1.

Сутність влади
2. Влада як інструмент політики
3. Політологічні концепції влади

www.kk.nau.edu.ua

Сутність влади

Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у по-

годжених діях людей (будь те окрема родина, група, соціальна верства,
нація або суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої
діяльності досягненню певних загальних цілей. І одночасно визначаються
провідні й ведені, пануючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви
підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на
зацікавленості в досягненні поставленої мети, на переконанні в
необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих або просто
на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори.

Таким чином, владні відносини об'єктивно властиві громадському життю.

Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для
організації суспільного виробництва.

З урахуванням багатоаспектності влади можна дати лише саме загальне її

визначення.

Влада – це здатність і можливість здійснювати свою волю, вплива-ти на

діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів – права,
авторитету, примуса, переконання, насильства.

Основними компонентами влади є її джерела, суб'єкти, об'єкти, ресурси й

процес, що є результатом взаємодії всіх її компонентів і що
характеризується, насамперед механізмом, що забезпечує стабільність
усього процесу володарювання.

Джерела влади – владна першооснова. Як джерела влади можуть

виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і
політичний статус, харизма й т.д. Американський футуролог О. Тоффлер у
книзі “Зміщення влади: знання, багатство й сила на порозі ХХ століття”
докладно аналізує три основних джерела, що живлять владу. Згідно О.
Тоффлеру, сила, багатство й влада зв'язані в єдину систему, у певних
умовах взаємозамінні й у сукупності націлені на підтримку влади.

Кожний із цих джерел дає владі певну якість: сила або погроза її
застосування здатні лише на грубий примус, функціонально обмежені й
властиві лише владі нижчого рівня. Багатство є джерелом влади середньої
якості, що може мати у своєму розпорядженні як негативні, так і позитивні
засоби стимулювання. Знання лежать в основі влади вищої якості,
найбільш ефективної. Тоффлер стверджує, що в сучасному світі знання (у
різних формах: інформації, науки, мистецтва, етики) у силу своїх переваг –
нескінченності (невичерпності), загальнодоступності, демократичності –
підкорили силу й багатство, ставши визначальним фактором
функціонування влади.

Суб'єкти влади – носії влади, активна діюча величина в системі влади, від
якої виходить вплив, випливають розпорядження, вказівки.
Об'єкти влади – явища, предмети, органи, установи, підприємства,
населення, на керівництво (керування) якими за законом або підзаконними
актами спрямована діяльність влади.

Суб'єкти політичної влади мають складний, багаторівневий характер. Її

первинними авторами є індивіди й соціальні групи, вторинними –
політичні організації; суб'єктами найбільш високого рівня, що
безпосередньо представляють у владних відносинах різні групи й
організації, – політичні еліти й лідери. Зв'язок між цими рівнями може
порушуватися.

Влада неможлива без підпорядкування об'єкта. Суб'єкт завжди прагне,

окрім засобів примуса, підкорити своїй волі об'єкт. Готовність об'єкта до
підпорядкування залежить від ряду факторів: від власних якостей об'єкта
володарювання, від характеру висунених до нього вимог, від ситуації й
засобів впливу, які має в своєму розпорядженні суб'єкт.

Важливою соціальною причиною підпорядкування одних людей ін-шим є

нерівномірний розподіл ресурсів влади.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на
об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже
різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або
переконання.

Існує кілька класифікацій ресурсів. Американський політолог А. Этціоні

виділяє утилітарні, примусові й нормативні ресурси.

Утилітарні – це матеріальні й інші соціальні блага, пов'язані з по-

всякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада може “купува-
ти” не тільки окремих політиків, але й цілі верстви населення.

Примусові – це міри адміністративного й громадського осуду або

покарання. Вони використовуються тоді, коли не спрацьовують утилітарні
ресурси. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйку, не
злякавшихся економічних санкцій

Нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації й

норми поведінки людини. Вони покликані переконати підлеглих у
спільності інтересів керівника й підлеглих,забезпечити схвалення дій
суб'єкта влади, прийняття його вимог

Є й інша класифікація ресурсів, однак мені до вподоби саме ця.

________________________________________________________________

У сучасних умовах політична влада використає різні методи свого

функціонування:

• установлення позитивних стимулів, переконання;

• примус;
• маніпулювання (різного роду обіцянки, які найчастіше не виконуються,
установлення пільг і т.д.);
• блокування небажаних наслідків (створення перешкод конкурен-там у
боротьбі за владу, зокрема шляхом використанням піар-технологій,
залякування негативними наслідками й т.д.);
• прямий і непрямий інформаційний контроль (нав'язування реко-
мендацій, пропозицій, створення певного іміджу й т.д.).

Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади є

принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають
англійського філософа Дж. Локка й французького просвітителя,
правознавця, філософа Ш. Л. Монтеск'є. Відповідно до цієї теорії для
правильного й ефективного функціонування держави повинні існувати
незалежні друг від друга законодавча, виконавча й судова влади. Це
створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї галузі
влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею; сприяє
продуманості, вивіреності, балансу в прийнятті рішень, а виходить,
дієвості політичного керівництва й управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення волі й незалежності окремого індивіда,
його захисту.

Носієм законодавчої влади виступає вищий представницький державний

орган – парламент; виконавча влада – президент, уряд, міністерства й
відомства, державно-адміністративні установи; судова влада – незалежні
суди, що підкоряються тільки закону.

Уперше принцип поділу влади знайшов своє юридичне оформлення в

Конституції США (1787), потім у Конституційних актах Великої
французької революції. У сучасному світі в переважній більшості країн
Конституціями закріплений поділ влади, у тому числі й в Україні.

________________________________________________________________

Види влади:

Однією із найбільш змістовних класифікацій влади є її поділ згідно з

ресурсами , на яких вона ґрунтується, на економічну, соціальну,
культурно-інформаційну,примусову і політичну.

Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, влас-ність

на різного роду матеріальні цінності. У відносно спокійні періоди
суспільного розвитку економічна влада домінує над іншими видами влади.
Це є можливим, завдяки таким її якостям, як:

• зв'язок з матеріальними, первісними, найбільш сильно діючими

потребами людей. Задоволення первісних потреб – в їді, одежі, житлі і т.п.
– необхідна умова існування людини. Згідно, наприклад, теорії А. Маслоу,
саме ці потреби, будучи незадоволеними, в вирішальній мірі детермінують
поведінку людини.

• постійність дії. Економічна влада пов'язана із задоволенням

повсякденних потреб людей. Тому вона діє на людей постійно, спо-
нукуючи їх до певних дій, в той час як, наприклад, примусова влада,
передбачає санкції лише за порушення закону і діє епізодично;

• непомітність і широкі засоби проникнення. Носієм економічної влади є

гроші. Канали і обсяги їх переміщення важко контролювати. Це дозволяє
широко використовувати фінансові ресурси, навіть порушуючи виборчі
закони, для підтримки вигідних їх власниками політичних сил, в тому
числі і під час виборчих компаній.

Соціальна влада – це можливість розподілу місцезнаходження в соціальній

структурі – статусів, посад, пільг, привілеїв. Сучасні держави володіють
великою соціальною владою. За допомогою соціальної політики,
використовуючи соціальні ресурси, вони можуть впливати на суспільний
стан широких верств населення, одержуючи завдяки цьому їх лояльність і
підтримку.

Культурно-інформаційна (духовно-інформаційна) влада –це перш за все

влада над людьми за допомогою наукових знань, інформації і засобів їх
розповсюдження. Крім того, вона включає моральну, релігійну і деякі інші
види влади, пов'язані з підкоренням на основі авторитету. В сучасному
суспільстві із всіх видів духовного впливу на передові позиції виходить
науково-інформаційна влада. Знання використовуються як для підготовки
урядових рішень, так і для безпосереднього впливу на свідомість людей з
метою забезпечення їх політичної лояльності і підтримки. Такий вплив
здійснюється через учбові заклади і особливо за допомогою ЗМІ (газет,
журналів, радіо, телебачення, Інтернету).
Примусова влада спирається на силові ресурси і означає контроль над
людьми за допомогою застосування чи загрози застосування фізичної
сили.

Об'єктом політології є не всяка влада, а тільки влада публічна, полі-тична,

під якою розуміється здатність класу, групи або індивіда проводити свою
волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій,
законів, політичних відносин.

Політична влада – це влада, здійснювана через державу й у державній

системі, у системі політичних партій, організацій і рухів. Вона так чи
інакше пов'язана з державою й державним регулюванням, але не
обов'язково є державною владою.

Слід зазначити, що політична й державна влада, багато в чому збігаючись,

у той же час не тотожні. Усяка державна влада є політичною владою,
однак не всяка політична влада є державною. Зміст політичної влади
набагато ширше, а державна влада є її центральним інститутом. Політична
влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через
діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-
політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава

володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього
суспільства, і на легальне фізичне насилля. Державна влада домінує в
суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус.
Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою
волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом
застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність
санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

. Політична влада на відміну від інших форм влади має свою специфіку. Її
відмітні ознаки:
• верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства й
відповідно – для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив
інших форм влади в розумних межах, або взагалі усунути їх;
• загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на
основі права від імені всього суспільства;

• легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах

країни;

• найширший спектр використовуваних засобів для завоювання,

утримання й реалізації влади.

_________________________________________________________________________

Влада як інструмент політики

Об'єктом політології є не всяка влада, а тільки влада публічна, полі-тична,

під якою розуміється здатність класу, групи або індивіда проводити свою
волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій,
законів, політичних відносин.

Політична влада – це влада, здійснювана через державу й у державній

системі, у системі політичних партій, організацій і рухів. Вона так чи
інакше пов'язана з державою й державним регулюванням, але не
обов'язково є державною владою.

Слід зазначити, що політична й державна влада, багато в чому збігаючись,

у той же час не тотожні. Усяка державна влада є політичною владою,
однак не всяка політична влада є державною. Зміст політичної влади
набагато ширше, а державна влада є її центральним інститутом. Політична
влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через
діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-
політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава

володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього
суспільства, і на легальне фізичне насилля. Державна влада домінує в
суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус.
Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою
волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом
застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність
санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

Державна влада на відміну від інших форм влади має свою специфіку. Її
відмітні ознаки:
• верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства й
відповідно – для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив
інших форм влади в розумних межах, або взагалі усунути їх;

• загальність, тобто публічність. Це означає, що державна влада діє на

основі права від імені всього суспільства;

• легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах

країни;

• найширший спектр використовуваних засобів для завоювання,

утримання й реалізації влади.

У сучасних умовах політична влада використає різні методи свого

функціонування:

• установлення позитивних стимулів, переконання;

• примус;
• маніпулювання (різного роду обіцянки, які найчастіше не виконуються,
установлення пільг і т.д.);
• блокування небажаних наслідків (створення перешкод конкурен-там у
боротьбі за владу, зокрема шляхом використанням піар-технологій,
залякування негативними наслідками й т.д.);
• прямий і непрямий інформаційний контроль (нав'язування реко-
мендацій, пропозицій, створення певного іміджу й т.д.).

Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади є

принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають
англійського філософа Дж. Локка й французького просвітителя,
правознавця, філософа Ш. Л. Монтеск'є. Відповідно до цієї теорії для
правильного й ефективного функціонування держави повинні існувати
незалежні друг від друга законодавча, виконавча й судова влади. Це
створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї галузі
влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею; сприяє
продуманості, вивіреності, балансу в прийнятті рішень, а виходить,
дієвості політичного керівництва й управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення волі й незалежності окремого індивіда,
його захисту.

Носієм законодавчої влади виступає вищий представницький державний

орган – парламент; виконавча влада – президент, уряд, міністерства й
відомства, державно-адміністративні установи; судова влада – незалежні
суди, що підкоряються тільки закону.

Уперше принцип поділу влади знайшов своє юридичне оформлення в

Конституції США (1787), потім у Конституційних актах Великої
французької революції. У сучасному світі в переважній більшості країн
Конституціями закріплений поділ влади, у тому числі й в Україні.

_________________________________________________________________________

Політологічні концепції влади

Безліч підходів до визначення сутності влади можна умовно розділити на

атрибутивно-субстанціональні і релятивістські.

Атрибутивно-субстанціональні концепції трактують владу як атрибут (лат.

Attribio - надаю, наділяю; необхідне, істотне, невід'ємне властивість
об'єкта), або як самодостатній "предмет" або "річ". У руслі цього підходу
можна говорити про потенційно-вольові, інструментально-силові і
структурно-функціональні концепції влади.

Потенційно-вольові концепції визначають владу як здатність або

можливість політичного суб'єкта здійснювати (нав'язувати) свою волю.
Саме такий підхід відрізняє німецьку класичну політологічну традицію (І.
Фіхте, Г. Гегель, К. Маркс, А. Шопенгауер, М. Вебер). Так, М. Вебер
трактує владу як "будь-яку можливість проводити всередині даних
суспільних відносин власну волю, навіть всупереч опору, незалежно від
того, на чому така можливість ґрунтується".
Інструментально-силові концепції влади властиві насамперед англо-
американській політологічній школі. Тут влада ототожнюється із засобами
її реалізації. Витоки цієї традиції сягають політичної філософії Т. Гоббса,
який розумів владу перш за все як реальний засіб примусу, як форму
силового впливу ("влада зробити що-небудь"). Подібних поглядів
дотримуються прихильники "силової моделі" влади англо-американської
школи "політичного реалізму", що трактують владу у внутрішній і в
міжнародній політиці як силовий вплив політичного суб'єкта, який
контролює певні ресурси і при необхідності використовує пряме
насильство (Д. Кетлін, Г. Моргентау).

У сучасній політичній теорії найбільшого поширення набули системна і

структурно-функціональна концепції влади (Т. Парсонс, Д. Істон, Г.
Алмонд, М.Кроз'є та ін.). Так, в рамках системних концепцій можна
визначити три підходи до розуміння влади. Перший - тлумачить владу як
властивість або атрибут макросоціальної системи. Т. Парсонс писав: "Ми
можемо визначити владу як реальну здатність одиниці системи
акумулювати свої інтереси (досягти цілей, припинити небажане
втручання, вселити повагу, контролювати власність і тощо) в контексті
системної інтеграції і в цьому сенсі здійснювати вплив на різні процеси в
системі". Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних систем - сім'ї,
організації і т.ін. (М. Кроз'є). Третій підхід характеризується тим, що
визначає владу як взаємодію індивідів, що діють в рамках специфічної
соціальної системи (Д. Роджерс).

Серед представників системного підходу є теоретики (К. Дойч, Н.

Луман), що трактують владу як засіб соціального спілкування
(комунікації), яке дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати
інтеграцію суспільства. Вони вбачають призначення влади у вирішенні
постійно виникаючих протиріч між необхідністю порядку в суспільстві і
різноманіттям інтересів членів суспільства, пов'язаних з конфліктами.

Релятивістські (англ. relation - відношення) концепції характеризують

владу як відносини між двома партнерами, агентами, при якому один з них
справляє визначальний вплив на іншого. Можна виділити три основні
варіанти теорій релятивістської інтерпретації влади: теорії "опору",
"обміну ресурсами" і "розподілу зон впливу".
В теоріях "опору" (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.)
досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади пригнічує опір
її об'єкта. Відповідно розробляються класифікації різних ступенів і форм
опору.

В теоріях "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгсі і ін.) на

перший план висуваються ситуації, коли має місце нерівний розподіл
ресурсів між учасниками соціального відношення і внаслідок цього
виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений. В цьому
випадку індивіди, які володіють "дефіцитними ресурсами" можуть
трансформувати їх надлишки у владу, поступаючись частинами ресурсів
тим, хто їх позбавлений, в обмін на бажану поведінку.

Теорії "розподілу зон впливу" (Д.Ронг і ін.) пропонують при оцінці

природи існуючих відносин влади брати до уваги не кожну дія окремо, а
розглядати їх у сукупності. Підкреслюється момент змінності ролей
учасників взаємодій. Якщо в одній ситуації владу має один індивід по
відношенню до іншого, то з трансформацією сфери впливу позиції
учасників міняються.

До релятивістських концепцій деякі дослідники відносять і

біхевіористські (поведінкові) концепції влади. Подібно релятивістських
концепцій, біхевіористи виходять з трактування влади як відносин між
людьми, при якому одні панують, а інші підкоряються і виконують
рішення перших. Але при цьому особливість біхевіористського підходу
полягає в акцентуванні уваги на мотивах поведінки людей в боротьбі за
владу. Прагнення до влади проголошуються домінуючою рисою людської
психіки і свідомості, отже, визначальною формою політичної активності
людини. Влада проголошується вихідним пунктом і кінцевою метою
політичної дії.
Одну з типових біхевіористських трактувань влади пропонує Г. Лассуелл.
Він вважає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиве
індивідам прагнення (воля) до влади і володіння "політичною енергією".
Людина бачить у владі засіб поліпшення життя, придбання багатства,
престижу, свободи, безпеки і т.ін. У той же час влада - це і самоціль, що
дозволяє насолоджуватися її володінням. Політична влада складається із
зіткнення різноманітних воль до влади як баланс, рівновага політичних
сил.

Для біхевіористів характерно також розгляд політичних відносин як ринку

влади. Правила ринкової торгівлі: облік попиту і пропозиції, прагнення до
вигоди, вирівнювання цін і конкуренція продавців і покупців - вони і
тільки вони виступають регуляторами, автоматично (без зовнішнього
примусу) забезпечують функціонування політичної системи суспільства.
Політичні суб'єкти активно діють на ринку влади, намагаючись вигідно
використовувати наявні у них ресурси (від природної волі до влади до
накопичених запасів, що мають вже реальний обсяг), де ці ресурси і
отримують суспільне визнання як такі.

До класу релятивістських концепцій влади можна віднести і новітні

постструктуралістські (або неоструктуралістскі) концепції
"археології та генеалогії влади" М. Фуко та "поля влади" П. Бурдьє. М.
Фуко, наприклад, уточнює, що влада це не просто відношення суб'єктів, а
свого роду модальність спілкування ( "ставлення відносин"). Відношення
між суб'єктами влади оголошується дослідником неперсоніфікованими і
нематеріальними, оскільки дані суб'єкти перебувають кожен момент на
постійно перемінних енергетичних лініях напруг і співвідношення
взаємних сил.

П. Бурдьє вводить поняття "символічної влади" обгрунтовуючи його як

сукупність "капіталів" (економічних, культурних тощо), які
розподіляються між суб'єктами влади відповідно до їх позицій в
"політичному полі" (соціальному просторі, утвореному і конструйованому
самою ієрархією владних відносин). На думку П. Бурдьє, "позиція даного
агента в соціальному просторі може визначатися по його позиціях в різних
полях, тобто в розподілі влади, активованої в кожному окремому полі. Це,
головним чином, економічний капітал в його різних видах, культурний
капітал, а також символічний капітал, який зазвичай називають
престижем, репутацією, ім'ям тощо".