ВЛАДА

Все життя людей нерозривно пов’язане із владою, яка є найбільш дієвим засобом
захисту людських інтересів, втілення їх планів, врегулювання їх протиріч і конфліктів.
Ключовий різновид влади – влада політична – являє собою джерело розвитку суспільства,
засіб соціальних перетворень і трансформацій.
Але поряд з творчим потенціалом, влада може не лише об’єднувати суспільство,
але і руйнувати ті чи інші соціальні порядки, дезінтегрувати людське суспільство.
В науковій літературі існують різноманітні визначення влади, що і відображає
складність, багатоаспектність цього явища.
Категорія „влада” вживається в широкому й вузькому розумінні.
У широкому – це відносини між людьми, між особою і групою, між групами,
організаціями й інститутами, які полягають у тому, що одна із сторін може тривалий час і в
гарантований спосіб змушувати іншу сторону до виконання владних рішень та має у своєму
розпорядженні засоби контролю за реалізацією своїх рішень. Суть владної діяльності в
даному разі є саме керівництво. Найважливішими структурними елементами влади в
широкому розумінні є економічна і духовна влада.
Розглядаючи владу в вузькому розумінні, ми відокремлюємо її від економічної і
духовної влади, маючи на увазі конкретно політичну владу.
Викладене вище дозволяє підійти до визначення влади.
Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на
політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об’єднань за допомогою певних
засобів, а саме волі, авторитету, права, насильства. Дане визначення дає змогу зрозуміти
зміст влади.

ТЕОРІЇ ВЛАДИ. Влада є дуже помітним явищем, її джерела, характер, міра впливу
на суспільне життя стали постійною проблемою суспільної свідомості, а згодом і
спеціальних наук. Теоретична думка щодо проблеми влади представлена сьогодні значною
кількістю дослідників різних напрямків і шкіл. Ми спробуємо охарактеризувати
найважливіші підходи до трактування влади.
1) Телеологічна теорія характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей,
отримати бажані результати. Бертран Рассел пише, що влада може бути визначена як
реалізація намічених цілей; влада як здатність мобілізувати ресурси для досягнення
певних цілей
2) Біхевіористський підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні
керують, а інші підкоряються.
Ця концепція пов’язана з іменами Чарльза Мерріема, Гарольда Лассуела та Дж.
Кетліна.
Біхевіористське трактування влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до
взаємодії реальних особистостей, звертаючи особливу увагу на суб’єктивну мотивацію
влади.
Стержнем владної поведінки вважається первісний імпульс – прагнення до влади.
Водночас таке прагнення є засобом покращення життя (засобом отримання престижу,
багатства, свободи). В той же час влада – це і самоціль, що дозволяє насолоджуватися її
володінням. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб. Їй надається універсальний
характер.
Виділяється кілька варіантів трактувань :
 а) силова модель (Г. Лассуелл ) вважає, що першопричиною влади є імпульс -
прагнення до влади. Із зіткнень і взаємодій індивідуальних воль до влади будується вся
політична матерія. Сама ж влада проявляється у прийнятті рішень і в контролі над
ресурсами;
б) ринкова модель (Дж. Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою. У
політиці діють закони ринкової торгівлі: облік попиту і пропозиції, прагнення до вигоди,
конкуренція;
в) ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб'єкти
розрізняються не тільки різними запасами влади, але і здібностями, гнучкістю стратегії,
азартом. Боротьба за владу може мотивуватися "ігровим" характером, що гарантує
задоволення учасникам. Політика - це поле гри, театр, де успіх залежить від спритності,
акторства і здатності суб'єкта до перевтілення .

3) Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та

підсвідомості людей.
З. Фрейд вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії,
Г. Юнг – психічної енергії взагалі.
Фрейд наголошував, що влада виникає як взаємодія волі до неї – одних і готовності
до підкорення, „добровільного рабства” – інших.
С. Московічі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважали
гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби.
Ж. Лакан – в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються
через мову.
4) Досить поширені системні концепції, що характеризують владу як похідну від
політичної системи, а не від індивідуальних відносин. У межах системного підходу
виділяють певні концепції:
1) перший підхід тлумачить владу як атрибут макросоціальної системи (Т. Парсонс, Д.
Істон). Парсонс називав владу „узагальненим посередником” у політичній системі і
порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу.
Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої інтереси, досягати
поставлені цілі;
2) Мезопідхід – розглядає владу на рівні конкретних соціальних систем – сім’ї,
виробничої групи, організації, тощо (М. Крозьє). Владу він розглядає як обмежену
соціальними інститутами й організаціями.
Вказується безпосередній зв'язок влади з організаційною структурою.
3) Мікропідхід – розуміє владу як взаємодію індивідів, що діють у межах специфічних
соціальних систем (У.-М. Роджерс і Т. Кларк). Влада визначається як здатність чи
потенціал індивідів, що мають різні статуси, різні можливості, для того, щоб
приймати рішення і чинити дії, які є визначальними для існування інших індивідів у
середині певної соціальної системи.
Влада визначається як здатність індивіда впливати на інших і розглядається
через його ролі і статуси в системі;
4) Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К. Дойч, Н.Луман). Вона
тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу
регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.
 5) Структурно-функціоналістські інтерпретації влади розглядають її як
властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації людської спільноти, заснований
на поділі функцій управління і виконання.
6) Реляціоністська теорія трактує владу як міжособові стосунки, які дають змогу
одному індивідові змінювати поведінку іншого.
(англ. relation – відношення). Влада – відносини мінімум двох суб’єктів, один (одні) з
яких здійснює вплив на іншого (інших).
М.Вебер – «влада – можливість одного соціального суб’єкта реалізовувати свою волю
всупереч спротиву інших учасників політичної дії».
Можна зробити низку висновків:
перше, влада не річ, не об’єкт, а певний вимір, аспект відносин, взаємодій.
Друге, вона не обов’язково виявляється в насильстві, так як вона є можливістю, крім
того, спротив інших учасників можна долати не лише за допомогою насильства.
Третє, влада безпосередньо пов’язана із конфліктом; не кожен конфлікт передбачає
владу, але за кожною владою стоїть явний чи латентний конфлікт («всупереч спротиву»).
Доповнює визначення Вебера Г.Ласуел та Е.Кеплен акцентуючи на владі як на
специфічному різновиді впливу. Специфіка владного впливу полягає у тому, що такий вплив
здійснюється при прийнятті рішень значимих для об’єктів влади. Значимість владних
рішень визначається тим, що такі рішення стосуються цінностей важливих для об’єктів
влади.
Отже, влада засновується на контролі суб’єктів влади над цінностями
важливими для об’єктів влади.
Близьким до цього було тлумачення влади Р. Далем, однак останній наголошував, що
про владу слід говорити не лише як про відношення і можливість, але як про дійсну зміну
поведінки об’єкта влади внаслідок поведінки її суб’єкта.
Таким чином влада легко піддається емпіричній перевірці.
Так встановлюється уявлення про владу, як «гру з нульовою сумою», де виграш
одного завжди програш іншого.
Позицію Р.Даля відкорегували та доповнили П. Берек та М. Беретц, які додали, що
влада це не лише поведінка об’єкта під впливом поведінки суб’єкта. Але влада це також
відсутність поведінки об’єкта, вигідної для нього самого, під загрозою застосування
санкцій з боку суб’єкта влади.
Останню позицію спробував розширити С.Льюкс, який запропонував включити у
сферу влади не лише контроль над поведінкою (чи її відсутністю), але й контроль над
цінностями та переконаннями. Так влада набула прихованого маніпулятивного характеру
(реклама, пропаганда, агітація тощо).
В загальному в рамках реляціоністських теорій влади виділяють три підходи:
Теорія «спротиву» (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен). До неї можна віднести
більшість щойно розглянутих теорій. Суть її полягає в тому, що владний вплив суб’єкта
передбачає подолання спротиву об’єкта владного впливу: або через насильство, або через
загрозу санкцій, або через маніпуляцію.
Теорія «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнігс). Владний вплив
ґрунтується на наявності у суб’єкта надлишку дефіцитних ресурсів необхідних об’єкту, або
на можливості суб’єкта вилучити в об’єкта вже наявних в нього дефіцитних ресурсів.
(Винагорода або загроза штрафу – основа покори підданих).
 за основу владних відносин береться нерівний розподіл ресурсів між володарем і
підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу
ресурсів
Теорія розподілу «зон впливу» (Д. Ронг). Влада одних над іншими визначається
кожною конкретною ситуацією і не може вважатися універсальним відношенням наскрізним
для усіх ситуацій.
Теорія стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються
ролями володаря влади та її об’єкта.
7) Представники інстументалістської концепції влади розглядають владу як
можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.
8) Конфліктна концепція розглядає владу як можливість прийняття рішень, що
регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.
9) Марксистська концепція розглядає владу в контексті відносин підкорення
одного класу іншим. Природа такого панування пояснюється економічною нерівністю.
10) Теорія еліт – це наукова концепція винятковості носіїв влади. Влада
зображається як чисто політичне явище, незалежно від того в якій сфері вона виявляється.
Однак головне полягає у тому, що елітарний стан пануючих інститутів і осіб зводиться в
об’єктивну необхідність для нормального функціонування і розвитку будь-якої соціальної
системи, причому зацікавленість у такому становищі влади є загальною.
11) Найбільш складними і комбінованими підходами є комунікативні (Х.Арендт, Ю.
Хабермас), а також постструктуралістські (М. Фуко, П.Бурдьє) моделі влади, що
розглядають її як опосередкований і ієрархізований механізм спілкування між людьми, що
відбувається в соціальному полі і просторі комунікацій.

2. Компоненти влади: суб’єкт, об’єкт, ресурси. Функції та класифікація.

Основними компонентами влади є суб’єкт, об’єкт, ресурси і процес, що приводить в
дію всі елементи влади.
Суб’єкт втілює активний, направляючий початок влади. Суб’єкти політичної влади
мають складний, багаторівневий характер. Первинними авторами є індивіди і соціальні
групи, вторинними – політичні організації, суб’єктами найвищого рівня є політичні еліти і
лідери. Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт володів певними якостями,
а саме:
1. воля до влади;
2. суб’єкт влади має бути компетентними, повинен вміти використовувати ресурси,
має володіти авторитетом;
3. готовність бути політично відповідальним.
Об’єкт, виконавець влади – другий важливий елемент влади. Влада не можлива
без підкорення об’єкта, виконавця наказів, розпоряджень, тощо.
Мотиви підкорення об’єкта суб’єкту:
1. страх перед санкціями;
2. довголітня звичка до покори (Була одним з головних мотивів підкорення державі
в традиційних суспільствах. Є надійним фактором стабільності влади до тих пір,
поки не протирічить вимогам реального життя);
3. зацікавленість у виконанні розпоряджень (особиста зацікавленість у певній
винагороді штовхає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень,
робить непотрібними контроль і використання негативних санкцій);
 4. авторитет (Це є один з найбільш сприятливих для влади мотивів. Він являє
собою високо оцінені якості якими підлеглі наділяють керівника і які
детермінують їх підкорення без переконання і загрози санкцій);
5. переконаність у необхідності підкорення (Наприклад: готовність підкорятися
державі заради певних більш високих, ніж безпосередні індивідуальні інтереси,
цілей);
6. ідентифікація об’єкта із суб’єктом влади (Може виникати при спільності
інтересів і цінностей керівника і виконавця. Існує в демократичних організаціях,
де індивіди виступають і суб’єктами влади – вибирають і контролюють
керівництво, і її об’єктом – виконують його рішення).
Важливою соціальною причиною підкорення одних людей іншими є нерівномірний
розподіл ресурсів влади.
Під ресурсами розуміють всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив
суб’єкта на об’єкт влади відповідно до мети суб’єкта влади.
Існує декілька класифікацій ресурсів. Американський соціолог Вернер Етціоні
ділить їх на:
1. утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага пов’язані із повсякденними
інтересами людей;
2. примусові – заходи адміністративного покарання;
3. нормативні – засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації і норми
поведінки людини.
Класифікація ресурсів у відповідності до важливих сфер життєдіяльності:
1. економічні ресурси – це матеріальні цінності, гроші, техніка, земля і т. д.;
2. соціальні – здатність до підвищення, пониження соціального статусу;
3. культурно-інформаційні – знання та інформація, а також засоби їх отримання і
поширення (інститути науки і освіти, ЗМІ та інше);
4. силові - зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені до цього
люди. В державі їх ядро становлять армія, поліція, служба безпеки, суд,
прокуратура.
5. Політичні
6. Демографічні
7. Правові

Специфічним ресурсом влади є людина – демографічний ресурс.

Особливості різних елементів влади (суб’єкта, об’єкта, ресурсів, процесу) можуть
бути використані в якості основи її типології.

За ресурсами, що використовуються владу можна поділити на:

1. економічну;
2. соціальну;
3. культурно-інформаційну;
4. примусову.
5. правова
 В залежності від того, хто перебуває при владі влада буває:
1. автократична (самодержавство);
2. олігархічна (групократія);
3. самоуправлінська (влада всіх членів групи або організації).

За сферами прояву влада поділяється на:

1. державну;
2. партійну;
3. профспілкову;
4. сімейну;
5. духовну та інші.

За рівнем поширення буває:

1. мегавлада (ООН, НАТО тобто, міжнародні організації);
2. макровлада (центральні органи держави);
3. мезовлада (регіональні органи);
4. мікровлада (малі групи, організації).

За функціями органів:
1. законодавча;
2. виконавча;
3. судова.

За способами взаємодії:
1. авторитарна;
2. демократична;
3. тоталітарна;
4. деспотична.

Механізм владних відносин забезпечує оперативність і дієвість взаємозв’язку

суб’єкта і об’єкта, реалізацію функцій влади.
Такими функціями є:
1. інтегративна (полягає в об’єднанні соціально-політичних сил суспільства);
2. регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності
суспільства);
3. мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності);
4. стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства);
 5. стратегічна;
6. контрольна;
7. управлінська;
8. організаційна. 9. розподільча

Категорію „політична влада” розкривають такі ознаки:

1. верховенство політичної влади над усіма іншими видами влади;
2. легальність, а точніше її легітимність. Політична влада в межах держави єдина
офіційна законна влада, що має повні й законні повноваження застосовувати
примус і силу;
3. публічність політичної влади означає, що вона має переважне право звертатися
до громадянства від імені всього суспільства;
4. політична влада має єдину вертикаль (певна річ, у різних конкретних формах)
прийняття політичних рішень державного характеру, що мають імперативний та
нормативний характер;
5. політична влада має багатоманітні ресурси, що дає їй змогу підсилювати свої
рішення позасиловими засобами. Володіння ресурсами часто є визначальним
чинником в суперечках та конфліктах політичної влади з іншими видами влади.
Поряд із названими ознаками політична влада вирізняється великою притягальною
силою внаслідок своєї публічності та верховенства.
Поняття політична влада ширше від поняття державна влада. По-перше, політична
влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична
влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча
будь-яка державна влада завжди політична.
Державна влада є специфічною:
1. функціонує за політико-територіальним принципом. Тобто, вона закріплює
населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх
підданих або у своїх громадян;
2. здійснюється з допомогою відокремленого на певній території державного
апарату;
3. на територію поширюється державний суверенітет. Тобто державна влада є
верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та
незалежна і рівноправна у зовнішніх зносинах. Володіє монополією на примус,
правом видавати закони.

ВЛАДА ДЕРЖАВНА ВЛАДА ПОЛІТИЧНА

Усезагальність Корпоративна частковість
Обов’язковість настанов, сила примусу Морально-ідеологічна імперативність,
ненасильницькі методи впливу
Суверенність Регламентованість конституцією й
законами
Територіальна організованість Можливість регіонального або
міжнародного поширення впливу
Межа повноважень – державний кордон і Межа повноважень – сфера впливу іншої
громадянське суспільство політичної сили
Відповідність національному інтересу та Суб’єктивна доцільність, корпоративний
міжнародним угодам інтерес
Мета – добробут суспільства Мета – перемога «наших», захист
інтересів спонсорського бізнесу
Стабілізація політичної системи Завоювання та утримання влади

ДЖЕРЕЛА ВЛАДИ. По-різному визначають дослідники і джерела влади. Можна

виділити наступні джерела її формування:
1. Історично найдавнішим було теологічне пояснення джерел влади. Уже під час
правління ранніх династій в Стародавньому Єгипті панувало твердження про
походження фараонів від богів;
2. Не менш давнім джерелом (це стосується Європи) політичної влади була ідея
походження її з волі народу. ЇЇ початки пов’язують з розвитком грецького міста-
держави – полісу, де більшість громадян брала активну участь у процесі
реалізації політичної влади. З кінця ХІХ ст. утверджується загальновизнаний
імператив, що головним джерелом політичної влади є народ, його
волевиявлення. Дане волевиявлення реалізувалося через представницьку
демократію, коли народ періодично має можливість у різних формах
висловлювати свою волю насамперед на виборах;
3. Джерелом влади є також сила. В давнину, коли головним заняттям у суспільстві
були військові дії сила була найважливішим джерелом політичної влади;
4. Новий час започаткував переорієнтацію у джерелах влади в бік багатства,
грошей. Це пов’язане з науково-технічним прогресом, розвитком політичної
організації суспільства, зростанням значення раціоналізму;
5. У ХХ ст. з початком науково-технічної революції намітилась тенденція до
подальшого переміщення джерел влади. Почався повільний рух центру влади до
знань як джерела влади. Але знання як джерело влади є само собою
синтетичним, оскільки сьогодні отримати знання без грошей робиться усе
важчим;
6. Як джерело влади можна розглядати авторитет. Влада авторитету ґрунтується
на повазі, довірі, на визнанні правоти суб’єкта, на підкоренні його визнаному
статусові.
З питанням про джерела влади тісно пов’язана проблема методів і принципів
реалізації влади. Серед принципів слід виділити принаймні три:
1. забезпечення вищого права, яке існує у суспільстві – права людини, особистості,
її суверенітету;
2. рівність усіх перед владою, що ґрунтується на її демократичному походженні і
функціонуванні, відповідність влади і владних структур головним інтересам
народу;
3. гуманізм влади як захист владою вищих моральних цінностей суспільства.
Головними методами реалізації політичної влади є примус, переконання,
єдність та розподіл влади.
Панування Управління Керівництво Організація Координація контроль
1. Найефективнішим є легітимний примус, а це означає, що в очах об’єкта таким
суб’єктом виступає насамперед легітимний представник політичної влади. Об’єкт примусу,
якщо хоче залишитися в межах законності, змушений виконувати рішення суб’єкта, навіть
не погоджуючись з ним. Варто зазначити, що примус відрізняється від насильства як методу
реалізації влади.
Розкриваючи суть насильства в політиці – найпростіше було б визначити його як
нелегітимний примус. Важливо усвідомити, що оскільки насильство є нелегітимним
примусом, то звідси випливає твердження, що будь-які насильницькі дії влади зостаються
лише примусом і ніколи не насильством. Коли ж легітимна влада застосовує насильство,
вона перестає бути легітимною.
2. Альтернативою методу примусу є переконання. Як метод реалізації влади
переконання використовується насамперед у ліберально-демократичних режимах влади.
Якщо примус спирається значною мірою на ірраціональність, то переконання – навпаки.
Суб’єкт політичної влади, що приймає і реалізує рішення методом переконання, спирається
насамперед на знання, гроші як джерела влади.
3. Метод єдності та розподілу влади. Для успішної реалізації влади залежно від
політичного режиму влада може поділятися на законодавчу, виконавчу та судову.
За тоталітарно-авторитарних режимів панівним методом є єдність інститутів влади,
за ліберально-демократичних – розподіл влади. У ліберально-демократичних режимах панує
метод розподілу влади, коли головним способом реалізації влади є переконання, широкий
плюралізм думок, поглядів. Відсутність єдиної ідеології, незначна політизація суспільства,
розквіт громадського життя. Важливим у таких режимах є принцип рівноваги різних
інститутів влади, взаємодія їх для досягнення спільної мети.

5. Проблема легітимності політичної влади.

Політична влада може по-різному оцінюватись об’єктом влади. Позитивна оцінка
влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватися їй
означають легітимність цієї влади.
Легітимність – визнання правомірності влади суспільством і міжнародною
співдружністю. Це здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного
визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень,
кадрових або функціональних змін у структурах влади.
Легітимність у перекладі з французької означає законність.
Законність, розуміється як дія через закон і відповідно до нього, відображається
поняттям легальність. Та легітимність і легальність – близькі, але не тотожні поняття.
Легальною владою може бути будь-яка влада, що видає закони, навіть непопулярні, і яка
забезпечує їх здійснення.
Легітимність влади натомість виражає усвідомлення переваг загальновизнаного
порядку. Легітимна влада означає, що закони, акти, укази, які приймаються, виконуються
основною частиною суспільства.
Категорія легітимність увійшла до понятійного апарату політичної науки завдяки
працям М. Вебера. Він виділяє три типи легітимності влади:
1. Традиційна – це влада заснована на праві успадкування престолу. Традиційна
легітимність мала своєю базою звичаї, традиції, звичку підкорятись, віру в непохитність і
священність устоїв і порядків у державі, суспільстві.
2. Харизматична легітимність влади базується на вірі у винятковість, чудовий
божественний дар, уміння володаря управляти людьми.
3. Легальна або раціонально-правова легітимність влади ґрунтується на вірі в
юридичну правильність підстав влади. Джерелом її є раціонально-зрозумілий інтерес, що
змушує людей підкорятися рішенням уряду.
 Три класичні типи легітимності влади не вичерпують її різноманітність. Існують і
інші способи легітимації, і, відповідно, типи легітимності.
Д.Істон виділив основні джерела та об’єкти легітимності. Джерела – ідеологія,
структура та особисті якості.
• Ідеологічна легітимність основана на вірі в істинність основоположних
цінностей суспільства та політичного порядку.
• Структурна легітимність передбачає підтримку існуючих політичних
інститутів, віру в їх ефективність та раціональність.
• Персональна легітимність характеризується довірою громадян до осіб, що
здійснюють владні функції.

Виділяють кілька універсальних механізмів легітимації влади:

1. Соціально-психологічний. Конформізм мас, прагнення середньої людини
орієнтуватись на авторитети та думку більшості, віра в справедливість існуючого порядку та
принципів розподілу цінностей, почуття компетентності та ілюзію контролю.
2. Політична участь громадян, в першу чергу у формі виборів.
3. Політична соціалізація – процес засвоєння політичних норм та цінностей, а
також форм політичної поведінки, притаманних даному суспільству.
4. Демонстрація ефективності влади, і в першу чергу здатності її інститутів
адаптуватися до нових вимог та проблем, мобілізувати ресурси на досягнення цілей, а також
забезпеченості підтримкою з боку суспільства.
5. Образ «ворогів», що прагнуть порушити стабільність суспільних інститутів,
похитнути державний лад.
6. Застосування сили, чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
 Політична влада. Політична система.
1. Природа політичної влади, концептуальні підходи до визначення поняття.
2. Компоненти влади: суб’єкт, об’єкт, ресурси.
3. Класифікація та функції влади.
4. Джерела влади та основні принципи її реалізації.
5. Влада державна і політична.
6. Легітимність політичної влади. Джерела легітимації.
7. Політична система. Суть, структура, функції.
8. Підходи до трактування політичної системи.
9. Типології політичних систем.
Політична система.
1. Поняття і структура політичної системи.
2. Підходи до трактування політичної системи: Істон, Алмонд, Дойч.
3. Функції політичної системи
4. Типи політичної системи
5. Ефективність політичної системи
До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні
явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отриманий завдяки
розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень.
Політологія відчувала гостру потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного
матеріалу, створенні цілісної сукупності, системи наукових знань про політику. Розрізнені
політологічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед
науковцями СЩА, теорії політичної системи суспільства.
Якщо істотною ознакою, першоосновою чи субстанцією економічної системи є власність,
правової — норми як регулятор суспільного життя, духовної — формування цінностей,
відтворення особистості, адекватної цим цінностям, соціально-класової — клас, каста,
верства чи група, до якої належить індивід, то істотною ознакою, субстанцією політичної
системи є політична (державна) влада. Як механізм втілення державної політики і влади
виступає політична система.
Система — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним,
яка утворює певну цілісність, єдність».
система складається
- з певної сукупності елементів, тобто має власну структуру,
- причому ці елементи перебувають між собою у таких відносинах і зв'язках,
- що утворюють певну цілісність.
Загалом поняття "система" визначається як певна кількість взаємопов'язаних елементів, що
утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні
закономірності. Поняття це було запозичене з галузі електроніки й кібернетики
американськими політологами Д. Істоном, Г. Алмондом і В. Мітчеллом, які вважали його
універсальною категорією наукового аналізу. Політична наука розглядає систему як єдність
структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за
умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.
1. Поняття «політична система» є теоретичним інструментом, який надає змогу з'ясовувати
системні властивості різних політичних явищ.
Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах
окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична
система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення
єдності та цілісності суспільства.
Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя
в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то маються на
увазі саме окремі держави.
Політична система — це інтегрована сукупність державних і недержавних
інституційних утворень, які виявляють потреби та інтереси соціальних груп, формують
та організують взаємодію людей у здійсненні публічної влади на відповідній території
то забезпечують стабільність і соціальний порядок у суспільстві.
Виокремлюють такі особливості політичної системи, які відрізняють її від інших систем:
1) володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
2) визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і
зовнішню політику зокрема;
3) репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної
влади;
4) забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;
5) сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя;
6) формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.
У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів:
політичні інститути;
політичні відносини;
політичні норми;
політичну свідомість і політичну культуру
Відповідно до цих елементів виокремлюються
інституціональна (або організаційно-інституціональна),
регулятивна (нормативна)
функціональна і
комунікативна підсистеми політичної системи.
Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна
(або нормативна) підсистема.
Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється
регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціальних
норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні
політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми),
політичними партіями і громадськими організаціями (корпоративні норми), інші
складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних,
соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.
Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у
політичному процесі й політичному режимі.
У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної
системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі». Конкретніше він може бути
охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збереження або зміну певної
політичної ситуації.
Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного
політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття і
реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання
й систематизація необхідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і
проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і
контроль за виконанням.
Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у
політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення
політичної влади. Найважливішими показниками політичного режиму є рівень і ступінь
демократії та реальний політико-правовий статус особи.
Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті
зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення
політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини,
що грунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв'язки, що не
закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.
До числа елементів політичної системи суспільства належать також політична свідомість і
політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.
Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин.
Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною
культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки.
За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи
функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого
підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична
свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а
не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної
системи.
Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль
у функціонуванні політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і
типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного
впливу. Політична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів,
зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.
Істон. Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи з
Платона й Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після
застосування американським вченим Девідом Істоном методу системного аналізу в працях
"Політична система" (1963), "Системний аналіз політичного життя" (1965) і "Основи
політичного аналізу" (1979).
На його думку, політична система є цілісною структурною множиною ряду різноманітних
елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Дії, що впливають на
систему ззовні (інтереси і бажання громадян у вигляді вимог і підтримки, наприклад,
народних представників), називаються "входом" у систему, а дії, які система справляє на
оточення (у вигляді рішень, наприклад, законів представницького органу стосовно до
суспільства) — "виходом".
Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та її реакцією на це, тобто між
інтересами та рішеннями) відбувається внутрішня системна конверсія (перетворення,
зміна інтересів і бажань людей у рішення і дії). Виходячи з цього, головним завданням
політичної системи є забезпечення управління суспільством.
Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в суспільстві
авторитетно розподіляються цінності'', вироблені всіма його членами. Основним
призначенням політичної системи є функція розподілу цінностей і спонукання до його
обов'язкового прийняття більшістю членів суспільства.
Отже, Д. Істон стверджує, що політичний розподіл цінностей має владну основу і
здійснюється шляхом владного рішення, є обов'язковим і вимагає покори, в тому числі
заснованої на державному примусі.
Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-
функціональний метод для дослідження політичної системи.
Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має
певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб
системи.
Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно
доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод
акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на
функціях цих елементів і системи в цілому.
Цікаві міркування висловив і американський політолог Габрієль Алмонд у працях
"Порівняльні політичні системи" і "Порівняльний політичний аналіз". Він розрізняє
політичні системи на основі їх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При
обґрунтуванні своєї схеми він вводить до її складу категорії "система дій" і "рольова
структура". Згідно з Г. Алмондом, кожна політична система є системою дій. За допомогою
категорії "ролі" він визначає політичну систему як "набір взаємодіючих ролей", як "рольову
структуру" і як "тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою
примусу". Отже, поняття "ролі" виступає основною одиницею структурно-
функціонального аналізу Г. Алмонда для вивчення політичної поведінки в контексті системи.
Основною функцією політичної системи Г. Алмонд вважає легітимний (узаконений)
характер фізичного примусу, спрямованого на підтримку стабільного порядку.
Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і
пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш
законного фізичного примусу.
Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за
його межами у відносинах з іншими суспільствами.
Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює
перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.
Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових
набори функцій — входу і виходу.
Є чотири функції входу і три — виходу.
Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті;
артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним
інтересам;
агрегування, тобто поєднання інтересів;
політична комунікація.
Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх.
Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями,
групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними
органами.
Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування
норм органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи.
Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають
наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система
суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.
Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали
поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів
досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до
системного аналізу.
Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді
політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності
взаємозв'язків і взаємодій, Що виникають всередині її.
Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в
тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних
характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які
встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.
Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому
варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві
авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон),
у другому — як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході
і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування
фізичного примусу» (Г. Алмонд).
Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає
можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як
розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів,
яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними закономірностями й
виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних
утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів.
3. Функції політичної системи: Структура і функціонування політичної системи
суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради
розв'язання яких вона створена і діє.
Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем,
узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної
системи:
політичне цілепокладання;
владно-політична інтеграція суспільства;
регулювання режиму соціально-політичної діяльності.
Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація
підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку.
Основними функціями політичної системи є:
1) нормативно-стратегічна функція — це вироблення політичного курсу держави та
визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
2) організаційно координуюча (тактична) функція — це організація діяльності суспільства
щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів
соціуму;
3) функція легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на
досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і
правових норм;
4) функція політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності
суспільства;
5) агрегуюча функція — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних
верств населення;
6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють
політику та здійснюють державну владу;
7) стабілізаційна функція — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної
системи загалом.
ТИПОЛОГІЇ. Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-
різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні
особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є
типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні
групи систем, з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних
типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем — їх
порівняльний аналіз.
Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх
типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм
державного правління сягають ще античного світу.
Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію,
тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за
попередні.
Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують,
називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три
неправильні — тиранію, олігархію і демократію.
У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-
економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію
виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і
соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних
істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної
формації. Проте попри її жорстку прив'язаність до економічної і соціальної структури
суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь-яка інша, бо кожен із цих
історичних типів політичних систем був чи й зараз є об'єктивною реальністю.
Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на
політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що розвиваються.
Основні риси політичних систем цих країн збігаються, відповідно, з тоталітарними,
демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.
Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох
типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і легальному.
Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи
легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу
легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і
необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно з традиціями, У системах з
харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові
особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу
легітимності влада в політичній системі грунтується на переконанні мас у тому, що
правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.
Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від
особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він
розрізняв чотири типи політичних систем:
англо-американський;
континентально-європейський;
доіндустріальний або частково індустріальний;
тоталітарний.
Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді,
Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність
(однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх
досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й
політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу
влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції.
Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними
політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на
демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до
саморегулювання.
Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким
країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в
політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм
політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих
конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних
позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури
зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін
політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.
У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або
частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується
неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від
змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю
різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних
цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі
комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей
усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування
насильства у здійсненні влади.
Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській
Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної
Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба).
Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності
суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається
недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і
насильство.
Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу
політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні
політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та
узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на
демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його
уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.
Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них
можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до
представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації
тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління
державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють
виконавчу владу і вдаються до насильства.
Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного
життя, запереченням багатопартійності, зрошенням апарату єдиної правлячої партії з
державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного
керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як
з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням
насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій фізичного знищення
політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.
Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з
навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи — ті, що мають
динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які
вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків.
Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а
недемократичні — закритими.
Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн
мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок
чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як
частково демократичні системи.
Для з'ясування того, як політичні системи формуються, чим різняться або чим подібні,
політологія типологізує (класифікує) їх.
Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя:
1) ліберальні демократії;
2) радикально-авторитарні (комуністичні) системи;
3) традиційні (збереження наявних соціальних відносин);
4) популістські (країни третього світу);
5) авторитарно-консервативні.
В основу типології політичних систем російського політолога К. Гаджієва покладено такі
ознаки: характер політичного режиму (демократична, авторитарна, тоталітарна системи);
форма державно-адміністративного устрою (унітарна, федеративна, конфедеративна
системи); співвідношення різних форм влади (монархічна чи республіканська системи).
Наостанку зазначимо, що усі названі типології є умовними, не існує "чистого" типу
політичних систем і кожна з них має право на життя в політичній науці.
Ефективність політичної системи. Політична система може здійснювати свої функції
ефективно або неефективно.
Політична система ефективна тоді, коли інститути влади забезпечують цілковите й точне
виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети,
відповідної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Так, наприклад,
якщо на початку XX ст. основним критерієм ефективності політичної системи була здатність
забезпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії,
впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому суспільними
потребами широких суспільних верств, то наприкінці XX — на початку XXI ст. таким
загальним критерієм є створення гідних умов для цивілізованих стандартів життя людини.
Критеріями ефективності політичної системи на сучасному етапі є показники, які
розкривають її здатність забезпечити економічне зростання, цивілізовані соціальні
стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та привабливий геополітичний імідж.
Критерії поділяються на:
економічні, які характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення, щорічні темпи
його зростання, індекс економічної свободи, величину дохідної частини державного,
регіонального і місцевого бюджетів та їх соціальну спрямованість;
соціальні — зниження ступеня соціальної нерівності, забезпечення встановлених державою
мінімальних стандартів оплати праці, пенсії, соціальної допомоги, надання державою послуг
у сфері освіти та охорони здоров'я;
правові — забезпечення відповідності національного законодавства міжнародним
стандартам у сфері захисту прав людини і громадянина, наявності сучасних механізмів
парламентського, судового і громадського контролю за дотриманням прав і свобод; якість
судової і пенітенціарної системи; геополітичні — забезпечення провідних позицій держави
у таких сферах глобального домінування, як військова, економічна, технологічна, культурна;
інтеграційні — ступінь входження у регіональні та глобальні міжнародні структури (МВФ,
COT, НАТО, ЄС).
До факторів ефективності відносять ті умови, за яких політична система зможе домогтися
зростання економічного потенціалу країни, гарантувати захист прав і свобод громадян,
активно діяти на міжнародній арені як конкурентоспроможна держава у провідних сферах
глобального домінування. Тому факторами, які забезпечують ефективність політичної
системи на сучасному рівні розвитку суспільства, можна вважати:
збалансований механізм стримувань і противаг у системі державної влади, який передбачає
межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і
судова система;
наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і
забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової;
децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та
регіонального самоврядування;
партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоспроможних
партій;
розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного
висококваліфікованого адміністративного апарату;
правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ);
правове забезпечення лобістської діяльності;
створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.