших кшатріїв. Спільними зусиллями військова
знать змусила поступитися владою навіть жерців — у бага-
тьох сангхах брахманів вважали вже не «найвищим», а лише
«другим» станом.

129
 НОВІ РЕЛІГІЙНІ ВЧЕННЯ. ЗАРАТУШТРА І БУДДА
1. Вчення Заратуштри. Всевладдя жерців, що використову-
вали своє становище не так для служіння богам, як для визиску
співплемінників та особистого збага-
чення, викликало все більше невдо-
волення і серед іранців. Саме до цих
невдоволених звертався у своїх про-
повідях релігійний реформатор, відо-
мий під іменем Заратуштра. Вважа-
ють, що він жив у 628—551 роках до
нашої ери на сході Ірану (біля сучас-
ного міста Герат). Із давньоіранської
мови ім’я Заратуштри можна пере-
класти як «погонич верблюдів». Саме
тому деякі дослідники вважають його
простолюдином. Інші ж упевнені, що
він належав до поважної родини жер-
ців і сам був жерцем. Утім, яким би не
Заратуштра.
було його справжнє походження, «по-
Зображення, знайдене гонич верблюдів» став засновником
в Дура-Европос цілком нового релігійного вчення —
або, як ще кажуть, пророком. Адже Заратуштра запевняв, що
діє за Божим наказом.
Заратуштра проголосив, що зло й несправедливість у світі іс-
нують тому, що люди вшановують богів, які насправді є не богами,
а злими духами на чолі з «володарем темряви» Ангра-Манью. На-
справді ж треба вшановувати творця всесвіту, бога добра і світла
Ахура-Мазду. Весь світ, на переконання Заратуштри, поділений
на дві частини — темну і світлу, між якими точиться безперервна
боротьба. Людина покликана стати на бік добра, яке врешті-решт
переможе зло.
Для цього людина мала жити праведно, дотримуватися
чистоти у думках і побуті, шанувати священний вогонь, дбати
про свою родину, землю і худобу, допомагати одновірцям і
землякам і виявляти милосердя до всіх інших. А головне —

130
вірити в остаточну перемогу
Ахура-Мазди. Заратуштра вірив
у безсмертя душі, але не у її пе-
реселення: праведників, за його
вченням, після смерті чекав рай,
грішників — пекло.
Згодом всі ці настанови про-
рока були викладені у священній
книзі — Авесті. До неї увійшли й
Гати, гімни Ахура-Мазді, укладені
самим Заратуштрою. Послідовники
Заратуштри спочатку не будували
храмів, але згодом почали зводити
вівтарі, в яких постійно підтримува-
Ахура-Мазда.
ли священний вогонь. Жерців нової Рельєф з Так-е Бостана
релігії називали магами. Саме від
цієї назви походять українські слова «магія» — мистецтво ча-
клувати — та «магічний», тобто чарівний і водночас таємничий.
Небіжчиків послідовники Заратуштри не ховали, а залишали
у високих вежах — на поталу птахам.
Арійське жрецтво, звинувачене пророком у служінні злим
духам, зустріло появу нового вчення надзвичайно вороже. Від
Заратуштри відмовилися його одноплемінники, реформатора
переслідували, він змушений був тікати світ за очі та зрештою
був убитий одним із супротивників. За життя пророкові вдалося
навернути до своєї віри лише одного з іранських володарів, але
й того невдовзі перемогли сусіди — вороги Заратуштри. Але
після смерті проповідника його вчення швидко поширилося
цілим Іраном. Чимало мешканців країни, щоправда, поруч із
Ахура-Маздою продовжували вшановувати й «старих» богів,
насамперед — Мітру.
2. Джайнізм. Майже одночасно із Заратуштрою проповід-
ники нових релігійних вчень з’явилися і в сусідній Індії. Одним із
перших був Вардгамана, який жив у 599—527 роках до нашої
ери. Він походив із впливової кшатрійської родини з гани Лічха-
ві. З дитинства Вардгамана вирізнявся неабиякою хоробрістю.

131
 Та найбільше прагнув нових знань.
Після смерті батьків він залишив
рідний дім і жив у пустелі, прагнучи
пізнати найвищу мудрість.
Зрештою Вардгамана дійшов
висновку, що люди зможуть ста-
ти справді щасливими лише тоді,
коли не завдаватимуть страждань
іншим — не лише людям, а й будь-
яким живим істотам, навіть кома-
хам. Ця настанова мудреця отри-
мала назву ахімси. Вардгамана
засуджував криваві жертви, що їх
приносили жерці — знавці Вед. Пе-
Вардгамана. Кам’яна скульптура
з Еллори реселення душ він не заперечував,
але, на його переконання, метою
людини мало бути не краще життя після «чергової» смерті, а вихід
із кола постійних перероджень, «перемога» над власною кармою.
Саме тому Вардгаману почали називати Джиною (з індійської —
«переможцем»), а його вчення — джайнізмом.
Від своїх послідовників мудрець
вимагав беззастережної віри та су-
ворого дотримання встановлених
ним правил. Усі джайни разом ста-
новили громаду, яку так само, як
і державу без царської влади, на-
зивали сангхою. Найпалкіші при-
хильники нового вчення ставали
ченцями — тобто відмовлялися від
Ченці. Малюнок з джайнського
рукопису (Колекція Велкома) мирського життя і цілком присвячу-
вали себе пошуку істини і пропові­
дям. Чимало ченців ходили без одягу і навіть борід не голили, а
просто виривали в себе волосини — одну за одною. Найзатятіші
джайни цілком свідомо доводили себе до голодної смерті.
3. Виникнення буддизму. Сітгарха Гаутама жив у 566—486 ро-
ках до нашої ери і походив із царського роду. За легендою, його

132
батько дізнався від провісників, що
син стане або завойовником світу,
або ж учителем усього людства. Як
справжній кшатрій батько бачив
свого нащадка насамперед пол-
ководцем, тож всіляко відмовляв
царевича від роздумів над змістом
життя. І лише коли Сітгарха виріс,
то з подивом дізнався, що у світі іс-
нують хвороби, старість і смерть.
Обурений, він втік із палацу і почав
шукати мудрості.
Врешті-решт Сітгарсі відкрили-
Народження Сітгархи.
ся «чотири шляхетні істини», які Фотографія рельєфу з Гандхари
стали основою нового вчення. Він (Британська бібліотека)
зрозумів, що життя — це цілковите
страждання, причиною якого є бажання і пристрасті, а позбутися
страждань можливо, лише відмовившись від цих пристрастей
і ставши на «праведний шлях». Самого Сітгарху відтоді почали
називати Буддою (тобто «просвітленим»), а його вчення згодом
дістало назву буддизм.

Буддійське святилище — ступа — у Вайшалі

(сучасний вигляд)

133
 Будда не відкидав «старих» богів і не запроваджував «нових».
Він просто вчив, що доля людини насамперед залежить від неї
самої. Праведністю й усвідомленням вищої істини будь-хто може
досягти найвищого ступеня самовдосконалення, і тоді, ствер-
джував Будда, людина не помиратиме й народжуватиметься для
нових страждань, а перейде до особливого стану блаженства —
нірвани.
Будда вчив своїх учнів вести просте і доброчесне життя, при-
боркувати власні бажання, бути щедрим до всіх і в жодному разі
не чинити насильства, навіть у відповідь на насильство. Громаду
буддистів, так само, як і спільноту джайнів, називали сангхою.
Приймали до неї усіх охочих, незалежно від їхнього походження
і статків. Були у буддистів і свої ченці, які жили у своєрідних гур-
тожитках — монастирях. Ченці не мали ніякого іншого майна,
окрім плаща і миски для збирання пожертв.
4. Індуїзм. Завдяки палким проповідям Будди і його послі-
довників нове вчення стало відомим не лише в Індії, а й далеко
за її межами. До буддійської громади охоче приєднувалися ті,
хто шукав кращого життя або ж був незадоволений суспільною
нерівністю.
Але більшість індійців, насамперед селяни, нових вчень не
сприйняли. Вони, як і раніше, молилися за правилами, викладе-
ними у Ведах, шануючи водночас і тих богів, яким вклонялися
найдавніші мешканці Індії. Згодом першими серед небожите-
лів почали вважати творця всесвіту Брахму, бога-руйнівника
Шиву та бога-рятівника Вішну. Індійці вірили, що Вішну може
з’являтися перед людьми як власною персоною, так і в різ-
номанітних аватарах (тобто «втіленнях»). Такими аватарами
вважали, наприклад, бога-скотаря Крішну, царя-героя Раму і
навіть Будду — бог таким чином нібито перевіряв людей, «не-
стійких» у вірі.
Водночас під впливом проповідей Джини, Будди та їхніх при-
хильників і ведичні ритуали зазнали певних змін. Скажімо, вірні
відмовилися від кривавих жертв, а корову визнали «священною
твариною», якої не можна не лише вбивати, а й навіть завдавати
їй найменшої шкоди. Вживання коров’ячого м’яса чи жиру як їжі

134
 Десять втілень бога Вішну.
Індійська мініатюра (Музей Вікторії і Альберта)

взагалі було заборонене. «Оновлену» релігію давніх індійців на-

зивають індуїзмом, а її прихильників — індусами.

СТАРОДАВНІЙ ІЗРАЇЛЬ
1. Переселення давньоєврейських племен до долини Йор-
дану. Від часів, коли Єгипет був захоплений кочовиками, в цій
країні оселилося багато вихідців із Азії. Завойовники заохочували
переселення, бо не довіряли місцевим мешканцям. Серед при-
бульців були і давні євреї — племена скотарів, що колись жили
в Месопотамії, потім переселилися до Ханаану і зрештою обла-
штувалися в долині Нілу — тут вони знайшли багаті пасовиська
для своєї худоби.
135
 Коли єгиптяни повстали і
вигнали загарбників, частина
євреїв повернулася до Хана-
ану, але кілька племен зали-
шилися в країні. Щоправда,
ставлення до чужинців з боку
фараонів було зовсім не таким,
як за гіксоських володарів. Єв-
реїв вважали царськими раба-
ми і примушували виконувати
найважчу роботу, зокрема, під
час будівництва каналів і фор-
тець.
Легенда розповідає, що
Люди в традиційному єврейському один з освічених євреїв на ім’я
одязі серед підданих фараона. Мойсей, який був вихований
Розпис поховання Сеті I біля Фів при царському дворі, вирішив
врятувати одноплемінників. Він звернувся до фараона з прохан-
ням випустити їх із країни, аби вони знову оселилися у Ханаані.
Фараон відмовив. І тоді Мойсей закликав євреїв залишити Єгипет
без царського дозволу, ска-
завши, що цього вимагає від
них бог.
Згодом розповідали, що
військо фараона кинулося
навздогін, але море розсту-
пилося, пропустивши втікачів,
а потім зімкнулося, поглинув-
ши єгипетських вояків. Нада-
лі переселенців чекали важкі
випробування. Їхні мандри
тривали понад 40 років, і на-
віть Мойсей не дочекався
здійснення своєї мрії. Перед
Мойсей перед смертю дивиться
на долину Йордану.
смертю він тільки побачив Ха-
Малюнок на поштівці наан здалеку.

136
 Міська брама Мегіддо кінця II тис. до н. е.
(сучасний вигляд)
Втім зрештою втікачі з Єгипту об’єдналися з тими євреями, які
повернулися до долини Йордану раніше, та створили союз під
назвою Ізраїль. Разом вони почали завоювання Ханаану. Одно-
часно з півночі до країни вдерлися племена арамеїв. Місцеві
мешканці чинили відчайдушний опір. Але перемогу здобули при-
бульці. Непідкореною залишилася лише вузька смуга узбережжя
на північному заході країни, відома як Фінікія.
Завойовники облаштувалися в захоплених містах, розподілив-
ши здобуті землі між собою. Південна частина Ханаану, заселена
євреями, почала іменуватися Ізраїлем, північна, арамейська, —
Арамом. Частина переселенців так і залишилися скотарями, але
більшість із них стали землеробами.
2. Релігія давніх євреїв. Ізраїль за доби суддів. Євреї та меш-
канці підкореної ними країни розмовляли схожими мовами і
розуміли одне одного. Своїм богом прибульці вважали Ягве —
в ханаанеїв так звали божество річок і джерел. Щоправда, євреї
вірили, що невдовзі після їхньої втечі з Єгипту Мойсей на горі
Синай від імені одноплемінників уклав з Ягве особливий священ-
ний договір, або ж Заповіт. За ним бог узяв євреїв під свій захист
(тому вони називали себе «богообраним народом»), натомість у
відповідь дістав клятву суворо виконувати усі його настанови.

137
Серед цих настанов особливе місце мали десять заповідей, які,
за легендою, були накреслені на кам’яних плитах — скрижалях:
— шанувати одного бога Ягве;
— не робити ідолів — тобто будь-яких зображень, яким можна
було вклонятися як богам;
— не згадувати імені божого даремно;
— працювати шість днів на тиждень, а у сьомий — відпочи-
вати;
— шанувати батька та матір;
— не вбивати;
— не чинити перелюбу;
— не красти;
— не свідчити неправдиво;
— не жадати нічого, що належить іншому.
Окрім десяти заповідей, існувало безліч інших настанов і
правил, за дотриманням яких уважно стежили жерці — свяще-
ники. Вже згодом ці правила, разом з історичними переказами та
легендами, записали до книг Святого Письма, які також дістали
назву Заповіту. Правила ці були настільки ретельно виписаними,
що тривалий час євреї обходилися без законів. Царів у них також

Скінія — святилище Ягве. Гравюра XVIII ст.

138
не було, владу над Ізраїлем здійснювали
верховні жерці, або ж судді (єврейською
це слово звучить як «шофет»), які під час
війни були й військовими ватажками.
Невдовзі після переселення євреї
змушені були захищатися від нових во-
рогів. Під час навали «народів моря» на
березі Середземного моря оселилися
войовничі племена філістимлян. Їхні
міста-держави були об’єднані в міцний
союз. Маючи залізну зброю, філістим- Філістимлянський вояк.
ляни швидко підкорили й сусідів, поши- Рельєф з храму Рамзеса III
ривши свою владу аж до Йордану. Усі під- в Мединет-Абу
корені ними землі, за їхнім ім’ям, почали називати Палестиною.
Євреї не змирилися зі своєю долею і постійно повставали проти
загарбників. Проте остаточне звільнення стало можливим лише
після утворення справжньої держави.
3. Ізраїльське царство та його розпад. За переказами, пер-
шим царем Ізраїлю обрали пастуха на ім’я Саул. Але після смерті
Саула проти його синів спалахнуло
повстання. Очолив його ватажок
племені юдеїв Давид. Він ще за
юності зажив слави великого во-
яка, бо переміг найкращого воїна
філістимлян на ім’я Голіаф. Той, за
переказами, був справжнім велет-
нем, але спритний Давид влучив
йому в голову каменем із пращі.
Побачивши, що Голіаф убитий, фі-
лістимляни розбіглися з поля бою.
Проте коли Давид вирішив боро-
тися за владу, він охоче скористався
підтримкою філістимлян, і зрештою
домігся проголошення царем. Став-
ши володарем Ізраїлю, Давид близь- Цар Давид.
ко 1000 року до нашої ери здобув Скульптура А. Тадоліні

139
добре укріплене місто на горі Сіон — Єрусалим — і перетворив
його на столицю своєї держави. Володар створив постійне військо
з найманців — переважно чужинців, запровадив податки, збір яких
був покладений на чиновників, а для того, щоб ніхто не уникнув
сплати податків, вперше переписав усе населення Ізраїлю.
Після смерті Давида царську владу успадкував його молод-
ший син Соломон. Він правив за 965—928 років до нашої ери
й уславився насамперед великим будівництвом. За царювання
Соломона були зведені нові, міцніші мури навколо Єрусалима та
інших великих міст Ізраїлю, а в столиці збудований пишний палац
і велетенський храм бога Ягве, оздоблений коштовним деревом,
золотом і дорогоцінним камінням.
Соломона вважали мудрим правителем. Він майже не воював,
проте йому вдалося утримувати під своєю владою не лише Ізра-
їль, а й навколишні землі. З сусідніми державами цар підтримував
мирні стосунки, а фараон навіть погодився видати за нього заміж
свою доньку. Ізраїльтяни торгували з далекими країнами — зо-
крема, з Південною Аравією, звідки до Єрусалима привозили
золото та інші коштовності.
Проте пишне життя володаря важким тягарем лягало на плечі
звичайних євреїв. Соломон поділив країну на 12 округів, які по
черзі сплачували податки на утримання царського двору. Розміри
податків постійно зростали. Звільнені від них були лише одно-

Храм Ягве, зведений Соломоном. Малюнок XX ст.

140
племінники царя — юдеї. Це викликало неабияке невдоволення
представників інших племен. Врешті-решт вони повстали проти
царської влади. Заколот вдалося придушити, проте після смерті
Соломона його царство розпалося на дві окремі держави —
більший за розмірами Ізраїль та меншу Юдею, столицею якої за-
лишився Єрусалим. Ізраїль та Юдея часто ворогували між собою,
послаблюючи одне одного. Та й всередині кожної з держав було
неспокійно. Цим користалися найближчі сусіди — арамеї, серед
яких наймогутнішими вважали царів міста Дамаск.

ФІНІКІЙСЬКІ МІСТА-ДЕРЖАВИ.
МУДРЕЦІ ТА ПРОРОКИ
1. Піднесення Фінікії. Завоювання більшої частини Ханаану
прибульцями змусило багатьох його мешканців кинути свої до-
мівки і шукати захисту в прибережних містах. Проте Фінікія і так
була перенаселеною. Земель, придатних для землеробства, тут
було обмаль. Щоб прогодувати усіх мешканців краю, навіть хліб
тепер доводилося вимінювати у сусідів. Вільно чи ні, а ханаанеям,
яких згодом почали називати фінікійцями, доводилося ставати
не лише лісорубами, а й вправними рибалками, мореходами,
ремісниками і торгівцями.
Великим попитом у сусідніх країнах користувалися фінікійські
вироби зі скла. Деякі вчені навіть вважали, що і винайшли його
ханаанеї, а не єгиптяни. Мешканці Угарита, ще до того як їхнє місто
було зруйноване навалою «народів
моря», навчилися виробляти над-
звичайно стійку пурпурову фарбу.
Добували її з особливих морських
черепашок — подейкували, що ре-
цепт фарби відкрив собака, який
знайшов одну з них на березі моря
і розгриз. Щоправда, з одного мо-
люска вдавалося вичавити щонай-
Черепашка мурекс, з якої
більше кілька краплин фарби, тому виробляли пурпурову фарбу

141
коштував пурпур надзвичайно дорого — не дивно, що в багатьох
стародавніх державах пурпуровий плащ вважали символом
царської влади.
Торгували фінікійці не лише власними виробами. Вони швидко
навчилися посередницької торгівлі — купували товари, скажімо,
в Єгипті — і перепродавали їх у Месопотамії чи Греції. Навала
«народів моря» на певний час перервала цей обмін, проте згодом
він відновився і сприяв надзвичайному піднесенню фінікійських
міст. Греки навіть єгипетський папірус називали «біблосом» на
честь міста, де його зазвичай купували, — звідси походять слова
«Біблія» (грецька назва Святого Письма) та «бібліотека» ( зібран-
ня книжок). Не менше за Бібл були відомі південні фінікійські
міста — Сідон і Тір. Сідон був розташований на мисі між двома
зручними бухтами, перетвореними містянами на гавані, а Тір
виріс на невеликих острівцях-скелях недалеко від узбережжя.
2. Мандри фінікійців. Поява абетки. Піднесенню морської тор-
гівлі сприяв іще один винахід, який фінікійці запозичили у «народів
моря», а можливо, й у критян. Вони навчилися виготовляти кораблі
із кілем — продольною дерев’яною балкою вздовж усього днища.
Кіль фінікійці робили із цілого кедрового стовбура. Такі кораблі були
меншими за єгипетські, проте стійкішими та міцнішими, а відтак —
придатними для тривалого плавання навіть у відкритому морі. Щоб
рухатися швидше, весла на кораблях зазвичай розташовували у
два ряди, а за сприятливого вітру розгортали ще й велике вітрило.
У пошуках нових
товарів та покупців
фінікійці рушали все
далі від рідних берегів.
Їхні кораблі ретельно
дослідили усі куточки
Середземного моря,
виходили до Атлан-
тичного океану та зре-
штою досягли навіть
Канарських островів.
Фінікійський корабель. Рельєф з Ніневії Не дивно, що до послуг
(Британський музей)
142
фінікійських мореплавців часто зверталися й володарі інших
країн. Розповідали, що за дорученням одного з фараонів фінікійці
якось пропливли навколо всієї Африки — ця подорож тривала
майже три роки.
Торгівцям постійно доводилося спілкуватися з людьми, що
перебували далеко від них, іноді навіть в інших країнах та на
інших континентах. Для листування і ведення господарських
записів купцям було потрібне зручне письмо. Клинопис, який
ханаанеї запозичили у мешканців Месопотамії, не підходив: адже
в ньому було надто багато знаків для позначення слів та складів,
і, щоб вивчити усі їхні значення, потрібно чимало часу. В Угариті
клинопис спростили — знаками, або ж, як їх іще називають, лі-
терами, почали позначати лише окремі склади, потім — тільки
звуки. А згодом фінікійці замінили клинописні знаки зручнішими
малюнками. До того ж, позначали тільки приголосні. Оскільки у
фінікійській мові приголосних було тільки 22, запам’ятати таку
кількість знаків значно легше.
Щоб іще більше спростити навчання, літерам дали власні
назви і запам’ятовували їх у визначеному порядку. Першою вва-
жалася літера алеф (фінікійською — «бик»), другою — бет (фіні-
кійською — «дім»), третьою — гімел (фінікійською — «верблюд»)
і так далі. Такий порядок називають абеткою, а письмо, в якому
знаками позначаються окремі звуки, — абетковим.

Фінікійська абетка

143
 Винахід фінікійців запозичили й їхні сусіди — мешканці Сирії,
Палестини і Греції, а згодом — і більшість народів світу. Щоправ-
да, чи не в кожного з них тепер є своя абетка, пристосована до
особливостей їхньої мови і письма. Якщо, скажімо, мешканці
Близького Сходу, як і фінікійці, звикли писати справа наліво, то
європейці роблять навпаки. Греки — а за ними й ті, хто створю-
вав абетку за грецьким зразком, — почали позначати літерами
і голосні звуки. Тому, наприклад, в українській абетці, на відміну
від фінікійської, аж 33 літери.
3. Державний устрій. Міські громади. Фінікія ніколи не була
єдиною державою, її найбільші міста залишалися незалежними
одне від одного. Містяни зазвичай називали себе «людьми», або ж
«синами» Тіра, Сідона, Бібла тощо. Разом «сини» певного міста
складали міську громаду. Для ухвалення найважливіших рішень
скликали загальні збори громади. Щоправда, брати участь у та-
ких зборах могли лише повноправні громадяни, з кола яких були
виключені переселенці з інших місцевостей, мешканці сільської
округи та підлеглих місту земель, що вже казати про невільників.
Збори громади скликали нечасто, і зазвичай від її імені виступала
Рада, яка складалася з представників знаті.

Жертвоприношення. Рельєф із саркофага біблського

царя Ахірама (Національний музей у Бейруті)

144
 У більшості міст-держав
зберігалася й царська вла-
да. Цар керував військом і
чиновниками та мав ціл-
ковиту владу над міською
округою і приєднаними
землями. Проте в самому
місті влада володаря була
обмежена, і він змушений
був діяти лише за згодою
Ради та зважати на рішен-
ня, які ухвалювали загаль- Бібл на межі II і I тис. до н. е.
ні збори громади.
Ніякої майнової рівності між громадянами одного міста не
існувало. Статки найзаможніших фінікійців дозволяли їм влас-
ним коштом будувати кораблі й відправляти їх разом із цар-
ськими до далеких країв за товарами. Та й збагачувала торгівля
насамперед царя та великих торгівців — ті самі «поважні ро-
дини», які становили міську Раду. Пересічні мешканці міста —
ремісники, моряки, дрібні торгівці й селяни — жили незамож-
но. До того ж, їхнє життя було непевним: якщо торгівля була
жвавою, а стосунки з сусідами —
добрими, то вони мали роботу й
хліб, якщо навпаки — залишалися
без засобів до існування.
Усі фінікійці вшановували давніх
ханаанейських богів. Проте в кож-
ного міста був і власний «небесний
захисник». У Сідоні, скажімо, осо-
бливо шанували Ешмуна, в Беріті
(сучасному Бейруті) — Ягве, а по-
кровителем Тіра вважали Мелькар-
та (ім’я цього бога з ханаанейської
перекладають як «володар міста»).
Усміхнена фінікіянка.
Жерці зберігали чималий вплив, Статуетка зі слонової кістки
а іноді навіть ­зазіхали на царську (Британський музей)

145
владу. Тож і царі намагалися не сваритися зі служителями богів.
І не шкодували щедрих пожертв храмам.
4. Боротьба за владу у Тірі. Поступово більшу частину фі-
нікійської торгівлі прибрали до своїх рук купці міста Тір — у
давнину його навіть називали «торжищем народів». Накопи-
чені статки дозволили тірському царю Хіраму (він правив за
969—936 років до нашої ери) не лише розширити володіння
Тіра на узбережжі, а й розпочати велике будівництво в самому
місті — на землі, яку тірійці відвоювали у моря. Були зведені
нові храми Мелькарта й Астарти, укріплені міські мури. Гостей
міста вражали житла тірійців, які мали кілька поверхів і нага-
дували казкові вежі.
Хірам уклав союз із ізраїльським царем Давидом. А Давидово-
му сину Соломону надіслав будівничих та деревину для палацу
і храму Ягве.
Проте в самому Тірі було неспокійно. Незаможні містяни ви-
магали надати їм земельні ділянки для ведення власного госпо-
дарства. А знать остерігалася «надмірного» зміцнення царської
влади. Коли трон успадкував онук Хірама, представники «по-
важних родин» змовилися між собою і вбили володаря. Розпра-
вилися змовники й з усіма царськими родичами. Врятуватися
вдалося лише одному — його нібито сховав від убивць власний

Поховання Хірама біля Ханавая (сучасний вигляд)

146
 Тірський цар перед містом. Зображення на воротах палацу в Балаваті
(Британський музей)
раб. Саме цього врятованого й проголосили новим володарем,
коли заколот було придушено.
Заворушення, однак, не припинилися. Вже за кілька десятиріч
нащадків Хірама таки усунули від влади, а царський трон захопив
жрець храму Астарти Ітобаал.
5. Фінікійські мудреці та єврейські пророки. Як і в Єгипті
чи Месопотамії, літописцями, дослідниками та вченими у Фінікії
спочатку були жерці. Проте з часом наука у цій країні вийшла
за межі храмів і стала світським
(тобто не пов’язаним із релігійними
відправами) заняттям. Найвідомі-
шим з-поміж фінікійських мудреців
був Мох із Сідона, який досліджував
природу і першим висловив при-
пущення, що світ складається з не-
подільних часток — як книжки з
літер. Інший мудрець, Сангун’ятон
із Беріта, вивчав насамперед істо-
рію. І дійшов висновку, що більшість
богів, яких вшановували фінікійці та
їхні сусіди, колись були людьми, які
відзначилися особливою мудрістю
або уславили себе корисними вина-
ходами, тому були пізніше обожнені Мудрець. Фінікійська статуетка
зі слонової кістки
вдячними нащадками. (Британський музей)

147
 Фінікійці охоче запозичували та використовували культурні
здобутки інших народів. І самі були зразком для сусідів. Царі Ізраї-
лю та Юдеї, скажімо, вражені багатством та блиском приморських
міст, охоче одружувалися із тірськими принцесами і будували в
своїх державах храми фінікійських божеств — Баала та Астарти.
Місцеві жерці, щоправда, чинили цьому відчайдушний опір.
Мандрівні проповідники закликали євреїв бути вірним «своєму»
богу — Ягве. Найвідомішим ватажком невдоволених був пророк
Ілія. Разом із учнями та послідовниками він нищив «чужинські»
святилища та розправлявся з жерцями Баала.
Водночас знайомство з фінікійською мудрістю й знаннями
сусідів про навколишній світ сприяло появі в Ізраїлі та Юдеї влас-
них письменників і релігійних мислителів. Їх, так само як і Ілію,
називали пророками. Але вони у своїх проповідях та повчаннях
намагалися переосмислити стародавню віру співвітчизників.
Релігійні мислителі походили з різних
верств суспільства. Пророк Амос, скажі-
мо, називав себе звичайним скотарем.
Але попри своє просте походження, він
одним із перших висловив тверде пе-
реконання, що бог у всесвіті насправді
єдиний, і всі народи рівні перед ним.
Обраність своїх співплемінників — єв-
реїв — Амос розумів насамперед як
особливу відповідальність у виконанні
Печатка з написом «Амос, божих настанов. Пророк засуджував ви-
писець» (Музей Ізраїлю) зиск і пригноблення, жадібність та мар-
нославство ізраїльської знаті, які вважав блюзнірським пору-
шенням заповідей Ягве. Правду і справедливість Амос оголосив
важливішими за дотримання ритуалів.
Пророк Осія був жерцем. Утім, як і Амос, він наполягав, що
жертви без щірої віри є образою бога. Людським гріхам Осія
протиставляв милосердя Ягве.
Цілісності й стрункості вченню пророків надав найславетніший
із них — Ісайя. Він жив за 765—685 років до нашої ери і належав
до знатного юдейського роду, а можливо, був навіть далеким

148
родичем царів. Тому однаково віль-
но почувався і на міській вулиці, і у
палаці володаря. Ісайя був рішучим
прихильником єдинобожжя (або ж
монотеїзму), яке він проголосив
суттю «Мойсеєвого заповіту» і не-
втомно протиставляв племінним
віруванням та забобонам, або ж
язичництву. Ісайя переконував, що
навіть свій обраний народ бог суво-
ро каратиме за відступництво від
віри. І врятується лише невеликий
«залишок» вірних, беззастережно
відданий божим заповідям. Коли
здаватиметься, що загибель неми-
нуча, пророкував Ісайя, Ягве спря- Пророк Ісайя.
мує до своїх вірних рятівника, або ж Скульптура Дж. делла Порта
месію, який переможе зло і встановить царство справедливості.
Володарі ставилися до проповідей пророків із пересторогою.
Цар Єзекія погодився на реформи, запропоновані Ісайєю, лише
після того як кілька разів переконався у дивовижній передбач-
ливості проповідника. Однак діяв володар нерішуче та непослі-
довно. А після смерті Єзекії більшість нововведень скасували.
На Ісайю чекала жахлива страта — легенда стверджує, що його
розпиляли навпіл. Остаточно єдинобожжя в Юдеї було запрова-
джено лише 622 року до нашої ери — за правління царя Йосії.
Підданим оголосили, що під час ремонту в храмі Ягве в Єрусалимі
були знайдені стародавні священні книги, які підтвердили, що
вчення пророків цілком відповідає Мойсеєвим настановам.

ФІНІКІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ.
ТАРТЕС І КАРФАГЕНСЬКА ДЕРЖАВА
1. Утворення колоній. Господарський розвиток Фінікії спри-
яв швидкому зростанню її населення. Але що більше ставало

149
 Фінікійська колонізація в ХІ—VІ ст. до н. е.
мешканців, то важче їм було знайти засоби для існування. І міста
змушені були час від часу «позбуватися» тих, хто ставав «зайвим»
на власній батьківщині. Незаможні містяни залишали Фінікію в
пошуках землі й заробітку. Для представників знаті втеча з країни
часто була способом зберегти майно і навіть життя — якщо вони
програвали в жорстокій боротьбі за владу, що точилася між «по-
важними родинами» чи не в кожному фінікійському місті. Разом
зі знатними вигнанцями у мандри вирушали і їхні прихильники.
Заморська торгівля вимагала постійної присутності фінікій-
ських торгівців або їхніх представників у тих краях, звідки виво-
зили товари. Кораблі потрібно було завантажувати і ремонтувати,
моряки мали десь відпочивати перед далекою дорогою. Тому
вже наприкінці II тисячоліття до нашої ери на островах Серед-
земного моря, в Африці й Іспанії почали виникати невеликі по-
селення фінікійців.
Поселення на чужій території зазвичай називають колоніями,
а місто, звідки прибували поселенці, — метрополією, що з грець-
кої перекладається як «материнське місто». Метрополією біль-
шості (якщо не всіх) фінікійських колоній був Тір. Але селилися
в них і сідоняни, і бібліти, і вихідці з
інших міст. Кількість переселенців
швидко зростала, і маленькі посе-
лення перетворювалися на справ-
жні міста.
Укріплене фінікійське місто.
Внутрішній устрій колоній був
Розпис поховання у Керкуані схожим на той, до якого пересе-

150
ленці звикли у Фінікії. Прибульці становили міську громаду, най-
важливіші питання вирішували на загальних зборах, а постійно
керувала містом Рада з представників знаті та найзаможніших
мешканців міста (як правило, це були ті самі люди). Найвища
влада в колонії зазвичай належала наміснику, якого призначав
цар Тіра.
2. Тартес. Джерелом срібла та олова для фінікійців тривалий
час була далека держава Тартес, розташована на півдні Іспанії.
Подейкували, що дорогоцінного металу в ній було стільки, що
мореплавці не лише по вінця за-
вантажували ним свої кораблі, а
й викидали свої якорі та робили
нові — вже зі срібла. Іспанські
поклади олова, щоправда, з ча-
сом виснажилися. Але тоді тар-
тесійці почали привозити його
з північних країв, зокрема —
з Британії.
Легенди стверджували, що у
Тартесі було сім міст, а місцеві за-
кони були записані віршами — так Золота прикраса у тартесійському
стилі (Ратуша Севільї)
їх легше було запам’ятати. Осели-
тися фінікійцям на своїй землі тартесійці спочатку не дозволяли,
тому першу свою колонію — Гадес (сучасний Кадіс) — прибульці
заснували на невеликому острові поблизу узбережжя. На честь
перемоги над тартесійським царем Геріоном на острові звели й
величний храм бога Мелькарта. Бронзові колони храму виблис-
кували на сонці та допомагали кораблям знайти правильний
шлях. Тож, коли фінікійці вирушали далеко на Захід, вони казали,
що пливуть до Стовпів Мелькарта. Згодом так почали називати
і Гібралтарську протоку — прохід із Середземного моря до
Атлантичного океану.
Із часом стосунки фінікійців із тартесійцями покращилися.
Тубільці навіть запозичили в переселенців чимало корисних
винаходів — зокрема, створили власну писемність. А мешканці
Гадеса дізналися від тартесійців про поклади олова у Британії.

151
 3. Заснування Карфагена. Коли царем Тіра став правнук Іто-
баала Пігмаліон, знать влаштувала проти нього змову. Однак
цар випередив змовників і вбив їхнього ватажка — верховно-
го жерця храму Мелькарта, одруженого на сестрі Пігмаліона,
царівні Дідоні. Інші заколотники змушені були тікати з міста.
Очолила втікачів ображена на
брата Дідона. 823 року до на-
шої ери разом зі спільниками
вона дісталася африканського
узбережжя, де вирішила засну-
вати нову колонію. Щоправда,
місцеві мешканці — бербе-
ри — зустріли прибульців во-
роже і погодилися продати їм
Дідона перед олтарем. лише клаптик землі розміром
Мініатюра V ст.
(Ватиканська бібліотека) зі шкіру одного бика. Але ца-
рівна не розгубилася — вона
розрізала шкіру на тоненькі ремінці та, як мотузкою, окреслила
ними цілий пагорб, на якому і заснувала місто. Колонія отримала
назву Карфаген — із фінікійської її перекладають як «нове місто».
Обурений хитрістю фінікійців, ватажок тубільців почав вимагати,
щоб Дідона вийшла за нього заміж. Розуміючи, що в такому ви-
падку місто потрапить до рук ворогів, царівна вкоротила собі віку.

Залишки порту Карфагена (сучасний вигляд)

152
 Карфаген зберіг незалежність від сусідів, але змушений був
сплачувати берберам данину. Царського намісника з Тіра кар-
фагеняни приймати відмовилися. Замість нього містом керувала
Рада десяти, яку становили нащадки найближчих супутників
Дідони, а карфагенське військо очолював призначений Радою
командувач.
Розташований у зручному місті — на півшляху між Іспанією і
Фінікією, на перехресті морських шляхів — Карфаген швидко пе-
ребрав до своїх рук майже всю посередницьку торгівлю на заході
Середземного моря. Невдовзі карфагеняни почали засновувати
і власні колонії та підпорядковувати інші, раніше засновані фіні-
кійцями поселення. Так виникла велика Карфагенська держава.
4. Боротьба за владу в Карфагені. Полководці й мандрів-
ники. Карфагенський командувач Малх здобув перемогу над
сусідніми берберськими племенами і звільнив рідне місто від
обов’язку сплачувати їм данину. Під проводом Малха карфа-
геняни також захопили частину Сицилії та Сардинії. Але гучна
слава командувача збентежила Раду десяти, і вона наказала
вигнати з міста Малха та його воя-
ків. Полководець виконувати наказ
відмовився. Разом із військом він
вирушив до Карфагена і захопив
державну владу. Членів Ради десяти
стратили. Жорстоко переслідували
й усіх інших супротивників Малха.
Новий володар засудив на смерть
навіть власного сина, який відмо-
вився коритися батьку. Тоді обуре-
ний народ повстав та розправився
зі свавільним командувачем.
Щоб ніхто більше не міг здобу-
ти одноосібну владу, містом відтоді
керували одразу два суфети, яких
обирали щорічно. До того ж суфети
Баал-Хаммон — «небесний
підпорядковувалися міській Раді, захисник» Карфагена.
яка тепер складалася зі 104-х най- Теракотова статуя (Музей Бардо)

153
 поважніших представників знаті.
Новим командувачем обрали Ма-
гона. Той, щоправда, вже невдовзі
переконав Раду створити військо
з найманців. А найманці були від-
дані командувачу, який платив їм
гроші. Не дивно, що Магон швидко
став найвпливовішою людиною у
Карфагені. Та навіть передав свою
владу нащадкам у спадок.
За правління Магона та його
синів карфагеняни остаточно при-
єднали до своїх володінь острови
Сардинія та Корсика. А скористав-
шись війною між Тартесом і Гадесом,
захопили землі обох суперників.
Мандрівки Магонідів Онуки Магона були найвідомішими
карфагенськими мандрівниками. Гімількон дослідив узбережжя
Атлантичного океану на північ від Гадесу, допливши до Британії
та протоки Ла-Манш. Ганнон вирушив на південь, уздовж бере-
гів Африки, і досяг Гвінейської затоки, де на власні очі побачив
великих людиноподібних мавп — горил — та спостерігав за ви-
верженням вулкану Камерун, названого ним «Колісницею богів».

МІСТА-ДЕРЖАВИ ЕТРУСКІВ
1. Загадковий народ — етруски. Під час своїх мандрівок
Середземним морем фінікійці зіштовхнулися з іще одним наро-
дом мореплавців — етрусками. Етруски мешкали в Італії — між
Тірренським морем (що в перекладі з грецької означає саме
«етруське») та річкою Тибр. Ці землі у давнину називали Етрурі-
єю, а тепер — Тосканою (ця назва теж походить від однієї з назв
етрусків). Історики і досі сперечаються про походження цього
загадкового народу, проте більшість вбачає в них переселенців
з Анатолії, які наприкінці II тисячоліття до нашої ери — під час

154
навали «народів моря» — по-
далися на захід. Італія їх при-
вабила родючими землями,
багатими на корисні копали-
ни. Однак цілком імовірно,
що етруски є нащадками як
прибульців, так і місцевих
мешканців, які прийняли вті-
качів на своїй землі.
Етруски мали свою абетку,
запозичену у фінікійців че-
рез посередництво греків.
Історики можуть навіть про-
читати більшість етруських
написів, проте перекласти їх
Міста-держави етрусків
вдається не завжди — адже
ця мова не схожа на жодну із сучасних, словників не залишилося,
а написів одночасно кількома мовами небагато. Про повсякден-
не життя етрусків ми можемо дізнатися з інших джерел — адже
вони тривалий час жили поруч з іншими народами та залишили
після себе численні археологічні пам’ятки, зокрема — поховання,
прикрашені скульптурами і фресками.
За допомогою залізних знарядь етруски розчищали ліси і
висушували болота, яких було багато на їхній новій батьківщи-
ні. На звільнених таким чином землях вирощували великі вро-
жаї пшениці, льону і винограду. Етруські вироби з міді, бронзи
і заліза цінували далеко за межами їхньої країни. Втім, найбіль-
шої слави етруски зажили як хоробрі вояки та мореплавці. Їх
вважали винахідниками морського тарану, або ж ростру, за
допомогою якого в давнину пробивали борти ворожих кораб­
лів. Від етруської назви корабельної реї походить і сучасне
українське слово «антена».
У море етруски виходили не лише для торгівлі, а й для грабун-
ку — таких морських розбійників називають піратами. Греки
розповідали, що одного разу етруські пірати захопили в полон
самого бога Діоніса. Але, звісно, морським розбоєм та полюван-

155
 Етруський корабель. Розпис поховання
(так зване «Поховання корабля»)
біля Тарквіній
ням на людей для продажу в рабство займалися не лише етрус-
ки, а й фінікійці та самі елліни — зрештою, саме слово «пірат» є
грецьким за походженням.
2. Міста-держави. Як і фінікійці, етруски не мали єдиної дер-
жави. В Етрурії співіснували понад десяток міст-держав, най-
відомішими з яких були Вольсінії, Тарквінії та Цере. Від назви
останнього походить українське слово «церемонія», тобто «уро-
чистий обряд». Етруски і справді надзвичайно любили урочисті
обряди — і не лише релігійні. Так, скажімо, на честь сходження

Міська брама ет­руської Танцівники. Розпис поховання

доби у Перуджі (так зване «Поховання тріклінія»)
(сучасний вигляд) біля Тарквіній

156
на трон нового царя або перемоги над ворогами обов’язково
влаштовували тріумф — яскраву ходу на чолі з володарем.
Внутрішній устрій етруських держав теж нагадував фінікій-
ський. Мешканці окремого міста або кількох сусідніх становили
громаду. Для вирішення найважливіших справ громадяни час
від часу збиралася на загальні збори. Проте справжня влада
зосереджувалася в руках невеликого кола знатних родин, які
зазвичай були й найбільшими власниками: земель, копалень,
рабів, кораблів. Незаможні громадяни шукали нагоди влашту-
ватися на службу чи просто отримати заступництво знатної
людини — або ж, як казали згодом, стати його клієнтами. Спи-
раючись на підтримку таких клієнтів і родичів, представники
знаті домагалися обрання себе або своїх довірених осіб на всі
важливі громадські посади.
Кожне етруське місто спочатку мало власного царя. Ознакою
царської влади було особливе сидіння, оздоблене слоновою
кісткою, та золотий вінець — корона (деякі вчені й саме слово «ко-
рона» вважають етруським за походженням). Володаря супрово-
джували охоронці з подвійними сокирами та різками, зібраними
в пучок,— фасціями. Проте пишні церемонії не перетворювали
царів на повноправних володарів. Зазвичай вони були змушені
виконувати волю знаті, а в деяких
містах царську владу згодом вза-
галі скасували — керували обрані
посадовці, яких етруски називали
зілатами.
3. Союз дванадцяти міст. Етрусь-
кі колонії. Дванадцять найбільших
етруських міст об’єдну­валися у
союз. Раз на рік їхні представники
збиралися у святилищі біля Воль-
сіній для розв’язання суперечок і
ухвалення спільних рішень. У разі
небезпеки учасники союзу могли
об’єднати свої військові загони і Нарада царів. Малюнок
призначити спільного командувача, на кам’яній плиті з Цере (Лувр)

157
 якого іменували «зілатом всієї Етрурії».
Але призначення це було тимчасовим.
Жодної влади над учасниками союзу та-
кий керівник не мав. Міста і надалі збері-
гали самостійність та власних посадовців,
які керували й укладали угоди від імені
лише своєї громади.
Родючої землі в країні етрусків було
значно більше, ніж у Фінікії. Проте з ча-
сом майже всю її розподілили між вели-
кими власниками. Відтак зросла кількість
громадян, які взагалі залишилися без
Етруська теракотова землі. Звісно, частина з них знаходила
скульптура собі іншу роботу — ставали ремісника-
(Шафгаузенський музей)
ми, рибалками, моряками. Але вдавало-
ся це не всім — і зрештою влада міст була змушена вдаватися до
створення колоній.
Щоправда, на відміну від фінікійців, етруски не виряджали
переселенців за море. Землю для колоній переважно відвойо-
вували у сусідів — італійських племен. Очолювали загони май-
бутніх колоністів, як правило, представники знаті, які мріяли про
славу і владу над новими землями. Так виникло кілька десятків
нових етруських міст. Найвідомішими серед них були Спіна, Ман-
туя, Капуя і Помпеї. Колонії також гуртувалися у союзи: окремі
об’єднання етруських міст існували, скажімо, на півночі Італії, в
Умбрії та Кампанії.
4. Релігія етрусків. Етруски вірили, що всесвіт складається з
трьох частин: неба («світу богів»), землі («світу людей») та підземно-
го «царства мертвих». Що б не трапилося у людському світі чи під
землею — вони бачили в цьому лише відголосок того, що відбулося
на небі. Тому мешканці Етрурії були переконані, що за небесними
знаменнями можна передбачити долю. Мистецтво ворожіння було
розвинуте в етрусків як ні в кого з їхніх сусідів. Ворожили за громом
і блискавкою, за польотом птахів, але найчастіше — за печінкою
жертовних тварин. Не дивно, що інші народи вважали етрусків або
надто побожними, або ж надміру забобонними.

158
 Самі етруски вірили, що
ворожінню, служінню бо-
гам та облаштуванню хра-
мів їх навчив посланець
богів на ім’я Таг. Легенда
розповідає, що цар Таркон,
засновник міста Тарквінії,
якось орав поле та знай-
Бронзова модель печінки для ворожіння
шов у борозні маленько- (Музей П’яченци)
го хлопчика. Це й був Таг.
Знайда зростав і дорослішав просто на очах, а заговоривши,
почав навчати божої мудрості. Таркон ледь встиг записати Таго-
ві повчання, як той перетворився на старця й помер. А записи,
зроблені Тарконом, стали священними книгами етрусків.
З усіх божеств етруски найбільше шанували трьох — бога неба
і блискавок Тіна, богиню царської влади Юнону та богиню-по-
кровительку ремесел і мистецтв Мінерву. Заступником землеро-
бів вважали бога Аплу, «господарем моря» — бога Нептуна, а в
підземному «царстві мертвих», за віруваннями етрусків, панував
бог Турмс. Щоб небожителі змилувалися, етруски приносили їм
численні жертви — тварин, а іноді й людей. Існував і особливий,
суто етруський спосіб жертвоприношення: на честь померлого
влаштовували поєдинки між приреченими на смерть рабами.
Згодом невільників почали озброювати вкороченими мечами,
що мали назву гладіс, тому таких бійців-смертників стали йме-
нувати гладіаторами. Улюбленим героєм етруських легенд був
Геркле, який нагадував грецького Геракла, хіба що подвиги свої
здійснював у Італії.

ВИНИКНЕННЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ ПОЛІСІВ

1. Греція за часів Гомера. Тоді як фінікійці відкривали далекі
краї і засновували свої колонії, грецькі племена, які розселилися
по берегах Егейського моря, вели замкнене сільське життя. Про
бурхливе минуле їхньої країни нагадували лише руїни колись

159
величних палаців та міфи і легенди, що їх розповідали, співаючи
на бенкетах, лірники.
Найвідомішим із таких оповідачів був
сліпий співець Гомер. Про його життя
ми майже нічого не знаємо, навіть місце
народження невідоме — за честь зва-
тися батьківщиною співця ще в давнину
сперечалися одразу сім грецьких міст.
Але саме Гомера вважають автором двох
видатних поем — «Іліади» і «Одіссеї», які
розповідають про Троянську війну і по-
вернення переможців додому. Щоправ-
да, згадуючи про події сивої давнини,
співець їх осучаснював, тож більшість
Гомер. Мармуровий бюст побутових сцен у поемах насправді зма-
з Бай (Британський музей) льовують повсякденне життя не мікен-
ських володарів, а сучасників самого Гомера. Завдяки цьому ми
добре знаємо не лише імена давніх героїв, а й те, як жили греки
за «гомерівських часів».
Мешкали греки у селах, уся навколишня земля вважалася
спільною власністю громади, але кожній родині в користування
надавали власну ділянку. Найкращі землі отримувала знать і ва-
тажки племен, яких Гомер називає царями. Ознакою заможності
вважали худобу та рабів. Невільників, щоправда, було небагато, і
часто-густо вони жили й працювали поруч із господарем. Торгівлі
майже не існувало, селяни
забезпечували себе всім
самі, а до купців ставили-
ся вороже, не надто від-
різняючи їх від піратів та
розбійників.
2. Виникнення полісів.
Лише у IX сторіччі до на-
шої ери в Греції знову ви-
никають міста-держави.
Оранка. Теракотова фігурка з Беотії (Лувр) Більшість із них з’явилася

160
на місці зруйнованих міст ахейців — Ар-
госа, Фів, Спарти та інших; або ж посе-
лень, захоплених греками на узбережжі
Анатолії — таких як Мілет або Ефес. Про-
те нові держави були зовсім не схожими
на царства Персея чи Агамемнона. За
своїм внутрішнім устроєм вони більше
нагадували фінікійські чи етруські міста.
Щоб не виникало плутанини, історики
Святилище.
такі міста-держави називають полісами Теракотова фігурка з Криту
(з грецької «поліс» перекладається про- (Археологічний музей
Іракліона)
сто як «місто») — саме від цього слова
походять, зокрема, українські слова «політика» (тобто державна і
громадська діяльність) та «поліція» (тобто установа, відповідальна
за охорону громадського порядку).
Поліс складався з міста та навколишніх сіл. Зазвичай розміри
поліса були невеликими — зранку громадянин міг залишити
міську оселю, попрацювати на своїй землі й увечері повернути-
ся додому. Майже всі знали одне одного в обличчя. Громадяни
одного поліса становили громаду, на загальних зборах якої ви-
рішували усі найважливіші питання спільного життя. Переселенці
з інших міст, навіть якщо вони були греками, а також невільники
громадянських прав не мали.
3. Влада аристократії. Серед громадян рівності теж не було.
Майже вся влада в полісі зосереджувалася в руках знаті, або,
як називали її греки, аристократії (це слово з грецької пере-
кладається як «влада кращих»), представники якої — як і у Фі-
нікії — становили Раду. Інші громадяни, більшість із яких були
селянами, хоч і переважали чисельно, на загальних зборах
зазвичай лише затверджували рішення, запропоновані Радою.
Жерцями і суддями також були представники знаті, й судили
вони «за звичаєм», тобто у більшості випадків — на власний
розсуд. Не дивно, що саме аристократи були найбільшими
власниками, утримували в своїх руках найкращі ділянки землі
та величезні череди, які для тогочасних греків були головним
мірилом багатства.

161
 За переказами, кожне грецьке місто на початку своєї історії
мало власного володаря. Але згодом у більшості полісів аристо-
крати домоглися скасування царської влади. Замість царів життям
громад керували притани, або архонти — посадовці, яких оби-
рали з кола знаті на певний термін, зазвичай — на один рік.
Під час війни саме аристократи ставали на чолі війська. За-
звичай вони билися на колісницях або верхи на конях, а селяни
становили легкоозброєну піхоту. Наприкінці VIII сторіччя до нашої
ери війна спалахнула між двома найвпливовішими грецькими
містами того часу — Халкідою і Еретрією. Поступово до неї втяг-
нулася більшість грецьких полісів. Вершники-аристократи час
від часу сходилися на полі бою, щоб визначити переможця. А от
піхотинцям з простолюду заборонили навіть використовувати
стріли й дротики — щоб вони не могли поранити коней і битися
зі знаттю на рівних.
4. «Цар-винахідник» із Аргоса. Тоді як у більшості грецьких
полісів панувала аристократія, в місті Аргос влада, як і раніше,
залишалася в руках царя. Аргоський цар Фідон вважав себе спад-
коємцем легендарного Агамемнона і мрі-
яв створити не менш велику та славну
державу. Володар не довіряв знаті. Тому
головною силою його війська стали не
вершники, а важкоозброєні піхотинці —
гопліти. Гоплітами їх називали тому, що
захищалися вони не звичними малень-
кими щитами з одним держаком, який
стискали у долоні, а гоплонами, тобто
великими щитами з двома держаками,
які утримували усією рукою. Щит допов­
нювали шоломом, панциром і захисними
щитками на ногах. Під час бою гопліти
шикувалися кількома лавами, або ж, як
казали греки, фалангою. Якщо вояки
Найдавніше гоплітське стояли щільно — їх майже неможливо
спорядження
(Археологічний музей було вразити, і навіть колісниці проти
Аргоса) фаланги зазвичай були безсилими. При

162
 Гопліти, вишикувані фалангою.
Зображення на вазі (Музей Вілла Джулія)
цьому гоплітами могли бути навіть звичайні селяни — саме з них
Фідон, власне, і набрав своє військо.
У своїй державі Фідон запровадив єдині міри ваги, об’єму та
довжини, які згодом використували і в інших грецьких містах. На
захопленому царем острові Егіна почали карбувати монети —
зручні у користуванні гроші у вигляді невеликих металічних кру-
жалець однакової ваги. Цей корисний винахід Фідон запозичив
із сусідньої з Грецією країни Лідія, багатої на поклади золота і
срібла, де перші монети почали виготовляти дещо раніше, на
початку VII сторіччя до нашої ери. Монетами було нескладно
розрахуватися за будь-який товар, їх легко було передавати,
зберігати і накопичувати. Тепер заможними могли бути не лише
представники знаті.
Завдяки своїй винахідливості та наполегливості Фідону і
справді вдалося об’єднати під своєю владою чимало грецьких

Найдавніша монета, Монета, карбована

карбована в Лідії на острові Егіна
(Пергамон-музей) (Пергамон-музей)

163
міст і земель. Але здолати опору знаті він так і не зміг — за пере-
казами, його вбив один із аргоських аристократів, якому цар мав
необережність довіритися. Водночас, саме за прикладом Аргоса,
вже невдовзі більшість грецьких міст почали карбувати монети
та створювати військо з гоплітів.
5. Писані закони. Гоплітське озброєння зазвичай було не
надто дорогим. Придбати його могли навіть звичайні селяни.
Простолюд тепер бився за рідне місто на рівних з аристократами.
І всевладдя знаті викликало в нього все більше невдоволення. Не
мали довіри у пересічних громадян і судді з кола аристократів, які
виносили вироки «за звичаєм», бо звичай було легко тлумачити на
власну користь. Під тиском одноплемінників, знать зрештою зму-
шена була погодитися на створення писаних законів, прочитати
які міг кожен. У нагоді стала запозичена у фінікійців абетка, адже
навчитися грамоти за її допомогою міг будь-який громадянин.
Складання законів вважали складною і водночас почесною
справою. Для її виконання зазвичай запрошували людей, які
користувалися загальною повагою. Таких законодавців вже їхні
сучасники вважали неабиякими мудрецями. В давнину навіть
склали список із семи наймудріших греків.
Водночас навіть записані закони влаштовували не всіх і не
завжди. Надто різними насправді були інтереси і прагнення гро-

Каміння з записом законів з Гортини (сучасний вигляд)

164
мадян. Знать і надалі намагалася утримати владу в своїх руках.
Простолюд вимагав, щоб вона належала усім громадянам —
демосу. З грецької слово «демос» перекладається як «народ»,
«громада», проте спочатку ним позначали усіх громадян загалом,
а згодом — тих із них, хто не належав до знаті (власне, і в укра-
їнській мові слово «народ» є так само багатозначним). Боротьба
була запеклою та виснажливою і супроводжувалася бійками,
збройними сутичками і навіть справжніми війнами між аристо-
кратією і простолюдом.

СТВОРЕННЯ ГРЕЦЬКИХ КОЛОНІЙ. ТИРАНІЯ

1. Створення колоній. Ворожнеча між знаттю і демосом часто
призводила до того, що переможені змушені були залишати рідне
місто і шукати кращої долі за морем, де виникали все нові й нові
колонії еллінів. Інші причини грецької колонізації теж були схожі
на фінікійські або етруські — зростання населення, відсутність на
батьківщині землі для всіх, хто її потребував, розвиток торгівлі,
який вимагав постійної присутності в краях, з якими торгували.
Греки розпочали створювати колонії пізніше за сусідів, тому
зазвичай обирали для них береги, ще не «зайняті» фінікійцями
чи етрусками. Проте і заснували міст вони значно більше, аніж

Велика грецька колонізація у VIII—VI ст. до н. е.

165
попередники. Найбільше колоній було в Південній Італії та на
Сицилії — ці землі в давнину навіть називали Великою Грецією
(на відміну від власне Греції, розташованої на берегах Егейського
моря). Найвідоміші з них — Сиракузи, Тарент і Неаполь. Най-
більшим грецьким містом на заході Середземного моря була
Массалія (нинішній Марсель).
Засновникам Массалії вдалося встановити дружні стосунки
з царями тоді ще незалежного Тартесу, а от із етрусками та фіні-
кійцями вони здебільшого ворогували. Після кількох морських
битв карфагенянам вдалося «замкнути» для грецьких кораблів
Гібралтарську протоку. Фінікійського Мелькарта елліни ототож-
нювали з Гераклом, тому протоку вони називали Геракловими
стовпами, які відтоді стали для них символом «краю землі».
Грецькі колонії виникли також в Анатолії, на острові Кіпр,
на узбережжі Африки і навіть у дельті Нілу. Щоправда, фараон
дозволив існувати на підвладних йому землях лише одному
грецькому місту — Навкратісу. Через Мармурове море і про-
току Босфор греки потрапили і до Чорного моря, яке вони
називали Понтом Евксінським (що з грецької перекладається,
як «море, приязне для гостей»), або ж просто Понтом. На чор-
номорських берегах вони заснували кілька десятків колоній,
найвідомішими з яких були Херсонес, Пантикапей та Ольвія
(на території сучасної України).

Руїни Пантикапея (сучасний вигляд)

166
 Звільнення Андромеди.
Зображення на вазі з Південної Італії
На батьківщині греки розмовляли різними говірками і від-
чували себе насамперед громадянами певної держави. Зі ство-
ренням колоній елліни почали більше звертати уваги на те,
що їх об’єднує між собою і відрізняє від сусідів. Греки відчули
себе єдиним народом. Тубільців, та й чужинців загалом вони
називали варварами (тобто людьми, які розмовляють іншою
мовою, яка грекам нагадувала повторення незрозумілих звуків
на кшталт «вар-вар»). Спочатку це слово не було образливим,
адже варварами вважали не лише відсталі племена, а й народи,
культура яких була давнішою за грецьку, — мешканців Єгип-
ту, Месопотамії, Анатолії. Але згодом у ставленні до чужинців
з’явилася зверхність, і навіть деякі освічені греки стверджу-
вали, що варвар за своєю природою не може бути вільною
людиною, а отже — рівним елліну.
2. Внутрішній устрій колоній. Засновані греками міста одразу
ставали самостійними полісами, незалежними від метрополій.
Але внутрішній устрій колоній був майже таким самим. Усі по-
селенці, окрім, звісно, рабів, становили міську громаду. Найваж-
ливіші питання міського життя вирішували на загальних зборах,
паралельно з якими існувала Рада й посадовці, яких обирали на
обмежений термін.
Оскільки серед переселенців були й представники знаті, і се-
ляни, і ремісники, в більшості колоній також спалахнула боротьба

167
 між аристократією і простолюдом. Як
і в самій Греції, на новому місці також
ухвалювали писані закони — іноді вже
під час заснування колоній. Складали
їх так, щоб не виникало бажання ці на-
станови змінювати. Славетний законо-
давець Залевк вимагав, щоб кожен, хто
пропонував зміни, приходив на збори
з мотузкою, щоб повіситися, якщо його
пропозиції не будуть схвалені. А коли
самого Залевка звинуватили у порушен-
ні складених ним законів — за леген-
дою, він власноруч позбавив себе ока.
Залевк виколює собі око. Якщо місту загрожувала небезпека
Скульптура Ж. Гужона ззовні, усі громадяни виступали гуртом.
Для боротьби із сильними зовнішніми
ворогами — такими як етруски, карфагеняни або ж кочові пле-
мена півночі — доводилося об’єднувати зусилля кількох міст.
З часом серед колоній виділялися найвпливовіші, представники
яких організовували спільну оборону. Інші за потреби надсилали
загони своїх вояків, постачали харчі або ж сплачували гроші.
Така допомога могла бути добровільною, але зрештою союзники
ставали залежними від сильнішого поліса. Так, скажімо, навколо
Пантикапея утворилася Боспорська держава, а грецькі коло-
нії Сицилії об’єдналися навколо Сиракуз. У більшості випадків,
однак, союзи між полісами були нетривкими, та й панівне місто
зазвичай не втручалося у внутрішні справи залежних від нього
полісів.
3. Розвиток торгівлі та його наслідки. Що більше виникало
колоній, то жвавішою ставала торгівля між грецькими містами. Та
й у самих полісах торгували майже всі. Селяни привозили до міста
овочі, масло, вино, м’ясо або живу худобу. В обмін на них вони
могли придбати вироби місцевих ковалів та гончарів або ж това-
ри, які доставляли з далеких країв. Із колоній до Греції надходили
метали, зерно, раби, вироби заморських ремісників. До колоній
везли вино, олію і вироби грецьких майстрів. Поряд із торгівлею

168
розвивалося і лихварство —
адже для купівлі товарів та
спорядження кораб­лів їхнім
власникам були потрібні чима-
лі кошти, які можна було взяти
лише в борг.
З часом вплив торгівців і
лихварів у грецьких містах ста-
вав все більшим. Для того, щоб
стати великим власником, вже
не потрібно було мати землю та
належати до аристократії. Ба-
гатії, невдоволені всевладдям Зважування товару перед відправкою
до Греції. Зображення на келиху для
знаті, теж вимагали для себе вина (Національна бібліотека Франції)
права керу­вати державою.
4. Тиранія. Незадоволення громадян пануванням аристократії
було легко використати і в особистих інтересах. За сприятливої
нагоди владу в багатьох полісах захоплювали честолюбці, які нама-
галися правити одноосібно, як царі. Проте на відміну від царської
їхня влада не була успадкованою і трималася або на підтримці
більшості громадян, або лише на
військовій силі. Таких володарів
греки називали тиранами, а їхнє
правління — тиранією. У давнину
ці слова не вважали негативними,
і лише згодом тиранічною почали
називати будь-яку свавільну владу.
Тиранами часто ставали військо-
ві командувачі. Або посадовці, які не
хотіли відмовлятися від влади, коли
завершувався термін, на який їх
обирали. Тираном міста Мілет, ска-
жімо, став притан Фрасибул. За його
тиранії Мілет розквітнув і заснував
Тиран. Зображення на вазі
кілька десятків колоній — попри (Музей стародавнього
виснажливу дванадцятирічну війну мистецтва у Базелі)

169
з сусідньою Лідією. Але Фрасибул пам’ятав, що владу здобув силою,
тому переслідував усіх, хто хоч якось виділявся серед громадян
і міг очолити спротив тиранії. Найбільшу загрозу тирани зазви-
чай вбачали у поваленій ними аристократії — тому боролися з
нею усіма можливими засобами. Тиран Сікіона Клісфен, скажімо,
уславився тим, що дав родовим об’єднанням знаті образливі імена
«кабанщиків», «віслючників» та «поросятників».
Аристократія відплачувала тиранам не меншою ненавистю —
подейкували, що з правителя Халкіди Антилеонта, якого знать
позбавила влади, живцем зідрали шкіру.
А от громадяни Сиракуз, за переказами, самі запросили
правити містом сусідського тирана Гелона. Гелон виявив себе
вмілим і водночас суворим володарем.
Він розширив межі міста, збудував нові
оборонні мури, величні храми і водо-
гін. З аристократами тиран намагався
не ворогувати, але й демосу прагнув
сподобатися. Гелон заборонив багатіям
хизуватися своїми статками, а безземель-
ні громадяни отримали землі, які тиран
відібрав у кількох сусідніх полісів. Помер
Гелон власною смертю, передавши владу
своєму братові.
Проте в більшості грецьких міст вла-
да тиранів була нетривалою. Знищивши
Гелон. Гравюра XVIII ст. всевладдя аристократії, інших вимог де-
мосу вони виконати не могли. Мудрець
і законодавець Піттак навіть казав, що «найбільше диво — це
тиран, який дожив до старості».
Зазвичай тиранію скидали ті самі громадяни, які її спочат-
ку підтримували. Але після цього знаті вже не вдавалося по-
вернути владу до своїх рук. Вона були змушена ділитися нею
з багатіями — торгівцями і лихварями. Такий устрій називають
олігархією (з грецької це слово перекладається як «влада не-
багатьох»). Або ж до влади приходили ватажки демосу, грець-
кою — ­демагоги. За давніх часів це слово було не образливим,

170
навіть почесним, і лише згодом демагогами стали називати про-
йдисвітів, що обманюють інших порожніми балачками. Ватажки
демосу прагнули змінити закони таким чином, щоб у керівництві
державою могли брати участь усі громадяни. Іншими словами —
утвердити демократію (що з грецької перекладається як «влада
демосу», або ж «влада народу»).

КОРИНФСЬКА ДЕРЖАВА
1. «Міст Греції». Найзаможнішим містом Еллади вважали Ко-
ринф. Розташований на вузькому Істмійському перешийку, що
з’єднував півострів Пелопонес із рештою Греції, він мав одразу
кілька зручних гаваней, одна з яких була відкрита на захід, а
інша — на схід. Так, волею самої природи Коринф опинився на
перехресті шляхів — як суходільних, так і морських. Не дивно,
що це місто називали «мостом Греції». Здавна селилися тут й
іноземні торгівці — насамперед фінікійці.
У давнину Коринфом правили володарі, які вважали себе
нащадками самого Геракла. Верхівку місцевої аристократії ста-
новили царські родичі, яких — за ім’ям спільного пращура — на-
зивали Бакхіадам. Після загибелі царя Телеста знать домоглася
скасування у Коринфі царської влади. Замість єдиного володаря
містом тепер керували двісті найповажніших Бакхіадів, які оби-
рали зі свого складу притана та військового командувача. Цікаво,
що до свого кола нові господарі міста не приймали нікого ззовні —
легенда каже, що Бакхіадами навіть
заборонили одружуватися з пред-
ставниками інших сімей.
Як і в інших грецьких містах,
коринфські аристократи були по-
важними землевласниками, але
водночас — і судновласниками та
лихварями. Саме від торгівлі вони
отримували найбільші доходи. За
Коринф і сусідні грецькі
правління Бакхіадів у Коринфі поча- міста-держави

171
 ли будувати швидкі кораблі одразу
з трьома рядами весел — трієри.
У міста з’явилися свої колонії, най-
відомішою з яких стали Сиракузи.
Вирушати за море коринфян, однак,
змушували не лише торговельні
інтереси. Населення міста швидко
зростало, і для всіх мешканців про-
сто не вистачало землі. Не дивно,
що серед перших писаних законів,
які для Коринфа створив притан
Фідон (тезка аргоського царя), най-
відомішим був той, що вимагав, аби
кількість земельних ділянок завжди
Грецька трієра
(реконструкція XX ст.) відповідала кількості громадян.
2. Встановлення тиранії. Зако-
ни Фідона не заспокоїли коринфського демосу. Невдоволення
пануванням аристократії лише зростало. Настроями громадян
скористався військовий командувач на ім’я Кіпсел. Його бать-
ко не належав до Бакхіадів і одружився на представниці цього
роду лише тому, що наречена кульгала і ніхто не хотів брати її за
дружину. За легендою, правителі міста хотіли вбити Кіпсела од-
разу після народження, але мати сховала його у скрині. «Скриня»
грецькою звучить як «кіпсел», тож цілком можливо, що легенда
виникла вже згодом, щоб пояснити дивне ім’я, адже Кіпсела не
лише не вбили, а й доручили зреш­
тою керувати військом.
Командувач уславився не тільки
перемогами, а й прихильним став-
ленням до пересічних коринфян.
Боржникам він допомагав захища-
тися від вимог лихварів. І навіть від-
давав громадянам гроші, які ті мали
сплатити як штраф.
Гончарна майстерня.
Зображення на глиняній табличці
Не дивно, що народ підтримав
(Лувр) Кіпсела, коли той захопив владу над

172
містом і встановив тиранію. Бакхіадів вислали з міста, а можливо,
вони й самі поквапилися втекти, остерігаючись розправи. Землі,
відібрані у знаті, були розподілені між іншими громадянами.
До того ж, тиран заснував кілька нових колоній, в яких усі охочі
могли отримати ділянки для ведення власного господарства.
В аристократів відібрали і повноваження суддів. Не на користь
знаті були спрямовані також особливі закони проти «надмірної
розкоші» і «ледарства». Обмежив тиран і кількість рабів, яку міг
купити окремий громадянин, — окрім іншого, це змушувало
багатіїв наймати на роботу вільних містян. При цьому Кіпсел
заохочував розвиток ремесла — насамперед гончарства. По-
суд, виготовлений у Коринфі за доби тиранії, й зараз знаходять
у найвіддаленіших куточках Середземного моря.
3. Періандр. Коли Кіпсел помер, його владу успадкував син
Періандр. Новий володар від природи був людиною незлобивою і
навіть хотів примиритися зі знаттю. Але від цього кроку його нібито
відмовив його старший приятель і спільник — мілетський тиран
Фрасибул. Зрештою, Періандр відновив переслідування аристо-
кратії, ба навіть перевершив у цьому батька. Простолюд натомість
отримав рівні права зі знаттю, а замість
старого родового поділу громади тиран
запровадив поділ за місцем проживання.
Податки Періандр зменшив, а потім
взагалі скасував. Адже для наповнення
державної скарбниці цілком вистачало
мита, що стягували з купців, які при-
возили товари до Коринфа. Щоб заохо-
тити торгівлю, тиран почав карбувати
власну монету і не шкодував грошей на
облаштування міських гаваней та волоку,
яким кораблі перетягували через Істмій-
ський перешийок. Періандр заснував
близько десятка колоній і повернув під
владу Коринфа ті поселення, які здобули
Періандр.
незалежність за правління Бакхіадів. Так Мармуровий бюст
виникла Коринфська морська держава. (Музей Піо-Клементіно)

173
 Демос тирана любив, сусіди ставилися до нього з повагою,
Періандра навіть вважали одним із семи наймудріших греків. Од-
нак чим старше ставав тиран, тим більше боявся втратити владу.
Щоб попередити замахи на своє життя, Періандр оточив себе
кількома сотнями найманих охоронців. Потім заборонив будь-які
об’єднання громадян та збори, окрім релігійних. Зрештою корин-
фяни зрозуміли, що тиран готовий знищити будь-кого, кого він
вважатиме небезпечним для себе, і зненавиділи його. Оточений
загальним презирством, Періандр відчув, що божеволіє. Він не
став чекати смерті й сам наказав себе вбити — так, щоб його тіла
не знайшли і не могли сплюндрувати.
4. Утвердження олігархії. Наступником Періандра став його
небіж. Але він протримався при владі лише кілька років. Не маючи
сили та передбачливості дядька, новий володар не зміг попере-
дити заколоту проти своєї влади. Змовники вбили тирана і його
тіло викинули за межі Коринфа. Натовп розграбував і зруйнував
будинки володаря та його родичів.
Безлад у місті, однак, тривав недовго. Подібно до багатьох
інших грецьких полісів, у Коринфі утвердилася олігархія. Усі
державні справи тепер вирішувала міська Рада. І хоча діяла
вона від імені усіх громадян, а не лише знаті, складалася Рада
переважно з найзаможніших містян. А всі її рішення готували

Руїни храма Аполлона в Коринфі (сучасний вигляд)

174
вісім урядовців — пробулів. Діяли у місті і народні збори, але
вони могли тільки підтвердити чи відкинути рішення, винесені
на їхній розгляд Радою. Морська держава, створена Періан-
дром, розпалася, хоча деякі колонії і надалі залишалися під
владою Коринфа.

ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ПОВАЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ

В МЕГАРАХ
1. Мегари — від влади аристократії до тиранії. Північним
сусідом Коринфа було місто Мегари. Знать у Мегарах панувала
ще від гомерівських часів. Місцевим царям вдалося зберегти
за собою лише обов’язки жерців, а справжню владу перебрала
на себе аристократична Рада. Саме Рада призначала усіх по-
садовців, зокрема, й командувачів війська, яких було одразу
п’ятеро.
Земель для скотарства чи землеробства в мегарських воло-
діннях було небагато, тому місцевих мешканців, як і коринфян,
годували мореплавство і торгівля. Щоправда, Істмійський пере-
шийок біля Мегар був ширшим і гористішим, але місто все ж мало
гавані на обох його берегах, тому торгувало як із заходом, так і
зі сходом. Колоністи з Мегар облаштувалися у Сицилії, на бере-
гах Чорного моря та протоки Босфор. Найбільшої слави серед
мегарських колоній зажив Візантій
(теперішній Стамбул).
Пересічні містяни, щоправда,
були невдоволені тим, що морська
торгівля збагачує насамперед пред-
ставників знаті. Обурювалися вони
й тим, що аристократам належать
найкращі землі та величезні череди.
Настроями простолюду скористався
колишній мегарський воєначальник
Феаген. Разом зі спільниками він на-
Золота сережка з Мегар
пав на худобу, що належала знаті, і (Лувр)

175
 Залишки «фонтану Феагена» в Мегарах
(сучасний вигляд)
майже всю її перебив. Демос був у захваті, тож коли Феаген
з’явився у самому місті, він майже без спротиву захопив владу
і встановив тиранію.
Тиран намагався сподобатися співгромадянам. Він при-
красив Мегари ошатними будівлями, облаштував серед міста
фонтан із питною водою, надав незаможним селянам землю
на острові Саламін. Але невдовзі розсварився із сусідами. Спа-
лахнула війна, що затягнулася на кілька років. Невдоволений
військовими труднощами народ розлюбив тирана і сам вигнав
його з Мегар.

Мегари у VII—VI ст. до н. е.

176
 2. Встановлення демократії. На пев-
ний час у Мегарах утвердилася олігар-
хія — аристократія змушена була поді-
литися владою із заможними вихідцями
з демосу. Нові керівники якнайшвидше
замирилися з сусідами. Але простолюд
встиг відчути свою силу. Оскільки він
бився за рідне місто в лавах гоплітсько-
го війська поруч з аристократами, то
тепер вимагав такої ж рівної участі в
управлінні державою. І зрештою доміг-
ся свого.
Після перемоги демосу будь-які важ-
ливі питання життя громади вирішували
народні збори. Участь у них міг взяти ко-
жен громадянин. Ухваленим вважалося
рішення, підтримане більшістю присут- Гопліт. Зображення
ніх. Ухвали зборів називали догмами, на поховальній стелі
і їх не можна було оскаржити чи пере- з Мегар (Музей Гетті)
глянути, хіба що переконати громадян проголосувати за інше,
протилежне за змістом, рішення.
З утвердженням демократії, або, як казали в самих Мегарах,
«необмеженої свободи», посадовцем ставав уже не той, хто мав
більші статки чи міг похвалитися шляхетним походженням, а
той, хто здобув підтримку більшості народних зборів. І діяли
урядовці так, щоб насамперед сподобатися пересічним гро-
мадянам.
3. Демагоги при владі. Нова влада заходилася встановлювати
справедливість — так, як її розуміли пересічні мегарці. Почали з
того, що відібрали майно в аристократів і багатіїв, які виступали
проти влади народу. За рішенням народних зборів відібране роз-
дали незаможним. Потім взялися за тих, хто, на думку простолюду,
нажив багатство нечесним шляхом, насамперед лихварів. Надалі
великих власників змусили влаштовувати своїм коштом обіди для
бідніших співгромадян. Деякі мегарці вже й не чекали дозволу вла-
ди, а збиралися гуртом і вдиралися до домівок заможних ­сусідів,

177
 змушуючи їх годувати
непроханих гостей або
віддавати «зайве». Дехто
взагалі залишався жити
в чужих оселях. Чинити
опір таким «борцям за
справедливість» мало
хто наважувався, зазви-
чай багатії просто тікали
з Мегар — до колоній чи
інших грецьких міст.
Щоб забезпечити зе­
мельними ділянками всіх
Господар прагне захистити своє майно громадян, які мріяли про
від грабіжників. Зображення на вазі
(Берлінське античне зібрання) власне господарство,
демагоги вирішили за-
снувати нову колонію. Але, на свою біду, обрали для поселення
місце, на якому вже облаштувалися вихідці з іншої грецької держа-
ви — острова Самос. Спалахнула війна. Мегарці зазнали поразки.
Шістсот із них опинилися у ворожому полоні. Бранці, щоправда,
невдовзі підбурили самосців встановити демократію і на їхньому
острові. Але самі Мегари залишилися без військового флоту, тож
невдовзі втратили Саламін. Мегарці, які раніше облаштувалися на

Грецький військовий корабель.

Зображення на вазі (Лувр)

178
острові, тепер змушені були його залишити, повернулися додому
і приєдналися до невдоволених владою.
Щоб заспокоїти демос, урядовці знову взялися за лихварів —
тепер їх змушували повернути боржникам сплачені тими від-
сотки. У відповідь багатії взагалі перестали позичати гроші. Не-
вдоволений був і простолюд — адже він сподівався, що борги
скасують взагалі. Тоді демагоги вирішили надати права громадян
одразу всім вільним мешканцям Мегар, зокрема — й переселен-
цям з інших міст. Безправними залишилися тільки раби. Вдячні
«нові» громадяни підтримували на народних зборах усі пропо-
зиції урядовців. Із них набрали й нове гоплітське військо, і з його
допомогою навіть відвоювали Саламін.
4. Кінець «необмеженої свободи». Не домоглися демагоги
лише одного — наведення порядку в межах всієї мегарської
держави. За міськими мурами панував цілковитий безлад, вар-
то було людині залишити Мегари, як вона потрапляла до рук
розбійників. Лиходії не визнавали над собою жодної влади і
зрештою напали навіть на священне посольство, яке прямува-
ло до Дельф. Після цього проти зухвальців піднялася мало не
вся Греція. Спільними зусиллями сусідні поліси завдали важкої
поразки війську демагогів і позбавили
Мегари виходу до моря.
Невдовзі проти незграбних прави-
телів спалахнуло повстання і в самому
місті. На батьківщину повернулися ви-
гнанці, які жорстоко помстилися своїм
кривдникам. Демократія була повале-
на. На зміну їй знову прийшла олігархія.
Усі нововведення часів «необмеженої
свободи» скасували. Певний час навіть
діяв закон, який забороняв обирати на
державні посади тих, хто жив у Мегарах
за правління демагогів і «заплямував»
себе співпрацею з ними. Цікаво, що на-
Мегарський шолом
віть імен ватажків мегарської демокра- (Археологічний музей Мегар)
тії історія не зберегла.

179
 СПАРТАНСЬКА ДЕРЖАВА — «ГРОМАДА РІВНИХ»
1. Виникнення Спартанської держави. Особливий устрій
склався у найбільшому грецькому полісі — Спарті. Заснували
цю державу переселенці-до-
рійці на місці однойменного
міста ахейської доби. Разом зі
Спартою прибульці захопили і
навколишню область Лаконію.
Тому їхня держава дістала ще й
другу назву — Лакедемон. Тих
мешканців Лаконії, які чинили
спротив завойовникам, спартан-
ці силою перетворили на рабів.
Проте належали вони не окре-
мим особам, а всій громаді. На-
Спарта і захоплені нею землі
зивали таких громадських рабів
гелотами. Земля також вважа-
лася спільною власністю громадян, хоча й була поділена на окре-
мі ділянки — по одній на кожного спартанця. Але самі спартанці
на землі не працювали, обробляли кожну ділянку 50—60 гелотів.

Руїни Спарти (сучасний вигляд)

180
Місцеві мешканці, які добровільно визнали владу спартанців, а
також переселенці з інших місць зберегли особисту свободу, але
не мали громадянських прав і змушені були сплачувати подат-
ки — таких мешканців Лакедемону називали періеками (тобто
«сусідами»). Спартанців від сплати податків звільнили.
Згодом, коли населення Спарти зросло і з’явилася потреба в
нових землях, спартанці захопили ще й сусідню область — Мес-
сенію. Частина мессенців залишила батьківщину, а більшість із
тих, хто залишився, завойовники також перетворили на гелотів.
2. Внутрішній устрій Спарти. Як і в інших грецьких полісах,
у Спарті від самого початку панувала аристократія. Раду, що
складалася з представників знаті, тут називали герусією. На на-
родних зборах було заборонено навіть сперечатися, вони або
ухвалювали, або відхиляли рішення, запропоновані герусією.
Проте, якщо рішення зборів Рада визнавала «шкідливим», вона
і його могла скасувати. Царська влада у Лакедемоні збереглася,
проте царів було одразу двоє і вони мусили коритися волі герусії.
Самі спартанці вважали, що
закони, які впорядковували їхнє
життя, запровадив легендарний
герой Лікург. А для того, щоб гро-
мадський устрій залишався сталим,
Лікург нібито вдався до хитрощів —
узяв зі спартанців клятву, що вони
не мінятимуть законів до його по-
вернення, а сам поїхав до Дельф,
де вкоротив собі віку.
Щоправда, клятву порушили
вже за кілька десятиріч після смерті
Лікурга. Адже під час війни з Мес-
сенією царі постійно перебували
у походах. Тому змушені були по-
годитися, що за їхньої відсутнос-
ті громадою керуватимуть інші
посадовці — ефори. Ефорів було Лікург. Мармурова статуя
п’ятеро, і їх вважали представни- (Музей Піо-Клементіно)

181
 ками усіх спартанців. Уже невдовзі
вони перебрали на себе вищу владу
в державі, нав’язуючи свою волю
навіть царям.
Встановлення тиранії в інших
грецьких містах і урядування де-
магогів у Мегарах налякали спар-
танську знать. Ефор Хілон переко-
нав її, що причиною негараздів є
заздрощі простолюду до привілеїв
Хілон. Гравюра XVIII ст. і багатств аристократії. А для того,
що зберегти владу й утримати в по-
корі гелотів, краще добровільно піти на поступки та погодитись
перетворити Лакедемон на «громаду рівних».
Щоб ніхто зі спартанців не виділявся з-поміж інших, Хілон усіх
зобов’язав мати майже однакові житла, одяг, посуд і зброю, ба
навіть харчуватися разом. Ділянку землі, завдяки
якій годувався громадянин, він не міг продати,
подарувати чи передати у спадок. Спартанцям
заборонили не лише орати, а й займатися тор-
гівлею чи ремеслом — це дозволяли лише пе-
ріекам. Щоб не існувало багатіїв, заборонили
також золоті й срібні монети, замість них роз-
раховувалися залізним пруттям, яке важко було
носити з собою та накопичувати.
Для того ж, щоб надати настановам Хілона
більшої ваги, оголосили, що усі ці правила були
запроваджені ще Лікургом, але чомусь забуті,
тож мудрий ефор лише відновив їхню дію.
3. «Спартанське виховання». До життя за
суворими законами спартанців готували з дитин-
ства. І хоча сусіди вважали таке виховання жор-
стоким, самі мешканці Спарти ним пишалися.
Спартанські Подейкували, що слабких хлопчиків у Лакеде-
«гроші»
(Нумізматичний моні одразу після народження просто скидали
музей в Афінах) зі скелі на каміння. Сильних забирали від бать-

182
 Вправи молодих спартанців.
Малюнок Е. Дега

ків уже в сім років — відтоді їх вважали «власністю держави».

Немов худобу, хлопців ділили на «череди», де вчили трьох ре-
чей — підкорятися, витримувати страждання і битися. З одягу
їм давали лише один-єдиний плащ, постіль вони облаштовували
собі самі — з очерету, збираного голіруч, за найменшу провину
сікли різками. Красти не забороняли, суворо карали лише тих,
кого заскочили на гарячому. Раз на рік усіх сікли без усякої про-
вини — просто для того, щоб майбутні вояки навчилися навіть
під різками не стогнати.
Щодо необхідних знань, то такими вважали лише музику,
співи, вміння написати найнеобхідніші слова, а також мистецтво
висловлюватися стисло і точно, або ж, як казали греки, лаконічно
(тобто — так, як говорять у Лаконії). Дорослим громадянином
спартанця визнавали лише у 30 років.
4. Спартанське військо. Пелопонеський союз. Завдяки суво-
рому вишколу молоді спартанцям вдалося створити найсильніше
військо серед усіх грецьких полісів. Спартанські вояки були не
лише сильними і витривалими, а й хоробрими і дисципліновани-
ми. Тих, хто не виконав наказу, могли навіть не карати, зневага з
боку співгромадян змушувала їх самих зводити рахунки з життям.
Спарта не мала оборонних мурів, бо її мешканці вважали, що
місто захищають не кам’яні споруди, а мужність його громадян.

183
 Проте головним завданням спартанського
війська був не захист від навали ворогів
ззовні, а утримання влади над гелотами.
Гелоти зі своїм рабством миритися не бажа-
ли, і за будь-якої зручної нагоди повставали
проти поневолювачів. Саме тому військо
спартанців мало бути завжди напоготові.
За допомогою до міста, яке мало най-
краще в Греції військо, часто зверталися су-
сіди — близькі й далекі. І хоча у самій Спарті
нібито панувала рівність між громадянами,
за межами своєї держави вона зазвичай
підтримувала прихильників аристократії та
олігархії, скидала тиранів, що спиралися на
Спартанський гопліт. підтримку народу, і нав’язувала володарів,
Бронзова статуетка яким не подобалася демократія. Більшість
(Берлінське античне грецьких міст визнали першість Спарти і
зібрання)
вважали за честь бути її союзником — так
поступово склалося військове об’єднання, яке вчені називають
Пелопонеським союзом.

АФІНИ: МІЖ ТИРАНІЄЮ І РЕФОРМАМИ

1. Афіни під владою знаті. Були у Греції і міста, які не квапили-
ся визнавати спартанську першість. Найвизначнішим серед них
були Афіни — центр області Аттика.
Як і в інших полісах, влада в
афінській громаді здавна належа-
ла аристократії. Представники знаті
становили Раду, що в Афінах мала
назву ареопаг (на свої засідання він
збирався на пагорбі, присвяченому
богу війни Аресу). З кола аристо-
кратів обирали також командувача
війська та архонтів. Царську владу
Стародавня Аттика скасували, точніше, залишили за
184
 Пагорб Ареса в Афінах
(сучасний вигляд)
царськими нащадками лише обов’язки жерців — в іншому вони
нічим не відрізнялися від інших аристократів.
Знать поступово захопила найродючіші землі Аттики, пере-
січні громадяни мали ділянки переважно у гористій місцевості й
тому час від часу позичали зерно або гроші в заможніших сусідів.
Заставою була земля, на якій встановлювали так звані «боргові
камені». Якщо селянин не повертав позички вчасно, його могли
навіть продати у рабство. Судитися
доводилося в ареопазі, тож справи
зазвичай вирішували на користь
аристократів.
Демос вимагав письмових зако-
нів, і врешті-решт знать на це пого-
дилася. Справу доручили архонту
Драконту. Створені ним закони
були жорсткими, у давнину навіть
казали, що їх писали кров’ю. За за-
зіхання на чужу власність перед-
Драконт. Дерев’яний рельєф
бачалася смертна кара, навіть за (Бібліотека Конгресу США)

185
крадіжку виноградного грона у сусідському саду. Відтоді будь-які
невиправдано жорсткі заходи називають драконівськими (до мі-
фічних і казкових драконів цей вислів не має ніякого відношення).
2. Реформи Солона. Заспокоїти демос за допомогою драко-
нівських законів не вдалося. Заворушення не припинялися, і
594 року до нашої ери примирити громадян доручили іншому
архонту — Солону. Він належав до царського роду і уславився
на полі бою — під його командуван-
ням афіняни остаточно захопили в
мегарців Саламін. Багато хто гадав,
що він стане тираном, проте сам Со-
лон прагнув не одноосібної влади,
а мирних реформ.
Афінський реформатор намагав-
ся не повторювати помилок мегар-
ських демагогів. Тому Солон скасу-
вав усі несплачені борги. Лихварі та
позичальники при цьому втратили
лише неотримані прибутки, повер-
Солон. Мармуровий бюст
(Національний музей у Неаполі) тати боржникам раніше стягнуте від
них не вимагали. «Боргові камені»
знищили, боргове рабство заборонили. Після цього Солон поді-
лив громадян за рівнем їхніх доходів. До вищого класу належали
так звані «п’ятсотмірники» — ті, хто отримував щорічно не менше
500 мір зерна. Лише вони мали право обіймати найвищі посади в
державі й командувати військом. Далі йшли ті, чиї доходи пере-
вищували 300 мір, вони дістали право обіймати менш впливові
посади, а під час війни воювали верхи. Щоб належати до третього
класу, треба було отримувати 200 мір, — це цілком відповідало
статкам більшості селян. Під час війни вони билися як гопліти.
Усі інші громадяни належали до четвертого класу і воювали або
в легкоозброєній піхоті, або на кораблях.
Хоча Солон сам належав до аристократії, він суттєво обме­
жив владу ареопагу. Насамперед був створений суд присяжних.
Присяжних обирали за жеребом, відтак у цій ролі міг опинитися
будь-який громадянин, незалежно від його походження чи стат-

186
ків. Це робило суд більш неупередженим у рішеннях. Солон роз-
ширив повноваження народних зборів. І рішення зборів тепер
готував не ареопаг, а нова рада — буле, яка складалася вже не з
представників знаті, а з усіх громадян — її склад також обирали
за жеребом.
3. Тиранія Пісістрата. Реформи Солона не задовольнили і
не могли задовольнити всіх. Знать була обурена «відступом від
звичаїв» і обмеженням своєї влади, торгівці й лихварі — тим, що
й після реформ влада залишилася в руках тих, хто мав землю, а
не гроші. Навіть у селян, які домоглися скасування боргового
рабства, були причини для невдоволення — адже всупереч спо-
діванням Солон не став перерозподіляти землі на їхню користь.
Невдоволенням з боку демосу скористався родич Солона —
Пісістрат. Він спочатку хитрістю домігся, аби йому дозволили
мати збройну охорону, а потім
за її допомогою захопив одно-
осібну владу в Афінах і став ти-
раном. Пісістрат не був жорсто-
кою людиною, не переслідував
своїх ворогів і навіть приходив
до суду, коли хтось до нього
позивався. Тих, хто міг відібра-
ти в нього владу, він прагнув
позбутися без застосування
сили — найбунтівливіших і
найчестолюбніших аристокра-
тів, скажімо, відрядив воювати і
засновувати колонію на півночі Апофеоз Геракла, якому уподібнював
себе Пісістрат. Зображення на вазі
Егейського моря. (Мюнхенське античне зібрання)
Тиран не скасовував законів
Солона, і, поки мудрець жив, завжди уважно вислуховував його
поради. Щоб громадяни не кидали свого господарства заради
судових справ, Пісістрат створив місцеві суди й особисто стежив
за тим, щоб вони виносили справедливі вироки. Він щиро праг-
нув, аби пересічні афіняни були заможнішими, сприяв розвитку
ремесел і садівництва, допомагав селянам позиками і забезпе-

187
чував роботою міських бідняків, побудував водогін і численні
храми в Афінах. Пісістрат запровадив нові свята і наказав на-
решті записати гомерівські поеми, на героїв яких він намагався
бути схожим. Тиран дожив до глибокої старості, і після смерті
влада перейшла до його синів. Проте, на відміну від батька, нові
володарі були пихатими й жорстокими. Громадяни збунтувалися.
Одного з тиранів убили, а другого — вигнали з Афін.
4. Реформи Клісфена. Боротьба за владу завершилася пере-
могою прихильників демократії. Їхнім ватажком став афінський
аристократ і водночас онук сікіонського
тирана, якого батьки на честь діда теж
назвали Клісфеном. Клісфен домігся
проведення цілої низки важливих ре-
форм. Щоб позбавити знать впливу на
громадські справи, був скасований ста-
рий поділ громадян за походженням,
натомість запроваджений новий — за
місцем проживання. За новим поділом
відтепер відбувалися і вибори до буле.
В інтересах торгівців, лихварів та інших
Клісфен. Мармуровий багатіїв статки почали оцінювати не мі-
бюст (Сенат Огайо)
рами зерна, а грошима. А виборчі права
отримали всі громадяни, незалежно від статків.
Однак чи не найбільшої слави з нововведень Клісфена зажив
запропонований ним закон про «суд черепків», або ж грецькою —
остракізм. Він передбачав, що гро-
мадяни могли щорічно на загаль-
них зборах визначити, яка людина,
на їхню думку, є небезпечною для
міста. Для цього кожен із учасни-
ків зборів міг записати на черепку
ім’я того, хто викликав підозру, і ки-
нути його до загальної купи. Якщо
те саме ім’я виявляли на більшості
Черепок з ім’ям людини, яку
пропонували вигнати з Афін черепків — ця людина мала добро-
(Музей Стої Аттала) вільно залишити Афіни на десять

188
років. Родину вигнанця при цьому ніхто не переслідував, а його
майно увесь цей час перебувало під захистом громади, тож
після повернення він міг одразу повернутися до повноцінного
суспільного життя.

ЯК ЖИЛИ, НАВЧАЛИСЯ І КОГО ШАНУВАЛИ

ДАВНІ ГРЕКИ
1. Повсякденне життя греків. Яким би не був устрій грецьких
держав, побутові звички та вподобання їхніх мешканців були за-
звичай схожими. Жили греки в невеликих будинках, що мали не
більше двох поверхів. Усі вікна такого дому виходили у внутрішній
двір. Потрапити на вулицю можна було через єдині двері. Дім
поділяли на дві половини — чоловічу, в якій приймали гостей,
і жіночу, вхід до якої для чужих був суворо заборонений.
Меблів греки мали небагато, і були вони надзвичайно про-
стими. Обходилися без шаф — одяг, білизну, інші речі зберігали у
скринях. На ліжках не лише спали, а й їли. Страви і питво ставили
на низькі столики перед ними. Посуд був переважно глиняним,
на золотий і срібний розщедритися могли хіба що багатії. Проте
звані вечері й відвідування гостей були найулюбленішими роз-
вагами більшості містян — незалежно від їхніх статків.
Одяг давніх греків складався з двох частин: сорочки без рука-
вів і кишень (вона мала назву хітон) і плаща. Жінки намагалися

Вулиця в Ольвії (реконструкція Київського археологічного музею)

189
 вкривати голову плащем, чоловіки
надягали капелюха лише в доро-
зі — щоб захиститися від сонця чи
дощу. Взуття носили різноманітне,
але найпоширенішими були шкіря-
ні сандалії. Жінки використовували
косметику — білила, рум’яна, за-
пашні олії.
Усе своє життя давньогрецькі
жінки змушені були підкорятися —
спершу батькові, потім — чолові-
кові, а якщо той помирав — його
Жінка складає речі до скрині. родичам. Вони майже не залиша-
Рельєф з Локр Епізефірських
(Національний музей ли домівки, а якщо й виходили на-
Реджо-Калабрія) двір — лише в супроводі. Дружина
виконувала усю хатню роботу, і лише в заможних родинах їй
допомагали служниці чи рабині.
2. Виховання дітей. Давньогрецька школа. «Жіночою спра-
вою» греки вважали і виховання дітей. Хлопчиків семірічного віку
в більшості полісів віддавали до школи, де їх вчили читати, писати,
рахувати, співати і грати на музичних інструментах. Зазвичай до
учнів приставляли спеціально навченого раба — педагога, який
піклувався про належну поведінку хлопця, супроводжував його

Школа. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання)

190
до школи, носив його речі. Неуваж-
них учнів та пустунів учитель міг
повернути до тями за допомогою
різок.
Для навчання використовували
вощені дощечки, на яких писали
загостреною паличкою — стилем.
Тупим кінцем стиля затирали по-
милки. Підручників не було, замість
них використовували сувої з пере-
казами або віршами.
Займалися учні й фізичними
вправами. Для цього існували на-
віть особливі приміщення — пале-
стри. З грецької це слово перекла-
Хлопці, що виконують фізичні
дається як «місце для боротьби». вправи. Зображення на вазі
Але в палестрі не лише боролися, (Лувр)
а й вправлялися в бігу, стрибках, вправах зі списом і диском.
Навчання було платним, і хоча вартість була невисокою, хлоп-
чики з незаможних родин зазвичай ходили до школи недовго.
Решта — вчилися до 16 років. І лише сини найбагатших батьків
мали змогу ще два роки навчатися в гімнасії.
Дівчата ані шкіл, ані гімнасії не відвідували, їх виховували і на-
вчали вдома. Під маминим наглядом вони перебували, допоки
їх не видавали заміж.
Хлопці з 18 років проходили ще й військовий вишкіл — вчи-
лися ходити строєм і битися, володіти різними видами зброї,
чергувати на бойових постах. Лише після цього їх вважали повно-
правними громадянами. Однак брати участь у народних зборах
і голосувати у багатьох містах вони могли лише з 30 років.
3. Олімпійські ігри. Змагалися між собою, звісно, не лише юна-
ки. Спорт був улюбленою розвагою дорослих греків. Змагання,
що мали виявити найсильніших і найспритніших, влаштовували в
кожному з міст Еллади, але існували і загальногрецькі перегони,
що їх називали іграми. Ігри влаштовували у Дельфах, Коринфі,
Афінах, проте найвідомішими були змагання в «священному місті»

191
 Загальний вигляд Олімпії
(сучасна реконструкція)
Олімпії, розташованому на Пелопонесі. Вони відбувалися раз на
чотири роки, і на час їхнього проведення припинялися усі війни
між греками. Час між іграми називався олімпіадами. Вважали,
що перша олімпіада почалася 776 року до нашої ери, хоча, за
переказами, змагання в Олімпії проводили і раніше.
Змагалися учасники Олімпійських ігор у бігу на один стадій
(тобто близько 192 метри), стрибках, боротьбі, киданні диска і
списа (разом ці види спорту називалися п’ятиборством), а та-
кож — у бігу на два і на сім стадіїв, бігу в озброєнні, кулачному бою
і пакратіоні — своєрідному поєднанні кулачного бою і боротьби.
Влаштовували також змагання колісниць
і кінські перегони. Участь у змаганнях
брали тільки чоловіки. Виняток робили
лише для громадянок Спарти, жінкам з
інших міст і країв було заборонено навіть
спостерігати за іграми. Але вони могли
перемогти у кінських і колісничних пере-
гонах, бо в цих видах змагань перемож-
цями оголошували господарів коней,
а не вершників чи візників.
Спартанська дівчина.
Бронзова статуетка
За дотриманням правил під час зма-
(Британський музей) гань стежила особлива комісія суддів.

192
 Борці. Мармуровий рельєф
(Національний археологічний музей в Афінах)
Перемоги не присуджували тому, хто використовував заборонені
прийоми або вбивав суперника, хай навіть ненавмисно. За спробу
підкупити суддів чи навіть сваритися з ними шмагали батогом.
Переможця ігор називали олімпіоніком. Його нагороджували
вінком із гілок священної маслини, що росла біля храму Зевса, а гос-
подарів коней, що прийшли першими у перегонах, — пальмовою
гілкою. Проте найголовнішою нагородою вважали саму перемогу.
Греки вбачали в цьому особливу відзнаку богів. У рідному місті
олімпіоніка зустрічали як справжнього героя, влаштовували на
його честь бенкети, складали пісні й вірші, встановлювали статуї.
Він ставав чи не найповажнішою людиною в місті, до думки якої
завжди дослухалися, а обрáзу олімпіоніка вважали образою всього
міста, яке він своєю перемогою прославив на всю Грецію.
4. Грецькі поети. Театр. Не лише у фізичних вправах і бо-
ротьбі за владу змагалися між собою
греки. Подейкували, що сам Гомер
не соромився доводити вправність у
складанні віршів у змаганні з іншими
поетами — і зрештою навіть програв у
змаганні. Переможцем Гомера назива-
ли Гесіода, автора поем «Походження
богів» та «Труди й дні». Утвердження
полісного устрою сприяло справжньо-
Гесіод. Бронзовий бюст
му розквіту грецької поезії. Більшість (Національний музей
поетів цієї доби були аристократами, у Неаполі)

193
адже лише знать, не обтяжена щоденною важкою працею, мала
багато вільного часу для здобуття гарної освіти, читання та
складання віршів. Чимало поезій, власне, й розповідає про
безтурботне життя їхніх авторів та розмови у дружньому колі
за келихом вина. З інших віршів ми можемо дізнатися й про
ставлення поетів до громадських
справ.
Так, поет Алкей, що походив з
острова Лесбос, часто ганьбив ти-
ранів та законодавця Піттака. Ме-
гарець Феогнід заходився від не-
нависті до демагогів, які захопили
владу в його місті. Натомість Солон
у своїх віршах закликав співвітчиз-
ників афінян до єдності. Тиртей,
який переселився з Афін до Лаке-
демону, надихав спартанських воя-
ків сміливо битися за батьківщину.
Алкей і Сафо. А ось паросець Архилох, який був
Зображення на вазі вояком-найманцем, чесно зізнавав-
(Мюнхенське античне зібрання)
ся, що головне для нього — не пе-
ремогти, а вижити за будь-яку ціну. Поетка Сафо, яка, як і Алкей,
народилася на Лесбосі, оспівувала насамперед красу природи
та кохання. Автором численних повчальних оповідок — байок,
що дійшли до нашого часу, вважають Езопа. За легендою, він був
рабом і жив, як і його господар, на острові Самос.
Улюбленим мистецьким видовищем більшості еллінів став
театр. У перекладі з грецької це слово й означає «видовище».
Але винайшли театральне мистецтво не в Греції. Мистецтво ви-
стави — особливої дії, що супроводжується перевтіленням її учас-
ників, — народилося в Єгипті. Там вистави відбувалися під час
свят на честь Озіріса, і їхні учасники таким чином «розповідали»
міфи про цього бога. Пізніше з’явилися актори, які розігрували
перед глядачами і побутові сценки.
Першими греками, які запозичили єгипетську забаву, були
тирани. Вони шукали засоби зміцнити свою владу, і для цього під-

194
тримували вшанування бога Діоніса (якого вважали «ближчим» до
народу, аніж олімпійські боги). На честь божества влаштовували
свята, під час яких учасники співали разом і переодягалися у ко-
зячі шкури, перевтілюючись таким чином у міфічних супутників
Діоніса — сатирів. Періандр у Коринфі, а потім Пісістрат в Афінах
започаткували під час цих свят змагання на кращу виставу.
Урочисті вистави називалися трагедіями (у перекладі з грець-
кої — «піснями цапів», на згадку про перевдягання співців хору).
Від цього слова походить українське слово «трагічний», тобто
пов’язаний із великим нещастям. Трагедія і справді налашто-
вувала глядачів на суворий лад. Зазвичай вона переповідала
якийсь із міфів, але водночас ставила перед глядачами питання,
які стосувалися їхнього власного життя та життя громади. Саме
тому греки, навіть якщо добре знали зміст міфу, з цікавістю спо-
стерігали за тим, що відбувається на сцені.

Актор, що грає роль раба.

Керамічна статуетка (Лувр)

Папірус з віршами Архилоха

(Кельнське зібрання папірусів)

195
 За часів «необмеженої свободи» в Мегарах поет Сусаріон
створив ще один вид вистави — комедію. Це слово з грецької
перекладається як «селянська пісня», адже комедія народилася
зі сценок, які селяни розігрували під час обжинків. Від нього по-
ходять українські слова «комічний» і «кумедний», тобто смішний.
Комедія висміювала знайомі глядачеві ситуації, що траплялися
у житті громади, та відомих людей. Події, про які розповідала
комедія, зазвичай були вигадані її автором. Актори могли пере-
втілюватися і в героїв міфів, і у звичайних людей, і в інших живих
або навіть неживих істот — головне, щоб глядач зрозумів, кого
зі співгромадян вони висміювали, і сам сміявся від душі.

Танок селян. Зображення на вазі

(Метрополітен-музей)

5. Перші філософи. Великою повагою у давніх греків корис-

тувалися люди, які намагалися зрозуміти, як влаштований навко-
лишній світ, розібратися в устрої суспільства і пояснити іншим,
як слід себе поводити. Поради освічених людей цінували ще
й тому, що на безліч запитань, які виникали в житті громади,
не давали і не могли дати вичерпної відповіді жерці. Якщо гре-
ки вагалися з вибором, то часто зверталися за оракулом, про-
те коли потрібно було створити писані закони або припинити
сварку між мешканцями міста, запрошували мудреця. Любов до
мудрості грецькою звучить як філософія, тому мудреців греки
називали філософами.

196
 Філософи насамперед навчали гре-
ків життєвої мудрості — знати міру, не
робити іншим того, чого не бажаєш собі,
цінувати дружбу, дотримуватися даного
слова, турбуватися не лише про себе,
а й про інших, шанувати закон, який
має бути вищим за свавілля володаря.
Філософами були і Солон, і Періандр,
але найбільше шанували Фалеса з міс-
та Мілет, який жив у 624—548 роках
до нашої ери. Його родина походила Фалес Мілетський.
з Фінікії, а сам він тривалий час жив у Гравюра з давньогрецького
Єгипті, де спілкувався з місцевими жер- бюсту
цями. Спираючись на їхні знання, він зробив багато відкриттів у
геометрії, астрономії та інших науках. Найбільше він здивував
співвітчизників, коли передбачив сонячне затемнення. А коли
Фалесу почали дорікати, що, міркуючи про всесвіт, він не ба-
чить, що відбувається в нього під ногами, філософ довів, що з
наукових знань можна отримати і неабияку практичну користь.
Зрозумівши за відомими лише йому ознаками, що країну чекає
рясний врожай маслин, мудрець тишком придбав усі олійні у
місті, а коли врожай і справді перевищив усі сподівання, продав
їх утричі дорожче. Мілетський тиран Фрасибул зробив Фалеса
своїм радником і справді дослухався до
його порад. Хоча, цілком можливо, що
володар просто хитрував — адже дії ти-
рана тепер заздалегідь вважали мудри-
ми, підказаними самим Фалесом.
Філософи часто поєднували участь у
громадських справах із науковими до-
слідами. Щоправда, кожен пропонував
свої власні відповіді на пекучі питання.
Якщо Фалес вважав, що все на світі похо-
дить з води, то один із його учнів називав
Геракліт Ефеський.
першоджерелом повітря, а Геракліт — Мармуровий бюст
вогонь. Філософ Анаксімандр першим (Капітолійський музей)

197
 дійшов висновку, що закони діють не
лише в суспільстві, але й в природі, а
Демокріт назвав неподільні частинки,
з яких складається світ, атомами.
Деякі філософи спробували перетво-
рити свої погляди на щось подібне до
віровчення. Найвідомішим із них був
Піфагор. Він жив у 576—495 роках до
нашої ери, вчився у Фалеса, за його
порадою відвідав Фінікію та близько
тридцяти років провів у Єгипті. Після
повернення оселився в Італії. Там ство-
Піфагор Самоський. рив свою школу (так називають не лише
Мармуровий бюст навчальний заклад, а й наукове чи філо-
(Капітолійський музей)
софське вчення) та спілку однодумців,
які таємно сповідували його вчення. За переказами, учасники цієї
спілки жили за доволі суворими правилами, але водночас були
приязними у спілкуванні і дуже цінували дружбу.
Самого Піфагора вважали не лише мудрецем і вченим (одна з
теорем і досі носить його ім’я), а й провидцем і навіть чаклуном.
Подейкували, що він спілкується з дикими звірами, а одного разу,
мовляв, навіть річка відповіла на його привітання. Можливо, на
виникнення подібних легенд наштовхнули деякі вислови само-
го філософа. Адже Піфагор вірив у переселення душ — він був
упевнений, що людська душа після смерті перевтілюється в інших
людей, тварин або навіть у камені. Саме завдяки такому «пере-
селенню», на думку філософа, люди накопичують необхідний
досвід і осягають закони природи.
Піфагор був переконаний, що першоосновою всесвіту є числа
та їхні співвідношення між собою, головне завдання мудреця —
знайти і зрозуміти, які з них є правильними і створюють гармонію.
Тому найпершою і головною наукою піфагорійці вважали мате-
матику, а найшляхетнішим мистецтвом — музику. За допомогою
музики вони навіть лікували хворих.
 Ро з д і л I V
ОБ’ЄДНАННЯ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

АССИРІЙСЬКА ДЕРЖАВА
1. Початки історії Ассирії. До середини I тисячоліття до нашої
ери більшість держав були невеликими за розмірами — зазви-
чай місто або кілька міст із прилеглою округою. Окремі володарі
збирали під своєю владою цілі країни і навіть приєднували деякі
сусідні землі — проте це були швидше поодинокі винятки із
загального правила. Лише з розвитком господарства, торгівлі й
обміну між народами, широким розповсюдженням заліза, змі-
нами у духовному житті людства почали утворюватися так звані
«світові держави», які об’єднували одразу кілька країн і десятки
різних народів.
Першими на цей шлях стали володарі Ассирії. Ця невеличка
держава, що виникла на берегах Тигру навколо міста Ашшур,
тривалий час майже нічим не виділялася серед численних
царств Месопотамії. Хіба що ассирійські купці здавна торгу-
вали не лише з сусідами, а й з віддаленими краями — Сирією,
Палестиною, Анатолією. Проте це ніяк не позначалося на ста-
новищі Ассирії, яку приєднували до своїх володінь і аккадський
цар Саргон, і вавилонський
цар Хаммурапі.
2. Ассирійське військо. По-
ступово мешканці Ассирії на-
вчилися давати відсіч загарб-
никам і самі почали зазіхати на
землі сусідів. Цар Тіглатпала-
сар III створив постійне військо,
або ж, як ще кажуть, армію, що
складалася з піхоти, колісниць
і кінноти, яка легко долала ве- Ашшур на початку I тис. до н. е.

199
 ликі відстані й завдавала ворогам неспо-
діваних і дошкульних ударів. Піші вояки
були озброєні залізними мечами та вдяг-
нуті у панцир із міцних металічних плас-
тинок. Для захисту вони використовува-
ли також великі щити, якими опікувались
помічники-щитоносці. Вояки постійно
тренувалися для того, щоб здійснювати
далекі переходи. Для переправи через
річки у кожного з них були шкіряні міш-
ки — бурдюки. В разі потреби бурдюки
наповнювали повітрям і, спираючись на
Тіглатпаласар III. них, пливли.
Рельєф з Кальху У війську також були особливі заго-
(Британський музей) ни, які будували дороги і мости, а під
час облоги міст — робили підкопи під їхні мури. На озброєнні
ассирійців були й особливі пристрої для здобуття фортець — за
допомогою тарана, тобто окованої залізом колоди, що роз-
гойдувалася на ланцюгах, вибивали ворота і ламали стіни, а за
допомогою катапульти закидали ворогів кам’яними ядрами та
розпеченою смолою. В армії панувала жорстока дисципліна, царі
намагалися здобути перемогу за будь-яку ціну, мало зважаючи

Ассирійська кіннота. Рельєф з Кальху

(Британський музей)

200
 Здобуття міста. Рельєф з Кальху (Британський музей)
на жертви серед власних вояків, що вже казати про ворогів чи
мирне населення.
3. Загарбання ассирійських царів. Майже щороку ассирійці
вирушали в загарбницькі походи і чи не щоразу поверталися із
багатою здобиччю — коштовностями, худобою, рабами. Погра-
бовані країни ставали частинами єдиної Ассирійської держави.
За кілька десятків років така доля спіткала усю Месопотамію
з Вавилоном, Сирію з Дамаском, Фінікію та Ізраїль. У Єгипті в цей
час панували царі сусідньої Нубії, але ассирійський цар Сінаххе-
ріб завдав нубійцям важкої поразки і приєднав єгипетські зем-
лі до власних володінь.
Поширили свою владу
ассирійці й на деякі зем-
лі, заселені арабськими
й іранськими племена-
ми — зокрема, Мідію і
Персію. Інші сусідні на-
роди і держави змуше-
ні були визнати свою
залежність від Ассирії
і сплачувати їй данину.
Проте і цьому вони ра-
діли. Адже мешканців Ассирійська держава за часів
захоплених територій найвищої могутності

201
завойовники часто просто переганяли, немов худобу, в далекі й
незнайомі для них краї, а «звільнені» таким чином землі заселяли
такими ж переселенцями з інших місць. Ассирійські царі споді-
валися, що народи, перемішані таким чином, не зможуть чинити
опір завойовникам. Спочатку так і було, проте з часом це лише
зміцнило ненависть до загарбників. Столицю Ассирії численні її
піддані називали «містом крові» і «лігвом левів».
Порівняння з левами, щоправда, ассирійським володарям
подобалося. Адже вони із задоволенням уподібнювали себе
«царям звірів», а полювання на хижаків було їхньою улюбленою
розвагою. Хизуючись своєю силою, що несла горе і руїну під-
кореним народам, ассирійські володарі вважали себе не лише
руйнівниками, а й великими будівничими. Чи не кожен цар на-
магався звести для себе нове місто-резиденцію. Так, завдяки
примхам володарів поряд з Ашшуром спочатку був заснований
Кальху, потім Дур-Шаррукін, а зрештою — Ніневія. Зазвичай
у центрі міста-резиденції височів оточений високими мурами
палац. Палаци будували з розмахом, прикрашали численними
барельєфами із зображенням царських перемог, сцен полювання,
портретів царів та їхніх небесних покровителів, а на чатах біля
воріт ставили величезних кам’яних биків із крилами — символів
добрих духів-охоронців.

Зал царського палацу у Ніневії (реконструкція О. Лейярда)

202
 4. Ашшурбаніпал і його бібліотека. Найвищої могутності
Ассирія досягла за правління Ашшурбаніпала. Одразу після
здобуття престолу йому, щоправда, до-
велося придушувати численні повстання
підданих — у Єгипті, Фінікії, Вавилонії.
Заколот у Вавилоні очолив рідний брат
царя, ображений, що його усунули від
влади. Але військове щастя було на боці
нового володаря. Він не лише відвоював
Єгипет, а й поширив свої володіння до
самої Нубії. Намісником приєднаних зе-
мель став відданий ассирійському цареві
лівієць Псамметіх. Цар Тіра сам здався
на милість переможця. Брат Ашшурбані- Ашшурбаніпал.
пала, коли зрозумів, що Вавилона йому Зображення з рельєфу
у Ніневії
не втримати, кинувся у вогонь. Ассирій- (Британський музей)
ську владу зрештою визнала навіть гір-
ська країна Урарту, яка до того зберігала самостійність.
Але Ашшурбаніпал не лише карав і руйнував. Він також на-
магався відбудувати зруйноване війнами та часом. Цар наказав
відновити храми у Вавилоні та інших містах Месопотамії. Новими
будівлями була прикрашена Ніневія. Ашшурбаніпал зібрав вели-
чезну бібліотеку. Сотні тисяч клинописних табличок, кожна з яких
мала свій номер, зберігали в особливому приміщенні на полицях
у чіткому порядку — так, щоб кожну з них можна було швидко
знайти. Деякі з табличок робили в кількох примірниках, щоб їх
одночасно могли читати кілька людей. До Ніневії привозили
книжки з усіх підкорених ассирійцями земель, а зі стародавніх
або ж рідкісних табличок виготовляли копії. Царська бібліотека
перетворилася на скарбницю знань, що їх за кілька століть здо-
були народи Месопотамії, Анатолії й Єгипту.
5. Навала кочовиків. Загибель Ассирії. Зламавши опір май-
же всіх сусідніх держав, змусивши їх або визнати владу Ніне-
вії, або сплачувати важку данину, Ашшурбаніпал зіткнувся з
іншою загрозою. Саме того часу, коли Ассирія здобувала все
нові й нові землі, у далеких причорноморських степах племена

203
 скіфів перемогли своїх
сусідів — кімерійців. По-
збавлені пасовиськ, кі-
мерійці у пошуках нових
Кімерійський кинджал місць для життя сунули
(Київський археологічний музей) на південь, руйнуючи
все, що зустрічалося на їхньому шляху.
Найбільше постраждали від навали кочовиків держави, що
утворилися на місці Хеттського царства, в Анатолії. Деякі з них
були знищені, інші — пограбовані. Грецьким містам вдалося від-
бити навалу, а цар Лідії змушений був звернутися по допомогу
до Ашшурбаніпала. Проте навіть вишколене ассирійське військо,
яке до того майже не знало поразок, із кочовиками впоратися не
змогло. Зрештою довелося звертатися за підтримкою до ворогів
кімерійців — скіфів, адже вони вже знали, як тих перемагати.
Скіфській кінноті справді вдалося здолати нападників, проте
нові союзники Ассирії самі швидко перейшли від захисту її земель
до грабунку. І якщо від нападів кімерійців страждала насамперед
Анатолія, то скіфи спустошували найбагатші володіння Ашшурбані-
пала — Месопотамію, Сирію, Палестину, діставалися навіть долини
Нілу. Скориставшись послаблен-
ням Ассирії, Псамметіх оголосив
себе фараоном та відновив не-
залежність Єгипту. Самостійність
повернула собі й Мідія.
Скіфів вдалося приборкати
лише за кілька років, проте Асси-
рійська держава була знесилена.
До того ж після смерті Ашшурба-
ніпала його спадкоємці пересва-
рилися між собою. Цим одразу ж
скористалися підкорені народи.
626 року до нашої ери проти
влади Ніневії повстали семітські
Міська брама Ніневії
племена халдеїв, які населяли
Фото XXI ст. тоді південь Месопотамії. Їхній

204
ватажок заручився підтримкою мідійців. Спільними зусиллями
союзники розгромили ассирійську армію, захопили і знищили
Ніневію. Володіння Ассирії були поділені між Мідією, Лідією,
Єгиптом і новоствореним Халдейським царством, столицею
якого став Вавилон.

ХАЛДЕЙСЬКЕ ЦАРСТВО
1. Халдейська держава за часів Навуходоносора II. Спочатку
Халдейському царству належала тільки Месопотамія. Але цар
Навуходоносор II розширив межі своєї
держави. Халдейське військо здобуло
Сирію, яку вже намагався прибрати до
своїх рук єгипетський фараон. Далі на-
стала черга Фінікії та Палестини. Наву-
ходоносор II кілька разів брав штурмом
Єрусалим і врешті-решт приєднав до
своїх володінь Юдею. Облога Тіра завер-
шилася мирною угодою: міська громада
визнала владу Халдеї, але водночас збе- Навуходоносор II.
Малюнок з печатки
регла самоврядування і навіть власного
царя. Навуходоносор II прагнув здобути і Єгипет, але це йому не
вдалося. Проте халдейське підданство визнали деякі арабські
племена.
Усі захоплені землі були поділені на округи, на чолі яких стояли
призначені царем намісники. Намісників вважали виконавцями
царської волі, їм підпорядковувалися усі чиновники відповідної
округи. Але окремі міські громади зберегли самоврядування.
Внутрішній устрій фінікійських міст, скажімо, залишився майже
таким, яким був за часів їхньої незалежності. Найбільшими міста-
ми Месопотамії керували ради старійшин, що складалися з пред-
ставників поважних та заможних родин. Очолював таку раду за-
звичай верховний жрець місцевого божества. Рада розв’язувала
суперечки між мешканцями міста і виступала від їхнього імені
перед царем. Час від часу скликали і збори всієї міської громади.

205
 Проте головували на них царські
чиновники, і саме вони найчастіше
визначали питання, які розгляда-
ли на зборах.
Як і ассирійські царі, Навуходо-
носор II виселяв деякі непокірні
народи з їхньої батьківщини. Але
робив він це не так часто і не так
завзято. Скажімо, євреїв із Юдеї
було переселено до околиць Ва-
вилона, але й на новому місці вони
мали певне самоврядування. На
Халдейське царство відміну від співплемінників з Із-
і приєднані до нього землі
раїлю, юдеї зберегли свою мову,
культуру і віру (що згодом отримала назву юдаїзму). Вони гур-
тувалися навколо молитовних домів — синагог, і це завадило
розчиненню євреїв серед інших підданих халдейських.
2. Вавилон — «столиця світу». Центром величезної Халдей-
ської держави був Вавилон. Цар Навуходоносор II намагався
перетворити його не лише на
найбільше, а і найкрасивіше місто
того­часного світу.
У Вавилоні нараховували ти-
сячі вулиць і кілька сотень площ.
Царський палац, будинки вищих
сановників і найповажніших
мешканців міста оточували сади
і парки. Найвідомішими з них
були так звані Висячі сади. Нази-
вали їх так, бо дерева і кущі ви-
саджували на штучних терасах.
Завдяки постійному поливу вони
зеленіли навіть у найспекотніші
дні, створюючи тінь і прохолоду
для відвідувачів царського пала-
Брама Іштар (Пергамон-музей) цу. Висячі сади вважали одним із

206
семи див світу — хоча греки чомусь були впевнені, що їх ство-
рили за наказом не Навуходоносора, а ассирійської цариці
Семіраміди.
Вавилон оточили високими і міцними мурами. Зруйнувати їх
не міг жоден таран — завширшки мури були такими, що ними
могла проїхати лава з шести колісниць. Вісім міських брам були
оббиті міддю і захищені могутніми вежами. Найвеличнішою і
найошатнішою була брама, присвячена богині Іштар, викладе-
на синьою глазурованою цеглою і прикрашена зображеннями
левів, коней і драконів. Від брами Іштар розпочинався широкий

Вавилон у VI ст. до н. е.

207
проспект — так звана «дорога процесій», що вела до головного
храму міста і всієї держави — храму Мардука.
Сам храм мав вигляд східчастої вежі й сягав висоти 90 мет­рів.
Вершина його була прикрашена синьою глазурованою плиткою і
золотом. Тут був вівтар. Перед
статуєю Мардука, що сидів на
золотому троні, приносили
жертви. Храм справляв таке
приголомшливе враження на
сучасників, що вони вважали
його тією самою «вежею до не-
бес», яку колись будував цар
Уруку Енмеркар. Давня шу-
Храм Мардука у Вавилоні мерська оповідка перетвори-
(сучасна реконструкція) лася на легенду про Вавилон-
ську вежу. Вавилон справді став символом влади, що намагалася
зрівнятися з богами, і місцем нечуваного змішування народів,
мов і культур, справжньою «столицею світу».
3. Царі і жерці. Найвпливовішою суспільною верствою в
Халдеї були жерці. Їх слухалися навіть царі. Вважали, що лише
жерцям відома воля богів, про яку дізнавалися, спостерігаю-
чи за рухом зірок і планет. Астрономія
і астрологія досягли за царювання На-
вуходоносора II нечуваного розвитку.
За переказами, мешканці Халдеї, неза-
лежно від їхнього майнового і суспіль-
ного становища, не наважувалися роз-
починати будь-які важливі справи без
поради жерця.
Жерці від цього мали неабиякий
зиск. До того ж, на користь храмів ко-
жен мешканець Халдеї мав сплачувати
одну десяту своїх доходів. За збором де-
сятини прискіпливо стежили особливі
Жрець. Керамічний бюст
чиновники — щоб уникнути покарання
(Метрополітен-музей) за несплату, селянам та ремісникам час-

208
 то доводилося закладати майно чи навіть віддавати своїх дітей
у рабство. Царі дарували храмам хліб, вовну, худобу, рабів,
а також срібло й золото.
Не соромилися жерці й «підробляти» торгівлею та лихвар-
ством. Лихварство в Халдеї взагалі набуло якнайширшого розпо-
всюдження, ним займалися і приватні особи, і справжні «торго-
вельні компанії», засновані у Вавилоні ще за часів ассирійського
панування. До того ж, торгували і давали позики не лише вави-
лоняни. Створення великої Халдейської держави стало справж­
нім подарунком для фінікійських купців, які дістали можливість
вільно пересуватися і торгувати в усіх її володіннях — від Серед-
земного моря до Перської затоки. Навіть «особистим торгівцем»
царя Навуходоносора II був фінікієць.
Утім, навіть найзаможніші купці та приватні лихварі поступали-
ся своїми багатствами храмам, що володіли кращими землями й
тисячами невільників. Ніхто не міг змагатися з жерцями і за участь
у державних справах. Вплив «божих слуг», і без того значний за
часів Навуходоносора II, ще більше посилився після його смерті.
Доходило до того, що саме жерці саджали на трон того чи іншого
претендента на царський престол.
Проте цар Набонід поступатися своєю владою не бажав.
Він обмежив привілеї храмів Мардука і проголосив головним
божеством своєї держави місяч-
ного бога Сіна. Ображені жерці з
цим не змирилися і почали підбу-
рювати столичних мешканців до
спротиву цареві. Остерігаючись
замахів на своє життя, Набонід
несподівано переїхав до Тей-
ми — невеличкого поселення Циліндр із повідомленням про
посеред Аравійської пустелі. На- відновлення Набонідом храмів
місником залишеної столиці став у Харрані і Сіппарі
(Британський музей)
царевич Валтасар. Щоправда, це
лише зміцнило ненависть вавилонських жерців до Набоніда.
Вони лише чекали слушної нагоди, аби скинути знавіснілого
­монарха.

209
 УТВОРЕННЯ ПЕРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
1. Кир стає царем. Східною сусідкою Халдейської держави
була Мідія. Після падіння Ассирії мідійські царі значно розширили
межі своєї держави, приєднавши не тільки землі, розташовані
навколо Ніневії, а й майже весь Іран, Вірменію і частину Ана-
толії. Лише на річці Галіс мідійців зупинило військо царя Лідії.
Кілька днів вояки стояли один проти одного і не наважувалися
розпочати бій. А коли раптом з неба зникло світило — сталося
сонячне затемнення, — володарі вирішили, що краще укласти
мир і розділити Анатолію навпіл між собою.
Угода була вигідною насамперед для мідійського царя, адже й
ті землі, що йому вдалося захопити, він ледве утримував. Бунту-
вали навіть споріднені з мідійцями перси — народ, який мешкав
на півдні Ірану, біля сучасної Перської затоки. Щоб заспокоїти
їх, цар змушений був віддати заміж за перського ватажка свою
доньку. Вона народила сина на ім’я Кир. За легендою, провісни-
ки попередили володаря, що онук в майбутньому стане царем,
і тоді монарх наказав його вбити. Але наказу не виконали, Кир
зріс і повстав проти дідуся. Мідійська
знать, незадоволена власним волода-
рем, разом із військом перейшла на бік
повстанців. Кир захопив столицю і зму-
сив діда визнати його царем, віддавши
всі свої володіння. Щоправда, відтепер у
величезній державі панували не мідійці,
а перси, тож і саму її почали йменувати
Перською. Або ж державою Ахемені-
дів — за назвою династії, до якої нале-
жав її новий володар.
Кир, який згодом отримав прізвисько
Великого, своє царювання розпочав із
того, що не завершили мідійці, — пішов
війною на Лідію. Лідійського царя Кре-
за вважали чи не найбагатшою люди-
Кир Великий. Малюнок ною тогочасного світу, бо він володів
з рельєфу з Пасаргад

210
славетними золотими копальнями. За
легендою, цар якось хизувався своїми
статками перед афінським законодавцем
Солоном, але той передбачливо порадив
йому «не називати нікого щасливим до
завершення його життя». Напередодні
війни з Киром Крез звернувся за пора-
дою до дельфійської піфії, і вона напро-
рокувала йому, що, «перейшовши річку,
він згубить велике царство». Підбадьо-
рений пророцтвом, Крез вирушив у по-
хід, але з’ясувалося, що зруйнував він
Знатний перс.
власну державу, бо перси перемогли і Керамічний бюст
приєднали Лідію до своїх володінь. Кир (Національний музей
наказав спалити Креза живцем, і лише у Тегерані)
коли той перед, здавалося б, неминучою смертю розповів йому
про попередження Солона, скасував страту.
За кілька років перський цар підкорив і грецькі міста, розта-
шовані в Анатолії. Мілет взагалі поквапився визнати владу Кира
ще до завоювання ним Лідії. Усі приєднані поліси зберегли само-
врядування — але на чолі кожного з них тепер стояв відданий
персам тиран.
2. Здобуття Вавилона і загибель Кира. Головною метою загарб-
ницьких прагнень Кира було здобуття «столиці світу» — Вавилона.
До війни з персами готувався і Набонід. Проте невдоволене царем
жрецтво та підкорені народи свого володаря не підтримували,
сподіваючись на Кира як на визволителя. І перси робили все, аби
виправдати ці сподівання. Врешті-решт, коли війна почалася, пе-
ревага була на боці Кира. Відчайдушний спротив війська на чолі
з царевичем Валтасаром не зміг зупинити наступу завойовників.
Царевич покладався лише на міцні вавилонські мури.
За переказами, Валтасар був настільки впевнений у непри-
ступності міста, що майже не спостерігав за діями ворожого
війська, гаючи час у розвагах і пиятиках. Легенда стверджує, що
серед бенкету, коли Валтасар по-блюзнірськи пив вино із храмо-
вого посуду, раптом з’явилася вогняна рука, що накреслила на

211
 Валтасарів бенкет. Малюнок В. Сурикова
стіні три загадкових слова. Перекласти їх зміг лише пророк Да-
ниїл, який і повідомив царевичу — «обчислив бог царство твоє
і зважив душу твою, розділене твоє царство і роздане ворогам».
Саме в цей час перси відвели воду Євфрату в заздалегідь викопа-
ний канал і суходолом — повз мури — увірвалися до Вавилона.
Жерці відкрили їм браму царського палацу. Валтасара схопили і
стратили, а Набоніда Кир залишив серед живих і навіть відрядив
керувати однією з віддалених земель своєї держави. Усі підкорені
халдеями краї увійшли до складу Персії.
Невдовзі загинув і сам Кир. Під час війни із племенами саків,
які очолювала войовнича Томірис, перси хитрістю захопили та-
бір кочовиків і вбили її сина.
Мати пообіцяла по­мститися.
Не вступаючи у великі битви
з ворогом, саки у дрібних су-
тичках знесилили перське
військо і в одному з боїв
таки вбили Кира. Томірис
наказала відрубати йому
голову і кинути її в бурдюк
із кров’ю — «щоб ненасит-
Могила Кіра Великого в Пасаргадах ний цар нарешті напився».

212
Тіло Кира згодом викупив його син Камбіз, який поховав його на
батьківщині. Могила Кира збереглася і до наших днів.
3. Завоювання Єгипту. Внутрішній устрій Перської держави.
Камбіз продовжив батькові завоювання й 525 року до нашої ери
приєднав до Персії Єгипет. Фараона зрадили його найближчі
воєначальники. Єгипетське військо і загони найманих вояків —
переважно греків — чинили відчайдушний опір, але перевага
була на боці персів. Цар захопив Мемфіс і стратив найзапеклі-
ших його оборонців. А от фараону подарував життя. Щоправда,
престолу він був позбавлений, а новим фараоном проголосили
перського царя.
Перси зазвичай майже не змінювали внутрішнього устрою
завойованих ними країн. У межах єдиної держави співіснували
звиклі до деспотії єгиптяни, сирійці та мешканці Месопотамії,
міські громади фінікійців і греків, самоврядні міста тієї ж Месопо-
тамії та майже первісні іранські та арабські племена. Царю було
досить беззаперечного визнання його влади та своєчасної сплати
податків. Навіть володарям підкорених країн зазвичай залиша-
ли життя і майно, залучали їх до царського почту, а іноді навіть
призначали їх намісниками. Особливою прихільністю Ахеменідів
користувався фінікійський Сідон. Його купці отримали право
вільної торгівлі у всіх перських володіннях, а сідонському царю
зазвичай доручали керувати об’єднаним флотом, що складався
насамперед з фінікійських кораблів.

Камбіз здобуває Єгипет. Малюнок з печатки

213
 Перська держава за часів Кира Великого і його нащадків
Перські володарі сповідували вчення Заратуштри, однак не
намагалися нав’язати його підкореним народам. Вони не лише
шанували місцеві звичаї й місцевих богів, а й представляли своє
панування як втілення їхньої волі. Так, скажімо, у Вавилоні царя
вважали виконавцем волі Мардука, а в Єгипті — Амона-Ра. Кир
повернув зображення богів, відібраних у міст Месопотамії На-
бонідом, дозволив євреям повернутися до Юдеї та відбудувати
в Єрусалимі храм Ягве.
Водночас перси намагалися запозичити у завойованих народів
їхні здобутки в господарстві та культурі, а також — навички дер-
жавного управління. Царі прагнули бути подібними до фараонів,
халдейських або ж ассирійських володарів, будь-який наказ яких
піддані мусили виконувати без заперечень. Це дуже не подобалося
перській знаті, яка поступово втрачала свої привілеї та вплив на
царів, що оточували себе вихідцями з підкорених земель.

ПЕРСІЯ ЗА ЧАСІВ ДАРІЯ I

1. Заколот перської знаті й обрання царем Дарія I. Невдовзі
після захоплення персами Єгипту проти Камбіза повстав його
власний брат Бардія. Камбіз вирушив придушувати заколот,
але в поході несподівано помер. Царем став Бардія. Щоправда,
522 року до нашої ери й він став жертвою змови. Бардію вбили

214
семеро заколотників із найповажніших родин перської знаті. При-
голомшеним підданим оголосили, що вбитий володар насправді
був не справжнім царем, а лише самозванцем, який захопив владу,
скориставшись тим, що був схожим на володаря. Нового царя за-
колотники вирішили обрати зі свого кола, домовившись, що ним
стане той, чий кінь першим заірже на світанку. Так вибір зупинили
на Дарієві, далекому родичеві Кира, який, аби ствердити свою
владу, згодом одружився на Кировій доньці.
Щоправда, навіть серед персів не всі й не одразу визнали Да-
рія I царем. Та й серед підкорених народів було багато тих, хто
не повірив у розповідь про самозванця на престолі. Перші роки
свого правління новий цар був змушений придушувати численні
повстання та заколоти, підкорюючи наново країну за країною.
Аби увічнити пам’ять про свої перемоги, Дарій I наказав ви-
бити розповідь про них на височенній скелі. Щоб ніхто в май-
бутньому не зміг пошкодити напис, усі підходи до нього були
зруйновані. Розповідь і справді пережила не лише царя, а й саму
Перську державу. Коли до неї дісталися історики, навіть мови,
якими була записана розповідь, були забуті, а клинопис дехто
вважав не письмом, а чудернацьким візерунком. Проте марно-
славство перського царя принесло і неабияку користь — саме

Напис Дарія I на Бехистунській скелі (сучасний вигляд)

215
завдяки напису на скелі, зробленому за його наказом, вдалося
віднайти ключ до історії Месопотамії та інших давніх держав, що
об’єднали під своєю владою володарі Персії — «країни країн».
2. Реформи Дарія I. Отримавши владу з рук знаті, невдоволеної
зміцненням царської влади, Дарій I насправді посилив її ще більше.
Лише привілеї родин колишніх заколо-
тників були збережені й розширені, але за
умови беззаперечного визнання царської
волі. Одного із соратників Дарій I стратив
лише за підозру, що той надто наполе-
гливо намагався потрапити до царського
помешкання. Решта підданих мали сприй-
мати кожне слово царя як закон.
Щоб легше було керувати величезною
державою, Дарій I поділив її на 20 округів,
або сатрапій. Вони так називалися, бо
намісників, що їх очолювали, називали
сатрапами. З перської це слово пере-
кладається як «захисник» і має спільне
Дарій I.
Рельєф з Парси походження зі словом «кшатрій», але в
наш час сатрапами називають керівни-
ків-самодурів, які не визнають жодного
авторитету, окрім власного начальства.
Перським сатрапам підпорядковували-
ся усі чиновники доручених їм земель.
Лише військові загони мали власних на-
чальників, які слухалися не сатрапів, а
самого царя.
Головним обов’язком сатрапа був сво-
єчасний збір податків до царської скарб-
ниці. Той, хто не сплачував їх своєчасно
або приховував щось від чиновників, міг
позбутися не лише майна, а й особистої
свободи чи навіть життя. А щоб податки
Текст листа Дарія I одному
з сатрапів, вибитий потрапляли до державної скарбниці, а не
на камені (Лувр) до кишень сатрапів, до намісників були

216
приставлені шпигуни, яких називали
«очима та вухами царя».
Розмір податків був встановлений для
кожної сатрапії окремо. Щоб полегшити
їх збір, Дарій I запровадив єдині для всієї
держави золоті гроші — їх називали да-
риками. Цар намагався сприяти розвитку
торгівлі й ремесел, за його наказом буду-
вали дороги до найвіддаленіших земель. Золотий дарик
Шлях, що з’єднував найбільші міста, називали «царським».
Щоб накази володаря швидше доходили до сатрапів, Дарій I
створив пошту. Для цього на дорогах були організовані особливі
пости, в яких чергували царські гінці. Щойно до них потрапляв
лист від володаря або володареві, вони вирушали в подорож до
наступного посту. Так, переходячи з рук до рук, царські послання
за лічені дні потрапляли до будь-якого куточка держави.
3. Війни з індійцями та скіфами. Персія за часів найвищої
могутності. Дарій I не лише відновив владу над землями, які при-
єднали до Персії його попередники, а й ще більше розширив
межі держави. Він побудував канал, який з’єднав Ніл із Червоним
морем. Скориставшись ним, перські кораблі обійшли навколо
Аравійського півострова. Інший флот був спрямований Дарієм I
до Індії. Отримавши докладні розповіді про цю країну, у військовий
похід вирушив і сам цар. Щоправда, йому вдалося підкорити лише
землі в долині Інду, з яких була утворена нова сатрапія. Держави,
розташовані далі на схід, зберегли свою незалежність.
514 року до нашої ери Дарій I із величезним військом вирушив
на захід. Піддані греки збудували для перського володаря мости
через протоку Босфор і річку Дунай, за якою мешкали племена
скіфів. Розуміючи, що сили нерівні, скіфські загони вирішили не
приймати бою, а почали відступати в глиб країни, знищуючи дже-
рела і спалюючи пасовиська. Перське військо дійшло аж до берегів
Азовського моря, але так і не підкорило країни. А коли Дарій I
обурився, скіфи надіслали замість «землі й води» дивний пода-
рунок — птаха, жабу, мишу і п’ять стріл. Радники царя пояснили,
що це попередження: «Забирайтеся з нашої землі хоч повітрям,

217
хоч водою, хоч мишачою стежкою, якщо не хочете бути знищені».
Володар величезної держави зрозумів, що цього разу зазнав по-
разки. І, полишивши свій табір, швидко вирушив додому. Скіфія
залишилася непідкореною, проте владу Дарія I визнала Фракія і
Македонія. А трохи згодом до Персії прибули посли з Афін, які теж
зголосилися надати цареві «землю і воду».
Перський цар відтепер вважав себе мало не володарем всьо-
го світу. Щоб засвідчити свою могутність, Дарій I збудував нову
столицю своєї держави — Парсу.
Місто було зведене на високо-
му насипу біля підніжжя гір. Ко-
жен, хто прагнув потрапити до
царського палацу, мав спочатку
піднятися широкими сходами і
пройти через величний вхід, який
дістав назву Брами народів. Го-
ловним приміщенням царського
палацу була величезна Тронна
зала, дах якої утримували високі
колони, верхівки яких виконали
Брама народів у Парсі у вигляді кінських голів. У Тронній
(сучасний вигляд) залі цар приймав посланців під-

Тронний зал царського палацу у Парсі (сучасний вигляд)

218
корених країн і далеких держав із багатими дарунками. Саме в
Парсі на початку кожної весни відбувалася урочиста церемонія
зустрічі Нового року. У скелі біля міста ховали померлих воло-
дарів величезної держави. І саме тут сходили на престол нові
«царі царів».

ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ
1. Повстання греків проти перської влади. Якою б сильною
і міцною не здавалася Перська держава, утримувати владу над
такою кількістю країн і народів її володарям було непросто. Най-
бунтівливішими підданими Дарія I виявилися греки, які за кілька
століть звикли самі вирішувати усі питання громадського життя.
Навіть афіняни, представники яких визнали перську зверхність
лише на словах і яким це нічого не коштувало, розчарувалися у
своєму рішенні, щойно царський намісник почав вимагати від них
згодитися на відновлення тиранії. Міста ж, розташовані в Анатолії,
змушені були не тільки терпіти нав’язаних персами тиранів, а й
сплачувати неабияку данину, тому лише чекали слушної нагоди,
аби скинути владу царя.
500 року до нашої ери грецькі громади, що входили до Іо-
нійського союзу, підняли повстання проти персів. Очолив його
тиран міста Мілет Аристагор. Проте сили були нерівними, і по-
встання швидко придушили. Мілет був
зруйнований дощенту, всіх його грома-
дян обернули на рабів, мешканці деяких
інших міст ледве встигли переселитися
до своїх колоній.
Після цього більшість полісів Бал-
канської Греції, які до повстання були
незалежними, вирішили за краще до-
бровільно визнати владу персів. У цьо-
му їх підтримали і дельфійські жерці. Грек атакує перса.
Зображення на вазі
Рішуче відмовилися надати Дарію I (Національний археологіч-
«землю і воду» лише кілька міст. В Афі- ний музей в Афінах)

219
нах перських посланців зіштовхнули зі скелі, а в Спарті — вки-
нули до колодязя, примовляючи, що там вони знайдуть і землю,
і воду. За звичаями того часу, це була нечувана образа і злочин
проти богів.
2. Марафонська перемога. Щоб покарати зухвальців, 490 року
до нашої ери Дарій I надіслав до Греції одного зі своїх сатрапів
із військом. Вояків у того було не так вже
й багато, але значно більше, ніж у будь-
якого грецького міста. Перси спалили
кілька бунтівливих міст на островах Егей-
ського моря і зрештою зійшли на берег
Аттики — поблизу містечка Марафон.
Тут їх зустріли афінські гопліти. Команду­
вав греками Мільтіад, який під час ві-
йни зі скіфами служив у війську Дарія I,
тому добре знав військові звичаї персів.
Обидва війська довго стояли одне проти
одного і не наважувалися розпочати бій.
Мільтіад. Мармуровий Врешті-решт перси передумали битися і
бюст (Мюнхенське вирішили дістатися до Афін морем. Але
античне зібрання)
щойно кінноту завантажили на кораблі,
Мільтіад дав сигнал до наступу.
Бій був жорстоким, і у вирішальний момент перським воякам
вдалося прорвати лави греків, але афіняни вдарили з боків, і
ворог не витримав. Відступ перетворився на панічну втечу, під
час якої загинуло більше персів, аніж під час бою.

Марафонська битва 2 серпня 490 р. до н. е.

220
 Щоб сповістити співгромадян про перемогу і попередити про
можливий напад із моря, один із молодих вояків побіг до Афін. Не
зупиняючись, він швидко подолав відстань у 42 кілометри, вибіг
на площу, вигукнув: «Радійте, афіняни, ми перемогли!» — і впав
мертвий. Коли перські кораблі таки підійшли до Афін, вони по-
бачили готових до бою мешканців міста і зрозуміли, що краще
повернутися додому.
Новина про перемогу під Марафоном
швидко облетіла усю Грецію. Переможців
шанували як справжніх героїв. Згодом
на Олімпійських іграх були навіть запро-
ваджені змагання з бігу на марафонську
дистанцію — ті самі 42 кілометри, що від-
діляли місце бою від Афін.
3. Цар Ксеркс готується до нової вій­
ни. Дарій I заприсягся помститися гре-
кам, але помер, не встигнувши виконати
обіцянки. Його син і наступник — цар
Ксеркс — змушений був спочатку при-
душувати повстання в інших сатрапіях:
у Єгипті й Вавилоні. Новий перський во-
лодар ставився до підданих суворіше за
батька — він уже не намагався домови-
тися із єгипетськими жерцями і скасував Ксеркс. Рельєф з Парси
залишки самоврядування в містах Месопотамії, забрав до Парси
і знищив головну вавилонську святиню, статую бога Мардука.
Афіняни розуміли, що в разі відновлення перської влади їх
теж нічого доброго не чекає, тому готувалися до війни. Звісно,
зібрати таку кількість вояків, які б у відкритому бою могли би
протистояти усьому перському війську, місто не могло. Тож на
пропозицію одного з ватажків демосу, Фемістокла, афіняни
збудували флот із двохсот кораблів, витративши на це все срібло,
що видобували в Аттиці.
Спартанці, які кораблів не мали, покладалися на хоробрість
і вишкіл свого війська, до якого, як вони сподівалися, мали б
приєднатися не лише їхні спільники з Пелопонеського союзу, а

221
й інші греки. Афіняни і справді без вагань віддали своїх гоплітів
у підпорядкування спартанським командувачам. Проте багато
інших міст вирішило перечекати, сподіваючись, що перська
навала їх омине. На заклик до одноплемінників із колоній та-
кож майже ніхто не відгукнувся. Зголосився допомогти лише
сиракузький тиран Гелон. Проте Ксеркс випередив греків: на
його вимогу війну проти Сиракуз розпочали карфагеняни,
яких згодом підтримали ще й етруски. Греція опинилася в ото-
ченні.
4. Фермопіли. Навесні 480 року до нашої ери величезне
військо персів на чолі із самим Ксерксом вирушило у похід до
Греції. Здавалося, що немає жодної сили, здатної йому про-
тистояти. Навіть море, яке на кілька днів «затримало» пере-
праву царських загонів через протоку Геллеспонт, за наказом
Ксеркса відшмагали батогами. Супроводжував царське військо
величезний флот, споряджений фінікійськими та грецькими
підданими перського володаря.
Щоправда, море і гори таки «допомагали»
грекам — шторми нищили ворожі кораблі,
а в тісних ущелинах царському війську було
важко скористатися чисельною перевагою.
Афіняни спочатку сподівалися затримати
Ксеркса біля гори Олімп, але змушені були
відступити на вимогу місцевих мешканців,
які боялися перського гніву. Новим кордо-
ном оборони спартанський цар Леонід об-
рав ущелину Фермопіли (з грецької цю на-
зву перекладають як «теплі ворота»).
Здивований упертістю оборонців,
Ксеркс передав грецькому командувачу
послання з двох слів — «склади зброю».
Відповідь була не менш стислою — «при-
йди, візьми». Перський володар намагався
налякати греків чисельністю свого війська,
Пам’ятник
царю Леоніду, вста-
заявивши, що перські стріли затулять їм
новлений у Спарті сонце, але ті спокійно відповіли — «бити-

222
мемося в тіні». І справді, два дні нечисленні грецькі гопліти
з успіхом відбивали атаки найбільшого в світі війська. І лише
коли персам вдалося розшукати обхідну гірську стежку, стало
зрозуміло, що Фермопіл не втримати. Леонід наказав союзни-
кам відступити, а сам із 300 спартанцями та кількома сотнями
добровольців з інших міст до останньої краплі крові бився з
ворогами. Загинули всі, жодного спартанця персам не вдалося
навіть захопити у полон.
5. Саламін. Об’єднане грецьке військо відступило до Коринфа.
Афіни віддали ворогу без бою, і Ксеркс наказав зруйнувати місто
разом з усіма храмами — на знак помсти
за вбитих царських посланців. Місцеві
мешканці ледве встигли перебратися на
сусідній острів Саламін, під захист флоту.
Остерігаючись того, що союзники кинуть
афінян напризволяще, Фемістокл таємно
попередив Ксеркса про можливий від-
ступ, порадивши не випускати грецьких
кораблів із протоки, яка відділяла Са-
ламін від Аттики. Але цар був настільки
впевнений у собі, що вирішив не чекати, Фемістокл. Мармуровий
бюст (Музей Остії)
а завдати удару першим.
Зранку царський флот увійшов до протоки, і його одразу ж
атакували греки. Чисельна перевага загарбників виявилася не
такою вже й значною, та й скористатися нею у вузькій протоці
було неможливо. До того ж, кораблі перського володаря були
занадто важкими і неповороткими. А головне — греки билися
із завзяттям, бо розуміли, що захищають батьківщину, власне
життя і волю своїх близьких. Більшість ворожих кораблів вони
знищили, інші — відступили.
Ксеркс був приголомшений несподіваною поразкою, і цим
скористався Фемістокл. Він знову потайки звернувся до царя і
повідомив йому, що греки нібито планують знищити переправу
з Європи до Азії. Ксеркс вирішив, що краще повернутися додо-
му, та прихопив із собою більшу частину свого війська. Згодом
відійшли на північ й інші перські загони.

223
 6. Остаточна перемога греків. Того самого дня, коли афі-
няни й їхні союзники здобули перемогу біля Саламіна, сира-
кузяни у запеклому бою біля міста Гімера
розгромили карфагенян. Гелон поквапився
укласти мир, щоб мати змогу надати допомо-
гу співвітчизникам в боротьбі із персами, але
командувачі об’єднаного грецького війська,
побачивши, що ворог відступив, з погордою
відмовилися від дружньої пропозиції.
Проте наступного року перси повернулися,
хоча й у меншій кількості та без царя (цього
разу ними командував один із родичів Ксеркса).
Вирішальний бій відбувся біля містечка Платеї.
Першими атакували перси, але перемогу врешті
здобули греки. За легендою, цього ж дня грецькі
кораблі знищили залишки перського флоту біля
острова Самос.
Бронзова колона, Війна на цьому не завершилася, бойові дії
встановлена на тривали ще тридцять років — у Анатолії, Італії,
честь перемоги
грецького війська Єгипті, на Кипрі. Спартанці та їхні спільники із
під Платеями Пелопонеського союзу участі в них більше не
(сучасний вигляд) брали. Воювали афіняни і представники тих
міст, що погодилися укласти з ними
союз. Скарбницю нового військового
об’єднання зберігали на священному
для усіх греків острові Делос, тому його
називали Делоським союзом.
Фемістокла невдовзі запідозрили в
прагненні захопити одноосібну владу і
вигнали з Афін шляхом остракізму. Після
багатьох поневірянь він знайшов при-
тулок у Персії, де пам’ятали про його по-
ради Ксерксу. Новим афінським коман­
дувачем став син Мільтіада — Кімон. За
Пам’ятник Кімону,
кілька років, щоправда, з міста вигнали і
встановлений у Ларнаці його. Але з часом співгромадяни не лише

224
 Греко-перські війни (500—449 рр. до н. е.)
повернули Кімона на батьківщину, а й знову доручили команду-
вання.
У тривалій війні з персами траплялися і гучні перемоги греків,
і прикрі поразки. Але ні Ксеркс, ні його наступники більше не ро-
били спроб захопити Грецію. Врешті-решт, уже після смерті Кімона
була укладена мирна угода. Перський володар визнав незалеж-
ність грецьких полісів і пообіцяв не надсилати до Егейського моря
свого війська чи флоту. Натомість греки взяли на себе зобов’язання
не намагатися захопити інші землі, що належали «царю царів».
7. Наслідки греко-перських війн. Для персів війна з грека-
ми була лише однією з численних воєн, що їхні володарі вели
в різних куточках світу. Тому значного впливу на внутрішній
устрій величезної держави і на-
строї підданих перського царя
вона не справила. Багато хто на-
віть вважав похід Ксеркса успіш-
ним — бо він-таки покарав греків
за підтримку заколотників-мілет-
ців і зневагу до царських послан-
ців. А більшість мешканців Персії
навіть не здогадувалася про те, що
їхні володарі з кимось воювали,
настільки великою була Перська Ніка — грецька богиня
держава. перемоги. Зображення на вазі
(Лувр)

225
 Зовсім по-іншому ставилися до війни та її наслідків греки.
Вони вважали, що не лише відстояли свою незалежність і довели
військову вправність. Греки були впевнені, що перемогли ще й
завдяки своєму громадському устрою. Адже вільні громадяни
грецьких полісів, які билися за свою свободу й гідність, взяли гору
над численними, але підневільними перськими вояками, яких
часто до бою доводилося гнати за допомогою батога. Водночас
перемога над персами спонукала до подальших змін у суспільстві.
Грецькі жерці та представники знаті, більшість з яких поквапи-
лися підтримати загарбників, швидко розгубили залишки свого
впливу, а демос, на плечі якого ліг увесь тягар війни, відтепер ще
рішучіше обстоював своє право на участь у громадському житті.

АФІНИ ЗА ЧАСІВ ПЕРИКЛА

1. Остаточне утвердження в Афінах демократії. В Афінах
демос був налаштований найрішучіше, адже основу військової
могутності цього міста становив флот, в якому служили пере-
важно незаможні громадяни. І з кожною військовою перемогою
їхні вимоги лунали гучніше. Врешті-решт, у 462 році до нашої ери
прихильники демократії здобули остаточну перемогу. Ареопаг
був позбавлений більшості повноважень, які перейшли до на-
родних зборів та буле. Майже на всі державні посади відтепер
міг бути обраний будь-який громадя-
нин. До того ж, за виконання посадових
обов’язків почали платити — спо-
чатку суддям, потім іншим посадовцям,
а згодом — і звичайним громадянам
за участь у народних зборах. Це до-
зволило навіть найбіднішим афінянам
брати участь в управлінні державою, не
турбуючись про те, як при цьому про-
годувати себе і свою родину.
Народні збори зазвичай збиралися
Монета, карбована в Афінах раз на десять днів — на пагорбі Пнікс

226
у центрі міста. Брати участь
у них і висловлювати свої
пропозиції міг кожен гро-
мадянин. Не всі, щоправда,
користалися такою можли-
вістю, адже не кожен селя-
нин погоджувався залиши-
ти своє господарство, щоб
відвідати Афіни. Закони
та інші рішення на зборах
ухвалювали загальним го-
лосуванням присутніх: ті,
хто підтримував, кидали до
скриньки білий камінець, Афіни у V ст. до н. е.
хто був проти — чорний.
Щоб закон набув сили, він мав бути підтверджений судом
присяжних. Цей же суд розглядав кримінальні й цивільні справи,
окрім найважчих — засудити громадянина на смерть, скажімо,
міг, як і раніше, лише ареопаг. Присяжних в Афінах було аж шість
тисяч. Їх щорічно обирали за жеребом з-поміж громадян, яким
виповнилося по 30 років. Обранці заздалегідь не знали, в якому
складі засідатимуть і які справи вирішуватимуть. Це було зробле-
но для того, щоб їх не могли підкупити.
Народні збори обирали скарбників та стратегів. Із грець-
кої слово «стратег» перекладають як «очільник війська», про-
те в Афінах вони не лише були військовими командувачами,
а й займалися громадськими справами. Усіх інших посадов-
ців — які стежили за дотриманням законів, правилами торгівлі
на ринку, порядком і чистотою на вулицях тощо, — призна-
чали за жеребом. За рік усі призначені звітували перед гро-
мадою. Якщо працювали добре, їм дякували, якщо зі своїми
обов’язками не впоралися — посадовців карали, зазвичай
великим штрафом.
2. Перикл. Більшість посад в Афінах можна було обіймати
лише один раз за життя. Виняток становила лише посада стратега.
15 років поспіль першим стратегом обирали Перикла — небо-

227
 жа Клісфена і найвідомішого ватажка при-
хильників демократії. Саме за доби Перикла
Афіни досягли вершини своєї могутності.
Перикл був видатним оратором. На відмі-
ну від багатьох своїх сучасників, він не кри-
чав, не жестикулював надміру, намагався
не вразити, а переконати слухачів. І це йому
вдавалося. Супротивники скаржилися, що
перший стратег «може довести, що переміг
у боротьбі, навіть після того, як його по-
клали на лопатки». Прихильники захоплено
Перикл.
Мармуровий бюст казали, що промови Перикла влучні, немов
(Музей блискавка, і його самого напівжартома на-
Піо-Клементіно) зивали «олімпійцем».
Перший стратег домігся не лише оплати праці посадовців, а
й підтримки громадським коштом найбідніших громадян. Для
селян, які не мали землі, засновували колонії. Ремісників забез-
печували роботою на будівництві. Місцевим майстрам щедро
платили із державної скарбниці. При цьому сам Перикл за весь
час перебування на посаді не збільшив своїх статків ані на одну
монету.
Головним своїм завданням перший стратег вважав збільшення
могутності Афін. Водночас — як передбачливий політик — він
якнайдовше намагався утримати афінян від воєн із сусідами —
далекими і близькими. За легендою, останніми словами Перикла,
які він вимовив перед смертю, були: «Поки я міг, я нікого з грома-
дян не змусив вдягнути скорботний плащ».
3. Зворотній бік демократії. Розвиток рабства. Демократич-
ний устрій після війни з персами утвердився не лише в Афінах,
а і в Аргосі, Сиракузах та багатьох інших грецьких державах.
Афіняни, однак, хвалилися, що в жодному іншому місті пересічні
громадяни не мали таких широких прав, як на їхній батьківщині.
Щоправда, навіть в Афінах, що вже казати про інші поліси, грома-
дяни становили меншість мешканців. Чому? По-перше, у держав-
них справах участі не брали жінки. Навіть припущення, що жінка
може на рівних із чоловіками брати участь у народних зборах,

228
грекам здавалося дивним і смішним. По-друге, громадянських
прав не мали переселенці з інших міст і їхні нащадки — навіть
діти Перикла не могли бути громадянами, бо його дружина на-
родилася в Мілеті. І, нарешті, жодних прав не мали раби. Їх взагалі
вважали власністю господаря, як худобу або ж особисті речі.
Афіняни не приховували, що їхнє багатство створювала на-
самперед праця невільників. У жодній іншій країні тогочасного
світу на одну вільну людину не припадало стільки рабів, як у
Греції, а за загальною кількістю невільників Афіни поступалися
хіба що заможнішому Коринфу. Раби працювали на найважчих
роботах — у копальнях, майстернях, у хатньому господарстві й
на полях. Поширенню рабства сприяла та обставина, що греки,
вирощуючи хліб, маслини і виноград, могли використовувати
працю невільників цілорічно, тоді як в інших країнах такої мож-
ливості не було. При цьому рабів мали не лише заможні афіняни,
а й пересічні ремісники і селяни.
На рабів обертали полонених під час війни, а за мирного часу
їх захоплювали пірати чи привозили до Греції з інших країн —
зазвичай работоргівці купували або вимінювали невільників у
місцевих володарів і перепродували співвітчизникам з вигодою
для себе. Торгували рабами на ринках — поруч із худобою, хлі-
бом та посудом.
Раби не були зацікавлені у тому, щоб сумлінно виконувати
свої обов’язки, адже все, що вони виробляли, цілком належа-
ло їхньому власникові. Тому працювали зазвичай примусово
і за слушної нагоди мстилися
господарю. Якщо ж траплялася
можливість — втікали. Втікачів
ловили і жорстоко карали.
Широке використання раб-
ської праці невільників при-
вчало афінян до думки, що
будь-яка праця не є гідним
заняттям для вільної людини.
Зрештою навіть незаможні Раби у копальні. Зображення на вазі
громадяни вважали за краще (Берлінське античне зібрання)

229
жити за рахунок громади чи багатих благодійників, аніж зароб­
ляти на хліб власноруч. Слово «нахлібник» грецькою звучить як
«парасит»— звідси походить і українське слово «паразит».
4. Афінський морський союз. Якщо афінські громадяни жили
за рахунок свого поліса, то самі Афіни — за рахунок інших грець-
ких міст. На словах мешканці цих міст були не підданими Афін,
а лише союзниками, ще від часів боротьби з персами. Проте
Перикл спочатку домігся, аби скарбницю Делоського союзу
перевезли до Афін, а пізніше почав використовувати спільні
кошти на потреби власного міста, перетворивши добровільні
внески союзників на примусовий податок — форос. Делоський
союз став Афінським. Згодом у союзників з’явився ще один об-
тяжливий обов’язок: надавати співгромадянам Перикла землю
для заснування колоній.
Поступово під владою Афін опинилося майже все узбереж-
жя Егейського моря. Перикл особисто очолив похід до Чор-
ного моря, який завершився визнанням афінської зверхності
тамтешніми грецькими колоніями, та прагнув її поширення на
захід — Італію та Сицилію. Утворення морського союзу певною
мірою сприяло розвитку полісів, що входили до нього, адже
Перикл суворо розправлявся з піратами і заохочував торгівлю.
Проте союзники були незадоволені визиском з боку Афін і були
не проти позбутися їхньої влади, якщо трапиться така нагода.

Афіни та їхні союзники у 431 р. до н. е.

230
Не дивно, що чимало грецьких міст, зокрема Коринф, надавали
перевагу іншому союзу — зі Спартою. А деякі міста в Анатолії
вважали за краще бути підданими перського царя, аніж годувати
співгромадян Перикла.

РОЗКВІТ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Греція — батьківщина класичної культури. Афіни не стали
столицею «світової держави», схожої на Перську чи Ассирійську.
Навіть більшість грецьких міст залишалася поза їхньою владою.
Проте за часів Перикла Афіни перетворилися на культурний
центр усієї Еллади. Тут мешкали найвідоміші філософи, науковці й
митці. Перемога над персами і зміни у громадському житті сприя-
ли піднесенню науки та мистецтв і в інших полісах, розкиданих по
берегах Середземного і Чорного морів. V—IV сторіччя до нашої
ери стали часом найвищого розквіту давньогрецької культури,
яка згодом слугувала взірцем для усього людства й дістала назву
класичної (від латинського «классикус» — «взірцевий»).
Класична культура Еллади, звісно, є творінням самих гре-
ків, відбитком їхніх уявлень про людину і навколишній світ,
результатом розвитку самого грецького суспільства, який
тривав кілька століть, починаючи від мікенської доби. Та ел-
ліни сприйняли і творчо пе-
реробили здобуток інших
цивілізацій, пристосувавши
його до умов свого життя.
Навіть чужих богів і героїв
вони легко ототожнювали з
грецькими, «доповнюючи» і
збагачуючи власну міфоло-
гію сусідськими легендами та
переказами. Так, фінікійський
Мелькарт, етруський Геркле, Битва Геракла з Геріоном — легенда,
запозичена греками у фінікійців.
месопотамський Нінурта, Зображення на вазі
персонажі лідійських, скіф- (Мюнхенське античне зібрання)

231
 ських і навіть індійських
міфів перетворилися на
різні «образи» чи «втілен-
ня» грецького Геракла. Те
саме відбувалося і з жи-
вописом, скульптурою,
театральним мистецтвом,
способами будівництва,
які греки запозичували в
інших народів. Саме тому
Саркофаг у «грецькому» стилі
з Сідона (Стамбульський класичну культуру Еллади
археологічний музей) можна розглядати як вер-
шину розвитку усього Стародавнього світу.
З іншого боку, відкритість грецької культури сприяла її поши-
ренню далеко за межі Еллади. З часом навіть фінікійці та єгиптяни,
які пишалися власними давніми та самобутніми культурами, все
охочіше опановували грецьку, або, як кажуть вчені, еллінізува-
лися.
2. Давньогрецька скульптура. До наших днів збереглося
чимало скульптур, створених давньогрецькими митцями, а ще
більше — копій, тобто статуй, які
до дрібниць повторюють витво-
ри славетних майстрів. Спочатку
грецькі статуї робили за єгипет-
ським зразком — це були застиглі
фігури дівчат або юнаків зі щільно
притиснутими до тулуба руками.
Вони дивилися кудись вперед із
застиглою посмішкою на обличчі.
Але згодом греки навчилися від-
творювати красу людського тіла
у русі. Першим це зробив скульп­
тор Мірон. Найвідомішим його
твором був «Дискобол». Мірон
Клеобіс і Бітон. показав у бронзі момент найви-
Скульптура Полімеда
(Археологічний музей Дельф) щого напруження спортсмена,

232
який саме збирається кинути
диск.
Найвизначнішим афінським
скульптором вважають Фідія,
який приятелював із Периклом.
У нього найкраще виходили статуї
богів. Найбільші та найвизначніші
з них — зображення Афіни в обла-
дунках, створені для Афін, і Зевса
на троні: яка прикрашала Олімпію.
Скульптуру Зевса, зроблену із зо-
лота й слонової кістки, вважали
одним із семи «див світу», але про
її вигляд ми можемо лише здога-
дуватися. Сам Фідій став жертвою
заздрісників. Його звинуватили
у неповазі до богів і кинули до Дискобол. Копія скульптури
в’язниці, де він помер. Мірона (Ботанічний сад
Неперевершеним майстром зо- Копенгагена)
браження людського тіла вважають Поліклета з Аргоса. Най-
відоміша його скульптура — «Юнак зі списом». Вона відповідає
тим пропорціям, які сам Поліклет називав гармонійними у своїй
книжці «Канон». «Юнак зі списом» — це не зображення божества
чи навіть якоїсь конкретної людини. Таким, на переконання гре-
ків, мав бути досконалий громадянин поліса. Греки взагалі не
прагнули портретної схожості у скульптурах — навіть тоді, коли
зображували певну людину: скажімо, переможця Олімпійських
ігор або ж видатного громадського діяча. Для них важливіше
було милуватися красою і досконалістю фігури.
3. Давньогрецька архітектура. Давні греки — не перші, хто
почав зводити величні споруди з каменю. Проте в Єгипті, Месопо-
тамії, Персії будували насамперед храми і палаци, які звеличували
богів і царів. Звичайна людина на їхньому тлі відчувала себе слаб-
кою і беззахисною. Будівництво в Греції підпорядковували інте­
ресам громади. Палаців тут взагалі не існувало, а храми зводили
так, аби біля них було зручніше збиратися громадянам. Широкий

233
 Стоя у Мілеті (сучасний вигляд)
храмовий дах, скажімо, спирався на ряди колон, утворюючи так
званий портик, у тіні якого можна сховатися від сонця. Згодом
портики почали зводити і для «мирських» потреб, грецькою їх
називали стоями. Розміри будівель намагалися розрахувати так,
щоб вони гармонійно співвідносилися між собою і з людьми —
у цьому, на думку греків, і полягало мистецтво будівничого, або ж
архітектора.
Грецькі архітектори створили кілька стилів. У суворішому,
доричному стилі використовували прості симетричні колони.
За формою вони нагадували опори єгипетських храмів, але були
стрункішими і позбавленими «зайвих» деталей, які робили єги-
петські колони схожими на папірус, лотос або ж пальму. У Месо-
потамії та Персії зазвичай верхню частину опори (її називають
капітеллю) прикрашали подвійними скульптурами. Таке оздоб­
лення надихнуло греків створити спочатку еолічну, а згодом
іонічну колону — з мальовничими завитками (волютами) з обох
боків капітелі. Іонічний стиль був вишуканішим, казали, що він
втілює жіночу легкість і
красу, тоді як доричний
символізував чоловічу
силу і надійність. Пізні-
ше був вироблений уро-
Капітелі давньогрецьких колон різних стилів чистіший, коринфський

234
стиль. Капітель коринфських колон нагадувала кошик із квітами
і листям.
Найвизначнішою архітектурною пам’яткою Афін був і зали-
шається донині Акрополь — міська фортеця, розташована на
високій скелі. Щоб потрапити всередину фортеці, треба було
піднятися мармуровими сходами через особливу браму — Про-
пілеї, повз невеличкий храм Ніки Аптерос (тобто «Безкрилої
перемоги»). Незвичну назву храм дістав, бо статуя богині пере-
моги у ньому була без звичних для неї крил — афіняни нібито
зробили її такою, щоб
військове щастя не за-
лишало їхнього міста.
Найбільшим храмом
Акрополя був Парфе-
нон, або ж храм Діви
Афіни, збудований у
доричному стилі. Його
колони мали майже
непомітний нахил, і
тому храм здавався ще Парфенон (сучасний вигляд)
стрункішим. У Парфе-
ноні зберігали міську скарбницю та
скарбницю Афінського союзу. Поруч
стояв інший храм — Ерехтейон. Два
його входи були виконані в іоній-
ському стилі, а портик третього за-
мість колон прикрашали скульптури
дівчат: так звані каріатиди.
За часів Перикла в Афінах зводи-
ли не лише храми. На випадок війни
місто з’єднали так званими «Довги-
ми мурами» (вони і справді були не-
звично довгими: понад п’ять кіломе-
трів) із головним афінським портом
Пірей, щоб під час облоги можна Каріатиди Ерехтейона
було постачати усі необхідні товари (сучасний вигляд)

235
морем. Будували і громадські споруди. А за афінським зразком
храми, урядові помешкання та ринки зводили і в інших полісах.
4. Піднесення театрального мистецтва. Особливі будівлі
греки мали для театральних вистав — їх, як і саме мистецтво, на-
зивали театрами. Зазвичай їх будували біля підніжжя пагорба.
Сама вистава відбувалася на круглому пласкому майданчику —
орхестрі (звідси походить і слово «оркестр»). Глядачі сиділи на
схилах пагорба, що півколом оточували орхестру. Це півколо
називали амфітеатром (слово перекладається як «навколо
видовища»). За орхестрою розташовували будівлю або просто
намет, де актори перевдягалися (намет грецькою — «скене», звід-
си походить і слово «сцена»). На стіні, що виходила на орхестру,
вішали декорації.
Спочатку театральні вистави складалися з пісень, які виконав-
ці, вдягнені залежно від виконуваної ними ролі, співали разом.
Цих співців називали хором (так само, як і сам спільний спів).
Згодом з’явилися актори, які спілкувалися зі співцями. Спочатку
актор був один, потім їх стало двоє, а згодом — і троє. Акторами
були тільки чоловіки, навіть якщо треба було грати жіночі ролі.

Театр в Епідаврі (сучасний вигляд)

236
Щоб краще було видно, актори вико-
ристовували взуття на височенних під-
борах — котурнах — і надягали яскраво
розфарбовані маски, що позначали не
лише персонажа, у якого перевтілювався
актор, а і його настрій. Змінюючи маски,
одна людина могла грати кілька ролей.
Після перемоги над Ксерксом те-
атральне мистецтво Греції пережило
справжній злет. Початок його поклав
афінський поет Есхіл, автор знамени-
тих і досі трагедій «Перси», «Прометей Есхіл. Мармуровий бюст
закутий», «Агамемнон» та інших. Його (Капітолійський музей)
вірші були особливо урочистими, він
немовби звертався до глядачів від імені
богів, розмірковуючи над неминучістю
долі й невідворотністю покарання за
гріхи, прославляючи звитягу вояків, які
поклали голови за вітчизну.
Поет Софокл написав понад сто два­
дцять трагедій, але відомий насампе-
ред завдяки «Царю Едіпу», «Антигоні»
й «Електрі». Софокла більше цікавила не
воля богів, а поведінка людей. Його ге-
рої часто змушені робити важкий вибір,
вони шукають правди, хоча вона веде їх
до загибелі, змушуючи і глядачів мірку-
вати над тим, що є важливішим у житті.
Софокл.
Найкращі трагедії наймолодшого з Фрагмент мармурового
великих афінських трагіків — Еври- рель­єфу (Національна
піда — до нашого часу не збереглися, бібліотека Франції)
окрім однієї, що має назву «Іпполіт». Еврипіду як нікому до нього
вдавалося передавати стан людини та її характер. Цікаво, що жі-
ночі персонажі в його трагедіях часто є сильнішими за чоловічі.
Відрізнялося від звичного для греків і ставлення Еврипіда до
рабів, яких він зображує насамперед як особистостей, із рисами,

237
 Еврипід. Аристофан.
Мармуровий бюст Мармуровий бюст
(Музей Піо-Клементіно) (Музей Піо-Клементіно)
притаманними й вільним людям. Не дивно, що не всі трагедії
Еврипіда сприйняли афінські глядачі. Поет навіть був змушений
залишити батьківщину і помер на чужині.
Найвідомішим комедіографом, тобто автором комедій, у Афі-
нах був Аристофан. Його твори стосуються усіх важливих подій
у тодішній історії міста. Він дошкульно висміював як державних
діячів на чолі з Периклом і воєначальників, так і сам народ, до
якого вони підлещувалися.
6. Класична грецька філософія. Поява історичної науки.
Одна з комедій Аристофана, яка називалася «Хмари», висміюва-
ла тогочасних «торгівців мудрістю», або, як вони називали самі
себе, — софістів. В Афінах громадяни часто судилися між собою,
і софісти пропонували усім охочим навчити їх доводити будь-яке
твердження, навіть нісенітницю. Вони запевняли, що у світі немає
нічого певного, всі уявлення чи переконання є лише наслідком
домовленості між людьми, тож усе залежить від вправності й
переконливості того, хто сперечається. І до сьогодні зберегли-
ся загадки, які софісти пропонували розв’язати своїм слухачам.
Якщо зернину додавати до зернини, з якої починається купа?
Чи бреше брехун, коли каже, що бреше? Чи може всемогутній
чарівник створити камінь, якого не зможе підняти?
Аристофан не вбачав різниці між софістами й філософами,
тому персонажем його комедії став філософ Сократ. Насправді ж

238
Сократ ніколи не належав до софістів.
На відміну від них, був упевнений, що
істину можна і треба знайти. От тільки
сприймати її слід не на віру, а шукати в
дискусії, співставляючи усі точки зору і
наявні докази. Сократ став засновником
класичної грецької філософії. Щоправ-
да, жодних своїх думок він не записував.
Лише спілкувався з учнями, вчив їх мір-
кувати і міркував сам. Недоброзичлив-
ці звинуватили Сократа у неповазі до
богів, і його засудили до смерті. І хоча Сократ.
учні готові були влаштувати йому втечу, Мармуровий бюст
(Музей Піо-Клементіно)
філософ відмовився і незворушно випив
отруту.
Один із учнів Сократа, Платон, не
лише зберіг для майбутніх поколінь
спадщину вчителя, записавши його мір-
кування, а й створив власне філософ-
ське вчення. Платон мріяв про ідеальну
державу, якою керували б наймудріші.
Згодом він заснував у Афінах першу фі-
лософську школу, яка за місцем розта-
шування дістала назву Академія. Вчився
у Платона спочатку й інший видатний фі-
лософ — Аристотель зі Стагіри. Але він
врешті розійшовся з учителем у погля-
Платон. Мармуровий бюст
дах, заснувавши власну школу — Лікей. (Берлінське античне
Усе своє життя Аристотель присвятив зібрання)
впорядкуванню тих знань, які на той час накопичило людство.
Він не створював, як Платон, проекту ідеальної держави. Нато-
мість детально змалював устрій понад 150 полісів і, порівнявши
їх, виклав власні погляди на науку керівництва державою, яку
назвав «політикою». Саме Аристотель науці про природу дав на-
зву «фізика», веденню господарства — «економіка», дослідженню
людських чеснот — «етика».

239
 Аристотель. Геродот. Мармуровий бюст
Мармуровий бюст (Національний музей
(Національний музей у Римі) у Римі)
Засновником історичної науки став Геродот із Галікарнаса.
Єдиний його твір був присвячений греко-перським війнам. Геродот
не просто прискіпливо змалював події, а й намагався пояснити їхні
причини і наслідки, і, як справжній дослідник, жадав перевірити
усе почуте і побачене. Справу Геродота продовжили інші грецькі
історики, найвідомішими з яких були афіняни Фукідід і Ксенофонт.

ГРЕЦІЯ V—IV СТОЛІТЬ ДО НАШОЇ ЕРИ

1. Війни між греками і поновлення залежності Еллади
від Персії. Розквіт Афін тривав недовго. Ще за часів Пери-
кла,431 року до нашої ери,
розпочалася війна зі Спартою,
яка тривала майже 30 років.
На боці Афін воювали їхні со-
юзники (часом навіть всупе-
реч власній волі), під прово-
дом Спарти — більшість інших
грецьких міст, зокрема, Коринф
Міська брама Пірея і Сиракузи. Оскільки військове
(сучасний вигляд) об’єднання на чолі зі спартан-

240
цями історики зазвичай іменують
Пелопонеським союзом, то й сама
війна дістала назву Пелопоне­
ської.
Задум Перикла полягав у тому,
щоб уникати боїв на суходолі, де
супротивник мав перевагу, і при-
мусити його витрачати сили на
облогу неприступних мурів, а все
необхідне для життя рідного міста
отримувати морем. Однак спартан-
цям доволі швидко вдалося ство-
рити власний флот, який перешко-
джав афінській торгівлі, тоді як від Прощання вояків.
Барельєф з афінського цвинтаря
скупчення великої кількості людей (Пергамон-музей)
в Афінах швидко поширювалися
хвороби. Захворів і помер сам Перикл. Але демос і чути не хотів
про припинення війни. Новим ватажком афінського простолюду
став Клеон, який походив із незнатної, хоча й заможної родини.
Клеон розпочав війну на суходолі та завдав спартанцям кілька
тяжких поразок, проте в одній із битв загинув сам. Між Афінами
та Пелопонеським союзом був укладе-
ний мир.
Угода, однак, виявилася нетривкою.
Незадоволені нею були насамперед со-
юзники Спарти — коринфяни. А афі-
нян до відновлення війни підбурював
честолюбний, але безпринципний ви-
хованець Перикла і Сократа Алківіад.
Спочатку Алківіад підняв проти лакеде-
монян інші держави Пелопонесу, а по-
тім, коли заколотники зазнали поразки,
запропонував афінянам захопити Сира-
кузи та позбавити Спарту сицилійсько-
Алківіад.
го хліба. Щоправда, не встигло військо Мармуровий бюст
відплисти на захід, як його очільника (Капітолійський музей)

241
викликали до суду зі звинуваченням у блюзнірстві та образі
богів. Зрозумівши, що його можуть засудити до страти, Алківіад
вирішив втекти і попрямував просто до Спарти.
Сицилійський похід зрештою завершився справжньою ката-
строфою — афіняни втратили і військо, і значну частину свого
флоту. До того ж, у справу втрутилися перси. Розуміючи, що греки
у війні одне з одним послаблюють себе, «цар царів» запропону-
вав колишнім ворогам гроші в обмін на визнання його влади над
грецькими містами Анатолії. Спартанці погодилися, а Алківіад
допоміг їм підняти повстання серед афінських союзників.
Поразка Афін здавалася неминучою. І спартанці вирішили
стратити вже непотрібного їм Алківіада. Але той знову встиг
втекти — цього разу до персів. Та вмовив їх припинити виплату
грошей лакедемонянам. Невдовзі Алківіад несподівано з’явився
у таборі афінського флоту, і моряки самі обрали його своїм ва-
тажком. Із новим командувачем вони й справді почали здобувати
одну перемогу за іншою.
Зупинити переможну ходу афінян зміг лише новий командувач
спартанського флоту Лісандр. Перси відновили виплату грошей
лакедемонянам. Зрештою Спарта таки
змусила Афіни укласти мир на її умо-
вах. Афінський союз розпустили, «Довгі
мури» зруйнували, Алківіада вбили. А в
самому місті утвердився олігархічний
устрій, який переможці вважали для
себе зручнішим.
Спартанці, щоправда, не поспішали
виконувати свої обіцянки перед «царем
Лісандр. царів». Тоді перси почали допомагати
Мармуровий бюст невдоволеним пануванням Спарти.
(Копенгагенська Спалахнула нова війна, яка мала назву
гліптотека)
Коринфської. Вона тривала доти, доки
більшість її учасників не погодилися укласти мирний договір
на умовах, встановлених перським володарем. Завдяки грошам
«цар царів» домігся того, чого не зміг зробити зброєю, — майже
вся Балканська Греція визнала свою залежність від Персії. Тепер

242
навіть не треба було надсилати до Еллади вояків — підтримувати
новий лад і бути «наглядачами» над греками взялися спартанці.
2. Сиракузька держава Діонісіїв. Великої Греції мир, нав’я­
заний перським царем, не стосувався. Але карфагеняни більше
не вважали себе зв’язаними договором, укладеним колись із
Гелоном, і одне за одним почали захоплювати й руйнувати сици-
лійські міста. В Сиракузах тим часом запекло боролися між собою
прихильники демократії й олігархії. Смутою скористався зухвалий
і честолюбний воєначальник Діонісій. Він захопив владу, скасував
демократичний устрій та встановив у місті власну тиранію. Що-
правда, на відміну від тиранів-попередників, Діонісій спирався не
так на підтримку співгромадян, як на найманих вояків, відданих
тому, хто платив їм гроші.
Новий володар Сиракуз спочатку
уклав перемир’я з карфагенянами, по-
годившись на більшість їхніх умов. Про-
те одразу ж почав готуватися до нової
війни. Для цього тиран відновив союз
зі Спартою та створив величезну власну
армію, що нараховувала 100 тисяч піхо-
тинців та 10 тисяч вершників. Сиракузь-
кий флот був збільшений до чотирьох-
сот бойових кораблів. Із цими силами Монета, карбована
Діонісій не лише відвоював грецькі міста в Сиракузах
Сицилії, а й захопив усі фінікійські поселення на заході острова.
В Африці повстали берберські племена. Карфагеняни змушені
були терміново миритися. І навіть запровадили у своєму місті
вшанування грецьких богинь Деметри і Персефони, святилища
яких сплюндрували під час війни. Суфет Сун’ятон взагалі змо-
вився з Діонісієм і погодився передавати йому військові секре-
ти співвітчизників. Зрадника викрили і стратили. Роздратовані
карфагеняни навіть ухвалили закон, який забороняв співгрома-
дянам вивчати грецьку мову, щоб ні в кого «не було можливості
спілкуватися з ворогами».
Тим часом Діонісій здобуттям Сицилії не обмежився. Його
владу визнали Регій та інші грецькі міста в Італії. А згодом тиран

243
заснував кілька колоній на берегах Адріатичного і Тірренського
морів, здолавши опір їхніх колишніх господарів — етрусків. За-
селяв колонії Діонісій не лише сицилійцями, а й переселенцями
з Балканської Греції, яким щедро роздавав землю для ведення
власного господарства.
Ставши володарем величезної держави, Діонісій поводив себе
як справжній цар. Але водночас добре розумів, що його влада
тримається лише силою. Все своє правління він провів у страху
за своє життя. Збереглася легенда про те, що приятель Діонісія
Дамокл зізнався, що хотів би хоч день прожити як тиран, і той
зробив йому такий подарунок. От тільки під час пишного бенкету
Дамокл випадково подивився вгору і побачив, що над його голо-
вою на тонкому кінському волосі підвішений гострий меч. Так
Діонісій пояснив, яким небезпечним насправді є життя тирана.
І зараз «дамокловим мечем» називають небезпеку, що постійно
загрожує людині.
Сиракузький воло-
дар переслідував усіх,
хто лише міг становити
загрозу його владі, —
позбавляв майна, стра-
чував, відправляв до
каменоломень, де важ-
ка праця швидко вби-
вала навіть найдужчих.
За підданими стежила
справжня армія шпигу-
нів, тож жертвою Діоні-
сієвого гніву можна було
стати навіть за одне не­
обережне слово.
Водночас тиран
мріяв залишити по собі
добру славу. Тому не
Дамоклів меч.
шкодував грошей для
Картина Р. Вестолла (Оклендський музей) участі його підданих у

244
загальногрецьких святах та змаганнях.
І запрошував до себе в гості відомих
митців та вчених. Щоправда, коли до Си-
ракуз приїхав Платон, який насмілився
повчати Діонісія, роздратований тиран
наказав схопити його і продати у раб-
ство. Філософа викупив один із його ша-
нувальників і одразу звільнив. А Діонісій,
за легендою, помер не від рук убивці, а
від радощів, коли дізнався, що афіняни
визнали кращою серед інших написану Бородань. Сицилійська
тираном трагедію. театральна маска
Сиракузьким тираном став син Діоні- (приватна колекція)
сія — також Діонісій, якого відтак називають Діонісієм Молод-
шим. Розбещений та незграбний, він швидко набрид підданим.
Від влади його усунув рідний дядько, великий шанувальник
Платона. Але за кілька років дядька вбили, і Діонісій Молодший
повернувся до Сиракуз. От тільки тирана тепер не лише не по-
важали, а й не боялися. Сицилійська держава, створена його
батьком, почала розпадатися.
3. Фіви кидають виклик Спарті. Спартанське панування над
Балканською Грецією тривало недовго. Вже за кілька років після
укладання «царського миру» у місті Фіви спалахнуло повстання.
Містяни розправилися із
прихильниками олігархії,
яких підтримували лаке-
демоняни, і встановили у
Фівах демократичний лад.
Їхній приклад наслідували
й сусідні міста Беотії. Разом
вони створили союз, який
оголосив Спарті війну.
Військо союзників очо-
лив фіванець Епамінонд,
талановитий керівник і
Битва при Левктрах 6 липня 371 р. до н. е. полководець. У вирішаль-

245
 Смерть Епамінонда. Малюнок І. Валравена
ному бою біля міста Левктри він здобув перемогу завдяки не-
звичному військовому прийому, зосередивши більшу частину
вояків на одному крилі фаланги і створивши тим самим чисельну
перевагу в тому місці, де завдав ворогові головного удару. Такий
бойовий порядок дістав назву «косий клин».
Спартанці, яких досі вважали майже непереможними, зазнава-
ли однієї поразки за іншою. Фіванці перенесли війну до володінь
самої Спарти. Скориставшись нагодою, повстали гелоти. Здобула
незалежність Мессенія. Епамінонд, щоправда, невдовзі загинув
у бою. Але війни між греками тривали й надалі. Щоб дошкулити
супротивнику, вояки плюндрували поля, спалювали села, руй-
нували міста, обертаючи їхніх мешканців на рабів. Греція була
виснажена і занедбана.
4. Аргоський «скіталізм». Тираноборець Тимолеонт. Заго-
стрилася боротьба і всередині грецьких міст-держав. Громадяни
звинувачували у своїх бідах одне одного і за першої-ліпшої на-
годи хапалися за зброю. Після того як в Аргосі викрили чергову
змову прихильників олігархії, найбідніші мешканці домоглися
ухвалення закону, за яким стратили більше тисячі найзаможні-
ших співвітчизників. Кати забивали засуджених палицями, що
грецькою називалися «скіталами», тому ця кривава розправа
дістала назву «скіталізм».

246
 Крітеріон — місце проведення судових засідань в Аргосі
(сучасний вигляд)
Владу над Коринфом невдовзі захопив командувач загону
найманців Тимофан. Проти тирана одразу ж виступив його рід-
ний брат Тимолеонт. Він умовляв Тимофана відмовитися від
влади. Коли ж зрозумів, що слова не діють, убив його. Нажахана
мати й інші родичі відмовилися від братовбивці. Однак саме до
Тимолеонта за кілька років звернулися по допомогу мешканці
Сиракуз, які мріяли звільнитися від влади Діонісія Молодшого.
Можливо, тому, що розуміли — ко-
ринфський тираноборець ніколи не
прагнутиме сам стати тираном. І той
погодився допомогти.
Варто було Тимолеонту з’яви­
тися у Сиракузах, як Діонісій зрікся
влади і був висланий до Коринфа,
де до кінця свого життя працював
шкільним учителем. Фортецю, яку
звів у місті ще Діонісій Старший,
зруйнували, на місці табору най­
манців влаштували будівлю суду, а
численні статуї тиранів продали, по-
повнивши таким чином скарбницю. Вбивство Тимофана.
Картина Л. Комера
Від власних тиранів та сиракузької (Музей образотворчих
зверхності звільнилися й інші сици- мистецтв у Ліоні)

247
лійські міста. Карфагенян, які знову перейшли у наступ, Тимолент
відкинув до їхніх старих володінь на заході острова. Після цього
коринфянин склав із себе повноваження командувача і жив у
місті як пересічний громадянин.

ЗАНЕПАД ПЕРСІЇ. ПІДНЕСЕННЯ МАКЕДОНІЇ

1. Перська держава слабшає. Чвари греків грали на руку
персам. Але саме в цей час почала занепадати і сама Перська
держава. Залишені без пильного нагляду сатрапи за першої-
ліпшої нагоди привласнювали гроші, зібрані для державної
скарбниці, підпорядковували собі війська або ж створювали
власним коштом загони з найманців. На службу до перських
намісників охоче йшли греки, які були вправними вояками, але
не мали змоги заробити в себе на батьківщині стільки, скільки
їм готові були платити на чужині. Час від часу між сатрапами
спалахували справжні війни, на які у Парсі воліли не зважати.
В любові до розкошів намісники змагалися і між собою, і з сами-
ми «царями царів». На честь одного з володарів на ім’я Мавзол
в Галікарнасі збудували таку розкішну гробницю, що її вважали
одним із семи «див світу». Відтоді мавзолеєм почали називати
будь-яку величну усипальницю.
Самостійнішими ставали і фінікійські міста. Спочатку Сідон,
а потім і його сусіди до-
моглися від царів дозволу
карбувати власну монету.
Невдовзі сідоняни уклали
союз із Афінами — за це
афінські народні збори на-
віть дозволили їхнім куп-
цям торгувати без сплати
мита. Не дивно, що сідон-
ський цар Абдаштарт мав
Грецькі гопліти на перській службі.
прізвисько Філелін, тобто
Рельєф з Ксанфа (Британський музей) «греколюб».

248
 Перські сатрапи теж часто
одягалися, як греки, розмовляли
грецькою, запрошували до себе
митців з Еллади: поетів, філософів,
архітекторів, скульпторів. Статуї
для гробниці Мавзола ваяв само-
сець Скопас — один із найвидат-
ніших грецьких митців того часу.
Прикрашати ще одно «диво сві-
ту» — храм Артеміди Ефеської —
запросили не менш уславленого
афінського скульптора Праксителя
та найвідомішого грецького живо-
писця, іонійця Апеллеса. Галікарнаський мавзолей
2. Боротьба за престол. Похід (реконструкція)
«десяти тисяч». Використати еллінів у своїх интересах намагався
і один із синів перського царя на ім’я Кир. Щоб відрізняти його
від тезки — славетного пращура, який заснував Ахеменідську
державу, — його зазвичай називають Киром Молодшим. Він був
сатрапом найзахідніших областей Перської держави і мріяв стати
«царем царів». Але на престол зійшов його старший брат Артак-
серкс II. Обурений Кир вирішив виправити «несправедливість»
та відібрати трон у родича.
Спартанці допомогли Киру найняти більше десяти тисяч
грецьких гоплітів. Решту його війська становили перські під-
дані. Величезна армія рушила до Месопотамії. Біля Кунакси
вона зійшлася з іще більшим військом Артаксеркса II. Кир на
чолі кінноти сміливо атакував ворога, але в рукопашному бою
загинув. Після цього більшість його вояків просто розбіглася.
Залишилися на полі бою лише грецькі найманці. Артаксеркс II
запросив їхніх командувачів на переговори та підступно вбив.
Тоді греки обрали собі нових ватажків, серед яких був і май-
бутній історик Ксенофонт, та під їхнім проводом у бойовому
спорядженні вирушили на північ — туди, де за їхніми розра-
хунками були розташовані найближчі грецькі колонії. Змушені
долати не лише високі гори та бурхливі річки, а й голод, холод

249
 Битва біля Кунакси. Картина А. Гіне (Лувр)
та безнадію, вони таки досягли своєї мети. За п’ять довгих мі-
сяців вони побачили нарешті морські хвилі. Словами «Таласса!!
Таласса!!» (тобто «Море!! Море!!») і тепер позначають здійснення
мрії про дивовижний порятунок.
Додому повернулася лише половина вояків, які взялися здобу-
вати Киру Молодшому царську корону. Але їхні розповіді викли-
кали захоплення інших еллінів та розпалювали їхню уяву — адже
казково багата Перська держава насправді виявилася безсилою
перед вишколом і дисципліною грецьких вояків.
3. Повстання проти перської влади. Артаксеркс III. Відчувши
слабкість царської влади, найрішучіші з сатрапів почали спо-
чатку непомітно, а згодом — і цілком відкрито відокремлювати
підлеглі їм краї від Персії. За зброю взялися й підкорені народи.
Першим самостійність повернув собі Єгипет, потім — індійці.
Незалежні держави на чолі з власними царями виникли і в Се-
редній Азії. На пропозицію сідонського царя Теннеса Сідон, Тір
і Бібл об’єдналися за грецьким зразком у Фінікійський союз.
Союз оголосив про звільнення від перської влади і найняв для
свого захисту великий загін грецьких гоплітів. З їхньої допомогою
фінікійці одне за одним розгромили війська сусідніх сатрапів.
Рятувати єдність Перської держави взявся цар Артаксеркс III,
людина рішуча і надзвичайно жорстока. Він примусив сатрапів

250
розпустити власні загони. Найман-
ці стали ударною силою єдиної
царської армії. Повстання у Фінікії
цар придушив особисто. Сідон був
зруйнований, а всі його мешкан-
ці — продані у рабство. Відновив
Артаксеркс III перську владу і над
Єгиптом. Останній фараон, прихо-
пивши з собою всі свої скарби, втік
світ за очі.
Проте усі ці успіхи були здобуті
високою ціною. Держава була ви-
снажена. А грошей на утримання Усипальниця Артаксеркса III
війська із найманців було потрібно у Парсі (сучасний вигляд)
все більше й більше. Царева рішучість лише дратувала його при-
дворних. Зрештою Артаксеркса III отруїв його особистий лікар,
а царем став один із сатрапів, який взяв собі ім’я Дарія III.
4. Піднесення Македонії. Цар Філіпп і Демосфен. Послаб­
ленням Персії та війнами між греками скористався цар Македонії,
невеличкої держави на північ від Греції. Мешканці Еллади вважали
македонців «майже варварами» і певний час навіть не дозволяли
їм брати участь в Олімпійських іграх.
Століттями Македонія була слабкою
і залежною від сусідів. Проте все змі-
нилося, коли царем став Філіпп II,
володар енергійний, хитрий і перед-
бачливий. Філіпп II сам був вихований
у грецькому дусі, і навчати свого сина
запросив філософа Аристотеля. Проте
це ніколи не заважало йому виявляти
жорстокість до тих греків, які не визна-
вали його влади.
Цар поклав край суперечкам
всередині Македонії та створив ви-
Філіпп Македонський.
школене військо. Ударною силою Мармуровий бюст
війська стала кіннота, що складалася (Копенгагенська гліптотека)

251
з представників знаті, так званих гетайрів (у перекладі з грець-
кої — «друзів царя»). Македонська фаланга була озброєна сариса-
ми — особливими списами різної довжини, завдяки яким ззовні
скидалася на наїжаченого залізного зві-
ра. Силою і підкупом Філіпп II почав одне
за одним приєднувати до своїх володінь
грецькі міста. Цар навіть жартував, що
«немає такої брами у мурах, крізь яку не
міг би пройти віслюк із мішком монет».
Були, щоправда, в Елладі люди, перед
якими македонські гроші були безсилі.
Адже Філіпп II, на їхнє переконання, зазіхав
на найцінніше, що було у греків, — волю
і незалежність. Найвідомішим серед цих
людей був афінянин Демосфен. Людина
залізної волі, він силою свого красномов-
Демосфен.
Мармуровий бюст
ства зробив майже неможливе: домігся
(Британський музей) об’єднання ледь не всіх грецьких міст для
опору македонцям. Вирішальна битва від-
булася 338 року до нашої ери біля міста
Херонея. Греків було більше, разом зі сво-
їми співгромадянами в афінських лавах
бився і Демосфен, проте македонці ви-
явилися вправнішими і здобули перемогу.
У Коринфі Філіпп II зібрав представни-
ків усіх полісів Балканської Греції, окрім
Спарти. На вимогу македонського царя
вони створили Загальногрецький союз,
стратегом якого призначили, звісно, са-
мого Філіппа II. Війни між членами со-
юзу були заборонені, натомість усі разом
вони оголосили війну Персії. Проте очо-
лити похід проти «царя царів» Філіпп II не
Царський вінець і скриня встиг. Під час бучного бенкету у столиці
з поховання Філіппа II
(Археологічний музей Македонії володаря вбив один із його
у Вергіні) придворних.

252
 АЛЕКСАНДР ВЕЛИКИЙ І ЙОГО «СВІТОВА ДЕРЖАВА»
1. Александр — новий цар Македонії. Одразу після загибелі
Філіппа новим царем проголосили його сина Александра — того
самого, якого виховував філософ Арис-
тотель. Царевич мав неабиякі здібності
до наук, проте найбільше мріяв саме про
військову славу. Улюбленою книжкою
Александра була «Іліада», яку він постій-
но возив із собою як найцінніший скарб,
улюбленим героєм давнини — Ахілл, і
він часто скаржився друзям, що перемо-
ги батька «не залишать йому можливості
зробити щось таке ж велике».
Покладаючи на сина великі надії, Фі-
ліпп намагався залучати його до держав- Александр Македонський.
них справ, давав йому важливі дипло- Мармуровий бюст
матичні доручення, а під час битви під (Копенгагенська
гліптотека)
Херонеєю Александр навіть командував
правим крилом війська, наступ якого приніс македонцям пере-
могу. Однак після розлучення Філіппа з матінкою Александра
батько почав ставитися до сина з підозрою, говорили навіть, що
хотів позбавити його права на престол.
Після вбивства батька Александр поквапився оголосити, що
вбивця був підісланий персами, й урочисто поклявся їм по­
мститися. Щоправда, спочатку треба було приборкати власних
підданих. Греки, яким не подобалося панування македонців,
сподіваючись на недосвідченість молодого царя, спробували
відновити незалежність. Александр, лише почувши тривожні
для себе звістки, якнайшвидше вирушив проти повстанців. Місто
Фіви, яке насмілилося чинити опір, він захопив і зруйнував, про-
давши всіх його мешканців у рабство. Нажахані сусіди вирішили
за краще визнати владу Александра і пообіцяли підтримати його
у війні проти Персії.
2. Перші перемоги Александра над персами. Навесні
334 року до нашої ери Александр із новим, об’єднаним греко-
253
македонським військом вирушив до Анатолії. У першому ж бою
із силами одного з сатрапів на річці Гранік молодий цар здобув
блискучу перемогу. Хоча становище об’єднаного греко-маке-
донського війська було вкрай невигідним, завдяки сміливості й
вишколу своїх вершників Александр розбив ворога вщент. Надалі
перемоги царю давалися важче, проте за рік він захопив майже
всю Анатолію.
В одному з містечок, де військо зупинилося на відпочинок,
царю показали вузол, зав’язаний, за переказами, стародавнім
царем Гордієм, і розповіли, що легенда обіцяла тому, хто спромо-
жеться його розплутати, владу над всією Азією. Завзятий полко-
водець кинувся виконувати завдання, але вузол не піддався. Тоді
Александр нібито вихопив меч і просто розрубав вузол. Відтоді
словами «розрубати гордіїв вузол» називають будь-яке карди-
нальне рішення, яке кладе край плутанині й невизначеності.
Перси спробували змінити хід війни і перенести її до Греції,
залучивши на свій бік спартанців та афінян. Але македонський
цар випередив супротивника і вирушив у новий похід на схід.
333 року до нашої ери біля міста Ісс на кордоні з Сирією Алек-
сандр зустрівся із військом, яке очолював сам Дарій III. Щоправда,
в долині, затиснутій між горами, перси не змогли як слід роз-

Битва під Іссом 5 листопада 333 р. до н. е.

254
горнути свої бойові лави, тож справу знову вирішила відвага
македонського володаря і вправність його вояків. «Цар царів»
врятувався втечею, але у полон потрапили його мати, дружина
і діти.
Після перемоги під Іссом Александр приєднав до своїх во-
лодінь Сирію, Фінікію і Палестину та взяв у облогу Тір — єдине
фінікійське місто, яке відмовилося підкоритися загарбникам.
Воно було розташоване на острові, й завдяки цьому тіряни про-
трималися аж вісім місяців. Урешті-решт, македонці стягнули до
Тіра величезний флот і здобули його штурмом. Роздратований
цар наказав зруйнувати місто, а усіх його мешканців продати
у рабство.
3. Загибель Перської держави. Дарій III запропонував Алек-
сандрові мир в обмін на всі свої володіння на захід від річки
Євфрат, але той відмовився, сказавши, що й так їх вже здобув.
Тепер македонського царя цікавила влада над всією Перською
державою.
У Єгипті, що був приєднаний до Персії лише нещодавно, ма-
кедонців зустріли як визволителів. Жерці урочисто коронували
Александра як фараона і навіть розповідали одноплемінни-
кам легенду, що новий володар — насправді син останнього
царя Єгипту, якого перси несправедливо позбавили влади.
«Визволителі», щоправда, почувалися у країні не надто певно,
і Александр заснував
для них нове місто на
березі моря, яке на-
звав власним ім’ям —
Александрія.
Тим часом Дарій III
зібрав нове величез-
не військо і вирушив
назустріч Александру.
Вирішальна битва від-
булася біля Гавгамел у
Александр Великий переслідує перського
Месопотамії. Перський вершника. Рельєф з саркофага, знайденого
цар цього разу ретель- в Сідоні (Стамбульський археологічний музей)

255
 «Східні» походи Александра Великого
но обирав місце бою — на широкій пласкій рівнині він міг на-
решті використати чисельну перевагу свого війська. Проти
македонців планували застосувати особливу зброю — бойових
слонів, яких вояки Александра до того не бачили. До колісниць
були причеплені мечі у формі серпів, що мали рубати все на
своєму шляху. Та виконати задумане Дарію III не вдалося. Атака
колісниць була невдалою, слонів просто не встигли ввести у
бій. Щоправда, і без них перси зім’яли грецьку кінноту і навіть
захопили табір македонців. Проте Александр вчасно помітив
порушення бойових порядків супротивника і на чолі загону
вершників атакував колісницю самого Дарія III. Був убитий ко-
лісничний «царя царів», однак у сум’ятті персам здалося, що
загинув сам їхній володар, і вони кинулися з поля бою. Дарій III
піддався загальному настрою і теж змушений був тікати.
Після поразки під Гавгамелами Перська держава припинила
існування. Вавилон добровільно відкрив ворота Александру,
адже для мешканців Месопотамії нові господарі були нічим не
гірші за попередніх. А македонський володар намагався по-
водитись як спадкоємець перських царів і навіть віддав наказ
із особливою пошаною доглядати за могилою Кира Великого.
Парсу, однак, пограбували і спалили — нібито на знак помсти
за Афіни, зруйновані колись Ксерксом. Дарій III намагався вря-
тувати хоча б своє життя, але був убитий власними підданими.
256
 Македонці спалюють Парсу. Малюнок Т. Ловелла
Вбивці сподівалися на вдячність Александра, проте він, навпа-
ки, жорстоко їх покарав.
4. Нові походи і повернення до Вавилона. Македонське
військо невдовзі рушило далі, тепер Александр хотів підкорити
усі землі, які колись належали перським володарям, навіть якщо
тепер вони були незалежними. Проте у Середній Азії та в Індії він
несподівано для себе зустрів відчайдушний опір. Місцеві меш-
канці боролися вже не за Дарія III, а за власну волю. Македонці
жорстоко придушували будь-яке невдоволення, страчували не-
покірних, спалювали міста і селища, однак і самі несли величезні
втрати.
Останню свою перемогу Александр здобув над військом од-
ного з індійських царів — Паурави (греки називали його Пором),
але змушений був залишити йому владу над його царством. Тим
часом у таборі македонського царя з’явився молодий кшатрій на
ім’я Чандрагупта, який повідомив, що знає, як перемогти най-
більшу і найвпливовішу державу в долині Гангу, Магадху, звідки
сам він був родом. Александр було захопився цією пропози-
257
 цією, адже йому здава-
лося, що з підкоренням
Індії він дійде до «краю
світу». Проте військо
відмовилося вирушати
у новій похід. Не допо-
могли ані умовляння,
ані погрози. Александр
змушений був віддати
наказ повертатися до
Месопотамії.
Александр відмовляється пити воду, коли Частина війська ру-
його вояки страждають від жаги. шила на кораблях річ-
Малюнок Т. Ловелла
кою Інд, а далі — морем.
Більшість вояків на чолі з Александром поверталася через пус-
телю. Це випробування для багатьох виявилося страшнішим за
бої з ворогами. До Вавилона повернулася лише четверта частина
того війська, яке було в Александра на початку війни з Персією.
5. Облаштування «світової держави». Вавилон, який так
приязно зустрів македонців після перемоги під Гавгамелами,
Александр перетворив на столицю своєї величезної держави,
що охоплювала майже весь знайомий йому світ і цілком могла
іменуватися «світовою». Та й сам цар поводив себе як «володар
світу», швидко запозичивши звички переможених ним перських
володарів. Оголошений живим богом одразу в кількох завойова-
них ним країнах, Александр вимагав, щоб його піддані, побачив-
ши царя, падали навколішки — від виконання цієї принизливої
процедури були певний час звільнені лише його македонські та
грецькі соратники.
Водночас Александр намагався підкреслити єдність своїх
підданих, без поділу на переможців і переможених. Задля цьо-
го він влаштував одночасне весілля десяти тисяч своїх вояків
із місцевими жінками. Сам Александр взяв за дружин доньок
останніх перських царів (хоча уже був одружений із донькою
одного з сатрапів). По всій державі будували нові міста, які за-
селяли греками і македонцями. Залишивши незмінним звичний

258
 Весілля у Сузах. Гравюра кінця XIX ст.
поділ держави на сатрапії, цар призначав керувати ними дові-
рених людей, не звертаючи уваги на їхнє походження. З місцевих
мешканців за македонським зразком було створена фаланга,
вихідців із місцевої знаті зараховували до македонської кінноти.
Обурення невдоволених цими нововведеннями цар придушив
з усією притаманною йому жорстокістю.
Облаштовуючи свою «світову державу», Александр думав і
про нові війни та нові загарбання. Найперше він збирався у по-
хід до Аравії, проте за кілька днів до його початку несподівано
занедужав і помер, не доживши навіть до 33 років. Перепові-
дали, що царя могли отруїти, проте доказів цього не знайдено
і досі.

УТВОРЕННЯ ЕЛЛІНІСТИЧНИХ ДЕРЖАВ

1. Розпад держави Александра. Після смерті Александра
Великого царем проголосили спочатку його брата, який був не-
сповна розуму, а згодом — малолітнього сина, якого теж звали
Александром. Проте насправді влада одразу опинилася в руках

259
 Статуї діадохів, установлені у Скопьє
друзів і споборників померлого — так званих діадохів (у пере-
кладі з грецької — «наступників»). У згоді між собою жили вони
недовго, бо кожен сам сподівався стати царем. Спалахнула війна,
яка — з перервами — тривала сорок років. У ній було вбито всіх
близьких родичів Александра і більшість діадохів. Зрештою на
місці величезної держави виникло кілька малих і великих царств
на чолі з діадохами або їхніми нащадками — епігонами.
Єгипет разом з Александрією перепав колишньому охоронцю
македонського царя Птолемею I. Усі його спадкоємці чоловічо-
го роду також мали це ім’я — тому
їхню державу зазвичай називають
державою Птолемеїв, або Єгипет-
ським царством. Вавилон і біль-
шість азійських сатрапій опинилися
під владою колишнього командира
гетайрів Селевка I. Створену ним
монархію найчастіше іменують дер-
жавою Селевкідів (тобто нащадків
Селевка), або ж Сирійським цар-
Птолемей I. Кам’яний рельєф ством. Окремою державою стала
(Музей Онтаріо) також Македонія. У Балканській

260
Греції співіснували окремі, залежні від сусідніх царств, поліси та
їхні об’єднання — такі як Ахейський та Етолійській союзи. Велика
Греція невдовзі була об’єднана під владою нового сиракузького
тирана Агафокла, який, попри своє незнатне походження (він був
сином гончара) оголосив себе сицилійським царем.
Царства діадохів та епігонів багато в чому відрізнялися між со-
бою, але було й багато спільних рис. Їхні володарі були зазвичай
греками або македонцями і прагнули оточити себе вихідцями
із Греції, у державних і громадських справах використовували
грецьку мову, а серед місцевого населення поширювали грецьку
культуру. Саме тому держави, які утворилися внаслідок завою-
вань Александра і його наступників, історики називають еллі­
ністичними (тобто «подібними до грецьких»).
Водночас за внутрішнім устроєм елліністичні царства більше
нагадували «світові держави», які існували до походів Алексан-
дра. Влада діадохів та їхніх нащадків була необмеженою, царі
власною волею видавали закони і встановлювали податки, вся
земля у межах держави вважалася царською власністю, яку
монарх міг дарувати, продавати або роздавати на власний роз-
суд. Як і Халдейське чи Перське царство, елліністичні держави
об’єднували під своєю владою різні країни і території, внутрішній
устрій яких суттєво відрізнявся між собою.

Найважливіші елліністичні держави у 270 р. до н. е.

261
 Але якщо перські володарі лише дозволяли самоврядування
в окремих підвладних їм містах, наступники Александра пере-
творили міські самоврядні громади на справжню опору своєї
влади. Елліністичні царі заохочували розвиток тих міст, що іс-
нували раніше, і заснували сотні нових. Щоправда, громадянами
новоутворених полісів ставали переважно переселенці з Греції
і Македонії або ж місцеві мешканці, у слухняності яких монархи
були впевнені. Головним містом Єгипту був уже не Мемфіс, а
Александрія. Столицю Сирійського царства також перенесли з
Вавилона до цілком нового міста — Антіохії, її заселили маке-
донцями, які служили в царському війську.
2. Александрія Єгипетська — центр елліністичної науки. Єги-
петські царі вважали себе гідними спадкоємцями Александра і
тому намагалися перетворити свою столицю на найбільше і най-
красивіше місто не лише своєї держави, а й усього тогочасного сві-
ту. В місті було дві великих гавані, шлях до яких вказував величез­
ний Маяк, збудований на острові Фарос, — його вважали одним із
семи «див світу». Міські вулиці зробили прямими і широкими, так
щоб легко було роз’їхатися не лише вершникам, а й возам. Головну
вулицю, що простягалася через усю Александрію — від Сонячних
до Місячних воріт, — прикрасили колонадою, а на головній площі
збудували величний мавзолей, в якому урочисто поховали вивезе-
не з Вавилона тіло Александра Великого. Ближче до моря був роз-
ташований пишний цар-
ський палац, а поруч із
ним єгипетські володарі
звели будівлю, присвя-
чену музам, — Мусей,
який мав усе необхідне
для занять мистецтвами
і науками: студії та зали
для занять з учнями, ла-
бораторії, ботанічний і
зоологічний сади, навіть
їдальню. А найбільше
Маяк на острові Фарос
(сучасна реконструкція) Мусей пишався величез-

262
 Александрія у III ст. до н. е.
ною бібліотекою, в якій зберігали близько 700 тисяч сувоїв. Заради
її поповнення єгипетські царі не зупинялися ні перед чим. Оскільки
за тих часів книжки переписували від руки, то переписувачі, навіть
найстаранніші, припускалися помилок. Щоб отримати найточніші
рукописи, всі кораблі, що заходили до Александрії, обшукували.
Якщо знаходили старі книжки — їх відбирали, переписували і гос-
подареві віддавали копії. Один із царів під величезну заставу по-
зичив у Афінах рукописи Есхіла, Софокла й Еврипіда і теж повернув
лише копії, погодившись втратити усю заставу. Коли в інших дер-
жавах теж почали збирати бібліотеки, з Єгипту навіть заборонили
вивозити папірус. У місті Пергам, щоправда, знайшли папірусу за-
міну — як у давній Персії,
сувої почали робити з ре-
тельно обробленої шкіри
овець. Згодом цей матері-
ал так і назвали: пергамен.
Проте пергамен був знач­
но дорожчим за папірус,
тож змагатися з Александ­
рійською бібліотекою Пер-
Папірус зі шматком тексту з підручника
гамська не могла. Евкліда (Університет Пенсільванії)

263
 Єгипетські царі збирали з усього сві-
ту не лише книжки, а й учених. У Мусеї
працювали найвидатніші науковці того
часу. Саме в Александрії Евклід написав
підручник із геометрії, завдяки якому цю
науку понад дві тисячі років називали
«евклідовою». Один із керівників бібліо­
теки — Ератосфен із Кирени — першим
використав назву «географія» для науки
про Землю і доволі точно виміряв роз-
міри нашої планети. Аристарх із Самоса
Архімед. висловив припущення, що Земля обер-
Мармуровий бюст тається навколо Сонця. Певний час у
(Міський парк Сиракуз)
Мусеї працював і Архімед із Сиракуз.
Він не лише відкрив важливі математичні та фізичні закони, а й
винайшов чимало корисних речей для щоденного вжитку, таких,
скажімо, як гвинт для відкачування води та механізм для пере-
сування важких вантажів.
3. Елліністична культура. Елліністична доба стала часом по-
дальшого розвитку і поширення грецької культури, яка пере-
творилася на культуру не лише самої Греції, а й усього Східного
Середземномор’я і суміжних земель. Володарі новоутворених
держав прагнули здобути славу покровителів мистецтва, охоче
купували скульптури і картини, замовляли проекти будинків і
цілих міст, а їхні піддані відвідували театри і купували книжки.
З кількох говірок, якими розмовляли в різних грецьких містах,
виникла єдина мова, зрозуміла мешканцям не тільки Еллади,
а й Іспанії, Італії, Вавилонії та Середньої Азії.
Водночас занепад громадського життя й утвердження необ-
меженої влади монархів надавало елліністичній культурі нових
рис. Автори елліністичних комедій, найвидатнішим з яких був
афінянин Менандр, вже не висміювали державних діячів і вза-
галі не цікавилися питаннями політики, а розповідали повчальні
побутові історії. Читання теж перетворилося насамперед на роз-
вагу, тож виникли й нові літературні жанри — оповідання та
романи. Живописці, серед яких найбільшої слави набув Апеллес,

264
 Лаокоон і його сини. Копія скульптури Агесандра,
Афінодора і Полідора (Музей Піо-Клементіно)
та скульптори, серед яких найвідомішим був сікіонець Лісіпп,
намагалися насамперед точно відтворити особисті риси зобра-
жуваних ними людей. Навіть коли скульптори зображували богів,
особливу увагу вони приділяли деталям. Поширення набули
багатофігурні композиції та велетенські статуї. Однією з них був
славнозвісний Колос — 36-метрова
фігура бога Геліоса, встановлена на
острові Родос, яку вважали одним із
семи «див світу».
За елліністичної доби виникають
нові філософські школи, найвизнач­
нішими представниками яких були
стоїки й епікурейці. Назва першої зі
шкіл походить від стої, в тіні якої за-
звичай збирав учнів засновник цього
вчення — Зенон із фінікійського Кіті-
она. Стоїки переконували, що кожна
людина за своєю природою є вільною Зенон Кітіонський
особистістю, головне — зрозуміти, яке Бронзовий бюст (Колізей)
265
 місце їй відведено у житті, чесно вико-
нувати обов’язок, визначений долею, і
спокійно сприймати будь-які випробу-
вання. Послідовники самосця Епікура
стверджували, що головним у людському
житті є прагнення щастя, досягти якого
можна лише через самовдосконалення.
Справді щаслива людина, на думку епі-
курейців, не має бути марнославною і
цілком може вдовольнятися малим. По-
слідовники нових філософських вчень
Епікур. Мармуровий бюст намагалися знайти однодумців серед усіх
(Національний музей верств тодішнього суспільства, навіть
у Римі) серед рабів. Стоїками й епікурейцями
ставали не лише греки, а й представники інших народів — від
Іспанії до Боспору і Месопотамії.
Походи Александра розширили знання мешканців Серед­
земномор’я про навколишній світ і спонукали їх до нових від-
криттів. Сучасник великого завойовника, массалієць Піфей, від-
відав береги Північного та Балтійського морів і залишив перші
письмові описи полярного дня та полярного сяйва. Евдокс із
міста Кізік першим із греків досяг Індії, перетнувши Червоне та
Аравійське моря, і намагався проплисти навколо Африки.
4. Відновлення незалежності Юдеї. Набатейське царство.
Ставлення підкорених народів до поширення грецької мови,
культури і вірувань було неоднаковим. Хтось сприймав це як
належне, сам охоче навчався мови і вчив своїх дітей, розрахо-
вуючи, що таким чином їм легше буде влаштуватися в житті. Інші
вбачали у нових порядках загрозу для батьківських звичаїв,
засіб визиску і поневолення.
Володарі з підозрою ставилися до будь-яких проявів не-
вдоволення і нещадно придушували за будь-яке намагання
чинити спротив. Один із сирійських царів, аби покарати не надто
слухняних євреїв, захопив Єрусалим, привласнив храмову скарб-
ницю і перетворив храм Ягве на святилище Зевса. Як відповідь —
у Юдеї спалахнуло повстання, на чолі якого стали п’ятеро братів,

266
 Єрусалимський храм за елліністичної доби
(сучасна реконструкція)
яким співвітчизники дали прізвисько Маккавеї (з єврейської воно
перекладається як «молоти»). Один за одним повстанці розбили
кілька загонів царського війська і звільнили від сирійців Єрусалим.
За легендою, коли переможці увійшли до храму Ягве, аби за-
палити священний вогонь, вони знайшли тільки глечик із освяче-
ною олією. Її мало вистачити тільки на один день, але трапилося
диво, і вогонь горів вісім днів — поки священики виробляли і
освячували нову олію. У пам’ять про це диво було засноване
свято хануки, яке й досі відзначають
євреї у всьому світі.
Боротьба за незалежність тривала
ще кількадесят років і врешті-решт
завершилася перемогою. А один із
нащадків Маккавеїв був оголошений
­царем Юдеї.
Майже одночасно з відновленням
самостійності Юдеї на східному березі
Йордану (територія сучасної Йорданії) Монета із зображенням
постала ще одна незалежна держава. менори (семисвічника) —
юдейського символу свята
Населяли її араби, а царювали — воло- хануки

267
 дарі з династії Набатеїв. Столи-
цею царства було неприступне
місто Петра, розташоване на
перетині головних караванних
шляхів.
Піддані набатейських ца-
рів, які в ці часи перейшли від
кочового життя до осілості,
навчилися навіть у пустелі на-
копичувати воду і вирощувати
сади. Але головним джерелом
статків володарів Петри була
торгівля: ладаном, прянощами,
дорогоцінними металами, які
через пустелю везли до берегів
Середземного моря з Африки,
Храм у Петрі Південної Аравії, від Перської
(сучасний вигляд) затоки та з Індії.

ГАЛЛИ — ГОСПОДАРІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

1. Побут і суспільний устрій галльських племен. Якщо з пів-
денними сусідами елліністичні держави здебільшого торгували,
то з північними — частіше воювали. Найнебезпечнішими з вар-
варів вважали кельтів, або ж галлів. Прабатьківщина цих войов-
ничих племен була розташована на північ від Альп — найвищих
гір Центральної Європи, у верхів’ях Рейну і Дунаю. Природ-
ні умови тут були суворішими, аніж на берегах Середземного
моря: літо коротшим, зима сніжною. Проте галли навчилися і в
цих умовах вирощувати високі врожаї пшениці, жита й вівса.
Їх вважали винахідниками жниварки і млина з двох кам’яних
жорен. Вирощували галли також ріпу, буряк, цибулю, коноплі,
льон. З льону і вовни виготовляли зручний одяг: чоловіки за-
звичай носили сорочки і штани, жінки — сукні. Картату матерію
і зараз іноді називають кельтською. Галли розводили корів, кіз,
268
 Галльський будинок (реконструкція музею
«Галльська садиба» в Дестелбергені)

овець і свиней — свиню вони взагалі вважали символом до-

бробуту, а галльську копчену шинку із задоволенням купували
навіть сусіди.
Особливого розвитку в кельтів досягли ремесла, насампе-
ред — ковальство. Місцеві ковалі навчилися загартовувати залізо
вогнем і крижаною водою, завдяки чому галльські мечі були
надзвичайно міцними, і виготовляти кольчуги з кількох видів
металевих кілець. Галли любили прикраси: навіть прості люди
носили шийні гривні, а вояки із задоволенням прикрашали свою
зброю й обладунки.
На чолі кожного галльського племені стояв вождь, а знать
становила його дружину. Війну галли вважали почесним занят-
тям, і сусіди знали їх як мужніх і хоробрих вояків. У бою вони,
щоправда, покладалися не так на дисципліну чи військову хи-
трість, як на силу, швидкість і загрозливий вигляд: аби залякати
ворога, кельтські вояки фарбували волосся і розмальовували
тіло. Бранців найчастіше вбивали — як пожертву богам, а самі
галли в полон зазвичай не здавалися, якщо не могли втекти —
вкорочували собі віку.
2. Вірування галлів. Друїди. Сміливість і відчайдушність гал-
лів сусіди пояснювали їхніми релігійними віруваннями. Галли й
справді вірили, що людська душа безсмертна, а смерть — це лише
269
 перехід до потойбічного світу. Життя після смерті видавалося
галлам навіть веселішим. Вони були впевнені, що в ньому люди-
на може використати якщо не майно, то гроші чи інші цінності,
накопичені за короткий час земного життя.
Вшановували галли кількох богів, і важко навіть назвати, якого
з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг
вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і
торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявля-
ли з оленячими рогами, його символом і був олень, як символом
Тевтата — бога війни і ясного неба — кабан. Бога вогню, грому
і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покрови-
телькою конярства була богиня Епона.
Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жер-
ці — друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та
ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями, адже письмо-
вих законів у галлів не існувало, і всі закони жерці мали знати
напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися
від семи до двадцяти років. Галли не будували великих хра-
мів, молилися просто неба — у священних гаях або поблизу
­джерел.

Бог і тварини. Зображення на казані, Друїд з лірою.

знайденому у Гундеструпі Кам’яна скульптура
(Національний музей у Копенгагені) (Музей Бретані)

270
 3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала,
і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіч-
чі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для
поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися
між Рейном і Атлантичним океаном — відтоді ця країна почала
називатися Галлією, згодом — на півночі Іспанії (Галісії) і Британ-
ських островах (які називають так за іменем галльского племені
бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли
Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є
згадкою про завоювання кельтів).
Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь.
Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії.
Частина їх була зруйнована, решта відкупилися величезною да-
ниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку відтоді
називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли
жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили
напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки
спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скорис-

Розселення галльських племен

271
талися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто
до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм
був врятований дивом, точніше — несподіваним землетрусом.
Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.
До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому
не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скорис-
талися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому,
щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Зрештою
на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але
переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили
слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади
і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар
Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, у
якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олім-
пійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили
у глибині Анатолії, де згодом утворилося царство Галатія.

Пергамський вівтар Зевса (Пергамон-музей)

4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли

змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів по-
ступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На за-
войованих галлами землях виникли перші міста. Найвідоміші з

272
них — Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній
Париж), Віндобона (сучасний Відень), Аквінк (біля теперішнього
Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).
Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгів-
лю, для полегшення якої будували численні дороги, залишки
яких можемо побачити і за нашого часу. Щоправда, головни-
ми торговельними шляхами залишалися річки: Дунай, Рейн,
Рона — і, звісно, моря. На відміну від греків і етрусків, для пе-
ревезення зерна і рідин галли
використовували не глиняний
посуд, а дерев’яні діжки, які й
досі вважають саме галльським
винаходом. Галли також навчи-
лися будувати великі дерев’яні
кораблі, оснащені шкіряними ві- Перевезення діжок.
трилами і якірними ланцюгами. Фрагмент поховальної стели
Але що далі зростали і багатіли (Рейнський земельний музей у Трірі)
галльські міста, то привабливішою здобиччю вони здавалися су-
сідам із півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких
нападів, і галлам довелося відступити за Рейн і Дунай.

ВІД ЧОРНОГО МОРЯ ДО БАЛТИКИ:

ДАВНІ МЕШКАНЦІ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав
у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I
особливе становище серед них посідали паралати, або ж цар-
ські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів
вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім
виглядом прагнули бути схожими на них: носили «царський» одяг,
золоті корони, прикраси й особливу зброю; їхні могили — кур-
гани — і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ва-
тажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена — не лише
скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб
і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам,

273
 Скіфський меч — акинак (Київський археологічний музей)
купуючи у них вироби ремісників,
прикраси і вино.
Скіфи залишалися кочовика-
ми, проте в них почали виникати і
більш-менш постійні поселення —
залишки їхньої «столиці» знайде-
ні на березі Дніпра біля сучасної
Кам’янки. Найвищої могутності скі-
фи досягли за часів Атея, який не
лише об’єднав під своєю владою
всю причорноморську Скіфію, а й
підкорив сусідні грецькі колонії.
Скіфський гребінь з кургану В одній із них він навіть почав кар-
Солоха (Ермітаж) бувати власну монету. Погрожував
Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але військо скіфів
зазнало поразки від македонського царя Філіппа II, а сам ватажок
загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македон-
ських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам
грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було
знищене кочовиками під час відступу.
Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали
напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів,
які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і
невблаганними вояками — навіть їхню назву перекладають як
«оперезані мечем». Свої довгі мечі сармати вважали втіленням
бога війни. Вшановували вони також вогнища — символи бога

Сарматський меч (Київський археологічний музей)

274
 Сарматський вершник.
Мармуровий рельєф (Ермітаж)
сонця — і коней, які рятували їх і в бою, і під час далеких пере-
гонів.
Скіфи, яким вдалося пережити сарматську навалу, відступили
до Криму, де невдовзі виникла скіфська держава. Її столиця була
розташована на місці сучасного Сімферополя. Як називали міс-
то його мешканці — наразі невідомо, збереглася лише грецька
­назва Неаполь.

Усипальниця царя в Неаполі Скіфському

(сучасний вигляд)

275
 2. Давні слов’яни. Відступили під тиском сарматів і північні
сусіди скіфів — землеробські племена, яких учені відносять
до зарубинецької культури і вважають пращурами нинішніх
слов’ян. Жоден із відомих нам тогочасних учених чи мандрівників
із Середземномор’я цих країв не відвідував, тож про побут і звичаї
давніх слов’ян ми можемо дізнатися здебільшого завдяки архео­
логічним розкопкам. Так, ми знаємо, що жили вони у зазвичай
невеличких поселеннях біля річок, житлом їм слугували землянки
з плетеними або дерев’яними стінами і вогнищем посередині.
Гончарного кругу не використовували, посуд ліпили руками.
Слов’яни вшановували численних богів, найголовнішим серед
яких був Святовит (або ж Сварог) — бог неба і вогню. Сином Свя-
товита вважали бога сонця Дажбога, бог вітру мав ім’я Стрибог,
богом грому був Перун, богом чоловічої сили і землеробства —
Ярило. Бог Велес «відповідав» за тварин, людський добробут
і душі померлих, що перебували, на переконання слов’ян, у
«щасливому» потойбічному світі — раю. Шлюбом і родючістю
«опікувалася» Лада, богинею землі та життєдайної води була
Мокош. Вірили слов’яни й у численних міфічних істот, що нібито
мешкали у навколишніх лісах, річках та й у їхніх власних оселях:
лісовиків, мавок, русалок, домовиків тощо.

Житла давніх слов’ян

(реконструкція Київського археологічного музею)

276
 Життя слов’ян було простим і невибагливим, одноплемінники
не надто вирізнялися між собою статками і добробутом. Проте
вже виокремлювалася панівна верства, яку становили старій-
шини і жерці, яких слов’яни називали волхвами. Були у племен
і військові ватажки — князі, проте загалом давні слов’яни во-
йовничим народом не були, адже землеробство — головне їхнє
заняття — чи не найбільше страждало під час збройних сутичок.
Неохоче слов’яни переселялися і до інших країв, тримаючись
звичних місць проживання.
3. Германці. Західні сусіди давніх слов’ян — германці — були
рухливішими. Адже в їхньому господарстві велике значення
мало скотарство, а на узбережжях — рибальство. Водночас і
суперечки за пасовиська, ліси і водойми у них виникали частіше.
Землю германці теж обробляли, але зазвичай спільно, порівну
розподіляли зібраний врожай і часто просто кидали старі поля
в пошуках нових.
Старійшини племен становили у германців спадкову знать,
із середовища якої обирали ватажків — конунгів. Конунги
спиралися як на збори озброєних одноплемінників, які зазви-
чай підтримували свого ватажка, так і на дружину із вправних
та відданих їм особисто вояків. Окремі відчайдухи і сміливці
могли зібрати й власні дружини, які «годувалися» за рахунок
награбованого у війнах із далекими чи близькими сусідами.
Такі ватаги часто виконували роль
розвідників — на свій ризик здій-
снювали походи в незнайомі краї,
і, якщо їхня здобич була справді
багатою, їхніми слідами вирушали
цілі племена або ж навіть союзи
племен.
Германці вірили, що боги, як і
люди, приречені боротися з чис-
ленними міфічними істотами — ве-
летнями і тролями, втіленням стихій
Германець на коні.
і злих сил, що «населяли» гори, ліси Медальйон
і водойми, які зустрічалися на їхньо- (Земельний музей Бадена)

277
 Розселення германських племен
му шляху. Але серед казкових істот траплялися й доброзичливі й
навіть корисні, — такі як ельфи чи гноми — жителі печер. Серед
численних богів германці виокремлювали дванадцять найша-
нованіших, що, за їхніми переконаннями, мешкали у «вищому
світі». Саме там нібито була розташована
й Вальгалла — палац бога бурі, війни і
мудрості Водана (або ж Одіна), до яко-
го войовничі валькірії приносять душі
найхоробріших вояків, які загинули в
бою. Сином Водана вважали бога грому
Донара (або Тора). Богом неба був Тіу,
богинею родючості — Фрея. Їхні імена
збереглися у назвах днів тижня у гер-
манських мовах — англійській, німець-
кій, шведській тощо. Були у германців
і «злі» боги, насамперед — бог вогню
Тор.
Зображення на камені Локі та його донька, богиня мороку й
з Альтуни пекла Хель.
278
 Спочатку германці жили у Скандинавії та на південному узбе-
режжі Північного і Балтійського морів. Але згодом вони відтісни-
ли своїх найближчих сусідів — галлів — за Рейн і Дунай. Деякі
племена рушили на схід. Вандали, скажімо, розселилися вздовж
Карпатських гір, а готи дійшли до Дніпра і Чорного моря, відсу-
нули сарматів, знищили скіфське царство у Криму і намагалися
поширити свою владу на сусідні слов’янські племена. Війни зі
слов’янами тривали не одне століття, і врешті самі готи поділи-
лися навпіл: на західних (вестготів) і східних (остготів).

ІНДІЯ ТА ІРАН ПІСЛЯ ЗАВОЮВАНЬ

АЛЕКСАНДРА ВЕЛИКОГО
1. Об’єднання Індії. Ашока. Після повернення Александра
Великого до Вавилона Індія залишалася поділеною навпіл. У до-
лині Інду панували македонці, у долині Гангу існувало кілька
незалежних держав, серед яких найбільшою була Магадха, здо-
бути яку так мріяв Чандрагупта. Зрозумівши, що спадкоємцям
Александра не до нових завоювань, він зібрав власне військо,
але зазнав поразки. Тоді Чандрагупта повернув зброю проти
колишніх союзників — македон-
ців. На заклик до незалежності одне
за одним індійські міста піднімали
повстання, виганяли завойовників
і визнавали своїм царем Чандра-
гупту. Так за кілька років під його
владою опинилася ледь не вся до-
лина Інду.
З новими силами і славою ви-
зволителя співвітчизників від іно-
земного панування цар знову пішов
війною проти Магадхи. Битва була
тривалою, але врешті-решт військо-
ве щастя посміхнулося Чандрагупті. Статуя Чандрагупти,
Він здобув столицю Магадхи Пата- встановлена у Делі

279
 ліпутру і перетворив її на столи-
цю своєї величезної держави, що
простяглася від Аравійського моря
до Гімалаїв і увійшла до історії під
іменем держави Маур’їв — на честь
династії, заснованої Чандрагуптою.
Згодом до неї вдалося приєднати і
частину Ірану. Селевк I поступився
нею в обмін на 500 бойових слонів.
До Паталіпутри поквапився наді-
слати послів і Єгипет. Чандрагупта
Держава, створена прагнув упорядкувати управління
Чандрагуптою і його онуком величезною державою, використо-
Ашокою
вуючи для цього й релігію. Відомо,
що він співчував джайнам, а може, й сам сповідував їхнє вчен-
ня. Головним радником царя був Каутілья, укладач «Артхаша-
стри» — трактату про науку керування державою.
Онук Чандрагупти Ашока ще більше розширив межі держави,
розбивши у кривавих битвах усіх своїх ворогів. Але, за легендою,
­після перемоги над Калінгою цар
дізнався про вчення Будди, і йому
стало соромно за власну жорсто-
кість. «Скільки людей загинуло чи
вмерло, а чи залишилось без даху
над головою! Навіть одна тисяч-
на частина цього важким тягарем
лягає тепер на моє сумління»,—
йдеться у написі, який Ашока на-
казав викарбувати на камені. Цар,
звісно, не відмовився від своїх за-
гарбань, але надалі надавав пере-
вагу мирним перемовинам — тим
більше, що багато сусідів добро-
вільно визнали зверхність Пата-
Капітель колони, встановленої
ліпутри. Самостійними лишилися
Ашокою в Сарнатху тільки держави на крайньому пів-

280
дні Індії та на острові Шрі-Ланка. Можливо, тому, що ланкійські
володарі поквапилися запровадити серед своїх підданих такий
милий серцю Ашоки буддизм.
Всередині власної держави Ашока також всебічно підтримував
буддистів, зводив храми, роздавав їм землі і багатства. Щоправда,
царська щедрість дорого ставала державній скарбниці та під-
даним, за рахунок яких цю скарбницю поповнювали. Зрештою
дружина й онук відсторонили володаря від влади. Але держава
Маур’їв до того часу вже була ослабленою і після смерті Ашоки
почала розпадатися.
2. Бактрійське і Парфянське царства. Сирійські царі змуше-
ні були поступитися своїми володіннями не лише Чандрагупті
та його нащадкам. Невдовзі від їхньої держави відокремилися
одразу кілька східних сатрапій — Вірменія, Парфія (територія
сучасного Туркменістану), Бактрія (сучасний Афганістан). У Вір­
менії та Парфії володарі походили з місцевої знаті, у Бактрії
царювали нащадки грецьких переселенців. Певний час вони,
щоправда, змушені були на словах визнавати владу нащадків
Селевка I, але згодом перетворилися на цілком самостійні дер-
жави.
Здобувши незалежність, бактрійські царі самі стали на шлях
завоювань. Що більше слабшала держава спадкоємців Ашоки, то
сміливішими ставали сусіди. Спочатку вони приєднали до сво-
їх володінь долину Інду, згодом —
почали здійснювати загарбницькі
походи і на береги Гангу. Під час
одного з нападів бактрійці навіть
захопили і зруйнували Паталіпутру,
але зрештою змушені були повер-
нутися на батьківщину.
Поступово завойовники і самі по-
трапили під індійський вплив. Бак-
трійський цар Менандр взагалі ого-
лосив себе послідовником Будди і
Монета бактрійського царя
сприяв поширенню буддизму серед Менандра
своїх підданих. Проте завойовниць- (Британський музей)

281
 кі походи виснажили державу,
і зрештою вона була захоплена
кочовиками з півночі.
Парфянським царям, нато-
мість, вдалося не лише відбити
навалу кочовиків, а й значно
розширити межі своєї держави,
зокрема, й за рахунок бактрій-
ських земель. До складу Парфії
увійшов майже весь Іран і від-
Руїни палацу в Ктесіфоні
(сучасний вигляд) войована у Селевкідів Месопо-
тамія. Біля Вавилона, який за па-
нування сирійських царів остаточно занепав, була побудована
нова столиця — Ктесіфон.
Парфянські володарі намагалися бути схожими на еллініс-
тичних царів. Вони засновували нові міста і сприяли розвитку
«старих» міських громад, хоча часто втручалися у їхні внутрішні
справи. У громадському житті використовували як місцеві мови,
так і грецьку, деякі з царів із задоволенням дивилися трагедії
Еврипіда. До вірувань підкорених народів парфяни ставилися
з повагою — у їхній державі вільно зводили храми грецьких і
давніх іранських богів, значного поширення набув культ Мітри,
царі розпорядилися відновити священні книги послідовників
Заратуштри, знищені Александром Великим.
3. Кушанська держава. На місці зруйнованої кочовиками Бак-
трії згодом виникло кілька самостійних державних утворень, які
невдовзі об’єднали під своєю владою ватажки племінного союзу
кушанів. Оголосивши себе царями, вони почали приєднувати й
сусідні землі. А за правління Канішки Кушанська держава про-
стягалася вже від Аральського моря до Індійського океану. Її
столицею стала Пурушапура (теперішній Пешавар).
Буддисти вважають Канішку прихильником свого віровчен-
ня. За його правління буддизм і справді поширився Іраном та
Середньою Азією. Відбулося й велике зібрання послідовників
«просвітленого», на якому вони обговорювали між собою супе­
речливі питання. Саме у Кушанській державі — можливо, під ел-

282
ліністичним впливом — з’явилися перші
статуї Будди та зображення сцен із його
життя. Проте на монетах, карбованих
Канішкою, значно частіше зустрічаються
образи грецьких богів, а також Шиви,
Мітри та Ахура Мазди. Тож, швидше за
все, кушанський володар був прихиль-
ником політики віротерпимості, тобто
дозволяв численним підданим кожному
Кушанська монета
сповідувати ту релігію, яка була йому до (Британський музей)
вподоби.
Цар Васудева натомість надавав перевагу прихильникам
індуїзму. Навіть своє ім’я цей володар отримав на честь батька
бога Крішни. Та й столицю Кушанської держави Васудева пере-
ніс до батьківщини Крішни — міста Матхури в долині Гангу. Що-
правда, царство кушанів у цей час почало занепадати і невдовзі
після смерті Васудеви розпалося на кілька десятків самостійних
держав.
Водночас — саме за кушанської доби — під індійським впли-
вом постали перші держави й у Південно-Східній Азії, в долині
річки Меконг, на Малаккському півострові, на островах Суматра
та Ява, що їх у давнину називали «золотими». Цікаво, що місцеві
легенди засновниками цих держав називають мандрівних індій-
ських царевичів або ченців, які поширювали в цих краях релігії
своєї батьківщини — буддизм та індуїзм.
4. Відродження Персії. Неоднорідним і нестійким об’єднанням
залишалося й Парфянське царство. Мешканці окремих областей
цієї держави вважали парфян загарбниками й тільки чекали
слушної нагоди, щоб скинути їхнє панування. Зрештою, в землях,
населених персами, і справді спалахнуло повстання. Очолив його
місцевий володар Ардашир із династії Сасанідів. Парфянський
цар намагався приборкати бунтівливих підданих, проте зазнав
поразки і загинув на полі бою. 226 року Ардашир урочисто він-
чався на царство й оголосив про відродження Перської держави,
яка успадкувала всі володіння Парфії й навіть трохи розсунула
її кордони. Володарів окремих областей поступово замінили на

283
 Ахура-Мазда передає владу Ардаширу I.
Рельєф із Накш-е Рустама
намісників, яких цар призначав з-поміж представників вищої
перської знаті. Знать становила й кістяк його війська — важко-
озброєну кінноту.
Відроджена Персія була становою державою. Від народжен-
ня усі її мешканці належали до одного з чотирьох станів. Перші
три стани — вояків, жерців і чиновників — були панівними. До
четвертого зараховували всіх, хто сплачував податки, — селян,
ремісників, торговців. Стан вояків очолював командувач війська,
жрецтво — верховний жрець, чиновників — «великий писар».
Четвертим станом керував особливий чиновник, відповідальний
за збір податків. Його цар призначав особисто. Привілейовані
стани були поділені ще й на дрібніші ранги. Перейти з одного
рангу до іншого було дуже важко, а з нижчого стану до вищих —
майже неможливо.
Державною релігією Персії став зороастризм, тобто вчення
Заратуштри. Настанови Заратуштри були ретельно записані, об-
ряди — розроблені до дрібниць. За їхнім дотриманням стежила
сила-силенна жерців. Жрецтво отримувало чималі доходи, вико-
нуючи за вірян складні ритуали, або ж навпаки — стягуючи з під-
даних царя штрафи за недотримання правил і обрядів. Жерці були
також суддями й опікувалися школами. Будь-які інші релігійні

284
 Відроджена Перська держава за правління Шапура I
(червоним позначені кордони Парфії у 20 р. до н. е.)
вчення жорстоко придушува-
ли. Насамперед це стосувалося
маніхейства. Засновник цього
вчення — Мані — намагався
створити нову релігію, що, за
його переконанням, мала за-
мінити собою всі інші віроспо-
відання. Як і Заратуштра, він
уважав, що світ — це поле бою
між світлом і темрявою, а лю-
дина покликана допомагати
боротьбі добра зі злом. Про-
те державу і державну релігію
Мані оголосив втіленням зла.
Цар, який спочатку співчував
новому вченню, врешті-решт
стратив неслухняного пропо-
відника. Але учні Мані пошири-
ли нове вчення не лише у най-
Маніхейські жерці.
віддаленіших куточках Персії, Малюнок із согдійського рукопису
а й далеко за її межами. (Музей індійської культури в Берліні)

285
 5. Індія за доби Гуптів. В Індії тим часом постала нова велика
держава зі столицею у давній Паталіпутрі. Оскільки всі її волода-
рі мали в своєму імені частку «гуп-
та», її називають царством Гуптів.
Найвидатнішим полководцем, який
значно розширив межі держави,
був Самудрагупта, а найвище під-
несення Гуптського царства при-
пало на правління Чандрагупти II
Вікрамадітьї, чиє прізвисько пере-
кладають як «сонце могутності».
Вікрамадітья був великим шану-
вальником бога Шиви. Він почав
карбувати не лише золоті, а й срібні
й навіть мідні монети, що, на дум-
ку вчених, свідчить про розвиток
Залізна колона, встановлена торгівлі в його володіннях. Великі
Чандрагуптою II, у Делі
(сучасний вигляд) індійські кораблі за його правління
відвідували Шрі-Ланку, Індокитай,
Аравію та східне узбережжя Африки, використовуючи потужні
сезонні вітри — мусони.
Гуптська доба була й часом розквіту індійської культури. Саме
за Гуптів з’являється мистецтво тілесних і духовних занять, відо-
ме у світі як йога (самі індійці йогою іменують пов’язане з цим
мистецтвом філософсько-релігійне вчення). Чадрагупта II був
покровителем видатного поета Калідаси — автора знаменитих
поем і театральних драм, найвідомішою з яких є «Шакунтала».
«Шакунтала» розповідає про пригоди матінки легендарного царя
Бхарати, яку її коханий нібито впізнав за подарованим колись
перснем.

ОБ’ЄДНАННЯ КИТАЮ
1. Реформи Шан Яна і піднесення царства Цінь. Коли у Ме-
сопотамії, Ірані та Індії поставали «світові держави», Китай ділили

286
між собою сім великих та малих царств,
які постійно ворогували і воювали. Саме
тому історики позначають цю добу ки-
тайської історії назвою Чжаньго (в пе-
рекладі з китайської — «царства, що
воюють»). Найзахідніша з-поміж семи
держав мала назву Цінь. Тривалий час
її вважали найбіднішою. Ціньські воло-
дарі не мали навіть коштів, щоб утри-
мувати сильне військо. Але становище
змінилося після того, як місцевий цар
запросив до себе радником мудреця
Шан Яна. Погляди Шан Яна відрізнялися
від вчення Конфуція, і тим більше — Лао Статуя Шан Яна,
встановлена у Пекіні
Цзи. Він щиро вважав, що «держава має
бути сильною, а народ — слабким», адже сильний, тобто замож-
ний і освічений народ зможе опиратися владі. Шан Ян був упев-
нений, що володарю не треба дбати навіть про те, щоб закони
відповідали звичаям чи моралі, головне — аби вони були зро-
зумілі підданим, і ті мали змогу
їх виконати.
За порадою мудреця, цар за-
кріпив за кожною селянською
родиною окрему земельну ді-
лянку, на якій вона мала гос-
подарювати самостійно і з якої
зобов’язувалася сплачувати по-
датки. Водночас була запрова-
джена «кругова порука», коли за
несплату податків чи будь-який
інший непослух відповідав не
лише порушник, а і його сусіди.
Це дозволило збільшити над-
ходження до державної скарб-
ниці й розпочати створення
потужного війська. Бронзову Утворення імперії Цінь

287
зброю замінили залізною, а важкі й неповороткі колісниці —
швидкою кіннотою.
Шан Ян скасував усі привілеї, пов’язані з походженням або
приналежністю до знаті. Відтепер звання і титули, а також земель-
ну та грошову винагороди надавали тільки за особисті заслуги
перед царем, насамперед — військові. До лихварів і торгівців
Шан Ян ставився зі зневагою, тому зобов’язав їх «придбати»
звання за гроші, а у тих, хто цього не зробив, їхнє майно просто
відібрали. Надалі за тим, щоб ніхто не збагачувався «надміру»,
пильно стежили.
Невдоволених реформами було безліч, і після того як до влади
прийшов інший цар, Шан Яна стратили. Але усі нововведення
залишилися чинними. Завдяки їм царство Цінь швидко зміцніло
і поступово почало підкорювати сусідні держави.
2. Цінь Шіхуанді. 221 року до нашої ери ціньський цар Ін Чжен
об’єднав під своєю владою увесь Китай і взяв собі нове ім’я і
титул — Цінь Шіхуанді, що з китайської зазвичай перекладають
як «перший імператор Цінь» (насправді титул імператор має
давньоримське походження і з’явився пізніше, проте історики
звикли використовувати саме такий переклад, тож державу,
підвладну китайським «хуанді» чи «ді»,
також називають імперією).
Територія величезної держави була
поділена на майже рівні між собою окру-
ги, межі яких не співпадали з кордонами
колишніх самостійних царств. Керува-
ли округами призначені імператором
чиновники, місцеву знать переселили
до столиці, у всіх, хто не служив у вій-
ську, відібрали зброю і переплавили її
на дзвони та статуї, що мали прослав-
ляти нового володаря. Цінь Шіхуанді
будував дороги, які з’єднували столицю
з найвіддаленішими куточками країни,
Цінь Шіхуанді. Зображення
запровадив єдині для всього Китаю міри
на шовку (Національний ваги, гроші й письмо (до цього у кожно-
музей у Тайбеї)
288
му царстві існували свої правила). Водночас ухвалені володарем
закони були надзвичайно жорстокими. Навіть за незначні злочи-
ни людей калічили або перетворювали на рабів. Страти були жах-
ливими — винних могли живцем зварити чи закопати в землю.
Цінь Шіхуанді боявся змов і заколотів, тому сам прагнув по-
стійно стежити за життям підданих і зобов’язував їх самих стежити
одного за одним. Страчували не тільки усіх незадоволених, а й
тих, хто просто міг їх почути. Освічених людей імператор не-
навидів, він закрив приватні школи, спалив майже всі книжки,
страчував учених і прихильників вчення Конфуція.
3. Велика Китайська стіна. На північ від Китаю мешкали
племена кочовиків — гунів, які час від часу здійснювали гра-
біжницькі напади на долину Хуанхе. Імператор надіслав проти
них величезне військо і відігнав кочовиків далеко у степ. А щоб
гуни і надалі не дошкуляли імперії, за кілька років за наказом
Цінь Шіхуанді сотні тисяч китайців — не тільки раби й полонені,
а й звичайні селяни і вояки — збудували на кордоні величезну

Велика Китайська стіна (сучасний вигляд)

289
стіну. Її загальна довжина становила понад шість тисяч кіло-
метрів, висота сягала від шести до десяти метрів, а завтовшки
вона була такою, що на ній могли роз’їхатися колісниці. За кожну
сотню метрів височіли башти з бійницями, які водночас були й
сигнальними вежами. Щойно ставало відомо про небезпеку, на
верхівці башти запалювали багаття, і такі «повідомлення» — від
однієї вежі до іншої — швидко передавали на величезні відста-
ні. Велика Китайська стіна захищала країну від нападників не
одну тисячу років і, з певними перебудовами, зберіглася донині.
Проте для самих китайців вона стала не лише приводом для
гордощів — під час будівництва загинуло стільки людей, що її
й тепер називають найбільшим цвинтарем на світі.
Цінь Шіхуанді помер від перевтоми під час однієї з мандрівок
країною. Але і його смерть завдала підданим чимало клопоту,
адже поховали володаря у величезній підземній гробниці, на
спорудження якої пішов не один рік. Майстри, які працювали
на будівництві, створили точні копії імператорських палаців, гір,
гаїв, озер, у яких плавали золоті риби і літали срібні птахи. Разом
з імператором були поховані його дружини, слуги, коні, а охоро-
няло спокій володаря «військо» з шести тисяч глиняних вояків.

Теракотове «військо», поховане разом із імператором Цінь Шіхуанді

в його усипальниці

290
 4. Імперія Хань. Грандіозні починання Цінь Шіхуанді знесилили
Китай. Від голоду і виснаження загинули мільйони людей, а ті, хто
залишився в живих, уже не могли сплачувати податки. Скарбниця
спорожніла, коней не вистачало навіть
найвищим чиновникам, які змушені були
їздити на волах. І коли стало зрозуміло,
що син Цінь Шіхуанді жорстокіший на-
віть за батька, доведений до відчаю народ
повстав. Імператора і всіх його родичів
убили, після чого ватажки повстання по-
чали боротися за владу між собою. Пе-
реміг звичайний селянин Лю Бан, який
відновив єдність країни і заснував нову
Лю Бан. Малюнок XVIII ст.
імператорську династію — Хань.
Володарі з цієї династії врахували помилки попередників.
У своїй діяльності вони намагалися бути поміркованими і керува-
тися настановами Конфуція. Жорстокі закони Цінь Шіхуанді було
скасовано. Повернули волю тим, хто змушений був продати себе
в рабство, щоб уникнути голодної смерті. Податки зменшили у
20 разів. Правнук Лю Бана — імператор У-ді — створив перший
у Китаї вищий навчальний заклад і почав призначати на посади
лише тих чиновників, які склали особливі іспити. Впорядкувавши
життя всередині держави, він розширив межі своїх володінь на
схід і захід, приєднавши Корею і частину Центральної Азії.
На відміну від династії Цінь, імперія Хань проіснувала по-
над 400 років. Саме за тих часів китайці
усвідомили себе єдиним народом і тому
й сьогодні називають себе ханьцями.
Однак становище простолюду в новій
державі було скрутним. Кількість чинов-
ників зростала. Для їхнього утримання
доводилося збільшувати податки. Багатії
правдами і неправдами захоплювали
кращі землі. А позбавлені своїх ділянок
селяни не могли прогодувати ані себе, Монета, карбована за часів
ані свої родини. династії Хань

291
 Покласти край несправед­
ливо­сті вирішив поважний
урядовець Ван Ман. При-
значений опікуном малоліт-
нього імператора, він усунув
його від влади і проголосив
володарем самого себе, за-
снувавши нову династію —
Сінь. Усі землі в межах імперії
Ван Ман оголосив держав-
ною власністю і заборонив їх
продавати чи купувати. Ніко-
му більше не дозволяли мати
власних рабів, невільники те-
пер належали тільки держа-
ві. Сіллю, вином, залізними
виробами торгувати могли
Ван Ман із радниками. лише в державних лавках,
Малюнок VII ст. отримати позику теж мож-
на було лише від держави. Тих, хто насмілювався виступати
проти такого «одержавлення», позбавляли майна, волі, а іноді
й життя.
Проте скарбниця все одно порожніла швидше, аніж напо-
внювалася. Тож Ван Ману довелося знову збільшити податки. До
того ж, позбавлена належного догляду Хуанхе раптом змінила
своє русло. Нечувана повінь забрала життя сотень тисяч людей.
Китайці побачили в цьому знак божого невдоволення. Ван Ман
був змушений привселюдно каятися і скасував більшість зі своїх
реформ.
Проте було вже запізно. У країні спалахнуло повстання
«червонобрових». Його учасники фарбували собі брови у чер-
воний колір, щоб відрізнятися від вояків імператора. 23 року
розлючені повстанці захопили столицю, порубали невдаху-ре-
форматора на шматки, вбили всіх його родичів і навіть викину-
ли з могил кістки пращурів Ван Мана. Династія Сінь припинила
своє існування.
292
 Але імператорські воєначальники
зброї не склали. Новим володарем про-
голосили далекого родича ханьських ім-
ператорів, який зійшов на трон під іменем
Гуан У-ді. З «червонобровими» розправи-
лися зі звірячою жорстокістю.
Колотнеча дорого стала Китаю. Насе-
лення країни скоротилося вп’ятеро. Та
зрештою, лад у державі було відновле-
но. Нова династія китайських володарів
дістала назву Другої, або ж Пізньої Хань.
Правнук Гуана У-ді здобув вирішальну пе-
ремогу і над кочовиками. Деякі з племен,
об’єднаних під владою гунів, змушені були
вирушити в пошуках кращої долі на захід.
Їхні нащадки розселилися на величезній Вояк. Теракотова
території — від кордонів Китаю до берегів статуетка ханьської
доби
Чорного моря, давши початок численним (Шанхайський музей)
тюркським народам.
Але доба перемог тривала недовго. 184 року спалахну-
ло нове селянське повстання, яке мало назву руху «жовтих
пов’язок». Очолив заколотників даоський проповідник Чжан
Цзюе. Це повстання також придушили. Проте на цей раз воє­
начальники-переможці швидко пересварилися між собою, і
велика імперія Хань невдовзі розпалася на кілька самостійних
держав.
5. Дивовижні винаходи китайців. Попри заколоти, повстання
та війни, наука в Китаї за доби правління ханьських імператорів
переживала справжній розквіт. А деякими з винаходів тих часів
із задоволенням користуються і наші сучасники.
Щоб керувати величезною державою, потрібен був зручний
матеріал для письма. Бамбукові дощечки, на яких писали у дав-
нину, були надто громіздкими, а шовк — надто коштовним. За
часів Хань винайшли замінник шовкової тканини. Кокони, яких
не використовували для виготовлення ниток, розмочували, по-
293
 дрібнювали, розкладали на
сітці і висушували — так з них
виходили аркуші паперу.
Щоправда, був такий папір
не дешевшим за шовк — адже
кокони шовкопряда, навіть зі-
псовані, були надто дорогими.
Допоки один з імператорських
чиновників, на ім’я Цай Лунь,
не здогадався, що для ви-
робництва можуть згодитися
будь-які волокна або навіть
звичайна деревина. Сам він
виготовив папір зі старих ри-
бальських сіток — довівши, що
новий матеріал може бути не
лише зручним, а й дешевим.
Саме тому Цай Луня і досі вша-
Виготовлення паперу. новують як винахідника папе-
Китайська гравюра
ру. У Стародавньому ж Китаї
його навіть оголосили богом-покровителем цього ремесла.
Винахідником компаса китайці вважають самого імператора
Цінь Шіхуанді. Нібито він, щоб полегшити пересування свого вій-
ська у тумані, вирішив покласти на брон-
зову тацю ложку з магнітної породи, бо
зрозумів, що її ручка завжди вказуватиме
один і той самий напрямок — на північ. Так
це чи ні — достеменно невідомо, але за
часів династії Хань такий прилад точно ви-
користовували. Винайшли китайські вчені
й прилад, що передбачав землетруси.
Китайські лікарі славилися своїми знан­
нями далеко за межами країни. Вони до-
бре вивчили людське тіло, винайшовши
Перший китайський
сейсмограф
особливі точки, доторкнувшись до яких
(сучасна реконструкція) теплим камінням або ж встромивши тонкі

294
 Пам’ятник першому компасу, встановлений у місті Кайфин
голки, можна вилікувати людину від хвороб. З недугами боролися
і за допомогою ліків, що їх виробляли з мінералів і корисних рос-
лин. Серед таких ліків був і чай (відвар із листя чайного дерева),
який лише згодом почали вживати як звичайний напій.

ДЕРЖАВИ СТАРОДАВНЬОЇ МЕКСИКИ

1. Міста-держави майя. Ще до загибелі міст-держав ольмеків
перші міста виникли в їхніх східних сусідів — народу майя. На-
вала племен із заходу, що зруйнували Ла-Венту, його землі не
зачепила. Натомість майя зберегли і вдосконалили культурні
здобутки ольмеків. Від початку III століття можна було спостері-
гати справжній розквіт майянських міст-держав, найвідомішими
з яких були Тікаль, Копан і Паленке.
Майя не мали ані мідних, ані бронзових знарядь. У їхньому
розпорядженні були тільки палиці-копачки, кам’яні ножі та со-
кири. Але й за допомогою такого нехитрого інструменту вони
навчилися вирубувати ліси, обробляти землю і отримувати високі
врожаї. Майя добре розумілися на властивостях різних рослин,
які вирощували разом, на одному полі. За тим, щоб усі роботи
відбувалися вчасно, у ретельній відповідності до календаря,

295
 Міста-держави майя
прискіпливо стежили жерці. За будь-яке запізнення чи інше по-
рушення карали доволі суворо: винуватця страчували.
У Мексиці не водяться коні, тож у майя не було тяглової худо-
би, не знали вони й колеса. Усі вантажі
перевозили вручну (для цього вико-
ристовували рабів) або ж човнами. Не
дивно, що голов­ними торговельними
шляхами були річки. На морському
узбережжі, щоправда, міст майя майже
не було, може, саме тому в морі вони
почувалися невпевнено.
Чи не кожне місто майя, разом із
округою, утворювало самостійну дер-
жаву на чолі з царем. Зазвичай саме цар
був голов­ним жерцем, його вважали
живим втіленням бога. Володар керу-
вав усім життям держави й очолював
Яшкукмо — цар Копана.
Теракотова статуетка військо. Царя оточувала спадкова знать,
(Музей скульптур Копана) що навіть за зовнішнім виглядом відріз-
296
 Руїни Тікаля (сучасний вигляд)
нялася від простолюду, та численне чиновництво. Податків знать
і чиновники не сплачували, це був обов’язок селян, ремісників,
торгівців. Внеском привілейованих класів вважали кров, яку вони
час від часу цілком добровільно приносили в жертву богам.
Руйнівних війн між містами майя
намагалися уникати. Натомість
влаштовували так звані «квіткові
бої»— криваві поєдинки зі зброєю в
руках між вояками ворожих держав.
А улюбленою розвагою за мирного
часу вважали «гру з м’ячем», для
якої в кожному місті будували осо-
бливий майданчик. Грали м’ячем зі
смоли каучукового дерева, вагою Диск із зображенням гравця
близько двох кілограмів, і гравця з мечем
переможеної команди приносили в (Музей антропології в Мехіко)
жертву. Проте й у «квіткових боях», і в смертельних «іграх» участь
брали тільки особи з царського роду і представники знаті.
2. Вірування і наукові здобутки майя. Своїх богів майя по-
діляли на «володарів небес» і «володарів підземного світу».
Найшанованішими були «горішні» божества — насамперед, бог
297
 неба Іцамна, богиня місяця Ішчель,
бог сонця Кинич-Ахав та бог дощу
Чак. Щоб умилостивити їх, прино-
сили жертви — зокрема, і людські.
Храми майя, що за формою нага-
дували східчасті піраміди, будува-
ли з вапняку і фарбували зазвичай
у червоний колір (колір крові). Іноді
у таких пірамідах ховали царів або ж
головних жерців.
Писемність майя була складною.
Знаки позначали як окремі слова, так
і звуки. Писали майя на шкірі, а часті-
ше — на особливому матеріалі з об-
робленої кори дерев. Аркуші з кори
складали «гармошкою», і виходили
справжні книжки. До нашого часу
залишилися також численні написи,
зроблені на тиньку або ж вирізьблені
на кам’яних стелах, які майя встанов-
Аркуш із книжки майя лювали у містах на знак важливих
(Земельна бібліотека Саксонії)
подій громадського життя.
Місцеві жерці добре зналися на астро-
номії та розробили надзвичайно точний
календар. Особливих успіхів майя досягли у
математиці — створена ними система запи-
Знак, яким майя су цифр схожа на ту, якою ми користуємося
позначали нуль зараз, хіба що рахували вони не десятками,
а двадцятками. До того ж майя — перші у світі — винайшли нуль.
Для його позначення вони застосовували особливий знак, схо-
жий на мушлю.
3. Піднесення Теотіуакана і спроба об’єднання Мексики.
Дещо пізніше, аніж у майя, почали виникати міста у гористій
Центральній Мексиці. Найбільшим з-поміж них був Теотіуакан,
назва якого в перекладі з однієї з місцевих мов означає «місце
перевтілення богів». Руїни цього величезного міста вражають і

298
 Головна вулиця Теотіуакана (сучасний вигляд)
наших сучасників, а стародавні мексиканці були переконані, що
збудувати його допомогли казкові гіганти.
Найвеличнішою спорудою Теотіуакана була п’ятиярусна Піра-
міда Сонця, на пласкій верхівці якої був розташований головний
храм міста. Її висота перевищувала 64 метри. Вчені вважають, що
для будівництва тільки цієї піраміди знадобилася праця 20 тисяч
людей протягом 20 років. Дещо нижчою була Піраміда Місяця.
Від неї починалася головна вулиця Теотіуакана, обабіч якої були
розташовані розкішні храми і будинки заможних містян. У самому
центрі міста, на узвишші, височів головний палац із храмом бога
Кетцалькоатля, або ж Пернатого Змія. Навпроти гомонів міський
ринок. Центр міста зусібіч оточували житлові квартали. Більшість
мешканців Теотіуакана жила в одноповерхових будинках без
вікон. Єдиним джерелом світла у помешканні були двері, що ви-
ходили у внутрішній відкритий двір.
Теотіуакан був найбільшим у Мексиці центром ремесла і тор-
гівлі — тут знайдено близько п’ятисот ремісничих майстерень і
цілі торговельні квартали, зокрема — й квартали для іноземних

299
 купців. Проте більшість меш-
канців міста, що вже казати
про округу, займалися земле-
робством. Завдяки складній
системі каналів долину, в якій
був розташований Теотіуакан,
перетворили на квітуче поле.
А згодом місцеві селяни на-
вчилися створювати і так звані
«плавучі сади» — на сплетену
з гілок основу насипали ґрунт і
пускали по воді. Такі штучні го-
Велика богиня і її супутники. роди не вимагали додаткового
Розпис з Теотіуакана поливу та піклування і давали
(Музей антропології в Мехіко) два врожаї на рік. Усе це до-
зволяло прогодувати населення величезного міста — за деяки-
ми підрахунками, населення Теотіуакана сягало 100—120 тисяч
чоловік.
Влада у Теотіуакані належала жерцям, цар був водночас і верхо-
вним жерцем, і військовим командувачем. Військо було озброєне
сокирами, списами і списометами, а захищали вояків бавовняні
стьобані панцирі (пробити які кам’яними знаряддями було не-
просто) та прямокутні щити. Поступово володарі Теотіуакана
об’єднали під своєю владою усі міста Центральної Мексики.
Цар Атлатлькавак спробував приєднати до своєї держави і
землі майя. Але захопити вдалося лише найзахідніші, ближчі до
Теотіуакана, міста. У бою з загарбниками загинув цар Тікаля, і його
трон перепав синові Атлатлькавака. Однак, ставши повновладним
царем, той поводився як цілком незалежний володар і влади
Теотіуакана не визнавав. Більш того — за його нащадків Тікаль
спробував об’єднати під своєю владою інші міста майя. Сусіди, втім,
згуртувалися і розгромили тікальців. Спроб створити єдину дер-
жаву, яка охоплювала б усю Стародавню Мексику, більше не було,
а 650 року Теотіуакан був ущент зруйнований чи то землетрусом,
чи то войовничими племенами з півночі — достеменно невідомо.
Велике царство розпалося на кілька дрібних держав.
 Ро з д і л V
СТАРОДАВНІЙ РИМ: ВІД МІСЬКОЇ ГРОМАДИ
ДО «СВІТОВОЇ ІМПЕРІЇ»

ПЕРШІ СТОЛІТТЯ РИМСЬКОЇ ІСТОРІЇ

1. Як виник Рим. У центрі Італії, зовсім поруч з етрусками,
але на іншому березі річки Тибр здавна жили племена латинів
і сабінів. Їхній край, який за назвою численніших латинів імену-
вали Лацієм, був багатим на родючі землі, збагачені вулканіч-
ним попелом. Щоправда, траплялося тут чимало й заболочених
низин, тож селянам доводилося жити переважно на пагорбах.
Займалися латини і сабіни землеробством і скотарством: розво-
дили корів, овець, свиней. Тоді як сусіди — етруски — будували
свої міста, вони зберігали племінний устрій. Вшановували як
спільних з етрусками божеств — Юнону, Мінерву, Нептуна, Аплу
(або ж Плутона), так і власних: бога-творця Януса, бога-захисника
і покровителя черед Марса, богиню землеробства і родючості

Латини та їхні сусіди

301
Цереру, лісів — Діану, садів — Венеру, покровительку домаш-
нього вогнища Весту. Латинського бога неба і блискавки Юпітера
вважали схожим на етруського Тіна.
Латинські вожді прагнули бути схожими на етруських волода-
рів, іменували себе царями (латиною це слово звучало як «рекс»)
і вважалися нащадками троянців, які нібито втекли до Італії після
перемоги ахейців. Хай і повільно, але латинські поселення теж
почали перетворюватися на невеликі міста. За переказами, царя
містечка Альба-Лонга на ім’я Нумітор усунув від влади його рід-
ний брат Амулій. А щоб не було кому помститися за скривдже-
ного, єдину доньку Нумітора — Рею — підступний родич зробив
однією зі жриць богині Вести, яким забороняли виходити заміж.
Коли ж царівна таки народила двох близнюків (казали, що їхнім
батьком був сам бог Марс), наказав покласти їх у кошик і пустити
за водою. Малюки, однак, не загинули, бо їх знайшла вовчиця і
вигодувала своїм молоком. Потім близнюків підібрав вівчар, який
назвав їх Ромулом і Ремом та виховав як власних дітей. Коли
хлопці зросли, вони зібрали навколо себе ватагу сміливців, по­
мстилися кривднику свого діда і вирішили заснувати власне місто
на березі Тибру. В останній момент брати пересварилися, і Ромул
вбив Рема. Тож царем нового міста, утвореного з сусідніх посе-
лень латинів і сабінів, став Ромул, на честь якого місто і дістало

«Капітолійська вовчиця». Скульптура з бронзи

(Капітолійський музей)

302
назву Рим (латиною — «Рома»). Згід-
но з легендою, це сталося 753 року
до нашої ери.
Спочатку нове місто було ма-
леньким, але згодом розрослося,
адже волею долі опинилося на
перехресті шляхів, головним із
яких був сам Тибр. До того ж, Рим
розташований поблизу моря, але
водночас — на відстані від узбе-
режжя, тому напади піратів не були Поховальна урна
для його мешканців несподівани- у формі будинку, знайдена
ми. Згодом Рим почали іменувати у Кампофатторе (Музей Пігоріні)
«містом на семи пагорбах». Будинок царя був розташований
на пагорбі Палатин. На найвищому — Капітолії — збудували
фортецю, де мешканці могли сховатися під час нападу ворогів.
Болото у низині осушили, й утворилася площа, на якій мешканці
могли збиратися для торгівлі й обговорення громадських справ.
Її римляни називали Форум.
2. Рим за часів царів. Внутрішній устрій Рима нагадував устрій
етруських міст-держав або ж давньогрецьких полісів. Повно-
правні мешканці міста називалися його громадянами. Із земель,
що належали громаді, кожному надавали ділянку, доходи від
якої дозволяли громадянину утримувати свою родину, а в разі
війни — озброюватися і приєднуватися до війська. Найважливі-
ші питання внутрішнього життя міста вирішували на загальних
зборах громадян, які іменували коміціями. Рішення, щоправда,
ухвалювали не звичайною більшістю голосів. Спочатку голосува-
ли всередині свого військового загону — сотні, або ж племінного
об’єднання — триби. А ухваленою вважали постанову, яку під-
тримала більшість сотень або ж тріб.
Виносити власні пропозиції на голосування пересічні грома-
дяни не могли. Це робив цар або старійшини. Раду старійшин у
Римі називали сенатом. Його складали сто представників знат­
них родин. За легендою, перших сенаторів відібрав із найшля-
хетніших і найповажніших громадян сам Ромул. І надалі це зван-

303
 ня переходило у спадок від батька до
старшого сина. Сенатори, однак, могли
лише радити володарю, вирішував все
одно цар. Він був командувачем війська
і водночас зосереджував у своїх руках
владу над містом за мирного часу — у
Римі таку владу називали імперієм (від
слова «імпере» — «владарювати»).
Спочатку володар був водночас і вер-
ховним жерцем. Проте за правління дру-
гого римського царя Нуми Помпілія була
запроваджена виборна посада великого
понтифіка, і відтоді за рексом залишив-
ся обов’язок виконувати лише окремі
релігійні обряди. Про Сервія Туллія роз-
повідали, що він не лише збудував перші
кам’яні мури навколо міста, а й поділив
громадян на класи — відтоді обов’язки
римлян у війську, як і в Афінах від часів
Нума Помпілій.
Солона, залежали від їхніх доходів.
Мармурова статуя Римські царі намагалися бути схожи-
(Курія Юлія) ми на етруських володарів: носили пур-
пуровий одяг і золотий вінець, вершили суд, сидячі на троні.
Царів супроводжували особливі охоронці, озброєні сокирами і
різками. Щоправда, влада царя у Римі не була спадковою: якщо
володар помирав або зникав безвісти (так сталося, скажімо, із

Фасції (сокира і різки) — символічна зброя царських

охоронців. Мармуровий рельєф (Музей терм Діоклетіана)

304
самим Ромулом), нового володаря обирали на народних збо-
рах. Відтак — серед сімох відомих нам римських царів були
і латини, і сабіни, а згодом влада взагалі опинилася в руках
етрусків.
3. Встановлення республіки. Етруском був і цар Тарквіній
Гордий, який запам’ятався своєвіллям і
жорстокістю. Проти нього виступив на-
віть його власний небіж — Луцій Брут.
510 року до нашої ери за закликом Бру-
та римляни повстали проти царя. Сам
Тарквіній тоді перебував у військовому
поході, тож його просто не пустили назад
до міста, сповістивши з міських мурів про
позбавлення влади. Нового володаря
обирати не стали, ухваливши, що надалі
містом керуватимуть обрані на один рік
посадовці. Такий устрій дістав назву рес-
публіка, що в перекладі з латини означає Луцій Брут.
«спільна (або ж народна) справа». Бронзовий бюст
Тарквіній звернувся по допомогу до (Капітолійський музей)
володаря сусіднього етруського міста Клузій — царя Порсени.
Той зібрав чималу армію і рушив на Рим. Про ту війну ми знаємо
з легенд, що зберегли для нащадків імена мужніх оборонців
міста. Казали, що один із захисників — Публій Горацій — ді­став
прізвисько Коклес (тобто «одноокий»), бо втратив око у бою,
коли самотужки стримував цілу ворожу армію на мосту через
Тибр. А Гая Муція назвали Сцеволою («шульгою») після того, як
він сам поклав свою правицю у вогонь, аби довести Порсені, що
той нічим не змусить його видати товаришів, які змовилися вбити
ненависного царя. Пізніше римляни розповідали, що етруски так
і не змогли захопити їхнє місто. Але збереглися й інші перекази,
з яких зрозуміло: оборонці все ж змушені були погодитися на
принизливий мир із Порсеною. За його умовами, вони навіть не
мали права володіти залізною зброєю. І лише після того як цар
Клузія загинув у бою з військом латинів та грецьких колоністів,
Рим повернув собі незалежність. Тоді ж у місті остаточно утвер-

305
дився республіканський лад. А невдовзі римляни приєдналися
до Латинського союзу, створеного у Лації за зразком грецьких
та етруських полісних об’єднань.
Від самого початку римську республіку очолювали одразу
двоє посадовців — так, щоб жоден із них не міг зазіхати на одно-
осібну владу. Називали цих керівників преторами, або консула-
ми. За легендою, першими обранцями стали ватажки повстання
проти Тарквінія. З часом громада зросла, складнішим стало й
державне управління, яке вимагало більшої кількості урядовців.
Тому назву консулів залишили за двома найвищими посадовцями,
до яких перейшов царський імперій. А преторами почали нази-
вати суддів. Скарбницею керували квестори, за громадським
порядком стежили еділи. Найповажнішою посадою вважалася
посада цензорів — вони складали список римських громадян
(«ценз») і сенаторів.
У разі суворої необхідності сенат, утім, міг призначити на об-
межений час і одноосібного керівника держави — диктатора.
Але це траплялося надзвичайно рідко, щоб ні в кого не було
спокуси стати царем.
Колишні консули зазвичай ставали сенаторами, загальна
кількість яких була збільшена до трьохсот. І саме сенат відтепер
керував римською громадою. Старійшин іноді іменували «бать-

Цензор складає список громадян.

Мармуровий рельєф (Лувр)

306
ками» республіки, латиною — «патрес», а їхніх родичів називали
патриціями (тобто «нащадками батьків»). Саме в руках патриціїв
і зосереджувалася справжня влада у тепер уже республікансько-
му Римі.

БОРОТЬБА ПЛЕБЕЇВ ІЗ ПАТРИЦІЯМИ

1. Патриції та плебеї. Вільних мешканців Рима, які не нале-
жали до патриціїв, називали плебеями. Серед плебеїв були як
бідні, так і заможні люди, деякі навіть могли похизуватися «шля-
хетним» походженням. Проте всі вони були позбавлені більшості
громадянських прав. Забороняли навіть шлюби між патриціями
і плебеями.
У боротьбі за рівні права плебеї вдавалися до різних засобів.
Одного разу вони навіть відмовилися воювати, переселилися з
Рима на сусідній пагорб Авентин і утворили власні народні збори,
де ухвалювали свої закони. Голосування, в якому брали участь
плебеї, назвали плебісцит (тепер так називають загальнонарод-

Плебеї залишають Рим, щоб примусити патриціїв до поступок.

Гравюра Б. Барлоччіні

307
 не голосування з важливих питань).
А переселення дістало назву сецесії
(тобто «відокремлення»). Переляка-
ні патриції пішли на поступки і зара-
ди повернення плебеїв погодилися,
щоб ті мали право обирати зі свого
складу особливих посадовців — пле-
бейських, або ж народних трибунів.
Трибуни захищали плебеїв і могли
навіть скасовувати рішення консулів
і сенату. Для цього їм досить було ви-
мовити слово «вето», що латиною
означає «забороняю».
Згодом плебеї домоглися укладан-
ня писаних законів. За легендою, для
Претор. Мармурова статуя цього римляни навіть звернулися за
(Капітолійський музей) порадою до греків. Закони були запи-
сані на дванадцяти мідних пластинках і виставлені для загаль­ного
ознайомлення на Форумі, тому дістали назву Законів два­надцяти
таблиць. Вони передбачали суворі покарання за будь-які зазіхан-
ня на чужу власність, незалежно від того, кому вона належала —
патрицію чи плебею. Водночас закони підтверджували заборону
шлюбів між представниками різних станів і були дуже суворими
у ставленні до боржників, серед яких, як правило, переважали
плебеї.
За кілька років міжстанові шлюби все-таки дозволили. А па-
триції змушені були погодитися виконувати рішення, ухвалені
плебісцитом. Зрештою народним трибунам надали право недо-
торканності — їх не можна було засудити під час виконання
ними своїх обов’язків.
2. Війни з сусідами. Галльська навала. Рим дедалі зростав.
Землі для всіх його громадян уже не вистачало. Здобути нові
лани можна було лише збільшивши міські володіння за ра-
хунок сусідів — не дивно, що римляни постійно воювали. За
легендою, для війни із сабінами диктатором призначили зви-
чайного селянина Луція Цинцината. Про призначення йому

308
 Цинцинат і сенатори.
Картина Л. Бенувіля (Художній музей Сен-Ло)

повідомили саме тоді, коли він орав своє поле. Цинцинат од-
разу ж прибув до Рима, очолив військо, розгромив ворогів —
і повернувся до оранки.
Тривалою і виснажливою була боротьба з етруськими Вейя-
ми. Лише після трьох війн, останню з яких римляни порівню-
вали з облогою Трої, місто захопили і зруйнували, його меш-
канців продали у рабство, а землі розподілили між римськими
громадянами.
Тим часом республіку чекало нове випробування. 390 року
до нашої ери на Рим рушили інші переможці етрусків — галли.
Військо, що вийшло назустріч загарбникам, зазнало нищівної
поразки. Римляни змушені були віддати на поталу ворогам свої
домівки, трималася лише міська фортеця на Капітолії. Галли
спробували захопити й її — підступним нічним штурмом, але
поснулих захисників розбудили розбурхані підозрілим гомоном
гуси з храму Юнони-Порадниці, і напад було відбито. Пізніше на-
віть з’явилося прислів’я — «Гуси врятували Рим».
Вороги погодилися залишити місто лише за величезний ви-
куп. Проте, коли його зважили, ватажок галлів Бренн кинув на
терези ще й свій важкий меч. Обуреним містянам свій вчинок

309
 «Горе переможеним!» Гравюра П. Леюгера

він зухвало пояснив двома словами — «Горе переможеним!».

Римляни назавжди запам’ятали цю «галльську науку» і надалі
робили все можливе, аби більше не опинитися в такому при-
ниженому стані.
3. Перемога плебеїв та її наслідки. Для того, щоб протистояти
ворогам, римлянам треба було насамперед подолати супереч-
ки всередині власної громади. Натомість до звичних конфліктів
між плебеями і патриціями додалася ще й боротьба незаможних
громадян проти глитаїв-позичальників. Боротьба була запеклою,
кілька років місто взагалі жило без керівників — їх просто не могли
обрати, бо сенатори з різних приводів заважали голосуванню за
представників простолюду. Але врешті-решт народ домігся свого.
Спочатку лихварям заборонили надавати позики громадянам за
кабальними умовами, а потім — і продавати громадян у рабство
за неповернені борги. Плебеям поступово дозволили висувати
свої кандидатури на усі важливі державні посади, а згодом взяли
за правило одного з консулів обов’язково обирати з плебеїв.

310
 Нобілі. Мармуровий рельєф (Вівтар Миру у Римі)
На знак громадського замирення посеред Рима збудували
храм Згоди. Верхівка плебеїв швидко зблизилася і навіть по-
родичалася з патриціями. Разом вони становили нову панівну
верству, якій тепер належала влада в республіці, — римляни
називали її нобілітетом (з латини це слово перекладається
як «знать»).
4. Римські звичаї. Незважаючи на те, що новий державний
устрій більше нагадував грецьку олігархію, навіть пересічні
римляни неабияк пишалися своєю приналежністю до громади
«нащадків Ромула». Служіння спільній справі у Римі вважали
почесним обов’язком і покликанням кожного громадянина. Без-
заперечного дотримання законів вимагали від усіх, незалежно
від походження і заслуг. Водночас і громада з повагою ставилася
до будь-якого римлянина, хай і незаможного, намагалася до-
помогти і захистити його, якщо він потрапляв у біду на чужині.
Громадянина не можна було позбавити волі, а щоб винести йому
за мирних часів смертний вирок, судді мали отримати згоду
народ­них зборів.
Римляни не соромилися праці та з гордістю іменували себе
народом сільських господарів. Навіть знать намагалася не ви-
хвалятися своїми статками, їла просту їжу зі звичайного посуду
і носила одяг із домотканої шерсті. Як обходитися з прядкою,
знали навіть дружини сенаторів.

311
 Римська родина. Мармуровий рельєф
(Музей Піо-Клементіно)
Найважливішою цінністю для римлянина була родина (ла-
тиною — «фамілія»). Він намагався допомагати родичам в осо-
бистих і громадських справах, підтримувати їх у скрутну хвилину.
Беззаперечна влада в родині належала батькові, який міг судити
і карати дружину, дітей,
онуків і рабів (яких теж
вважали членами роди-
ни) на власний розсуд. Від
батька зазвичай очікува-
ли суворості й справедли-
вості. А від жінки — уваги
і піклування про чоловіка
і дітей, які мали бути ви-
ховані як «справжні рим-
ляни». Від дітей вимагали
насамперед слухняності,
поваги до старших і щиро-
го прагнення стати гідним
громадянином.
Окрім богів, яких вша-
новували усією грома-
дою, у римлян були й «до-
машні» божества — лари
Святилище ларів у будинку в Помпеях і пенати. Їхні святилища

312
мали у кожній домівці, а обов’язки жерця виконував батько. На
свята ларам і пенатам приносили жертви, а коли римляни пере-
селялися до іншої оселі, фігурки богів перевозили з собою.

ОБ’ЄДНАННЯ ІТАЛІЇ ПІД РИМСЬКОЮ ВЛАДОЮ

1. Римське військо. Одним із головних обов’язків римського
громадянина була військова служба. Та й саме римське військо
було нічим іншим, як «озброєною громадою». Зброя римлян спо-
чатку була схожою на грецьку чи етруську. Та згодом замість
великого щита почали використовувати вужчий. Довгий спис
замінили на два коротших, якими можна вразити ворога на від-
стані. Зрештою — вояки отримали коротші, але зручніші у ближ-
чому бою мечі, гладіси. Окрім щитів, римських бійців захищали
шоломи і шкіряні панцирі з металічними пластинами. Взувалися
вояки у невисокі чоботи — каліги.

Озброєння римського вояка, знайдене в могилі біля Ланувія

(Музей терм Діоклетіана)

313
 Спочатку все римське військо йменувалося легіоном. Згодом
легіонів стало кілька. Після галльської навали римляни почали
воювати по-новому. Легіони поділили на маніпули, кожна з яких
складалася з двох центурій (сотень). Це дозволяло швидко змі-
нювати бойовий лад залежно від умов — скажімо, об’єднуватися
на рівнині й розпорошуватися на гірських схилах. Запровади-
ли і чітку послідовність бойових дій. Починали сутичку вояки,
озброєні дротиками і пращами — веліти, потім у наступ ішла
перша лінія важкоозброєної піхоти — гастати, далі її змінювала
друга — принцепи, а вирішального удару завдавала третя лінія,
що зазвичай складалася з найдосвідченіших бійців — тріаріїв.
Такий складний спосіб ведення бою вимагав постійних тре-
нувань і суворої дисципліни. Влада командирів над підлеглими у
військовий час була необмеженою. За невиконаний наказ вояка
могли покарати на смерть. У підрозділі, що відступив з поля бою,
могли стратити кожного десятого. А за втрату свого значка (який
несли перед лавою, як зараз прапор) легіон із ганьбою розпус-
кали. Натомість за перемогу вправному полководцю надавали
право провести тріумф за етруським зразком.
2. «Поділяй і володарюй». Рим захоплює Італію. Вправне
дисципліноване військо було потрібне римлянам не лише для
захисту, а й для здобуття нових земель. Вони домоглися віднов-
лення Латинського союзу, що розпався після галльської навали.
Щоправда, тепер об’єднанням керували римляни. Коли ж інші
латини, невдоволені упослідженим становищем у союзі, поча-
ли вимагати рівності, Рим
пішов проти них війною і
остаточно об’єднав Лацій
під своєю владою. Одне
за одним республіка за-
хоплювала етруські та
грецькі міста і підкоряла
войовничі італійські пле-
мена. Найважчою була
боротьба із самнітами,
Самнітські вояки. Розпис поховання у Нолі які мешкали у горах на пів-

314
денний схід від Лація. Самніти чинили запеклий спротив і навіть
кілька разів перемагали римлян, але врешті-решт змушені були
скласти зброю.
Римляни майстерно використовували суперечки між своїми
супротивниками, укладали союзи зі слабшими для перемоги над
сильнішими сусідами і в разі необхідності без вагань повертали
зброю проти вчорашніх друзів — як тоді казали, діяли за прин-
ципом «поділяй і володарюй». Переможені зазвичай змушені
були поступатися римлянам частиною своїх земель, на яких ті
засновували власні колонії. Щоправда, на відміну від грецьких
чи етруських колоній, мешканців римських вважали такими ж
громадянами республіки, як і тих, хто залишався у метрополії.
Завдяки цьому римська громада за своєю чисельністю швидко
перевищила населення навіть найбільших грецьких міст.
Більшість італійських міст і племен — добровільно чи при-
мусово — була перетворена на римських союзників. Приєднані
громади цілком самостійно вирішували усі питання свого вну-

Об’єднання Італії під владою Рима

315
трішнього життя, у яке нові господарі не втручалися. Податків
союзники зазвичай не платили, натомість із їхніх громадян наби-
рали допоміжні війська, або ж команди військових кораблів, вони
отримували свою долю у військовій здобичі, а найвідданіші могли
розраховувати навіть на здобуття римського громадянства. На
відміну від греків, римляни у цьому питанні були відкритішими.
Повноправними громадянами у Римі ставали навіть звільнені
раби — якщо, звісно, їхні колишні володарі самі були римлянами.
Мешканці Великої Греції, яким із
півночі загрожували римляни, а з за-
ходу — карфагеняни, звернулися по
допомогу до видатного полководця
того часу — царя Епіру Пірра. Той кіль-
ка років владарював у Македонії, але
втратив престол. Тому мріяв створити
нову велику державу в Італії і Сицилії.
У першій битві Пірр здобув перемогу
над римлянами. Тих налякали бойові
слони, яких вони раніше ніколи не ба-
чили. Зі своїм військом цар про­йшов
Пірр. Мармуровий бюст майже всю Італію і зупинився за три­
(Національний музей
у Неаполі) дцять кілометрів від Рима. Проте для
облоги і штурму міста сил в нього за-
бракло, тож довелося повертатися на південь. У новій битві —
під Аускулом — римляни знову зазнали поразки, проте й Пірр
втратив найкращих вояків. За легендою, він вигукнув: «Ще одна
така перемога, і в мене не залишиться війська!»; відтоді будь-яку
перемогу, здобуту надмірною ціною, називають пірровою.
Римляни уклали союз із карфагенянами. Пірр вирушив вою-
вати з ними до Сицилії, захопив майже весь острів, але зрештою
посварився з місцевими греками. Тим часом римляни зібралися
з силами і в битві під Малевентом вперше зім’яли лави епірців,
налякавши їхніх слонів. Битва не дала переваги жодній зі сторін,
але римляни були настільки задоволені своїм успіхом, що пере-
йменували Малевент (цю назву перекладали як «погане місце»)
на Беневент («гарне місце»). Та й Пірр зрозумів, що його мріям

316
не збутися, та повернувся зрештою до Македонії. А вже за кілька
років уся Італія — від Іонічного моря на півдні до річки Рубікон
на півночі — остаточно увійшла до складу Римської держави.
3. Римляни вчаться у переможених. Здобуття влади над
цілою країною змінило і сам Рим. Якщо у перші століття свого
існування він за зовнішнім виглядом скидався на велике село,
то тепер у місті зводили величні храми і громадські будівлі з
каменю, на вулицях з’явилися бруківка, водогони й каналізація.
Для будівництва римляни запрошували етруських та грецьких
майстрів, і самі швидко переймали їхній досвід, іноді навіть пере-
вершуючи вчителів.
«Нащадки Ромула» взагалі охоче вчилися у сусідів і не соро-
милися запозичувати досягнення розвиненіших народів, надто
ті, що мали практичну користь. У греків вони запозичили літери,
створивши власну, латинську абетку, а в етрусків — спосіб запи-
сування цифр (зараз ми називаємо ці цифри римськими). У Римі
почали спочатку відливати, а потім карбувати металічні гроші.
Власне, слово «монета» має римське походження, адже перший
монетний двір був розташований у храмі Юнони-Порадниці,
тому самому, де гуси прислужилися під час галльської навали,
а «порадниця» латиною звучить як «монета».
Римські архітектори вдосконалили винайдену етрусками арку,
самостійно відкрили і почали широко використовувати бетон.
Особливою їхньою гордістю були дороги, якими вони з’єднували
своє місто з найвідда-
ленішими куточками
держави. Найвідомі-
шою з них вважають
Аппієву дорогу між
Римом і Капуєю, нада-
лі подовжену до узбе-
режжя Адріатичного
моря, яка дістала на-
зву на честь славет-
ного цензора Аппія Аппієва дорога
Клавдія. (сучасний вигляд)

317
 Римляни з повагою ставилися до
вірувань інших народів і навіть «запо-
зичували» у переможених їхніх богів.
Так, у Римі почали вшановувати іта-
лійських Помону і Фавна, етруського
Вертумна (а раніше — Юнону і Мінер-
ву), грецького Аполлона. Згодом, щоб
почуватися впевнено у колі еллініс-
тичних держав, навіть стверджували,
що римські боги — власні й «запо-
зичені» — є тими самими, що й у гре-
ків, просто мають інші імена. Юпітера,
скажімо, стали вважати «римським»
Зевсом, Юнону — Герою, Мінерву —
Афіною, Цереру — Деметрою, Діа-
ну — Артемідою. Іноді це змушувало
Мінерва. Кам’яний рельєф, трохи «підправляти» власні вірування.
знайдений у Геркуланумі
Скажімо, Марс, ототожнений із Аре-
сом, зрештою став богом війни (і це неабияк тішило войовничих
римлян, які вважали Марса покровителем своєї громади). Венеру,
яку тепер порівнювали з грецькою Афродітою, вшановували як

Матрона (Танунія Сеянті). Теракотова статуя з саркофаги

(Британський музей)

318
богиню не лише садів,
а ще й краси і кохання.
Давній бог землероб-
ства Сатурн, ототож-
нений із Кроносом,
перетворився на бога
часу і «золотої доби»,
що нібито була колись
у минулому. За прикла-
дом грецьких свят на
честь Януса і Сатурна Гладіатори. Мозаїка (Вілла Боргезе)
справляли бучні й веселі Януарії й Сатурналії — з перевдяган-
нями й обміном подарунками. А за етруським зразком почали
влаштовувати бої між гладіаторами, які швидко перетворилися
на улюблену розвагу римлян.
Етруський і грецький вплив позначався навіть на побутових
звичках римлян. Вони призвичаїлися голитися, стригти волосся
і навіть їсти лежачи. Заможні римляни вивчали грецьку мову і
збирали вироби грецьких ремісників і митців. Мода на грецьке,
щоправда, часом обурювала представників старшого покоління,
які закликали молодь берегти батьківські звичаї та залишатися
попри все римлянами.

БОРОТЬБА РИМА З КАРФАГЕНОМ

1. Перша Пунічна війна. За легендою, Пірр, коли залишав
Сицилію, пожартував, що «залишає це чудове поле бою для зма-
гання між римлянами і карфагенянами». І справді, вже за десять
років колишні союзники зіткнулися між собою. Обидві держави
не лише прагнули захопити Сицилію, йшлося про панування над
усім заходом Середземного моря. Оскільки фінікійців римляни
називали пунами, або ж пунійцями, то й їхні війни з карфагеня-
нами дістали назву Пунічних.
Перша з них тривала від 264-го до 241 року до нашої ери.
Карфагеняни мали перевагу на морі, тож звичним для війни на

319
 Перша Пунічна війна (264—241 р. до н. е.)
суходолі римлянам довелося створювати власний флот. Будува-
ли кораблі грецькі союзники, але римляни доповнили звичне
корабельне оснащення особливими містками — «воронами»,
за допомогою яких вони зчіплювалися з ворожими суднами,
і легіонери могли вступати у рукопашний бій.
Щоправда, спроба перенести війну на землю Африки за-
вершилася цілковитим розгромом римського війська, до по-
лону потрапив навіть консул, який керував походом. Надалі
війна не виходила за межі Сицилії. Проте навіть таланти нового
карфагенського командувача Гамількара на прізвисько Барка
(«блискавка» в перекладі з фінікійської) не врятували пунів від
поразки. За умовами мирного договору, Карфаген відмовився від
своїх сицилійських володінь на користь римлян та їхніх союзників
сиракузців. І пообіцяв сплатити переможцю контрибуцію — таку
велику, що згодом довелося віддати римлянам за борги ще й
острови Сардинію і Корсику. А на півночі Рим підпорядкував собі
Підальпійську Галлію.
2. Початок Другої Пунічної війни. Гамількар Барка нато-
мість розширив карфагенські володіння в Іспанії. Невдовзі
він, щоправда, загинув у сутичці з місцевими мешканцями. За

320
кілька років військо обрало команду-
вачем сина Гамількара — Ганнібала,
талановитого полководця і державно-
го діяча. За переказами, ще в дитин-
стві він заприсягся батькові все життя
боротися з римлянами. І слова свого
дотримав.
218 року до нашої ери, всупереч
мирному договору, Ганнібал захопив у
Іспанії союзне римлянам місто Сагунт. Ті
у відповідь оголосили Карфагену війну. Ганнібал. Мармуровий
Тоді Ганнібал із військом рушив до Італії. бюст (Національний музей
у Неаполі)
Під час важкого переходу через Альпи
карфагеняни втратили половину вояків і майже всіх бойових
слонів, але Ганнібал таки випередив римлян, які не встигли на-
лежно підготуватися до бойових дій. Мешканці Підальпійської
Галлії повстали і перейшли на бік карфагенян. Дві римські армії
були розбиті, а третя потрапила у пастку біля Тразименського
озера і була цілком знищена Ганнібалом.
Щоправда, взяти Рим в облогу карфагенський ватажок не
наважився. Сенат натомість призначив диктатором Квінта Фа-
бія Максима, який намагався уникати битв із Ганнібалом і зне-

Друга Пунічна війна (218—201 р. до н. е.)

321
силював його армію у дрібних сутичках. Тому Максим мав пріз-
висько Кункататор («повільний»). Сили ворога танули, проте й
серед італійських селян зростало невдоволення — зрештою,
що довше тривала війна, то більше занепадали їхні господар-
ства.
3. Канни. Під тиском народу сенат не став подовжувати по-
вноважень Максима і передав командування військом консу-
лам — прихильникам рішучих дій. Навесні 216 року до нашої
ери 85-тисячна римська армія зустрілася з 50-тисячною карфа-
генською на широкій долині біля міста Канни у Південній Італії.
Консули сварилися між собою, а Ганнібал приготувався до битви
якнайкраще.
Піших вояків він вишикував півмісяцем, спрямованим у бік
супротивника. Коли римляни атакували, центр карфагенської
армії відступив і «втягнув» легіонерів за собою. Тим часом кіннота
Ганнібала, що стояла з флангів і мала чисельну перевагу, розсіяла

Битва при Каннах 2 серпня 216 р. до н. е.

322
римських вершників і вдарила по ворожій піхоті з боків і з тилу.
Римляни опинилися в оточенні. У тисняві вони гинули, просто
не маючи змоги застосувати як слід свою зброю. Втрати були
величезними.
Проте і цього разу Ганнібал не пішов на Рим. Він сподівався
на повстання союзників римлян. На його бік справді перейшло
чимало міст — зокрема, Капуя та Сиракузи. Але більшість іта-
лійців зберегли вірність республіці. Укласти союз із Ганнібалом,
щоправда, зголосився цар Македонії, проте допомоги від нього
карфагеняни так і не дочекалися. Тим часом римляни в Італії
повернулися до «повільного» ведення війни, а нові армії були
спрямовані до Іспанії і Сицилії — щоб Ганнібал не міг отримувати
звідти допомоги.
4. Римляни переходять у наступ. Карфагеняни спробували
відбити у римлян Сардинію, однак лише втратили вояків, необ-
хідних для поповнення війська в Італії. Ганнібал нарешті підійшов
до Рима, але для облоги вже не мав ані часу, ані сил. Римляни
тим часом захопили Сиракузи — хоча опір і був відчайдушним, а
оборонцям допомагав видатний учений Архімед. Місто за містом,
так вони відвоювали у пунів усю Іспанію. Залишки карфагенської
армії звідти намагалися прорватися до Ганнібала, але їх зустріла і
знищила на підступах до Італії нова римська армія. Македонський
цар замирився з Римом.
Публій Сципіон, який очолював вій-
ська, що воювали в Іспанії, запропону-
вав перенести війну до Африки. Сенат,
пам’ятаючи про нещасливий досвід
Першої Пунічної війни, довго вагався,
та врешті-решт пристав на цю пропози-
цію. На захист Карфагена з Італії змуше-
ний був повернутися і Ганнібал. Проте
перевага тепер була на боці римлян, до
того ж, на їхній бік перейшли колишні
союзники карфагенян — африканські
Сципіон. Мармуровий бюст
племена нумідійців. Саме нумідійська (Національний музей
кіннота забезпечила Сципіону перемо- у Неаполі)

323
 Битва під Замою.
Картина К. Корта (Мистецький інститут Чикаго)
гу в останній битві війни, під Замою. Ганнібал зазнав першої й
останньої поразки на полі бою.
201 року до нашої ери Карфаген змушений був підписати
ганебний для себе мир. Він відмовлявся від усіх своїх володінь за
межами Африки, а також земель, які колись належали нумідійцям.
Його величезний військовий флот був спалений. Навіть оголошу-
вати війну чи укладати мир Карфаген відтепер мав право лише
за згоди римлян. Уся Сицилія і колишні карфагенські володіння в
Іспанії перейшли до Рима, який відтак перетворився на беззапере-
чного господаря усього Західного Середземномор’я.

ПЕРЕТВОРЕННЯ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

НА «СВІТОВУ ДЕРЖАВУ»
1. «Звільнення Греції». Війни з Македонією і Сирійським цар-
ством. Перемога над Карфагеном не вгамувала апетитів римлян.
Тепер їх приваблювала «спадщина» Александра Великого. При-
від для втручання у справи східних сусідів знайшовся напрочуд
швидко — сенат підтримав царя Пергама і його союзника, острів
Родос, в їхній війні проти Македонії. Римлянам вдалося залучити

324
на свій бік і грецькі по-
ліси, об’єднані в Етолій-
ський та Ахейський со-
юзи. Вирішальна битва
відбулася 197 року до
нашої ери в місцевос-
ті Кіноскефали (що з
грецької переклада-
ється як «собачі голо-
ви», місцеві пагорби і
справді нагадували їх
ззовні). Рухливі рим- Битва при Кіноскефалах
ські легіони, підтрима- червень 197 р. до н. е.
ні грецькою кіннотою, виявилися вправнішими за неповоротку
македонську фалангу. Македонія змушена була укласти мир і
відмовитися від своїх давніх загарбань. Римський командувач
Тит Фламінін на зібранні греків у Коринфі оголосив, що Еллада
віднині є вільною, зокрема, і від чужоземних військ. Схвильовані
греки спочатку просто не повірили почутому, звернення навіть
довелося зачитувати двічі.
У Карфагені тим часом суфетом об-
рали Ганнібала, який за підтримки про-
столюду намагався провести у державі
демократичні реформи. Занепокоєні
римляни змусили свого давнього воро-
га залишити батьківщину. Тоді Ганнібал
поїхав до сирійського царя Антіоха III
і закликав його до війни з Римом. Що-
правда, цар був настільки впевнений
у своїй перевазі, що не підготувався як
слід до бойових дій. Його похід до Гре-
ції виявився невдалим, і римляни пере-
несли бойові дії до Анатолії. Об’єднана
римсько-пергамська армія 190 року до
Антіох III.
нашої ери під Магнезією вщент роз- Мармуровий бюст
громила сирійців. Антіох III змушений (Лувр)

325
був підписати ганебний для його держави мир і відмовитися від
будь-яких зазіхань на Грецію.
Ганнібалу довелося знову тікати — цього разу до Віфінії, цар-
ства, розташованого у Північній Анатолії. Але римляни почали
вимагати його видачі й звідти. Щоб не потрапити до ворогів,
великий полководець вкоротив собі віку.
У «звільненій» Елладі римляни тепер поводилися як справжні
господарі. Гучні обіцянки грець­ким союзникам так і залишилися
обіцянками. Невдоволенням спробував скористатися новий цар
Македонії Персей. Але війна завершилася черговим розгромом
македонського війська. Переможену країну поділили на чотири
«самостійні» частини і позбавили права підтримувати відносини
з іншими державами без римського дозволу.
2. Остання війна з Карфагеном. Нові римські володіння на
сході. Незважаючи на поразку під Замою, важкі умови миру, втечу
і загибель Ганнібала, давній супротивник Рима — Карфаген — уже
за кілька десятиріч повернув собі роль центру середземномор-
ської торгівлі. Змагатися з досвідченими пунійськими купцями
римським торгівцям було важко. Карфагеняни, звісно, втрати-
ли заморські володіння і сріб-
ні копальні в Іспанії, але із ще
більшим завзяттям взялися за
власне сільське господарство.
За лічені роки вони випередили
усіх своїх сусідів за розвитком
агрономічної науки. Римські
сенатори, які відвідали місто,
були вражені його багатством, а
цензор Марк Катон відтоді кож-
ну свою промову завершував
однаково: «Карфаген має бути
зруйнований».
149 року до нашої ери, ско-
риставшись конфліктом пунів
Карфаген напередодні
Третьої Пунічної війни із нумідійцями, римляни розпо-

326
чали нову війну і взяли Карфаген в облогу. Спротив виявився
несподівано запеклим, і війна затягнулася на кілька років. Коли
новини з Африки дійшли до Македонії, там теж спалахнуло по-
встання проти римської влади. Лише надзвичайними зусиллями
його вдалося придушити. Упокорену країну цього разу просто
приєднали до римських володінь. Однак після цього за зброю
взялися греки з Ахейського союзу. Наляканий сенат вимагав від
полководців якнайшвидшого завершення війни.
До Африки вирушив Сципіон Еміліан, названий онук пере-
можця Ганнібала. Навесні 146 року до нашої ери він розпочав
штурм Карфагена. Навіть після того, як римляни увірвалися до
міста, бої тривали — на вулицях і в будинках. Останні захисники
зачинилися у храмі Ешмуна і підпалили самих себе (так розпові-
дали римляни, хоча, цілком можливо, підпалили храм вони самі).
Усіх, хто вижив після штурму, продали у рабство, сам Карфаген
зруйнували, а місце, на якому він стояв, прокляли.
Далі настала черга греків. Розгромивши їхнє військо на полі
бою, римляни того ж таки 146 року до нашої ери увійшли до
Коринфа, який вже не чинив їм спротиву. Проте капітуляція
міста його не врятувала. Коринфян теж обернули на рабів, усі
будівлі зруйнували, місце прокляли. Але до того місто ще й роз-
грабували. Щоправда, переможці не надто зналися на мисте-

Останні захисники Карфагена. Малюнок Л. Адемолло

327
 цтві, і греки здивовано розповідали, що
легіонери на картинах славетних мит-
ців... грали в кості, а римський команду­
вач Луцій Муммій, відправляючи додому
старовинні вироби, погрожував переві-
зникам, що в разі їхнього пошкодження
змусить привезти йому нові.
Пергамський цар Аттал III не став че-
кати, коли римляни знайдуть привід для
війни з його державою. Він просто запо-
вів їм своє царство, і після його смерті
Аттал III. 135 року до нашої ери римляни приєд-
Мармуровий бюст нали Пергам до своїх володінь як «закон-
(Старий музей у Берліні) ні спадкоємці».
3. Провінції. За кілька десятиліть Рим став «світовою держа-
вою» — найбільшою в Середземному морі, що володіла землями
одразу на трьох континентах. Усі приєднані території римляни
розглядали як військову здобич і перетворили на провінції.
Володіння Карфагена стали провінцією Африка, Пергама — про-
вінцією Азія, Македонія зберегла свою назву і під новою владою.
Провінціями стали Сицилія, Сардинія, Корсика, а в Іспанії було
утворено одразу дві провінції.
Лише деякі міста, такі як Массалія (римляни називали її на
свій лад — Массілією) увійшли до складу республіки як союзни-
ки. Населення провінцій вважали тільки підданими. Уся влада
над ними належала призначеному сенатом наміснику — най-
частіше одному з колишніх консулів. Самого намісника зазви-
чай іменували проконсулом. Місцеві мешканці змушені були
сплачувати податки на користь Рима. Щоб їх зібрати, не було
навіть потреби надсилати до провінцій особливих чиновників.
Право стягувати податки зазвичай отримували спритні ділки,
які вносили необхідну суму до римської скарбниці, а вже потім
вибивали гроші з населення — зазвичай набагато більше, аніж
сплачували самі. Безсоромно грабували провінції і намісники,
й інші римські посадовці, які брали хабарі з будь-якого при-
воду, а часом просто вимагали їх. Про одного з проконсулів

328
казали: «Приїхав він бідним до багатої провінції, а поїхав бага-
тим із бідної».
4. Сицилійське повстання. Втім, яким упослідженим не було
становище вільних мешканців провінцій, його не можна було
порівняти із долею рабів, чисельність яких у провінціях завдяки
загарбницьким війнам сягнула десятків, а то й сотень тисяч. Чи
не найбільше невільників було у Сицилії. За збігом обставин,
переважали серед них вихідці з Сирії і це принаймні дозволяло
їм домовлятися між собою. Ставлення власників до рабів було
надзвичайно жорстоким: за будь-який непослух їх карали різ-
ками, заковували у ланцюги, а їжу та одяг робітники часто-густо
змушені були добувати самі, грабуючи перехожих.
Зрештою, обурені знущаннями та сваволею одного з госпо-
дарів, Дамофіла, невільники 135 року до нашої ери повстали.
Очолив їх сирієць Евн, якого вважали провидцем і чаклуном.
Повстанці захопили місто Енна і перебили у ньому всіх рабо­
власників та просто заможних містян. Серед живих залишили
небагатьох — тих, хто вмів виготовляти зброю або ж був ві-
домий співчуттям до рабів. На зборах у
міському театрі Евна оголосили царем.
Сам він узяв собі нове ім’я — Антіох, за-
вів «царський» двір та створив раду з
найрозумніших та найкмітливіших при-
хильників. Серед радників Евна-Антіо-
ха був і грек Ахей, який за кілька днів
створив із повстанців шеститисячний
військовий загін.
Ще одне повстання спалахнуло біля
Акраганта. Тут рабів очолив колишній
пірат — кілікієць Клеон. Він майже од-
разу визнав владу Евна-Антіоха та при-
єднався зі своїм загоном до його армії.
Спільними зусиллями вони розтрощили
військо римського претора та одне за од-
ним здобули майже всі сицилійські міста. Пам’ятник Евну,
Енну і Тавроменій (сучасну Таорміну) по- встановлений в Енні

329
 Енна (сучасний вигляд)
встанці перетворили на неприступні фортеці. Евн-Антіох почав
карбувати власну монету.
Римляни були змушені кинути проти бунтівного острова усі
наявні в них сили на чолі із консулами. Але раби не квапилися
кидати зброю і кілька років протистояли вишколеним та дис-
циплінованим легіонерам. Тавроменій вдалося захопити лише
завдяки зраді одного з повстанців. Клеон загинув під мурами
Енни. Евна захопили в полон, і він помер у в’язниці.

ЗАГОСТРЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БОРОТЬБИ

У РИМСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ
1. Як «господарі світу» залишилися без своєї землі. Пере-
можні війни і нестримний грабунок новоутворених провінцій
збагачували насамперед верхівку римського суспільства. На
частину військової здобичі могли розраховувати і пересічні легі-
онери. Їх набирали з римських громадян, які мали господарство
і могли озброїтися за власний кошт. Незаможним громадянам,
або, як їх називали самі римляни, пролетарям, та мешканцям
союзних міст, які не мали римського громадянства, дозволяли
воювати хіба що в допоміжних частинах.
330
 Римські легіонери і селяни кінця II ст. до н. е.
Мармуровий рельєф (Лувр)
Проте чим частіше воював Рим і що далі від Італії, тим менше
у його вояків було часу для роботи на землі. Поля, що належали
легіонерам, роками залишалися занедбаними. А повернувшись
додому, селянин бачив, що кращі земельні ділянки захоплені
великими власниками, які використовували працю рабів, а тому
могли продавати зерно за нижчими цінами. До того ж, до Італії по-
чали привозити дешевший хліб із провінцій. Не дивно, що селяни
часто полишали свої господарства, які не могли прогодувати їхні
сім’ї, та перебиралися до Рима. Населення міста швидко зростало,
натомість нові легіони набирати ставало все важче — для цього
просто не вистачало забезпечених громадян.
Тим, що «господарі світу залишалися без своєї землі», були
занепокоєні навіть представники знаті, принаймні найдалеко-
глядніші з них. Повернути римських селян до праці на землі й
захистити їх від зубожіння, зокрема, прагнули онуки Сципіона
Африканського — брати Тиберій і Гай Гракхи.
2. Брати Гракхи та їхні реформи.134 року до нашої ери Ти-
берія обрали народним трибуном. Він одразу ж запропонував
ухвалити закон про земельну реформу. Згідно з ним, кількість
державної землі, якою розпоряджалася одна римська родина
(хай навіть і найповажніша), була обмежена, усі надлишки по-
вертали державі, а потім віддавали у користування громадянам,
яким землі не вистачало.
Сенатори, серед яких переважали великі власники, чини-
ли відчайдушний спротив реформі, і Тиберій змушений був
331
 Брати Гракхи. Скульптура Еж. Гіллєма
звернутися за підтримкою до народних зборів. Простолюд став
на бік трибуна, і той швидко перетворився на ватажка народ-
ного руху. Закон було ухвалено, Гракх із соратниками розпо-
чав перерозподіл землі. Тоді сенатори звинуватили Тиберія у
прагненні стати тираном і влаштували на Форумі заворушення,
під час яких трибун загинув. Його прихильники змушені були
рятуватися втечею.
Справу брата продовжив молодший Гракх — Гай. 124 року
до нашої ери він теж був обраний народним трибуном і до-
мігся не лише відновлення земельної реформи, а й створення
першої римської колонії у провінції —
на місці зруйнованого Карфагена. На-
магаючись залучити на свій бік якомога
ширші кола громадян, він запропонував
й інші нововведення. Заможні римляни,
які не належали до кола сенаторів, — так
звані еквіти (у перекладі — «вершники»,
адже від часів Сервія Туллія вони мали
служити у кінноті) — дістали право бути
суддями і збирати податки у провінціях.
Межевий камінь, встанов-
лений земельною комісією
Міській голоті почали продавати хліб за
за законом Гракха особливими, низькими цінами. І, нарешті,
(Музей римської цивілізації) Гай Гракх запропонував розширити коло

332
громадян, надавши права рим-
ського громадянства італійським
союзникам.
Останню пропозицію, щоправ-
да, не підтримала навіть більшість
сподвижників самого Гракха. За-
кон був провалений. Сенатори
скористалися розколом серед
прихильників реформ і виступи-
ли проти «порушників старого
ладу» зі зброєю в руках. Гракх із
послідовниками укріпився на па-
горбі Авентин — тому самому, на
який свого часу відселялися пле-
беї. А коли зрозумів, що поразки
не уникнути, наказав своєму рабу Роздача хліба.
Фреска з Помпей
заколоти його мечем.
Закон про створення колонії на місці Карфагена скасували.
Але відбирати землю у селян, які її вже отримали, супротивники
Гракха так і не наважились. Замість цього ухвалили інший закон,
за яким роздані земельні ділянки оголосили приватною власніс-
тю їхніх користувачів. І вже невдовзі селяни, які не мали засобів
для ведення свого господарства, були змушені продати отриману
землю тим самим великим власникам.
3. Марій і створення професійної армії. Сенатори були за-
доволені своєю перемогою. Але нічого замість реформи Гракхів
так і не запропонували. Римські громадяни і надалі втрачали
свої землі. Легіонери, занепокоєні долею своїх господарств, не
відзначалися високою дисциплінованістю. Командувачі, при-
значені сенатом із лав знаті, мріяли не про військові звитяги, а
про власне збагачення. Деякі були готові за хабарі від ворогів
програвати їм битви.
Найганебнішими були поразки, яких римляни зазнали під
час нової війни в Африці. Їхній супротивник — нумідійський цар
Югурта — навіть не приховував, що просто «купував» римських
333
 полководців і посадовців. У нього ви-
стачило нахабства приїхати під час вій­
ни до самого Рима і завдяки грошам без
перешкод повернутися додому.
Становище змінилося лише після
того, як народні збори змусили сенат
призначати військових командувачів
не за знатністю, а за військовими здіб­
ностями. Зрештою, на чолі римської
армії став колишній народний три-
бун — незнатний, але талановитий
полководець Гай Марій. Марій був лю-
Гай Марій. диною цілеспрямованою та наполегли-
Мармуровий бюст
(Мюнхенська гліптотека) вою, тож домігся проведення військо-
вої реформи. Спочатку як виняток йому
дозволили набирати до легіонів вояків, які не могли озброїтися
власним коштом. До війська одразу записалося чимало проле-
тарів. Вони не мали власної землі, проте билися сміливіше і були
дисциплінованішими. Згодом і усі інші легіони вирішили набирати
за тим самим принципом. Вояки тепер не поєднували військову
службу із веденням власного господарства, війна перетворилася
на єдину їхню професію. Землю вони зазвичай отримували, але
вже після того, як звільнялися з війська, або ж — як говорили
римляни — ставали ветеранами.
Реформа Марія знову зробила римське військо боєздатним.
Але фахова армія вже не була «озброєною громадою» перших
століть республіки. Професійні вояки, як і будь-які найманці,
зазвичай слухали тільки свого полководця, від якого залежали
їхні життя, заробітки та майбутнє. Здобувши перемогу, легіоне-
ри зазвичай проголошували полководця своїм імператором,
визнаючи таким чином над собою його владу — таку саму, яку
консули мали у цілій державі.
Наслідки реформи стали зрозумілими вже за життя Марія.
Оновлене ним військо здобуло блискучі перемоги в Африці
й відбило навалу германських племен кімврів і тевтонів, які
цього часу спробували прорватися до Італії. Кількість загиблих

334
 Вояки проголошують Марія імператором після перемоги
над тевтонами. Малюнок Ф. Альтамури
германців була такою, що з їхніх кісток робили паркани для
виноградників. Здолали римляни і нове повстання рабів у Си-
цилії. Але страх перед Марієм тепер був таким, що його шість
разів обирали консулом. Щоправда, полководцю і цього було
замало.
4. Повстання союзників. Ще від часів Гракхів італійські союз-
ники зверталися до сенату і народних зборів Рима із закликом
надати їм права римських громадян. Зрозумівши, що вмовляння
не допомагають, 90 року до нашої ери найрішучіші з союзників
повстали й оголосили про створення власної держави, яку вони
назвали Італією. Римляни змушені були кинути на боротьбу із
заколотниками усі наявні в них сили. Війну з обох сторін вели
з надзвичайною жорстокістю, а воювали супротивники на рів-
них — адже бойовий досвід вони здобували разом, у заморських
битвах.
Римляни почали брати гору лише тоді, коли надали грома-
дянство союзникам, які не приєдналися до повстання (насампе-
ред — етрускам і грецьким містам Італії), а потім — погодилися

335
зробити громадянами усіх інших італійців, які цього захочуть.
Виконання цієї обіцянки означало, що римська громада, і без
того найбільша за чисельністю в середземноморському світі,
збільшилася одразу в кілька разів. Але при цьому Рим і надалі
залишався містом-державою, хіба що межі цього «міста» відтепер
охоплювали цілу країну.
5. Перша громадянська війна. Під
час війни із союзниками відзначилися
нові талановиті полководці — зокрема,
й колишній підлеглий Марія Луцій Сулла,
вже відомий тим, що особисто взяв у по-
лон Югурту (подейкували, що Марій саме
за це його й недолюблював, адже хотів
полонити нумідійського царя сам). Тепер
Суллу обрали консулом і призначили
командувачем війська, зібраного для
нової війни в Азії. Прихильники Марія
були обурені й домоглися від народних
Луцій Сулла. зборів заміни командувача. Очолити по-
Мармуровий бюст хід доручили самому Марію. Проте коли
(Мюнхенська гліптотека)
про це повідомили легіонерам, зібраним
Суллою, вояки відмовилися підкоритися наказу. І закликали свого
полководця вести їх просто на Рим.
Це був перший випадок у римській історії, коли місто штур-
мували самі римляни. Проте Суллу це не зупинило. Громадян-
ська війна (так називають війни, під час яких між собою воюють
громадяни однієї держави) завершилася тим, що маріанці були
розгромлені та змушені тікати світ за очі. Сулла обмежив права
не дружніх йому народних зборів, розширив права прихильно-
го до нього сенату і відбув до Греції. Марій і його прихильники
скористалися цим, щоб зібратися з силами, і, спираючись на
підтримку «нових громадян» з-поміж італійців, у свою чергу
захопили Рим. П’ять днів у місті вбивали всіх, хто не подобався
переможцям, і грабували тих, кого підозрювали у співчутті до
Сулли. Марія всьоме обрали консулом, однак уже за кілька
тижнів він помер.
336
 МІТРИДАТОВІ ВІЙНИ
І ЗАНЕПАД РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
1. Цар Мітридат і його війна з Римом. Тоді як римляни вою-
вали з італійськими союзниками та між
собою, в Анатолії на них чекав новий
небезпечний ворог — цар Понтійської
держави Мітридат VI. Про цього царя
вже у давнину розповідали легенди, су-
часники захоплювалися його велетен-
ським зростом і силою, а ще більше —
його незвичайною долею. Мітридат рано
залишився без батька і змушений був пе-
реховуватися від ворогів, остерігаючись
замахів на власне життя. Він із дитинства Монета, карбована
царем Мітридатом VI
загартовував своє тіло і призвичаювався із власним портретом
до отрути. Понтійський цар був вельми
освіченою людиною, знав зо два десятки мов, і водночас —
жорстоким і підступним правителем, який не зупинявся перед
зрадою, підкупом і вбивствами. Отримавши у спадок невеличку
державу, Мітридат збільшив свої володіння у кілька разів. Йому
вдалося завдати поразки скіфам і сарматам та об’єднати під своєю
владою майже все узбережжя Чорного моря.
Добре знаючи, що греки незадоволені римським пануван-
ням, Мітридат удавав, що прагне «звільнити Елладу», і лише
чекав слушної нагоди для війни із Римом. Коли повстання со-
юзників змусило римлян стягнути переважну частину своїх
військ до Італії, понтійський цар швидким ударом захопив
провінцію Азія. Прихильники Мітридата підняли повстання
у Греції. А поки супротивник не встиг оговтатись, цар віддав
наказ убивати всіх римських громадян, які опинилися в його
володіннях.
Саме після цього в Греції висадився із римським військом
Сулла. Він взяв у облогу Афіни, які були головним союзником
Мітридата в Елладі, і за кілька місяців здобув місто штурмом.
В Афінах було влаштовано кривавий погром: тих, хто вижив,
337
перетворили на рабів, місто розграбували і ледь не зруйнували
дощенту. Сулла зупинив своїх вояків лише «з поваги до славного
афінського минулого». Одну за одною римляни розгромили дві
армії Мітридата, які він надіслав до Греції. У вирішальній битві під
Орхоменом у Беотії понтійцям, щоправда, вдалося прорвати лави
легіонерів. Сулла змушений був зістрибнути з коня, сам схопив
прапор і кинувся на ворогів. Римляни, які вже почали тікати, знову
перейшли у наступ і вирвали перемогу. За допомогою кораблів,
які привів із Єгипту помічник Сулли Луцій Лукулл, римляни
переправилися до Анатолії та змусили Мітридата укласти мир.
Понтійський цар погодився сплатити величезний викуп і повер-
нутися до довоєнних кордонів.
2. Диктатура Сулли. Із відданим йому військом і грошима,
отриманими від Мітридата, Сулла вирушив до Італії — мститися
прихильникам Марія. Ті чинили відчайдушний спротив, але за-
знавали поразки за поразкою. До того ж, до Сулли приєдналися
численні загони тих, хто був незадоволений владою маріанців. Їх
зібрали молоді, але здібні воєначальники Гней Помпей та Марк
Красс.
82 року до нашої ери Сулла вдруге захопив Рим. Із волі се-
нату він став диктатором — але не на півроку, як це перед-
бачав закон, а на необмежений термін.
Прихильники Марія були оголошені
«ворогами народу». На площах вивішу-
вали особливі списки — проскрипції.
Кожного, чиє прізвище потрапляло до
них, могли без вироку суду позбавити
майна і навіть життя. Вбивць при цьо-
му не лише не карали, а заохочували.
Не дивно, що до проскрипційних спис-
ків часто записували особистих воро-
гів диктатора або ж просто заможних
громадян, багатство яких викликало
Марк Красс. Мармуровий
бюст (Копенгагенська
заздрість соратників Сулли. Деякі зі
гліптотека) спільників диктатора — такі як Лукулл

338
 Бенкет у палаці Лукулла. Малюнок Г. Буланже
чи Красс — за лічені дні перетворилися на багатіїв, чиї статки
увійшли до приказок.
Сулла, щоправда, запевняв, що лише хоче повернутися до
«звичаїв давньої республіки». Саме для цього він нібито й об-
межив права народних зборів і народних трибунів та посилив
владу сенату. Щоправда, сенаторів тепер стало вдвічі більше —
за рахунок прихильників самого диктатора. Та й у народних
зборах його пропозиції завжди готові були підтримати десять
тисяч «нових громадян» із рабів, звільнених особисто Суллою.
Сулла почував себе настільки впевнено, що невдовзі добро-
вільно відмовився від повноважень диктатора й останній рік
життя провів як «пересічний громадянин» у своєму заміському
будинку.
3. Республіка рабовласників. Якими б не були справжні намі-
ри Сулли, повернутися до «звичаїв давньої республіки» було вже
неможливо. Рим змінився. З невеличкої громади сільських госпо-
дарів він перетворився на величезну «світову державу». Римляни
звикли жити за рахунок військової здобичі. До Італії ­постійно
339
 Ринок рабів. Малюнок Г. Буланже
завозили рабів: полонених, захоплених піратами, або ж невиправ-
них боржників. Ціни на невільників зазвичай були не надто висо-
кими. Тож навіть пересічні римляни вважали за необхідне мати в
своєму господарстві двох-трьох рабів, на плечі яких перекладали
усі важкі роботи. Заможні ж громадяни мали сотні або ж навіть
тисячі невільників. А загалом у державі їх нараховували понад
мільйон. Римська республіка пере-
творилася на справжню ­«державу
рабовласників».
Раба у Римі вважали цілковитою
власністю господаря, такою самою,
як худобу чи сільський реманент.
Хіба що плуг називали «німим зна-
ряддям», а невільника — «знаряд-
дям, що розмовляє». Раба можна
було продати, відлупцювати і навіть
вбити — закон жодним чином не
карав за це його господаря. Без-
умовно, не кожен рабовласник
Покарання раба. вважав за потрібне знущатися з не-
Кам’яний рельєф
(Британський музей) вільників. Рабів годували і давали

340
такий-сякий одяг, хоча б для того, щоб вони виконували дору-
чену їм роботу. Деякі раби посідали доволі високе становище,
керували іншими невільниками або ж заводили власну справу,
багатьом рабам дозволяли мати власну родину і дітей. Проте усе
це відбувалося лише з дозволу господаря, який будь-якого часу
міг позбавити невільника усього, що той заробив чи накопичив.
4. Повстання Спартака. Не всі раби мирилися зі своєю
долею. За першої-ліпшої нагоди вони намагалися втекти від
господаря, пошкодити знаряддя праці або ж помститися жор-
стокому власникові. Добре пам’ятали у Римі й про нещодавні
сицилійські повстання рабів. Проте набагато небезпечнішим
для республіки стало повстання невільників, яке вибухнуло
74 року до нашої ери у самій Італії.
Розпочалося все в Капуї — зі втечі від господаря невеличкої
групи гладіаторів на чолі з фракійцем Спартаком. Утікачі схо-
валися на горі Везувій. Коли ж військовий загін римлян спро-
бував узяти колишніх гладіаторів у облогу, повстанці за допо-
могою мотузок, сплетених із дикого винограду, спустилися зі
скелі і знищили ворога несподіваним ударом з тилу. Після цьо-
го до Спартака почали стікатися раби-втікачі з усієї Італії. І вже
невдовзі у його розпорядженні було численне військо, з яким
він пройшов увесь півост-
рів — спочатку з півдня
на північ, а потім — з пів-
ночі на південь. Надіслані
проти повстанців легіони
під керівництвом консу-
лів були знищені у боях.
Переляканий сенат
доручив ведення війни
зі Спартаком Крассу. Той
розпочав із наведення
дисципліни у самому рим-
ському війську, стративши
кожного десятого вояка.
Надалі Красс переслідував Повстання Спартака (74—71 рр. до н. е.)

341
 повстанців, уникаючи прямих зіткнень
і сподіваючись влаштувати їм пастку.
Слушна нагода випала, коли Спартак
дійшов до найпівденнішої області Іта-
лії, але так і не зміг переправитися до
Сицилії. За наказом Красса вояки ви-
копали в тилу повстанців величезний
рів із валом. Неймовірними зусиллями
рабам вдалося прорвати оточення, але
повстанці були виснажені, і у вирішаль-
ному бою Красс здобув перемогу. Спар-
так загинув, а залишки його війська, що
вирушили на північ, знищили легіоне-
ри Помпея. Рабів, захоплених у полон,
розіп’яли на хрестах уздовж Аппієвої
дороги.
5. Остаточна перемога римлян над
Мітридатом. Змова ­Катиліни. Перемога
над Спартаком перетворила Красса і
Пам’ятник Спартаку, Помпея на справжніх господарів Рима.
встановлений
у Санданському Щоправда, сенату вони не довіряли.
Коли їх обох обрали консулами, колишні
соратники Сулли скасували більшість
нововведень диктатора. Помпею вза-
галі було зручніше спиратися на народні
збори, прихильність яких тепер можна
було просто купити щедрими роздача-
ми. Саме так він домігся надання йому
надзвичайних повноважень: спочатку
для боротьби з піратами, а згодом — для
завершення нової вій­ни з Мітридатом.
Понтійський цар скористався по-
встанням Спартака для нового наступу
проти римлян у Азії. А його родич — цар
Гней Помпей.
Мармуровий бюст Вірменії Тигран — приєднав до своїх во-
(Копенгагенська гліптотека) лодінь Сирію і кілька сусідніх з нею об-

342
 Походи Гнея Помпея (82—63 рр. до н. е.)
ластей. Проте греки, які встигли переконатися у жорстокості та
підступності Мітридата, тепер не поспішали надати йому допомогу.
І першому римському командувачу — Лукуллу — вдалося завдати
понтійцям кілька тяжких поразок. Помпею залишалося завершити
розгром. Римське військо під його командуванням дійшло до Кав-
казу, Мітридат втік до Пантикапея, де вкоротив собі віку.
Тигран поквапився віддати усі захоплені ним землі у Малій
Азії — в обмін на визнання Вірменії «другом Рима». Помпей
перетворив Сирію на римську провінцію, фінікійські міста — на
залежних від римлян союзників, захо-
пив Єрусалим і змусив Юдею визнати
римську зверхність.
Тим часом у Римі владу спробував
захопити авантюрник Луцій Катіліна.
Прихильників на свій бік він намагав-
ся залучити обіцянкою скасування усіх
боргів. Подейкували, що грошима йому
допомагав Красс. Змова була викрита
консулом Марком Цицероном — рі-
шучим прихильником влади сенату. Вій-
ська, зібрані Катіліною в Етрурії, були
Марк Цицерон.
62 року до нашої ери розбиті в бою, а Мармуровий бюст
сам він загинув. (Музей Торвальдсена)

343
 ВІД ПЕРШОГО ТРІУМВІРАТУ — ДО ДИКТАТУРИ ЦЕЗАРЯ
1. «Триголове чудовисько». Придушення заколоту Катіліни
додало сенаторам рішучості, і вони наважилися кинути виклик
самому Помпею. Сенат не став затверджувати розпорядження
полководця у приєднаних ним землях та виділяти землю вете-
ранам його армії. Натомість славетного
воєначальника підтримав великий пон-
тифік Гай Юлій Цезар, який і сам мріяв
про славу полководця і державного ді-
яча. За його пропозицією Помпей, Красс
та сам Цезар створили об’єднання, що
увійшло до історії під назвою «першо-
го тріумвірату» («тріумвірат» із лати-
ни можна перекласти як «спілка трьох
чоловіків»). Цицерон роздратовано
називав тріумвірат «триголовим чудо-
виськом», але протиставити йому нічого
Гай Юлій Цезар. Мармуровий
бюст (Національний музей не міг. Спільними зусиллями учасники
у Неаполі) союзу 60 року до нашої ери домоглися
обрання Цезаря на посаду консула, а той, своєю чергою, пере-
конав народні збори ухвалити закони, запропоновані Помпеєм
та Крассом.
Найбільше від утворення тріумвірату виграв Цезар. Новообра-
ний консул був надзвичайно обдарованою і амбітною людиною,
здобув чудову освіту і славився вмінням одночасно однаково
добре робити кілька справ — скажімо, читати, писати і давати
розпорядження підлеглим. Цезар належав до одного з найдавні-
ших патриціанських родів, але його тітка була дружиною Марія, і
тому він від юності вважався маріанцем. Підтримку в середовищі
пересічних римлян він зміцнив щедрими роздачами, причому
гроші для них не соромився брати у борг. Позичальники одного
разу навіть не хотіли випускати Цезаря з Рима, і за нього своїм
майном змушений був поручитися Красс.
2. Завоювання Галлії. Цезар не хотів надалі залежати від со-
юзників-тріумвірів. Тому домігся призначення намісником одразу
344
 Галльські території,
підпорядковані Риму Юлієм Цезарем

двох північних провінцій, населених переважно галлами. За кіль-

ка років керівництва провінціями римські посадовці зазвичай так
збагачувалися, що могли розрахуватися з усіма своїми боргами.
Проте Цезар прагнув більшого: завоювання тієї частини Галлії,
яка поки що була незалежною від Рима.
Скориставшись суперечками між галльськими племенами й
обіцяючи їм захист від нападів сусідів-германців, Цезар почав
одну за одною приєднувати їхні землі до римських володінь. За
кілька років йому вдалося встановити
римську владу над усією країною — від
Рейну до Атлантичного океану. А по-
ходи Цезаря за Рейн і до Британії мали
довести сусідам, що Галлія підкорена на-
завжди. Щоправда, самі галли з цим по-
годжуватися не поспішали. І варто було
Цезарю залишити країну, як її охопило
повстання проти римського панування.
Верцингеторікс.
Своїм ватажком повстанці обрали Зображення на монеті,
Верцингеторікса. Тому вдалося не лише карбованій повстанцями
345
знищити дрібніші римські загони, а й завдати поразки самому
Цезарю. Але римський командувач не розгубився і невдовзі пере­
йшов у наступ. Зрештою головні сили повстанців були 52 року до
нашої ери оточені Цезарем у місті Алезія і — по кількох невдалих
спробах прорвати облогу — змушені були здатися. Захопленого у
полон Верцингеторікса відправили до Італії, де підступно вбили.
Галлія остаточно увійшла до складу Римської держави.
Завдяки галльському золоту Цезар став чи не найзаможнішою
людиною у Римі. Збагатилися і його соратники, пересічні вояки і
навіть мирні римські громадяни, яких переможець відверто під-
купав щедрими роздачами від свого імені. Міська голота як могла
підносила звитяги Цезаря, в тіні яких тьмяніла давня слава Красса
і Помпея. Красс, щоправ-
да, домігся і собі призна-
чення намісником Сирії та
команду­вачем у війні проти
парфян. Проте зібрані ним
легіони були розгромлені
під Каррами, а сам Красс
загинув. Тріумвірат розпав-
ся. Помпей і Цезар швидко
Бій римлян з парфянами. Кам’яний рельєф перетворилися на непри-
з Ефеса (Ефеський музей у Відні) миренних суперників.
3. Встановлення диктатури Цезаря. Більшість сенаторів стала
на бік Помпея, погодившись — уперше за кілька століть — на
обрання його одноосібним консулом. Але спроба усунути непо-
кірного намісника Галлії призвела 49 року до нашої ери до нової
громадянської війни. Разом зі своїми легіонами Цезар рушив
на Рим. Зупинився він лише перед річкою Рубікон, що відділяла
Підальпійську Галлію від Італії. Та, за переказами, після недовгих
вагань зі словами «жереб кинуто» він наказав воякам перейти її,
не складаючи зброї, як того вимагав закон. Відтоді вислів «пере-
йти Рубікон» означає будь-яке невідворотне рішення.
Помпей не був готовий до війни і тому виїхав до Греції. Залиши-
ти Італію поквапилися й інші супротивники Цезаря, які остерігали-
ся розправ, подібних до проскрипцій Сулли. Але новий господар

346
Рима не став нікого пересліду-
вати, страчувати чи відбирати
майно — навпаки, оголосив, що
дарує прощення своїм ворогам.
Громадянська війна тривала ще
кілька років у провінціях. Вій-
ськове щастя здебільшого було
на боці Цезаря і його полковод-
ців, проте вони зазнали і кіль-
ка тяжких поразок. Вирішальна
битва відбулася влітку 48 року Битва при Фарсалі
9 серпня 48 р. до н. е.
до нашої ери у Греції — біля
міста Фарсал. Помпей мав чисельну перевагу, але не зміг нею
скористатися і був розгромлений остаточно. Змушений тікати,
він врешті дістався до Єгипту, де був підступно вбитий за наказом
місцевого царя. Казали, що єгипетський володар хотів таким чи-
ном підлеститися до переможця. Але той лише пройнявся до царя
відразою і підтримав у боротьбі за трон його сестру Клеопатру,
яка стала коханкою Цезаря і згодом навіть народила йому сина.
Проти Цезаря спробував виступити син Мітридата Фарнак, але
швидко зазнав нищівної поразки під Зелою, про що переможець
сповістив римлян лише трьома словами: «Прийшов, побачив, пе-
реміг». Ватажок пере-
конаних прихильни-
ків республіки Марк
Катон Молодший,
який очолював спро-
тив Цезарю в Африці,
після розгрому свого
війська вкоротив собі
віку.
Повернувшись до
Італії, Цезар відзначив
одразу кілька тріум-
фів, а сенат, поповне- Смерть Катона. Картина Ж. Лорана
ний його прихиль- (Музей августинців у Тулузі)

347
 никами, оголосив
його довічним дик-
татором. Хоча Це-
зар був патрицієм,
йому надали також
владу трибуна, а ще
призначили одно-
осібним консулом
(одразу на п’ять ро-
ків) і цензором. До
того ж, він зберігав
за собою посаду ве-
Римський календар
(Римсько-германський музей у Майнці)
ликого понтифіка.
Обіймаючи одразу
кілька посад і маючи повноваження, яких до нього не мав жод-
ний посадовець, Цезар керував Римом на власний розсуд.
Він збільшив кількість сенаторів і державних посадовців,
розпочав велике будівництво у столиці, створив із колишніх
військових міську поліцію. Цезар упорядкував збір податків у
провінціях і започаткував створення заморських колоній для
своїх численних ветеранів — зокрема, й на місці зруйнованих
століття тому Карфагена і Коринфа; надав права римських гро-
мадян мешканцям Підальпійської Галлії та кільком провінцій-
ним громадам, що засвідчили свою вірність Риму. Саме за часів
Цезаря був запроваджений новий календар, запропонований
єгипетськими астрономами, за яким рік зазвичай нараховував
365 днів, а кожного четвертого (або ж «високосного») року до
них додавався ще один день. Такий календар дотепер називають
юліанським.
4. Загибель Цезаря. Однак діяльністю Цезаря і його все­
владдям були задоволені не всі. Хоча диктатор кілька разів за-
перечував проти проголошення його царем, багато хто з рим-
лян був упевнений: і без того всевладний, він насправді прагне
саме монархічної влади. Цицерон, який після перемоги Цезаря
здебільшого займався написанням книжок із філософії та ора-
торського мистецтва, відкрито вихваляв захисників республіки

348
та засуджував тиранію. Під впливом Цицерона, хоча й без його
участі, в сенаті невдовзі виникла справжня змова проти Цезаря.
Серед заколотників був і Марк Брут, нащадок першого консула
республіки, хоча ширилися чутки, що саме його Цезар нібито
планував призначити своїм наступником.
Днем виступу змовники визначили 15 березня (за рим-
ським календарем цей день має назву «березневі іди») 44 року
до нашої ери. Цезаря попереджали про заколот, тяжкі перед-
чуття були і у його дружини, яка цього дня відмовляла чоловіка
йти до сенату. Але диктатор не змінив своїх планів і не зробив
нічого, щоб запобігти замаху. За сигналом, який дав один із
змовників, сенатори кинулися на Цезаря з оголеними мечами
і кинджалами. Диктатор лише здивовано вигукнув: «І ти, Бру-
те?» і замовк назавжди. Стікаючи кров’ю, Цезар нібито впав
під статуєю Помпея, яку він сам нещодавно наказав встановити
у будівлі, і помер.
Заколотники оголосили, що вбивством урятували республіку,
але більшість римлян їх не підтримала. Цезаря його соратники
поховали з почестями, які раніше віддавали лише богам, а вбивці
змушені були тікати з Рима.

Смерть Юлія Цезаря. Гравюра К. Пілоті

349
 РИМ СТАЄ ІМПЕРІЄЮ
1. Нові громадянські війни і приєднання Єгипту. Уся влада
в Римі опинилася в руках одного з найближчих соратників Це-
заря — консула Марка Антонія, який
домагався від сенату і народних зборів
вигідних для себе рішень, посилаючись
на розпорядження Цезаря, які дикта-
тор нібито не встиг оприлюднити перед
смертю. Супротивників Антонія очолив
Цицерон, якому вдалося схилити на свій
бік нового верховного понтифіка Марка
Лепіда і племінника Цезаря Гая, якого
той у заповіті усиновив під прізвищем
Марк Антоній. Октавіана. Протистояння призвело до
Мармуровий бюст війни, в якій Антоній зазнав поразки.
(Музей Піо-Клементіно)
Але сенатори посварилися з Октавіа-
ном, і той повернув зброю проти вчорашніх союзників. Зрештою
Антоній, Октавіан і Лепід уклали між собою угоду, що дістала назву
«другого тріумвірату», і домовилися керувати державою спільно.
Свою діяльність тріумвірат розпочав із оприлюднення про-
скрипційних списків — схожих на ті, які видав Сулла. Однією з
перших жертв став Цицерон. Потім настала черга вбивць Цезаря,
які втекли до Греції й там зібрали військо для боротьби за від-
новлення республіки. Військо республіканців було розгромлено,
а його ватажки, зокрема, і Брут, наклали на себе руки.
Після цього учасники тріумвірату розподілили між собою
керівництво провінціями. Східні перепали Антонію, який, од-
нак, жив здебільшого в Александрії Єгипетській, одружившись
із Клеопатрою. Галлією, Іспанією, а також Італією з Римом керу-
вав Октавіан. Африканські провінції відійшли Лепіду. Щоправ-
да, мирне співіснування тривало недовго. Спочатку Октавіан
змусив відійти від справ Лепіда, який усамітнився у власному
маєтку та віддав владу над Африкою. А потім дійшло й до війни
з Антонієм.
350
 Битва біля мису Акцій. Фреска (Музей Вілла Фарнезіна)
Вирішальна битва між двома волода-
рями відбулася на морі, біля мису Акцій,
31 року до нашої ери. Чисельна перева-
га була на боці Антонія і Клеопатри, але
неузгодженість дій між єгипетськими і
римськими командами кораблів при-
звела зрештою до їхньої поразки. Вій-
сько Антонія, що спостерігало за боєм
із берега, перейшло на бік Октавіана.
За рік Октавіан майже без бою зайняв
долину Нілу. Спочатку Антоній, а потім
і Клеопатра звели рахунки з життям. Клеопатра. Мармуровий
Єгипет був приєднаний до римських бюст (Берлінське античне
зібрання)
володінь — таким чином припинила
існування остання з великих елліністичних держав.
2. Перший імператор. Перемога Октавіана принесла Риму
довгоочікуваний мир, а йому самому — одноосібну владу над
величезною державою. Однак досвід Сулли, Помпея і Цезаря
змушував його бути обережним. Октавіан відмовився від влади
диктатора і відхилив запропоноване йому сенаторами звання
«засновника Рима». Він наполягав, що хоче лише «відновити рес-
публіку», в якій влада належала б народу і сенату. Тож зрештою
Октавіана проголосили принцепсом — першим у списку сена-
торів — та імператором, але не лише для війська, як це робили
раніше, а для всієї держави. Невдовзі сенат, з якого виключили
351
 усіх ненадійних, ще й дарував принцеп-
су нове ім’я — Август (що з латини пере-
кладається як «священний»).
Рим став імперією, хоча усі державні
установи республіки збереглися і пра-
цювали нібито як раніше. От тільки над
усіма ними тепер стояла особа імпе-
ратора, який утримував у своїх руках
владу над армією і найважливішими
провінціями (принцепса вважали їхнім
намісником, а керували провінціями
представники імператора — прокура-
тори). Август мав права трибуна і цен-
зора, його постійно обирали консулом,
а після смерті Лепіда він став ще й вер-
Імператор Август. ховним понтифіком. Призначення на
Мармурова статуя будь-які важливі державні посади узго-
(Музей Піо-Клементіно)
джували з принцепсом, до того ж у Римі
постійно перебував особливий військовий загін імператора —
преторіанська гвардія.
Державний устрій, запроваджений Августом, учені назива-
ють принципатом. Римська імпе­
рія відрізнялася від елліністичних
держав не лише формальним
збереженням республіканських
органів влади. Якщо спадкоємці
Александра тільки спиралися на
самоврядні міські громади, то ім-
перія уся складалася з таких гро-
мад, і кожен новий володар на-
магався їхню кількість збільшити.
Найбільшою ж привілейованою
громадою залишалася римська,
потрапити до лав римських грома-
Преторіанці. Кам’яний рельєф дян було чи не найкращим заохо-
(Лувр) ченням для мешканців провінцій,

352
і Август намагався надавати громадянство лише зрідка, як особ­
ливу нагороду.
У розпорядженні Августа була власна, імператорська скарб-
ниця. З неї він витрачав чималі кошти на хлібні роздачі й ор-
ганізацію видовищ для пересічних римлян. Август заснував
чимало римських колоній у провінціях, щедро роздаючи землі
своїм ветеранам, відбудував, як цього хотів ще Цезар, Карфа-
ген і Коринф. Завдяки будівництву, яке імператор розгорнув у
Римі й провінціях, десятки тисяч людей отримали оплачувану
роботу.
Проте сам Август дотримувався скромного способу життя,
ходив у звичайному одязі з полотна, зітканого дружиною і донь-
кою, в його домі не було звичного для римських багатіїв мармуру
і паркету, спав він на жорсткому й низькому ліжку. Скромності
він вимагав і від своїх підданих. Август наполіг на ухваленні осо-
бливих законів про шлюб і подружню вірність, за якими була
покарана навіть донька імператора.

Водогін через річку Гар, зведений за доби Августа

(сучасний вигляд)

353
 3. Розширення імперії. Найбільшою своєю заслугою Ав-
густ вважав утвердження миру і спокою всередині держави.

Розширення Римської імперії за правління Августа

У Римі навіть був збудований особливий храм — Вівтар Миру.

Із сусідами імперії принцепс теж намагався домовлятися, бо
вважав, що «війну треба починати лише тоді, коли перемога
принесе більше, ніж можна втратити у випадку поразки». Ав-
густ був вправним дипломатом — без жодного бою приєднав
до своєї держави Галатію та домігся від парфян звільнення
полонених і повернення значків легіонів, втрачених після
поразки Красса. Проте і воювали за його правління римляни
чимало.
Полководці Августа завершили підкорення Римом іспан-
ських і кельтських племен, приєднали Іллірію та відсунули межі
імперії до Дунаю. Надалі імператорські легіони перейшли Рейн
і приєднали землі, населені германцями, аж до річки Ельба.
Тут також були запроваджені римські закони і податки. Але
брутальна поведінка нових господарів викликала спротив —

354
і вже за кілька років серед германців
спалахнуло повстання на чолі з ватаж-
ком племені херусків Армінієм. Три
римських легіони були оточені й зни-
щені повстанцями у Тевтобурзькому
лісі — разом із командувачем Публі-
єм Варом. Коли звістка про це дійшла
до Рима, Август у розпачі одягнувся у
траур і ходив містом, вигукуючи: «Вар,
поверни мої легіони!» Але відвойову-
вати втрачені землі принцепс не став.
Кордонами імперії знову стали Рейн і
Дунай. Пам’ятник Армінію,
4. Наступники Августа. В Августа не встановлений
було власних синів, тож своїм спадко- в Тевтобурзькому лісі
ємцем у заповіті він оголосив названого сина Тиберія. Разом зі
спадком Тиберій дістав ім’я Цезаря і Августа, титули принцепса
й імператора та усю повноту влади над Римською державою.
Новий володар держави не був таким талановитим державним
діячем, як попередник, і мав складний характер, остаточно
зіпсований відчуттям безмежної влади. Сенаторів він вважав
«людьми, створеними для рабства» і
водночас постійно підозрював їх у змо-
вах, а тому нещадно страчував, висилав
із Рима і відбирав у них майно. Були за-
проваджені закони, що карали за будь-
який прояв неповаги до імператора,
яку вважали «образою його величі».
Після смерті Тиберія за наполяган-
ням преторіанців новим імператором
проголосили його небожа Гая, який мав
прізвисько Калігула (в перекладі з ла-
тини — «чобіток», так його називали
преторіанці, серед яких він ріс). Новий Імператор Тиберій.
Мармуровий бюст
володар виявився людиною надзвичай- (Копенгагенська
но жорстокою і тиранічною, до того ж — гліптотека)

355
 схильною до марнотратства. Підозрюють
навіть, що Калігула збожеволів від все­
владдя, бо час від часу чинив такі речі,
які сучасники вважали безглуздими: ви-
магав, скажімо, шанувати його як бога
або ж проголосив сенатором свого коня.
Утім, у цьому можна угледіти і прояв пре-
зирства до сенату і республіканських
звичаїв.
Зрештою преторіанці змовилися між
собою, вбили Калігулу і проголосили
імператором його дядька Клавдія. По-
Імператор Гай Калігула. дейкували, що дядькові просто пощас-
Мармуровий бюст тило — він першим із родичів принцепса
(Музей Вілла Гетті) потрапив на очі заколотникам. Август і
Тиберій вважали Клавдія незграбною, забудькуватою і несерйоз-
ною людиною, малопридатною до державних справ. Однак той
несподівано виявився вправним правителем. Клавдій упорядку-
вав державні фінанси, організував імператорську канцелярію,

Проголошення Клавдія імператором.

Малюнок Л. Альма-Тедеми

356
створив із відданих йому людей, переважно звільнених рабів,
нове імперське чиновництво. На відміну від Августа, Клавдій
щедро роздавав римське громадянство мешканцям провінцій,
перетворюючи таким чином Римську державу із суто італійської
на загальносередземноморську. Вдалою була і зовнішня політика
Клавдія — він приєднав до імперії кілька до того напівзалежних
царств і завоював Британію.

ЗМІНИ В КУЛЬТУРНОМУ І РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ.

ХРИСТИЯНСТВО
1. Розквіт римської культури. Завершення доби громадян-
ських війн і становлення Римської імперії сприяли змінам у куль-
турному і релігійному житті народів усього Середземномор’я.
Вже за часів республіки склала-
ся самобутня римська культура.
Найяскравішими її представни-
ками вважають комедіографів
Плавта і Теренція (останній за
походженням був пунійцем),
філософа Лукреція Кара — ав-
тора філософської поеми «Про
природу речей», поета Катулла,
вченого-енциклопедиста Мар-
ка Варрона і, безумовно, Мар-
ка Цицерона, який був не лише
державним діячем, а й орато- Теренцій. Мініатюра IX ст.
(Ватиканська бібліотека)
ром, філософом та вченим. За-
вдяки Цицерону і Цезарю (який теж був відомий як письменник)
латинська мова набула довершеної форми, відомої як «класична
латинь».
Проте справжній розквіт римської культури припав на добу
Августа — за сприяння імператора і водночас усупереч його
волі. Річ у тім, що в імперії політична боротьба у спосіб, звич-
ний для часів республіки, була вже неможливою. Тож освічені

357
римляни свої погляди на життя і суспільство висловлюва-
ти могли хіба що в літературних творах. У Римі було кілька
місць, де зустрічалися поети, щоб читати свої вірші, часто-
густо спрямовані проти влади. Принцепсу це не подобалося,
але діяти лише заборонами він не хотів. Замість цього Август
звернувся по допомогу до свого близького друга і порадни-
ка Гая Мецената. Той узяв найталановитіших митців під свій
захист, але при цьому наполегливо спрямовував їхню твор-
чість у «потрібному» для імператора напрямку. Власне, і зараз
меценатами називають усіх благодійників, які допомагають
творчим людям.
Меценат сприяв повернен-
ню майна поету Вергілію, а той,
на знак вдячності, присвятив Ав-
густові найвідоміші свої твори:
«Георгіки» («Про землеробство»)
та «Енеїду». «Енеїда» розповіда-
ла про поневіряння троянського
героя Енея, який врешті-решт ні-
бито приплив до Італії, щоб стати
пращуром усіх римлян і заснувати
імператорський рід Юліїв. За заду-
Вергілій і музи. Мозаїка мом Вергілія, «Енеїда» мала стати
з Гадрумента (Музей Бардо)
для римлян тим, чим для греків
були поеми Гомера. Піклувався Меценат і про інших видатних
поетів — колишнього республіканця Горація та постраждалого
під час Октавіанових конфіскацій Проперція. Щоправда, Овідію
оспівування Августа не допомогло, його найвідомішу поему
«Мистецтво кохання» імператор сприйняв як висміювання його
законів про шлюб та римських звичаїв, тому врешті-решт вислав
поета з Рима на береги Чорного моря. У засланні Овідій писав
скорботні вірші, марно сподіваючись на те, що принцепс його
пробачить і поверне на батьківщину.
За часів Августа працював і найвідоміший римський історик
Тит Лівій, який уклав «Історію Рима від заснування міста». Сам
імператор вважав, що Лівій занадто симпатизує Помпею, проте

358
історику це минулося. Натомість поету
Лукану, який походив з Іспанії і жив за
наступників Августа, співчуття Помпею
та республіканцям зрештою коштувало
життя: звинувачений у змові, він змуше-
ний був укоротити собі віку. Звів рахунки
з життям і дядько Лукана — найвідомі-
ший філософ доби Римської імперії Луцій
Сенека. Сам він вважав себе послідов-
ником стоїчної школи, хоча чимало його
ідей є близькими до епікурейських. Стої- Сенека. Мармуровий
ком був і найвідоміший римський байкар бюст (Берлінське античне
зібрання)
Федр, за походженням македонець.
2. Нове піднесення грецької культури і поширення схід-
них релігій. Для Греції й колишніх елліністичних держав доба
громадянських війн була часом тяжких випробувань — роз-
прав, конфіскацій і руйнувань, адже війни між римлянами точи-
лися на їхній території та переважно їхнім коштом. Замирення
часів Августа на цьому тлі сприймалося як «золота доба» спо-
кою і відродження. Багато хто з греків мав надію, що в новій
державі, яка охоплювала тепер усе
Середземномор’я, роль їхньої мови і
культури зростатиме — хоча б з огля-
ду на те, як охоче заможні римляни ку-
пували і копіювали твори еллінських
митців, відвідували лекції грецьких
філософів і ораторів, вирушаючи для
цього у неблизькі подорожі. Не дивно,
що саме за часів імперії грецька куль-
тура переживала нове піднесення.
Серед видатних науковців цієї доби
варто назвати географа Страбона,
істориків Діодора Сицилійського та
Плутарха.
За правління наступників Августа і Плутарх. Мармуровий бюст
(Археологічний музей
самі грецькі філософи та оратори охо- Дельф)

359
че переселялися до Рима, де ставали порадниками впливо-
вих сенаторів і посадовців. Невдоволена переслідуваннями
з боку імператорів, знать охоче слухала міркування мудреців
про неприпустимість тиранії та переваги ідеальної держави,
«царства від бога», яке має бути створене за законами розуму
і справедливості. Про те ж саме, але мовою, зрозумілою для
звичайних людей, говорили й мандрівні філософи, яких було
чимало і в Римі, і у східних провінціях. Влада переслідувала
«підбурювачів громадського неспокою», проте їх не ставало
менше.
Спроби Августа відродити «звичаї давньої республіки» і «віру
батьків» врешті виявилися марними. Замінити їх новою релігією,
в якій обожнювали самих імператорів, також не вдалося, хоча
вшанування їхніх «геніїв» і стало обов’язковим для усіх мешканців
імперії. Натомість серед простолюду і навіть заможних верств
населення, які зневірилися у звичних римських і грецьких богах,
поширення набували релі-
гії, запозичені або принесе-
ні переселенцями зі Сходу.
Навіть у Римі, що вже казати
про провінції, з’являються
храми єгипетської Ізіди, яку
зазвичай зображували з ма-
люком Гором на руках, свя-
тилища іранського Мітри,
якого називали «неперемож-
ним Сонцем», відбуваються
свята, присвячені померлим
і воскреслим богам Сирії й
Анатолії. Яскраві та водночас
таємничі, не до кінця зрозу-
мілі обряди, розповіді про
дива, що трапляються про-
сто на очах у публіки, при-
ваблювали щоразу більше
Храм Ізіди у Помпеях (сучасний вигляд) прихильників, які шукали у

360
 Мітра, що вбиває бика.
Фреска з римського «Мітріума Барберіні»
вірі порятунку від труднощів свого земного життя, розгубленості
й розчарування.
3. Релігійні рухи в Юдеї. Виникнення християнства. Політич-
на боротьба в провінціях також часто набувала вигляду релігій-
них суперечок — як це відбувалося, скажімо, в Юдеї. Певний час
ця країна, щоправда, зберігала залишки самостійності під владою
спритного і жорстокого царя Ірода. Але після смерті цього во-
лодаря імператор Август поділив царство між його нащадками,
а більшу частину перетворив на римську провінцію.
Панівне становище в Юдеї — і за часів Ірода, і за римської
влади — належало знаті й жерцям, більшість з яких були прихиль-
никами вчення садукеїв. Садукеї вимагали від співплемінників
суворого дотримання давніх законів, встановлених ще Мойсе-
єм. Ближчими до простолюду були фарисеї. Вони намагалися
пристосувати релігійні настанови до обставин сучасності. Ессеї
прагнули вести «праведне життя» у громадах своїх однодумців
подалі від «зіпсованого світу». Натомість зелоти і близькі до них
сікарії були готові за будь-яку ціну звільнити батьківщину від
загарбників-римлян та їхніх місцевих поплічників. Власне, сло-
во «зелоти» з грецької перекладають як «віддані прихильники»,
а «сікарії» з латини — як «кинджальники», вони й справді часто
вбивали супротивників кинджалами, які до нападу ховали під
одягом.

361
 За правління Тиберія у Юдеї виникло
й цілком нове віровчення, засновником
якого був проповідник Ісус із міста Наза-
рет. Прихильники і послідовники нової
релігії вірили, що Ісус є обіцяним про-
роком Ісайєю месією (грецькою — Хрис-
том), сином Божим, народженим від зем-
ної жінки, і водночас — самим Богом,
який прийшов на землю, щоб врятувати
не лише євреїв, а й усе людство. Історія
земного життя Ісуса й основи його вчен-
ня були записані в особливих книгах —
Відбиток образу Ісуса Євангеліях (ця назва перекладається
на «Туринській плащаниці» з грецької як «добра звістка»).
Євангелія розповідають, що Ісус насправді народився не в Наза-
реті, а у місті Віфлеєм біля Єрусалима, його матінкою була жінка на
ім’я Марія, і поява на світ сина Божого (Різдво) супроводжувалася
численними дивами. Вже у дорослому віці Ісус зустрів пророка
Іоанна, який хрестив його водою, визнавши в ньому Спасителя.
Звернення і повчання Ісуса слухали тисячі людей, проте найближ-
чими до нього були дванадцять учнів, яких називали апостолами
(від грецького слова «посланець»), і саме їм він відкрив своє призна-
чення: через власні страждання за людські гріхи врятувати людство
і показати йому шлях до вічного життя. Головні свої заповіді Ісус
виклав у Нагірній проповіді, в якій він, зокрема, закликав:
— шанувати лише одного бога,
— не гніватися даремно,
— не сваритися,
— не спокушатися, навіть у думках,
— не засуджувати інших,
— не клястися, відповідати лише «так» або «ні», бо «решта —
від лукавого»,
— не відповідати злом на зло, а якщо «хтось вдарить тебе по
щоці, підставити другу»,
— бути милосердним,
— любити ворогів своїх і молитися за тих, хто ображає вас.
362
 Нагірна проповідь.
Літографія К. Г. Блоха
Ісус відкидав як вчення садукеїв, так і мудрування фарисеїв.
Не дивно, що ті ставилися до нового віровчення вороже. Напе-
редодні юдейського свята Пасхи Ісус урочисто в’їхав до Єрусали-
ма — і натовп радісно зустрічав його як нового царя-визволителя.
Це обурило юдейських священиків, які вважали проповідника
самозванцем, дії якого, до того ж, могли викликати невдоволення
римлян. Скориставшись зрадою апостола Юди (що за 30 срібняків
зголосився виказати Ісуса), проповідника схопили і віддали під
суд Синедріону, вищої ради священиків. Той засудив Ісуса до
страти, а римський прокуратор Понтій Пілат після деяких вагань
вирок затвердив.
Ісуса розіп’яли на хресті — так страчували рабів, злидарів і
розбійників, — обравши для страти пагорб Голгофа за межами
тодішнього Єрусалима. Учні зняли тіло мертвого вчителя з хреста і
поховали поруч, а вже за день — у неділю — могила виявилася по-
рожньою. Це було, на переконання його послідовників, найбільше
363

Розп’яття Христа.
Фреска з римської церкви
Санта Марія Антіква
Єрусалим на початку І ст.
364
диво, створене Ісусом, —
він воскрес із мертвих, бо
саме для цього і приходив
на землю. За Євангеліями,
Христос після воскресіння
жив серед учнів, наставля-
ючи їх на поширення його
вчення у світі, а за сорок
днів знісся на небо.
Учні виконали вказівки
Ісуса і розпочали проповіду­
вати не лише в Юдеї, а й у
інших сусідніх римських
провінціях, у самому Римі
та за межами імперії. В Єру-
салимі та інших містах по-
чали виникати громади
послідовників нового ві-
ровчення, що дістало назву
християнства.
 4. Християнство стає «світовою» релігією. Вірні, які належали
до християнських громад, називали одне одного братами і сестра-
ми, разом молилися і
причащалися — тоб-
то вживали освячені
хліб і вино, щоб від-
чути своє єднання з
Богом; намагалися
жити за євангель-
ськими заповідями,
чекали нового при-
шестя Христа і вста- Спільна трапеза християн.
новлення вічного Фреска з римської Катакомби Прісцилли
царства справедливості. Заможні християни часто відмовлялися
від свого майна на користь громади, де ним могли користуватися
спільно усі вірні. Це приваблювало до нового віровчення все нових
і нових прихильників — серед яких було чимало скривджених
і незаможних. Християнами охоче ставали й раби.
Особливу роль у розповсюдженні християнства і перетворенні
його на справді «світову» релігію відіграв
Саул із міста Тарс. Єврей і водночас рим-
ський громадянин від народження, він
не належав до числа апостолів, які супро-
воджували Ісуса за його земного життя,
навпаки — тривалий час був серед тих,
хто переслідував християн. Але, за його
словами, став свідком дива: йому явився
сам Христос. Після цього Саул хрестив-
ся, змінив ім’я на Павло і став невтомним
проповідником нового вчення в Сирії,
Аравії, Анатолії, Македонії, Греції. Всюди
він навертав до християнства нових при-
хильників і засновував нові громади, а до Апостол Павло.
тих, із ким не міг спілкуватися особисто, Мініатюра зі Святого
Письма
писав листи з порадами і поясненнями. За (Земельна бібліотека
це його називали «апостолом язичників». Вюртемберга)

365
Проте сам апостол Павло стверджував, що перед Богом усі рівні, і
немає «ані елліна, ані юдея, раба чи вільного, чоловіка чи жінки». Єван-
гелія, листи апостолів та інші священні для християн книги згодом
були об’єдані під назвою Нового Заповіту, що разом із юдейським,
або Старим Заповітом склали християнське Святе Письмо.
Апостол Андрій, який був першим учнем Ісуса (саме тому його
іменують Первозваним), проповідував у Фракії та на берегах Чор-
ного моря. Згодом з’явилися перекази і про відвідини апостолом
земель сучасної України і навіть Києва, де Андрій нібито встановив
хрест. Брат Андрія — апостол Петро — вирушив до самого Рима.
За легендою, він спочатку злякався переслідувань і пішов із міста.
Але на Аппієвій дорозі зустрів самого Христа. Петро запитав у
нього: «Куди йдеш, Господи?» — і почув: «До Рима, щоб мене знову
розіп’яли». Соромно стало апостолові, повернувся він до міста і до
самої смерті керував римською громадою християн.

ІМПЕРАТОРСЬКИЙ РИМ: ВОЛОДАРІ ТА ПІДДАНІ

1. Правління Нерона. Імператор Клавдій призначив спадко-
ємцем свого названого сина Нерона. Говорили, що його вмовила
це зробити дружина Агриппіна — мати Нерона, яка потім отру-
їла чоловіка. За легендою, провидці попередили Агриппіну, що
вона загине з волі власного сина, якщо той стане принцепсом. Та
Агриппіна нібито відповіла — «хай
вбиває, тільки би правив».
Перші роки правління Нерона,
втім, були напрочуд спокійними.
Його радником був сам Сенека.
Принцепс погодився звільнити з
посад чиновників, які викликали
незадоволення з боку сенаторів, і
взагалі мало цікавився державними
справами. Проте втручання матері в
його особисте життя лише розпали-
Монета із зображенням
ли ненависть імператора до Агрип-
Агриппіни піни. Нерон зробив кілька спроб

366
позбавитися її і врешті-решт наказав
убити. Сенаторам, за порадою Сенеки,
він оголосив, що мати готувала заколот,
і ті імператора підтримали. Після цього
Нерон вирішив керувати державою сам.
Він зменшив податки, переслідував ха-
барників, піклувався про забезпечення
пересічних римлян хлібом, влаштовував
грандіозні видовища, але водночас на-
полягав, щоб гладіаторські бої минали
без убивств. Однак пам’ять про вбивство
матері й відчуття необмеженої влади над
людьми швидко змінило імператора. Імператор Нерон.
Мармуровий бюст
Коли в Римі спалахнула страшна по- (Капітолійський музей)
жежа, що ледь не знищила місто, він при-
був до столиці та власним коштом створив рятувальні к­ оманди,
відкривши свої палаци для тих, хто залишився без даху над голо-
вою. Але потім для відбудови столиці були введені нові податки,
і це викликало невдоволення у провінціях. Коли ж на місці спале-
них будинків імператор почав зводити свій новий палац, Римом
поповзли чутки, що і пожежу влаштував сам Нерон — нібито для
того, щоб мати натхнення для створення поеми про загибель Трої.
Імператор і справді вважав себе видатним артистом, писав вірші та
навіть грав на сцені, примушуючи сенаторів його вислуховувати.
Невдоволених карали, іноді навіть страчували. Покарання уник-
нув лише сенатор Флавій Веспасіан. Він під час виступу Нерона
заснув, але розлюченому принцепсу вчасно нагадали, що талант
легендарного співця Орфея теж примушував засинати природу,
і це врятувало Веспасіана від вироку.
У пожежі в Римі Нерон звинуватив недоброзичливців імперато-
ра та християн, до яких у столиці й без того ставилися з підозрою.
Почалися розправи, жертвами яких стали не лише пересічні при-
хильники нового вчення — за переказами, саме за часів Нерона
розіп’яли апостолів Андрія і Петра, а апостолові Павлу відрубали
голову. Не дивно, що християни вважали імператора втіленням
зла — або, як вони казали, Антихристом. Утім, карали не тільки і не

367
 Смерть Нерона. Малюнок В. Смирнова
стільки християн. Із найбільшою підозрою принцепс ставився до
свого оточення, нещадно розправляючись із сенаторами і вищими
чиновниками. А коли ті влаштували справжню змову, Нерон почав
страчувати усіх, хто потрапляв під руку. Змушений був укоротити
собі віку і Сенека. «Щасливець» Веспасіан уникнув розправи лише
тому, що його відправили придушувати повстання, яке в цей час
у Юдеї розпочали ватажки зелотів. Натомість сам імператор ви-
рушив до Греції, щоб взяти участь в Олімпійських іграх і «дарувати
свободу» містам Еллади.
Повернувшись до Рима, Нерон ледь не весь час проводив у
пиятиках. Легіонери, обурені поведін-
кою принцепса, підняли проти нього
повстання. Проте боротися із заколот­
никами було нікому, на їхній бік пере-
йшли навіть преторіанці. Покинутий
усіма, Нерон утік зі столиці та врешті-
решт наказав своєму колишньому рабу
заколоти його мечем. Останніми сло-
вами імператора були: «Який великий
артист гине!»
2. Від Флавіїв — до Антонінів. У гро-
мадянській війні, що спалахнула між
Імператор Веспасіан. кількома претендентами на владу в
Мармуровий бюст
(Музей Бардо) державі, переміг Веспасіан. 69 року

368
він став новим імператором і
засновником династії Флаві-
їв. Веспасіан повернув Грецію
під владу римських намісників,
упокорив Британію, а старший
син імператора — Тит — завер-
шив придушення повстання в
Юдеї та зруйнував Єрусалим.
Полонених євреїв розселили в
інших провінціях імперії, і від-
тоді їхні громади поза батьків-
щиною почали називати діа-
спорою (з грецької це слово
перекладають як «розсіяння»). Римляни грабують
Рим, що постраждав від переможений Єрусалим.
громадянської війни, Веспасі- Рельєф з Арки Тита у Римі
ан старанно відбудував. Імператор особисто виносив каміння
з Капітолію, а біля недобудованого палацу Нерона — там, де
попередник встановив статую Колоса з власним обличчям, —
звели величезний амфітеатр, що згодом дістав назву Колізей

Амфітеатр Флавіїв, або ж Колізей

(сучасний вигляд)

369
 (переінакшене «колоссе-
ум»). Гроші для відбудови
Веспасіан збирав як міг, за-
провадили навіть податки
на громадські вбиральні.
Здивованому синові імпе-
ратор пояснив, що «гроші
не пахнуть».
79 року Італія пережи-
ла страшну природну ка-
тастрофу: виверження вул-
кана Везувій. Під попелом
і лавою були поховані од-
разу три міста, найбільшим
Виверження вулкана Везувій
і найвідомішим з яких були
(сучасна реконструкція) Помпеї. Під час вивержен-
ня загинув і видатний рим-
ський учений Пліній, який спостерігав
за цим з облавку корабля, що стояв
недалеко від берега. А от науковцям
нового часу Везувій «допоміг». Адже
під шаром лави і попелу загиблі ­міста
збереглися такими, якими були в мо-
мент катастрофи. І завдяки археоло-
гічним розкопкам ми тепер знаємо
значно більше про життя звичайних
римлян того часу.
Молодший син Веспасіана — До-
міціан — був не схожим на батька.
Відлюдькуватий і небагатослівний,
він з підозрою ставився до підданих,
страчував сенаторів і вимагав шану-
вати його як бога. У викривальних вір­
шах його називали «лисим Нероном»,
Статуя імператора Нерви,
встановлена на римському і загинув Доміціан внаслідок змови.
Форумі Нового імператора — ­Нерву — сена-

370
тори обрали вже зі свого середо­вища, і надалі владу намагалися
не передавати рідним синам принцепсів. Зазвичай володар про-
сто підбирав собі гідного наступника і всиновлював його.
Більшість імператорів нової династії — Антонінів — навіть не
були родичами. Але їхнє правління називають «золотою добою»
імперії. У стосунках між принцепсами і сенаторами панував мир,
та й сам сенат тепер складався здебільшого з вихідців із про-
вінційної знаті, які своїм становищем були цілком зобов’язані
імператору. В провінціях влада могла спиратися на відданих при-
хильників, яким віддячувала наданням римського громадянства
і високими чиновницькими посадами. А більшість підданих були
раді вже самій можливості повернутися до мирного і відносно
заможного життя.
Це була доба нового піднесення культури. Саме за цього часу
славу здобули відомі історики — грек Арріан і галл Тацит (утім,
щодо походження Тацита існує кілька версій), складав свої сатири
італієць Ювенал, писав свій роман «Золотий осел» чи не найвідо-
міший письменник часів імперії нумідієць Апулей. Здоров’ям імпе-
раторів із династії Антонінів опікувався найвидатніший римський
лікар — пергамець Гален, засновник неврології (тобто вчення про
нервову систему) та фармакології (науки про виготовлення та за-
стосування ліків). Славетний географ —
фінікієць Марин — склав перші карти з
позначенням паралелей та меридіанів.
Його молодший сучасник, єгиптянин
Клавдій Птолемей, став відомим завдя-
ки працям із географії, фізики, музики
та астрономії. І хоча він був упевнений,
що Земля є непорушним центром Все­
світу, спостереження Птолемея за рухом
інших планет вважали найточнішими
протягом багатьох століть.
3. Імператори «золотої доби»: пол-
ководець, мандрівник і філософ. На-
Імператор Траян.
ступник Нерви, імператор Траян, став Мармуровий бюст
першим римським володарем, який (Мюнхенська гліптотека)

371
 Римська імперія у 117 році
походив із провінції — він народився і провів молодість у Іспанії.
Принцепс намагався бути справедливим у ставленні до підда-
них, заохочувати великих власників і звичайних селян до ведення
власного господарства. За Траяна імперія востаннє вела великі на-
ступальні війни. Римляни перейшли Дунай і, попри відчайдушний
спротив місцевих мешканців, захопили Дакію (землі теперішньої
Румунії). На римську провінцію імператор перетворив і Набатей-
ське царство. А скориставшись послаб­
ленням Парфянського царства, Траян
117 року приєднав до імперії Вірменію
і Месопотамію та дійшов до Перської
затоки. На честь перемог імператора у
Римі була споруджена тріумфальна ко-
лона, а самого його вирішили називати
«найкращим» — як Юпітера.
Однак уже наступник Траяна —
імператор Адріан — змушений був
поступитися частиною завойованих
земель. У відносинах із сусідами Рим
перейшов до оборони. Адріан приду-
Імператор Адріан.
Мармуровий бюст шив нове повстання євреїв і збудував
(Капітолійський музей) на місці Єрусалима нове римське міс-
372
то, до якого юдеям дозволяли заходити лише один день на рік.
Однак уславився імператор не війнами, а мандрами. Він об’їхав
чи не всю імперію: оглядав історичні пам’ятки, знайомився
зі звичаями і віруваннями підданих, упорядковував місцеві
справи і прикрашав міста новими будівлями. Будував Адріан
і в Римі, а його маєток поблизу столиці був спланований так,
щоб нагадувати володарю про дива, які він бачив під час своїх
мандрівок. Особливо приязним імператор був до еллінів, тож
не дивно, що деякі грецькі філософи поквапилися оголосити
імперію під його керівництвом втіленням ідеального «царства
справедливості».
Імператор Марк Аврелій і сам був філософом. Він навіть на-
писав кілька книжок, найвідоміша з яких мала назву «До само-
го себе». У ній імператор закликав
читачів прагнути насамперед вну-
трішньої свободи і готуватися до
випробувань долі. Марк Аврелій
був упевнений, що люди за своєю
природою є рівними, і кожен гідний
того місця, яке йому призначено
життям. Щоправда, виховати сина
Коммода у дусі своєї філософії ім-
ператор не зміг, і коли той став на
чолі держави, його більше цікавили Монета, карбована імператором
розваги — він навіть виступав на Марком Аврелієм із власним
арені як гладіатор. Протримався портретом
при владі принцепс-гладіатор недовго. Його отруїла коханка і
придушив власний раб.
4. «Вічне місто». Найвище піднесення імперії стало часом бурх-
ливої розбудови її столиці — Рима. Його населення того часу сяга-
ло мільйона людей. Християни порівнювали Рим із Вавилоном, а
імператори з гордістю називали його «Вічним містом», як вічною
їм здавалася і сама Римська держава. Кожен володар намагався
увійти в історію і залишитися у пам’яті римлян, тож зазвичай вони
не шкодували коштів на будівництво й облаштування життя у
місті. За часів імперії у столиці з’явилися нові бруковані вулиці й
373
 площі, ринки і храми,
тріумфальні арки і
пам’ятники, численні
громадські споруди і
водогони, які постача-
ли містянам чисту воду
з навколишніх гір.
Поруч із форумом
часів республіки пер-
ші імператори побуду-
вали ще кілька. Проте
це були швидше місця
для зустрічей, пере-
Рим на початку II ст. мовин і відпочинку —
адже громадських
справ тепер на площах не вирішували. Останнім був побудований
форум Траяна. Велелюдно тут було завдяки зведеному поруч
ринку. Римляни, однак, більше часу проводили не на форумах, а в
амфітеатрах, цирках або термах — громадських лазнях. Це були
величезні, багато оздоблені будівлі з численними басейнами,
залами для відпочинку і фізичних
вправ та навіть бібліотеками.
Ще за часів Августа в Римі був
збудований храм усіх богів — Пан-
теон. Згодом він згорів, тож імпе-
ратор Адріан наказав звести нову
будівлю. Від інших римських хра-
мів новий Пантеон відрізнявся вже
тим, що релігійні церемонії відбу-
валися не перед ним, а всередині.
Незвичною була і форма храму —
подібна до кола, і його величезний
купол з отвором у центрі. Це ство-
рювало у кожного, хто потрапляв
Пантеон зсередини
до Пантеону, дивовижне відчуття
(сучасний вигляд) піднесення і єдності із Всесвітом.

374
 5. Приватне життя римлян.
Мешканцям провінцій здавалося,
що життя у Римі влаштоване якнай-
краще. За прикладом столиці у про-
вінційних містах будували храми,
форуми, амфітеатри та лазні. Однак
побут пересічних римлян був не та-
ким уже й простим. Десятки тисяч
містян взагалі не мали даху над голо-
вою або жили у невеличких кімнат-
ках у тодішніх багатоповерхівках —
їх називали інсулами (в перекладі з
латини — «островами»). Заможніші
ремісники і дрібні торгівці мали не-
величкі будинки, які зазвичай були
і житлом, і майстернею, або ж ма- Залишки давньоримського
газином. Лише люди з великими багатоповерхового будинку
(сучасний вигляд)
статками мали змогу споруджувати
просторі будівлі — із багатьма кімнатами і садом. Зазвичай в цен-
трі такої оселі розташовували відкрите приміщення — атріум.

Атріум вілли Боболі — точне відтворення атріуму

будинку Веттіїв у Помпеях (сучасний вигляд)

375
 Посередині атріуму будували басейн,
в якому збиралася дощова вода. Під-
логу вкривали мозаїками, тобто візе-
рунками чи картинами, складеними з
дрібних камінців, а стіни прикрашали
фресками.
За такими самими правилами зводи-
ли будинки і в інших містах імперії. А ті,
хто міг собі дозволити, зводив ще й за-
Молода жінка із стилем. міські маєтки, куди можна було «втекти»
Фреска, знайдена
в Помпеях з гамірної та спекотної столиці. Римські
поети оспівували принади безтурботно-
го сільського життя. Але поети у більшості своїй були рабовлас-
никами, яким не потрібно заробляти на життя щоденною важкою
працею у полі чи на винограднику. Існування пересічних селян
було зовсім іншим, та й їхніми домівками були дерев’яні хати,
вкриті соломою.
Утім, як би не відрізнялися римські громадяни між собою
за статками, місцем проживання чи походженням, усі вони пе-
ребували під захистом законів. Цим, за щирим переконанням
римлян, їхня держава і за часів імперії відрізнялася від еллініс-
тичних держав і східних деспотій. Особливу увагу приділяли
захисту приватної власності — тобто права будь-якого гро-
мадянина за власним розсудом розпоряджатися своїм майном.
Римські фахівці зі складання і тлумачення законів — юристи —
вважали, що без власності не існує і особистої свободи. Той, хто
думав, що його права порушені, міг звернутися до суду, який
був зобов’язаний вирішити суперечку за законами та справед-
ливістю («правосуддя» і «справедливість» латиною позначають-
ся одним словом — «юстиція»). За наказом імператора Адріана
були ретельно розроблені правила судочинства, узгоджені й
доповнені закони, ухвалені як за доби республіки, так і під час
правління його попередників. Цю важливу справу продовжили
і наступники Адріана. Так, за часів імперії було впорядковане і
поширене на все Середземномор’я римське право (правом
називають систему узгоджених між собою законів та правил

376
їхнього застосування), яке й досі вважають взірцем для юристів
і законодавців усього світу.
6. Римська школа. Дбали імператори і про поширення освіти.
Навчати своїх дітей у Римі могла будь-яка вільна людина, навіть
якщо вона не мала прав громадянина, — головне, щоб у неї була
хоча б невелика сума грошей. За доби республіки школи були при-
ватними, першим гроші зі скарбниці на створення державних шкіл
дав імператор Веспасіан. За часів імперії навчати стали й дівчат.
У початковій школі учнів навчали писати, читати й рахувати.
Той, хто виявив здібності, переходив на нову ступінь, де вже ви-
кладали граматику, вміння міркувати і виступати, математику й
астрономію. На відміну від греків, римляни не вважали за по-
трібне навчати усіх грі на музичних інструментах, не займалися
учні й фізичними вправами. Натомість поширеними були тілесні
покарання — для них вчитель використовував різки.
Продовжувати освіту учні могли у вищих школах. Зазвичай
для цього вирушали до Греції, Єгипту чи Фінікії. Такі мандрівки,
безумовно, могли собі дозволити лише заможні мешканці імпе-
рії. Пересічні люди зазвичай обмежувалися початковою або ж
середньою освітою. Утім, і вона сприяла зближенню народів
величезної держави, які завдяки навчанню мали змогу спілку-
ватися мовами, зрозумілими навіть для мешканців віддалених
провінцій, — латиною або ж грецькою.

Римська школа. Рельєф, знайдений біля Тріра

377
 ІМПЕРІЯ ЗА ЧАСІВ ВИПРОБУВАНЬ
1. Зміни у суспільному і господарському житті. Римська ім-
перія, як і Римська республіка, була державою рабовласників.
Невільників мали не лише багатії, а й навіть пересічні селяни і
ремісники. Зазвичай дрібні господарі і самі працювали поруч із
рабами, проте лише завдяки рабській праці їхні доходи були більш-
менш сталими і дозволяли вести відносно заможне життя. Поки
Рим вів загарбницькі війни, кожна з яких приносила десятки тисяч
нових невільників, що їх продавали за низькими цінами, тривало
й економічне піднесення. Коли ж імперія змушена була перейти
до тривалої оборони, приплив рабів почав зменшуватися, а ціни
на них — зростати. Селянам і ремісникам стало все важче зводити
кінці з кінцями. Міські громади, з яких складалася римська дер-
жава, почали бідніти і занепадати. Участь у громадських справах,
витрати на суспільні потреби, зокрема, благоустрій, які раніше
вважали почесними для будь-якого міського мешканця, поступово
ставали обтяжливим обов’язком.
Великі землевласники і просто заможні римляни намагалися
господарювати по-новому, не так використо-
вуючи працю рабів, як здаючи ділянки своєї
землі вільним селянам — в обмін на частину
отриманого врожаю. Таких орендарів назива-
ли колонами. Іноді ділянки виділяли і рабам,
яким віднині дозволяли вести власне госпо-
дарство.
В деяких маєтках людей мешкало більше,
ніж у навколишніх міських громадах. Проте це
був зовсім інший світ, де стосунки будували
на цілком інших засадах — не спільного об-
лаштування життя, а підпорядкування госпо-
дарю, або ж, як тоді говорили, магнату. Іноді
магнати зовсім поривали з міським життям і
уникали будь-яких зобов’язань перед грома-
Селянин. Бронзова дою, до якої за своїм походженням належали.
фігурка (Рейнський
земельний музей Та й у відносинах із державою великі власники
у Трірі) поводили себе дедалі незалежніше, надто —

378
 Життя великого маєтку. Мозаїка з Карфагена
(Музей Бардо)
якщо за статками належали до верхівки римського суспільства
і входили до числа сенаторів.
2. Династія Северів. Володарі вже не могли, як раніше, покла-
датися на сенат. Головною опорою імператорів знову стала ар-
мія. Саме підтримка солдатів — цим
словом латинського походження на-
зивають вояків, які отримують за свою
службу гроші, — допомогла перемогти
у громадянській війні, що спалахнула
після смерті Коммода, пунійцю Септи-
мію Северу. Переможець став імпера-
тором та засновником нової династії
Северів.
Не дивно, що своїм наступникам
новий володар заповідав «піклувати-
ся про вояків, а на решту не звертати
уваги». Але що більше занепадали міста
і самостійнішими ставали магнати, то
Імператор Септимій Север.
менше грошей було в імператорів для Мармуровий бюст
заохочення своїх солдатів. Володарі (Мюнхенська гліптотека)
379
 змушені були запроваджувати нові по-
датки та стягувати їх навіть із римських
громадян, раніше звільнених від цього
обов’язку. Щоправда, і самих грома-
дян стало стільки, а відмінність їхнього
становища від становища решти насе-
лення держави такою незначною, що
212 року права громадянства були на-
дані всім вільним мешканцям імперії.
Таке рішення своїм едиктом ухвалив
син Септимія Севера — теж Септимій
на прізвисько Каракалла (так назива-
ли довгий галльський плащ, що його
полюбляв цей володар).
Імператор Каракалла. Каракаллу вбили змовники з-поміж
Мармуровий бюст придворних, а його наступника — не-
(Національний музей вдоволені жадібністю нового волода-
у Неаполі)
ря солдати. Черговим імператором
вояки проголосили небожа Каракалли Марка Бассіана, більше
відомого під прізвиськом Елагабал — так римляни переінакшили

Троянди Елагабала. Малюнок Л. Альма-Тадеми

380
ім’я бога Еля-Баала, жерцем якого був Бассіан до здобуття влади.
Але Елагабал виявився розбещеним деспотом і навіть примушу-
вав римлян вклонятися «чорному каменю» — символу Еля-Баала.
Тоді солдати вбили свого колишнього улюбленця та віддали владу
його названому синові Александру Северу — останньому пред-
ставнику династії, заснованої Септимієм Севером.
3. Імперія слабне. Відчувши свою силу, вояки невдовзі почали
позбавляти влади і життя будь-якого імператора, якщо той, на їхню
думку, не виявляв належної щедрості до легіонерів. І зводили на
престол володарів із власного середовища, чутливіших до солдат-
ських побажань, — навіть не запитуючи згоди сенату. У відповідь
сенатори, серед яких переважали магнати та їхні представники,
за першої-ліпшої нагоди скидали «солдатських» імператорів і
призначали власних, «сенатських». За 25 років у імперії змінилося
17 володарів — і це лише тих, кого визнавали у Римі. Ще ніколи
влада імператорів не видавалася такою слабкою.
Військо, заклопотане лише тим, аби отримати від володарів
побільше грошей, швидко втрачало вишкіл і дисципліну. Цим од-
разу ж скористалися сусіди Риму — германці та сармати. Майже
не зустрічаючи опору, вони перетинали кордони імперії, грабува-
ли мирних мешканців, руйнували міста, плюндрували поля і сади.
Навантажені здобиччю, ватаги нападників поверталися додому,

Командувач і солдати. Кам’яний рельєф (Палаццо Альтемпс)

381
 розповідали однопле-
мінникам про багатства
імперії та заохочували
тих до нових нападів.
Жертвою ворожих на-
скоків ставали не лише
прикордонні провінції.
Найзухваліші з варвар-
ських ватажків доходи-
ли зі своїми вояками до
Шапур I бере в полон Валеріана. Греції й Італії.
Рельєф із Накш-е-Бостана На сході у римлян
тим часом з’явився новий ворог — відновлена Перська держава.
Протистояти важкоозброєній кінноті персів легіонери не могли,
тож зазнавали все відчутніших поразок. У 260 році перському
царю Шапуру I вдалося захопити у полон навіть самого імперато-
ра Валеріана. Полоненого змусили супроводжувати переможця і
підставляти спину під царський чобіт, коли Шапур I сідав на коня.
А потім вбили, заливши до горла розплавлене золото, а з тіла
зробили опудало.
Позбавлена допомоги з Рима, провінційна знать змушена була
взяти справу оборони до своїх рук —
підпорядковувала собі залишки колись
непереможної римської армії, набирала
власним коштом збройні загони з міс-
цевих мешканців, наймала варварські
дружини, а іноді — й цілі сусідні племе-
на. Згодом це дозволило не лише відби-
ти напади і дещо впорядкувати життя у
провінціях та перейти у наступ. Одена-
ту, наміснику міста Пальміра, скажімо,
вдалося не лише розгромити персів, а й
відняти у них Месопотамію.
От тільки тепер у місцевих магнатів
Оденат.
Теракотовий бюст уже не було потреби визнавати владу
(Музей Пальміри) Рима. Спочатку відокремилися західні
382
 Римська імперія та держави,
що від неї відокремилися, у 270 році
провінції, де утворилася Галльська імперія, — зі своїм імпера-
тором і сенатом, а потім — Пальмірське царство на чолі з Оде-
натом, під владу якого перейшли Сирія, Месопотамія, Палестина,
більша частина Анатолії, а згодом — і Єгипет.
4. Переслідування християн і становлення церкви. Біди, що
так несподівано спіткали імперію, мали безліч причин. Проте ім-
ператорам було легше пояснювати все підступами ворогів — зо-
внішніх і внутрішніх. Найбільшу підозру викликали прихильники
східних релігій, насамперед — ті, хто вшановував «перського»
за походженням Мітру, та хрис-
тияни, які відмовлялися визна-
вати божественність римських
володарів та їхньої влади. Час
від часу імператори видавали
особливі закони проти хрис-
тиян, забороняли сповіду­вати
вчення Ісуса і виконувати ре-
лігійні обряди, звільняли хрис-
тиян із державної служби, від-
бирали майно. Найвпертіших
страчували або ж віддавали їх Звір убиває зв’язану людину.
на поталу диким звірам — ви- Мозаїка з Гадрумета

383
довище, яке влаштовували поряд із боями гладіаторів. Дехто
зрікався своєї віри, проте чимало було й тих, хто йшов на смерть,
але залишався християнином. Їхня мужність викликала повагу
і співчуття. Зрештою, переслідування не лише не зупинили по-
ширення християнства, а навпаки — сприяли залученню на його
бік нових прихильників. Тих, хто виявляв стійкість навіть перед
обличчям смерті, християни і зараз вшановують як мучеників за
віру і перших святих.
Між вірними, однак, виникали суперечки щодо того, як стави-
тися до тих, хто піддався тиску і зрікся, а згодом виявив бажання
повернутися до громади. Не могли дійти згоди християни і з де-
яких інших питань. Суперечки ставали гострішими, їхні учасники
звинувачували одне одного у відхиленні від вчення Ісуса — чи,
як вони казали, єресі. Щоб забезпечити єдність християнської
громади, потрібна була особлива організація, настанов якої до-
тримувалися б усі вірні, — церква.
Окрім проповідників, які мандрували від міста до міста, з ча-
сом з’явилися люди, які відправляли релігійні обряди в певній
місцевості й керували життям відповідної громади, — єпископи.
Вважали, що перших єпископів призначили на їхні посади — «ви-
святили» — ще апостоли, а ті, у свою чергу, призначили своїх на-
ступників. Тому слухати єпископа християнин був зобов’язаний
так само, як підкорявся би настановам учнів самого Христа. Ста-
рійшини християнських громад іменувалися пресвітерами, а їхні
помічники — диякона-
ми. Спочатку церквою
називали об’єднання
усіх християн, але зго-
дом це слово набуло
інших значень — так
почали йменувати су-
купність усіх священи-
ків, а також — христи-
янські храми, в яких
Церква III ст. у Дура-Европос
відправляли богослу-
(сучасна реконструкція) жіння.

384
 5. Відновлення єдності імперії. Відбивши напади сусідів, во-
лодарі Рима і держав, що відокремилися від імперії, зіткнулися
з іншою проблемою — заворушеннями серед власних підданих.
Громадяни, які у вирі війн втратили майно і засоби до існування,
бралися за зброю, нападали на багатіїв та землевласників, зни-
щували великі маєтки і піднімали справжні повстання, що іноді
охоплювали цілі провінції. Лави повстанців поповнювали колони
і раби-втікачі. В Африці заколотників називали циркумцеліонами
(тобто «волоцюгами»), в Галлії — багаудами (це слово перекла-
дають і як «волоцюги», і як «борці»). Щоб упоратися з ними, роз-
різнених сил магнатів уже не вистачало. Цим і скористався новий
імператор — іллірієць Авреліан — для відновлення єдності імперії.
Спочатку він завдав рішучої поразки германським племенам
алеманів і вандалів. Розгромлені в бою, вони погодилися надсила-
ти кіннотників до римської армії. Потім Авреліан виселив римських
колоністів із Дакії, відновивши кордони імперії на Дунаї. У кількох
битвах імператор розтрощив військо вдови Одената — володарки
Пальміри Зенобії — та повернув під владу Рима східні провінції.
Останній галльський імператор Тетрик сам домовився з імпера-
тором і 273 року, під час вирішального бою, просто перейшов на
римський бік, діставши в нагороду поважну посаду в Італії.
Авреліан не лише відновив єдність імперії, а й намагався вста-
новити порядок всередині держави. Він жорстко придушив за-
колоти в самій Італії, воював із повстанцями у Галлії, збудував
нові мури навколо самого Рима, що
вийшов далеко за межі укріплень ча-
сів республіки. Авреліан першим із
римських імператорів увінчав себе
золотою короною, вимагаючи від
підданих називати його своїм «бо-
гонародженим паном». Врешті він
намагався запровадити єдину для
всієї імперії релігію, головним боже-
ством у якій стало би «непереможне
Сонце» — одне з означень Мітри.
Монета, карбована
Однак це його нововведення успіху імператором Авреліаном
не мало. із власним портретом

385
 ОНОВЛЕНА ІМПЕРІЯ:
ВІД ДІОКЛЕТІАНА — ДО ФЕОДОСІЯ
1. Облаштування імперії Діоклетіаном. Ще рішучіше за об-
лаштування держави взявся інший імператор іллірійського по-
ходження — Діоклетіан, який зійшов
на трон 284 року. Оновлена імперія
залишалася за назвою Римською, але
її центром був уже не Рим. Столицею
Діоклетіан зробив місто Нікомедію.
З республіканськими традиціями було
остаточно покінчено. Імператор пере-
творився на всевладного володаря, са-
модержця за елліністичним, або навіть
перським зразком — принципат посту-
Імператор Діоклетіан. пився місцем домінату (від латинського
Мармуровий бюст «домінус» — «пан»).
(Стамбульський У цілковитому розпорядженні во-
археологічний музей)
лодаря перебувала справжня армія
чиновників, підпорядкованих один одному за військовим
принципом. Провінції були подрібнені, щоб ними було легше
керувати. З цією ж метою Діо­к летіан призначив собі співправи-
теля, а потім собі та співправителю — по «заступнику», кожен
із яких іменувався цезарем. Імператор вирішив, що за 20 ро-
ків він зі спів­правителем відмовляться від влади, цезарі по-
сядуть їхні місця, призначать уже власних заступників, і таким
чином можна буде уникнути руйнівної боротьби за владу. Така
система отримала назву тетрархії (у перекладі з грецької —
«чотири­владдя»).
Діоклетіан взагалі намагався підпорядкувати роботу чинов-
ників і життя підданих чітким правилам. Він провів загальний
перепис населення, запровадив єдиний податок, який мали спла-
чувати усі, прагнув встановити чітке співвідношення між вартістю
карбованих монет і навіть спробував визначати законом ціни
на головні товари — одразу в усій імперії. Імператор заборонив
колонам самовільно залишати маєтки, в яких вони працювали,
386
за що дістав беззастережну підтримку з боку магнатів. Для охо-
рони кордонів він використовував варварські племена, з якими
сторіччями боролися його попередники. Для цього Діоклетіан
виділяв їм землі для поселення, надавав почесний статус феде-
ратів (тобто «союзників» ) і певне грошове утримання.
Зрозумівши безуспішність релігійних нововведень Авреліа-
на, імператор спробував зробити обов’язковою для усіх своїх
підданих оновлену римську релігію. На християн розпочалися
гоніння — найбільші за всю історію імперії. Проте більшість
нововведень Діоклетіана не пережили його самого. Імператор,
як і обіцяв, 305 року зрікся влади й оселився у своєму палаці
на березі моря. Між наступниками спалахнула справжня війна.
У відчаї його закликали повернутися на престол, але Діоклетіан
відповів: «Якби ви бачили, яку капусту я вирощую власноруч, ви
і не зваблювали б мене примарою влади».

Палац Діоклетіана в Спліті (сучасна реконструкція)

2. Константин Великий. У війні між наступниками Діоклеті-

ана переміг і був оголошений імператором Константин, який
згодом дістав прізвисько Великий. Він був передбачливою лю-
диною і вирішив залучити на свій бік тих, кого імператори ра-
ніше вважали своїми непримиренними ворогами,— християн.
Константин не був першим на цьому шляху — ще за часів Ді-
387
 оклетіана християнство було визнано
державною релігією у сусідній Вірме-
нії. Але едикт Константина, оголоше-
ний 313 року в Медіолані, який дозво-
ляв християнам вільно сповідувати і
розповсюджувати своє вчення, повер-
тав відібране в них раніше майно та
надавав особливих прав священикам,
мав надзвичайне значення і назавжди
змінив долю церкви у цілому світі.
У Римі та провінціях з дозволу во-
лодаря зводили християнські храми —
Імператор Константин.
Мармуровий бюст іноді просто на місці язичницьких святи-
(Музей К’ярамонті) лищ. Єрусалиму повернули його давню
назву. Сам імператор не поспішав хрес-
титися, але церкву поступово перетворював на опору своєї
влади.
Щоправда, в самій церкві того часу єдності не було. Її роз-
ривали суперечки між прихильниками різного розуміння сут-
ності Святої Трійці (тобто, відносин між Богом-Отцем, Богом-
Сином (Христом) і Духом Святим). Пресвітер Арій, скажімо,
переконував, що Христос створений Богом-Отцем і тому лише
подібний до нього. Його прихильників називали аріанами.
Супротивників Арія очолював єпископ Афанасій. Для подо-
лання суперечок Константин скликав у місті Нікея зібрання
єпископів з усього християнського світу — Вселенський со-
бор. Після бурхливого обговорення собор засудив учення Арія
як єресь і затвердив «символ віри» — стислий виклад основ
християнства. Запровадили також християнський календар і
визначили, що єпископи провінцій відтепер іменуватимуться
архієпископами, а керівники чотирьох найбільших і найстар-
ших громад — патріархами.
Проти аріан розпочалися гоніння, майже такі самі, як за попе-
редніх імператорів влаштовували проти всіх християн. І гнані так
само відмовлялися зрікатися своєї віри, із ще більшим завзяттям
проповідуючи її у найвіддаленіших куточках імперії та за її межа­
388
 Перший Вселенський собор. Фреска з Міри
ми — серед сусідніх племен. Поміж прихильників нікейського
«символу віри», втім, теж було чимало незадоволених тим, що
церква починає жити мирськими турботами. Деякі з них ставали
ченцями — як і буддисти, християни так називали відлюдників,
які все своє життя присвячували молитвам і духовному само-
вдосконаленню. Згодом з’явилися і громади ченців, які жили
і молилися разом, — християнські монастирі.
Імператор Константин, звісно, опікувався не лише церков-
ними справами. Він вирішив, що імперії потрібна нова столи-
ця. Тож не просто переїхав з усім своїм двором із Нікомедії
до сусіднього Візантія, а збудував на місці цієї грецької коло-
нії цілком нове місто з величезним імператорським палацом,
іподромом та храмами. З усієї імперії на береги Босфору зво-
зили скульптури, картини та історичні пам’ятки. Міські мури
зводили таким чином, щоб місця для забудови вистачило на
кілька майбутніх сторіч. Єпископ Візантія був оголошений ще
одним (тобто п’ятим) патріархом. 330 року Константин урочис-
то освятив столицю і дав їй назву — Новий Рим. Щоправда, ще
за життя імператора місцеві мешканці почали йменувати місто
389
 Константинополь всередині IV ст.
на честь засновника Константинополем (у перекладі з грець-
кої — «містом Константина»).
3. Наступники Константина. Навіть серед наступників Кон-
стантина не всі сповідували нікейський «символ віри». Були й
аріани, і язичники. Імператор Юліан намагався не лише відродити
стару релігію, а й створити своєрідну «язичницьку церкву», в якій
жерці були б згуртовані на зразок християнських священиків —
за це він навіть дістав прізвисько Апостат, тобто «відступник».
Однак спроби ці виявилися марними. Більшість міст імперії, де
ще залишалися язичницькі храми, перебували в глибокому зане-
паді, громадське життя в них майже завмерло, а містяни цілком
залежали від чиновників, призначених імператором. Самі ж ім-
ператори могли спиратися лише на магнатів, які були зацікавлені
у зміцненні християнської церкви.
Ще однією опорою влади була армія. Щоправда, набрані ра-
ніше солдати майже всі загинули у війнах, які вели наступники
Константина. Тому все більшу роль у війську відігравали загони
найманців, набраних із варварів, та племена федератів, ватаж-
ки яких і самі охрестилися, і сприяли поширенню християнства
серед одноплемінників.
Щоправда, будь-яке непорозуміння у стосунках із «союзника-
ми» загрожувало перетворити їх на непримиренних ворогів імпе-
рії. Так сталося 378 року, коли племена вестготів (західних готів),
390
 Готські вояки на рим-
ській службі. Зобра-
ження на срібній таці
Імператор Юліан. (Королівська академія
Мармурова статуя (Лувр) історії в Мадриді)
які з дозволу імператора осели-
лися на південному березі Ду-
наю, не отримали від урядовців
обіцяних харчів. Обурені зажер-
ливістю римських чиновників,
федерати повстали. Придушува-
ти бунт вирушив сам імператор
Валент. Але під Адріанополем
він зазнав нищівної поразки і за-
гинув. Вестготи розбрелися по
внутрішніх провінціях імперії,
грабуючи мирних мешканців та
шукаючи місця для поселення Битва під Адріанополем
на власний розсуд. 9 серпня 378 р.

391
 4. Феодосій і остаточне утвердження «нікейського» хрис-
тиянства. Приборкати повстанців удалося лише імператору
Феодосію. Але він змушений був знову визнати вестготів «союз-
никами» імперії і надати їм нові землі для поселення. Федератами
залишилися також вандали. Придушив новий володар і повстання
в Африці. Проте й там змушений був піти на поступки: новим на-
місником став рідний брат повстанського ватажка, який вчасно
перейшов на римський бік. Фео-
досій взагалі охоче брав до себе
на службу вихідців із варварів, які
за його правління досягали найви-
щих державних посад.
Новий імператор був ревним
прихильником «нікейського» хрис-
тиянства, яке він оголосив держав-
ною релігією. Феодосій відновив
переслідування аріан (хоча аріа-
нами були вестготи і вандали, від
яких залежав захист кордонів), а
для боротьби з єресями скликав
новий Вселенський собор. Ще суво-
Другий Вселенський собор.
рішим імператор був до язичників.
Мініатюра IX ст. Він заборонив жертвоприношення,
(Національна бібліотека Франції) закривав язичницькі храми або ж
перетворював їх на церкви, скасовував свята, присвячені старим
грецьким і римським богам. За правління Феодосія припинили
проводити Олімпійські ігри, а в Александрії розгромили Мусей,
у якому була розташована славетна бібліотека.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

ТА ЇЇ ЗАГИБЕЛЬ
1. Поділ імперії та здобуття Рима Аларіхом. Після смерті Фео-
досія 395 року імператором у Константинополі став його старший
син Аркадій. Під владою молодшого — Гонорія — опинилися
Італія, Іспанія, Галлія, Британія, африканські та частина придунай-

392
ських провінцій. Із них утворилася окрема
держава — Західна Римська, або ж Геспе-
рійська імперія. Столицею нової держави
стало місто Равенна. Оскільки імператор
на час коронації був неповнолітнім, від
його імені правив регент Стиліхон, одру-
жений з імператорською сестрою. Сам
Стиліхон був вандалом і налагодив дружні
стосунки з ватажком вестготів Аларіхом.
Це йому дозволяло успішно боротися
з нападами варварів на імперію. Проте
коли одноплемінники регента самовільно
залишили місця своїх поселень і почали
грабувати Галлію, Стиліхона звинуватили
у зраді й стратили. Стиліхон.
Цим скористався Аларіх для вторг­ Рельєф зі слонової кістки
нення до Італії. Розграбувавши дрібніші (Римсько-германський
музей у Майнці)
міста, він врешті взяв у облогу сам Рим,
який уже не був столицею, проте залишався найбільшим містом
імперії. Виснажені облогою мешканці Рима спробували відкупи-
тися. Тоді ватажок вестготів запропонував віддати усе їхнє майно,
гроші й невільників. Римляни погодили-
ся, але Аларіху врешті набридло чекати
і він захопив «вічне місто» — за леген-
дою, браму йому відчинили раби, що
чекали готів як визволителів. Це сталося
24 серпня 410 року. Три дні «союзники»
грабували Рим. Не чіпали лише церков.
Навантажені золотом і коштовностями
переможці, однак, уже невдовзі відчу-
ли нестачу звичайного хліба, якого в
сплюндрованому місті просто не зали-
шилося. Аларіх спробував перебратися
до багатої зерном Сицилії, проте неспо-
дівано помер. А його одноплемінники Аларіх. Фрагмент
поквапилися залишити Італію. гравюри Людвіга Тірша

393
 2. Утворення «варварських» королівств. Звання «союзників»
імперії племінних ватажків тепер не задовольняло. Вони відчували
себе господарями становища і прагнули стати справжніми волода-
рями. Імператори зрештою змушені були піти на поступки. Першим
владу над містом Тулуза і навколишніми землями дістав ватажок
вестготів. Оскільки разом із ними він одержав титул короля, то но-
воутворену державу іменували Вестготським королівством. Що-
правда, ватажок вестготів володарем був не цілком самостійним,
адже визнавав верховенство імператора і навіть за дорученням
Рима боровся з вандалами, які самовільно зайняли Іспанію.
Під тиском вестготів і на запрошення зрадливого римського
намісника вандали перебралися до Африки, де їхній ватажок
Гейзеріх також проголосив себе королем, уже не питаючи до-
зволу з Равенни. Столицею королівства Гейзеріха став Карфаген.
Згодом — у долині Рони — утворилося ще й Бургундське ко-
ролівство. На користь нових володарів у місцевого населення
відібрали частину землі. Її розподілили між одноплемінниками
королів, які й надалі складали королівське військо. Податків
«варвари» не сплачували, це був обов’язок римлян, які на-
томість були звільнені від звичайного для мешканців імперії
зобов’язання нести військову службу. В усьому іншому королі
намагалися бути схожими на імператорів — жили у палацах,

Західна Римська, або ж Гесперійська імперія у 460 р.

394
носили корони і пурпурові плащі, тримали придворних поетів,
розбудовували столиці своїх королівств за римським зразком.
3. Навала гунів. Тим часом на залишених без захисту північних
кордонах імперії з’явився новий ворог — племена кочовиків-гу-
нів, які за кілька століть пройшли увесь
євразійський континент. Певний час гуни
облаштовувалися на берегах Дунаю, під-
тримуючи мирні стосунки з римлянами.
Проте все змінилося, коли на чолі їхнього
союзу став Аттіла. Він підкорив собі сусідні
племена германців і слов’ян та почав здій-
снювати грабіжницькі набіги в глиб рим-
ської території, руйнуючи все, що потра-
пляло під гарячу руку. Мешканці імперії
вже звикли до грабунків з боку варварів,
«союзників» та власних солдатів, але гу-
нам вдалося вразити навіть їх. Очільники
церкви були впевнені, що Аттіла — це «бич Аттіла. Бронзовий бюст
божий», насланий на Римську державу як (Військовий музей
у Стамбулі)
покарання за її численні гріхи.
Впоратися з таким сильним ворогом
самотужки ослаблена імперія вже не мо-
гла. Щоправда, гуни загрожували не лише
Равенні, а й новоутвореним королівствам.
Це дозволило талановитому римському
полководцю Аецію об’єднати своє вій-
сько із загонами «союзників»: вестготів,
бургундів, франків. 451 року вони разом
вирушили назустріч Аттілі. Місцем вирі-
шальної битви стали Каталаунські поля
у Галлії. Різанина була страшною, на полі
бою залишилися 160 тисяч убитих. Гуни
змушені були відступити. А за кілька років
Аттіла загинув, і гунський союз розпався. Аецій. Фрагмент
Ще раніше був убитий Аецій — за наказом кам’яного рельєфу (Музей
імператора, який заздрив його славі. римської цивілізації)

395
 Скориставшись боротьбою за владу в Равенні, Гейзеріх 455 року
захопив і дощенту розграбував Рим. На відміну від Аларіха, його
цікавили не тільки золото і коштовності, а й статуї та оздоблення
храмів — усе перевезли до Карфагена. Вивезли до Африки і вправ-
них ремісників. Однак плюндрування римських святинь справило
таке гнітюче враження на сучасників, що згодом вандалами почали
називати усіх, хто зневажає і нищить культурні надбання.
4. Останні роки Західної Римської імперії. Після того як зник­
ла загроза гунської навали, «варварські» королівства втратили
будь-яку потребу визнавати владу імператора — навіть на словах.
Західна Римська імперія скоротилася до розмірів Італії. Провінці-
ями в Галлії та Іллірії, відрізаними від Равенни новоутвореними
королівствами, намісники керували як цілком самостійні володарі.
Однак і це не припинило від-
чайдушної боротьби за владу й
імператорську корону, що надалі
тривала у столиці імперії. Волода-
рі змінювали один одного з диво-
вижною швидкістю. Насправді ж
держава опинилася в руках іно-
земців — найманців на держав-
ній службі. Врешті-решт, один із
воєначальників, який встиг перед
цим послужити писарем у самого
Аттіли, проголосив імператором
власного сина — Ромула Августу-
ла. Той, щоправда, правив недовго
і 476 року був позбавлений вла-
Імператор. Картина Ж. Лорана ди командувачем загону власних
(Музей Крайслера) охоронців Одоакром. Одоакр не
став шукати заміни Ромулові та відіслав імператорські регалії
до Константинополя. Сам він вдовольнився становищем короля
Італії. Західна Римська імперія припинила своє існування. А ра-
зом із нею історики зазвичай завершують історію Стародавнього
Риму і Стародавнього світу загалом. Почалася нова доба в історії
людства — Середні віки.
 ЗМІСТ

Розділ I
СВІТАНОК ІСТОРІЇ

Перші кроки людства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Поява «людини розумної» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
Початки громадського життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
Первісні хлібороби і скотарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
Становлення патріархального суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
Зміни у громадському житті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
Світ племен і перші міста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Р о з д і л II
НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВИ

Міста-держави шумерів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39
Про що розповідають глиняні таблички . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45
Війни між містами та об’єднання Месопотамії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51
Міста-держави Стародавньої Індії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57
Виникнення держави у Давньому Єгипті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
У тіні пірамід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67
Стародавній Ханаан. Амореї та гіксоси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74
Критська морська держава . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80
Єгипет за часів найвищого піднесення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87
Хеттське царство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92
Перші давньогрецькі держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96
Історія, що збереглася завдяки міфам . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103

397
 Р о з д і л III
РОЗМАЇТТЯ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Перші держави Давньої Америки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

Виникнення держави у Давньому Китаї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117
Арії та виникнення нових держав у Ірані та Індії . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125
Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130
Стародавній Ізраїль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135
Фінікійські міста-держави. Мудреці та пророки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141
Фінікійська колонізація. Тартес і Карфагенська держава . . . . . . . . . . 149
Міста-держави етрусків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154
Виникнення давньогрецьких полісів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
Створення грецьких колоній. Тиранія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165
Коринфська держава . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171
Встановлення та повалення демократії в Мегарах . . . . . . . . . . . . . . . . 175
Спартанська держава — «громада рівних» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180
Афіни: між тиранією і реформами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184
Як жили, навчалися і кого шанували давні греки . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189

Р о з д і л IV
ОБ’ЄДНАННЯ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Ассирійська держава . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199

Халдейське царство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205
Утворення Перської держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .210
Персія за часів Дарія I . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214
Греко-перські війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219
Афіни за часів Перикла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 226
Розквіт давньогрецької культури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231
Греція V—IV століть до нашої ери . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240
Занепад Персії. Піднесення Македонії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248
Александр Великий і його «світова держава» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253

398
Утворення елліністичних держав . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 259
Галли — господарі Центральної Європи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268
Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи . . . . 273
Індія та Іран після завоювань Александра Великого . . . . . . . . . . . . . . . 279
Об’єднання Китаю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 286
Держави Стародавньої Мексики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295

Розділ V
СТАРОДАВНІЙ РИМ: ВІД МІСЬКОЇ ГРОМАДИ
ДО «СВІТОВОЇ ІМПЕРІЇ»

Перші століття римської історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 301

Боротьба плебеїв із патриціями . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 307
Об’єднання Італії під римською владою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313
Боротьба Рима з Карфагеном . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 319
Перетворення Римської республіки на «світову державу» . . . . . . . . 324
Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці . . . . . . . .330
Мітридатові війни і занепад Римської республіки . . . . . . . . . . . . . . . . . 337
Від першого тріумвірату до диктатури Цезаря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 344
Рим стає імперією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 350
Зміни в культурному і релігійному житті. Християнство . . . . . . . . . . . 357
Імператорський Рим: володарі та піддані . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 366
Імперія за часів випробувань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378
Оновлена імперія: від Діоклетіана до Феодосія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 386
Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель . . . . . . . . . . . 392
 Навчальне видання

МУСТАФІН
Олексій Рафаїлович

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ
СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Головний редактор О. В. Красовицький

Відповідальна за випуск Р. Є. Панченко
Художній редактор О. А. Гугалова
Технічний редактор Г. С. Таран
Комп’ютерна верстка: В. А. Мурликін
Коректор Л. І. Вакуленко

Підписано до друку 06.08.18. Формат 60 × 90 1/16.

Умов. друк. арк. 25,00. Облік.-вид. арк. 23,82.
Тираж 2000 прим. Замовлення №

ТОВ «Видавництво Фоліо»

вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016

Сайт та інтернет-магазин видавництва:

www.folio.com.ua
Електронна адреса:
market@folio.com.ua

Надруковано з готових позитивів

у ТОВ «Видавництво Фоліо»
вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016