Посібник СПУ (Соціально-політичне Управління)

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
філософський факультет
кафедра політології
Шульга М.А.
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ
Навчальний посібник
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів,
які навчаються за спеціальністю “Політологія”
Київ - 2008
«Центр учбової літератури»
2
УДК 316.4:32
ББК 66.06
Ш 95
Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Протокол № 4 від 24 грудня 2007 року
Рецензенти:
Бабкіна О.В. – доктор політичних наук, професор, завідуюча кафедрою

політичних наук НПУ імені М.П. Драгоманова
Картунов О.В. – доктор політичних наук, професор, академік УАПН,
завідуючий кафедрою суспільних наук Університету економіки і права
“Крок”
Корнієнко В.О. – доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою
українознавства, політології і права Вінницького національного технічного
університету
Шульга М.А.
Соціально-політичне управління. Навчальний посібник. – К.: Центр
учбової літератури, 2008. – 248 с.
В посібнику розглядаються сформовані у політологічній, соціологічній,

філософській та управлінській думці сучасності моделі соціально-політичного управління.
Перелік тем та завдань для самостійної роботи складений таким чином, щоб забезпечити
формування у студентів здатності аналізувати зазначені моделі з точки зору їх дотичності
до практики управління соціально-політичними процесами в сучасному українському
суспільстві. До кожної теми пропонується орієнтовна тематика рефератів і курсових робіт
та список рекомендованої літератури (основної і додаткової). Наприкінці посібника
розміщені теми для дискусії, питання для самоконтролю, глосарій, а також
рекомендована навчальна і довідкова література. Пропонований іменний покажчик має
сприяти ознайомленню студентів з ідеями представників як загальної теорії управління,
так і основних моделей соціально-політичного управління.
Для майбутніх політологів, управлінців, усіх, хто цікавиться перебігом
соціально-політичних процесів та актуальними проблемами управління ними.
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів,
які навчаються за спеціальністю “Політологія” (лист № 1.4/18-Г-253
від 28 січня 2008 року)
3
ЗМІСТ
Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
Тематичний план . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6
Тема 1. Предмет, структура та основні поняття науки управління . . . . . . . . .13
Тема 2. Кібернетика та управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
Тема 3. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного управління . . . . .44
Тема 4. Теоретичні засади осмислення проблеми соціально-політичного
управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .58
Тема 5. Проблема соціально-політичного управління в контексті загальної
теорії управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .75
Тема 6. Складові механізму соціально-політичного управління. . . . . . . . . . . 88
Тема 7. Соціально-політичне управління та проблема масово-індивідуальної
поведінки людей. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99
Тема 8. Розробка масово-психологічної моделі соціально-політичного
управління в працях Г. Лебона і Е. Канетті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108
Тема 9. С. Московічі про концептуальні засади масово-психологічної моделі
соціально-політичного управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115
Тема 10. Теорія колективної поведінки в контексті масово-психологічної
моделі соціально-політичного управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120
Тема 11. Біхевіористичне тлумачення проблеми соціально-політичного
управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126
Тема 12. Соціобіхевіористична модель
Тема 13. Варіанти соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного
управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138
Тема 14. Теорія соціальних груп та проблема соціально-політичного
управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
Тема 15. Ціннісно-світоглядні пріоритети
Тема 16. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії
соціальної дії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . .157
Тема 17. Психоаналітичні виміри проблеми соціально-політичного
управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .163
Тема 18. Проблема соціально-політичного управління в сучасній
філософській та соціологічній думці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .171
Теми для дискусії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178
Питання для самоконтролю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
Глосарій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186
Рекомендована навчальна і довідкова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .205
Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209
4
ПЕРЕДМОВА
Оптимізація державотворення в Україні викликає потребу

проаналізувати соціально-політичні аспекти управлінських процесів з тим,
щоб не лише створити адміністративно-правові умови ефективності цих
процесів, а й подолати відокремленість останніх реальним, життєвим
інтересам пересічних українських громадян, віднайти механізми їх
прихильності реформам, що відбуваються, забезпечити мотивацію їх
активних дій для практичного здійснення цих реформ. Відповідно до цього,
вихідним для концепції навчального посібника “Соціально-політичне
управління” є положення про двоаспектність політичної стабільності
суспільства та про неможливість цілковитого ототожнення політичного
управління з державним (адміністративно-правовим) управлінням. Останнє,
будучи лише моментом політичного управління, неможливе без легітимності
своїх заходів, а тому й без соціально-політичного управління, що націлене на
забезпечення такої легітимності.
У даному посібнику розглядаються викристалізувані в політологічній,
соціологічній, філософській та управлінській думці сучасності моделі
соціально-політичного управління, які в межах курсу репрезентовані як
відпрацьовані схеми формування легітимного бачення соціального світу.
Тематика посібника націлена на те, щоб студент:
- знав загальнотеоретичні проблеми науки управління, її структуру,
основні поняття і методологічні засади, коло проблем та соціально-політичні
пріоритети основних шкіл та напрямків науки управління;
- засвоїв положення про двоаспектність політичного управління та
неможливість цілковитого ототожнення політичного управління з державним
(адміністративно-правовим) управлінням;
- вмів давати характеристику основним моделям соціально-політичного
управління, аналізувати їх конкретно-історичну обумовленість, теоретико-
методологічні засади, визначати інтервал дієво-практичної спроможності
кожної з моделей;
- знав проблеми соціально-політичного управління в постмодерних
суспільствах, вмів аналізувати основні напрямки їх теоретичного осмислення
і практичного розв’язання;
- розумів соціально-історичні та культурологічні витоки ідеї соціально-
політичного управління в історичній свідомості української держави,
об’єктивні та суб’єктивні причини труднощів концептуалізації управлінських
процесів в Україні;
- вмів досліджувати механізм соціально-політичного управління в
умовах трансформації суспільства, визначити духовно-психологічні чинники
ефективності його функціонування, аналізувати проблеми методології і
практики соціальних технологій в українському суспільстві;
- оволодів навичками управлінської культури, вмів застосовувати
знання теорії управління в своїй професійній діяльності.
5
Перелік тем та завдань для самостійної роботи складений таким чином,
щоб забезпечити формування у студентів здатності аналізувати представлені
у навчальному посібнику моделі соціально-політичного управління з точки
зору їх дотичності до практики управління соціально-політичними
процесами в сучасному українському суспільстві. В кінці кожної теми
наводиться орієнтовна тематика рефератів і курсових робіт та список
рекомендованої літератури (основної і додаткової). Наприкінці посібника
пропонуються теми для дискусії, питання для самоконтролю, глосарій, а
також список рекомендованої навчальної і довідкової літератури.
Пропонований іменний покажчик має сприяти ознайомленню студентів з
ідеями представників як загальної теорії управління, так і основних моделей
соціально-політичного управління.
6
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН
навчального посібника "Соціально-політичне управління"
Тема 1. Предмет, структура та основні поняття науки управління.
Теоретико-методологічний та рекомендаційно-прикладний рівні науки

управління. Феномен управління. Основні підходи до його вивчення. Сфери
управління: спільне та відмінне. Управління системами машин. Управління
живими організмами. Управління індивідуально-колективною діяльністю
людей. Поняття науки управління: влада та панування, керівництво та
адміністрування, управління та менеджмент.
Поняття про соціальне управління. Характерні риси соціального
управління. Основна відмінність соціального управління від управління
живими організмами. Культура та соціальне управління. Етнопсихологічні та
соціально-історичні чинники соціально-політичного управління. Види та
форми соціального управління. Управління матеріальним виробництвом.
Соціально-культурне управління. Політичне управління. Два аспекти
політичного управління: адміністративно-правовий (примусовий) та
впливово-виховний (переконання).
Соціальне управління як система. Механізм та структура соціального
управління. Суб'єкти та об'єкти соціального управління. Принципи та методи
соціального управління. Функції соціального управління. Кадрове
забезпечення управлінських процесів в суспільстві. Поняття діапазону
управління. Ефективність соціального управління. Методи її визначення.
Соціальне управління в сучасному українському суспільстві. Пріоритети
політичного управління та шляхи їх досягнення. Роль правових норм та
Конституції України в практиці соціального управління. Духовні засади
соціального управління в українській державі. Труднощі концептуалізації
управлінських процесів в Україні.
Тема 2. Кібернетика та управління.
Історія виникнення кібернетики. Н. Вінер про кібернетичні параметри

поняття управління. Доцільність та обмеженість кібернетичного тлумачення
поняття управління. Поняття системи та самокерованої системи. Явище
ентропії. Процес управління як упорядкування системи. Принцип зворотного
зв'язку в управлінні. Цілеспрямованість управління. Функціонування системи
по замкнутому циклу. Оптимізація функціонування системи управління.
Теорія інформації. Інформація та соціальна інформація. Семантичний та
прагматичний аспекти соціальної інформації. Типи соціальної інформації.
Джерела соціальної інформації. Вимоги щодо соціальної інформації.
Формула Г. Лассуела. Інформаційні та інформаційно-пошукові системи.
Інформаційні бар'єри та шляхи їх подолання. Структурні одиниці інформації.
7
Феномен шуму. Інформаційні процеси в сучасному українському суспільстві
та їх управлінський сенс.
Системний підхід та системний аналіз: спільне і відмінне. Основні
поняття системного підходу та їх значення для методології дослідження
управлінських процесів в суспільстві. Історія виникнення та основні
положення системного аналізу. Системний аналіз та дослідження операцій.
Методи математичного моделювання в практиці соціального управління.
Тема 3. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного управління.
Конкретно-історична обумовленість проблеми соціально-політичного

управління. Світоглядний зміст та екзистенційні виміри проблеми соціально-
політичного управління. Теоретико-політологічне підґрунтя розмежування
державного та соціально-політичного управління. Соціально-політичне
управління та правове регулювання людської поведінки. Роль правових норм
та Конституції в практиці соціально-політичного управління. Соціально-
політичне управління та проблема легітимності.
Соціально-політичне управління в умовах трансформації суспільства.
Трансформація та соціальна трансформація. Головні аспекти та ознаки
сучасної соціальної трансформації. Плюралізм світоглядних орієнтацій як
першочерговий чинник ефективності соціально-політичного управління в
період трансформації суспільства.
Тема 4. Теоретичні засади осмислення проблеми соціально-політичного

управління.
Історико-філософське підґрунтя теорії соціально-політичного управління.

Гегелівська концепція держави як хитрості світового розуму. Концепція
влади М. Фуко ( М. Фуко "Право на смерть та влада над життям", "Наглядати
і карати: виникнення в'язниці").
Теоретико-соціологічні підвалини практики соціально-політичного
управління. Проблема реконструювання суб'єктивних смислів У М. Вебера.
Вчення про логічні та нелогічні вчинки В. Парето. Поняття про залишки та
похідні. Залишки, що сприяють стабільності суспільства. Г. Моска про сенс
"політичної формули" та її призначення в соціально-політичному управлінні.
Соціологія повсякденності та проблема соціально-політичного управління.
Політична психологія та проблема соціально-політичного управління.
Основні напрямки досліджень політичної психології та їх значення для
практики соціально-політичного управління. Пропаганда як засадничий
елемент соціально-політичного управління. Індустрія розваг в практиці
соціально-політичного управління. Місце та роль реклами в соціально-
політичному управлінні. Засоби масової інформації та практика соціально-
політичного управління.
8
Тема 5. Проблема соціально-політичного управління в контексті
загальної теорії управління.
Етапи становлення, коло проблем та основні школи загальної теорії

управління. Проблематика соціально-політичного управління в працях
представників школи "наукового менеджменту" ( Ф. Тейлор, А. Файоль, Г.
Емерсон, Г. Форд). Школа "людських стосунків" про соціально-політичні
аспекти управлінської діяльності (М. Фоллет, Е. Мейо, Д. Макгрегор).
Тема 6. Складові механізму соціально-політичного управління.
Соціально-політичне управління та проблема становлення

громадянського суспільства. Громадянське суспільство як визначальний
елемент механізму соціально-політичного управління.
Інститут соціального контролю. Управлінський сенс соціальних норми та
соціальних санкцій. Соціалізація та соціальний контроль. Роль освіти в
здійснення соціального контроль. Т. Шибутані про підґрунтя та засоби
здійснення соціального контролю над людськими почуттями. Г. Маркузе про
особливості соціального контролю в тоталітарних суспільствах.
Сучасні соціальні технології та практика соціально-політичного
управління. Соціальна інженерія та соціально-політичне управління.
Взаємозв'язок практики соціально-політичного управління та соціальної
роботи. Механізм соціально-політичного управління в умовах трансформації
суспільства.
Тема 7. Соціально-політичне управління та проблема масово-індивідуальної

поведінки людей.
Феномен людини-маси. Його соціально-історичні та психологічні

характеристики. Характерні риси масових суспільств. Особливості
соціально-політичного управління в масових суспільствах.
Філософське осмислення феномена масової поведінки в працях Х.
Ортеги-і-Гасета ("Повстання мас") і К. Ясперса ("Духовна ситуація нашого
часу").

управління в працях Г. Лебона і Е. Канетті.
"Психологія мас та народів" Г. Лебона. Визначення та сутнісні

характеристики людини-маси. Закон психологічної єдності мас. Віддалені та
безпосередні чинники формування людини-маси. Основні способи соціально-
політичного управління в масовому суспільстві.
"Маса і влада" Е. Канетті. Визначення та ознаки масової поведінки у Е.
Канетті. Критерії класифікації людини-маси. Класифікація людини-маси за
9
змістом афектів. Поняття масового кристалу і масового символу. Їх значення
для практики соціально-політичного управління.
Тема 9. С. Московічі про концептуальні засади масово-психологічної

моделі соціально-політичного управління.
С. Московічі про завдання, коло проблем та структуру масово-

психологічної теорії соціально-політичного управління. Принципова
відмінність класичної та масово-психологічної моделей соціально-
політичного управління. Домінуюча модель та основні стратегії соціально-
Колективний та індивідуальний аспекти соціально-політичного
управління в масовому суспільстві. Психологічне підґрунтя харизми та її
роль в соціально-політичному управлінні.

Сутність та основні форми колективної поведінки. Походження та

механізми формування елементарної колективної поведінки. Основні види
елементарної колективної поведінки та механізми їх відтворення.
Організовані форми колективної поведінки та їх значення для практики
соціально-політичного управління. Механізми формування специфічних
соціальних рухів та необхідність їх врахування в практиці соціально-
політичного управління. Мода як засіб соціально-політичного управління.
Теорія колективної поведінки про теоретичний принцип та основні
правила соціально-політичного управління в масовому суспільстві.
Раціональні чинники о управління масово-індивідуальною поведінкою.

Управлінський зміст та ціннісно-світоглядні орієнтири концепції

соціальної поведінки. Два варіанти концепції соціальної поведінки та дві
точки зору на завдання соціально-політичного управління.
Класичний біхевіоризм про необхідність та можливість управління
людською поведінкою. Стимул-реактивна модель соціально-політичного
управління Основні положення та коло проблем технології поведінки Б.
Скіннера.
Тема 12. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління.
Основні положення та завдання соціобіхевіористичної моделі

10
Дж. Мід про соціальну матрицю соціально-політичного управління.
Поняття "узагальненого іншого" Дж. Міда та його роль в соціально-
політичному управлінні.

Основні принципи теорії соціального навчання А. Бандури та

доцільність їх використання в практиці соціально-політичного управління.
Значення імітації для соціально-політичного управління.
Ринкова модель соціально-політичного управління Дж. Хоманса.
Користь та соціальна конгруентність як важелі соціально-політичного
Концепція соціальної драматургії Е. Гофмана в контексті проблеми
соціально-політичного управління. Е. Гофман про дві складові людської
поведінки та можливість їх застосування в практиці соціально-політичного
Тема 14. Теорія соціальних груп та проблема соціально-політичного

Значення первинних соціальних груп для практики соціально-

політичного управління. Роль референтних груп в практиці соціально-
політичного управління. Нетотожність соціального та особистого статусу та
важливість її врахування в практиці соціально-політичного управління.
Поняття соціометричної структури суспільства. Дж. Морено
"Соціометрія". Соціометрична структура суспільства як підґрунтя
ефективності соціально-політичного управління.
Тема 15. Ціннісно-світоглядні пріоритети соціально-політичного

Когнітивізм про ціннісно-раціональний зміст світоглядної

проблематики соціально-політичного управління. Теорія міжособистісних
стосунків про почуттєво-практичні аспекти світоглядних проблем
Об’єктивні та суб'єктивні чинники досягнення ціннісно-світоглядних
пріоритетів практики соціально-політичного управління. Поняття
соціальної ситуації та його значення для соціально-політичного
11
Тема 16. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії
соціальної дії.
Управлінський зміст основних положень теорії соціальної дії.

Проблеми соціально-політичного управління в роботі Т. Парсонса "Система
сучасних суспільств". Соцієтальне суспільство як інструмент соціально-
політичного управління. Ролева організація соціально-політичного
Р. Мертон про розмежування явних та латентних функцій та його
значення для соціально-політичного управління. Р. Мертон про витоки та
основні види девіантної поведінки та необхідність їх врахування в практиці

Психоаналітичне обґрунтування масово-психологічної моделі соціально-

Класичний психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти
соціально-політичного управління (З. Фрейд "Масова психологія та аналіз
людського Я", К.Г. Юнг "Сучасність та майбутнє"). К.Г. Юнг про важливість
колективного несвідомого для практики соціально-політичного управління.
Неофрейдиське тлумачення проблеми соціально-політичного управління.
Поняття "соціального характеру" та його значення для соціально-політичного
управління (Е. Фромм, Д. Рісмен). Е. Фромм про психологічні механізми
соціальної поведінки в масовому суспільстві та необхідність їх врахування в
практиці соціально-політичного управління. Конструктивна теорія неврозів
К. Хорні як теоретико-психологічне підґрунтя соціально-політичного

філософській та соціологічній думці.
Соціально-політичне управління в постмодерних суспільствах.

"Приватизація" суспільних проблем та "віртуалізація" суспільних відносин як
чинники соціально-політичного управління в сучасних суспільствах.
"Місцеві ініціативи" як домінуюча на сьогодні форма здійснення соціально-
політичного управління. Соціально-політичне управління та практика
соціальної роботи.
Сучасні теоретичні підходи до осмислення проблеми соціально-
політичного управління. Комунікативна етика Ю. Хабермаса про шляхи
вирішення проблем соціально-політичного управління в постмодерних
суспільствах. Соціологія політики П. Бурдьє про засоби соціально-
політичного управління в сучасних умовах. О. Тоффлер про "зміщення
12
влади" та особливості соціально-політичного управління в інформаційних
суспільствах. Плюралізм світоглядних орієнтацій як першочерговий чинник
ефективності соціально-політичного управління в сучасних суспільствах.
13
ТЕМА 1. Предмет, структура та основні поняття науки управління.
1. Феномен управління. Основні підходи до його вивчення.

2. Поняття про соціальне управління. Соціальне управління як система.
3. Особливості та проблеми соціального управління в сучасному
українському суспільстві.
1. У науковій літературі на сьогодні існує декілька тлумачень терміну

“управління”, а саме: управління – це спрямована координація і організація
об’єкту управління (Г. Щокін); управління – це будь-яка зміна стану об’єкту,
системи або процесу, яка веде до досягнення висунутої мети (Б. Гаєвський);
управління – це цілеспрямований вплив на систему з метою приведення
останньої у відповідність до притаманних їй характеристик ( В. Афанасьєв );
управління – це свідомий вплив однієї системи на іншу з тим, щоб змінити
поведінку останньої у напрямку, який задовольняє критерії мети її діяльності
(представники системного підходу); управління – це мистецтво знати
напевне, що слід зробити й як зробити це найкращим та найдешевшим
способом (Енциклопедія менеджменту) тощо. Загалом, під управлінням
прийнято розуміти функцію організованих систем різної природи (технічних,
біологічних, соціальних), яка забезпечує а) збереження їх визначеної
структури, б) підтримку встановленого режиму діяльності та в) реалізацію
явно чи латентно заданої програми цієї діяльності (досягнення мети).
Основні підходи до вивчення феномену управління вперше
виокремленні та детально проаналізовані американськими вченими Г.
Кунцом та С. О’Доннелом в їх спільній праці “Управління: системний і
ситуаційний аналіз управлінських функцій”. До таких підходів вчені,
зокрема, відносять: емпіричний чи такий, що базується на аналізі конкретної
ситуації; підхід з точки зору міжособистісних стосунків; підхід з позицій
групової поведінки; вивчення управління як процесу функціонування
кооперованої соціальної системи; як соціотехнічної системи; аналіз
управління з точки зору прийняття рішень; розуміння управління як процесу
обміну інформацією, центром якого є керуючий; підхід з позиції
математичних методів чи “наукового управління”; операційний підхід.
Емпіричний підхід передбачає аналіз управління шляхом вивчення
відповідного досвіду з метою передачі знань студентам, навчання останніх
“політиці” управління у спосіб дослідження та узагальнення конкретних
випадків управлінської практики.
Підхід до управління з точки зору міжособистісних стосунків головну
увагу зосереджує на вивченні людського фактору в управлінні, керуючись
положенням про те, що люди, працюючи для досягнення групових цілей,
повинні розуміти одне одного. Дослідницькі зусилля зосереджені тут на
індивідуальній психології, на вивченні індивіда та його мотивацій як
соціопсихологічної істоти.
Підхід до управління з позицій групової поведінки виходить з того, що
управління - це передусім вивчення типів групової чи організаційної
14
поведінки. В межах цього підходу розроблене поняття організації, під якою
розуміють систему чи структуру будь-якого комплексу групових відносин.
Підхід до управління як до процесу функціонування кооперованої
системи започаткований Ч. Барнардом, який розробив теорію співпраці
(кооперації), що базується на обмеженості людських можливостей, а потім
теорію кооперованих систем. З цих систем Ч. Барнард виокремив лише
соціальні елементи й існуючі між ними взаємозв’язки охарактеризував як
“організацію”. Г. Саймон застосував концепцію Ч. Барнарда до аналізу будь-
якої системи кооперованих та цілеспрямованих групових взаємозв’язків чи
поведінки, давши її більш загальну назву – “організаційна теорія”.
Підхід з позиції соціотехнічних систем (засновник Е. Л. Тріст)
розглядає організацію як дві системи – соціальну і технічну, - які обов’язково
взаємодіють. Стверджується, що для управлінської ефективності слід
звертати увагу не лише на людей та їх взаємодію, але й на технічне оточення,
в якому люди працюють.
Підхід з позиції теорії прийняття рішень головну увагу приділяє
раціональному рішенню – вибору певного способу дій з декількох можливих
альтернативних варіантів. Тут вивчаються рішення як такі, особи чи
організовані групи, що приймають рішення, аналізується процес прийняття
рішень.
Підхід до управління з позицій інформаційного центру розглядає
керуючого в якості інформаційного центру та підкреслює роль комунікацій у
процесі управління.
Підхід з позицій математичних методів стверджує, що оскільки
управління, організація, планування, прийняття рішень є деяким логічним
процесом, то останній може бути виражений математичними символами та
залежностями.
Відповідно до операційного підходу стверджується, що є деяке
центральне ядро знань про управління, яке існує лише в управлінні, а саме:
типи структурних підрозділів, діапазон управління, оцінка діяльності
керівника тощо. Решта ж елементів управлінського знання залучена з інших
областей, як то: теорія систем, мотивація і лідерство, прийняття рішень,
групова поведінка тощо. Таким чином, операційне управління має
центральне ядро суто управлінських знань й водночас залучає матеріал з
інших областей знання, які безпосередньо не стосуються управлінської
проблематики, але сприяють її розумінню. Знання, що стосуються
операційного управління, представлені Г. Кунцом і С. О’Доннелом у
наступній діаграмі:
15
Теорія систем
Теорія
Соціологія, Соціотехнічні системи Кооперовані соціальні
прийняття системи
соціальна Раціональний Групова
рішення вибір поведінка
психологія Основи науки і
Комунікаційні теорії управління Міжособистісна
центри поведінка
“Наука управління” Концентрований

Інформаційні управлінський досвід
системи і
Психологія
обробка
інформації
Математика Історія управління –

конкретний досвід практиків
[Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций. В 2-х т. –
М., 1981.- Т. 1.- С. – 105].
2. Відповідно до типів систем, функцією яких є управління, розрізняють

наступні види останнього:
а) управління речами або управління в неживій природі як управління
виробничо-технічними та технологічними процесами і системами машин
(управління технічними системами);
б) управління в живих організмах як управління процесами, що
відбуваються в живій природі та процесами, пов’язаними із життєдіяльністю
організмів (управління біологічними системами);
в) управління у суспільстві як управління діяльністю людей
(управління соціальними системами).
Управління соціальними системами й називають соціальним
управлінням. В широкому сенсі цього слова соціальне управління – це
органічно притаманне суспільним системам явище, яке забезпечує
збереження її цілісності, якісної специфіки, відтворення і розвиток. У
вузькому сенсі – соціальне управління є свідомим, систематичним,
спеціально організованим впливом на суспільство з упорядкування і
вдосконалення його соціально-діяльної структури в процесі вироблення та
досягнення певної мети.
16
Головними видами соціального управління є політичне управління,
управління матеріальним виробництвом та управління соціально-культурною
сферою життя суспільства.
Соціальне управління має два основні аспекти: управління
індивідуальною поведінкою людини і управління сукупною (масовою)
поведінкою людей. За своєю суттю соціальне управління впорядковує
взаємодію між індивідуальними, груповими і загальними інтересами,
регулює соціальні відносини, що визначають положення та роль людей у
суспільстві, спрямованість їх інтересів та діяльності.
В самому загальному вигляді соціальне управління постає як свідома,
планомірно організована, систематична взаємодія суб’єкта і об’єкта
управління з метою упорядкування останнього, збереження його якісної
визначеності і розвитку. Об’єкт соціального управління (керована соціальна
система), з елементно-структурної точки зору, - це люди, трудові колективи,
територіальні, соціальні, етнічні та інші спільноти. З функціональної точки
зору – це поведінка людей та соціальних груп. Суб’єкт соціального
управління (керуюча соціальна система) – це організаційно оформлені
спільноти людей, сформовані ними органи управління, керуючий склад, які
виконують управлінські функції, здійснюють управлінську діяльність.
Суб’єкт та об’єкт управління, їх окремі компоненти вступають між
собою у відносини стосовно організації всіх сторін соціальної
життєдіяльності, утворюючи таким чином систему соціального управління.
Остання характеризується наступними ознаками: 1) визнання людини як
суб’єкта та об’єкта управління, тобто: управління людьми і за допомогою
людей є сутнісною рисою соціального управління; 2) цілеспрямований,
свідомий вплив на поведінку людей та соціальних груп з метою організації та
координування їх діяльності у процесі реалізації цілей, що стоять перед
суспільством; 3) розробка та вибір методів бажаного впливу на об’єкт
управління на основі пізнання та використання закономірностей його
розвитку, інформації про наявний стан об’єкта управління та зовнішнього
стосовно нього середовища.
Система управління визначається як форма реалізації взаємодії й
розвитку відносин управління, що виражені у законах і принципах
управління, а також у цілях, функціях, структурі, методах та процесі
управління; це будь-яка складна динамічна система, що розглядається з
точки зору тих процесів і операцій управління, які переводять її з одного
стану в інший й забезпечують її якісну визначеність. В системі соціального
управління прийнято розрізняти три підсистеми, які стосуються відповідно 1)
організації зв’язків і відносин даної системи, що задають її структуру (тип
розподілу праці для суспільства, міжособистісні стосунки для малої групи,
система ціннісних орієнтації для особистості); 2) підтримки існуючого
режиму діяльності даної системи (завдання соціального контролю); 3)
реалізації програми досягнення певної мети.
Крім цього, вирізняють універсальні, спрямовані та дифузні системи
соціального управління. Перша з них орієнтована на “всіх і кожного”
17
(наприклад, юридичний закон), друга – на визначеного адресата, яким
можуть бути окремі особи та організовані групи (директива), третя ж не має
конкретного адресата і звернена “до всіх, кого це не стосується”, тобто певна
інформація може використовуватися різними адресатами відповідно до їх
інтересів, здібностей тощо (система масової комунікації).
Система соціального управління складається з таких компонентів:
механізм управління, структура управління, об’єкти управління, функції
управління, кадри управління і процес управління. Механізм соціального
управління є сукупністю пізнаних законів і принципів соціального
управління, та використаних на їх основі форм і методів взаємодії об’єкта і
суб’єкта управління в конкретно-історичних умовах життєдіяльності
До основних законів соціального управління відносяться: закон єдності
системи соціального управління, закон пропорційності керованої і керуючої
підсистем соціальної системи, закон оптимального співвідношення
централізації і децентралізації функцій соціального управління, закон участі
різних верств населення у соціальному управлінні.
Під принципами соціального управління розуміють основні положення
та норми поведінки, якими керуються органи управління в тих чи інших
соціально-економічних умовах, що склалися в суспільстві. Прийнято
розрізняти системні, - такі, на яких здійснюється самоуправління системи, - і
принципи управління як виду діяльності.
До головних системних принципів управління належать: принцип
ієрархічності, принцип об’єктивності, принцип комплексності чи
системності, принцип відповідності, принцип головної ланки, принцип
випереджаючого розвитку теорії стосовно практики, принцип законності.
Принципами управління як виду діяльності є : принцип конкретності,
принцип оптимальності або ефективності, принцип адресності, принцип
стимулювання, принцип прогнозування, принцип контролю, принцип
єдиноначалля у прийняті рішень та колегіальності під час їх обговорення,
принцип повної і правдивої інформації.
Якщо закони виражають істотні відносини між суб’єктом та об’єктом
управління, а принципи, виходячи з цих відносин, встановлюють основні
правила формування та дій суб’єкта і об’єкта, то методи і форми управління є
конкретними засобами організації взаємовпливу суб’єкта та об’єкта
управління в процесі управлінської діяльності. З цієї точки зору метод
управління - це спосіб здіснення управлінського впливу чи спосіб реалізації
(досягнення) цілей соціального управління. Розрізняють економічні,
організаційно-адміністративні і соціально-психологічні методи управління.
Економічні методи управління є способами досягнення цілей
управління на основі реалізації вимог економічних законів. До них, зокрема,
відносять: економічний розрахунок та економічне стимулювання.
Організаційно-адміністративні методи управління базуються на владі,
дисципліні та відповідальності. Вони бувають: організаційно-стабілізуючими
(регламентування, нормування, інструктування); розпорядчо-впливовими
18
(постанова, наказ, розпорядження, вказівка, резолюція); дисциплінарно-
впливовими (дисциплінарні вимоги та система відповідальності).
Соціально-психологічні методи управління – це способи
управлінського впливу, що спираються на об’єктивні закони соціального
розвитку та закони психології. До них належать: 1) соціальні методи
управління, які охоплюють широкий спектр соціально-політичних методів,
методів соціального нормування, соціального регулювання, морального
стимулювання; 2) власне соціально-психологічні управління як конкретні
способи та прийоми впливу на процес формування і розвитку колективу
(навіювання, переконання, наслідування, спонукання); 3) психологічні
методи управління, спрямовані на регулювання стосунків між людьми
шляхом оптимального підбору та розміщенні персоналу (методи
комплектування малих груп, методи професійного підбору та навчання
тощо).
Будь-який метод соціального управління функціонує в межах
конкретної форми, яка певним чином організує управлінську діяльність
людей. Форма соціального управління є способом організації взаємодії
суб’єкта та об’єкта управління, відносин між людьми, їх сумісної діяльності в
управлінському процесі. Основними формами соціального управління є
форми безпосереднього управління та форми опосередкованого управління.
Безпосереднє управління передбачає право на прийняття і організацію
реалізації управлінського рішення. Опосередковане – делегування прав,
функцій завдань об’єктом управління управлінським установам або особам і
наявність у нього права контролю за їх діяльністю.
Функції управління – це особливі види діяльності, що виражають
напрямки чи стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв’язки і
відносини між людьми в процесі життєдіяльності суспільства й управління
ним. До головних функцій управління відносять: планування
(прогнозування) як вироблення та постановку мети і завдань у соціальному
управління та визначення шляхів і засобів реалізації планів для досягнення
поставлених цілей; організація як створення нових та впорядкування
функціонуючих організаційних структур соціального правління; координація
(регулювання) як забезпечення необхідної узгодженості дій колективів
людей в процесі досягнення поставленої мети; стимулювання і навчання як
спонукання та підготовка людей до дій з підвищення ефективності системи
управління; контроль (аналіз і облік) як систематичний нагляд за діяльністю
людей з метою вияву відхилень від встановлених норм, правил і вимог у
процесі реалізації поставлених цілей.
Формою розподілу праці в управлінні за його функціями є
організаційна структура управління, яка характеризується складом,
спеціалізацією та взаємозв’язком його підрозділів та окремих посадових осіб.
Загальновизнаним визначення організаційної структури управління є її
визначення французьким вченим Б. Гурне як форми розподілу завдань та
повноважень щодо прийняття управлінського рішення між особами і групами
осіб (структурними підрозділами), які становлять даний адміністративний
19
ансамбль. Розрізняють: лінійні, функціональні, лінійно-функціональні та
програмно-цільові (матричні) структури управління.
Лінійні структури базуються на принципі ієрархічності, тобто кожна
лака і кожний підлеглий мають одного начальника, через якого вони
отримують усі команди.
Функціональна структура управління існує як сукупність підрозділів,
кожний з яких спеціалізується на виконанні окремих видів робіт, необхідних
для прийняття рішень у системі лінійного управління. У цьому випадку
кожний підрозділ чи підлеглий отримує з окремих питань своєї діяльності
вказівки від різних керівників функціональних служб.
На практиці вищезазначені структури управління використовуються у
їх взаємодоповненні як лінійно-функціональні структури управління.
Основою утворення функціональних ланок тут слугує лінійний принцип
організації, тобто кожна ланка складається з бюро, а очолює її керівник-
єдиноначальник. В межах функціональної ланки, що входить до системи
лінійного управління, встановлюється тим самим притаманна останньому
ієрархічна підпорядкованість керівників різного рангу.
В програмно-цільовій структурі управління вся сукупність робіт із
забезпечення заданої кінцевої мети розглядається не з позицій існуючої
ієрархії підпорядкування, а під кутом зору досягнення певної мети, що
передбачена програмою. Увага тут концентрується не стільки на
вдосконаленні виконання окремих функцій та робіт відповідними
підрозділами, скільки на інтеграції всіх видів діяльності, оптимізації їх
взаємодії, створенні умов, які сприяють можливо більш ефективному
здійсненню цільової програми.
Окрім цієї класичної класифікації організаційних структур існують
наступні варіанти такої класифікації. Так, М. Мескон, М. Альберт та Ф.
Хедоурі виокремлюють такі організаційні структури, як: бюрократичні,
функціональні та адаптаційні або органічні (проектні і матричні). Крім
цього, на думку цих вчених, є сенс розрізняти децентралізовані та
централізовані організаційні структур. Перші передбачають розподіл
повноважень між нижчими рівнями управління, другі – зосередження значної
частини повноважень, необхідної для прийняття важливих рішень, в руках
вищого керівництва організації. Критеріями розрізнення децентралізованих
та централізованих організаційних структур, на їх думку, є: кількість рішень,
що приймаються на нижчих рівнях управління; важливість цих рішень та їх
наслідки; ступінь контролю над роботою підлеглих.
І. Ансофф та Бранденбург пропонують виокремлювати наступні види
організаційних структур: 1) функціональна, яка передбачає об’єднання у
великих підрозділах схожих операцій. Керівники таких підрозділів підзвітні
центру штабу; 2) поліструктурна, в якій підрозділи мають значну автономію
й діють за принципом “виробництво – збут”. Керівник такого підрозділу
відповідає за весь обсяг здійснюваних операцій, включаючи їх розвиток, а
стратегічне планування щодо розширення виробництва здійснює вище
керівництво; 3) гнучка, або матрична, яка поєднує постійні та змінні
20
елементи та має подвійну ієрархію. Постійні – це стратегія планування,
принципи діяльності та ресурси, а змінні – це проекти. Подвійна ж ієрархія
означає, що усі ресурси залежать як від постійних елементів, так й від
керівника того проекту, для якого ці ресурси призначаються; 4) інноваційна,
яка охоплює два види діяльності, - поточну та інноваційну, - має змінний
характер та зосереджена на випуску нової продукції.
Мінцберг пов’язує тип організаційної структури зі ступенем
централізації та спеціалізації в організаціях й пропонує таку класифікацію
останніх: підприємницькі організації, машинна бюрократія, професійні,
диверсифіковані, інноваційні, місіонерські та політичні організації. К.
Боумен розрізняє наступні типи організаційних структур: 1) тип
стратегічного планування, за якого головний офіс повністю бере участь у
визначенні стратегії розвитку кожного підрозділу; 2) тип фінансового
контролю, де керівники підрозділів самі розробляють стратегію розвитку з
тією умовою, що вони повинні не виходити за межі відведеного їм бюджету;
3) тип стратегічного контролю, за якого планування відбувається на рівні
підрозділу, а вже розроблена стратегія розвитку останнього ретельно
розглядається на ріні головного офісу; 4) тип холдінгової компанії, де
головний офіс відіграє незначну роль у керівництві підрозділами.
Т. Пітерс та Р. Уотермен пропонують розрізняти наступні види
організаційних структур: функціональна, організація за підрозділами,
матрична, місіонерська організаційні структури та адхократія. Остання
протистоїть бюрократії як формальній організаційній структурі, створеній
для того, щоб вирішувати повсякденні, рутинні питання та проблеми.
Натомість, адхократія займається всіма тими новими питаннями, які або
провалюються бюрократією, або ж зачіпають так багато бюрократичних
рівнів, що лишається незрозумілим, хто й що має робити, а тому, фактично
ніхто і нічого не робить.
На думку Т. Пітерса та Р. Уотермена, ідеальна організаційна структура
має відповідати таким вимогам: 1) вимозі ефективності з точки зору основ
політики організації; 2) вимозі регулярного оновлення; 3) вимозі
профілактиці закостеніння шляхом забезпечення достатньої міри чутливості
до головних загроз. відповідно ідеальна організаційна структура має
базуватися на трьох стовпах. Перший стовп, - стовп стійкості, - означає
підтримку простої, внутрішньо узгодженої основної організаційної форми й
підтримку широких, але гнучких довгострокових цінностей. Другий стовп, -
стовп енергійності, - передбачає: 1) принцип “мале є прекрасним”, тобто
перетворення нових чи таких, що розрослися, видів діяльності на нові
відділи, яке розглядається як умова адаптації організації до зовнішнього
середовища; 2) невеличкий апарат управління, оскільки всі необхідні штабні
функції беруть на себе відділи. Третій стовп, - стовп готовності до регулярної
реорганізації, - означає 1) готовність регулярно відокремлювати
(брунькувати) нові відділи, якщо старі стають завеликими та
забюрократизованими; 2) готовність перерозподіляти продукти чи
асортимент між підрозділами, з тим щоб скористатися перевагами окремих
21
талантів у сфері управління чи для перебудови ринку; 3) готовність залучати
нові таланти та об’єднувати їх у проектні групи, які створюються для
вирішення не багатьох головних організаційних проблем чи для виконання
головних організаційних функцій, але з умовою, що таке створення є
тимчасовим; 4) загальну готовність до реорганізації та перетасування
підрозділів, зберігаючи при цьому недоторканість основної форми.
До кадрів управління відносяться працівники, які здійснюють функції
управління чи сприяють такому здійсненню, тобто працівники, що
професійно беруть участь у процесі управління та належать до апарату
управління. Прийнято розрізняти: 1) керівників, які очолюють відповідний
колектив. Спрямовують і координують роботу всього апарату управління чи
його окремих ланок, здійснюють контроль та регулюють діяльність
колективу з досягнення поставлених цілей; 2) спеціалістів, які розробляють
на підставі наявної у них інформації варіанти рішення конкретних, зазвичай
функціональних питань виробничого чи управлінського плану; 3) технічних
виконавців, які обслуговують діяльність керівників та спеціалістів.
Кількість людей чи підрозділів, які знаходяться у безпосередньому
підпорядкуванні у керівника. Називають діапазоном управління (нормою
управління, сферою контролю). Ця кількість має бути такою, щоб вона
дозволяла якнайкраще використовувати час і здібності керівника, а також
дозволяла підлеглим підтримувати з керівником необхідний контакт. На
визначення діапазону управління впливають : ступінь централізації рішень,
характер та ступінь складності управлінської діяльності, стан комунікації,
здатність та готовність підлеглих до співпраці, їх професіоналізм, особисті
якості керівника.
Кадрове забезпечення управлінської діяльності пов’язане з проблемою
якісної оцінки кадрів. Така оцінка охоплює низку вимог, яким має
відповідати людина, що працює в керівних органах, а саме: професійна
компетентність, організаторські здібності, ініціативність, схильність до
аналітичної роботи, вмінні працювати з людьми.
Діяльність органів і кадрів управління з впливу на об’єкт управління за
допомогою обраних методів для досягнення поставлених цілей називають
процесом управління. Останній характеризується наступними ознаками:
мінливість, усталеність, безперервність, послідовність, циклічність. Будь-
який процес управління має змістовну, організаційну і технологічну сторони.
Зміст процесу управління визначається характером проблем, що
вирішуються. Організація процесу управління – це його свідома побудова у
просторі і часі відповідно до потреб узгодження сукупної праці в соціальній
системі та завдань підвищення ефективності соціального управління.
Технологія процесу управління охоплює організацію інформаційної системи,
документування і обіг документів, процедури. Універсальною
характеристикою процесів управління є їх ефективність, яка визначається
шляхом співставлення результату з тими витратами, що пов’язані з його
отриманням.
22
Розрізняють такі типи управлінських процесів: лінійний, який
характеризується чіткою послідовністю його етапів; коректований, який
характеризується необхідністю додаткового коректування кожного з його
етапів після проходження наступного етапу; розгалужений, який полягає у
методологічному розподілі робіт по частинам на певних етапах; ситуаційний,
який виникає відповідно до ситуації; пошуковий, який виходить з повної
ясності цілі управлінського впливу й одночасної неможливості оцінити
ситуацію та сформулювати проблему.
Сенс побудови абстрактної моделі управлінського процесу (його
алгоритму) полягає в тому, щоб показати, як слід розробляти управлінське
рішення. Поняття останнього має два основних значення: 1) майбутня дія і
2) вибір однієї з можливих альтернативних дій у проблемній ситуації.
Класифікація управлінських рішень здійснюється за різними критеріями:
суб’єкт управління, об’єкт управління, час дії, правовий статус органу, що
приймає управлінське рішення тощо. До управлінського рішення висувається
низка вимог. а саме: наукова обгрунтованість повноважність, законність,
несуперечливість, своєчасність, ясність, лаконічність. В сучасних поглядах
на управлінське рішення велике значення надається інтеріоризації його
семантичного змісту. Так, Г. Саймон, зазначає, що керуючі мають
використовувати всі форми зовнішніх впливів з тим для трансформації
людини в такій мірі, щоб вона коїла бажані дії скоріше внаслідок власної
мотивації, аніж під впливом інструкцій, отриманих в даний момент.
Існують дві основні моделі вироблення управлінських рішень:
раціональна та дискурсивна. Раціональна модель припускає, що вироблення
рішення є раціональним процесом знаходження найкращого технічного
розв’язання певної проблеми, основними елементами якого є: 1) цілі - знання
про те, що бажаєш зробити; 2) альтернативи – засоби можливого досягнення
цілей; 3) впливи – витрати та вигоди, що пов’язані з кожною альтернативою;
4) критерії, за якими альтернативи розміщуються у порядку бажаності; 5)
моделі, які мають допомогти передбачити емпіричні наслідки обраної моделі.
Раціональна модель включає декілька положень, а саме: 1) інформація має
вагу, оскільки рішення може бути ухвалено лише на її основі; 2) закони
логіки та більша поінформованість гарантують “кращу політику”; 3) існує
одна особа або принаймні група осіб, яка ухвалює рішення. Детальний аналіз
раціональної моделі вироблення рішень та її обмежень здійснений
американським вченим Г. Саймоном у його праці „Адміністративна
поведінка”.
Дискурсивна модель вироблення управлінських рішень представлена
працею Дебори Стоун „Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних
рішень”. Основна ідея цієї моделі полягає в тому, що основні поняття, які
використовуються під час вироблення рішення (ціль, проблема, спосіб її
розв’язання) не є раз і назавжди визначеними, а їх пере визначення
відбувається кожного разу, коли приймається те чи інше рішення.
Слід зазначити, що раціональна та дискурсивна моделі прийняття
управлінських рішень не протистоять одна одній, а мають сенс лише у
23
співвідношенні одна до одної. Раціональна модель, хоч і визнається
недосяжною на практиці, орієнтує на отримання якомога повної інформації
про ту чи іншу політичну проблему та можливі способи її розв’язання, а тому
є своєрідним орієнтиром для виробників політичних рішень. Дискурсивна
модель, попри свою автентичність політичній практиці, віддає пальму
першості ефекту мовних засобів, а тому загрожує софістикою (тлумаченням
понять відповідно до тих чи інших інтересів), а отже й скепсисом у ставленні
пересічних громадян до політики та політиків. В той же час, роблячи акцент
на комунікації та переговорному процесі, вона орієнтує політичні сили на
досягнення компромісних рішень стосовно політичних проблем суспільства.
Наприкінці слід зазначити, що в теорії та практиці управління поряд з
поняттям “соціальне управління” використовують поняття
“адміністрування”, “влада”, “керівництво”, “менеджмент”. Поняття
“адміністрування” у широкому сенсі означає адміністративно-державне
управління (тобто теорію і практику політичного керівництва суспільством),
а у вузькому – розробку і постановку цілей, визначення політики соціальної
організації, а також професійну діяльність державних службовців. Влада є
здатністю впливати на характер і напрямок діяльності та поведінки людей за
допомогою різного роду механізмів (економічних, ідеологічних,
організаційно-правових тощо). Поняття влади є первинним відносно поняття
управління, оскільки не кожний працівник управління має реальну владу, але
кожний працівник, що має владні повноваження, виконує певні функції
управління. Керівництво у широкому сенсі означає систему інститутів влади
різної ієрархії та сфери діяльності (політичне керівництво, воєнне
керівництво тощо), а у вузькому – безпосереднє управління людьми.
Розрізнення понять управління, менеджменту та адміністрування сягає
книги О. Шелдона “Філософія управління”. Згідно з О. Шелдоном
управління розпадається на три види діяльності: 1) адміністрація, яка зайнята
виробленням корпоративної політики, координацією фінансів,
виробництвом, розподілом та встановленням меж організації й верхнього
контролю адміністратора; 2) менеджмент як виконання політики в межах, що
визначені адміністрацією, а також з використанням організації для вирішення
завдань, що поставлені перед нею; 3) організація, тобто процес, який
комбінує працю, виконувану індивідами чи групами людей, таким чином, що
формулювання обов’язків останніх забезпечує найбільш ефективне,
систематичне, позитивне та скоординоване використання їх знань та вмінь.
Адміністрація формує дирекцію (вище керівництво), менеджменті –
управляючого, організація – апарат. Адміністрація визначає організацію,
менеджмент її використовує; перша ставить завдання й орієнтована на цілі,
другий бореться за їх виконання за допомогою різних засобів. Сфера
компетенції адміністрації окреслена виробленням політики компанії,
загальними проблемами поведінки в економічному, соціальному та
політичному середовищі, складанням щорічного бюджету, інвестиціями
тощо. Менеджмент ж – це різновид оперативного мистецтва з його
повсякденними рішеннями, які стосуються здійснення політики. Тобто
24
адміністрація пов’язана зі стратегією корпорації, а менеджмент – з її
тактикою.
К. Ходжкінсон у своїй книзі “До філософії адміністрації” з цього
приводу зазначає, що під адміністрацією слід розуміти аспекти, пов’язані
головним чином з формулюванням цілі, ціннісними проблемами та людським
компонентом організацій. Під менеджментом же – вирішення більш
рутинних питань, які визначаються й програмуються за допомогою
кількісних методів. Чистий адміністратор, пише К. Ходжкінс, - це філософ,
чистий менеджер – технолог. А Х. Пірсон тлумачить адміністрацію як
сукупність моральних, соціальних та політичних аспектів управління
підприємством, а менеджмент пов’язує з технічною стороною управління.
У вітчизняній літературі зберігається тенденція до розмежування
зазначених понять. Так, згідно зі Г. Щокіним, менеджмент у вузькому сенсі
цього слова стосується сфери управління виробництвом (як матеріальним,
так й духовним, не розповсюджуючись при цьому на сферу політики, де
більш коректним буде вживання терміну адміністрування), а також
безпосередньої організації роботи з досягнення (але не розробки)
поставлених цілей. У цьому сенсі менеджмент є однією із форм управління, а
саме управлінням соціально-економічними процесами шляхом і в межах
підприємницької корпорації чи акціонерної компанії. Адміністрування,
вважає Г. Щокін, у вузькому його розуміння стосується розробки та
постановки цілей, визначення політики організації. Поняття менеджменту є
тут підпорядкованим поняттю адміністрування й означає виконавчу,
оперативну діяльність, спрямовану на реалізацію поставлених цілей,
розробка яких є прерогативою адміністрації.
В той же час, зазначає Г. Щокін, менеджмент у широкому його
розумінні є тотожним поняттю соціального управління й означає науку та
мистецтво управління людьми. Соціальне управління, на думку Г. Щокіна,
охоплює два рівні: адміністративний, де відбувається розробка і визначення
політики, та власне управлінський, тобто виконавчий, спрямований на
технологічну організацію об’єкту управління. Ці рівні пов’язані між собою за
допомогою менеджменту як науки про управління людьми та мистецтва
керівництва (безпосереднього управління) ними. Як такий, менеджмент
забезпечує не лише досягнення цілей, а й їх визначення та формулювання,
оскільки організує не лише роботу виконавців, - як членів, так й не членів
даної організації (окремих осіб, груп людей, інших організацій) чи певних
органів (менеджмент людських ресурсів, менеджмент виборчої кампанії,
маркетинговий менеджмент тощо), - а й створює певні передумови для
роботи тих, хто ці цілі розробляє та приймає у якості програмних (аналітична
робота, консультування, менеджмент прийняття рішень, менеджмент
правлячої команди тощо).
На користь “законодавчої”, а не лише “виконавчої” місії менеджменту
свідчить й так зване стратегічне планування (стратегічний менеджмент),
змістом якого є сукупність програм, принципів, методів та прийомів, за
допомогою яких вище керівництво планує розвиток організації на
25
середньострокову чи довгострокову перспективи. Й нарешті, в
підтвердження правомірності розмежування понять менеджменту й
адміністрації донедавна наводився той факт, що адміністратору, зазвичай,
належить вищий організаційний статус в управлінській ієрархії, в той час як
менеджер зазвичай займає середній чи навіть нижчий рівень у системі
нагляду та відповідальності за поточними справами організації. На сьогодні
ж вважається, що менеджер працює у всіх ешелонах управління, а найвища
ланка управлінської ієрархії, - генеральний директор, віце-президент, - навіть
позначається словосполученням “top management”. В повсякденному ж
вживанні термін “адміністрація” більше використовується для
характеристики керівництва в урядових інститутах, а також в публічних
асоціаціях та благодійницьких організаціях, в той час як термін
“менеджмент” частіше вживається стосовно підприємницьких компаній.
Таким чином, менеджмент у широкому сенсі цього слова – це
всезагальний принцип соціального управління. В цьому значенні він є
тотожним поняттю соціального управління й означає процес планування,
організації, мотивації та контролю, спрямований на розробку і досягнення
цілей соціальної системи через інших людей. Відповідно розрізняють:
соціально-політичний менеджмент, соціально-економічний та соціально-
культурний менеджмент. У вузькому значенні – менеджмент стосується
безпосередньої організації роботи з досягнення (але не розробки)
поставлених цілей у сфері виробництва, - матеріального і духовного, - й не
розповсюджується на політичну сферу, де в цьому сенсі більш доцільним є
термін “адміністрування”.
Основні поняття науки управління в їх широкому та вузькому
значеннях можуть бути представлені у наступній таблиці:
Поняття У широкому значенні У вузькому значенні

Управління Вся система класів, стосунків і Технологічна організація
явищ управління в природі та об’єкту управління
суспільстві
Менеджмент Всезагальний принцип Управління виробництвом;

соціального управління; влада діяльність по організації
та хист управління людьми досягнення наміченої мети
Адміністрування Адміністративно-державне Розробка і доведення цілей,

управління визначення політики
організації
Керівництво Ієрархічна система інститутів Безпосереднє управління

влади людьми
[Щекин Г.В. Теория социального управления К., 1996.- С. – 372].

26
3. Специфіка здійснення і концептуалізації управлінських процесів у

сьогочасній Україні зумовлена дією таких факторів: розпад традиційних
управлінських структур та установ, соціальна дезорганізація суспільства,
девальвація вирішальних у минулому моральних цінностей, духовних
ідеалів й ідеологічних орієнтирів, маргіналізація та люмпенізація різних
прошарків українського населення, пробудження в останніх протесту,
екстремізму, схильності до використання насилля для досягнення своїх
економічних та політичних цілей. Перехідний характер сучасного
українського суспільства зумовлює головні особливості та визначає
основні проблеми теорії і практики соціального управління. Серед таких
особливостей слід, передусім, відзначити: пріоритетність політичного
управління, яке цілком ототожнюється з адміністративно-державним
управлінням, відсутність раціонального поєднання зарубіжного
управлінського досвіду зі специфікою сьогочасних українських реалій та
відпрацьованих механізмів такого поєднання, переважання примусових
методів управлінського впливу і недостатньо професійних рівень
використання методів переконання такого впливу. Зазначені особливості
окреслюють коло проблем, теоретичне осмислення та практичне
розв’язання яких є умовою оптимізації управлінських процесів у сучасній
Україні, а саме: формування суб’єкта управління відповідно до потреб та
запитів сьогочасного українського суспільства, вивчення закономірностей
і тенденцій розвитку об’єкта управління, з’ясування соціально-історичних
та культурологічних витоків ідеї соціального управління в історичній
свідомості української держави, формування культури управлінських
кадрів.
Література: 2, 3, 8, 9.
Теми рефератів та курсових робіт:
1. Предмет та структура науки управління.

2. Особливості та переваги ситуаційного підходу до управлінської
діяльності.
3. Головні види соціального управління.
4. Управлінське рішення: визначення, типи та критерії ефективності.
5. Закони і принципи соціального управління.
6. Форми та методи соціального управління.
7. Функції соціального управління.
8. Організаційна структура управління: визначення, типи, критерії
раціональності.
9. Проблема якісної оцінки управлінських кадрів.
10. Культура управлінських кадрів: поняття, критерії та шляхи формування.
11. Зміст та організація процесів управління.
12. Труднощі та особливості управлінських процесів у сучасній Україні.
27
Завдання для самостійної роботи:
1. Розкрийте зміст понять: “управління”, “соціальне управління”,

“менеджмент”, “влада”, “адміністрування”, “керівництво”. Як ці поняття
співвідносяться між собою в теорії та практиці соціального управління ?
2. Дайте порівняльну характеристику основних підходів до вивчення
феномену управління. Розкрийте переваги та недоліки кожного з цих
підходів. Який з них, на Вашу думку, є більш оптимальним для розуміння
управлінських явищ?
3. Охарактеризуйте складові системи соціального управління та з’ясуйте
зв’язки, що існують між ними. Яку роль відіграє кожна з цих складових у
процесі розробки, прийняття та реалізації управлінського рішення ?
4. Назвіть перспективні, на Вашу думку, шляхи подолання труднощів
управлінських процесів у сучасній Україні. Використовуючи принцип
головної ланки, вкажіть першочергові, на Ваш погляд, для такого
подолання завдання (чи проблеми).
Рекомендована література:
Основна:
1.Атаманчук Г.В. Управление: сущность, ценность, эффективность. – М.,
2006.
2. Борисова Л.Г. Организационный дизайн: Современные концепции
управления. – М., 2003.
3. Булыгин Ю.Е. Организация социального управления (основные понятия и
категории): Словарь-справочник. – М., 1999.
4. Веселова Н.Г. Социальное управление и элементы его культуры.
Обобщение и рекомендации. – М., 2002.
5. Воронкова В.Г. Управление как единый социальный организм // Нова
парадигма. Альманах наукових праць молодих вчених запорізького регіону.-
Запоріжжя, 1999.- Вип. 10.
6. Гаєвська О.Б. Управління як соціальний феномен. – К., 2000.
7. Гаєвський Б.А. Основи науки управління.- К., 1997.
8. Герасимчук А.А. Проблеми управління в історичній свідомості
українського суспільства // Політична культура українського суспільства:
стан і перспективи в Україні. Матеріали науково-практичної конференції 26-
27 лютого 1998.- К., 1998.
9. Дерлоу Д. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень:
Пер. з англ. – К., 2001.
10. Діденко Н.Г. Управління, влада, держава: філософські аспекти взаємодії.
– Донецьк, 2005.
11.Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ
управленческих функций: В 2-х т.- М., 1981.- Т. 1.- С. 91-106.
28
12. Кожухар В.М. Основные категории теорий управления и организации:
анализ, синтез. – Брянск, 2005.
13. Мишин В.М. Исследование систем управления. – М., 2003.
14. Саймон Г. Адміністративна поведінка. – К., 2001.
15. Стоун Д. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень. –
К., 2000.
16. Фаренік С.А. Управління соціальними процесами: побудова та реалізація
соціальних моделей. – К., 2003.
17. Филянина И.М. Политическое управление как феномен социальной
жизни // Вестник СПбГУ.- 1995.- Сер. 6.- Вып. 4.
18. Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія – Управління – Бюрократія: в
контексті модернізації українського суспільства. – К., 2001.
19. Щокін Г.В. Закони соціального розвитку і управління. – К., 2006.
20. Щёкин Г.В. Теория социального управления.- К., 1996.- С. 3-14, 75-88,
212-225, 311-354, 369-387, 398-400.
21. Яценко А.М. Організаційно-культурні ресурси і механізми соціального
управління: Соціологічний аналіз. – Одеса, 2003.
Додаткова:
1. Афанасьев В.Г. Мир живого: системность, эволюция, управление.- М.,
1986.
2. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом.- М., 1973.
3. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание, управление.- М., 1981.
4. Блейк Р.Р., Мутон Дж. С. Научные методы управления.- К., 1992.
5. Гаевская О.Б. Современная цивилизация и социальное управление
(организационный аспект).- К., 1997.
6. Гвиашиани Д.М. Организация и управление.- М., 1970.- С. 173-183.
7. Костин Г. Опыт управления: успехи и неудачи // Проблемы теории и
практики управления.- 1997.- № 1.
8. Моррис У. Наука об управлении.- М., 1971.
9. Смелзер Н. Социология.- М., 1994.- С. 18-20.
10. Социальное управление. Словарь.- М., 1994.
11. Фалмер Р.М. Энциклопедия современного управления.- В 5-ти частях.-
М., 1992.
29
ТЕМА 2. Кібернетика і управління.
1. Кібернетичне тлумачення поняття управління. Його доцільність та

обмеженість.
2. Інформаційно-комунікативні підстави соціального управління.
Інформаційні процеси в сучасному українському суспільстві.
3. Методи системного аналізу і математичного моделювання у практиці
соціального управління.
1. На сучасному рівні дослідження процесів управління найбільш загальне

поняття останнього вироблено кібернетикою. Кібернетика – це наука про
процеси управління в складних динамічних системах, яка базується на
теоретичному фундаменті математики і логіки, а також на застосуванні
засобів автоматики, особливо електронних обчислювальних, керуючих та
інформаційно-логічних машин. (Під складною динамічною системою
розуміється система, стан якої змінюється й яка містить у собі багато більш
простих, взаємопов’язаних і взаємодіючих одне з одним систем і елементів.)
Основні ідеї кібернетики як особливої дисципліни були сформульовані в
1948 році Н. Вінером у книзі “Кібернетика, або управління і зв’язок у
тварині та машині”. Кібернетика узагальнила закономірності управління, яке
відбувається в усіх відомих складних динамічних системах, й розкрила
загальні риси, притаманні управлінським процесам незалежно від їх змісту.
Зокрема було з’ясовано, що:
1) управління здійснюється не в будь-яких, а лише в досить складних
рухомих системах. яким властива широка сітка нелінійних, причинно-
наслідкових залежностей як динамічного, так і статистичного порядку; в
системах, які здатні переходити з одного стану в інший. Таким системами є :
біологічні та соціальні системи, а також штучно створені людиною системи
автоматичних машин і механізмів;
2) управління має антиентропійний характер, тобто процеси управління
дозволяють стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність,
підтримати її динамічну рівновагу з середовищем, забезпечити
вдосконалення системи і досягнення того чи іншого корисного ефекту.
Враховуючи це, управління можна визначити як впорядкування системи,
приведення її у відповідність до об’єктивних закономірностей, що діють у
середовищі;
3) управління системою здійснюється не якимись надприродними
силами, а самій системі внутрішньо притаманними факторами. Система є
тому самокерованою системою, а управління виступає як самоуправління.
Кожна з самокерованих систем вміщує у собі, по суті, дві підсистеми:
керовану і керуючу. Стосовно суспільства ці підсистеми отримали назву,
відповідно, об’єкта і суб’єкта управління;
4) зберегти свою якісну визначеність і цілісність самокерована система
може лише за умов обмеженого впливу, як зовнішнього, так і внутрішнього.
Цей вплив має бути не надто сильним, оскільки в протилежному випадку він
30
може зруйнувати систему, але в той же час достатнім, щоб процес управління
міг здійснюватися. Такою достатньою формою впливу є інформація. Процеси
управління, таким чином нерозривно пов’язані з інформацією, а точніше з
безперервною її циркуляцією;
5) найважливішим принципом і умовою ефективних процесів
управління є принцип зворотного зв’язку. Згідно з цим принципом, успішне
управління може здійснюватися лише в тому випадку, якщо керуюча система
буде отримувати інформацію про ефект, досягнутий тією чи іншою дією
об’єкта управління, про досягнення (чи недосягнення) поставленої мети
управління. Кібернетика показала, що зворотні зв’язки є законом
функціонування будь-якої самокерованої системи, незалежно від її якісної
природи, а процес управління є неможливим без наявності зворотних
зв’язків;
6) управління має цілеспрямований характер, оскільки в керуючу
систему через канали зворотного зв’язку надходять сигнали про досягнення
(чи недосягнення) мети; про отримання (чи неотримання) запрограмованого
корисного ефекту;
7) вищою кінцевою метою управління, вираженою у найбільш
загальному вигляді, є оптимізація функціонування системи, отримання
можливо більш корисного ефекту при можливо менших зусиллях і витратах.
Заслугою кібернетики, таким чином, є розкриття нею найбільш
загальних закономірностей управління. Ці загальні закономірності властиві й
управлінню соціальними системами, а тому їх не можна не враховувати у
теорії та практиці управління суспільством. Однак, кібернетика вивчає
процеси управління лише з певного, - формального, переважно кількісного, -
боку, безвідносно до змісту тієї системи, у якій ці процеси відбуваються.
Тому кібернетичний аналіз поняття управління має бути доповнений
соціологічним, змістовним аналізом, залежно від того, в яких конкретних
областях соціальної дійсності здійснюються процеси управління.
2. У найбільш загальному сенсі інформацією називають будь-яке

повідомлення, яке містить дані про предмет, події, процеси і явища природи
та суспільства. В кібернетиці інформація визначається як повідомлення, яке
усуває існуючу до його отримання невизначеність в оцінці ситуації чи
очікуваних подій. З цієї точки зору, інформація – це не будь-які дані, а лише
ті, що сприйняті, зрозумілі й оцінені як корисні для вирішення певних
завдань. Тому, наприклад. батько кібернетики Н. Вінер називає інформацією
позначення змісту, який отримується із зовнішнього світу в процесі
пристосування до нього та пристосування до нього наших почуттів. Дані,
таким чином, вважаються інформацією з моменту залучення їх до процесу
управління та використання для досягнення його цілей. Ефективність такого
використання значною мірою визначається прийнятою системою
класифікації інформації. Основний сенс побудови останньої полягає у
31
можливості отримати інформацію про інформацію. До головних критерії
класифікації інформації належать: джерело надходження, засоби фіксування
чи передачі інформації, споживач, корисність, співвідношення з часом.
Критеріями класифікації інформації. що використовується у соціальному
управлінні, є функції управління. Відповідно розрізняють: вихідну
інформацію, організаційну інформацію, регулюючу та нормативно-правову
інформацію, облікову та контролюючу інформацію.
До інформації, яка використовується в управлінні, висуваються
наступні вимоги:
1) достатність або повнота, які означають, що кількість інформації має
бути мінімальною, але достатньою для оцінки ситуації та прийняття рішення
на даному рівні управління;
2) достовірність – інформація об’єктивно відображає процес
функціонування системи;
3) корисність – у потоці інформації не повинні міститися дані, що є
непотрібними для вирішення даного завдання чи взагалі для даного рівня
управління;
4) доступність – інформація має бути подана у вигляді, що не потребує
додаткової переробки й не спричиняє труднощів під час вироблення рішення;
5) однозначність – інформація не припускає різних тлумачень, бо у
такому випадку вона втрачає цінність;
оперативність – інформація має надходити на даний рівень управління
в терміни, які є достатніми для її осмислення і прийняття рішень без ризику.
Що вона може застаріти до того, як буде використана.
Вимоги до інформації узагальнені у так званій формулі Г. Лассуела,
згідно з якою успішне використання інформації в процесах управління
передбачає відповідь на питання : хто повідомляє, що саме повідомляється,
по яким каналам передається повідомлення. кому і з яким ефектом (бажаною
метою).
Виконання зазначених вимог передбачає усунення різного роду
інформаційних бар’єрів та шумів (перешкод та спотворень). Інформаційні
бар’єри бувають: 1) географічними, які пов’язані з просторовим
роз’єднанням джерела та споживача інформації; 2) історичними, які
викликані тим, що віддаленість подій у часі утруднює отримання достовірної
про них інформації; 3) кваліфікаційними, пов’язаними з підготовкою
споживача інформації; 4) відомчими, створеними специфічною для даного
відомства системою інформації, відсутністю добре налагодженого обміну
інформацією з іншими відомствами; 5) режимними, які створюються з метою
попередження відпливу секретної інформації; 6) мовними, викликаними
відмінністю мов джерела та споживача інформації; 7) термінологічними,
зумовленими різним розумінням тих чи інших термінів; 8) економічними,
викликаними тим, що виробник інформації не має засобів для забезпечення
споживачів інформації або ж останні не мають можливості для отримання
інформації; 9) психологічними, пов’язаними із суб’єктивним ставленням
людей до інформації. В системі управління має циркулювати лише та
32
інформація. яка описує фактичний або програмний стани об’єкта управління,
а решта даних вважаються шумами. Останні можуть бути: 1) фізичними,
викликаними непрохідністю каналів зв’язку, по яким передається
інформація; 2) семантичними, пов’язаними з нерозумінням інформації її
споживачем; прагматичними, зумовленими визнанням інформації
непотрібною для вирішення тих чи інших управлінських проблем.
Загальне правило інформаційного забезпечення управлінських процесів
полягає в тому, що, чим менше інформації потребує система управління для
досягнення своєї мети, тим більш раціональною і ефективною вона є. Для
цього слід надати єдину кількісну оцінку якісно різній інформації. Кількісна
міра інформації, що є необхідною для оптимізації інформаційних процесів,
підвищення пропускної спроможності та стійкості щодо шумів каналів
проходження інформації, віднайдена у кібернетиці.
Вперше математичну формулу для визначення кількості інформації
запровадив К. Шенон: кількість інформації. що міститься у судженні
стосовно деякої проблеми, визначається тим, наскільки доведення чи
припущення істинності цього судження зменшує ентропію системи.
Кількість інформації є тому різницею між початковою та кінцевою ентропією
системи управління. Таким чином, відволікаючись від змісту інформації. її
смислу, цінності та значущості для споживача, кібернетика розкриває
головним чином формально-логічний бік інформації, здійснює її статистичну
інтерпретацію. Перевага останньої полягає у тому, що встановлення
кількісної міри інформації дозволяє організувати оптимальне збереження,
перетворення та передачу інформації. Недолік – у тому, що організація
процесів соціального управління потребує крім кількості знання також й
об’єктивної цінності, смислу і значущості інформації, що особливо необхідно
для управління соціальними системами. пов’язаними зі свідомою поведінкою
людей. Німецький вчений Тімм зазначає з цього приводу, що фактично те,
що на основі фізично-математичних закономірностей перетворюється у
автоматах, є лише носієм структури, сигналом, який стає інформацією лише
у зв’язку з людською свідомістю, що надає йому впорядкованого значення.
Тому в практиці соціального управління як управління індивідуально-
масовою поведінкою людей більш доцільним є вживання поняття
комунікації.
Під комунікацією розуміється процес передачі деякої інформації від
джерела до реципієнта з метою зміни поведінки останнього. Близьким до
поняття комунікації вважається поняття інформаційного впливу, змістом
якого є зміна світоглядних установок. Реалізація цієї мета передбачає: 1)
необхідність підказати людині напрям і зміст бажаної зміни її установок –
така думка має бути сприйнята індивідом і зрозумілою для нього; 2) вказана
думка повинна відповідати наявним у даного індивіда потребам і мотивам; 3)
зміст сприйнятої інформації відповідає нормам групової поведінки, джерело
інформації є достатньо компетентним, передача інформації відповідає
формальним вимогам, які висуваються до структури і способу аргументації;
4) оточуюча людину дійсність підтверджує сприйняту людиною інформацію.
33
Під час організації інформаційного впливу використовують такі теорії зміни
установок, як: 1) теорія відповідності джерела інформації та предмету
установки, яка передбачає, що зазначена відповідність, а отже й бажана
зміна, відбувається тоді, коли установка на джерело інформації й предмет
інформації мають один і той же знак оцінки; 2) теорія рівноваги емоційного
та інтелектуального складових установки; 3) теорія когнітивного дисонансу
Л. Фестінгера. Окрім цього до уваги приймаються особистісні детермінанти
зміни установок, а саме: 1) потреби пізнання та притаманний індивіду “стиль
пізнання” – спосіб переробки інформації; 2) сприйнятливість до переконання,
що має дві крайні позиції, - відкрита ворожість до інших й готовність до
перегляду своїх життєвих поглядів; 3) схильність до живого відгуку на
символи, жива уява загалом; 4) занижена самооцінка; 5) установка на інших,
конформізм.
Поняття комунікації враховує не лише формальні, кількісні аспекти
інформації, але й змістовні, якісні, - соціально-психологічні, - її аспекти.
Мова йде передусім про семантичний, семіотичний та прагматичний виміри
інформації. Семантичний вимір інформації в межах комунікативного процесу
передбачає встановлення нетотожності мовної (словесної) семантики і
мовленнєвої семантики. Якщо перша чітко зафіксована у різного роду
словниках, то друга визначається особливостями того чи іншого контексту
взаємодії джерела інформації та реципієнта. Тому суто семантичної (мовної)
правильності недостатньо для успішної комунікації. Семантичні аспекти
інформації досліджуються комунікативною та політичною семантикою.
Якщо перша вивчає закономірності варіювання мовної семантики під
впливом того чи іншого контексту спілкування, то друга – ключові терміни,
лозунги та доктрини з точки зору того, як їх розуміють люди.
Окрім цього, політична семантика з’ясувала складові семантичного
аналізу інформації та встановила основні способи використання соціальних
стереотипів в управлінні мотивацією людських вчинків. Так, складовими
семантичного аналізу прийнято вважати: дезігнаційний аналіз –
встановлення частоти згадування певних об’єктів; атрибутивний аналіз –
частота використання тих чи інших характеристик об’єкту та вплив цієї
частоти на смисл інформації; асеративний аналіз – частота використання
тематичних стереотипів та її вплив на сприйняття смислу інформації.
Особливістю соціальних стереотипів є поєднання почуттєво-оціночних
та раціонально-пізнавальних компонентів. Внаслідок цього соціальні
стереотипи забезпечують некритичне сприйняття; емоційне відношення до
мотивів своєї діяльності; можливість переважного впливу на почуттєву
складову людської психіки. Способами використання соціальних стереотипів
є, по-перше, “підміна” стереотипів, яка передбачає: 1) використання наявних
в обігу аудиторії стереотипів для надання їм нового звучання; 2)
розповсюдження форми таких стереотипів на інший зміст; 3) створення
хибних стереотипів, зміст яких частково співпадає з реальними знаннями
аудиторії. По-друге, “каналізування настроїв”, яке націлене на спрямування
особистих та масових почуттів та інтересів на об’єкти, що хибно
34
витлумачені. Цей спосіб використання соціальних стереотипів включає: 1)
“хибне орієнтування”, тобто використання тенденцій до пошуку соціально-
ідеологічних орієнтацій у певних соціально-демографічних групах населення
або ж тенденцій до уточнення змісту вже наявних поглядів з тим, щоб
нав’язати за допомогою стереотипізованих уявлень хибно витлумачені цілі;
2) зміщення фокусу уваги – позірність важливості несуттєвих проблем,
інтересів тощо; 3) випинання почуттів окремих соціальних груп –
продукування стереотипів, які покликані стимулювати зіткнення між різними
соціальними групами.
Семіотичний вимір інформації передбачає знання правил та способів
використання різних знаків. Існування цього виміру зумовлене тим, що для
ефективного здійснення інформаційних процесів інформація має бути
закодована й розміщена у формі, яка є найбільш зручною для її передачі та
використання. Найбільш вигідним вважається код, коли кожний
елементарний символ передає за мінімальний час максимальну інформацію.
Основні ж способи використання знаків детально описані німецьким вченим
Г. Клаусом у книзі “Сила слова”. Такими способами, згідно з Г. Клаусом, є:
інформаційний, оціночний, ініціативний, з метою організації такої поведінки,
яку зазвичай викликають інші знаки та описовий. В цій же книзі вченим
з’ясовані й основні поняття прагматичного аспекту інформації, а саме:
очевидність та достовірність.
Очевидною є інформація, істинність якої підтверджується не логічними
доказами чи емпірично-експериментальними методами, а шляхом
безпосереднього спостереження. Інформація сприймається як очевидна,
якщо: 1) ми вважаємо її істинною й вона адекватно відображає наші
інтелектуальні здібності; 2) вона узгоджена з тією інформацією, в істинності
якої ми вже переконані; 3) її прийняття, обробка і збереження вважається
нами простою справою.
Достовірність же інформації характеризує силу її переконливості й
забезпечується шляхом посилання на авторитет чи у спосіб цитування. На
переконливість інформації впливає феномен прагматичного надлишку, -
надлишок повідомлень у судженнях підвищує їх переконливість, робить їх
більш достовірними.
Окрім цього, розрізняють вербальну і невербальну комунікацію. Якщо
перша досліджується семантикою, семіотикою та прагматикою, то друга –
паралінгвістикою. До основних принципів ефективної вербальної комунікації
відносять: принцип діалогу як принцип зміни ролей комунікатора та слухача;
принцип кооперації, згідно з яким комунікативний внесок на даному етапі
діалогу має відповідати спільно прийнятій меті (напрямку) цього діалогу;
принцип ввічливості, який передбачає зведення до мінімуму вираження
неввічливих думок і суджень; принцип Полліани як представлення
неприємних речей у більш привабливому світлі; принцип іронії як вираження
власної неприязні у формі зовнішнього невинного висловлювання.
До основних понять паралінгвістики належать: емоційна (або
емотивна) мова як інформація, що непов’язана безпосередньо з передачею її
35
у структурно-оформленому мовленнєвому висловлюванні (вокалізація та
голосові якості комунікантів); фонація ( сила голосу, дикція, тембр та
інтонація); кінесика як семіотика рухів тіла; ситуація як сукупність реальних
часових, просторових і предметних умов. Використання цих понять під час
вербальної комунікації зумовлене необхідністю дотримання певного темпу
розмови, акцентуванням смислу висловлювань, економією мовних форм
тощо.
Таким чином, способи та ефективність використання інформації
визначаються в значній мірі її соціально-психологічними аспектами, які, в
свою чергу, характеризують соціально-психологічні установки споживача
інформації. Тому під час формування інформації слід враховувати внутрішні,
- ті, що характеризують споживача, - та зовнішні, - ті, що характеризують
комунікатора, - фактори, які визначають ефективність процесу комунікації.
Перед використанням же інформації потрібно з’ясувати ступінь її
відповідності існуючій комунікативній ситуації, маючи на увазі, що:
1. Інформація чинить більший вплив, якщо її зміст відповідає
очікуванням реципієнта (об’єкта інформації).
2. Сила впливу інформації перебуває в деякій пропорції до кількості
фактів, що вже знаходяться у розпорядження реципієнта. Окрім цього, не
викликаючи у останнього відчуження, вона може повторюватися у
середньому до п’яти раз.
3. Інформація більш переконлива (достовірна), якщо вона не містить
суперечливих фактів, а комунікатор будує повідомлення з урахуванням
соціально-психологічних установок реципієнта.
4. Інформація, яка несе факт, суперечливий щодо попередньої
інформації, зменшує довіру до першого факту.
5. Інформація стає дієвою, коли факти, які вона містить, наводяться у
чіткій логічній послідовності.
Наприкінці слід зазначити, що врахування соціально-психологічних
аспектів інформації має першочергове значення для успішного здійснення
процесів соціального управління в умовах масової комунікації, тобто
передачі інформації за допомогою преси, радіо, телебачення. Важливим тут є
розрізнення аудиторії публічної промови та масової комунікації та
врахування характеристик кожної з них під час організації комунікативних
процесів у суспільстві. Для розуміння специфіки такої організації та
забезпечення її ефективності слід враховувати також феномен спіралі
мовчання, детально описаний Е. Ноелем-Нойманом у книзі “Громадська
думка. Відкриття спіралі мовчання”. Зміст цього феномену, на думку вченого
полягає у наступному: засоби масової інформації репрезентують певну точку
зору ( ідею, позицію, теорію тощо) як таку, що поділяється переважною
частиною членів даного суспільства й, на цій підставі, як єдино можливу і
прийнятну для суспільства в цілому. Ті ж, хто не погоджується з таким
тлумачення даної точки зору, не наважуються, однак, відкрито
продемонструвати свою незгоду, бо вважають, що, оскільки ця точка зору
поділяється більшістю членів суспільства, вона є незаперечною й
36
недоторканою. Апеляція до більшості створює ефект замовчування
теоретичної і практичної спроможності точки зору, що пропонується у якості
безальтернативної та офіційної, такої, що виключає будь-яку критику щодо
себе.
Окрім цього, для практики соціального управління важливе значення
має й так звана неформальна або неофіційна комунікація (чутки, анекдоти
тощо). Під чутками прийнято розуміти неперевірену усну інформацію; дані,
достовірність яких не встановлена, але й не спростована. В зарубіжній
літературі існують наступні визначення чуток: 1) постійно діюча система
інтерпретації подій масовою свідомістю відповідно до ментальності, що
сформувалася історично (А. Ахнезер); 2) доповнення офіційної комунікації
неформальною сіткою “довірливих повідомлень”, які базуються на
міжособистісних стосунках (Т. Шибутані); 3) засіб спілкування у натовпі (Н.
Смелзер); 4) інформація, що має неофіційне джерело (Ж.Н. Каперфе); 5)
специфічна або злободенна думка, яка передається в усній формі й не має
надійних стандартів достовірності (Г. Олпорт та Л. Постман; 6) думка, яка не
підтверджена й може широко розповсюджуватися (Р. Росноу). Функцією
чуток є, згідно з Т. Шибутані, встановлення контролю над загрозливими
змінами реальності та адаптація до них з боку пересічних індивідів. Загалом,
чутки сприяють, за певних умов, пом’якшенню емоційної напруги у
суспільстві, формуванню та підтримці групової ідентичності, надають
можливість вести мову про офіційно заборонені теми.
Політичні чутки мають, зазвичай, наступні теми: 1) наявність деякої
таємничої сили, що стоїть за функціонуючою в теперішній час владою; 2)
підписання секретних домовленостей між політичними противниками; 3)
здоров’я вищих політичних керівників; 4) гроші; 5) секс; 6) невідповідність
справжніх намірів політика його публічним заявам; 7) зрада.
Ситуації, що породжують чутки можуть бути 1) об’єктивними –
стихійні біди, соціальні та політичні хвилювання тощо; 2) суб’єктивними –
суб’єктивне відчуття недостатності інформації; значущість даної теми для
людини. Загальною причиною виникнення чуток є невідповідність між
інформацією, яка необхідна для розуміння даної ситуації, та інформацією,
яка надається ЗМІ.
Політичні чутки використовують для: 1) компрометування союзників;
2) перевірки прийнятності тієї чи іншої пропозиція для громадськості
(“пробна куля”; 3) дискредитації противника; 4) провокування населення на
здійснення дій, що є вигідними для одного з двох політичних супротивників.
Як профілактика, так й спростування чуток стикаються з однією
дилемою: чи потрібно відкрито й детально повідомляти про всі події, навіть
якщо вони мають негативний аспект, чи все ж доцільно фільтрувати та
коректувати інформацію. На практиці ця дилема вирішується шляхом
встановлення наступних форм контролю над чутками: 1) спростування чуток
поважними особами; 2) введення цензури; 3) створення спеціальних
урядових установ, які займаються вивченням чуток та наданням достовірної
інформації (колонка чуток в газеті, різні соціологічні центри)
37
Анекдот дозволяє вводити у масову свідомість певну інформацію,
оминаючи при цьому контроль офіційної сфери, сприяє пом’якшенню
соціальної напруженості та нейтралізації соціального невдоволення, і,
загалом, є показником відношення членів суспільства до офіційної влади.
Перетворення інформації на стратегічний ресурс та становлення
єдиного інформаційного простору обертається для сучасної України двоякою
проблемою. З одного боку, це необхідність інтеграції у світову інформаційну
спільноту, з іншого, - формування власного інформаційного простору та
забезпечення власної інформаційної безпеки. Вирішення цієї проблеми
передбачає відмову від авторитарного способу управління інформаційними
потоками та заміну його демократичним, відпрацювання комунікативних
способів формування свідомості та поведінки людей. У сучасних підходах до
вивчення масової комунікації домінують дві парадигми, а саме: постмодерна
і комунікативна. У першому випадку соціальні прагнення щодо масової
комунікації концентруються навколо уявлень про нову форму соціального
контролю, - так званого контролю через зваблювання публіки шляхом
творення різного роду політичних симуклярів, які відповідають бажанням
людей. Політичні симукляри – це реальність, яка виникає у вивільнених від
державної цензури потоках масової інформації й тиражується телебаченням,
пресою тощо. Наприклад, образи демократії, підприємництва, приватизації
тощо. Ступінь дієвості симуклярів залежить як від рівня наївності населення,
так й від міри відчуженості людей від реальних процесів управління у
суспільстві. У випадку комунікативної парадигми соціальні прагнення щодо
масової комунікації пов’язані з можливістю і надією на появу справжньої
соціальної інтеграції людей, а призначення масової комунікації вбачають у
створенні деякої спільної реальності життя, яка могла б бути значущою для
всіх. Якщо перша парадигма спрямована на силове формування свідомості та
життя людей, то друга – на оприлюднення всіх владних дій, у тому числі й
тих, що мають за мету таке формування.
Український інформаційний простір характеризується на сьогодні
відсутністю необхідної інфраструктури в інформаційній сфері,
несформованим у міжнародної спільноти позитивним уявлення про Україну,
інформаційною експансією з боку інших держав, існуванням різного роду
відпливу інформації. Враховуючи це, пріоритетними завданнями управління
інформаційними процесами в Україні є: формування позитивного іміджу
української держави в ЗМІ, розповсюдження у світовому інформаційному
просторі ідей, образів та символів, які б ефективно репрезентували Україну,
аналіз інформаційних потоків з метою визначення індексаторів загроз,
розробка технологій протидії зовнішньому інформаційному впливу.
Відповідно основні напрямки державної політики України в інформаційній
сфері визначені як: захист власного інформаційного простору та входження
до світового інформаційного простору, вияв і з’ясування причин
інформаційної дискримінації України, усунення негативних наслідків
інформаційної експансії з боку інших держав, розробка та запровадження
38
ефективних режимів отримання, збереження, розповсюдження і
використання суспільно значущої інформації.
3. Системний аналіз – це відгалуження досліджень військових

операцій, яке виникло підчас другої світової війни. Прикладом таких
досліджень в цей період було встановлення кращого бойового порядку
бомбардувальної авіації, який забезпечив би максимальний ефект ураження
при можливо менших витратах. У подальшому методи дослідження
операцій, розроблені спеціально створеною військово-науковою організацією
“Ренд корпорейшен” були пристосовані для завдань стратегічного воєнного
планування. Виникла система “планування – програмування –
фінансування”. Сенс цієї системи полягав у тому, що спочатку визначаються
воєнно-стратегічні цілі і відпрацьовуються методи їх досягнення за
допомогою систем озброєння (планування), потім встановлюються конкретні
завдання щодо виробництв й відповідно до них – контракти як головний вид
господарських зв’язків (програмування) і, нарешті, під ці завдання
підводиться бюджетно-фінансове забезпечення (фінансування).
З часом системний аналіз відокремився від дослідження операцій й
почав вважатися універсальним методом не лише для розробки політики в
міжнародних відносинах та військовому плануванні, але й у тих випадках,
коли потрібно поєднати ті чи інші урядові програми із
загальнонаціональними завданнями.
Згідно з К.У. Черчменом, під системним аналізом в управлінні
розуміється систематизований спосіб мислення, відповідно до якого процес
прийняття рішення базується на визначенні загальної цілі системи та
послідовному підпорядкуванні досягненню цієї загальної мети діяльності
всіх підсистем, планів їх розвитку, а також показників і стандартів роботи.
Загалом системний аналіз базується на трьох принципах:
1. Будь-якій діяльності, пов’язаній з управлінням та прийняттям рішень
має передувати визначення цілей та встановлення їх субординації.
2. Існують альтернативні шляхи, методи досягнення поставлених цілей,
які розрізняються витратами та термінами реалізації; їх потрібно вміти
порівнювати, щоб отримати максимальний ефект з точки зору досягнення
поставлених цілей при мінімальних витратах.
3. Кількісна оцінка цілей та методів їх досягнення неможлива за
допомогою використання лише існуючих ринкових критеріїв. Необхідна
оцінка не приватного, а соціального прибутку, включаючи так звану
“невидиму” користь.
Як методологія системний аналіз характеризується наступними
ознаками: 1) суто практична орієнтація; 2) застосування для вирішення
комплексних проблем; 3) виключне значення правильного і максимально
точного формулювання проблеми; 4) підпорядкування діяльності з
постановки та вирішення проблеми єдиному критерію оцінки ефективності;
39
5) максимальна об’ємність такого критерію; 6) першочергове значення
категорії цілі.
Сьогодні не існує єдності у формулюванні основних категорій
системного аналізу. Так, Д. Клеленд та У. Кінг, такими категоріями
визначають стратегію, стан природи (неконтрольовані фактори системи та її
оточення), результат. Ч. Хітч – ціль, альтернативні засоби її досягнення,
витрати, математична і логічна модель зв’язків між ними, критерій вибору
альтернатив. С. Оптнер – вхід, вихід, процес. В цілому категорії системного
аналізу будуються таким чином, щоб забезпечити суто практичний підхід до
вияву і фіксації системного характеру тієї чи іншої проблеми.
У межах системного аналізу прийнято розрізняти два підходи:
1) математика системного аналізу – побудова системи математичних
рівнянь з метою відшукання кількісного визначення найбільш оптимального
рішення;
2) логіка системного аналізу – процедури, пов’язані з процесом
прийняття рішення, а саме: виявлення цілей системи та альтернативних
шляхів їх досягнення.
До методів математичного моделювання, які застосовуються у
практиці соціального управління, належать: теорія інформації, лінійне
програмування, теорія графів, теорія ігор та ін. Головний напрямок такого
застосування – це аналіз можливостей висновків, отриманих внаслідок
аналізу кореляції між перемінними.
Теорія графів, зокрема, дозволяє вирішувати такі завдання: кількісна
оцінка значущості офіційних осіб у формальних групах, оцінка вподобань
групи, встановлення лідера групи, знаходження оптимального варіанту
організації. Математичне моделювання застосовують і під час аналізу
громадянських війн та воєнних конфліктів. Х. Алкер, К. Дейч, Г. Кан,
Раппопорт, наприклад, намагаються створити своєрідну “математичну”
теорію війни. Це передбачає побудову перехідних матриць, в яких певні
групи у певний час спершу представлені горизонтальним рядом, а пізніше –
вертикальним. Ті індивіди, які не змінили своє положення у групі,
лишаються в клітинах основної діагоналі таблиці. Тоді кожна з решти клітин
вміщує осіб, які змінили своє положення у горизонтальному ряді на
положення, зазначене у колонці. Імовірність переходу для кожної клітини
може бути встановлена, й імовірне майбутнє заповнення всіх клітин може
бути передбачене. За допомогою цього методу аналізуються конфліктні
ситуації. Так, К. Дейч пропонує заповнити перші ряди матриць такими
показниками: урядові війська, активні прихильники уряду, пасивні, але
співчуваючі уряду групи населення, пасивні противники уряду, активні
противники та озброєні групи повстань. Відповідні колонки можуть показати
змінну силу кожної з груп через певний проміжок часу. Опираючись на ці
дані, іноземна держава повинна вирішити, втручатися їй у конфлікт чи
утриматися.
Раппопорт же запропонував з точки зору теорії ігор розглядати три
типи конфліктних політичних процесів: 1) антагоністичний – де суперники,
40
не замислюючись, реагують на поведінку один одного; 2) ігри – де суперники
схильні приймати раціональні рішення, переслідуючи при цьому власні
інтереси; 3) дискусія – де суперники можуть досягти компромісу.
1. Кібернетика про основні параметри поняття управління.

2. Психологічні наслідки комп’ютеризації та практика соціального
3. Віртуальна психологія та практика соціального управління.
4. Соціальна інформація: визначення, джерела, типи та вимоги.
5. Інформаційні бар’єри та інформаційні шуми у практиці соціального
6. Інформаційний вплив та практика соціального управління.
7. Соціально-психологічні аспекти інформації та проблема ефективності
8. Комунікативна семантика та практика соціального управління.
9. Комунікативні технології у практиці соціального управління.
10. Неформальна комунікація у практиці соціального управління.
11. Особливості соціального управління в умовах масової комунікації.
12. Інформаційні процеси в сучасній Україні: проблеми та перспективи.
13. Системний аналіз та математичне моделювання у практиці соціального
1. Проаналізуйте основні характеристики управління, які були з’ясовані в

межах кібернетики. Чому суто кібернетичного визначення поняття
управління недостатньо для розуміння специфіки та завдань соціального
управління ? Обгрунтуйте свою думку.
2. Розкрийте зміст понять “інформація” та “комунікація”. Яке з цих понять,
на Вашу думку, є більш доцільними для аналізу та вирішення проблем
соціального управління і чому ? Аргументуйте свою відповідь.
3. Проаналізуйте феномен чуток. Яку роль у їх створенні та розповсюдженні
відіграють засоби масової інформації ? Чи діють, на Вашу думку в
сучасному українському суспільстві об’єктивні та суб’єктивні чинники
виникнення чуток ? Якщо так, то якими є основні типи і теми цих чуток ?
Наведіть приклади та проаналізуйте домінуючі види спростування чуток
та форми контролю над ними з точки зору їх ефективності.
4. Розкрийте зміст основних принципів вербальної комунікації та з’ясуйте,
яку роль й у який спосіб виконує кожний з цих принципів у забезпечення
ефективності вербальної комунікації. Скажімо, Вам потрібно переконати
співрозмовника (аудиторію) у необхідності взяти участь у виборах
41
депутатів до Верховної ради (або Президента) та проголосувати за дану
кандидатуру. Які із зазначених принципів Ви використаєте в першу чергу
? Якими будуть паралінгвістичні компоненти вербальної комунікації, що
переслідує зазначену вище мету ? “Проговоріть” окреслену комунікативну
ситуацію та проаналізуйте ефективність використаних Вами принципів
вербальної комунікації та паралінгвістичних засобів та порівняйте з тими,
які використовуються офіційно.
5. Розкрийте зміст соціальних стереотипів та охарактеризуйте основні
способи їх використання у практиці соціального управління. Як Ви
вважаєте, які соціальні стереотипи та у який спосіб використовуються на
сьогодні у вітчизняній практиці соціального управління й з якою метою ?
Наведіть приклади.
6. Проаналізуйте головні на сьогодні парадигми вивчення масової
комунікації. Яка з цих парадигм, на Вашу думку, визначає розвиток
інформаційних процесів у сучасній Україні ?
7. З’ясуйте, які загальні принципи управління лежать в основі системного
аналізу та назвіть основні критерії відмінності останнього від аналізу
операцій. Яке з цих завдань для свого вирішення передбачає, відповідно,
застосування системного аналізу, а яке - аналізу операцій: розробка
навчальних курсів в університеті та оцінка ефективності університетської
освіти. Обгрунтуйте свою відповідь.
Основна:
1. Американские буржуазные теории управления.- М., 1978.- С. 102-124.
2. Аронсон М., Спетнер Д. Написання промов: від вашої ручки до їхніх губ //
Почепцов Г. Паблік рілейшнз. – К., 2000.
3. Афанасьев В.Г. Мир живого: системность, эволюция, управление.- М.,
1986.- С. 230-235.
4. Афанасьев В.Г. Социальная информация.- М., 1994.- С. 6-119.
5. Беттінгхауз Е. Поради для комунікатора // Почепцов Г. Паблік рілейшнз. –
К., 2000.
6. Богданов В.В. Речевое общение. Прагматический и семантический
аспекти.- Л., 1990.
7. Браун Дж. Техніки впливу: від пропаганди до промивання мізків //
8. Виннер М. Кибернетика или управление и связь в животном и машине. –
М., 1983. – С. 43-59.
9. Виннер М. Кибернетика и общество.- М., 1958.- С. 29-82.
10. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. – М., 1981. – С. 118-
123, 132-180, 236-252, 262-274.
11. Глушков В.М. Беседы об управлении. – М., 1974. – С. 15-27.
12. Дмитриев А.В. Неформальная политическая коммуникация. – М.. 1996.
13.Дмитриев А.В. Политическая социология в США, - М., 1971. – С. 15-27.
42
14. Ильин М.В. Слова и смыслы: Опыт описания ключевых политических
понятий.- М., 1997.- С. 20-34.
15. Інформаційне забезпечення державного та регіонального соціального
управління / О.Ф. Новікова (наук. ред.). – К., Донецьк, 2004.
16. Как читать человека: Жесты, позы, мимика / Сост. А.А. Мельник. – М.,
2006.
17. Клаус Г. Сила слова.- М., 1967.- С. 13-17, 19-22, 40-43, 62-73, 75-92.
18. Колшанский Г.В. Паралингвистика. – М., 1974.
19. Кульба В.В. Об информационном управлении // Информатика и
вычислительная техника. – 1996. - № 1-2.
18. Лассвелл Г. Структура и функции коммуникации в обществе // Назаров
М.М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа
и практика исследований. – М., 2003. – С. 131-137.
19. Лопатина Н.В. Информационные специалисты: социология управления. –
М., 2003.
20. Луман Н. Реальность массмедиа. Образ общества. – М., 2005.
21. Люис Р.Д., Райфа Х. Игры и решения.- М., 1961.- С. 19-32.
22. Ноэль- Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания. –
М., 1996.
23. Отзвук слова. Из опыта работы спичрайтеров первого президента Росси. –
М., 1999.
24. Пітерс Дж.Д. Слова на вітрі: Історія ідеї комунікації / А.Ю. Іщенко (пер. з
англ.). – К., 2004.
21. Політологія посткомунізму.- К., 1995.- С. 67-97.
22. Почепцов Г.Г. Информационные войны. – М., 1999.
23. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – К., 2000.
– С. 11-34, 119- 158, 258-274, 280-290, 330-344.
24. Проблемы социальной психологии и пропаганды. – М.. 1971. – С. 49-56,
95-113, 144-149, 150-170.
25. Сердюк О.П. Основи управління комунікативним процесом. – К., 1998.
26.Слово в действии. Интент-анализ политического дискурса / Т.Н. Ушакова
и др. – Спб., 2000.
27. Социология сегодня. Проблемы и перспективы.- М., 1965.- С. 613-622.
28. Социология средств массовой коммуникации.- М., 1991.- С. 22-36, 65-67,
124-131, 133-142.
29. Черчмен У., Акоф Р. Введение в исследование операций.- М., 1967.- С.12-
26.
30. Шейдина И.Л. США: “Фабрики мысли” на службе стратегии. – М., 1973.
– С. 29-46, 62-117.
31. Шерковин Ю.А. Психологические проблемы информационных
процессов. – М., 1973. – С. 18-157.
32. Шибутані Т. Імпровізовані новини: соціологічне дослідження думок //
33. Шибутани Т. Социальная психология.- Рн/Д., 1998.- С. 122-152.
43
34. Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода.- М., 1973.- С.
61-63, 65-92, 173-192, 232-240.
Додаткова:
1. Акоф Р., Саслени М. Методы исследования операций.- М., 1971.- С. 10-35.
2. Богданов А.А. Тектология: Всеобщая организационная наука. Кн. I, II.- М.,
1989.
3. Вильямс Дж. Д. Современный стратег или Букварь по теории
стратегических игр.- М., 1960.- С. 8-11, 28-46, 250-253.
4. Дмитриев А.В. Соціологія политического юмора: Очерки. – М., 1998.
5. Згуровский М.З. Исследование социальных процессов на основе
методологии системного анализа.- К., 1997.- С. 8-48, 57-78, 82-84, 166-167,
188-200.
6. Исследования по общей теории систем.- М., 1969.
7. Клаус Г. Кибернетика и философия.- М., 1963.- С. 484-489.
8. Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ
управленческих функций.- М., 1981.- С. 49-56.
9. Морз Ф.М., Кимбелл Дж.Е. Методы исследования операций.- М., 1956.- С.
21-26, 42-43.
10. Пирс Дж. Символы, сигналы, шумы.- М., 1967.
11.Сетров М.И. Об общих элементах тектологии А. Богданова, кибернетики
и теории систем // "Философские и социологические исследования. Ученые
записки кафедр общественных наук вузов Ленинграда. Философия.- 1967.-
Вып. VIII.
12. Тахтаджан А.Л. Тектология: История и современные проблемы //
Системные исследования. Ежегодник.- 1971.- М., 1972.
13. Урсул А.Д. Природа информации.- М., 1968.
14. Ханика Ф.де П. Новые идеи в области управления.- М., 1969.- С. 22-23,
45-53, 63-65.
15. Шишкина М.А. Паблик рилейшнз в системе социального управления. –
СПб., 1999.
15. Эшби У.Р. Введение в кибернетику.- М., 1959.- С. 13-20.
44
ТЕМА 3. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного
1. Два аспекти політичного управління. Теоретико-політологічне

підґрунтя їх розмежування.
2. Соціально-історична визначеність та ціннісно-світоглядний зміст
проблеми соціально-політичного управління.
3. Соціально-політичне управління в умовах трансформації суспільства.
1. До основних сфер організації сучасного суспільства, як зазначалося

раніше, відносяться три основні області суспільного життя – економічна,
політична і культурна або духовна. Відповідно розрізняють: управління
матеріальним виробництвом, політичне та духовне управління. Вихідним
для розуміння проблематики соціального управління загалом і
політичного управління зокрема як різновиду останнього є положення про
неможливість цілковитого ототожнення політичного управління з
адміністративно-державним управлінням. Останнє (примус), будучи лише
моментом політичного управління, неможливе без забезпечення
легітимності своїх заходів, а тому й без соціально-політичного управління
(переконання), що націлене на формування та постійне репродукування
установки людської поведінки на скорення тим, хто репрезентує себе в
якості носіїв легітимного насилля.
Теоретико-політологічним підґрунтям розмежування адміністративно-
державного та соціально-політичного управління є прийняте у світовій
політичній думці розрізнення двох концепцій держави – формально-
правової і етичної або концепції держави-вихователя. (Так, наприклад, Ю.
Хабермас, розрізняє владу, яка використовується адміністративно, та
владу, що народжується у процесі комунікації і є вільною від будь-яких
репресій; у понятті політичного загалом прийнято розмежовувати на
сьогодні два аспекти, – інструментальний та нормативний). ). Перша з цих
концепцій, уявляє собою вузько-юридичну інтерпретацію держави,
розглядає її як таку, що цілком тотожна урядовим установам та
правоохоронним органам, які покликані у своїй сукупності забезпечити
ефективну діяльність діючого законодавства (верховенство закону).
Акцент при цьому робиться на вивченні функцій державних органів
(центральних і місцевих) та питань ефективності правових організацій,
норм і приписів. Розгляд держави як особливого політично-правового
інституту поряд і у зв’язку з іншими, - точка зору інституціоналізму,
викладена М. Оріу у праці “Основи публічного права”, - сам по собі не
долає формально-юридичного тлумачення держави як апарату, що володіє
монополією на легітимне використання засобів фізичного примусу.
Такий розгляд полишає без належного осягнення той порядок, який
усталюється за допомогою такого апарату і фіксується на противагу йому
як деяка система соціальних інститутів. Влада, будучи “розсіяна” у
45
останній, примушує людей до скорення не стільки через безпосередній
фізичний примус, а передусім у спосіб духовного та морального
керівництва ними. Подібне керівництво здійснюється завдяки
розгалуженій системі недержавних організацій, які покликані виховувати
громадян у дусі “взаємної згоди” (С. Ліпсет) стосовно пануючої системи
цінностей. Винайдення нових форм вираження загального інтересу і
досягнення завдяки їм консенсусу у суспільстві становить на сьогодні, на
думку французького вченого М. Крозьє, програму теоретичних розробок і
безпосередньо-практичних рекомендацій [Див.: Крозье М. Основные
тенденции сложных обществ // Социально-политический журнал. 1992. -
№ 6-7]. В зв’язку з цим увага акцентується на необхідності знання “усієї
держави”, тобто з’ясуванні усіх притаманних їй історичних та
конституційних форм, соціальних структур, міжнародних зв’язків тощо.
Таким чином, у загальне поняття держави, за висловлюванням А.
Грамші, входять елементи, які слід віднести до поняття громадянського
суспільства. Концепція, яка розглядає державу не лише як політично-
юридичну організацію, а й як таку, що охоплює собою увесь апарат
духовного і морального керівництва, - виховання, - отримала в історії
філософської і політичної думки назву “етичної” або “держави-
вихователя”. (Г.В.Ф. Гегель, Б. Кроче, А. Грамші, М. Фуко, Ю. Хабермас).
В етичній концепції увага акцентується на найважливішій функції
держави, а саме: держава спрямовує свої дії на те, щоб підняти широкі
верстви населення до такого культурного і морального рівня, який
відповідає потребам розвитку продуктивних сил суспільства, а отже й
інтересам пануючої соціальної групи.
В межах формально-юридичної концепції держави політичне
управління розглядається виключно як адміністративно-державне.
Останнє французьким політологом Р. Грегорі визначається як особлива
функція, спрямована на впорядкування розвитку в інтересах усього
суспільства, де державний чиновник є спеціальним агентом влади.
Англійські політологи Дж. Грінвуд і Д. Вільсон вважають, що
адміністративно-державне управління – це діяльність, організація
інститутів та предмет вивчення. Розгорнуте визначення адміністративно-
державного управління як діяльності, що пов’язана з трьома сферами
влади, - законодавчою, виконавчою і судовою, - дали американські
політологи у свої монографії “Сучасне державне адміністрування”. Згідно
з цими авторами, державне адміністрування означає узгоджені групові дії
у державних справах, які: 1) пов’язані з трьома сферами влади –
законодавчою, виконавчою і судовою; 2) мають важливе значення для
формування державної політики й є частиною політичного процесу; 3)
значно відрізняються від адміністрування у приватному секторі; 4) тісно
пов’язані з чисельними приватними групами та індивідами, що працюють
в різних компаніях та організаціях. Загалом, адміністративно-державне
управління – це здійснення державної політики через систему
адміністративних установ, за якої відповідальність за виконання
46
державних рішень спускається зверху вниз [Див.: Василенко И.А.
Административно-государственное управление как наука //
Социологические исследования.- 1993.- № 8.- 1994.- № 1].
Перші наукові дослідження адміністративно-державного управління
розпочинаються у першій половині XIX століття після заснування
Правової школи в Германії, метою якої було дослідження держави. У 1887
році американський професор В. Вільсон у своїй праці “Вивчення
адміністрування” започаткував теоретичну розробку питань
адміністративно-державного управління, підкресливши, що наука
адміністрування буде відшукувати способи вдосконалення діяльності
уряду. Вільсону належить розробка моделі “адміністративної
ефективності”, яка передбачала використання в адміністративно-
державному управлінні раціональні та дієві методи організації й
управління в бізнесі та відбір державних службовців за їх професійною
компетентністю. Разом з американським політологом Френком Гуднау
Вільсон здійснив класичне дослідження американської системи
адміністративно-державного управління з метою розробки моделі
бюрократії, яка б працювала в умовах демократичного суспільства.
Останнє, на думку вчених, передбачає необхідність контролю діяльності
адміністраторів з боку політиків [Див.: Василенко И.А. Административно-
государственное управление в странах Запада. – М., 2000].
Систематизований аналіз основних принципів адміністративно-
державного управління міститься у праці М. Вебера “Господарство і
суспільство”. До таких принципів вчений відносить:
- ієрархічна організація адміністративних установ;
- кожна установа має власну компетенцію;
- державні службовці назначаються (а не обираються) на підставі їх
професійної кваліфікації чи за результатами екзаменів на дану
посаду;
- державні службовці отримують заробітну плату відповідно до свого
рангу;
- для державного службовця дана робота є професією (основним
заняттям);
- службовець не володіє установою, в якій працює, підпорядковується
дисципліні й знаходиться під контролем;
- зміщення з посади відбувається за рішенням вищого керівництва.
Ідеї В. Вільсон, Ф. Гуднау та М. Вебера справили значний вплив на
розвиток теорії адміністративно-державного управління в західних країнах.
Систематичний виклад цієї теорії містить, зокрема, робота французького
вченого Б. Гурне “Державне управління.” Згідно з Б. Гурне, державне
управління виконує головні, допоміжні та командні функції. Головні функції
істотно відрізняються одна від одної й потребують застосування специфічних
методів. Це, зокрема, - функції верховної влади, економічні функції,
соціальні освітні та культурні функції. Допоміжні функції застосовуються в
усіх адміністративних службах чи об’єднаннях служб До них відносяться:
47
управління персоналом, придбання майна і управління ним, бюджет і
бухгалтерський облік, документування, юридичні функції. Командні функції
передбачають застосування влади. До них належать: дослідження, прогнози і
програми, організація служб, контроль (технічний і адміністративний),
зв’язки з громадськістю. Попри те, що адміністративне управління загалом
не залежить від політичної ідеології, деякі його проблеми, вважає Б. Гурне,
можуть стати ареною сутичок ідеологічного характеру. Це: децентралізація
управління, права і гарантії, що надаються державним службовцям, проблема
бюрократії. Вчений також детально висвітлює передумови та дилеми
успішної адміністративної реформи. Серед передумов він вирізняє політичні
та фінансові, а до дилем відносить такі питання: “революція чи реформа ?”,
“згори чи знизу ?”, “структура чи методи ?”.
Сучасна теорія адміністративно-державного управління рухається у
наступних дослідницьких напрямках:
- організація державного управління на різних рівнях – національному
регіональному та місцевому;
- підготовка та відбір управлінських кадрів;
- техніка державного адміністрування – розробка теорії прийняття
державних рішень, політичного прогнозування, методів адміністративно-
державного управління у конфліктних та кризових ситуаціях, технології
стосунків державної адміністрації та ЗМІ.
Важливою проблемою адміністративно-державного управління є
формування культури державного управління загалом та культури державних
службовців зокрема. Під першою розуміють рівень державницького розвитку
системи управління, що втілюється у професіоналізмі, компетентності та
моральних принципах державних службовців. Культура ж останніх
визначається як відносно стійка система професійних знань, оцінок і норм
спілкування, що безпосередньо пов’язана з політично-правовою культурою
В сучасній Україні існують чотири проблеми, які на думку вчених
можуть бути вирішені переважно за допомогою адміністративно-державного
управління, а саме: 1) утвердження політичного, насамперед державного
суверенітету України та державницького суверенітету українства, яке
повинно мати політичну опору в особі України як держави на міжнародному
рівні; 2) подолання роздробленості державницького життя України; 3)
забезпечення державно зрілого ставлення до територіального існування
українства; 4) проблема взаємовідносин між українцями та неукраїнцями в
Україні.
Згідно з етичною концепцією держави, остання не лише передбачає
згоду та потребує її, але й “виховує” своїх громадян в дусі бажаної для неї
згоди. Тому політичне управління розглядається тут як таке, що, окрім
державного адміністрування, охоплює й організацію впливу на свідомість та
поведінку людей з метою забезпечення легітимності державних установ та
рішень, формування у громадян потрібного для такого забезпечення
(легітимного) типу свідомості і поведінки. Відмінності у тлумаченні змісту та
48
призначення політичного управління між формально-юридичною та етичної
концепціями держави полягають загалом у наступному:
1. В межах першої, - формально-юридичної, - концепції держави
політичне управління мислиться як процес, що має за мету забезпечення
ефективності функціонування політичних інститутів, злагодженості всіх
складових політичної системи, її стабільності в цілому у спосіб законодавчо
визначеного і закріпленого розподілу функцій та повноважень між
управлінськими органами. В межах другої, - етичної концепції держави, -
політичне управління забезпечує досягнення стабільності політичної системи
шляхом укорінення у свідомості людей переконання щодо її виправданості,
недоторканості, природності. У поведінці індивідів таке переконання
присутнє як установка на взаємну згоду що пануючої системи цінностей.
2. У першій концепції держави політичне управління пов’язане з
проблемами централізації і децентралізації, одномірності і багатомірності,
вертикалі і горизонталі управлінських процесів. У другій – з проблемою
легітимності (або законності за С. Ліпсетом) як проблеми культивування у
людей установки на добровільне скорення тим, хто репрезентує себе у якості
носіїв легітимного насилля, на вільне визнання керованими державних
інститутів і правових приписів. Політичне управління розглядається тут як
зусилля забезпечити ще до прийняття колективно-обов’язкового
(державного) рішення можливість проведення його в життя через достатній
консенсус з цього приводу (Н. Луман).
3. В межах формально-юридичної концепції держави політичне
управління ототожнюється з примусом, який регулює вчинки людей й, тим
самим, усталює та освячує реальність людського життя у суспільстві. В
межах етичної концепції держави – з впливом не лише на людські вчинки, а й
на людські наміри, бажання, почуття, думки з метою їх спрямування у
бажаному (легітимному) напрямі, в цілому – на внутрішній світ людини з
метою з’ясування меж його пластичності, “… бо, як неправильно вважати,
що людська природа лишається незмінною, так і невірно виходити з того, що
вона може змінюватися як завгодно, будучи безкінечно пластичною за своїм
характером” [Манхейм К. Диагноз нашего времени.- М., 1994.- С. 372].
Політичне управління в цьому сенсі не стільки усталює і освячує соціальну
реальність, скільки конструює її, стверджуючи певну інтерпретацію
життєвого світу. (Складовими такого утвердження, згідно з французьким
вченим П. Бурдьє, є: 1) інтерпретація ключових понять (народ, держава
тощо); 2) номінація як публічна й офіційна назва відносин, що склалися у
суспільстві).
Наприкінці слід зазначити, що абсолютизація лише одного аспекту
політичного управління, - державного адміністрування, - та недооцінка
важливості соціально-політичного управління, акцент на якому робить
етична концепція держави, сприйняття завдання вдосконалення діяльності
державних органів управління як самодостатнього, спричиняє виникнення
явища так званого “автоматизму політичних інститутів” (П. Новгородцев),
що існує як наполегливий пошук досконалого права та невпинне довершення
49
діючого законодавства. Оптимізація процесів політичного управління в
сучасній Україні потребує тому знаходження механізмів “… прихильності
громадян України … реформам і мотивації активних дій щодо практичного їх
здійснення” [Державне управління в Україні: централізація і децентралізація.
– К., 1997. – С. 6], а отже й теоретичного осмислення суті та сенсу проблеми
2. Історичні витоки проблеми соціально-політичного управління

сягають кінця XIX – початку XX століття. Ситуація кризи, яка виникла в
цей період і була пов’язана з переростання домонополістичного капіталізму в
монополістичний, - усуспільнення форм виробничої діяльності, розвиток
нових інструментів регламентації масово-індивідуальної, зокрема політичної
поведінки, можливість використання у системі соціального контролю засобів
масової інформації, пропаганди та реклами, - обумовила необхідність внести
відповідні корективи у засоби організації соціально-політичного життя
суспільства. Така необхідність була зумовлена розумінням того, що
проблема легітимації, з якою зіткнулася політична система суспільства у цей
час, не могла бути зведена до формально-юридичної процедури, а
регулювання соціально-політичних процесів, відповідно, - до формально-
правової регламентації людської поведінки. В суспільній свідомості того
часу ця необхідність була зафіксована як “криза сучасної правосвідомості”
(П. Новгородцев), вихід з якої вбачали у моральному вдосконаленні
особистості, програма якого була згорнута у понятті “солідарність” (Л.
Буржуа, Е. Дюрекгейм). Легітимність визначалася при цьому як процес,
спрямований на вироблення у людини позитивного, загалом схвального
(лояльного) ставлення до наявного стану речей, формування переконаності
щодо природності і виправданості останнього. Оскільки такі лояльність і
переконаність не передбачали ні спеціального знання нормативних актів і
правових положень, ні теоретичного осмислення закономірностей
функціонування існуючої політичної системи, вони могли бути сформовані
лише у спосіб організованого в масштабах суспільства впливу на
індивідуальну свідомість з метою збереження її некритичності,
фрагментарності, повсякденності загалом. Внаслідок того, що такий вплив є
контрольованим, - індивід має оволодіти лише припустимим з точки
існуючої політичної системи способом ставлення до її інститутів, -
світоглядні орієнтації та політичні установки людей можуть бути сформовані
у потрібному для життєвого інтересу такої політичної системи напрямі, тобто
зманіпульовані. Процес формування світогляду втрачає тим самим свою
просвітницьку спрямованість (моральне і духовне керівництво людьми, на
яке претендувала епоха Просвітництва) і перетворюється на процес
свідомого впливу на індивідуальну свідомість з метою її програмування,
кодування та уніфікації. “Люди віднині практикуються не як особистості,
50
яких належить поважати, а як речі, якими можна маніпулювати” [Хэллоуэл
Дж.Х. Моральные основы демократии. – М., 1993. – С. 106].
Таким чином, якщо в умовах домонополістичного капіталізму
завчасна організація свідомості людей і спрямований вплив на неї не мають
якогось суттєвого значення для політичного життя суспільства й не
використовуються тому в масовому масштабі, то в умовах монополістичного
капіталізму організований і систематичний вплив на індивідуальну
свідомість стає невід’ємним елементом механізму регулювання політичного
життя суспільства. Такий вплив і становить зміст проблеми соціально-
В своїх теоретичному та практичному аспектах проблема соціально-
політичного управління стає предметом спеціального наукового інтересу
після другої світової війни. Теоретичний аспект цієї проблеми полягає у
з’ясуванні змісту та меж спроможності і доцільності соціально-політичного
управління у пануючій на сьогодні формі його здійснення, – формі
маніпулювання свідомістю та вчинками людини. Практичний аспект – у
більш досконалому та більш повному використанні знання людської
поведінки та суспільних інститутів під час розробки політики та здійснення
управління з метою подолання кризових явищ сьогодення й запобігання їм у
майбутньому [Див., наприклад: Дойч К. Основные изменения в политологии
(1952-1977 г.г.) // Политические отношения: прогнозирование и
планирование. – М., 1977. – С. 81].
Формування ціннісних орієнтацій та світобачення у цілому як
установки щодо прийнятного способу подолання головних життєвих
проблем, на думку німецького вченого К. Мангейма, не може відтепер
полишатися у полоні випадковості самоурівноваження економічних та
соціальних сил. Має бути вироблена єдина точка зору на нормативну модель
людської поведінки та відповідну їй модель виховання людини. При цьому
слід враховувати, що “… нове завдання політики полягає в тому, щоб
перегрупувати вольові імпульси людських мас таким чином, щоб вони
рухали процес, який відбувається, у бажаному напрямі” [Манхейм К.
Диагноз нашего времени. - М., 1994. – С. 372]. Таким бажаним напрямом
вважається стабільність як суспільства загалом, так й існуючих політичних
інститутів зокрема. Однак, стабільність, зазначає С. Ліпсет, має два аспекти:
1) інструментальний (ефективність), пов’язаний з удосконаленням
функціонуючих політичних інститутів та довершенням наявної системи
прийняття політичних рішень, та 2) моральнісний (законність або
легітимність), який передбачає вивчення ставлення до існуючих політичних
інститутів з боку пересічного індивіда з метою забезпечення лояльності
такого ставлення. Подібна лояльність, на думку М. Догана, не може бути
гарантована конституційними положеннями та правовими формулами, а
виключно сформованим у громадян переконанням щодо виправданості
існуючої політичної системи [Див.: Доган М. Легитимность режимов и
кризис доверия // Социс. – 1994. - № 6. – С. 147- 156].
51
Не будучи формально-юридичною процедурою чи деяким
нормативним актом, законність виявляється певним типом психологічної
організації особистості, яка формується внаслідок культивування у останньої
відповідної системи цінностей, - так званого “законного” (С. Ліпсет)
світогляду. Як стан свідомості вона характеризується некритичністю як
несприйнятливістю до так званого “інтелектуального мікробу” (Крей
Брінтон), як стан почуттів – конформізмом, як норма поведінки – політичною
пасивністю, яка, за визнанням того ж С. Ліпсета, є свідченням стабільності у
суспільстві. (Дж. Хеллоуел, наприклад, вважає дискусії щодо змісту
пануючої “життєвої філософії” свідченням слабкості суспільства та
вірогідності його розпаду загалом [Див.: Хэллоуэл Дж.Х. Моральные основы
демократии. – М., 1993. – С. 97]). Формування стихійно-поділюваного, -
“законного”, - світогляду сприймається як умова забезпечення легітимності
існуючої політичної системи та стабільності суспільства у цілому.
“Політична влада базується на підтримці людей, а не на знанні світу, яким
він є” [Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социс. – 1994. -
№ 6. – С. 156].
Спробу з’ясувати механізм формування у людини “законного”
світогляду вперше здійснив Карл Мангейм у праці “Ідеологія та утопія”.
Майбутнє західної демократії, вважає вчений, після другої світової війни,
буде залежати від того. чи будуть знайдені прийоми досягнення згоди щодо
головних цінностей та шляхів здійснення соціальних реформ. Розмаїття
політичних позицій з притаманними кожній з них способами світобачення
може бути зведено при цьому до наступних п’яти: бюрократичний
консерватизм, консервативний історизм, ліберально-демократичне мислення,
соціалістично-комуністичні концепції та фашизм. Індивід, який намагається
самотужки свідомо зорієнтуватися в оточуючому його довкіллі,
самовизначитися у ньому шляхом оволодіння неодмінно істинним, таким, що
відповідає всезагальному інтересу, способом відношення до останнього,
потребує, на думку К. Мангейма, деякого синтезу всіх наявних на сьогодні
політичних позицій та світоглядних установок. Такий синтез досягається не у
спосіб простого їх переліку та характеристики, а у спосіб встановлення так
званого “соціального рівняння”. Останнє полягає не лише в констатації
соціальної обумовленості політичного мислення та фіксуванні зв’язку
програми політичних рішень з відповідними концепціями історичного
процесу. "Соціальне рівняння", у якому воєдино пов’язані вольовий імпульс,
оцінка та світобачення, окрім цього, мстить у собі критерій iстинностi тієї чи
іншої політичної позиції, що ним окреслюється та характеризується й, як
така, пропонується iндивiду. Таким критерієм визнається ситуація, з якою
людина завжди спiввiднесена. Опиняючись у останній як усталеності
"певним чином структурованих колективних сил", iндивiд, будучи знайомим
з усіма існуючими сьогодні й наявними у цьому спiввiдношеннi політичними
позиціями, яка цим силам вiдповiдають, має орієнтуватися на ту з них,
відстоювання котрої забезпечує збереження рівноваги, що склалася, "сил, якi
борються", тобто збереження нинiшньої ситуацiї.
52
Якщо ситуацiя змiниться й уже iнша "сила, що бореться" буде
визначати її структуру, забезпечуючи тим самим збереження нового
спiввiдношення "колективних сил", iндивiду слiд прийняти полiтичну
позицiю саме цiєї сили з вiдповiдними цiй позицiї цiннiсними орiєнтацiями
та свiтоглядними установками. Потрібно сприяти формуванню у iндивiда
волi, спрямованiсть якої б змiнювалася вiд ситуацiї до ситуацiї з тим, щоб
зберегти нинiшню ситуацiю суспiльного життя як ситуацію існування у
ньому iррацiонального, котре вiдтворюється двома його центрами, -
економікою та сферою класової боротьби. Збереження цiєї ситуацiї
мислиться як опанування кожним окремим iндивiдом здатнiстю вирiшувати
"соцiальне рiвняння", - через зазначення критерiю iстинностi подiбного
вирiшення, - як здатнiстю до такої орiєнтацiї у пiдвладному постiйним
змiнам спiввiдношеннi "сил, якi борються", котра б дозволила зберегти саме
це спiввiдношення у його "динамiчнiй рiвновазi".
"Соцiальне рiвняння" як з'ясування маловивченої на сьогоднi взаємодiї
соцiального становища, вольового iмпульсу i бачення свiту, свого мiсця у
його подiях, дозволяє приблизно передбачати поведiнку певних соцiальних
верств у вiдповiдних ситуацiях. Така поведiнка як деяка реакцiя на тi чи iншi
iсторичнi подiї може бути заздалегiдь спрогнозована i врахована, а тому не
буде несподiванкою. (Подiбна реакцiя може взагалi бути викликана зумисне,
тобто спровокована).
Вирішуючи "соцiальне рiвняння", людина, згідно з К. Мангеймом ,
вiльно iдентифiкує себе з силами, якi ранiше визначали її життєдiяльнiсть у
формi "неминучостi". Оскiльки ж поведiнка iндивiда прогнозується, вона як
вибiр позицiї може бути керована у напрямку, потрiбному для пануючої на
сьогоднi соцiальної сили, котра зацiкавлена у збереженнi ситуацiї
iррацiональностi, що визначає сучасне життя суспiльства. Завдяки
"соцiальному рiвнянню" вiдбувається оволодiння останньою у формi, яка
прийнятлива для тiєї "сили, котра бореться", чий iнтерес панує як
всезагальний. "Соцiальне рiвняння" забезпечує цiй силi приборкання стихiї
iсторичного процесу шляхом манiпулювання його безпосереднiми носiями,
контролювання та прогнозування їх вчинкiв та переконань, що уможливлює
спрямування їх вольових iмпульсiв у потрiбному для збереження зазначеної
ситуацiї напрямi. На думку К. Мангейма, всі сучасні концепції соціально-
політичного управління мають тому за мету сформувати тип людини, яка
була б здатна утвердитися в різних соціальних ситуаціях, що, в свою чергу,
потребує свідомого формування не лише навичок, знань та вмінь, але й
завчасного моделювання тих суттєвих принципів, які визначають
становлення характеру людини.
На сьогодні, на думку американського вченого З. Баумана, формування
“законного” світогляду відбувається за рахунок невтомного культивування у
людини так званої "установки на споживання", піднесення її до деякого
світоглядного орієнтиру та сутнісної характеристики людського існування
загалом. Підпорядковуючи життя індивіда ринку, ця установка "приватизує
проблеми таким чином, що вони більше не здаються відкритими,
53
загальнозначущими, тобто публічними; вона індивідуалізує завдання
настільки, що вони не сприймаються більш як суспільні" [Бауман З. Мыслить
социологически. – М., 1996. – С. 214]. Формування особистісної ідентичності
стає нібито суто індивідуальною справою людини, котра вирішує свої
проблеми (в тому числі й смисложиттєві), придбавши на ринку ту чи іншу
модель власної особистості. "Складається враження, що за допомогою
ретельно підібраних покупок я можу зробити з себе все, що побажаю, все,
чим, по-моєму варто здаватися" [Там само. – С. 215].
Така "індивідуалізація" життєвих проблем людини позбавляє їх
суспільної значущості та будь-якого сенсу, оскільки звужує світоглядні
горизонти пересічного індивіда до акту купівлі тієї чи іншої споживчої
вартості, акту, який, зрештою, має визначити і вартість самих цих проблем.
Однак, як зазначав свого часу К. Мангейм, люди, окрім прагнення
досягти стабільного рівня життя, мають бажання відчувати, що вони є
корисними і важливими членами суспільства, в якому живуть.
Формування “законного” світогляду тому, з одного боку, відбувається
за рахунок експлуатації цього бажання, надання йому безпечних форм та
прийнятного спрямування. Так, З. Бауман відмічає, що в нинішньому
суспільстві мрії та прагнення керованих стають своєрідними ресурсами
діяльності керуючих, слугуючи досягненню цілей, які визначені пануючими
верствами населення.
З іншого боку, формування "законного світобачення" має за мету
нівелювання зазначеного бажання, його усунення та попередження його
виникнення. Цим і пояснюється культивування удаваної індивідуалізації
особистого життя людини, що виявляється всього лише індивідуальною
купівельною спроможністю претендента на той чи інший стиль життя, який
виявляється цілковито ототожненим зі стилем споживання.
Таким чином сенс проблеми соціально-політичного управління та її
ціннісно-світоглядне навантаження полягає у забезпеченні стабільності
суспільства шляхом відтворення її моральнісного аспекту (законності або
легітимності) у спосіб формування у людей відповідних моделей свідомості
та поведінки, – так званого “законного” світогляду.
3. Поняття трансформації відображає певний момент розвитку

предмета, який характеризується перехідним станом від того, чого вже немає,
до того, чого ще немає, але має бути. Соціальна трансформація,
зазвичай, визначається перерваністю, порушенням соціальної традиції.
Характерними рисам суспільств, що перебувають в умовах трансформації,
вважають: 1) руйнування попередньо існуючих соціальних інститутів та
виникнення соціальних інститутів, які не контролюються державою; 2)
кришіння ідеологічних традицій, розмивання моральних норм, правовий
нігілізм; 3) радикальна зміна принципів соціального порядку в усіх сферах
життя суспільства; 4) криза всіх сфер функціонування суспільства як
54
результат соціального нігілізму відносно попереднього історичного досвіду;
5) ірраціональність соціальних процесів; 6) актуалізація ідей націоналізму,
сепаратизму, сектантства.
Організація та оптимізація соціально-політичного управління в умовах
трансформації суспільства передбачає знання світоглядних характеристик та
соціально-психологічних особливостей трансформаційних процесів. До
світоглядних характеристик, передусім, належать: 1) плюралізм світоглядних
орієнтацій та відсутність якої-небудь сталої світоглядної системи; 2) криза
наукового обгрунтування та розповсюдження ненаукового, псевдонаукового
обгрунтування світоглядних орієнтацій; 3) ренесанс релігійного
обгрунтування світоглядних орієнтацій; 4) опора дезорієнтованої особистості
на здоровий глузд; 5) синкретизм обгрунтування світоглядних орієнтацій
особистості. Управління світоглядною орієнтацією особистості в умовах
трансформаційних суспільств має враховувати наступні “точки опори” такої
орієнтації (своєрідні світоглядні пріоритети): етнічна самоідентифікація,
орієнтація на сильну особистість, втеча від соціальної невизначеності та
зосередження зусиль на приватному житті. Тому серед відомих моделей
реалізації світоглядної свободи особистості, - органічної, страглістської,
ескапістської та адаптивної, - лише три з них є бажаними і безпечними в
умовах трансформації суспільств, а саме: 1) органічна модель, коли
світоглядні орієнтації особистості співпадають з пануючими у суспільстві
світоглядними установками, а людини досить “безболісно” сприймає зміну
власних світоглядних орієнтацій, якою б радикальною ця зміна не була; 2)
ескапістська, яка передбачає втечу від суспільно визначеної програми
реалізації індивідуальної світоглядної свободи та побудову людиною
власного світу (так званий “соціальний самоустрій”), і 3) адаптивна, за якої
відбувається пристосування людини до суспільних обставин без зміни нею
власного життєвого кредо. Страглістська модель, коли світоглядна свобода
реалізується через конфлікт з відмінними від неї світоглядними установками
та відповідними соціальними силами, має при цьому бути нейтралізована як
дезорганізуюча та суспільно небезпечна.
До соціально-психологічних особливостей суспільств в умовах
трансформації відносять: 1) агресивне соціальне порівнювання; 2) соціальне
розчарування, невдоволення та соціальний песимізм; 3) зміна основ
особистісної ідентичності (соціальна ідентичність поступається національній
та культурній) та пов’язана з цією зміною втрата звичної біографії; 4)
домінування позиції радикального нігілізму; 5) соціальне збайдужіння.
Особливої уваги заслуговує феномен двоїстості масової свідомості, що
виявляється в паралельних орієнтаціях останньої на взаємовиключні
альтернативи соціально-економічного та державно-політичного розвитку
(наприклад, вибір економічної свободи і прагнення соціального патерналізму
тощо). Мова йде про існування в трансформаційних суспільствах особливої
форми патології, що може бути визначена як соціальне божевілля. Останнє
обумовлене руйнуванням об’єкту адаптації з одночасним збереженням
адаптаційних механізмів, які були вироблені раніше. Прикладом специфічної
55
соціопатії у нашому суспільстві вважається феномен “вишколеної соціальної
безпорадності”, нездатності особистості брати на себе відповідальності не
лише за суспільство, в якому вона живе, а й за власне життя у цьому
суспільстві.
Перераховані світоглядні характеристики та соціально-психологічні
особливості трансформаційних суспільств визначають головні пріоритети
соціально-політичного управління в останніх, а саме: утвердження безпечних
та прийнятних моделей реалізації світоглядної свободи особистості,
породження позитивних контекстів, що мають забезпечити усталення
оптимістичних настроїв у населення, нейтралізація феномену соціального
божевілля. Основна ж проблема, яка потребує першочергового вирішення, -
це формування нової системи особистісної ідентичності та відповідної до неї
соціальної біографії людини. Останнє й зумовлює механізм соціально-
політичного управління в умовах трансформації суспільства, в якості якого
називають механізм культурного інсценування [Див.: Ионин Л.Г. Социология
культуры. – М., 1998].
Культурне інсценування включає наступні етапи особистісної
ідентифікації. По-перше, оволодіння зовнішніми ознаками ідентифікації, до
яких відносять засвоєння поведінкового коду та символіки одягу, вироблення
словесної компетенції, зайняття простоту, в якому відбувається
репрезентація обраної ідентичності. Другий етап – це засвоєння деякого
теоретичного ядра та вироблення відповідного морально-емоційного
настрою. Цей етап є вирішальним для здійснення особистісної ідентифікації,
оскільки тут індивід отримує розуміння свого місця в світі й відповідно свого
знов віднайденого інтересу та починає його раціонально обгрунтовувати.
Якщо на першому етапі індивід, оволодівши зовнішніми проявами
ідентичності, своєрідно прагнув жити чужим життям, засвоїти чужий досвід
через його зовнішні ознаки, то на другому етапі це життя і цей досвід стають
його власними. Людина вже спроможна поділити інших на своїх та чужих,
інтерпретувати їх мотиви та інтереси, осмислити свої власні інтереси та
прагнення. Відтепер головним для індивіда стає не пошук нових лозунгів,
нових форм досвіду, нових, альтернативних ідентичностей, а захист своєї
власної, засвоєної спершу в якості зовнішньої манери, ідентичності.
Культурне інсценування як спроба пошуку ідентичності є тому
процесом знаходження та усвідомлення індивідом власного інтересу як
окремої людини і як члена групи, процесом формування та
інституціоналізації нових, як індивідуальних, так й групових, - інтересів в
умовах, коли попередні інтереси та цінності не лише втратили свою
привабливість, а й почали виконувати функцію дезорієнтації в нових умовах
людського співжиття.
56
1. Теорія адміністративно-державного управління: предмет, основні

поняття та проблеми.
2. М. Вебер про основні принципи адміністративно-державного
3. Модель “адміністративної ефективності” Вудро Вільсона.
4. Бюрократія та демократія: альтернатива чи взаємообумовленість. (В.
Вільсон, Ф. Гуднау, М. Вебер).
5. Теорія державного управління Б. Гурне у контексті політичних реалій
сучасної України.
6. Феномен законів С. Паркінсона.
7. Особливості та проблеми адміністративно-державного управління в
сучасній Україні.
8. Соціально-історична визначеність та ціннісно-світоглядне
навантаження проблеми соціально-політичного управління.
9. Соціально-політичне управління та проблема легітимності.
10. Роль правових норм та Конституції в практиці соціально-політичного
11. Соціально-психологічні аспекти трансформаційних суспільств та
практика соціально-політичного управління.
12. Культурне інсценування у сучасній Україні.
1. Розкрийте зміст двох аспектів політичного управління. У якому

взаємовідношенні вони знаходять та чим на практиці загрожує
абсолютизація одного з них ? Важливість якого з цих аспектів, на Вашу
думку, акцентується сьогодні у практиці політичного управління в Україні
і чому ?
2. Проаналізуйте зміст основних дилем адміністративної реформи за Б.
Гурне. Як ці дилеми, на Вашу думку, вирішуються в ході проведення
адміністративної реформи в сучасній Україні ? Відповідь обгрунтуйте.
3. Як пов’язані між собою практика соціально-політичного управління
та проблема легітимності політичної системи. Чому адміністративно-
державного управління недостатньо для вирішення останньої ?
4. З’ясуйте зміст основних моделей реалізації світоглядної свободи в
умовах трансформації суспільства та дайте відповідь на такі питання: 1)
яка з цих моделей може сприяти усталенню “вишколеної соціальної
безпорадності” у людей в умовах трансформації звичних для них обставин
суспільного життя і якими можуть бути засоби нейтралізації такого
сприяння ?; 2) яка з цих моделей, на Вашу думку, домінує в сучасній
Україні і яка є оптимальною для українського суспільства з огляду на
специфіку його історичних, політичних та культурно-психологічних
реалій ?
57
5. Проаналізуйте механізм культурних інсценувань. Як Ви вважаєте, чи
використовується цей механізм у практиці соціально-політичного
управління в сучасній Україні ? Якщо так, наведіть приклади.
Основна:
1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности.- М., 1995.-
С. 151-180.
2. Василенко И.А. Административно-государственное управление как наука
// Социологические исследования.- 1993.- № 8.- 1994.- № 1.
3. Гаєвський Б., Ребкало В. Культура державного управління. Організаційний
аспект. –К., 1998. – С. 17-34, 49-95, 127-140.
4. Гаєвський Б.А., Ребкало В.А., Туленков М.В. Політичне управління: Навч.
посібник. – К., 2001.
5. Гурне Б. Державне управління.- К., 1993.- С. 19-80, 99-115, 152-157.
6. Здравомыслов А.Г. Проблема власти в современной социологии //
Проблемы теоретической социологии.- СПб., 1994.
7. Ионин Л.Г. Социология культуры.- М., 1998.- С. 194-195, 201-221.
8. Кривега Л.Д. Мировоззренческие ориентации личности в условиях
трансформации общества.- Запорожье, 1998.- С. 86-179.
9. Липсет С. Политическая социология // Американская социология.
Перспективы. Проблемы. Методы.- М., 1972.- С. 205-213.
10. Липсет С. Политическая социология // Социология сегодня. Проблемы и
перспективы.- М., 1965.- С. 142-145.
11. Мамардашвили М.К., Соловьев Э.В., Швырев В.С. Классика и
современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия и
наука.- М., 1972.- С. 28-94.
12. Манхейм К. Диагноз нашего времени.- М., 1994.- С. 102-158, 372-375.
13. Політологія посткомунізму.- К., 1995.- С. 27-32, 45-49, 51-67, 103-119,
155-161, 179-186, 227-237.
14. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность.- М., 1992.- С. 46-50.
15. Щекин Г.В. Теория социального управления.- К., 1996.- С. 225-230.
Додаткова:
1. Бауман З. Мыслить социологически.- М., 1996.- С. 122-132, 177-178.
2. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционного
учреждения.- М., 1905.
3. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности.- М., 1990.- С. 169-
187.
4. Грушин Б.А. Возможность и перспективы свободы / 10 полемических
вопросов и ответов // Вопросы философии.- 1988.- № 5.
5. Державне управління: теорія і практика.- К., 1998.
6. Жизненная стратегия человека в переходном обществе // Социологический
журнал.- 1995.- № 1.
7. Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие. – М., 2000.
58
8. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления.- М., 1987.
9. Наумкина С.М. Социально-политические аспекты управления.- Одесса,
1994.- С. 5-124.
10. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис современного
правосознания.- М., 1996.- С. 240-255.
11. Соловьев Э.В. Личность и право // Вопросы философии.- 1989.- № 6.
ТЕМА 4. Теоретичні засади осмислення проблеми соціально-

1. Історико-філософське підґрунтя теорії соціально-політичного управління.

2. Теоретико-соціологічні підвалини практики соціально-політичного
3. Політична психологія та соціально-політичне управління.
1. До історико-філософського підґрунтя теорії соціально-політичного

управління слід віднести етичну концепцію держави у її класичному та
сучасному варіантах. Класичний варіант цієї концепції представлений
гегелівським вченням про державу як хитрість. Згідно з Гегелем, вихідним
пунктом діяльності держав Нового часу є факт розлагодженості
індивідуальної волі як “абсолютної одиничності”, власника та всезагальної
волі, яка виявляє себе у всесвітньо-історичних діяннях і втіленням якої й є
держава. Розлагодженість одиничної волі як приватної і волі всезагальної,
яка творить світське, існує при цьому не лише як голе протистояння
особливого, - суб’єктивної свободи, - й всезагального, - держави, - але й як
напруга впертого прагнення з боку особливого відокремитись від цього
всезагального, зберегти своє абсолютність й володіти нею безпосередньо. Це
прагнення, щоб уникнути небажаних його наслідків і у такий спосіб
“пересилити розпусту, падіння, розбещеність, порочність окремих індивідів”
[Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2-х т. Т. 1. – М., 1970. – С. 363],
використовується державою і покладається нею за основу власної діяльності
як хитрості. Така діяльність полягає у тому, щоб надати кожному свободу
діяти виключно заради себе і піклуватися про самого себе і водночас
залучити його до лона всезагального; зберегти індивідуальну волю як
приватну особу й одночасно підпорядкувати її рух логіці всесвітньо-
історичних діянь, завдяки яким здійснюється робота світового розуму, -
твориться людська історія. Всезагальна воля як у-собі розумне воль
індивідуальних, які мають за мету виключно власну одиничність, постає як
зовнішня, примусова сила. Остання, проте, уявляє собою не голу фізичну
силу як таку, а є скоріше насиллям, усвідомленим індивідами як сутність
кожного попри власну одиничність, як необхідність світського, що його
творить всезагальна воля й яке становить зміст діяльності уряду. Єдність
всезагальності та одиничності людського життя присутня тому в державах
Нового часу двояко, - індивідуальність, яка має за мету власну одиничність, є
59
буржуа (народ), індивідуальність, яка має за мету всезагальне як таке, є
громадянин (уряд). “Одна й та ж людина піклується про себе та свою сім’ю,
працює, укладає договори й т. п., і вона ж турбується про всезагальне, має
останнє за свою мету” [Там само. – С. 360]. Хитрість держави полягає у тому,
щоб провести одиничну волю по усім ступеням волі всезагальної, які
покладаються її поняттям, забезпечити засвоєння індивідом усього багатства
її визначень (освіта), сукупність яких у своєму наявному бутті утворює
систему права, яке не є обмеженим юридичним правом, а розуміється як таке,
що обіймає всі визначення свободи. Хитрість держави існує тому не як
навмисне обдурювання та ошукування громадян, а об’єктивно, як діалектика
формального права, моралі і моральності.
Формальне право охоплює ті визначення всезагальної волі, змістом
яких є відносини одиничних воль як абстрактних, - власників. Система
формального права регулює відносини останніх, усталюючи їх свободу як
щось цілком негативне, як свободу робити все, що не заборонено законом, -
свободу не порушувати цей закон. Звернені до одиничної волі як особи
положення права, не вимагають від неї робити дещо позитивне для решти
одиничних воль. Таким позитивним для особи і є незазіхання на її свободу.
Повага до іншого як до особи та непосягання на його свободу як на свободу
власності та свободу особистості, - такий зміст свободи, що його визначено
для одиничної волі сферою формального права і підсумовано приписом,
згідно з яким, кожний має поводитися з іншим як з особою.
Мораль охоплює ті визначення всезагальної волі, які стосуються
взаємин одиничних воль як особливих, - суб’єктивних воль, які лише те
визнають за своє, несучи за нього відповідальність, що попередньо
намірялися зробити і чого прагнули напевне. Якщо стосунки одиничних воль
як осіб регулюються приписами формального права, то відношення
одиничних воль як особливих, суб’єктивних усталюються обов’язком. У
дотриманні умов припису особа силувана системою формального права, а у
виконанні обов’язку суб’єктивна воля знає себе як таку, що сама вирішує і
вибирає, що саме є обов’язком для неї. В той же час одинична воля як особа
буде узгоджувати свій рух з приписом формального права як його законом за
умови опанування нею відповідним моральним наміром. Останній має стати
предметом уваги з боку держави з тим, щоб попередити порушення правових
приписів. “… лише тоді може прийти моральна поведінка як така, у якій
немає ніякого правового припису і зовнішнього примусу” [Там само. – Т. 2 –
С. 55]. Для того, щоб здолати абстрактність та формалізм моралізування,
обов’язок заради обов’язку, у примусі до якого одиничних воль як осіб
держава подібна машині, і запобігти можливому збоченню та самознищенню
суб’єктивних воль, які не витримали тягаря категоричного імперативу,
держава репрезентує обов’язок як систему зобов’язань, що покликані
вивільнити одиничну волю як з тенет безпосередніх природних потягів, так й
з пустоти суб’єктивної невизначеності. Це: зобов’язання щодо самого себе
(фізичне самозбереження і освіта), щодо сім’ї, щодо інших та щодо держави.
Держава тому як незалежна у своїх діях від особливих воль, настрої та
60
наміри яких можуть бути корисливими, не стільки утворює машину, яка
скріплює людей формально-правовими відносинами як примусовими,
скільки прагне викликати довіру до себе з боку громадян та забезпечити
розсудливе дотримання ними зобов’язань, які необхідні для відносин воль як
особливих і полягають не у сліпій покорі наказам уряду та ззовні
запропонованим законам і приписам, але й у схваленні та визнанні останніх у
думках та вчинках одиничних воль.
Одиничні волі як особливі шляхом власних вчинків здійснюють такі
зміни наявного буття, які не входили до їх намірів й результатом яких є
моральність як об’єктивність та дійсність всезагальної волі, вияви якої є
необхідними. Сукупність таких виявів утворює систему відносин між
людьми, яка є сутністю кожного окремого індивіда всупереч його
одиничності й моментами якої є сім’я, громадянське суспільство, держава та
всесвітня історія. Правові приписи та система зобов’язань поступаються тут
політичній свободі як способу залучення до всезагальних справ індивідів, що
своїм покликанням вважають приватні цілі і розрізнені прагнення у
громадянському суспільстві. Для дієвості політичної свободи недостатньо,
однак, агрегату поодиноких приватних осіб. які дотримуються правових
приписів, та у якості суб’єктивних воль підпорядковують свої дії існуючій
системі зобов’язань. Політична свобода як свобода участі приватної особи у
всезагальних справах держави потребує народу, організованого у корпорації.
Саме тут особа знаходить гарантію власного майна, своєї свободи як
власності, забезпечує для-себе-буття й водночас долає його межі, створює
деякий “всезагальний продукт”, що становить загальний здобуток. У
корпорації приватний інтерес проникається всезагальним, а особа оволодіває
належною стосовно формального права моральною чеснотою як здатністю до
великодушного виконання його приписів. Суб’єктивна воля, завдяки
корпорації, зберігає себе як “абсолютну одиничність”, турбуючись виключно
про себе у плані власної акцидентальності, й одночасно бере участь у русі
всесвітньої історії у спосіб розсудливо-поміркованої покірності державним
установам та наказам уряду. Така розважливість у єдності з довірою до
останніх є патріотизмом як усвідомленням абсолютності держави. “…
оскільки держава охороняє приватні справи окремих людей, а окрема людина
має на увазі передусім власне майно, то цілком можливо принести у жертву
частину власності заради збереження її решти” [Там само. – Т. 2. – С. 70].
У створенні корпорацій як передумові дієвості політичної свободи та
запоруці формування у громадян почуття патріотизму й виявляє себе, на
думку Гегеля, хитрість держави. Остання, таким чином, не є машина, завдяки
якій створюються всі установи, пов’язані з людським співжиттям,
регулюються та змінюються відповідно до її наказів, контролюються з боку її
органів, що демонструють притаманну їй могутність, усталені суспільні
відносини. Вона уявляє собою спосіб залучення одиничних воль як
приватних осіб, власників до самоствердження всезагальної волі, завдяки
якій відбувається усталення нової системи відносин між людьми. У сфері
формального права таке залучення відбувається у спосіб непорушення
61
людиною діючих правових приписів, у сфері моралі – у спосіб виконання
існуючої системи зобов’язань, у сфері моральності – у спосіб політичної
свободи та сформованого завдяки їй почуття патріотизму.
Гегелівська концепція держави як хитрості належить, згідно з А.
Грамші, до того періоду, коли клас буржуазії стверджувався як такий, що
перебуває у безперервному розвитку, а тому здатний поглинути все
суспільство, підняти його до власного економічного та культурного рівнів. У
особі своїх ідеологів цей клас здійснював га той час духовне керівництво
народом (представниками третього стану), що мало за мету ствердження
особистої автономії та суверенності як всезагальної форми людських
вчинків. Останні мали спонукатися вибором, який базується виключно на
раціональних, осяяних світлом людського розуму моментах, - вірно
осягнутому інтересі, пізнаній історичній необхідності тощо. Пристрасті,
забобони, хибні думки мали бути усунені як перешкода на шляху
перетворення одиничної волі на свідомого учасника всесвітньо-історичних
діянь, завдяки яким здійснювалося фізичне та ідеологічне розширення класу
буржуа. Тому головною проблемою у діяльності держав Нового часу як
хитрості була, згідно з Гегелем, проблема емпіричної всезагальності волі:
“…всезагальна воля має бути й емпірично всезагальною, тобто … окремі
особистості як такі управляють чи повинні управляти” [Гегель Г.В.Ф.
Философия истории. – СПб., 1993. – С. 451].
Однак, в кінці XIX – на початку XX століття увесь комплекс
принципів політичної стратегії і тактики, що виник у 1789 році й був
розвинутий теоретично в зв’язку з революціями 1848 року, втрачає свою силу
і потребує певного коректування. Це, як зазначав у цей час французький
вчений Дюгі, було пов’язане з тим, що, держава відтепер не піклується
більше про підняття кожного окремого індивіда до економічного та
культурного рівня пануючої соціальної групи, а лише проголошує та
гарантує однаковий для всіх вихідний пункт такого підняття у спосіб
забезпечення всім належного рівня освіти, умов здорового життя та достатку
[Див.: Новгородцев П. Введение в философию права. Кризис современного
правосознания. – М., 1996]. “Фізична неможливість” (Еро де Сошель)
перетворення всіх представників третього стану на приватних осіб та
утвердження їх рівності як таких спричинила втрату класичним варіантом
етичної концепції держави своєї актуальності. Індивідуальна воля має тепер
бути не залучена до всесвітньо-історичних діянь, а усунута від них,
збережена у своїх одиничності та суб’єктивності, в повсякденності власного
існування, де переважають поодинокі розрізнені уявлення та стереотипні
форми поведінки, подолання яких покладалося у гегелівському варіанті
етичної концепції держави за умову участі індивідів у державних справах.
Такі усунення та збереження досягалися на шляху постулювання вибору як
всезагальної форми людського самоствердження, але не вибору раціонально
осмисленого, а вибору вподобаного, того, що “гідне співчуття” (В. Зомбарт),
- певної точки зору, яка привносить сенс у повсякденність людського
існування, робить її чимось самоочевидним. Недостатність формально-
62
правового регулювання людської поведінки для утвердження позиції вибору
як загальнообов’язкової та безперечної фіксується на початку XX століття
етично-політичною концепцією Б. Кроче. Зближення понять “етика” і
“політика” є тут визнанням того, що держава нетотожна своїм офіційним
інститутам, для опису функціонування яких вдаються до юридичної
термінології, а деколи “прихована” в організаціях, створених за приватною
ініціативою пануючої соціальної групи, як то: об’єднання за інтересами,
спортивні клуби, культурно-просвітницькі громади, доброчинні фонди
тощо).
Сучасною філософією, зокрема структуралізмом, “етична” концепція
держави представлена “мікрофізикою влади” М. Фуко. В першому томі
“Історії сексуальності” М. Фуко описує владу, яка вийшла за межі будь-яких
дисциплінарних інститутів й пронизала собою все суспільство і всі види
стосунків між людьми. Відносини влади, полишені єдиного вихідного
пункту, перетворюються, згідно з М. Фуко, на іманентні й утворюють
“щільну тканину”, яка проникає в усі наявні установи та інститути, але не
концентрується в жодному з них. М. Фуко належить також спроба з’ясувати
механізми добровільного скорення владі з боку громадян, які стали на
сьогодні важливими і невід’ємними елементами соціальних інститутів
західної державності. У своїй роботі “Право на смерть та влада над життям”
М. Фуко показує, що в епоху, яка передувала Просвітництву та буржуазним
революціям, характерною рисою права суверена було право на життя і
смерть його підданих, право умертвити чи залишити їм життя. В класичну
епоху Захід пережив глибоку трансформацію подібних механізмів влади.
Позбавлення підданих того, що їм належить перестало бути головною
формою здійснення влади. Зате сформувалася величезна кількість інших
форм, а саме: спонукання, підтримка, контроль, нагляд, управління та
організація. Право відбирати у підданих їх життя поступилося різноманітним
формам управління цим життям, передусім людськими силами, здібностями
та схильностями.
Таким чином, моральне та духовне керівництво людьми, яке
передбачало, що “… кожна людина здатна “своїм розумом” дійти до
розуміння того, як їй слід вчиняти, а тому немає необхідності спеціально
формувати, кодувати та стереотипізувати думки цієї людини”
[Мамардашвили М.К., Соловьёв Е.В., Швырев В.С. Классика и
наука. – М., 1972. – С. 50.] й теоретичним виразом якого був класичний
варіант етичної концепції держави, поступається у XX столітті
цілеспрямованому впливу на бажання, наміри, морально-психологічні
установки людини, які зумовлюють вибір останньою власної життєвої
позиції, з метою забезпечення добровільного скорення владі та попередження
протистояння окремого індивіда "індустрії свідомості". Організація такого
впливу багато в чому визначає проблематику сучасних варіантів етичної
концепції держави.
63
2. До проблематики сучасних варіантів етичної концепції держави

примикає з моменту свого виникнення і соціологічна думка. О. Конт, батько
соціології, зазначав свого часу, що першочергова потреба на сьогодні, - це
єдина доктрина та однакові звичаї, які базуються на одноманітній системі
всезагального виховання. Пріоритетність останніх зумовлена, на думку О.
Конта, тим, що головні соціальні труднощі не є тепер суто політичними, а
переважно моральними. Тому можливе їх розв’язання залежить від поглядів
на звичаї значно більше, аніж від установ та інститутів. Таке розв’язання
передбачає розмежування світської (політичної) влади, яка базується на
насиллі і духовної влади, що грунтується на переконанні. Не слід регулювати
законами те, що можна виховати за допомогою звичаїв та здорового глузду,
який означає домінування чуттєво-достовірного над розумно-осягнутим.
Зміст такого виховання полягає у навчанні людини підкорятися наказам і
приписам світської влади. При цьому необхідною складовою цього
виховання має стати культивування не лише відповідного (позитивного)
способу мислення, а й певних почуттів.
Згідно з Е. Дюрекгеймом, до процесу забезпечення суспільної
солідарності слід, поряд з юридичними законами і правовими приписами,
залучати ще й так звані соціальні факти. Цим терміном вчений позначає
колективні, уявлення, вірування та ідеали, які встановлює суспільство або
соціальна група, і функція яких полягає не в тому, щоб змусити нас думати, а
утому, щоб спонукати нас до дії, допомагати нам жити. Соціальний факт
тому визначає два моменти: 1) це способи мислення, діяльності і відчуття, які
знаходяться поза індивідом, та відповідна до них поведінка; 2) вони мають
стосовно індивіда примусову силу, внаслідок чого індивіду вони
нав’язуються. Будь-яке відношення до соціальних фактів, каже Е.
Дюрекгейм, є релігійним, оскільки питання щодо їх істинності завжди є
питанням віри. Тому соціальні факти, - пануючі у суспільстві цінності та ідеї,
- не можна спростувати, продемонструвавши помилковість їх логічних основ
чи невідповідність очевидним фактам. Серед соціальних фактів, які можуть
бути використані для вирішення проблеми суспільної солідарності Е.
Дюрекгейм називає: право, громадську думку, моду, мораль, натовп, різні
соціальні течії, виховання. Всі ці моменти так чи інакше використовуються у
сучасній практиці соціально-політичного управління.
Загалом до теоретико-соціологічних підвалин практики соціально-
політичного управління слід, передусім, віднести: проблему
реконструювання суб’єктивних смислів людської поведінки у М. Вебера,
вчення про логічні та нелогічні вчинки В. Парето, положення про “політичну
формулу” Г. Моски та соціологію повсякденності.
М. Вебер виходить з того, що передумовою всіх суспільних наук є те,
що люди володіють здатністю і волею, які дозволяють їм зайняти певну
позицію щодо світу й надати його деякий сенс. Такі позиції є специфічними у
своїй особливості точками зору, які, в свою чергу, співвіднесені з
64
відповідними цінностями. Останні припускають лише власну констатацію та
співчуття, але виключають можливість будь-якого обгрунтування своєї
значущості. Їх осмислення полягає тому у з’ясуванні зв’язку зумовленої
ними життєвої позиції з тими практичними наслідками, що нею передбачені.
Наука спроможна зафіксувати цей зв’язок і встановити факт неминучості для
людини вибору між взагалі можливими на сьогодні життєвими позиціями.
Вебера при цьому не цікавить зміст обраних людиною точок зору, його
цікавить механізм такого обирання, бо привнесений сенс, яким би він не був,
становить основу наших суджень про різноманітні явища людського
співжиття та відповідних до цих суджень вчинків. Враховуючи це, М. Вебер
намагається з’ясувати, який суб’єктивний смисл є функціонально важливим
для збереження існуючого типу людської поведінки, яким є держава або які
мотиви спонукають людину до вибору саме того суб’єктивного смислу, що
конституює наявний тип людської поведінки. На перший погляд, зазначає
Вебер, люди співвідносять власні дії з існуючим типом поведінки (а отже й із
суб’єктивним смислом, який його конституює) як зі значущим тому, що
останній є юридично оформленим і закрапленим у якості пануючого. Та
лишається незрозумілим, чому людина сприймає пануючий тип
суб’єктивного смислу як значущий. Для з’ясування цього потрібно
встановити, якими є складові такого сприйняття, якщо відкинути його
зовнішнє забезпечення. Згідно з М. Вебером, до шуканих складових
належать: звичка, традиція, інтерес, легітимність. Лише за умови останньої
індивідуальна поведінка відносно суб’єктивних смислів, які конституюють
загально-обов’язковий тип людської поведінки (держава) орієнтується
уявленням про їх значущість (а не звичність, традиційність чи слугування
інтересам), тобто їх обов’язковість та існування у якості взірця людської
поведінки, що є гідним для наслідування. Лише легітимність забезпечує
існуючому порядку як деякій однопорядковості суб’єктивних смислів бажані
стабільність і функціональність. На думку М. Вебера, порядок, стабільність
якого базується лише на цілераціональних мотивах, у цілому значно
лабільний, ніж той порядок, орієнтація на який базується лише на традиції чи
звичці до певної поведінки. Однак, останній ще більш лабільний, ніж
порядок, який має престиж, а тому диктує непорушні вимоги і встановлює
взірець поведінки, тобто ніж порядок, що має “легітимність”. Цей факт Вебер
пояснює тим, що легітимний порядок має внутрішній вимір і внутрішню
виправданість, які охоплюють: 1) емоційну відданість порядку; 2) віру в
абсолютну значущість порядку, який нібито виражає собою певні непересічні
цінності; 3) віру в залежність власного блага та спасіння від збереження
цього порядку.
М. Веберу належить відкриття того факту, що типологія способів
легітимації існуючого порядку взаємин між людьми грунтується на типології
суб’єктивних смислів, які керовані можуть привнести у свою поведінку як
послух й які сприймаються ними як звід деяких непересічних цінностей, що
надають цьому послуху змістовності і сенсу. Відтворення того чи іншого
суб’єктивного смислу, закріплення його як недоторканого і недосяжного ні
65
для людської думки, ані для людської дії, забезпечується “політичною
формулою” (Г. Моска), яка здійснює юридичну та моральну санкцію
існуючого порядку. Становлячи висновок із загальноприйнятих і
загальновизнаних у даному суспільстві вчень та вірувань, вміщуючи у собі
апеляцію до історичних переказів та народних почуттів, політична формула,
за визнанням Г. Моски, репрезентує наявний стан речей як такий, що
відповідає споконвічній природі людини , її прагненню відчувати, що нею
управляють не лише під впливом матеріальної та інтелектуальної сили, але й
завдяки дії моральних принципів.
Типологія суб’єктивних смислів, у свою чергу, дозволяє контролювати
процес формування переконань та вибір людиною “власної кінцевої позиції”
(М. Вебер) шляхом перекомбінування елементів повсякденної свідомості,
фіксації одних його моментів та непідкріплення інших, вичленення типових
реакцій людини на типові ситуації соціально-політичного життя. Спробу
з’ясувати, які саме елементи повсякденної свідомості мають бути
використанні для попередження лабільності існуючого порядку, вперше
здійснив В. Парето у своєму вченні про логічні та нелогічні вчинки.
Логічним, за В. Парето, є вчинок, у якому відношення “засіб - мета”
відповідає подібному відношенню у людській свідомості. Якщо така
відповідність порушена, то маємо справу з нелогічним вчинком. Логічні
вчинки охоплюють незначну частину людської життєдіяльності й
детерміновані логічно-експериментальним методом пізнання дійсності, який
дозволяє встановлювати зв’язок між наявними засобами та можливим
наслідками їх використання. Однак, цей метод пізнання (наука)
неспроможний відповісти на питання: “Що спонукає людей обирати ті чи
інші цілі ?” Такий вибір, вважає Парето, є не результатом, а об’єктом
наукового знання й залежить значною мірою від психологічного стану
людей, аніж від тих аргументів, які вони використовують. Оскільки вибір
мети мотивований почуттям, а не теоретичним аргументуванням, він
здійснюється у процесі нелогічного вчинку, в якому аналітично можна
розрізнити залишки і похідні. Залишки у В. Парето – це все, що відрізняється
від наукового мислення і відповідає соціальним інстинктам людини. Деяка
діяльність, каже В. Парето, здійснюється людиною інстинктивно і все ж
потребує певного міркування, надання фактам значення символу чи
показника, деяких “теорій, які виправдовують” загалом. (Згідно з М.
Вебером, людина теж не усвідомлює суб’єктивних смислів своїх дій й лише
приблизно їх “відчуває”. Саме тому ці смисли потребують наукового
реконструювання). Парето при цьому цікавлять ті залишки, які відіграють
вирішальну роль у встановлені суспільної рівноваги, усуненні можливості
лабільності наявного порядку людських вчинків. До таких залишків, він,
зокрема, відносить: 1) інстинкт комбінацій як схильність людей
встановлювати зв’язки між ідеями та речами, з’ясовувати можливі наслідки
проголошеного принципу, прагнути правильного та уникати неправильного
міркування; 2) “непорушність агрегатів” як протидія змінам та збереження
усталених комбінацій людських стосунків, що утворюють своєрідні агрегати
66
(інститути), як то: звичаї, інститут сім’ї, релігійні вірування; 3) залишки, які
стосуються соціальності – схильність до утворення “окремих товариств” та
потреба одноманітності, єдиного способу життя для всіх. Усі перераховані
залишки, згідно з В. Парето, виконують консервативну соціальну функцію й
за умови їх свідомого підсилення та культивування у людей можуть відіграти
стабілізуючу роль у суспільстві.
Окрім залишків, нелогічні вчинки вміщують похідні. Похідні – це те,
до чого апелюють люди з тим, щоб пояснити власні вчинки для самих себе та
для інших, надати їм деякого сенсу та виправданості; це різні словесні
засоби, які використовують люди для надання позірної логіки тому, що такої
логіки не має. При цьому завдяки похідними не лише можна привнести
бажаний сенс у людські вчинки, а й вплинути на інтерпретацію людьми як
існуючого порядку, так і їх дій в межах цього порядку. Більш того, похідні
мають здатність змінювати залишки, а отже й напрямок людських вчинків.
Враховуючи це, В. Парето здійснює класифікацію похідних з точки зору тієї
переконливості, яку вони мають для людей. Класифікація побудована за
принципом посилення такої переконливості: 1) прості твердження типу
“треба, тому, що треба”; 2) переконання авторитетом окремих осіб, традицій,
звичаю; 3) апелювання до юридичних, метафізичних, надприродних
цінностей, наприклад: Закон, Справедливість, Бог; 4) вербальні докази, тобто
застосування невизначених, багатосмислових термінів, наприклад
демократія, загальне благо тощо. Типологія залишків і похідних дозволяє,
таким чином, з’ясувати логіку нелогічних вчинків і способи їх
“псевдораціонального оформлення” (В. Парето) і тим самим тенденції
поведінки людей, а отже й спрямованість їх почуттів (“непорушність
агрегатів”, наприклад породжує релігійні почуття, залишки, які стосуються
соціальності, - патріотичні почуття). Знання цього дає можливість
спрямовувати людську поведінку у напрямі досягнення та усталення
суспільної рівноваги, попередження та подолання можливої лабільності
порядку людських вчинків та взаємовідносин.
Використання основних положень соціології повсякденності у практиці
соціально-політичного управління має той сенс, що організація ефективного
(здатного вирішити проблему легітимності політичної системи) впливу на
людську свідомість та поведінку можлива лише за умови врахування тих
об’єктивних моментів життя пересічної людини, які власне й зумовлюють
саму можливість такого впливу. Ці моменти повинні сприйматися людиною
як щось безперечне і самоочевидне, як деяка передумова її власного
існування у цьому світі. (Експериментально зазначені моменти були виявлені
під час відомих дослідів Гарфінкеля). Такі безперечністю і самоочевидністю,
згідно з А. Шюцом, притаманні досвіду повсякденності. Останній на відміну
від інших областей людського досвіду має “предметно-тілесну фіксованість”
(А. Шюц) у фізичному існуванні людини, тобто повсякденні справи та клопіт
пов’язані з фізичною тілесністю індивіда. “Повсякденна фізика” породжує
переживання людиною об’єктивного існування реальності, її феноменів і
предметів. Оскільки власна фізична тілесність для будь-якої людини
67
самоочевидна, то все, що з нею пов’язане також є самоочевидним.
Особливість повсякденної організації людського життя описується А.
Шюцом за допомогою тези про взаємозамінність перспектив, яка передбачає,
що у повсякденності індивід керується припущенням, згідно з яким її
партнери з повсякденної взаємодії бачать і розуміють світ по суті так само, як
і сам він. Ця теза включає два постулати. Перший – постулат
взаємозамінності точок зору, який каже: “Я приймаю на віру – й передбачаю,
що інший вчиняє так само, - що, якщо я поміняюся з ним місцями таким
чином, що його “тут” стане моїм, то я буду знаходитись у тому ж віддаленні
від предметів і бачити їх в тій же мірі типовості, як і він сам, більш того, для
мене будуть доступні ті ж речі, що й для нього (і навпаки)” [Цит. за: Ионин
Л.Г. Социология культуры. – М., 1998. – С. 88].
Другий – постулат збігу “систем релевантностей”: “Доки не доведено
протилежне, я приймаю на віру (й припускаю, що інший робить те ж саме),
що різниця у перспективах, зумовлена унікальністю його і моєї біографічних
ситуацій, байдужа відносно наявних цілей кожного з нас … і ми обидва
відбираємо й інтерпретуємо актуально чи потенційно спільні об’єкти чи їх
якості однаковим чином чи по крайній мірі “емпірично ідентичним”
способом, тобто досить однаковим для досягнення будь-якої практичної
мети” [Там само. - С. 89].
Відповідно це означає наступне. По-перше, пізнання в межах
повсякденності відбувається шляхом своєрідного перевизначення факту як
його співвіднесення з існуючим у людини досвідом повсякденності. Факт не
осягається у його індивідуальності, а скоріше типізується, підводиться під
наявний у людини арсенал різного роду типів взаємодії, які є для даної
людини чимось звичним і тому зрозумілим. Тому той факт, який не
вкладається у наявні у людини схеми типізації ( виходить за межі її
повсякденного досвіду) або ж типізується і тим самим нормалізується, або ж
віддається людиною на відкуп конкретних сфер експертного знання
(сприймається як послання іншої, потойбічної стосовно повсякденності
сфери людського досвіду). По-друге, повсякденність означає наші постійні
зустрічі з певними типами людей, ситуацій, мотивів, які позбавлені
унікальних рис й існують для нас в якості універсальних та знеособлених.
“… ми розглядаємо нашого партнера із взаємодії вже не як особистість у
всьому багатстві її характеристик, а як тип: тип “партнер з торгової угоди”,
тип “перукар”, тип “клієнт” тощо” [Там само. - С. 89]. Повсякденна взаємодія
індивідів означає тому їх взаємну незацікавленість один в одному як в
особистостях, певну байдужість до всього, що виходить за межі їх
“повсякденної фізики”.
Врахування встановлених соціологією повсякденності особливостей
життя пересічних людей дає змогу не лише визначити напрямки та засоби
організованого впливу на їх свідомість та поведінку, що зумовлені тезою про
взаємозамінність перспектив, а й окреслити цілі такого впливу, а саме:
з’ясувати схеми типізації, якими користується людина для перевизначення
ситуації у своєму повсякденному житті з тим, щоб забезпечити
68
безперебійність такого перевизначення і не допустити тим самим звернення
людини до інших способів пізнання дійсності, які мають сприйматися нею як
монополія експертів-професіоналів; 2) утримати людину в межах
незацікавленості та байдужості до всього, що безпосередньо не пов’язане з
повсякденністю її існування.
Загалом у сучасній соціологічні думці проблематика соціально-
політичного управління узагальнена теорією соціальної поведінки, яка існує
у вигляді двох своїх варіантів: соціального біхевіоризму, який вивчає так
звану “відкриту” поведінку, та концепцій, що розробляються в руслі
психоаналізу й роблять акцент на з’ясуванні мотивів, ціннісних орієнтацій та
намірів індивідів.
3. Практичне вирішення проблем соціально-політичного управління

передбачає знання основних положень політичної психології. Офіційне
визнання останньої відбулося у 1968 році. Предметом політичної психології,
згідно з Дж. Кнутсоном, є психологічний компонент політичної поведінки
людини. Для практики соціально-політичного управління можуть бути
значимими наступні напрямки досліджень, що мають місце в межах
політичної психології:
1) вивчення біографії конкретних політичних лідерів з метою
визначення їх психологічно-політичних позицій, що дозволяє прогнозувати
хід думок того чи іншого політичного лідера під час прийняття ним
політичного рішення. Завдання полягає тут у побудові так званих
“схематичних карт”, які передбачають аналіз політичної поведінки
особистості шляхом вивчення різних факторів, які впливають на напрямок
цієї поведінки;
2) напрямок, що бере свій початок від праці Г. Лассуела
“Психопатологія і політика”, де він рекомендував виокремлювати типові
особливості політичної поведінки різних людей з тим, щоб мати можливість
групувати їх за різними ознаками й прогнозувати цю поведінку в конкретних
політичних ситуаціях;
3) культурна психологія, яка з’ясовує типові національні і соціальні
характери;
4) дослідження процесів політичної соціалізації, яке дозволяє з’ясувати
причини виникнення “субкультур невдоволення” та фактів девіантної
поведінки.
Окрім цього, організація соціально-політичного управління передбачає
врахування змісту поняття психологічної війни, який, на думку П.
Лайнбарджера, полягає у планомірному використанні пропаганди та
близьких до неї інформаційних заходів з метою вплинути на думки, почуття,
стосунки та поведінку різних груп населення іноземних країн таким чином,
щоб сприяти досягненню цілей національної політики чи воєнних цілей.
Пропаганда, в свою чергу, полягає у планомірному використанні будь-якого
69
засобу спілкування для впливу з певною метою на розум, почуття та
поведінку певної групи людей. В оперативному відношенні пропаганду
визначають п’ять чинників, які отримали назву формули STASM: 1) джерело,
враховуючи засоби; 2) час; 3) аудиторія; 4) тема; 5) завдання (бажаний
ефект). Проміжною ланкою між політикою та пропагандою, згідно з П.
Лайнбарджером, є визначення характеру противника. У психологічній війні
найкраще визначати противника в особі: 1) одноосібного правителя; 2)
правлячої групи; 3) точно не визначених осіб-шахраїв; 4) якої-небудь
меншини.
Чільне місце серед засобів здійснення психологічної війни займають
індустрія розваг, реклама та засоби масової інформації. Всі вони так чи
інакше присутні в практиці соціально-політичного управління. Реклама
визначається на сьогодні як передача інформації, що зазвичай має характер
переконання, про продукцію, послуги чи ідеї. Однак, на думу французького
вченого Ж. Бодрійяра, реклама виконує більш непомітну, але й не менш
важливу для всього суспільного порядку функцію, чим просте навіювання
споживачу необхідності придбання тієї чи іншої марки товару чи послуги.
Мова йде про функцію соціальної інтеграції та адаптації, яка здійснюється
двояко, а саме: у формі інфантильного обдаровування (принцип насолоди) і у
формі фрустрації, дезорганізації людської свідомості та поведінки шляхом
усунення принципу реальності (репресивний принцип). Фактом свого
існування як найдемократичного з усіх товарів, який, будучи доступним для
всіх, отримується в “дар”, реклама створює образ суспільства, що піклується
про людські потреби, про життєвий проект кожного зі своїх членів.
Демонструючи турботу, тепло, приязність суспільства стосовно індивіда,
реклама знімає їх протистояння один одному, усуває напругу та
конфліктність в їх взаємостосунках. Завдяки їй, світ постає не як ворожий та
байдужий до людських прагнень, а як пластичний і готовий пристосуватися
до будь-яких забаганок індивіда. Звідси – віра у всесилля і всемогутність
останнього, значущість та пріоритетність його “хочу” для суспільства. Ця
віра посилюється завдяки створеній рекламними образами специфічній
системі задоволення людських бажань, де людина має справу не з
суспільством як реальним інститутом, а з його образами, де реальність з її
протиріччями та проблемами усунена. Забезпечуючи заочну причетність
індивіда до цього світу, реклама й породжує ілюзію значущості його життя
для останнього. “Річ націлена на вас, вона вас любить. А оскільки вона вас
любить, ви й самі відчуваєте себе існуючим – ви “персоналізовані”. Це і є
головним, сама ж купівля відіграє другорядну роль” [Бодрийяр Ж. Система
вещей. – М., 1995. – С. 141]. Індивідуальне життя виявляється значимим для
суспільства в тій мірі, в якій воно “вбудоване” за допомогою речей в його
статус кво. Реклама тому не просто пропонує речі для того чи іншого їх
використання, не стільки спонукає до купівлі, скільки підказує та окреслює
загальну схему згоди індивіда зі світом, націлює на єдину логіку приєднання
до соціального консенсусу, полегшуючи тим самим смисложиттєві пошуки
та попереджуючи світоглядні метання сучасної людини. Це досягається
70
завдяки спілкуванню людини не зі світом як таким, а з рекламними образами
цього світу. Внаслідок такого спілкування вона відвертається від реалій
останнього, а тому, в кінцевому рахунку, приймає їх. “Через крісло, яке
“поєднується з формами вашого тіла”, ви самі поєднуєтеся, , приймаючи за
нього відповідальність, зі всім технічно-політичним ладом суспільства” [Там
само. – С. 146]. Таким, згідно з Ж. Бодрійяром, є репресивно-регулююче
покликання реклами, яка здійснюється у формі фрустрації. Реклама
спрямована на пригнічення бажання індивіда звернутися до реальності й до
іншого, аніж споживацька активність, способу особистісного
самоздійснення. Саме це бажання, за словами Ж. Бодрійяра, перетворюється
на видовище, залишається невгамованим і, зрештою, абсурдно-регресивно
переноситься на деяку річ. Утримуючи свідомість у стані “мрійливої
задоволеності”, рекламні образи, вважає Ж. Бодрійяр, змінюють попередні
механізми морально-політичної інтеграції суспільства. Якщо раніше такі
механізми завжди підкріплювалися відкритим насиллям, то тепер вони його
не потребують, адже “…споживач інтеріорізує соціальну інстанцію та її
норми в самому жесті споживання” [Там само. – С. 146].
Основу рекламної привабливості товару становить розроблена А.
Маслоу ієрархія потреб: фізіологічні потреби, потреби і безпеці, соціальні
потреби, потреби значущості та самовираження. Окрім цього, реклама
базується на принципі сегментації ринку, виокремленні споживчих груп та
з’ясуванні їх типової поведінки. Критеріями такого виокремлення можуть
бути: географічний, демографічний, поведінковий, психологічний.
Зважаючи на адаптаційну та інтеграційну функції реклами, її залучення
до практики соціально-політичного управління є умовою ефективного
здійснення останнього. Але при цьому слід мати на увазі не лише конкретні
рекламні прийоми, а й їх світоглядне навантаження та можливі, в зв’язку з
цим, наслідки їх використання.
Осмислення регулятивної щодо людської свідомості та поведінки
функції засобів масової інформації найбільш повно та детально здійснене у
книзі американського дослідника інформаційних процесів Герберта Шиллера
“Маніпулятори свідомістю”. На думку вченого, ця функція базується на
п’яти міфах, закріпленню яких вона, в свою чергу, сприяє, а саме:
1) міф про індивідуалізм та особистісний вибір;
2) міф про нейтралітет основних соціальних інститутів (уряду, ЗМІ,
системи освіти та науки);
3) міф про незмінну природу людини – всі соціальні конфлікти
спричинені агресивністю та непіддатливістю людської природи;
4) міф про відсутність соціальних конфліктів – конфлікти у суспільстві
розглядаються як справа суто індивідуальна за своїм походженням;
5) міф про плюралізм ЗМІ або міф про особистий інформаційний
вибір.
Зазначені міфи стверджуються завдяки спеціальним методам передачі
інформації, відповідним формам комунікації, що уособлюють управління
свідомістю людини. Таких форм, вважає Г. Шиллер, дві. Перша –
71
подрібнення та фрагментація, зміст яких полягає у локалізованому підході до
проблеми, який спричиняє у людини нездатність осягати проблему в цілому.
Засобом подрібнення та фрагментації інформації виступає реклама. Остання,
втручаючись в інформаційні програми, знижує здатність аудиторії оцінювати
тотальний характер висвітленої події чи проблеми, заважаючи зосередитися
та позбавляючи вагомості інформацію, що передувала рекламі. Друга форма
передбачає негайність у передачі інформації. Акцент на негайності ж
створює відчуття важливості предмету інформації. Як наслідок - послаблення
у людини здатності розмежовувати інформацію за ступенем важливості.
Окрім цього, в практиці ЗМІ вироблені такі принципи впливу на
людську свідомість: 1) принцип масованого тиску на психіку індивіда, коли
систематично виголошуються чи тиражуються якісь судження, думки,
оцінки; 2) висока вербальна культура та особиста привабливість
розповсюджувача інформації; 3) викривлення масштабу подій і часу.
В сучасному суспільстві, яке визначається вченими як інформаційне,
саме засоби масової інформації є першочерговим засобом організованого
впливу на свідомість та поведінку людей, а знання принципів та методів їх
функціонування полегшує вирішення проблеми ефективності останнього.
Наприкінці, слід зазначити, що сьогодні поняття “психологічної війни”
поступається поняттю “інформаційної війни”, яке більше відповідає реаліям
постбіполярного світу. Однак, і реклама, і індустрія розваг, і засоби масової
інформації полишаються важливими і дієвими засобами впливу на людську
свідомість та поведінку, підпорядковуючи їх вирішенню проблеми
легітимності існуючої політичної системи.
1. Історико-філософські засади теорії соціально-політичного

2. “Мікрофізика влади” М. Фуко у контексті проблематики соціально-
3. Проблема реконструювання суб’єктивних смислів людської
поведінки у М. Вебера.
4. Вчення про логічні та нелогічні вчинки В. Парето та практика
5. Соціологія повсякденності про об’єктивні підстави практики
6. Політична психологія та соціально-політичне управління.
7. Психологічні чинники ефективності політичної пропаганди.
8. Соціальна функція реклами та практика соціально-політичного
72
9. Семіотичні моделі реклами та проблема ефективності соціально-
10. Засоби масової інформації в практиці соціально-політичного
11. Індустрія розваг як засіб соціально-політичного управління.
12. Проблеми та труднощі функціонування засобів масової інформації в
1. Прослідкуйте еволюцію етичної концепції держави, починаючи з

гегелівського її варіанту і закінчуючи сучасним її тлумаченням. У чому, на
Вашу думку, полягає принципова різниця між класичним та новітніми
варіантами цієї концепції ? Чим вона зумовлена та як практично
репрезентована у практиці соціально-політичного управління ?
2. Розкрийте зміст поняття суб’єктивного смислу у М. Вебера. Якому
поняттю у В. Парето воно відповідає ? Обгрунтуйте свою відповідь.
3. Використання яких типів суб’єктивних смислів, за типологією М.
Вебера, та яких типів залишків, за типологією В. Парето, на Вашу думку,
може забезпечити ефективність соціально-політичного управління у
суспільствах в умовах трансформації ? Наведіть приклади такого
використання у практиці соціально-політичного управління у сучасній
Україні.
4. Проаналізуйте класифікацію похідних В. Парето. Згадавши умови
достовірності інформації, з’ясуйте, яка похідна, за цієї класифікацією,
використовується для її забезпечення. Які похідні, на Вашу думку,
використовуються зазвичай у практиці сучасних українських ЗМІ ? Наведіть
приклади.
5. Проаналізуйте положення М. Вебера про те, що легітимний порядок
має внутрішню виправданість. Вкажіть можливі напрями практичного
застосування складових останньої в сучасному українському суспільстві та
відповідні завдання практики соціально-політичного управління з їх
конкретного забезпечення.
6. Проаналізуйте основні положення соціології повсякденності. Чи
використовуються, на Вашу думку, ці положення у практиці соціально-
політичного управління в сучасній Україні ? Якщо так, наведіть приклади.
Які з цих положень, на Вашу думку, сприймаються до уваги під час
створення та підтримання у суспільстві спіралі мовчання ? Відповідь
обґрунтуйте.
7. Розкрийте соціальну функцію реклами та її значення для практики
соціально-політичного управління й дайте відповідь на такі питання: 1) чому,
на думку Ж. Бодрійяра, логіка реклами є логікою Діда Мороза ?; 2) існує
думка, що чим більш примітивною є реклама з інтелектуальної точки зору,
тим більш дієвою вона є за своїми результатами. Чим, на Вашу думку, можна
пояснити цей феномен. Доповніть свою відповідь конкретними прикладами.
73
8. З’ясуйте зміст міфів, на яких базується регулятивна стосовно
людської свідомості функція засобів масової інформації, та відповідних
методів передачі інформації. Як вони пов’язані із завданнями соціально-
політичного управління. Наведіть приклади використання цих міфів та
методів у практиці сучасних українських ЗМІ.
9. Розкрийте зміст основних принципів висвітлення ЗМІ конфліктних
ситуацій у суспільстві та становища у останньому етнічних меншин, як вони
визначені Д. Брауном. Як Ви вважаєте, чи достатньо використовуються ці
принципи у сьогочасній практиці вітчизняних ЗМІ ? Відповідь обґрунтуйте.
Основна:
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли.- М., 1993.- С. 402-444.
2. Барт Р. Риторика образа // Барт Р. Избранные работы. Семиотика.
Поэтика. М., 1989.
С. 37-79, 120-131, 239-263.
4. Бодрийяр Ж. Система вещей. – М., 1995. – С. 136-163.
5. Брайант Д. Основы воздействия СМИ. – М., 2004.
6. Браун Д. Теле/радіо новини та меншини. – К., 1996. – С. 21-25, 38-76, 85-
101, 113-127, 128-141.
7. Вебер М. Избранные произведения.- М., 1990.- С. 495-545, 602-643.
8. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2-х т. Т. 2.- М., 1971.- С. 35-72, 196-
205.
9. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. № Философия духа.-
М., 1977.
10. Грамши А. Избранные произведения. В 3-х т. Т. 3.- М., 1957.- С. 217-221.
11. Грамши А. Тюремные тетради. В 3-х ч. Ч. 1.- М., 1991.- С. 218-221.
12. Дубицкая В.П. Телевидение. Мифологии в электронных средствах
массовой информации. – М., 1998.
13. Ионин Л.Г. Социология культуры.- М., 1998.- С. 77-125.
14. Кін Дж. Мас-медіа і демократія. – К., 1999.
15. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у
демократичних суспільствах; Перспективи конкуренції. – К., 2000.
16. Лайнбарджер П. Психологическая война.- М., 1962.- С. 46-77, 319-337.
17. Лассуэл Г. Принцип тройного воздействия: ключ к анализу социальных
процессов // Социологические исследования. – 1994. - № 1. – С. 135-143.
18. Леонтьєва Л.Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник
політичних процесів. – К., Л., 2004.
19. Майерс Д. Социальная психология.- СПб., 1997.- С. 311-339, 348-353,
434-482, 517-525.
20. Макс-Комбс М. Встановлення пріоритетів: масмедії та громадська думка.
– К., 2007.
21. Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования.- 1994.- № 10.
74
22. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М. – К.,
2000. – С. 68-118, 291-306.
23. Сапенько Р. Искусство рекламы в современном мире. – К., 2005.
24. Современная реклама.- Тольятти, 1995.- С. 150-157, 159-179.
25. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.- М., 1992.- С. 51-94, 114-
156.
26. Федотова Л.Н. Массовая информация: стратегия производства и тактика
потребления.- М., 1995.- С. 216-229.
27. Федотова Л.Н. Реклама в социальном пространстве.-М., 1996.-С.6-29, 82-
91.
28. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания власти и сексуальности.-
М., 1996.- С. 181-198, 238-251.
29. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием.- М., 1980.- С. 25-50, 158-183.
30. Шюц А. Структура повседневного мышления // Социологические
исследования.- 1988.- № 2.
Додаткова:
1. Бауман З. Мыслить социологически.- М., 1996.- С. 213-223.
2. Головатий М.Ф. Політична психологія: Підручник для студ. вищих навч.
зал. – К., 2006.
3. Ионин Л.Г. Альфред Шюц и социология повседневности // Современная
американская социология.- М., 1994.- С. 180-193.
4. Ливингстон З. Понять этнометодологию // Современная западная
социология: классические традиции и поиски новой парадигмы.- М., 1990.
5. Матвєєв С.О. Політична психологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч.
зал. – К., 2003.
6. Монсон П. Современная западная социология.- СПб., 1992.- С. 80-89,
356-361.
7. Новые тенденции в западной социальной философии.- М., 1998.- С. 120-
131, 332-351, 358-364.
8. Попова И.М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и
исчезают. – К., 2000.
9. Похитители разума.- К., 1998.- С. 440-444, 456-468, 483-485, 491-492, 569-
574, 602-609, 638-643.
10. Почепцов Г.Г. Пропаганда и контрпропаганда. – М., 2004.
11. Рощин С.К. Западная психология как инструмент идеологии и политики.-
М., 1980.
12. Силвермен Д. Некоторые игнорируемые вопросы о социальной
реальности // Новые направления в социологической теории.- М., 1978.
13. Смелзер Н. Социология.- М., 1994.- С. 139-142.
14. Федотова Л.Н. Реклама в обществе: каков эффект? // Социологические
исследования.- 1996.- № 10.
15. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в"язниці.- К., 1998.
75
ТЕМА 5. Проблема соціально-політичного управління у контексті
загальної теорії управління.
1. Коло проблем та основні етапи еволюції загальної теорії управління.

2. Основні школи загальної теорії управління про соціально-політичні
аспекти управлінської діяльності.
1. Зародження науки про управління пов’язують з ім’ям біолога Л. фон

Берталанфі, який висунув та обгрунтував ідею про “ізоморфізм”, існування
спільних властивостей (законів, структур) у різнорідних біологічних,
технічних, соціальних, концептуальних та інших системах.
Сучасна наука про управління у своєму становленні пройшла два
основні етапи, концептуальним оформленням яких стали класична школа
управління або школа “наукового менеджменту” та школа “людських
стосунків”. Виникнення класичної школи управління пов’язане з іменами Ф.
Тейлора, А. Файоля, Л. Урвіка, Г. Емерсона, Г. Форда.
Основні положення теорій управління Ф. Тейлора викладені у його
роботах “Управління фабрикою” (1903), “Принципи наукового управління”
(1911), “Свідчення перед спеціальною комісією конгресу” (1912). Ці
положення зводяться до наступних: 1) створення наукового фундаменту для
заміни попередніх, традиційних методів управління працею новими, наукове
дослідження кожного з його елементів; 2) підбір робітників на основі
наукових критеріїв, піклування про їх навчання та забезпечення “сердечної
співпраці” з ними; 3) рівномірний розподіл праці та відповідальності між
адміністрацією та робітниками. Головне завдання управління, згідно з Ф.
Тейлором, полягає у забезпеченні максимального прибутку для підприємця
разом з максимальним добробутом будь-якого зайнятого на підприємстві
робітника. Його вирішення передбачає вироблення та запровадження методів
раціоналізації праці окремих робітників та виробничих підрозділів,
перебудову організації процесу управління виробництвом загалом.
Система управління Ф. Тейлора базується на здійсненому ним
розрізненні двох типів людей, а саме: людини першого класу та так званої
середньої людини. Людина першого класу, вважає Ф. Тейлор, має виражену
мотивацію та прагне як найшвидше виконати свою роботу, вона не витрачає
час даремно й не ухиляється від виконання своїх обов’язків. Такі люди мають
відбиратися для вирішення особливих завдань, а керівництво повинно
надавати їм підтримку шляхом матеріального стимулювання їх праці,
оскільки вони можуть набути ознак середньої людини. Остання сприймає
мінімальну продуктивність праці як певну норму, яку вона не збирається
перевищувати, а тому її визначає так зване прикидання, яке може бути
природним та системним. Природне прикидання існує як тенденція до
розслаблення, полегшення навантажень, “схильність плестися повільною
ходою”. Системне прикидання означає зниження робітниками своєї
продуктивності внаслідок недалекоглядної оцінки власних інтересів. Воно
існує як спроба робітників приховати від своїх господарів дійсні темпи, з
76
якими може бути виконана робота. Тому, зазначає Ф. Тейлор, суттєвий
дефект, притаманний всім звичайним системам управління, полягає у тому,
що вони базуються на неуцтві та брехні. Той елемент системи управління,
який є найбільш важливим для всіх її рівнів, - темпи роботи, - лишається
досить невизначеним, в той час він потребує розумного управління та
контролю. Ця проблема, на думку Ф. Тейлора, може бути вирішена за
допомогою принципу, який він назвав “систематичним та науковим
хронометруванням”. Кожна робота розбивалася на низку елементарних
операцій, які хронометрувалися і фіксувалися. Результати хронометражу
документувалися й на підставі цього визначалися стандартні часові норми
для виконання тих чи інших робіт.
Окрім хронометрування сприяти перетворенню середнього робітника
на робітника першого класу мала програма “досягаючого працівника”. Ця
програма конкретизувалася Ф. Тейлором у наступних принципах: 1)
доручення кожному робітнику можливо вищого типу роботи, який є
доступним для його вміння та фізичних особливостей; 2) заохочення кожного
робітника до того, щоб він давав той максимум роботи, який доступний
першокласному представнику його розряду, та прагнув до перевершення
цього максимуму; 3) кожному робітнику, який працює у найвищому темпі
першокласного працівника, слід виплачувати залежно від якості його роботи
надбавку від 30 до 100 відсотків порівняно з робітником середнього типу.
Принцип хронометрування та система “досягаючого працівника”,
згідно з Ф. Тейлром, забезпечували спільність інтересів робітників та
керівників підприємств, а співпраця між ними, у свою чергу, була гарантом
економічного зростання підприємства, яке було вигідне усім членам
суспільства. Благополуччя наймача, на думку Ф. Тейлора, не може бути
тривалим, якщо воно не супроводжується благополуччям його робітників, й
навпаки. Виходячи з цього головною метою менеджменту Ф. Тейлор
визначив забезпечення максимального процвітання підприємців разом з
максимальним процвітанням всіх представників найманої праці.
“Максимальне процвітання” для компанії означало при цьому не лише великі
дивіденди, а й довершення усіх аспектів ділової активності, що є умовою
постійності такого процвітання, а для осіб найманої праці – не лише високий
рівень заробітної плати, а й розвиток кожного до максимально можливої для
нього продуктивної досконалості. Досягнення цієї мети вимагало, на думку
Ф. Тейлора, чіткого розмежування функцій управлінців та робітників. Перші
повинні були приймати всі значущі рішення стосовно методів виробництва,
останні ж – мовчазно приймати роль, відведену їм у процесі виробництва.
Праця управлінців мала базуватися на так званому мистецтві управління,
визначальним елементом якого була програма “керівника, який досягає”, що
охоплювала питання підготовки, особистих якостей, методів та стиля роботи
керівника. Метою мистецтва управління є систематичне навчання та
цілеспрямоване створення знаючої людини, які мали замінити собою пошуки
генія управління. Своє практичне втілення мистецтво управління отримало в
функціональній адміністрації, за якої кожний управлінець, маючи одну чи дві
77
здібності, виконував одну чи дві функції. Для менеджменту це означало
зменшення вартості навчання, оскільки, якщо робота спрощена, то можна
будь-яку людину змусити її виконувати, або ж звільнити й знайти іншу, що
скорочує витрати від текучості кадрів.
Особливо місце у функціональній адміністрації Ф. Тейлора займав
“відділ особистого складу”, тобто відділ кадрів, який займається підбором
людей для заповнення вакансій та посад, що створюються. Кадрова політика
полягає у: 1) вивченні досвіду, спеціальних здібностей та характеру
кандидатів з метою встановлення відповідності якостей останніх специфіці
роботи чи посади. Цим займається так званий “дисциплінарний інспектор”
шляхом нагляду за трудовою дисципліною та експертних опитувань; 2) зборі
даних про кожного працівника, які мали демонструвати його акуратність,
невиправдану відсутність, порушення правил, псування машин та
інструментів, а також його вміння, середній заробіток та всі “позитивні
якості”; 3) принципі перспективи, згідно з яким, по-перше, керівник може
отримати підвищення лише після того, як підготує собі заміну; по-друге,
керівник зобов’язаний розвивати свої нинішні здібності.
Успішне керівництво, на думку Ф. Тейлора, потребує також знання 1)
образу думок робітників, способу їх міркування, “манери висловлюватися та
забобони” й 2) способу чи манери відноситися до запропонованих завдань.
Відповідно до цих принципів будується у Ф. Тейлора спілкування між
керівником та підлеглим як цілеспрямована та регульована форма
міжособистісних стосунків. ЇЇ правилами є: 1) відповідність тону розмов між
начальниками та робітниками рівню останніх; 2) чіткість, стислість та
предметність розмови, яка ведеться з одним робітником; 3) обговорення
найбільш гострих проблем та вільне висловлювання робітником своєї думки,
що слугує своєрідним “запобіжним клапаном”; 4) догана повинна містити
“нотки людського почуття”, а доброзичливість, допомога та наочний урок
мають замінити підхльостування та простий осуд; 5) спілкування має
завершуватися переконанням.
Методи, якими керівник користується під час спілкування з
підлеглими, утворюють стиль керівництва. Складовими останнього, згідно з
Ф. Тейлором, є: 1) прийоми, за допомогою яких досягається мотивація
поведінки; 2) певні соціальні санкції та дисциплінарні заходи. При чому
різноманітність останніх має відповідати розмаїттю характерів чи типів
людей. До першого типу належать люди настільки свідомі, добросовісні, що
вони фактично не потребують ніякої дисципліни. Методами впливу на них
можуть бути невеличкий натяк, декілька пояснень тощо. Тут Ф. Тейлор
формулює також основне правило міжособистісних стосунків, якого слід
дотримуватися під час адаптації молодих робітників, а саме: з будь-якою
новою людиною слід розпочинати розмову у дружелюбному тоні. Другий
тип – це люди, які схильні приймати м’яке поводження з ними за ознаку
слабкості та нерішучості. Засобами впливу на них мають тому бути:
суворість у розмові, яка має зростати доти, доки не зміниться їх поведінка чи
вичерпаються “засоби англійської мови”; демонстрування того, що за
78
розмовами приховується щось значно серйозніше, наприклад, штраф чи
звільнення. Система штрафів при цьому має вводитися поступово та
планомірно, а саме штрафування слід здійснювати у формі суворої вимоги з
поясненням, що у випадку невиконання вимог людина буде звільнена.
Можливий конфлікт між управлінцями та робітниками можна
попередити належним відношенням до відбору персоналу, тобто
цілеспрямованим набором лише таких робітників, які будуть задовольняти
вимогам, зумовленим конкретними аспектами даного виробничого процесу.
Позиція Ф. Тейлора з цього питання викладена ним у наступних трьох
принципах: 1) заміна рішень, що їх приймають робітники, які здійснюють
дану функцію, науково обґрунтованими рішеннями; 2) науковий підбір та
підготовка робітників, що потребує вивчення їх якостей, навчання та
підготовка замість їх безсистемного підбору та навчання ; 3) тісна співпраця
керівників та робітників, яка дозволяє їм виконувати свою роботу відповідно
до встановлених наукових законів та закономірностей, а не довільне рішення
кожної окремої проблеми окремим робітником.
Таким чином, узгодження цілей робітника та підприємства потребує не
лише хронометрування та морального стимулювання робітників першого
класу, а й тотального перегляду існуючих установок та радикальної зміни
стосунків між керівником та робітниками. Тому науковий менеджмент,
згідно з Ф. Тейлором, це не спосіб підвищення ефективності виробництва.
Його застосування передбачає здійснення так званої “ментальної революції”
у свідомості як робітника, тай й управлінця. Ця революція, змінюючи
відношення до роботи, до колег по роботі та стосунки між робітниками й
наймачами, попередить виникнення виробничих конфліктів й створить
атмосферу довіри та гармонії у суспільстві в цілому.
У Великобританії ідеї Ф. Тейлора отримали свій розвиток у праці
Картера Гудріча “Межі контролю”, де оцінюється можливість та ступінь
обґрунтованої участі робітників у контролі виробництва, а також
розглядаються різні форми такого контролю. К. Гудріч вперше підняв
проблему робочого контролю над виробництвом й показав, що такий
контроль має стати фундаментальним принципом виробничих відносин в
індустріальному суспільстві.
А. Файоль у своїй головній праці “Загальне і промислове управління”
(1916) здійснив спробу розробити більш широкий, порівняно з Ф. Тейлором,
підхід до аналізу проблем управління підприємством. Згідно з А. Файолем, в
діяльності промислового підприємства завжди присутні шість типів
діяльності, а саме: технічна діяльність, комерційна діяльність, фінансова
діяльність, діяльність, що спрямована на забезпечення безпеки,
бухгалтерський облік та управлінська діяльність. Остання при цьому
відрізняється від керівництва. Якщо керівництво полягає у веденні
підприємства до наміченої мети шляхом оптимального використання
наявних ресурсів та забезпечення стабільності шести основних видів його
діяльності, то управління є діяльністю, в здійсненні якої беруть участь як
керівники, так й робітники підприємства.
79
Управлінська діяльність базується на чотирнадцяти принципах: 1)
розподіл праці, мета якого виробляти більше та краще за тих же зусиль; 2)
влада як право давати розпорядження та вимагати їх виконання. При цьому
влада може базуватися як на офіційному авторитеті керівника, зумовленому
тією посадою, яку він обіймає, так й на особистому його авторитеті, який
визначають інтелект, життєвий досвід, цілісність та здатність виконувати
роль лідера. В будь-якому разі авторитет пов’язаний з відповідальністю, а
тому передбачає вміння приймати рішення та накладати в разі необхідності
певні санкції, що, в свою чергу, можливе лише за умови достатньої цілісності
людини; 3) дисципліна, яка зводиться до послуху, старанності, енергійності,
певної поведінки та зовнішніх знаком поваги, яких дотримуються відповідно
до існуючої між фірмою та робітниками угоди; 4) єдність розпорядження, яка
передбачає отримання підлеглим наказів лише від одного начальника та
попереджає виникнення напруги, конфліктів й збентеження; 5) єдність
керівництва як єдність управління та плану, відповідно до якої сукупність
операцій, спрямованих на досягнення однієї й тієї ж мети, потребують одного
керівника та одного плану; 6) підпорядкування індивідуальних інтересів
загальним, яке змушує згадати, що в бізнесі інтерес одного підлеглого чи
групи підлеглих не повинен суперечити інтересам підприємства; 7)
винагорода персоналу, яка означає що праця має винагороджуватися й сенс
якої полягає у задоволенні потреб робітника. Згідно з А. Файолем, існують
незалежні від підприємця фактори, що визначають рівень оплати:
прожитковий мінімум, пропозиція робочої сили, економічна ситуація у країні
тощо; 8) централізація, що є природною для організації структурою; 9)
скалярний ланцюг тобто владна вертикаль, яка пов’язує всі рівні підлеглих
від вищої інстанції до нижчих її щаблинок. Для того, щоб зекономити час,
необхідний для звернення до вищої інстанції, й одночасно зберегти
можливість контролю з боку останньої А. Файоль пропонує використовувати
систему делегування прав та відповідальності підлеглим, що дозволяє
вирішувати окремі проблеми, не виходячи за межі даної ланки скалярного
ланцюга (так звана система трапу); 10) порядок, який існує у вигляді
матеріального порядку (наявності місця для будь-якої речі та будь-якої речі
на своєму місці) та соціального порядку (місця для кожної особи й кожної
особи на своєму місці). Забезпечення останнього передбачає забезпечення
належних організації праці та підбору персоналу; 11) справедливість як
поєднання правосуддя та доброзичливості, що вимагає від керівника
здорового глузду, досвіду та добродушності; 12) стабільність складу
персоналу, яка стосується проблем планування кадрів, вдосконалення
методів управління та відпливу робочої сили; 13) ініціатива як здатність
складати план та забезпечувати його виконання. Можливість максимального
вияву ініціативи має бути надана менеджером усім робітникам за рахунок
делегування відповідних повноважень; 14) корпоративний дух як створення
та підтримка певної гармонії організації.
Окрім принципів, здійснення управління передбачає врахування його
складових елементів, які у А. Файоля одночасно є функціями управління.
80
Планування – це спроба передбачити майбутнє організації та визначити
заходи, потрібні для його досягнення. Основою планування є розробка
формального плану дій, який базується на ресурсах організації, типі та
значенні виконуваної нею роботи та можливих майбутніх тенденціях. В
ідеалі план має бути: 1) цілісним, тобто поєднувати у собі часткові плани
окремих організаційних структур; 2) гнучким, тобто враховувати можливі
непередбачені обставини; 3) точним. Планування, згідно з А. Файолем, є
функцією адміністратора. Організація є способом, завдяки якому
підприємство отримує все необхідне для свого функціонування.
Визначальним для структури організації є кількість її працівників, яка в свою
чергу, визначає кількість виконуваних організацією функцій. Збільшення цієї
кількості тягне за собою збільшення кількості рівнів управління, які
поєднуються між собою за допомогою скалярного ланцюга. Розпорядження
має за мету добитися від робітника максимальної віддачі в інтересах всього
підприємства. Його успіх залежить від поєднання особистих якостей та знань
загальних принципів управління. Розпорядження має підпорядковуватися
наступним правилам: 1) знання своїх підлеглих; 2) боротьба з
некомпетентністю; 3) врахування всіх деталей угоди, яка укладається між
компанією та її працівниками; 4) хороший приклад самого керівника; 5)
періодична перевірка організації; 6) проведення нарад, які покликані
задавати напрямок розвитку та основні пріоритети компанії; 7) встановлення
у колективі атмосфери, яка б стимулювала . єдність, енергію, ініціативу та
лояльність робітників. Крім цього керівник має розвивати ініціативу своїх
підлеглих та попереджати їх можливі помилки за допомогою методу
підказування. Координація покликана забезпечити оптимальну гармонізацію
різних видів діяльності організації. Вона використовується для того, щоб
полегшити роботу організації та зробити її функціонування більш успішним.
Координація має збалансувати різні аспекти діяльності організації таким
чином, щоб дотримувалася пропорційність витрат та прибутків, збуту та
виробництва, купівлі обладнання та виробничих потреб тощо. Контроль
повинен забезпечити відповідність всього, що відбувається в організації
прийнятому плану, принципам та діючим інструкціям. Він стосується всього
– продуктів, людей, операцій. Мета контролю, згідно з А. Файолем, - не лише
відшукування помилок, а й їх попередження. Здійснювати контроль мають
неупереджені контролери, тобто люди, які не пов’язані з контрольованими
стосунками підлеглості.
Проблема організаційної структури, що була піднята А Файолем,
розроблялася також Альфредом Слоуном, який розробив концепцію
децентралізації та ефективного делегування владних повноважень.
Скалярний ланцюг А. Файоля поступився в цій концепції лінійно-
функціональній структурі, за якої окремі підрозділи очолювали керівники,
які мали повний набір відповідальності для керівництва даним підрозділом.
Стратегічні (штабні) ж функції управлінської діяльності, - дослідження,
фінансова політика та стратегія збуту, - були передані самостійним
81
організаційним одиницям, які обслуговували всі підрозділи, але не мали над
ними безпосередньої влади.
Основні положення А. Файоля були розвинуті також Л. Урвіком, який
головну увагу приділив розробці принципів формальної організації. Такими
принципами є: відповідність людей структурі, створення спеціального і
генерального штабів, взаємовідповідність прав і відповідальності, діапазон
управління, спеціалізація, ясність.
Г. Емерсон у роботі “Дванадцять принципів продуктивності” (1911)
сформулював принципи ефективного управління незалежно від сфери, в якій
воно здійснюється. На думку Г. Емерсона, до таких принципів належать:
чітко визначені цілі та ідеали; здоровий глузд; компетентна консультація;
дисципліна; справедливе ставлення до персоналу; швидкий, вірний, точний і
постійний звіт; диспетчеризація; норми і розклади; нормалізація торгівлі;
нормування операцій; письмові стандартні інструкції; винагорода за
продуктивність.
Г. Форд застосував систему Ф. Тейлора в масовому виробництві й
сформулював відповідні принципи організації управління, а саме: точний
розрахунок і планування всього процесу виробництва; облік і планування
умов праці; підготовка сировини, матеріалів, механізмів та робочої сили;
здійснення виробництва за стандартними технологіями; постійний пошук
шляхів удосконалення виробництва. Принципам Г. Форда багато в чому
відповідають принципи, сформульовані англійським вченим О. Шелдоном у
праці “Філософія управління” (1923). Згідно з О. Шелдоном, управління
охоплює вироблення політики і координацію функцій (адміністрування),
здійснення політики та використання організації (управління як таке);
поєднання діяльності індивідів та груп зі здібностями, необхідними для її
здійснення (організація).
Загалом класичну школу характеризує прагнення сформулювати
всезагальні принципи управління на основі різнобічного дослідження ділової
та виробничої діяльності. Саме ця школа вперше сформулювала питання
стосовно дуалізму організаційно-управлінської функції, пов’язаної, з одного
боку, з регулюванням технологічного процесу, а з іншого – з діяльністю
людей.
Менеджмент людських відносин був започаткований Мері Фолетт. В
своїх працях “Нова держава” (1918) та “Творчий досвід” 1924) М. Фолетт
вказала на перевагу групових інтересів над індивідуальними та висунула
положення про те, справжнім “Я” є “Я” групове, а людина не має прав поза
суспільством, врозріз з суспільством та всупереч суспільству. Для
обґрунтування цієї думки М. Фолетт використовувала основні положення
гештальтпсихології, згідно з якою людська свідомість є деяким цілісним
утворенням. Цілісна соціальна спільнота, - організація, - ставала вихідним
пунктом у дослідженні проблем організації управління. Якщо науковий
менеджмент таке дослідження розпочинав з виокремлення складових роботи
та їх аналізу з подальшою спробою її реконструкції, то М. Фолетт виходила з
оцінки складності управлінської ситуації й зосереджувалася на робочій групі
82
та необхідності інтеграції її дій у вигляді єдиного виробничого цілого. Якщо
в науковому менеджменту спільність мети організації була положенням, яке
не доводили, а лише постулювали, то, згідно з М. Фолетт, ця спільність має
бути ще забезпечена шляхом координування зусиль та розповсюдження
корпоративних ідей. Саме в цьому вона вбачала роль управління,
наголошуючи, що можливість досягнення довгострокової спільної мети є
надзвичайно проблематичним.
Елтон Мейо ствердив менеджмент людських відносин в якості
самостійної школи в управлінні. Це відбулося завдяки його відомим
Хоторнським експериментам (1927-1932), результати яких викладені ним у
книгах “Людські проблеми індустріальної цивілізації” (1933) та “Соціальні
проблеми індустріальної цивілізації” (1949). Е. Мейо доводив, що
одноманітна робота може сприйматися як цілком задовільна за такої
організації праці, що усуває песимістичність психологічної установки
робітника, продуктивність праці якого знаходиться в безпосередній
залежності від згуртованості робочої групи. Відмова працівника виконувати
ті чи інші вимоги керівника, на думку Е. Мейо, є проявом психічної
неврівноваженості першого, яка має бути усунена за рахунок групової
згуртованості та ненав’язливого керівництва. Основу останнього Е. Мейо
вбачає в двох бажаннях, якими на його думку керується промисловий
робітник. По-перше, - це бажання взаємодіяти з іншими людьми; по-друге, -
виконувати економічну функцію, що є важливою для групи.
На підставі цього школа “людських стосунків” зробила предметом
свого дослідження психологічні мотиви поведінки людей у процесі
виробництва, групові стосунки, групові норми, проблеми конфлікту та
співпраці, комунікативні бар’єри, неформальну організацію. Значна увага
приділялася також делегуванню відповідальності, ефективність якої, на
думку представників цієї школи ( К. Арджеріс, Д. Макгрегор, Р. Блейк),
повністю визначається умінням використовувати можливості своїх підлеглих
як колективу.
Полеміка між класичною школою управління та школою “людських
стосунків” та спроба синтезувати висунуті ними принципи сприяли
виникненню і розвитку нових напрямів управлінської думки. Серед останніх
слід відмітити:
1. “Емпірична” школа (П. Дракер, Р. Девіс, Л. Ньюмен), яка охоплює
дослідників, що визначають вивчення і подальше розповсюдження
конкретного досвіду управління в якості найбільш корисного способу
вдосконалення практики управління. “Емпірична” школа розвивається у двох
напрямах: 1) дослідження конкретних проблем управління та розробка на цій
основі новітніх концепцій управління (“участь у прибутках”, “участь в
управлінні” та ін.); 2) вивчення змісту праці та функцій керівника з метою
перетворення управління на окрему професію.
2. Школа “соціальних систем” (Ч. Барнард, У. Скотт, Г. Саймон, Д.
Карнегі), яка розробляє системний підхід до питань організації управління,
акцентуючи увагу на співвідношенні та взаємодії частин системи, на
83
процесах, що пов’язують їх з цілями системи. Головними частинами системи
при цьому називаються індивіди, формальні та неформальні фактори, групи,
групові стосунки, типи статусів і ролей у групах. Дослідження в межах цієї
школи здійснюються у трьох напрямах: 1) використання системних ідей на
суто описовому рівні в якості деякої основи для організації матеріалу
дослідження та розробок та їх подальшого обговорення; 2) розробка
прикладних проектів, що називаються системами, а також вирішення
складних проблем управління із застосуванням новітніх методів аналізу та
обчислювальної техніки; 3) власне системно-теоретичні дослідження з
організації та управління. Вихідне положення останнього напряму – це
положення про невідповідність потреб людини та потреб організації.
Основне завдання управління формулюється тому як зниження сили
конфліктів в організації. Особливої уваги заслуговує теорія систем Дж.
Міллера, яка намагається з’ясувати основні типи мотиваційного впливу на
людину залежно від типу організаційної структури управління,
сформулювати теорію поведінки, яка б грунтувалася на загальній теорії
систем.
3. “Нова” школа управління (Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, Р.
Калман, Л. Клейн, Р. Люс), яка характеризується прагненням запровадити у
науку управління методи та апарат точних наук. Формування “нової” школи
пов’язане з виникненням кібернетики та дослідженням операцій. В межах
цієї школи існують такі напрями дослідження: 1) побудова математичних
явищ, що найчастіше зустрічаються у виробничому менеджменті; 2)
вивчення систем., що спричинило виникнення “системотехніки”; 3) розробка
теорії управлінських рішень.
4. Ситуаційна школа в управлінні (Р. Моклер, П. Лоуренс, Дж. Лорш,
Дж. Томпсон), яка спрямовує свої зусилля на розробку типових рішень у
сфері організації виробництва та управління. Згідно з американським
вченими Ф. Кастом і Д. Розенцвейгом, ситуаційних підхід спрямований на те,
щоб запропонувати проекти організацій і систем управління, які найбільш
відповідають специфічним ситуаціям. Основні положення ситуаційної школи
сформульовані Р. Моклером: 1) здійснення діагнозу ситуації для визначення
головних проблем; 2) вивчення характеристики ситуації з тим, щоб з’ясувати
чинники, які впливають на прийняття рішень; 3) розробка альтернативних
курсів дій; 4) оцінка кожної альтернативи з тим, щоб визначити, яка з них
найбільше відповідає вимогам ситуації; 5) реалізація наміченого плану дій,
ефективність якого визначається цілями компанії. Головними напрямами
застосування положень ситуаційної школи є : 1) методологія формування
організаційної структури управління або так зване “організаційне
проектування”; 2) розробка ситуаційних теорій лідерства та керування
персоналом; 3) застосування кількісних методів в управлінні.
5. Порівняльна школа в управлінні (П. Блау, У. Грінвуд, Е. Етціоні, Т.
Бернс, Ч. Перроу), яка намагається теоретично сформулювати різноманітні
типи (моделі) організаційних структур, систем обліку, контролю з тим, щоб
з’ясувати емпіричні умови їх застосування. Головними напрямами
84
досліджень в межах цієї школи є: 1) дослідження нововведень; 2) оцінка
взаємозв’язку характеристик організації та зовнішнього середовища – по мірі
посилення залежності організацій від зовнішнього середовища в них
встановлюється централізація; 3) вивчення організації як соціального
феномену.
6. Концепція цільового управління (Р. Сайєрт, Д. Марч, Ч. Перроу), в
основі якої лежить положення про те, що цільове функціонування явищ є
ознакою будь-якої керованої системи. Головними напрямами розробки цієї
концепції є: 1) вироблення методології цілепокладання; 2) цільова орієнтація
організаційного механізму та процесу управління; 3) вивчення мотивів
виконавців, які сприяють досягненню цілей організації. В межах цільової
концепції організація розглядається як коаліція, ознаками якої називають: 1)
включає індивідуальних учасників, які розрізняються за можливостями
розпорядження (правами прийняття рішень); 2) коаліційна згода стосовно
сукупних дій має форму домовленостей та грошових компенсацій, які
обумовлюють орієнтацію індивідів на єдину ціль організації та можливість
спільного прийняття рішень4 3) коаліція – це єдина особа, стратег,
підприємець тощо.
7. Концепція “організаційного розвитку” ( У. Бенніс, У. Френч, Ч. Белл,
Р. Бекхард), що є концепцією керованої поведінки управлінського персоналу.
Згідно з Р. Бекхардом, “організаційний розвиток” – це цілеспрямована
робота, яка здійснюється вищим керівництвом для збільшення ефективності
та життєздатності організації шляхом планування змін тих процесів, що
відбуваються в ній, на основі використання знань і методів науки про
поведінку і науки управління. Головна мета такої діяльності – встановлення
між членами організації взаємної довіри. Основними поняттями цієї
концепції є поняття ефективної організації та професійної людини. До
основних ознак ефективної організації Р. Бекхард відносить: наявність цілей
як у системи, та і в індивідів; реалізація принципу “форма слідує за
функцією” (проблема визначає спосіб, у який має використовуватися
людський ресурс організації); рішення приймаються біля джерел інформації;
відсутність викривлень систем комунікації; головна енергія організації
спрямована на вирішення завдань, які стоять перед нею, а не на регулювання
міжособистісних стосунків; відкритість організації: всі працівники мають
спільні ціннісні орієнтації; функціонує механізм зворотного зв’язку. Окрім
цього, такими ознаками називають: здатність до самооновлення ( Д.
Гарднер); здатність та готовність прийняти зміни у своєму внутрішньому та
зовнішньому середовищі (Е. Шайн); співпраця в групах(Л. Морс). Поняття
професійної людини означає наявність у останньої здатності до
систематичного навчання та потребі відчувати свою причетність до справ
організації, брати участь у прийнятті рішень, що стосуються цієї організації у
цілому. Саме цим “професійна людина” відрізняється від “адміністративної”,
як визначає звичка до поведінки відповідно до вимог організації. На думку Р.
Бекхарда, саме теорія “організаційного розвитку” дозволяє вирішувати дві,
суперечливі стосовно одна одної, проблеми: 1) взяти всю людську енергію,
85
якою розпоряджається організація, й спрямувати її на досягнення цілей
організації; 2) організувати роботу організації таким чином, щоб особисті
потреби працівників у зростанні, отриманні задоволення від роботи в значній
мірі задовольнялися на робочому місці.
8. Менеджмент людських ресурсів (Р. Майлз), який розглядає
підлеглих як джерело невикористаних резервів та як важливу можливість
налагодити раціональне планування і прийняття рішень у загальній структурі
підприємства. Головна теза - задоволення працівників не мета, а результат їх
особистої зацікавленості. Основними положеннями цього напряму в науці
управління є: 1) людина – це важливий фактор (актив підприємства) у
прагненні реалізувати цілі виробничої політики; 2) людина – це джерело
прибутків, а не стаття витрат; 3)менеджмент кадрової політики – це нагальна,
щоденна потреба. Засобами менеджменту людських ресурсів визначені:
відбір кадрів, оцінка професійної діяльності; винагорода; навчання і
підвищення кваліфікації.
2. Для теорії і практики соціально-політичного управління становлять

інтерес всі школи і напрями загальної теорії управління, які так чи інакше
висвітлюють соціально-психологічні аспекти людської поведінки, проблему
впливу на її мотивацію та світоглядну орієнтацію. Однак, слід мати на увазі,
що вперше проблематика соціально-політичного управління в загальній
теорії управління була окреслена школою наукового менеджменту попри всі
її звинувачування у відсутності уваги до так званого людського фактору.
Аналіз класичної школи управління саме під таким кутом зору здійснений у
роботі А. Грамші “Американізм та фордизм”. Раціоналізація виробництва і
застосування поточно-конвеєрної організації виробничих процесів, зазначає
А. Грамші, передбачали і потребували нового типу робітника. Поставало
завдання максимально розвинути у працівників механічні та автоматичні
навички, зруйнувати старий психофізичний комплекс кваліфікованої
професійної праці, який потребував певної активної участі розуму, фантазії, й
звести всі виробничі операції до їх фізичного машинного аспекту. Юридичні
закони та приписи самі по собі, вважає Г. Форд, не можуть вирішити
проблему примусу робітників до нової організації виробництва. Для цього
необхідна низка певних “виховних заходів”, спрямованих на просвітництво
робітників стосовно їх власних інтересів. Людському аспекту у
промисловому житті має надаватися таке ж значення, як і в матеріальному, а
тому повага до людського елементу повинна стати істиною тарифного
питання. Плати робітникам, зазначає Г. Форд, має покривати всі їх витрати за
межами фабрики, враховуючи ті витрати, які необхідні для поновлення сил.
Однак, підвищення тарифних ставок може сприйнятися робітниками як
“легко зароблені гроші”. Виникає завдання – не допустити поза сферою
трудової діяльності сильного фізіологічного виснаження робітника, оскільки
новий спосіб організації виробництва потребує значних витрат мускульної та
86
нервової енергії. Для цього, каже Г. Форд, потрібно раціоналізувати не лише
виробництво, а й приватні витрати робітника, які повинні бути спрямовані на
підтримку, оновлення, а по можливості й посилення своєї мускульної та
нервової працездатності. Спробою втрутитися у приватне життя свої
робітників та контролю над тим, як вони витрачають свій заробіток і
проводять дозвілля було створення на заводах Г. Форда відділів соціального
забезпечення та запровадження системи преміювання, яка враховувала
сімейний стан робітників та ведення ними здорового способу життя.
А. Файоль з цього приводу теж зазначав, що не може бути сумніву в
тому, що підприємство буде обслуговуватися тим краще, чим більш
здоровими, освіченими, чесними будуть його працівники. Це пояснюється
тим, що кожній групі операцій на підприємстві відповідає певна спеціальна
установка, яка охоплює: фізичні якості, розумові здібності, моральні
характеристики, ступінь загального розвитку робітника. Тому власник
підприємства має піклуватися про здоров’я, освіту, мораль своїх підлеглих.
Ці елементи, вважає А. Файоль, останні не одержують виключно на
підприємстві, а формуються та вдосконалюються поза його межами – у сім’ї,
школі, громадському житті. Власник підприємства повинен тому слідкувати
за життям своїх працівників і у цих сферах.
Окрім цього, коли процес пристосування робітника до нової
організації праці завершився, з’ясовується, що повністю механізованими є
лише фізичні жести. Оскільки, професійна пам’ять людини зосередилася в
мускульних вузлах та відповідних нервових центрах, мозок її вивільнився
для інших думок. Робітник тому, якщо він подолав кризу пристосування, має
значно більшу можливість мислити, оскільки професійні рухи здійснюються
ним без роздумів. Саме тому, зазначає А. Файоль, інтелектуальна ініціатива
робітника має стати контрольованою і заохоченою лише в межах, визначених
повагою до авторитету влади і дисципліни. Значну роль тут можуть відіграти
профспілки та різного роду асоціації, які доповнюють технічну освіту
працівника досвідом участі у громадському житті.
Значну роль у вирішенні завдань, поставлених класичною школою
управління, відіграла промислова психологія. Її засновник Г. Мюнстенберг у
своїй книзі “Психологія та промислова ефективність” вказав, що мета
полягає в тому, щоб дізнатися: 1) як знаходити людей, розумові якості яких
роблять їх найбільш придатними для майбутньої роботи; 2) в яких
психологічних умовах від праці кожної людини можна отримати бажаний
результат; 3) як підприємство може вплинути на робітників з тим, щоб
отримати від них якомога кращі результати.
Формулювання проблеми організації приватного життя робітників,
підпорядкування його певній меті (підвищення продуктивності праці), яке
здійснене в межах школи наукового менеджменту, можна вважати першою
спробою окреслення проблематики соціально-політичного управління,
з’ясування її змісту, що полягає у підпорядкуванні приватного життя людей
вирішенню проблеми легітимності політичної системи, досягненню
стабільності суспільства загалом.
87
1. Наукова організація управлінської праці Ф. Тейлора.

2. А. Файоль про основні функції та принципи управлінської діяльності.
3. Г. Емерсон про дванадцять принципів продуктивності управлінської
праці.
4. Школа людських стосунків про соціально-психологічні аспекти людської
поведінки.
5. Ситуаційна теорія управління: переваги та недоліки.
6. Емпірична та порівняльна теорії управління: спільне та відмінне.
7. Школа “соціальних” систем про проблему мотиваційного впливу на
людську поведінку.
8. Теорія “організаційного” розвитку: передумови виникнення, основні
поняття та напрями дослідження.
9. Теорія та практика менеджменту людських ресурсів.
10. Соціально-політичні орієнтири фордизму.
11. А. Файоль про соціально-політичні аспекти управлінської діяльності.
12. Промислова психологія: представники, головні ідеї та значення для
практики соціально-політичного управління.
1. Дайте порівняльну характеристику шкіл “людських стосунків” та

“людських ресурсів”. Положення якої з цих шкіл, на Вашу думку, мають
першочергове значення для практики соціально-політичного управління.
2. Розкрийте соціально-політичні пріоритети школи наукового
менеджменту. Чому саме цій школі в науці управління слід віддати першість
у з’ясуванні змісту проблематики соціально-політичного управління ?
Відповідь обґрунтуйте.
3. Порівняйте основні положення та висновки емпіричної, ситуаційної
та порівняльної шкіл у науці управління. Вкажіть переваги й недоліки кожної
з цих шкіл та можливі практичні наслідки їх застосування у практиці
4. З’ясуйте зміст основних понять теорії “організаційного розвитку”.
Яке практичне значення можуть мати ці поняття для практики соціально-
політичного управління ? Відповідь обгрунтуйте.
Основна:
1. Американские буржуазные теории управления.- М., 1978. - С. 45-62, 124-
145, 205-244, 258-278.
2. Гвиашиани Д.М. Организация и управление.- М., 1972. - С. 87-334.
88
3. Грамши А. Американизм и фордизм // Грамши А. избранные произведения
в 3-х т. Т. 3. - М., 1957.
4. Тейлор Ф. Научная организация труда // Управление - это наука и
искусство.- М., 1992. - С. 224-305.
5. Файоль А. Общее и промышленное управление // Там само. - С. 9-84.
6. Форд Г. Моя жизнь, мои достижения.- К., 1993. - С. 93-115, 172-183, 156-
164.
7. Эмерсон Г. Двенадцать принципов производительности // управление - это
наука и искусство.- М., 1992. - С. 87-221.
Додаткова:
1. Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ
управленческих функций. В 2-х т. Т. 1.- М., 1981.- С. 59-62, 67-86.
2. США: современные методы управления.- М., 1971.
3. Фейнхейзен М.А., Маат Б.Й., Иаан К.А. Менеджмент человеческих
ресурсов.- Персонал.- 1993.- № 2.
4. Щекин Г.В. Теория социального управления.- К., 1996.- С. 174-179.
Тема 6. Складові механізму соціально-політичного управління.
1. Інститут соціального контролю як складова механізму соціально-

2. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного управління.
3. Сучасні соціальні технології та практика соціально-політичного
1. Організація соціально-політичного управління визначається головною

метою та сенсом останнього, а саме: вплив на людську свідомість та
поведінку з метою легітимації (пояснення та виправдання, згідно з П.
Бергером та Лукманом) існуючого соціального та політичного порядку. Це
зумовлює використання в практиці соціально-політичного управління таких
методів забезпечення взаємодії його суб’єкта та об’єкта, як: інститут
соціального контролю, соціальні норми і санкції та різного роду соціальні
технології. Передусім, адаптаційні, психологічні та психофізичні.
Соціальний контроль – це спосіб саморегулювання системи, який
забезпечує впорядковану взаємодію її елементів за допомогою нормативного
(в тому числі й правового) регулювання. Згідно з Н. Смелзером, термін
“соціальний контроль” стосується сукупності норм і цінностей суспільства, а
також санкцій, які застосовуються для їх реалізації. Вихідними елементами
системи соціального контролю є: індивіди (індивідуальні дії) та соціальні
групи (соціальні дії). Соціальна дія, яка тут є реакцією на індивідуальну
поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного чи
негативного), який обумовлює характер наступних індивідуальних дій,
наслідки яких слугують тепер реакцією на соціальні дії. Реакція соціального
89
оточення на індивідуальні дії залежить, в свою чергу, від існуючої соціальної
шкали оцінок, яка, будучи похідною від системи цінностей, ідеалів, життєвих
інтересів і прагнень соціальних груп та суспільства у цілому, оформлюється
як загальнообов’язкова та загальновизнана за допомогою моралі, права,
політичної ідеології. Результатом функціонування соціальної шкали оцінок є
категоризація індивідуального акту, віднесення його до конкретної категорії
дій (соціально схвалений чи несхвалений).
Соціальний контроль має два аспекти: нормативний (норми та санкції)
та психологічний (самооцінка і самосвідомість суб’єкта та сприйняття і
оцінка суб’єктом соціальної ситуації).
Інколи соціальний контроль розглядається як контроль над девіантною,
такою, що відхиляється від існуючих у суспільстві норм, поведінкою й
вивчається у зв’язку з дослідженням установок людської поведінки,
з’ясуванням контролюючої ролі неформальних груп, розробкою методів
контролю над стихійною груповою поведінкою, коректуванням процесів
соціалізації. В цьому сенсі, соціальний контроль означає зусилля оточуючих,
спрямовані на попередження девіантної поведінки, покарання девіантів чи їх
виправлення.
Прийнято розрізняти формальний і неформальний соціальний
контроль. Систему формального соціального контролю, як вважає Н.
Смелзер, здійснюють організації та правила, покликані захищати порядок, а
саме: правоохоронні органи, суди, психіатричні лікарні і т. п. Неформальний
соціальний контроль характеризує невеликі соціальні групи й існує як:
остракізм, насмішка та критика. Відповідно до Кросбі, існує чотири типи
неформального соціального контролю: 1) соціальна винагорода (посмішки,
заохочувальні кивки, посадове підвищення); 2) покарання (невдоволений
погляд, критичні зауваження); 3) переконання; 4) переоцінка норм –
поведінка, яка вважалася девіантною, оцінюється як нормальна. На думку Т.
Парсонса, методами як формального, так і неформального контролю можуть
бути: 1) ізоляція; 2) відокремлення; 3) реабілітація.
Система соціального контролю у єдності його формального та
неформального вимірів детально описана П. Бергером. Формальний вимір
цієї системи представлений, на думку вченого фізичним насиллям,
включаючи загрозу його застосування, та економічним тиском.
Неформальний – переконанням, насмішкою плітками, презирством та
остракізмом. Єдність цих аспектів відображена П. Бергером за допомогою
своєрідних концентричних кіл, які розходять від деякого центру
максимального тиску на людину. Зовнішнє коло позначає тут політично-
юридичну систему. які мають підкорятися всі. Наступне коло соціального
контролю представлено мораллю і звичаями. Окрім цих кіл соціального
контролю, в яких людина знаходиться разом з іншими членами суспільства,
існують, на думку П. Бергера, й менш широкі кола контролю, зумовлені
професією, сім’єю та особистими друзями індивіда. Ці кола
характеризуються особливо могутнім впливом через ту роль, яку вони
відіграють у процесі конструювання біографії людини.
90
Системі соціального контролю, вважає П. Бергер, необхідне постійне
підтвердження з боку тих, кого вона контролює. Але на сьогодні існує ціла
низка способів, здатних позбавити цю систему такої підтримки, а саме:
трансформація, відсторонення та маніпулювання. Трансформація – це
відмова людини приймати попередні соціальні дефініції, переформулювання
нею існуючих соціальних норм; визначення ситуації всупереч загальним
очікуванням. Відсторонення – замикання людини в межах якоїсь сфери
діяльності (релігійної, інтелектуальної, художньої) та існуючих на їх основі
світів девіантних смислів і значень (субкультур), або ж встановлення
внутрішньої дистанції між своєю свідомістю та соціальною роллю.
Маніпулювання – навмисне використання соціальних структур у
несподіваний (для суспільства) спосіб. Всі ці способи, попри удавану їх
опозиційність діючій системі соціального контролю, насправді усталюють та
посилюють останню. “Винахідливість, з якою людина здатна обійти й
зруйнувати ретельним чином розроблену систему контролю, обіцяє
позбавлення від соціального детермінізму, й саме цим можна пояснити
симпатію, яку ми відчуваємо до злодюжки, шахрая і шарлатана …” [Бергер
П. Приглашение в социологию. – М., 1996. – С. 124]. Ця симпатія волею-
неволею переноситься і на саму систему соціального контролю, яка породила
такі яскраві типажі і надала можливість іншим відчути власну
На думку, Т. Шибутані, система соціального контролю регулює не
лише раціональні складові людської поведінки, а й її почуттєві компоненти.
“У кожній культурі існують неписані закони про те, які почуття слід
проявляти стосовно кожного з учасників стандартизованих дій” [Шибутани
Т. Социальная психология. – Ростов н/Дону, 1998. – С. 322]. Контроль над
почуттям, вважає вчений, зазвичай відбувається у спосіб регулювання
соціальної дистанції між індивідами з тим, щоб звести до мінімуму
можливість виникнення у представників різних соціальних верств співчуття
один до одного. Засобами такого регулювання можуть бути: просторове
відокремлення сторін, між якими можуть виникнути небажані зв’язки,
навмисна формалізація стосунків та ритуал (система етикету), контроль над
формування персоніфікацій, коли об’єкт визначається таким чином, що
безпосередній контакт з ним сприймається як неможливий чи, навіть,
огидний, (створення різного роду стереотипів про ворожі соціальні групи чи
меншини), створення та підтримання різного роду систем табу. Окрім того,
будь-яка соціальна група культивує у свої членів певні почуття,
інваріантними серед яких можна вважати: почуття лояльності, відданості,
щирості, порядності. Саме соціальним контролем над почуттями можна
пояснити той факт, що в його системі, за словами П. Бергера, переважають на
сьогодні опосередковано-впливові, а не безпосередньо-примусові форми та
методи.
91
2. Під соціальними нормами прийнято розуміти певні стандарти
людської діяльності, що склалися історично, і виконання яких індивідами та
групами є умовою їх підпорядкування деякому соціальному цілому; це –
вимоги, розпорядження, побажання і очікування відповідної поведінки. Будь-
яка система соціальних норм передбачає наявність: 1) певних суспільно-
значимих стимулів діяльності, які сприймаються у якості ідеалів, цілей та
цінностей; 2) взірців та правил “нормальної” для даної системи поведінки та
позначення меж її припустимих варіантів; 3) санкцій за відхилення від
соціальних норм. Засвоєння останніх індивідами є основою суспільного
виховання (соціалізації), яке передбачає: по-перше, раціональне
усвідомлення цих норм, по-друге, їх інтерналізацію, тобто перетворення
зовнішніх соціальних норм на “внутрішні” (потребу, звичку). Згідно з Н.
Смелзером, існують норми-правила та норми-очікування. Перші – це
найбільш важливі норми даного суспільства, які уявляють собою основні
механізми, що регулюють життя останнього та забезпечують його єдність.
Порушення таких норм тягне за собою суворе покарання. Норми-очікування
є менш важливими для забезпечення єдності у суспільстві й тому їх
порушення не завжди передбачає покарання чи, навіть, зауваження.
Аналіз соціальних норм тісно пов’язаний з феноменами девіантної та
деліквентної поведінки. Ще Е. Дюрекгейм провів різницю між нормальними
та патологічними соціальними фактами, сформулювавши правила такого
розрізнення. Згідно з Е. Дюркгеймом, соціальний факт є нормальним (дещо
визнається нормою) для певного соціального типу, який розглядається на
певній фазі свого розвитку за умови, що: 1) цей соціальний факт має місце у
більшості суспільств, що належать до даного соціального типу й
розглядаються у відповідній фазі свого розвитку; 2) можна перевірити
результати використання попереднього правила, показавши, що
розповсюдженість того чи іншого соціального факту визначається
загальними умовами колективного життя соціального типу, який
розглядається; 3) така перевірка є необхідною, якщо факт стосується
соціального типу, який не завершив процес свого розвитку.
Девіація, на думку Н. Смелзера, визначається як відповідність чи
невідповідність людських вчинків соціальним очікуванням; як відхилення від
певної групової норми, що тягне за собою застосування відповідних санкцій.
Головними складовими девіації є: людина, яка чинить певну поведінку;
очікування чи норма, які є критерієм оцінки девіантної поведінки; деяка інша
людина, група чи організація, що реагують на девіацію. Існує декілька
пояснень девіантної поведінки, кожне з яких пропонує свої способи її
нейтралізації та усунення:
1) біологічне пояснення, яке фіксує зв’язок девіантної поведінки з
фізичними, тілесними та генетичними характеристиками людей;
2) психологічне пояснення, яке акцентує увагу на зумовленість девіацій
різними психічними відхиленнями;
3) соціологічне пояснення, що вивчає соціальні та культурні фактори,
на основі яких людей вважають девіантами. В якості таких чинників,
92
зокрема, називають явище аномії (буквально “розрегульованості”), коли в
умовах кризи чи радикальних соціальних змін життєвий досвід індивіда
перестає відповідати ідеалам, утіленим в соціальних нормах, а він, внаслідок
цього, переживає стан дезорієнтації та ціннісної невизначеності.
4) культурологічне пояснення, яке робить акцент на аналізі культурних
цінностей, які сприяють девіації (конфлікт між нормами культури, наявність
у суспільстві субкультури нижчих прошарків населення, приклад
процвітання окремих девіантів тощо);
5) теорія стигматизації (наклеювання ярликів), яка звертає основну
увагу на тих, хто оцінює людину з точки зору девіації, а також на те, як
поводяться з індивідом, що визначений у якості девіанта. Девіантна
поведінка пояснюється тут здатністю впливових груп у суспільстві ставити
клеймо “девіантів” членам менш впливових груп;
6) конфліктний підхід, який розглядає створення норм та
підпорядкування їм як частину конфлікту, який відбувається у суспільстві
між різними групами.
Якщо девіантна поведінка пов’язана з порушенням існуючих у
суспільстві норм, то деліквентна – з виправдання девіантних вчинків
людиною, яка їх здійснила. Прийомами такого виправдання, а отже й
своєрідної нейтралізації соціальних норм та соціального контролю загалом,
є: заперечення відповідальності, заперечення шкоди, заперечення жертви,
осуд тих, хто осуджує девіацію, звернення до більш важливих обставин.
Деліквентна субкультура тому утворюється за принципом протиставлення,
яке пункт за пунктом заперечує пануючі цінності. Однак, негативізм такого
заперечення та відсутність будь-якого позитивного змісту в нормах
деліквентної культури спричиняє той факт, що “нейтралізація соціального
контролю шляхом обмеження дії норм уявляє собою скоріше розширення
меж звичайної практики, аніж вияв повної незгоди з цими нормами”
[Социология преступности. – М., 1966. – С. 322]. Напрошується висновок, що
девіації та деліквентність передбачені діючою у суспільстві системою
соціальних норм, а певний ступінь порушення останніх є необхідним для
посилення їх пануючого статусу. (Вперше на цей парадокс звернув увагу Е.
Дюрекгейм, досліджуючи феномен злочинності).
Закономірності регулювання мотивації людської поведінки за
допомогою соціальних норм і санкцій вперше досліди П. Сорокін у своїй
“Загальній соціології”. На думку П. Сорокіна, вся сукупність людських
вчинків розпадається на три основні категорії: 1) акти дозволені й
обов’язкові, якими є вчинки, що відповідають уявленням про “обов’язкову”
поведінку (дотримання приписів права чи виконання обов’язків); 2) акти, що
є рекомендованими, тобто вчинки, що не суперечать “обов’язковій”
поведінці” й в той же час уявляють собою деякий добровільний надлишок
над необхідним мінімумом останньої; 3) акти заборонені та недозволені –
вчинки, які суперечать нашим уявленням про “обов’язкову” поведінку” й
порушують нашу “обов’язкову” її норму. Кожний з цих актів, відповідно,
здатний викликати певну реакцію, а саме: перші сприймаються як нормальні,
93
другі – як бажані та привабливі, треті – як такі, що відштовхують. Таким
чином, акт рекомендований є подвигом чи послугою, а реакція на нього –
нагородою, акти заборонені є злочином, а реакція на них – покаранням, акти
дозволені та обов’язкові та реакція на них є просто дозволеними і
обов’язковими. Покарання та нагороди при цьому, внаслідок їх шаблонізації,
здатні чинити мотиваційний вплив на суспільну поведінку індивіда. П.
Сорокін формулює основні теореми такого впливу, які покликані дати
відповідь на наступні питання: 1) чим обумовлений різний ступінь впливу
однієї і тієї ж нагороди (чи покарання) на одну і ту ж людину; 2) чим
обумовлений ступінь впливу одного й того ж покарання (чи нагороди) на
різних людей; 3) чим обумовлений ступінь впливу різних покарань та
нагород на одну й ту ж людину. Відповіддю на перше питання є : 1) час,
тобто за рівних умов одна і та ж нагорода (чи покарання) тим сильніше
впливають на поведінку людини, чим ближчим є момент їх виконання; 2)
одне і те ж покарання (чи нагорода) тим сильніше впливають на поведінку
однієї й тієї ж людини, чим сильнішою в ній є впевненість у їх неминучості.
Друге питання вирішується за допомогою знання таких закономірностей: 1)
одна і та ж нагорода (чи покарання) за рівних умов справить тим більший
вплив на поведінку різних людей чи однієї й тієї ж людини в різні періоди її
життя, чим більше дана людина потребує цієї нагороди для задоволення
відповідної потреби, чи чим більшого “блага” позбавляє його покарання; 2)
ступінь мотиваційного впливу однієї й тієї ж нагороди (чи покарання) на
різних людей залежить від характеру та інтенсивності (стійкості) їх науково-
релігійно-морального світогляду та світорозуміння; 3) ступінь мотиваційного
впливу однієї й тієї ж нагороди (чи покарання) залежить від того, наскільки
поведінка, що ними вимагається, відповідає чи суперечить тій поведінці, яку
індивід вважає “обов’язковою” та “справедливою” для себе. У третьому
випадку слід враховувати, що з двох чи більшої кількості покарань те з них
буде чинити більший вплив на людину, яке здається їй більш страшним,
жорстоким та страждальним; з двох чи більшої кількості нагород та нагорода
має більший мотиваційний вплив, яка в даний момент є для людини більш
бажаною, приємною, потрібною і взагалі найкращою як кількісно, так й
якісно. П. Сорокіну належить також відкриття того факту, що покарання та
нагороду виконують функцію своєрідного соціального дресирування. Зміст
цієї функції полягає втому, що за умови достатнього та довготривалого
впливу каральних (покарання) та заохочувальних (нагорода) санкцій, акти,
що попередньо здійснювалися лише завдяки мотиваційному впливу останніх.
починають у подальшому виконуватися без їх тиску, а терпіння якого-
небудь акту, на початку можливе лише за допомогою санкцій, стає з часом
“нормальною звичкою” й виконується саме по собі. Таким чином, “
…покарання і нагороди, у поєднанні з повторенням та рикошетним впливом
його на психіку, є тією магічною силою, яка трансформує наші звичаї, нашу
поведінку, наші звички і взагалі все наше життя” [Сорокин П. Человек.
Цивилизация. Общество. – М., 1992. – С. 139]. Знання закономірностей
дресирувально-рикошетного впливу санкцій дозволяє створювати, зберігати
94
та усталювати як внутрішньогрупову, так і загальносуспільну солідарність.
При цьому, на думку П. Сорокіна, слід враховувати наступне: “чим більш
усталеними є шаблони поведінки антагоністичних складових групи чи
антагоністичних груп у суспільстві, тим більш жорстокими повинні бути
покарання й щедрими нагороди з тим, щоб зломи опір антагоністичної групи
чи частини групи, зв’язати її в одне ціле й привести її поведінку до єдиного
знаменника. Чим менш усталеними є ці шаблони, тим м’якшими мають бути
санкції” [Там само. - С. 156].
3. Термін “соціальна технологія” має декілька значень, а саме:

1) специфічно організована область знань про способи і процедури
оптимізації життєдіяльності людини в умовах зростаючої взаємозалежності,
динаміки та оновлення суспільних процесів;
2) спосіб здійснення діяльності на основі її раціонального
розчленування на процедури і операції з їх наступними координацією і
синхронізацією та вибором оптимальних засобів, методів їх здійснення;
3) метод управління соціальними процесами, який забезпечує систему
їх відтворення за певними параметрами якості, характеристик, об’єму та
цілісності діяльності.
Згідно з К. Попером, соціальні технології – це способи застосування
теоретичних висновків у практичній діяльності. К. Попер розрізняє
“часткові” та “ холістичні” (або утопічні) соціальні технології. Перші
характеризуються не стільки масштабністю поставлених цілей, скільки
реалістичністю, правильним розумінням того, що можна зробити за
допомогою наявних способі, форм і методів соціального впливу. Другі –
намагаються під час соціальних перетворень вирішити поставлені завдання
якомога швидше, рішуче й тому нездатні своєчасно врахувати та попередити
небажані наслідки окреслених заходів.
Виникнення сучасних соціальних технологій пов’язане з потребою
швидкого і великомасштабного “тиражування” нових видів діяльності. Їх
прийнято визначати як раціональний спосіб соціальної дії з переведення
соціальної системи з одного якісного стану в інший для досягнення певного
соціального результату. Головними пунктами такого визначення є: 1)
соціальна технологія – це певний спосіб досягнення суспільних цілей; 2)
сутність цього способу полягає в поопераційному здійсненні діяльності; 3)
операції розробляються завчасно; свідомо і планомірно; 4) ця розробка на
основі й з використанням наукових знань; 5) враховується специфіка тієї
області, в якій здійснюється діяльність; 6) соціальна технологія виступає у
двох формах: як проект, що містить процедури і операції, та як сама
діяльність, що побудована відповідно до цього проекту; 7) соціальна
технологія – це елемент людської культури, який або “виростає” у культурі,
або будується за її законами як деяке штучне утворення.
95
Розробка соціальних технологій передбачає такі процедури : 1)
діагностика реального стану соціальної системи, вияв її больових точок,
уточнення соціальних проблем розвитку, завдань та цілей; 2) розробка
можливих варіантів досягнення цілей, аналіз альтернатив; 3) вибір рішення
на основі використання ділових ігор, опитувань громадської думки,
проведення соціального експерименту; 4) визначення оптимально необхідних
операцій, які забезпечують регулювання соціального процесу; 5) підготовка
сценарію дій та його затвердження; 6) складання кошторису витрат; 7)
визначення потреби у правовому, політичному забезпеченні кожного з етапів
розробки та освоєння соціальних технологій; 8) організація інформаційного
забезпечення; 9) контроль за ходом реалізації програми технологізації; 10)
оцінка ефективності застосування соціальних технологій. Умовами побудови
соціальних технологій є: певна ступінь складності об’єкта, знання елементів
його структури, особливостей їх будови та закономірностей функціонування,
з одного боку, й здатність суб’єкта формалізувати реальні процеси й
представити їх у вигляді показників, нормативів, операцій, процедур,
створити інноваційне середовище для їх відтворення та забезпечити
необхідний рівень управління останнім, - з іншого боку. Розрізняють також
наступні етапи побудови соціальних технологій: 1) концептуальний –
визначення цілі, об’єкта технологізації, розкладення його на складові і
з’ясування соціальних зв’язків; 2) методологічний – визначення методу
діагностики, принципів вивчення об’єкта технологізації; 3) методичний –
розробка методики збору, накопичення, обробки інформації для конкретних
висновків та рекомендацій; 4) процедурний – організація практичної
діяльності з конструювання соціальних технологій.
Класифікація сучасних соціальних технологій здійснюється за різними
критеріями. За рівнем соціальної дії розрізняють такі соціальні технології:
глобальні, національні, регіональні, технології місцевого самоврядування;
технології на рівні соціальних організацій та трудових колективів. За
сферами суспільного життя: технологічні, економічної модернізації,
технології у соціальній сфері, екологічні, політичні та духовного оновлення.
За цілями: руйнівні та технології створення. За характером завдань:
універсальні та часткові. За термінами дії: довгострокові, середньострокові,
короткострокові. За змістом: соціально-економічні, соціально-політичні,
екологічні, ідеологічні, педагогічні, творчі, діагностики соціальних процесів,
соціального моделювання, прогнозування, інноваційні, інформаційні.
Для практики соціально-політичного управління значний інтерес
становлять адаптаційні, психологічні, психофізичні та комунікативні
технології. Адаптаційні технології – це технології, які забезпечують
відтворення процесів включення особистості у групи, колективи, в нові
умови соціального середовища, діяльності, відносин. Психологічні –
враховують особливості та специфіку психологічних процесів, якостей,
явищ, відносин та можливості їх технологізації. Психофізіологічні технології
дозволяють змінювати параметри процесу, який відбувається усередині
людини при одних і тих же стимулюючих факторах. Завдяки оволодінню
96
психофізичними технологіями індивід здатний: адекватно реагувати на зміну
певних особистих якостей, захищати себе від накопичення негативних
емоцій, мотивувати себе на досягнення тих чи інших цілей. Перша
психофізіологічна технологія передбачає зміну внутрішнього
психофізіологічного стану особистості шляхом пригадування приємних чи
неприємних подій власного життя. Друга психофізіологічна технологія
орієнтована на навчання технології оцінки значущості особистості шляхом
проведення самооцінки у трьох вимірах: оцінити себе на основі особистих
уявлень про власний імідж (погляд усередину себе); оцінити себе на підставі
думок про вас інших (“погляд збоку”); порівняти внутрішні і зовнішні
показними самооцінки та здійснити самокорекцію особистості. Третя
психофізіологічна технологія, – “рефреймінг” “Нове Я”, - використовується
для самопрограмування особистої поведінки з метою зміни його стереотипу,
позбавлення від небажаних якостей та формування нових якостей.
Комунікативні технології уявляють собою методи організації
комунікації та зміни свідомості й корекції поведінки людей, які
передбачаються останньою. До таких технологій відносять: паблік рілейшнз,
іміджеологію, технології формування новин ( так званий “спін-лікар”),
кризові комунікації, технології мовленнєвого впливу, гуманітарні (виборчі)
технології, технології вироблення та розповсюдження чуток, технології
здійснення інформаційних операцій, психотерапевтичні комунікації
(психоаналіз, групова психотерапія, нейро-лігвістичне програмування).
Ефективність соціальних технологій передбачає врахування ними як
характеру розвитку глобальних процесів сучасного світу, так й специфіки
національної культури розвитку населення.
Наприкінці слід розглянути взаємовідповідність практики соціальної
роботи цілям соціально-політичного управління. Соціальна робота
визначається У. Лоренцом через завдання підтримки внутрішньої
стабільності у суспільстві за допомогою професійного обговорення різних
точок зору та інтересів. Практика соціальної роботи виходить з того, що
входження людини у суспільство та становлення особистості є процесом,
який відбувається на протязі всього людського життя. Звідси – важливість
аніміції, тобто освітньої ініціативи поза офіційною системою освіти,
організація дозвілля загалом. Мета, яка при цьому переслідується, - це
формування у людей почуття солідарності. Існують два способи такого
формування. По-перше, через виключення, проведення чітких меж між
групами, які відрізняються спільністю мови, культури, релігії. По-друге,
через так зване міжкультурне виховання, яке охоплює: 1) культивування
терпимості до всього, що сприймається як незвичайне, у поєднанні з
критичним ставленням до власних проглядів; 2) створення умов для прояву
солідарності; 3) виокремлення та усталення цінностей, які могли б стати
спільними для всіх культур.
97
1. Інститут соціального контролю у практиці соціально-політичного

2. Т. Шибутані про можливість та доцільність соціального контролю над
почуттями людей.
3. Г. Маркузе про особливості соціального контролю у тоталітарних
суспільствах.
4. Роль освіти у здійсненні соціального контролю.
5. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного управління.
6. Феномен девіантної поведінки та завдання практики соціально-
7. Теорія мотиваційного впливу на людську поведінку П. Сорокіна.
8. Сучасні соціальні технології: визначення, класифікація, етапи побудови та
умови ефективності.
9. Комунікативні технології у практиці соціально-політичного управління.
10. Соціальна робота та завдання соціально-політичного управління.
11. Особливості здійснення соціального контролю в посткомуністичних
12. Соціальні технології та практика соціально-політичного управління в
1. Розкрийте зміст нормативного та психологічного аспектів інституту

соціального контролю. З якими із цих аспектів пов’язані, відповідно,
формальна і неформальна системи соціального контролю ? Як ці аспекти та
системи використовуються у практиці соціально-політичного управління в
сучасній Україні ? Наведіть приклади.
2. Проаналізуйте положення Т. Шибутані про соціальний контроль над
людськими почуттями. Якими є засоби такого контролю ? Чи
використовуються вони у практиці соціально-політичного управління в
сучасному українському суспільстві ? Якщо так, наведіть приклади.
3. Проаналізуйте методи нейтралізації соціального контролю у П.
Бергера та дайте відповідь на питання: 1) якими є специфіка їх
функціонування та практичні наслідки у перехідних суспільствах; 2) як Ви
вважаєте, чи присутні ці методи у суспільному житті сучасної України ?
Якщо так, наведіть приклади, з’ясуйте можливі наслідки їх дії та вкажіть
шляхи їх усунення.
4. З’ясуйте зміст норм-правил та норм-очікувань Які з цих норм мають
першочергове значення для практики соціально-політичного управління ? Як
вони представлені у нинішній практиці соціально-політичного управління в
Україні ? Наведіть приклади.
98
5. Проаналізуйте зміст основних підходів до пояснення девіантної
поведінки. На їх підставі спробуйте визначити витоки девіантної поведінки у
сучасному українському суспільстві та дайте відповідь на питання : 1) які
девіації є найбільш поширеними сьогодні в Україні; 2) використовуючи
правила побудови деліквентної субкультури спробуйте сформулювати
приблизний кодекс деліквента-українця та окреслити ефективні шляхи йому
протистояння.
6. Розкрийте зміст основних положень теорії мотиваційного впливу П.
Сорокіна. Як, на Вашу думку, ці положення можуть бути використані на
сьогодні у практиці соціально-політичного управління в Україні ?
7. Розкрийте зміст поняття “соціальна технологія” . З’ясуйте,
використання яких соціальних технологій є першочерговим для вирішення
завдань соціально-політичного управління та як ці технології представлені у
практиці останнього у сьогочасній Україні. Наведіть приклади.
Основна:
1. Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы.- М.,
1972.- С. 282-296.
2. Бергер П. Приглашение в социологию.- М., 1996.- С. 68-76.
С. 92-105, 200-239.
4. Грамши А. Тюремные тетради в 3-х ч. Ч. 1.- М., 1991.- С. 327-334, 343-344,
434-450.
5. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення.- К., 1997.- С.
42-52, 72-79, 92-104.
6. Князєв В.М. Соціальна технологія та управління політичними процесами.-
К., 1995.
7. Ковалёв С.В. НЛП эффективного руководства, или Как управлять кем
угодно и где угодно. – Ростов н/Д. – 2007.
8. Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе.- К., 1997.
9. Манхейм К. Диагноз нашего времени.- М., 1994.- С. 414-417, 478-498.
10. Подшивалкина В.И. Социальные технологии: проблемы методологии и
практики.- Кишинев, 1997.- С. 77-81, 86-87, 90-115, 147-156.
11. Політологія посткомунізму.- К., 1995.- С. 124-126.
12. Смелзер Н. Социология.- М., 1994.- С. 50-52, 80, 197-216, 220-221, 226-
231, 428-429.
13. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.- М., 1992.- С. 140-156.
14.Социальные технологии: Вопросы теории и практики. Кн. I.- К., 1994.- С.
7-17, 34-35, 48-52.
15. Социология преступности.- М., 1966.- С. 33-38, 39-44, 60-72, 314-321, 326-
333.
16. Социология сегодня. Проблемы и перспективы.- М., 1965.- С. 519-550.
17. Шанин Т. Социальная работа как культурный феномен современности //
Взаимосвязь социальной работы и социальной политики.- М., 1997.
99
18. Шибутани Т. Социальная психология.- Рн/Д., 1998.- С. 39-45, 53-59, 234-
237, 254-261, 279-330, 396-4226 484-496.
Додаткова:
1. Афанасьев В.С., Гименский П.И. Девиантное поведение в условиях
тотального кризиса // Образ мыслей и образ жизни.- М., 1996.
2. Елецкая Е.А. Методы и приёмы НЛП и как они работают. – Ростов н/Д,
2007.
3. Ерёмина И.Д. Источники нарастания девиантности человеческого
поведения в бытии кризисного общества // Філософські проблеми буття і
сучасність.- Суми, 1996.
4. Иванов В.Н. Социальные технологии в современном мире.-М., 1996.-С. 21-
54.
5. Монсон П. Современная западная социология.- СПб., 1992.- С. 178-184,
383-386.
6. Отто Х.-У. Некоторые аспекты соотношения между социальной работой и
социологией // Проблемы теоретической социологии.- СПб., 1996.- Вып. № 2.
7. Пеньков Е.М. Социальные нормы: Управление, воспитание, поведение.-
М., 1990.
8. Резник Т.Е., Резник Ю.М. Жизненное ориентирование личности: анализ и
консультирование // Социологические исследования.- 1996.- № 6.
Тема 7. Соціально-політичне управління та проблема масово-

індивідуальної поведінки.
1. Феномен людини-маси та масових суспільств. Його соціально-історичні та

психологічні виміри.
2. Філософське осмислення масової поведінки в працях Х. Ортеги-і-Гасета та
К. Ясперса.
3. Особливості соціально-політичного управління у масових суспільствах.
1. Початок XX століття ознаменувався виникненням феномену людини-

маси і масових суспільств. У соціально-історичному плані це було зумовлено
раціоналізацією праці та виробничих процесів у спосіб запровадження
поточно-конвеєрної системи організації виробництва (тейлоризм),
виникненням перших політичних партій, які розпочали роботу з оволодіння
масовою свідомістю, та розвитком нових інструментів примусової
регламентації масової поведінки (бюрократизація суспільно-політичного
життя, репресивний соціальний контроль й використання у системі такого
контролю засобів масової інформації, пропаганди та реклами, що надали
можливість впливати одразу на значну кількість людей), формування так
званої “індустрії свідомості” загалом. Останнє було наслідком усвідомлення
того, що уявленням та забобонам людей через їх внутрішнє зрощення з
глибоким практичним реалізмом властиві надзвичайні стійкість та
100
непорушність, а тому використовувати їх у практиці управління людьми
значно легше, аніж розсіяти світлом абсолютної самосвідомості. Як це
передбачалося просвітницькою ідеологією. Саме “індустрія свідомості” “…
викликала до життя могутні реальні інструменти демагогії, селекції
забобонів, поверхового, але ефективного перекомбінування елементів
повсякденної свідомості, фіксації одних його уявлень та “непідкріплення”
інших” [Мамардашвили М.К., Соловьёв Е. В., Швырев В.С. Классика и
наука. – М., 1972. – С. 60]. Внаслідок цього стандартизація способу думок та
поведінки прийняла, за визнанням А. Грамші, національні чи навіть
континентальні розміри.
Загалом у поняття “масове суспільство” включають: розподіл
суспільства на еліту і натовп, перетворення переважаючої частини
суспільства на механічну сукупність індивідів, що підпорядковуються
системі примусових норм і правил співжиття, яка їм протистоїть; відсутність
внутрішньої цілісності особистості, яка постійно переживає конфлікт між
своїми потребами та вимогами суспільства; постійне пристосування до
думок, смаків та запитів безпосереднього оточення (конформізм), що
розглядається як головна форма життєдіяльності індивіда. В соціально-
психологічному плані “масове суспільство” характеризується злочинністю,
неврозами та моральним спустошенням людини. Остання набуває ознак
людини-маси, серед яких вчені передусім називають: високу емоційність та
збудженість, низький інтелектуальний рівень (Г. Тард), ментальність
“маленької людини” та неадекватність безпосереднього соціально-
економічного пояснення (В. Райх), схильність до навіювання (Г. Лебон, С.
Московічі), прагнення рівності (Е. Канетті).
Концептуалізація феномену масового суспільства та людини-маси
здійснюється у двох напрямах: 1) пошук адекватних та ефективних засобів
управління людьми в умовах масового суспільства шляхом детального
вивчення “характерологічної структури масового індивіда” (В. Райх); 2)
критика масових тенденцій у суспільстві та пошук шляхів протистояння їм.
На думку В. Райха, крайнім проявом негативних наслідків таких тенденцій є
фашизм як “сукупність всіх ірраціональних характерологічних особливостей
звичайної людини” [Райх В. Психология масс и фашизм. – СПб, 1997. – С.
13]. На думку вченого, у формі фашизму сучасна механістична та
авторитарна цивілізація видобуває з пригніченої “маленької людини” все, що
на протязі значного проміжку часу вона культивувала у поневоленому
людстві за допомогою містицизму, мілітаризму та автоматизму.
В узагальненому вигляді соціально-історичні та психологічні
характеристика масового суспільства та масового індивіда сформульовані Т.
Шибутані. До них, на думку вченого, належать:
1) утвердження, внаслідок розвитку індустрії та концентрації
населення у містах, нового типу соціальної організації, за якого переважна
більшість взаємодій у суспільстві відбувається у великому масштабі.
Результатом цього є втрата людиною можливості встановлювати первинні, -
101
емоційно забарвлені, - відносини з усіма, з ким вона зустрічається, та
перетворення нещирості й розрахунку на головні принципи міжособистісних
стосунків. “Ми можемо весело вітати знайомих, та лише небагатьох з низ ми
здатні упізнати як особливих індивідів” [Шибутани Т. Социальная
психология. – Ростов н/ Дону, 1998. – С. 511];
2) розвиток засобів масової комунікації й розширення внаслідок цього
картин світу. Результатом цього стало формування смаків та стандартів
поведінки шляхом заміщеної участі у сюжетах, що їх пропонують засоби
масової комунікації, та зменшення впливу локальних груп як виключних
агентів соціального контролю. “ В масових суспільствах люди часто
виявляються мимовільними учасниками гігантських взаємодій, де особистий
вибір зведено до мінімуму” [Там само. – С. 514];
3) демократизація, включення у політичні процеси величезної
кількості людей, організація їх поведінки через канали комунікації;
4) використання у системі соціального контролю нових засобів, як то:
мода, канали комунікації, апелювання до знеособлених понять “всі”, “люди”,
“ми” тощо.
2. Спроба філософського осмислення феномену масової поведінки

здійснена Х. Ортегою-і-Гасетом (“повстання мас”) та К. Ясперсом (“Духовна
ситуація нашого часу”).
Згідно з Х. Ортего-і-Гасетом, безперечним фактом сучасного
суспільного життя є те, що влада в суспільстві перейшла до мас. Маса – це
множина людей. які не мають особливих достоїнств; це посередня, пересічна
людина, яка нічим не відрізняється від знеособленого “загального типу”.
Належність до маси є суто психологічною ознакою, тобто фізично людина не
обов’язково повинна до неї належати. “Людина маси – це той, хто не відчуває
у особі якогось особливого дару чи відмінності від усіх, позитивного чи
негативного, хто відчуває, що він точнісінько такий же, як усі інші, й при
цьому ніскілечки цим не засмучений, навпаки, щасливий відчувати себе
таким же, як усі” [Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Психология мас.
Хрестоматия. – Самара, 1998. – С. 197]. Тому маса, вважає вчений, означає не
певний соціальний клас людей, а тип людей, що зустрічається у всіх
соціальних класах. У соціальному плані його характеризує скупченість та
розширення, завдяки засобам масової комунікації, життєвого кругозору. В
психологічному – своєрідна замкнутість душі, проявами якої є віра у власні
досконалість, всемогутність та самодостатність. Синтезуючи ці виміри
людини маси, Х. Ортега-і-Гасет, формулює наступні риси останньої: 1)
глибока впевненість у тому, що життя є легким, щедрим, у ньому немає
трагічних обмежень, та відповідне відчуття перемоги і влади над ним; 2)
цілковите самовдоволення власним моральним і інтелектуальним багажем,
неприпустимість критики своїх думок, виказування власної вищості стосовно
інших; 3) втручання у все підряд, нав’язування своєї думки, нездатність
102
рахуватися з іншими. Посередній людині масі, вважає вчений. протистоїть
людина-індивід, яка характеризується духовними перевагами й керується у
своєму житті нормами, що становлять основу будь-якої культури. Людина-
індивід теж утворює певний людський тип, який відрізняється від людини
маси за наступними підставами: вимогливість до себе, слідування обов’язку,
а не забаганкам, самодисципліна. “Обраний” – це не важливий, той, хто
вважає себе вище за інших, а людина, яка до самої себе більш вимоглива,
аніж до інших. Cамим глибоким і радикальним поділом людства на групи,
зазначає Х. Ортега-і-Гасет, було б розрізнення їх за двома основними
типами: на тих, хто є суворим і вимогливим до себе самого (“подвижники”),
бере на себе працю й обов’язок, і тих, хто поблажливий до себе, вдоволений
собою, хто живе без зусиль, не намагаючись себе виправити і вдосконалити,
“хто пливе за течією”.
На думку К. Ясперса, людське існування можливе на сьогодні лише як
масове, за якого індивід розпадається на низку функцій, а своє буття
сприймає виключно як “ми”. Бажання чинити так, як чинять інші спричиняє
типізацію, яка породжує враження, що світом керує посередність – люди без
долі і дійсної людської сутності. Складається ситуація, коли в системі
суспільної організації життя на самих верхніх її рівнях знаходяться люди, які
досягли успіху завдяки власній нездатності розуміти деякі, передусім
моральнісно-психологічні проблеми. масовому існуванню, вважає К. Ясперс,
відповідає специфічний спосіб пізнання – сучасна софістика. Масове
існування для виправдання власної претензії на універсальність та прагнення
охопити всю повноту людського існування потребує мови маскування того,
що ставить під сумнів доцільність порядку масового існування людей.
Масштабом такої мови є “загальне благо”, яке стверджується як безперечне і
для конкретизації якого вдаються до відповідної патетики: “совість життя”,
“велич народу”, “воля народу” тощо. Мета цієї патетики полягає у
забезпеченні спокійного і впорядкованого виконання усіма своїх функцій.
порядок масового існування базується загалом на навіюванні людині страху
перед прийняттям рішень з тим, щоб вона відчула власну мізерність перед
“загальним благом”. Єдине, що може протистояти такому страху, - це
екзистенція як належне людське існування на противагу масовому.
3. Набуття переважною більшістю людей в умовах масового

суспільства ознак людини-маси породжує необхідність пошуку та розробки
відповідних до цих ознак способів впливу на людську свідомість та
поведінку. Вихідним тут є положення про домінування ірраціональних
складових у структурі останніх. Відповідно “універсальним” способом
соціально-політичного управління в умовах масового суспільства прийнято
вважати соціальне навіювання.
Терміном “соціальне навіювання” прийнято позначати некритичне
прийняття людиною будь-якого зовнішнього соціального впливу, окрім
103
примусового. Стосовно інформаційно-комунікативних процесів цей термін
означає вид психічного впливу, словесного чи образного, який викликає
некритичне сприйняття і засвоєння якоїсь інформації. Наслідками
навіювання є: виникнення уявлень, які не відповідають дійсності та
прагнення діяти без оцінки отриманих спонукань. Поява феномену
навіювання зафіксована в описах масових маній – манії самошмагання
(Італія, 1266), танцювальній манії (Європа, 1370), тюльпаноманія
(Голландія). На сьогодні навіювання розглядається як єдино можливий
спосіб передачі ідей, які не можливо довести за допомогою логічних
аргументів й які сприймаються як абсурдні з точки зору здорового глузду та
звичних норм, та як засіб подолання максималізму й скептицизму, що
свідчать про гіпертрофований опір соціальному впливу.
В підходах до використання навіювання у практиці соціально-
політичного управління можна прослідкувати дві тенденції:
1) сприйняття навіювання як основного способу організації
громадської думки та маніпулювання свідомістю мас. Тут навіювання
розглядається як пряме вторгнення в психічне життя людей, де домінують
скоріше фізіологічні та психофізіологічні, аніж соціально-ідеологічні
моменти. “Пряме вторгнення” означає, що думка чи образ безпосередньо
входять у свідомість й закріплюються у ній як щось дане, безсумнівне та вже
доведене;
2) навіювання розглядається як допоміжний механізм, який доповнює
собою переконуючу комунікацію і підвищує її ефективність у тих випадках,
коли необхідно подолати опір переконанню через виникнення недовіри,
нерозвинуту психіку, нечітке уявлення людей про свої інтереси, аномальний
стан свідомості тощо, а чіткі логічні докази виявляються суб’єктивно
непереконливими для людей.
У теоретичному осмисленні феномену соціального навіювання можна
виокремити такі підходи:
1) Ж. Шарко, С. Сігеле, Б. Сідіс – навіювання та його динаміка
пояснюються людським інстинктом підкорення, який викликається будь-
якою особистістю чи символом, що має для людини деяку престижну
цінність. Завдяки цьому інстинкту люди приймають у свою свідомість
повідомлення, позбавлені достатніх логічних підстав;
2) В.М. Бєхтєрєв (“Навіювання та його роль у суспільному житті”. –
СПб., 1903) – навіювання як вторгнення у свідомість сторонньої ідеї без
прямої й безпосередньої участі у цьому акті “Я” суб’єкта, яке відбувається
через механізм психічного зараження;
3) теорія раціонального навіювання С. Еша (30-40 роки XX століття) –
навіювання уявляє собою не пасивне та некритичне сприйняття інформації, а
раціональний вибір рішення з низки можливих. Вибір залежить від здатності
джерела навіювальної комунікації створити контекст, у якому повідомлення
може бути раціонально інтерпретоване у бажаному для цього джерела
напрямі;
104
4) концепція, яка розглядає навіювання як пізнавальний аспект
наслідування, під час якого людина імітує ідеї, що поставляються їй за
допомогою комунікації;
5) М. Шериф (1936) та Т. Коффін (1941) – навіювання як функція
соціальної орієнтації індивіда в його середовищі. Ця функція посилюється,
якщо зростає незрозумілість зовнішніх обставин, або ж якщо стимули, які
містяться у повідомлення чомусь позбавлені сенсу для індивіда.
6) теорія, яка причину навіювання вбачає у “внутрішньому
конформізмі” індивіда, піддатливості останнього психологічному тиску
більшості.
Загалом всі ці теорії визнають, що навіювання опирається на
впевненості, яка сформувалася без логічних доказів й розповсюджується
автоматично від індивіда до індивіда.
Здійснення навіювання передбачає знання феномену схильності до
навіювання. Остання – це здатність людей приймати у свою свідомість
ціннісно орієнтовану інформацію без достатніх доказів її логічності. А
виключно на підставі престижу джерела, звички до нього, або ж через
необхідність негайної інтерпретації якоїсь ситуації в умовах відсутності
інших джерел інформації. Розрізняють загальну та ситуативну схильності до
навіювання. Загальна – обумовлена особливостями психічного розвитку
особистості. Ситуативна – виникає як наслідок аномальних станів психіки,
або ж через порушення звичної для людини соціальної стабільності.
Максимальна схильність до навіювання виникає в кризовій ситуації, яка
надзвичайно сильно зачіпає особистісне “Я”. Структура схильності до
навіювання включає: 1) первинну схильність до навіювання як готовність
відтворювати рухи на основі некритичного наслідування; 2) вторинну – як
готовність до сприйняття і запам’ятовування інформації, що справила
враження; 3) престижну – як готовність змінити думку під впливом
інформації про те, що носій престижу поділяє іншу точку зору. Причинами
схильності до навіювання називають: легковірність, особливості
індивідуальної психіки, ситуативну зміну самооцінки, тривалі кризові
ситуації, нестача активної уваги.
Головними формами навіювання є: 1) мотиваційна, яка використовує
спонукальну силу потреб, бажань та емоцій індивідів; 2) негативна, яка
застерігає від певних вчинків, але у такий спосіб, щоб спонукати людей до
здійснення того, від чого нібито їх застерігають. Головними прийомами
навіювання вважають: “приклеювання ярликів” – навмисне створення
емоційно забарвлених слів, які мають викликати негативне ставлення до
певних ідей, особистостей чи подій; “сяюче узагальнення” – позначення ідеї,
особистості чи події узагальнюючим родовим ім’ям, що має позитивне (чи
негативне) емоційне забарвлення; “трансфер” – перенесення на подію, ідею
чи особистість позитивних чи негативних якостей чого-небудь чи кого-
небудь; "свідчення" – наведення висловлювання особистості, яку поважають
чи зневажають з тим, щоб спонукати людей до певного відношення до
представленої ідеї, події чи особи; “гра у простонародність” – репрезентація
105
“народності” представлених ідей чи належності тієї чи іншої особи до
“простих людей”; “перетасування” – відбір та тенденційне представлення
лише позитивних або лише негативних фактів для доказу справедливості
позитивної чи негативної оцінки ідеї, події чи особи; “фургон з оркестром” –
апелювання “до всіх”.
Ефективне здійснення навіювання в умовах масових суспільств
передбачає, що: 1) навіювання приймається свідомістю, якщо те, що
навіюється відповідає психічним потребам людей; 2) прийняття свідомість
навіювального впливу є більш вірогідним, якщо його зміст співпадає з
нормами тієї групи, до якої належить даний індивід; 3) вірогідність
прийняття навіювання підвищується, якщо його джерело асоціюється у
свідомості людини з носієм високого престижу, а також за рахунок його
(джерела) високого соціального статусу, особистісної привабливості,
функцій експерту; 4) ефект навіювання підвищується, якщо імперативне
представлення інформації підкріплюється лозунгованим доказом на його
користь.
Навіювання інколи протиставляють переконанню, яке передбачає
використання під час соціального та психологічного впливу різного роду
логічних доказів та аргументів. Переконання – це потік інформації. який
зменшує ступінь психічного опору аудиторії, яка є об’єктом інформаційного
впливу. Умовами дієвості переконання є: прагнення людей зрозуміти
адресовану їм інформацію; здатність реципієнта порівняти різні, інколи
несумісні між собою, точки зору; вихідне розуміння аргументів та висновків
як комунікатором, так й аудиторією.
Під схильністю до переконання розуміють готовність прийняти чи
відкинути інформаційний вплив незалежно від своєї установки стосовно
комунікатора чи його цілей, від конкретних характеристик каналу інформації
і ситуації. Загальна схильність до переконання - це готовність до сприйняття
логічно обґрунтованих суджень; специфічна – це схильність засвоювати
інформацію, яка орієнтується відносно аргументів конкретного типу, апелює
до певних інтересів чи є певним чином стилістично оформленою.
Переконаність існує у вигляді стійкої впевнененості в істинності певних ідей
та уявлень.
Під час процесу переконання зазвичай використовуються три основні
категорії аргументів – незаперечні аргументи; аргументи, що містять
“позитивне” апелювання до психічного задоволення, яке приносить
сприйняття інформації; аргументи, в яких міститься “негативне” апелювання,
що привертає увагу до неприємних наслідків, які можуть виникнути у разі не
прийняття інформації. Будь-які аргументи при цьому мають бути
суб’єктивно значущими, тобто базуватися на досвіді групи та на особистому
досвіді тих, кого переконують. Під час переконання використовуються також
так звані психологічні аргументи – апелювання до почуттів, докази з
розрахунку на необізнаність аудиторії, звернення до сили та багатства тощо.
Розрізняють два способи подання аргументів – однобічний та
двобічний. Перший передбачає наведення доказів лише на підтримку
106
пропонованого судження. Другий - припускає введення у процес
аргументації точки зору опонента. Черговість подання доказів повинна
враховувати наступне. По-перше, інформація, безпосередньо спрямована на
зміну установок, має передувати іншій інформації, яка прямо не пов’язана з
вирішенням цього завдання, й яка вдовольняє потреби реципієнта. По-друге,
висновок з наведених доказів має бути включеним у повідомлення, але не
для аудиторії, яка добре обізнана у даному питанні. По-третє, аудиторія
схильна довіряти попередньо сприйнятій інформації.
В умовах масового суспільства протиставлення навіювання і
переконання є досить умовним. Про це свідчить, наприклад, те, що Л. Дууб
пов’язує навіювання з масовою аудиторією, а переконання – з малою
аудиторією. Згідно з Г.Б. Кіном, переконання є обов’язковим атрибутом
навмисного обдурювання людей, а К. Левін визначає переконання як потік
інформації, що зменшує ступінь психічного опору аудиторії, що підпадає під
вплив навіювання [Див.: Шерковин Ю.А. Психологические проблемы
массовых информационных процессов. – М., 1973]. Переконання дозволяє
вирішувати такі завдання: посилення попередньо сформованих установок;
посилення чи зменшення інтенсивності громадської думки з приводу того чи
іншого питання; кардинальні зміни попередніх установок. Окрім цього,
“психологічні аргументи”, що використовуються під час переконуючого
впливу та розроблені у теорії останнього психологічні способи нейтралізації
опору переконанню з боку аудиторії, - відведення уваги, апелювання до
почуттів, гіперболізація емоційних аргументів, замаскованих під
“неупереджені факти”, повторення, - та з’ясовані технології викладу доказів
й аргументів дають підстави стверджувати, що переконання в умовах
масового суспільства має всі ознаки навіювання й слугує посиленню та
закріпленню ефекту останнього.
1. Соціально-історична визначеність феноменів масового суспільства

та людини-маси.
2. Тейлоризм та феномен масових суспільств.
3. Соціально-політичні та психологічні характеристики людини-маси.
4. Психологія мас і фашизм: взаємообумовленість понять.
5. Теорія масового суспільства: головні ідеї, представники та напрями
досліджень.
6. Х. Ортега-і-Гасет про феномен “повстання мас”.
7. К. Ясперс про характерні риси та світоглядні виміри порядку
масового існування.
8. Теоретичні підходи до осмислення феномену соціального
навіювання.
9. Об’єктивні та суб’єктивні чинники соціального навіювання.
107
10. Прийоми та правила ефективності практики соціально-політичного
управління в масових суспільствах.
11. Переконуючий вплив як складова практики соціально-політичного
12. Масові тенденції в сучасній Україні та практика соціального-
1. Розкрийте зміст основних положень теорії масового суспільства. Чи

можна, на Вашу думку, вести мову про масові тенденції в сучасній Україні ?
Якщо так, вкажіть їх причини та спробуйте сформулювати відповідні
завдання практики соціально-політичного управління.
2. Демократизація називається Т. Шибутані характерною рисою
масового суспільства. Але ж останнє усіма його дослідниками визначається,
зрештою, у якості негативного феномену. Поясніть цей парадокс та вкажіть
умови, за яких демократизація сприяє масовизації суспільства. Які завдання
соціально-політичного управління мають стати пріоритетними в зв’язку з
цим для сучасного українського суспільства ?
3. Дайте порівняльну характеристику філософських концепцій масової
поведінки Х. Ортеги-і-Гасета та К. Ясперса. Яка з цих концепцій, на Вашу,
думку більш повно та адекватно відображає причини та наслідки
перетворення суспільства на масове ? Які практичні висновки слідують з
кожної з цих концепцій та як вони можуть бути втілені у сьогочасній
практиці соціально-політичного управління в Україні ?
4. З’ясуйте як співвідносяться між собою соціальне навіювання та
переконуючий вплив у практиці соціально-політичного управління в
масових суспільствах та дайте відповідь на питання: 1) чи можна вести мову
про застосування на сьогодні соціального навіювання в якості засобу
соціально-політичного управління в Україні ? Якщо так, то переважно у якій
формі це відбувається. Відповідь обгрунтуйте; 2) яка із зазначених складових
соціально-політичного управління в масових суспільствах, - навіювання чи
переконуючий вплив, - є домінуючою, на Вашу думку, у практиці соціально-
політичного управління в сучасній Україні і чому ?;
5. Проаналізуйте прийоми та методи соціального навіювання та
переконання в масових суспільствах. Якими, на Вашу думку, можуть бути
конкретні приклади їх використання у практиці соціально-політичного
управління в сучасному українському суспільстві. Відповідь обґрунтуйте.
6. Згадайте положення Е. Ноеля-Ноймана про спіраль мовчання. Яким
чином, остання може бути використана для посилення масових тенденцій у
суспільстві ? Як Ви вважаєте, чи має місце таке використання у сучасній
Україні ? Якщо так, наведіть приклади.
108
Основна:
1. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. – М., 1981. – С. 148-
155, 236-252, 257-259.
2. Кули Ч.Х. Человеческая природа и социальный порядок. – М., 2000. – С.
45-65, 227-254.
3. Майерс Д. Социальная психология.- СПб., 1997.- С. 271-309, 360-362, 369-
391.
4. Маркузе Г. Одномерный человек.- М., 1994.- С. 1-26, 72-109.
5. Масковичи С. Век толп.- М., 1996.- С. 208-214.
6. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Психология масс. Хрестоматия.-
Самара, 1998.- С. 195-314.
7. Почебут Л.Г. Социальные общности. Психология толпы, социума, этноса.
– Спб., 2005.
8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки.- К., 1997.- С. 6-
41.
9. Психология толпы: Социальные и политические механизмы воздействия
на массы / К. Королёв (сост.). – М., СПб., 2003.
10. Райх В. Психология масс и фашизм.- СПб., 1997.- С. 10-27, 45-61, 64-88,
206-209, 220-227, 306-319.
11. Рейнгольд Г. Умная толпа. Новая социальная революция / А. Гарькавый
(пер. с англ.). – М., 2006.
12. Рубанов А.В. Механизмы массового поведения. – Минск, 2000.
13. Скригонюк М.І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика. – К.,
2003.
14. Соколов В.Н. Власть. Политика. Массы. – Одесса, 2002.
15. Цуладзе А. Политические манипуляции или Покорение толпы. – М., 1999.
16. Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовых информационных
процессов. – М., 1973. – С. 158-214.
17. Шибутани Т. Социальная психология.- Рн/Д., 1998.- С. 510-516.
18. Ясперс К. Смысл и назначение истории.- М., 1991.- С. 141-155, 306-365.
Додаткова:
1. Бауман З. Мыслить социологически.- М., 1996.- С. 83-90, 140-146.
2. Грамши А. Избранные произведения в 3-х т. Т. 3.- М., 1957.- С. 250-252.
3. Канетти Э. Человек нашего столетия.- М., 1990.
4. Павленко Р. Перехід українського суспільства від "масовості" до набуття
громадянськості // Молода нація. Альманах.- К., 1997.- № 7.
5. Сигеле С. Преступная толпа: Опыт коллективной психологи. – М., 1998.
6. Тард Г. Личность и толпа.- СПб., 1903.
7.Тард Г. Общественное мнение и толпа.- СПб., 1902.
109
управління в працях Г. Лебона і Е. Канетті.
1. Г. Лебон про віддалені та безпосередні чинники формування людини-

маси.
2. Г. Лебон про основні способи соціально-політичного управління в
масовому суспільстві.
3. Особливості теорії масової поведінки Е. Канетті.
1. Масово-психологічна модель соціально-політичного управління

базується на знанні закономірностей формування та поведінки людини-маси,
використанні цих закономірностей з метою нейтралізації руйнівних
схильностей та намірів останньої. Саме тому в центрі дослідження Г. Лебона
знаходиться з’ясування закономірностей масової поведінки як поведінки
народів та натовпу. Під народом Г. Лебон розуміє штучні утворенні або
історичні раси, які виникли внаслідок завоювань, міграцій та політичних змін
у суспільстві. Народ відрізняє від натовпу деякий ідеал, що забезпечує
єдність думок і почуттів його представників. Ідеал є визначальним елементом
створеної народом цивілізації, - мистецтва, суспільні та політичні установи,
вірування цементуються цим ідеалом та визначаються ним у своєму
розвитку. Сам ідеал бере початок у психологічній єдності народу, в його
душевному складі, який має таку ж стійкість, що й анатомічні особливості
народу. Ця психологічна єдність народу є його своєрідною душею, яка
утворюється невеликою кількістю основних, незмінних характеристик
морального та інтелектуального плану, які у свої сукупності утворюють
національний характер, деякий середній психологічний тип, що дає
можливість визначити даний народ і який успадковується людьми, не
дивлячись на розбіжності їх соціального стану.
З інтелектуальної точки зору, вважає Г. Лебон, сучасні народи можна
розглядати як своєрідні піраміди. Основою таких пірамід є темні маси
населення, середньою щаблинкою – освічені верстви, і вищою – невелику,
порівняно з рештою населення, групи, які визначають рівень країни на шкалі
світової цивілізації. Характерною рисою нашої епохи, згідно з Г. Лебоном, є
заміна свідомої діяльності індивідів безсвідомою діяльністю натовпу. Натовп
протистоїть народу, але за певних умов може бути утворений з його
представників. Зазвичай під натовпом розуміють просте просторове зібрання
індивідів не залежно від їх національності, професії чи статі та тих
випадкових факторів, що спричинили це зібрання. З психологічної ж точки
зору, натовп – це не будь-яке зібрання людей, а лише таке, що породжує риси
і якості, відмінні від тих, які характеризують індивідів, що утворюють дане
зібрання. У цьому випадку, зібрання – це організований, або одухотворений
натовп, який діє як одна істота, оскільки почуття та дії окремих її складових
набувають єдиного спрямування. Організований натовп визначається
колективною душею, тобто не фактом випадкового знаходження багатьох
індивідів разом, а зникненням окремої свідомої особистості та організацією
110
почуттів і думок у певному єдиному напрямі. (З цієї точки зору, вважає
вчений, цілий народ може набути ознак натовпу, не будучи власне зібраним).
Г. Лебон розрізняє два види одухотвореного натовпу: 1) гетерогенний
натовп, який утворюється з різнорідних елементів та 2) гомогенний, -
утворений однопорядковими елементами (клас, каста, секта).
Найбільш характерною рисою натовпу є те, що якими б не були
індивіди, які утворюють натовп, якими б не були їх спосіб життя, заняття,
розум, одного перетворення їх натовп достатньо для того, щоб виникла
колективна душа, яка змушує їх відчувати, думати і діяти цілком інакше, ніж
відчував, думав і діяв кожний з них наодинці. Причина цього, на думку Г.
Лебона, полягає у тому, що в натовпі пов’язуються воєдино ті спільні риси
національного характеру, що керовані безсвідомим і, як такі, притаманні
більшості індивідів історичної раси. Саме тому, каже Г. Лебон, найбільш
несхожі за своїм розумом люди можуть мати однакові пристрасті, інстинкти
та почуття, які в колективній душу знеособлюються й спричиняють
виникнення нових якостей, що властиві виключно натовпу і не зустрічаються
в окремих індивідів. Це, згідно з Г. Лебоном, обумовлює наступне:
1) індивід у натовпі набуває почуття нездоланної сили. Це почуття
дозволяє йому слідувати таким інстинктам, яким він ніколи не дав би волю
наодинці. Натовп же – анонімний, а тому почуття відповідальності, яке
завжди стримує окремих людей, у натовпі повністю зникає;
2) феномен заразливості, який належить до гіпнотичних явищ. У натовпі
будь-які почуття чи дії є заразливими, а тому людина легко відмовляється від
особистісних характеристик заради анонімного натовпу;
3) схильність до навіювання – перебування у натовпі нагадує стан
загіпнотизованої людини. Людина тут не усвідомлює своїх вчинків, а її воля,
почуття та думки спрямовуються навіюванням.
Загалом головними характеристиками натовпу є: зникнення свідомої
особистості, переважання безсвідомих чинників, єдина спрямованість
почуттів та думок, що визначена навіюванням, прагнення перетворити
навіяні ідеї у негайні дії.
Г. Лебон розрізняє віддалені й безпосередні чинники формування
організованого натовпу. До віддалених він відносить 1) історичну расу та її
національний характер; 2) традиції, у яких виражені ідеї, потреби та почуття
минулого раси; 3) час, який необхідний для набуття індивідом ознак людини-
маси; 4) політичні та соціальні установи, що можуть за певних умов сприяти
перетворенню індивідів чи навіть цілих народів на організований натовп; 5)
виховання і освіта, які готують грунт для певних ідей та вірувань та мають
можливість посилювати масові тенденції у суспільстві. До безпосередніх –
належать:
1) образи слова та формули. Могутність слова, за Г. Лебоном, тісно
пов’язана з тими образами, яке воно викликає, і зовсім не залежить від його
реального смислу, над яким інколи не замислюються. Окрім цього,
невизначеність деяких термінів, - демократія, свобода, справедливість тощо, -
дозволяє забезпечити синтез всіх несвідомих різноманітних прагнень та
111
надій щодо реалізації того змісту, який позначений цими термінами. Тому
останні можуть бути використані в якості засобу перетворення людини-
індивіда, яка здатна мислити, на людину-масу, яка позбавлена такої
здатності;
2) ілюзії – натовп, вважає Г. Лебон, ніколи не прагне правди. Він
відвертається від очевидності, яка йому не подобається і воліє прийняти
помилку, якщо вона його захоплює;
3) досвід, що є дієвим засобом усталення якої-небудь істини в душі маси
та руйнування ілюзій, які стали надто небезпечними. При цьому досвід має
здійснитися у великих розмірах (масштабах суспільства) та повторитися
декілька разів;
4) розум, який, на думку Г. Лебона, справляє негативний вплив на душу
натовпу, що є несприйнятливим до будь-яких раціональних аргументів.
2. Якщо в інтелектуальному відношенні, зазначає Г. Лебон, натовп стоїть

значно вище ізольованого індивіда, то з точки почуттів та вчинків він може
бути гіршим чи кращим за окрему людину залежно від обставин. Все
залежить від того, якому навіюванню підпорядковується натовп. Однак,
існують деякі інваріантні засоби керування натовпом. Їх специфіку, на думку
вченого, визначають два моменти. По-перше, той факт, що визначальними
складовими національного характеру є не раціональні чинники, а елементи,
позначені у психології терміном “почуття”. Тому раціональні моменти, - ідеї,
- можуть справити дійсний вплив на душу народу лише тоді, коли вони
проникнуть у стійку та несвідому сферу почуттів, де й формуються мотиви
людських вчинків та переконання, що їх визначають.
По-друге, проникнути в душу мас ідея може лише у формі, що є
прийнятною та посильною для народної душі, тобто ставши деяким
догматом. Цей догмат, будучи інколи виражений в одному слові, справляє на
людей величезне враження, оскільки апелює до їх емоцій та вірувань. Тому
не в силі того чи іншого доказу, на думку Г. Лебона, слід шукати суттєві
елементи випливу на масу. Такий вплив базується більше на навіюванні, аніж
на доказі. Саме ж навіювання ґрунтується на авторитеті чи престижі окремих
людей (“апостолів нових ідей”), або ж на апелюванні до пристрастей маси.
Останню, пише Г. Лебон, можна переконати лише твердженнями, авторитет
яких залежить від принадності тих, хто ці твердження виголошує.
Переконана ж людина, над якою володарює певна ідея, захищена від
міркувань, якими б ґрунтовними вони не були. Все, на що вона здатна, - це
залучити думку, яка суперечить її переконанням, до пануючих над цією
людиною понять шляхом значного спотворення даної ідеї. Окрім цього, в
більшості випадків люди захищають ту чи іншу ідею не тому, що вона
істинна, а тому, що вони її просто колись прийняли. Сприйняття масами ідей
відбувається таким чином не шляхом їх раціонального осмислення, а шляхом
112
зараження або ж наслідування манер та способів аргументації “апостолів
нових ідей”.
Враховуючи ці два моменти, способами управління організованим
натовпом, на думку Г. Лебона, є:
1) ствердження. Воно має бути простим, лаконічним й не підкріплюватися
ніякими доказами;
2) повторення, яке повинно бути частим й здійснюватися, по можливості,
в одній формі. Через повторення ідея укорінюється в свідомості людини у
такій мірі, що починає сприйматися як деяка доведена істина;
3) заразливість – у натовпі ідеї, почуття, емоції набувають такої могутньої
сили заразливості, що її мають деякі мікроби. Одним із проявів заразливості є
наслідування;
4) привабливість як тип панування ідеї, що паралізує всі критичні
здатності індивіда, сповнюючи його душу подивом і повагою.
Всі перераховані способи управління людиною-масою мають за мету
змусити її сприйняти певні ідеї, вірування, теорії та відповідні до них вчинки
шляхом апелювання до нераціональних складових її психіки, підсилення та
усталення останніх.
3. Головні ідеї теорії масової поведінки Е. Канетті викладені ним у праці

“Маса і влада”. Згідно з Е. Канетті, масу у справжньому сенсі цього слова
утворює розрядка, момент, коли всі, хто належить до маси, звільняються від
відмінностей і відчувають себе рівними. Основними рисами маси є:
1) манія руйнування – маса завжди протистоїть існуючим у суспільстві
ієрархічним відмінностям між людьми;
2) манія переслідування як особлива роздратованість стосовно тих, кого
раз і назавжди визначили як її ворога.
Окрім цих рис, маса характеризується: 1) прагненням зростати; 2)
пануванням усередині неї рівності; 3) любов’ю до щільності; 4) потребою у
визначенні напряму свого руху. Залежно від того, на якій з цих
характеристик зосереджується увага, можна отримати різні класифікації
маси. Так, за ознакою зростання маси, маємо відкриту, що вільно віддається
своєму природному прагненню зростати, і закриту ( церква, армія) маси. За
ознаками рівності та щільності – ритмічну та завмерлу маси. У ритмічній
масі щільність та рівність співпадають, а завмерла маса знаходиться перед
розрядкою, прагнучи рівності як свої головної мети. За ознакою
спрямованості руху Е. Канетті розрізняє швидку (політична, військова,
спортивна) та повільну(релігійна) маси. Для першої її мета є чимось
наближеним у часі, для другої – віддаленим і невизначеним.
Крім зазначених класифікацій, Е. Канетті будує класифікацію маси за
змістом її афектів, а саме:
1) маса переслідування – виникає в силу наявності мети, яка може бути
швидко досягнута;
113
2) маса втечі – виникає внаслідок загальної загрози. Ця втеча не є
панічною, оскільки тікають всі, а тому не призводить до розкладу маси;
3) маса заборони – виникає у випадку, коли люди більше не бажають
робити те, що до цього часу вони робили поодинці (страйк, наприклад);
4) маса перетворення – утворюється там, де більшість людей виступає
проти тих, хто до цього часу віддавав їм накази;
5) святкова маса.
Е. Канетті вводить поняття масового кристалу і масового символу.
Масовий кристал – це маленькі жорсткі групи людей, які мають чітко
визначені межі, високу стійкість та слугують для збудження мас. Єдність у
таких групах, вважає Е. Канетті, важливіша за їх величину, а життя людей
поза свої кристалом позбавлене сенсу. Масовими кристалами у сучасному
суспільстві, на думку вченого, є військові та монахи.
Масовими символами Е. Канетті називає колективні єдності, що
утворені не людьми, але сприймаються як маси. Ці єдності символічно
заміщують масу “в міфах, снах, промовах та піснях” (Е. Канетті) й здатні
викликати й підсилити масові настрої та відповідні наміри у поведінці
людей. До них вчений відносить: зерно, ліс, дощ, пісок, вітер, море й вогонь.
1. Конкретно-історична визначеність та соціально-політичний зміст теорії

масової поведінки Г. Лебона.
2. Г. Лебон про феномен натовпу та психологічний закон його духовної
єдності.
3. Г. Лебон про характерні риси натовпу та необхідність їх врахування у
практиці управління масовою поведінкою людей.
4. Вчення Г. Лебона про віддалені чинники формування людини-маси та
практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.
5. Вчення Г. Лебона про віддалені чинники формування людини-маси та
практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.
6. Вчення Г. Лебона про основні способи управління масовою поведінкою
людей у контексті проблематики соціально-політичного управління в
сучасному українському суспільстві.
7. Г. Лебон про проблему класифікації та види людини-маси.
8. Г. Лебон про феномен виборчого натовпу.
9. Парламентські збори як різновид натовпу у Г. Лебона.
10. Е. Канетті про характерні риси та ознаки людини-маси.
11. Класифікація людини-маси у Е. Канетті.
12. Вчення Е. Канетті про масові символи та практика соціально-
політичного управління у сучасні Україні.
114
1. З’ясуйте соціально-історичну обумовленість основних положень теорії

масової поведінки Г. Лебона та розкрийте їх значення для практики
соціально-політичного управління у масових суспільствах. Чому С.
Московічі назвав Г. Лебона “Макіавеллі масового суспільства” ? Відповідь
обгрунтуйте.
2. Охарактеризуйте віддалені та безпосередні чинники формування
людини-маси. як вони визначені Г. Лебоном. Як Ви вважаєте, чи мають місце
ці чинники в сучасному українському суспільстві ? Якщо так, то як вони
використовуються, - посилюються чи нейтралізуються, - в практиці
соціально-політичного управління ? Відповідь обгрунтуйте.
3. Розкрийте зміст основних способів управління масовою поведінкою за
Г. Лебоном. Чи використовуються, на Вашу думку, ці способи у практиці
соціально-політичного управління в сучасній Україні ? Якщо так, наведіть
приклади.
4. Проаналізуйте механізм заразливості, з’ясуйте його соціологічні та
психологічні основи. Якою, на ваш погляд, є специфіка використання цього
механізму у роботі з аудиторією публічної промови та аудиторією масової
комунікації ? У якому випадку таке використання виявляється більш
доцільним та ефективним і чому ? Відповідь обґрунтуйте.
5. Проаналізуєте поняття масового символу в Е. Канетті. Чи залучаються,
на Вашу думку описані Е. Канетті масові символи, до практики соціально-
політичного управління у сучасному українському суспільстві. Зокрема, чи
використовуються вони у публічних промовах українських політиків ? Якщо
так, наведіть приклади.
1. Канетті Е. Маса і влада. – К., 2001.

2. Канетти Э. Человек нашего столетия.- М., 1990.
3. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1995.
4. Лебон Г. Психология социализма. – СПб, 1995.
4. 4. Майерс Д. Социальная психология.- СПб., 1997.- С. 434-482.
5. Московичи С. Век толп.- М., 1996.- С. 80-104.
115
Тема 9. С. Московічі про концептуальні засади масово-психологічної
1. С. Московічі про завдання, коло проблем та структуру масово-

психологічної теорії соціально-політичного управління.
2. Головні стратегії соціально-політичного управління у масовому
3. Колективний та індивідуальний аспекти соціально-політичного
управління в масовому суспільстві.
1. Узагальнення основних положень масово-психологічної моделі

соціально-політичного управління здійснене С. Московічі у його праці
“Століття натовпів”. Згідно з С. Московічі, завдання теорії масової
поведінки полягає у з’ясуванні психологічних характеристик маси та
поясненні умов їх формування з тим, щоб навчити державних діячів та
впливових осіб управляти людьми в умовах масового суспільства. Ця теорія
має виробити певні правила поєднання засобів навіювання та переконуючого
впливу на людську свідомість з політикою та можливістю засобів комунікації
з тим, щоб навчити правлячі верстви населення змішувати особистості та
групи в одну масу, організовувати її, використовуючи особливості її
психології, для вирішення певних суспільно-політичних проблем. Ані
практика діяльності перших політичних партій, ані класична модель політики
не можуть, на думку С. Московічі, вирішити окреслене завдання. Це
пояснюється тим, що обидві мають у якості свого вихідного пункту
раціонально мислячого індивіда й грунтуються на постулаті про те, що
поведінка людей залежить від усвідомлення ними власних інтересів і
загальних цілей та приглушенні своїх почуттів та вірувань. Класична модель
політики звертається тому до розуму, сенсу речей, які й допомагають людям
осмислити власні проблеми та побудувати свою лінію поведінки. Натовп з її
точки зору визначається як: 1) скупчення людей, які не належать до даної
соціальної структури; 2) божевільний; 3) злочинний; 4) відхилення від
усталених норм суспільного життя.
Теорія масової поведінки має, натомість, у якості свого вихідного пункту
людину-масу, стихійно поділювані вірування якої становлять умову
стабільного політичного режиму в масовому суспільстві. Відповідно, ця
теорія охоплює два кола проблем: 1) “індивід та маса” – проблеми масового
суспільства; 2) “маса та вождь” – шляхи їх практичного вирішення.
Перше коло проблем охоплює шляхи розробки та використання засобів
змішування поодиноких індивідів в однорідну масу як розробку всього
сучасного пропагандистського інструментарію, який покликаний
дестабілізувати, зруйнувати критичність розуму, апелюючи, відтворюючи та
посилюючи ірраціональні складові людської психіки. Теорія масової
поведінки має здійснити класифікацію цих засобів та виробити практичні
рекомендації щодо їх застосування у тих чи інших суспільно-політичних
ситуаціях.
116
Друге коло проблем – охоплює з’ясування шляхів організації маси з
урахуванням особливості її поведінки, а саме: люди об’єднуються у деякій
всезагальній переконаності, ідентифікуючи себе з персоною, яка позбавляє їх
самостійності. Стосунки між масою і такою персоною помічені фактом
асиметрії ірраціонального і раціонального, яка має три аспекти: 1)
раціональне мислення та практика, що з ним пов’язана, обмежуються
управлінням речами, а керівництво людьми та політична влада загалом
базуються на віруваннях і впливових ідеях, які втілюються у певній
догматичної релігії й у такій формі слугують меті організації маси; 2)
“розгерметизація” емоційних сил маси в кризових ситуаціях; 3) влада
загалом здійснюється шляхом впливу на психологію керованих.
Врахування цих аспектів, вважає С. Московічі, дозволяє раціоналізувати
використання ірраціональної сутності мас шляхом перетворення аморфної їх
структури на структуру, що зосереджується навколо однієї людини – вождя.
Влада останнього базується на спокушанні людини-маси за допомогою слів
та інсценувань, які мають зворушити, схвилювати, сконструювати деякий
ілюзорний світ, який повинен надихати людину-масу у досягненні
проголошеної вождем мети.
У цілому теорія масово-психологічна модель соціально-політичного
управління зводиться С. Московічі до таких положень:
1. Маси є соціальним, а не асоціальним феноменом.
2. Навіювання посилює розчинення індивіда в масі, а тому механізм
навіювання є механізмом виробництва людини-маси.
3. Гіпноз є моделлю стосунків вождя з масою.
2. Загальною моделлю стосунків між масою та її вождем, а отже й

інваріантним способом управління нею, на думку С. Московічі, є соціальне
навіювання або гіпноз. Для управління людиною-масою мають значення такі
особливості індивідуального навіювання:
1) повна зосередженість загіпнотизованого на гіпнотизері, його абсолютна
ізоляція від решти людей. Звідси – можлива аналогія з безпосереднім
зв’язком, який встановлюється між вождем та кожним представником
натовпу;
2) установка на ту чи іншу поведінку задається в процесі навіювання, а
реалізувати її людина може пізніше, після виходу з трансу. Загіпнотизований
при цьому нічого не пам’ятає про отриманий наказ, але й не може опиратися
його виконанню. Всі обставини навіювання забуваються, а загіпнотизований
сприймає себе як джерело власної дії. Звідси - ілюзія добровільності власних
вчинків, яка властива людині-масі;
3) стан гіпнозу передбачає нейтралізацію критичної сили розуму,
вивільнення нераціонального, нелогічного. Звідси – доведення схильності до
навіювання до абсолютної, що практикується у соціальному навіюванні,
перетворення людини на автомат, який діє під впливом зовнішнього
подразника, у якості якого стосовно мас виступає вождь.
117
Соціальне навіювання, окрім перерахованих особливостей
індивідуального навіювання, характеризується використанням засобів
масової інформації та різного роду інсценувань, які забезпечують фіксацію
уваги натовпу та стимулювання його уяви.
Крім гіпнозу існує низка правил, яких має дотримуватися вождь у своїх
стосунках з масою й які є складовими його авторитету: постава, чіткий,
владний стиль мовлення, простота суджень, швидкість рішень. Здатність
відчувати емоції натовпу, привабливість манер, хист формулювання, смак до
театральних інсценувань. Збереження певної дистанції щодо маси, оточення
себе загадковістю. Авторитет вождя базується тому на почутті поваги до
нього з боку натовпу й означає заборону обговорювати і оцінювати вождя.
Формування авторитету вождя, окрім знання психологічних
характеристик людини-маси, передбачає також з’ясування закономірностей
ствердження харизми. Проблема останньої полягає у дослідженні механізмів
ідентифікації мас з певними ідеями. Останні завжди сприймаються від
минулого й зберігаються у психічному житті мас як певні стереотипи, типові
схеми поведінки, що знаходять своє вираження у мові, засоби якої зберігають
однакове емоційне навантаження. Теперішнє завжди сприймається крізь
призму таких ідей. Завдяки змові зі світом спогадів, пише С. Московічі,
вождь викликає моментальну реакцію покори. Це пояснюється тим, що маса
впізнає у ньому іншого вождя, який свого часу відіграв значну роль у її
житті. Стереотипізовані ідеї таким чином мають величезну емоційну силу,
оскільки, будучи словесно виражені, існують у вигляді імаго, наочного
уявлення. Всі вожді, каже С. Московічі, підтримують свою владу, апелюючи
до наочних уявлень (імаго) минулого, які, воскресають й запалюють минулі
почуття. Харизма тому передбачає відродження образу, імаго, який маса
впізнає завдяки спокусі ностальгії. Це пояснюється тим, що маса реагує не на
уявлення, які існують в реальності, і, навіть, не на докази власного досвіду, а
на імаго світу.
Соціальне навіювання, згідно з С. Московічі, знаходить безпосередньо-
практичне втілення у наступних стратегіях свого здійснення:
- виставу як організацію простору, де зосереджується натовп (стадіони,
площі тощо);
- церемоніал як сеанси колективного гіпнозу, свято символів, кожний з
яких покликаний викликати певну емоцію (маніфестації, демонстрації, з’їзди
партій тощо);
- переконання як чітке ствердження однозначної позиції, що формує
свідомість людини-маси в єдиному напрямі. Механізмом переконання, на
думку С. Московічі, є повторення, внаслідок якого думка перетворюється на
самоочевидність та виникає бар’єр проти відмінних й протилежних думок.
3. Соціально-політичне управління в масовому суспільстві здійснюється,

на думку, С. Московічі в двох аспектах: колективному та індивідуальному.
Колективний аспект існує як соціальне навіювання та спричинений ним
118
конформізм. Індивідуальний – як проблема невротичних станів людини-маси,
що усуваються за допомогою психоаналізу.
Соціальне навіювання, яке, за визнанням С. Московічі, породжує людину-
масу, на індивідуальному рівні сприймається як установка на конформізм,
який характеризується наступним: 1) за істину сприймають, те, що насправді
є результатом загального консенсусу; 2) ілюзія, що рішення приймається
самостійно, тоді як насправді людина стала об’єктом впливу чи навіювання.
Конформізм, на думку С. Московічі, спричиняє роздвоєння особистості: в
присутності інших вона поводить себе інакше, аніж наодинці, а життя
розпадається на приватне та життя на людях. Будучи результатом
соціального навіювання, конформізм породжує неврози. Останні, як і
навіювання, передбачають: 1) уникнення логічного мислення та надання
переваги нелогічному; 2) розлагодженість раціонального та нераціонального
в свідомості та поведінці людини. В обох випадках втрачається зв’язок з
реальністю та віра в себе, оскільки людина з готовністю скоряється
авторитету вождя чи групи й стає піддатливою для розпоряджень тих, хто
здійснює навіювання. Однак, вважає С. Московічі, навіювання та невроз
відрізняються за своїми наслідками, а саме: навіювання робить людину
придатною до життя в групі та суспільстві загалом, а невроз – відштовхує
людину від маси, замикає її у власній оболонці. Невроз, породжений
соціальним навіюванням, виявляється формою певного протистояння
людини останньому, результатом нездатності особистості існувати в масі й
знаходити, необхідні для такого існування, компроміси.
Тому, робить висновок С. Московічі, управління людиною-масою лише в
масштабі суспільства недостатньо для перетворення маси на всезагальний
феномен, потрібно колективний аспект соціального навіювання доповнити
індивідуальним, який покликаний усунути невротичні розлади
індивідуальної психіки людини-маси. Масово-психологічна модель
соціально-політичного управління, центральним поняттям якої є соціальне
навіювання, має бути доповнена, вважає С. Московічі, психоаналізом,
серцевиною якого є поняття неврозу.
1. С. Московічі про основні завдання та проблеми масово-психологічної

2. С. Московічі про причини виникнення та характерні ознаки людини-
маси.
3. С. Московічі про гіпноз як загальну модель стосунків маси і вождя.
4. Порівняльна характеристика класичної та масово-психологічної
моделей соціально-політичного управління у С. Московічі.
5. С. Московічі про соціально-політичний зміст та практичну цінність
теорії масової поведінка Г. Лебона.
6. С. Московічі про авторитет вождя та правила його досягнення.
119
7. Пропаганда як складова соціально-політичного управління в масовому
8. Повторення як засіб соціально-політичного управління в масових
суспільствах (Г. Лебон, С. Московічі).
9. С. Московічі про колективний та індивідуальний аспекти соціально-
10. С. Московічі про закономірності формування харизми у масовому
11. С. Московічі про головні стратегії соціально-політичного управління в
12. Теорія масової поведінки С. Московічі та практика соціально-
політичного управління в сучасній Україні.
Самостійна робота:
1. Користуючись матеріалом книги С. Московічі “Століття натовпів”,

дайте порівняльну характеристику класичної та масово-психологічної
моделей соціально-політичного управління. До якої з цих моделей, на
Вашу думку, тяжіє практика соціально-політичного управління в сучасній
Україні ? Відповідь обгрунтуйте.
2. Проаналізуйте головні стратегії соціально-політичного управління в
масовому суспільстві, як вони визначені С. Московічі. Як Ви вважаєте, чи
використовуються ці стратегії у практиці соціально-політичного
управління в сучасному українському суспільстві ? Якщо так, наведіть
приклади.
3. З’ясуйте закономірності формування харизми в масовому
суспільстві. Апелювання до яких ідей українського минулого, на Вашу
думку, може забезпечити набуття харизми політичними лідерами у
сьогочасній Україні ?
4. Розкрийте зміст колективного та індивідуального аспектів соціально-
політичного управління в масовому суспільстві. Як Ви вважаєте, чи
присутні ці аспекти в практиці соціально-політичного управління у
сучасній Україні ? Якщо так, вкажіть, що є свідченням такої присутності.
Відповідь обгрунтуйте.
Московичи С. Век толп.- М., 1996.- С. 38-69, 104-144, 162-196, 240-249,

362-384.
120
1. Елементарні й організовані форми колективної поведінки та їх роль у

практиці соціально-політичного управління.
2. Теорія колективної поведінки про теоретичний принцип та основні
правила соціально-політичного управління в масовому суспільстві.
3. Раціональні чинники соціально-політичного управління в масових
1. Теорія масової поведінки поставила проблему щодо того, де саме

формуються складові національного характеру та колективної душі, на
буваючи характеру безсвідомих, нерефлексивних чинників масової поведінки
людей, та яким є механізм їх успадкування. Вирішення цієї проблеми
потребувало аналізу людини-маси на мікрорівні, з’ясування всіх форм її
групової активності та встановлення ролі раціональних чинників такої
поведінки, оскільки роль ірраціональних з’ясована досить повно, розуміння
того, який тип мислення загалом повинен стати прийнятним для людини-
маси з тим, щоб полегшити управління нею. Першу проблему досліджували
вчені Чікагської школи, які розробили так звану науку про колективну
поведінку, яка, згідно з, є точкою зору та методом дослідження процесів,
завдяки яким індивіди спонукаються до співробітництва у тому
колективному існуванні, яке ми називаємо суспільством.
Г. Блумер, роблячи підсумок досліджень колективної поведінки, зауважує,
що це поняття охоплює будь-яку групову активність людей. Остання означає,
що індивіди діють у певний спосіб й що між ними існує певний розподіл
праці як певне пристосування одна до одної різних ліній індивідуальної
поведінки. Дослідження колективної поведінки має за мету з’ясування
шляхів підтримки стабільності існуючого соціального устрою у спосіб
з’ясування умов виникнення та усталення відповідних форм колективної
поведінки. З цієї точки зору, вважає Г. Блумер, доцільно розрізняти
елементарні та організовані форми колективної поведінки. Перші – не
визначаються аніякими правилами та нормами, які діють у суспільстві, й
виникають в умовах руйнування звичних форм людського існування,
визначених взірців людської поведінки. Організовані ж форми людської
поведінки оформлюються за допомогою різного роду соціальних
детермінант, - існуючих традицій, звичаїв, інститутів, - й за певних умов
сприяють виникненню нового соціального порядку та стабілізації ситуації у
суспільстві загалом. Потрібно, на думку, Г. Блумера, дослідити
закономірності перетворення елементарних форм колективної поведінки на
організовані з тим, щоб навчитися вводити їх у русло прийнятних для
суспільства інститутів і правил, адже в такому випадку вони не будуть
становити небезпеки для стабільності соціального і політичного порядку в
121
Першим кроком у такому напрямі, згідно з Г. Блумером, має стати
перетворення невротичної тривоги, яка виникає в умовах руйнування
звичних для людей форм їх діяльності у суспільстві й відштовхує людину від
спілкування з іншими, на соціальну тривогу, якай породжує основні форми
елементарної поведінки людей, а саме: натовп, масу і громадськість. Останні
базуються на низці типових форм соціальної взаємодії людей. Ці форми,
каже Г. Блумер, можуть бути охарактеризовані як механізми елементарної
колективної поведінки. До таких механізмів, зокрема, належать:
- товкотнеча, сенс якої полягає у тому, щоб зробити індивідів більш
піддатливими один для одного. Чистою формою товкотнечі є гіпноз;
- колективне збудження, якому властиві повна зосередженість уваги
індивіда на одному об’єкті та реорганізація почуттів, звичок та особистісних
характеристик, зокрема посилення почуття безвідповідальності;
- соціальна інфекція як швидке, безсвідоме та нераціональне
розповсюдження якихось настроїв потягів чи форм поведінки.
Окрім цього, кожна форма елементарної колективної поведінки має
власних механізм відтворення, який враховує її специфіку та призначення.
Для натовпу таким механізмом є гіпноз. Враховуючи це, формування
натовпу відбувається під дією таких чинників: 1) подія, яка привертає увагу
та збуджує інтерес людей; 2) втрата індивідом звичного самоконтролю та
цілковите його підпорядкування збуджуючому об’єкту; 3) ситуація напруги,
яка спонукає індивіда до дії, напрямок якої задається об’єктом-подразником.
Механізмом, який спричиняє дію маси, є реклама. Цим пояснюються
головні особливості маси, а саме: 1) члени маси можуть займати різне
соціальне положення; 2) анонімність; 3) між членами маси майже відсутня
взаємодія та обмін переживаннями; 4) крихкість організації та нездатність
діяти разом. Масова поведінки, вважає Г. Блумер, конструюється з
індивідуальних ліній поведінки, які, однак, не узгоджені між собою.
Механізмом, який відтворює громадськість, є пропаганда. Це зумовлено
тим, що громадськість виникає в ситуації, яка не може бути вирішена на
підставі якогось вже існуючого у суспільстві правила, а лише на підставі
колективного рішення, що приймається на основі виробленої громадської
думки. Засобом такого вироблення і є пропаганда. Враховуючи, що
громадськість характеризується відсутністю чітких правил дій, аморфністю
та дискусією, Г. Блумер визначає пропаганду як зумисне спровоковану та
керовану кампанію з метою змусити людей прийняти дану точку зору,
настрій чи цінність не на основі їх позитивних якостей, а у спосіб
апелювання до емоційних установок та почуттів людей. “Мета пропаганди -
нав’язати деяку установку чи цінність, яка починає прийматися людьми як
щось природне, істинне й справжнє і, таким чином, як щось таке, що
виражається спонтанно та без примусу” [Блумер Г. Коллективное поведение
// Психология масс. Хрестоматия. – Самара, 1998. – С. 562].
Організовані форми колективної поведінки – це перетворені,
впорядковані форми елементарної поведінки людей. Наприклад, механізм дії
громадськості (пропаганда) породжує політичні форми колективної
122
поведінки, а механізм дії натовпу (гіпноз) – моральні та релігійні форми
колективної поведінки людей. До організованих форм колективної поведінки
Г. Блумер відносить соціальні рухи, які можуть бути загальними,
специфічними та експресивними.
Загальні соціальні рухи, - робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир
тощо, - мають за мету зміну людських цінностей, здійснення культурних
перетворень. Дії цих рухів подібні до поведінки маси, розвиваються
головним чином неформально, характеризуються відсутністю чіткої
організаційної форми та розмитістю мети.
Специфічні соціальні рухи, - революційні та реформістські, -
характеризуються наявністю чітко визначеної мети та усталеною
організаційною структурою. Механізмами формування специфічних
соціальних рухів є агітація, розвиток корпоративного духу, розвиток моралі,
формування ідеології, розвиток тактики. Агітація при цьому спрямована на
послаблення попередніх симпатій людей та на підрив їх попередніх способів
мислення та дії. Вона повинна: 1) завоювати увагу людей; 2) схвилювати і
викликати певні емоції та пориви; 3) надати цим емоціям та поривам певного
напряму за допомогою ідей, навіювання, критики та обіцянок. Розвиток
корпоративного духу означає організацію емоцій людей в інтересах руху,
формування у індивіда почуття причетності до інших, почуття згуртованості
та власної значущості. Мораль руху базується, зазвичай, на певному наборі
переконань, а саме: 1) переконання у вірності мети руху; 2) віра у кінцеве
досягнення цієї мети; 3) віра в те, що на рух покладена деяка священна місія.
Ідеологія руху охоплює: 1) формулювання призначення, мети та передумов
виникнення руху; 2) судження, які містять критику існуючої політичної
системи та вирок цій системі; 3) оборонні прийоми, які слугують для
виправдання цілей руху; 4) звід переконань щодо політики, тактики та
практичної діяльності руху; 5) міфи руху. Тактика руху розвивається у двох
напрямах: завоювання прихильників та утримання їх.
Експресивні рухи, вважає Г. Блумер, не прагнуть змінити існуючий
соціальний порядок. До таких рухів вчений відносить релігійні рухи та моду.
Остання забезпечує організацію суб’єктивного життя індивідів шляхом
оформлення та кристалізації смаків та нахилів останніх. “…мода, надаючи
можливість для виразу схильностей та смаків, слугує для їх визначення та
каналізації, а отже, й для їх фіксації та усталення” [Там само. – С. 586].
2. На думку Г. Блумера, основними різновидами натовпу є діючий натовп,

експресивний, який характеризується відсутність будь-якої мети,
випадковий, якому властиві недовгочасність існування та крихкість
організації, обумовлений, який визначають встановлені і впорядковані форми
дії, та агресивний, який має деяку мету, що скеровує його дії. Найбільш
типовим з цих різновидів є діючий натовп. Тому з’ясування його
характеристик, вважає Г. Блумер, дозволяє з’ясувати теоретичний принцип та
123
основні правила управління поведінкою людей у масовому суспільстві. До
таких характеристик вчений відносить:
- спонтанність та тимчасовість, відсутність традицій та встановлених цим
натовпом правил;
- дія, яка грунтується на потязі, а саме: індивід втрачає звичне критичне
сприйняття та самоконтроль й тому прямо та безпосередньо відгукується на
дії інших, не осмислюючи їх. Такий відгук свідчить про схильність індивіда
до навіювання;
- ексцентричність та несподіваність поведінки; набутті індивідом почуття
бездоганності власних вчинків та переконаності у їх правоті;
- захоплення одним і тим же хвилюючим об’єктом;
- висока ступінь взаємного збудження та відсутність взаємних
розбіжностей.
Враховуючи ці характеристики діючого натовпу, Г. Блумер формулює
теоретичний принцип контролю над натовпом та управління ним – натовп
може бути розсіяний, якщо переорієнтувати увагу індивідів таким чином,
щоб вона не була колективно зосереджена на якомусь одному об’єкті.
Засобами такої переорієнтації можуть бути: паніка, збудження інтересу до
інших об’єктів, залучення до дискусії чи аргументованої суперечки. Щоб не
допустити розсіяння натовпу слід в управлінні ним, на думку Г. Блумера,
керуватися такими правилами: 1) звернути увагу на об’єкт; 2) об’єкт має бути
піднесеним у привабливій формі; 3) образи, які використовуються для впливу
на індивідів мають бути простими та посильними для сприйняття; 4)
повторення; 5) потрібно не дискутувати, а стверджувати одне й те ж.
Відповідними до цих правил є наступні способи управління людиною-масою:
1) підтасування інформації та надання хибної інформації; 2) змушування
людей до ототожнення поглядів об’єкта-подразника з їх
внутрішньогруповими поглядами, а протилежних поглядів – з їх
позагруповими установками; 3) використання емоційних установок та
забобонів людей.
3. Роль раціональних чинників у формуванні людини-маси вперше була

з’ясована представниками прагматизму. Оскільки люди прагнуть не
істинних, а стійких вірувань та переконань, функція мислення, згідно з Ч.
Пірсом, полягає в адаптації людини до реальності шляхом здолання
неприємного для неї та неспокійного стану сумніву, а також в досягненні
стану стійкої віри, на підставі якої б людина могла б діяти без вагань.
Мислення для того, щоб виконати таку функцію, має бути інструментальним
та плюралістичним. Перша характеристика означає, що мислення має
обмежитися встановленням зв’язку тієї чи іншої ідеї з практичними
наслідками слідування їй. Тому, згідно з Ч. Пірсом, зрозуміти дещо, означає
зрозуміти ті практичні наслідки, які може спричинити використання нами
цього “дещо”. На думку Д’юї, мислення – це інструмент для адаптації
124
людини до тих складних ситуацій, у яких вона час від часу опиняється. За В.
Джемсом, характерною особливість нашого мислення є здатність
орієнтуватися у нових для нас даних досвіду, вирізняти не будь-які
властивості даного конкретного факту, а лише ті, що відповідають
правильному з точки зору наших інтересів та цілей висновку. Мислення
орієнтується тому нашими практичними інтересами й спрямовується на
пошук та підбір тих властивостей реальності, як є корисними для
задоволення цих інтересів. Шукані нами властивості та їх назви більше
характеризують нас самих, аніж саму річ, оскільки вирізняються нами
завдяки своїй значущості та цінності для нас. Тому реальним, вважає В.
Джемс, є те, у реальність чого ми віримо.
Окрім адаптації людини до реальності, завдання мислення, на думку В.
Джемса, полягає в узгодженні нових фактів, з якими стикається людина, з її
попередніми переконаннями з тим, щоб попередити перетворення останніх
на предмет сумніву; з’ясування того, що якнайкраще може бути поєднано зі
всією сукупністю нашого життя. Вибір ідеї. що якнайліпше узгоджує наші
почуття з реальністю, супроводжується почуттям задоволення та спокою.
Пояснити дещо, каже В. Джемс, означає тому узгодити його з нашими
попередніми переконаннями. Тому будь-яка ідея , що пропонується масам,
має бути на стільки інтелектуально гожою, скільки емоційно прийнятною та
привабливою з тим, щоб спонукати людину мислити і діяти у спосіб, який є
для неї задовільним та необтяжливим. Оскільки ж людина сприймає ті чи
інші раціональні положення, співвідносячи їх з корисністю для свого
повсякденного життя та наявних переконань, в обгрунтуванні тих чи інших
ідей, вважає В. Джемс, слід використовувати елементи повсякденної
свідомості, так звані “практичні інтереси, які дозволять підсилити бажаний
інструменталізм мислення людини-маси..
Внаслідок того. що пережите задоволення завжди є суб’єктивним, а
істинною є та ідея, віра в яку є корисною для нашого повсякденного життя та
вже наявних переконань, всі існуючі точки зору на конкретний факт є
однаково істинними. Інструменталізм таким чином спричиняє плюралістичну
організацію мислення. яка полегшує управління людиною-масою,
створюючи у останньої ілюзію світоглядної свободи та породжуючи “повну
задоволеність своїм моральним та інтелектуальним багажем” (Х. Ортега-і-
Гасет).
1. Масова та колективна поведінка: спільне і відмінне.

2. Поняття “кругової реакції” та “соціального неспокою” в теорії
колективної поведінки Г. Блумера.
3. Елементарні форми колективної поведінки та практика соціально-
політичного управління у сучасній Україні.
125
4. Маса і натовп: порівняльна характеристика понять.
5. Організовані форми колективної поведінки та практика соціально-
6. Г. Блумер про характерні риси специфічних соціальних рухів та
головні механізми їх відтворення.
7. Специфічні та експресивні соціальні рухи: спільне та відмінне.
8. Феномен громадської думки та практика соціально-політичного
9. Особливості та труднощі формування громадської думки в сучасному
10. Г. Блумер про основні форми та правила соціально-політичного
управління в масовому суспільстві.
11. Мода як засіб соціально-політичного управління.
12. Раціональні чинники масової поведінки та практика соціально-
1. Розкрийте зміст елементарних та організованих форм колективної

поведінки людей. Чи використовуються, на Вашу думку, ці форми у практиці
соціально-політичного управління у сучасній Україні ? Якщо так, наведіть
приклади.
2. З’ясуйте зміст теоретичного принципу контролю над поведінкою
людей у масовому суспільстві та основні правила управління нею. Як Ви
вважаєте, чи залучаються вони до практики соціально-політичного
управління в сучасному українському суспільстві ? Якщо так, наведіть
приклади та вкажіть, якими є підстави для такого залучення.
3. Проаналізуйте вислів В. Джемса про те, що реальністю є те, у
реальність чого ми віримо. Яке значення може мати цей вислів для практики
соціально-політичного управління загалом та якими можуть бути способи
його втілення у такій практиці в сучасні Україні ?
4. Згадайте психологічні особливості людини-маси за Х. Ортегою-і-
Гасетом. Утвердженню та посиленню яких із них може слугувати
інструментальне та плюралістичне мислення, формування якого у людини-
маси покладене прагматизмом за умову ефективного управління нею?
Основна:
1.Блумер Г. Коллективное поведение // Американская социологическая
мысль. Тексты. - М., 1994.
2. Джемс В. Прагматизм. - К., 1995. - С. 6-64,82-134.
3. Безнюк Д. Мода як нетрадиційна форма влади // Філософська і
соціологічна думка. - 1995. - № 9-10.
4. Монсон П. Современная западная социология. - СПб., 1992. - С. 386-389.
126
Додаткова:
1. Липпман У. Общественное мнение. – М., 2004.
2. Цаллер Дж. Происхождение и природа общественного мнения / А.А.
Петрова (пер. с англ.). – М., 2004.

1. Класичний біхевіоризм про необхідність та можливість управління

людською поведінкою
2. Стимул-реактивні моделі соціально-політичного управління.
3. Основні положення та коло проблем технології людської поведінки Б.
Скінера.
1. Дослідження групової активності людини-маси поставило проблему

розробити технологію людської поведінки на рівні її зовнішніх проявів –
вчинків. Спробою вирішення цієї проблеми став біхевіоризм, наміри якого
полягали у тому, щоб зробити поведінку індивіда цілком підконтрольною
експериментатору з тим, щоб отримати можливість змінювати її у бажаному
напрямі. Управління людською поведінкою та її передбачення становить
зміст теорії навчання, обгрунтованої в межах біхевіоризму. Ця теорія
базується на постулаті про відсутність якісної відмінності між соціальною
поведінкою людини та біологічною активність тварини. Людська поведінка,
зауважує з цього приводу Д. Мід, лишається організацією інстинктів, які
взаємодіють між собою. З таких фундаментальних, на думку Д. Міда,
інстинктів як інстинкт статі, батьківства та ворожості й виникає
організований тип соціальної поведінки як поведінки індивіда усередині
групи. А на думку Е. Торндайка, метод спроб і помилок, що є ефективним у
навчанні тварин, має бути розповсюджений на процес навчання людини. При
цьому акцент у теорії навчання, згідно з Дж. Хомансом, робиться не на тому,
яким чином засвоюється бажана модель поведінки, а лише на тому, що
визначає інтенсивність прояву набутої моделі поведінки. Оскільки
особливості та механізми формування поведінки людини-маси з’ясовані у
теорії масової поведінки, теорія навчання вивчає закономірності закріплення
бажаних форм поведінки, а саме: де відбувається їх засвоєння ( соціальне
середовище у Б. Скінера, обмін у Дж. Хоманса, спілкування в соціальній
групі у Д. Міда тощо) ; що сприяє закріпленню засвоєної моделі поведінки
(середовище як таке, винагорода, думка соціальної групи тощо); хто здійснює
контроль за процесом відтворення набутої моделі поведінки (середовище,
індивід, який контролює себе від імені своєї соціальної групи тощо).
Основоположник класичного біхевіоризму Е. Торндайк сформулював
основні поняття теорії навчання: стимул і реакція. Стимул – це будь-яке
явище, що чинить деякий вплив на людину. Реакція –це будь-яка нова думка,
127
почуття, інтерес, фізична дія, інтелектуальний чи фізичний стан, що
викликані цим стимулом. Завдання полягає у тому, щоб викликати бажану і
попередити небажану зміни людської поведінки, викликаючи чи
попереджаючи відповідні реакції. Його розв’язання передбачає з’ясування дії
кожного можливого стимулу та причини кожної можливої реакції.
Мистецтво навчання, тому, за Е. Торндайком, - це мистецтво створювати та
використовувати стимули з тим, щоб викликати чи попереджати ті чи інші
реакції. Це мистецтво підпорядковується деяким закономірностям, які
узагальнені Е. Торндайком у законі навчання. До таких закономірностей
належать: 1) закон вправляння, який передбачає, що реакція на ситуацію
пов’язується з нею пропорційно частоті та силі повторення зв’язку
поведінки з даною ситуацією; 2) закон готовності, який стверджує, що
вправи зміцнюють готовність людини відтворювати ту чи іншу реакцію; 3)
закон асоціативного зрушення – якщо за одночасної дії подразників один з
них викликає реакцію, то решта з них набувають здатності викликати ту ж
саму реакцію; 4) закон ефекту, згідно з яким, реакції на ті чи інші зовнішні
стимули будуть саме тими, результати яких у минулому приносили людині
задоволення.
Згідно з Д. Уотсоном, теоретиком класичного біхевіоризму, контроль
над людською поведінкою є необхідним як для управління суспільством, так
і для особистого благополуччя індивідів. Цей контроль охоплює два
моменти: передбачення, що дозволяє визначати, яким є стимул, що викликає
ту чи іншу дію індивіда, та управління, яке означає таке використання
стимулу, яке спричиняє бажану реакцію. Для ефективної організації
управління людською поведінкою потрібно, на думку Д. Уотсона, вирішити
такі проблеми: 1) визначити усі можливі ситуації чи стимули, які кладуть
початок тим чи іншим реакція; 2) по даній ситуації передбачити імовірну
реакцію або по реакції, яка спостерігається, визначити можливу ситуацію, що
цю реакцію спричинила. Однак, завдання управління людською поведінкою,
вважає Д. Уотсон, потребує не лише вміння визначати ситуацію за
відповідною реакцією чи передбачати можливу реакцію, виходячи з даної
ситуації. Це завдання потребує більшого, а саме: вміння експериментально
керувати стимулом й створювати бажану реакцію. Якщо ж бажана чи
очікувана реакція не входить до репертуару дій даного індивіда, то вона
повинна бути в ньому встановлена.
2. Стимул-рективні моделі соціально-політичного управління, як

базуються на положеннях класичного біхевіоризму про можливість та
доцільність управління людською поведінкою, цікавляться можливістю
вироблення нових форм поведінки, звичок щодо їх відтворення шляхом
маніпулювання зовнішніми стосовно людини факторами через зв’язок актів
людської поведінки з її результатами. Вихідним для них є положення про: 1)
принципову відсутність в індивіда постійних, позаситуаційних потреб та 2)
128
можливості зміни потреб людини, а отже й форм її поведінки, під впливом
зовнішнього середовища – ситуації. Серед цих моделей слід вирізнити ті
концепції, які є найбільш оформленими та визнаними, а саме:
“інструментальна” теорія В. Врума та теорія стимулювання Л. Портера та Е.
Лолера. Обидві - концентрують увагу на аналізі поведінки індивіда в тій чи
іншій ситуації, виходячи з того, що індивіди завжди діють на базі певних
очікувань, які орієнтовані у майбутнє. Звідси – можливість впливати на дії
індивідів через моделювання зв’язків цих дій з їх результатами.
Найбільш відомим представником цієї точки зору є В. Врум, який
пов’язав мотивацію індивіда зі сприйняттям ним свого бажання, імовірності
та можливості отримання певних результатів. Теорія В. Врума отримала
назву інструментальної. Вона базується на використанні понять експектації (
очікування-вимога), валентності та сили. Вибір, який людина робить між
альтернативними курсами дій, - вважає В. Врум, - пов’язаний з
психологічними подіями, що відбуваються в даний момент у її житті. За
моделлю навчання В. Врума, сила, з якою той чи інший стимул здатний
вплинути на людину, дорівнює сумі виявів валентності та експектації.
Валентність – це сила переваг, що їх надає індивід тому чи іншому виходу
(результату). Це – очікувана корисність даної моделі поведінки, або, іншими
словами, стимул. Якщо індивід віддає перевагу досягненню певного
результату перед його недосягненням, то валентність є позитивною, якщо
індивід байдужий до результату, валентність дорівнює нулю, а якщо індивід
воліє не досягати певного результату, валентність є негативною. Експектація
– це імовірність того, що певний обсяг зусиль приведе до певного результату
першого рівня. Останній – це мета, що передбачена даною моделлю
поведінки й досягається внаслідок її відтворення. Результат другого рівня –
це мета, до якої прагне сам індивід й яку він сподівається досягти через
відтворення запропонованої йому моделі поведінки. В теорії В. Врума існує
також поняття інструментальності, яке характеризує ступінь відповідності
результатів першого та другого рівнів. Результат першого рівня при цьому
набуває позитивної валентності, якщо він пов’язаний з результатом другого
рівня.
В. Врум не намагається з’ясувати, що ж саме мотивує дії людини на вибір
тієї чи іншої моделі поведінки, підкреслюючи, що кожний має свою
неповторну комбінацію переваг та експектацій. Його модель концептуально
показує детермінанти поведінки людини в тій чи іншій ситуації та дозволяє
з’ясувати можливий зв’язок між власними цілями індивіда та цілями, які
передбачаються пропонованими йому формами поведінки. Для цього, на
думку В. Врума, потрібно встановити, наскільки є важливими для людини
результати першого рівня (її власні цілі), інструментальність цілей першого
рівня, а також наявні у індивіда експектації стосовно його можливості
впливати на результати першого рівня. На підставі цього й слід вибирати
стимули для оволодіння та відтворення людиною тієї чи іншої моделі
поведінки.
129
МОДЕЛЬ МОТИВАЦІЇ В.ВРУМА
Людина, яка має вибір серед

декількох альтернатив
Дія, виконана на підставі сприймання

Сила = валентність експектація індивідом вірогідності отримання
різних результатів
Виходи першого Виходи

другого
рівня рівня
Зворотній зв’язок Чиста валентність Іа

(задоволення- незадоволення) І Іб
Ів
[(Американские буржуазные теории управления.- М., 1978.- С. 263].
Ідеї В. Врума знайшли свій розвиток у працях Л. Портера та Е. Лолера, які

розробили свою модель стимулювання людини, яка намагається розкрити
зв’язок між наявними установками індивіда та результатами відтворенням
ним запропонованої форми поведінки. В цій моделі “зусилля” – це об’єм
енергії, який затрачає людина на відтворення тієї чи іншої моделі поведінки.
Він визначається зв’язком між цінність отриманої за таке відтворення
винагороди й наявним у індивіда уявленням про імовірність отримання
певної винагороди за той чи інший об’єм затрачених зусиль. Цінність
винагороди залежить при цьому від ступеню її привабливості та бажаності
для людини. Тому різні види винагороди мають різне значення для різних
людей. Чим вищою для індивіда є цінність винагороди й припущена
імовірність її отримання, тим більший об’єм зусиль вона затратить для того,
щоб залучити дану модель поведінки до свого репертуару. Винагороди при
цьому можуть бути “зовнішніми”, матеріально вираженими, і “внутрішніми”,
що мають соціально-психологічний характер й приносять задоволення.
Останнє залежить від ступеню відповідності отриманої нагороди тому, що
очікували отримати. Якщо перше дорівнює або перевищує останнє, то
індивід отримує задоволення. Результат або вихід – це те, що суспільство
може об’єктивно виміряти. Він залежить від ступеню зусиль, але для різних
людей за умови рівних зусиль він може бути різним залежно від їх
здібностей, знань, особистих якостей та сприйняття ними запропонованої
моделі поведінки. Сприйняття охоплює визначення індивідом своїх завдань
стосовно оволодіння та відтворення останньої, напрямок та рівень зусиль, що
вважаються ним необхідними для цього. На результат впливає також думка
індивіда про справедливо очікувану винагороду.
130
МОДЕЛЬ МОТИВАЦІЇ Л.ПОРТЕРА ТА Е.ЛОЛЕРА
Цінність винагороди
Винагорода, яку
Здібності та якості індивід вважає
індивіда справедливою за
докладання певних
Затрачені зусиль
зусилля Результати дії
Сприйняття
“Внутрішня”
Сприйнятий індивідом Задоволення
винагорода
індивідом зв’язок своєї ролі
вірогідності
отримання “Зовнішня”
винагороди за винагорода
докладені зусилля
[Американские буржуазные теории управления.- М., 1978.- С. 266].
Загальним недоліком стимул-реактивних концепцій соціально-

політичного управління можна вважати приниження ними ролі стійких,
позаситуаційних потреб індивіда та обмеження ролі свідомості виключно
визначенням нею бажаної винагороди за ті чи інші зусилля з оволодіння та
відтворення тих чи інших форм поведінки. На думку К. Мангейма, ці
концепції не враховують того, що люди звичайно прагнуть стабільного рівня
життя, але, окрім цього, бажають відчувати себе корисними і важливими
членами суспільства, у якому живуть.
3. Створення технології людської поведінки обумовлене, згідно з Б.

Скінером, двома моментами: 1) необхідні широкомасштабні зміни людської
поведінки не можуть базуватися виключно на досягненнях фізики та біології;
2) світ свідомості заважає розгляду людської поведінки як самодостатнього і
самоцінного предмету й спричиняє донауковий спосіб міркування про неї,
який пов’язує останню з якимись внутрішніми станами та особливостями
людської природи. Завдання ж наукового аналізу людської поведінки
полягає, на думку Б. Скінера, полягає у тому, щоб пояснити, яким чином
поведінка індивіда як деякої матеріальної системи співвіднесена з тими
умовами, в яких еволюціонує людський рід та в яких існує даний індивід.
Для цього слід звернутися безпосередньо до відношення між поведінкою
131
людини та середовищем, ігноруючи при цьому стани свідомості, які нібито
це відношення опосередковують.
На думку Б. Скінера, існують дві основні форми людської поведінки, що
співвіднесені з середовищем: “респондентна” поведінка, за якої реакція
безпосередньо слідує за стимулом та “оперантна” поведінка, за якої
початкова реакція є довільною й не виявляє відповідних їй стимулів. Саме
друга форма поведінки становить інтерес для теорії та практики управління
людьми, оскільки дозволяє з’ясувати нові стимули та вирішити проблему
закріплення у репертуарі людини набутої моделі поведінки шляхом розробки
відповідних “підсилювачів”. Останні орієнтують індивіда на так зване
“правильне” реагування на події, що відбуваються. Таким реагуванням є
прийнятна і потрібна для середовища поведінка. Через аналіз того, що робить
середовище з індивідом (засуджує чи схвалює) після здійсненого ним
відгуку, можна моделювати та коректувати його поведінку, маніпулюючи
ситуаціями, у яких він опиняється. Оскільки поведінка людини
підкріплюється своїми наслідками, виникає можливість: 1) моделювати
середовище, в якому певна поведінка спричиняє певні наслідки з метою
підвищення імовірності отримання бажаної поведінки і 2) маніпулювати
середовищем з тим, щоб зробити максимально інтенсивними прояви такої
поведінки. Врахування цих двох моментів, на думку Б. Скінера, дозволяє
звести ті ефекти, які попередньо приписувалися станам свідомості, почуттям
та особливостям характеру, до таких умов, які можна моделювати та
контролювати. Технологія поведінки, таким чином, передбачає здійснення
двох процедур: 1) визначення бажаної поведінки та ситуацій, що сприяють її
виникненню та 2) пошук потрібного “підсилювача”.
Однак, за визнанням вченого, “правильне реагування” має
супроводжуватися відповідним “внутрішнім станом”. В противному випадку
воно буде зведене до зовнішньої манери, яка може спричинити внутрішню
спустошеність та недисциплінованість індивідів. З одного боку, такий
“душевний стан” полягає у перенесенні індивідом на середовище
відповідальності за власні вчинки й, у такий спосіб, звільнення його від “мук
совісті”, культивування того, що Ж.-П. Сартр називав “дурною вірою”
(визнання необхідним того, що насправді бажають). З іншого боку, такий
“душевний стан”, за визнанням Б. Скінера, передбачає, що індивід є
свідомим прихильником запропонованої йому моделі поведінки,
переконаним у необхідності відтворення останньої. Саме ця переконаність
забезпечує його вчинкам бажану суспільну значущість та задовольняє його
потребу у розумінні власних місця та ролі у потоці подій, якими він
оточений. “…дещо схоже на “внутрішню людину” все рівно має бути
винайдено для перетворення стимулу на відгук”, - визнає Б. Скінер [Б.
Скиннер. Технология поведения // Американская социологическая мысль.
Тексты. - М., 1994. – С. 40]. “Внутрішня людина” не лише вказує на
обмеженість біхевіористичної моделі соціально-політичного управління, але
й ставить проблему з’ясування меж пластичності “душевного стану”
індивідів, зміни його у бажаному напрямі.
132
1. Значення спадку класичного біхевіоризму для практики соціально-

2. Масово-психологічна та біхевіористична моделі соціально-
політичного управління: спільне та відмінне.
3. Класичний біхевіоризм про можливість та доцільність управління
людською поведінкою.
4. Основні поняття та положення теорії навчання Е. Торндайка та
доцільність їх використання у практиці соціально-політичного
5. Феномен латентного навчання та доцільність його використання у
6. Д. Уотсон про два аспекти контролю над людською поведінкою та
необхідність їх врахування у практиці соціально-політичного
7. Соціально-політичний зміст та ціннісно-світоглядне навантаження
класичного біхевіоризму.
8. Основні положення класичного біхевіоризму та практика соціально-
9. Стимул-реактивні концепції соціально-політичного управління:
переваги та недоліки.
10. Проблема стимулювання людської поведінки та практика соціально-
11. Проблема “внутрішньої людини” у технології поведінки Б. Скінера та
завдання соціально-політичного управління.
12. Технологія поведінки Б. Скінера та практика соціально-політичного
управління в сучасному українському суспільстві.
1. Проаналізуйте основні положення біхевіористичної моделі

соціально-політичного управління. Якими, на Ваш погляд, є умови її
широкомасштабного використання ? Чи залучаються проаналізовані Вами
положення до практики соціально-політичного управління у сучасній
Україні ? Якщо так, наведіть приклади.
2. Розкрийте зміст складових закону навчання Е. Торндайка. Яким
положенням теорії масової поведінки вони відповідають ? Відповідь
обґрунтуйте.
3. З’ясуйте два аспекти контролю над людською поведінкою, як вони
визначені Д. Уотсоном. Як Ви вважаєте, чи мають місце ці аспекти у
133
практиці соціально-політичного управління у сучасному українському
суспільстві ? Якщо так, наведіть приклади.
4. Розкрийте зміст стимул-реактивних концепцій соціально-
політичного управління. Які стимули, на Вашу думку, є найбільш
поширеними у практиці соціально-політичного управління в сучасній
Україні та які фактори враховуються під час їх використання ? Відповідь
5. Розкрийте зміст проблеми “внутрішньої людини” у технології
поведінки Б. Скінера. Як, на Вашу думку, вирішується ця проблема у
практиці соціально-політичного управління в сучасному українському
суспільстві ? Відповідь обґрунтуйте.
6. Проаналізуйте основні положення технології поведінки Б. Скінера.
Як Ви вважаєте, чи залучені ці положення до практики соціально-
політичного управління до практики соціально-політичного управління в
сучасній Україні ? Якщо так, то з’ясуйте зміст бажаних з точки зору її
соціально-політичних реалій моделей поведінки та відповідних
“підсилювачів” останніх.
1. Американские буржуазные теории управления. – М., 1978. – С. 258-276.

2.Бихевиоризм. Торндайк Э. Принципы обучения, основанные на
психологии, Джон Б. Уотсон Психология как наука о поведении, - М., 1998. –
С. 39-42, 70-71, 262-276, 645-673.
3. Манхейм К. Диагноз нашего времени. – М., 1994. – С. 381-383.
4.Скиннер Б. Технология поведения // Американская социологическая мысль.
Тексты. – М., 1994. – С. 30-46.
5. Каримский М. Скиннер: социальный бихевиоризм // Современная
американская социология. – М., 1994.
6.Скиннер Б. Оперантное поведение // История зарубежной психологии 30-60
г.г. 20 века. Тексты. – М., 1986.
7.Уотсон Джон Б. Бихевиоризм // БСЭ. Т. 6. – М., 1930.
8.Холл Кэлвин С., Гарднер Л. Теории личности. – М., 1997. – С. 613-657.
134
Тема 12. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного
1. Основні положення та завдання соціобіхевіористичної моделі соціально-

2. Дж. Мід про соціальну матрицю соціально-політичного управління.
3. Поняття “узагальненого іншого” Дж. Міда та його значення для
1. Основні положення соціобіхевіористичної моделі соціально-

політичного управління сформульовані Г. Блумером і Т. Шибутані. Згідно з
Г. Блумером ця модель зводиться до наступних положень:
- людське суспільство складається з індивідів, які мають особистісні
“Я”, тобто людина може слугувати об’єктом для своїх власних дій,
формуючи значення тих предметів, які її оточують;
- індивідуальна дія існує як її конструювання, а не просте здійснення,
вона відбувається за допомогою оцінки та інтерпретації індивідом ситуації, в
якій він діє;
- групові або колективні дії утворюються шляхом вирівнювання
індивідуальних дій у спосіб інтерпретації та прийняття до уваги людьми дій
одне одного.
Т. Шибутані положення соціобіхевіористичної моделі соціально-
політичного управління сформульовані наступним чином:
- людська природа та соціальний порядок є продуктами комунікації.
Тому поведінка людини не може розглядатися лише як відповідь на стимули
середовища, або як вираження внутрішніх потреб організму, або як прояв
культурних шаблонів. Їх важливість визнається, але напрям людської
поведінки розглядається як результат взаємних поступок людей, які залежать
одне від одного й пристосовуються одне до одного;
- людська особистість, - ті характерні шаблони поведінки, які
вирізняють даного індивіда, - розглядається як така, що формується у процесі
повсякденної взаємодії людей;
- культура групи сприймається не як щось зовнішнє, ззовні нав’язане
людям, а як те, що утворюється моделями відповідної поведінки, які
виникають в комунікації і постійно зміцнюються.
Якщо мотивація поведінки, формування особистості та розвиток
групової структури відбуваються у процесі соціальної взаємодії людей, то, на
думку Т. Шибутані, увага має бути зосереджена на обміні, який відбувається
між людськими істотами, оскільки вони вступають у контакт одне о одним.
Відповідно – головне завдання соціобіхевіористичної моделі соціально-
політичного управління полягає у з’ясуванні тих закономірностей поведінки
людей, які зумовлені фактом їх участі в соціальних групах.
135
2. Дж. Мід вважає, що класичний біхевіоризм не враховує того, що
стимули є суттєвими елементами складних соціальних процесів й тому не
можуть бути зрозумілими без попереднього пояснення останніх. В центрі
уваги Дж. Міда перебуває тому проблема пристосування дій окремих
індивідів одна до одної в межах того чи іншого соціального процесу. Таке
пристосування відбувається за допомогою комунікації, а його засобом є не
стимул як такий, а його смисл. Соціальна поведінка людей, вважає Дж. Мід, є
осмисленою поведінкою, тобто їх взаємодія опосередкована розумінням як
стимулу, так і відгуку, який цей стимул спроможний викликати в іншому.
Головним стимулом, на думку Дж. Міда, в межах соціальної поведінки
людей є голосовий жест (слово). Останній несе для індивідів, що його
відтворюють, і для індивідів, що на нього відгукуються, певні смисли та
значення, які стосуються наступної поведінки перших. Завдяки голосовому
жесту в свідомість індивіда включаються його установки стосовно інших
індивідів, їх відгуки на його установки щодо них, а також їх установки
стосовно нього та його відгуки на ці установки. Соціальний процес, у якому
беруть участь індивіди, співвідносить відгуки одного індивіда з голосовими
жестами іншого як зі своїми смислами, тобто відгук одного індивіда на
голосовий жест іншого і є смислом останнього. Індивід, в свою чергу, може
усвідомити смисл власних дій лише за умови розуміння відгуків інших
індивідів на ці дії. Це обумовлено тим, що жест завжди виражає деяку
наступну дію, її результуюче, на яке існує відповідний відгук з боку
індивідів, які залучені до цієї дії. Смисл стимулу тому формулюється в
термінах відгуку на цей стимул. Там, де відгук іншого індивіда викликається
людиною у самій собі й стає стимулом для контролю над її діями, там смисл
дії іншого присутній у її власній свідомості. Управління людською
поведінкою, таким чином, передбачає з’ясування відгуку іншого й
перетворення його на стимул для наступної поведінки індивіда. Останнє
передбачає пробудження у самому індивіді відгуку, який він може викликати
в іншому, прийняття ролі іншого та прагнення діяти так, як діє інший, тобто:
беручи участь у тому ж процесі, який здійснює цей інший, індивід контролює
свої дії з урахуванням можливих типових реакцій іншого на власні типові
очікування.
Таким чином, голосовий жест індивіда, його наступна поведінка та
відгук іншого на цей жест утворюють своєрідну матрицю управління
соціальною поведінкою людей. Ця матриця, зазначає Дж. Мід, дозволяє
зробити висновок, що оволодіння новими формами поведінки полягає не
втому, що індивід просто робить те, що, як він бачить, роблять інші.
Механізм такого оволодіння, на думку Дж. Міда, полягає в наступному:
початок дії одного індивіда є стимулом для іншого відгукнутися певним
чином, а початок цього відгуку знову стає стимулом для дії першого
індивіда, змістом якої є пристосування своєї поведінки до цього відгуку.
Тобто оволодіння новими формами поведінки відбувається шляхом
прийняття ролі іншого й врахування цієї ролі у здійсненні власної поведінки,
в контролі індивідом власних дій у ролі та від імені іншого.
136
3. Процес оволодіння новими формами поведінки проходить, згідно з

Дж. Мідом, два етапи. На першому етапі поведінка індивіда визначається
організацією окремих установок інших індивідів стосовно нього самого та
стосовно один одного в межах специфічних соціальних дій, у яких цей
індивід разом з іншими бере участь. На другому етапі поведінка визначається
організацією не лише цих окремих установок, але й соціальних установок
“узагальненого іншого”. Останній – це та соціальна група, установки та
цінності якої становлять фундамент свідомості індивіда, а, будучи
інтерналізовані, здійснюють контроль над його вчинками. Оскільки індивід
приймає установки ”узагальненого іншого” й дозволяє їм визначати, що саме
він буде чинити кожного наступного моменту, остільки він стає членом даної
соціальної групи. При цьому індивіду недостатньо прийняти лише установки
інших індивідів стосовно нього та стосовно один до одного, як вони
визначені “узагальненим іншим”. Індивід повинен прийняти установки
останнього стосовно різних аспектів соціальної діяльності чи соціальних
заходів, куди всі члени даної соціальної групи залучені. Це потрібно для
того, щоб забезпечити єдність напряму дій “узагальненого іншого”. Складні
кооперативні процеси діяльності у суспільстві можливі, на думку Дж. Міда,
остільки, оскільки кожний, хто бере в них участь, спроможний сприйняти
загальні установки решти подібних індивідів стосовно напряму здійснення
цих процесів та стосовно тих соціальних проблем, які пов’язані зі
здійсненням різних соціальних проектів та програм, в яких бере участь дана
соціальна група. Прийняття установок “узагальненого іншого” відбувається
шляхом прийняття його мови, голосових жестів, які й викликають у індивіда
такий же відгук, що й у решти членів групи. Загальні для цієї групи відгуки
сприймаються індивідом як деякі принципи поведінки. Останні контролюють
поведінку індивіда, оскільки викликають в нього відгуки, властиві для інших
членів групи. Індивід тим самим контролює свою поведінку в ролі та від
імені “узагальненого іншого”.
Установки соціальної групи, будучи інтерналізовані, претворені на
частину безпосереднього досвіду індивіда, забезпечують доволі витончений
контроль над його вчинками, які здійснюються індивідом осмислено і
узгоджено з вчинками решти членів його соціальної групи. Оскільки, як
зазначає П. Бергер, ту чи іншу точку зору поділяють майже всі, з ким має
справу індивід у межах власної соціальної групи, остільки світогляд цієї
групи не потребує спеціальних підтверджень й сприймається її членами у
якості безсумнівного.
137
1. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління: основні

ідеї та представники.
2. Порівняльна характеристика біхевіористичної та соціобіхевіористичної
моделей соціально-політичного управління.
3. Проблема стимулювання людської поведінки в соціобіхевіористичній
4. Голосовий жест як засіб соціально-політичного управління.
5. Феномен мовленнєвого впливу та основні підходи до його вивчення.
6. Особливості організації мовленнєвого впливу в умовах масової
7. Проблема мовленнєвого впливу та практика соціально-політичного
управління в сучасній Україні.
8. Дж. Мід про матрицю соціально-політичного управління.
9. Поняття “узагальненого іншого” у Дж. Міда та практика соціально-
10. Проблема соціального контролю в соціобіхевіористичній моделі
1. Проаналізуйте зміст основних положень соціобіхевіористичної

моделі соціально-політичного управління. У який спосіб, на Вашу думку, ці
положення можуть бути використані для оптимізації процесів соціально-
політичного управління у сучасній Україні ?
2. Згадайте основні характеристики людини-маси. Формуванню та
закріпленню яких з них, на Вашу думку, сприяє практичне застосування
поняття “узагальненого іншого” у Дж. Міда ? Відповідь обґрунтуйте.
3. Пригадайте зміст та призначення спіралі мовчання, як вони
визначені Е. Ноелем-Нойманом. Як використовується поняття
“узагальненого іншого” у створенні такої спіралі ? Чим, на Вашу думку,
можна пояснити можливість такого використання ? Відповідь обґрунтуйте.
4. Згадайте умови ефективності соціального навіювання. Забезпеченню
якої з цих умов, слугує використання у практиці соціально-політичного
управління поняття “узагальненого іншого” у Дж. Міда ? Відповідь
5. Охарактеризуйте основні різновиди “узагальненого іншого”, як вони
визначені Дж. Мідом. Які з них, на Вашу думку, можуть слугувати
розв’язанню завдань соціально-політичного управління в сучасному
українському суспільстві ? Відповідь обґрунтуйте.
6. Розкрийте зміст проблеми інтерпретації індивідом смислів стимулів
своєї поведінки у Дж. Міда. Як Ви вважаєте, чи є актуальною така проблема
для практики соціально-політичного управління в сучасній Україні. Якщо
так, окресліть ефективні, на Вашу думку, шляхи її вирішення.
138
Основна:
1. Блумер Г. Общество как символическая интеракция // Современная
зарубежная социальная психология. Тексты. – М., 1984.
2. Мид Дж. Аз и Я // Американская социологическая мысль. Тексты. – М.,
1994.
3. Мид Дж. Интернализованные другие и самость // Там же.
4. Мид Дж. От жеста к символу // Там же.
5. Шибутани Т. Социальная психология. – Рн/Д., 1998. – С. 27, 202-209.
Додаткова:
1.Бауман З. Мыслить социологически. – М., 1996. – С. 32-35.
2. Монсон П. Современная западная социология. – СПб., 1992. – С. 159-174.
3. Современная американская социология. – М., 1994. – С. 37-46, 147-153.
4. Тур Н.Г. Концепция "обобщенного другого" в коммуникационно-
теоретической методологии Г. Мида // Інтеграція освіти, науки та
виробництва. – Луцьк, 1997.

1. Основні принципи теорії соціального навчання А. Бандури та доцільність

їх використання у практиці соціально-політичного управління.
2. Ринкова модель соціально-політичного управління Дж. Хоманса.
3. Концепція соціальної драматургії І. Гофмана в контексті проблеми
1. На думку А. Бандури, біхевіористична модель управління людською

поведінкою неспроможна пояснити виникнення відгуку, який ще не був
вивчений. Класичний варіант теорії навчання, на думку вченого, пояснює
виникнення нових відгуків двома чинниками: 1) суб’єктивним очікування
того, що поведінка в принципі буде підкріплена та 2) цінністю посиленого
стимулу для суб’єкта. Цей варіант передбачає існування ієрархії відгуків, які
можуть виникати в різних ситуаціях. Передбачаючи виникнення вже відомих
моделей поведінки, класична теорія навчання полишає без належної уваги
саму перемінну очікування, її вплив на інтенсивність тієї чи іншої форми
поведінки. Теорія оперантної поведінки теж ігнорує суб’єктивні стани
індивіда, яка підлягають вивченню. Ця теорія акцентує увагу на позитивному
підкріпленні елементів відгуку, які відображають кінцеву форму бажаної
поведінки, з’ясовуючи також засоби усунення, не підкріплення тих моментів
відгуку, які не входять до бажаної моделі поведінки. Б. Скінер, вважає А.
Бандура, підкреслює роль прямого підкріплення, ігноруючи опосередковане,
– певні стани свідомості, - завдяки якому поведінка людини може
139
модифікуватися. Тому, на думку А. Бандури, оперантна поведінка – це
поведінка, яка поступово наближається до бажаної моделі. Процес такого
наближення може бути значно прискорений за умови залучення до навчання
соціальних детермінант, наприклад, - демонстрування соціально ефективних
моделей соціальної поведінки. Навчання може виникати під час
спостереження за цими моделями поведінки навіть тоді, коли спостерігач не
повторює спостережені відгуку й тому не отримує підкріплення. Однак у
його свідомості ці моделі фіксуються як найбільш ефективні та вдалі.
2. Згідно з Дж. Хомансом, в якості чинника підкріплення набутої

моделі поведінки має виступити не анонімне середовище як таке, а поведінки
іншого індивіда. Кожний, пише вчений, демонструє ту поведінку, яка так чи
інакше закріплюється поведінкою іншого, й кожний вважає, що поведінка
іншого закріплюється його власною моделлю поведінки. Елемента соціальної
поведінки людей можуть тому бути розглянуті в межах парадигми обміну,
яка базується на ступних постулатах: 1) існує певна пропорційність між
цінністю поведінки індивіда для інших та цінністю їх поведінки для нього; 2)
демонструючи ту чи іншу поведінку, людина може понести певні втрати, а
тому в кожної людини є більше ніж один прийнятний для неї спосіб
поведінки.
Співвідношення витрат та факторів закріплення даної моделі поведінки
визначає її розташування на шкалі альтернатив та впливає на вибір тієї чи
іншої моделі поведінки. Сам цей вибір охоплює: 1) згуртованість, те, що
залучає людей до участі у діяльності групи; 2) власне закріплення,
складовими якого, в свою чергу, є символічна поведінка та соціальне
схвалення (престиж), діяльність, яка вимірюється за допомогою інших
показниках, - наприклад, виконання якоїсь цікавої роботи, комунікація та
взаємодія. Чим більшою є згуртованість групи, тобто, чим більш цінними є
почутті та дії, якими члени групи обмінюються між собою, тим більш
значніші зміни можна викликати у поведінці членів даної групи. Якщо
кожний член групи демонструє ті ж самі моделі поведінки, що й решта
членів, то група знаходиться у рівновазі. В цьому сенсі завдання управління
людською поведінкою є з’ясування того, що стабілізує поведінку людини, не
дозволяє ставати їй менш цінною та стимулюючою для інших.
Механізмами управління людською поведінкою, яка описана за
допомогою парадигми обміну, Дж. Хоманс називає:
1) користь як різницю між винагородою за дану модель поведінки та
витратами на її оволодіння та відтворення. Зміни поведінки є найбільшими,
коли користь даної поведінки є найменшою, і навпаки;
2) статусна конгруентність – статус члена групи визначає заробітна плата
та ступінь відповідальності. Людину, яка несе найбільшу відповідальність й
отримує високу заробітну плату, поважають більше за інших. Якщо зазначені
статусні фактори узгоджені між собою, то члени групи можуть вважати свою
140
роботу нецікавою, але будуть в цілому задоволені положенням своєї групи у
3. Оскільки визначальною рисою людини маси є відсутність у неї

здатності до критичного мислення, осмислення ситуації, на стимулюючу
роль якого вказує соціобіхевіористична модель соціально-політичного
управління, означає не її теоретичний аналіз, а її індивідуальне переживання
людиною Тому окремий індивід може впливати на процес інтерпретації
ситуації й здійснювати тим самим контроль над поведінкою решти, подаючи
себе таким чином, щоб інші з власної згоди діяли згідно з його планами. В
зв’язку з цим, І. Гофман розрізняє два види комунікацій між людьми: 1)
експресії, які відтворюються, виказуються індивідом – ті словесні символи,
які використовуються ним для повідомлення тієї інформації, носіями якої ці
символи є; 2) експресії, які виказують індивіда – широкий діапазон дій, які
можуть бути розглянуті як симптоматичні стосовно їх суб’єкта й які
здійснюються не для передачі тієї інформації, яку вони несуть. Внаслідок
цього поведінка індивіда, яка впливає на процес осмислення ситуації
розпадається на дві частини: 1) частина, якою індивіду відносно легко
управляти – різного роду словесні заяви; 2) частина, яка є менш
контрольованою – експресії, що виказують індивіда.
Першу частину, яка охоплює всі прояви активності індивіда за час його
безперервної присутності перед іншими людьми (глядачами) й які так чи
інакше впливають на останніх, І. Гофман позначає терміном “виконання”.
Мета виконання полягає у підтримці конкретного визначення ситуації,
своєрідній репрезентації заявки індивіда на те, чим для нього є реальність. Та
частина індивідуального виконання, яка регулярно проявляється в
узагальненій та усталеній формі й визначає ситуацію для тих, хто це
виконання спостерігає, має назву переднього плану. Останній – це
стандартний набір виразних прийомів та інструментів, які навмисне чи
довільно вироблені індивідом під час виконання. До таких прийомів, на
думку І. Гофмана, належать : 1) обстановка, включаючи меблі, декорацію,
фізичне розміщення учасників комунікації тощо; 2) особистий передній план,
який стосується елементів, що пов’язані з виконавцем, й який охоплює
зовнішній вигляд як характеристику соціальних перемінних станів виконавця
та манери як попереджуючі стосовно намірів виконавця сигнали (вираз
обличчя, жести, мовленнєві обороти тощо). Виконання індивіда у сфері
переднього плану уявляє собою зусилля скласти враження, що його
діяльність втілює та підтримує певні соціальні норма та стандарти. До таких
норм І. Гофман відносить: правила ввічливості, які стосуються форм
вербального та невербального спілкування виконавця з рештою людей та
правила пристойності, які стосуються певних обмежень у поведінці
виконавця, коли він знаходиться на очах свої глядачів, але не обов’язково
спілкується з ними. Правила пристойності, в свою чергу, поділяються на
141
моральні вимоги, які стосуються заборони втручатися у чужі справи, та
інструментальні вимоги, які стосуються піклування про збереження майна
глядачів тощо.
Друга частина поведінки людини, що є менш контрольованою, існує як
задній план або закулісся. Тут проявляються факти поведінки, які зазвичай
старанно приховуються від глядачів. завдання виконавця полягає у тому, щоб
по можливості нейтралізувати неконтрольовану частину своєї поведінки під
час виконання у сфері переднього плану, оскільки вона може зруйнувати ту
інтерпретацію ситуації, яка стверджується першою частиною поведінки.
засобами такої нейтралізації є: театральне втілення або театралізація, що
демонструє зовнішні аспекти дій, спрямованих на передачу інформації про
якості та властивості, на які претендує виконавець, та пристосовує його роль
до очікувань суспільства; ідеалізація, яка має за мету підкреслити ті цінності,
що стоять за поведінкою виконавця та очікуваннями глядачів; підтримка
експресивного контролю, який спрямований на попередження факти
невідповідності експресій, що виказують індивіда, з тим визначенням
ситуації, яке він стверджує за допомогою контрольованої частини своєї
поведінки; хибні уявлення як використання індивідом контрольованих
експресій з метою навмисного обдурювання глядачів; містифікація як
здатність виконавця регулювати інформацію, яку отримують глядачі, з
метою надання своїм контрольованим діям гіпертрофованої значущості та
деякого потаємного смислу; різного роду хитрощі, які використовує
виконавець для підтримки певної дистанції між собою та глядачами та
допомагають відійти від внутрішньо йому притаманного бачення ситуації з
тим, щоб не зруйнувати бачення, яке є прийнятним для більшості. До
основних стратегій театралізації І. Гофман, у свою чергу, відносить:
підкреслення певного образу, який виконавець бажає створити про себе,
“перетворення невидимих витрат на видимі”, так звана “вистава заміщення”.
Основними стратегіями ідеалізації є: ритуали, підкреслення певних аспектів
своєї професії, перебільшення унікальності комунікації між виконавцем та
глядачами, створення у останніх враження щодо власної значущості та
неповторності. Стратегії містифікації охоплюють: обмеження контакту та
підтримання дистанції між виконавцем та глядачами, різного роду таємниці
виконавця, які стосуються майбутніх подій, контактів, наявної у нього
інформації тощо, мовчазність, яка повинна справити враження чогось
особливого в людині.
Значимим для практики соціально-політичного управління є
запропоноване І. Гофманом поняття команди та розроблене мистецтво
управління враженнями.
Команда визначається вченим як певне коло осіб, чия тісна співпраця є
необхідною у тих випадках, коли потрібно підтримати заплановане
визначення ситуації. Команда є групуванням людей не у контексті відносин
соціальної структури чи соціальної організації, а у контексті взаємодій. які
утримують потрібне визначення ситуації.
142
Мистецтво управління враженнями має за мету попередження різного
роду зривів виконання, що спрямоване на усталення певного визначення
ситуації. Причинами таких зривів можуть бути: невправність виконавця ролі,
надто сильне, або, навпаки, надто слабке захоплення своєю роллю,
використання не тих декорацій. Відповідно, до технологій такого
попередження І. Гофман відносить драматургічну вірність, драматургічну
дисципліну та драматургічну обачливість з боку виконавця (команди), та
тактовність з боку глядачів. Окрім цього попередження руйнування
проектованих визначень ситуації потребує розробки різних рівнів згоди між
взаємодіючими індивідами. Це можуть бути: 1) інтерактивна тимчасова
згода, коли кожному учаснику ситуації дозволяється встановлювати деякі
формальні правила стосовно того. що є для нього життєво необхідним, але не
зачіпає іншого. В обмін на таку можливість індивід не втручається у справи,
вагомі для інших, але нейтральні стосовно нього; 2) робоча згода як згода
стосовно бажаності уникнення відкритого конфлікту визначень ситуації.
Загалом управління визначенням ситуації в межах концепції соціальної
драматургії І. Гофмана здійснюється за наступною схемою. Оскільки
оточуючі не сумніваються в інформативності неконтрольованих аспектів
поведінки індивіда, то він, керуючи цими аспектами своїх дій, може значно
вплинути на визначення ситуації. Такий вплив уможливлюється так званою
ролевою дистанцією як розмежуванням індивіда та його можливої ролі.
Завдяки такій дистанції індивід активно впливає на образ, який складається
про нього в інших, а отже, й на бажану для себе інтерпретацію тієї чи іншої
ситуації. З іншого боку, решта індивідів можуть теж ефективно проектувати
визначення ситуації, певним чином реагуючи на індивіда та дотримуючись
певної лінії поведінки щодо нього, а саме: неконтрольовані експресії індивіда
можуть бути використані іншими для перевірки вірогідності того, що
повідомлено тим аспектом поведінки. який індивід контролює.
1. Імітація як засіб соціально-політичного управління.

2. Основні положення теорії соціального обміну Дж. Хоманса та практика
соціального-політичного управління в сучасній Україні.
3. Статусна конгруентність та проблема стимулювання людської поведінки.
4. Порівняльна характеристика понять “організація” та “команда.
5. Значення понять команди та командної змови І. Гофмана для практики
6. Соціальна драматургія І. Гофмана та практика соціально-політичного
управління у сучасному українському суспільстві.
7. Паралінгвістичні аспекти людської поведінки та практика соціально-
143
8. І. Гофман про складові мистецтва управління враженнями.
9. Технології презентації І. Гофмана та практика соціально-політичного
10. Поняття експресивного контролю у І. Гофмана та практика соціально-
1. Проаналізуйте положення А. Бандури про імітацію як спосіб

управління людською поведінкою. Як Ви вважаєте. чи використовується це
положення у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні ?
Якщо так, назвіть ті соціально ефективні моделі поведінки, які нині можуть
бути засвоєні у такий спосіб в українському суспільстві. Герої яких
українських та зарубіжних фільмів і телепередач можуть бути сприйнятими
глядачами у якості носіїв таких моделей ? Якими, на Ваш погляд, є критерії
репрезентованої у такий спосіб соціальної ефективності останніх ? Чим це
можна пояснити ?
2. Розкрийте зміст понять “користь” та “статусна конгруентність“ у
Дж. Хоманса. Як Ви вважаєте, чи залучаються ці поняття до вирішення
завдань соціально-політичного управління у сучасній Україні та які саме з
цих завдань можуть бути вирішені з їх допомогою ? Відповідь обгрунтуйте.
3. Розкрийте зміст понять “експресивний контроль” та “мистецтво
управління враженнями” у І. Гофмана. Як, на Вашу думку використовуються
ці поняття у практиці соціально-політичного управління в сучасному
українському суспільстві та з якою науковою дисципліною комунікативного
циклу вони безпосередньо пов’язані ?
4. Дайте порівняльну характеристику понять “організація” та
“команда”. Яке з цих понять, на Вашу думку, має першочергове значення для
оптимізації соціально-політичного управління ? Відповідь обґрунтуйте.
5. Згадайте правила управління вождем людиною-масою, як вони
визначені С. Московічі. Які технології презентації І. Гофмана, на Вашу
думку, забезпечують дотримання цих правил у практиці такого управління ?
1. Бандура А., Р. Уолтерс Принципы социального научения // Современная
2. Гоффман И. Представление себя другим // Там само.
3. Гоффман И. Представление себя другим в повседневной жизни. – М.,
2000. – С. 45-111, 112-178, 218-230, 251-282.
4. Хоманс Дж. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная
социальная психология. Тексты. – М., 1984.
5. Монсон П. Современная западная социология. – СПб., 1992. – С. 174-178.
6. Современная американская социология. – М., 1994. – С. 121-130, 157-178.
7. Холл Кэлвин С., Гарднер Л. Теории личности. – М., 1997. – С. 594-602.
144
Тема 14. Теорія соціальних груп у контексті проблеми соціально-
1. Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного

2. Роль референтних соціальних груп у практиці соціально-політичного
3. Соціометрична структура суспільства як підґрунтя ефективності
1. Для практики соціально-політичного управління важливе значення має

існуюче в соціологічній думці розрізнення первинних та референтних
соціальних груп. превинні соціальні групи визначаються Ч. Кулі як групи. що
характеризуються тісними, безпосередніми зв’язками та співробітництвом й
які становлять фундамент для формування ідеалів індивіда. Такі групи.
вважає Ч. Кулі вміщують у собі той тип співчуття та взаємного ототожнення,
для якого “ми” є природним виразом нашого “Я”. “Людина живе,
занурюючись у цю цілісність відчуттів, віднаходить головні цілі своєї волі
саме у цьому відчутті” [Ч. Кули. Первичные группы // Американская
социологическая мысль. Тексты. – М., 1994. – С. 330]. Головною рисою
первинних соціальних груп є тому, на думку Ч. Кулі, деяка близькість та
злиття особистостей.
Дії усередині первинної соціальної групи соціалізовані співчуттям і
підпорядковуються чи мають тенденцію підпорядковуватися упорядкуванню
з боку деякого загального настрою. “Людина буде висувати певні претензії,
але головний об’єкт, на який вони спрямовані, буде бажаним у думках інших,
й вона відчує прихильність загальним стандартам … чесної гри” [Там само. –
С. 330].
До головних різновидів первинних соціальних груп Ч. Кулі відносить
сім’ю, ігрову групу дітей та сусідську групу дорослих. Ці різновиди
практично є універсальними, притаманними усім часам і стадіям розвитку
суспільства. Саме вони становлять основу всього універсального у людській
природі та ідеалах людей. Поряд з цими практично універсальними типами
первинних соціальних груп, вважає Ч. Кулі, існує багато інших, форми яких
залежать від особливостей стану цивілізації та передбачають наявність
спільного інтересу та спільної діяльності. Однак, саме головні типи
первинних соціальних груп є найбільш впливовими у дитинстві, а тому й
найбільш значущими порівняно з іншими їх формами. Ця значущість
(первинність) полягає у тому, що вони дають індивіду самий ранній і
найбільш повний досвід соціальної єдності та становлять дещо незмінне у
його житті, а тому і більш важливе, аніж ті соціальні відносини, учасником
яких він з часом стає.
На думку Т. Шибутані, первинні соціальні групи – це асоціації людей, які
знають одне одного особисто. Такі групи є невеликими за розмірами, існують
достатньо великий проміжок часу й завдяки повторним контактам своїх
145
учасників можуть накопичити значний об’єм знань стосовно кожного. Окрім
цього ці групи характеризуються інтимністю як наявністю спільних
таємниць, системи спеціальних значень та особливих поглядів на світ,
високим рівнем щирості, почуттям причетності один до одного та
спонтанними діями на користь один одного. В первинній групі, зазначає Т.
Шибутані, люди не сприймають один одного як часткові випадки загальних
типів, а тому мають можливість створювати унікальні персоніфікації
оточуючих. У сучасних масових суспільства, згідно з Т. Шибутані первинні
групи формуються мимовільно і відрізняють від інших первинних груп тим,
що внесок, який очікується від кожного учасника, значною мірою
визначений формальною соціальною структурою. Попри те, що зв’язки у
таких групах є менш інтимними, ніж у більш спонтанно виниклих
групуваннях, а їх учасники не надто близько знають одне одного, ці групи,
на думку Т. Шибутані, здійснюють значний контроль над поведінкою своїх
членів. “Сприйняття людини і те, як вона інтерпретує події, значною мірою
залежить від поглядів тих, хто її оточує” [Т. Шибутани. Социальная
психология. – Ростов н/Д., 1998. – С. 341]. У кожній первинній групі існує
домінуюча емоційна атмосфера, від якої часто залежить самовідчуття
людини та її вчинки. Це може бути атмосфера співчуття, ненависті,
серйозності тощо. Дії, які узгоджуються з переважаючим усередині групи
настроєм, заохочуються, а ті, які з ним не узгоджуються, - стримуються.
Первинні соціальні групи тому є “…агентами соціального контролю – вони
уявляють собою матрицю, всередині якої проходить життя” [Там само. – С.
343].
У кожній первинні групі розвивається своя культура, внутрішня
організація як система поділюваних усіма уявлень, стандартів поведінки за
засобів, що забезпечують конформізацію. До найбільш типових для
первинних груп стандартів поведінки (ролей) Т. Шибутані відносить:
відповідальний і розумний голова, який спостерігає за іншими, приймає
рішення та користується повагою; привабливий, комунікативний, якого
люблять усі; честолюбний, зацікавлений у поліпшенні стану, як свого
власного, так й усіє групи; спокійний, працелюбний, старанний, схильний до
замкнутості; безвідповідальний та надто корисливий; іпохондрик, який
постійно жаліється на хвороби; вередлива дитина, яку постійно балують
оточуючі. Серед інших ролей Т. Шибутані називає також “цапа-відбувайла”,
“білу ворону”, “майстра на всі руки”.
Норми та санкції первинної соціальної групи утворюють так звану
неформальну соціальну структуру, оскільки вони по суті справи не
передбачені формальною організацією суспільства й виникають там, де
формальні приписи через власну негнучкість не дозволяють ефективно діяти
в конкретних ситуаціях. Це пояснюється тим, що кожна первинна група
визначає ту чи іншу ситуацію по-своєму і на підставі цього будує свою
культуру. Остання є ефективною, попри можливу нетотожність офіційній
культурі суспільства, оскільки дії більшості людей спрямовані на збереження
та підвищення свого особистого статусу у первинній групі, що, в свою чергу,
146
передбачає і потребує сповідування культури останньої. Якщо соціальний
статус стосується позиції людини у суспільстві, то особистий статус – це
положення, яке людина займає у первинній групі залежно від того, як вона
оцінюється у якості людської істоти. Збереження особистого статусу полягає
у тому, щоб діяти так, щоб забезпечити продовження звичних для індивіда
зв’язків з оточуючими. ”Людина не має права зробити нічого такого, що не
відповідало б її персоніфікації, яку створили про неї інші, бо будь-яке
порушення викличе зміну цих зв’язків” [Там само. – С. 353]. Щоб
відповідати очікуванням оточуючих людина, зазначає Т. Шибутані, здатна
стримувати свої негативні імпульси, жертвувати власними інтересами й
навіть порушити офіційні суспільні норми. Ефективність культури первинної
групи та дієвість санкцій, які вона використовує стосовно своїх членів
залежить від ступеню її привабливості для останніх. Чим сильніша така
привабливість, пише Т. Шибутані, тим сильнішим є той тиск, який
забезпечує одноманітність вчинків та думок членів первинної групи.
Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного
управління полягає у тому, що: 1) кожна первинна група формує особливу,
локальну картину світу, виходячи з якої індивід лише й може визначити
ситуацію; 2) кожна людина розглядає світ з точки зору, яка поділяється
індивідами, що безпосередньо її оточують; 3) індивіду важко порушити
очікування тих, з ким він себе ідентифікує, оскільки рівень його власної
гідності значною мірою залежить від реакцій людей, які зв’язані з ним
особисто; 4) саме в первинних соціальних групах формуються світоглядні
ідеали та орієнтири людини, почуття симпатії до інших, поняття совісті,
правильності, розумності тощо; 5) у первинних групах людина отримує
перший досвід соціального конформізму та самодисципліни, стримування
своїх ворожих імпульсів, підпорядкування особистих інтересів загальним
інтересам групи.
Знання та використання цих моментів у практиці соціально-політичного
управління дозволяє більш ефективно організувати вплив на людську
свідомість та поведінку шляхом залучення до нього складових культури
первинних соціальних груп.
2. На думку, Г. Келле, поняття референтної групи використовується для

позначення двох видів відносин між індивідом та групою. По-перше, це
поняття використовують для позначення групи, яка мотивує індивіда бути
прийнятим до неї. Для цього індивід підтримує свої соціальні установки
відповідно до того, що, на його думку, вважається загальноприйнятим у цій
групі. Група вважається референтною стосовно даного індивіда, якщо її
норми перетворюються на соціальні установки індивіда. При цьому
розрізняють: позитивні та негативні референтні групи. Перша – мотивує
індивіда бути прийнятим у цю групу і добитися відношення до себе як до
147
члена даної групи. Друга – мотивує індивіда виступити проти неї або ж
культивує в нього небажання відношення до себе як до члена даної групи.
По-друге, поняття референтної групи позначає групу, яку індивід
використовує як деяку точку співвіднесення (еталон) під час оцінки себе та
інших. Якщо в першому випадку група може нагородити індивіда своїм
визнанням або ж не визнавати його, то у другому випадку вона слугує лише
еталоном, вихідною точкою для порівняння, яке використовується індивідом
для формування власних оцінок. Останню Т. Шибутані називає тому
еталонною групою, тобто групою, реальною чи уявною, чия системою
поглядів використовується діючим індивідом як система еталонів. Еталонна
група, вважає Т. Шибутані, притримується цінностей, співвіднесенням з
якими людина оцінює власні вчинки. Для кожної окремої людини існує
стільки ж еталонних груп, скільки існує каналів комунікації, в яких вона бере
участь. Еталонна група може бути й уявною, як то: майбутні вдячні
нащадки, кращі від сучасників минулі покоління, громадська думка,
соціальний клас.
Відповідно до двох способів використання терміну “референтна група”
розрізняють дві функції референтних груп у процесі формування соціальних
установок індивіда. Перша функція, - нормативна, - полягає в тому, щоб
встановлювати та нав’язувати стандарти для індивіда, які зазвичай називають
груповими нормами. Група спроможна виконувати цю функцію, якщо вона
здатна нагородити індивіда за конформність чи покарати за неконформність.
Група діє як нормативна референтна група у тому випадку, вважає Г. Келле,
якщо її оцінки індивіда базуються на ступені його відповідності деяким
стандартам поведінки та установок й якщо від цього залежить винагорода чи
покарання з боку групи.
Друга функція референтної групи, - порівняльна, - полягає у тому, що
вона слугує чи є еталоном, стандартом чи вихідною точкою для порівняння,
за допомогою якої індивід може оцінювати себе та інших. Група буде діяти
як референтна група порівняння для індивіда у тому випадку, зазначає Г.
Келле, якщо поведінка, установки та інші характеристики її членів слугують
індивіду стандартом. Вихідною точкою для порівняння, якими він
користується під час формування своїх оцінок.
Значення референтних соціальних груп для практики соціально-
політичного управління може полягати в наступному: 1) референтна група
формує свою систему норм, які можуть сприйматися індивідами, що не
належать до неї, у якості стимулів для власної поведінки; 2) референтна
група створює свою картину світу, що може слугувати вихідною для
формування індивідом власних думок, поглядів та оцінок; 3) чим більшою
для окремого індивіда є кількість його референтних груп, тим вірогіднішим є
формування у нього почуття лояльності, оскільки проблема останньої
виникає в ситуаціях, які потребують альтернативних визначень,
представлених різними референтними групами; 4) якщо первинні соціальні
групи сприяють утвердженню особистого статусу індивіда, то референтні
слугують утвердженню соціального його статусу, бо завжди окреслюють
148
відповідні лінії соціальної кар’єри, а отже забезпечують згоду індивіда з
офіційними суспільними нормами; 5) референті групи посилюють
ефективність соціального контролю, перетворюючи його на самоконтроль, за
якого кожний індивід обмежує самого себе, оцінюючи власну лінію
поведінки з точки зору групових норм, які він приймає як свої власні.
Організація соціально-політичного управління передбачає тому знання
того, які групи виконують функції референтних стосовно тих чи інших
індивідів з тим, щоб засоби такого управління та способи впливу на цих
індивідів не суперечили нормам та картинам світу їх референтних груп.
3. Своєрідним узагальненням теорії груп та її значення для практики

соціально-політичного управління стало положення Дж. Морено про
соціометричну структуру суспільства. Дж. Морено вважає, що суспільство
має власну структуру, яка ніколи не є тотожною соціальному ладу чи
існуючій формі правління, Оскільки ця структура не визначається ні
державою, ні економічним устроєм, саме вона має бути піддана впливу з тим,
щоб усунути соціальні та політичні конфлікти в суспільстві. Офіційне або
зовнішнє суспільство утворюється видимими та доступними для
спостереження групами, - тими, які визнані законом, та тими, що визначені
цим законом як незаконні, а також усіма нейтральними групами,
дозволеними, але не класифікованими та не організованими. Соціометрична
ж структура суспільства базується на динаміці особистих переваг та
вподобань й утворює його своєрідну психологічну географію.
Дослідженням соціометричної структури суспільства. яка складається з
поодиноких індивідів та груп, займається соціометрія, що досліджує
невеличкі ділянки суспільства, - спонтанні групування людей, осіб різного
віку, груп однієї статі, виробничих колективів тощо. Соціометрія покликана
розглянути фактор спонтанності людської поведінки, а саме: з’ясувати
симпатії, нахили та відрази, які існують в стосунках між індивідами та
індивідами і світом у цілому. Побудова діаграми інтенсивності цих почуттів
дозволяє контролювати зазначену спонтанність, виходячи зі встановлення
того, які спонтанні симпатії та вподобання стосовно об’єднання з іншими
людьми чи стосовно деяких цінностей і установок, слід офіційно та постійно
заохочувати та підтримувати. Таке дослідження спонтанності передбачає
з’ясування критерію, на основі якого склалася та чи інша група, та
психологічної ситуації в цій групі або конкретного положення кожного
індивіда в ній. При цьому слід враховувати, що діади (групки з двох осіб)
виникають кожного разу, якщо існує спільна згода. Тріади (групки з трьох
осіб) можуть виникнути, коли всі три індивіда подобаються один одному, або
коли один приваблює двох інших, які не особливо цікавляться один одним,
або ж коли два індивіда залежать від третього, який їх експлуатує. Можливі
також утворення зірок. які складаються зі спонтанного лідера та кола його
послідовників. З’ясовуючи стосунки кожного учасника групи з кожним
149
іншим учасником, можна, вважає Дж. Морено, охарактеризувати групу в
цілому. Це пояснюється тим, що такі стосунки утворюють деякі
надіндивідуальні структури, які впливають на взаємодію людей. Якщо
офіційне життя останніх визначене зовнішнім суспільством і регулюється
системою діючих юридичних законів, то їх приватне життя, індивідуальні
почуття та переживання минають саме в тиках структурах. Узгодження
індивідом своїх почуттів та переживань з цими структурами зумовлюється
його страхом виказати власні спонтанні симпатії та вподобання. Страх
виказати почуття переваги, яке індивід відчуває до інших, фактично, зазначає
Дж. Морено, є страхом перед почуттями, які інші відчувають стосовно нього.
Тому людина боїться з’ясувати, яке положення в групі вона займає насправді,
адже повне усвідомлення цього положення може бути досить неприємними.
Індивід також переживає страх щодо того, що інші можуть з’ясувати, хто
подобається йому, а хто ні, якого положення у групі він прагне. Тому індивід
погоджується з установками групи внаслідок страху тих “емоційних течій”.
Які можуть бути спрямовані на нього з боку групи. Соціометрія ж, на думку
Дж. Морено, має забезпечити врівноважену організацію колективу та
врівноважене положення індивіда всередині групи. Оскільки процес
взаємодії між людьми опосередкований процесом інтерпретації ними
ситуацій та дій. – як власних, так і решти індивідів, - приватне життя людей,
визначене динамікою симпатій та відраз, має бути організоване й
спрямоване таким чином, щоб така інтерпретація відбувалася у прийнятному
для зовнішнього суспільства напрямі.
1. Поняття первинної соціальної групи у контексті проблематики

2. Ч. Кулі про характерні риси та основні типи первинних соціальних
груп.
3. Поняття “суцвіття первинних груп” у Т. Шибутані та проблема
4. Первинні соціальні групи та проблема соціального контролю.
5. Положення про нетотожність особистого та соціального статусу людей
та доцільність його використання у практиці соціально-політичного
6. Первинні соціальні групи та практика соціально-політичного
управління у сучасній Україні.
7. Поняття референтної соціальної групи у контексті проблематики
8. Дві функції референтних груп та особливості їх використання у
практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні.
9. Еталонні групи у сучасному українському суспільстві.
150
10. Референтні групи та проблема оптимізації соціального контролю.
11. Соціометрична структура суспільства та проблема соціально-
12. “Симпатія” та “відраза” як важелі соціально-політичного управління у
1. Згадайте зміст двох аспектів соціального контролю. Функціонування

якого з них, на Вашу думку, забезпечують первинні соціальні групи ?
Відповідь обгрунтуйте.
2. Дайте порівняльну характеристику понять “команда” та “первинна
соціальна група”. Чи можна вважати ці поняття тотожними 7 Якщо ні, то які
завдання соціально-політичного управління дозволяє вирішувати кожне з
них?
3. Розкрийте зміст понять “позитивна референтна група”, “негативна
референтна група”, “нормативна референтна група”, “порівняльна
референтна група”. Як Ви вважаєте, чи мають місце ці різновиди соціальних
груп у сучасному українському суспільстві ? Якщо так, наведіть приклади та
з’ясуйте, як вони використовуються у практиці соціально-політичного
управління в сучасній Україні.
4. З’ясуйте зміст соціометричної структури суспільства та її значення для
практики соціально-політичного управління та дайте відповідь на питання: 1)
які групи, - референтні чи первинні, - більше, на Вашу думку тяжіють до цієї
структури ? Відповідь обгрунтуйте; 2) чи використовується, на Вашу думку,
положення про соціометричну структуру Дж. Морено у практиці соціально-
політичного управління в сучасній Україні ? Якщо так, то які завдання цієї
практики воно дозволяє вирішувати ? Відповідь обгрунтуйте.
5. Розкрийте зміст понять “симпатія” У Ч. Кулі та Дж. Морено і
“лояльність” у Т. Шибутані. У яких соціальних групах, - первинних чи
референтних, - відбувається формування зазначених почуттів ? Як, на Вашу
думку, представлена та як вирішується проблема симпатії та лояльності у
практиці соціально-політичного управління в сучасному українському
суспільстві ?
1. Бауман З. Мыслить социологически. – М., 1996. – С. 37-40, 50-55, 77-
94.
2. Келле Г. Две функции референтных групп // Современная зарубежная
социальная психология. – М., 1984.
3. Кули Ч. Первинные группы // Американская социологическая мысль.
Тексты, - М., 1994.
4. Кули Ч. Человеческая природа и социальный порядок. – М., 2000. – С.
103-124, 191-226, 255-286.
151
5. Морено Дж. Социометрия // Американская социологическая мысль.
Тексты. – М., 1994.
6. Смелзер Н. Социология. – М., 1994. – С. 146-162, 170-175.
7. Шибутани Т. Социальная психология. – Рн/Д., 1998. – С. 212-238, 322-
338, 429-451, 496-502.
Тема 15. Ціннісно-світоглядні пріоритети практики соціально-

1. Когнітивізм про цінісно-раціональний зміст світоглядної проблематики

2. Теорія міжособистісних стосунків про почуттєво-практичні аспекти
світоглядних проблем соціально-політичного управління.
3. Об’єктивні та суб’єктивні чинники досягнення ціннісно-світоглядних
пріоритетів практики соціально-політичного управління.
1. Дві складові людської поведінки (І. Гофман), а також організований

плив з боку зовнішнього суспільства на спонтанність людських вчинків (Дж.
Морено) спричиняють прагнення індивіда зіграти власну спонтанність,
пригнічуючи свої безпосередні щирі почуття й демонструючи те бачення
ситуації. Яке, як він відчуває, інші можуть визнати прийнятним. Постає
проблема формування у людини внутрішньо несуперечливого, послідовного
світосприйняття, складові якого, адекватно відображаючи дійсність
(спроектовані і прийнятно проінтерпретовані ситуації), не суперечили б як
одна одній, так і своєму дієво-практичному втіленню (так звана проблема
ідентичності). Механізм узгодження раціональних моментів такого
світосприйняття, - когніцій, - досліджує когнітивізм, а механізм узгодження
індивідуальних почуттів та переживань, - теорія міжособистісних стосунків.
Вихідним для цих досліджень є положення про те, що існує деяка
невідповідність між тим, що людина знає та відчуває, й тим, що вона робить.
Л. Фестінгер зауважує, що в цілому послідовна поведінка індивіда
передбачає, що думки та установки індивіда згруповані у деякій внутрішній
єдності, тобто узгоджені як між собою, так й зі своїм практичним утіленням.
Така узгодженість є консонансом, а її відсутність – дисонансом. У зв’язку з
цим Л. Фестінгер висуває наступні гіпотези: 1) існування дисонансу є
психологічно дискомфортним й тому змушує людину зменшувати дисонанс і
прагнути консонансу; 2) коли існує дисонанс, людина активно уникає
ситуації та інформації, які провокують посилення дисонансу. З цих гіпотез
слідує, що дисонанс є мотиваційним чинником людської поведінки. Звідси –
необхідність дослідити стан дисонансу та розробити заходи щодо його
усунення з тим, щоб поведінка людина набула прийнятного для суспільства
напряму.
На думку Л. Фестінгера, дисонанс виникає тоді, коли заперечення одного
когнітивного елементу спричинено ствердженням другого. Це можливо у
152
наступних ситуація: 1) можуть відбутися нові події або ж індивіду може
стати відомою нова інформація; 2) незрозумілість та невизначеність багатьох
повсякденних ситуацій; 3) там, де має бути сформована думка та прийнято
рішення, неминуче виникає дисонанс між когніціями здійсненої дії та
думками, які рекомендують інше спрямування дій. Причина ми виникнення
дисонансу є: 1) логічна непослідовність; 2) включення часткової думка у
більш загальну; 3) розходження у нормах культури; 4) попередні досвід.
Л. Фестінгер вважає, що слід встановити ступені дисонансу і з’ясувати,
чим визначається сила даного дисонансного відношення. Зокрема, він
стверджує, що величина дисонансу є функцією значущості елементів, які у
ньому знаходяться: чим більш значущими є ці елементи для індивіда, чим
більш високо вони ним оцінюються, тим більшою буде величина
дисонансного відношення між ними. Загальна ж величина дисонансу між
даним елементом та рештою когніцій індивіда залежить від частки
релевантних елементів, що є дисонансними стосовно даного.
Дисонанс, згідно з Л. Фестінгером, може бути усунений шляхом зміни
одного з елементів, які знаходяться у дисонансному відношенні. Це може
бути: 1) зміна поведінкових когнітивних елементів так, щоб вони стали
консонансними з середовищем; 2) зміна когнітивного елементу середовища
шляхом зміни ситуації, якій цей елемент відповідає; 3) залучення нових
когнітивних елементів шляхом відшукання нової інформації, яка б
зменшувала загальний дисонанс, й уникання тієї інформації, яка могла б
посилити існуючий дисонанс. Під час зміни когнітивних елементів, які є
дисонансними між собою, потрібно, зазначає Л. Фестінгер, враховувати їх
опір тим змінам, які здійснюються. Під час зміни когнітивних елементів
поведінки: 1) зміни можуть бути важкими та невигідними; 2) існуюча
поведінка може бути задовільною в інших ситуаціях; 3) здійснення змін може
бути неможливим, бо нова модель поведінки не входить до репертуару дій
даного індивіда. Під час зміни когнітивних елементів середовища слід
враховувати те, що соціальні дійсність усталена на основі згоди між людьми,
а тому опір середовища бажаним змінам визначений труднощами пошуку
людей, які підтримують нову інтерпретацію дійсності. Уникнення ситуації.
Страх перед ним теж можуть бути розглянуті як засоби його зменшення.
Таким чином, дисонанс як мотиваційний чинник людської поведінки
може бути використаний як засіб організованого впливу на неї з метою
узгодження цієї поведінки із загальноприйнятою в даному суспільстві
концепцією (інтерпретацією) реальності.
2. Забезпечення бажаної послідовності світосприйняття потребує

узгодження не лише його раціональних складових, але й почуттєвих
компонентів, оскільки “…міркування почуттів вторгаються в організацію
поведінки й полегшують чи перешкоджають ті чи інші дії” [Шибутани Т.
Социальная психология. - Ростов н/Д., 1998. – С. 311]. Якщо раціональні
153
складові, вважає Т. Шибутані, багато в чому зумовлені соціальними ролям,
то почуттєві – міжособистісними ролями індивідів. Соціальні ролі є
стандартизованими й знеособленими, права та обов’язки, що ними окреслені,
лишаються тими ж самим не залежно від того, хто ці ролі виконує. Права ж й
обов’язки, які встановлюються міжособистісними ролями, повністю залежать
від індивідуальних особливостей, почуттів та вподобань людей. Окрім цього,
більшості міжособистісних ролей не навчають спеціально, кожний
встановлює свій особливий тип спілкування з конкретними індивіда,
враховуючи ті вимоги, які ці індивіда висувають до нього. Відповідно до
цього міжособистісні стосунки визначаються як взаємні орієнтації, що
розвиваються та кристалізуються внаслідок тривалого контакту індивідів.
Для практики соціально-політичного управління та вирішення проблеми
послідовності та несуперечливості людської поведінки велике значення має
з’ясоване у теорії міжособистісних стосунків положення про шаблонізацію
міжособистісних ролей та стосунків, спричинену тим, що схожі особистості
однаково реагують на ту чи іншу ситуацію, яка повторюється. Шаблони
останніх створюють, поряд з соціальними ролями та нормами, ще одну
матрицю, яка значно обмежує те, що кожна людина робить чи може зробити.
“В кожній організованій групі існує загальне розуміння того, які почуття
учасникам слід відчувати один до одного” [Там само. – С. 276]. Типовими
міжособистісними ролями Т. Шибутані, зокрема, називає: 1) у ситуації
співпраці – колегу, партнера, клієнта, постачальника, шанувальника, об’єкт
кохання; 2) у ситуації суперництва – суперника, ворога, змовника, союзника;
3) у ситуації посередництва – арбітра; 4) у ситуації залежності – лідера,
героя, послідовника, маріонетку, покровителя. У кожному випадку людина
приймає ту чи іншу роль завдяки своїм особистим якостям.
Шаблонізація міжособистісних стосунків, на думку Т. Шибутані, так чи
інакше призводить до шаблонізації почуттів як головної аналітичної одиниці
у вивчені перших. Почуття тому визначаються через відповідні шаблони
реакції й характеризуються: 1) оцінкою персоніфікацій або емпатією як
співчуттям іншій людині; 2) ступенем внутрішньої узгодженості свої
складових; 3) інтенсивністю, яка залежить від того, наскільки суперечливими
є орієнтації одного індивіда стосовного іншого; 4) тенденцією до стабілізації.
Як деякі шаблони реакцій, почуття існують у вигляді типових почуттів й
уявляють собою способи виконання загальних міжособистісних ролей.
Типові почуття, вважає Т. Шибутані, утворюють дві великі групи:
кон’юнктивні почуття, які виникають в ситуації взаємозалежності людей, та
диз’юнктивні почутті, які зумовлені не однаковим ступенем залежності
індивідів один від одного. У першому випадку друга людина розглядається
як бажаний об’єкт, у другому – як об’єкт фрустрації. До кон’юнктивних
почуттів Т. Шибутані відносить кохання, поблажливість, шанування та
захоплення. До диз’юнктивних почуттів - ненависть, помсту, презирство,
образу та обурення. Останні формуються за допомогою так званих
контрастних концепцій: “Противник часто уявляється втіленням диявола, а в
154
його поведінці помічається лише те, що у власній культурі вважається
відразливим” [Там само. – С. 297].
Під час узгодження почуттєвих компонентів у межах певного
послідовного світосприйняття слід враховувати, що вони: 1) грунтуються на
припущеннях щодо об’єкту, а тому зміна персоніфікацій останнього
спроможна модифікувати шаблони почуттів, а отже й поведінки стосовно
нього; 2) визначаються наявною у індивіда картиною світу та “значимими
іншими”, людьми, що їх індивід пізнав як єдиних у своєму роді ; 3) залежать
від того, наскільки люди, що включені до даної сітки міжособистих відносин
здатні доповнювати один одного; 4) можуть розвиватися в уяві, а потім
переноситися на реальних індивідів; 5) набувають особливого значення та
дієвості в кризових в ситуаціях, коли офіційні суспільні та групові норми
втрачають свою ефективність; 6) ступінь їх впливу на результати взаємодії
індивідів обернено пропорційна соціальній дистанції між ними.
3. Якою б на була мета соціальної практика, зазначають У. Томас та Ф.

Знанецький, - модифікація особистісних установок чи соціальних інститутів,
- для її досягнення потрібно використовувати ті елементи, які вже включені в
практичні ситуації, сформовані незалежно від нас, й з якими має
узгоджуватися наша діяльність. Виходячи з цього положення об’єктивними
чинниками досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики
соціально-політичного управління слід вважати ситуацію, а суб’єктивними –
бажання індивідів.
Ситуація – це набір цінностей та установок, з якими індивід чи група
мають справу в процесі власної діяльності й стосовно яких ця діяльність
планується та оцінюється за своїми результатами. Як така, ситуація охоплює
три моменти: 1) об’єктивні умови, які в даний момент впливають на
свідомість індивідів та групи; 2) попередні установки індивіда чи групи, які
на даний момент впливають на їх дії; 3) визначення ситуації як певна
концепція умов та усвідомлених установок. При цьому слід враховувати, що
визначення ситуації завжди передує дії. Тому в даних умовах з даним
набором установок можлива нескінченна множина дій залежно від того, яка
установка визнана за домінуючу. Завдання полягає у з’ясуванні детальних
схем та планів дій для всіх різноманітних типів ситуацій, а саме: порівнюючи
ситуації певного типу слід з’ясувати, які домінуючі цінності та установки
обумовлюють цю ситуацію більшою мірою, ніж решта. Після цього питання
буде полягати лише у зміні цих цінностей та установок у бажаному напрямі.
Бажання індивідів – це ті особистісні установки, які не можуть не
відгукнутися на стимули, що їх суспільство використовує стосовно індивідів.
Найбільш типовими, серед таких бажань, визнано: 1) бажання нового досвіду
та нових стимулів; 2) бажання визнання, враховуючи соціальне схвалення; 3)
бажання володарювати або “воля до влади”, виразами якого є бажання
власності, домашня тиранія та політичний деспотизм; 4) бажання безпеки.
155
1. Теорія дисонансу Л. Фестінгера та ціннісно-світоглядні пріоритети

2. Основні положення когнітивізму в контексті проблематики соціально-
3. Положення Е. Аронсона про домінуючу когніцію та його значення для
4. Теорії ідентичності та практика соціально-політичного управління.
5. Проблема ідентичності та практика соціально-політичного управління у
6. Витоки, форми, та шляхи подолання дисонансних ситуацій у сучасні
Україні.
7. Теорія міжособистісних стосунків у контексті проблематики соціально-
8. Структура типових почуттів та особливості її використання для
досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-
9. Міжособистісні стосунки та проблема ефективності переконуючого
впливу в умовах масової комунікації.
10. Ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного
управління у сучасній Україні та суб’єктивні чинники їх досягнення.
1. Розкрийте зміст основних понять та положень когнітивізму Л. Фестінгера і

Е. Аронсона та дайте відповідь на питання: 1) як пов’язані між собою
поняття дисонансу та девіантної поведінки ?; яка когніція, на Вашу думку,
може відіграти роль домінуючої для досягнення ціннісно-світоглядних
пріоритетів практики соціально-політичного управління у сучасній Україні ?
2. Згадайте зміст основних аргументів переконуючого впливу в умовах
масової комунікації. До яких типових почуттів, на Вашу думку, здійснюється
апеляція під час останнього з тим, щоб забезпечити його ефективність ? Чи
використовується така апеляція у практиці соціально-політичного управління
у сучасному українському суспільстві ? Якщо так, наведіть приклади.
3. Згадайте складові та правила формування авторитету вождя, як вони
визначені С. Московічі. Формування яких типових почуттів та застосування
яких контрастних концепцій, на Вашу думку, передбачені таким правилам ?
відповідь обгрунтуйте прикладами з історії. Чи застосовуються контрастні
концепції у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні ?
Якщо так, наведіть приклади.
156
4. Проаналізуйте зміст об’єктивних та суб’єктивних чинників досягнення
ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного
управління. Які особистісні установки, на Вашу думку, та у який спосіб
використовуються у практиці соціально-політичного управління у сучасному
українському суспільстві?
Основна:
1. Аронсон Э. Теория диссонанса: прогресс и проблемы // Современая
2. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. – М.,
1995. – С. 279-290.
3. Келли Г., Тибо Дж. Межличностные отношения. Теория
взаимозависимости // Современная зарубежная социальная психология.
Тексты. – М., 1984.
4. Томас У., Знанецкий Ф. Методологические заметки // Американская
социологическая мысль. Тексты. – М., 1994.
1. Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная
2. Шибутани Т. Социальная психология. – Рн/Д., 1998. – С. 181-211, 273-
279, 502-506, 364-382.
Додаткова:
1. Бауман З. Мыслить социологически. – М., 1996. – С. 102-113.
2. Кривега Л.Д. Мировоззренческие ориентации личности в условиях
трансформации общества. – Запорожье, 1998.
3. Криста Л. Волк Игропрактика и американская практика подготовки и
развития: замечания, предваряющие сравнение // Новое в социальной
практике. – М., 1996.
4. Майерс Д. Социальная психология. – СПб.. 1997. – С. 176-194.
5. Социальная идентичность и изменение ценностного сознания в
кризисном обществе. – М., 1992.
157
Тема 16. Проблема соціально-політичного управління в контексті теорії
соціальної дії.
1. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії соціальної

дії.
2. Проблеми соціально-політичного управління в роботі Т. Парсонса
“Система сучасних суспільств”.
3. Р. Мертон про витоки та основні види девіантної поведінки та
необхідність їх врахування у практиці соціально-політичного
1. Теорія соціальної дії в своїх дослідженнях людської поведінки

виходить з того, що людські дії та вчинки не можуть бути зведені до
індивідуального аспекту свого здійснення, який обумовлений особистими
особливостями учасників суспільних процесів. Будучи розглянуті незалежно
від примх людського розуму та суб’єктивної волі кожного, - у аспекті
взаємодії таких воль, - вчинки та дії людей є соціальними діями. Саме аспект
взаємодії забезпечує у спосіб упорядкування відносин між людьми як
одиницями соціальної системи їх інтеграцію й тим самим функціонування
соціальної системи як цілісного утворення. Соціальна система
структурується чотирма відносно незалежними одна від одної перемінними,
а саме: цінностями, нормами, колективами та ролями. Останні можуть бути
використані у якості важелів впливу на людську свідомість та поведінку,
оскільки регулюють та координують взаємодії індивідів та їх колективів,
забезпечуючи їх інтеграцію.
Цінності – це пануючі уявлення про бажаний тип соціальної системи. Ці
уявлення завжди співвідносяться з існуючими у суспільстві концепціями
типів соціальних систем й регулюють процеси прийняття суб’єктами дії
певних зобов’язань стосовно один одного та стосовно суспільства. норми -
це соціальні дії, які отримали правовий статус і моральну обов’язковість
через надання їм споконвічної “внутрішньої справедливості”,
інституціоналізувалися й постали перед індивідом у вигляді експектацій
(очікувань-вимог), які визначають, що саме слід робити людям у певних
статусах та за певних обставин. Норми виконують функцію інтеграції
складових соціальної системи. Колективи це стійкі групові утворення, для
яких характерним є: 1) певний статус членства, та що у цілому можна
провести чітке розмежування членів і не членів даного колективу; 2)
внутрішня диференціація членів за статусами та функціями, так що від
деяких індивідів очікують таких дій, яких не очікують від решти. Колективи
виконують функції досягнення цілей. Роль є зоною взаємопроникнення
соціальної системи та особистості індивіда й виконує функцію адаптації. Три
попередні перемінні соціальної системи, - цінності, норми та колективи, -
забезпечують інтеграцію її одиниць за умови власної інтеріоризації, -
прийняття та відтворення їх індивідами. Як такі, вони є ролями, де припис
отримав свій “індивідуальний аспект” і став спонуканням до дії. Роль як
158
синтез інституційного та індивідуального аспектів соціальних дій дозволяє
з’ясовувати типи такого спонукання та обумовлені ними типи поведінки. У
ролі нормативна експектація покладається як мета та орієнтир людської
життєдіяльності, яка надає вчинкам та діям індивіда бажаних сенсу і
значущості, визначає межі їх індивідуальної свободи та самостійності
завданням забезпечення стабільності та згуртованості (інтеграції) у
суспільному житті. Роль при цьому повинна бути не просто “нав’язана”
індивіду чи запропонована як така. Прийняття цієї ролі має бути усвідомлене
ним як акт власного вільного вибору. Індивід стає виконавцем певної ролі у
процесі соціалізації, сенс якої й полягає в інтеріоризації нормативних
експектацій.
Між описаними перемінними соціальної системи існує певна
взаємозалежність, а саме: щоб досягти стабільної інституціоналізації у
суспільстві, колективи та ролі мають керуватися конкретними цінностями та
нормами, а самі ці цінності і норми інституціоналізуються остільки, оскільки
вони втілюються у життя конкретними колективами та ролями.
2. У своїй праці “Система сучасних суспільств” Т. Парсонс розглядає

суспільство як такий тип соціальної системи, якому властива найвища
ступінь самодостатності стосовно свого середовища. Ця самодостатність або
стабільність, на думку вченого, має зовнішній і внутрішній аспекти.
Зовнішній аспект означає стабільність взаємообміну та здатність
контролювати цей взаємообмін у власних інтересах. Внутрішній –
забезпечується через статус членства шляхом досягнення консенсусу між
членами суспільства стосовно ціннісної орієнтації їх власного суспільства.
Індивід вважається членом даного суспільства тоді, коли його внесок у
функціонування цього суспільства відповідає очікуванням останнього. Тому,
вважає Т. Парсонс, ядром суспільства є його інтеграційна система, яка
забезпечує різні рівні внутрішньої інтеграції шляхом поєднання
нормативного та колективного аспектів соціальної системи. Це пояснюється
тим, що стабільність суспільства потребує послідовного нормативного
порядку, чітко визначених і обгрунтованих нормативних експектацій, - з
одного боку, й соцієтальної гармонії та координованості у процесі їх дієво-
практичного відтворення. Інтеграційна система суспільства називається Т.
Парсонсом соцієтальним суспільством, під яким він розуміє складну систему
взаємопроникних колективів, яка характеризується диференціацією та
сегментацією. Аналіз соцієтального суспільства має з’ясувати, яким чином
відбувається регулювання взаємодії одиниць соціальної системи, - індивідів
та колективів, - з метою забезпечення її внутрішньої стабільності. До
механізмів такого регулювання Т. Парсонс відносить:
- статус членства, який означає існування у суспільстві існування
стратифікаційної шкали як шкали визнаного і легітимного престижу
159
колективів та окремих осіб, які є членами даного суспільства, а також
престижу статусів і ролей, які є розповсюдженими в останньому;
- лояльність стосовно колективу, суспільства у цілому. Його статусів і
ролей. Лояльність, вважає Т. Парсонс, - це готовність відгукнутися на
відповідним чином обгрунтований заклик, зроблений від імені колективу в
ім’я суспільного інтересу чи потреби. Регулювання лояльності членів
суспільства здійснюється, на думку Т. Парсонса, завдяки ролевому
плюралізму, участі одних й тих же людей в різних колективах. Завдяки
лояльності та ролевому плюралізму особисті мотиви діяльності людей
трансформуються у суспільно прийнятні;
- культурна легітимація як обгрунтування суспільної значущості та
необхідності дії, що визначені нормативними експектаціям, шляхом
посилання на їх відповідність пануючим у суспільстві цінностям;
- негативні санкції та примус. Жодна з соціальних систем, зазначає Т.
Парсонс, не буде життєздатною, якщо згода відносно її експектації не має
обов’язкового характеру, тобто, якщо до непокірних не застосовуються
негативні санкції. Соціально організоване та кероване використання таких
санкцій, включаючи загрозу їх використання, у випадках, коли наявні чи
підозрюються наміри непокори, є функцією примусу.
Перераховані механізми регулювання взаємодії людей у суспільстві
забезпечують стабільність останнього, а отже можуть бути використані у
3. Теорія девіантної поведінки Р. Мертона має за мету дослідити

процес створення соціальними структурами умов, за яких порушення
соціальних норм та приписів є нормальною, тобто очікуваною реакцією Для
цього Р. Мертон намагається з’ясувати не біологічні імпульси девіантної
поведінки, а її соціальні та культурні витоки. Девіантна поведінка, на думку
Р. Мертона, девіантна поведінка є реакцією на певну ситуацію в соціальній та
культурній структурі, а саме: ситуацію невідповідності між найважливішими
їх компонентами. До останніх Р. Мертон відносить: 1) визначені цілі, наміри
та інтереси, які є законними для всього суспільства у цілому та такими, яких
варто прагнути; 2) прийнятні, тобто узгоджені з ціннісними установками
даного суспільства, способи досягнення цих цілей або інституціоналізовані
норми людської поведінки.
Головна гіпотеза Р. Мертона полягає у наступному, а саме: девіантна
поведінка може бути розглянута як симптом невідповідності між
визначеними суспільством прагненнями та соціально структурованими
засобами їх реалізації. Це означає, що надзвичайно сильному акценту на
певних цілях не відповідає таке ж акцентування інституційних способів
поведінки людей. Девіантна поведінка є своєрідним пристосуванням до такої
невідповідності. Завдання полягає у з’ясуванні типів такого пристосування та
визначенні верств населення, що є найбільш схильними до них.
160
Згідно з Р. Мертоном, існує п’ять різновидів девіантної поведінки.
Конформізм, який передбачає відповідність поведінки як культурним цілям,
так й інституційним засобам її досягнення, на перший погляд не є девіантною
поведінкою. Але оскільки тотальний конформізм у вчинках окремого
індивіда є великою рідкістю, він може бути розглянутий як тип девіації.
Інновація як тип девіантної поведінки спричиняється значним акцентуванням
мети-успіху й полягає у використанні суспільно заборонених, але
ефективних засобів її досягнення. На психологічному рівні, зазначає Р.
Мертон, інновація переживається як випадок, удача, доля тощо. Ритуалізм є
реакцією відкинення мети-успіху й збереження вірності інституційним
нормам поведінки. Ритуалізм є деяким внутрішнім рішенням людини, яка
прагне уникнути небезпеки і невдач шляхом відмови від основних
культурних цілей свого суспільства та збереження вірності будь-яким
інституційним нормам, якщо вони обіцяють безпеку. Ретризм є відкиненням
як культурних цілей. так й інституційних засобів їх досягнення. Ретризм є
результатом постійних невдач індивіда у його прагненні досягти мети-успіху
законними засобами та його нездатності використати незаконні, але
ефективні засоби такого досягнення, внаслідок деякої внутрішньої заборони.
І, нарешті, бунт є типом пристосування, який виводить людей за межі
існуючої соціальної структури й спонукає їх до створення нової. Бунт є
повною переоцінкою цінностей, яка спрямована загалом на встановлення
більш тісної відповідності між заслугою та винагородою. Будь-який бунт,
зазначає Р. Мертон, має власний міф, покликання якого полягає у з’ясуванні
соціально усталеного джерела масових розчарувань та зображенні
альтернативної соціальної структури, яка не повинна призвести до таких
розчарувань. Звідси – контрміф покликаний переконати індивідів у тому, що
яким би не було джерело їх соціальних розчарувань, його не слід вбачати в
існуючому соціальному устрої. Контрміф тому завжди переносить соціальні
невдоволення людей з соціальної структури на індивіда-невдаху.
Типологія девіантних вчинків Р. Мертона відображена ним у наступній
таблиці:
Спосіб адаптації Цілі, які схвалюються Засоби, які соціально

суспільством схвалюються
Конформізм + +
Інновація + -
Ритуалізм - +
Ретризм (втеча від - -
дійсності)
Бунт + +
[Смелзер Н. Социология.- М., 1994.- С. 218].

161
1. Особливості використання соціальних та міжособистісних ролей у

2. Головні положення теорії соціальної дії та практика соціально-
3. Порівняльна характеристика поняття ролі у І. Гофмана та Т. Парсонса.
4. Поняття організації, команди та колективу у контексті проблематики
5. Нормативні експектації сучасного українського суспільства.
6. Примус у структурі соціально-політичного управління.
7. Проблема стабільності та практика соціально-політичного управління.
8. Концепції лояльності Т. Шибутані та Т. Парсонса: спільне та відмінне.
9. Вчення Т. Парсонса про соцієтальну систему суспільства та практика
10. Концепція девіантної поведінки Р. Мертона у контексті завдань соціально-
політичного управління в сучасному українському суспільстві.
1. Дайте порівняльну характеристику понять “соціальна роль” та

“міжособистісна роль”. Для вирішення яких завдань залучається кожне з цих
понять до практики соціально-політичного управління ? Чи
використовуються, на Вашу думку, ці поняття у практиці соціально-
політичного управління у сучасній Україні ? Якщо так, то з якою метою ?
Наведіть приклади.
2. Здійсніть порівняльний аналіз понять “організація”, “команда”,
“колектив”. До яких аспектів проблематики соціально-політичного
управління тяжіє, на Вашу думку, кожне з цих понять ? Як Ви вважаєте, чи
представлені ці поняття у практиці соціально-політичного управління у
сучасній Україні ? Якщо так, наведіть приклади.
3. З’ясуйте зміст основних механізмів досягнення стабільності у
суспільстві, як він окреслений Т. Парсонсом. Як Ви вважаєте, чи
використовуються ці механізми для вирішення завдань соціально-
політичного управління у сучасному українському суспільстві ? Якщо так,
назвіть найбільш ефективний, на Вашу думку, механізм з огляду на
особливості реалій останнього.
4. Згадайте зміст проблеми ідентичності. Чи не перешкоджає
формуванню останньої ролевий плюралізм, який визначений Т. Парсонсом у
якості механізму досягнення лояльності індивідів до існуючих суспільних
експектацій ? Як, на Вашу думку, мають корелювати між собою ідентичність
та ролевий плюралізм з тим, щоб у людини було сформоване почуття
лояльності ?
5. Згадайте положення Т. Шибутані про основні порушення
особистісних визначень у масових суспільствах. Яке з цих порушень, на
162
Вашу думку, можна вважати індивідуально-психологічним переживанням
ролевого плюралізму і чому? Відповідь обґрунтуйте.
6. Прокоментуйте вислів С. Ліпсета, про те, що девіантна поведінка людей
має бути перетворена на чинник стабілізації суспільства. Як, на Вашу думку,
вирішує це завдання концепція девіантної поведінки Р. Мертона ? Які типи
девіації за класифікацією Р. Мертона переважають, на Ваш погляд, у
сучасному українському суспільстві та як вони використовуються у практиці
соціально-політичного управління в останньому ?
Основна:
1. Мертон Р. Социальная теория и социальная практика.–К., 1996.– С.81-
108.
2. Мертон Р. Явные и латентные функции // Американская
социологическая мысль. Тексты. – М., 1994. – С. 425-447.
3. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М., 2002.
4. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем
действия: культура, личность и место социальных систем //
Американская социологическая мысль. Тексты. – М., 1994. – С. 448-
464.
5. Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1997. - С. 15-35.
Додаткова:
1.Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. – М.,
1972. – С. 363-375.
2.Монсон П. Современная западная социология. – СПб., 1992. – С. 44-47.
3.Смелзер Н. Социология. – М., 1994. – С. 72-76.
4.Современная американская социология. – М., 1994. – С. 71-76, 83-90.
5.Социология преступности. – М., 1966. – С. 299-313.
6.Социология сегодня. Проблемы и перспективы. – М., 1965. – С. 58-65.
163
1. Психоаналітичні підвалини практики соціально-політичного управління.

З. Фрейд “Масова психологія та аналіз людського Я”. К. Г. Юнг
“Сучасність та майбутнє”.
2. Поняття “соціального характеру” та його значення для практики
соціально-політичного управління (Е. Фром, Д. Рісмен).
3. Конструктивна теорія неврозів К. Хорні як теоретико-психологічне
підґрунтя соціально-політичного управління.
1. Наявність у людській поведінці двох видів експресій, - контрольованої

та спонтанної, - та спричинений нею дисонанс як руйнування
самоідентичності на психологічному рівні трансформуються в невроз.
Ролевий плюралізм же як домінуюча форма організації життєдіяльності
людини сприяє продукуванню різноманітних невротичних станів, які
руйнують особистісну цілісність індивіда. На відновлення цієї цілісності
претендує психоаналіз, який, за визначенням П. Бергера, є методом
впорядкування розрізнених фрагментів людського життя в деяку осмислену
схему. Якщо біхевіоризм акцентує увагу на зовнішніх поведінці та
пристосуванні індивіда, то психоаналіз займається вивченням руйнуючих
тенденцій, які зачіпають цілісність особистості, намагаючись регулювати і
спрямовувати в належному напрямі процеси збудження та гальмування.
Згідно з К. Мангеймом, будь-яке суспільство використовує примусове
табуювання, впливаючи на своїх членів з метою збереження власних
авторитету та порядку, й культивує при цьому різні невротичні стани,
частина яких відверто схвалюється та заохочується. Тому, вважає К.
Мангейм, те, чим насправді займається психоаналіз – це моделювання
певних соціально безпечних невротичних станів з тим, щоб адаптувати
людину як до умов її власного існування, так й до своїх неврозів, які є
психологічним відображенням та переживанням цих умов. Е. Фромм з цього
приводу зазначає, що психоаналіз може стати інструментом витонченого
маніпулювання людьми, оскільки спеціалісти в цій сфері визначають, чим є
“нормальна” людина й, відповідно, що саме у вас не в порядку та
пропонують методи коректування психічних станів, що не відповідають
усталеній психологічній “нормальності”.
На думку, З. Фрейда, у центрі психоаналітичних досліджень перебуває
процес пристосування, правильність чи хибність якого визначається
психоаналітиком з метою його коректування. Пристосування ж у масовому
суспільстві до прийнятих у ньому норм поведінки відбувається у спосіб
витіснення в несвідоме змісту небажаних з точки зору офіційних експектацій
потреб і прагнень людини. Оскільки таке витіснення неминуче, то неврози,
на думку З. Фрейда, не мають якогось, лише їм властивого змісту, якого не
можна було б віднайти у здорової людини. К.Г. Юнг з цього приводу
зазначає, що невротики потерпають від тих самих комплексів, з якими
164
борються й здорові люди. Різниця між останніми і невротиками полягає у
тому, що перші здійснили правильне або успішне витіснення. Невроз же є
наслідком внутрішнього недоліку у пристосуванні; внутрішньої слабкості
індивіда як його нездатності до пристосування взагалі. Подолання неврозу та
досягнення у такий спосіб правильного витіснення, згідно із З. Фрейдом,
передбачає: 1) переконання індивіда у тому, що він несправедливо
відмовився від патогенного, на його погляд, бажання, та у необхідності
цілковитого або ж часткового сприйняття цього бажання; 2) спрямування
бажання на більш високу, безсумнівно суспільно значущу мету (сублімація);
3) забезпечення осуду цього бажання з боку самого індивіда.
Окрім витіснення, З. Фрейдом описані ще декілька психологічних
механізмів пристосування індивіда до суспільних експектацій. Це, зокрема:
1) проекція – процес, за допомогою якого індивід приписує власні заборонені
суспільством думки, почуття, наміри іншим людям чи оточенню в цілому; 2)
заміщення, коли прояв інстинктивного імпульсу переадресовується
індивідом від більш загрозливого об’єкта менш загрозливому або ж самому
собі; 3) раціоналізація як навмисне спотворення реальності з метою захисту
самооцінки; 4) протидія як захист від бажаних, але заборонених імпульсів
шляхом вираження у поведінці та думках протилежних спонукань; 5)
регресія як повернення до дитячих моделей поведінки, які є більш
безпечними та приємними; 6) заперечення як відмова визнавати, що
відбулася якась неприємна подія.
Психоаналітична концепція К.Г. Юнга базується на відкритті ним того
факту, що свідоме і несвідоме містить як індивідуальний, так й колективний
аспект. Якщо колективне свідоме є пануючим світоглядом, то колективне
несвідоме – це успадковані інстинкти та форми сприйняття чи розуміння, які
ніколи не усвідомлювалися індивідом й не були потрібні йому на протязі
життя, але які є характерною рисою певної групи чи суспільства у цілому.
К.Г. Юнг вважає. Що існує низка символів, ідей, ситуацій, які через
повторюваність переживання їх людьми, набули характеру психічних
структур й тому майже у всіх людей викликають однакову реакцію. Такі
колективно успадковані форми сприйняття та розуміння є архетипами.
Однак, колективне несвідоме, зазначає К.Г. Юнг, структурується не лише
архетипами, а й культурно визначеними моделями поведінки, які є
продуктом сучасності. Тому елементи колективного несвідомого, які дані
нам a priori, мають бути пристосовані до сучасної соціальної дійсності,
певним чином модифіковані. Це зумовлене тим, що у своєму початковому
вигляді ці елементи відповідають архаїчному способу життя. а не запитам
зміненого соціального середовища індивіда. Ідентифікація індивідуальної та
колективної свідомості з колективним несвідомим, яке не пристосоване до
специфіки ситуації у суспільстві й некритично асимільоване, спричиняє
явище психічної інфляції. Для останньої характерним, вважає К.Г. Юнг, є
розширення індивідом власної особистості, внаслідок чого він відчуває себе
“надлюдиною” чи “подібним до бога”. Невроз, на думку вченого, і є
наслідком психічної інфляції, що спричинена некритичним
165
підпорядкуванням індивіда владі архетипу. К.Г. Юнг розрізняє такі види
психічної інфляції: 1) персона або архетипна маска, що є наслідком
ідентифікації себе із соціальною роллю, й яка спричиняє атрофію
особистості; 2) харизматична особистість або “мана-особистість” та “мана-
рух” як наслідок ототожнення себе з однією із архетипних фігур
колективного несвідомого; 3) ідентифікація себе з тим, хто насправді чи
лише у нашій уяві є мана-особистістю; 4) колективна психічна інфляція, яка є
наслідком групової ідентифікації з колективним несвідомим.
Окрім індивідуально-психологічних аспектів впливу на людську
свідомість та поведінку, в межах психоаналізу була зроблена спроба
з’ясувати масово-психологічні аспекти такого впливу, розроблена своя точка
зору на розуміння масової поведінки людей. На думку, з, Фрейда, теорія
масової поведінки має відповісти на три питання: 1) що таке “маса”; 2)
завдяки чому вона має здатність рішуче впливати на душевне життя окремої
людини; 3) у чому полягають ті душевні зміни, до яких маса змушує
індивіда. З. Фрейд робить спробу застосувати для дослідження масової
поведінки поняття лібідо, виходячи з положення про те, що любовні
стосунки становлять сутність масової душі. Структура маси, за З. Фрейдом, є
лібідозною й охоплює два види емоційних зв’язків: 1) зв’язок з вождем; 2)
зв’язок масових індивідів між собою. Перший вид зв’язків як більш
значущий для маси включає ідентифікацію з об’єктом, вибір об’єкту та
закоханість. Ідентифікація є прагненням сформувати власне “Я” подібно до
іншого, який сприймається у якості взірця. Вона охоплює три аспекти:
перинна форма емоційного зв’язку з об’єктом, інтроекція об’єкту в “Я”,
тобто перейняття останнім якостей об’єкту, з яким “Я” не може встановити
лібідозного зв’язку; заразливість як наслідування тих чи інших
характеристик об’єкта. Ідентифікація шляхом інтроекції зумовлює
розщеплення “Я” на дві частини: 1) частина, яка змінена внаслідок інтроекції
й вміщує у собі втрачений об’єкт; 2) ідеал –Я як сума всіх обмежень, яким
“Я” повинно підпорядковуватися. Вибір об’єкту передбачає володіння ним.
Закоханість є психічна захопленість об’єктом, яка характеризується
наступним: 1) об’єкт закоханості звільняється від критики, тобто
ідеалізується; 2) з об’єктом поводяться як з власним “Я”, а об’єкт інколи
заміщує власне не досягнуте ідеал-Я. Ці два моменти спричиняють
поглинення “Я” об’єктом, який займає місце ідеал-Я. Якщо останній
поступається місцем гіпнотизеру то, зазначає, З. Фрейд маємо справу з
гіпнозом.
Ідентифікація, вибір об’єкту, закоханість та гіпноз дозволяють З. Фрейду
визначити формулу лібідозної структури маси, а саме: маса є деяким числом
індивідів, які зробили своїм ідеал-Я один і той же об’єкт й внаслідок цього у
своєму “Я” ідентифікувалися між собою. Об’єктом, який заміщує ідеал-Я для
людини-маси, вважає З, Фрейд, є масовий ідеал, утілений у вожді.
Останньому інколи достатньо володіти типовими якостями цих індивідів та
справляти враження більшої сили та лібідозної свободи, які у індивідів
166
витіснені у несвідоме. Решта індивідів, ідеал-Я яких не зміг утілитися у
вожді, залучаються до маси шляхом ідентифікації.
К.Г. Юнг розглядає масу як єдино можливу форму колективного
існування індивідів, вражених психічною інфляцією. Завдання теорії масової
поведінки, на думку К.Г. Юнга, полягає у з’ясуванні того, кого насправді
охоплюють масові, передусім політичні організації та рухи, якими є якості
людини не як статистичної одиниці, функціонування якої задається
персоною, а як живої істоти, існування якої кероване тінню. Тінь – це
невизнана нами, несумісна з нашим свідомим “Я”, нижча частина нашої
особистості; це сума всіх непривабливих якостей, які ми воліємо
приховувати, як то: жага влади, імпульси ворожнечі, агресивність.
Колективна тінь – це невизнаний бік групи. Будучи витісненою,
“прихованою” від свідомості, тінь продукується на інших, якими у політиці є
вороги, й у такий спосіб породжує політичні катаклізми. Дискримінація,
апартеїд, антисемітизм, шовінізм, догматизм та більшість інших позицій, які
прагнуть свого юридичного та політичного узаконення, - на думку К.Г.
Юнга, - тісно пов’язані з несвідомим продукуванням колективної тіні й у
ньому приховують свою причину. В сучасних демократичних суспільствах,
вважає К.Г. Юнг, тінь, отримуючи повну свободу в межах. що визначені
конституцією, законом та припустимими рівнями злочинності й
корумпованості, втілюється у масових політичних рухах, які знаменують
собою тріумф несвідомого, яке вихопилося на поверхню і з яким себе
ідентифікують не лише окремі індивіди, а й цілі соціальні групи. Для того,
щоб протистояти масовим тенденціям у суспільстві, індивіду слід навчитися
правильно поводитися з особистими та колективними силами свого
несвідомого шляхом усвідомлення свої тіні. Наслідком цього, на думку К.Г.
Юнга. Має стати інтеграція свідомості і несвідомого до нової психічної
цілісності – Самості. Тоді як З. Фрейд вбачає у неврозі єдино можливу
опозицію масі, К.Г. Юнг протиставляє останній Самість, яку визначає
передусім почуття відповідальності людини за нормальне функціонування
свого “психічного організму” (К.Г. Юнг).
2. На думку Е. Фрома, завдання психоаналізу полягає у з’ясуванні того,

який тип людини потрібен сучасному суспільству, яки психологічна
структура особистості є прийнятною з точки зору останнього. Це дозволить
скласти уявлення про особистість пересічної людини, яка живе і умовах
масового суспільства. Вихідним у такому дослідженні, вважає Е. Фром, є
поняття соціального характеру. Характер взагалі – це специфічна форма
людської енергії, що виникає у процесі динамічної адаптації людських
потреб до певного способу життя у певному суспільстві. Соціальний
характер – це ядро структури характеру, спільне для більшості представників
однієї й тієї ж культури на противагу індивідуальному характеру, який
відрізняє останніх один від одного. До соціального характеру належить лише
167
та сукупність рис індивідуального характеру, яка присутня у більшості
членів даної соціальної групи й яка виникає внаслідок спільних для них
переживань та способу життя. Функція соціального характеру, зазначає Е.
Фром, полягає в організації енергії членів суспільства таким чином, щоб їх
поведінка визначалася не свідомим рішенням слідувати чи не слідувати
соціально визначеному взірцю поведінки, а єдино бажанням чинити так, як
вони повинні чинити, й, разом з тим, задоволенням від дій, які відповідають
вимогам суспільства. Соціальний характер, яки породжується та
стверджується у масовому суспільстві як нормальний аналізується Е.
Фромом через поняття відчуження. Відчуження – це такий спосіб сприйняття
світу, коли людина відчуває себе річчю, яка має знайти вдале використання
на ринку. Людина сприймає себе як дещо, яке виконує певну функцію у
культурі. Наслідками відчуження, згідно з Е. Фромом, є : страх несхвалення,
почуття провини за власну відмінність від інших та за недостатню
пристосованість до структури суспільства. Окрім відчуження, вважає Е.
Фром, соціальний характер людини-маси має такі аспекти: 1) зміна характеру
авторитету, утвердження його анонімності; 2) культивування конформізму як
вищої чесноти, що передбачає соціальну адаптацію, нівелювання смаків і
суджень, повну відсутність усамітнення; 3) принцип безперебійного
вдоволення своїх потреб, що позбавляє індивіда сумнівів чи необхідності
приймати рішення у спосіб забезпечення його повної зайнятості; 4) постійні
розмови, які стають засобами зняття соціальної тривоги.
Складовими відчуженого соціального характеру, на думку Е. Фрома, є й
механізми здолання відчуження. Оскільки останні є способами здолання
відчуження у межах відчуженого соціального характеру, вони існують як
неврози, що виконують певні соціальні функції, а саме: відіграють роль
рушійних сил нормальної людини, як вона визначена в межах соціального
характеру. До таких рушійних сил Е. Фром відносить: 1) авторитаризм як
тенденцію до відмови від незалежності власної особистості, злиття свого “Я”
з ким-небудь чи чим-небудь зовнішнім, щоб у такий спосіб оволодіти силою,
яка відсутня у індивіда; 2) руйнування як знищення, усунення об’єкту,
джерелами якого є тривога, - постійне відчуття того, що світ чимось загрожує
індивіду, - та скутість, - відсутність спонтанності і безпосередності у вчинках
індивіда; 3) автоматичний конформізм як засвоєння людиною того типу
особистості, який пропонується їй загальноприйнятим шаблоном.
Конформізм, зазначає Е. Фром означає заміщення та пригнічення
псевдопочуттями безпосередніх почуттів індивіда, що супроводжується
руйнуванням критичності розуму шляхом: 1) акценту на інформації; 2)
визнанням відносності істини; 3) визнання проблем надто складними, так що
пересічній людині їх не зрозуміти; 4) руйнування цілісного уявлення про
світ; 5) стандартизація бажань. Загалом, конформізм означає, що людина
може бути впевнена у собі лише тоді, коли живе відповідно до очікувань
інших.
Згідно з Д. Рісменом, соціальний характер залежить від кривої зростання
населення, яке охоплює три стадії, через які проходить будь-яке суспільство.
168
На кожній з цих стадій соціальний характер формується по-різному. На стадії
“високого потенціалу зростання населення” соціальний характер індивідів
формується на основі слідування традиції і є “орієнтованим-на-традицію”.
Людина при цьому характеризується високим ступенем конформності,
відданістю традиції та покорою владним структурам, займає чітко визначене
місце у суспільстві й грає чітко фіксовану соціальну роль. Стадія перехідного
зростання характеризується руйнуванням звичних традицій та соціальних
зв’язків, підвищеною соціальною мобільністю. Їй відповідає соціальний
характер, що є орієнтованим на себе. Цей тип соціального характеру визначає
ініціативність, заповзятливість, винахідливість, схильність до ризику. Стадії
“початку спаду населення” відповідає соціальний характер, орієнтований на
іншого, якому властива тенденція до схвалення інших. Кожний тип
соціального характеру, вважає Д. Рісмен, передбачає відповідний тип
мотивації людської поведінки. Так, орієнтація на традицію мотивує людину
через страх невідповідності прийнятим у суспільстві нормам, виконання яких
від неї очікують. Орієнтації на себе притаманна внутрішня мотивація як
своєрідний “внутрішній голос”, який визначає поведінку індивіда. В
орієнтації на інших людина повністю залежить у своїй поведінці від інших
людей.
3. Згідно з К. Хорні, головним мотиваційним чинником людської

поведінки у сучасному суспільстві є так званий базовий конфлікт, який
породжується несумісними між собою типами відношення індивіда до світу.
Таким типами К. Хорні називає: 1) назустріч людям, коли індивід
намагається завоювати любов і прихильність інших людей; 2) проти людей,
коли індивід визнає як належне ворожість оточуючих й зважується на
боротьбу з ними; 3) від людей, коли індивід тримається в стороні від інших й
будує свій власний світ. Якщо індивід не здатний обрати той чи інший тип
відношення до світу, або ж слідує одному з них, незалежно від того, чи
відповідає цей тип конкретним обставинам, він перебуває у ситуації базового
конфлікту. Останній з боку самого індивіда може отримати такі форми
вирішення: 1) пригнічення одних, та посилення інших сторін особистості; 2)
встановлення певної дистанції між собою та іншими шляхом ідеалізації як
створення власного образу, екстерналізації як сприйняття внутрішніх
процесів так, ніби вони відбуваються поза людиною, раціоналізації як
самообману шляхом логічних міркувань, суворого самоконтролю,
деспотичної правоти та цинізму. Наслідками таких зусиль є
трансформування базового конфлікту в: 1) страх божевілля, викриття та
будь-яких змін у собі; 2) внутрішнє спустошення особистості, ознаками якого
є нерішучість, загальна інерція, усвідомлення безплідності будь-яких зусиль;
3) егоцентризм; 4) нездатність зайняти певну позицію та безнадійність
загалом; 5) садистські нахили.
169
Знання психологічних характеристик людини є умовою вирішення
проблеми ефективності організації впливу на її свідомість та поведінку через
використання таких засобів такого впливу, які враховують зазначені
особливості та характеристики.
1. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти практики

2. З. Фрейд про основні механізми психологічної адаптації людини в
умовах масового суспільства.
3. Феномен психічної інфляції та необхідність його врахування у
4. З. Фрейд про формулу лібідозної структури людини-маси.
5. Особливості використання колективного несвідомого у практиці
6. Колективне несвідоме та практика соціально-політичного управління у
7. Архетипи у структурі механізму культурних інсценувань.
8. Поняття соціального характеру Е. Фрома та його значення для
9. Д. Рісмен про основні типи соціального характеру та практика
соціально-політичного управління у сучасному українському
10. Базовий конфлікт як мотиваційний чинник політичної поведінки.
1. З’ясуйте основні положення лібідозної структури людини-маси у З.

Фрейда. Як, Ви вважаєте, які об’єктивні аспекти масової поведінки
відображені цією концепцією та які історичні приклади можуть свідчити на її
користь ? Відповідь обґрунтуйте.
2. Проаналізуйте положення К.Г. Юнга про специфіку використання
колективного несвідомого у сучасній практиці управління людською
поведінкою. Які елементи колективного несвідомого, на Вашу думку,
використовуються у практиці соціально-політичного управління ? Чи не
загрожує таке використання виникнення явища психічної інфляції ?
3. З’ясуйте зміст поняття соціального характеру у Е. Фром та Д. Рісмена в
контексті проблематики практики соціально-політичного управління. Які,
його риси за Е. Фромом визначають соціальний характер у сучасному
170
українському суспільстві та який тип соціального характеру за Д. Рісменом
переважає у останньому ? Відповідь обґрунтуйте.
4. Згадайте зміст основних моделей світоглядної свободи у суспільствах в
умовах трансформації. Які індивідуально-психологічні механізми, на Вашу
думку забезпечують функціонування цих моделей ? Відповідь обґрунтуйте.
5. Згадайте зміст форм комунікації, які, за Г. Шиллером, уособлюють собою
управління людською свідомістю. Як забезпечують ці форми, на Вашу
думку, формування та підтримання у людини “автоматичного конформізму”
(Е. Фром) ? Відповідь обґрунтуйте.
Основна:
1. Донченко О.А., Романенко Ю.В. Архетипи соціального життя і
політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К.,
2001.
2. Колективне несвідоме як об’єкт вивчення політичної психології6 Зб.
наук. статей / В.О. Васютинський (ред.); АПН України, Інститут
соціальної та політичної психології. – К., 1997.
3. Манхейм К. Диагноз нашего времени. – М., 1994. – С. 383-386.
4. Одайник В. Психология и политика. – СПб., 1996. – С. 25-58, 78-
97,121-137, 205-214, 227-266,309-318.
5. Попов В.Д. Тайны информационной политики
(социокоммуникативный психоанализ информационных процессов). –
М., 2006.
6. Прокофьев В.Ф. Тайное оружие информационной войны: атака на
подсознание. – М., 2003.
7. Психоанализ и культура: Избранные труды К. Хорни И Э. Фромма, -
М., 1995. – С. 24-34, 98-162, 338-342, 358-373, 389-442.
8. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество // Социологические
исследования. – 1993. - №3. - №5.
9. Сафронов А.Г. Невротичность как фактор социальной стабильности //
Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина
Української держави. – К., 1997.
10. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого Я // Психология
масс, Хрестоматия. – Самара, 1998.
11. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989. – С. 346-382.
12. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1995. – С. 94-175, 230-248.
13. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992. – С. 327-335, 336-354.
14. Шибутани Т. Социальная психология. - Рн/Д., 1998. – С. 248-254, 382-
389, 455-462.
15. Юнг К. Г. Сознательное и бессознательное. – СПб.-М., 1997. – С. 69-79,
93-131, 150-158, 474-429.
171
Додаткова:
1. История зарубежной психологии 30-60-е г.г. 20 века. Тексты. – М.,
1986. – С. 153-165.
2. Московичи С. Век толп. – М., 1996. – С. 270-347.
3. Психологія масової політичної свідомості та поведінки. – К., 1997. – С.
67-81.
4. Руткевич Е.Д. Типология социального характера Д. Рисмена //
Социологические исследования. – 1993. - № 3.
5. Холл Кэлвин С., Гарднер Л. Теории личности. – М., 1997. – С. 67-69,
96-103, 159-161.
6. Хъелл З., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 1997. – С. 128-133, 248-
253, 256-261, 389-412, 429-443.
7. Щекин Г.В. Теория социального управления. – К., 1996. – С. 166-173,
295-299.

філософській та соціологічній думці.
1. Соціально-політичне управління в постмодерних суспільствах.

2. Сучасні підходи до осмислення проблеми соціально-політичного
1. Ж. Ліотар у своїй праці “Стан постмодерну” основною характеристикою

постсучасності називає втрату нарративами сучасності, - попередньої епохи,
- своєї легітимуючої сили. Нарративне знання – це знання, що вплетене у
практику повсякденного життя. Як таке, воно має за мету забезпечити
легітимацією певні суспільні інститути, соціально-політичні практики,
законодавства, норми моралі, способи мислення. До таких нарративів
належать: ідея звільнення людства, поступове розширення і збільшення
свободи, розвиток розуму, звільнення праці, прогрес техніки і науки. Ці
нарративи обґрунтовують легітимність сучасності, апелюючи не до
минулого, а до майбутнього, й утворюють ідею, яка має бути втілена у життя.
Тому сучасність, завдяки таким нарративам сприймається як проект,
звернений до майбутнього, як побудова деякої соціокультурної єдності, у
лоні якої всі елементи повсякденного життя і мислення замуть своє місце як
у деякому органічному цілому. На думку Ж. Ліотара, сучасність як проект
була знищена. Для позначення цієї події він використовує слово-символ
“Освенцім”. Після Освенціму, вважає вчений, ніяка віра у попередні
нарративи вже неможлива: постсучасність і розпочинається цим злочином.
Постмодернізм таким чином знаменує собою кризу попередніх засобів
легітимації та пошук новин, які відповідають постмодерним реаліям
суспільного життя [Див.: Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб,
1998].
До таких нових способів легітимації, які активно використовуються у
практиці соціально-політичного управління слід передусім віднести
172
культурну ідентичність, яка передбачає локальну організацію буття людей. їх
унікального повсякденного життєвого світу, який історично виник і
максимально визначив екзистенційні виміри поведінки та зв’язків людей у
суспільстві, а саме: їх особистісні переживання, розуміння сенсу життя,
відчуття страху смерті тощо. Культурна ідентичність вимагає залучення
традиції до практики легітимації суспільно-політичного порядку з тим. щоб
допомогти людині з’ясувати своє місце на історичні шкалі людства.
Задоволення потреби у такому з’ясуванні багато в чому досягається за
рахунок використання у практиці соціально-політичного управління поняття
товариства. Батчер пояснює популярність поняття “товариство” декількома
причинами. По-перше, це поняття тотожне політиці, яка відповідає сучасним
тенденціям і запитам у суспільстві. “Опора на укорінені ідеї та цінності
дозволяє гнучко формувати політику й надавати послуги населенню у формі,
яка максимально відповідає таким загальноприйнятим цінностям” [Пейн М.
Сообщество как основа социальной политики и социального действия //
Взаимосвязь социальной работы и социальной политики. – М., 1997. – С. 44].
По-друге, поняття “товариство” є свідченням загальної кризи сучасної
держави, передусім, кризи легітимності. Остання виражається у посиленні
переконання щодо низької продуктивності й значної забюрократизованості
державних установ. Організація ж управління на рівні товариства
сприймається як більш доцільна й ефективна. І, нарешті, поняття
“товариство” знаменує собою еволюцію сучасних суспільств у напрямку
“постсучасних”, тобто постмодерних й посткомуністичних. Прогресуючі
індивідуалізація та приватизація людського життя в таких суспільствах
обумовлює реалізацію найважливіших аспектів життєдіяльності громадян не
в офіційних політичних та соціальних органах, а на більш “прихованому”
індивідуальному рівні та в малих соціальних групах. Пейн пояснює
спроможність поняття “товариство” забезпечити вихід із сучасної кризи
легітимності двоїстістю цього поняття. З одного боку, товариство є
спонтанним природнім утворенням. З іншого, - деякою ідеальною
конструкцією, символом, що втілює у собі уявлення та сподівання людей
щодо певного стилю соціального життя. Ця конструкція “…зрозуміла людям
і легко викликає позитивну ідентифікацію…а тому спроможна бути могутнім
мотиватором їх дій” [Там сам. – С. 48]. Засвоюючись індивідом, поняття
“товариство” дозволяє останньому орієнтуватися в складній реальності
сьогодення, конструювати у певний спосіб свої соціальні зв’язки,
усвідомлювати власне місце в соціумі.
Відповідно до способів такого засвоєння Пейн пропонує розрізняти три
види товариства, а саме: територіальне, товариство за інтересами і
товариство симпатій. Територіальне товариство базується на просторовій
близькості людей, які вступають у постійні контакти між собою з приводу
питань, обумовлених сумісним проживанням в даному районі. Товариства за
інтересами виникають на підставі спільних інтересів, які стосуються роботи,
дозвілля тощо. Їх різновидом є товариства, що конституюються значущими
соціальними зв’язками, наприклад, етнічними. До товариств за інтересами
173
належать й товариства ділових людей. Загалом же, фундуючим чинником
товариств цього типу є прийняті усіма межі і зв’язки, що визначають
соціальне життя. Товариства симпатій вирізняються ідентифікацією своїх
представників з певними соціальними інтересами. В таких товариствах
людина відчуває свою особливу пов’язаність з рештою людей, взаємна
прихильність між якими є наслідком зовнішньої загрози своєму існуванню з
боку групи, яка має протилежні інтереси.
Залучаючись до практики соціально-політичного управління,
товариства на бувають ознак місцевих ініціатив. Уілмотт виокремлює
декілька типів останніх. Так, “місцеве життя”, позначаючи повсякденне
життя, використовується соціальною політикою для підтримки й
стимулювання повсякденних контактів між людьми з метою забезпечення
сприятливого мікро- та макросоціального клімату. “Дії усередині товариства”
можуть бути використані для згуртування групи з тим, щоб уможливити
більш активну її участь у виробленні та реалізації рішень, які її стосуються.
“Розвиток товариства” є не лише засобом поліпшення життя людей у даному
районі, а й інструментом управління процесом останнього, досягнення цілей,
важливих передусім для “центру” й не обов’язково поділюваних місцевими
жителями. “Місцева політика” є комплексом програм, спрямованих на
досягнення у спосіб залучення місцевого населення “зовнішніх” стосовно
нього цілей. Серед таких програм Уілмотт вирізняє місцеві програми і
місцеві служби. Місцеві програми, зазвичай, не відповідають інтересам
даного товариства, але містять у собі моменти, які враховують інтереси
місцевих жителів й передбачають їх активну участь. Місцеві служби
забезпечують здійснення соціальної роботи, яка є важливою складовою
соціальної політики, а тому й засобом зняття і попередження опозиційності
сучасних самоуправлінських форм державним структурам. Як така, соціальна
робота, з одного боку, спрямована на посилення “почуття належності до
певної соціальної спільноти” (Пейн), з іншого, - на вирішення проблем
соціальної нерівності й дезінтеграції. Останнє досягається у спосіб надання
населенню різних видів соціальної допомоги, створення різноманітних
громадських об’єднань і фондів, що беруть на себе частину функцій,
попередньо виконуваних державними службами.
Завдяки товариствам та місцевим ініціативам мотиви людської
діяльності трансформуються у суспільно небезпечні та прийнятні. Серед
засобів такої трансформації П. Бурдьє виокремлює передусім офіційну
номінацію, “символічне навіювання з боку держави”, яке спрямоване на
репродукування легітимних картин бачення соціуму шляхом репрезентації
його як “стилізації життя”(М. Вебер). Розмежування, що їх проводить
офіційна номінація, спрямовані на сприйняття та визнання їх легітимними у
спосіб нарікання їх природними й споконвічними. Внаслідок цього
"соціальний простір й розрізнення, які відбуваються в ньому, прагнуть
функціонувати як простір “стилів життя” або як ансамбль Stande, груп, для
яких характерна неоднаковість стилів життя” [Бурдье П. Социология
политики. – М., 1993. - С. 69]. Відтворення ж цих стилів життя, які є
174
головним атрибутом товариств, спрямовується й регулюється офіційною
номінацією, актом легітимного символічного насилля, монополія якого
належить державі. Саме номінація, як одна з форм здійснення влади у
постмодерних суспільствах, виявляється вирішальним чинником збереження
та убезпечення тієї чи іншої форми активності індивідів.
Значущість стилів життя, що мають допомогти людині вирішити
проблему особистої ідентифікації в межах формованої культурної,
підтримується завдяки культивуванню у неї так званої “установки на
споживання”. Така установка, на думку З. Баумана, пропонує людині моделі
того, що вона може зробити з себе, моделі її власної особистості. Обираючи
дану модель, купуючи всі необхідні її атрибути й виконуючі всі необхідні дії,
людина стає членом групи, яка схвалює цю модель й сприймає її як свою
торгову марку, як ознаку свого членства. Вирішуючи власні світоглядні
проблеми через практику споживання, яка завдяки рекламі стверджується як
деякий особистісний імператив, індивід з людини-функції перетворюється на
людину-імідж, управління якою, на думку Г. Маркузе, відбувається у спосіб
формування так званих “хибних потреб”. “Хибні потреби” – це потреби, які
нав’язуються людині з боку особливих соціальних інтересів з тим, щоб
звести до обговорення та розвитку альтернативних напрямів у політиці в
межах статусу кво. Через такі потреби останній втручається як у свідоме, так
й у несвідоме індивіда, створюючи можливість впливати на індивідуальний
протест безпосередньо у зародку та зводити нанівець “внутрішній вимір”
свідомості людини. Нічого на змінилося, зазначає з цього приводу Ж.
Бодрійяр, хіба що одне: особистість у своєму самоздійсненні обмежена не
репресивними законами, не нормами послуху; цензура здійснюється у
“вільній” поведінці (купівлі, виборі, споживані), через стихійну
самозавантаження. Вона ніби інтеріорізується в самому акті насолоди
[Бодрийяр Ж. Система вещей. – М., 1995. – С. 161].
2. На думку О. Тоффлера, осмислення проблематики соціально-

політичного управління має відбуватися в межах поняття трансформації
влади. Остання означає, що безпосередній примус у суспільстві поступається
його видозміненим, прихованим, але в той же час законодавчо регульованим
формам. Така трансформація пов’язана з новою роллю знання у суспільстві,
яка спричинила виникнення системи багатства, яка використовує не фізичну
силу людини, а її інтелектуальні здібності. Саме знання дозволяє сучасній
владі досягти бажаних цілей, мінімально витрачаючи при цьому свої ресурси,
переконати людей в їх особистій прихильності цим цілям. Оскільки в основі
знання лежить інформація, то управління людьми тепер існує передусім як
управління інформаційними процесами. Останнє підпорядковується
декільком варіантам так званої “інфо-тактики”: 1) накладання грифу
“таємно”; 2) керований відплив інформації, що має цілеспрямований
характер й орієнтований на передачу даних ЗМІ; 3) приховування джерела
175
інформації; 4) використання тактики “подвійного” каналу тобто передача
суперечливих один одному фактів чи фактів, які на співпадають між собою;
5) контроль доступу до інформації, організований за ієрархічним принципом;
6) приховування деяких фактів за принципом: “цього знати не потрібно”; 7)
навмисне упущення деяких фактів; 8) розрізнення даних в різних джерелах,
що утруднює цілісність сприйняття подій.
На думку Ю. Хабермаса, до практики соціально-політичного
управління у постмодерних суспільствах слід залучати складові їх
соціокультурного потенціалу, які долають межі одиничних інтересів, що
обслуговуються владою і грошами. Це, передусім: мова, ціннісні орієнтації,
норми, взаємопорозуміння та солідарність. За їх допомогою обґрунтування
норм людської життєдіяльності як взаємоприйнятних для усіх членів
суспільства відбувається у процесі дискурсу. Такий процес має за мету
відшукання еквівалента втраченому способу функціонального забезпечення
ідентичності, притаманного традиційній картині світу, яка базується на
диференціації індивідів за ознакою “внутрішнє-зовнішнє” (“свій-чужий”), яка
виявляється наївною та безсилою перед проблемами, що потребують
універсального осмислення та ризику самоуправління як засобу їх
розв’язання. “… не хто інший, а ми самі повинні приймати рішення стосовно
норм нашого спільного життя у світлі спірних принципів” [Ю. Хабермас.
Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1992. – С. 89]. Пошук нових
способів легітимації як обґрунтування всіх фактично наявних відносин влади
і панування полягає, вважає Ю. Хабермас, не в смисловому оновленні
зазначеної диференціації, а у ствердженні універсалізму як моделі
розв’язання проблем, що оголюють частину існуючого безладу, у спосіб
мовних комунікацій. У практиці соціально-політичного управління такий
універсалізм існує як комунікативна етика, що надає “голос тим, хто вмовк
від болю” шляхом створення мережі вільних асоціацій, які доповнюють або
цілком замінюють адміністративні форми регулювання існуючих конфліктів
у суспільстві публічною конкуренцією думок та висловлювань.
На думку П. Бурдьє, збереження чи трансформування соціального
світу можуть бути досягнуті лише шляхом збереження чи трансформування
відповідних категорій його сприйняття. Вирішальним тут є монополія
виробництва та розповсюдження здорового глузду як схем осмислення та
вираження соціуму, яким властива “страшенна соціальна влада”. Самі ці
схеми оформлюються номінацією, яка визначається двома крайніми
пунктами свого здійснення, - образою та претензією на загальне визнання
номінації, що продукується приватною особою, та офіційною номінацією як
актом символічного навіювання з боку держави, що має монополію на
легітимне символічне насилля.
176
1. Особливості та завдання практики соціально-політичного управління у

постмодерних суспільства.
2. Проблема особистісної ідентичності в постмодерних суспільствах та
3. Культурна ідентичність як засіб соціально-політичного управління у
постмодерних суспільствах.
4. Поняття товариства та місцевих ініціатив у контексті проблематики
соціально-політичного управління в постмодерних суспільствах.
5. Поняття “ установки на споживання” та світоглядні пріоритети практики
соціально-політичного управління у постмодерних суспільствах.
6. Реклама як засіб соціально-політичного управління у постмодерних
7. Поняття номінації у П. Бурдьє та практика соціально-політичного
8. Ю. Хабермас про “продуктивну силу комунікації” та практика соціально-
політичного управління у сучасному українському суспільстві.
9. О. Тоффлер про інформаційну складову процесів соціально-політичного
управління в постмодерних суспільствах.
10. Г. Маркузе про особливості соціального контролю в постмодерних
1. Як співвідносять між собою поняття “хибні потреби” (Г. Маркузе) та

“установка на споживання” (З. Бауман) ? Які завдання соціально-політичного
управління у постмодерних суспільствах можуть бути вирішені зі їх
допомогою ? Як Ви вважаєте, чи залучаються ці поняття до практики
соціально-політичного управління у сучасній Україні ? Якщо так, то з якою
метою ? Відповідь обґрунтуйте.
2. Розкрийте зміст понять товариства та місцевих ініціатив. Яким, на Ваш
погляд, є ціннісно-світоглядне навантаження цих понять, та які проблеми
соціально-політичного управління у постмодерних суспільствах вирішуються
за їх допомогою ? Як Ви вважаєте, чи представлені ці поняття у практиці
соціально-політичного управління у сучасній Україні ? Якщо так, з’ясуйте
умови їх ефективного використання.
3. Проаналізуйте положення Ю. Хабермаса про “продуктивну силу
комунікації”. Яким чином та за яких умов воно може сприяти оптимізації
процесів соціально-політичного управління у сучасному українському
суспільстві ? Які елементи соціокультурного потенціалу останнього, на Вашу
думку, використовуються у практиці соціально-політичного управління в
сучасній Україні ? Наведіть приклади.
4. Розкрийте зміст та призначення номінації у постмодерних суспільства, як
вони визначені П. Бурдьє. Як Ви вважаєте, чи використовується номінація у
177
якості засобу соціально-політичного управління у сучасній Україні ? Якщо
так, то які завдання вона допомагає вирішувати ? Відповідь обґрунтуйте.
5. Порівняйте поняття ролевого плюралізму У Т. Парсонса та маргінальної
диференціації особистості у Ж. Бодрійяра. Чи можна вважати їх тотожними ?
Чи не суперечить, на Вашу думку, маргінальна диференціація особистості
проблемі особистісної ідентичності, що є пріоритетною для соціально-
політичного управління у постмодерних суспільствах ? Якщо ні, то у який
спосіб вона допомагає формувати ідентичність особистості та забезпечувати
почуття лояльності останньої щодо суспільно-політичних умов свого
розвитку ? До якої функції референтних груп тяжіє маргінальна
диференціація особистості ? Відповідь обґрунтуйте.
Основна:
1. Бауман З. Мыслить социологически. – М., 1996. – С. 213-223.
2. Бурдье П. Начала. – М., 1992. – С. 197-207, 222-230.
3. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993. – С. 63-80, 192-194.
4. Гидденс Э. Постмодерн // Философия истории. Антология. – М., 1995.
5. Иванов Д.В. К пониманию современности: критический вызов //
Проблемы теоретической социологии. – СПб, 1996. – Вып 2.
6. Пейн М. Сообщество как основа социальной политики и социального
действия // Взаимосвязь социальной работы и социальной политики. –
М., 1997.
7. Політологія посткомунізму. – К., 1995. – С. 17-21, 23-27.
8. Современная западная социология: классические традиции и поиски
новой парадигмы. – М., 1990. – С. 4-10, 93-110, 149-157.
9. Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на
пороге ХХ века. – М., 1991.
10. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1992. – С. 35,
46-50,80-104.
Додаткова:
1. Западная теоретическая социология 80-х г.г. – М., 1989. – С. 65-95.
2. Королько В., Танчер В. Постмодерн // Социологическая теория
сегодня. – К., 1994.
3. Кривега Л.Д, Мировоззренческие ориентации личности в условиях
трансформации общества. – Запорожье, 1998.
4. Новые тенденции в западной социальной философии. – М., 1988. – С.
51-77.
5. Реконструкція світоглядних парадигм. – К., 1995.
6. Шампань П. “Делать мнение” – новая политическая игра. – М., 1997.
178
ТЕМИ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Основні моделі прийняття управлінських рішень: порівняльний аналіз.

2. Проблема якісної оцінки управлінських кадрів.
3. Культура управлінських кадрів: поняття, критерії та шляхи формування.
4. Труднощі та особливості управлінських процесів у сучасній Україні.
5. Віртуальна психологія та практика соціального управління.
6. Інформаційні бар’єри та інформаційні шуми у практиці соціального
7. Інформаційний вплив та практика соціального управління.
8. Соціально-психологічні аспекти інформації та проблема ефективності
9. Комунікативні технології у практиці соціального управління.
10. Інформаційні процеси в сучасній Україні: проблеми та перспективи.
11. Особливості та проблеми адміністративно-державного управління в
12. Соціально-психологічні аспекти трансформаційних суспільств та
13. Культурне інсценування у сучасній Україні.
14. Соціологія повсякденності про об’єктивні підстави практики соціально-
15. Психологічні чинники ефективності політичної пропаганди.
16. Семіотичні моделі реклами та проблема ефективності соціально-
17. Засоби масової інформації в практиці соціально-політичного управління.
18. Індустрія розваг як засіб соціально-політичного управління.
19. Проблеми та труднощі функціонування засобів масової інформації в
20. Інститут соціального контролю у практиці соціально-політичного
21. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного
22. Феномен деліквентної поведінки та завдання практики соціально-
23. Соціальна робота та завдання соціально-політичного управління.
24. Особливості здійснення соціального контролю в посткомуністичних
25. Соціальні технології та практика соціально-політичного управління в
26. Соціально-політичні та психологічні характеристики людини-маси.
27. Психологія мас і фашизм: взаємообумовленість понять.
28. Об’єктивні та суб’єктивні чинники соціального навіювання.
29. Прийоми та правила ефективності практики соціально-політичного
179
30. Переконуючий вплив як складова практики соціально-політичного
31. Масові тенденції в сучасній Україні та практика соціального-
32. Парламентські збори як різновид натовпу у Г. Лебона.
33. Повторення як засіб соціально-політичного управління в масових
суспільствах (Г. Лебон, С. Московічі).
34. Теорія масової поведінки С. Московічі та практика соціально-
35. Масова та колективна поведінка: спільне і відмінне.
36. Елементарні форми колективної поведінки та практика соціально-
37. Маса і натовп: порівняльна характеристика понять.
38. Організовані форми колективної поведінки та практика соціально-
39. Г. Блумер про характерні риси специфічних соціальних рухів та
головні механізми їх відтворення.
40. Специфічні та експресивні соціальні рухи: спільне та відмінне.
41. Феномен громадської думки та практика соціально-політичного
42. Особливості та труднощі формування громадської думки в сучасному
44. Раціональні чинники масової поведінки та практика соціально-
45. Значення спадку класичного біхевіоризму для практики соціально-
46. Масово-психологічна та біхевіористична моделі соціально-політичного
управління: спільне та відмінне.
47. Феномен латентного навчання та доцільність його використання у
48. Соціально-політичний зміст та ціннісно-світоглядне навантаження
класичного біхевіоризму.
49. Основні положення класичного біхевіоризму та практика соціально-
50. Стимул-реактивні концепції соціально-політичного управління:
переваги та недоліки.
51. Проблема стимулювання людської поведінки та практика соціально-
52. Технологія поведінки Б. Скіннера та практика соціально-політичного
управління в сучасному українському суспільстві.
53. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління:
основні ідеї та представники.
54. Порівняльна характеристика біхевіористичної та соціобіхевіористичної
моделей соціально-політичного управління.
180
55. Проблема стимулювання людської поведінки в соціобіхевіористичній
56. Феномен мовленнєвого впливу та основні підходи до його вивчення.
57. Особливості організації мовленнєвого впливу в умовах масової
58. Проблема соціального контролю в соціобіхевіористичній моделі
59. Соціальна драматургія Е. Гофмана та практика соціально-політичного
управління у сучасному українському суспільстві.
60. Паралінгвістичні аспекти людської поведінки та практика соціально-
61. Первинні соціальні групи та практика соціально-політичного
62. Еталонні групи у сучасному українському суспільстві.
63. Референтні групи та проблема оптимізації соціального контролю.
64. “Симпатія” та “відраза” як важелі соціально-політичного управління у
65. Основні положення когнітивізму в контексті проблематики соціально-
66. Теорії ідентичності та практика соціально-політичного управління.
67. Проблема ідентичності та практика соціально-політичного управління
у сучасному українському суспільстві.
68. Витоки, форми, та шляхи подолання дисонансних ситуацій у сучасні
Україні.
69. Структура типових почуттів та особливості її використання для
досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-
70. Міжособистісні стосунки та проблема ефективності переконуючого
впливу в умовах масової комунікації.
71. Ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного
управління у сучасній Україні та суб’єктивні чинники їх досягнення.
72. Особливості використання соціальних та міжособистісних ролей у
73. Головні положення теорії соціальної дії та практика соціально-
74. Поняття організації, команди та колективу у контексті проблематики
75. Нормативні експектації сучасного українського суспільства.
76. Примус у структурі соціально-політичного управління.
77. Проблема стабільності та практика соціально-політичного управління.
78. Концепції лояльності Т. Шибутані та Т. Парсонса: спільне та відмінне.
79. Концепція девіантної поведінки Р. Мертона у контексті завдань
соціально-політичного управління в сучасному українському
181
80. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти практики
81. Феномен психічної інфляції та необхідність його врахування у
82. Особливості використання колективного несвідомого у практиці
83. Колективне несвідоме та практика соціально-політичного управління у
84. Архетипи у структурі механізму культурних інсценувань.
85. Поняття соціального характеру та його значення для практики
86. Особливості та завдання практики соціально-політичного управління у
постмодерних суспільства.
87. Культурна ідентичність як засіб соціально-політичного управління у
постмодерних суспільствах.
88. Реклама як засіб соціально-політичного управління у постмодерних
182
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Феномен управління. Основні підходи до його вивчення.

2. Поняття про соціальне управління. Головна відмінність соціального
управління від управління живими організмам
3. Два аспекти політичного управління. Теоретично-політологічне підґрунтя
їх розмежування.
4. Теорія адміністративно-державного управління: предмет, основні поняття
та проблеми.
5. М. Вебер про головні принципи адміністративно-державного управління.
6. Основні положення теорії адміністративно-державного управління Б.
Гурне.
7. Доцільність та обмеженість кібернетичного тлумачення управління.
8. Соціальна інформація: визначення, джерела, типи та вимоги.
9. Соціально-психологічні аспекти соціальної інформації та їх значення для
10. Г. Лассуел про складові семантичного аналізу інформації.
11. Поняття інформаційних бар’єрів та шумів.
12. Неформальна комунікація у практиці соціально-політичного управління.
13. Соціальні стереотипи та основні способи їх використання у практиці
14. Паралінгвістичні аспекти комунікації та проблема ефективності
соціально-політичного управління
15. Інформаційний вплив та особливості його організації в умовах масової
16. Публічна промова як складова інформаційного впливу: правила
організації та чинники ефективності.
17. Школа наукового менеджменту.
18. Школа “людських стосунків” та менеджмент людських ресурсів: спільне і
відмінне.
19. Основні напрямки та школи сучасної науки управління.
20. Класифікація принципів соціального управління.
21. Функції управління.
22. Форми та методи соціального управління.
23. Поняття діапазону управління. Основні правила та чинники його
визначення.
24. Основні поняття науки управління.
25. Особливості управління соціально-політичними процесами в
трансформаційних суспільствах.
26. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного управління.
27. Ціннісно-світоглядні виміри проблеми соціально-політичного управління.
28. Соціально-політичне управління та проблема легітимності.
29. Проблема соціально-політичного управління в контексті загальної теорії
30. Політична психологія та проблема соціально-політичного управління.
183
31. Сучасні соціальні технології та практика соціально-політичного
32. Методи системного аналізу та математичного моделювання в соціально-
33. Теоретично-філософські засади осмислення проблеми соціально-
34. Проблема реконструювання суб’єктивних смислів соціальної дії у М.
Вебера.
35. Вчення В. Парето про логічні та нелогічні вчинки. Поняття про залишки
та похідні.
36. Г. Моска про сенс “політичної формули” та її роль в соціально-
37. Соціологія повсякденності та проблема соціально-політичного
38. Теорія мотиваційного впливу П. Сорокіна.
39. П. Бергер та Т. Шибутані про інститут соціального контролю.
40. Соціально-політичне управління та проблема масовизації суспільства. Т.
Шибутані про характерні риси масових суспільств.
41. Особливості соціально-політичного управління в масових суспільствах.
42. Визначення та основні характеристики людини-маси у Г. Лебона.
43. Класифікація людини-маси у Г. Лебона.
44. Г. Лебон про основні способи соціально-політичного управління в
45. Г. Лебон про віддалені чинники формування людини-маси.
46. Г. Лебон про безпосередні чинники формування людини-маси.
47. Визначення та ознаки масової поведінки в працях Е. Канетті.
48. Е. Канетті про поняття масового кристалу та масового символу.
49. Е. Канетті про критерії класифікації людини-маси.
50. Е. Канетті про класифікацію людини-маси за змістом афектів.
51. С. Московічі про відмінність класичної та масово-психологічної моделей
52. С. Московічі про завдання, коло проблем та структуру мосово-
психологічної теорії соціально-політичного управління.
53. С. Московічі про теоретичну схему соціально-політичного управління в
54. С. Московічі про основні стратегії соціально-політичного управління в
55. С. Московічі про домінуючу модель соціально-політичного управління в
56. С. Московічі про колективний та індивідуальний аспекти соціально-
57. С. Московічі про психологічне підґрунтя харизми та її роль в соціально-
58. Філософське осмислення масової поведінки у працях Х. Ортеги-і-Гасети
(“Повстання мас”) та К. Ясперса (“Духовна ситуація нашого часу”).
184
59. Г. Блумер про сутність і основні форми колективної поведінки.
60. Г. Блумер про походження та механізми функціонування елементарної
колективної поведінки.
61. Г. Блумер про основні види елементарної колективної поведінки та
механізми її відтворення.
62. Г. Блумер про теоретичний принцип соціально-політичного управління в
63. Г. Блумер про основні правила соціально-політичного управління в
64. Г. Блумер про організовані форми колективної поведінки та їх значення
для практики соціально-політичного управління.
65. Г. Блумер про механізми формування специфічних соціальних рухів.
67. Прагматизм про роль раціональних чинників у здійсненні соціально-
68. Біхевіористичне тлумачення проблеми соціально-політичного управління
(Е.Торндайк, Дж.Уотсон).
69. Стимул-реактивні теорії соціально-політичного управління.
70. Основні положення та проблеми технології поведінки Б. Скіннера.
71. А. Бандура про основні принципи теорії соціального навчання.
72. Ринкова модель соціально-політичного управління Д. Хоманса.
73. Дж. Мід про соціальну матрицю соціально-політичного управління.
74. Дж. Мід про поняття “узагальненого іншого” та його роль в соціально-
75. Г. Блумер та Т. Шибутані про основні положення та завдання
соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного управління.
76. Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного
77. Г. Келле та Т. Шибутані про роль референтних груп в практиці соціально-
78. Теорія міжособистих стосунків в контексті проблеми соціально-
79. Т. Шибутані про важливість врахування нетотожності особистого та
соціального статусів для практики соціально-політичного управління.
80. Т. Шибутані про підґрунтя та засоби соціального контролю над почуттями
в масовому суспільстві.
81. Соціометрична структура суспільства як підґрунтя ефективності
соціально-політичного управління. Дж. Морено “Соціометрія”.
82. Концепція соціальної драматургії І. Гофмана в контексті проблеми
83. Когнітивізм про основне завдання та напрямки соціально-політичного
управління (Л. Фестінгер, Е. Аронсон).
84. У.Томас і Ф. Знанецький про об’єктивні та суб’єктивні чинники
ефективності соціально-політичного управління.
185
85. Значення психоаналітичного виміру соціально-політичного управління
для практики його здійснення.
86. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти соціально-
87. З. Фрейд “Масова психологія та аналіз людського “Я”.
88. Т. Шибутані про можливі порушення особистісних визначень в масовому
суспільстві та необхідність їх врахування в практиці соціально-
89. К.Г. Юнг про важливість колективного несвідомого для практики
90. Проблематика соціально-політичного управління в роботі К.Г. Юнга
“Сучасність та майбутнє”.
91. Поняття “соціального характеру” у Е. Фромма. Його значення для
92. Е.Фромм про основні механізми соціальної поведінки в масовому
93. Типологія соціальних характерів Д. Рісмена у контексті проблематики
94. Конструктивна теорія неврозів К. Хорні як теоретико-психологічне
підґрунтя соціально-політичного управління.
95. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії структурного
функціоналізму.
96. Т. Парсонс “Система сучасних суспільств”.
97. Р. Мертон про витоки та основні види девіантної поведінки і необхідність
її врахування у практиці соціально-політичного управління.
98. Соціально-політичне управління та практика соціальної роботи.
99. Місце та роль реклами в практиці соціально-політичного управління.
100. Засоби масової інформації та практика соціально-політичного
101. Пропаганда як конституюючий елемент соціально-політичного
управління (С. Московічі, Г. Блумер, П. Лайнбарджер).
102. Г. Маркузе про особливості соціально-політичного управління в
тоталітарних суспільствах.
103. Соціально-політичне управління в сучасних західних суспільствах.
104. Сучасні підходи до осмислення проблеми соціально-політичного
управління (О. Тоффлер, Ю. Хабермас, П. Бурдьє).
105. М. Фуко “Право на смерть та влада над життям”.
186
ГЛОСАРІЙ
Автоматизована система управління – система управління, що використовує

автоматичні засоби обробки інформації, електронно-обчислювальну техніку
для вирішення завдань планування і управління економічною та соціальною
діяльністю підприємств, галузей, територій.
Авторитет – у широкому сенсі слова означає вплив, який справляє на кого-

небудь окрема особа чи соціальний інститут в силу своїх заслуг,
інтелектуальних, моральних, ділових якостей. У вузькому сенсі авторитет є
засобом здійснення управлінських зв’язків, успішної управлінської праці,
делегування повноважень, розподілу відповідальності у процесі
управлінської діяльності.
Авторитет керівника – інтегруюча характеристика керівника, що реалізується

у стилі його діяльності. Головна умова авторитету керівника – відповідність
рис особистості керівника вимогам, які до нього висуваються.
Адміністративно-управлінські методи – способи безпосереднього (прямого),

оперативного впливу на керований об’єкт з метою забезпечення однозначної
поведінки та дій виконавця у даній ситуації, досягнення відповідного
результату. Ґрунтуються на авторитеті влади, повноваженнях, праві
керівника, суб’єкта управління давати розпорядження,, на принципі
обов’язкового і точного їх виконання підлеглими, виконавцями.
Адміністрація - органи управління, які здійснюють на основі наданих їм прав

виконавчо-розпорядчі функції з підтримки певного порядку, організації
діяльності на підприємствах та установах, в межах окремих регіонів та
територіальних утворень.
Адміністрування - керівництво певною ділянкою робот чи об’єктом

управління адміністративними методами управління. В негативному сенсі -
формально-бюрократичне управління за допомогою наказів і команд замість
конкретного керівництва на основі вивчення дійсного стану речей.
Адресності принцип у соціальному управлінні – вимога до реалізації

управлінського рішення, згідно з яким воно передбачає виділення
конкретних виконавців та закріплення за ними певного кола завдань,
виконання яких необхідне для досягнення поставленої мети.
Аксікреація - процес породження, “вирощування” у людини і групи людей

нових чи “регенерація” й прийняття переосмислених у своєму особистісно-
індивідуальному значенні соціальних та інших цінностей.
187
Аналіз як метод управління – спосіб вивчення об’єкта і суб’єкта управління,
характеру їх взаємодії в управлінському процесі, завдяки якому
розкриваються ознаки, властивості, відношення кожного з них окремо,
визначається предметний зміст, механізми взаємозв’язку, умови досягнення
мети управління.
Аналіз системи соціального управління – метод управлінської діяльності,

який включає вивчення, систематизацію, узагальнення і оцінку інформації
про структуру, загальні і специфічні якості суб’єкта та об’єкта управління.
Антиентропійний характер управління – дія керуючої системи зі зменшення,

протидії наростанню ентропії.
Аудиторний зріз – дослідження інформації про аудиторію за визначеними

параметрами, наприклад, за віком, родинним станом, різними формами
мотивації та результатами сприйняття інформації тощо.
Банк інформації в соціальному управлінні - спеціально організоване зібрання

(архів) даних про стан суб’єкта і об’єкта управління, звід програм,
інструментів, методичних матеріалів, результатів соціологічних досліджень,
підсумків теоретичного та емпіричного аналізу (звітно-аналітична
інформація), що використовуються в процесі управлінської діяльності.
Відносини субординації і координації – вид управлінських відносин, які

характеризують місце та роль окремих видів управлінської діяльності
відносно один одного, положення суб’єктів цієї діяльності під час здійснення
загальної цілі управління. Відносини субординації – це відносини між
суб’єктами управлінської діяльності, які виражають безпосереднє
підпорядкування їх один одному в процесі управління єдиним об’єктом,
вертикальні зв’язки між ними. Відносини координації виражають зв’язки не
підпорядкованих безпосередньо суб’єктів управлінської діяльності,
горизонтальні зв’язки між ними.
Відносини централізму та самостійності в соціальному управлінні – вид

управлінських відносин, обидва боки яких властиві діяльності суб’єкта
управління. Відносини централізму – це такі зв’язки між вищими та нижчими
суб’єктами управлінських відносин, за яких вищі органи мають право і
обов’язки визначати зміст і напрямок діяльності нижчих органів згідно зі
спільною метою розвитку об’єкта соціального управління. Відносини
самостійності передбачають наявність у суб’єктів управлінських відносин
прав та обов’язків, які дають можливість визначати зміст і напрямок
діяльності з реалізації власних специфічних і загальних інтересів.
Відповідальність – форма реалізації соціального контролю. Розрізняють

індивідуальну, групову та колективну відповідальність.
188
Вплив управлінський – дія, що викликає зміну стану (параметрів, якостей)

об’єкта (системи) управління.
Впорядкованість системи в управлінні – несуперечливість діяльності її

підсистем і елементів, тобто те, наскільки її часткові функції не заважають,
не протидіють одна одній.
Гласності принцип – принцип функціонування зворотного зв’язку в системі

соціального управління; вимога своєчасного, широкого і регулярного
інформування громадян про діяльність органів управління, про дійсний стан
речей у суспільстві.
Гласність – принцип демократії, механізм демократизації суспільного життя,

який передбачає вільну циркуляцію соціальної інформації у суспільстві,
можливість отримання точної, повної, достовірної інформації, її публічної
оцінки, висловлення своєї думки з обговорюваної проблеми.
Глобальні соціальні технології – технології, що спрямовані на вирішення

загальнолюдських проблем, пов’язаних з оцінкою не лише внутрішніх, але й
світових тенденцій розвитку, комплексною оцінкою ситуації.
Головної ланки принцип у соціальному управління – принцип організації

процесу соціального управління; вимога, яка полягає у визначенні головного
завдання серед комплексу взаємопов’язаних завдань, від вирішення якої
залежить реалізація цілей управління.
Група соціальна – в широкому сенсі різноманітні за своїми основами

об’єднання людей, що виникають на основі існуючої в суспільстві системи
суспільних відносин. У вузькому сенсі – соціальне утворення, яке
виокремлюється на основі соціального положення людей, їх місця та ролі в
соціально-економічній структурі суспільства, їх інтересів та цінностей,
соціальних орієнтацій.
Делегування повноважень – передання управлінських, владних функцій від

одного суб’єкта до іншого.
Ділова гра – метод пошуку управлінських рішень в різноманітних

проблемних ситуаціях через гру за заданими правилами.
“Дерево” цілей в соціальному управлінні – спосіб формування структури

цілей соціальної програми, який забезпечує взаємозв’язок багатьох цілей
різного змісту (економічних, соціальних, політичних. Духовних), їх
узгодженість для досягнення головної, єдиної мети.
189
Діагностика соціальна – вид оперативного аналізу соціального об’єкта з
метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, проблемної
характеристики. Результатом такого аналізу є опис об’єкта в системі
показників.
Дискриптивний та нормативний підходи до управління соціальними

процесами і явищами – способи аналізу об’єкта соціального управління,
оцінки його стану. Можливостей зміни управлінськими засобами.
Дискриптивний підхід обмежується описом якостей соціального об’єкта, а
нормативний передбачає видачу рекомендацій щодо того. Яким має бути
об’єкт і які дії потрібно здійснити з тим, щоб його параметри відповідали
прийнятій нормі (стандарту, традиціям, цінностям тощо).
Допустимі межі управління – значення керуючого впливу, обмежене

певними границями, що обумовлені особливостями керованого об’єкта.
Евристичні методи – методи соціальної інженерії, які ґрунтуються на

використанні інтуїції, що дозволяє в процесі аналітичної роботи знаходити
правильні управлінські рішення.
Економічні методи управління – способи досягнення цілей управління на

основі свідомого використання економічних законів, зацікавленості людини
в ефективних результатах виробничої діяльності
Емерджентні якості системи – якості цілісності системи, які не властиві

окремим елементам, а становлять наслідок їх взаємодії (наприклад, здатність
держави здійснювати широкомасштабні науково-технічні, соціальні
програми, непосильні для окремих галузей, підприємств).
Ентропія соціальної системи – міра відхилення соціальної системи чи її

окремої ланки від прийнятого еталонного положення, яка виявляється у
знижені рівня організації, ефективності функціонування, темпів розвитку
системи.
Ескапізм – прагнення особистості піти від дійсності в світ ілюзій, фантазій.
Ефект управлінської діяльності – співвідношення її корисного результату і

об’єму витрачених для цього ресурсів, виражене в кінцевому результаті
функціонування управлінського об’єкту.
Єдиноначальність – принцип управління, коли керівник підприємства і

установи несе всю повноту відповідальності за їх нормальне функціонування
а розвиток й разом з тим має владні повноваження, права прийняття рішень
та проведення їх у життя, права юридичної особи даного підприємства.
190
Єдність системи соціального управління – властивість системи управління.
Яка виражає її здатність функціонувати та розвиватися як цілісний організм.
Жест – будь-який знак, який відтворюється головою, рукою, тілом та

виражає емоції чи повідомляє інформацію.
Закон організації управлінської діяльності – відповідність функцій, прав а

обов’язків учасників процесу управління на кожному його рівні; виражає
усталену залежність ефективності управлінської праці від ступеню його
відповідальності.
Законності принцип в управлінні – обов’язкове виконання законів й

відповідних до них правових актів органами держави, посадовими особами,
громадянами та громадськими організаціями.
Закони соціального управління – закони здійснення управлінського впливу

на соціальні об’єкти для забезпечення їх функціонування та розвитку.
Закони управлінських відносин – закони впорядкування, організації спільної

діяльності суб’єктів управління, які переслідують єдину мету.
Закритість та відкритість соціальної системи – стан соціальної системи, що

визначається характером проникності її меж. Закритість соціальної системи
(групи чи спільності) означає, що зовнішній індивід не може набути тієї
особливої якості, яка притаманна індивідам, що утворюють дану систему.
Відкритість соціальної системи означає можливість набуття зовнішнім
індивідом соціального статусу даної групи чи спільності, а також здатність
впливати на її особливі інтереси з боку соціального оточення.
Запізнення в управління – розрив між моментом управлінського впливу

суб’єкта на об’єкт та настанням відповідного результату даного впливу.
Змагання відносини – вид управлінських відносин, відносини між

самостійними суб’єктами управлінської діяльності з приводу знаходження
найкращих способів досягнення одних і тих же суспільно необхідних цілей.
Ігор теорія – математична теорія, завдяки якій моделюється прийняття

оптимальних рішень в умовах конфлікту чи невизначеності. Основні поняття:
конфлікт, прийняття рішення у ньому та оптимальність цього рішення.
Ігрові методи – група методів соціальної інженерії, що призначені для
вироблення рішень, узгодження інтересів учасників роботи, їх навчання
навичкам поведінки у певних ситуаціях і різноманітних групоутвореннях
(навичкам згуртованості учасників) шляхом моделювання соціальних систем
і процесів за допомогою ігрових соціальних технологій.
191
Ієрархічні системи управління – системи управління, що складаються зі
взаємопов’язаних підсистем, упорядкованих за рівнями субординації.
Інжиніринг – інженерно-управлінські консультаційні послуги, пов’язані з

розробкою проектної документації та методів запровадження нових техніки.
Технології, організації виробництва, виробленням оптимальних варіантів
рішень тощо.
Інновація – створення, розповсюдження та застосування нового засобу, що

задовольняє потреби людини і суспільства, викликаючи одночасно соціальні
ті інші зміни.
Інформативність в управління – концентроване, фотографічне уявлення про

управлінський об’єкт, якісна і кількісна характеристика результатів його
дослідження; відображення рівня інформованості про соціальний об’єкт в
документальних, звітних та дослідницьких матеріалах.
Інформації теорія – математична теорія, яка займається описом і оцінкою

методів передачі, збереження, здобуття й класифікації інформації.
Інформація – повідомлення, роз’яснення, інструкція, довідка. Сьогодні

існують наступні підходи до визначення цього терміну: 1) сукупність даних,
необхідних для активного впливу на керовану систему з метою її оптимізації;
2) сукупність вузько спеціалізованих даних, що продукуються у величезній
кількості в усіх сферах діяльності суспільства; 3)необхідний резерв і ресурс
соціально-економічного розвитку суспільства, подібний до інших ресурсів.
Інформація контекстуальна – те, що необхідно знати працівнику, аби мати

уявлення, як його дії чи завдання та рішення вкладаються в ширшу картину
роботи кампанії.
Інформація мотиваційна – інформація, що її потребує працівник, аби відчути,

що його зусилля цінують.
Інформація цільова – те, що необхідно знати працівнику, аби виконувати

свою роботу.
Керівник – обраний колективом (або назначений його повноважним

суспільним чи адміністративним органом) найбільш авторитетний робітник,
який має якості соціального і професійного лідера й наділений правами
здійснювати керівництво спільної трудовою діяльністю і соціальним
розвитком підприємства.
Кібернетика – наука про процеси управління в складних динамічних

системах; про загальні принципи управління як організації цілеспрямованої
192
дії шляхом переробки інформації; про способи створення, розкриття,
побудови й тотожного перетворення алгоритмів, які описують управлінські
процеси.
Кібернетика соціальна – напрямок наукових досліджень у кібернетиці, який

орієнтований на пізнання та адекватне відображення суспільних явищ і
процесів.
Колегіальність – форма організації системи соціального управління, яка

полягає в тому, що управління здійснюється групою осіб (колегією), які
несуть колективну відповідальність за загальний стан справ і персональну
відповідальність за певну сферу діяльності.
Комунікативні технології – методи впливу на масову свідомість.
Комунікація – процес, за допомогою якого певна ідея передається від

джерела до реципієнта з метою зміни поведінки останнього.
Комунікація масова – процес виробництва і передачі інформації засобами

преси, радіо, телебачення; спілкування людей як членів організованих
об’єднань та спонтанних групувань, яке здійснюється за допомогою
технічних засобів.
Компетенція – коло проблем, сфера діяльності, у якій дана людина володіє

знаннями та досвідом; сукупність повноважень, прав та обов’язків
державного органу, посадової особи, громадської організації.
Комплексності принцип в соціальному управлінні – вимога у кожному

складному соціальному явищі, що підпадає під управлінський вплив,
враховувати всі аспекти явища: економічні, соціальні, політичні, духовні,
психологічні й т. п.
Конкретності принцип у соціальному управлінні – вимога відповідності

соціального управлінського впливу дійсним, особливим властивостям його
об’єкта.
Контроль управління – один з необхідних етапів управлінського циклу,

призначення якого – вияв відхилень величини фактичних параметрів
керованої системи від бажаних (мети, завдання, норми тощо).
Конформізм – позиція особистості, соціальної групи, яка характеризується

піддатливістю, пристосовництвом, некритичним механічним сприйняттям
стереотипу ідей, установок та відповідних до них вчинків та дій.
193
Координація – функція управління, змістом якої є забезпечення
впорядкованого взаємозв’язку і взаємодії між організаціями, ділянками та
учасниками виробництва і управління з метою узгоджених дій з реалізації
рішень, об’єднанню зусиль у рішенні спільних завдань.
Лінійне управління – вид управлінської структури . де підпорядкованість

управлінських ланок встановлюється знизу вверх, має характер однозначного
зв’язку, коли кожний нижчий суб’єкт управління підпорядковується лише
одному вищому.
Лінійно-функціональне управління – вид організаційної структури системи

управління; поєднання лінійного і функціонального управління, спрямоване
на оптимізацію лінійного керівництва з очки зору підвищення рівня
компетентності прийнятих рішень. За лінійно-функціонального управління
лінійні ланки приймають рішення, а функціональні підрозділи інформують,,
допомагають лінійному керівництву виробляти та приймати конкретні
рішення.
Маніпулювання свідомістю – соціальна технологія, яка полягає в управління

свідомістю значної частини суспільства за допомогою різних засобів впливу
(ЗМІ, гіпноз, реклама).
Маніпуляція – навмисне і приховане спонукання іншої людини до

переживання певних станів, прийняття рішень чи виконання дій, необхідних
для досягнення ініціатором власних цілей. Основні складові маніпулятивного
впливу: оперування інформацією; приховування маніпулятивного впливу;
використання сили психологічного тиску та психологічного впливу; вплив на
певні психологічні мішені.
Матрична структура системи управління – вид організаційної структури

системи управління, яка поєднує лінійне та програмно-цільове управління.
Відповідно до принципів лінійного управління будується організація
окремих сфер управлінської діяльності, а реалізація програм здійснюється за
цільовими принципами, по горизонталі. Зміст роботи тут визначає керівник
програми, а виконавці підпорядковуються лінійному керівнику, який
вирішує, хто і як буде виконувати ту чи іншу роботу.
Межа соціальної системи – визначеність соціальної системи, взятої у єдності

ознак, індивідів, соціальних груп, спільностей, соціальних інститутів, що її
утворюють, відносин та зв’язків між ними.
“Менеджерська сітка” – система ключових принципів підходу до

управління., яка будується на комбінації двох фундаментальних складових
роботи менеджера: відношення до виробництва та відношення до людей.
Різні позиції на сітці виражають типові моделі такої роботи. Модель
194
поведінки менеджера, за якої він повністю сконцентрований на виробництві,
називається моделлю управління на основі завдань. Якщо менеджер надає
виключного значення людським стосункам, то така модель його поведінки
називається “управління сільським клубом”. Оптимальною моделлю
поведінки менеджера є така модель, яка забезпечує поєднання двох
попередніх моделей – інтеграцію людей навколо виробництва. Це – модель
“управління групою”.
Мета управління – ідеальний образ бажаного результату, управлінської

взаємодії суб’єкта та об’єкта управління, його оптимального функціонування
і розвитку.
Метод групової роботи – метод соціальної інженерії, спрямований на

створення, “вирощування” згуртованих творчих груп, здатних самостійно
породжувати нові ідеї, сприяти особистісному розвитку учасників групи,
вирішувати конкретні проблеми.
Метод соціального управління – спосіб чи сукупність прийомів, операцій та

процедур підготовки та прийняття, організації та контролю за виконанням
управлінських рішень.
Метод структуралізації – розкладення проблеми на складові елемента з

наступною оцінкою їх відносної важливості; процедура побудови “дерева”
цілей.
Механізми управління – сукупність механізмів, з яких складається

управління, а саме: структура, функції, фінанси.
Мова жестів – система знаків, які здійснюються умовними жестами та

використовується для мовленнєвого спілкування поряд зі звуковою мовою
або ж замість неї.
Моделювання – метод дослідження соціальних явищ і процесів, формування

й прийняття управлінських рішень, що ґрунтується на заміщенні реальних
об’єктів їх умовними образами, аналогами.
Можливе значення управлінських рішень – означає, що в прийнятті

управлінських рішень в соціальній сфері неможливо в кожний даний момент
отримати точні відомості про всі процеси, які на даний час відбуваються,
передбачити їх подальший розвиток у всіх деталях.
Мозкова атака – евристичний метод соціальної інженерії, розроблений і

описаний американським психологом А.Ф. Осборном у 1938 році. Перший
етап передбачає висловлювання учасниками роботи якомога більше варіантів
195
управлінського рішення. На другому етапі з великої кількості ідей
відбираються найбільш вдалі й такі, що можуть бути застосовані на практиці.
Мотивація – спонукання, які викликають активність організму і визначають її

спрямованість. Наведення мотивів, доводів, що пояснюють, виправдовують
яку-небудь дію, вчинок, доводять необхідність якої-небудь дії.
Навіювання – вплив на психіку людини, який базується на пригніченні тим

чи іншим способом свідомості й здатності до критичного сприйняття
дійсності з метою нав’язування певних установок.
Навчання керівників – процес загальнотеоретичної підготовки керівника у

сфері управління на основі вдосконалення економічних знань, вивчення
досвіду запровадження нововведень; розвиток уміння мислити комплексно,
здібностей керувати колективною працею й вирішувати конфлікти.
Надмірність системи управління – збільшення управлінських структурних

компонентів, кількості переробленої соціальної інформації і (або) складності
алгоритму функціонування ланок управління по відношенню до значень,
необхідних для виконання управлінського завдання.
Невербальні засоби спілкування – міміка, візуальна взаємодія (контакт очей),

просторова і часова організація спілкування, тактильна комунікація,
пантоміміка.
Незалежність системи (в управлінні) - здатність системи в певний період

забезпечити свою життєздатність в умовах відключення від неї енергетичних
та інформаційних зв’язків з іншими подібними системами.
Нейрон-лінгвістичне програмування (НЛП) – модель міжособистої

комунікації, яка базується на принципі можливості моделювання
суб’єктивних переживань людей. Виникла у другій половині 70-х років ХХ
століття. Основоположниками НЛП прийнято вважати Р. Бендлера та Дж.
Гріндера.
Норматив соціальний – кількісний або якісний орієнтир оптимального (для

даного етапу розвитку соціального (об’єкта) стан соціального процесу.
Нормативна культура управління – сукупність принципів, цінностей, норм

управлінської діяльності.
Обробка даних – процес перетворення даних за попередньо обґрунтованою

методичною схемою (алгоритм) з метою перетворення їх на інформацію,
прийнятну для оптимізації керованої соціальної системи.
196
Об’єкт соціального управління – керована соціальна система, елементами
якої є суспільства, соціальні групи, взаємодіючі між собою з приводу
реалізації загальних і особливих інтересів. З елементно-структурної точки
зору об’єкт соціального управління – це люди (персонально), організації,
територіальні спільності, соціально-класові, етнічні та інші групи. З
функціональної точки зору – діяльність, поведінка людини та соціальних
груп.
Опис системи управління – спосіб представлення системи. Розрізняють опис

через структуру, яка відображає призначення, склад елементів, способи їх
взаємозв’язку, функціональний стан системи, математичний опис, що
передбачає використання математичного моделювання.
Оптимальності принцип – методологічний підхід, що визначає ефективність

досягнення цілей під час рішення управлінських завдань.
Оптимізація управлінських рішень - пошук якомога кращого варіанту з

числа можливих. Основа – комплексне, взаємопов’язане вирішення всіх
аспектів проблеми, розгляд конкретного рішення як елемента більш загальної
проблеми.
Організаторські здібності – індивідуальні особливості людини, що

забезпечують успішність, ефективність діяльності в області організаторської
роботи, спрямованої на впорядкування та регулювання дій окремих індивідів
та груп, закріплення за ними відповідних обов’язків (функцій). Виконання
яких забезпечує реалізацію спільної мети даної організації.
Організаційна культура – поділювані членами організації ціннісні орієнтації.

Моральні норми, уявлення про її місце та роль у суспільстві; набір прийомів і
правил вирішення проблем зовнішньої адаптації і внутрішньої інтеграції
робітників.
Організаційна структура системи управління – форма системи управління,

яка визначається сукупністю стійких зв’язків між елементами, що
забезпечують її цілісність, збереження основних якостей в умовах різних
внутрішніх та зовнішніх змін. Головні елементи – зв’язки (вертикальні,
горизонтальні, прямі та зворотні) та інститути управління. Розрізняють:
лінійну функціональну, лінійно-функціональну, матричну, програмно-
цільову структури.
Організаційне проектування – вид управлінської діяльності з розробки та

запровадження наукової організації управлінської праці, який передбачає
раціоналізацію структури органів управління, технології, процедури
виконання головних та найбільш масових видів управлінської праці,
197
документування та обігу документів, інформаційного обслуговування
діяльності апарату управління тощо.
Організаційний механізм - цілісна система розподілу функцій, яка здійснює

інтеграцію діяльності окремих суб’єктів для вирішення певних завдань та
забезпечує комплексне використання методів управління.
Організаційний тренінг – метод соціальної інженерії, призначений для

формування навичок організаторської, управлінської роботи. Включає в себе
навчання рефлексивному аналізу, вмінню об’єднувати людей і ресурси в
єдину систему, яка приводить у дію механізми самоорганізації та
саморозвитку груп і колективів
Організація – усталена система спільно працюючих індивідів на основі

ієрархії рангів та розподілу праці для досягнення загальних цілей.
Органи державного управління – частина управлінських органів, що мають

державно-владні повноваження.
Оцінка кадрів управління – результат аналізу та вияву по певній методиці

якісного складу керівників і спеціалістів, ступеню їх відповідності вимогам,
що висуваються до працівників апарату управління.
Переконаність – повна і непохитна впевненість людини в чому-небудь,

наявність у неї чіткої системи поглядів стосовно чого-небудь.
Переконання – форма впливу на свідомість особистості (маси людей) для

формування певних світоглядних установок методами логічного доказу або ж
за допомогою незаперечних фактів.
Персонал – категорія працівників, об’єднаних за ознакою належності до

організації чи професії.
Підпорядкування – використовується у декількох значеннях: 1) як залежність

індивіда (групи, спільноти) в своїх діях від іншої особи; як 2) дія керівника
(керуючої системи) з приведення дій людей, що знаходяться у відносинах
субординації, у відповідність до вимог організації до своїх членів; 3) як
вміння людини свідомо спрямовувати свої прагнення та вчинки на
досягнення спільної мети (колективу, групи, народу, суспільства, людства).
Політика соціальна – сукупність принципів, рішень та дій державних органів

та інших організацій, спрямованих на забезпечення оптимального
функціонування і розвитку соціальних спільнот та окремих індивідів, їх
соціальну захищеність в кризові періоди життя суспільства.
198
Прийняття ролі – прийняття індивідом позиції (статусу) й образу поведінки,
схвалених конкретною соціальною групою.
Примус – підпорядкування людини (групи, народу) суб’єкту управління

проти його волі з метою використання його сил для досягнення тих чи інших
суспільних чи особистих цілей. Засоби примусу зазвичай мають каральний
характер, розраховані на позбавлення об’єкта примусу будь-якої матеріальної
цінності (економічний примус), свободи (кримінальні покарання), чи навіть
життя.
Принцип соціального управління – головна вимога, якою керується суб’єкт

соціального управління; вихідна керуюча установка, норма діяльності зі
впорядкування системи соціальних відносин, управління соціальними
явищами і процесами.
Проблемна ситуація – вид управлінської ситуації, який характеризується

появою питання, завдання, що вимагають вирішення на основі аналізу її
причин і умов, особливостей, тенденцій розвитку, пошуку шляхів та засобів.
Проникність границі системи соціального управління – стан соціальної

границі системи, що характеризується здатністю забезпечувати її обмін
енергією, інформацією із зовнішнім середовищем.
Психологія управління – галузь науки, яка вивчає особистість і групи в

соціальній системі управління. Об’єктом психології управління є сукупна
діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей, яка потребує
організації та управління, колективи і групи людей.
Регулювання (у системі) – вироблення керуючого впливу відповідно до

відхилення регульованого параметру від заданої величини для приведення
системи у нормальний робочий стан.
Реклама – головний засіб сприяння здійсненню основної мети: продажу

товару, підняття іміджу тощо.
Реклама м’яка – оригінальна форма подачі реклами, в якій рекламне

звертання робиться ненав’язливо.
Рівень організації системи – тип структурних і функціональних відносин, які

визначають життєздатність системи та її здатність до організації зовнішнього
середовища.
Рішення управлінське соціальне – засіб, акт здійснення управлінського

впливу; спосіб вираження управлінських відносин; розроблений і прийнятий,
199
формально зафіксований проект соціальних змін, регулювання їх у
конкретно-історичних умовах.
Ризик управлінський – свідоме прийняття рішення, наслідки реалізації якого

не зовсім передбачувані.
Роль управлінська – відповідний до вироблених норм спосіб поведінки

керівника для забезпечення успішної діяльності організації. Розрізняють
міжособистісні ролі, інформаційні ролі, ролі, пов’язані з прийняттям рішень.
Саморегульована система – система, здатна підтримувати постійність своїх

внутрішніх параметрів в умовах зміни зовнішнього середовища.
Самоуправління механізм – сукупність закономірностей, принципів, форм і

методів активної участі громадян у вирішенні державних та суспільних
справ, ефективного узгодження інтересів різноманітних соціальних груп
Система – сукупність елементів, взаємопов’язаність і впорядкованість яких

дозволяє розглядати її як цілісність.
Система роботи з кадрами управління – сукупність логічно і організаційно

взаємопов’язаних практичних дій, процесів і операцій, покликаних
забезпечити реалізацію цілей і принципів, висунутих кадровою політикою.
Система управління авторитарна – система управління, за якої політична і

економічна влада належить групі людей, що займають відносно
відокремлене. Замкнуте соціальне положення (владної корпорації).
Система управління демократична – система управління, за якої джерелом

влади є народ як визначальний суб’єкт управління, впливу на прийняття
управлінських рішень.
Система управління тоталітарна – система управління, за якої вся повнота

влади у державі належить одній особі й має немовби надприродні витоки,
втілені в харизматичному лідері.
Системності принци в соціальному управлінні – вимога об’єднання (за

відповідної диференціації) окремих взаємообумовлених видів управлінської
діяльності на підставі спільної мети. Передбачає не просту координацію дій
різних органів управління шляхом їх узгодження, а поєднання цих дій в
цілісній цільовій програмі, де окремі органи управління, їх завдання є
взаємозалежними елементами, які мають своє місце та роль в ході здійснення
управлінського процесу.
200
Ситуаційний підхід в управлінні – підхід, за якого вибір ефективної
організаційної структури і механізму управління визначаються
особливостями ситуації, в якій знаходиться організація.
Соціальна інженерія – напрямок, прагнучий розширити діапазон функцій

соціології: окрім методичного забезпечення дослідницької діяльності
створити засоби безпосереднього сприяння управлінській практиці шляхом
запровадження соціальних технологій, спеціальних методів, методик,
окремих технік і прийомів, які підвищують ефективність праці керівника,
успішність регулювання соціальних процесів.
Соціальна напруга – суспільне явище, виникаюче внаслідок розходження

потреб і інтересів, ціннісних орієнтацій та установок, норм і традицій
суб’єктів соціальної взаємодії (індивідів, спільностей, інститутів,
організацій), яке проявляється у різних формах.
Соціальна організація – різновид соціальної системи; цільова керована

спільність, яка має ієрархічну структуру та власні особливі інтереси.
Соціальна робота – особливий вид діяльності, спрямований на вирішення

соціальних проблем окремих осіб і груп, на створення умов, які сприяють
поновленню чи поліпшенню здатності людей до соціального
функціонування.
Соціальна спільність – відносно стійка сукупність людей, яка

характеризується більш-менш однаковими (у всіх чи деяких аспектах
життєдіяльності) умовами і способом життя, спільністю масової свідомості, в
тій чи іншій мірі спільність соціальних норм, ціннісних систем та інтересів.
Соціальна технологія – алгоритм, процедура здійснення дій в різних областях

соціальної практики: управління, освіти, дослідницькій роботі, художній
творчості. Поява соціальних технологій пов’язана з потребою швидкого та
масштабного "тиражування" нових видів діяльності. В соціальному
управління найбільше визнання отримали соціальні технології, призначені
для вироблення управлінських рішень, підвищення ефективності ділових
нарад, здійснення організаційного проектування, підбору, розміщення та
навчання кадрів, зняття соціальної напруги.
Соціальне проектування – один із видів цілепокладання, що пов’язаний із

формуванням об’ємно-інформаційного аналогу (проекту) соціального
об’єкта, який створюється. Соціальний проект є описом найбільш суттєвих
властивостей об’єкта, що створюється, з позицій фіксованого завдання, у
сукупності нормативно-організаційної документації стандартів діяльності,
які регламентують організацію виробництва і управління, порядок внесення в
них змін.
201
Соціальні групи – особливі соціальні утворення, що об’єднують людей за

спільністю відповідних інтересів, за певними економічними та соціальними
умовами життя, подібними побутовими умовами, спільним рівнем культури
та схожими духовними прагненнями.
Соціально-організаційний підхід в управлінні - напрямок в управлінській

науці та практиці, де центральною є проблема ефективності і надійності
організації, яка розглядається як умова, форма існування та
системоутворюючий елемент цільової спільноти, що забезпечують її
цілісність, виживання, нормальне функціонування і розвиток. В межах цього
підходу вирішуються проблеми цілепокладання, керованості та гнучкості
організації; її стратегії і тактики, надійності та якості управлінських рішень;
спеціалізації і кооперації, узгодженості дій, програмуючої та виконавчої
праці; особистого та знеособленого, творчого і рутинного. Формалізованого
й спонтанного у стосунках людей в організації.
Соціально-психологічні основи соціальних технологій – визначення

конкретної сукупності соціально-психологічних чинників, які забезпечують
вирішення завдання – встановлення того, що не може або може бути
досягнуто. Неприпустимим є перенесення на ґрунт іншої культури
соціальних технологій іншої ментальності, що викликає неочікувані
політичні, економічні та психологічні реакції.
Соціограма – наочне графічне чи схематичне зображення емоційного аспекту

особистісних відносин у групі, що вимірюється за допомогою соціометричної
техніки.
Соціологічна діагностика – напрямок соціологічної діяльності, пов’язаний з

оперативною оцінкою стану чи режиму роботи соціального об’єкта, виявом
відхилень від заданого чи нормального стану, режиму функціонування і
розвитку. Соціологічна діагностика пов’язана з підготовкою управлінських
рішень в організації.
Соціометрія – науковий напрямок в соціології та соціальній психології,

орієнтований на вимір соціальних та соціально-психологічних відносин;
сукупність методів виміру стосунків у групі.
Спільнота – група людей, об’єднана спільним поглядами та помешканням на

одній території.
Стабільність соціальна – стійкий стан соціальної системи, що забезпечує її

оптимальне функціонування і розвиток, збереження її внутрішньої структури
в умовах впливу внутрішніх та зовнішніх впливів.
202
Статус соціальний – положення індивіда чи групи, спільності людей по
відношенню до інших індивідів і груп у суспільстві.
Стереотип соціальний - спрощене, стандартизоване уявлення (або образ) про

соціальний об’єкт (індивіда, групу, явище чи процес), якому властива висока
емоційно забарвлена стійкість.
Страйлінг – художнє конструювання ліній, форм, тону, кольору.

Використовується з метою викликати позитивну реакцію споживача щодо
суб’єкта, який рекламується.
Структура соціальна – стійкі, впорядковані зв’язки між елементами,

складовими частинами суспільства в цілому чи окремими сферами
суспільного життя (культура, наука, освіта тощо). Охоплює також
професійний, віковий, статевий, національний склад населення.
Суб’єкт соціального управління – керуюча система; організаційно оформлені

спільності людей, наділені функціями здійснення управлінського впливу.
Теорія адаптивних очікувань – концепція, яка вимагає врахування в

управлінні положення, згідно з яким люди в своїх очікуваннях майбутніх
економічних і соціальних явищ (інфляція, безробіття тощо) керуються
подіями минулого і теперішнього (наприклад, рівнем інфляції, зайнятості) і
змінюють свої очікування та поведінку лише по мірі того, як фактичні події
вже розгортаються.
Територіальне управління – цілісний вплив на соціальний і економічний

розвиток території, що включає в себе сукупність заходів з регулювання
специфічних умов життєдіяльності людей.
Тест – метод діагностики, який уявляє собою стандартизовані завдання для

виміру різних характеристик людини (психофізіологічних, особистісних, а
також її знань, умінь і навичок). Теоретичні основи тестування вперше були
розроблені англійським психологом Ф. Гальтоном (1883). Термін “тест”
вперше ввів американський психолог Дж. Кеттел (1890).
Технологія групового вирішення проблеми – системний (логічно-технічний)

метод соціальної інженерії, соціальна технологія, яка містить опис процедур,
необхідних для вирішення складних, слабко структурованих соціальних
проблем. Включає детальний опис семи процедур: діагностики завдання,
аналізу ситуації, постановки проблем, визначення цілей, вироблення рішень,
розробки проекту і програми реалізації проекту.
Технології маніпулювання – методи впливу на людину, за допомогою яких у

неї викликаються стани, вигідні маніпулятору.
203
Увага – зосередженість свідомості суб’єкта на яких-небудь об’єктах чи

процесах. Якостями уваги можуть бути: активність, цілеспрямованість,
інтенсивність, стійкість.
Управління – функція організованих систем різної природи (технічних,

біологічних, соціальних), яка забезпечує збереження їх структури, підтримку
певного стану чи переведення у інший стан відповідно до закономірностей
існування даної системи, реалізації програми чи свідомо поставленої мети.
Управління патисипативне – управління, яке ґрунтується на включенні,

участі робітників та їх представників у процесах вироблення, прийняття й
реалізації управлінських рішень.
Управління соціальне – у широкому сенсі – органічно притаманне суспільній

системі явище, яке забезпечує збереження її цілісності, якісної специфіки,
відтворення і розвиток. У вузькому сенсі – уявляє собою свідомий,
систематичний, спеціально організований вплив на суспільство з метою
впорядкування та вдосконалення його соціально-діяльної структури у
процесі вироблення та досягнення мети.
Управління соціального теорія – наука про закономірності функціонування і

розвитку діяльності людей з організації життя суспільної системи, її окремих
складових; теорія діяльності суб’єкта управління в управлінській сфері.
Управління стиль – сукупність типових для керівника способів взаємодії з

підлеглими та колегами. Розрізняють: авторитарний, ліберальний і
демократичний стилі управління.
Управлінські відносини - вид суспільних відносин, стосунки між людьми з

приводу організації спільної життєдіяльності. Виникають під час взаємодії
людей, що беруть участь у соціальному управлінні, тобто в процесі
виконання ними функцій з впорядкування та розвитку життєдіяльності
суспільства та його підсистем.
Управлінських відносин види – стійкі загальні зв’язки, які виникають між

суб’єктами управлінської діяльності в процесі реалізації цілей
функціонування та розвитку об’єкта управління. Розрізняють: відносини
централізму і самостійності, субординації і координації, відповідальності,
змагання.
Управлінського мислення стиль – сукупність типових поглядів, цінностей,

норм керівника стосовно характеру, принципів, завдань взаємодії з
працівниками. Розрізняють: технократичний, фінансовий, юридичний та
соціологічний стилі управлінського мислення.
204
Форма соціального управління – спосіб організації взаємодії суб’єктів

управління, відносин між ними у процесі спільної діяльності, який виражає
структуру зв’язків між людьми під час виконання управлінських функцій.
Централізм – організація управління, яка ґрунтується на підпорядкуванні

місцевих органів влади, нижчих керівників вищим установам і керівникам; в
умовах централізму система керується з одного центру.
Цілеспрямована система – найбільш складний вид систем, поведінка яких

підпорядкована досягненню мети й визначається на основі перетворення
зовнішнього середовища, підпорядкування його власним потребам.
Цілеспрямованість – властивість, яка полягає в прагненні до визначеної мети,

підпорядкованість (думок, дій) визначеній меті.
Використані джерела:
1. Булыгин Ю.Е. Организация социального управления (основные понятия и

категории): Словарь-справочник / И.Г. Безуглов (ред.); Московский
Открытый Социальный Ун-т. – М.: Контур, 1999 – 254 с.
2. Дерлоу Д. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень:
Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2001 – 242 с.
3. Елецкая Е.А. Методы и приёмы НЛП и как они работают. – Ростов н/Д:
Феникс, 2007 – 250 с.
4. Кузнецов И.Н. Язык мимики и жестов. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 251
с.
5. Осипова А.А. Манипуляции в общении: умей сказать “нет”. – Ростов н/Д:
Феникс, 2005. – 220 с.
6. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М.:
“Рефл-бук”, К.: “Ваклер”, 2000. – 352 с.
7. Социальное управление: Словарь / / под ред. В.И. Добренькова, И.М.
Слепенков. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 208 с.
8. Социальные технологии: Толковый словарь / Ю.П. Аверин, Е.Ю.
Алексеева, Ю.А. Афонин и др., В.Н. Иванов и др. (сост.); В.Н. Иванов и
др. (ред.); Московский гос. ун-т. – 2 изд., доп. – М.: Луч; Белгород: Центр
социальных технологий, 1995. – 309 с.
9. Сучасний виборчий PR: Навчальний посібник / В.В. Лісничий, В.М.
Грищенко, В.М. Іванов та інші. – 2-ге видання, перероблене та доповнене.
– К.: ВД “Професіонал”, 2004 – 384 с.
10. Щербина В.В. Социальные теории организации: Словарь-справочник. – –
М.: ИНФРА-М, 2000. – 264 с.
205
РЕКОМЕНДОВАНА НАВЧАЛЬНА І ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА
1) підручники та посібники:
1. Атаманчук Г.В. Управление: сущность, ценность, эффективность:

Учебное пособие для вузов. – М.: Академический Проект: Культура,
2006. – 543 с.
2. Борисова Л.Г. Организационный дизайн: Современные концепции
управления: Учеб. пособие для студ. управлен. и экон. спец. вузов /
Институт бизнеса и делового администрирования ИБДА, Академия
народного хозяйства при Правительстве Российской Федерации. – М.:
Дело, 2003. – 398 с.
3. Василенко И.А. Административно-государственное управление в
странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учеб.
пособие для студ. Вузов. – 2 изд., перераб. и доп. – М.: Издательская
корпорация “Логос”, 2000. – 200 с.
4. Гаєвський Б.А. Основи науки управління: Навч. посібник /
Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1997. – 110 с.
5. Гаєвський Б.А., Ребкало В.А., Туленков М.В. Політичне управління:
Навч. посібник / Українська академія державного управління при
Президентові України. – К.: Видавництво УАДУ, 2001. – 160 с.
6. Галкина Т.П. Социология управления: от группы к команде: Учеб.
пособие по спец. “Менеджмент”. – М.: Финансы и статистика, 2003. –
223 с.
7. Герасимчук А.А. Філософські основи менеджменту і бізнесу: Навч.
посібник / Європейський ун-т. – К.: Видавництво Європейського ун-
ту, 2006. – 111 с.
8. Димитрова Л.М. Соціологія управління та організацій: Навч. посібник
для студ. вищ. навч. закладів / Національний технічний ун-т
“Київський політехнічний ін-т”. – 2-ге вид., виправ. і доп. – К.:
Політехніка НТУ “КПІ”: Ліра-К, 2005. – 156 с.
9. Зборовский Г.Е. Социология управления: Учеб пособие для студ.
гуманит. (несоциол.) спец. – М.: Гардарики, 2007. – 270 с.
10. Иванов В.Н. Инновационные социальные технологии устойчивого
развития: Учебное пособие / В.Н. Иванов, В.И. Патрушев, Г.Н.
Галлиев; Башкирский гос. ун-т и др. – 2-е изд., перераб. и доп. – Уфа:
ООО “ДизайнПолиграфСервис”, 2003. – 351 с.
11. Інформатизація управління соціальними системами: Організаційно-
правові питання теорії і практики: Навч. посібник / В.Д. Павловський,
Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк та ін.; М.Я. Швець, Р.А. Калюжний
(заг. ред..); Міжрегіональна академія управління персоналом. – К:
МАУП, 2003. – 332 с.
12. Кожухар В.М. Основные категории теорий управления и организации:
анализ, синтез: Монография и учебное пособие по курсам “Теория
управления”, “Теория организации”, “Исследование социально-
206
экономических и политических процессов” / Федеральное агентство
по образованию. – Брянск, 2005. - 132 с.
13. Коренченко Р.М. Общая теория организации: Учебник для студ. вузов.
- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 286 с.
14. Кремень В.Г., Пазиніч С.М., Пономарьов О.С. Філософія управління:
Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Знання України, 2007. – 360 с.
15. Маковецький А.М. Соціологія організації та управління: Навч.
посібник / Чернівецький ун-т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута,
2006. – 76 с.
16. Мишин В.М. Исследование систем управления: Учеб. для студ. вузов.
– М.: ЮНИТИ, 2003. – 527 с.
17. Организационное управление: Учеб. пособие для вузов / Н.И.
Архипов, В.В. Кульба, С.А. Косяченко и др. – М.: Изд-во “ПРИОР”,
1998. – 448 с.
18. Основы социального управления: Учеб. пособие / А.Г. Гладышев, В.Н
Иванов и др. – М.: Высш. шк., 2001. – 271 с.
19. Парахина В.Н. Теория организации: Учеб. пособие. – Изд. 3-е, стер. –
М.: Кнорус, 2007. – 296 с.
20. Подлесных В.И. Теория организации: Учеб. пособие. – СПб.: Бизнес-
пресса, 2003. – 328 с.
21. Пугачёв В.П. Руководство персоналом организации: Учебник. – М.:
Аспект- Пресс, 1998. – 280 с.
22. Розанов В.А. Психология управления: Учеб. пособие. – М.: ЗАО
“Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 2000. – 384 с.
23. Романовский А.Г. Общее представление об управлении социальными
системами: Учеб. пособие по курсу “Основы теории управления
социальными системами” для студ., специализирующихся в сфере
управленческой деятельности / Национальный технический ун-т
“Харьковский политехнический ин-т”, Украинская инженерно-
педагогическая академия. – Харьков, 2000. – 52 с.
24. Сергієнко Н.О. Психологічні прийоми в політиці: Навч. посібник /
Міжрегіональна академія управління персоналом. – К.: МАУП, 2006. –
112 с.
25. Социальная инноватика в управлении: вопросы и ответы, структурно-
логические схемы: Учеб. пособие для вузов / В.Н. Иванов, С.Б.
Мельников, А.Г. Гладышев и др.; В.Н. Иванов (общ. ред.); Академия
наук социальных технологий и местного управления и др. – 2 изд.,
доп. и перераб. – М.: Муниципальный мир, 2004. – 288 с.
26. Социальное управление: теория и методология: Учеб. пособие: В 2 ч. /
А.Г. Гладышев, А.В. Иванов, В.Н. Иванов и др.; Ю.А. Афонин и др.
(редкол.), Академия наук социальных технологий и местного
самоуправления. – М.: Муниципальный мир, 2004. – Ч. 2. – 311 с.
27. Социальный менеджмент: Учебник по спец. “Государственное и
муниципальное управление” / В.С. Афанасьев, М.В. Баглай, А.А.
Беляев и др.; Академия труда и социальных отношений,
207
Государственная академия управления им. Серго Орджоникидзе. – М.:
Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1999. – 348 с.
28. Социология и психология управления: Учеб. пособие / Ю.Н.
Аксененко, В.Н. Каспарян, С.И. Самыгин, И.О. Суханов. – Ростов н/Д:
Феникс, 2001. – 512 с.
29. Теория управления: Учебник / (Ю.П. Алексеев, А.Н. Алисов, Ю.Н.
Барышников и др.; А.Л. Гапоненко, А.П. Панкрухин (общ. ред.);
Российская академия государственной службы при Президенте
Российской Федерации. – М.: Издательство РАГС, 2003. – 558 с.
30. Удальцова М.В. Социология управления: Учеб. пособие. – Москва:
ИНФРА-М. – Новосибирск: НГАЭУ, 1998. – 144 с.
31. Уколов В.Ф. Теория управления: Учебник для студ. вузов. – М.:
Экономика, 2003. – 576 с.
32. Управління людськими ресурсами: Понятійно-термінологічний
словник: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / О.В. Антонюк,
О.В. Баєва, І.Р. Байрак та ін.; Г.В. Щокін та ін. (ред.); Міжрегіональна
академія управління персоналом. – К.: МАУП, 2006. – 496 с.
33. Фролов С.С. Социология управления: Учебник. – М.: Гардарики, 2001.
– 384 с.
34. Чернявський А.Д. Організація управління: Навч. посібник. – К.:
МАУП, 1998. – 136 с.
35. Щёкин Г.В. Организация и психология управления персоналом:
Учеб.-метод. пособие / Межрегиональная академия управления
персоналом. – К.: МАУП, 2002. – 832 с.
36. Щёкин Г.В. Психология работы с людьми: Учеб. пособие /
Межрегиональная Академия управления персоналом. – К.: МАУП,
1999. – 145 с.
37. Щокін Г.В. Як ефективно управляти людьми: психологія кадрового
менеджменту: Наук.-практ. посіб. – К.: МАУП, 1999. – 400 с.
38. Яценко А.М. Основи соціального управління: Учбовий посібник /
Одеський національний ун-т ім. І.І. Мечнікова, Інститут соціальних
наук. – О.: Астропринт, 2000. – 84 с.
2) хрестоматії:
1. Американская социологическая мысль. Тексты / Под ред. В.И.

Добренькова. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 496 с.
2. Наука управляти. Хрестоматія: Навч. посібник: Пер. з рос. / Упоряд.
І.О. Слєпцов. – К.: Либідь, 1993. – 304 с.
3. Психология масс. Хрестоматия / Райгородский Д.Я. (редактор-
составитель). – Самара: Издательский Дом “БАХРАХ”, 1998. – 592 с.
4. Современная зарубежная социальная психология: Тексты / под ред.
Г.М. Андреевой, Н.Н. Богомоловой, Л.А. Петровской. – М.: Изд-во
МГУ, 1984. – 255 с.
208
5. Социальные технологии в странах современной цивилизации:
Хрестоматия / АН Беларуси. Ин-т социологии. Черкасский мнж.-
технол. Ин-т; Сост. Е.М. Босов и др. – Минск, 1993. – Т. 1. – 264 с.; Т.
2. – 232 с.
6. Управление – это наука и искусство: Пер. с англ. / А. Файоль, Г.
Эмерсон, Ф. Тейлор, Г. Форд. – М.: Контроллинг, 1992. – 572 с.
3) словники:
1. Булыгин Ю.Е. Организация социального управления (основные

понятия и категории): Словарь-справочник / И.Г. Безуглов (ред.);
Московский Открытый Социальный Ун-т. – М.: Контур, 1999. – 254 с.
2. Менеджмент: Понятійно-термінологічний словник / Г.В. Щокін та ін.
(ред.); Міжрегіональна академія управління персоналом. – К.: МАУП,
2007. – 744 с.
3. Социальное управление: Словарь / под ред. В.И. Добренькова, И.М.
Слепенков. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 208 с.
4. Социальные технологии: Толковый словарь / Ю.П. Аверин, Е.Ю.
Алексеева, Ю.А. Афонин и др., В.Н. Иванов и др. (сост.); В.Н. Иванов и
др. (ред.); Московский гос. ун-т. – 2 изд., доп. – М.: Луч; Белгород:
Центр социальных технологий, 1995. – 309 с.
5. Управління людськими ресурсами: Понятійно-термінологічний
словник: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / О.В. Антонюк,
О.В. Баєва, І.Р. Байрак та ін.; Г.В. Щокін та ін. (ред.); Міжрегіональна
академія управління персоналом. – К.: МАУП, 2006. – 496 с.
6. Щербина В.В. Социальные теории организации: Словарь-справочник. –
М.: ИНФРА-М, 2000. – 264 с.
209
Іменний покажчик:
А.
Акофф Р.
Альберт Н.
Ансофф І.
Аронсон Е.
Афанасьєв В.
Б.
Бандура А.
Барнард Ч.
Бауман З.
Бекхард Р.
Бергер П.
Берталанфі Л.
Бєхтєрєв В.
Блумер Г.
Бодрійяр Ж.
Бурдьє П.
В.
Вебер М.
Вільсон В.
Вінер Н.
Врум В.
Г.
Гаєвський Б.
Гегель Г.В.Ф.
Гофман І.
Грамші А.
Грегорі Р.
Грінвуд Дж.
Гуднау Ф.
Гудріч К.
Гурне Б.
Д.
Девіс Р.
Джемс В.
Доган М.
Дракер П.
Д’юї Дж.
Дюркгейм Е.
Е.
Емерсон Г.
Етціоні Е.
Еш С.
210
З.
Знанецький Ф.
І.
Іонін Л.
К.
Канетті Е.
Карнегі Д.
Келле Г.
Конт О.
Коффін Т.
Клаус Г.
Крозьє М.
Кроче Б.
Кулі Ч.
Кунц Г.
Л.
Лайнбарджер П.
Лассуел Г.
Лебон Г.
Ліотар Ж.-Ф.
Ліпсет С.
Лолер Е.
Лоренц У.
Лоуренс П.
Лукман Т.
Луман Н.
М.
Майлз Р.
Макгрегор Д.
Мангейм К.
Маркузе Г.
Марч Д.
Мейо Е.
Мертон Р.
Мескон М.
Мід Дж.
Моклер Р.
Морено Дж.
Моска Г.
Московічі С.
Мюнстенберг Г.
Н.
Новгородцев П.
Ноель-Нойман Е.
Ньюмен Л.
211
О.
О’Донелл С.
Олпорт Г.
Оріу М.
Ортега-і-Гасет Х.
П.
Парето В.
Парсонс Т.
Пейн М.
Перроу Ч.
Пірс Ч.
Пірсон Х.
Пітерс Т.
Попер К.
Портер Л.
Постман Л.
Р.
Райх В.
Рісмен Д.
С.
Саймон Г.
Сігеле С.
Сідіс Б.
Скінер Б.
Слоун А.
Смелзер Н.
Сорокін П.
Стоун Д.
Т.
Тард Г.
Тейлор Ф.
Тріст Е.Л.
Томас У.
Томпсон Дж.
Торндайк Е.
Тоффлер О.
У.
Уотермен Р.
Уотсон Д.
Урвік Л.
Ф.
Файоль А.
Фестінгер Л.
Фолет М.
Форд Г.
212
Фрейд З.
Френч У.
Фром Е.
Фуко М.
Х.
Хабермас Ю.
Хедоурі Ф.
Хеллоуел Дж.Х.
Ходжкінсон К.
Хоманс Дж.
Хорні К.
Ш.
Шарко Ж.
Шелдон О.
Шенон К.
Шериф М.
Шибутані Т.
Шиллер Г.
Шюц А.
Щ.
Щокін Г.
Ю.
Юнг К.Г.
Я.
Ясперс К.

Посібник СПУ (Соціально-політичне Управління)

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Посібник СПУ (Соціально-політичне Управління)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету

Протокол № 4 від 24 грудня 2007 року

Бабкіна О.В. – доктор політичних наук, професор, завідуюча кафедрою

В посібнику розглядаються сформовані у політологічній, соціологічній,

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Оптимізація державотворення в Україні викликає потребу

Тема 1. Предмет, структура та основні поняття науки управління.

Теоретико-методологічний та рекомендаційно-прикладний рівні науки

Тема 2. Кібернетика та управління.

Історія виникнення кібернетики. Н. Вінер про кібернетичні параметри

Тема 3. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного управління.

Конкретно-історична обумовленість проблеми соціально-політичного

Тема 4. Теоретичні засади осмислення проблеми соціально-політичного

Історико-філософське підґрунтя теорії соціально-політичного управління.

Етапи становлення, коло проблем та основні школи загальної теорії

Тема 6. Складові механізму соціально-політичного управління.

Соціально-політичне управління та проблема становлення

Тема 7. Соціально-політичне управління та проблема масово-індивідуальної

Феномен людини-маси. Його соціально-історичні та психологічні

Тема 8. Розробка масово-психологічної моделі соціально-політичного

"Психологія мас та народів" Г. Лебона. Визначення та сутнісні

Тема 9. С. Московічі про концептуальні засади масово-психологічної

С. Московічі про завдання, коло проблем та структуру масово-

Тема 10. Теорія колективної поведінки в контексті масово-психологічної

Сутність та основні форми колективної поведінки. Походження та

Тема 11. Біхевіористичне тлумачення проблеми соціально-політичного

Управлінський зміст та ціннісно-світоглядні орієнтири концепції

Тема 12. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління.

Основні положення та завдання соціобіхевіористичної моделі

Тема 13. Варіанти соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного

Основні принципи теорії соціального навчання А. Бандури та

Тема 14. Теорія соціальних груп та проблема соціально-політичного

Значення первинних соціальних груп для практики соціально-

Тема 15. Ціннісно-світоглядні пріоритети соціально-політичного

Когнітивізм про ціннісно-раціональний зміст світоглядної

Управлінський зміст основних положень теорії соціальної дії.

Тема 17. Психоаналітичні виміри проблеми соціально-політичного

Психоаналітичне обґрунтування масово-психологічної моделі соціально-

Тема 18. Проблема соціально-політичного управління в сучасній

Соціально-політичне управління в постмодерних суспільствах.

1. Феномен управління. Основні підходи до його вивчення.

1. У науковій літературі на сьогодні існує декілька тлумачень терміну

“Наука управління” Концентрований

Математика Історія управління –

2. Відповідно до типів систем, функцією яких є управління, розрізняють

Поняття У широкому значенні У вузькому значенні

Менеджмент Всезагальний принцип Управління виробництвом;

Адміністрування Адміністративно-державне Розробка і доведення цілей,

Керівництво Ієрархічна система інститутів Безпосереднє управління

[Щекин Г.В. Теория социального управления К., 1996.- С. – 372].

3. Специфіка здійснення і концептуалізації управлінських процесів у

Теми рефератів та курсових робіт:

1. Предмет та структура науки управління.

Завдання для самостійної роботи:

1. Розкрийте зміст понять: “управління”, “соціальне управління”,

1. Кібернетичне тлумачення поняття управління. Його доцільність та

1. На сучасному рівні дослідження процесів управління найбільш загальне

2. У найбільш загальному сенсі інформацією називають будь-яке

3. Системний аналіз – це відгалуження досліджень військових

Теми рефератів та курсових робіт: