Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет радіоелектроніки

О. В. Волянська, Т. В. Коробкіна, А. М. Ніколаєвська

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Харків 2012

1
УДК 316.6 (075)
ББК 88.5я.73
В 72
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів
(лист №1.4/18-Г-423 від 23.02.07)

Волянська О. В., Коробкіна Т. В., Ніколаєвська А. М.

Соціальна психологія: Навчальний посібник. 3-є видання, доповнене та
перероблене. – Харків: ХНУРЕ, 2012. – 218 с.

Навчальний посібник містить програму та методичні матеріали, в тому

числі авторські, з навчального курсу «Соціальна психологія»: зокрема,
наводяться плани та завдання до семінарських та практичних занять, питання
для самоконтролю та іспиту (заліку), зразки тестових завдань і тексти лекцій з
курсу. Посібник розрахований на студентів вищих навчальних закладів.

Рецензенти:
Головньова І. В., кандидат психологічних наук, професор, завідувач
кафедри соціальної роботи та психології Харківського гуманітарного
університету «Народна українська академія»;
Єгорова Е. М., кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та
практичної психології навчально-наукового інстітуту права та масових
камунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ.
Шевченко Л. О., кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри
загальної та практичної психології навчально-наукового інстітуту права та
масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх
справ.

ISBN 966-623-409-2  О. В. Волянська,

Т. В. Коробкіна,
А. М. Ніколаєвська, 2012

2
 ЗМІСТ

ВСТУП .......................................................................................................................... 4
ПРОГРАМА КУРСУ ................................................................................................... 5
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ................................................................................................ 10
Модуль 1. Соціальна психологія як наука. Соціально-психологічні проблеми
аналізу особистості ................................................................................................ 10
Тема 1.1. Предмет та методи соціально-психологічних досліджень ............ 10
Тема 1.2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів
соціально-психологічних знань ........................................................................ 26
Тема 1.3. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми ... 50
Тема 1.4. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків
світової психології .............................................................................................. 71
Модуль 2. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
Спілкування як соціально-психологічний феномен......................................... 116
Тема 2.1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації
соціальних груп ................................................................................................ 116
Тема 2.2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу
соціальних груп ................................................................................................ 121
Тема 2.3. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти
спілкування ....................................................................................................... 129
Тема 2.4. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування
............................................................................................................................ 142
ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ .................................................................... 152
ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ ................................................................ 197
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА ................................................................................. 200
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ .................................................................. 207
ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ТА РЕФЕРАТІВ ............................................... 209
ЗРАЗКИ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ........................................................................... 210
ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ ......................................................................................... 217

3
 ВСТУП
Третє видання навчального посібника “Соціальна психологія” містить
суттєві доповнення до попередніх видань: оновлено список літератури та зміст
практичних завдань, розширено текст лекцій, зокрема за рахунок
бібліографічних відомостей про відомих персонологів тощо.
Метою курсу “Соціальна психологія” є ознайомлення студентів з
основами соціально-психологічної теорії, історією становлення соціальної
психології як самостійної науки та актуальними напрямками сучасного
соціально-психологічного теоретизування. Основні змістовні модулі курсу
присвячені загальним питанням соціально-психологічної науки, класичним та
сучасним напрямам у теорії особистості, соціально-психологічним проблемам
аналізу великих та малих соціальних груп, деяким аспектам спілкування як
соціально-психологічного феномена.
У процесі вивчення курсу студенти повинні засвоїти основні соціально-
психологічні категорії, отримати інформацію та опанувати практичні навички
щодо особливостей використання соціально-психологічних методів
дослідження, отримати навички аналізу явищ повсякденного життя з позицій
соціальної психології та використання отриманих знань в інших навчальних
дисциплінах.

4
 ПРОГРАМА КУРСУ

МОДУЛЬ 1.
Соціальна психологія як наука. Соціально-психологічні проблеми
аналізу особистості

Тема 1.1. Предмет та методи соціально-психологічних досліджень

Дискусії про предмет соціальної психології у вітчизняній науці.
II Всесоюзний з’їзд психологів СРСР та підсумки обговорення проблеми
предмету соціальної психології.
Місце соціальної психології в системі наук про людину та суспільство.
Інтра- та інтердисциплінарні підходи до визначення предмета соціальної
психології. Соціальна психологія та соціологія.
Особливості та проблеми застосування опитування, спостереження,
аналізу документів і тестів у соціально-психологічних дослідженнях.
Соціометрична методика та її пізнавальні можливості.
Експеримент як соціально-психологічний метод. Історія становлення
соціально-психологічного експерименту. Соціально-психологічні експерименти
М. Шеріфа, С. Аша та С. Мілграма. Проблеми валідності та репрезентативності
експерименту в соціальній психології, екологічна валідність соціально-
психологічного експерименту. Морально-етичні проблеми соціально-
психологічного експерименту.

Тема 1.2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів

соціально-психологічних знань
Періодизація історії соціально-психологічної науки. Осмислення
соціально-психологічних явищ у системі соціогуманітарного знання (VI ст.
до н. е. – середина XIX ст.). Описовий період розвитку соціальної психології:
роботи М. Лацаруса та Г. Штейнталя й формування «психології народів»;
внесок В. Вундта в становлення соціально-психологічної теорії; «психологія
мас» у роботах Г. Тарда, Г. Лебона, Дж. Болдуїна, У. Мак-Дугалла та ін.
Європейська та американська соціальна психологія ХХ століття.
Розвиток соціальної психології як експериментальної науки (дослідження
В. Меде, Ф. Оллпорта, Н. Тріплетта, В. М. Бехтерева з вивчення феномена
соціальної фасилітації та соціальної інгібіції).
Соціальна психологія в дореволюційній Росії. Внесок
М. М. Ковалевського, М. К. Михайловського, В. М. Бехтерева в становлення
соціально-психологічної теорії.
Біхевіоризм і необіхевіоризм та їхній уплив на розвиток соціально-
психологічних знань (Е. Торндайк, Дж. Уотсон, Е. Толмен, К. Халл,
Ф. Скіннер). Соціальний біхевіоризм як спроба вивчення соціалізації дітей,
5
набуття соціального досвіду та норм поведінки і рольова концепція Дж. Міда.
Основні напрями соціального біхевіоризму другої половини ХХ століття: теорія
навчення А. Бандури, теорія фрустрації Д. Долларда. Гештальтпсихологія та
теорія «поля» К. Левіна, польова та вольова поведінка особистості. Внесок
К. Левіна в розвиток досліджень малих груп, розробка типології стилів
спілкування та керівництва.
Когнітивний напрям у психології особистості, дослідження Дж. Роттера
та Дж. Келлі. «Психологія особистісних конструктів» Дж. Келлі. Особистісні
конструкти як усталений спосіб осмислення людиною певних аспектів
життєдіяльності, інтерпретації життєвого досвіду. «Репертуарний тест
рольового конструкта» (Role Construct Repertory Test) та «техніка репертуарної
ґратки» як шлях до створення моделі особистісних конструктів, діагностики
емоційних станів, вивчення закономірностей формування феномена дружби
тощо.
Феноменологічна теорії особистості К. Роджерса. Я-концепція (Самість)
як важливий персонологічний конструкт теорії Роджерса. «Техніка
Q-сортування» як засіб валідізації феноменологічної теорії. «Клієнт-центрована
терапія» К. Роджерса та затвердження цілісності й унікальність людини в
процесі психотерапевтичного втручання.Теорія «когнітивного дисонансу»
Л. Фестінгера.
«Гуманістична психологія» як соціальний рух та теоретична перспектива
(Г. Оллпорт, Г. Мюррей, Г. Мерфі, Дж. Келлі, Р. Мей, А. Маслоу та ін.).
Розвиток європейської соціальної психології. Теорія соціальних уявлень
С. Московічі.

Тема 1.3. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та

механізми
Особистість: повсякденне та наукове тлумачення. Специфіка аналізу
особистості в психології, соціальній психології та соціології.
Соціалізація особистості: періоди та кризи. Історія вивчення та основні
підходи до аналізу процесів соціалізації. Теорія криз соціалізації Е. Еріксона.
Погляди Е. Кюблер-Росс на особливості соціалізації наприкінці життєвого
шляху. Агенти соціалізації особистості в сучасному світі. Телебачення як агент
соціалізації: вплив телевізійного насильства на формування особистості.
Зміст процесу соціалізації та його основні сфери. Механізми соціалізації
(імітація, ідентифікація, інтеріоризація, адаптація тощо). Соціалізація дорослих,
поняття «ресоціалізації» особистості.
Соціальні статуси та ролі особистості. Класифікація соціальних статусів.
Статусно-рольові конфлікти.

6
Тема 1.4. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях
класиків світової психології
Психоаналітична теорія З. Фрейда: рушійні сили розвитку особистості,
структура психіки та структура особистості. Поняття про механізми
психологічного захисту (проекція, раціоналізація, витіснення, регресія,
сублімація та ін.).
Стадії соціалізації особистості в теорії З. Фрейда: оральна, анальна,
фалічна, латентна та генітальна. Особистісні комплекси, що виникають у
процесі соціалізації (Едипів комплекс, комплекс Електри, комплекс кастрації).
Аналітична психологія К. Юнга: структура особистості, індивідуальне та
колективне несвідоме, поняття «архетипу», місце та роль архетипів у структурі
особистості. Індивідуація як процес формування особистості та досягнення
«Самості».
Індивідуальна психологія А. Адлера: «почуття неповноцінності»,
«прагнення до влади» та «соціальний інтерес» як фундаментальні
характеристики особистості. Поняття «психологічний комплекс», «комплекс
неповноцінності» та «комплекс вищості». Механізми компенсації, ідеї щодо
формування стилю життя та «фіктивного фіналізму» в теорії А. Адлера.
Порядок народження.
«Культурно-філософський психоаналіз» К. Хорні: «корінна тривога»
(«базальна тривога») як базова категорія теорії, поняття
внутрішньоособистісних конфліктів. Основні потреби, основний конфлікт та
механізми психологічного захисту. Типи особистості залежно від домінування
різних видів потреб. Прагнення особистості до самореалізації. Структура
особистості: актуальне «Я», ідеалізоване «Я» та реальне «Я».
Сексуально-економічна теорія В. Райха. Структура та характер
особистості, «невротичний характер» і «здоровий характер» у розумінні
В. Райха. Психологія фашизму. Ідея сексуальної революції та її вплив на
суспільні процеси в Європі та Америці.
Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма. Потреба в укоріненні та потреба в
індивідуалізації як рушійні сили розвитку особистості. «Свобода для» та
«свобода від». Любовні та симбіотичні союзи. Екзистенціальні та історичні
дихотомії людського існування. Поняття та типи «соціального характеру»,
продуктивні та непродуктивні типи характеру в теорії Е. Фромма.
Міжособистісна психіатрія Г. Саллівана. Міжособистісні відносини як
основа людського існування. «Неспокій» та динамізми як механізм
психологічного захисту. Ілюзорний характер особистості та проблеми
соціалізації.
А. Маслоу про систему особистісних потреб та особливості її
функціонування. «Піраміда потреб» та поняття самоактуалізації особистості;
критерії особистості, що самоактуалізувалася.
Новітні напрями світової персонології: теоретичні підходи та методичні
розробки.

7
 МОДУЛЬ 2.
Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
Спілкування як соціально-психологічний феномен

Тема 2.1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації

соціальних груп
Методологічні проблеми аналізу груп у соціальній психології.
Різноманіття соціальних груп. Класифікація соціальних груп: умовні та реальні,
лабораторні та природні, великі та малі, організовані та неорганізовані групи
тощо. Соціальні рухи в системі великих соціальних груп та проблема лідерства.
Поняття, різновиди та характеристики великих груп. Класи, нації,
соціально-професійні та соціально-демографічні спільноти як об’єкт соціальної
психології.

Тема 2.2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного

аналізу соціальних груп
Регулятори соціальної поведінки та структура психології великих
соціальних груп. Національна психологія, ментальність та соціальні уявлення в
системі категорій аналізу великих соціальних груп.
Історія та основні етапи вивчення малих груп. Малі соціальні групи та
їхня класифікація (організовані та спонтанні, відкриті та закриті, стаціонарні та
тимчасові, групи членства та референтні групи тощо). Методи та дослідження
малих соціальних груп. Склад та структура малих соціальних груп. Динамічні
процеси в малих соціальних групах (утворення груп, лідерство та керівництво,
процес прийняття рішень), групові цінності та норми, соціальний контроль та
система санкцій.

Тема 2.3. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти

спілкування
Спілкування як процес сприйняття людини людиною. Типові схеми
формування першого враження та помилки першого сприйняття. Психологічні
механізми, що забезпечують процес сприйняття в ході спілкування
(ідентифікація, емпатія, рефлексія). Ефекти міжособистісного сприйняття
(каузальна атрибуція, стереотипи, соціальна установка, упередження, атракція).
Спілкування як комунікативний процес. Особливості людської
комунікації. Вербальна й невербальна комунікація. Різновиди невербальної
комунікації: з використанням оптико-кінетичної системи знаків (жести, мімічні
рухи); пара- та екстралінгвістичної системи знаків (діапазон та тональність
голосу, включення пауз, сміху тощо, темп мовлення); просторово-часової
8
системи знаків (розміщення співрозмовників, запізнення); візуальної системи
знаків (погляди).
Спілкування як інтеракція. «Позитивна» та «негативна» інтеракція.
Концепція взаємодії Ч. Бейлса, фази групової взаємодії та типи лідерства.
«Інструментальний» та «експресивний» лідери. Модель «подвійного лідерства»
групи.

Тема 2.4. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі

спілкування
Наслідування як механізм взаємодії, взаємовпливу та соціалізації.
Феномени конформізму й конформності та їх експериментальне дослідження.
Навіювання як механізм соціально-психологічного впливу. Феномени
сугестії, контрсугестії та самонавіювання.
Зараження як механізм упливу. Зараження та паніка.
Переконання як засіб свідомого та організованого впливу на особистість.
Використання механізмів соціально психологічного впливу в
повсякденному спілкуванні, рекламній діяльності, передвиборчих кампаніях
тощо. Мода як складне соціально-психологічне явище.

9
 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

МОДУЛЬ 1.
Соціальна психологія як наука. Соціально-психологічні проблеми
аналізу особистості
Тема 1.1. Предмет та методи соціально-психологічних
досліджень

1. Основні підходи до визначення предметного поля соціально-

психологічної науки.
2. Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.
3. Загальна характеристика методів соціально-психологічного
дослідження.
4. Соціально-психологічний експеримент: історія розвитку та моральні
проблеми застосування.

1. Основні підходи до визначення предметного поля

соціально-психологічної науки
Питання чіткого визначення предметного поля є актуальним для будь-
якої науки, оскільки це означає визнання її права на самостійність. У
вітчизняній психології дискусія про предмет соціальної психології розпочалася
ще в 1959 році зі статті відомого ленінградського психолога Олександра
Григоровича Ковальова й мала продовження на ІІ Всесоюзному з’їзді
психологів СРСР (1963 р.). Підсумком цієї дискусії було формування чотирьох
точок зору щодо предмету соціально-психологічної науки.
Перша з них знайшла багато симпатиків серед соціологів і представляла
соціальну психологію як науку про масовидні явища психіки, предметом якої
повинна стати суспільна психологія як рівень суспільної свідомості,
притаманної окремим соціальним групам, передусім класам.
На думку прибічників другої точки зору (серед них, зрозуміло,
переважали психологи), предмет соціально-психологічного аналізу –
особистість, її позиція в групі, типологія особистостей тощо.
Своєрідним компромісом між цими позиціями була ідея про те, що
соціальна психологія одночасно є наукою як про групову, масову психологію,
так і про особистість та її поведінку в групі, що передбачало дуже широке
трактування предмета цієї психологічної дисципліни.
Особливе місце в дискусії посіла позиція, згідно з якою, предметом
соціальної психології слід було вважати феномен, який не вивчався жодною
наукою – спілкування та його особливості.
Не менш неоднозначною є ситуація з визначенням предмета соціально-
психологічної науки й в зарубіжній психології. Звернімося до деяких тлумачень
цього питання, які пропонуються авторитетними західними вченими. Так, на
думку відомого американського психолога Девіда Майєрса, соціальна
психологія – це наука, що вивчає, як люди думають один про одного (установки
10
та переконання), як впливають один на одного (конформізм та незалежність) і
як ставляться один до одного (любов та ненависть). Його не менш шанований
колега – професор Каліфорнійського університету Тімотсу Шибутані,
характеризуючи соціальну психологію, зазначає, що це лише ще одна наука,
яка спеціалізується на вивченні людської поведінки, окреслюючи проблемне
поле через поняття «дія», «значення», «роль», «особистість», «група» тощо. На
думку популярного сьогодні в Америці соціального психолога – професора
державного університету в Аризоні Роберта Чалдіні, соціальна психологія – це
наука, яка досліджує, як упливають на думки, почуття та поведінку людини
інші люди. Відомий представник французької гуманітарної думки Сержа
Московічі ще в роботах 70-х років минулого століття визначав соціальну
психологію як науку про поведінку, маючи на увазі специфічний тип людської
поведінки – символічний.
А на думку психолога із Каліфорнійського університету й авторки
популярного підручника з гендерної психології Меган Шон Берн, соціальна
психологія – це наука, що вивчає, як суспільство впливає на думки, почуття,
поведінку окремої людини. З точки зору відомого канадського психолога Жо
Годфруа, завдання соціальної психології полягає в тому, щоб досліджувати та
пояснювати, як встановлюються та функціонують зв’язки між індивідуумами в
групі та між групами.
У чому полягає причина такої невизначеності? Звичайно ж, це й відносно
недавня інституціоналізація соціальної психології, але головне – це
різноманіття тих явищ, що можна назвати соціально-психологічними й
осмислити в межах цієї науки.

2. Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук

Із наведених позицій вітчизняних фахівців щодо предмету соціальної
психології логічно виводяться такі варіанти розуміння місця соціальної
психології в системі наук:
 СП є соціологічною дисципліною, частиною соціологічної системи
знань;
 СП – галузь психології, складова системи психологічних наук;
 СП знаходиться на стику двох згаданих дисциплін, одночасно
належить до обох систем знань;
 СП є самостійною наукою, яка вивчає сфери людського життя, до
аналізу яких не звертається жодна інша наука.
Ідеї західних дослідників, які намагаються наблизитись до вирішення
цього питання й визначити місце соціальної психології в системі сучасних наук
про людину й суспільство, об’єднуються у два підходи, що отримали назву
«інтрадисциплінарного» та «інтердисциплінарного». Перший підхід на
практиці реалізується насамперед через розуміння соціальної психології або як
частини соціології, або як складової психологічної системи знань. Прикладом
інтердисциплінарного підходу, представники якого намагаються знайти місце
соціальної психології на межі наук (і не тільки соціології та психології), може
11
слугувати точка зору американського вченого Дж. Девіса, який називає
соціальну психологію «гібридною» дисципліною.
Д. Майєрс називає соціальну психологію «дочірньою» галуззю соціології
та психології, зазначаючи, що, на відміну від соціології, соціальна психологія
прагне бути більш індивідуальною за змістом та більш експериментальною за
методами дослідження; а в порівнянні з власне психологією, соціальна
психологія значно менше зосереджена на відмінностях між індивідами, а
більше – на тому, як люди загалом оцінюють один одного та впливають один на
одного.
У цілому ж авторитетні західні дослідники, зокрема європейські,
відзначають невизначеність ситуації щодо предметного поля сучасної
соціальної психології та її міждисциплінарних зв’язків. Професор
Гейдельбергського університету Карл Ф. Грауманн підтверджує факт існування
двох свого роду «галузей» цієї науки, для окреслення яких навіть існують
загальноприйняті та всім зрозумілі абревіатури – психологічної соціальної
психології (ПСП) та соціологічної соціальної психології (ССП). Вони існують
абсолютно самостійно одна від одної, а їхні симпатики із середовища вчених
читають і пишуть різні підручники та монографії, працюють як викладачі за
різними навчальними планами, по-різному тлумачать історію своєї науки,
мають різні уявлення про пріоритетні напрями дослідницької діяльності та її
практичне застосування. Якщо психологи, за зауваженням Грауманна,
фокусують увагу на психічних (наприклад, пізнавальних) процесах, то
соціологи схильні розглядати функції індивідів у контексті соціальних
структур.
У Сполучених Штатах секція соціальної психології є й в Американській
соціологічній і в Американській психологічній асоціаціях, а в передмовах до
підручників із соціальної психології завжди зазначається, хто є їх авторами –
соціологи чи психологи. Тому мабуть закономірною можна вважати у зв’язку з
цим появу в 1985 році у США підручника із характерною назвою – «Дві
соціальні психології».
Що в реальності пов’язує соціальну психологію та психологію? По-
перше, соціальна психологія історично виникає з надр загальної психології, є
результатом її багатовікового розвитку. Методи сучасної соціальної психології
частково запозичені із психологічної науки, яка вже тривалий час
використовувала, наприклад, спостереження та експеримент. Деякі соціально-
психологічні явища можуть бути значно зрозумілішими на основі
загальнопсихологічних закономірностей (процеси масової комунікації, моду,
рекламу тощо можна краще пояснити через загальнопсихологічні
закономірності, наприклад, через закони суміжності та контрасності
сприйняття). У той же час особливостями характеру можна пояснити певні
утруднення в спілкуванні для деяких людей.
При цьому відмінність соціальної психології полягає в тому, що її основу
складають ті психологічні явища, які виникають лише в спілкуванні та через
спілкування людей один з одним у їх безпосередньому контакті. У межах
загальної психології увагу зосереджено насамперед на законах внутрішньої
12
психічної діяльності суб’єкта. У той же час соціальна психологія поглиблює
знання про загальнопсихологічні процеси: наприклад, індивідуальні
особливості темпераменту або характеру людини повніше розкриваються в
умовах міжособистісної взаємодії.
Тісний зв’язок існує й між соціальною психологією та зоопсихологією.
Філогенез стадного життя тварин підготував біологічні передумови для
виникнення людських форм спілкування, до того ж на рівні людської взаємодії
не припиняється дія багатьох психобіологічних законів, хоча й форма їх значно
змінилася (йдеться про деякі інстинкти, механізми наслідування, навіювання,
невербальні знаки комунікації тощо).
Щодо інших галузей психології, то можна, наприклад, згадати спільні
інтереси соціальної, педагогічної та вікової психології у вивченні процесів
соціалізації; або взаємовідносини в трудових колективах як об’єкт аналізу
психології праці, інженерної та соціальної психології. Закономірності
функціонування психотерапевтичних груп об’єднують зусилля соціальних
психологів та фахівців з медичної психології тощо.
У чому полягає зв’язок між соціальною психологією та соціологією?
Звичайно ж, у спільності предмета аналізу, бо в деяких дослідженнях іноді
навіть важко буває означити межу між ними; дуже схожими є й методи, які
використовують обидві науки. У той же час треба зазначити, що
закономірності, які вивчає соціологія, мають більш опосередкований характер і
пояснюються дією об’єктивних соціальних законів, у соціологічних
дослідженнях фіксуються зміни в структурі суспільства та їхнє відображення у
свідомості людей. Соціально-психологічні зв’язки мають явно безпосередній
характер (симпатії та антипатії, сприйняття та розуміння людьми один одного
тощо), а вивчаючи суб’єктивно-психологічні якості людей (установки, цінності,
мотиви, групові норми й т. ін.), соціальна психологія не прагне розглядати їх як
наслідок змін у суспільній структурі чи свідомості, а сприймає насамперед як
результат безпосереднього спілкування людей тощо. У певному сенсі можна
вважати, що соціальна психологія є своєрідним «містком» між психологією з її
акцентом на індивідуумі та соціологією з її увагою до соціальних структур.
Д. Майєрс з цього приводу зазначає, що люди взагалі часто плутають
соціальну психологію та соціологію. Представники цих наук дійсно мають
спільні інтереси, досліджуючи, як поводять себе люди в групах. Але
відмінності між цими двома науками, на його думку, полягають у тому, що
соціологи переважно вивчають групи (від малих до великих), а соціальні
психологи – індивідів, цікавлячись при цьому, впливом групи на окремих
людей та індивіда – на групу. Пам’ятаєте його точку зору щодо предмету
соціальної психології? Так, «що думає людина про інших, як ці інші на неї
впливають, як ми ставимося до інших…».
Учений наводить декілька прикладів, які ілюструють ці відмінності.
Наприклад, розглядаючи подружні відносини, соціологи фокусують свою увагу
на тенденціях розвитку шлюбів як таких, розлученнях, проблемах сумісності
тощо, в той час як психолог буде досліджувати, чому певні індивіди
приваблюють один одного. Інший приклад – соціолог міг би провести
13
дослідження того, яким чином расові установки представників середнього
класу як соціальної спільноти відрізняються від расових установок нижчого
класу, в той час як соціального психолога буде цікавити процес формування
расових установок як таких.
Змінюється суспільство – змінюються й завдання, які стоять перед
соціальною психологією як наукою. Особливої актуальності питання
відповідності тематики та нових напрямів досліджень мають для психологів
пострадянських країн. На думку російської дослідниці Галини Михайлівни
Андрєєвої, у сьогоднішній ситуації такою проблемою є, наприклад, глобальна
зміна соціальних стереотипів, які в радянському суспільстві мали суттєву
специфіку: виключну тривалість свого формування й затвердження, значну
поширеність практично в усіх соціальних групах, сильну підтримку не тільки
панівною ідеологією, а й усіма інститутами суспільства.
Не менш нагальним є питання зміни системи цінностей, зокрема, під
кутом зору співвідношення групових та загальнолюдських цінностей. Й
нарешті, йдеться про цілий блок проблем, пов’язаних із кризою ідентичності,
оскільки руйнування та зникнення певних соціальних утворень (груп, спільнот)
змінило традиційні схеми та механізми ідентифікації, ускладнило цей процес як
такий, зробило його характер невизначеним та безсуб’єктним. У такій ситуації
мало лише однієї зміни чи оновлення проблематики (наприклад, виключення з
переліку соціально-психологічних проблем особливостей соціалістичного
змагання); недостатньо вже просто зафіксувати зміни в психології соціальних
груп. Необхідно шукати принципово нові підходи до аналізу соціально-
психологічних явищ, нові стратегії досліджень.
Соціальна психологія повинна насамперед позбавитися від нормативного
характеру, тобто меншою мірою вважати своєю функцією в суспільстві надання
певних зразків поведінки, а надавати людям інформацію, яка б залишала їм
право самим обирати правильне рішення.
Ще одна проблема, про яку варто згадати, розмірковуючи над
проблемами статусу соціально-психологічної науки – це обвинувачення з боку
представників точних наук і пересічних громадян у тому, що соціальна
психологія дає тривіальні, всім відомі істини, просто описує нашу повсякденну
реальність замість того, щоб відкривати щось нове.
Феномен «я це знав, це ж очевидно!» або так званий «хіндсайт» сприяє
тому, що відкриття соціальних психологів оцінюються як такі, що були
очевидні з точки зору здорового глузду та передбачувані, але на практиці
виявляється, що ця «очевидність» стає такою лише тоді, коли, наприклад, якась
подія вже сталася або ми дізналися про результати якогось соціально-
психологічного експерименту.
Так, після закінчення другої світової війни на суд наукової громадськості
були представлені результати дослідження американських солдат (ця книга
відома під назвою «The American Soldier»). Деякі рецензенти зазначали, що
висновки дослідження не варті уваги, бо описують цілком очевидні речі. Але
«хитрість» презентації цієї книги полягала в тому, окремим рецензентам були
представлені результати, прямо протилежні тим, які дослідники в реальності
14
отримали. Зокрема, під час презентації зазначалося, наприклад, що у солдат з
більш високим рівнем освіти було більше проблем з адаптацією, ніж у
неосвічених новобранців, а білі солдати більше прагнули отримати чергове
підвищення, ніж чорношкірі та деякі інші “відкриття”. Після того, як скептично
налаштовані рецензенти визнали їх очевидними та банальними, організатори
дослідження представили реально отримані результати, що свідчили про
існування прямо протилежних закономірностей.
Протиріччя здорового глузду з усією очевидністю демонструє існування
практично в усіх сучасних культурах численних прислів’їв, афоризмів тощо, в
яких містяться прямо протилежні твердження (наприклад, “Усі друзі хороші,
коли в людини є гроші – Май не сто рублів, а сто друзів”; “Любов і розумника
на дурня обертає – Лише закоханий має право на звання людини”; “Честь не до
честі, коли їсти нічого – Краще око втратити, ніж добре ім’я”). Позицій щодо
різних життєвих ситуацій, індивідуальних думок тощо може бути дуже багато,
але яка з них відповідає (принаймні більшою мірою) життєвій реальності й
намагається встановити соціальна психологія. І справа не в тому, що здоровий
глузд «помиляється», а в тому, що він «правий» здебільшого після того, як
подія вже відбулася.

3. Загальна характеристика методів соціально-психологічного

дослідження
Основними методами, які використовують сучасні соціальні психологи, є
опитування, спостереження, аналіз документів та експеримент. Розглянемо
деякі особливості та проблеми їх застосування в соціальній психології.
Хоча опитування достатньо поширене в соціальній психології, його
використання викликає велику кількість нарікань, оскільки потрібна
інформація в цьому випадку отримується зі самозвітів та самоспостережень
людей. Складність питання полягає в тому, наскільки добре людина знає та
розуміє сама себе, чи може пізнати себе та розповісти про це дослідникові, а
також узагалі – наскільки вона може бути щирою у своїх відповідях. Під час
інтерв’ю до цих проблем додається ще й уплив дослідника, який проводить
бесіду, оскільки починають діяти закони сприйняття людьми один одного. У
той же час соціологи, які традиційно завдяки використанню опитування та його
різновидів отримували практично три чверті інформації, налаштовані більш
оптимістично та вважають, що репрезентативна вибіркова сукупність і
дотримання вимог методики та техніки проведення опитування дозволяють
отримати якісну та об’єктивну інформацію.
Спостереження – один із перших методів, який почали використовувати
соціальні психологи, конкурувати з ним може хіба що експеримент, оскільки
трапляються ситуації та явища, дослідити які можна лише за допомогою
спостереження (наприклад, прояви дитячої сексуальності). Проблеми, з якими
стикається дослідник, застосовуючи цей метод, у цілому відомі, винайдені й
«засоби боротьби» з ними. Це питання:
 вибору одиниць спостереження,
15
  способів фіксації інформації,
 тривалість спостереження.
Як і в соціології, найпоширенішими різновидами цього методу є так звані
«невключене» та «включене» спостереження. В першому випадку дослідник не
приховує своїх намірів та самого факту спостереження, у другому – прагне
усіма шляхами більш органічно «включитися» в життя тієї групи людей, за
якими ведеться спостереження, приховує свою мету й власне те, що він
проводить наукове дослідження.
Аналіз документів як метод отримання наукової інформації в соціальній
психології має велике значення, оскільки з його допомогою можна здійснювати
аналіз продуктів людської діяльності. Щодо проблем його застосування, то в
першу чергу фахівці звертають увагу на можливу суб’єктивність інтерпретацій
та здатність дослідника взагалі до розуміння матеріалу, зокрема тексту.
Почасти ці проблеми «знімаються» завдяки використанню такого різновиду
цього методу, як контент-аналіз, який особливо незамінний у дослідженнях у
галузі масових комунікацій.
Варто зазначити, що активним прихильником використання такого
різновиду документів як особисті документи (personal documents) в психології
був відомий американський дослідник Гордон Оллпорт. У своїй монографії
(1942 р.) він визначав особисті документи як будь-який запис особистого
змісту, в якому навмисно чи ненавмисно розкриваються відомості щодо
структури, динаміки й функціонування психічного життя його автора. Оллпорт
виділив шість форм таких документів: автобіографії, анкети з відкритими
питаннями, стенографічні звіти, щоденники, листи та художні й проективні
документи. Він також представив наступний перелік основних мотивів
створення (навмисного) особистих документів: мотивування своїх вчинків чи
самовиправдання, ексгібіціонізм, прагнення до порядку, задоволення
літературних схильностей, висловлювання особистих поглядів, катарсис, гроші,
сприяння лікуванню, спокута, науковий інтерес, служіння суспільству та
прагнення знесмертити себе. Знання цих мотивів дозволяє дослідникам не
обмежуватися лише одними уявленнями здорового глузду в побудові наукових
інтерпретацій.
У деяких дослідженнях можуть використовуватись тестові методики, але
лише як додаткові засоби, оскільки вони не є власне соціально-психологічним
методом. Для діагностики груп часто використовується так звана
«соціометрична методика» (автор – американський психолог та психотерапевт
Джекоб Морено), яка дозволяє всебічно висвітлити систему зв’язків у групі, що
ґрунтуються на емоційному ставленні її членів один до одного, проаналізувати
рівень згуртованості групи, дослідити проблеми лідерства тощо. В технічному,
власне процедурному, плані соціометрія –це співвідношення опитувальної
методики й алгоритмів спеціальної математичної обробки первинних вимірів.
Сутність її полягає у визначенні різноманітних персональних та групових
індексів.
Питання соціометричної анкети (соціометричні критерії) вербально
формулюються, наприклад, так: «Кого б Ви обрали...?», «Чиїй думці Ви
16
віддасте перевагу в ситуації...?», «Хто зумів би Вас переконати...?» тощо.
Соціометричні критерії повинні націлювати учасників дослідження на вибір
або відхилення іншого члена групи під час розв'язання завдання спільної
діяльності; бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; включати
пропозиції щодо вибору або відхилення, сформульовані так, щоб це викликало
в членів групи емоційно-психологічний ефект; не допускати обмежень
індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та відхилення
інших членів у межах однієї групи.
Соціометричні критерії поділяються на комунікативні («соціометричні
тести») та гностичні («тести соціальної перцепції»). Комунікативні критерії
використовуються для того, щоб виміряти та описати реальні або уявні
відносини в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє
оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про
те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого
суб'єкта, може обрати його для розв'язання конкретної задачі, а хто – відхилити.
Завдяки гностичним критеріям можна визначати як закономірності розуміння
людиною взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між
членами групи.
Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні.
Офіційні дають можливість вимірювати міжособистісні відносини на рівні
формальної структури групи, виробничих та службових обов'язків, неофіційні –
відкривають перед дослідником «вхід» до сфери неформальних відносин,
емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.
У ході соціометричного дослідження будується соціограма – графічне
вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою
соціометричного тесту. Соціограма наочно показує сплетіння взаємних
симпатій та антипатій, наявність соціометричних «зірок» (членів групи, яких
обирає більшість опитуваних), «паріїв» (членів групи, від яких усі
відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма
також дає можливість представити структуру відносин у групі, зробити
припущення щодо стилів лідерства, міру організованості групи в цілому. В
процесі побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір,
очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення.

4. Соціально-психологічний експеримент: історія розвитку та

моральні проблеми застосування
Основним методом у соціальній психології справедливо вважають
експеримент, оскільки в усьому світі три чверті соціально-психологічних
досліджень базуються саме на ньому, причому два експерименти з трьох
проводяться в умовах соціально-психологічних лабораторій. Якщо йдеться про
вивчення якихось аспектів життєдіяльності групи, то, відповідно до загальної
схеми такого експерименту, дослідники обирають принаймні дві групи – так
звані “експериментальну” та “контрольну”. До складу останньої входять
піддослідні, які не піддаються тому типу експериментального впливу, який

17
“відчуває” на собі експериментальна група. Призначення контрольної групи –
забезпечити фоновий рівень, відносно до якого можна буде визначити, чи
відбулися зміни в експериментальній групі та виключити всі інші пояснення,
крім того впливу, яким вони відрізняються. Зрозуміло, що ці групи повинні
бути практично ідентичними за своїм складом, структурою тощо. Яка саме з
них буде експериментальною, а яка контрольною – визначається простим
підкидуванням монети для того, щоб уникнути неусвідомленого бажання
застосовувати експериментальний вплив на групу, яка здається для цього більш
сприятливою. Розподіл піддослідних по групах теж відбувається за випадковою
схемою, тому кожен учасник експерименту має рівні шанси опинитися як в
одній, так і в іншій групі.
Використання експерименту та його пізнавальні можливості (останнє
стосується насамперед лабораторного експерименту) – одне з дискусійних
питань у сучасній соціальній психології. По-перше, виникають певні
заперечення щодо коректності переносу закономірностей поведінки людей, які
перебувають в умовах лабораторії, на повсякденну поведінку. Викликає
сумніви й репрезентативність навіть класичних соціально-психологічних
експериментів, оскільки більшість з них проводилася з добровольцями (дуже
часто ними були молоді люди – студенти університетів та коледжів), позиції та
поведінка яких можуть не відображати відповідних характеристик усієї
генеральної сукупності.
Представники природничих наук висувають претензії щодо
недотримання двох важливих вимог, без яких науковий експеримент не є
таким:
 обов’язкова повторюваність;
 так звана «екологічна валідність», тобто можливість, як уже
зазначалося, поширення висновків, отриманих в експериментальній ситуації, за
її межі, в реальне життя.
Екологічна валідність пов’язана з тим фактом, що живий організм, а
особливо такий складний як людський, внаслідок своїх успадкованих або
набутих особливостей підготовлений до демонстрації різних форм поведінки в
різних контекстах або середовищах. Дії організму виявляються успішними у
певний час і у певному місці, але не настільки успішними або навіть зовсім
невдалими, за інших обставин. Тому спираючись на результати соціально-
психологічного експерименту, далеко не завжди можна стверджувати, що
відкриті закономірності поведінки особистості будуть знаходити прояв,
наприклад, в реальних життєвих ситуаціях.
Серйозною проблемою, на думку фахівців, є й так звані «ефекти
експериментатора». Вплив психолога, що проводить експеримент, є стороннім
чинником, який може суттєво впливати на результати дослідження,
приховуючи або змінюючи роль інших важливих факторів. На основі вивчення
та узагальнення багатьох експериментальних ситуацій було виділено кілька
таких ефектів. Так, наприклад, може йтися про вплив на поведінку учасників
експерименту в напрямку певних очікувань дослідника. Цей феномен відомий
тепер під назвою «помилка експериментатора» (experimenter bias): дослідник
18
робить ненавмисні підказки через зміни виразу обличчя та тональності голосу.
Для того, щоб зменшити подібний уплив, психологи намагаються максимально
обмежити взаємодію з учасниками дослідження, наприклад, даючи інструкцію з
використанням аудіозапису або звертаючись по допомогу на окремих етапах
експерименту до особи, яка не ознайомлена зі змістом гіпотез, кінцевою метою,
умовами проведення дослідження тощо. Інша категорія ефектів
експериментатора концентрується навколо уваги дослідника (скільки та якого
типу) тим чи іншим групам або окремим особам, що беруть участь в
експерименті. Тому завдання дослідників полягає в тому, щоб максимально
пропорційно розподілити увагу одного й того ж типу між усіма учасниками
експерименту.
Найвідомішими соціально-психологічними експериментами вважають
дослідження трьох американських психологів – Музафера Шеріфа, Соломона
Аша та Стенлі Мілграма, які вивчали, відповідно, особливості формування
групових норм, тиск групи та підкорення авторитету, виходячи таким чином на
дослідження проблеми конформності та конформної особистості.
Конформність розглядається соціальними психологами як згода по
відношенню до певної характеристики, атитюду або поведінки, що ґрунтується
на простій приналежності до групи. Як емпірична, так і концептуальна
проблема конформності полягає в установленні цієї згоди (яка не обов’язково
повинна бути абсолютною) та демонстрації того, що її не було у відсутності
групи. Конформність можна відрізняти від інших понять за відсутністю однієї з
цих умов. Так, якщо існує згода щодо деяких характеристик, але вона не
залежить від приналежності до групи (наприклад, якщо вона є наслідком інших
загальних обставин), то йдеться про однаковість (uniformity) атитюдів або
поведінки людей. Якщо згода досягається шляхом примусу через обіцянку
нагороди або погрозу покарання, ми маємо справу з так званою податливості
(compliance). У випадку, коли однаковість є настільки глибинною
характеристикою нашого «Я», що зберігається навіть після припинення
членства особистості в групі, йдеться про інтерналізацію (internalization).
Конформність можна розглядати як проміжну стадію між поверхневою
податливістю та глибокою інтерналізацією – як конфлікт між тим, чим
насправді є людина, й тим, до чого її зобов’язує приналежність до групи.
Інтерес до конформності як самостійної теми виник внаслідок тих
соціальних проблем, з якими людство стикнулося у другій чверті XX століття.
Події в тоталітарних країнах, включаючи прояви екстремізму та антигуманної
поведінки, з одного боку, й систематичного примусу підкорятися догмам – з
іншого, послужили поштовхом до необхідності встановлення відмінностей між
особистими переконаннями та тими, що нав’язуються ззовні, зокрема, групою.
Почасти це мотивувалося надією, що особисті переконання людей є благом, і
побоюваннями, що погляди людей можуть виявитися такими, що повністю
змінюються під впливом суспільства. Процедури моделювання окремих з цих
впливів в умовах ізольованого лабораторного середовища сприяли подальшому
детальному аналізу конформності та групового впливу й сприяли, в кінцевому
підсумку, більш глибокому розумінню цього явища.
19
 Експеримент М. Шеріфа ґрунтувався на так званому φ-феномені та
полягав у тому, що одна людина або група з двох чи трьох осіб перебувала в
абсолютно темній кімнаті, в якій на відстані приблизно п’яти метрів
знаходилось невелике стаціонарне джерело світла. За таких умов, як відомо,
виникає оптична ілюзія сприйняття, що має назву «автокінетичний ефект» та
знаходить прояв у тому, що за відсутності орієнтира нерухома лампа
сприймається як така, що блукає. Шеріф просив піддослідних, які, звичайно ж,
не знали про існування автокінетичного ефекту, дати точну оцінку ступеню
руху джерела світла. Половина учасників експерименту зробила свої перші
висновки, перебуваючи в ізоляції від інших, хоча в подальшому вони
працювали над тим же завданням у невеликій групі. Друга половина
добровольців спочатку зазнавала групових випробовувань, а на наступному
етапі давала відповіді самостійно.
Виявилося, що перша половина піддослідних достатньо швидко
розвивала стандартну оцінку (певну норму), навколо якої коливалися їхні
відповіді. Цей стандарт був стабільним, але значною мірою варіювався між
окремими особистостями. На груповій фазі експерименту, коли зустрічалися
люди з різними особистими нормами, думки учасників експерименту зводилися
до однієї більш-менш спільної позиції – групової норми. Ті ж піддослідні, які
спочатку працювали в умовах групи, дотримувалися групових норм в оцінках
ілюзорного руху джерела світла навіть тоді, коли (на другій фазі експерименту)
вони ставали одноосібними учасниками експерименту. Таким чином, М. Шеріф
установив, що люди, опиняючись перед неоднозначними та неясними
стимулами, все ж таки розвивають усталену внутрішню систему координат,
завдяки якій оцінюють подразник. Але співставляючи власну думку з чужою,
вони швидко відмовляються від цієї системи задля того, щоб пристосуватися до
позиції інших людей. З другого боку, загальна система координат, яка
сформувалася в присутності інших, продовжує впливати на особисту думку й
тоді, коли джерело впливу (інші люди) вже відсутнє.
Природно, що виникало питання: чи впливатиме і як саме думка інших
(групи) тоді, коли більшість буде давати таку оцінку того чи іншого явища, яка
може вважатися дуже неточною або навіть абсурдною? Це й намагався
з’ясувати в своєму дослідженні Соломон Аш.
С. Аш на початку 50-х років минулого століття провів серію
експериментів з вивчення феномена конформізму як зміни особистої думки в
бік думки, що висловлюється більшістю членів групи, до якої належить певна
людина. В експерименті брали участь сім студентів, яких попереджали, що з їх
допомогою будуть вивчатися особливості зорового розпізнавання. Вісімнадцять
разів учасники експерименту повинні були визначати, яка з трьох ліній, що
порівнювалися, дорівнювала за довжиною стандартній. Лише один із учасників
експерименту («шостий») був справжнім піддослідним, іншим же попередньо
пояснювали необхідність давати помилкові відповіді (у дванадцяти серіях
експерименту) і поводитися при цьому якомога формально та спокійно. Під
упливом навмисне помилкових оцінок «колег» лише чверть піддослідних
змогли уникнути власних помилкових відповідей, у той час як у серії
20
контрольних замірів (коли оцінки давались одиничними піддослідними)
чисельність такої групи дорівнювала 95%. І хоча вплив групи був достатньо
сильним й очевидним, джерело впливу (експериментальна група та власне
експериментатор) не намагалося в цьому експерименті безпосередньо
контролювати та санкціонувати опір нечисельної «незалежної групи»
піддослідних, а відповіді «шостого» ніколи не викликали негативних реакцій з
боку більшості.
Особливості поведінки в умовах, коли джерело впливу має високий
статус, явно диктує людині поводитися так, щоб доводилося чинити всупереч
своїм повсякденним переконанням, вивчав у своїх експериментах С. Мілграм
(70-ті роки ХХ століття). Експериментатор пояснював добровольцям –
учасникам експерименту, що має за мету вивчення впливу покарання на процес
навчення. «Учня» (професійного актора) прив’язували до крісла, приєднавши
до його зап’ястків електроди, пояснивши, що його завдання полягає в тому,
щоб запам’ятати список попарно з’єднаних слів, а у випадку помилок його буде
покарано електрошоком, сила якого буде зростати. «Вчитель» розміщувався за
пультом електрогенератора, на якому було 30 кнопок, що позначали розряди
електричного струму силою від 15 до 450 вольт, а також словесні визначення
міри покарання, зокрема, «легкий шок», «середній шок» тощо й нарешті –
«смертельно небезпечний шок». «Учителеві» давалася настанова послідовно
давати завдання «учню», у разі помилки – караючи електрошоком, поступово
збільшуючи дозу. Дослідників цікавило, до якої межі може дійти піддослідний
(«учитель»), завдаючи болю іншій людині, чи відмовиться слухатися
експериментатора? Незважаючи на «страждання» «учня», експериментатор,
який був для піддослідного авторитетом, наполягав на тому, щоб експеримент
продовжувався. Урешті – решт С. Мілграм з’ясував, що 63% піддослідних
доводили «виховання» до найвищого рівня, хоча під час попередніх бесід,
прогнозуючи як власну поведінку у таких ситуаціях, так і поведінку інших
людей, абсолютна більшість опитаних заперечувала можливість підкорятися
експериментатору за межею 180 вольт.
Подальші численні інтерпретації результатів експерименту С. Мілграма
та дослідження, що здійснювалися іншими вченими, були достатньо
суперечливими (як, до речі, й документальний фільм, знятий на основі цього
експерименту), сам же Мілграм зміг установити, що ступінь підкорення
залежав від багатьох ситуаційних чинників (місця проведення експерименту,
спілкування з експериментатором з допомогою телефону або безпосередньо,
статусу учасників експерименту тощо), хоча в цілому він залишався достатньо
високим і в інших країнах, де повторювалася схема експерименту (у Мюнхені
дослідниками було зафіксовано найвищий рівень підкорення – 85%).
Критичний аналіз цих класичних експериментів дає підстави
стверджувати, що така, на перший погляд, конформна поведінка піддослідних
може виникати на ґрунті різноманітних причин, причому не всі з них мають
відношення до соціальної комформності. Так, у більшості випадків певні
прояви конформності пов’язані з прагненням приналежності до групи.
Процеси, що лежать в основі такого прагнення, визначають різні умови, за яких
21
виникає феномен конформності. Одна з ситуацій може визначатися
суб’єктивністю питання, що розглядається, в рішенні якого лише одностайна
згода релевантної групи може забезпечити індивіду підґрунтя для переконання,
й це має назву «формування соціальної реальності через конформність». Однак
конформна поведінка може приносити індивідуальні користі. Вона також може
бути одним із засобів досягнення мети, для чого необхідним виявляється
співробітництво, або затвердженням групового членства, таким як уніформа
або значок. У кожному окремому випадку простір конформної поведінки буде
формуватися різними наборами проблем і для їхнього вирішення будуть
використовуватися різні механізми, такі як переслідування власних інтересів,
міркування, що спираються на соціальну реальність, або загроза бути
відторгненим через незгоду з групою.
Дослідження конформності демонструють, що деякі механізми
призводять до сильної конформності, яка згодом стає частиною особистості. З
точки зору наслідків її було б більш правильно називати соціалізацією, й
фактично розвиток конкретної людини часто нагадує конформну поведінку. З
іншого боку, історичний досвід демонструє нам, що зовнішня конформність,
яка може виявлятися протягом тривалого часу, в подальшому зникає, коли
зникає зовнішній тиск. Прихильники ідеї конституювання соціальної
реальності стверджують, що всі атитюди й дії виробляються людьми на ґрунті
взаємних згод. Розмежування особистих і соціальних аспектів є ні чим іншим
як конвенціями, які, у свою чергу, відбивають соціальні домовленості про те,
що належить вважати тим й іншим.
Із поняттям конформності тісно пов’язане поняття «конформна
особистість» (conforming personality). У низці експериментів було зафіксовано
надійні зв’язки між деякими характеристиками особистості та тенденцією до
конформності. Так, зокрема, виявилося, що високоавторитарні люди частіше
погоджувалися з навмисно помилковими оцінками в експериментах М. Шерифа
та С. Аша й підкорялися наказам експериментатора заподіяти сильний біль
іншій людині у порівнянні з менш авторитарними піддослідними в
експериментах С. Мілграма. Інші дослідники спостерігали зв’язок між
конформністю та «полезалежністю» або загальною тенденцією знаходитися під
тиском зовнішніх ситуаційних ознак в протилежність внутрішнім оцінкам та
інтерпретаціям, при формуванні перцептивних суджень.
Портрет конформної особистості, що виникає в результаті лабораторних
досліджень, у цілому виявляється не дуже привабливим. Висококонформні
люди є досить тривожними, обтяженими почуттям провини, емоційно
нестабільними, невпевненими в своїй Я-концепції й у той же час порівняно
авторитарними й такими, що підкоряються наказам керівництва, навіть у
випадках нанесення невиправданої шкоди іншій людині. Однак, тенденції до
конформності й підкорянню можуть широко варіювати за своєю силою в
залежності від характеру завдання та особистих уявлень про легітимність чи
компетентність тих, від кого виходить вплив. Протилежністю конформності є
не антиконформність, а незалежність. Антиконформіст тією ж мірою піддається
груповому тиску, що й конформіст, але, на відміну від першого, говорить «ні»,
22
коли всі інші говорять «так». Незалежна особистість поступається впливу групи
тоді, коли він є обґрунтованим і доречним, але чинить опір необґрунтованим
спробам впливати на неї.
Вплив експериментатора на піддослідних має ще один аспект прояву, що
в спеціальній літературі описується як «ефекти експериментатора»
(experimenter effects). При проведенні експерименту дослідники висувають
гіпотезу, загальний смисл якої зводиться до того, що одна або кілька змінних
будуть мати певний вплив. Представники наук про поведінку розробляють свої
експерименти з метою перевірки подібних гіпотез й усунення по можливості
найбільшої кількості пояснень, що конкурують між собою. Одним із таких
пояснень є ефекти експериментатора, які належать до категорії сторонніх
чинників, що можуть впливати на результати дослідження, приховуючи вплив
змінної (або навіть кількох змінних), що вивчається. Західними дослідниками
свого часу було виявлено та досліджено декілька важливих ефектів
експериментатора.
Так, інколи експериментатори, зазвичай не прагнучи цього, впливають на
зміни поведінки учасників експерименту в напрямку власних очікувань. Цей
феномен отримав назву помилки експериментатора (experimenter bias).
Ілюстрацією може бути «випадок із Розумним Гансом» – конем, який бив об
землю копитом правильну кількість разів, коли йому пропонувалися
арифметичні задачі та ставилися різні питання. На початку XIX століття
німецький психолог Оскар Пфунгст виявив, що Ганс реагував на ледь вловимі,
ненавмисні візуальні підказки, в особливості – на ледь помітні рухи головою,
які робили, самі того не підозрюючи, хазяїн і тренер цього коня.
Дослідження Розенталя та інших психологів свідчать, що помилка
експериментатора є дуже поширеною в експериментах. Дослідники, подібно
тренерам коней, часто роблять ненавмисні підказки піддослідним через зміну
виразу обличчя й тональності голосу. З метою зменшення впливу такої
помилки, психологи намагаються максимально зменшити взаємодію між
експериментатором та учасниками дослідження. Інколи вони пред’являють
інструкції із використанням аудиозаписів або залучають до проведення
дослідження людину, яка не обізнана зі змістом гіпотез чи характером
експериментальних умов, в яких знаходяться піддослідні, а також таку, яка не
має особистої зацікавленості в результатах дослідження.
Друга категорія ефектів експериментатора концентрується навколо уваги,
а саме: скільки й який тип уваги приділяють дослідники групам, що беруть
участь в їхніх експериментах. Йдеться насамперед про вплив уваги, що
непропорційно приділяється різним групам піддослідних, також психологи
намагаються в своїх дослідженнях приділяти увагу одного типу. При
проведенні експериментів часто вводяться умови «плацебо» для забезпечення
того, щоб піддослідні обох, експериментальної та контрольної, груп
отримували один і той же тип уваги і, природно, мали спільні очікування.
Але, мабуть, найгострішою проблемою, що виникає у зв’язку з
використанням соціально-психологічного експерименту, є етичні питання.
Вони стосуються, зокрема, змісту попередніх інструкцій учасникам
23
експерименту (йдеться про те, що, як правило, справжня мета експерименту від
піддослідних приховується), моральних і психологічних наслідків осмислення
власної поведінки учасників деяких експериментів (особливо гостро вони
постали, наприклад, після згадуваного експерименту С. Мілграма) та впливу
результатів дослідження на їхнє психологічне та психічне здоров’я тощо.
Усвідомлення важливості етичних проблем сприяло проведенню ще в
60-ті роки минулого століття двох спеціальних симпозіумів Американської
психологічної асоціації: «Соціальна психологія психологічних експериментів»
(1961 р.) та «Етичні та методологічні проблеми соціально-психологічного
експерименту» (1965 р.).
З моральними проблемами стикнулися свого часу й організатори ще
одного відомого експерименту, який залишився в історії соціальної психології
як «тюремний експеримент Філіппа Зімбардо». Студентам-добровольцям було
запропоновано «відсидіти» в імпровізованій в’язниці, створеній на факультеті
психології Стенфордського університету. Дослідників цікавило питання: чи є
тюремні знущання породженням патологічних злочинців та злобних охоронців,
чи самі ролі охоронця та в’язня ламають і роблять жорстокими навіть
співчутливих людей? Приносять ці люди самі жорстокість у подібні заклади чи
жорстокими їх ці заклади й роблять?
Після ретельної перевірки щодо кримінального минулого та серйозного
тестування, відповідно до результатів жеребкування студентів поділили на
охоронців та ув’язнених. Учасникам експерименту видали відповідний одяг,
проінструктували щодо правил поведінки, зокрема «охоронцям» розповіли, як
підтримувати дисципліну. Після першого веселого дня, коли всі «вживались» в
ролі, ситуація почала змінюватись: охорона почала принижувати в‘язнів,
останні на знак протесту спочатку збунтувались, потім впали у відчай. Так, за
словами Зімбардо, виникла невідповідність, яка постійно зростала, між
реальністю та ілюзією, між виконанням ролі та самоідентичністю. В’язниця,
яку створили дослідники, почала поглинати й учасників експерименту, й їх
самих. І хоча дослідження було розраховане на два тижні, вже за кілька днів
його довелося припинити. Усі були шоковані, ніхто з учасників експерименту
не міг пояснити тих змін, які виявилися в їхній поведінці вже на другий день
експерименту, дехто явно потребував кваліфікованої психологічної допомоги.
Тому спеціальні документи – Етичні кодекси, розроблені на Заході
асоціаціями соціальних психологів, вимагають від дослідників, які проводять
соціально-психологічні експерименти, дотримання цілої низки вимог.
Насамперед достатньо повно інформувати потенційних учасників
експериментів для того, щоб отримати згоду поінформованого піддослідного
(informed voluntary consent). Ця вимога є центральним етичним принципом
психологічного дослідження, тому для його дотримання психолог повинен
чітко поінформувати майбутнього учасника як мінімум щодо таких моментів:
 які процедури й з якою метою будуть використані саме в цьому
дослідженні;
 які ризики та просто незручності можливі у зв’язку з цим;

24
  чи є обмеження щодо відповідей експериментатора на питання, які
виникають у піддослідних;
 повідомити, що учасники експерименту можуть припинити свою
участь у ньому в будь-який момент без будь-яких умов.
Також необхідно бути правдивими, використовувати обман лише в тому
випадку, коли його можна виправдати значимою метою або коли немає
альтернативи; захищати людей від можливих травм та суттєвого дискомфорту;
використовувати інформацію про кожного з учасників конфіденційно; після
завершення експерименту повністю розповісти про його мету та структуру, не
виключаючи використаних обманних слів та дій. Якщо учасниками
експерименту є діти, то дослідник повинен отримати згоду на їхню участь у
батьків чи інших дорослих, які ними опікуються.
Одним із громадянських прав, яке може порушуватись у процесі
соціально-психологічного експерименту, є право не недоторканість приватного
життя (right to privacy), що в контексті такого дослідження пов’язане з трьома
проблемами: ступінь закритості інформації, використання певних методів її
збору та нерозголошення отриманої інформації.
У найбільш визнаному принципі дослідницької етики декларується, що
дослідник не має права зашкодити піддослідним, а навпаки, останні можуть
навіть розраховувати на те, що будуть мати певну вигоду. Обов’язок
дослідника – зробити все можливе для мінімізації ризику там, де він може
виникнути. Так, до участі у потенційно небезпечні за психологічними
наслідками експерименти не слід запрошувати уразливих людей, а в ситуаціях,
де виникає очевидний дистрес, заздалегідь необхідно забезпечити медико-
психологічну допомогу, відстежуючи можливі негативні наслідки участі в
експерименті й певний час після його завершення. Щодо вигод, то вони можуть
мати форму грошових виплат учасникам дослідження; це може бути
задоволення від участі у вирішенні важливої соціальної проблеми; іноді
йдеться про так звану «клінічну користь», коли людина, завдяки участі в
психологічному експерименті вирішує якусь свою проблему; й нарешті, можна
ставити питання про задоволення від особистого сприяння науковому прогресу.
До середини ХХ століття більшість соціально-психологічних
експериментів мали характер лабораторних. Поступово дослідницька діяльність
в цій галузі знань про людину почала орієнтуватись на експериментальні
розробки, що проходили апробацію в природних, так званих «польових»
умовах. Це було викликано двома основними причинами: по-перше, досить
обґрунтованими сумнівами щодо можливості перенесення результатів
експериментів (наприклад, із вивчення атитюдів, конформності тощо) з
лабораторних умов у повсякденне життя, по-друге – необхідністю вивчення
ефектів широкомасштабних соціальних програм, які принципово не могли бути
експериментально перевірені в штучних умовах психологічної лабораторії.
В арсеналі сучасної соціології також є всі ці методи, але, наприклад,
експеримент як метод отримання інформації соціологами використовується
дуже рідко, оскільки здійснювати маніпуляції з певними чинниками в

25
масштабах великих соціальних груп одночасно і важко, й дуже часто просто
неетично.
Останнім часом, у першу чергу під упливом соціологів, у соціальній
психології застосовують метод активного впливу на спостережувані процеси.
Інша назва цього методу – «активне дослідження» (Action research), а його
введення в практику ще з часів студентських революцій 70-х років пов’язують з
ім’ям французького соціолога Алена Турена. Цей метод передбачає вивчення
певного об’єкта завдяки активному втручанню шляхом організованих дій, які
провокуються дослідником, подальше вивчення ситуації та повторний уплив.
Активне дослідження деякою мірою перегукується ще з одним методом,
що не є поширеним у соціальній психології, – так званим симуляційним
методом, використання якого теж пов’язане з цілою низкою моральних
проблем. Насамперед вони викликані тим, що в цих умовах усі учасники
експерименту стають непоінформованими, що порушує вже згадуваний
етичний принцип «поінформованої згоди».

Тема 1.2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та

напрямів соціально-психологічних знань
1. Періодизація історії соціальної психології як самостійної науки.
2. Описовий етап розвитку соціальної психології.
3. Становлення соціальної психології як експериментальної науки.
4. Упливові психологічні та соціально-психологічні школи ХХ століття.

1. Періодизація історії соціальної психології як самостійної науки

Історія соціальної психології загалом тісно пов’язана з історією
психології, а, отже, й філософії. Як відомо, становлення психологічної науки
відбулося приблизно в середині ХІХ століття, а соціальна психологія як
спеціалізований напрям психології оформлюється у самостійну науку лише у
20-ті роки минулого століття. Так само, як становленню психології в
самостійну науку передували два етапи – накопичення психологічних знань у
межах філософії та виділення описової психології, протягом декількох етапів
відбувалося народження соціальної психології, історію якої фахівці поділяють
на три періоди:
 накопичення соціально-психологічних знань у сфері філософії та
загальної психології (VІ ст. до н. е. – середина ХІХ ст.);
 виділення описової соціальної психології з філософії та загальної
психології в самостійну галузь знань (50–60-ті рр. ХІХ ст. – 20-ті рр. ХХ ст.);
 оформлення соціальної психології в експериментальну науку (20–30-ті
роки ХХ ст.) та її сучасний розвиток.
Але слід також пам’ятати, що цим трьом етапам передував тривалий
період активного практичного використання соціально-психологічних
феноменів у повсякденному житті. Так, перші релігійні обряди ґрунтувалися на
знанні механізмів зараження та навіювання; ораторська майстерність

26
удосконалювалася з урахуванням соціально-психологічних закономірностей
спілкування та особливостей сприйняття людьми один одного тощо.
Спробуємо коротко охарактеризувати кожний зі згаданих періодів
становлення соціально-психологічних знань. Їх філософське осмислення
почалося, мабуть, зі спроб створення типології людей, опису особистісних рис
(якостей) з урахуванням соціально-професійних та соціально-класових
характеристик чи національно-етнічної приналежності (Геракліт, Платон,
Аристотель).
Так, Геракліт поділяв людей на два класи – тих, хто керується логосом,
розумом та контролює свої потреби й тих, хто підкоряється своїм забаганкам і
потребам, які мало чим відрізняються від тваринних. Платон виходив у своїй
теорії з домінування різних частин душі у різних людей, у представників різних
соціальних верств та різних народів. Цими частинами душі він називав душу
розумну, афективну та хтиву або пожадливу. Так, у філософів (правителів), на
його думку, переважає розум, у воїнів – мужність (як афективне переживання),
а у ремісників – пожадливість. Згідно з цією логікою, у північних народів –
мужня душа, у греків – розумна, у мешканців Півдня – пожадливість (хтивість).
На важливу роль мови як засобу спілкування звертали увагу, наприклад,
софісти та стоїки. У подальшому проблеми спілкування осмислювались у
роботах Томаса Гоббса, Джона Локка, Михайла Ломоносова, Людвіга
Фейєрбаха. Психологічні особливості людей досить своєрідно вивчались
Георгом Гегелем та Іммануїлом Кантом. Яскраві характеристики носіїв різних
темпераментів, представлені останнім, не втратили своєї актуальності й
сьогодні.
Формування соціальної психології як самостійної описової дисципліни в
середині ХІХ століття було підготовлено й деякими особливостями та
труднощами розвитку інших соціогуманітарних наук. Зокрема, знання,
накопичені в мовознавстві, антропології, етнографії, археології та інших
науках, потребували й соціально-психологічного аналізу, а, головне –
осмислення встановлених закономірностей. Психологія цього періоду
розвивалась як психологія індивіда, але ціла низка явищ вимагала врахування
впливу на свідомість і поведінку окремого індивіда інших людей. У системі
соціології, яка на цей час почала формуватися як самостійна наука, спроби
пояснити низку соціальних явищ з допомогою законів інших наук примусили
деяких дослідників звернутися, зокрема, до законів психології. Так, Лестер
Уорд (1841 – 1913) та Франклін Гіддінгс (1855 – 1931) вважаються
представниками психологічного напряму в соціології. Л. Уорд представляв так
званий психологічний еволюціонізм. Він використав ідею Герберта Спенсера
про загальну еволюцію та розвиток людства як її вищий етап (надорганічну
стадію еволюції), але намагався наповнити цю еволюцію психологічним
змістом. На його думку, найвищою якісною сходинкою еволюції всього живого
є соціогенія – синтез усіх природних сил, який виникає в ході космо-, біо- та
антропогенеза. Соціогенія є новою соціальною реальністю, яка відрізняється
від природних процесів насамперед цілеспрямованим та творчим характером,
усвідомлюваним прагненням до прогресу. Для характеристики цієї реальності
27
Уорд уводить поняття «теле» (від грецьк. – мета), стверджуючи тим самим, що
основною відмінністю соціогенії є її телічність – цілеспрямованість. Уорд
також виділив людські бажання прості (прагнення втамувати голод, спрагу,
сексуальні потяги тощо), а пізніше – більш складні – інтелектуальні, моральні,
естетичні потреби, реалізація яких у творчій діяльності людини й забезпечує
розвиток суспільства та досягнення ним досконалості.
Таким чином, у розвитку соціології та загальної психології позначився
зустрічний рух, що повинен був закінчитися формуванням певного кола
граничних проблем, яким судилося в недалекому майбутньому стати
предметом нової науки.

2. Описовий етап розвитку соціальної психології

Наступний, описовий період розвитку соціальної психології
характеризувався деякими особливостями:
 соціально-психологічні явища виділяються як клас самостійних
феноменів, до яких відносили такі, як колективний (народний) дух, натовп,
наслідування, навіювання, зараження, різні типи мислення та свідомості тощо;
 у цей час розробляються нові засоби та прийоми дослідження задля
вивчення цих явищ.
Саме в цей період вчені збирали, порівнювали, логічно та якісно
аналізували різний історичний, етнографічний, антропологічний, мовний
матеріал, не піддаючи його кількісній обробці та експериментальній перевірці.
Власне виникнення соціальної психології як самостійної описової
науки більшість дослідників датує 1860 роком, коли німецький філософ Моріс
Лацарус (1824 – 1903) та його співвітчизник – мовознавець Герман Штейнталь
(1823 – 1893) почали видавати часопис з етнічної психології та мовознавства
під назвою «Журнал психології народів та мовознавства». Їхня перша спільна
стаття мала назву «Вступні міркування щодо психології народів», а ідеї, що в
ній викладалися, заклали підвалини однієї з найперших соціально-
психологічних теорій, яка отримала назву «психологія народів». Відповідно до
цієї концепції, питання про співвідношення особистості та суспільства
вирішувалося наступним чином. Як певна субстанція існує «надіндивідуальна
душа», що підпорядкована надіндивідуальній цілісності – народу (нації). Душа
ж індивіда є частиною цієї народної душі; а індивідуальна свідомість – це лише
продукт цієї душі. «Дух цілого», тобто народу – рушійна сила історії, що
знаходить вияв у мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях тощо. Тому задача
соціальної психології – пізнання психологічної суті духу народу, відкриття
законів, за якими відбувається духовна діяльність народу. Таким чином уперше
було показано, що психологія повинна вийти за межі індивідуальної свідомості.
На розвиток «психології народів» були зорієнтовані й зусилля засновника
першої в світі експериментальної психологічної лабораторії – видатного
німецького вченого Вільгельма Вундта (1832 – 1920). Він звернув увагу на
протиріччя між психофізикою, психофізіологією, експериментальною
психологією, з одного боку, та станом вивчення вищих психічних функцій і
28
особистості – з іншого. Для подолання цього протиріччя В. Вундт пропонує
загальну (значною мірою на той час фізіологічну) психологію доповнити
психологією народів. З проблем «психології народів» або, як її тоді називали,
«колективної психології», В. Вундт написав десятитомну працю
(1900 – 1920 роки), стислий виклад ідей якої під назвою «Психологія народів»
був виданий російською мовою вже в 1912 році. На думку В. Вундта,
психологія народів – це наука про душу народу, яка не менш реальна, ніж душа
окремого індивіда. Ця наука повинна займатися порівняльним історичним
дослідженням реальних продуктів суспільної (чи колективної) взаємодії – мови,
міфів, звичаїв тощо. Важливість вивчення мови обумовлена тим, що жоден вид
людського досвіду та діяльності не може й не повинен відділятися від
соціокультурного середовища. Також завданням психології народів повинно
було стати вивчення відносин між людьми в процесі їхніх дій та взаємодії,
результати цієї взаємодії, що збагачують людське світосприйняття, спонукають
до нових досягнень людського розуму. Звичайно ж, з позиції сучасного
дослідника, психології народів бракувало практичних методик та емпіричних
досліджень, але за масштабами культурального поля нинішня соціальна
психологія (особливо, американська) суттєво поступається їй.
Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що із самого початку
не було сумнівів у тому, що цей науковий напрям був тісно пов’язаний з
політичним рухом задля створення єдиної німецької держави. І хоча
М. Лацарус та Г. Штейнталь ставили багато питань із царини соціальної
психології, підґрунтя їхньої теорії було національним, а не власне соціальним,
тому ці питання суттєво відрізнялися від тих, які висувала французька наукова
школа, розробляючи «психологію мас» як теоретичний напрям психологічної
науки цього періоду.
Історики соціальної психології називають кілька джерел її виникнення.
По перше, це розвиток концепції, техніки та прийомів гіпнотичного впливу,
який став найважливішою моделлю соціального навіювання й на перших
етапах використовувався теоретиками для пояснення ірраціональності,
емоційності та примітивності натовпу. Другу медичну модель було запозичено
з епідеміології, зокрема, психічне зараження вважалося відповідальним за
поширення афектів та аномії (за Емілем Дюркгеймом) у великих соціальних
неорганізованих групах. Свій уплив спричинила й криміналістика: те, що в
межах медичної інтерпретації мало статус підсвідомого та афективного, з
юридичних позицій презентувалось як знижена відповідальність індивіда,
включеного до натовпу – чи навіть до «злочинного натовпу». Основним
положенням медико-правового підходу стало твердження про те, що в натовпі
людина стає більш примітивною та інфантильною, а тому – менш розсудливою,
такою, що діє менш обґрунтовано і практично безвідповідально.
Серед найбільш авторитетних представників цього напряму треба згадати
в першу чергу Габріеля Тарда (1843 – 1904) – одного із фундаторів соціальної
психології, представника психологічного напряму в соціології. Як відомо, Тард
усі суспільні процеси пояснював дією психологічного механізму наслідування,
на якому будуються людські взаємовідносини, а свої основні ідеї виклав у
29
таких відомих роботах, як «Закони наслідування» (1893) та «Соціальна логіка»
(1895). Він вважав суспільство продуктом взаємодії індивідуальних
свідомостей через передавання людьми один одному та подальше засвоєння
ними вірувань, переконань, бажань, намірів тощо. Соціальна психологія, на
думку Г. Тарда, повинна займатися виключно ставленням нашого «Я» до інших
«Я», їхніми взаємними впливами. В книзі «Закони наслідування» він доводить,
що основою соціальної взаємодії є асиміляція індивідом установок, вірувань,
почуттів інших людей. Навіяні ззовні думки та емоції визначають характер
душевної діяльності людини. В роботі «Соціальна логіка» він зазначає: все, що
людина вміє робити, не навчаючись на чужому прикладі (ходити, їсти,
кричати), належить до розряду фізіологічного, а от мати певну ходу, співати
арію, полюбляти певні страви – все це є соціальним за своїм походженням. У
суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість в біології та
молекулярний рух у фізиці. Як результат складної комбінації причин
виникають винаходи, які поширюються в масах під упливом наслідування.
Г. Тард здійснив важливу диференціацію між натовпом і публікою як
різновидами людської маси: якщо функціонування першого передбачає фізичні
контакти та обмеженість місця для індивіда, то публіка не перебуває в
просторовій близькості й може створювати «громадську думку» завдяки
сучасним засобам масової комунікації.
Дещо інший аспект психології мас представлений у роботах ще одного
французького вченого – Гюстава Лебона (1841 – 1931) («Психологія натовпу»,
1895), центральним поняттям яких і був термін «психічне зараження». У центрі
його уваги теж була «нормальна» людина, яка ставала «ненормальною» під
упливом натовпу. Під категорію «натовп» Лебон підводив банди та присяжних
засідателів, масові демонстрації та парламенти, злочинні та релігійні організації
тощо, хоча сучасна наука більш-менш чітко відокремлює та інтерпретує
поняття власне натовпу, соціального руху, аудиторії чи соціального інституту.
У натовпі, на думку Г. Лебона, зтираються індивідуальні досягнення
окремих людей, і тим самим зникає їхня своєрідність. Незважаючи на
індивідуальні особливості (спосіб життя, основне заняття, характер, ступінь
інтелігентності), одним лише фактом свого перетворення на масу люди
здобувають колективну душу, через існування якої вони зовсім інакше, ніж
поодинці, відчувають, думають та діють. Узагалі існують ідеї та почуття, котрі
виявляють себе або перетворюються на дію лише в індивідів, які поєднані з
масою інших індивідів.
У масі людина відчуває переживає відчуття неймовірної міці, опиняється
під упливом первинних потягів, з якими вона зазвичай, будучи одна, вимушена
боротися. В умовах же анонімності, й тим самим – безвідповідальності мас,
абсолютно зникає почуття відповідальності, яке завжди стримує поведінку
ізольованого індивіда. До того ж у масі починає діяти феномен зараження, тому
в натовпі кожна дія, кожне почуття легко передається, причому настільки, що
індивід також легко жертвує своїм особистим інтересом на користь інтересу
спільному. І хоча ця риса є протилежною його натурі, як частина маси людина
стає здатною й на таке. Ще однією рисою людини натовпу, майже не сумісною
30
з природою індивіда ізольованого, є навіюваність, наслідком якої, до речі, на
думку Г. Лебона, є вже згадуване зараження.
До того ж стан людини в натовпі дуже нагадує стан загіпнотизованого,
оскільки в неї зникає свідомість і домінують елементи підсвідомого, орієнтація
думок і почуттів має певний, спрямований настроєм натовпу характер, а також
виникає прагнення до негайного здійснення ідей, що були навіяні. Тому індивід
більше не є самим собою, а стає безвольним автоматом.
Лише одним фактом своєї приналежності до маси, стверджує Г. Лебон,
людина спускається на декілька сходинок нижче по щаблях цивілізації,
оскільки стає варваром, істотою, що керується первинними імпульсами. Тепер
їй притаманні спонтанність, поривчастість, а також ентузіазм і героїзм
примітивних істот. Сама ж маса при цьому є імпульсивною, змінною,
збудливою, нею керує виключно підсвідоме. В масі існують два види
емоційного зв’язку: між масовими індивідами як такими й емоційний зв’язок з
вождем мас. Подальший аналіз цього аспекту функціонування мас,
здійснюваний, наприклад Уїльямом Мак-Дугаллом і Зігмундом Фрейдом
(зокрема, на прикладі церкви та війська), засвідчував, що другий вид цього
зв’язку частіше відіграє більш визначальну роль, ніж той, що об’єднує в масу
окремих індивідів.
На думку Г. Лебона, цивілізація кінця ХІХ століття є продуктом
інтелектуальної творчої еліти, але життя європейської спільноти на межі
ХХ століття знаменує початок нового етапу розвитку – на зміну «ері еліти»
приходить «ера натовпу», «ера мас». Поява мас є результатом таких процесів,
як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих
груп людей із сільської місцевості у великі міста, поширення засобів масової
інформації, посилення їхнього уніфікуючого впливу тощо. Настання «ери
натовпу» Г. Лебон розглядав як початок загибелі цивілізації.
Фахівці погоджуються, що на зміст основних теоретичних положень
«психології мас» значною мірою вплинули події соціально-політичного життя
Франції (низка революцій, поразка країни у франко-прусській війні 1871 рок,
профспілковий, соціалістичний та деякі інші суспільні рухи тощо), які несли
загрозу основам буржуазного суспільства. «Маси» сприймалися як
першопричина всіх неприємностей, а наука повинна була детально аналізувати
зв’язки між «феноменом мас» та суспільними негараздами. Деякі з головних
тем психології мас увійшли до сучасної соціальної психології після того, як
вони були чітко визначені, й тому стали доступні для експериментального
дослідження.
В ідеях соціального впливу, які активно вивчаються соціальними
психологами сьогодні, можна побачити продовження того, що колись
інтерпретувалось як ефекти навіювання, зараження, наслідування. Пізніше
ключові проблеми духу та поведінки натовпу активно досліджувалися та
інтерпретувалися, зокрема, відомим французьким ученим Сержем Московічі.
Щодо ситуації у дореволюційній Росії, то одне з перших систематичних
згадувань терміна «колективна (соціальна) психологія» було запропоновано в
публікації Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916), виданій на
31
основі курсу лекцій із соціології, які він читав у Петербурзі в
Психоневрологічному інституті. Встановлюючи взаємозв’язки соціології з
іншими науками, Ковалевський особливу увагу приділяв її відносинам із
психологією, детально аналізуючи, зокрема, концепцію Г. Тарда, яку він згадує
як «психологію колективну, або групову». Полемізуючи з Тардом з приводу
окремих положень його концепції, російський учений разом із тим
погоджується щодо загального визначення предмета цієї дисципліни, її
безсумнівної важливості для соціального пізнання та зазначає, що єдиним
засобом пізнання психології мас є вивчення всієї сукупності вірувань,
переконань, норовів, звичаїв та звичок через аналіз народних казок, билин,
прислів’їв, юридичних формул, писаних та неписаних законів тощо.
Паралельно з обговоренням проблем колективної психології в
академічних дисциплінах (соціології, праві, власне психології), її питання
починають активно розроблятися російськими публіцистами, що було
пов’язано з ідейною боротьбою, що точилася в Росії наприкінці ХІХ століття.
Насамперед треба згадати роботу «Герой і натовп» Миколи Костянтиновича
Михайловського (1842 – 1904), написану в 1896 році, яка викликала тривалу
дискусію, зокрема, з марксистами. Інтерес Михайловського до соціальної
психології був обумовлений прагненням обґрунтувати погляди народництва.
Саме в зв’язку з цим він підкреслював необхідність виділення цієї
проблематики (колективної психології) в самостійну галузь науки, оскільки
жодна з існуючих не займалася вивченням масових рухів як таких. Для
становлення нової галузі психології, на думку Михайловського, важливим є
аналіз механізмів змін психічного стану й поведінки великих соціальних груп.
Неможна не згадати й публікації Володимира Михайловича Бехтерева
(1857 – 1927), зокрема такі його праці, як «Суспільна психологія» та
«Навіювання в суспільному житті». В першій публікації обговорювався власне
предмет нової галузі психологічної науки – психічне життя не лише індивідів, а
й «груп осіб» (натовпу, суспільства, народів); у другій – всебічно аналізувався
найважливіший механізм упливу – навіювання, яке розглядалося не лише на
індивідуальному, а й на колективному рівні. Таким чином були сформульовані
ідеї розробленої в подальшому концепції «колективної рефлексології»,
окреслені напрями й способи експериментального дослідження відносин між
особистістю та колективом, упливу спілкування на суспільні процеси,
залежності розвитку особистості від організації різних типів колективів.
В. М. Бехтереву належить заслуга організації першого університетського курсу
з соціології в Психоневрологічному інституті, де в лекціях з цієї дисципліни
також уперше у вищій школі було поставлено проблему співвідношення
соціології та соціальної психології.
Під упливом теорій Г. Тарда та Г. Лебона в Америці активно
поширюються ідеї соціальної психології, одним із перших пропагандистів яких
стає Джеймс Марк Болдуїн (1861 – 1934). Свою теорію він вибудовує на ідеї
існування двох видів спадковості: природної та соціальної. Придатність
людини до суспільного життя визначається, на його думку, здібністю до
навчення, основним методом якого є наслідування. Саме завдяки наслідуванню
32
відбувається засвоєння традицій, цінностей, досвіду тощо, накопичених
суспільством та таких, що передаються індивіду через навіювання, оскільки в
соціумі постійно відбувається «обмін навіюваннями». Роль наслідування
настільки значна, що навіть відчуття власної особистості у дитини формується
поступово, через наслідувальні реакції на особисте середовище, що її оточує.
Власне початок становлення соціальної психології в США пов’язують із
роботою Уїльяма Мак-Дугалла (1871 – 1938) – англійського психолога, який
переїхав до Сполучених Штатів – «Вступ до соціальної психології» (1908), що
стала першим підручником для студентів американських коледжів. Він
визначав психологію як позитивну науку про поведінку (conduct) живих істот,
прирівнюючи термін conduct (поведінка, що підкоряється певним принципам)
до поняття «behavior» – як поведінки в широкому сенсі. До відмінностей такої
цілеспрямованої поведінки дослідник відносив її самовільність; продовження
до моменту досягнення мети; варіабельність, у тому сенсі, що якщо мета не
досягалась в один спосіб, то організм міг використовувати інший; продовження
інших дій, спрямованих на досягнення інших цілей після припинення будь-якої
дії, що забезпечила досягнення даної мети; удосконалення в результаті
повторень.
У. Мак-Дугаллу належить розробка теорії інстинктів соціальної
поведінки, яка ще відома під назвою «гормічної психології»: термін
«гормічний» походить від грецького слова «спонука (потяг, імпульс)» до
досягнення певної мети. У. Мак-Дугалл уважав цілеспрямовану поведінку
ядром психології всіх живих істот, підкреслюючи інстинктивну природу
прагнення до мети, хоча й не заперечував певного внеску навчення.
Важливою складовою теорії У. Мак-Дугалла є міркування щодо ролі
інстинктів. Учений використав поняття «інстинкт» для пояснення соціальної
поведінки людини, при цьому досить своєрідно розкриваючи його зміст. Під
інстинктами У. Мак-Дугалл розумів внутрішні вроджені здібності до
цілеспрямованих дій. І загальні запаси внутрішньої життєвої енергії, і шляхи її
розрядки обумовлені обмеженим «репертуаром» інстинктів як єдиного рушія
вчинків людини як соціальної істоти. Все, що відбувається в межах нашої
свідомості, безпосередньо залежить від цих позасвідомих джерел, зовнішнім
відбиттям інстинктів є емоції, які чітко співвідносяться з ними. У. Мак-Дугалл
виділив три аспекти інстинктів. По-перше, кожному окремому інстинкту
притаманна перцептивна схильність до того, щоб «помічати» одні стимули й
«не помічати» інші; по-друге, існує також схильність до відтворення рухів, які
можуть привести до досягнення мети; по-третє, між перцепцією та рухами до
мети лежить емоційне ядро (core), яке є джерелом енергії або рушійною силою
інстинкту.
Спочатку У. Мак-Дугалл нарахував дванадцять інстинктів людини
(голод, статевий потяг, материнський-батьківський інстинкт, допитливість,
забіякуватість, самоствердження, підкоряння, стадність, інстинкт будівництва
та придбання та ін.), а пізніше (приблизно у 1932 році) збільшив їх перелік до
сімнадцяти. Оскільки в цей час термін “інстинкт” по відношенню до людини
“впав у немилість” у психологів, то У. Мак-Дугаллу довелося замінити його
33
поняттям “схильність”. До того ж у деяких інстинктах він не зміг
ідентифікувати емоційне ядро, хоча й продовжував наполягати, що воно існує
без виключення в усіх інстинктах.
Комбінації інстинктів, спрямовані на один і той самий об’єкт, учений
назвав «почуттями» й стверджував, що в основі більшості проявів соціальної
поведінки людини лежать саме комбінації інстинктів (наприклад, любов
чоловіка до своєї дружини містить у собі, на думку У. Мак-Дугалла, статевий та
материнський інстинкти). Реалізація інстинкту поліпшується в процесі
повторень, а перцептивні й рухові схильності можуть видозмінюватися. Так,
дорослішаючи, свою дитячу агресивність, спрямовану на батьків, людина
змінює на агресивність по відношенню до оточуючих, від яких може виходити
небезпека, при цьому не має значення, хто ці люди – ті, з якими ми
спілкуємося, чи вороги на полі бою.
Дослідник не заперечував, що людина наділена деякими вродженими
здібностями, такими як інтелект, музичні, образотворчі чи здібності до занять
спортом, але для того, щоб ці вроджені здібності виявилися, необхідне
втручання певного інстинкту як їх рушійної сили, без якої потенціал людини
ніколи не буде реалізований.
Цікаво, що приблизно в цей же період виходить інший підручник із
соціальної психології, автором якого був соціолог Едвард Росс (1866 – 1951).
Ця публікація стала відображенням його попереднього захоплення аналізом
колективної поведінки фактично без звертання до особливостей поведінки
індивіда в соціальному контексті. На відміну від цього, У. Мак-Дугалл
насамперед зосереджувався на аналізі саме індивідуальної поведінки, широко
трактуючи її механізми та основні тенденції.
Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що саме в цей час
окреслилося своєрідне протистояння двох напрямів теоретичної соціальної
психології, про які вже згадувалось. Так, відповідно до однієї теоретичної
орієнтації, завданням соціальної психології як психологічної дисципліни є
вивчення особистості та її внутрішньоособистісних процесів; з інших позицій –
як соціальна дисципліна – вона замість процесів особистості повинна вивчати
соціальний (структурний) контекст. «Вступ до соціальної психології» У. Мак-
Дугалла може розглядатися як «теоретична робота про природні схильності та
можливості індивідуального людського розуму», яка репрезентує
індивідуалістський підхід до соціальної психології крізь призму теорії
інстинктів (у сучасному розумінні – теорії мотивації). Е. Росса, який у своєму
підручнику зосереджувався на «задумах і прагненнях, які виникають у людей
як результат їхнього співробітництва», найчастіше згадують як
основоположника іншого (більш пов’язаного із соціологією) напряму
соціально-психологічного теоретизування.

3. Становлення соціальної психології як експериментальної науки

Період становлення соціальної психології як експериментальної науки
пов’язують з іменами німецького психолога Вольфганга Меде, американців

34
Флойда Оллпорта та Нормана Тріплетта, російського дослідника Володимира
Бехтерева. Спільний об’єкт їхнього інтересу – соціально-психологічне явище,
що отримало назву «соціальна фасилітація», сутність якої полягає в поліпшенні
результатів діяльності людини, що виконує цю діяльність у присутності інших
людей, зайнятих тією ж справою. Як зазначив свого часу Н. Тріплетт (саме
йому належить «відкриття» феномену соціальної фасилітації в 1897 р.):
«Велосипедисти змагаються між собою, а не з секундоміром».
В експериментах В. Меде вивчалися відмінності в здатності витримувати
біль на самоті та в групі, у розрізненні звуків, в особливостях уваги тощо.
Виявилося, зокрема, що існують різні типи людей щодо ставлення до
колективу –– позитивний, негативний та нейтральний; а в пізнавальній сфері
вплив колективу менший, ніж у сферах емоцій, моторики, волі тощо.
Ф. Оллпорт, який детально в експериментах вивчав соціальну
фасилітацію, стверджував, що само по собі сприйняття учасниками
експерименту інших людей, що роблять ту ж саму справу, є стимулюючим
(динамогенним) чинником.
В. Бехтерев разом із колегами проводив експерименти зі студентами
медичного, педагогічного та психоневрологічного інститутів. У дослідженні
використовувалися різні набори картинок, після демонстрації яких піддослідні
мали згадати їхні деталі, встановити схожість і відмінності, висловити своє
ставлення до подій, що зображені на них; також до переліку завдань входило
створення проекту пам’ятника, оцінювання тривалості часового інтервалу
тощо. Виявилося, що група збільшує обсяг знань своїх членів, виправляє їхні
помилки, сприяє тому, щоб витримувати більш сильний подразник тощо.
Загалом практично всіма згаданими дослідниками було встановлено, що
ефект «соціальної фасилітації», найчастіше має місце при виконанні звичних,
заучених дій, у випадку ж виконання нових і складних завдань спостерігається
протилежне явище, що знаходить прояв у придушенні, гальмуванні
індивідуальної активності (феномен «соціальної інгібіції»). В експериментах із
вивчення соціальної фасилітації в присутності інших людей піддослідні легше
витримували біль, у них активізувалась довгострокова пам’ять, зростала
швидкість розумових операцій, але при цьому, наприклад, зменшувалась
глибина та оригінальність ідей, які вони висували.

4. Упливові психологічні та соціально-психологічні школи

ХХ століття
Але активний розвиток експериментальної соціальної психології не міг
замінити процес створення соціально-психологічних теорій. Охарактеризуємо
ті загальнопсихологічні теорії, які суттєво вплинули на формування соціально-
психологічного знання. По-перше, треба згадати такі напрями психологічного
теоретизування, як біхевіоризм та необіхевіоризм.
Біхевіоризм, який визначив сутність американської психології в
ХХ столітті, радикально реформував свого часу всю систему уявлень про
психіку й більше півстоліття залишався найбільш впливовим рухом в

35
експериментальній психології. До появи біхевіоризму експериментальні
психологи вивчали психіку, визначаючи її як свідомий досвід, а основним
дослідницьким інструментом були різновиди так званої інтроспекції
(самоспостереження). Його ж кредо репрезентувала формула, відповідно до
якої предметом психології повинна бути не свідомість, а поведінка, рухові
поведінкові реакції – суто об’єктивний феномен, який можна, відповідно, й
вивчати за допомогою об’єктивного методу – експерименту (а не шляхом
інтроспекції, як це було тривалий час у випадку з феноменами свідомості).
Історики психологічної науки виділяють два різновиди біхевіоризму як
такого, враховуючи при цьому певне філософське підґрунтя – методологічний
та метафізичний біхевіоризм. Так, методологічні біхевіористи припускають, що
психічні процеси та явища – це реальність, однак вважають, що вони
недоступні для наукового вивчення. Наукові факти повинні бути публічними й
відкритими явищами, такими як рух планет або хімічні реакції, що можуть
спостерігатися дослідниками. Свідомий же досвід є сугубо особистим і
внутрішнім, інтроспекція може його описати (часто неточно), але при цьому не
здатна зробити його публічним і відкритим для загального розгляду. Тому, щоб
стати наукою, психологія повинна вивчати лише публічну й відкриту поведінку
й відкинути інтроспекцію. Свідомість же, незважаючи на свою реальність та
привабливість, з методологічної точки зору, не може бути предметом наукової
психології.
Представники метафізичного біхевіоризму висловлювали ще більш
радикальне твердження: точно так, як фізика відкинула ідею існування демонів,
духів і богів, продемонструвавши міфічність їхнього існування, так і психологи
повинні заперечити (як міфологічні) психічні явища та психічні процеси. Це не
означало, що такі поняття як «ідея» не мають жодного сенсу, говорили вони,
адже таке поняття як «Зевс» теж маж певний сенс, оскільки ми можемо описати
Зевса й пояснити, чому люди вірили в нього, не стверджуючи при цьому, що
ім’я «Зевс» має стосунок до чогось, що будь-коли існувало. Аналогічним чином
ми можемо описати умови, за яких люди використовують «ідею» чи інше
ментальне поняття, й пояснити, чому вони вірять в те, що мають розум або
душу (психіку), й при цьому маємо всі підстави стверджувати, «ідея», «розум» і
подібні їм поняття не мають жодного стосунку до будь-чого, що існує в
реальності, за виключенням, може, певних дій і певних стимулів. Оскільки,
неможна досліджувати те, що не існує (психіку), психологія має бути
біхевіористською, тобто вивчати все те, що реально існує, а саме – поведінку.
Першу главу в літописі біхевіоризму «написав» американський психолог
із Колумбійського університету Едвард Торндайк (1874 – 1949), який провів
серію експериментів з тваринами (в його експериментах різні тварини –
циплаки, коти, собаки могли знайти вихід з так званого «проблемного ящика»
та отримати їжу лише тоді, коли приводили в дію спеціальний устрій – тягли
пружину, петлю, натискали на педаль тощо). У відповідності до збільшення
числа спроб, кількість марних рухів зменшувалась, скорочувався час для
знаходження виходу, а тварина, таким чином, навчалася діяти безпомилково.
Результати цих експериментів фіксувалися графічно у вигляді так званої
36
«кривої навчення». Її характер давав підстави стверджувати, що тварина діє
методом «спроб та помилок», випадково досягаючи успіху, жодних різких
падінь кривої, котрі б свідчили про те, що тварина зрозуміла сенс завдання,
практично не спостерігалося.
У докторській дисертації «Інтелект тварин. Експериментальне
дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898) Е. Торндайк довів, що
природа інтелекту та його функції можуть бути вивчені й оцінені без звертання
до ідей або інших явищ свідомості, тому повноправною сферою психології
може стати взаємодія між організмом та середовищем.
Теоретичним лідером біхевіоризму вважають його співвітчизника Джона
Уотсона (1878 – 1958), який виклав ідеї біхевіоризму в 1913 році в статті під
назвою «Психологія, якою її бачить біхевіорист». «Стимул – реакція» – так
прозвучав своєрідний девіз цього теоретичного напряму. Програма
біхевіоризму зводилась до кількох чітко сформульованих тез:
 предмет психології – поведінка;
 поведінка побудована із секреторних та м’язових реакцій,
детермінованих зовнішніми стимулами;
 аналіз поведінки повинен мати суто об’єктивний характер та
обмежуватись, як і в природничих науках, феноменами, що можуть
спостерігатися ззовні.
Під час експериментів Дж. Уотсона з формування реакції страху на
нейтральний подразник маленькій дитині показували маленького кролика,
який, природно, викликав у дитини позитивну реакцію та бажання
«поспілкуватися». Але в цей час подавався слабкий подразник електричним
струменем, і дитина починала плакати. Вже 3−4 пред’явлення кролика навіть на
значній відстані викликало у дитини негативну реакцію (плач). На наступному
етапі поява кролика співпадала із частуванням смачною їжею, і поступово
спостерігалося згасання негативної реакції: дитина знову намагалася
доторкнутися до кролика. Висновок, який було зроблено після цих
експериментів – емоційною поведінкою можна керувати.
Ще в молодості Дж. Уотсон переймався ідеєю перетворити психологію в
науку, здатну контролювати та передбачати поведінку. Ставши відомим
дослідником, він висунув план перебудови суспільства на основі
біхевіористської програми. За Дж. Уотсоном, маніпулюючи зовнішніми
подразниками, можна «виготовити» людину з будь-якими константами
поведінки. Тим самим відкидалося значення не тільки вроджених якостей і рис,
а й власних переконань особистості, її установок тощо. Дайте мені, казав
Уотсон, дюжину нормальних дітей і специфічне середовище для їх виховання, і
я гарантую, що взявши випадково будь-кого з них, я зможу перетворити його на
фахівця будь-якого типу – доктора, юриста, артиста, купця або ж крадія та
жебрака, незалежно від її таланту, схильностей, здібностей, покликання чи раси
його батьків. І дійсно, в експериментах Дж. Уотсона 2−3-х річні діти навчалися
рахувати, писати й працювати на друкарській машинці.
Незважаючи на свою тривалу популярність, концепція біхевіоризму
викликала багато заперечень, у тому числі пов’язаних із певним спрощенням
37
людської психіки та поведінки, що було неминучим за умов перенесення на них
закономірностей, виявлених в експериментах з тваринами. Намагаючись
утримати свої позиції, біхевіористи спробували включити до базової
(уотсонівської) програми такі категорії, що отримали назву «проміжні змінні» –
образ, мотив, психосоціальні відносини тощо, що свого часу привело до появи
нового варіанта теорії – необіхевіоризму.
Центральними фігурами необіхевіоризму вважають американських
дослідників Едварда Толмена (1886 – 1959), Кларка Халла (1884 – 1952) та
Фридеріка Скіннера (1904 – 1990). Кожен із них залишив після себе
оригінальну теорію: Е. Толмен є автором так званого «когнітивного
біхевіоризму», К. Халл – «гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму».
У пошуках закономірностей поведінки Е. Толмен проводить низку
експериментів на білих щурах, оскільки вважає, що закони поведінки є
однаковими для всіх живих істот, але найбільш виразно та досконало можуть
бути простежені на прикладі елементарних рівнів поведінки. Погоджуючись із
положеннями класичного біхевіоризму, він разом з тим заперечував, що можна
обмежуватися в аналізі поведінки лише формулою «S – R», ігноруючи тим
самим фактори, що відіграють значну роль у «просторі» між ними. Ці фактори,
що є по суті елементами свідомості, вчений і називає «проміжними змінними».
Е. Толмен наполягав на тому, що поведінка не зводиться лише до формування
рухових навичок: організм, поступово опановуючи ситуацію, «вибудовує»
пізнавальну (когнітивну) карту того шляху, яким потрібно пересуватися для
розв’язання задачі. Гіпотеза Е. Толмена щодо існування когнітивних карт
отримала попереднє підтвердження в його лабораторних дослідженнях, коли
ним були зафіксовані різке зниження помилок, яких припускалися лабораторні
щури при веденні харчової винагороди в раніш досліджений складний лабіринт
(1) та адекватне реагування в дослідженні інсайту й альтернативних шляхів
виходу з лабіринту (2).
Подальші експерименти інших вчених неодноразово підтверджували
правомірність ідеї формування когнітивних карт. Зокрема, можна згадати
дослідження відтермінованої реакції множинного вибору у шимпанзе, дорослої
людини та дитини з використанням для цього попарно розташованих 16
контейнерів. До одного з контейнерів кожної пари на очах у всіх зазначених
груп піддослідних вкладався певний предмет. Після короткої паузи
піддослідним надавалася можливість відшукати схований предмет. Результати
виявилися дуже цікавими й дещо несподіваними: так, діти погано виконували
завдання, у той час як спроби шимпанзе були навіть більш успішними, ніж у
дорослих людей. Коефіцієнт успішності піддослідних-шимпанзе виявився
більше 70%, навіть у тих випадках, коли контейнери наповнювались
випадковим чином, що дозволяло виключити підказки з боку
експериментатора.
Теорія Е. Толмена примусила біхевіористів переглянути погляди на
фактори, що впливають на адаптацію організму до середовища. Серед цих
факторів особливо треба виділити цільову регуляцію дій живих істот та їхню

38
здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли йшлося
про формування рухових навичок.
За образним висловом одного історика психологічної науки, якщо у
Е. Толмена людина була «великим білим щуром», то у К. Халла – «маленьким
роботом». Інженер за фахом, К. Халл наполягав на тому, що справжня
психологічна наука повинна встановлювати загальні закони, з яких будь-які
форми поведінки можна вивести як часткові випадки. Тому він намагався
надати психології (принаймні, на рівні власної теорії) точності та
гармонійності, зазначаючи, що в психології слід висунути декілька загальних
теорем, як, наприклад, в геометрії, піддати їх експериментальній перевірці. Як і
Е. Толмен, він також переймався пошуком змінних, які б можна було
об’єктивно контролювати. Такими «внутрішньопсихічними» чинниками він
називав, наприклад, силу навички, потребу (драйв). Якщо Е. Толмен намагався
внести до схеми біхевіоризму категорію образу, цілеполягання, то К. Халл –
категорію мотивації.
Але найбільш популярною теорією є «оперантний біхевіоризм» або
теорія оперантного навчення Ф. Скіннера, якого цікавив у першу чергу процес
керування поведінкою. Він визнавав два основні типи поведінки: так звану
«респондентну» як відповідь на знайомий стимул (подразник) та «оперантну»
поведінку, яка визначається та контролюється результатом, що виникає після
нього. Оперант або оперантна реакція, за якою виникає позитивний результат,
прагне до повторення, в той час як реакція, пов’язана з негативним
результатом, підкоряється протилежній тенденції. Якщо необхідно виробити
шляхом підкріплення певну складну реакцію, яка не виникає самостійно саме
внаслідок своєї складності, її можна сформувати шляхом виділення її складових
частин й підкріплення їх окремо, з тим, щоб у кінцевому підсумку об’єднати їх
у складний оперант. Підкріплення операнта не тільки формує топографію
поведінки, а й зберігає цю поведінку після того, як був сформований оперант.
Підкріплення можуть бути позитивними або негативними: перші посилюють
реакцію, негативне підкріплення “підкріплює” реакцію, коли воно відміняється.
Негативне підкріплення не є покаранням, усі види підкріплення завжди
посилюють поведінку. Покарання використовується задля придушення
небажаної поведінки, суть його полягає у відміні позитивного підкріплення чи
подачі негативного. Покарання ґрунтується на процедурі обумовлювання
негативними підкріпленнями, а покарана людина діє в та способи, які
знижують загрозу покарання, а також тими, які не пов’язані з поведінкою, що
карається.
Відмінна особливість людини як біологічного виду полягає в тому, що її
голосові реакції можуть досить легко обумовлюватися в якості оперантів. У
людини існує багато різновидів вербальних оперантів, оскільки її поведінка
підкріплюється при посередництві інших людей. Способи підкріплення, що
практикуються в певній культурі, складають у сукупності те, що називається
мовою. Люди, спілкуючись, «підказують» один одному те, що слід робити. Ми
опановуємо більшу частину нашої поведінки саме завдяки таким «підказкам».
Ми прислухаємося до порад і застережень, дотримуємося правил та
39
підкоряємося законам, і наша поведінка тим самим здійснюється під контролем
наслідків, який в інших випадках не був би таким ефективним. Більша частина
нашої поведінки виявляється занадто складною для того, щоб із самого початку
здійснюватися без такої вербальної підтримки. Звертаючись за порадою та
дотримуючись правил, ми набуваємо більш об’ємний репертуар, ніж це було б
можливо лише за рахунок безпосереднього контакту із середовищем нашого
перебування.
Реагування як результат підкріплення наслідками відрізняється від
реагування в результаті отриманої поради чи дотримання правил і підкоряння
законам. Ми не звертаємося за порадою з тієї причини, що після цього виникне
певний наслідок: ми робимо це лише в тих випадках, коли дотримання певної
поради, отриманої зі схожих джерел, уже мало певні наслідки, що
підкріплювались. У цілому люди схильні робити те, що має негайні наслідки,
що підкріплюються, а не те, що їм просто порадили зробити.
В історію науки Ф. Скіннер увійшов також як теоретик навчання, який
розробив різні програми для навчання та корекції поведінки. Експерименти
Ф. Скіннера заклали підвалини програмованого навчання в школах, яке
дозволило коригувати процес засвоєння знань розумово нерозвинених дітей та
тих учнів, що не встигали опановувати шкільну програму в умовах
традиційного навчального процесу. Як і Дж. Уотсону, ідея формування
поведінки з певними характеристиками, в яких зацікавлене суспільство,
Ф. Скіннеру теж не здавалася утопічною. Він, маючи певний письменницький
хист, у 1949 році пише твір із назвою «Walden two», в якому зображує
перспективи створення за допомогою техніки оперантного обумовлення нового
справедливого суспільства. На думку Скіннера, єдиним чинником соціального
середовища, який може реально вплинути на виховання є фахівці з поведінки –
планіфікатори, які будуть відбирати ті форми поведінки, що сприяють
виживанню та розвитку людських спільнот, створювати умови, необхідні для
появи таких форм поведінки й для їх підтримання. При цьому слід відмовитися
від методів покарання, розроблених різними соціальними інституціями, а
замінити їх позитивними чинниками, що заохочують поведінку.
Ідея твору була, без сумніву, навіяна книгою відомого американського
поета та мислителя Генрі Девіда Торо, відомою під назвою “Уолден або життя
в лісі” (Walden, or Life in the Woods). Навесні 1845 року 27-річний Торо
вирішив поставити експеримент із ізоляції від суспільства, оселившись на два
роки, два місяці та два дні у збудованій самим хатинці на березі Уолденського
ставку неподалік від містечка Конкорд (штат Массачусетс). Усе необхідне для
життя від забезпечував самостійно, розмірковуючи постійно про сенс
людського буття, про найбільш раціональні способи суміщення духовної
діяльності із забезпеченням мінімуму матеріальних умов для життя. Книга Торо
стала культовою у ХХ столітті в зв’язку з загостренням екологічної проблеми
та виникненням соціальних рухів за збереження навколишнього середовища, в
той час як сучасники поета сприйняли цей твір досить прохолодно (за п’ять
років було продано лише дві тисячі примірників).

40
 Слід зазначити, що сьогодні теорія Ф. Скіннера залишається єдиним
різновидом біхевіоризму, що й досі впливає на наукові розробки американських
психологів, оскільки інші його варіанти стали лише надбанням історії
психологічної науки.
Спроби ввести соціальні детермінанти (соціальні проміжні змінні)
людської поведінки викликали появу різних варіантів соціального біхевіоризму,
одним із яких є теорія американського соціального психолога та соціолога
Джорджа Герберта Міда (1863 – 1931). У центрі його уваги був процес
соціалізації дітей, набуття ними соціального досвіду та засвоєння норм
поведінки того кола людей, до якого вони належать. Особистість дитини, на
думку Дж. Міда, формується в процесі її взаємодії з іншими людьми, в тому
числі в дитячих іграх, у яких дитина засвоює певні узагальнені знеособлені
установки, норми, цінності, яким дослідник дав характерну назву –
«узагальнений інший» (як своєрідний варіант соціальної проміжної змінної). У
формі цього «узагальненого іншого» зовнішній соціальний світ детермінує
внутрішній світ індивіда, особливо дитини, яка соціалізується.
Дж. Мід, як і З. Фрейд, вважав, що дитина стає самостійною, в неї
формується самосвідомість і вона може діяти поза межами свого найближчого
оточення приблизно після п’яти років. На наступній фазі (8–9 років) дитина вже
може брати участь в організованих іграх (в теорії Міда вони описувались
словом game на відміну від простої імітаційної гри – play, яка в часі передувала
їй), і лише після цього у дитини формується здатність сприймати «узагальнених
інших», а, значить, цінності та норми колективного життя даного культурного
середовища.
Інакше кажучи, дитина досягає розуміння себе як самостійного актора за
допомогою моделювання, розглядаючи себе очима інших учасників соціальної
взаємодії. Мід зазначав, що ознакою сформованості та соціальної зрілості
дитини може бути вміння відрізнити «I» (несоціалізований елемент Я, набір
спонтанних потягів і потреб) від «mе» (засвоєні групові норми, інтерналізовані
установки «узагальнених інших»). Власне саме остання складова особистості
може розглядатися як «соціальне Я», що сформоване свідомістю індивіда
завдяки «спостереженню» себе самого з «перспективи інших». Об’єднання «I»
та «me» відбувається в особистості через внутрішній діалог.
Загалом же, на думку Дж. Міда, соціалізація складається з кількох стадій,
пов’язаних із формуванням «Я», а саме:
 стадія імітації, суть якої полягає в копіюванні поведінки дорослих
людей чи представників референтної для дитини групи, а роль чинника
соціалізації беруть на себе ігри типу play;
 ігрова стадія (програвання ролей), де домінують ігри типу game;
 стадія колективних ігор, можлива завдяки усвідомленню дітьми
очікувань інших людей на основі образу «узагальненого іншого».
До цього ж напряму належать дослідження асоціальної (агресивної)
поведінки, зокрема роботи так званої Йєльської групи, що заклали підвалини
експериментального дослідження агресії, до складу якої входив Джон Доллард
(1900 – 1980) – автор теорії фрустрації (фрустрація – дезорганізація поведінки,
41
викликана неможливістю подолати труднощі на шляху задоволення життєво
важливих для особистості на даний момент потреб). Д. Доллард стверджував,
що стримання слабких проявів агресивності, які є результатом минулих
фрустрацій, може призвести до їх накопичення та створити значну
агресивність. Фрустрація завжди готує підґрунтя для агресії, а чи буде агресія
виражена в поведінці – залежить від додаткових чинників, оскільки за певних
умов можливі й інші реакції, наприклад, апатія, втеча або сльози тощо.
Доллард із колегами запропонували теоретичну модель, що отримала
назву гіпотеза “фрустрація – агресія” (frustration–aggression hypothesis) та
виклали її суть у класичній роботі “Фрустрація та агресія”. Відкидаючи
фрейдівське поняття агресії як уродженої та такої, що постійно накопичується,
вони припускали існування певної вродженої тенденції до агресивного
реагування в результаті фрустрації як певної перешкоди щодо реалізації
запланованої поведінки, спрямованої на досягнення конкретної мети.
Фрустрація призводить до латентного агресивного стану, який дослідники
назвали “провокуванням” (instigation). Ступінь фрустрації та сила провокування
залежать, на їхню думку, від сили цілеспрямованої поведінки (тобто від того,
наскільки сильно вмотивована людина на досягнення даної мети), від
серйозності перешкоди (досягнення мети просто відтерміновується чи повністю
блокується), від кількості випадків поведінки, яка блокується перешкодою
(агресивні тенденції, що виникають як результат повторюваності фрустрацій,
будуть додаватися одна до одної).
Критики цієї теорії заперечували: кожного дня дитина дошкільного віку
переживає майже 90 фрустраційних ситуацій в сім’ї, дитсадку тощо, але лише
незначна кількість цих фрустрацій може в реальності призвести до агресивної
поведінки. До того ж цей класичний варіант гіпотези не отримав підтвердження
в емпіричних дослідженнях. Як лабораторні, так і польові експерименти та
спостереження продемонстрували, що, хоча фрустрація дійсно може призвести
до агресії за деяких умов, це, однак, відбувається не у всіх випадках. До того ж
фрустрація може також викликати відмову від цілі та інші форми поведінки.
Більш того, фрустрація не завжди передує агресії, оскільки агресія часто
використовується в якості інструменту для досягнення мети.
Незважаючи на те, що невдача у забезпеченні адекватної емпіричної
підтримки цієї ідеї примусила багатьох психологів відмовитися від неї, ще один
американський колега Долларда – Леонард Берковіц (народ. у 1926 р.) –
модифікував гіпотезу “фрустрація – агресія” таким чином, щоб було враховано
факт неоднозначного зв’язку фрустрації з агресією та важлива роль
ситуативних чинників. Він припустив, що фрустрація породжується тільки
готовністю (readiness) до агресивних дій, а для того, щоб викликати агресію,
потрібні відповідні сигнали середовища, які відіграють роль так званих
«релізорів» («releasers») або покажчиків щодо її припустимості або доречності.
У подальшому Берковіц дещо змінив варіант цієї гіпотези, акцентувавши роль
аверсивних стимулів у виникненні агресії. Він стверджував, що причина, у
відповідності до якої фрустрація викликає агресивні тенденції, полягає в їх
аверсивному характері для людини, тобто фрустрація викликає негативний
42
афект, і саме цей негативний афект викликає агресивні тенденції. Таким чином,
фрустрація не є необхідною умовою агресії, оскільки інші аверсивні події
також можуть викликати негативний афект, який у свою чергу, може
породжувати агресивні тенденції. Аверсивні події можуть мати фізичну
(наприклад, біль чи сильна спека) або психологічну (наприклад, інформація, що
лякає) природу.
Дослідження сучасного американського психолога (українця за
походженням) Альберта Бандури (народ. у 1925 р.), який є автором «теорії
навчення через спостереження» («обсерваційного навчення»), також присвячені
проблемі людської агресивності, яку Бандура розглядає як результат тривалого
засвоєння агресивних зразків поведінки, зокрема, через сприйняття телевізійної
агресії, в результаті наслідування агресивним моделям (телевізійним чи
реальним). Так, якщо вихователі дитини (батьки, вчителі) чи улюблені
кіногерої виявляють агресивність, то й дитина, наслідуючи їх, бути
демонструвати такі ж прояви. Якщо ж «модель» буде покарано за її
агресивність, бажання наслідувати її поведінку значно зменшиться, що було
підтверджено в низці експериментів як самого Бандури, так і послідовників
його теорії. З'ясувалось також, що великий обсяг теленасильства не лише
безпосередньо впливає на готовність глядачів поводитися агресивно, а й
впливає на саме ставлення до агресії. Люди, які під упливом телебачення
переконані, що конфлікти вирішуються шляхом насильства, а одиничний акт
насильства породжує цілу низку таких явищ, перебільшують небезпеку самим
стати його жертвами, з підозрою ставляться до оточуючих.
Розглядаючи проблему навчення у більш широкому контексті, А. Бандура
вважає, що цей процес у людей значною мірою визначається процесами
моделювання, спостереження та наслідування. Ми також можемо «научатися» у
відсутності як винагороди, так і покарання. Це не означає, що підкріплення не
має значення, річ у тім, що як тільки певна поведінка стає повністю засвоєною,
підкріплення починає відігравати важливу роль у тому, чи буде ця поведінка
виникати. Навчення через спостереження не є ні постійним, ні автоматичним, а
чи буде відбуватися таке навчення, залежить від упливу багатьох факторів,
наприклад, віку моделі та компетентності. Рівень мотивації людини також може
поліпшувати чи погіршувати моделювання, наслідування та спостереження.
Протягом життя кожною людиною спостерігається, а в подальшому освоюється
широкий спектр різноманітних соціальних реакцій, таких як агресія, сексуальна
поведінка, засоби емоційного реагування тощо. Бандура пише про наявність
реципрокного зв’язку між нашою поведінкою, суб’єктними характеристиками
та особливостями середовища. Ми мотивуємося не лише внутрішніми силами,
ми також не є просто пішаками у грі, яка починається під тиском зовнішніх
випадкових обставин. На нас впливають, але й ми впливаємо на своє оточення.
Ще одним упливовим теоретичним напрямом світової психології
ХХ століття є когнітивізм, що виник як своєрідний протест проти
біхевіористського розуміння людини як пасивної істоти, що сприймає
зовнішній вплив, практично не опираючись йому, перебуваючи під контролем
зовнішнього середовища. На думку когнітивістів, існування людини в цьому
43
світі (в першу чергу – соціальному) має активне забарвлення, характер її
реакцій на ситуації, що виникають, в основному визначається тією когнітивною
інтерпретацією, яку людина дає їм сама, спираючись на свої знання про себе та
власне ситуацію свого існування.
Так звана «теорія психологічного поля», яку розробив німецький
психолог Курт Левін (1890 – 1947), сформувалась під значним упливом
природничих наук. Дослідник вважав, що для розуміння поведінки необхідно
брати до уваги всю ситуацію, в якій людина опинилася на даний момент. На
думку К. Левіна, особистість живе та розвивається у психологічному полі
предметів, що її оточують та мають певний заряд (валентність). Специфічна
валентність кожного елементу зовнішнього середовища людини формується з
часом: дорослішає та змінюється особистість – змінюється й середовище, в
якому вона перебуває. Впливаючи на людину, предмети та явища середовища
тим самим сприяють виникненню у неї потреб, які вчений розглядав як
своєрідні енергетичні заряди, що викликають у людини внутрішнє напруження.
У такому стані вона прагне до розрядки – власне задоволення цих потреб.
Останні Левін поділив на біологічні та соціальні (або квазіпотреби), що в
структурі особистості представлені у вигляді певної ієрархії. Дослідження
мотивації дозволили Левіну дійти висновку, що індивід та його оточення є
неподільним динамічним цілим. При цьому мотивація поведінки розглядалась
ним не як біологічно визначена константа, а як власне психологічне явище,
оскільки мотиваційне напруження індивіда з успіхом може створюватися й
іншими людьми.
Теорія поля дає нам засоби для опису, аналізу та передбачення поведінки,
насамперед через визначення компонентів векторного поля в конкретній
ситуації й встановлення напрямку та інтенсивності поведінки, що очікується. З
іншого боку, вона також передбачає та підказує зміни в людині. Які можуть
статися внаслідок її залученості до певної поведінки, а також у результаті змін
у навколишньому середовищі, що можуть набути нового змісту або втратити
колишній сенс для подальшої поведінки.
З часом від аналізу мотивації одиничної людської поведінки Левін
перейшов до дослідження груп. Він став фундатором теоретичного напряму в
дослідженні груп, який отримав назву «групова динаміка». Вже після переїзду
до Сполучених Штатів учений багато працював над проблемами групової
диференціації, типології стилів спілкування. Саме йому належить
характеристика демократичного, авторитарного та потурального стилів
спілкування, а також дослідження умов, що сприяють виділенню в групах
неформальних лідерів, «зірок» тощо.
Серед теорій когнітивістської орієнтації необхідно також згадати,
зокрема, розробки американського психолога Джуліана Роттера, який
стверджував, що те, як людина сприймає власну поведінку та її наслідки,
більшою мірою залежить від специфічних рис її особистості. Так, хтось,
скоріше за все, буде приписувати своїм вчинкам внутрішні причини, в той час
як інші будуть постійно пояснювати свій спосіб життя й те, що з ними
відбувається, зовнішніми обставинами. Такі інтерпретації будуть залежати від
44
того, як люди взагалі уявляють собі, звідки виходить контроль за їхніми
вчинками – ззовні чи зсередини (для визначення цієї особливості людини
Роттер вводить поняття «локус контролю» – “locus of control”). У першому
випадку йдеться про екстернальний «локус контролю» особистості, а його
носій вважає, що його успіхи чи негаразди є результатом дії таких зовнішніх
сил, як випадковість, везіння (невезіння), тиск оточення, інші люди тощо; у
другому – про інтернальний, оскільки така людина вважає, що все, що з нею
відбувається, передусім залежить від її особистісних рис, компетентності, її
власної діяльності тощо. Всі індивіди займають певну позицію на континуумі,
утвореному цими полярними типами локусу контролю.
Питання походження інтернальності – екстернальності поки що є
недостатньо дослідженим, але деякі закономірності відомі. Так, наприклад,
батьки, які турбуються про своїх дітей, оточують їх любов’ю, створюють
емоційно теплу атмосферу виховання, допомагаючи формувати різноманітні
вміння та навички, сприяють тим самим розвитку у дітей інтернальної
орієнтації. З іншого боку, дані деяких досліджень свідчать про зв’язок між
екстернальними переконаннями та низьким соціоекономічним статусом. Расові
та етнічні групи, які практично не мають доступу до влади та не беруть участь у
процесах висхідної соціальної мобільності, теж демонструють більш
екстернальні системи переконань. Є навіть деякі підстави вважати, що окремі
культури можуть більш чи менш явно привчати своїх носіїв до екстернальних
позицій.
Для експериментального дослідження локусу контролю як узагальненої
характеристики особистості використовується так звана шкала екстернальності-
интернальності, що складається з 23 пар тверджень із вимушеним вибором та
шістьма «твердженнями-заповнювателями», які допомагають приховати від
піддослідних призначення цієї психологічної методики.
Теорія «когнітивного дисонансу» Леона Фестінгера (1919 – 1989) суттєво
доповнює ідеї класичного когнітивізму. Як уважає Фестінгер, коли ми
відчуваємо труднощі у зв’язку з необхідністю радикально змінити свої
установки при появі нової інформації чи виникненні нових обставин, ми
вимушені шукати різних способів звільнення від неспокою та невідповідності
між нашими установками та поведінкою, яка необхідна в нових умовах.
Наприклад, коли нам потрібно зробити вибір між двома однаково
привабливими чи взаємовиключними ситуаціями (речами, лініями поведінки
тощо), ми робимо все, щоб послабити дисонанс, який виникає в такому
випадку, шукаючи виправдання на користь того вибору, що ми зробили, самі
себе переконуючи, що обрали правильний варіант.
Ці ідеї були викладені Л. Фестінгером в його книзі «Теорія когнітивного
дисонансу» (A theory of cognitive dissonance) і спиралися на припущення про те,
що людина мотивована підтримувати узгодженість (консонанс) між парами
релевантних уявлень про себе, свою поведінку чи своє оточення. В ситуаціях
дисонансу виникає психологічний дискомфорт і створюється тиск, в результаті
чого суб’єкт прагне зменшити цей дисонанс або уникати ситуацій та
інформації, які сприяють збільшенню дисонансу. Зниження ж дисонансу
45
досягається або шляхом зміни уявлення, яке його викликає; або завдяки
зменшення суб’єктивної значимості самого дисонансу; або додаванням нової
інформації, яка певним чином «примирює» елементи ситуації, що дисонують.
Припускалось також, що дисонанс викликає когнітивну активність суб’єкта,
спрямовану на його усунення.
Л. Фестінгер вказував на існування певних індивідуальних відмінностей у
тому, як саме та якою мірою люди реагують на дисонанс, і припускав існування
континуума, який відбиває «толерантність до дисонансу». До того ж в
реальності його теорія описувала психологічне, а не формально-логічне
протиріччя. Так, для того, щоб для курця внаслідок сприйняття двох
тверджень – «Я палю» та «Паління викликає рак легенів» – виник дисонанс,
необхідно, щоб саме цей курець боявся захворіти на рак.
Теорія особистісних конструктів була сформульована американським
психологом Джорджем Келлі (1905 – 1966) у книзі «Психологія особистісних
конструктів» (The psychology of personal constructs). По суті, це когнітивна
теорія особистості була зорієнтована, переважно, на прикладне застосування у
зв’язку з вирішенням деяких проблем клінічної оцінки особистості та
психотерапії. Але на практиці виявилося, що дослідження, які ґрунтувались на
цій теорії, мали практичну користь для фахівців у галузі психолінгвістики,
експериментальної естетики, крос-культурної психології, аналізу політичної
діяльності, соціального сприйняття тощо.
Експліцитний філософський засновок, на якому ґрунтується теорія
особистісних конструктів, має назву «конструктивний альтернативізм».
Відповідно до цього методологічного принципу, реальність не відкривається
нам безпосередньо, а стає доступною в якості предмету такої множини
різноманітних тлумачень, які ми в змозі вигадати, або інакше кажучи – у
вигляді такої кількості різноманітних конструкцій, яки ми можемо вибудувати.
Келлі припускав, що більшість (а може й усі) вживаних нами тлумачень
(конструкцій) піддаються постійному виправленню, уточненню, і, в кінцевому
підсумку, заміною на більш корисні для нас. При цьому, як стверджував Келлі,
люди насамперед орієнтовані на майбутні, а не на минулі (на чому наполягав,
наприклад, З. Фрейд) чи сучасні події свого життя (як уважав Ф. Скіннер),
також їм притаманна здатність активно формувати уявлення про своє оточення,
а не просто пасивно реагувати на нього.
Конструктивний альтернативізм має низку чітких наслідків стосовно
того, як людські дії співвідносяться з іншими видами подій. Так,
передбачається, що ми маємо здатність репрезентувати події, а не просто
реагувати на них, як на стимули (qua stimuli). Номінальний стимул можна часто
визначити як суто фізичну подію, однак функціональний стимул визначається
тлумаченнями конкретної людини. Назва теорії Келлі походить від назви
основної одиниці аналізу – особистісного конструкту, який визначається як
двополюсний вимір, що є дихотомічною відмінністю: веселий/сумний,
парний/непарний, великий/маленький тощо. Вчений припустив, що кожна
людина розвиває унікальну систему ієрархічно організованих конструктів для

46
інтерпретації та антиципації (передбачення) подій. Ці конструкти є основою
для встановлення особливостей тих подій, які ми сприймаємо.
В основу своєї теорії Келлі поклав оригінальну аксіоматичну систему, яка
складалася із одного-єдиного постулату та одинадцяти висновків з нього, які
він назвав короларіями. Відповідно до основного постулату, у психологічному
плані процеси будь-якої людини спрямовуються по тих каналах, в контексті
яких вона антиципує (передбачає) події. Інакше кажучи, всі психологічні
процеси мають антиципаторну природу. Кожен із короларіїв уточнює окремі
аспекти цілісного процесу передбачення (про організацію, про діапазон, про
фрагментацію, про модуляцію, про індивідуальність, про вибір тощо).
Якщо погодитись із припущенням Келлі про унікальність системи
особистісних конструктів кожної людини, то необхідно враховувати, що
важливим аспектом міжособистісних відносин буде в такому випадку наша
здатність робити висновки про зміст і структуру систем інтерпретацій інших
людей. Про це свідчить зміст короларію про соціальність, відповідно до якого,
здатність людини відігравати певну роль у соціальному процесі залежить від
того, якою мірою одна людина тлумачить процеси тлумачення іншої; а
короларій про спільність стверджує, що психологічні процеси однієї людини
схожі з психологічними процесами іншої людини тією мірою, якою один
індивід спирається на тлумачення досвіду, схоже на те, на яке спирається інший
учасник соціального процесу. Схожість людей щодо характеристик їх систем
тлумачення може суттєво полегшувати їхню взаємодію та посилювати
взаємопорозуміння між ними.
Для оцінки особистісних конструктів Дж. Келлі розробив тест, що має
назву «Репертуарний тест рольового конструкта» (Role Construct Repertory
Test), а також методику, що відома під назвою «техніка репертуарної ґратки» і
вважається версією Реп-теста. Кінцевий результат застосування цих методик –
модель конструктів, які людина використовує для того, щоб інтерпретувати
свою соціальну дійсність, а також характеристика когнітивної складності
(простоти) конструктної системи індивіда. Хоча відносно цієї методики
висловлюються зауваження щодо валідності та надійності, вона й зараз з
успіхом використовується в дослідженнях розладів мислення хворих на
шизофренію, в діагностиці емоційних станів, під час вивчення закономірностей
формування феномена дружби, в психотерапії, відомі й випадки застосування
Реп-тесту для дослідження споживацької поведінки (критеріїв вибору певного
товару).
«Гуманістична психологія» (humanistic psychology) – це одночасно і
громадський рух, що зародився в межах психологічної науки, і впливова
теоретична перспектива, що витримала випробовування часом. Її засновники
прагнули виправити деякий примітивізм біхевіоризму та спрощене, на їхній
погляд уявлення про людину представниками психоаналізу, щоб створити
психологію, яка б правдиво відбивала людське життя та покращувала б його.
У більшості своїх проявів гуманістична психологія надавала пріоритет
людському, а не науковому досвіду, життю, наповненому змістом і втіленому у
витворах мистецтва й документальних джерелах минулого та сучасності. До
47
того ж більшість прихильників цієї психологічної течії займалися і займаються
психотерапією, яка забезпечує привілейований доступ до людського досвіду, а
сама гуманістична психологія завжди була тісно пов’язана з прикладною
психологією особистісного зростання.
Усамостійненню гуманістичної психології значною мірою сприяла
діяльність багатьох тепер вже класиків американської психології особистості –
Гордона Оллпорта, Генрі Мюррея, Гарднера Мерфі, а відлік історії почався з
конференції, яка відбулася в 1964 році в м. Олд-Сейбрук (штат Коннектикут) за
їхньої участі. Серед відносно нових на цьому заході прозвучали імена Карла
Роджерса, Ролло Мейя та Абрахама Маслоу, які з часом стали
інтелектуальними лідерами цього руху.
Деякі історики соціальної психології намагаються дослідити вплив на
гуманістичну психологію подій 60-х років, зокрема молодіжних і студентських
рухів, культури хіпі. Наприклад, зазначаються деякі їхні риси, що були
співзвучні ідеям гуманістичної психології – насамперед, індивідуалізм як
прагнення до самореалізації, не пов’язуючи себе жодними обов’язками перед
іншими людьми; дещо сентиментальна віра в здатність людини до
самовдосконалення на тлі зневажливого ставлення до політичних та етичних
засобів покращення життя; пошук легкої, але поверхневої близькості з іншою
людиною; прагнення жити «тут і зараз» з мінімальним вантажем моральних
зобов’язань; ірраціоналізм, який виявлявся в нехтуванні можливостями науки
тощо.
Переживши окремі кризові періоди, гуманістична психологія зберегла
себе як цілісний напрям сучасної психології й сьогодні ставить перед собою
задачі, по-перше, відродити холістичний (цілісний) підхід у дослідженнях
особистості; по-друге, сприяти становленню підходу, що віднедавна відомий
під назвою «розвиток людини на протязі усього життя» (life-span human
development). Прихильники «перспективи часу життя» цілеспрямовано
вивчають взаємодію між життям людей в соціальному контексті та під кутом
зору історичних змін. Дослідження розвитку людини в перспективі життєвого
шляху знову поставило під сумніви припущення щодо сталості психологічних
особливостей та детермінуючого впливу раннього дитячого досвіду.
Серед інших теорій, що отримали розвиток у цей період, треба згадати
напрацювання Сержа Московічі, який завдяки своїм роботам 70-х років
ХХ століття став відомим у науковому світі як один із натхненників
«європейського бунту» проти засилля американської позитивістської
парадигми у світовій соціальній психології. Свої ідеї із цього приводу
Московічі виклав у критичній збірці статей «Контекст соціальної психології»
(«The Context of Social Psychology»), що вийшла друком у 1972 році й досі
розглядається як своєрідний маніфест західноєвропейської соціальної
психології. Ця публікація заклала підвалини для розвитку досліджень нових
об’єктів, стимулювала пошук нових методів та сприяла розвитку теоретико-
методологічних засад європейської соціальної психології. Сам С. Московічі
став засновником плідного напряму соціальної психології – дослідження
соціальних уявлень, у своїх найбільш відомих роботах обстоював ідеї
48
нероздільності психічного та соціального, оскільки, на його думку, психічні
феномени («вірування, пристрасті тощо»), значно частіше, ніж це може
здаватися, є основою соціального (суспільних структур, інститутів і т. ін.), тому
є всі підстави розглядати психологію як підґрунтя соціології. Соціальна ж
психологія повинна зосередитися на вивченні культурних процесів, які
«відповідають» за організацію знань у суспільстві, за встановлення
міжіндивідуальних відносин, за формування соціальних рухів (груп, партій,
інститутів), завдяки яким і в яких люди діють та взаємодіють, за кодифікацію
міжіндивідуальної та міжгрупової поведінки, яка створює спільну соціальну
реальність з її нормами та цінностями тощо.
Американський психолог Карл Роджерс (1902 – 1987) увійшов в історію
персонології ХХ століття як автор феноменологічної теорії особистості.
Центральне місце в його теорії посідає теза про те, що поведінку людини можна
зрозуміти лише в термінах її суб’єктивних переживань, самі люди здатні
вирішувати й визначати свою долю, є цілеспрямованими й такими, що
заслуговують на довіру та прагнуть самовдосконалюватися. Всі мотиви нашої
поведінки, на думку Роджерса, підпорядковуються одному мотиву досягнення
майстерності – тенденції актуалізації, вродженому прагненню актуалізувати,
зберігати та інтенсифікувати себе.
Як стверджував Роджерс, єдиною реальністю, з точки зору сприйняття
людини, є суб’єктивна реальність – особистий світ переживань індивіда. Ми
реагуємо на події, що відбуваються, відповідно до того, як ми суб’єктивно їх
сприймаємо, інакше кажучи, психологічна реальність феноменів є виключно
функцією того, як вони сприймаються людьми. Кожен із нас інтерпретує
реальність відповідно до своїх суб’єктивних переживань, а наш внутрішній світ
повністю доступний лише нам самим.
Центральне місце в цьому суб’єктивному світі належить Я-концепції
(Самості) – важливому персонологічному конструкту Роджерса, розвиток якого
залежить від потреби в позитивній увазі, умов цінності та безумовної
позитивної уваги. Роджерс називав його «гештальтом, який є доступним для
усвідомлення, але не обов’язково таким, що усвідомлюється». Цей гештальт
складається зі сприйняття «Я», сприйняття взаємовідносин «Я» з іншими
людьми та різними аспектами життя, а також із цінностей, пов’язаних із цим
сприйняттям.
На початку нашого життя «Я» регулюється виключно організмічним
оціночним процесом, оскільки немовля оцінює свої переживання відповідно до
того, чи подобаються вони йому, чи ні. У подальшому структура «Я»
формується через взаємодію з оточенням, зокрема, з іншими людьми, дитина
поступово стає соціально сприйнятливою, у неї розвиваються когнітивні та
перцептивні здібності, а її Я-концепція все більше диференціюється та
ускладнюється. Це дає підстави стверджувати, що значною, навіть
визначальною мірою зміст Я-концепції залежить від умов соціалізації.
Колега Роджерса по Чиказькому університету Вільям Стефенсон у
1950 році для дослідження Я-концепції розробив методику, що отримала назву
«техніка Q-сортування», яку сам Роджерс пізніше почав використовувати для
49
фіксації змін у самосприйнятті його пацієнтів, з якими проводилася
психотерапія. Пацієнтові пропонується провести сортування карток з певними
твердженнями чи прикметниками, щоб охарактеризувати себе таким, яким він
собі вбачається на момент тестування (так зване Я-сортування), а також
розкласти ті ж самі картки так, щоб представити свій ідеальний портрет (ідеал-
сортування).
Коефіцієнт кореляції між двома прийомами сортування дає підстави для
висновків щодо відповідності між Я-реальним та Я-ідеальним, інакше кажучи,
про ступінь самоприйняття. Було також встановлено, що між самоприйняттям
та прийняттям інших людей існує прямий зв’язок: люди, що мають негативну
Я-концепцію, не здатні поважати та сприймати цінність інших людей.
Самоприйняття значною мірою залежить від умов соціалізації в дитинстві,
зокрема від самоприйняття батьків, їхньої самооцінки та ставлення (особливо,
матері) до дитини.
Роджерс також розробив принципово новий підхід до
психотерапевтичного лікування, який ґрунтувався на менш директивних
відносинах з пацієнтом, ніж це традиційно практикувалось у вже існуючих
терапевтичних методиках. З точки зору Роджерса, функціонування людини
передбачає наявність внутрішніх прагнень до самоактуалізації. Ці тенденції
можуть блокуватися різними складностями соціалізації, однак їх можна
розблокувати у тих випадках, коли відносини «терапевт – пацієнт»
характеризуються безумовним позитивним сприйняттям, правильним
емпатичним розумінням, щирістю та повнотою. Пізніше Роджерс дав іншу
назву розробленій ним терапії, яка й досі відома як «клієнт-центрована
терапія», оскільки передбачає розуміння самоприйняття пацієнта як центральне
завдання психотерапевта, утверджує цілісність та унікальність людини.

Тема 1.3. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та

механізми
1. Особистість у предметному полі соціогуманітарних наук.
2. Соціалізація як процес формування особистості.
3. Кризи соціалізації.
4. Зміст, агенти та механізми соціалізації.
5. Соціальні статуси та ролі особистості

1. Особистість у предметному полі соціогуманітарних наук

Перш ніж перейти до розгляду найвпливовіших теорій особистості,
звернемося до низки питань, пов’язаних, зокрема, із розумінням самого поняття
“особистість”, тих процесів, що характеризують тривалий період становлення
особистості тощо. В повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо
поняття “особистість”, інколи вкладаючи в нього зовсім різний смисл. Так,
найчастіше особистостями ми називаємо історичних персонажів або в чомусь
просто неординарних людей. Наведемо для прикладу кілька таких
повсякденних тверджень:
50
  особистостями є лише ті люди, які залишили по собі певний слід в
історії, відомі сучасникам та нащадкам;
 особистостями є ті, хто своє життя присвятили служінню іншим
людям;
 особистість – це людина, з якою цікаво спілкуватись, яка є
оригінальною та неповторною в своїй поведінці, захопленнях, манері вдягатися
тощо;
 особистостями є лише ті люди, які залишили по собі добру пам'ять, а
диктатори, маніяки, злочинці тощо особистостями вважатися не можуть;
 особистість – внутрішньо вільна, незалежна від моди, традицій,
суспільної думки тощо людина.
Перелік подібних суджень можна було с успіхом продовжувати ще
досить довго, але зазначимо, що, з наукової точки зору, всі ці твердження не є
точними й довершеними, оскільки у них, принаймні, один суттєвий недолік –
право вважатися особистістю надається виключно невеликій частині людей.
Що з цього приводу може нам розповісти сучасна наука? Спочатку декілька
слів про ті поняття, які вживаються науковцями при аналізі усього спектру
проблем, пов’язаних із вивченням особистості.
Людина – найбільш загальне поняття, яке означає конкретний вид в
системі біологічної класифікації, той самий «homo sapiens», який завершує
піраміду еволюції органічного світу. Окремий представник певного виду –
індивід, при цьому за біологічним індивідом закріпилося поняття «особ», за
людською істотою – найчастіше все-таки «індивід». Це поняття ми також
вживаємо для виділення людини як одиничного представника того чи іншого
соціального утворення (групи, спільноти, класу), при цьому специфічні
особливості життєдіяльності конкретної людини до змісту цього поняття не
включаються. Якщо розглядати людину як предмет філософського аналізу, слід
акцентувати увагу на тому, що філософія, вирішуючи фундаментальні
методологічні проблеми щодо сутності людини та її місця в світі, розглядає
особистість як суб’єкт діяльності, пізнання та творчості.
Коли йдеться про поняття «індивідуальність», маються на увазі певні
неповторні, яскраві риси, характеристики, які відрізняють одного індивіда від
іншого. Причому ці характеристики не є якимись фізичними чи анатомічними
даними (колір очей чи довжина ніг дівчини), це риси поведінки, мислення,
світосприйняття, духовного світу. Певними яскравими індивідуальними рисами
можуть бути наділені й тварини. Великий знавець психології тварин, лауреат
Нобелевської премії Конрад Лоренц навіть галок, за якими він тривалий час
спостерігав, розпізнавав «в обличчя». Дійсно, тварини часом дужі несхожі одна
на одну, у кожної не тільки своя «зовнішність», а й свій норов.
Поняття ж «особистість» уживається тільки по відношенню до людини,
причому починаючи з певного етапу її розвитку, оскільки особистістю не
народжуються – нею стають. Нікому, здається, не спадає на думку говорити про
особистість коня чи дельфіна. Немає жодних сумнівів щодо того, як всі
новонароджені не схожі один на одного, фактично кожен з них – уже

51
індивідуальність, але не особистість, і ми всерйоз не говоримо про особистість
дворічного малюка, навіть дуже кмітливого.
Особистістю людина стає в процесі спілкування та взаємодії з іншими
людьми, й лише після того, як засвоює норми та цінності соціального життя,
залучається до світу культури. Все своє життя ми знаходимось під упливом
різних чинників – повсякденного спілкування, праці чи навчання; політичних
подій, що відбуваються в державі (до речі, незалежно від того, цікавимося ми
ними чи ні); публікацій у пресі чи десь почутої репліки; зустрічі з випадковим
попутником в поїзді тощо. І все це впливає на наш внутрішній світ, на
формування наших життєвих позицій, особистість як таку. Але всі ці чинники
по-різному впливають на кожного з нас, в результаті чого й народжуються такі
різні особистості, якими є кожен з нас.
Для соціолога особистість у першу чергу – це представник певної
соціальної групи, елемент соціальної системи. Як зазначав колись класик
радянської соціології Володимир Олександрович Ядов, для соціології
особистість важлива не як індивідуальність, а як «знеособлена» особистість,
тобто як певний соціальний тип, як деперсоніфікована особистість. Інакше
кажучи, соціолога цікавить в особистості те, що об’єднує її з представниками
тієї чи іншої соціальної групи або спільноти, до якої вона належить. У процесі
свого формування особистість, окрім загальносоціальних, набуває риси,
обумовлені специфікою життєдіяльності окремих соціальних спільнот, членом
яких є індивід – носій особистісних рис: класових, соціально-професійних,
національно-етнічних, територіальних тощо. Основне завдання власне
соціологічного аналізу особистості – виділення в ній соціально-типового як
цілісності необхідних для виконання суспільних функцій якостей і рис, знань,
умінь і навичок, ціннісних орієнтацій і соціальних установок, домінуючих
мотивів діяльності тощо. Важливим уявляється дослідження взаємодії
особистості та її найближчого соціального оточення (мікросередовища), в
якому проходить повсякденне життя людини й відбуваються процеси
соціалізації.
Специфіка соціологічного підходу до аналізу проблем особистості
знайшла своє відображення, наприклад, в типології соціального характеру,
представленій у роботі «Самотній натовп. Дослідження американського
характеру» (1950) відомого американського соціолога Девіда Рісмена, який
продовжив традиції вивчення соціального характеру, започатковані відомим
німецьким філософом та психологом Еріхом Фроммом, теорію особистості
якого ми розглянемо дещо пізніше. А зараз зазначимо, що саме Фромму
належить ідея існування соціального характеру як результату зв’язку між
соціальною структурою суспільства та характером «середнього індивіда».
Соціальний характер, на його думку, формується внаслідок адаптації індивідів
до соціальних умов, завдяки чому у кожної людини розвиваються характерні
риси, що примушують її поводитися так, як поводиться більшість людей, що
належать до тієї ж культури. Соціальний характер інтерналізує зовнішні
потреби, орієнтуючи конкретних людей на завдання, які стоять перед усією
соціально-економічною системою. Аргументуючи правомірність ідеї існування
52
соціального характеру, Фромм наводить такі міркування. Вивчаючи реакції
будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою особистості членів
цієї групи, але при цьому нас цікавлять не ті індивідуальні особливості, які
відрізняють цих людей, а ті спільні риси, що притаманні більшості, тобто
«соціальний характер». Це поняття є ключовим для розуміння соціальних
процесів, оскільки характер в такому смислі – специфічна форма людської
енергії, яка виникає в процесі адаптації людських потреб до певного способу
життя в певному суспільстві.
Досить часто буває так, що якась соціальна група на рівні свідомості
приймає ті чи інші ідеї, але вони насправді не захоплюють усієї натури членів
цієї групи, оскільки не відповідають особливостям їхнього соціального
характеру. Тому такі ідеї залишаються лише набором усвідомлених принципів,
але в критичні моменті з’ясовується, що люди виявляються нездатними діяти у
відповідності до своїх принципів. Виходить, що ідея може стати потужною
рушійною силою лише тоді, коли відповідає специфічним потребам носіїв
певного соціального характеру. На прикладі Германії 30-х років минулого
століття Фромм показав, що коли певному суспільному класу загрожує
небезпека нових економічних тенденцій, цей клас реагує на загрозу
психологічним та ідеологічним шляхом, причому психологічні зміни, викликані
такою реакцією, сприяють розвитку тих самих економічних тенденцій всупереч
економічним інтересам даного класу.
Загалом же економічні, психологічні та ідеологічні чинники діють
наступним чином: людина реагує на зміни зовнішнього соціального
середовища тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу,
сприяють подальшому розвитку економічного та соціального процесів. Тут
діють економічні сили, але їх, стверджує Фромм, треба розглядати не як
психологічні мотивації, а як об’єктивні умови; аналізуючи психологічні сили,
треба пам’ятати, що вони самі обумовлені історично; а щодо ідей, то їх
основою є вся психологічна структура членів певної соціальної групи.
Незважаючи на тісний взаємозв’язок цих сил, кожна з них є відносно
самостійною. Економічний розвиток, відбуваючись за своїми законами,
обумовлений такими об’єктивними чинниками, як природні ресурси, рівень
розвитку техніки, географічне положення тощо. Психологічні сили
визначаються зовнішніми умовами життя, але мають і свою власну динаміку,
тобто є проявом людських потреб, які можуть бути видозмінені, але винищені
бути не можуть. У сфері ідеології можна знайти таку ж автономію, котра
пов’язана з законами логіки й з традицією наукового пізнання, що склалася в
ході історії.
Девід Рисмен у своєму розумінні соціального характеру виходить з того,
що це – частина характеру, яка формується в процесі життєдіяльності та є свого
роду «установкою», з якою людина підходить до світу й іншим людям, і яка
формується під упливом різних соціальних детермінант. Д. Рісмен згадує про
соціальний характер таких соціальних спільнот, як класи, нації тощо.
Особливістю соціального характеру, на його думку, є те, що суспільство

53
одночасно й породжує, й потребує індивідів та їх об’єднань саме з певним
типом соціального характеру.
У своїй роботі Д. Рісмен простежує формування соціального характеру в
процесі переходу від доіндустріальних суспільств до капіталістичних і в період
становлення сучасного йому розвиненого індустріального суспільства. Зокрема,
він виділяє три типи соціального характеру:
 традиційно-орієнтований тип;
 зсередини-орієнтований тип;
 іззовні-орієнтований тип.
Чітке визначення специфіки загальнопсихологічного підходу
утруднюється через відсутність загальної теорії особистості та
загальноприйнятного уявлення про її структуру. Загалом треба зазначити, що
на відміну від соціології загальна психологія вивчає насамперед те, що
відрізняє одну людину від іншої, надає їй психологічної неповторності,
своєрідності та унікальності.
Як зазначає Д. Майєрс, розмірковуючи на цю тему, фактом, який
об’єднує соціальну психологію та психологію особистості є те, що в центрі
їхньої уваги знаходиться індивід. Зокрема, американська психологічна
асоціація друкує матеріали з цих галузей в одних і тих же виданнях (наприклад,
«The Journal of Personality and Social Psychology», «Personality and Social
Psychology Bulletin»).
Відмінність між ними, на думку вченого, полягає в соціальному характері
соціальної психології. Психологи, які займаються дослідженням особистості,
фокусують свою увагу на індивідуальних внутрішніх механізмах і на
відмінностях між індивідами, ставлячи, наприклад, питання, чому одні індивіди
більш агресивні, ніж інші. Соціальні психологи концентруються на групах
людей та переймаються питанням, як саме соціальні ситуації можуть спонукати
людей до гуманних або жорстоких вчинків, примушують їх бути
конформістами або незалежними, формують симпатію чи упереджене
ставлення тощо.
Водночас на умовність розмежування предметного поля психології та
соціальної психології вказував ще З. Фрейд, наприклад, в роботі «Психологія
мас і аналіз людського Я». Зокрема, він зазначав, що протипоставлення
індивідуальної та соціальної, або масової, психології, яке на перший погляд
може здаватися таким значним, втрачає свою гостроту при більш детальному
розгляді. Хоча психологія особистості досліджує одиничну людину й ті шляхи,
якими та прагне задовольнити імпульси своїх первинних позивів, але все-таки
рідко, лише за певних виключних умов, психологія може не брати до уваги
ставлення окремої людини до інших індивідів. У психічному житті людини
завжди присутній «інший», і він, як правило, є взірцем, об’єктом, помічником
або супротивником, і тому психологія особистості з самого початку є
одночасно й також психологією соціальною в цьому розширеному, але цілком
обґрунтованому сенсі.
У межах соціально-психологічної теорії існує декілька точок зору щодо
структури особистості, її цінностей та інших проявів. Так, свого часу відомий
54
ленінградський психолог Євген Семенович Кузьмін зазначав, що соціальна
психологія повинна взяти за основу моделювання особистості її суб’єктивні
відносини до соціальної реальності, яку необхідно розглядати як конкретні
обставини соціального положення індивіда, умов його соціалізації та
повсякденної діяльності.
На думку Галини Михайлівни Андрєєвої, соціальна психологія з’ясовує,
яким чином, у яких конкретних групах особистість, з одного боку, засвоює
соціальні впливи (через яку із систем своєї діяльності), а з другого – яким
чином, у яких конкретних групах вона реалізує свою соціальну сутність (через
які конкретні види сумісної з іншими людьми діяльності). Загалом, можна
стверджувати, що особистість у межах соціальної психології розглядається в
тих своїх проявах (якостях, рисах, станах та процесах), які формуються в
соціальних (передусім у безпосередніх) зв’язках, виявляються у них та є
значимими для них. Для соціальної психології важливо зрозуміти особистість
як суб’єкта, який взаємодіє та спілкується. Всі характеристики, всі риси
особистості піддаються постійній корекції, коли вона діє в реальному
соціальному оточенні, в конкретній групі. Багато хто із сучасних соціальних
психологів уважає, що саме реальні групи відіграють вирішальну роль у
становленні особистості, адже соціальні детермінанти більш високого порядку
(суспільство, його культура) відбивається крізь своєрідну безпосередню
«інстанцію» соціального, якою є група.
У контексті соціально-психологічного аналізу особистості однією з
актуальних проблем є питання про так звані соціально-психологічні здібності
особистості, існування яких пов’язується з проявами особистості в
різноманітних ситуаціях спілкування. Так, йдеться, наприклад, про
«перцептивну здібність», «здібність до емоційного відгуку», «загальну
здібність до оцінки іншого», «спостережливість» та «проникливість». В інших
варіантах окремими авторами пропонуються більш узагальнюючі поняття:
«соціально-психологічна компетентність», «міжособистісна компетентність»,
«компетентність у спілкуванні», «соціально-перцептивний стиль» тощо.

2. Соціалізація як процес формування особистості

У науках, що вивчають особистість – насамперед у соціології та
соціальній психології – для визначення процесу її формування вживається, як
відомо, термін «соціалізація». Процес соціалізації має велике значення як у
житті окремої людини, так і в житті суспільства в цілому. Адже від успішності
соціалізації залежить те, якою мірою особистість, засвоївши існуючі цінності та
норми поведінки, складові культури, налагодивши взаємодію з іншими людьми,
зможе реалізувати свої здібності, схильності, наскільки її життя в соціальному
плані буде комфортним і благополучним. Саме завдяки соціалізації індивід
перетворюється на члена сім’ї, певних соціальних груп, суспільства,
залучається до культури. Для суспільства – успіх соціалізації стає своєрідною
гарантією того, чи зможуть представники кожного нового покоління посісти

55
місце попередніх поколінь в системі соціальних зв’язків, чи не загине
суспільство, чи не втратить свої культурні надбання.
Як стверджують фахівці, соціалізація починається з раннього дитинства,
триває протягом усього життєвого циклу людини й передбачає залучення
значної кількості формальних та неформальних інститутів. В основі соціалізації
лежать зв’язки між людьми та засвоєння ними соціальних навичок. Процес
соціалізації часто розглядається як органічна єдність двох складових – адаптації
та інтеріоризації. Адаптацію можна визначити як свідоме пристосування до
соціальних вимог, норм, правил тощо без внутрішнього їх прийняття; на
відміну від цього, інтеріоризація – це процес перетворення згадуваних вимог,
норм, правил із зовнішніх феноменів в елементи свідомості, в складові
внутрішнього духовного світу особистості.
Почасти цей процес залежить від уроджених механізмів та особливостей
формування нервової системи, але над усе він визначається тим досвідом,
котрий людина набуває протягом життя, тими зв’язками, які вона має з іншими
людьми, особливостями мікро- та макросередовища індивідуальної соціалізації.
Серед відомих дослідників, яку приділяли велику увагу феномену соціалізації,
можна згадати Зігмунда Фрейда, Жана Піаже, Джорджа Міда, Чарльза Кулі,
Маргарет Мід, Рут Бенедікт, Еріка Еріксона, Лоуренса Кольберга та багатьох
інших.
Так, Ж. Піаже, спираючись на ідею існування різних стадій соціалізації
особистості, робив акцент на розвитку когнітивних структур психіки й на
подальшій перебудові в залежності від досвіду та особливостей соціальної
взаємодії, які відіграють вирішальну роль переході з однієї стадії розвитку на
іншу. Підкреслюючи активну роль самого суб’єкта соціалізації, Піаже
стверджував, що дитина засвоює новий досвід, використовуючи існуючі
когнітивні схеми, і в той же час пристосовуючи ці схеми до нового досвіду за
допомогою так званого механізму «рівноваги».
Маргарет Мід і Рут Бенедікт досліджували соціалізацію в суспільствах,
що знаходилися на різних стадіях суспільного розвитку. Вони вказували на
значимість для індивідів переходів від однієї стадії життєвого циклу на іншу,
від одного статусу до іншого, зокрема, переходів від дитинства до отроцтва,
вивчали засоби впливу культури даного суспільства на характер та результати
життєвих змін (переходів).
У процесі соціалізації найчастіше виділяють такі стадії, як раннє
дитинство, дитинство та отроцтво, юність, зрілість, старість. Кожен із цих
етапів має свої особливості, відіграє свою, особливу роль у формуванні
особистості. Так, соціалізація дітей наймолодшого віку (в англомовних
джерелах вона має назву «infant socialization»), на думку психологів, має
важливе значення з декількох причин. Це насамперед період найбільш
інтенсивного росту, тому такі несприятливі впливи середовища, як недостатнє
харчування, фізична чи емоційна жорстокість спричиняють більш згубний
уплив на дитину, що розвивається, ніж у будь-які інші періоди життя. В той же
час «збагачене» середовище розвитку маленької дитини викликає найбільш
сильні позитивні ефекти. Власне з наукової точки зору, раннє дитинство цікаве
56
тим, що новонароджений не має досвіду взаємодії з культурою, тому можна
спробувати оцінити відносний внесок середовища в його розвиток. Щодо
біологічної природи немовляти існувало багато припущень: новонародженого
зображували маленьким асоціальним дикуном, якого треба було цивілізувати;
«чистою дошкою» (tabula rasa), на якій оточення залишає свої відбитки тощо.
Сучасна психологія характеризує його як активного учасника процесу
соціалізації, який наділений від народження специфічними соціальними
атрибутами.
Дослідження в сфері вивчення соціалізації розпочали ще соціальні
антропологи, яких цікавив зв’язок між культурою та особистістю. На початку
30-х років минулого століття група вчених під керівництвом Едварда Сепіра та
Джона Долларда почала вивчати традиційні метод виховання дітей як
ключовий момент у розумінні механізму передачі культури.
Загалом було встановлено, що в нормальних межах будь-якої культури, за
умов, що дитина народилася здоровою, соціалізація не змінює основних
трансформацій, які відбуваються з дитиною в процесі її зростання й просування
до позиції члена суспільства, який нормально функціонує. В усіх культурах
турбуються про задоволення основних потреб немовляти, оскільки всі діти
народжуються безпомічними й не здатні вижити без допомоги дорослих. Усі
культури мають систему передписань та заборон, які стосуються догляду за
дитиною та її годування.
Однією з найбільш помітних характеристик, що визначають соціалізацію
в ранньому дитинстві, є біологічна стать. Із самого моменту народження вона
впливає на те, як з дитиною будуть поводитися інші, які основні поведінські
відмінності будуть нав’язувати, як будуть визначати Я-концепцію дитини тощо.
У той же час визначити внесок соціалізації у формування відмінностей між
представниками різної статі у віці до одного року практично неможливо. Деякі
дослідники вважають, що міцне підґрунтя для соціалізації пов’язаної зі статтю
поведінки закладається ще до народження дитини. В більшості країн світу
віддається перевага народженню хлопчика, особливо коли батьки очікують на
першу дитину. Щодо подальшого виховання новонародженого, то, принаймні в
західних культурах, чоловіки поводяться диференційовано з дітьми різної статі,
в той час як поведінка жінок в більшості аспектів є однаковою по відношенню
до новонароджених чоловічої та жіночої статі. Самі ж діти вже у віці приблизно
2,5 років точно знають свою статеву приналежність і відрізняють стать
дорослих і дітей.
Суттєва відмінність, що характеризує соціалізацію в цьому віці від
подальших періодів – поведінка, яка дуже швидко змінюється. Так, в
соціальному, емоційному, когнітивному, руховому й, навіть, морфологічному
відношенні діти, які почали самостійно ходити, дуже відрізняються від
новонароджених. Незважаючи на культурні відмінності виховання й догляду
протягом перших місяців життя, діти виходять зі стадії немовлят спроможними
й повністю готовими до того, щоб «перескочити» на наступну стадію розвитку.
Особливу роль в процесі соціалізації на етапі раннього дитинства відіграє
мова як невід’ємний елемент культури. Для немовляти соціалізація пов’язана з
57
домовними формами комунікації – попередниками власне мови. Дані
психологічних досліджень свідчать, що новонароджений практично з перших
моментів свого життя є активним учасником свого лінгвістичного середовища й
демонструє тонку здібність до розрізнення звуків мови. Як відомо,
функціонування мови передбачає наявність звукової системи, тому
новонароджений приходить у цей світ добре «екіпірованим» для того, щоб
видавати звуки, які б привертали увагу. Першою формою комунікації
новонародженого, рефлекторною за своєю природою, є плач – універсально
неприємний сигнал, тому дорослі й намагаються ліквідувати причини, що
викликають цю реакцію дитини. Дитину неможна навчити розмовляти до того
часу, поки не буде достатньо розвиненою задля цього центральна нервова
система. Цікаво, що в різних культурах в процесі навчання маленьких дітей
дорослі приділяють різну увагу тим чи іншим аспектам мови. Так, наприклад,
носії японської мови та деяких мов африканських народів акцентують увагу на
тому, що дитини повинна розуміти те, що їй говорять, але від неї не
вимагається відповіді дорослим. У багатьох же країнах дорослі прагнуть
активно навчати малюків говорити й вимагають від них відповідної активності.
Не менш цікаво, що, незважаючи на ці та деякі інші культурні відмінності
мовного виховання, вже у віці 3−4 років практично всі діти стають
компетентними у мовному відношенні.
Дані кроскультурних досліджень свідчать, що в більшості культур участь
батька у догляді за новонародженим (якщо ця участь узагалі є) дуже обмежена.
Якщо ж батько все-таки бере участь у вихованні дітей, він більш активно
залучається до догляду за синами, ніж доньками, тому основна частина
соціалізації новонародженого проходить по лінії «мати – дитина», і саме мати
більшою або меншою мірою вважається особою, відповідальною за успішність
соціалізації. Материнська депривація завжди розглядалася як чинник, що дуже
шкодить психічному здоров’ю, а так зване «множинне материнство» (multiple
mothering) ще й досі викликає сумніви у багатьох фахівців. Значно менше
психологічній науці відомо про вплив у цьому віці ровесників і старших дітей
як агентів соціалізації. Антропологічні дослідження документально
підтверджують практику й користь залучення інших дітей до догляду за
новонародженими, але систематичні психологічні дослідження з цього приводу
практично відсутні.
Указуючи на активність немовлят у процесах соціалізації дослідники
стверджують, що поведінка дітей є соціальною з самого їх народження. Малюк
«вчить» своїх батьків тому, як виконувати батьківські обов’язки, перетворюючи
просто «жінок і чоловіків» на «батьків і матерів». Етологи стверджують, що у
малят тих біологічних видів, представники яких після народження певний час
повністю залежать від дорослих, існує багато зовнішніх ознак, що виконують
роль релізорів батьківської поведінки та гарантують необхідний догляд за
немовлям. Так, поведінка дитини цього віку складається з певної послідовності
реакцій, що створюють універсально сприятливі мови для формування
відносин «батьки-дитина»: крик, посмішка, смоктання, чіпляння, вокалізація,
глядіння та слідування. Немовля постійно подає матері сигнали, які сприяють
58
інтеракції між ними, а радість і посмішка свідчать дорослим, що дитині
подобається їхня «компанія».
Трохи пізніше діти цього віку можуть, фактично, брати на себе основну
роль у просоціальній поведінці. Перші ігри з дорослими полягають в обміні
іграшками («дай – на»), й діти, засвоївши цю просту форму інтеракції, залюбки
беруть у ній участь і самі «запрошують» дорослих до взаємодії, тим самим
наслідуючи батьківську поведінку.
У багатьох країнах сучасного світу ще одним агентом соціалізації дітей
наймолодшого віку є так звані «нематеринські форми догляду за дитиною»,
поширеність яких значною мірою залежить від міри участі жінок в
економічному житті суспільства. Ці форми догляду мають різний ступінь
формалізованості: ними може бути догляд найближчих родичів (як дорослих,
так і дітей), няні або спеціальні державні чи приватні дитячі дошкільні заклади.

3. Кризи соціалізації
Кожен етап соціалізації має й свої специфічні проблеми, що виявляються
в так званих «кризах соціалізації», найбільш ґрунтовну характеристику яких
можна знайти в теорії американського психолога Еріка Еріксона (1902 – 1994).
Е. Еріксон народився в 1902 році в Германії. Його батьки розлучилися ще
до народження хлопчика, але з часом у нього з’явився новий батько – доктор
Теодор Гомбургер, чиїм прізвищем на початку своєї професійної кар’єри
молодий науковець підписував перші психоаналітичні статті. Лише отримавши
у 1939 році американське громадянство, він обрав батьківське прізвище. На
відміну від інших персонологів, про теорії яких буде йтися в цій темі, Еріксон
не отримав формальної вищої освіти: спочатку він навчався в «гуманістичній
гімназії» в Німеччині, де його улюбленими предметами були історія та
мистецтво. Потім юнак кілька років подорожує Європою, віддаючи перевагу
відвідуванням музеїв та художніх галерей. У 1927 році Еріксон за
рекомендацією свого шкільного товариша влаштовується викладачем у
маленьку експериментальну американську школу у Відні. Цю школу заснувала
сама Анна Фрейд для тих дітей, чиї батьки навчалися психоаналізу. У цей час
Еріксон знайомиться з З. Фрейдом, а також стає кандидатом для занять у
Віденському психоаналітичному інституті, продовжуючи вивчати психоаналіз
під керівництвом А. Фрейд. У Відні він одружується із канадкою Джоан Серсон
і у 1933 році разом із дружиною та двома маленькими синами виїжджає до
Копенгагену, намагаючись отримати нове громадянство й допомогти
створенню навчального центру з психоаналізу, але стикнувшись із певними
перешкодами, емігрує до Сполучених Штатів, оселившись у Бостоні, де вже
було створено психоаналітичне товариство. Кілька років Еріксон працює як
психоаналітик з дітьми, а у 1936 р. стає викладачем медичної школи
Йєльського університету. Два роки потому він бере участь в експедиції до
індіанської резервації в Південній Дакоті з метою спостереження за вихованням
дітей у племені сіу, і на довгі роки проблеми впливу культури на розвиток
дитини стають фокусом його дослідницького інтересу

59
 З 1942 року Еріксон обіймає посаду професора психології у відомому
Університеті Берклі та стає чи не найвпливовішою фігурою в галузі
психоаналізу. Але під час антикомуністичної кампанії, коли він відмовився
присягнути на лояльність, вченого було звільнено. На щастя, це не завадило
Еріксону представити на суд наукової спільноти свою першу книгу «Дитинство
та суспільство» (1950), завдяки якій він отримав світове визнання як провідний
фахівець у галузі Его-психології. Його подальша професійна доля була
пов’язана з різними американськими університетами, в тому числі, й з
Гарвардським. Світ побачила й ціла низка його всесвітньо відомих публікацій,
серед яких слід згадати «Інсайт і відповідальність»; «Ідентичність: криза
юності»; «Історія життя та історичний момент»; «Ідентичність і життєвий
цикл»; «Зрілість» та ін. За психобіографічне дослідження витоків ідеї Ганді про
непротивлення злу насильством «Істина Ганді» (1969) Еріксону було
присуджено Пулітцерівську премію та Національну книжкову премію в галузі
філософії та релігії. До самої смерті вчений продовжував активну діяльність у
Центрі Еріксона в Кембриджі.
Хоча Еріксон постійно вказував на те, що його ідеї – це лише подальший
систематичний розвиток – з урахуванням нових відкриттів у соціальних і
біологічних науках – концепції Фрейда про психосексуальний розвиток, слід
відзначити їх чотири важливих відмінності. По-перше, в його роботах акценти
суттєво зміщені з Ід на Его, яке є, з позиції Еріксона, основою поведінки
людини й автономною структурою особистості, основним напрямком розвитку
якої можна вважати соціальну адаптацію. При цьому паралельно відбувається
розвиток Ід та інстинктів. Цей погляд на психічну природу людини, названий
Его-психологією, радикально відрізняється від раннього психодинамічного
підходу тим, що описує людей як більш раціональних і саме тому як таких, що
приймають усвідомлені рішення й свідомо розв’язують життєві проблеми. У
той час, як Фрейд вважав, що Его бореться, намагаючись вирішити конфлікт
між інстинктивними потягами та моральними обмеженнями, Еріксон доводив,
що Его – автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою
сприйняття, мислення, уваги та пам’яті. Людина ж завдяки взаємодії з
оточенням у процесі свого розвитку стає все більш і більш компетентною.
По-друге, Еріксон розвиває новий погляд щодо індивідуальних
взаємовідносин з батьками й культурним контекстом, в якому існує Сіма. Якщо
Фрейда цікавив уплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон
підкреслює історичні умови, в яких формується Его дитини. Він спирається на
результати спостережень за людьми, які належать до різних культур, щоб
показати: Его неминуче й тісно пов’язане з особливостями соціальних приписів
та системою цінностей, що змінюються. По-третє, теорія розвитку Его охоплює
весь життєвий простір індивіда (від народження до смерті), у той час як Фрейд
обмежився впливом ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням
розвитку особистості за межами генітальної стадії. Й нарешті, слід звернути
увагу й на відмінності у розумінні природи та суті вирішення психосексуальних
конфліктів. Так, метою Фрейда було розкриття сутності та особливостей
впливу на особистість несвідомого, а також пояснення того, як рання травма
60
може призвести до психопатології у дорослої людини. Еріксон, навпаки, вбачав
своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини поборювати
життєві труднощі психосексуального характеру. Його теорія акцентує увагу
насамперед на особливостях Его, його достоїнствах, які виявляються в різні
періоди його розвитку. Фрейдівському фаталістичному попередженню про те,
що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддадуться своїм
інстинктивним прагненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що
кожна особиста та соціальна криза є свого роду викликом, який призводить
індивіда до особистісного зростання та подолання життєвих перешкод. Знання
того, як людина долала кожну значиму життєву проблему чи як неадекватне
розв’язання ранніх проблем позбавило її можливості долати подальші
проблеми, є, на думку Еріксона, єдиним ключем до розуміння її життя.
У той же час і Фрейд, і Еріксон погоджуються в тому, що стадії розвитку
особистості визначені наперед, і порядок їхнього проходження є незмінним.
Еріксон теж визнає біологічні та сексуальні основи всіх більш пізніх
мотиваційних та особистісних диспозицій, а також поділяє позицію Фрейда
щодо структурної моделі особистості (Ід, Его, Супер Его).
Е. Еріксон представив картину психосоціального розвитку людини на
протязі всього життя, надаючи особливого значення самостійному або
безконфліктному розвитку адаптивного Еґо особистості. На його думку, крім
задоволення інстинктів, людям необхідна постійна категоризація та інтеграція
їхнього життєвого досвіду, тому для нашого оптимального функціонування ми
прагнемо досягти стабільного відчуття Еґо-ідентичності – виразного
усвідомлення цілісності та безперервності цього досвіду.
Так, відповідно до уявлень Еріксона, протягом усього життя людина
переживає вісім таких психосоціальних криз, сприятливий чи несприятливий
вихід із кожної з них визначає можливості подальшого розвитку особистості.
На всіх стадіях формування особистості, від самого народження до глибокої
старості, є своя нормативна криза, що потребує подолання. Кожна криза може
бути результатом інтрапсихічних конфліктів (до речі, перші п’ять відповідають
фрейдівським психосексуальним стадіям), але й соціальний контекст, у якому
особистість намагається вирішити ці конфлікти, також може суттєво
розрізнятися, тому за своїм характером – це психосоціальні кризи. Особливості
вирішення кожної кризи залишають свій відбиток як на особистості, що
розвивається, так і на цілком сформованій особистості. В ідеальному варіанті
вихід із кризи не повинен бути однобічним, тому ознакою оптимального
розвитку є «суміш» або гармонічне поєднання двох полярних варіантів
вирішення психосоціальної кризи. Припускається також, що характер
подальших стадій соціалізації залежить від результатів проходження
попередніх, тому має місце так званий «кумулятивний принцип» соціалізації.
1. Так, перша криза виникає вже на першому році життя та пов’язана з
тим, чи задовольняються основні фізіологічні потреби дитини. Підсумок
формування особистості на цьому життєвому етапі розміщується на вісі
координат «довіра – недовіра», хоча треба зазначити, що навіть у випадку
відносно благополучного виходу з кризи певна ступінь недовіри до оточення у
61
дитини зберігається, оскільки повне задоволення абсолютно всіх потреб
практично неможливе. Загалом із цією стадією, на думку Еріксона, пов’язано
формування такої характеристики як надія
2. «Автономія – сором та сумніви» – такі можливі полярні результати
виходу з другої кризи, що спостерігається в період так званого раннього
дитинства. В цей час дитина вчиться говорити, бігати, не падаючи, виявляє
перші ознаки самостійності, вчиться під наглядом дорослих контролювати
деякі прояви свого організму (насамперед, вчасно проситися в туалет). Коли
дорослі в цей період висувають надто багато вимог щодо такої інтимної сфери,
дитина переймається почуттям провини й власної неповноцінності, чим сильно
гальмується її прагнення до самостійності та вміння орієнтуватися в
навколишньому світі. Саме на цій стадії виникає «добра воля», бажання діяти у
відповідності з очікуваннями.
3. «Ініціативу або почуття провини» називає Е. Еріксон як підсумок
розвитку в період третьої особистісної кризи соціалізації (3–5 років). У цей
період відбувається самоствердження дитини. Її плани, насамперед ті, що
дорослі їй дозволяють реалізувати, сприяють розвитку ініціативи, а
переживання постійних невдач може призвести до покори та почуття провини.
У цьому віці дитина часто конфліктує з іншими людьми (і дітьми, і дорослими)
з приводу меж її ініціативності та демонстрації нових здібностей – рухливості,
дивовижної фантазії та допитливості. Саме в цей час формується
цілеспрямованість, яка знаходить прояв у силі наміру – здатності досягати
особистісно значимі цілі незважаючи на ризик та можливі невдачі.
4. Формуванням працелюбності як особистісної риси або відчуття власної
неповноцінності завершується наступна криза соціалізації (молодший шкільний
вік). Це період спільної діяльності з іншими дітьми, насамперед, у шкільному
класі, встановлення контактів з учителями та іншими дорослими, інтересу до
реальних життєвих, зокрема професійних, ролей. На цьому етапі основне
значення має розвиток упевненості в собі, оскільки саме в цей час діти
починають засвоювати та відтворювати в уяві справжні ролі дорослих, не менш
значимими є також і успіхи в навчанні. Особливість цього періоду полягає в
тому, що соціальний контекст кризи фактично перше в житті дитини виходить
за межі власне сімейного оточення. На цій стадії закладається підґрунтя такої
характеристики як компетентність (наприклад, у майбутній професійній
діяльності).
5. П’ята життєва криза (юність) пов’язана зі становленням ідентичності
(ідентифікацією) або рольовою невизначеністю (дифузією). Це час двох
основних подій: відносної фізичної (сексуальної) дорослості, з одного боку, та
необхідності вибору подальшого життєвого шляху. Молоді люди вирішують
питання подальшого навчання чи роботи, обирають супутника життя. Невдачі
на цьому шляху можуть в майбутньому негативно позначитися на професійній
кар’єрі чи особистому житті людини. В цей період молода людина мабуть
уперше в житті починає сприймати себе як продукт свого попереднього
досвіду. Позитивний вихід із попередніх криз, завдяки чому молода людина
стає в міру довірливою, самостійною, цілеспрямованою та працелюбною,
62
полегшує формування ідентичності.
6. На початку періоду дорослого життя важливого значення набувають
різноманітні види інтимних відносин: залицяння, шлюб тощо. Доросла молода
людина прагне знайти та встановити щирі, довірчі відносини з постійним
партнером, якщо ж конфлікт між інтимністю та самотністю (ізоляцією) – а саме
ці дві характеристики описують можливий вихід із кризи – не знаходить
вирішення, то, ймовірно, що в майбутньому людина буде підсвідомо прагнути
вступити в тимчасові відносини, які завжди будуть завершуватися розривом.
7. Середній вік – час удосконалення в певному виді діяльності та
виконання батьківських функцій. Підведення підсумків першої половини життя
спрямовує подальший розвиток життя зрілої людини у напрямах «творча
активність – застій» (інший варіант виміру цієї кризи описується як
«генеративність проти стагнації»). Генеративність (творчість) знаходить прояв
у турботі про інших, стагнація примушує людей концентруватися на власних
потребах.
8. Остання – восьма криза припадає на період старості, коли люди
підводять уже остаточні підсумки свого життя. Ця криза знаменує завершення
попереднього життєвого шляху, а вихід із неї залежить від того, як цей шлях
було пройдено, як людина сама оцінює його з позицій успішності чи
неуспішності. Так, деякі з людей цього віку спокійно зустрічають старість,
інших до самого кінця не залишає почуття гіркоти та невдоволеності. У
першому випадку формується відчуття, що всі етапи життя є певною цілісною
єдністю (стан цих людей на виході з кризи Еріксон характеризує поняттям
«умиротворення» або «цілісність»), а інакше до останньої миті людина буде у
«відчаї». Мудрість – остання важлива особистісна риса, яка формується у
людини й допомагає їй усвідомлювати відносний характер знань і приймати
життя таким, яким воно є.
Намагаючись уникнути кризи ідентичності деякі молоді люди занадто
поспішають із самовизначенням, змирюються з усвідомленням визначеності
наперед і тому не в змозі розкрити свій потенціал; інші розтягують цю кризу й
стан розпливчатої ідентичності на невизначений час, витрачаючи таким чином
свою енергію в конфлікті розвитку, який затягнувся, та в сумнівах з приводу
самовизначення. Іноді дифузна ідентичність знаходить свій прояв у так званій
«негативній ідентичності», за умов якої людина приймає небезпечну або
соціально небажану роль.
Тяжкій кризі ідентичності можна запобігти різними засобами. Батькам і
значимим дорослим слід уникати надмірних вимог до дітей і не ставити перед
ними занадто невизначені цілі. Дорослим також слід заохочувати дітей дбати
про власні інтереси, хвалити їх за досягнення, підтримувати у випадках
виникнення труднощів, допомагати розкривати та розвивати свій потенціал,
привчати до відповідальності, дозволяючи відчувати на собі наслідки свої
вчинків (якщо, звичайно, вони не дуже небезпечні), Поважати дітей як
особистостей і не принижувати, коли їм не вдається жити відповідно до
очікувань дорослих і, нарешті, сприяти зростанню їхньої чуйності, котра
призводить до розвитку ідентичності, що дозволяє легко пристосуватися до
63
суспільства. Крім того, підліткам треба забезпечити широкий вибір варіантів
позитивного способу життя або функціональних моделей для наслідування, що
надасть можливість випробовати декілька прийнятливих ролей, краще пізнати
себе, отримати інформацію про реальні шансі і варіанти, що надаються тією
культурою, в умовах якої вони проживають.
Неблагополучне проходження кризи ідентичності корелює з широким
спектром проблем – від труднощів психологічного росту до явної патології.
Сильна дифузія ідентичності пов’язана з нездатністю приймати рішення,
втратою індивідуальності, складностями встановлення бажаних відносин із
тенденцією до ізоляції, труднощами в роботі й неможливістю зосередитися.
Оскільки ідентичність не без підстав вважається одним із основних елементів
розвитку Его та його сили, незадовільне вирішення кризи ідентичності робить
індивіда менш здатним розв’язувати нагальні завдання адаптації.
Хоча найбільш глибокою криза ідентичності буває в юності, але
відчувати її на собі можуть люди у будь-якому віці. Спочатку Еріксон вживав
поняття «криза ідентичності» у зв’язку з досвідом ветеранів Другої світової
війни. Пізніше він спостерігав схожу сплутаність ідентичності у молодих
людей, які втратили життєві орієнтири, й дійшов висновку, що криза
ідентичності – це частина нормального юнацького розвитку. Крім того, власний
досвід іммігранта дозволив Еріксону припустити, що навіть якщо людині
вдалося вирішити юнацьку кризу ідентичності, подальші драматичні зміни в
житті можуть викликати повторення кризи. Окрім іммігрантів кризу
ідентичності можуть переживати й багато інших категорій людей: звільнені у
відставку військові; пенсіонери, чия ідентичність раніше була практично
цілком і повністю побудована на їхній роботі; люди, які живуть на державну
грошову допомогу й тому вважають себе «порожнім місцем» внаслідок
існуючої в суспільстві тенденції визначати ідентичність через професію; матері,
чиї діти виросли й покинули батьківську домівку; люди, які опинились постали
перед необхідністю змінити свої плани на майбутнє, наприклад, внаслідок
неочікуваної інвалідності тощо.
Деякі дослідники навіть вважають, що певного досвіду людина набуває й
тоді, коли її життя доходить логічного завершення. Звичайно ж, цей досвід вже
не потрібний людині, що вмирає, але він може стати в нагоді іншим. Психіатр із
Чиказького університету Елізабет Кюблер-Росс уже багато років спостерігає за
людьми, які невдовзі повинні померти (особами дуже похилого віку чи
невиліковно хворими) та аналізує загальні закономірності їхньої поведінки.
Так, на думку дослідниці, людина, що вмирає, проходить через п’ять стадій:
 «заперечення» як нормальна реакція людини, якій повідомили про
смертельний діагноз;
 «гнів» людини з приводу того, що нещастя сталося саме з нею;
 «торг», коли людина обіцяє (лікареві, Богу) поводитися так, щоб
можна було подовжити земне життя;
 «депресія» як примирення з долею;
 «прийняття смерті».

64
 4. Зміст, агенти та механізми соціалізації
Щодо змісту процесу соціалізації, то, як правило, виділяють три сфери, у
межах яких відбувається становлення особистості: діяльність, спілкування та
самосвідомість. У сфері діяльності в процесі соціалізації протікають,
принаймні, два відносно самостійних процеси – розширення кола видів
діяльності, з якими людина знайомиться та задля опанування яких здобуває
нові знання, а також концентрація, зосередження на головному, центральному
виді діяльності. Щодо змісту спілкування, то тут може йтися про зміну
(збільшення) кола спілкування, його характеру, ролі спілкування в різні вікові
періоди тощо. Говорячи про самосвідомість, треба в першу чергу зазначити, що
процес соціалізації пов’язаний з усвідомленням власної особистості як
цілісності, емоційним оцінюванням себе, формуванням самоповаги.
Розкриваючи питання про агенти соціалізації, ми повинні нагадати, що
цим поняттям прийнято визначати сукупність найрізноманітніших чинників
макро- та мікросоціального середовища, під впливом яких відбувається процес
соціалізації особистості. У різні вікові періоди вплив агентів соціалізації іноді
суттєво відрізняється за своєю значимістю та характером впливу на
особистість. Позбавлення дитини в ранньому віці повноцінного спілкування з
дорослими (так звана депривація) призводить до непоправних втрат у її
фізичному та психічному розвитку. Про це свідчать деякі реальні життєві
ситуації, як, наприклад, так званий «госпіталізм» або експерименти з
новонародженими тваринами. Результати всіх таких експериментів свідчили,
що ізоляція малюків (цуценят та мавпенят) залишає відбиток на все подальше
життя тварини, її поведінку та ставлення до навколишнього світу, зокрема,
викликає підвищену агресивність та антисоціальну поведінку.
У ранньому дитинстві, як уже зазначалося, найбільше значення має вплив
батьків (особливо, матері) або інших дорослих, які доглядають дитину,
турбуються про неї, задовольняючи не тільки її фізіологічні, а й величезні суто
людські потреби в спілкуванні. Раннє поміщення дитини у виховний заклад
може викликати поведінку, яка буде варіювати від апатичності, втрати апетиту
й затримки нормального розвитку до повного виснаження, яке іноді може
навіть призвести до смерті. Віддавати дітей у такі заклади після досягнення
ними 6-місячного віку навіть гірше, ніж у більш ранньому, внаслідок уже
сформованих зв’язків між матір’ю та дитиною. Навіть нетривала розлука
дитини з матір’ю, наприклад, у випадку госпіталізації, також може викликати
порушення розвитку, які є більш значними теж після півроку, що свідчить
насамперед про те, що материнська депривація є первинним чинником.
У ранньому дитинстві (від 2 до 6 років) багато дітей мають так званих
“уявних друзів”(imaginary companions), які існують лише в їхніх фантазіях.
Оскільки фантазія та магічне мислення – це типові характеристики
мислительних процесів дітей даного віку, сам факт розмови дитини з
порожнечею або відстоювання нею точки зору, що невидимий друг насправді
існує, зовсім не є ознакою патології. В дійсності, «уявні друзі» можуть бути

65
ознакою душевного здоров’я та благополуччя, тому що нерідко допомагають
дитині подолати самотність, страх або інші проблеми. Є навіть дані, що діти,
які мають умовних друзів, переважають своїх однолітків своїми креативними
здібностями та інтелектуальним розвитком. Батькам слід непокоїтися лише в
тих випадках, коли їхня дитина повністю живе у вигаданому світі й не здатна
підтримувати стосунки з реальними людьми.
У підлітковому віці особливе місце посідає спілкування з однолітками,
які на певний час стають провідним агентом соціалізації. Змістовні відносини з
іншими людьми є важливими для всіх аспектів розвитку підлітка, але зв’язки
дітей і підлітків з однолітками протягом усього періоду дорослішання
розглядаються дослідниками як критичний чинник розвитку та соціалізації.
Саме в цьому спілкуванні молоді люди набувають соціальної компетентності,
інтерналізують цінності та установки, оволодівають навичками розуміння
інших людей, засвоюють знання, які неможливо отримати від дорослих і що не
менш важливо – займають власну нішу в своїй субкультурі, де вони комфортно
почуваються. Ровесники ефективно пояснюють один одному, наскільки й чому
якісь речі є правильними, а інші – ні, якими соціальними знаннями й вміннями
треба оволодіти й чому. Група однолітків є також й ефективним каналом
передавання моделей доцільної поведінки. Відносини в колі однолітків часто
дають можливість задовольнити потребу у соціальному порівнянні. На відміну
від взаємодії з дорослими, інтеракції підлітків з однолітками відбуваються
частіше, вони також є більш інтенсивними й різноманітними.
Взаємодія з іншими підлітками забезпечує моделі, підтримку та
сприятливі умови просоціальної поведінки. Якщо діти сприймають свої
ровесників як таких, що прагнуть певних просоціальних дій – до чесності,
альтруїзму, співробітництву, поваги до інших людей тощо, вони будуть й самі
схилятися до такої поведінки. У той же час, на жаль, різні форми асоціальної
(девіантної) поведінки також засвоюються насамперед в дитячому середовищі.
Випадки, коли однолітки ігнорують дитину, також спонукають її до
агресивних, деструктивних форм поведінки.
Здатність обирати перспективу як одна з важливих умов когнітивного та
соціального розвитку також набувається підлітками завдяки спілкуванню з
ровесниками. Вона пов’язана з низкою характеристик, наприклад, умінням
представляти інформацію в зрозумілому для інших вигляді, конструктивно
вирішувати конфлікти, сприяти груповому вирішенню проблеми. В основному
саме завдяки взаємодії з однолітками діти позбавляються надмірного
егоцентризму й посилюють згадану здатність обирати перспективу.
Також діти потребують конструктивних відносин з ровесниками для того,
щоб уникнути самотності, оскільки дорослі можуть лише частково послабити
це відчуття, яке час від часу виникає практично у кожної дитини в цьому віці.
Досвід багатьох дорослих людей свідчить, що дружні стосунки, які виникли в
дитинстві, досить часто зберігаються протягом усього життя, забезпечуючи
допомогу та підтримку.
У другій половині ХХ століття впливовим чинником соціалізації стали
засоби масової інформації, зокрема телебачення. Як стверджує відомий
66
американський соціолог Нейл Смелзер, середній випускних школи до моменту
її закінчення встигає витратити 15 тисяч годин на перегляд телевізійних
передач, «познайомившись» за цей час з 350 тисячами рекламних об’яв і
переглянувши історії 18 тисяч убивств. Проблемою також є позасвідомий вплив
рекламних матеріалів, який потребує експертизи фахівців, зокрема психіатрів.
Західні дослідники вже багато років вивчають його вплив на глядацьку
аудиторію, в першу чергу активно вивчається питання про зв’язок телевізійного
насильства та повсякденних проявів агресії. Щодо впливу телевізійної агресії,
то дослідниками висуваються, принаймні, три гіпотези.
Відповідно до першої (так званої «гіпотези моделі»), яка спирається на
вже відому Вам теорію соціального навчення через спостереження Альберта
Бандури, існує безпосередній зв’язок між переглядом агресивних сцен та
агресивною поведінкою, яка є результатом звичайного навчення агресивним
проявам глядачів, особливо дітей. Жорстокі герої фільмів і мультфільмів є
моделями для реального життя. Тому для зменшення проявів повсякденної
агресії необхідно скоротити чисельність сцен насильства та замінити їх
сценами, які демонструють співробітництво між людьми, підтримку та добрі
стосунки взагалі. Цікаво, що у тих випадках, коли на агресивного героя чекає
будь-яке покарання, чисельність охочих наслідувати йому значно зменшується.
Інші дослідники (прихильники «гіпотези катарсису»), навпаки, вважають,
що, переживши разом з агресивним телегероєм напружені сцени, людина
відчуває значне послаблення власних агресивних проявів та намірів. Якщо на
початку перегляду агресивних епізодів під час експериментів у піддослідних
зростав ступінь активації організму (посилення ритму серцебиття та дихання),
то по їх закінченні чутливість до сцен жорстокості значно зменшувалась і на
рівні фізіологічних реакцій, і на ціннісно-поведінковому рівні, перетворюючись
у байдуже ставлення до жорстокості як такої. В реальному житті наслідком
постійного перегляду програм і фільмів з демонстрацією агресії та жорстокості
є звикання та примирення з їх повсякденними проявами.
Відповідно до третьої – так званої «гіпотези каталізатора», жорстокі
сцени можуть ставати стимулом для проявів імпульсів агресивності лише у
певної частини людей, в яких залежно від їхніх особистісних рис телеагресія та
теленасильство «відключають гальма» (як каталізатор, що прискорює хімічну
реакцію). Суперечки навколо впливу телебачення не вщухають й досі, а
останнім часом до них додалися ще й неоднозначні оцінки впливу
комп’ютерних ігор та різних форм Інтернет-спілкування на формування
особистості, її психічне та фізичне здоров’я.
Дорослі люди, активно включені в трудову діяльність, відчувають на собі
насамперед потужний уплив професійного середовища, в якому реалізується
цей вид діяльності. В сучасних технологічно розвинених суспільствах відсутні
такі чіткі ознаки вступу у фазу дорослості, як, наприклад, посвячення та
ініціації, поширені і примітивних суспільствах.
У періоді дорослості найчастіше виділяють три етапи – ранню, середню
та зрілу (пізню) дорослість. Незважаючи на те, що цей період включає майже
дві третини нашого життя, він є найменш дослідженим серед інших вікових
67
періодів. Характерною особливістю розвитку дорослих є значний уплив на
нього не «універсального біологічного годинника», який надає стрімкості
розвиткові особистості, а «соціальний годинник», що робить наше життя
особистісно унікальним та неповторним. До того ж зміни в період дорослості
мають більш поступовий та закономірний характер, при цьому вони є
важливими для безперервного розвитку, незалежно від того, приносять вони
людині радість чи смуток.
Власне поняття «соціалізація дорослих» оформлювалося в 50-ті роки
минулого століття, паралельно з тим, як все більше дослідників доходило
висновку про те, що соціалізація не припиняється за межами юності.
Соціалізацію дорослих почали розглядати як послідовність соціальних ролей,
які засвоюються на основі важливих подій життя, виділяючи дві тенденції, що
характеризують цей етап соціалізації особистості. Так, з одного боку,
спостерігається просування від життєвої орієнтації на зовнішній світ до
внутрішнього життя (interiority), яке знаходить прояв у тому, що з роками
людина все більше й більше покладається на внутрішню систему переконань,
стаючи більш своєрідною й самоактуалізуючись. З іншого, після досягнення
середини життя відбувається поступова інверсія гендерних ролей: чоловіки
стають більш пасивними й турботливими, а жінки – більш владними та
діяльними. В умовах стресу люди зрілого віку не втрачають бадьорості духу,
допомагають іншим, думають про майбутнє та не поспішають реагувати на
поточні неминучі конфлікти.
Особливості соціалізації людей більш старшого віку мають своє, іноді
«негативне забарвлення», оскільки життя цієї вікової групи складається більше
зі втрат, ніж надбань, загострюється проблема самотності у зв’язку зі смертю
друзів чи шлюбного партнера, погіршується здоров’я, багатьох починають
пригнічувати думки про смерть та втрату сенсу життя. Усвідомлення того, що
життя не вічне, примушує людину цього віку «поспішати» жити, погіршується
не тільки загальне самопочуття, а й деякі психофізіологічні показники
(знижується швидкість рухів, мислення, послаблюється короткотермінова
пам’ять тощо), хоча в той же час уміння розмірковувати та роздумувати
продовжує вдосконалюватися.
Механізми соціалізації (насамперед це стосується формування
особистості дитини) дають приблизну картину того, як відбувається цей
процес. На думку З. Фрейда, основними з них є, по-перше, імітація, яка
передбачає усвідомлене прагнення дитини копіювати, наслідувати певну
модель поведінки (батьків, вихователів, вчителів або інших дорослих чи навіть
ровесників, стосовно яких у дитини сформувалося позитивне емоційне
ставлення); по-друге, ідентифікація як засвоєння батьківської поведінки,
установок і цінностей як своїх власних, наприклад, може йтися про
професійний вибір чи статеворольову ідентифікацію. Психологи –
представники психоаналітичного напряму взагалі вважають ідентифікацію
найпершим проявом емоційного зв’язку з іншими людьми. Негативним
механізмом соціалізації, який забороняє певну поведінку чи придушує її,
З. Фрейд називав почуття сорому та провини.
68
 У певних життєвих ситуаціях виникає потреба в так званій
«ресоціалізаціі», яка передбачає засвоєння нових цінностей, ролей, навичок
замість тих, що недостатньо засвоєні або застаріли. Таким випадком може бути,
наприклад, ситуація з опанування в дорослому віці суттєво нової професії або
принципова зміна соціокультурного оточення (наприклад, переїзд до іншої
країни) чи, як вважають деякі дослідники, навіть психотерапія, що сприяє
формуванню нової, цілісної особистості, змінює життєві цінності та установки
людини.

5. Соціальні статуси та ролі особистості

Кожна людина, навіть ще зовсім маленька, виконує в своєму житті багато
функцій. Виконання цих функцій накладає певні обов’язки та дає людині певні
права. Соціальні функції особистості, обов’язки та права, що слідують з них,
визначають так званий статус особистості, в якому зафіксований перелік тих
соціальний дій, які, з одного боку, повинен виконувати член суспільства, а з
іншого – в статусі міститься й перелік тих умов, дій, які повинні бути надані
індивіду для реалізації своєї діяльності.
Оскільки людина виконує в суспільстві одночасно багато функцій, то
вона має й багато статусів, і це справедливо по відношенню навіть до дитини.
Так, наприклад, хлопчик 7−8 років може мати в сім’ї статуси сина, онука, брата,
племінника; у школі – статус учня, а у позашкільному спілкуванні –
незамінного воротаря футбольної команди, й нарешті – друга для своїх
ровесників.
Виділяють декілька видів статусів:
 генеральні (загальні, рос. – всеобщие): статус людини з усіма її
правами й обов’язками або статус громадянина певної держави;
 приписані (рос. – предписанные), до яких належить наша національна
приналежність, соціальне походження, статус мешканця конкретного
населеного пункту тощо;
 набуті (рос. – приобретенные, достигнутые) або ті, яких ми досягли, й
тому вони пов’язані, наприклад, з професійною діяльністю (вчитель, лікар,
підприємець тощо) або з особистим життям (чоловік, дружина тощо);
 формалізовані (наприклад, керівник підприємства) та неформалізовані
(“душа” дружньої компанії).
Різні статуси мають і різну цінність у суспільстві, завдяки чому виникає
питання про престиж, престижні (або непрестижні) професії, посади тощо.
Статус дуже суттєво впливає на сприйняття людини людиною.
Коли ми щось напевно знаємо про статус особистості, то очікуємо від неї
також і відповідних дій та вчинків, вважаємо, що їй мають бути притаманні ті
чи інші риси, що будуть допомагати їй виконувати ті функції, які пов’язані з
даним статусом. Інакше кажучи, ми очікуємо на певну поведінку, яка в нашій
свідомості пов’язується з конкретним статусом. Ця певна поведінка, яка є
типовою для носіїв даного статусу, отримала назву “соціальна роль” і є по суті
моделлю поведінки, яка об’єктивно задається позицією особистості в системі
69
суспільних відносин і міжособистісних стосунків. Якщо соціальний статус – це
конкретні права та обов’язки, більша частина яких, як правило, зафіксована
юридично (окрім прав та обов’язків, пов’язаних з неформальним статусом), то
соціальна роль – це певні норми поведінки для носія певного статусу,
виконання яких контролюється насамперед громадською думкою. Зміст, який
люди вкладають в очікування відносно змісту соціальної ролі, багато в чому
залежить від культурних традицій суспільства. Існування соціальних ролей і
статусів особистості дає підстави для формулювання такого суто
соціологічного визначення особистості як соціально-типової характеристики
людини, як сукупності соціальних ролей, що визначаються соціальним
статусом (становищем у суспільстві).
Але завжди й статусні функції, й перелік вимог щодо соціальної ролі не
несуть у собі практично жодних елементів особистісного плану. Це певні
узагальнені вимоги для цілих груп людей, але саме завдяки тому, що ми з вами
виконуємо певні функції, дотримуємося певних правил, намагаємося
виправдати очікування інших людей, стає можливою взаємодія між членами
суспільства, наявність системи соціальних зв’язків, які дозволяють суспільству
існувати як певній цілісності.
У зв’язку з існуванням у однієї людини великої кількості статусів час від
часу виникає питання про головні та другорядні статуси. Тут важливо, швидше
за все, те, що людина сама собі обирає в якості головного статусу, а що вважає
таким держава, суспільна думка, традиції, інші люди тощо. На цьому ґрунті
достатньо часто виникають конфлікти, драматичні протиріччя в долях окремих
людей. Так, наприклад, за певних умов расова чи національна приналежність
можуть відігравати більш вирішальну роль (стають перешкодою) у кар’єрі
людини, ніж її професійні якості. Різноманіття соціальних ролей особистості
призводить до так званих рольових конфліктів, коли виникають протиріччя,
наприклад, між функціональною доцільністю рольових приписів та
соціокультурними рольовими очікуваннями, між різними трактуваннями
соціальних ролей з боку особистості та її оточення (типовий приклад –
прагнення багатьох сучасних жінок виконувати одночасно ролі матері,
дружини, жінки та професіонала), між індивідуально-особистісними
особливостями розуміння сутності певної соціальної ролі тощо. Але, як
правило, в конфлікті ролей перемагає та, яка в даній ситуації є більш вагомою,
значущою для самої людини.
Загалом же статуси та соціальні ролі утворюють своєрідний механізм,
завдяки дії якого кожна людина стає часткою (у позитивному сенсі цього слова)
того чи іншого суспільства, носієм його культури тощо.
Слід зазначити, що особистість дійсно дуже “чутливо” реагує на вимоги,
стандарти, які існують у суспільстві, на очікування щодо своєї поведінки. І
будь-яка соціальна група, до якої ми належимо, достатньо жорстко контролює,
щоб поведінка членів цієї групи відповідала певним нормам і стандартам.
У чому все-таки виявляються незалежність та автономність особистості в
умовах рольової поведінки в суспільній взаємодії? По-перше, хоча людина
повинна робити вибір з наявних статусів та ролей, вона має право обрати свої
70
варіанти життєвої лінії відповідно до самооцінки власних можливостей та
здібностей. По-друге, в конфлікті ролей особистість все-таки сама робить вибір
на користь тієї чи іншої ролі, хоча інколи цей вибір, на жаль, може бути
помилковим. Наступний момент пов’язаний з тим, що будь-яка рольова
поведінка визначає лише загальну схему індивідуальної поведінки, а вибір
конкретних шляхів виконання ролі залишається правом особистості. Й нарешті,
сила впливу оточення, його вимог залежить певною мірою від того, наскільки
особистість самоідентифікується з групою чи соціальною спільнотою, зі
ступенем ототожнення з іншими людьми, що входять до цих соціальних
утворень.
А що ж робить нас все-таки несхожими? Чому одні й ті ж соціальні
умови, події, найближче оточення формують різних особистостей? Річ у тім, що
існують такі природні характеристики, які здатні суттєво впливати й на
сприйняття індивідом соціальної реальності, й на його соціальну поведінку, й
на оцінку поведінки інших людей тощо. Насамперед мається на увазі така
важлива характеристика людини як темперамент, який є біологічно, генетично
обумовленою характеристикою й відображує сталі індивідуальні особливості,
які обумовлені в свою чергу особливостями процесів, що відбуваються в
центральній нервовій системі (сила та рухливість нервових процесів,
характеристики процесів збудження та гальмування). Тому люди, які мають
різні індивідуально-психологічні характеристики, опинившись в однакових
соціальних умовах, по-перше, по-різному їх сприймають і, по-друге, у зв’язку з
цим, потрапляють до різних соціальних ситуацій, накопичують різний досвід, в
результаті чого у них формуються різні системи цінностей, крізь призму яких
вони потім (інколи навіть протягом усього життя) сприймають соціальну
дійсність й беруть участь у соціальній взаємодії.

Тема 1.4. Структура особистості та проблеми соціалізації в

теоріях класиків світової психології
1. Психоаналітична теорія особистості Зігмунда Фрейда.
2. Аналітична психологія Карла Гюстава Юнга.
3. Індивідуальна психологія Альфреда Адлера.
4. Культурно-філософська психопатологія Карен Хорні.
5. Сексуально-економічна теорія Вільгельма Райха.
6. Міжособистісна психіатрія Гаррі Саллівана
7. Гуманістичний психоаналіз Еріха Фромма.
8. Гуманістична теорія особистості Абрахама Маслоу.

1. Психоаналітична теорія особистості З. Фрейда

Зігмунд Фрейд – видатний австрійський вчений, з ім’ям якого пов’язують
становлення психоаналізу, що є одночасно специфічним теоретичним
напрямом у психології, особливим підходом до вивчення несвідомого та
методом лікування неврозів. З. Фрейд народився 6 травня 1856 року в
маленькому австрійському містечку Фрайберг (на території сучасної Чехії). Він
71
був старшим із семи дітей торговця вовною. Коли Фрейду було чотири роки,
його сім’я переїхали до Відня, у якому він прожив практично все своє подальше
життя, емігрувавши за рік до смерті до Великої Британії. Незважаючи на
обмежені фінансові можливості, він отримав хорошу класичну освіту: вивчав
грецьку та латину, був обізнаний із творчістю великих класичних поетів,
драматургів і філософів. Фрейд бездоганно володів німецькою мовою й кілька
разів отримував призи за свої літературні перемоги; він вільно розмовляв
французькою, англійською, іспанською та італійською. Вже будучи дорослим,
він згадував, що в дитинстві часто мріяв стати генералом чи міністром. Однак,
оскільки він був євреєм, майже будь-яка професійна кар’єра, за виключенням
медицини та юриспруденції, була для нього недосяжною. Фрейд обрав
медицину, але без особливого бажання, вступивши у 1873 році на медичний
факультет Віденського університету.
Після отримання диплому в 1881 році Фрейд обіймав посаду в Інституті
анатомії мозку й проводив порівняльні дослідження мозку дорослої людини та
плода. І хоча його ніколи не приваблювала практична медицина, незабаром він
залишив свою посаду й почав практикувати приватно як невропатолог, оскільки
ця діяльність оплачувалася значно вище. У 1885 році Фрейд отримав
дослідницьку стипендію, яка надала йому можливість поїхати до Парижу й
протягом чотирьох місяців стажуватися в одного з найвидатніших неврологів
того часу – Жана Шарко, який у цей період вивчав причини та шляхи лікування
істерії – психічного розладу, що виявлявся у багатьох соматичних проблемах.
Так, у пацієнтів, які страждали на істерію, спостерігалися такі симптоми, як
параліч кінцівок, сліпота та глухота. Шарко, через навіювання в гіпнотичному
стані, міг як індукувати (викликати), так і ліквідувати більшість із цих
симптомів, і хоча Фрейд пізніше заперечував гіпноз як терапевтичний метод,
лекції Шарко та його клінічні демонстрації, мали неабиякий вплив на молодого
дослідника. За час нетривалого перебування у відомому шпиталі Сальпетрієр
Фрейд став справжнім психопатологом.
У 1886 році він одружився із Мартою Бернайс, з якою вони прожили
разом більше половини століття, народивши трьох синів і трьох дочок.
Молодша дочка, Анна, пішла по стопах батька й з часом стала відомою
фігурою в психоаналізі як дитячий психоаналітик.
Приблизно в цей же час Фрейд почав співробітничати з Йозефом
Брейєром – відомим віденським лікарем, який досяг певних успіхів у лікуванні
пацієнтів, хворих на істерію, за допомогою метода вільної розповіді хворих про
свої симптоми. Брейєр і Фрейд здійснили спільне дослідження психологічних
причин істерії та методів терапії цієї хвороби, опублікувавши результати в
книзі “Дослідження істерії” (1895), у якій дійшли висновку, що причиною
появи істеричних симптомів є придушені спогади про травматичні події.
Фактично після виходу в світ цієї публікації з незрозумілих причин особисті й
професійні відносини двох вчених різко обірвалися, і вони вже ніколи за життя
так і не зустрічалися як друзі.
Твердження Фрейда про те, що в основі істерії та інших психічних
розладів лежать проблеми, пов’язані із сексуальністю, стали підставою для
72
виключення його із Віденського медичного товариства в1896 році, і на певний
час він виявився ізольованим від наукового загалу, але продовжував активно
працювати. Саме в цей період Фрейд починає аналізувати свої сновидіння, а
після смерті батька практикує психоаналіз щодня перед сном протягом
півгодини, фактично узагальнивши цей досвід в своїй чи не найцікавішій роботі
“Тлумачення сновидінь” (1900). Але до визнання було ще далеко. Публікація
була проігнорована психіатричною спільнотою, авторський гонорар вченого
склав суму в 209 доларів, але авторитет Фрейда все-таки невпинно зростав.
У 1902 році було створено наукове об’єднання із назвою “Психологічні
середи”, засідання якого відвідували лише обрані інтелектуальні послідовники
Фрейда. Пізніше (у 1908 році) ця організація отримала назву “Віденське
психоаналітичне товариство”, до його складу увійшло багато симпатиків
Фрейда, які пізніше самі стали відомими психоаналітиками (Карл Густав Юнг,
Альфред Адлер, Отто Ранк та ін.).
Менше ніж за п’ять років Фрейд видає кілька робіт, відомих і популярних
і сьогодні: “Психопатологія повсякденного життя” (1901), “Три есе про
сексуальність (1905) та “Гумор і його відношення до несвідомого (1905). У
“Трьох есе...” Фрейд обґрунтовує припущення про те, що діти народжуються із
сексуальними потягами, а їхні батьки стають першими сексуальними
об’єктами. І знову ставлення до вченого різко змінилося. І лише запрошення
його в 1909 році відомим американським психологом Г. Стенлі Холлом до
університету Кларка в Уорчестері для читання курсу лекцій порушило ізоляцію
Фрейда. Лекції мали успіх, а Фрейда нагородили почесним ступенем доктора.
Він знову стає популярним, у нього з’являється багато пацієнтів.
На початку 20-х років доля знову випробовує вченого: він втрачає значну
частину своїх збережень, у 26-річному віці помирає одна з його дочок, двох
синів відправляють на фронт. Перша світова війна взагалі принципово змінила
деякі життєві уявлення Фрейда. Робота в клиніці з госпіталізованими солдатами
розширила його розуміння різноманітності психопатологічних проявів. У 1932
році він стає постійною мішенню для гітлерівців, у Берлині нацисти
влаштовують кілька публічних спалень його книг. Ці події Фрейд
прокоментував тоді так: “Який прогрес! У Середньовіччя спалили б мене
самого, тепер же вони задовольняються спаленням моїх книжок”. Тільки
завдяки дипломатичним зусиллям впливових громадян Відня йому було
дозволено покинути Австрію.
Події першої світової війни, нова хвиля антисемітизму та негаразди
власного життя спонукають Фрейда на створення теорії про універсальний
людський інстинкт – прагнення до смерті. Але песимістичні погляди щодо
майбутнього людства, на щастя не заважають йому писати нові книги. Саме в
цей період світ побачили такі творіння Фрейда, як “Лекції зі вступу до
психоаналізу” (1920), “По той бік принципу задоволення” (1920), “Я і Воно”
(1923), “Майбутнє однієї ілюзії” (1927), “Цивілізація та невдоволені нею”
(1930), “Нові лекції зі вступу до психоаналізу” (1933) і “Нарис психоаналізу”,
опублікований уже після його смерті в 1940 році.

73
 Останні роки життя Фрейда були непростими Він страждав на злоякісну
пухлину, переніс 33 важкі операції, але багато працював. Майже чудом вдалося
врятувати та перевезти до Лондону його доньку Анну, яку заарештувало
гестапо в окупованому Відні. Вчений помер 23 вересня 1939 року в столиці
Великої Британії. Видане в цій країні зібрання його творів у 24-х томах швидко
поширилось по всьому світові.
Іноді Фрейду помилково приписують відкриття несвідомого, насправді ж
він лише надав проблематиці несвідомого принципово нового звучання,
поставивши його в центр психічного життя людини. Несвідоме (the unconscious;
рос. – бессознательное) – гіпотетичний конструкт, який вживається для опису
дій, феноменів, процесів тощо, які виходять за межі безпосереднього
усвідомлення. Відомо багато різних точок зору на це поняття та відповідних
його визначень, які залежать від загальних теоретичних позицій того чи іншого
вченого (є відомості, наприклад, про 39 різних значень, які вкладаються в це
поняття).
Основними компонентами структури людської психіки, на думку Фрейда,
є «свідоме», «передсвідоме» та «несвідоме» («підсвідоме»). Зміст останнього
компонента психічного життя сама людина усвідомити не в змозі, він може
стати зрозумілим їй лише з допомогою процедури психоаналізу, яку й
розробляв цей видатний учений. На кожному із цих рівнів психіки
розташовується одна з трьох структур особистості, описаних Фрейдом.
У «несвідомому» – центральний, на думку Фрейда, компонент, який має
назву Воно (Ід) і містить уроджені несвідомі інстинкти, що прагнуть до
задоволення, розрядки, детермінуючи таким чином усю діяльність суб’єкта.
Цими інстинктами є насамперед потяг до життя (Ерос) і потяг до смерті
(Танатос), які перебувають в антагоністичних відносинах, що створює основу
для внутрішнього конфлікту особистості.
Другий структурний елемент – Я (Еґо), що поширюється на всіх трьох
рівнях й теж є уродженим. Еґо намагається спрямувати несвідомі потяги та
імпульси, що йдуть від Ід, у соціально прийнятливе русло, «примирити»
несвідоме з реальним соціальним оточенням.
Третя інстанція в структурі особистості – Над-Я (Супер- Еґо) – містить
заповіді, соціальні заборони, владу батьків та моральних авторитетів. Супер-
Еґо, хоча й розміщується на всіх трьох рівнях психіки, не є уродженою
структурою, а формується в процесі соціалізації, поступово беручи на себе
функції моральної свідомості.
Важливе місце в теорії Фрейда посідає, як вже зазначалося, аналіз
сновидінь, які він розглядав як прямий шлях до несвідомого, оскільки вважав,
що їхній зміст розкриває наші витіснені бажання. Вчений характеризував сон як
«королівський шлях» до несвідомого. Результатом його численних клінічних
спостережень стала переконаність у тому, що сни можна розуміти й тлумачити
як символічне задоволення бажань і що в їхньому змісті частково відбиваються
ранні дитячі переживання. Слідом за Фрейдом, психоаналітики вважають, що,
завдяки ретельно розробленим процедурам інтерпретації сновидінь, включаючи

74
аналіз прихованої символіки, вони можуть сприяти більш глибокому
розумінню пацієнтом природи його симптомів та мотиваційних конфліктів.
Стан внутрішнього конфлікту, в якому постійно перебуває людина,
робить її, на думку Фрейда, потенційним невротиком. Полегшити цей стан,
частково чи тимчасово зняти психологічне напруження дозволяють так звані
механізми психологічного захисту (defence mechanisms), які приходять на
допомогу особистості тоді, коли наше Я не здатне ефективно контролювати
деякі життєві ситуації. Захисні механізми – це своєрідні психологічні стратегії,
за допомогою яких люди уникають або знижують інтенсивність таких
негативних станів, як конфлікти, фрустрація, тривога, стрес тощо. Оскільки
припускається, що більшість людей мотивована до зменшення та послаблення
цих негативних станів, теоретики психоаналізу приділяли багато уваги
ідентифікації та класифікації механізмів психологічного захисту. Такими
механізмами є, зокрема, реактивне утворення, витіснення, проекція, регресія,
раціоналізація тощо, а особливе місце посідає сублімація як найефективніший
механізм, що дозволяє практично повністю побороти невротичні прояви.
Механізми психологічного захисту – це складна система стабілізації
особистості, завдяки якій усувається психологічний дискомфорт, знижується
емоційне напруження, підвищується самооцінка, зменшуються деструктивні
прояви особистості, поліпшуються адаптаційні можливості тощо. Тому інтерес
дослідників до цього феномену в подальшому не зменшується. Розглянемо
деякі з відомих сучасній психології механізмів психологічного захисту
особистості.
Витіснення (рос. вытеснение) – один із перших механізмів, описаних
самим З Фрейдом, є найбільш універсальним засобом боротьби із внутрішнім
конфліктом. По своїй глибинній суті – це виштовхування зі свідомості
соціально неприйнятних потягів, неприємних емоцій, переживань, подій,
почуттів тощо, несумісних з установками особистості й таких, що можуть
викликати негативні переживання. Деякі факти з числа витіснених людина
може пригадати лише в умовах сильного психотерапевтичного впливу, зокрема,
в гіпнозі. Основна проблема, пов’язана із дією цього механізму, полягає в тому,
що витіснені та придушені потяги й спогади все одно виявляють себе в
невротичних та психосоматичних симптомах, а також у тих проявах, які Фрейд
відносив до так званої «психопатології повсякденного життя» – гумор, описки,
помилкові дії тощо. У зв’язку з цим витіснення вважається найбільш
примітивним і малоефективним механізмом захисту.
Витіснення – це вибіркове забування певного матеріалу, пов’язаного з
конфліктом и напруженням Воно є захистом тому, що якщо людина не знає про
конфліктно й емоційно навантажений матеріал, конфлікт і напруга просто
припиняють для неї своє існування. Витіснення є вмотивованим вибірковим
забуванням, втратою, яка має за мету вибіркове видалення зі свідомості
спогадів або пов’язаних із ними асоціацій, що викликають у людини відчуття
конфлікту чи напруження. При цьому матеріал, який було витіснено, не
втрачається, а зберігається в несвідомому. Якщо з якихось причин буде
актуалізована емоція, що пов’язана з цим матеріалом, то останній може
75
повернутися у свідомість. Фрейд описував два типи витіснення: первинне
витіснення та власне витіснення (або вторинне виштовхування). Перший тип
цього механізму психологічного захисту забезпечує «відмову в доступі у
свідомість» матеріалу, який загрожує особистості внутрішнім дискомфортом,
завдяки чому може скластися враження, що людина взагалі не сприймала такий
матеріал. У другому випадку, вже перебуваючи у свідомості конфліктний
матеріал витісняється, й людина перестає будь-що знати про нього.
Механізм проекції як різновид психологічного захисту полягає в
приписуванні іншим людям власних, переважно таких, що соціально не
схвалюються, думок, намірів, почуттів. Коли негативні риси не
усвідомлюються індивідом, але приписуються іншим людям, ми маємо справу з
класичною проекцією як механізмом психологічного захисту, на існування
якого звернув увагу Фрейд. Подальші дослідження дозволили виділити ще
декілька різновидів проекції, серед яких найчастіше називають аутистичну,
атрибутивну, раціональну, комплементарну тощо. Наприклад, за умов дії
атрибутивної проекції людина усвідомлює існування у себе певної риси й
тільки потім, не усвідомлюючи цього, приписує її іншій людині. Якщо когось
пригнічує усвідомлена наявність у нього небажаної особистісної риси, то
проекція її на людей, яких така особа любить або поважає, дає можливість
переоцінити цю рису й тим самим зробити її наявність у себе менш
проблемною. При комплементарній проекції людина теж усвідомлює якусь
свою особливість або своє почуття, вбачаючи причину цього в інших людях.
Так, відчуваючи страх, ми вважаємо інших людей небезпечними чи ворожими.
Захисна функція комплементарної проекції полягає в тому, що вона допомагає
людині бачити навколишній світ співзвучним своїм почуттям і вчинкам,
виправдовуючи їх.
Власне раціоналізація як механізм психологічного захисту є
псевдорозумним поясненням людиною своїх бажань, вчинків, невдач, що в
дійсності викликані причинами, визнання яких загрожувало б особистості
втратою самоповаги, зниженням самооцінки. Суть цього механізму якнайкраще
передає, наприклад, ситуація, описана у відомій байці І. А. Крилова «Лисиця та
виноград».
У випадку дії механізму регресії людина «повертається» на більш ранню
стадію розвитку або до більш примітивних («дитячих») форм поведінки.
Доросла людина намагається поводитися так, як поводилася колись в
дитинстві, досягаючи певної мети або отримуючи бажане (наприклад, тупотіти
ногами, вередувати, плакати тощо). Цей механізм підключається тоді, коли
наше «Еґо» не може прийняти реальність такою, якою вона є, або тоді, коли
вимоги «Супер-Еґо» здаються особистості занадто складними. Вважається, що
часте звертання до цього механізму характеризує незрілу, інфантильну, як
правило, невротичну особистість, оскільки більш зріле «Еґо» виробляє й більш
специфічні механізми психологічного захисту. Фрейд виділяв два типи регресії.
При регресії об’єкта фрустрована людина, яка опинилась перед неможливістю
отримання задовільнення від об’єкту (чи особи), може повернутися назад, щоб
отримати його від об’єкта (чи особи), від яких вона отримувала його раніше.
76
Наприклад, покинутий коханець може шукати уваги своїх колишніх партнерш
або навіть своєї матері. При регресії потягу (рос. – регрессии влечения) індивід,
фрустрований при спробі отримати задоволення від реалізації одного потягу,
може отримати його завдяки діяльності, спрямованій на реалізацію іншого.
Заперечення (рос. – отрицание) іноді розглядається як окремий вид
витіснення й спостерігається насамперед тоді, коли людина не визнає існування
ситуацій, які несуть тривогу, завдають емоційного болю, а поводиться так, ніби
нічого не сталося (наприклад, у випадку смерті близької людини). У такому
випадку людина не реагує на ті аспекти ситуації, якусь несуть їй психологічну
загрозу, змінюючи тлумачення ситуації таким чином, щоб сприймати її як
менш загрозливу. Заперечення відрізняється від витіснення насамперед тим, що
людина вибірково сприймає й по-іншому інтерпретує те, що переживає, а не
зтирає його сліди в свідомості.
Реактивне утворення (формування реакції) є заміною неприйнятної
поведінки прямо протилежною, це перебільшення якогось одного емоційного
аспекту ситуації для того, щоб з його допомогою подавити протилежне
переживання. Наприклад, перебільшена любов матері до дитини й надмірна
турбота про неї може бути засобом перетворення та подолання соціально
неприпустимої ненависті, зокрема, у випадку, коли ця дитина була небажаною.
Фрейд стверджував, якщо існує можливість повернення в свідомість
витісненого загрозливого матеріалу, людина може намагатися посилити
витіснення, поводячи себе діаметрально протилежно змісту витісненого
матеріалу. Наприклад, якщо людині загрожують витіснені гомосексуальні
потяги, то для посилення їх витіснення вона може включитися в надмірну
гетеросексуальну діяльність. Аналогічним чином, щедрість може
інтерпретуватися як захист від скупості, а чистоплотність – як захист від
неохайності. Така контрмотивована поведінка розглядається як реактивне
утворення.
Сублімація, як уже зазначалося, є формою психологічного захисту через
десексуалізацію первинних імпульсів і перетворення їх у соціально
прийнятливі форми активності, які дають людині можливість відчувати цілком
«легітимне» задоволення, наприклад, у творчу діяльність. На думку Фрейда, в
цьому випадку відбувається переведення енергії інстинктивного, сексуального
чи просто агресивного імпульсу в соціально прийнятливе та таке, що
схвалюється самою особистістю, річище. Йдеться насамперед про усі види
творчості (літературну, музичну, художню тощо) та професійну діяльність.
Охарактеризовані механізми психологічного захисту відомі ще з
публікацій З. Фрейда. Подальші дослідження захисних механізмів дозволили
виділити та описати ще декілька з них. Так, можна згадати про ізоляцію як
спосіб пригнічення почуттів, пов’язаних із певною думкою; як своєрідне
«відділення» афекту від інтелекту, коли неприємні емоції блокуються, так що
зв’язок між якоюсь подією чи раціональним її змістом, з одного боку, і
емоційним забарвленням – з іншого, у свідомості відсутній. У цьому випадку
раціональні компоненти психічного життя (думки та ідеї) перебувають на рівні
свідомості, а почуття, емоції, що їх супроводжують, немов би відокремлюються
77
та залишаються поза межами свідомості. Людина, чий психічний стан
знаходиться під упливом цього механізму психологічного захисту, здається
беземоційною, нечутливою, занадто раціональною тощо. Ще один різновид –
ритуалізація як механізм психологічного захисту – це підкреслено прихильне
(«ритуальне») ставлення до людей і подій і всього, що з ними пов’язано.
У наступного різновиду психологічного захисту – заміщення – виділяють
два типи. Перший, відомий як заміщення об’єкту, діє в тих випадках, коли
людина виявляє до однієї особи чи об’єкту почуття, яке в дійсності вона
відчуває зовсім до іншого. Наприклад, людина, що розлютилася на свого
начальника, може спрямувати свою агресію на когось із членів сім’ї, або
чоловік, який втратив дружину, буде щедро віддавати свою любов дітям.
При другому типі заміщення, людина переміщує енергію, пов’язану з
одним почуттям, на інше почуття й тим самим висловлює почуття, що
відрізняється від того, що було спочатку. На відміну від заміщення об’єкту, при
якому почуття залишається, а змінюється лише “мішень”, у даному випадку
“мішень» залишається, а заміщується почуття. Найбільш типовим прикладом є
заміщення сексуального й агресивного драйву. Енергія, пов’язана із
сексуальним збудженням, заміщується, набуваючи форму агресії, у той час як
енергія, асоційована з агресивними імпульсами, починає виявлятися в
сексуальній активності. Зміна почуттів дозволяє людині послабити базовий
потяг, виражаючи його у більш прийнятливій формі.
Деякі автори такий механізм соціалізації як ідентифікація пропонують за
певних умов теж вважати формою психологічного захисту. Йдеться насамперед
про ті випадки, коли ідентифікація є захистом від об’єкта, що викликає страх,
шляхом уподоблення йому. Завдяки ідентифікації, людина немов би
“запозичує” особистісні характеристики (особливості поведінки, атитюди
тощо) іншої людини. Захисна ідентифікація може переслідувати дві цілі. З
одного боку, якщо задоволення певної потреби вважається людиною занадто
небезпечним, вона може ототожнювати себе з будь-ким, кому це вдається, й
таким чином отримувати задоволення. З іншого боку, ідентифікація з
небезпечною людиною створює видимість власної сили, знижуючи почуття
ранимості. Такий тип захисної ідентифікації часто визначається як
ідентифікація з агресором.
Коли людина вважає себе в певному відношенні гіршою за інших, вона
може намагатися подолати почуття неповноцінності й пов’язану з ним тривогу,
докладаючи додаткових зусиль, щоб досягти успіху в тій сфері, де вона
відчуває свою неповноцінність. Така поведінка отримала назву «компенсація».
Її захисна роль детально описувалась в роботах видатного психолога та
психотерапевта Альфреда Адлера, про теорію якого буде йтися далі в цій темі
курсу.
Загалом сучасний психоаналіз налічує більше двадцяти видів захисних
механізмів, які відрізняються ступенем ефективності та зрілості, сферами дії
тощо. Неоднозначним є й ставлення сучасної психології щодо «корисності»
психологічного захисту, оскільки практично в усіх випадках особистість, яка
знаходиться під упливом дії механізмів психологічного захисту, живе в
78
ілюзорному, нереальному світі, не вирішуючи до кінця жодної з проблем, що
постають перед нею.
Основною рушійною силою розвитку окремої особистості та всього
суспільства й загалом історії людства, на думку Фрейда, є лібідо. Це одне з
ключових понять психоаналізу, яке в ранніх роботах ученого означало психічну
енергію, що лежить в основі всіх сексуальних потягів індивіда, що й досі
помилково дає підстави деяким сучасним авторам ототожнювати лібідо із
сексуальністю. Пізніше Фрейд розглядав це поняття як синонім інстинкту
життя (Еросу).
Етапи, які проходить особистість у своєму розвитку, відрізняються один
від одного засобом задоволення лібідо. Якщо ж лібідо не задовольняється або
задовольняється неадекватним способом, людина ризикує залишитися на цій
стадії й у неї фіксуються певні особистісні риси. Як стверджував Фрейд,
розвиток особистості розпочинається з народження й завершується у
підлітковому віці, а в цілому її формування відповідає психосексуальному
розвитку людини. Психоаналітичні або психосексуальні стадії – це стадії
психосексуального розвитку, описані Фрейдом для пояснення процесу
формування особистості через зміни власне біологічного функціонування
людини. На думку вченого, існують чотири універсальні стадії – оральна,
анальна, фалічна та генітальна. Дві останні психосексуальні стадії відокремлені
одна від одної латентним періодом, який, строго кажучи, не є окремою стадією.
Фрейд вважав, що перші три стадії, які він назвав прегенітальними, мають
вирішальну роль у формуванні структури характеру дорослої людини.
Оральна стадія припадає на перший рок життя дитини. Завдяки діям,
пов’язаним із ротом, немовлята отримують своє перше постійне джерело
задоволення, й таким чином ротова зона стає місцем зачаточного
психосексуального задоволення. Фіксація на цій стадії (через незадоволення
лібідо) може сприяти розвитку саркастичної, схильної до суперечок і ворожості
дорослої особистості.
Анальна стадія пов’язана з віковим періодом приблизно до трьох років. У
цей час дорослі намагаються привчити дитину контролювати природні прояви
організму (привчають до горшка), тим самим передаючи їй перший досвід
необхідності дотримання соціальних заборон. Фрейдисти вважають, що такий
метод приучення до відправлення природних потреб прокладає шлях для
розвитку продуктивності й творчості дорослих.
Геніталії дитини стають головною ерогенною зоною на фалічній стадії
психосексуального розвитку, яка припадає на 4-й і 5-й роки життя дитини. В
цей період, як правило, діти виявляють інтерес до анатомії свого організму, до
питань, пов’язаних із народженням дітей і сексуальними відносинами. Але,
найважливішим, на думку Фрейда, на цій стадії є формування перших дитячих
комплексів – Едипова комплексу та комплексу Електри, оскільки кожна дитина
несвідомо прагне володіти одним із батьків протилежної статі й одночасно
позбавитися того з батьків, з ким вона має одну стать. Цей конфлікт в нормі
завершується ідентифікацією дитини з останнім (хлопчик ідентифікує себе з
батьком і бере на себе чоловічі ролі, дівчинка – матір’ю, обравши на майбутнє
79
ролі матері й дружини). З позиції психоаналітичної теорії, невдала спроба
вирішити цей конфлікт сприяє в подальшому появі багатьох психологічних
порушень розвитку особистості.
Як тільки вирішується Едипів комплекс, припускається, що дитина
переходить у латентний період, який триває приблизно від 6 до 12 років, коли
статевий інстинкт у певному сенсі «дрімає», а психічна енергія спрямовується
на несексуальні види діяльності, наприклад, на навчання та заняття спортом.
Однак із настанням пубертату (періоду статевого дозрівання) генітальна
сексуальність прокидається знову, й починається генітальна стадія
психосексуального розвитку. У цей час нарцистичні прагнення значною мірою
трансформуються й зливаються з пошуком гетеросексуальних відносин. Тип
дорослої генітальної особистості як успішний продукт психосексуального
розвитку характеризується здатністю до зрілого гетеросексуального кохання,
турботливим ставленням до інших і продуктивним життям у суспільстві.
Не менш цікавою є та частина вчення З. Фрейда, яка є своєрідною
відповіддю на питання про те, що й чому обмежує людину в проявах її
вроджених біологічних інстинктів. Вибудовуючи систему пояснень та
аргументації своєї позиції, Фрейд звертається до першоджерел культури, до
історичного моменту виникнення релігійних вірувань, що дозволило йому дати
оригінальну трактовку таких важливих питань, як генеза та призначення
культури, співвідношення природного та культурного в особистості, витоки
моралі тощо.
Досліджуючи повсякденність деяких племен, яким ще вдалося зберегти
патріархальний устрій, Фрейд робить відкриття: в усіх цих племенах діє
система моральних заборон, які регламентують важливі прояви життя.
Особливе місце в цій системі належить своєрідним тотемічним символам, на які
передусім поширюються заборони знищення або осквернення. На прикладі цих
племен учений намагався зрозуміти, як фактично біологічне стадо
перетворюється на суспільний організм, в якому важливу роль відіграють
моральні обмеження – табу; як спеціальні обряди, що не мають власне
біологічного сенсу для людини як природної істоти, поступово
перетворювались на ритуальні дії, в символи-прообрази, які оберігали від
небезпеки, допомагали перемогти ворога тощо. Поступово частина табу була
кодифікована нормами звичайного права, інша, більш чисельна, увійшла до
релігії у вигляді рудиментів заборони, порушення якої співвідносилося з
поняттями гріха та божого воздавання.
Проникнення у сутність табу, в природу їх виникнення та закономірності
поширення дозволило Фрейду розробити власну версію виникнення культури.
Засновник психоаналізу намагався розкрити ґенезу культури через механізм
витіснення в підсвідоме тих думок, почуттів, поведінки людей, які не
схвалювались спільнотою або призводили до її загибелі. Задля утримання їх від
«виходу на поверхню» була необхідна енергія. Ця сублімована енергія, на
думку Фрейда, і створила цивілізацію, культуру як таку – усе те, чим людське
життя відрізняється від життя тварин. Культура демонструє два своїх прояви:
по-перше, вона охоплює всі набуті людством знання та вміння, які дають
80
можливість опанувати сили природи та отримати від неї певні блага для
задоволення потреб; по друге – до складу культури входять усі ті настанови, які
необхідні для упорядкування взаємовідносин у соціумі.
Кожна культура створюється примусово для придушення первинних
потягів людини В суспільстві існують як руйнівні (антисуспільні), так і
створювальні (культурні) тенденції, що має вирішальне значення для
культурогенеза. Придушуючи руйнівні тенденції накладанням заборон,
культура свого часу почала віддаляти людину від первісного стану. Основне
завдання культури, на думку Фрейда, справжня причина її існування в тому й
полягає, щоб захистити нас від природи, сприяти приборканню асоціальних
первинних потягів, насамперед таких, як кровозмішення, канібалізм, потяги до
вбивства.
З. Фрейд також створив та обґрунтував теорію щодо типів характеру як
організованої системи рис людини, виділивши та описавши чотири типи таких
систем: орально-рецептивний, орально-садистський, анально-садистський та
генітальний типи. Кожна людина, яка нормально розвивається, проходить усі ці
стадії формування характеру, хоча багато хто застрягає на одній із цих стадій і
в дорослому віці виявляє риси переддорослих станів характеру.
Так, носій орально-рецептивного типу характеру («людина з відкритим
ротом») постійно очікує на те, що інші будуть йому давати все, чого він
потребує, оскільки він або такий хороший та слухняний, тому заслуговує на
таке ставлення до себе; або такий пречудовий, що усі йому винні, й він має
право вимагати щось від інших, сам не докладаючи жодних зусиль. Орально-
садистська особистість також вважає, що все необхідне для задоволення її
потреб, вже є поряд з нею, тому не треба, наприклад, працювати, щоб оволодіти
цим. Але, на відміну від першого типу, ця особистість активна й агресивна,
тому сама бере силою все, що їй треба, в інших людей. До анально-
садистського типу належать ті індивіди, які не сподіваються, що можуть
отримати щось нове та цінне, а тому прагнуть зберегти те, чим уже володіють, а
тому їхні основні риси – це дисциплінованість, скупість, упертість. Ці типи є,
на думку Фрейда, незрілими та невротичними, гармонійно розвиненим та
зрілим є лише генітальний тип характеру, основу якого складають здатність
любити й трудитися.
Цінність фрейдівської типології характерів для соціально-психологічного
аналізу полягає насамперед у тому, що в ній відображені всі можливі способи
ставлення людини до навколишнього світу під кутом зору того, що їй
необхідно для виживання, а насамперед – шляхи отримання: «нам дають», «ми
віднімаємо», «ми накопичуємо» або, нарешті, «самостійно виробляємо».

2. Аналітична психологія Карла Гюстава Юнга

Головною особливістю аналітичної психології К. Юнга та його бачення
людини є акцент на ролі призначення та цілей нашого життя. Вчений поставив
у центр своєї теорії оптимістичну або творчу сутність природи людини,

81
прагнення до повноти життя, розширив фрейдівську концепцію несвідомого,
розглянувши його не тільки як руйнівне, а й як творче начало.
Карл Густав Юнг народився у містечку Кессвіль у Швейцарії в 1875 році
в родині пастора швейцарської реформаторської церкви. З дитинства прагнув
до нових знань, багато читав, у тому числі літературу з релігії та філософії.
Після школи навчався у Базельському університеті й отримав у 1900 році
медичний ступінь за спеціальністю «психіатрія». Фактично одразу після
закінчення університету отримав посаду асистента в Цюріхському шпиталі для
душевнохворих, працюючи під керівництвом психіатра Ежена Блейлера,
відомого, зокрема, як автора терміна «шизофренія». Інтерес молодого вченого
до складного психічного життя хворих на шизофренію незабаром привів до
публікацій Фрейда. Після знайомства з «Тлумаченням сновидінь» Юнг починає
регулярно переписуватися з його автором. Зустріч Фрейда та Юнга відбулася у
Відні в 1907 році, з цього часу між ними виникли міцні особисті й професійні
стосунки. Звіт Юнга про експерименти зі словесних асоціацій, який він
представив своєму старшому колезі, виявилися дуже співзвучними основним
положенням фрейдівського психоаналізу. Освіченість Юнга справила неабияке
враження на Фрейда, який вирішив, що молодий вчений міг би ідеально
представляти психоаналіз у світовій науковій спільноті, оскільки не був євреєм.
Протягом наступних семи років, незважаючи на протести деяких провідних
віденських фахівців, Юнг стає визнаним лідером психоаналітичного руху та
потенційним науковим спадкоємцем Фрейда, і в 1910 році його обирають
першим президентом Міжнародної психоаналітичної асоціації. Але вже за три
роки Фрейд і Юнг розривають відносини. Фрейд пояснював свою позицію тим,
що думки Юнга все більше зосереджуються на релігії, містицизмі та міфології,
втрачаючи колишню ясність і чіткість. У 1914 році Юнг складає повноваження
президента асоціації й виходить з неї. До кінця життя учитель і учень вже
жодного разу так і не зустрілися.
Протягом кількох років після цієї події Юнг переживає тяжку душевну
кризу, й лише наприкінці першої світової війни йому вдається подолати себе й
повернутися до розробки нового підходу до вивчення особистості, в якому б в
якості основних ідей виступали людські прагнення та духовні потреби.
Трагічний епізод в житті Юнга пов’язаний із звинуваченнями його в
симпатіях до нацистів. Вчений категорично відкидав ці звинувачення, і з часом
його було реабілітовано. Подальше життя Юнга було присвячено подорожам й
читанню лекцій у різних країнах. Дослідження різних культур в Америці,
Африці та Азії допомогло йому розширити розуміння природи людини.
Аналітична психологія набула популярності в багатьох країнах світу, й сьогодні
у неї є багато симпатиків і послідовників. Помер Юнг у 1961 році на
батьківщині.
Дослідники творчості Карла Юнга акцентують увагу на широті його
інтелектуального пошуку в поєднанні з непростим і загадковим авторським
стилем, що значною мірою ускладнює розуміння цієї психологічної теорії, в
основі якої лежить цілий комплекс ідей із таких галузей, як філософія,
астрологія, археологія, міфологія, теологія та література.
82
 Як уже зазначалося, тісно співпрацюючи з Фрейдом на початку своєї
діяльності, Юнг пориває зі своїм учителем, не погоджуючись з деякими
принциповими положеннями його теорії та пропонуючи власне їх бачення.
Зокрема, він критикував Фрейда за надмірне значення, яке він надавав
інстинктивним сексуальним потягам. Центральна тема, яку розглядає Юнг,
пов’язана з ідеєю про те, що на людей спричиняє вплив як їхня спрямованість у
майбутнє, так і попередній досвід Він був чи не першим з теоретиків
особистості, який намагався довести, що для досягнення психічного здоров’я
особистості її різноспрямовані тенденції мають бути інтегровані в узгоджене
ціле.
Юнг розглядав лібідо взагалі як психічну енергію, яка визначає
інтенсивність психічних процесів людини й має значно менш сексуальне
забарвлення; як дифузну творчу життєву силу, що виявляється
найрізноманітнішими шляхами, наприклад, у релігії чи у прагненні до влади.
Також, на його думку, символічними є не лише образи сновидінь, символіка –
взагалі складова самої психіки, оскільки несвідоме створює певні ідеї, що
мають символічний характер та становлять основу всіх уявлень людини. До
того ж, на думку Юнга, не тільки асоціальні бажання, а й величні цілі можуть
бути несвідомими. Й, нарешті, на відміну від Фрейда, Юнг уважав, що
залежність пацієнта від психоаналітика повинна з плином часу зменшуватися,
досягаючи максимуму на останній фазі психотерапії, яку він назвав
трансформацією.
Структура особистості в теорії Юнга представлена трьома компонентами:
 свідомість,
 індивідуальне несвідоме,
 колективне несвідоме.
Центральним елементом свідомості є “Еґо” (“Я”), яке збирає розрізнені
дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне та усвідомлене
сприйняття власної особистості. При цьому «Я» прагне протистояти усьому, що
загрожує цілісності нашої свідомості, прагне переконати нас у необхідності
ігнорувати несвідому частину душі. Воно містить у собі усі ті думки, почуття,
спогади й відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність, стабільність і
сприймаємо себе людьми. Его є основою нашої самосвідомості, й завдяки йому
ми здатні бачити результати своєї звичної свідомої діяльності.
Індивідуальне несвідоме відбиває особистісний досвід окремої людини й
складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили цей
характер. Індивідуальне несвідоме охоплює усі здобутки нашого індивідуально-
особистісного існування, включаючи усе, що знаходиться під порогом
свідомості. В ньому знаходяться й ті почуттєві враження, яким просто не
вистачає яскравості для того, щоб бути зафіксованими у свідомості.
Індивідуальне несвідоме містить у собі комплекси або скупчення емоційно
заряджених думок, почуттів і спогадів, які збереглися з минулого особистісного
досвіду людини. Відповідно до уявлень Юнга, ці комплекси, скомпоновані
навколо звичних тем, можуть суттєво впливати на поведінку індивіда.

83
Наприклад, людина з комплексом влади може витрачати значну кількість
психічної енергії на діяльність, яка безпосередньо або символічно пов’язана з
темою влади. Теж саме може бути справедливим по відношенню до людини,
яка знаходиться під сильним впливом матері, батька або під владою грошей,
сексу чи будь-якого іншого різновиду комплексів. Одного разу сформувавшись,
комплекс починає впливати на поведінку людини та її світосприйняття. Юнг
стверджував, що матеріал індивідуального несвідомого у кожного з нас є
унікальним і, як правило, доступним для усвідомлення. В результаті
компоненти комплексу або навіть увесь комплекс можуть усвідомлюватись і
спричиняти сильний вплив на особистісне життя. Обидва елементи (Его та
індивідуальне несвідоме) є особистісними прижиттєвими утвореннями.
Колективне несвідоме (уроджений елемент душі), на відміну від них, має
універсальний та позбавлений індивідуальності характер, воно ідентичне у всіх
індивідів і складається з архетипів, які можуть стати лише вторинно
усвідомленими. Колективне несвідоме є свого роду «пам’яттю поколінь», тією
психологічною спадщиною, з якою дитина з’являється на світ. Воно не
розвивається індивідуально, а успадковується людиною. Це загальнолюдський
досвід, характерний для всіх рас і народностей, несвідомий зміст цих
колективних утворень виникає з успадкованої структури психіки та мозку
людини. Основним змістом колективного несвідомого є архетипи
(першообрази, прообрази) (archetypes) – символічні ідеї несвідомого, формальні
зразки поведінки чи символічні схеми, на основі яких оформлюються
конкретні, наповнені змістом образи, якими людина послуговується в своєму
реальному житті.
Архетипи визначають форму усіх елементів, що складають зміст
психічного життя. Вони як повітря, писав Юнг, яким дихають усі, але яке не
належить нікому. Колективне несвідоме містить приховані сліди людського
минулого (расової та національної історії), а також навіть долюдського,
тваринного існування. У порівнянні із фрейдівськими первинними потягами, це
більш глибинні прошарки психіки, які накопичувались протягом
багатотисячолітнього досвіду адаптації та боротьби за існування не окремого
індивіда, а всього людського роду. Ці архаїчні форми, залишки, відбитки
зберігають у собі стародавній характер психічних змістів та функцій
примітивного душевного устрою життя. Архетипи сприяють тому, щоб люди
сприймали, переживали та реагували на події певним чином, під їхнім впливом
ми реалізуємо в своїй поведінці універсальні моделі сприйняття, мислення та
дії у відповідь на той чи інший об’єкт або подію. Вродженою є саме тенденція
реагувати на емоційному, когнітивному та поведінському рівні на конкретні
ситуації, наприклад, при несподіваному зіткненні з батьками, коханою
людиною, незнайомцем, змією чи смертю.
Юнг розпочав розробку поняття «архетип» ще під час своєї роботи у
психіатричній клініці, коли помітив, що деякі з його малоосвічених пацієнтів
мали досвід переживання універсальних релігійних та міфологічних символів,
які співпадають з міфологічними космогоніями давніх народів, про які ці хворі
не мали жодного уявлення, оскільки у багатьох випадках було ясно, що
84
пацієнти не могли отримати подібні знання. Поява цих символів у думках чи
фантазіях цих людей, на думку Юнга, була спонтанним проривом
позасвідомого матеріалу, який не міг з’явитися із власного досвіду.
Також основним джерелом інформації про колективне несвідоме, вважав
вчений, слід розглядати сновидіння, оскільки вони є спонтанними витворами
несвідомої психіки. Образи сновидінь завжди яскравіші, ніж аналогічні поняття
або враження про життя, оскільки уві сні розкривається їхній підсвідомий зміст.
Юнг сам досліджував архетипичний світ шляхом ретельного аналізу своїх
власних сновидінь та фантазій.
Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути
необмеженою, але основними з них є Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Самість та
деякі інші. Персона є своєрідною маскою, яку особистість вдягає у відповідь на
вимоги соціального оточення. В теорії Юнга цей архетип виконує функцію
ширми, за якою ховається наше справжнє «Я». Тому Персона характеризує
лише те, чим людина є для інших, а не те, ким вона є насправді, її мета –
справити певне враження на інших. Також вона захищає нас від тиску
середовища, від допитливих поглядів тощо, допомагає у спілкуванні з
незнайомими людьми.
Тінь – у певному сенсі – співпадає із фрейдівським «Воно». Відмінність
полягає в тому, що для Фрейда це був центральний компонент особистості, а
для Юнга – лише один з її елементів, що має негативне забарвлення. Тінь
символізує агресивні та руйнівні тенденції, що ховаються в глибинах нашої
психіки. Цікаво, що, чим більше в нас домінує Персона, тим Більшою за
змістом є Тінь. Тінь також можна вважати уособленням протилежного боку Его
та тих якостей, які більш за все не подобаються особистості в інших людях. У
Тіні є й позитивні якості, оскільки її можна одночасно розглядати як джерело
життєвої сили, спонтанності та творчого начала в житті особистості. У
потрібному напрямку Тінь орієнтується нашим Его, яке стримує негативні
прояви нашої натури настільки, щоб ми могли жити в гармонії з іншими, але в
той же час відкрито виявляти свої імпульси й насолоджуватись здоровим і
творчим життям.
Аніма (архетип душі) та Анімус (архетип духу) – абстрактні образи, які
представляють жіночий архетип в особистості чоловіка та чоловічий – в жінці.
Це ті частини душі, які відбивають інтерсексуальні зв’язки, уявлення про
представників протилежної статі та сприяють досягненню взаємопорозуміння
між чоловіками та жінками. У прижиттєвому формуванні цих архетипів
провідна роль належить батькам протилежної статі.
У цих архетипах знайшло відображення визнання Юнгом уродженої
андрогінної природи людей, яке ґрунтується, принаймні частково, на тому
біологічному факті, що в організмі мужчини й жінки виробляються й чоловічі,
й жіночі гормони. Аніма та Анімус еволюціонували протягом багатьох століть
у колективному несвідомому як результат досвіду взаємодії з протилежною
статтю. Багато чоловіків до певної міри «фемінізувалися» в результаті
багаторічного спільного життя з жінками, протилежна тенденція характерна,
зрозуміло, й для жінок. Юнг наполягав на тому, що Аніма та Анімус, як і інші
85
архетипи, повинні бути виражені гармонійно, не порушуючи загального
балансу, щоб не гальмувався розвиток особистості у напрямку самореалізації.
Якщо ж ці необхідні атрибути залишаються нерозвиненими, як наслідок ми
можемо мати справу з однобічним ростом і функціонуванням особистості.
Самість є центральним архетипом особистості, навколо якого
концентруються всі психічні якості людини, це суб’єкт її цілісної психіки.
Самість прагне поєднати різні частини душі так, щоб вони взаємодоповнювали
одна одну. В процесі психотерапії, за задумом Юнга, лікар допомагає
пацієнтові зрозуміти себе, повернути втрачену цілісність. Якщо наше «Я» – це
суб’єкт свідомості особистості, то Самість – суб’єкт цілісної психіки людини.
Коли ми досягаємо інтеграції всіх аспектів душі, то відчуваємо єдність,
гармонію й цілісність, то розвиток Самості є й головною метою людського
життя. Основним символом архетипу є так звана мандала та її чисельні
різновиди (абстрактне коло, німб святого тощо). Цілісність та єдність
особистісного «Я», символічно виражені в завершеності фігур на кшталт
мандали, можна знайти у снах, фантазіях, міфах, у релігійному та містичному
досвіді. Юнг вважав, що релігія є великою силою, яка сприяє прагненню
людини до цілісності й повноти. У той же час, гармонізація всіх частин душі –
складний процес. Істинної урівноваженості особистісних структур, стверджував
він, досягти неможливо, принаймні, до цього можна прийти не раніше
середнього віку. Більш того, архетип Самості не реалізується доти, доки не
настане інтеграція й гармонія всіх аспектів душі, свідомих і несвідомих. Тому
досягнення зрілого «Я» вимагає сталості, наполегливості, інтелекту й великого
життєвого досвіду.
На відміну від Фрейда, який надавав особливого значення раннім рокам
життя як вирішальному етапу у формуванні моделей поведінки дорослої
особистості, Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, як
еволюцію протягом усього життя. Не акцентуючи увагу на соціалізації в
дитинстві, він разом із тим не поділяв поглядів Фрейда відносно того, що
визначальними для поведінки людини є лише події минулого (особливо
психосексуальні конфлікти). З позиції Юнга, самореалізація через постійну
творчу діяльність сприяє більшій тривалості життя. Людина постійно набуває
нові знання, досягає нові цілі й реалізує себе більшою мірою. Він вважав дуже
важливою таку життєву ціль, як досягнення Самості, яке є результатом
прагнення різних компонентів особистості до єдності й цілісності.
Процес досягнення Самості, знаходження гармонії отримав у теорії Юнга
назву «індивідуація», а прагнення до розвитку індивідуально-особистісних
якостей, на думку Юнга, апріорно закладено в природі людської істоти. Тому
будь-яку затримку, перешкоду на шляху індивідуації Юнг розглядав як
нанесення значної шкоди індивідуальній життєдіяльності. Вчений висуває тезу
про необхідність створення таких умов соціального буття, за яких процес
психологічної інтеграції особистості здійснювався б природно й вільно, тобто
йшлося про наявність таких соціальних норм, які б не протирічили розвитку
особистості, бо інакше ми будемо мати справу не з Самістю, а з Персоною.

86
 Таким чином, індивідуація – це досягнення символу Самості, який
характеризує найвищу позицію духовного розвитку людини, центр
переплетіння несвідомих та свідомих змістів людської психіки, той
загальнозначимий ідеал, який межує з поняттям Бога (в нас самих). У Самості
поєднані всі архетипи несвідомого, індивідуально-особистісних та колективних
уявлень, природних та надприродних сутностей. В уявленні Юнга образ бога
(це відрізняє його від ортодоксальних релігійних трактувань) уособлює собою
символічне відбиття певного психічного стану людини. Для Юнга це означало,
що кожна людина може мати свого бога, свою власну релігію, свою систему
цінностей, яка допомагає орієнтуватися в житті. Тому завдання аналітичної
психології він вбачав у тому, щоб допомогти людині усвідомити (уточнити)
сенс та мету свого життя, розкрити символічний зміст підсвідомого,
«пробудити» образ бога, який прихований в колективному несвідомому та
сприяти природному шляху процесів індивідуації.
Вагомим внеском Юнга в психологію вважаються й описані ним дві
основні спрямованості або життєві установки – екстраверсія та інтроверсія. На
його думку, обидві орієнтації співіснують в особистості одночасно, але лише
одна, зазвичай стає домінантною. В екстравертній орієнтації виявляється
спрямованість інтересу на зовнішній світ та інших людей, екстраверт – дуже
рухливий, комунікабельний, легко встановлює відносини, зовнішні чинники є
для нього рушійною силою. Інтроверт, навпаки, занурений у внутрішній світ
своїх думок, почуттів і життєвого досвіду. Він стриманий, прагне до самітності,
його інтерес зосереджений на ньому самому. В ізольованому вигляді
екстравертованої та інтровертованої орієнтації не існує, вони зазвичай
співіснують, але знаходяться в опозиції одна до одної: якщо певна з них
виявляє себе як провідна й раціональна, то інша виконує роль допоміжної та
раціональної. Результатом комбінації домінуючої та допоміжної его-орієнтації
є особистості, чиї моделі поведінки визначені та передбачувані.
Трохи пізніше Юнг доходить висновку, що за допомогою цієї пари
протилежних орієнтацій неможливо достатньо повно пояснити всі відмінності у
ставленні людей до світу, тому він розширює свою типологію, включивши до
неї чотири психологічні функції – мислення, відчуття (рос. – ощущения),
почуття (рос. – чувства) та інтуїцію. Мислення й почуття Юнг відніс до розряду
раціональних функцій, оскільки вони дозволяють створювати судження про
життєвий досвід. Тип, який мислить (рос. – мыслящий тип), судить про цінності
тих чи інших речей, вдаючись до логіки та раціональних аргументів.
Протилежна мисленню функція – почуття – інформує нас про реальність мовою
позитивних чи негативних емоцій. Тип, у якого домінують почуття (рос. –
чувствующий тип), фокусує свою увагу на емоційному боці життєвого досвіду
й оцінює факти й явища в категоріях “поганий чи хороший”, “приємний чи
неприємний”, “цікавий чи нудний” тощо. Коли мислення виконує домінуючу
функцію, особистість орієнтована на побудову раціональних суджень, мета
яких – визначити, чи є досвід, що оцінюється істинним або хибним; коли ж
провідною функцією є почуття, особистість формулює судження щодо того, чи
є досвід насамперед приємним або неприємним.
87
 Іншу пару протилежних функцій – відчуття та інтуїцію – Юнг визначає як
ірраціональні, оскільки вони пасивно реєструють події зовнішнього (відчуття)
або внутрішнього (інтуїція) світу, не оцінюючи їх та не пояснюючи їхнє
значення. Відчуття є безпосереднім, безоціночним та реалістичним
сприйняттям зовнішнього світу. Тип, який відчуває (рос. – ощущающий тип), є
особливо проникливим по відношенню до смаку, запаху та інших відчуттів від
стимулів навколишнього світу. Навпаки, інтуїція характеризується
сублімінальним (тобто таким, що є нижче порогу відчуття) та
неусвідомлюваним сприйняттям поточного досвіду. Інтуїтивний тип
покладається на передчуття та припущення, пізнаючи суть життєвих подій.
Коли провідною функцією є відчуття, людина пізнає реальність мовою явищ,
немов би фотографуючи її. З іншого боку, коли домінує інтуїція, людина реагує
на позасвідомі образи, символи та приховане значення того, що нею
переживається.
Кожна людина наділена всіма чотирма психологічними функціями, але
тільки одна особистісна орієнтація з раціональної чи ірраціональної пари
зазвичай домінує та усвідомлюється. Інші функції при цьому знаходяться у
підсвідомому й відіграють допоміжну роль у регуляції поведінки. При цьому
будь-яка з охарактеризованих функцій може бути провідною, тому ми можемо
мати справу з чотирма типами особистості. Але, на думку Юнга, інтегрована
(здорова, повноцінна) особистість для успішного управління життєвими
ситуаціями використовує всі протилежні функції.
Загалом же дві его-орієнтації (екстраверсія та інтроверсія) та чотири
психологічні функції, взаємодіючи, створюють вісім різних типів особистості.
Наприклад, екстравертований мислительний тип фокусується на об’єктивних
фактах навколишнього світу, які мають практичне значення. Він найчастіше
справляє враження холодної й догматичної людини, яка живе у відповідності зі
встановленими правилами. Деякі дослідники творчості Юнга припускають, що
прототипом цього типу особистості був сам Зігмунд Фрейд. Інтровертований
інтуїтивний тип, навпаки, зосереджений на реальності власного внутрішнього
світу; він найчастіше тримається на відстані від інших людей та індиферентно
до них ставиться. Можливо, характеризуючи його, Юнг мав на увазі себе
самого.

3. Індивідуальна психологія Альфреда Адлера

Альфред Адлер народився у Відні 7 лютого 1870 року й був третьою
дитиною серед шістьох дітей єврея-торговця, який належав до середнього
класу. Але якщо Фрейд виріс у районі, який нагадував гетто, й на все життя
зберіг у пам’яті свою приналежність до національної меншини, яка
переслідувалася, то в Адлера практично не було проблем, пов’язаних із його
етнічним походженням. У районі, де він виріс, було мало єврейських дітей,
тому його акцент і світогляд були швидше віденськими, ніж єврейськими. На
відміну від Фрейда, який часто повертався до цієї теми, Адлер не робив жодних
заяв із приводу антисемітизму, а у зрілому віці прийняв протестантську віру.

88
Своє дитинство Адлер описував як важкий і нещасливий період. Він до двох
років був об’єктом материнської любові, але ніжність скінчилася із
народженням молодшого брата. Потім Адлер здобув прихильність батька, чиїм
улюбленцем залишався протягом усього дитинства. Але разом із тим у ранні
роки життя його постійно оточували хвороби і смерть: коли Адлеру було три
роки, його молодший брат помер у ліжку поряд із ним, а він сам двічі на диво
уник перспективи бути вбитим під час вуличних пригод; у п’ять років хлопчик
захворів тяжкою формою пневмонії й ледве вижив. Пізніше Адлер приписував
своє бажання стати лікарем насамперед цій хворобі.
У перших класах школи Адлер навчався дуже посередньо, й навіть
залишився на другий рік через неуспішність з математики, а вчитель порадив
батькові віддати його у навчання до шевця замість отримання освіти. Але
Адлер-старший не погодився й робив все, щоб допомогти синові у навчанні;
трохи згодом завдяки наполегливій роботі й завзятості Адлер став найкращим
учнем з математики у своєму класі.
У вісімнадцять років він вступив до Віденського університету, який у той
час був одним із провідних європейських медичних центрів. У студентські роки
Адлер починає цікавитися політикою, зокрема, його приваблюють ідеї
соціалізму. Одного разу на політичних зборах він зустрів свою майбутню
дружину, Раїсу Епштейн, студентку з Росії, яка теж навчалася у цьому
університеті, й у 1897 році вони одружилися. Отримавши у 1895 році медичний
ступінь, Адлер деякий час працював за фахом офтальмологом, але після
проходження практики із загальної медицини стає психіатром. З 1902 по
1911 роки він був активним членом гуртка, що утворився навколо Фрейда. Але
поступово його погляди ставали все більш несумісними із теорією засновника
психоаналізу. Адлер складає повноваження президента Віденського
психоаналітичного співтовариства й виходить з нього, створивши майже одразу
як альтернативу Товариство вільного психоаналізу, яке за рік змінило свою
назву й стало Товариством індивідуальної психології.
Під час Першої світової війни Адлер служив в австрійській армії, тому
діяльність Товариства була тимчасово припинена. Після закінчення війни воно
відновило свою роботу й заснувало друкований орган – “Журнал
індивідуальної психології” (Zeitschrift fur Individualpsychologie). Із середини
20-х років Адлер усе більше часу присвячує поїздкам по Європі та Сполученим
Штатам. У зв’язку з приходом до влади Гітлера він із сім'єю у 1935 році
переїжджає назавжди до США, де незабаром отримує посаду професора
медичної психології у медичному коледжі у Лонг-Айленді (нині це Південний
медичний центр при державному університеті штату Нью-Йорк), продовжуючи
також й психіатричну практику. До речі, двоє з чотирьох дітей Адлера,
Олександра та Курт, теж свого часу стали психіатрами. Він також багато часу
віддавав лекторській діяльності, завдяки якій став дуже популярним. Але 28
травня 1937 року під час лекційного турне у шотландському місті Абердині
Алер раптом помер.
За своє життя він написав майже 300 книжок і статей, серед яких треба
насамперед згадати такі публікації, як “Невротична конституція” (1917);
89
“Дослідження фізичної неповноцінності та її психічної компенсації” (1917);
“Практика й теорія індивідуальної психології” (1927); “Розуміння людської
природи” (1927); “Наука життя” (1929); “Спосіб життя” (1930); “Смисл життя”
(1931); “Соціальний інтерес: виклик людству” (1939).
Уявлення про те, що людина – це цілісний, єдиний організм, який
самоорганізується, є основою адлерівської психології. Жодний прояв життєвої
активності неможна розглядати в ізоляції, а лише у співвідношенні з
особистістю в цілому. Індивід є неподільним цілим як у сенсі взаємозв’язку між
мозком та тілом, так і в плані психічного життя. Адлер вважав, що головна
вимога до індивідуальної психології полягає в тому, щоб довести цю єдність у
кожному індивіді: у його мисленні, почуттях, діях, вчинках, свідомості й
несвідомому – у кожному прояві особистості.
Розгляд людини як органічної цілісності потребує й єдиного
психодинамічного принципу. Адлер вивів його із самого життя, а саме з тієї
обставини, що життя неможна уявити собі без безперервного руху в напрямку
росту й розвитку. Тільки у русі в напрямку до особистісно значимих цілей
індивід може сприйматися як єдине ціле, що має здатність до самоузгодження.
Стверджуючи, що людина прагне до досконалості, Адлер виходив із міркувань
про те, що цілі, які люди ставлять перед собою, а також індивідуальні шляхи їх
досягнення дають ключ до розуміння того, яке значення вони надають своєму
життю. На думку Адлера, ці життєві цілі значною мірою обираються
індивідуально, а значить, у постійному прагненні до досконалості люди здатні
планувати свої дії й визначати власну долю. Досягаючи намічених цілей, вони
не лише підвищують самооцінку, а й також знаходять своє місце в житті.
Визнаючи значення спадковості й навколишнього середовища у
формуванні особистості, Адлер наполягав на тому, що індивід – це щось
більше, ніж просто продукт цих двох впливів. Він вважав, що люди мають
творчу силу, котра забезпечує можливість розпоряджатися своїм життям, а
вільна, усвідомлена активність є визначальною рисою людини. Ця творча сила
впливає на кожну грань людського досвіду: сприйняття, пам’ять, уяву,
фантазію та мрії, й робить людину архітектором власного життя.
Практична та лікарська діяльність, теоретичне осмислення мотивації
вчинків дали підстави Альфреду Адлеру розгорнути критику фрейдівських
положень про сексуальну обумовленість людської поведінки. На його думку,
людина народжується фізично слабкою істотою, що примушує її переживати
почуття неповноцінності. Конфліктні ситуації, які призводять до захворювань,
виникають у тому випадку, коли людина, яка стикається з культурним та
соціальним оточенням, найбільш гостро переживає почуття власної
неповноцінності, а не в разі незадоволених сексуальних потреб, як уважав
Фрейд.
У разі невдач, пов’язаних із подоланням почуття неповноцінності, в
нашій психіці виникають неадекватні способи його подолання – комплекс
неповноцінності та комплекс вищості. Комплекс неповноцінності та комплекс
вищості – споріднені поняття індивідуальної психології, які означають
протилежні за характером, стало неадекватні шляхи подолання почуття
90
неповноцінності, притаманного усім людям, які стикаються з життєвими
труднощами. Замість реального подолання труднощів і розвитку своїх
здібностей і вмінь, невротична особистість прагне уникнути самих переживань
почуття неповноцінності.
Комплекс неповноцінності знаходить прояв в тому, що людина
усвідомлено уникає неприємностей та ситуацій подолання життєвих труднощів,
стає пасивною («нащо щось робити – все одно у мене не вийде нічого»). У
випадку формування комплексу вищості особистість теж уникає згаданих
ситуацій, але пояснює це тим, що вони не достойні її уваги, демонстративно
виявляє свою вигадану вищість перед іншими.
Обидва комплекси можуть виявлятися у заниженій або завищеній
самооцінці. Низька самооцінка – це завжди погано, але інколи вона може стати
стимулом для конструктивної та корисної компенсації, оскільки із відчуття
слабкості та неспроможності може вирости сила. У такій ситуації переваги дає
не само по собі почуття неповноцінності, а конструктивне подолання слабкості
й неспроможності.
Адлер розводив почуття неповноцінності й комплекс неповноцінності,
оскільки перше є у кожної людини. Він вказував на те, що бути неповноцінною
людиною – означає відчувати себе нижче інших. До речі, англійське слово
inferiority (неповноцінність) походить від латинського inferus – «нижчий»,
«підземний». Почуття неповноцінності простежується в дитячій залежності у
світі дорослих, а пізніше – в гонитві за самодосконалістю.
У нормі ж, як стверджував А. Адлер, під упливом почуття
неповноцінності у психіці людини формуються спеціальні механізми задля
зведення «компенсуючої душевної надбудови», завдяки якій відбувається
несвідоме розгортання життєдіяльності індивіда в напрямку подолання своєї
неповноцінності. Усвідомлення фізичної недосконалості актуалізує психічні
сили компенсації людської неповноцінності, що ведуть індивіда до
досконалості, виявлення його творчої діяльності, могутності та величі людини.
Під упливом почуття неповноцінності взагалі, на думку Адлера, відбувається
внутрішній розвиток людської психіки.
Якщо почуття неповноцінності є у кожної людини й може бути стимулом
здорового нормального розвитку, то комплекс неповноцінності як патологічний
стан виникає в тому випадку, коли людина пригнічена та не здатна розвиватися
та вдосконалюватися. Такі комплекси можуть виникати з трьох джерел:
органічної неповноцінності, розпещеності та занедбаності. Почуття
неповноцінності тоді, на думку Адлера, стає комплексом, коли призводить до
уникання від участі в соціальному житті.
Якщо людина почувається неповноцінною, вона порівнює себе з іншою
людиною або якимось стандартом чи нормою, що часто стає відправним
пунктом багатьох людських нещасть. У цьому процесі вступають у дію й інші
чинники – гнів, суперництво тощо, а як наслідок – втрата ініціативи, оскільки
концентрація зусиль на суперникові блокує спонтанну, вільну поведінку. Для
того, що перемогти почуття власної неповноцінності, треба спочатку
припинити порівнювати себе з іншими, повністю та безроздільно
91
зосередившись на актуальній проблемі. По-друге, необхідно припинити
прагнути бути вище за інших, це допоможе відновити рівновагу, подолати
інерцію й припинити почуватися гіршим за інших.
Із почуттям неповноцінності сучасні дослідники пов’язують і почуття
неадекватності. В той час як перше примушує людину вважати себе гіршою за
інших, «власник» почуття неадекватності вважає, що він ні з чим не може
впоратися. Системою координат у цьому випадку стає не інша людина, а
завдання, яке неможливо вирішити. Якщо по Адлеру, почуття неповноцінності
долається відмовою від порівнянь та прагнення до вищості, то подолання
власної неадекватності вимагає зосередитися на актуальній задачі та сміливості
бути недосконалим.
Таким чином, у теорії Адлера на місце фрейдівських сексуальних потягів
стають так звані «механізми компенсації», які стимулюють життєдіяльність
індивіда, стають основою будь-якої діяльності, насамперед, творчої:
недомовність (рос. – косноязычие) Демосфена сприяла тому, що він став
чудовим оратором; Бетховен, маючи вади слуху, став видатним композитором;
великий драматург Шиллер мав вади зору, а імператор і полководець Наполеон
був маленьким на зріст.
При цьому спроби самоствердження, прагнення привернути на себе
увагу, упевнитись у важливості власної персони можуть набувати форму дуже
різноманітних індивідуальних стратегій: спроб у будь-який спосіб привернути
увагу, систематичні запізнення, нескінчені скарги на стан здоров’я, шокуюча
поведінка та захоплення, екстравагантний одяг, прикраси, зачіска тощо.
Іншою рушійною силою розвитку особистості, на думку Адлера, є
несвідоме прагнення до влади (прагнення до вищості, до панування над
іншими), завдяки якому слабкий за своєю фізичною природою індивід прагне
компенсувати відчуття неповноцінності досягненням необмеженої влади, що
для людей, які живуть в умовах сучасної цивілізації, стає не тільки засобом
компенсації, а й метою життя.
Ще одним важливим чинником людського існування є так зване
соціальне почуття (соціальний інтерес), яке сучасні дослідники вважають
одним із самих оригінальних та унікальних понять, запропонованих Адлером.
Завдяки йому особистість має здатність бачити себе й світ, що його оточує,
немовби очима іншого, оцінювати життєві ситуації з точки зору суспільних
настанов, тих культурних й моральних норм, які створюються в процесі
спільного життя людей. Соціальний інтерес також покликаний компенсувати
неповноцінність людини; саме завдяки йому відбувається соціально
прийнятливе пристосування індивідів до певної життєвої ситуації як на
соціальному, так і на психологічному рівні.
Це поняття охоплює не тільки почуття людини до її найближчого
оточення, а й до людства в цілому, зараз і в майбутньому. Хоча соціальний
інтерес є уродженим, розвивається він лише в соціальному контексті, особливо
завдяки ранній взаємодії новонародженого з матір’ю та батьком. Виявляється
соціальний інтерес в різних формах: у готовності людини до співробітництва та
допомоги навіть у несприятливих обставинах; у схильності давати іншим
92
більше, ніж вимагати та очікувати від них; у здатності до емпатичного
розуміння думок, почуттів та досвіду інших. Соціальне почуття хоча і є
уродженим, але може залишатися нерозвиненим, що стає підґрунтям
асоціальної поведінки, причиною конфліктів і неврозів.
І соціальний інтерес, і почуття неповноцінності, і прагнення до влади є
одночасно й структурними елементами особистості. Причому всі вони
уроджені й неусвідомлювані. Якщо соціальний інтерес визначає спрямованість
життя особистості, то два інших елементи – можуть розглядатися як своєрідні
носії енергії, необхідної для розвитку особистості.
Важливою детермінантою, що визначає та систематизує досвід людини, є
життєвий стиль, який в теорії Адлера репрезентує ідею індивіда як більшою
мірою активного, ніж реактивного організму, а також ідею спрямованості на
мету, єдність, сталість «Я» та унікальність індивіда, урешті – ідею
самодетермінації. Стиль життя – та детермінанта, яка визначає й систематизує
досвід людини. В багатьох роботах Адлера людина розглядається як єдність,
включена в суспільство, яка прагне утвердити свою значущість, так що всі
часткові процеси підпорядковані загальному життєвому плану. Стиль життя
закріплюється у віці 4−5 років, а в подальшому практично не зазнає суттєвих
змін. Хоча люди продовжують знаходити нові засоби прояву свого життєвого
стилю, це є лише, на думку Адлера, вдосконаленням й розвитком основної
структури, закладеної в ранньому дитинстві. Сформований таким чином стиль
життя зберігається та стає головним стрижнем поведінки в майбутньому. Крім
сталості проявів особистості, як уважав Адлер, стиль життя тaкож впливає на
наші орієнтації щодо ставлення до світу, який нас оточує. Виявити суттєві
характеристики стилю життя можна за умов знання шляхів та засобів, які ми
використовуємо для вирішення життєвих проблем. Причому доки людина
перебуває в сприятливій ситуації, ми не можемо із упевненістю стверджувати
щось про її життєвий стиль, у нових же ситуаціях, особливо коли людина
стикається з труднощами, стиль життя вимальовується ясно та виразно.
Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама є творцем свої
особистості, яку вона створює з «матеріалу» спадковості та досвіду. Творче «Я»
людини є своєрідним ферментом, який впливає на факти середовища та
трансформує їх в людську особистість. Творче «Я» надає нашому життю смисл,
створює і мету життя, і засоби задля її досягнення.
Оскільки опанування навколишнім середовищем є життєво важливим,
людина створює той стиль життя, який наближує її до досягнення цієї мети.
Головні цілі самого життєвого стилю – розуміти, передбачувати та
контролювати життя й себе. Життя закликає людей віднайти рішення трьох
задач. Перша – робота, яка для дітей і багатьох дорослих передбачає ще й
навчання. Робота має такі підзадачі, як професійний вибір, професійна
підготовка та виконання професійних зобов’язань; використання вільного часу
й, нарешті, відхід від справ і/або вихід на пенсію. Друга – соціальна задача, що
складається з двох підзадач: приналежність до соціальної групи (організації,
спільноти тощо) й ту, яку відомий американський психолог і психіатр Ерік Берн
(1910 – 1970) включив у назву своєї книги “Ігри, в які грають люди” (Games
93
people play). Третя задача, як вказував Адлер, ґрунтується на тому, що
людський рід ділиться на дві статі й кожен повинен певним чином поводитися
по відношенню до представників іншої статі. Адлер, до речі, не схвалював
термін «протилежна стать», оскільки, будучи прибічником рівності статей,
вважав, що він може асоціюватися відносинами суперництва між ними.
Підзадачі цієї групи зосереджені на визначенні статевої ролі й статеворольової
ідентифікації, на проходженні фаз сексуального розвитку (наприклад. пубертат,
менопауза тощо), залицяннях, коханні, шлюбі, спільному житті, а для деяких –
на розлученні.
Стикаючись із життєвими ситуаціями, люди демонструють три позиції:
«так», «так, але» (в адлерианській літературі це звучить як «якщо тільки») й
«ні». Люди, які реагують на життєві ситуації з установкою «так», демонструють
соціальний інтерес. Ця стверджувальна реакція зовсім не означає пасивну
адаптацію до життя, а насамперед передбачає те, що люди беруть на себе
особисте зобов’язання долучатися до змін у суспільстві, коли воно не
виправдує наших очікувань. Соціальний інтерес – це такий конструкт, який
передбачає такі характеристики особистості, як соціальна кооперація, сприяння
спільному добробуту, соціальна допомога. Люди, які демонструють соціальний
інтерес, зустрічають життя сміливо, впевнено, з оптимізмом, а ступінь
виявлення соціального інтересу є показником психічного здоров’я.
Люди, які відповідають «так, але», визнають необхідність вирішення
життєвих завдань, але разом із тим завжди готові «по тривозі» захистити себе,
свою репутацію та самооцінку. Вони відповідають «так» життєвим задачам,
«але» не можуть розв’язати їх прямим методом. Люди, які постійно
користуються формулою «так, але», – це невротики: ті, хто заявляє «так, але я
хворий» (або комусь щось постійно заважає), належать до категорії
психоневротиків; ті ж, від кого доводиться чути «так, я знаю, що проблема
існує. але не звертаю на неї уваги», складають групу невротичних характерів.
Поводячись таким чином невротики уникають суб’єктивного провалу чи
успіху. які б зробили їх уразливими до загроз власному «Я», самоповазі або
соціальному статусу. Третя група бореться із життєвими задачами,
повертаючись до них спиною та говорячи «ні» традиційним для їхньої культури
задачам і шляхам їх розв’язання; цю групу складають так звані психотики.
Мотивація людських вчинків визначається, на думку Адлера, більшою
мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета
(майбутнє) може бути лише недосяжним ідеалом, який не можна реалізувати,
фікцією, однак вона виявляється реальним стимулом, що визначає прагнення
людини. Ця особливість нашого існування отримала в теорії Адлера назву
«фіктивний фіналізм».
Відрізнялись погляди Адлера й на проблему взаємовідносин між
свідомістю та несвідомим: не конфлікт, а єдність та взаємопереплетіння їхніх
зв’язків в структурі психіки. Несвідоме – це щось до часу незрозуміле, не
осягнуте нами, несвідомі потяги – це безпосередні факти свідомості, значення
яким ми ще не зрозуміли.

94
 Тоді як Фрейд реконструював дитинство своїх дорослих пацієнтів
завдяки вільним асоціаціям, Адлер вивчав дітей безпосередньо. Внаслідок
такого підходу його психологія дитини була скоріше нормативною, ніж
пов’язаною з розвитком. Ця позиція знайшла своє застосування в сімейному
консультуванні та педагогіці. Так, Адлер був ініціатором введення публічного
сімейного консультування у школах Відня. 28 таких консультаційних пунктів з
питань виховання були ліквідовані зі вторгненням нацистів до Австрії.
Типовою процедурою, яка з деякими модифікаціями застосовується й сьогодні,
було проведення сімейного інтерв’ю перед публікою, яка складалася з батьків і
педагогів, після чого консультант вносив практичні пропозиції з поліпшення
сімейної ситуації. У Сполучених Штатах і Канаді популярності набули також
так звані батьківські семінари, в процесі яких зацікавлені батьки зустрічалися з
керівниками семінару, як правило щоденно, для дослідження та обговорення
методів виховання дітей. Методичним забезпеченням цієї процедури був
адлерівський посібник, присвячений згаданим процедурам.
Одним із вагомих внесків Адлера у світову психологію є постулювання
зв’язку між порядком народження й розвитком особистості (birth order and
personality). Вчений припускав, що положення дитини в Сіма вносить
специфічні проблеми, кожна з яких розв’язується в різних сім’ях по суті
схожим чином. Пов’язаний із порядком народження досвід має наслідком
розвиток особистості, типової для кожного положення, яке є в дитини у зв’язку
із послідовністю народження. В ході розвитку Сіма як групи виникають нові
потреби, задоволення яких розподіляється між дітьми в залежності від порядку
їхнього народження.
Брати й сестри однієї нуклеарної Сіма утворюють так звану групу
сіблінгів. Положення, яке дитина посідає в послідовності сіблінгів, називається
порядком народження або статусом сіблінга, завжди відігравало важливу роль у
вирішенні питання про розподіл сімейної власності.
Суперництво сіблінгів виявляється у багатьох сім’ях. Сильніше за інших
суперничають між собою брати й сестри однієї статі, близькі за віком (із
різницею від 1,5 до 3 років). Суперництво виявляється переважно серед дітей,
батьки яких є непослідовними у застосуванні дисциплінарних заходів,
незалежно від характеру цих заходів. Особистісні риси дітей, особливо
здатність адаптуватися до усього нового, сприяє зниженню суперництва між
сіблінгами. Окрім батьківської поведінки та особистісних рис на попередження
суперництва впливають соціальні чинники. Первістки, які схильні
претендувати на головну роль по відношенню до молодших братів і сестер,
виявляють менше суперництво, й у багатьох випадках їхній вплив є більш
сильним, ніж вплив батьків. Впливовим чинником є й розмір Сіма. Незважаючи
на те, що батьки, які мріють і планують створити велику Сіма, прагнуть
забезпечити сприятливий клімат для всіх своїх дітей, вони не можуть повністю
стримати образи, ворожість чи гнів. У реальності, батьки з великих сімей
загалом тяжіють до авторитарних методів виховання. Й саме ці методи старші
діти, в свою чергу, демонструють у поводженні із молодшими.

95
 Існує чотири категорії порядку народження із відповідними
характеристиками.
Первісток (рос. – первенец).У цієї категорії дітей унікальне положення в
Сіма: батьки об’єктивно можуть приділяти їм більше часу й уваги. Схильне до
більш обережного та поблажливого ставлення. Первісток позбавлений
необхідності суперництва з братами та сестрами й принаймні на деякий час
знаходиться в умовах, коли йому нічого не залишається як наслідувати дорослі
моделі поведінки й намагатися перевершити дорослі стандарти поведінки.
Подальші дослідження американських психологів свідчать, що перші діти в
цілому частіше отримують високі оцінки по тестах інтелекту, є високо
мотивованими, досягають високих посад, мають сильну потребу в досягненні й
потрапляють до біографічних довідників сучасників (Who's Who) тощо. Такі
діти схильні виявляти високу відповідальність і орієнтовані на продуктивність
як дорослі стандарти. Також вони обережні, відповідальні й схильні до
співробітництва, що відбиває їхнє бажання зберегти своє привілейоване
положення у відносинах із батьками після появи новонародженого
«суперника».
Середні діти. Друга і/або середня дитина в принципі не має можливості
відчути на собі, що означає бути єдиною дитиною. Таким дітям доводиться
докладати більше зусиль і частіше залучатися у змагання, щоб «захопити
владу». Середня дитина може знаходитися в тіні старших братів і сестер, яких
вона намагається скинути з їхніх позицій. Вона почувається менш
компетентною в порівнянні з ними (не розуміючи, що її незнання та невміння –
це лише особливості віку) й може намагатися виділитися в інших сферах.
Наприклад, якщо старша дитина має інтелектуальні схильності, то молодша
може прагнути до занять спортом або мистецтвом.
Дослідження свідчать, що середні діти більш чутливі до
несправедливості, нечесності та помилкам по відношенню до них. Разом із тим
вони, будучи досить комунікабельними й доброзичливими, є хорошими
дипломатами, успішно працюють у групі, легко встановлюють контакти й
здатні підтримувати добрі відносини як з молодими, так і з людьми похилого
віку.
Молодші діти. Молодша дитина має унікальне положення в Сіма,
оскільки у неї немає переслідувачів, а будучи дитиною усієї Сіма, вона ніколи
не втратить цей статус. Але, оскільки рання соціалізація останніх дітей
пов’язана із поблажливим та пустотливим ставленням до них усіх членів Сіма,
це часто призводить до формування залежно-імпульсивного типу особистості.
Молодшу дитину легко розпестити, особливо коли старші брати й сестри
приєднуються до батьків у прагненні задовольнити усі її потреби. Результатом
цього нерідко стає почуття захищеності та неконкурентний характер: така
дитина буде завжди шукати підтримки. Часом молодша дитина є
«наймогутнішою» в Сіма, вдаючись до таких форм висловлення своїх бажань,
як агресивні дії та плач. Ця категорія дітей менш серйозно ставиться до власної
персони, полюбляють веселощі та розіграші. У цілому вони є найбільш
популярними серед інших і входять до максимально можливої кількості груп, а
96
також мають найвищу самооцінку в порівнянні з дітьми, що мають інші позиції
щодо порядку народження. Вони креативні, люблять людей, мають розвинені
здатності щодо розуміння гумору. Останні діти з великих сімей мають й сильну
потребу в досягненні й вміють добре пристосовуватись до обставин. Однак,
дуже високою є вірогідність того, що вони можуть опинитися серед неуспішних
учнів, стати алкоголіками й мати низький IQ. Тим не менш, положення
останньої дитини забезпечує їй максимум любові й турботи з боку всіх членів
Сіма.
Єдина дитина. Положення єдиної дитини схоже зі статусом молодшої в
тому, що над нею ніколи не зависає загроза втратити свої привілеї, оскільки у
неї просто відсутні суперники. З первістками їх ріднить також і те, що їм не
треба боротися за батьківську увагу, й вони теж орієнтуються у свої поведінці
виключно на дорослі зразки поведінки й стандарти діяльності. Батьки схильні
пестувати єдину дитину, й тому такі діти можуть у подальшому намагатися
відновити привілейоване положення, просто захоплюючи «центр сцени», але не
роблячи нічого такого, щоб виправдовувало їхні дії. Існує дві можливості
результату розвитку єдиної дитини: вона може залишитися по-дитячому
залежною й безпорадною або докладе всіх зусиль, щоб стати компетентним і
спроможним дорослим.
Психологічні дослідження свідчать, що єдині діти часто мають певні
проблеми зі встановленням близьких відносин, прагнучи усамітненого способу
життя. Вони також можуть бути схильними до егоїзму й мають низьку потребу
в афіліації., прагнуть догодити іншим, але при цьому намагаються зберегти
максимальну незалежність і менш за все бояться невдач. Після первістків, єдині
діти мають найвищий IQ та найвищий показник потреби в досягненні, а також
досягають в цілому значних успіхів у навчанні. Але, в порівнянні з іншими
дітьми, у єдиних дітей більш часто виникають психологічні проблеми, й, за
деякими даними, вони вимушені бувають у зв’язку з цим звертатися по
психотерапевтичну допомогу.

4. Культурно-філософська психопатологія Карен Хорні

Карен Хорні (уроджена Даніельсон) народилася в Німеччині неподалік
від Гамбурга в рибацькому селищі Бланкенезе 16 вересня 1885 року. Її батько
був морським капітаном, авторитарною та віруючою людиною, переконаною у
вищості чоловіків над жінками. Мати Карен була на 18 років молодшою за
свого чоловіка, привабливою жінкою з прогресивними поглядами.
Першим в сім’ї народився старший брат Карен – Берндт, до якого вона на
все життя зберегла глибоке почуття. Хорні отримала середню освіту в
парафіяльній школі, але до кінця життя була схильна до атеїзму. Більшу
частину дитинства й отроцтва майбутню дослідницю турбувала невпевненість у
своїх перевагах, яка підсилювалась почуттям зовнішньої непривабливості.
Пізніше, згадуючи свою юність, вона писала: «Оскільки я не могла стати
красунею, я вирішила стати розумною». Ще у 14 років Хорні прийняла рішення
стати лікарем, а в 1906 році вступила до університету у Фрайбурзі, ставши

97
першою жінкою в Німеччині, яка отримала дозвіл вивчати медицину. Тут вона
зустріла свого майбутнього чоловіка – Оскара Хорні, який був студентом-
юристом. Молоді люди одружилися у 1906 році, й у подальшому у них
народилося три доньки. Медичний ступінь Хорні отримала в 1915 році у
Берлінському університеті. Протягом наступних п’яти років вона вивчає
психоаналіз у Берлінському психоаналітичному інституті. Але це не рятує її від
тяжких нападів депресії, й навіть від спроб самогубства. Шлюб Хорні теж
поступово починає руйнуватися на тлі низки особистих проблем: смерті
улюбленого брата, розлучення й смерті батьків, сумнівів у цінності
психоаналізу. Але вже у 1927 році після розлучення вона розпочинає успішну
психіатричну кар’єру у Берлінському психоаналітичному інституті, багато
подорожуючи й видаючи наукові статті.
У 1932 році Хорні з доньками переїжджає до Сполучених Штатів, ставши
незабаром помічником директора у Чиказькому психоаналітичному інституті.
За два роки вона починає читати лекції в Нью-йоркському психоаналітичному
інституті. Після публікації книги «Невротична особистість нашого часу» (1937)
Хорні вимушена була покинути інститут через розбіжності у поглядах із
колегами, серед яких переважали симпатики Фрейда. В цей час вона
знайомиться з багатьма відомими психологами, серед яких були, зокрема, Еріх
Фромм та Гаррі Салліван. У 1941 році з однодумцями, які разом з нею
покинули Нью-йоркський психоаналітичний інститут, Хорні заснувала
Асоціацію розвитку психоаналізу, почавши викладати в Нью-йоркському
медичному коледжі. Згодом вона стала засновником та головним редактором
Американського журналу психоаналізу (The American Journal of
Psychoanalysis). До кінця життя Хорні вела активну наукову діяльність.
Померла дослідниця 4 грудня 1952 року від запізно діагностованого
онкологічного захворювання. У травні 1955 року в Нью-Йорку була відкрита
клініка імені Карен Хорні (The Karen Horney Clinic), яка займалася
дослідженнями та навчанням, надаючи також недорогі лікувальні послуги.
Теорія Карен Хорні, на думку сучасних істориків психології, є
унікальним синтезом ідей Фрейда та Адлера. Як і Фрейд, вона підкреслювала
важливість неусвідомлюваних інтрапсихічних конфліктів, але при цьому в
деяких аспектах відходила від ортодоксального психоаналізу. Це виявлялося,
зокрема:
 у відмові від конструкта лібідо;
 у незгоді з ідеєю про обумовленість людської поведінки уродженими
асоціальними інстинктами (маються на увазі насамперед інцест та
деструктивність);
 в акцентах на домінуванні соціальних, а не біологічних детермінант
особистості.
Як й інші представники неофрейдизму, Хорні намагалася проаналізувати
соціальні та культурні процеси, які обумовлювали мотивацію поведінки та
життєдіяльності людини, внутрішньоособистісні конфлікти індивіда.
Звертаючись до досліджень конфліктності та розщепленості людської психіки,
Хорні, розвиваючи теорію, яку часто називають «культурно-філософською
98
психопатологією», висуває тезу, згідно з якою внутрішні конфліктні ситуації
притаманні не лише невротику, а й будь-якій людині, оскільки вони є
інтегральною частиною людського існування. Хорні погоджувалась із
Фрейдом, що конфлікти значною мірою обумовлені цивілізацією, але якщо
остання має стабільний характер розвитку, то ймовірність виникнення таких
конфліктів дуже незначна. Більш значну роль у нашому житті відіграє те, що
людина постійно відчуває так званий «основний неспокій» («корінну тривогу»),
пов’язаний із відчуттям розпачу та безпорадності людської істоти (в першу
чергу дитини), якій протистоять чужі, ворожі природні та соціальні сили. Тому
головною метою дитини, яка виховувалась невротичними батьками, стає
зниження рівня корінної тривоги, й ця мета починає домінувати над усіма
уродженими здоровими бажаннями та потребами.
У кожної людини, вважала дослідниця, є здібності та бажання творчо
розвивати свій потенціал і посісти гідне місце серед інших людей.
Психопатологія виникає лише в тому випадку, якщо уроджене прагнення до
самореалізації блокується зовнішнім соціальним упливом.
Розглядаючи внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають на такому
ґрунті, Хорні розвиває ідею про існування «основного конфлікту», в ході
аналізу причин якого звертає особливу увагу на протиріччя між потребами
окремої людини та можливостями їх задоволення в умовах існуючої культури.
«Основний конфлікт», на думку Хорні, пов’язаний із відчуттям безпорадності
людини в світі та її неспроможністю орієнтуватися в соціумі, що постійно
змінюється, постійно змінюється насамперед культура. На відміну від Фрейда,
який вважав джерелом внутрішньоособистісного конфлікту протиріччя між
прагненням людини до здійснення своїх прихованих бажань та страхом
порушити моральні заповіді, Хорні замість цього називає втрату здатності
індивіда бажати чогось цілком конкретного, оскільки під упливом культурних і
соціальних умов існування людини її бажання стають розщепленими та
спрямовані в протилежні боки. Тому проблеми формування
внутрішньоособистісного конфлікту дослідниця аналізує під кутом зору
відносин між людьми, і залежно від характеру відносин особистості з іншими
людьми, Хорні розрізняє три види таких потреб: спрямовані до людей,
спрямовані проти людей, спрямовані від людей.
Гіпертрофований розвиток тієї чи іншої з цих потреб залежить від того,
який з елементів «корінної тривоги» домінує, а саме: у першому випадку
найважливішу роль відіграє людська безпорадність, у другому – ворожість, у
третьому – ізоляція, що в кінцевому підсумку призводить до формування
невротичного характеру. В той час як здорова особистість може вільно
просуватися у напрямках «до», «проти» або «від» людей у залежності від
конкретних обставин соціального життя, невротичні потреби є сталими та
незмінними. Конфлікт, породжений із цих відносин і є «основним конфліктом»,
що лежить в основі неврозів. Якщо в нормі вказані види потреб не є такими, що
взаємовиключають одна одну, то у невротика баланс між ними порушений,
тому домінує якась одна потреба. Прагнення до задоволення цих потреб є

99
своєрідним психологічним захистом. Хорні виділяє три типи невротичної
особистості залежно від надмірного розвитку однієї із цих потреб.
Так, за умов домінування першого виду потреб (прагнення до людей)
формується так званий «поступливий тип», самооцінка якого залежить від
оцінки інших, який прагне підкорятися та відчувати постійну турботу про себе,
уникає будь-яких критичних зауважень на свою адресу, оскільки відчуває
постійний сильний страх перед найменшими ознаками несхвалення себе з боку
інших людей, прагне отримати більше й більше схвальних слів на свою адресу
тощо. «Агресивний тип», у якого домінує потреба, спрямована проти людей,
уважає, що інші ворожо налаштовані проти нього та один проти одного, тому
прагне всіма можливими засобами (силою, владою, багатством) досягти
панування, домінування над іншими, експлуатувати їх. «Відсторонений тип» (у
нього домінує потреба, спрямована від людей), не сподіваючись встановити
теплі відносини з оточуючими, прагне ззовні виглядати незалежним, для чого,
зокрема, встановлює з ними емоційну дистанцію. Його прагнення виглядати
незалежним насправді викликано побоюванням критики, а в глибині душі він
залишається напруженим та невпевненим.
Якщо Юнг наділяв людину прагненням до індивідуації, Адлер –
прагненням до самовдосконалення, то Хорні вважала, що людині від природи
притаманне «прагнення до самореалізації», невигубна потреба у
саморозгортанні внутрішніх потенцій. Саме це прагнення є і метою людського
розвитку, визначаючи ціннісні орієнтації людини, засоби її функціонування та
форми поведінки. Ідея про самореалізацію привела дослідницю до своєрідного
розуміння структури особистості, яка включає три «Я»:
 актуальне
 ідеалізоване
 реальне.
Актуальне «Я» – це особистість у даний момент свого існування з усіма її
тілесними та душевними атрибутами, здоровими та невротичними тенденціями
розвитку.
Ідеалізоване «Я» – те, чим особистість є у своєму ірраціональному
уявленні, чи те, чим вона повинна була б бути відповідно до своїх внутрішніх
невротичних прагнень, тому це «Я» фактично неможна досягти. Невротична
особистість витісняє не лише свої внутрішні конфлікти, а й недоліки та вади,
які вона в собі бачать і до яких ставиться з презирством. Замість цього вона
створює образ «Я», перебільшено позитивний й такий, що постійно підкріплює
основну невротичну орієнтацію. Особливістю ідеалізованого «Я» є те, що воно
здається своєму «творцеві» нормальним та реалістичним, примушуючи
невротичну особистість встановлювати для себе недосяжні стандарти та цілі,
тим самим ще більше посилюючи внутрішній конфлікт.
Лише реальне «Я» є тією «первинною силою», завдяки якій відбувається
індивідуальний розвиток людини, це живий, унікальний особистісний центр
людської істоти, те, що кожен індивід хоче й може реально знайти в собі.
«Прагнення до самореалізації» й виявляється в досягненні реального «Я»
(юнгівської «Самості»), у подоланні розриву між ним та ідеалізованим «Я», яке
100
домінує у невротичного типу особистості, у формуванні віри у власні
конструктивні сили, у пошуку й знаходженні себе та свого місця у світі.
Специфічне відображення в теорії К. Хорні знайшов феномен
невротичного кохання, суть якого, на думку дослідниці, полягає в
гіпертрофованій потребі, насамперед жінки, в емоційній прив’язаності, в
позитивній оцінці оточуючих, у порадах та підтримці, а також у перебільшеній
чутливості до фрустрації цих потреб. Якщо для здорової особистості важливо,
щоб її кохали, поважали та цінили ті люди, яких вона цінує сама або від яких
вона залежить, то невротична особистість у цьому сенсі в коханні є
нав’язливою та нерозбірливою.
Невротичне кохання багатолике, але найчастіше можна стикнутися з
наступними його проявами. Наприклад, може мати місце так звана «переоцінка
кохання», коли жінка зосереджується виключно на пошуках кохання як єдиного
сенсу життя і почувається самотньою, нещасною, якщо поруч навіть
нетривалий час немає людини, безкінечно відданої їй, такої, що огортає
турботою. Навіть талановиті жінки у такому стані не здатні реалізувати свій
потенціал, а у деяких з них прагненнях стати заміжнею перетворюється на
«ідею-фікс».
Характерною ознакою невротичного кохання є «ненаситність», що
виявляється насамперед у ревнощах, але не таких, що є реакцією на певні
факти, а тих, що полягають у вимогах бути єдиним об’єктом уваги. Одночасно з
цим жінка також постійно намагається задовольнити потребу в безумовній
любові, яку чоловік повинен увесь час демонструвати, доводити своє
ставлення, тому що будь-яке невиконання абсолютних вимог партнерки
інтепретується нею як зрада. Ще одна особливість невротичного кохання –
підвищена чутливість до відторгнення, що часто характеризує поведінку
істеричних особистостей. Усе, що може тлумачитися як відторгнення,
сприймається ними з ненавистю, зазначає К. Хорні.

5. Сексуально-економічна теорія Вільгельма Райха

Вільгельм Райх народився 24 березня 1897 року в селищі Добряничи у
Галичині. Його дитячі роки та юність минули в містечку Южинці (нині це
Черновицька область), де його батько керував орендованим земельним
маєтком. Райх-старший був владним і запальним чоловіком, який дошкуляв
ревнощами своїй дружині-красуні. Незважаючи на єврейське коріння, він
вважав себе німцем за культурною приналежністю, тому своїм домашнім
дозволяв говорити тільки німецькою мовою. Коли Вільгельму було 14 років,
мати покінчила життя самогубством, у 17 він взагалі став сиротою, оскільки
батько помирає від туберкульозу, який став пізніше причиною смерті й
старшого брата Райха.
Після смерті батька, продовжуючи отримувати освіту, Райх намагається
самостійно вести справи маєтку, але внаслідок подій Першої світової війни
бізнес було втрачено, і він приймає рішення піти до лав австрійської армії. У
1918 році Райх вступає до медичної школи Віденського університету, а за рік

101
стає членом Віденського психоаналітичного товариства й розпочинає
психоаналітичну практику. В університеті він знайомиться зі своєю першою
дружиною – майбутнім медиком Анною Пінк, яка теж почала займатися
психоаналізом. Зважаючи на популярність психоаналізу й марксизму у
студентському середовищі, Райх прагнув поєднати вчення Фрейда та Маркса.
Отримавши у 1922 році медичний ступінь, він стає першим клінічним
асистентом Фрейда, працюючи в у створеній Фрейдом клініці. У 1924 році Райх
стає директором і викладачем першого в країні учбового інституту
психоаналізу. Як уже зазначалося, Фрейд часто конфліктував зі своїми учнями,
коли ті починали наполягати на власних поглядах. Не оминув такий конфлікт і
Райх, який дотримувався марксистських поглядів, а також припускав, що в
основі кожного неврозу лежить відсутність сексуального задоволення. До
того ж Райх почав активно цікавитися політикою, й навіть вступив до лав
комуністичної партії.
У 1929 році він разом із колегами створює клініку сексуальної гігієни для
робочих, де вони могли безкоштовно отримати інформацію щодо контролю над
народжуваністю, виховання дітей і сексуальної освіти. Стикаючись із
негативним ставленням колег-психоаналітиків до своєї політичної діяльності,
він переїжджає до Берліну, де почувається більш вільно, ніж у Відні, опікується
здоровцям трудящих, читає просвітницькі лекції й створює гігієнічні центри по
всій Німеччині.
Але незабаром діяльність Райха фактично припиняється, оскільки ні
психоаналітики, ані марксисти її не схвалюють: майже одночасно його
виключають із Інтернаціональної психоаналітичної асоціації й з лав компартії
Німеччини. Але слід зазначити, що ідеї Райха, які сьогодні здаються
зрозумілими, просто набагато випереджали час і не влаштовували сучасне йому
суспільство. Зокрема, він відстоював ідею освіти в сфері народжуваності та
поширення контрацептивів; дозвіл на аборти; дозвіл на розлучення;
необхідності сексуальної освіти як засобу профілактики венеричних
захворювань та сексуальних проблем; сексуальну просвіту лікарів і вчителів;
відмову від покарання злочинників, які здійснили злочин на сексуальному
ґрунті та лікування їх технологіями психоаналізу.
Криза кар’єри Райха співпала з політичною кризою в країні, оскільки в
1933 році до влади, ліквідуючи своїх опонентів, прийшов Гітлер. На цей
момент Райх майже дописав свою книгу «Психологія мас і фашизм». Фашизм, з
його точки зору, є вираженням ірраціональності характерологічної структури
пересічного громадянина, первинні біологічні потреби якого піддавались тиску
протягом кількох тисячоліть. Зрозуміло, що книга була заборонена нацистами,
а її автор переїхав до Данії, потім до Швеції, залишивши у Берліні дружину, яка
не розділила його професійні та політичні погляди. З 1935 року він із новою
дружиною – балериною Ельзою Ліндберг – проживає в столиці Норвегії. Нове
захоплення Райха – біоенергетика приносить йому нові випробовування:
громадська думка й науковий загал не сприймають ці ідеї, починається газетне
цькування вченого, і в цей складний момент життя від нього йде дружина.

102
 У 1939 році на запрошення керівництва Нової школи соціальних
досліджень у Нью-Йорку Райх разом із своєю лабораторією назавжди залишає
Європу. Тут його асистенткою й третьою дружиною стає емігрантка німецького
походження Ільза Оллендорф. Численні переїзди та постійне нервове
напруження погіршують здоров’я вченого, зокрема більш частими стають
напади тривожності та підозріливості, на які він страждав ще в юності й свого
часу намагався лікуватися психоаналізом.
Продовжуючи біоенергетичні дослідження, Райх засновує Інститут
оргону, в якому проводить експерименти з вивчення «енергії життя», яку він
назвав «оргоном». Сучасні дослідники вважають, що йшлося про універсальну
енергію ци – одну з основних категорій китайської філософії, медицини та
східних цілительських практик. У 1950 році він намагається створити пристрій
(оргонний акумулятор), який би відновлював в організмі людини запаси
втраченого за життя оргону. Але це стає черговим приводом для гонінь на
Райха, і в 1954 році Управління з санітарного нагляду за якістю медикаментів
відмовляє йому в ліцензії на виготовлення оргонних акумуляторів і забороняє
подальші експерименти. Райх відмовляється підкоритися й демонстративно
продовжує свої дослідження, звинувачуючи Управління в некомпетентності.
Його заарештовують і засуджують на два роки за неповагу до влади, при цьому
колеги теж не підтримують його, вважаючи концепцію оргону маргінальною
теорією.
3 листопада 1957 року Вільгельм Райх помирає у федеральній в’язниці
від серцевого нападу.
У своїй сексуально-економічній теорії Вільгельм Райх, на відміну від
Адлера та Юнга, які розійшлися з Фрейдом на ґрунті несприйняття ідеї
абсолютної сексуальної обумовленості людської поведінки, знову поставив
проблему сексуальності в центр теоретичних міркувань та практичної
діяльності, намагаючись розглянути в цьому контексті як окрему людину, так і
суспільні відносини в цілому.
На думку Райха, здоров’я та хворобливий стан людини залежать від
ступеня можливого досягнення розрядки сексуальної енергії. Оскільки прояви
індивідуальної сексуальності в сучасній культурі (йдеться про першу третину
ХХ століття) розглядаються ним як патологічна карикатура на природне
людське кохання, вилікувати людину (невротика) може лише створення умов
для виникнення природних відносин між представниками різної статі й
розвитку суто людської здатності до любові.
Широка клінічна практика підштовхнула Райха до думки щодо соціальної
обумовленості неврозів, що особливо впадало в око в тих випадках, коли йому
доводилося мати справу з невротиками з малозабезпечених сімей з робітничого
середовища, для яких він відкрив у Відні кілька клінік.
Щодо структури особистості, то вона, на думку Райха може бути
представлена трьома рівнями (шарами):
 «поверхневий, облудно-соціальний або шар соціальної кооперації»;
 «проміжний, антисоціальний шар»;
 «глибинний шар або біологічне ядро».
103
 На першому рівні справжнє обличчя людини приховане під маскою
ввічливості, люб’язності, тут індивід прикривається штучною соціальністю та
штучним самоконтролем перед існуючими вимогами суспільства. На другому
рівні поєднані різноманітні «вторинні імпульси», які містять брутальні,
садистські та спотворені несвідомі потяги людини. Й лише третій шар містить
природні імпульси, носії яких є здоровими, гармонічно розвиненими, чесними,
працелюбними істотами, здатними на щиру, суто людську любов. На відміну
від Фрейда, Райх вважав, що агресивні потяги не є уродженою рисою людини,
перекручення природних імпульсів відбувається за певних соціальних умов, а
«інстинкт смерті» – це цілком результат і продукт життя в суспільстві. Третій
шар структури – найбільш важлива та суттєва частина особистості, яка свідчить
про природну й здорову основу людської істоти, й хоча тут виявлення усіх
потягів має не завжди поміркований характер, а є стихійно-несвідомими, це
все-таки є проявами суто людського характеру.
Природно-соціальні імпульси набувають збоченого, ірраціонального
забарвлення лише на другому рівні. Піднімаючись на поверхню, ці спотворені
імпульси штучно маскуються, створюючи специфічний характер, який свідчить
про мниму згоду з існуючим соціальним порядком. На цьому ґрунті й виникає
невротичний характер, що може розглядатися як своєрідний захист від
надмірного тиску з боку соціального середовища та як штучна перешкода для
вільного вияву природно-соціальних імпульсів індивіда. Тобто неврози та
невротичний характер не є проявами хвороби індивіда, а загальною патологією
людини, патологією її існування в конкретно-історичних умовах життя.
Невротичний характер є своєрідною маскою та відповідає тому
поверхневому шару структури особистості. Який отримує розвиток в сучасній
(Райху) культурі, коли особистість орієнтується на соціальний світ,
намагаючись пристосуватися до нього. Здоровий характер відбиває глибинні
структури особистості, на ґрунті яких повинні розвиватися природні потяги
людини до праці, любові та пізнання. Сексуальність, за Райхом, це певний
центр, навколо якого розвивається не лише індивідуально-особисте життя, а й
суспільний прогрес у цілому.
Різні політичні та ідеологічні угруповання, соціальні рухи в суспільстві
відповідають рівням людської психіки, наприклад, усі суто революційні рухи
Райх співвідносив із глибинним шаром структури особистості. Фашизм, на
думку Райха, як щось ірраціональне та підсвідоме, є політично організованим
виразом проміжного рівня структури особистості, емоційним, несвідомим
ставленням «маленької людини» до авторитарного суспільства та влади. Це
ставлення характеризується амбівалентністю почуттів, коли особистість
одночасно прагне до встановлення диктатури й стихійно бунтує проти неї.
Оскільки основою будь-якої політичної реакції, зокрема встановлення
фашизму в Німеччині, він уважав сексуальне пригнічення в сім’ї, то вихід із
ситуації вбачався йому в скасуванні репресивної моралі патріархальної сім’ї та
суспільства в цілому шляхом сексуальної революції. Її кінцева мета –
встановлення саморегулювання, орієнтованого на здійснення природних
проявів людської любові, а моральним в оновленому соціумі, на думку Райха,
104
буде те, що сприятиме гармонії між людиною та культурою, особистістю та
суспільством.
Сексуальна революція розглядалася ним як єдиний шлях до справжньої
свободи особистості. Її кінцева мета – встановлення саморегулювання,
орієнтованого на реалізацію природних проявів людської любові. Моральним є
те, що відповідає гармонії між людиною та культурою, особистістю та
суспільством. Ідеї Райха були взяті на озброєння бунтівною молоддю 60-х років
ХХ ст., але лише під кутом зору сексуальних відносин, гармонія ж, про яку
писав Райх (і праця, і пізнання, і любов) не сприймалася.
У сучасній психотерапевтичній практиці Вільгельм Райх вважається
засновником тілесно-орієнтованої психотерапії, в основу якої було покладено
ідею про те, що емоції – це відбиття динаміки енергії тіла і що хронічне м’язове
напруження блокує цей потік енергії, перешкоджаючи вираженню таких
емоцій, як гнів, страх, радість і тривога. У здоровому організмі, вважав Райх, ця
енергія тече вільно й повно, при блокуванні її потоку можуть виникати прояви
психічної або фізичної патології. Тому він розробив методику оргонотерапії
для досягнення емоційного здоров’я шляхом ліквідації перешкод для вільного
бігу оргону в людському організмі.

6. Міжособистісна психіатрія Гаррі Саллівана

Г. Салліван розробив теорію особистості, основними аспектами якої є
міжособистісні відносини й дослідження стосунків людей із значимими
іншими. Що ж стосується його біографії, то абсолютно достовірна інформація
про Саллівана обмежується лише послужним списком й укладається в декілька
рядків. Все інше – поєднання сумнівних фактів, чуток, натяків і суб’єктивних
думок. Так, Саллівану, який був знаним фахівцем в галузі вивчення шизофренії,
самому приписували цей діагноз; ходили чутки про його нетрадиційну
сексуальну орієнтацію, про зловживання алкоголем. Колеги та знайомі
скаржилися на те, що він, часто беручи в борг, «забував» повертати гроші.
Щодо останнього зауваження, то слід зазначити, що, дійсно, в 30-ті роки для
того, щоб уникнути виплати боргів, він навіть двічі офіційно об’являв себе
банкрутом.
Народився Гаррі Стек Салліван у містечку Норвіч (штат Нью-Йорк)
21 лютого 1892 року в небагатій фермерській сім’ї. Його батьки були
нащадками ірландських емігрантів, і сповідуючи католицизм, вимушені були
тримати дистанцію по відношенню до своїх сусідів–протестантів. Стосунки між
батьками Саллівана характеризувалися певною напруженістю, оскільки мати як
за віком, так і за рівнем освіченості явно переважала над батьком, до того ж
ферма теж була її власністю, яку вона успадкувала. Гаррі був єдиною дитиною
в Сіма, оскільки жоден з його братів і сестер не вижив, але близькості у
стосунках з батьками все одно не було.
У 16 років Салліван закінчує з високими оцінками середню школу,
отримавши завдяки цьому стипендію на продовження освіти. Але перша спроба
виявилася невдалою: він покинув за неуспішність Корнельський університет

105
усього за рік після початку навчання. Два роки потому (в 1911) він вступає до
медичного коледжу в Чикаго. Отримавши ступінь доктора медицини, Салліван
розпочинає приватну практику в галузі психіатрії, зосередившись на досить
складному контингенті – хворих на шизофренію.
Значним був інтерес Саллівана до суспільних проблем. Він залишив після
себе багато публікацій, які торкалися проблем чорношкірої молоді на півдні
Сполучених Штатів, антисемітизму в нацистській Німеччині й міжнародної
напруженості, оскільки вважав, що психологам належить відіграти важливу
роль у розв’язанні цих проблем. У співробітництві з канадським психіатром
Б. Чизхольмом, який в подальшою був очільником Всесвітньої організації
охорони здоров’я, він намагався втілити свої ідеї в практику. Ці зусилля
сприяли створенню Міжнародної федерації психічного здоров’я. Помер
Салліван несподівано від серцевого нападу 14 січня 1949 року в Парижі, куди
прибув на засідання ради Федерації. Оскільки він мав певні заслуги перед
Збройними силами США (під час Першої світової війни), його похоронили на
відомому Арлінгтонському військовому цвинтарі.
Гаррі Саллівану, який присвятив свої дослідження аналізу
міжособистісного існування людини, розгляду особистості під кутом зору
міжособистісних зв’язків та відносин людини, належить розробка так званої
теорії «міжособистісної (інтерперсональної) психіатрії». Фахівці вважають, що
ця теорія виникла під впливом деяких варіантів інтеракціонізму (соціального
біхевіоризму), психоаналізу та власне біхевіоризму. На думку Саллівана,
справжня особистість виявляється лише при спілкуванні з іншими людьми, і
хоча міжособистісні відносини не завжди бувають зримо присутніми (вони
можуть бути результатом спілкування в нашій уяві або з літературними
героями), вони є завжди, незалежно від того, усвідомлює людина це чи ні. Саме
тому для пізнання її природи та внутрішнього життя, специфіки існування
треба досліджувати міжособистісні ситуації, в яких людина виявляє свої
почуття та емоції, спрямованість своєї діяльності. Міжособистісна психіатрія
покликана вивчати ті ситуації міжособистісного спілкування, в яких індивіди
виявляють свій психологічний розвиток – нормальний чи хворобливий,
поєднавши таким чином в єдине ціле факти внутрішньо психічного розвитку
людини та соціальні детермінанти, що обумовлюють її життєдіяльність.
Салліван заперечував існування будь-яких уроджених елементів
особистості, стверджуючи, що в людській психіці нема нічого, окрім ставлення
до інших осіб та об’єктів. Практичну основу його теорії складало вивчення
особистості хворих на шизофренію, з якими неможна було, наприклад
працювати за допомогою фрейдівського методу вільних асоціацій. Тому
Салліван розробляє й активно застосовує своє авторське напрацювання в галузі
методів лікування, яке він називає «психіатричним інтерв’ю». Салівана
цікавило те, як саме пацієнт розповідав йому про свої проблеми, тобто власне
експресивна поведінка пацієнта як важливе джерело інформації. Велику увагу у
зв’язку з цим він приділяв встановленню контакту з пацієнтом.
Своєрідним енергетичним джерелом особистісної активності є так званий
«неспокій», пов’язаний із занепокоєністю особистості з приводу свого
106
існування в соціальному світі, міжособистісному оточенні. Ця риса набувається
людиною в перші дні життя, насамперед від матері, яка непокоїться щодо
самопочуття та комфорту дитини. Пізніше з’являються власні причини для
неспокою через те, що далеко не всі потреби людини задовольняються й взагалі
можуть бути задоволені. Своє завдання Салліван вбачав у тому, щоб виявити
механізми захисту, які б сприяли нейтралізації цього почуття.
Разом з тим він уважав, що людські потреби не тільки створюють
напруження, а й формують засоби його подолання – так звані «динамізми», які
зовні виявляються в загальній лінії поведінки, що відповідає тій чи іншій
життєвій ситуації. На жаль, Салліван не дає чіткого та однозначного
тлумачення цього поняття. В різних роботах воно представлене як звичка,
соціальну установку, несвідоме прагнення або, навпаки, усвідомлений вияв
почуттів. Але зовнішнє виявлення динамізми знаходять у загальній лінії
поведінки особистості.
Особистість Салліван визначав як «відносно усталений паттерн
інтерперсональних ситуацій, які повторюються, характеризуючи людське
життя». Процес соціалізації особистості відбувається на основі взаємодії з
іншими людьми (мати, ровесники, просто інші люди тощо). Так, спочатку
визначальна роль належить неспокою, що, як уже зазначалося, передається від
матері. В подальшому на кожному етапі розвитку (від раннього дитинства до
юнацтва) формуються певні моделі особистості: в дитинстві – на основі
спільних ігор з ровесниками, пізніше – на ґрунті спілкування з представниками
протилежної статі. Поступово в психіці людини утворюється своєрідна система
символів, які суттєво впливають на життєдіяльність особистості, її ціннісні
орієнтації, умонастрої. Ці символи є різними образними уявленнями
особистості та різноманітними ілюзіями, якими наповнене наше життя. У
сучасному світі ілюзії наповнюють сутність людини настільки, що особистість
сама перетворюється на своєрідну ілюзію – нівельовану особистість, яка
орієнтується на типові для даного суспільства ілюзії, не має індивідуально-
особистісних характеристик, тобто в «ілюзію особистісної індивідуальності».
Тому людська особистість – не більш як гіпотеза, як сукупність різних масок,
котрі необхідні людині в міжособистісному («міжмасочному») спілкуванні.
Як уже зазначалося, складність життя викликає постійне відчуття тривоги
(неспокою), не дає йому зменшитися, формуючи в особистості потребу в
униканні (рос. – избегании). З метою послаблення неспокою в процесі
становлення особистості виникає захисний механізм, якому Салліван дав назву
«система самості» або «система антинеспокою (антитривоги)», що повинен
коригувати мотиваційну поведінку людини з урахуванням особливостей
соціальної реальності. Ця система санкціонує певні типи поведінки, ліквідуючи
або мінімізуючи відчуття неспокою. Але якщо для Хорні чи Адлера Самість –
ідеал особистісного розвитку. Мета, яку особистість прагне досягти, то для
Саллівана це лише механізм пристосування до існуючої реальності,
призначення якої полягає в орієнтації особистості на відповідні соціальні
цінності, що також мають ілюзорний характер.

107
 7. Гуманістичний психоаналіз Еріха Фромма
Еріх Фромм народився 23 березня 1900 року у Франкфурті-на-Майні
(Німеччина) в Сіма ортодоксальних іудеїв. Свої батьків він описував як дуже
невротичних, а себе – як «дуже невротичну дитину». Фромм виріс, знаючи два
різних світи – ортодоксальний єврейський а християнський, у якому він час від
часу стикався з антисемітизмом. Перша світова війна примусила юнака
замислитися над мотивами людської поведінки, ірраціональністю мас та
питання миру і порозуміння між народами. Пізніше Фромм зазначав, що у
відповідях на ці питання йому багатому в чому допомогли роботи Фрейда та
Маркса, спонукаючи до вивчення психології, філософії та соціології. Набагато
пізніше – в середині 70-х – уже відомий всьому світові Фромм, переймаючись
проблемами ядерної та екологічної загрози, знову ставить питання: «Яким
чином стало можливим, що найсильніший з усіх інстинктів – інстинкт
самозбереження – фактично припинив спонукати нас до дії?».
Фромм отримав освіту спочатку у Франкфуртському, а з часом у
Гейдельбергському університетах. Отримавши у 22 роки ступінь доктора
філософії, він, на відміну від Фрейда, Юнга і Адлера, Фромм не маючи
медичної освіти, продовжує психоаналітичну підготовку і опиняється в
Берлінському психоаналітичному інституті. Сумлінно вивчивши теорію
ортодоксального психоаналізу й застосовуючи її в клінічній практиці, Фромм
незабаром починає сумніватися. Ці сумніви поступово привели його до ревізії
фрейдизму і до створення своєї концепції.
Із 1930 року Фромм працює у Франкфуртському інституті соціальних
досліджень, де склалася знаменита Франкфуртська школа. Тут він проводить
низку соціологічних досліджень серед німецьких робітників і службовців – і
доходить висновку, що серйозного опору нацистам, що йдуть до влади, з боку
робочих не буде. Прагнучи уникнути нацистської загрози, у 1934 році він
емігрує до Сполучених Штатів,де починає вести приватну практику. Першу
свою книгу «Втеча від свободи» він видає в 1941 році, розповівши читачам про
особливе значення тих способів, які суспільні сили й ідеології формують
структуру характеру людини. Ці ідеї, які знайшли відображення й у подальших
публікаціях вченого, принесла йому членство у Міжнародній психоаналітичній
асоціації. У 1945 році Фромм стає співробітником Інституту психіатрії Уільяма
Алансона Уайта. У подальшому він читав лекції у багатьох університетах США
й обіймав посаду професора психіатрії в Національному університеті в Мехіко
(1949 – 1965 роки). В цей час Фромм присвячує себе дослідженню Нового часу,
соціальних проектів минулого і сьогодення. Видає книгу «Здорове
суспільство», в якій виступає з критикою капіталістичної системи. У 1960 році
Фромм вступає в Соціалістичну партію США, пише Програму партії. Втім,
через партійні суперечки Програма була знехтувана, але він продовжує
займатися політичною діяльністю, виступає з лекціями, пише книги, бере
участь в мітингах, а у 1962 році відвідує Москву як спостерігача на конференції
з роззброєння.

108
 У 1968 році з ним стався перший інфаркт. Після тривалої реабілітації, він
переїздить до Швейцарії, в якій житиме до самої смерті. У ніч на 18 березня
1980 року, за п'ять днів до свого 80-річчя, Еріх Фромм помер від обширного
інфаркту.
Порівняно з концепціями інших представників психоаналізу,
«гуманістичний психоаналіз» Еріха Фромма вважається найбільш соціально-
орієнтованою теорією, оскільки, на думку вченого, соціальне оточення є не
просто умовою, а найважливішим чинником розвитку особистості. Фромм
небезпідставно стверджував, що поведінку людини можна зрозуміти лише під
кутом зору впливів культури, які існують на даний конкретний момент історії.
Він був упевнений, що власне людські потреби еволюціонували одночасно з
людиною, а різні соціальні системи впливали на зовнішнє вираження цих
потреб. Особистість у теорії Е. Фромма – продукт динамічної взаємодії
вроджених потреб та тиску соціальних норм і вимог, а його типологія типів
характеру ґрунтується на бездоганному соціологічному аналізі взаємовпливу
індивіда, культури та власне соціальних процесів.
Рушійними силами розвитку особистості, на думку вченого, є дві
вроджені несвідомі потреби, які перебувають у стані антагонізму:
 потреба в укоріненні;
 потреба в індивідуалізації.
Перша із цих потреб примушує людину прагнути до суспільства,
співвідносити себе з іншими людьми, прагнути до спільної з ними системи
орієнтацій, ідей, переконань; друга – штовхає до ізоляції, до свободи від тиску
та вимог суспільства. Ці потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту
мотивів людини, яка завжди марно прагне якимось чином поєднати ці
протилежні тенденції у своєму житті. Індивідуалізація шкодить укоріненню,
ставши незалежною, людина починає тужити про укорінення, прагне
позбавитися досягнутої свободи. З цією метою вона починає щука ти надійну
роботу, намагається ідентифікуватися, наприклад, з політичним діячем, який
обіцяє стабільність та надійність. Так, прийняття ідей фашизму Фромм
пояснював саме прагненням позбавитися непосильного вантажу свободи.
Соціалізм також насильно позбавляє людей індивідуальності, нав’язуючи
стереотипність способу життя, мислення, світогляду. Єдиним почуттям, яке
допомагає їх примирити, є любов у найбільш широкому розумінні цього
слова – як активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми
відчуваємо це почуття, як досягнення міжособистісного єднання, злиття свого
«Я» та «Я» іншої людини.
У своєму прагненні до індивідуалізації люди, як правило, прагнуть до
«свободи від» – від інших, від зобов’язань щодо них. Досягши цієї свободи, ми
часто не знаємо, що з нею робити, й у нас виникає бажання знову змінити її на
укорінення. Але є й інша свобода, «свобода для», необхідна людині задля
здійснення її намірів. Така свобода потребує звільнення не від усіх зв’язків, а
лише від тих, які заважають здійсненню омріяного, тому вона сприймається
людиною з радістю. Саме така свобода для життя з близькими людьми й
народжується в любові. Однак далеко не всі союзи людей створюються на
109
основі любові, тому їх Фромм називає «симбіотичними союзами», виділяючи
чотири види цих об’єднань, які ґрунтуються на підкорянні, пануванні,
конформізмі та деструктивізмі.
Фромм стверджував, що остаточної відповіді на питання, що є людина за
своєю суттю, не може бути, оскільки еволюція людини поки ще триває.
Розмірковуючи над питанням про сутність людини, Фромм намагається
розкрити її через поняття протиріччя: між буттям у природі, буттям кинутого у
світ без згоди на це та тим, що людина виходить за межі природи завдяки
здатності усвідомлення себе, інших, історичного минулого та майбутнього.
Існує кілька протиріч людського буття:
Екзистенційні дихотомії:
 протиріччя між силою людини як суб’єкта, наділеного свідомістю, та
слабкістю як природної істоти
 протиріччя між життям та смертю
 протиріччя між здібностями та потенціями й неможливістю їх
повністю реалізувати через обмежений термін буття
 протиріччя між прагненням ідентифікуватися зі світом та прагненням
зберегти свою унікальність.
Історичні дихотомії, які не є обов’язковою умовою нашого існування, а
виникають і вирішуються в процесі історичного розвитку (наприклад,
протиріччя між досягненнями НТП та неспроможністю використати їх у
мирних цілях).
При цьому – перші є онтологічними, тому знайти їхнє вирішення
неможливо, але їх можна частково вирішити шляхом розкріпачення та
вивільнення внутрішніх сил людини, її прагнення до любові, віри та міркувань;
історичні ж дихотомії виникають і вирішуються в процесі поступового
розвитку людства, зокрема, через побудову нового, «гуманістичного
суспільства»
Як уже згадувалося, Фромму належить також ідея існування соціального
характеру як результату зв’язку між соціальною структурою суспільства та
характером «середнього індивіда». На думку Фромма, соціальний характер
формується в результаті адаптації вільних індивідуумів до соціальних умов,
завдяки яким у кожної людини розвиваються характерні риси, які примушують
її поводитися так, як більшість інших людей, які належать до тієї ж культури.
Соціальний характер інтерналізує зовнішні потреби, орієнтуючи конкретних
людей на завдання, що стоять перед соціально-економічною систему.
Аргументуючи правомірність ідеї існування соціального характеру, Фромм
наводить такі міркування. Вивчаючи реакції будь-якої соціальної групи, ми
маємо справу зі структурою особистості членів цієї групи, але при цьому нас
цікавлять не ті індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей, а ті
спільні риси, що притаманні більшості, тобто «соціальний характер». Це
поняття є ключовим для розуміння соціальних процесів, оскільки характер – в
динамічному смислі аналітичної психології – специфічна форма людської
енергії, яка виникає в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного
способу життя в певному суспільстві.
110
 Досить часто буває так, що якась соціальна група на рівні свідомості
приймає ті чи інші ідеї, але вони насправді не захоплюють усієї натури членів
цієї групи, оскільки не відповідають особливостям їхнього соціального
характеру. Тому такі ідеї залишаються лише набором усвідомлених принципів,
але в критичні моменті з’ясовується, що люди виявляються нездатними діяти у
відповідності до своїх принципів. Виходить, що ідея може стати потужною
рушійною силою лише тоді, коли відповідає специфічним потребам носіїв
певного соціального характеру.
На прикладі Германії 30-х років ХХ століття Фромм показав, що коли
певному суспільному класу загрожує небезпека нових економічних тенденцій,
цей клас реагує на загрозу психологічним та ідеологічним шляхом, причому
психологічні зміни, викликані такою реакцією, сприяють розвитку тих самих
економічних тенденцій всупереч економічним інтересам даного класу.
Загалом же економічні, психологічні та ідеологічні чинники діють
наступним чином: людина реагує на зміни зовнішнього соціального
середовища тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу,
сприяють подальшому розвитку економічного та соціального процесів. Тут
діють економічні сили, але їх, стверджує Фромм, треба розглядати не як
психологічні мотивації, а як об’єктивні умови; розглядаючи психологічні сили,
треба пам’ятати, що вони самі обумовлені історично; а щодо ідей, то їх
основою є вся психологічна структура членів певної соціальної групи.
Незважаючи на тісний взаємозв’язок цих сил, кожна з них є відносно
самостійною. Економічний розвиток, відбуваючись за своїми законами,
обумовлений такими об’єктивними чинниками, як природні ресурси, рівень
розвитку техніки, географічне положення тощо. Психологічні сили
визначаються зовнішніми умовами життя, але мають і свою власну динаміку,
тобто є проявом людських потреб, які можуть бути видозмінені, але винищені
бути не можуть. У сфері ідеології можна знайти таку ж автономію, котра
пов’язана з законами логіки й з традицією наукового пізнання, що склалася в
ході історії.
Основним типологізуючим чинником соціального характеру є
особливості відносин людини з тими, хто її оточує, на підставі чого вчений
виділяв п’ять типів соціального характеру, які є, по суті, результатом взаємодії
екзистенційних потреб та соціального контексту, в якому люди живуть, а саме:
 рецептивний,
 той, що експлуатує,
 той, що накопичує,
 ринковий.
 продуктивний.
Фромм поділив виділені типи на «непродуктивні» (нездорові) та
«продуктивні» (здорові), відзначаючи при цьому, що в чистому вигляді жоден з
цих характерів не існує, оскільки непродуктивні та продуктивні якості
поєднуються в різних людей в індивідуальних пропорціях, при цьому перші
чотири згадані типи характерів належать саме до непродуктивних.

111
 Так, носії рецептивного типу впевнені, що джерело усього позитивного в
житті лежить поза ними самими, тому вони пасивні, не здатні діяти без
сторонньої допомоги, а їхнє головне завдання в житті – бути скоріше коханими,
ніж любити самим. Серед носіїв цієї орієнтації багато щирих, душевних людей,
але їхнє бажання допомагати іншим є лише прагненням досягти прихильності
цих «інших».
Тип, що експлуатує, досягає в житті всього, що йому необхідне, силою
або винахідливістю. Носії цього типу не здатні до творчості, тому задля
досягнення поставленої мети використовують засоби, запозичені в інших. Їхня
життєва позиція є сумішшю ворожості та маніпуляції, а кожна людина
розглядається ними як об’єкт експлуатації та оцінюється відповідно до її
корисності.
Тип, що накопичує, прагне володіти якомога більшою кількістю
матеріальних цінностей, його лякає все нове, він живе минулим. Люди цієї
орієнтації багато знають, але не здатні плідно мислити, хоча при цьому вони
лояльні, стримані та передбачливі.
Ринковий тип живе з переконанням, що в цьому світі особистість є
товаром, який можна вигідно продати чи обміняти. Люди цього типу
докладають максимум зусиль для того, щоб зберегти приємну зовнішність,
підтримати знайомство з потрібними людьми та продемонструвати будь-яку
чесноту, яка б дозволила в майбутньому підвищити їхні шанси щодо успішного
самопродажу («Я такий, яким Ви хочете мене бачити!»). Їхня єдина постійна
риса – мінливість соціальних установок, у той же час вони можуть бути
відкритими, щедрими, допитливими.
Продуктивний характер є єдиним здоровим типом, оскільки лише його
носії незалежні, чесні, спокійні, здатні щиро та безкорисливо любити, творити
задля інших, реалізуючи свій багатий потенціал. Лише до такого типу як до
кінцевого «пункту» свого розвитку повинна, на думку Е. Фромма, прагнути
людина.

8. Гуманістична теорія особистості Абрахама Маслоу

Абрахам Маслоу народився в Брукліні (Сполучені Штати Америки) в
1908 році. Він був старшим із семи дітей неосвічених батьків-євреїв Самуїла
Маслова і Рози Шиловської, які емігрували до Америки з Києва, й щиро
прагнули, щоб він отримав освіту, сприяючи цьому. Загалом же згадки Маслоу
про своє дитинство є негативними – самотність, відсутність друзів і лише
книжки в бібліотеці. Його стосунки з матір’ю були наповнені гіркотою й
ворожістю, які зберігалися до кінця її життя, напруженими залишалися й
відносини з батьком. Середню освіту він здобув у безкоштовних нью-
йоркських школах. За порадою батька, вступив до юридичного коледжу, однак
втративши інтерес до навчання, навіть не закінчив першого курсу. Наприкінці
1928 року він одружився з Бертою Гудман, своєю двоюрідною сестрою, з якою
вони вступили до Медісонського університету (Вісконсін), де Маслоу став

112
спочатку бакалавром (1930), магістром (1931), і нарешті – доктором (1934)
психології.
Після отримання докторського ступеню Маслоу повертається до Нью-
Йорку й співробітничає з відомим психолом-біхевіористом Е. Торндайком у
Колумбійському університеті. Подальші 14 років він працює в Бруклінському
коледжі, познайомившись в цей період з видатними дослідниками того часу,
серед яких були, наприклад, Еріх Фромм, Альфред Адлер, Карен Хорни та
деякі інші.
У 1951 році Маслоу було призначено завідувачем кафедри психології в
Університеті Брандеїс, який він залишив лише у 1969 році, перейшовши на
роботу до Благодійного фонду У. П. Логліна в Менлоу-парк (Каліфорнія). Цей
неакадемічний пост давав йому повну свободу в задоволені його інтересу до
філософії демократичної політики, економіки та етики, але в 1970 році у 62-
річному віці лет Маслоу передчасно помирає від серцевого нападу.
Теорія Абрахама Маслоу є одним із підходів до особистості, об’єднаних у
так званий гуманістичний напрям західної персонології, й створювалася вченим
та його однодумцями як альтернатива психоаналізу та біхевіоризму. А. Маслоу
називав свою теорію психологією «третьої сили». Згідно з основними ідеями
цієї теорії, людина завжди перебуває в процесі становлення, а як вільна істота
відповідає за реалізацію якомога більшої кількості можливостей і при цьому ще
й повинна брати на себе відповідальність щодо вибору й напрямку розвитку
своєї долі. Аналіз поведінки тварин нічого не може дати для пояснення
закономірностей поведінки цілісної людської особистості, оскільки людина –
унікальна, відмінна від інших, істота. У кожній людині від народження
закладені потенційні можливості для позитивного зростання й
самовдосконалення, а руйнівні сили є лише результатом фрустрації,
незадоволення певних потреб, а не якихось спадкових дефектів. Сама сутність
людини постійно спрямовує її у напрямку особистісного зростання, творчості
та самодостатності, а на заваді цього шляху можуть ставати не особистісні
риси, а виключно несприятливі зовнішні обставини. Люди, на думку
представників гуманістичної психології, – свідомі та розумні істоти без
домінуючих несвідомих потреб та конфліктів, активні творці власного життя,
які вільні обирати та розвивати власний стиль життя.
Невід’ємна характеристика людини – творчість як риса, що притаманна
всім й може мати найрізноманітніші форми самовираження. Втрата здатності
творити в умовах сучасного суспільства є результатом «окультурювання»,
зокрема впливу сучасної офіційної освіти, яка практично «знищує» здібність до
творчості, нівелюючи природні відмінності окремих людей. При цьому
творчість розумілася ним в самому широкому сенсі, а не лише як художня або
наукова (теща, яка готує смачні супи, є більш творчою людиною, ніж поганий
поет, писав Маслоу). Він сконцентрувався (принаймні, йому так здавалося) на
вивченні психічно здорової та зрілої людини, яка зуміла самоактуалізуватися.
Центральним моментом теорії А. Маслоу вважаються уявлення про
систему потреб особистості, які визначають спрямованість та характер її
мотиваційних процесів. Усі потреби людини є уродженими й організовані в
113
ієрархічну систему, яку Маслоу представив у вигляді так званої «піраміди
потреб». Основу цієї піраміди становлять фізіологічні (1 – голод, жага, секс
тощо) потреби, над якими розташовуються інші чотири види потреб:
 безпеки (2 – довготривале виживання та стабільність, соціальна
стабільність та здоров’я),
 приналежності та любові (3 – приєднання та прийняття в сім’ї або
іншій групі),
 самоповаги (4 – компетентність),
 самоактуалізації (5 – реалізація власного потенціалу: люди мають бути
тим, ким вони можуть бути).
Потреби, що розташовані на нижніх щаблях, повинні бути більш-менш
задоволені до того, як людина може усвідомити наявність і бути мотивованою
потребами більш високого рівня. При цьому що вище в цій ієрархії може
піднятися людина, то більшу індивідуальність, людські якості та психічне
здоров’я вона продемонструє.
Творчі люди, як уважав Маслоу, можуть розвивати й виражати свій
талант, незважаючи на серйозні труднощі та соціальні проблеми. Деякі люди
можуть навіть створювати власну ієрархію потреб завдяки особливостям своєї
біографії, наприклад, віддавати пріоритет потребам самоповаги, а не
приналежності та любові. Взагалі, потреби ніколи не бувають задоволені за
принципом «усе або нічого», вони частково збігаються, тому людина може
одночасно бути мотивованою двома чи більше рівнями потреб. Пересічна
людина задовольняє свої потреби лише частково: на 85% – фізіологічні; на
70% – безпеки та захищеності; на 50% – любові та приналежності; на 40% –
самоповаги; на 10% – самоактуалізації.
Люди не просто задовольняють одну потребу вслід за іншою, а одночасно
частково задовольняють або не задовольняють кілька потреб. Специфічні
форми самоактуалізації дуже різноманітні. Саме на цьому рівні ієрархії потреб
люди більш за все відрізняються один від одного. В реальності лише деякі, як
правило, обдаровані люди досягають самоактуалізації (менше 1% населення),
оскільки в більшості випадків люди просто не знають про свій потенціал, до
того ж в історії ще не було такого ідеального суспільства, яке б створювало
ідеальні умови для розкриття людського потенціалу. Заважають цьому й,
наприклад, стереотипи та упередження, зокрема гендерні. Велика роль у
гальмуванні самореалізації належить потребі безпеки.
Для опису особистості, що самоактуалізувалася, Маслоу виділив та
сформулював характеристики, які, на його думку, дають повне уявлення про
людину, що досягла таких висот:
 більш ефективне сприйняття реальності;
 прийняття себе, інших та природи;
 безпосередність, простота та природність;
 центрованість на проблемі;
 незалежність як потреба в самотності;
 автономія як незалежність від культури та оточення;

114
  свіжість сприйняття;
 так звані вершинні (пікові) або містичні переживання;
 суспільний інтерес;
 глибокі міжособистісні відносини;
 демократичний характер;
 розмежування засобів та цілей;
 філософське почуття гумору;
 креативність;
 опір окультуренню.
Пікові (вершинні) переживання (peak experiences) А. Маслоу описував як
незвичайні, хвилюючі, океанічні, життєстверджуючі переживання, що
відображають вищу форму сприйняття реальності та можуть сприйматися
людиною, яка їх переживає, як містичні та магічні. Маслоу вважав, що двома
найкоротшими шляхами ініціювання пікових переживань є класична музика та
секс. Стверджуючи, що музика є механізмом ініціювання вершинних
переживань, Маслоу, тим не менш, був гарячим прихильником ритмічних
вправ, спорту та танців. Ще одним можливим шляхом продукування такого
роду внутрішніх станів людини є математична освіта. З поняттям «пікових
переживань» тісно пов’язаний феномен «позитивного досвіду», який Маслоу
розглядав як менш значимі, але все ще позитивні переживання, що роблять свій
внесок у формування особистості, яка самоактуалізувалася. Для опису
численних різновидів позитивного досвіду він вживав сім категорій:
божественний досвід, досягнення вершин майстерності, душевне хвилювання,
людські стосунки, краса, заслужений успіх та завершення. У своїх ранніх
творах Маслоу припускав можливість розгляду наркотичних переживань як
таких, що мають певну схожість із піковим досвідом, але пізніше категорично
відкидав будь-яку можливість такого.
Які питання й проблеми будуть стояти перед наступними поколіннями
психологів, які вивчають проблеми особистості (в роботах західних вчених їх
часто називають персонологами, а науку, яку вони представляють, –
персонологією)? Йдеться про посилення інтересу й розширення кола
досліджень когнітивних процесів та їхнього взаємозв’язку з іншими аспектами
функціонування особистості, про вплив на поведінку ситуаційних факторів та
особистісних змінних, про особливості розвитку особистості в середньому та
старшому віці (більшість класичних теорій була все-таки зосереджена на
періоді дитинства та юності) тощо. Практичний аспект вивчення особистості
завжди цікавив психологів, але донедавна це відображалося переважно в
пошуках шляхів психологічної корекції або адекватних методів лікування
(якщо йшлося про патологічні варіанти розвитку особистості).
Сьогодні ж персонологи більшою мірою прагнуть вивчати соціальні
проблеми сучасного світу, і, як зазначають Леррі Хьєлл та Деніел Зіглер,
психологи взагалі стали більше цікавитися соціальною значимістю своєї праці
й тим внеском, який вони у кінцевому підсумку могли б зробити у вирішення
проблем сучасного життя, створивши соціально релевантну психологію. На

115
думку авторів всесвітньо відомого підручника з теорій особистості, увага
психологів буде сконцентрована на питаннях бідності, расової та статевої
дискримінації, контролю за народжуваністю, відчуження, самогубства,
розлучень, жорстокого поводження з дітьми, злочинності тощо. Зрозуміло, що
все це буде ще більше зближувати соціальну психологію із соціологією,
надаватиме проблемам особистості міждисциплінарного забарвлення.
Щодо методів вивчення соціальної поведінки людей, то перевагу будуть
надавати так званим натуралістичним методам, наприклад, спостереженню за
реакціями на звичні, типові ситуації повсякденного життя, що можуть суттєво
відрізнятися від штучно створених в умовах соціально-психологічної
лабораторії.

МОДУЛЬ 2.
Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
Спілкування як соціально-психологічний феномен
Тема 2.1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та
класифікації соціальних груп
1. Проблема соціальної групи в контексті соціальної психології.
2. Основні характеристики соціальних груп та підходи до їх аналізу.
3. Класифікація соціальних груп.

Дослідження проблеми соціальних груп має важливе значення

насамперед тому, що саме феномен групи поєднує соціальну психологію та
соціологію. Але якщо для соціології, як зазначає Г. Андрєєва, чи не
найважливішою методологічною проблемою у цьому напряму наукового
пошуку є виділення об’єктивних критеріїв для розрізнення реальних соціальних
груп, то соціальна психологія розглядає у першу чергу сам факт наявності
певної множини осіб, в умовах якої відбувається діяльність особистості.
На перших етапах розвитку соціальної психології на Заході фокусом
дослідницького інтересу психологів була форма дій індивіда в умовах
присутності інших людей чи взаємодії з ними. У межах так званого
«індивідуального підходу» до вивчення групи пошук причин соціальної
поведінки людей здійснювався лише в найближчому оточенні, поза соціальною
системою, до якої така група належала. Представники ж «групового підходу»
намагалися вийти за межі власне групи, де індивід безпосередньо знаходить
певні норми та цінності, наповнені широким соціальним змістом.
Загалом можна констатувати факт існування двох напрямів вивчення
груп на Заході, зокрема, в американській соціальній психології. По-перше, це
аналіз та експериментальне дослідження різних процесів, які характеризують
людське спілкування та взаємодію – комунікації, інтеракції, соціальної
перцепції, атракції тощо. По-друге, предметом вивчення є такі характеристики
груп, як її розміри, композиція та структура, власне так звані групові процеси,
насамперед групова динаміка. Також треба зазначити, що для західної

116
соціальної психології характерний інтерес переважно до малих соціальних
груп, що пов’язано з певним ігноруванням загального соціального контексту їх
функціонування.
Що ж стосується вітчизняної соціальної психології, то предметом її
аналізу стала сама група як суб’єкт соціальної діяльності. В зв’язку з цим увага
радянських дослідників була зосереджена на феномені колективу як особливого
якісного стану малої групи, що досягла високого рівня соціально-психологічної
зрілості (певних соціальних та психологічних характеристик), тому
визнавалося, що будь-який колектив є малою групою, але не кожну групу
можна вважати колективом. У теоретичному плані перед соціальними
психологами постала низка складних завдань, які були пов’язані з
операціоналізацією тих ознак колективу, що описувалися в багатьох
дослідженнях, з перекладом їх «мовою» власне групової термінології. Певні
проблеми виникали й у зв’язку з формулюванням та емпіричною валідізацією,
наприклад, рівнів розвитку колективів, оскільки поняттям, які для цього
використовувались, явно бракувало наукової чіткості та логічності («високий –
низький рівень розвитку колективу», «високий – низький рівень групового
розвитку» тощо).
Охарактеризуємо деякі вже згадувані основні параметри групи та підходи
до їх аналізу. Описуючи композицію групи (її також називають складом групи),
дослідник починає з того, що визначає основний вид діяльності цієї групи,
оскільки цим детермінуються параметри групи, важливі для неї
характеристики. При дослідженні структури групи виділяють, як правило,
декілька ознак, а саме: структуру комунікацій, структуру переваг, що
характеризують свідомість і поведінку членів цієї групи, структуру влади
(психологічний розподіл відносин керівництва та підлеглості) тощо. Але якщо
розглядати групу як суб’єкт діяльності, то обов’язково необхідно звернути
увагу й на структуру групової діяльності, зокрема, на розподіл функцій
кожного члена групи в цій діяльності. Звичайно ж, не можна не брати до уваги
й емоційну структуру групи, структуру міжособистісних зв’язків та її
взаємодію з функціональною структурою групи, що вивчається. Традиції
вивчення групових процесів, як відомо, асоціюються з роботами К. Левіна, що
заклали підвалини його школи «групової динаміки». Цей аспект вивчення груп
також передбачає аналіз проблем, пов’язаних з їхнім розвитком, рівнями цього
розвитку тощо.
Інший напрям аналізу груп стосується положення індивіда в групі як її
члена, тому пов’язаний з вивченням статусу (позиції), який визначає місце
людини в системі групової життєдіяльності та традиційно вивчається за
допомогою соціометричної методики, автором якої є, як відомо, Дж. Морено.
Другою характеристикою індивіда як члена певної групи є роль як динамічний
аспект статусу.
Система групових очікувань, як важлива характеристика положення
індивіда в групі та самої групи, описує ті очікувані групою зразки поведінки,
що відповідають певним ролям і виконують функції своєрідного контролю за
діяльністю членів цієї групи. Звичайно ж, між очікуваннями щодо поведінки
117
окремих індивідів та їхньою реальною поведінкою, конкретними способами
виконання ролей можуть виникати певні протиріччя. Уникати їх та зменшувати
напруження у випадках подібної невідповідності покликані групові норми та
групові санкції. Групові норми є певними правилами, які породжуються
групою, прийняті нею та є обов’язковими для виконання всіма членами групи,
оскільки це розглядається як умова спільної ефективної життєдіяльності групи
як такої. Своєрідним засобом «оцінювання» поведінки порушників соціальних
норм уважається система санкцій, які можуть бути двох типів: заохочувальні та
заборонні, позитивні та негативні. Їхнє основне призначення полягає не в тому,
щоб компенсувати недотримання норм, а в тому, щоб забезпечити їхнє успішне
функціонування.
Використовуючи різні основи для класифікації, дослідники виділяють
значну кількість різновидів соціальних груп. Принципами класифікації є,
зокрема, рівень культурного розвитку, тип структури, завдання та функції,
домінуючий тип контактів, термін існування групи, принципи її формування та
деякі інші, що дозволяє вибудовувати найрізноманітніші класифікації. Так,
може йтися, наприклад, про реальні та умовні групи, при цьому під останніми
розуміються довільні об’єднання людей за будь-якою ознакою, виділення яких
необхідне для здійснення конкретного наукового аналізу (групи за рівнем
розвитку інтелекту, за типом акцентуації, статистичні групи тощо). Реальні
групи поділяються на лабораторні (навмисно створені для проведення
соціально-психологічних експериментів) та природні (такі, що реально існують
в умовах конкретної соціальної дійсності). Принципова відмінність між ними
полягає в тому, що лабораторні групи, як правило, комплектуються із
випадкових осіб лише на час проведення експерименту й з його закінченням
припиняють своє існування (М. Шоу влучно назвав їх колись
«п’ятдесятихвилинними»), природні групи це практично завжди усталені
об’єднання з певною історією, часто характеризуються доволі високим рівнем
соціально-психологічного розвитку.
Виокремлюються також малі та великі соціальні групи, а серед останніх –
організовані та неорганізовані, причому обидва види належать до категорії
природних груп. Перші є елементарними осередком соціальної організації, а їх
виникнення обумовлене необхідністю реалізації відповідних організаційних
функцій. Неорганізовані групи зароджуються стихійно, як у надрах
організованих груп, так і в процесі спілкування людей, тому відмінності між
ними інколи є досить відносними.
Прикладами великих природних неорганізованих груп є такі об’єднання
людей, як натовп, публіка, аудиторія. Саме в цих групах найбільш яскраво
виявляється дія відомих засобів соціально-психологічного впливу (навіювання,
зараження, наслідування, переконання). Натовп утворюється з приводу
найрізноманітніших подій на вулиці чи площі, наприклад, міста. Час існування
натовпу та ступінь його організованості залежать значною мірою від
важливості події, що сприяла появі натовпу, й від того, чи знайдеться людина
(люди), яка зможе хоча б на нетривалий час заволодіти увагою інших та
очолити натовп. Але загалом сутнісною характеристикою цього типу великих
118
стихійних груп є нестабільність, надмірна емоційність та агресивність. На
відміну від натовпу, маса є більш стабільним утворенням, хоча й теж не має
чітких меж. Її лідери заздалегідь відомі, їхня роль у контролюванні поведінки
людей більш визначена, тактика поведінки мас, їхня кінцева мета та конкретні
дії більш чіткі та скоординовані.
Щодо публіки, то її, на думку Г. М. Андрєєвої, можна визначити як
короткотермінове зібрання людей для спільного проводження часу або розваг у
зв’язку із якимось видовищем. Оскільки публіка збирається завжди заради
спільної й визначеної мети, вона є більш керованою й такою, що дотримується
певних норм. Але іноді навіть незначний епізод може додати їй характеру
стихійності й некерованості, про що, наприклад, свідчать численні інциденти на
футбольних матчах. Власне аудиторію часто розглядають як різновид публіки,
що виникає в більш замкнених приміщеннях, наприклад, в лекційних залах.
Особливе місце в переліку великих об’єднань людей посідають соціальні
рухи. Це пов’язано з тим, що соціальні рухи мають цілу низку унікальних і
специфічних характеристик. Так, це є достатньо організована єдність людей, які
мають чітко визначену кінцеву мету, що пов’язана з потребою у певних змінах
соціальної реальності. Ці зміни можуть носити глобальні риси, відбиваючи
планетарні масштаби соціальної проблеми, або торкатися якоїсь регіональної
проблеми, або, нарешті, бути пов’язаними з досить локальною територією й
відносно незначною за чисельністю соціальною групою.
Та в усіх цих випадках, зазначає Г. М. Андрєєва, соціальні рухи мають
декілька спільних рис. По-перше, вони завжди базуються на певній громадській
думці, яка сприяє появі соціальних рухів. По-друге, будь-який соціальний рух
обов’язково має за мету зміну ситуації в певному сегменті суспільства чи в
суспільстві в цілому. По-третє, в процесі організації руху створюється його
програма, а представники руху, по-четверте, завжди чітко уявляють собі й
артикулюють ті засоби, якими вони прагнуть досягти мету, в тому числі
йдеться про припустимість насильницьких методів. Й нарешті, будь-який
соціальний рух у своїй поточній діяльності реалізує різні прояви масової
поведінки (маніфестації, демонстрації, мітинги тощо).
Серед питань, що постають перед соціально-психологічною наукою в
зв’язку з дослідженням соціальних рухів, найчастіше називають такі, як
сутність механізмів приєднання до рухів, співвідношення позицій меншості та
більшості й характеристика лідерів соціальних рухів. Механізми приєднання до
рухів вивчаються насамперед через аналіз мотивів участі в них, оскільки та чи
інша форма мотивації обумовлює сталість та ґрунтовність руху, впливає на
успішність його діяльності та досягнення стратегічної мети. Сьогодні в
психологічній і соціологічних науках на теоретичному рівні проблема
рекрутування нових членів рухів розглядається під кутом зору переважно двох
підходів. У межах першого («теорія відносної депривації») стверджується, що
людина відчуває потребу досягнення певної мети не в тому випадку, коли вона
повністю не має можливості задовольнити цю потребу, а тоді, коли ця
«неможливість» є відносною, наприклад, коли людина порівнює свою ситуацію
зі станом іншої людини (групи людей). У відповідності ж до основних
119
положень «теорії мобілізації ресурсів», стверджується, що людина керується
потребою більшою мірою ідентифікуватися з групою, відчути себе її складовою
й таким чином переосмислити власні сили й можливості.
Питання меншості, яка часто відіграє вирішальну роль у досягненні
соціальним рухом кінцевої мети, розглядалися, зокрема, в концепції
С. Московічі. Так, він аналізував умови за яких меншість може мати вплив і
розраховувати на успіх. Головна з них, на думку французького психолога,
послідовний стиль поведінки, який реалізується у двох напрямах: синхронії –
одностайність учасників меншості в кожний даний момент її фукціонування та
діахронії – стабільність позиції та поведінки в протягом тривалого часу.
Важливим також є й змістовне наповнення стилю поведінки, яке виявляється
через уміння досягати компроміси, знімати надмірну категоричність, готовність
просуватися шляхом пошуку продуктивного рішення тощо.
Специфічність самого феномену соціальних рухів висуває додаткові
вимоги щодо особистості лідера. На думку фахівців, окрім глибокого
переконання й послідовного відстоювання поставлених цілей, така людина
повинна просто за своїми особистісними рисами (навіть зовнішністю)
імпонувати великій кількості людей.
До організованих великих груп входять соціальні групи та спільноти, які
цікавлять й соціологів: класи, національно-етнічні утворення, соціально-
професійні та поселенські спільноти тощо.
Існує значна кількість підходів й щодо класифікації власне малих груп.
Так, виділяють наприклад, відкриті та закриті групи. В основі цього поділу
лежить міра доступності групи впливу безпосереднього соціального
середовища, що її оточує, суспільства в цілому. В сучасному світі абсолютна
більшість груп належить до відкритого типу, але є й такі (наприклад, деякі
культово-релігійні), у членів яких соціальні контакти поза межами самої групи
або мінімальні, або взагалі відсутні.
На основі фактора тривалості існування групи можна поділяти на
стаціонарні та тимчасові. При цьому слід зазначити, що тимчасовими можуть
бути не лише лабораторні, а й природні соціальні групи. Часто в літературі
зустрічається й розподіл малих груп на групи членства та референтні групи.
Підґрунтям для такої класифікації є ступінь значимості групи для окремого
індивіда з точки зору його орієнтації на групові норми, рівень упливу групи на
систему особистісних установок. Якщо група є лише місцем «перебування»
індивіда в соціальному середовищі, а її цінності й установки не
інтеріоризуються ним, то йдеться про групи членства. В іншому випадку, коли
людина повністю поділяє групові норми та цінності, співвідносить із групою
свої установки, ми маємо справу із референтною групою, причому в даному
випадку зовсім не обов’язково, щоб людина формально була членом такої
групи. Треба також зазначити, що протягом життя ми можемо мати формальне
членство у великій кількості соціальних груп, референтними ж з них буває
лише незначна частина.
Найчастіше виділяють дві основні функції референтної групи –
порівняльну та нормативну. Сутність першої з них полягає в тому, що, як
120
зазначалося, прийняті в групі стандарти поведінки, цінності, установки тощо є
для індивіда певними зразками, «системами відліку», на які він спирається
кожного разу, коли приймає рішення відносно вибору варіанта поведінки, коли
оцінює ситуацію та інших людей. Якщо ця функція має в собі елемент
соціального впливу, то нормативна функція дозволяє з’ясувати, якою мірою
поведінка індивіда відповідає нормам групи. Роль цієї функції вельми суттєва в
сенсі регуляції групової поведінки, особливо в тих випадках, коли вчинки
окремих членів групи відхиляються від прийнятих групових стандартів.
Загалом же така риса групи, як референтність, має безпосереднє відношення до
інтегративних процесів у ній, сприяє збереженню її цілісності та стабільності,
сприяє її подальшому відтворенню як елемента соціальної системи.

Тема 2.2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного

аналізу соціальних груп
1. Проблеми соціально-психологічного аналізу великих груп.
2. Становлення соціально-психологічного підходу до вивчення малих
груп.

Перед соціальним психологом, який намагається дослідити феномен

великих соціальних груп (насамперед організованих), постає ціла низка
проблемних питань. Перше з них стосується виділення певного кола
характеристик, які можна вважати сутнісними, особливими рисами подібних
утворень. До них належать, наприклад, такі специфічні регулятори соціальної
поведінки, яких немає в малих групах – норови, звичаї, традиції. Розглянуті в
єдності особливостей життєвої позиції великих груп разом зі специфічними
регуляторами поведінки, вони дають уявлення про таку характеристику, як
спосіб життя групи. До переліку важливих характеристик великих груп
належить мова, причому, якщо для етнічних утворень – це обов’язковий
елемент психологічного «портрету», то в інших групах цього типу «мовою»
може вважатися специфічний жаргон чи сленг (професійний, віковий тощо).
Друге питання стосується структури психології великих соціальних груп.
Найчастіше виділяють дві великі її складові: динамічні елементи та усталені
утворення психології. До перших можна віднести потреби, інтереси, настрої й
т. ін. (емоційна сфера), до других – так званий психічний склад (соціальний чи
національний характер, норови, звичаї, традиції, уподобання тощо). Мабуть,
найбільша кількість досліджень присвячена проблемам національного
характеру, формування якого пояснюється значною кількістю гіпотез. Свого
часу західні дослідники багато уваги приділяли вивченню «загадкової руської
душі». Особливості національного характеру росіян виводились, зокрема, з
«гіпотези сповивання» британського культурантрополога Дж. Горера, в
популяризації якої значну роль відіграли публікації М. Мід та Е. Еріксона.
Прихильників цієї гіпотези іноді несправедливо звинувачують в абсолютизації
практики тугого сповивання як основної причини автократичних політичних
інститутів царизму та сталінізму. Сам Дж. Горер розглядав практику

121
сповивання немовлят як один із засобів, яким росіяни «інформують» своїх дітей
про необхідність сильної зовнішньої влади.
Третє питання може бути визначене як проблема співвідношення
психологічних характеристик великої групи та свідомості окремої особистості,
яка належить до такої групи. Одним із варіантів вирішення проблеми є розгляд
психології групи як такого спільного, що притаманне тією чи іншою мірою всім
представникам даної групи, тобто чогось типового для всіх, породженого
умовами існування. Наприклад, домінуючим базовим типом російської людини
вже згадувані дослідники, зокрема Е. Еріксон, вважали маніакально–
депресивний тип, виникнення якого пов’язувалося зі впливом ритму
селянського життя в умовах холодного клімату – зміна відносної бездіяльності
та пасивності за довгі зимові місяці та періодичне «вивільнення» після
весінньої відлиги.
Нарешті, питання про методи вивчення психології великих груп.
Оскільки, як вже зазначалося, типові риси психології представників великих
соціальних груп зафіксовані передусім у норовах, звичаях, традиціях, соціальні
психологи звертаються до методів, які вже давно відомі етнографії. У першу
чергу йдеться про аналіз деяких продуктів культури, так звані «міжкультурні»
та власне порівняльні дослідження. Сучасну психологію великих груп (як
галузь соціально-психологічного знання) не можна уявити й без застосування
статистичних методів та кореляційного аналізу, які активно використовуються
в соціології. Також треба згадати й про прийоми, що є в арсеналі мовознавства,
оскільки певною мірою соціальна психологія має справу з аналізом знакових
систем.
Зі становленням «концепції соціальних уявлень», яку розроблено в межах
французької психологічної школи С. Московічі, з’явилася можливість
розглядати аналіз соціальних уявлень як метод дослідження великих груп. Це
поняття трактується як повсякденне уявлення будь-якої групи про ті чи інші
соціальні явища, тобто як спосіб інтерпретації та осмислення повсякденної
реальності. За допомогою соціальних уявлень група «вибудовує» певний образ
соціального світу, його інститутів, влади, законів, норм тощо. Особливістю
такого розуміння соціальних уявлень є те, що вони є інструментом не
індивідуального, а саме групового соціального пізнання, тому завдяки аналізу
соціальних уявлень можна наблизитися до розуміння психологічних
особливостей групи. Соціальні уявлення існують достатньо тривалий час,
можуть передаватися з покоління в покоління, час від часу зазнаючи певних
змін.
Останнім часом для визначення психологічних особливостей етнічних
спільнот учені використовують поняття «ментальність», яким французькі
історики школи «Анналів» замінили поняття «колективних уявлень»,
«колективного несвідомого» тощо. На їхню думку, ментальність – це система
образів, які лежать в основі людських уявлень про світ і своє місце в цьому
світі, а отже, визначають вчинки та поведінку людей. При цьому ментальність
не є набором характеристик, а системою взаємопов’язаних уявлень, що
регулюють поведінку членів соціальної групи. Представники певної культури
122
засвоюють схожі засоби сприйняття світу, формують схожий спосіб мислення,
що відбивається на їхній поведінці.
Більш традиційною, а тому і більш розробленою в соціальній психології є
проблема малих соціальних груп. Фактично, вона виникла одночасно з тим, як
соціальні психологи почали обговорювати феномен взаємовпливу особистості
та суспільства як середовища формування індивіда. Людина починає
спілкування з певними малими групами із самого свого народження, саме в них
і через них отримуючи інформацію про навколишній світ, що в подальшому
допомагає їй організовувати свою життєдіяльність.
Першою методологічною проблемою, з якою дослідники стикнулися на
шляху вивчення малих груп, була, мабуть, проблема визначення самого явища
такої групи. Дефініції, що пропонувалися, часто дуже суттєво відрізнялися й,
навіть, протирічили одна одній. Основна причина, зазначають історики
соціальної психології, полягала насамперед в тому, що автори цих дефініцій
йшли від спроб узагальнити результати власних емпіричних досліджень, у
межах яких, звичайно ж, неможна було осягнути все різноманіття проявів малої
групи.
Узагальнивши свого часу існуючі визначення малої групи, М. Шоу
поділив їх на шість категорій, у залежності від того, які моменти групового
життя підкреслювались їхніми авторами:
 сприйняття членами групи окремих партнерів по спілкуванню та групи
в цілому;
 особливості мотивації членів групи;
 характеристики групових цілей;
 організаційні (структурні) характеристики групи;
 особливості та показники взаємозалежності членів групи;
 характеристики взаємодії членів групи.
Даючи власне визначення малої групи, сам М. Шоу вважав, що це є двоє
чи більше осіб, які взаємодіють одна з одною таким чином, що кожна особа
впливає й піддається впливу кожного іншого члена групи. Хоча, на його думку,
найважливішою рисою групи є взаємодія, мала група, на відміну від простого
скупчення людей повинна також мати й наступні характеристики:
 певна тривалість існування;
 наявність спільної мети (цілей);
 розвиток хоча б рудиментарної групової структури;
 усвідомлення членами групи себе як «Ми» або свого членства в групі.
Але слід зазначити, що будь-які соціально-психологічні характеристики
групи (структурні, динамічні, власне феноменологічні) повинні насамперед
відбивати саме ознаки групи як цілісної мікросистеми соціальних і
психологічних відносин, особливо коли йдеться про усталену групу як
«сукупний суб’єкт». Але й навіть тоді, коли ми маємо справу з первинними
етапами становлення групи, акценти соціально-психологічного аналізу повинні
концентруватися на пошуку й розкритті власне групового начала.

123
 Тому розглядаючи малу групу як обмежену сукупність людей, що
спілкуються безпосередньо («тут і зараз»), сучасні дослідники вважають, що
поведінку цих людей характеризують насамперед такі риси та прояви:
 вони відносно регулярно й протягом тривалого часу контактують
безпосередньо, на мінімальній дистанції, без посередників;
 мають спільну мету або навіть кілька цілей, реалізація яких дозволяє
задовольнити значимі індивідуальні потреби та сталі інтереси;
 беруть участь у загальній системі розподілу функцій і ролей спільної
діяльності, що передбачає різну міру кооперативної взаємозалежності
учасників, яка виявляється як у кінцевому «продукті» спільної діяльності, так і
в самому процесі його створення;
 поділяють спільні норми та правила внутрішньо – та міжгрупової
поведінки, що в кінцевому підсумку сприяє консолідації внутрішньогрупової
активності та координації дій по відношенню до середовища;
 оцінюють переваги від об’єднання як такі, що перевищують недоліки
та є більшими, ніж вони б могли отримати в інших групах, а тому переживають
почуття солідарності та вдячності по відношенню до групи;
 мають чітке та диференційоване (індивідуалізоване) уявлення один
щодо одного;
 пов’язані між собою конкретними та стабільними емоційними
відносинами;
 сприймають себе як членів однієї групи й аналогічно сприймаються
іншими.
Наукове вивчення малих груп має свою історію, в якій виділяють
декілька етапів. Так, перші дослідження ставили за мету встановити
закономірності поведінки та ефективність діяльності людей на самоті й в
присутності інших, саме тоді було встановлено існування вже відомого Вам
феномена «соціальної фасилітації». Акцент при цьому робився на самому факті
існування, на присутності інших людей; вивчалася не взаємодія (інтеракція) у
такій групі, а процес одночасної дії одного поряд з іншим – так звана «коакція».
Природно, що малі групи – об’єкти наукового дослідження цього періоду
розглядалися як так звані «коактні групи».
На наступному етапі увага вчених була зосереджена на
експериментальному вивченні саме взаємодії між членами малої групи як
важливого параметра групової діяльності. Було встановлено, що за умов
спільної діяльності ті ж самі проблеми вирішувалися більш коректно, ніж при
їх індивідуальному розв’язанні, особливо це стосувалося кількості помилок,
швидкості виконання завдань.
Нарешті, дослідники звернулись і до аналізу характеристик самої групи –
її структури, типів взаємодії індивідів у групі, розпочався процес становлення
теоретичних підходів до опису загальної діяльності групи, вдосконалювалися
методи вимірювання різноманітних групових характеристик. Починаючи з 70-х
років ХХ століття західні дослідники почали більше уваги приділяти вивченню
закономірностей функціонування малих груп в польових (природних) умовах,

124
використанню математичних моделей і комп’ютерного моделювання групової
діяльності. Сьогодні перед соціальною психологією постає низка питань,
вирішення яких, без сумніву, дозволить здійснити перехід на наступний рівень
її розвитку. Ці питання пов’язані, зокрема, з визначенням самого поняття «мала
група», встановленням нижньої та верхньої межі малої групи, розмірів такої
групи тощо.
Соціальні психологи достатньо давно сперечалися з приводу понять
«нижня» та «верхня» кількісна межа малої групи. В більшості
експериментальних досліджень її чисельність коливалася в інтервалі від двох
(так звана «діада») до семи осіб. Однак далеко не всі автори погоджуються з
визначенням саме «діади» як найменшої за чисельністю малої групи, резонно
звертаючи увагу на дещо «усічений» характер внутрішньогрупових відносин у
такому об’єднанні людей і пропонуючи натомість варіант «тріади». Переваги
такого підходу аргументуються наступним чином.
У межах «діади» фіксується лише найпростіша, генетично первинна
форма спілкування – суто емоційний контакт, в ній практично неможливо
виділити той тип спілкування, який опосередкований спільною діяльністю.
Конфлікт, що виникає з приводу діяльності, на принциповому рівні є таким, що
не вирішується, оскільки він неминуче набуває характеру суто
міжособистісного конфлікту. Присутність же в групі третьої особи створює
нову позицію – спостерігача, який додає суттєво новий момент до системи
взаємовідносин. Ця особа може додати щось до однієї з двох позицій учасників
конфлікту, не приєднуючись сама до цього конфлікту. Тим самим буде
створене підґрунтя для вирішення конфлікту й зніметься його безпосередньо
особистісна природа, яка отримає діяльнісне забарвлення.
Актуальним залишається й питання про верхню кількісну межу малої
групи. В історії соціальної психології відомі випадки, коли дослідники
намагалися експериментально довести право «магічного числа» 72 описувати
цей параметр групи, але ці спроби виявилися невдалими. Реально ж в
прикладних дослідженнях з групової проблематики розміри груп коливалися в
межах 10–20 осіб, а в експериментах Дж. Морено соціометрична методика
успішно «спрацьовувала» й в групах, що складалися навіть з 30–40 осіб.
Скоріше за все, є сенс пов’язувати чисельність групи з особливостями її
функціональної практики, тобто на відповідності обсягу групи її основним
функціям, тій діяльності, яка є сферою реалізації того чи іншого усталеного
об’єднання людей.
Деякі сучасні західні теоретики в галузі соціальної психології вважають,
що в перспективі дослідження малих груп повинні вийти за межі власне
психології та соціології, оскільки до них необхідно залучати фахівців у сфері
бізнесу й освіти, промислового виробництва та сімейної терапії тощо.
Щодо класифікації малих груп, то треба зазначити, що існує багато
неоднозначних варіантів такої класифікації, й така ситуація викликана
насамперед неоднозначністю самого поняття малої групи. Різними критеріями
класифікації можуть бути, наприклад, час існування, ступінь близькості

125
контакту між членами малої групи тощо. Розглянемо деякі з найвідоміших
класифікацій.
Виділення серед малих груп «первинних» та «вторинних» уперше було
запропоновано американським дослідником Чарльзом Кулі. Критерієм
віднесення певної групи до якогось із цих типів є, відповідно, наявність або
відсутність безпосередніх контактів між людьми, які утворюють ці групи.
Розподіл малих груп на «формальні» та «неформальні» пов’язують з ім’ям
іншого американського психолога – Елтона Мейо. У формальній групі
відповідно до групових норм чітко визначені всі позиції її членів, суворо
розподілені ролі, структура влади. Неформальні групи можуть виникати як у
межах формальних, так і самостійно, всі їх об’єднує відсутність чітко
прописаних статусів та ролей, жорсткої системи влади. В реальності буває дуже
складно чітко відокремити групи цих двох типів, тому часто замість понять
«формальні» та «неформальні» групи використовують та досліджують
«формальну» та «неформальну» структуру групи. За результатами
експериментів ще одного американського дослідника Г. Хаймена, почали
виділяти «групи членства» та «референтні групи». Останні, як уже зазначалося,
можна описати як «значиме для індивіда коло спілкування» (у тому числі в
межах реальної групи, до складу якої цей індивід належить), тобто об’єднання
тих людей, які є особливо значимими для особистості.
Щодо основних напрямів дослідження малих груп, то, як правило, у
зв’язку з історією західної соціальної психології згадують такі:
 соціометричний напрям (Дж. Морено);
 соціологічний напрям (Е. Мейо);
 школа «групової динаміки» (К. Левін).
Узагалі термін «соціометрія» сьогодні, як уже зазначалося,
використовується принаймні у двох значеннях. По-перше, це теоретичний
напрям у вивченні малих груп, який дозволяє дослідити емоційні
міжособистісні відносини та прагне перенести виявлені закономірності на
великі соціальні групи та суспільство в цілому (власне на цьому наполягав і
прагнув це реалізувати сам Дж. Морено). По-друге – це кількісне вимірювання
емоційних відносин в малих групах, яке реалізується завдяки використанню так
званої соціометричної техніки.
Історія широкого застосування соціометричної процедури найчастіше
пов’язується з так званим Хадсонським експериментом, проведеним
Дж. Морено в закритому виховному закладі для дівчат (м. Хадсон, розташоване
неподалік від Нью-Йорку) в 1931 – 32 р.р. Морено поставив за мету
продемонструвати можливості свого методу соціального пізнання (соціометрії
в поєднанні із психодрамою) завдяки реальному поліпшенню соціально-
психологічного клімату, відносин між вихованками й персоналом,
удосконаленню виховного процесу в умовах літнього табору. Аналізуючи
трудове, особисте, духовне, навчальне, культурне, сімейне життя дівчат, що
перебували в колонії, їхні відносини з керівництвом колонії, Морено досяг
значних успіхів у корекції психологічного стану дівчат, у поліпшенні позицій

126
тих, кого група спочатку ігнорувала, змінилася на краще й ситуація в закладі в
цілому.
Психодрама як метод психотерапії, розроблений свого часу самим Дж.
Морено, активно використовується й сьогодні. В психодрамі застосовуються
театральні прийоми, за допомогою яких пацієнт розігрує сцени та ролі зі свого
минулого, теперішнього та майбутнього життя, прагнучи більш глибоко
зрозуміти себе та досягти катарсису. Морено був переконаний, що
терапевтична цінність розігрування проблем значно переважає над розмовою
про ці проблеми. Його метод стимулював пацієнта до активності, особистої
інтеракції та зустрічі, вираженню емоцій в даний момент та робив акцент на
реальності. Ця «зустріч» відбувається в контексті «тут і зараз», незалежно від
того, ситуацію з якого періоду свого життя учасники психодрами
представляють. Це дуже важливо, оскільки, на думку Морено, безпосередність
та креативність є базисними характеристиками здорової особистості. Завдяки
психодрамі людина отримує емоційний досвід, який коригує її життя,
концентрація на поточному моменті дозволяє пережити катарсис, розкриває в
людині можливості передбачати події й тим самим глибоко усвідомити весь
спектр життєвих виборів, які вона має.
Історики соціальної психології вважають, що завдяки експериментам
Морено були максимально продемонстровані можливості групової терапії на
макро- й мікрорівнях, розпочався розвиток таких нових напрямів, як групова
психотерапія й психодрама, соціометрія та соціодрама в межах прикладної
психології та психотерапії й навіть філософія креативності в філософії та теорії
культури.
Хоторнський експеримент, що проводився під керівництвом Е Мейо
кількома роками раніше (1927 – 1931 рр.) на електротехнічному підприємстві
«Вестерн Електрик», ґрунтувався на біхевіористській парадигмі та системі
Тейлора. Ще на етапі планування експерименту дослідники прагнули знайти
резерви підвищення продуктивності праці, задля чого насамперед шукали нові
методи організації виробництва. Щодо методів цього дослідження, то вони й
досі застосовуються, наприклад, в сучасній соціології праці: пошук залежного
фактора методом кореляції в рамках контрольної групи, інтерв’ю,
спостереження, хронометраж, фотографія робочого дня, кореляційний аналіз
тощо.
Як відомо, мету дослідження було успішно досягнуто: продуктивність
праці суттєво зросла, поліпшилися відносини між робітницями та
адміністрацією, змінилися на краще умови праці, але головне – це осмислення
та подальше використання так званого «хоторнського ефекту». Останній
належить до незапланованих результатів експерименту, а його сутність полягає
в зростанні продуктивності праці внаслідок лише елементарної уваги до
персоналу. Виявлені закономірності заклали підвалини для подальшого
розвитку теорії та практики ефективного менеджменту.
Дослідження групової динаміки були розпочаті К. Левіним уже після
його еміграції до Америки в Массачусетському технологічному інституті.
Поглиблюючи ідеї, сформульовані ще в межах «теорії поля», Левін прагнув
127
здійснити подальший пошук психологічних і соціальних сил, які детермінують
поведінку груп і особистості в групі, виявити локалізацію цих сил і виміряти їх.
Основним методом аналізу сил, що діють у межах психологічного поля групи,
він уважав створення в лабораторних умовах груп із певними характеристиками
й дослідження їх функціонування, а сукупність цих досліджень отримала назву
«групова динаміка».
Основні питання, на які намагалися знайти відповідь представники школи
«групової динаміки», були пов’язані насамперед із природою груп, умовами їх
формування та успішного функціонування, взаємозв’язком з індивідами та
іншими групами. В центрі уваги дослідників опинилися окремі характеристики
груп, що й досі вивчаються соціальною психологією: норми, мотиви, цілі,
фактори згуртованості груп, внутрішньогрупові конфлікти, процеси прийняття
рішень й, нарешті, феномен групового лідерства.
Ми вже згадували про внесок К. Левіна у вивчення стилів лідерства.
Розглянемо тепер цей феномен та історію його експериментального вивчення
більш детально.
Фактично перший класичний експеримент із вивчення лідерства був
проведений Левіним, Ліппіттом та Уайтом ще в 1939 році. Дослідники
встановили, що демократичні лідери (democratic leaders) були більш
ефективними у порівнянні з лідерами авторитарними (authoritarian leaders), які
здійснювали надто жорсткий контроль за подіями, та ліберальними лідерами
(laissez-faire), які слабо контролювали перебіг подій.
Подальші дослідження цієї проблематики були пов’язані з виявленням
індивідуальних рис, які дозволяли б диференцювати ефективних лідерів від
«не-лідерів» та неефективних лідерів. Ще пізніше на зміну цьому підходу
прийшли спроби виділити форми поведінки ефективного лідера, які б можна
було спостерігати, а результати цих досліджень обговорювались із
використанням понять «стиль лідерства» та «лідерська поведінка». На початок
50-х років приходиться пошук підходів до вимірювання стилів лідерства.
Поступово ставало все більш очевидно, що прийнятливість та ефективність
конкретного стилю значною мірою залежить від ситуаційних чинників, що
сприяло появі ситуаційних теорій, автори яких виділяли умови ефективності
окремих стилів лідерства, намагалися пояснити, чому даний стиль краще
виявляє себе в певних ситуаціях, ніж інші.
Серед змінних, які теоретично могли впливати на поведінку лідера та
його ситуативну ефективність, було виділено, наприклад, такі виміри
орієнтацій лідерів, як орієнтація на виробництво (production-oriented dimension)
та на працівника (employee-oriented dimension); охарактеризовані такі категорії
лідерської поведінки, як поведінка з акцентом на завдання (task behavior
emphasis) або з акцентом на взаємовідносинах (relationship behavior emphasis).
Одним із найвідоміших представників ситуаційного підходу вважається
Фред Фідлер. Узагальнивши результати своїх експериментальних досліджень,
Фідлер виділив вісім ситуативних патернів, які можна розмістити на вісі лише
одного виміру – наскільки дана ситуація є сприятливою для даного лідера.
Виявилося, що найбільш сприятливою є ситуація, коли між лідером і членами
128
групи склалися гарні відносини, коли у лідера є необхідний обсяг владних
повноважень і коли завдання, що вирішується, є високо структурованим. У
цьому випадку й в прямо протилежній за характеристиками ситуації найбільш
ефективними лідерами виявлялися ті, хто був орієнтований на успішне
виконання завдання. В ситуаціях, що відбивають центральний відрізок шкали
Фідлера, успішними були переважно ті лідери, хто орієнтувався на
встановлення міжособистісних відносин. Інші автори, що працювали в межах
ситуативного підходу, додавали до фідлерівського переліку показників,
наприклад, таку категорію, як «характеристики підлеглих» (subordinate
characteristics); характер завдань, які виконувала група; умови організаційного
середовища; кількісний та якісний склад групи; специфіка взаємодії з іншими
групами тощо.

Тема 2.3. Структура, механізми та соціально-психологічні

ефекти спілкування

1. Структура та основні складові спілкування.

2. Соціально-психологічні механізми спілкування.
3. Соціально-психологічні ефекти спілкування.
4. Спілкування як комунікація.
5. Спілкування як інтеракція.

1. Структура та основні складові спілкування

У структурі спілкування виділяють, як правило, три аспекти:
перцептивний, комунікативний та інтерактивний. Коли йдеться про
перцептивний бік спілкування, мається на увазі те, що спілкування – це в першу
чергу сприйняття один одним партнерів цього процесу. У тому випадку, коли
ми спілкуємося зі знайомою людиною, значення цієї складової такої взаємодії
не є вирішальним. Інша справа, коли йтиметься про спілкування з незнайомим
співбесідником, коли перше враження від нього, найчастіше помилкове, може
деформувати подальший процес спілкування. Маються на увазі так звані типові
схеми формування першого враження, які призводять до помилок сприйняття,
що викликають загальну переоцінку чи недооцінку партнерів, сприяють
невиправдано позитивному або негативному ставленню до них.
У зв’язку з існуванням цих схем виділяють три групи помилок першого
сприйняття, викликаних дією різних факторів. Так, можна говорити про
помилки, викликані дією чинника вищості, чинника привабливості та чинника
ставлення до нас партнерів зі спілкування. Знання про їхнє існування, про
засоби зменшення їхнього впливу на наші оцінки особистісних якостей інших
людей можуть бути дуже корисними для соціологів, які проводять опитування,
оскільки допомагають ефективно організовувати процес спілкування з
респондентами, тим самим підвищуючи якість соціологічної інформації.

129
 2. Соціально-психологічні механізми спілкування
Серед механізмів, які діють у процесі сприйняття людини людиною, в
першу чергу треба назвати ідентифікацію як ототожнення індивідом себе з
іншою людиною; рефлексію як усвідомлення того, як нас сприймають партнери
зі спілкування; емпатію як здатність індивіда відгукуватися на переживання
інших людей; Всі зазначені соціально-психологічні механізми полегшують
процес сприйняття, забезпечують його ефективність.
Так, деякі психологи, наприклад, розглядають емпатію як основу всіх без
винятку позитивних соціальних відносин. При цьому в сучасній психологічній
науці є декілька підходів до інтерпретації феномену емпатії. Відповідно до
одного з цих підходів, емпатію можна визначити як здатність одного суб’єкта
до інтелектуального розуміння внутрішнього досвіду іншого. Значення саме
такої форми емпатії – когнітивної – полягає в тому, щоб безпосередньо
полегшувати процес комунікації між людьми. Інші автори зосереджуються на
власне емоційній складовій емпатії, визначаючи її як переживання спільної з
іншою людиною емоції. Результати соціально-психологічних експериментів
дають підстави стверджувати, що прояви емпатії сприяють формуванню
альтруїзму як особистісної риси, а жінки в цілому мають більш високі
показники за рівнем емпатії, ніж чоловіки.

3. Соціально-психологічні ефекти спілкування

У той же час існують так звані ефекти міжособистісного сприйняття, що
можуть, навпаки, утруднювати спілкування, заважати взаємопорозумінню
людей, які спілкуються. До таких явищ належить, наприклад, феномен
каузальної атрибуції (1), який виникає тоді, коли ми, оцінюючи партнера по
спілкуванню, намагаємося побудувати певну систему інтерпретації його
поведінки, у першу чергу виділити її причини, «приписати» людині, про
мотиви якої у нас немає достатньої інформації, певні, адекватні з нашої точки
зору причини поведінки.
Як зазначив колись Д. Майєрс, люди інтерпретують інших людей, а
соціальні психологи – їхню інтерпретацію. Намагаючись зрозуміти інших, ми
час від часу переймаємося питанням: чому люди діють так, а не інакше? Ми
схильні постійно аналізувати та обговорювати причини того, що відбувається,
особливо тоді, коли стикаємось із чимось негативним або неочікуваним.
Наскільки точними та адекватними є наші інтерпретації? Спробуємо
розібратися в цьому питанні.
Висновки багатьох досліджень західних психологів свідчать, що наші
висновки щодо причин вчинків інших людей мають велике значення
насамперед тому, що визначають наші подальші реакції, процес та результат
процесу прийняття рішення відносно інших, мотивують поведінку стосовно
партнерів по спілкуванню. Так, на думку деяких авторів, зростання числа
сексуальних домагань у всьому світі пов’язане найчастіше з тим, що чоловіки
(у першу чергу сексуально агресивні) з більшою імовірністю, ніж жінки в

130
цілому, схильні помилково інтерпретувати дружелюбне ставлення
представниць слабкої статі сексуальним потягом. Такі помилкові атрибуції
можуть призводити навіть до зґвалтувань під час побачень та сприяють
розвитку тенденції виправдовувати зґвалтування провокуючою поведінкою
жертви.
Наші пояснення поведінки інших людей пов’язані найчастіше або з
приписуванням причин тих чи інших вчинків внутрішнім диспозиціям людини,
або зовнішнім ситуаціям, взагалі ми схильні (часто помилково) пов’язувати дії з
намірами та диспозиціями людей. Слід зазначити, що такі пояснення
найчастіше мають переважно раціональний характер, також у подібних
повсякденних інтерпретаціях люди часто не беруть до уваги можливу причину
поведінки, якщо їм уже відомі інші правдоподібні причини.
Як свідчать численні експерименти, існує ціла низка закономірностей, у
відповідності до яких ми, як правило, намагаємося інтегрувати інформацію,
щоб скласти певне враження про іншу людину. Так, виявляється, що дуже
важливо, яка саме інформація про партнера по спілкуванню (негативна чи
позитивна) надійшла до нас першою, оскільки ми схильні подальші свої
міркування вибудовувати під упливом саме цієї інформації. Також ми часто
забуваємо про вплив самої ситуації або недооцінюємо її, віддаючи перевагу
фактору особистісних рис та установок. Пояснюючи власну поведінку, люди
схильні вказувати на зовнішні обставини, але, оцінюючи вчинки інших,
стверджують, що їм слід нести відповідальність за свою поведінку самим. Така
недооцінка зовнішнього впливу навіть отримала в соціальній психології назву
«фундаментальної помилки атрибуції» (ФПА або в англомовній літературі –
fundamental attribution error, FAE).
Причин існування помилок атрибуції багато. Девід Майєрс, зокрема,
вказує, наприклад, на те, що ми завжди з успіхом можемо знайти причини там,
де їх шукаємо. Також, на його думку, у людей, що виховувались в традиціях
західного світогляду, практично завжди переважає переконання, що люди, а не
ситуації є причинами подій, що відбуваються. Ми живемо з упевненістю, що,
маючи правильні диспозиції та установки, можна впоратися з будь-якою
проблемою, а людина майже завжди отримує те, на що заслуговує, й заслуговує
те, що має.
Також треба згадати й про стереотипи (2) як спрощене, схематизоване
уявлення про людину, її образ як представника певної соціальної групи.
Найчастіше ми засвоюємо стереотипи як складову культури від тієї групи, до
якої належимо, в процесі соціалізації. Особливу роль у цьому процесі відіграє
спілкування з тими людьми, з якими ми проводимо більше часу разом (батьки,
друзі). Стереотипи також можуть формуватися через обмежені особисті
контакти з представниками певних соціальних груп: якщо нас на ринку обдурив
азербайджанський торговець, то ми можемо зробити хибний висновок, що всі
азербайджанці схильні до брехні.
Особливе місце в процесі формування стереотипів посідають засоби
масової інформації. Їхня привабливість полягає в тому, що з допомогою саме
ЗМІ за короткий проміжок часу можна заповнити актуальні інформаційні
131
прогалини щодо груп, про які у нас немає чіткого уявлення. На жаль, реальна
ситуація є такою, що ЗМІ надто часто формують викривлені образи певних
соціальних груп, особливо, наприклад, етнічних, хоча будь-який журналіст знає
ще зі студентської лави, що ідеал його професії – представляти дійсність такою,
якою вона є. У руководстві для репортерів «Wall Street Journal», наприклад,
зазначається, що репортер ніколи не повинен керуватися своїми оцінками, бо
лише події, а не оцінки мають бути в основі сюжетів і репортажів. Але навіть
тоді, коли у журналіста немає певної (матеріальної чи ідеологічної)
усвідомленої зацікавленості у перекрученні фактів, він залишається людиною,
все одно конструюючи дійсність під упливом власних переконань і стереотипів.
Людям узагалі притаманне прагнення створювати класифікації інших
людей та подій, для того щоб отримати більш-менш зрозумілу структуру світу,
що їх оточує. Категоризація може відбуватися за різними критеріями,
наприклад, за статтю, расою, національністю, соціальним статусом тощо.
Причому часто вважається, що всі індивіди, віднесені до однієї такої групи,
дуже схожі один на одного. В процесі, наприклад, міжкультурних контактів
подібні «класифікації» виникають в однієї культурної групи стосовно іншої.
Зокрема, вважається, що грузини – гостинні, німці – пунктуальні, італійці –
емоційні й т. ін.
Таке спрощене та умовне уявлення про інших людей є важливою
причиною виникнення стереотипів. Контактуючи, ми під упливом стереотипів
наперед припускаємо, що можна очікувати від людей, які належать до тієї чи
іншої групи. Будь-які стереотипи є певною вигадкою, фікцією, що допомагають
пояснити світ, який нас оточує. При цьому вигадка та фікція не передбачають
банальну брехню: йдеться про репрезентативність цього світу, яка тією чи
іншою мірою створюється самою людиною. Причина всеосяжної природи
стереотипів полягає в тому, що люди відчувають психологічну необхідність
категоризувати та класифікувати соціальні об’єкти, в першу чергу тому, що
реальний світ навколо нас є надто великим, складним та мінливим. Стереотипи
дозволяють реконструювати його в простішу модель, тому й не можуть
сприйматися як результат обмеженості та упередженості, а просто
характеризують нормальні процеси переробки інформації.
У процесах зокрема міжкультурної комунікації стереотипи виконують
особливі функції: передавання відносно достовірної інформації; функцію
орієнтації; спричиняють уплив на створення реальності. При спілкуванні
представників різних культурно-етнічних утворень стереотипи бувають
ефективними лише тоді, коли використовуються як перше та позитивне
припущення про людину чи ситуацію, а не розглядаються як безпосередня
інформація про них.
Соціальну установку (3) можна визначити як налаштованість індивіда
певним чином реагувати на явища соціального життя, в тому числі й на інших
людей. Характеризуючи соціальну установку, виділяють три її аспекти:
когнітивний (система поглядів, уявлень), афективний (сукупність певних
емоційних станів) та поведінковий (конативний, який включає схильність до
певних дій, вчинків). Формування соціальних установок – результат тих
132
упливів, які ми зазнаємо з дитинства, нашого власного досвіду та взаємодії з
іншими людьми.
Дослідження соціальних установок історично було одним із перших
напрямів емпіричних досліджень соціальної психології. Основні питання,
відповіді на які шукали дослідники, були пов’язані з фактами вражаючої
невідповідності між установками та реальними вчинками людей, між нашими
внутрішніми переживаннями та думками й повсякденною поведінкою. І якщо
на початковому етапі досліджень фахівці припускали, що, виходячи з
установок, можна передбачити поведінку, то подальші експерименти
(наприклад, Л. Фестінгера, А. Уікера, Р. Лап’єра та інших) фактично
спростували цю гіпотезу. Так, результати кількох десятків досліджень Алана
Уікера свідчили, що на підставі того, що люди говорять про свої схильності,
наміри, уподобання навряд чи можна спрогнозувати їхні реальні вчинки. В
експериментах Уікера студентські установки щодо брехні не були пов’язані з
тим, як вони насправді обманювали викладачів; установки щодо релігії в
реальному житті обмежувались присутністю на недільному богослужінні тощо.
Найвідомішим експериментом у цьому напрямі й досі вважають
масштабне дослідження Р. Лап’єра, пов’язане із расовими установками
американців відносно вихідців з азійських країн. Дослідник розіслав у
251 ресторан і готель письмовий запит щодо можливості прийняти китайців.
Відповідь була отримана від власників 128 таких закладів, і лише в одному (!)
листі була згода. Але справа в тому, що на час проведення цього етапу
експерименту, Лап’єр з китайцями-молодятами вже кілька місяців подорожував
Америкою, всюди, за виключенням однієї ситуації, зустрічаючи гостинний
прийом, оскільки реальна ситуація і реальні «азіати» зводили нанівець дію
існуючих у власників готелів установок.
У чому ж тут справа? Як з’ясувалося у подальших дослідженнях,
порушення, здавалося б стійких, установок значною мірою викликано тим, що
й вони, й наша поведінка піддаються іншим упливам. За інформацією
Д. Майєрса, один соціальний психолог нарахував 40 таких чинників, які
ускладнюють зв’язок між установками та поведінкою, тому якщо б можна було
нейтралізувати зовнішній уплив, ми могли б практично стовідсотково
прогнозувати поведінку людини, спираючись виключно на знання про її
установки. В реальному ж житті в залежності від обставин діапазон зв’язку між
твердженнями, що відбивають наші установки, й поведінкою може коливатися
від повної її відсутності до надзвичайної міцності.
Серед згаданих зовнішніх упливів важливу роль відіграють, наприклад,
такі чинники, як побоювання критики, бажання виглядати в очах інших
якнайкраще, прагнення говорити те, що нам здається, інші хочуть від нас
почути та інші соціальні впливи. Інколи вони можуть бути такими сильними,
що примушують людину відмовлятися від своїх глибоких і щирих переконань і
керуватися не лише й не стільки ними, а ситуацією, в якій вона опинилася. І
коли установка, яку дослідник вивчає, є загальною (наприклад, ставлення до
азійців в експерименті Лап’єра), а поведінка – дуже специфічною (рішення про
прийом китайських молодят), то, зазначає Д. Майєрс, не слід очікувати
133
співпадання слів і вчинків. Щодо ж специфічних установок (наприклад,
установки щодо контрацепції), то відповідність між ними й специфічною
поведінкою (шлях використання протизаплідних засобів) можна спрогнозувати
доволі точно.
Важливим чинником упливу установки на поведінку є її сила, яку, за
результатами експериментів, можна збільшити, якщо, наприклад, спробувати
діяти не «автоматично», не за звичкою, а перш ніж щось вчинити, зосередитися
на своїх уявленнях про життя, про світ, про інших людей, згадати про свої
вчинки в схожих ситуаціях, інакше кажучи, «зазирнути в себе».
Таким чином, як стверджують соціальні психологи, наші установки
будуть визначати нашу поведінку, принаймні, за таких умов:
 якщо інші впливи будуть зведені до мінімуму;
 якщо установка повністю відповідає прогнозованій поведінці;
 якщо установка є сильною (щось викликає у нас спогад про неї, сама
ситуація непомітно активізує установку тощо).
Помічено також, що вчинки, які ми повторюємо більш-менш регулярно,
самі формують відповідні установки, які, в свою чергу, посилюють імовірність
тієї чи іншої поведінки. Це справедливо по відношенню не тільки до будь-яких
наших вчинків, а й до тих, що можна оцінити крізь норми моралі. Незначний
поганий вчинок може спростити спробу вчинити ще гірше, оскільки погані
вчинки згубно впливають на моральну чутливість людини. Ображаючи чи
принижуючи іншу людину, ми поступово починаємо зневажливо ставитися до
жертви, тим самим виправдовуючи свою негуманну поведінку. Ми схильні
шкодити не тільки тим, кого не любимо, але й не любити тих, кого ображаємо.
На щастя існує й зворотна закономірність: моральні вчинки теж
формують особистість, зокрема, її установки. Існує думка, що в нашому
характері відбивається те, що ми робимо, коли, як нам здається, нас ніхто не
бачить. Про це, наприклад, свідчать результати одного цікавого соціально-
психологічного експерименту, проведеного американськими дослідниками, які
вивчали поведінку дітей, «спокушаючи» їх у ті моменти, коли дітлахам
здавалося, що за ними ніхто не спостерігає. Школярам молодших класів
показували гарну іграшку (робота, що працював на батарейках), але забороняли
гратися з нею, коли дорослого (дослідника) не було в кімнаті. Одній половині
дітей за порушення обіцяли суворе покарання, іншій – більш м’яке. Жодного
порушення цього попередження зафіксовано не було. За кілька тижнів
експериментатор, якого діти раніше не бачили, залишав дітей гратися в тій
самій кімнаті з тими самими іграшками. Більшість дітей із групи, якій обіцяли
суворе покарання спокійно гралися з роботом, але в другій групі дві третини
учасників експерименту не порушили встановлене на початку дослідження
правило. Зробивши свідомий вибір не торкатися іграшки, діти, яким обіцяли
легке покарання, засвоїли цей урок. Нова установка тепер визначала їхні
наступні дії, і це означає, вважають організатори експерименту, що моральний
вчинок, особливо тоді, коли він є усвідомленим, впливає на моральне мислення,
а, значить, і на подальшу поведінку.

134
 Виходячи в площину повсякденного життя, можна висловити одну
пораду: якщо людина хоче змінитися, то найефективніший шлях, який їй слід
обрати – це діяти, навіть тоді, коли на це зовсім немає бажання. Воно
обов’язково прийде, трохи пізніше, а за ним – ви відчуєте й бажані зміни в собі.
Ще одним соціально-психологічним ефектом сприйняття є
упередження (4) як негативна соціальна установка, що має характер стереотипу
та передбачає оцінку людини в термінах «гарна» – «погана» при відсутності
інформації про цю людину, про мотиви її поведінки. Уже відомий вам психолог
Г. Олпорт визначав упередження (prejudice) як антипатію, котра ґрунтується на
помилковому та усталеному узагальненні. Упередження можуть стосуватися як
усієї групи, так і окремого індивіда. Якщо стереотипи демонструють нам, якою
є група та якими характеристиками наділені її члени, то упередження навіюють
нам, які почуття ми схильні переживати стосовно цієї групи. Упередження є
негативною або ворожою оцінкою, завжди містять сильний емоційний
компонент, скоріше негативний.
Формування упереджень найчастіше пов’язане з нашою потребою
визначити своє положення щодо інших людей (особливо щодо нашої вищості)
й в результаті заспокоїтися відносно цінності власної персони. Саме це явище є
підґрунтям для виникнення расизму, ксенофобії, сексизму, ейджизму,
гомофобії тощо.
Ми вже наводили приклади щодо того, як моральний вчинок може
формувати нові моральні установки та посилювати ті, що вже сформувалися. А
чи може позитивна поведінка, зокрема по відношенню до інших етнічних груп
послаблювати расові (етнічні) упередження? Д. Майєрс з цього приводу
аналізує результати одного масштабного соціального експерименту,
проведеного в Америці в середині минулого століття. Проблема, яку
намагалися вирішити держава, науковці та громадськість, була пов’язана із
питанням десегрегації шкіл. Прихильники десегрегації пропонували не чекати,
поки зміниться ставлення американців до спільного навчання в школах дітей –
представників різних рас, а видати та затвердити у Верховному Суді
відповідний закон. І хоча ця ідея суперечила здоровому глузду, закон було
видано. За даними опитування, проведеного невдовзі, з моменту прийняття
цього закону відсоток білих американців, які схвалювали спільне навчання,
подвоївся, а пізніше досяг майже 100%. Подальші експерименти
підтверджували припущення, що позитивна поведінка по відношенню до будь-
кого викликає й позитивну налаштованість. Тому, якщо людина хоче когось ще
більше полюбити, їй необхідно поводитися так, немов би це вже сталося.
На жаль, уплив поведінки, особливо масової, на соціальні установки
особистості може мати й негативний характер. Наведений приклад щодо
впливу поведінки членів американського суспільства на їхні расові установки
логічно виводить на шлях міркувань щодо можливості й небезпеки
використання тієї ж самої ідеї задля масової політичної соціалізації. Для
багатьох мешканців нацистської Германії участь у багатотисячних
демонстраціях, уніформа, характерне привітання фюрера навіть за умов
початкового неприйняття фашизму поступово ставали чинниками, що суттєво
135
змінювали їхні установки й внутрішні переконання. Звичайно ж, такі речі
характерні не лише для тоталітарних режимів, адже щоденне підняття
національного прапора в літньому таборі для школярів, або масове урочисте
виконання гімну країни на свята використовують в своїй основі суспільний
конформізм виключно для того, щоб сформувати патріотичні установки й
переконання.
До категорії ефектів спілкування належить й атракція (5) як позитивне
емоційне ставлення до партнерів по спілкуванню, почуття симпатії,
прихильності. Завдяки атракції виникають такі світлі явища нашого життя, як
дружба та кохання. Більшість емпіричних досліджень міжособистісної атракції
присвячено першим враженням і першим контактам між людьми, хоча для
створення цілісної картини цього феномену важливо встановити та дослідити
атракцію у межах відносин, що підтримуються певний час. На сьогодні
встановлено, що перші враження визначають поведінку людини по відношенню
до партнера по спілкуванню й можуть викликати в нього реакції, що
співпадають із цим враженням і таким чином його підсилюють. Загальна
закономірність є такою: нас приваблюють ті, хто, як нам здається, має певні
позитивні у нашому розумінні риси; нас відштовхують ті, хто, на наш погляд,
наділені несприятливими атрибутами. При цьому сили
притяжіння/відштовхування тим більші, чим сильніші чесноти/вади наших
партнерів по спілкуванню.
Формування міжособистісного потягу залежить від цілої низки чинників,
зокрема, спільності інтересів, взаємного винагородження й навіть запахів, що
відіграють роль атрактантів, від фізичної близькості та привабливості. Факт
залишається фактом: люди будь-якого віку схильні надавати перевагу фізично
привабливим людям.
Формування міжособистісного потягу залежить від цілої низки чинників,
зокрема, спільності інтересів, взаємного винагородження й навіть запахів, що
відіграють роль атрактантів, від фізичної близькості та привабливості. Факт
залишається фактом: люди будь-якого віку схильні надавати перевагу фізично
привабливим людям.
У межах однієї культури чи субкультури існує певний ступінь згоди щодо
оцінок фізичної привабливості, однак насправді мало відомо, які саме конкретні
атрибути визначають красу. Фізично привабливі люди сприймаються як носії
певних соціально бажаних якостей, і в зв’язку з існуванням цих стереотипних
уявлень «автоматично» викликають почуття симпатії. За результатами
соціально-психологічних експериментів встановлено, що фізична
привабливість насамперед більше впливає на формування потягу чоловіків до
жінок.
Виникнення симпатії регулюється деякими невербальними
характеристиками нашої поведінки, зокрема такими, як посмішка, контакт
очей, торкання тощо. Приязне ставлення до іншої людини визначається й
схожістю партнерів по спілкуванню в таких характеристиках, як близькість
думок, інтересів, деяких особистісних характеристик.

136
 Дослідження спілкування як процесу сприйняття людьми один одного
дозволило вийти на аналіз специфічного різновиду психологічного захисту, що
отримав назву «механізм перцептивного захисту» та є засобом уберегти
особистість від травмуючих переживань, спробою ігнорування при сприйнятті
окремих рис іншої людини для створення бар’єру щодо впливу з її боку.
Механізмом перцептивного захисту можна вважати й феномен, який
описується соціальними психологами як «віра в справедливий світ»
(М. Лернер). У повсякденному житті це явище знаходить прояв у тому, що
людина вірить у наявність відповідності між тим, що вона робить, й тим, які за
це бувають покарання чи заохочення, й саме це тлумачиться як справедливість
світу. Відповідно, людині важко повірити в несправедливість – те, що з нею
може статися якась неприємність без усякої «провини» з її боку. Тому зустріч із
несправедливістю актуалізує механізм перцептивного захисту: людина
відгороджується від будь-якої інформації, яка руйнує її віру в «справедливий
світ».

4. Спілкування як комунікація
Людське спілкування як комунікація має певні особливості, що
відрізняють його від будь-якого іншого процесу передавання інформації. Так,
учасники цієї комунікації – активні суб’єкти, це перетворює людське
спілкування не просто на передавання інформації, а на обмін нею. По-друге,
такий обмін інформацією пов’язаний зі впливом на учасників комунікативного
процесу, оскільки вони прагнуть, як правило, змінити поведінку партнерів.
Також людське спілкування передбачає наявність єдиної системи значень, які
забезпечують розуміння тієї знакової інформації, якою обмінюються учасники
взаємодії. Нарешті, лише в умовах людського спілкування можуть виникати
специфічні комунікативні бар’єри, що мають суто психологічний чи
соціокультурний характер (відмінності світоглядного плану, індивідуальні риси
характеру, наприклад, сором’язливість чи відлюдність тощо).
Основними видами спілкування як комунікації вважаються вербальна та
невербальна. В ситуаціях вербальної комунікації засобом трансляції інформації
(знаковою системою) є людська мова, а власне процес спілкування складається
з «говоріння», суб’єктом якого є комунікатор, а також «слухання», яке є
прерогативою реципієнта спілкування. Фахівці стверджують, що на долю
«слухання» припадає приблизно 53%, «говоріння» – 16%, «письма» та
«читання», відповідно, – 14% та 17% обсягу інформації, при цьому значна її
частка передається невербально. Так, інтонація нашого співрозмовника може
миттєво перекреслити його слова співчуття чи привітання. Це пов’язано з тим,
що людина добре може контролювати вербальну інформацію (що вона
«надсилає» партнерові по спілкуванню) і значно менше – невербальну, яка
додатково іноді дає спостережливому учаснику спілкування більше користі,
ніж слова.
Щодо «навантаження» власне невербальних засобів спілкування, то за
даними А. Мейрабіані, передача інформації відбувається за рахунок вербальних

137
засобів (тільки слів) на 7%, за допомогою звукових засобів (тональність,
інтонація) на 37%, а за рахунок невербальних засобів – 55%. До того ж
виявляється, що в середньому протягом дня власне словами людина «говорить»
10–11 хвилин, словесне спілкування забирає не більше третини обсягу
спілкування, більша частина інформації передається за допомогою
невербальних засобів спілкування.
Невербальна комунікація буває кількох видів і класифікується на підставі
тих різновидів системи знаків, що використовуються при цьому: оптико-
кінетична (жести, мімічні рухи), пара- та екстралінгвістична (діапазон та
тональність голосу, включення пауз, сміху тощо, темп мови), просторово-
часова (розміщення співрозмовників, запізнення), візуальна (погляди).
Є всі підстави вважати, що родоначальниками невербальної комунікації є
актори німого кіно, оскільки для них це був єдиний засіб спілкування на екрані,
а майстерність актора оцінювалась виходячи з того, як він міг застосовувати
жести та інші рухи тіла для комунікації. Наукове узагальнення щодо проблеми
так званого «боділенгвіджа» розпочалося з роботи Чарлза Дарвіна «Вираження
емоцій у людей та тварин», написаної ще 1872 році. З того часу дослідниками
було встановлено й описано більше тисячі невербальних знаків і сигналів.
Більшість фахівців з цих питань поділяють думку, що вербальний канал
використовується для передавання інформації, в той час як невербальний – для
«обговорення» міжособистісних відносин, а в деяких випадках застосовується
навіть замість словесних повідомлень.
Цікаве тлумачення феномена інтуїції пропонується деякими соціальними
психологами в контексті питання про сигнали та символи невербальної
комунікації. Уважається, що в основі інтуїції лежить здібність людини читати
невербальні сигнали іншої людини й порівнювати їх із вербальними сигналами,
знаходячи певні невідповідності між мовою тіла й тим, що людина передає
словами. Жінки, як правило, більш чутливі до сприйняття такої
невідповідності, що сприяло виникненню у повсякденному житті поняття
«жіноча інтуїція». Ця особливість краще розвинена у жінок, що мають досвід
виховання дітей, адже певний тривалий час мати в спілкуванні з дитиною
отримує інформацію про її стан, потреби, самопочуття тощо виключно завдяки
невербальним знакам і каналам комунікації.
Багато суперечок викликає питання про те, який характер – вроджений чи
набутий мають невербальні сигнали нашого спілкування. Однак результати
спостережень з сліпими та глухими (наприклад, здатність посміхатися сліпих
від народження людей), за жестикулярною поведінкою та виразом обличчя при
певних емоційних переживаннях представників різних націй і наших
найближчих антропологічних родичів – деяких видів мавп свідчать, скоріше, на
користь першого припущення. В той же час існує велика група жестів, природа
яких остаточно поки не встановлена. Так, абсолютна більшість чоловіків
вдягаючись, починає з правого рукава, а жінки – з лівого; поступаючись на
вузенькій стежці чи багатолюдній вулиці, чоловіки розвертаються обличчям до
іншої людини, жінки – відвертаються. Що це: інстинктивний природний жест

138
чи результат несвідомого наслідування поведінки людей, за якими ми
спостерігаємо з дитинства?
Для ефективного спілкування треба пам’ятати, що не можна
«висмикувати» окремий жест із контексту інформації, яку передає партнер по
спілкуванню, й інтерпретувати його як самостійний сигнал. Дуже важливо
також співвідносити невербальну інформацію зі словами, що промовляє
співбесідник – в ідеалі вони повинні за своїм змістом співпадати (бути
конгруентними, як кажуть фахівці). Але, якщо між ними є протиріччя, то за
істиною слід звертатися до особливостей невербальної інформації.
Також слід брати до уваги контекст ситуації спілкування як такий: якщо
взимку на зупинці перед вами людина, яка схрестила руки на грудях і опустила
голову, не поспішайте з висновками про її критичну налаштованість, скоріше
це буде означати, що людина просто змерзла й намагається зберегти залишки
тепла в своєму тілі. Слабке рукостискання далеко не завжди свідчить про
слабкість характеру, у вашого співрозмовника можуть бути хворими й боліти
суглоби, чи він виявиться фахівцем в галузі хірургії або мистецтва й просто
буде оберігати свої руки від зайвих навантажень.
Західні психологи також неодноразово мали нагоду в своїх дослідженнях
підтвердити існування ще однієї закономірності, що стосується зв’язку між
багатством жестикуляції та соціальним станом людини. Оскільки між
соціальним статусом, владою, престижем людини та її словниковим запасом
існує прямий зв’язок, то зрозуміло, що людина, яка знаходиться на вершині
соціальної ієрархії або професійної кар’єри, частіше використовує в процесі
комунікації багатство словникового запасу, в той час як менш високостатусна
або менш освічена людина більше полягається на невербальні засоби,
насамперед жести. Хоча треба пам’ятати, що в різних культурах жестовому
супроводженню мовлення традиційно відводиться різне навантаження, щодо
нашої культури, то систематичних досліджень відносно цього питання власне
небагато, щоб стверджувати про поширеність указаних закономірностей.
Цілком природним в контексті розгляду проблем невербальної
комунікації є питання про можливість «підробки» складових боділенгвіджа. Ми
вже згадували про необхідність конгруентності вербальної та невербальної
складових комунікації, тому зрозуміло, що її відсутність одразу буде звертати
на себе увагу. Але існують ситуації, коли людей навмисне навчають певним
невербальним знаковим системам з метою позитивного впливу на аудиторію.
Це, наприклад, стосується учасниць різноманітних конкурсів красоти,
публічних політиків, подібні навички необхідні акторам тощо. Але проблема
полягає в тому, що навіть досвідченому імітатору важко тривалий час
контролювати свої невербальні прояви, оскільки організм все одно поступово
почне мимоволі передавати сигнали, що можуть протирічити свідомим рухам і
жестам.
Елементами просторової системи знаків, що використовуються у межах
невербальної комунікації, є певні дистанції, на яких можна ефективно
здійснювати спілкування:

139
  інтимна дистанція – 0,15 – 0,45 м (так можуть спілкуватися діти,
батьки, подружжя, близькі друзі, родичі тощо);
 особиста дистанція – 0,46 – 1,19 м (вона характеризує спілкування на
вечірці, офіційному прийомі тощо);
 соціальна дистанція – 1,2 – 3,6 м (на такій відстані ми, як правило,
прагнемо триматися від незнайомих людей);
 суспільна – понад 3,6 м (саме така дистанція утримується, наприклад,
між лектором та аудиторією).
Цікаво, що вказані дистанції спілкування порушуються в умовах
великого міста, життя в якому часто пов’язано з великими скупченнями людей.
Але за таких умов, дозволивши іншим наблизитися на рівень інтимної
дистанції, ми своєю поведінкою демонструємо їхню абсолютну відсутність.
Відомо, що в різних культурах існують і різні своєрідні стандарти таких
дистанцій, тому проблеми в спілкуванні можуть виникнути, наприклад,
унаслідок того, що представник однієї культури буде сприймати свого партнера
по спілкуванню як «агресора» лише тому, що останній буде намагатися
зменшити дистанцію між ними, оскільки це буде звичним для його культури.
Закономірності людського виміру простору вивчає наука, що називається
проксемікою. Знання її основ дозволяє пояснити, чому, наприклад, Ваші нові
сусіди, що приїхали з іншої країни, не бажають з Вами познайомитися ближче,
не прагнуть встановити дружні стосунки й сприймають Вас просто як «людину
з вулиці».
Алан Піз наводить багато прикладів щодо зонального простору у
представників різних націй і культур і наслідків його порушення. Це, зокрема
історія входження молодої пари з Данії, яка емігрувала до Сполучених Штатів.
Після кількох тижнів спілкування в клубі про молодят обмінювались досить
специфічною інформацією: нібито датчанка своєю невербальною поведінкою
натякала чоловікам, що вона є для них доступною в сексуальному плані, а з її
чоловіком жінки – члени клубу почувалися незатишно, бо він «чіплявся» до
них.
Насправді ж ніхто з нових знайомих молодої пари не й гадки не мав, що в
багатьох європейських країнах інтимна дистанція складає лише
23 – 25 сантиметрів, тому датчани навіть не здогадувалися, що знаходячись на
такій відстані від американців, вони вторгалися в їхню інтимну зону, яка є
значно більшою (десь 18 дюймів). Контактний погляд, що був майже
природним для молодої датчанки, давав помилкові підстави для висновків
американським чоловікам, що були її партнерами по спілкуванню.
У нашому повсякденному житті «заглиблення» в інтимну територію
людини – особи протилежної статі, як правило, є красномовним засобом
висловлення інтересу до цієї людини. І якщо такий вияв почуттів не викликає
заперечень, нам дозволяють «скорочувати» цю дистанцію. У згаданому випадку
те, що датчани сприймали як нормальну соціальну поведінку, інтерпретувалося
американцями як сексуальне загравання. Датчанам же в цій ситуації здавалося,
що їхні партнери сприймають їх з прохолодою та недостатньо дружелюбно,
оскільки весь час намагаються «вийти» із зони, зручної для спілкування.
140
 Візуальна система знаків невербальної комунікації має своїм підґрунтям
сигнали наших очей, при цьому особлива увага приділяється розміру зіниць та
власне «поведінці» самих очей, за допомогою яких передаються найточніші й
найвідкритіші сигнали з усього різноманіття сигналів людської комунікації.
Саме тому очі займають центральну позицію в нашому організмі, а зіниці
взагалі поводяться повністю незалежно, розширюючись або звужуючись у
залежності від того, як змінюється настрій людини, яким є його ставлення до
партнера по спілкуванню.
У маленьких дітей зіниці більші за розмірами, ніж у дорослих, а в
присутності дорослих, стверджують фахівці, вони стають ще більшими,
оскільки це є засобом звернути на себе увагу дорослого (справа в тому, що за
даними експериментів, розширені зіниці роблять погляд більш привабливим).
Різні емоційні стани викликають неконтрольовані людиною зміни у розмірі та
конфігурації зіниць, що дозволяє дізнаватися про стан співрозмовника більш
точно, ніж завдяки вербальним та деяким невербальним сигналам. Загалом же
для того, щоб ефективно вибудовувати процес комунікації та позитивно
налаштувати співрозмовника, необхідно, щоб погляди людей, які спілкуються,
зустрічалися приблизно протягом 60 – 70% часу спілкування.
Як й інші елементи та форми комунікації, «мова поглядів» відрізняється в
залежності від національно-культурної приналежності людей. Так, мешканці
південної Європи мають високу частоту погляду, що може здатися образливим
для представників інших регіонів, а от японці під час бесіди дивляться частіше
на шию, ніж в очі співрозмовника, що для західної людини буде здаватися дещо
дивним.
Фахівці також стверджують, що у «мові поглядів» важливими
характеристиками є не тільки тривалість та частота погляду, а й, так би мовити,
«географічна площа» обличчя й тіла, на яку спрямований погляд, оскільки це
суттєво впливає на зміст спілкування й, наприклад, на результат переговорів. У
зв’язку з цим виділяють кілька різновидів погляду, котрі доцільно
застосовувати за різних умов сплакування: діловий погляд, соціальний погляд,
інтимний погляд тощо.
Так, у першому випадку йдеться про погляд, який повинен
концентруватися на верхній частині обличчя співрозмовника й не опускатися
нижче зони очей насамперед для того, щоб можна було контролювати хід
переговорів власне за допомогою погляду. Соціальний погляд передбачає
переміщення фокусу уваги на рівень очей і зону трохи нижче їх, інтимний –
охоплює вже не тільки обличчя, а й власне тіло нашого співрозмовника.
Існує багато рекомендацій і порад щодо того, як контролювати погляд
співрозмовника для більшого засвоєння ним інформації. Демонструючи,
наприклад, під час виступу якийсь наочний матеріал і коментуючи його, для
того, щоб встановити максимальний контроль за поглядом і увагою аудиторії,
лекторові необхідно використовувати ручку або вказівку. Віднявши ручку від
наочного матеріалу, необхідно тримати її на лінії очей, щоб погляд слухачів від
матеріалу, який демонструвався, зосередився на погляді лектора, завдяки чому
аудиторія буде бачити й слухати все, про що він розповідає, а тому
141
максимально засвоювати інформацію. Бажано, щоб інша рука також
знаходилася в полі зору слухачів.

5. Спілкування як інтеракція
Розгляд спілкування як інтеракція допомагає отримати характеристики
тих його компонентів, які пов’язані зі взаємодією людей, обміном не тільки
інформацією, а й діями, плануванням та організацією спільної діяльності. У
соціально-психологічних дослідженнях усі прояви людських інтеракцій
класифікують або як такі, що сприяють організації спільної діяльності, – так
звані «позитивні» інтеракції; або як такі, що руйнують цю діяльність та є
перешкодою для її здійснення. Тому для характеристики інтеракцій
використовуються такі поняття, як кооперація та конкуренція, згода та
конфлікт, асоціація та дисоціація, пристосування та опозиція та ін.
Одна з найбільш відомих на Заході спроб детального вивчення інтеракції
в групі належить американському досліднику Р. Бейлсу, який разом із
Ф. Слейтером здійснив серію експериментів, у ході яких виявилося, що спільна
діяльність групи найбільш успішно здійснюється за умов існування двох типів
лідерів – «інструментального» та «експресивного». Перший лідер виявляє
активність у сфері орієнтації групи, обміну думок, висування пропозицій,
другий – обов’язково мав високий авторитет у членів групи, до його думок
завжди прислухалася більшість з них.
Виявилось також, що одна й та ж людина не може суміщати в одній особі
ці два типи лідерства. До того ж два лідери тяжіють до взаємодії один з одним
більшою мірою, ніж з іншими членами групи, при цьому їхня взаємодія
відбувається скоріше на основі взаємної підтримки, ніж конкуренції, що дало
підстави дослідникам говорити про модель «подвійного лідерства», коли один
лідер керує діяльністю групи, а другий – має справу з її емоційними потребами.
Було також виділено чотири фази групової взаємодії, дві з яких пов’язані
власне з вирішенням поставлених перед групою завдань (це сфера впливу
інструментального лідера), а дві – з емоційною оцінкою діяльності групи в
цілому та прийнятих рішень зокрема (на цих фазах активізується вплив
експресивного лідера).

Тема 2.4. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі

спілкування
1. Класифікація засобів соціально-психологічного впливу.
2. Наслідування як засіб упливу та механізм соціалізації.
3. Навіювання та чинники його ефективності.
4. Зараження як найдавніший засіб упливу та інтеграції групової
діяльності.
5. Переконання в системі засобів соціально-психологічного впливу.

Найпоширеніша класифікація засобів соціально-психологічного впливу

передбачає виділення таких засобів, як наслідування, навіювання, зараження,
142
переконання та мода. Деякі з них найсильніше виявляються в умовах великих
неорганізованих груп, хоча значною мірою їхні особливості виявляються й у
різних ситуаціях повсякденного спілкування.
Відносно менш дослідженим явищем як у теоретичному, так і в
практичному планах є мода, хоча вже в XIX столітті, практично з моменту
народження соціології, мода стає предметом дослідницького інтересу. Серед
видатних соціологів, які зверталися до аналізу моди можна згадати, наприклад,
таких відомих соціологів, як Г. Тард, Г. Спенсер, Г. Зіммель, В. Зомбарт,
Т. Веблен, Г. Блумер, П. Бурдьє.
Відомий німецький соціолог Г. Зіммель свого часу визначав моду як
наслідування певного зразка з метою одночасного задоволення як потреби в
соціальній опорі, так і прагнення відрізнятися з-поміж інших. Маючи
наслідування як соціально-психологічне підґрунтя, мода разом з тим спирається
й на інші засоби впливу та деякі механізми спілкування (наприклад,
ідентифікацію). Орієнтація особистості на моду – це підкреслювання своєї
приналежності до певної соціальної групи (спільноти або навіть суспільства) й
у той же час зовнішній прояв внутрішнього прагнення кожної людини чимось
відрізнятися від інших). При цьому загроза для потреби в приналежності (у
розумінні А. Маслоу) не виникає, оскільки вона виявляється задоволеною на
достатньо високому рівні.
Загалом же кожна з класичних концепцій передавала соціальну сутність
моди такою, якою вона була в певну епоху. Так, якщо, як уже зазначалося, для
Спенсера, Тарда або Зіммеля соціальна сутність моди полягала в наслідуванні
(насамперед вищому класу), а Зомбарт і Веблен вбачали в моді спосіб
демонстративного споживання, то наприкінці ХХ століття дослідники звертали
увагу вже на таку функцію моди, як культурне оновлення (Блумер) або
передавали їй «повноваження» симуляції суспільства. У сучасному світі моди
процес поширення зразків через референтні групи симулюється, оскільки
моделі в журналах і телерекламі подаються не просто як речі певного розміру,
кольору чи фактури, а як бажаний образ певного соціального статусу,
міжособистісних відносин, стилю життя тощо. Фахівці, які створюють та
поширюють нові моделі, переймаються не стільки показом їх характерних
особливостей, скільки створенням навколо них віртуального соціального
середовища. Включаючись у процес зміни модних зразків, люди не стільки
включаються в процес придбання та використання речей, скільки сприяють
рухові моделей соціальної реальності. Стаючи індустрією, сучасна мода
перетворюється на процес відтворення соціальної реальності у вигляді її
симуляції.
Зацікавленість соціальних психологів у вивченні феномену моди
пов’язана з багатьма причинами, зокрема з тим, що для процесу поширення та
зміни модних зразків характерно, насамперед, ціннісне ставлення людей до
речей і інших людей, об’єднаних у тому числі в певні групи. Вибір стратегії
розвитку держави – проблема, що постає перед нами раз на кілька десятиліть,
вибори до органів влади – раз на п’ять років, а вибір одягу чи аксесуарів –
щоденна проблема. Тому ціннісні вибори в сфері моди можуть за певних умов
143
бути своєрідним індикатором стану суспільної свідомості, можуть допомогти
наблизитися до розуміння особистості і суспільства, в якому вона живе. До того
ж, незважаючи на деякі нові тенденції, в сучасному суспільстві зберігаються й
вже відомі механізми наслідування, демонстративного споживання та
оновлення соціокультурних норм, оскільки ми можемо знайти й багато
прикладів наслідування високостатусним групам, і нав’язування масовому
споживачеві певних зразків, і селекції соціокультурних норм у модних течіях та
рухах.
Хоча найчастіше мода асоціюється з вибором певного одягу (аксесуарів,
парфумів, зачісок тощо), соціологи трактують це поняття значно ширше,
досліджуючи прояви моди практично в усіх сферах соціального життя сучасної
людини – звичайно ж, в економіці, політиці, сфері дозвілля тощо.
Деякі автори наполягають на необхідності чітко розмежовувати власне
моду та деякі явища, що іноді відносять то категорії моди. Йдеться, зокрема,
про так звані «пошесті» («fads» або «поветрия» – російською мовою). Пошесті
та мода (fashions) є проявами помітних змін в конкретних аспектах соціальної
поведінки, які можуть спостерігатися протягом різних періодів історії та
охоплювати значну частину населення.
Наслідування ґрунтується на прагненні людини будувати свою поведінку
за зразком поведінки інших осіб. Як відомо, перша ґрунтовна робота про
феномен наслідування належить Г. Тарду, який розглядав наслідування як
фундаментальний принцип розвитку та існування суспільства.
Значну роль наслідування відіграє в дитячому віці, але й існування
дорослої людини час від часу теж передбачає включення механізмів,
пов’язаних з дією цього засобу впливу. Особливого значення наслідування
набуває в умовах групи, оскільки воно більшою мірою, ніж інші способи
впливу, включені в груповий контекст. Оскільки йдеться про засвоєння шляхом
наслідування запропонованих зразків поведінки, то завжди існує два плани
наслідування: по-перше, певній людині, по-друге, певним нормам поведінки,
що вироблені групою.
У другому випадку проблема наслідування тісно співіснує із соціально-
психологічним явищем, що має назву конформізм і пов’язане з існуванням
тиску групи на поведінку індивіда та його прагненням відповідати певним
нормам і стандартам, які висуваються групою. Експериментальні дослідження
конформізму, як Вам вже відомо, пов’язані з іменами трьох американських
психологів – Музафера Шеріфа, Соломона Аша та Стенлі Мілграма, які
вивчали, відповідно, особливості формування групових норм, тиск групи та
підкоряння авторитету.
Якщо на рівні групи конформізм дуже часто розглядається як негативне
явище, конформність на рівні суспільства забезпечує стабільність соціальної
системи, сприяє згуртованості суспільства.
Навіювання як метод соціально-психологічного впливу є нав'язуванням
певних думок і станів на тлі їх некритичного сприйняття. Величезне значення
має при цьому авторитетність того, хто здійснює навіювання (сугестор), тому

144
не випадково для реклами тих чи інших товарів і послуг часто запрошуються
відомі особи.
Найбільш ефективним навіювання буває в умовах гіпнозу, однак при
цьому об’єкти сугестії не бувають абсолютно пасивними, вони тією чи іншою
мірою чинять опір навіюванню, яке здійснюється ззовні. Це явище отримало
назву контрсугестії, і фахівці стверджують, що в стані гіпнозу не можна
примусити людину зробити те, що є для неї абсолютно неприйнятним у
повсякденному житті.
Сугестивність як індивідуальна особливість залежить також від
соціального контексту: в умовах війн, стихійних лих тощо вона значно зростає.
Ще одним чинником, що підвищує індивідуальну сугестивність, є стресовий
стан людини, знервованість, невпевненість.
На думку фахівців, історично навіювання виникає відносно пізно, лише з
появою розвиненої мови. Існує навіть точка зору, відповідно до якої, поява
багатьох мов була засобом захисту від сторонніх навіювань.
Зараження є одним із найдавніших засобів упливу та інтеграції групової
діяльності, воно виявляється в багаторазовому повторенні емоційного впливу й
у несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів. І хоча історично
роль зараження знижується, й досі залишаються сфери життя, де воно зберігає
свій сильний уплив (наприклад, релігійні відправи, масові видовища тощо).
Особливою ситуацією, в якій уплив на індивіда через зараження значно
підсилюється, вважають ситуацію паніки. Остання виникає в масі людей як
певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про якийсь
процес чи незрозумілу новину, або через надлишок інформації. Безпосереднім
поштовхом до паніки є поява звістки, здатної викликати шок. У подальшому
паніка збільшує силу, особливо коли включаються механізми взаємного
багатократного відбиття певного емоційного стану. Явище паніки дуже важко
вивчати, оскільки заздалегідь невідомо, де вона може статися. До того ж
дослідникові, який опиниться в натовпі, досить важко буде самому протистояти
загальному настрою людей, що його оточують, а отже, залишатися
об’єктивним.
Переконання є способом свідомого та організованого ідеологічного й
соціально-психологічного впливу на особистість. Процес переконання
спрямований на те, щоб перетворити певну інформацію в установки, власне
переконання самої особистості. Хоча певною мірою засіб переконання є
близьким до навіювання, він у той же час відрізняється тим, що спрямований на
досягнення згоди людини з будь-чим шляхом логічного обґрунтування, на
підставі якого людина повинна сама дійти певного висновку, у випадку ж
навіювання суб’єкт сприймає інформацію у готовому вигляді, тобто
переконання є переважно інтелектуальним упливом.
Досвід «жертви» побутового переконання, мабуть, є в кожної людини.
Багато хто з нас може пригадати ситуації, коли погодившись взяти участь у
здійсненні якогось проекту чи допомогти якійсь організації, ми в кінцевому
підсумку значно глибше «занурювались» у справу, ніж нам хотілося. Після

145
цього ми давали собі обіцянку, що ні за яких умов повторення ситуації не буде,
але минав час, і ми знову давали на щось подібне свою згоду.
Досліджуючи цей феномен (його часто називають «нога в дверях»),
соціальні психологи встановили, що, коли ми хочемо отримати від когось
суттєву допомогу, то спочатку варто переконати їх зробити вам невелику ласку.
В зв’язку з цим Д. Майєрс наводить результати експерименту, проведеного
каліфорнійськими психологами. Під виглядом борців за безпеку на дорогах
вони звертались до мешканців штату з проханням розмістити на в’їзді на їхні
участки величезний, погано намальований плакат із надписом «Будьте
обережними на дорогах» і з’ясували, що на це дали згоду лише 17% учасників
цього експерименту. Інших довелося просити розмістити на вікнах домівок
невеличкі рекламні папірці з надписом «Будьте обережні за кермом» – і майже
всі легко погодилися. Два тижні потому, коли до цих людей знову звернулися з
проханням щодо встановлення потворного плакату, вже 76% відповіли згодою.
В іншому експерименті 46% мешканців приміської зони Торонто були
готові пожертвувати гроші «Товариству боротьби з онкологічними
захворюваннями», але ті, кого лише за день до цього просили поносити значки,
що рекламували товариство, були майже вдвічі щедрішими. За день до
президентських виборів 1984 року Е. Грінвальд з колегами зверталися до
зареєстрованих виборців з питанням про наміри щодо участі у виборах і
отримали позитивну відповідь. Виявилося, що ця група й в реальності
практично масово проголосувала, в той час як серед тих, кого напередодні не
опитували, взяв участь у виборах лише 41%.
У цих ситуаціях звертає на себе увагу той факт, що перший крок
учасників експериментів (розміщення рекламних папірців, носіння значків,
вияв власних намірів) був добровільним. Виявляється, що перша поступка чи
зобов’язання, яке було публічно прийняте людиною, сприяють формуванню
переконання й спонукають до певних вчинків.
Відомий американський психолог Роберт Чалдіні зазначає, що тактику
«малих поступок» часто використовують торговці, коли прагнуть схилити
людей на підписання торгівельних угод. У багатьох північноамериканських
штатах діє закон, у відповідності до якого, покупець, придбавши в комівояжера
товар, може кілька днів подумати, а потім повернути його. Тому багато
кампаній рекомендують, щоб торгівельну угоду заповнював не продавець, а сам
покупець, що на практиці, виявляється, примушує людей дотримуватися взятих
зобов’язань і залишати товар, навіть тоді, коли він не дуже потрібний або
чимось не подобається.
Феномен «нога в дверях» заслуговує на увагу хоча б тим, що дуже часто
супроводжує нас в повсякденному житті. Тому слід пам’ятати, що будь-яка
людина, що прагне спокусити нас у фінансовому, політичному чи сексуальному
плані, найчастіше намагається схилити нас на поступки. Це означає лише
одне – перш ніж відповісти згодою на невеличке прохання, подумайте, що
може бути далі.
Досліджуючи феномен переконання, соціальні психологи акцентують
увагу на таких його складових, як «комунікатор», «повідомлення» (власне
146
інформація), «канал передачі» та «аудиторія», на яку розраховане це
повідомлення. Спробуємо спочатку з’ясувати, що, наприклад, робить того чи
іншого комунікатора більш ефективним. Деякі з закономірностей, про які далі
буде йтися значною мірою можна поширювати й на процеси навіювання,
оскільки, як зазначалося, навіювання та переконання як процеси соціально-
психологічного впливу має дещо спільне.
Однією з важливих характеристик ефективного комунікатора в ситуації
переконання є його компетентність та надійність. Але цікаво, що коли певне
повідомлення стає звичним для аудиторії, то про його джерело поступово
забувають і на факт компетентності та надійності вже майже не звертають
увагу. Кого споживачі тієї чи іншої інформації сприймають як людину
компетентну? По-перше, як свідчать результати соціально-психологічних
експериментів, того, хто висловлює судження, з якими аудиторія згодна, тому
що в цьому випадку комунікатор виглядає як розумна та розсудлива людина.
По-друге, достатньо бути представленим як компетентна людина, щоб
інформація сприймалася як достовірна. Ще один спосіб – просто говорити
впевнено, при цьому дуже важливо не уникати погляду співрозмовника
(реального чи віртуального).
Рівень довіри до комунікатора стає значно вище, коли споживачі
інформації впевнені, що ними не намагаються маніпулювати, принаймні, у них
не виникає підстав для таких підозр. Як відвертих, сприймають також тих
людей, що відстоюють щось (ідеї, погляди, позицію), порушуючи при цьому
власні інтереси. Як свідчать історичні факти, готовність постраждати за свої
переконання, яку демонстрували відомі особистості, дуже часто допомагала їм
переконати інших і досягти поставленої мети.
Виявляється також, що відчуття правдивості й надійності джерела
переконання зростає, якщо людина говорить швидко. Причина такої реакції
полягає в тому, що для людей, вихованих у традиціях західної культури,
швидке мовлення значною мірою є символом упливовості та компетентності
співрозмовника. До того ж більший ефект упливу досягається ще й за рахунок
того, що швидкий темп мовлення комунікатора просто не залишає часу для
критичного осмислення того, про що йдеться.
Багато суперечок свого часу викликало питання впливу чинника
привабливості людини-комунікатора. Як з’ясувалося в ході багатьох
експериментів, привабливість може впливати на нас двома шляхами: просто
«роззброїти» самими аргументами, що надані привабливим джерелом (так
званий прямий спосіб переконання); викликати позитивні асоціації, коли ми,
наприклад, побачимо товар, що рекламується, в магазині (периферійний спосіб
переконання).
Чинник привабливості має декілька аспектів. Один з них – власне фізична
привабливість, тому аргументи, особливо якщо вони є емоційними, більш –
ефективні, коли висловлюються людьми з гарною зовнішністю. Аспект
другий – схожість, оскільки ми схильні симпатизувати людям, що схожі на нас,
до того ж вони мають нас і більший уплив. Важливим чинником є й
приналежність комунікатора до однієї з нами соціальної групи.
147
 Другою складовою процесу переконання є, як зазначалося, власне
інформація («повідомлення»). Перше питання, що виникає в зв’язку з пошуком
соціально-психологічних закономірностей – який варіант інформування буде
більш переконливим: той, що ретельно обґрунтований чи той, який викликає
певні емоції? Виявляється, що все залежить від аудиторії. Так, люди
високоосвічені або просто з аналітичним розумом більш схильні до сприйняття
раціональних аргументів; «мисляча», зацікавлена аудиторія легше піддається
прямому переконанню, оскільки є більш сприйнятливою до таких аргументів.
Інформація стає більш переконливою, коли пов’язана з таким аспектом
прояву людських емоцій, як гарний настрій. Причому мають місце два прояви
впливу гарного настрою: по-перше – за рахунок того, що він стимулює
позитивне мислення (у тих випадках, коли необхідно, щоб аудиторія
розмірковувала), по-друге – значною мірою за рахунок асоціативного зв’язку,
що виникає між таким настроєм та повідомленням, що пропонується. До того ж
люди в гарному настрої, як правило, приймають більш імпульсивні, поспішні
рішення, а в поганому – схильні до коливань перед прийняттям рішення, менш
чутливі до слабких аргументів (просто не помічають слабких місць в
аргументації комунікатора).
Ми вже зазначали, що стресовий стан людини, знервованість,
невпевненість підвищують індивідуальну сугестивність. Ці чинники,
виявляється, діють і в умовах переконання: певне повідомлення може
виявитися більш ефективним, коли воно апелює до негативних емоцій, зокрема
до страху. Демонстрація курцям страшних наслідків паління підвищує
ефективність антитютюнової реклами. Однак, виникає питання: наскільки
сильно треба залякувати аудиторію, яку необхідно в чомусь переконати?
Результати спеціальних експериментів свідчать, що сильну реакцію споживачів
інформації викликає, відповідно, й сильний страх, хоча треба нагадати, що це
переважно стосувалося формування негативних установок щодо небезпеки
зараження СНІДом, паління та вживання алкоголю.
Однак апеляція лише до страху не завжди виявляється ефективною,
оскільки споживачеві інформації в цьому випадку недостатньо того, що його
переконують у небезпеці чи інформують про негативні наслідки тієї чи іншої
поведінки. Необхідно вказати й шляхи того, як уникнути небезпеки та
негативних наслідків, а інакше інформація може просто не сприйматися.
Вербальні попередження самі по собі (навіть ті, що повідомляють про страшні
наслідки) теж малоефективні, про що свідчить, наприклад, низька ефективність
надписів-попереджень на пачках із цигарками. Вихід із ситуації – розміщення
зображень (наприклад, людини, що дійсно хвора на рак легенів чи грудей)
замість фраз, насамперед для того, щоб попередження стали такими ж
яскравими, образними як і сама реклама.
Питання друге, пов’язане з пошуком чинників ефективності
повідомлення, може бути сформульоване так: яким шляхом легше схилити
аудиторію на свій бік – захищаючи позицію, що несуттєво відрізняється від
усталених переконань людей, чи висловлюючи принципову нову, навіть
«екстремальну» точку зору? Психологи стверджують: розбіжності призводять
148
до дискомфорту, а тому його відчуття підштовхує людину змінити свою точку
зору, інакше кажучи, чим більше відмінностей, тим більше імовірність змін
людиною її висхідної позиції. Але, з іншого боку, не можна забувати й про те,
що комунікатор з неприємним повідомленням може втратити довіру аудиторії,
оскільки наша свідомість більше «відкрита» для висновків, які, зазначає
Д. Майєрс, лежать у прийнятливому для нас діапазоні, тому через значні
розбіжності в позиціях аудиторії та комунікатора її позиції можуть змінитися
лише несуттєво. Ця особливість не буде виявлятися лише тоді, коли джерело
інформації (суб’єкт переконання) є таким, що його дуже важко спростувати й
воно (він) є для аудиторії дуже авторитетним і заслуговує на її високу довіру.
Ефективність процесу переконання також залежить від того, наскільки
аудиторію хвилює проблема, що обговорюється. Людям, які фанатично віддані
якійсь ідеї, позиція, що навіть дуже несуттєво відрізняється від їхньої, може
здатися конче радикальною й не буде сприйматися зовсім. Таким чином,
висловлення радикальних позицій буде ефективним лише за умов, коли
комунікатор викликає довіру та є авторитетним, а аудиторія не дуже
переймається проблемою, що обговорюється.
А як фахівці радять ставитися до аргументів опозиції – чи згадувати про
них узагалі, спростовуючи та вказуючи на слабкі місця, чи ігнорувати та
зосереджуватись лише на власній позиції? Хто має переваги – комунікатор
(оратор, доповідач, дискутант тощо), який виступає на початку процесу
спілкування чи останнім?
Загальна рекомендація щодо першого питання, наприклад, для політика є
приблизно такою. Якщо аудиторія вже згодна з Вашою позицією, не знайома з
контраргументацією та навряд чи буде пізніше ознайомлена з позицією Ваших
опонентів, то можна без вагань не інформувати слухачів (глядачів) з останньою.
Якщо ж доводиться спілкуватися з освіченою, поінформованою аудиторією або
з тими, хто не поділяє Вашу позицію, то виступ обов’язково повинен
ґрунтуватися на двосторонній аргументації.
Відповідь на друге питання є скоріше міркуваннями («буває так, а буває –
інакше»), ніж власне відповіддю. Багатьом відоме явище, яке психологи
називають «ефектом первинності», що у контексті міркувань про переконання
можна охарактеризувати так: інформація, яка надійшла першою, є більш
переконливою. В першому виступі можна представити аудиторії ідеї, що
вплинуть на те, як буде сприйматися та інтерпретуватися виступ другого
комунікатора, й взагалі, погляди, що колись були сформовані, важче
піддаються сумнівам. До того ж люди зазвичай більше уваги звертають на
повідомлення, що надійшло першим…
Але, з іншого боку, сказане пізніше краще запам’ятовується. Наш
особистий досвід і численні експерименти психологів, що вивчають процеси
пам’яті, свідчать: буденні події сьогодення тимчасово «перекривають» навіть
важливі події минулого. Виявляється, що забування, як процес пам’яті, створює
«ефект вторинності» у двох випадках:
 коли два повідомлення суттєво віддалені одне від одного у часі;
 коли аудиторія приймає рішення невдовзі після другого повідомлення.
149
 Якщо ж два повідомлення «надсилаються» одне за одним, а потім
проходить певний час, то домінує «ефект первинності». Особливо справедливо
це в тому випадку, коли перше повідомлення спонукає до міркувань.
У процесах переконання, зазвичай, дуже важливо яким каналом та чи
інша інформація надходить до споживачів – як саме вона передається. Варіантів
відносно небагато: через засоби масової інформації, за допомогою рекламних та
агітаційних листівок, плакатів тощо, через особистісні контакти (спілкування)
людей.
Друковані матеріали, незважаючи на їхнє широке застосування як у
передвиборчій агітації, так і в рекламних акціях (мабуть спрацьовує психологія
здорового глузду, яка зберігає віру в силу друкованого слова), на думку
фахівців, є найменш ефективним каналом переконання. Проблематичним з
точки зору ефективності впливу на аудиторію на практиці є й варіант будь-яких
усних закликів (виступів, проповідей тощо), оскільки в цьому випадку
обов’язково необхідно, щоб процес переконання пройшов послідовно такі
стадії:
 привернення уваги аудиторії;
 розуміння й усвідомлення аудиторією інформації, що надається;
 запам’ятовування інформації;
 формування довіри аудиторії;
 формування у споживачів інформації бажання діяти певним чином.
Щодо засобів масової інформації як каналів переконання, то їхній уплив
може виявитися ефективним при обговоренні не дуже важливих тем
(наприклад, який товар придбати для щоденного вживання) або маловідомої
інформації (наприклад, коли йдеться про вибір між двома раніше невідомими
аудиторії кандидатами на виборах). При обговоренні актуальних та важливих
питань намагатися через ЗМІ переконати людей в чомусь, зазначає Д. Майєрс,
все одно, що «штовхати вгору рояль». При цьому слід враховувати специфіку
окремих засобів масової інформації. Завдяки порівняльним дослідженням було
встановлено: чим більш образним є представлення інформації, тим більш
переконливими є повідомлення. Тому рейтинг засобів представлення
інформації за ефективністю переконання має приблизно такий вигляд – саме
життя, відеоінформація, аудіоінформація, друкована інформація. У той же час
неможна забувати й ще одну обставину: друковані повідомлення забезпечують
найбільшу включеність та запам’ятовування, що виходить на перший план,
коли ми маємо справу зі складними за змістом повідомленнями.
Хоча фахівці вважають персональний уплив найефективнішим каналом
переконання (звичайно ж за умов, що комунікатор має розвинені навички
спілкування з будь-якою аудиторією та вміє впливати на неї), не слід
недооцінювати в цьому контексті роль ЗМІ. Ті люди, які є для нас джерелом
інформації, наприклад, у повсякденному спілкуванні, самі можуть отримувати
цю інформацію з газетних публікацій чи телепередач. Це дає підстави
стверджувати, що вплив засобів масової комунікації відбувається у

150
«двухступеневому комунікаційному потоці»: від них – до персоніфікованого
джерела інформації, від останнього – до споживачів.
Й нарешті, яким чином обумовлюють процес та ефективність
переконання характеристики окремих людей та самої аудиторії, якій адресована
певна інформація? Виявляється, наприклад, що люди з низькою самооцінкою
занадто повільно розуміють повідомлення й тому погано піддаються
переконанню. У випадку високої самооцінки перша особливість відсутня, але
ця категорія людей вважає за краще дотримуватись власних поглядів, а тому
можна припустити, що загалом легше переконувати людей із помірною
самооцінкою.
Важливою характеристикою аудиторії є вік тих, хто до неї входить.
Фахівці пропонують два пояснення диференціації соціальних та політичних
установок у залежності від віку. У відповідності до першого – установки просто
змінюються з віком («ефект життєвого циклу»), згідно з іншим поясненням –
відмінності між поколіннями виникають унаслідок розходжень установок, що
були давно засвоєні старшим поколінням й тих, які інтеріоризує сучасна
молодь («ефект зміни поколінь»). Також важливим виявляється й те, що
установки, які сформувалися протягом другого та на початку третього
десятиліття життя людини маю тенденцію залишатися незмінними, їх не
деформує будь-який подальший досвід, тому в цілому у молоді установки менш
стабільні, ніж у представників старших поколінь.
Ефективність переконання значною мірою залежить також від того,
наскільки активно аудиторія осмислює повідомлення та чи згодна вона із
основним змістом інформації, яку комунікатор передає. За умов прямого
переконання вирішальну роль відіграє не зміст повідомлення, а реакція
мислення, яку воно викликає. Якщо повідомлення викликає звичні для нас
думки й співзвучне нашій позиції, то воно, без сумніву, переконує нас. Якщо ж
після отримання інформації ми замислюємося про контраргументи, то
вірогідніше залишимося на попередніх позиціях. У випадку, коли комунікатор
попереджає, що ознайомить нас зі спірним повідомленням, розпочинається
активний процес контраргументації, який знижує ефект переконання;
відволікаючи увагу від такого повідомлення, можна досить успішно вплинути
на аудиторію.
Коли аудиторія прагне висунути контраргументи? Насамперед за умов,
що існує ймовірність упливу на неї й вона про це здогадується, а тому може
заздалегідь підготувати перелік контраргументів, які з успіхом буде висувати
комунікатору після його кожного спірного повідомлення. Особливо інтенсивно
цей процес може відбуватися тоді, коли аудиторія зацікавлена проблематикою
щодо якої ведеться переконання, тоді вона з легкістю й досить швидко
підготується до контраргументації та власної атаки на комунікатора.

151
 ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

МОДУЛЬ 1.
Соціальна психологія як наука. Соціально-психологічні проблеми
аналізу особистості

Заняття 1. Предметне поле соціальної психології: історія та

сучасність. Методи соціальної психології

Питання для обговорення:

1. Дискусії про предмет соціальної психології у вітчизняній науці.
2. Специфіка та різноманіття соціально-психологічних феноменів.
3. Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.
4. Особливості та проблеми застосування методів опитування в
соціально-психологічних дослідженнях.
5. Спостереження в соціальній психології.
6. Особливості застосування контент-аналізу в соціально-психологічних
дослідженнях.
7. Методологічні та етичні аспекти соціально-психологічного
експерименту.

Практичні завдання
Завдання 1. Нижче наведено різні підходи до визначення предмета
соціальної психології, а також тих теоретичних проблем, що вона вирішує.
Спробуйте вибрати оптимальне, на Ваш погляд, визначення й обґрунтувати
свій вибір.
1. Соціальна психологія вивчає проблеми людського спілкування в його
міжособистісних (Я – Інший) і міжгрупових (Група – Група) формах, тобто
спілкування людей у межах мікрогруп і між самими мікрогрупами.
2. Соціальна психологія вивчає закономірності поведінки та діяльності
людей, обумовлені фактом їхнього включення в соціальні групи, а також
психологічні характеристики цих груп, у тому числі великі соціальні групи
(народи, нації, професійні групи тощо) та малі групи (колектив, родина, група
друзів тощо).
3. Соціальна психологія вивчає психологічні аспекти різних масових
явищ (наслідування, зараження, чутки, паніка, мода, звичаї, традиції тощо).
4. Предмет соціальної психології – психологічні аспекти різних форм
суспільного життя: соціальна психологія ринкової взаємодії, соціальна
психологія культури та мистецтва, соціальна психологія побуту тощо.

Завдання 2. Визначте, у чому особливості підходів психологів,

соціальних психологів і соціологів до вивчення та аналізу перелічених нижче
феноменів:
 флеш-моби;
 масові акції протесту;
152
  інтернет-залежність;
 конфлікти батьків і дітей;
 телевізійна реклама;
 організація фанклубів;
 влада;
 конформізм.
На Вашу думку, на прикладі яких інших соціальних явищ можна
продемонструвати специфіку підходів згаданих соціогуманітарних дисциплін?

Завдання 3. Доповніть змістовно кожний з елементів схеми:

Соціальна психологія

Наука про закономірності виникнення та функціонування

соціально-психологічних явищ

Основні структурні елементи

соціальної психології як науки

Предмет Об'єкт Задачі Категорії

Теоретичні засади Методи Функції

Завдання 4. Виберіть промову будь-якого політика (рекламного агента)

та проведіть контент-аналітичне дослідження.

Основні умови та вимоги:

 дослідження має описовий характер, тобто при його проведенні
необхідний тільки текст;
 до звіту входить схема контент-аналізу й отримані результати;
 математична обробка отриманих результатів полягає в підрахунку
суми згадувань кожного мотиву.

Завдання 5. У літературі із соціальної психології виберіть опис

експериментального дослідження та проаналізуйте його, визначивши:
 тип експериментальної схеми (інтраіндивідуальна / міжгрупова,
однофакторна / багатофакторна, доекспериментальна / експериментальна /
квазі-експериментальна, за послідовністю завдань);
 тип змінних (окремо залежна та незалежна) (бівалентна /
багаторівнева, кількісна / якісна, одинична / комплексна);

153
  спосіб набору респондентів (випадковий підбір з генеральної
сукупності, попарне вирівнювання, випадковий розподіл прошарків,
випадковий розподіл груп, інше);
 можливі причини змішування та засоби його контролю.

Завдання 6. Оберіть опис будь-якої проблеми і складіть два варіанти

плану експерименту (окремо для лабораторного та польового дослідження):
 мета дослідження;
 гіпотези дослідження;
 експериментальний план;
 характер й операціоналізація залежної і незалежний змінних, спосіб
фіксації впливу незалежної змінної;
 способи контролю побічних змінних;
 спосіб набору респондентів;
 місце проведення експерименту;
 аналіз отриманих результатів.

Завдання 7. Дослідник висуває гіпотезу, відповідно до якої студенти

коледжу, які переживали почуття самотності (що визначено за допомогою
письмового тесту), з меншою імовірністю будуть першими розпочинати
розмову з незнайомими однокурсниками, ніж ті студенти, яким це почуття
практично невідомо.
Складіть короткий план проведення експерименту з метою перевірки
даної гіпотези. Потім стисло опишіть кореляційні дослідження для перевірки
цієї ж гіпотези. Оцініть позитивні та негативні особливості цих двох планів
дослідження.

Завдання 8. Багато соціальних психологів уважає, що при проведенні

психологічного дослідження іноді необхідне застосовувати обман, що цілком
етично за умов дотримання певних запобіжних заходів. Інші декларують, що
обман не можна виправдати, а тим більше використовувати. Оберіть точку
зору, з якою погоджуєтесь і Ви, представте та захистіть її, аргументуючи свою
позицію. Які положення етичних кодексів, на Ваш погляд, можуть бути
корисними в цьому випадку?

Завдання 9. У дослідженні Д. Бреймела студентів чоловічої статі

примушували повірити, що їх збуджують фотографії чоловіків. А. Бергін давав
піддослідним чоловікам і жінкам суперечливу інформацію про рівень їхньої
маскулінності чи фемінності. В умовах одного з експериментів ця інформація
представлялася його учасникам як така, що ґрунтувалася на результатах
складної серії психологічних тестів. Тільки по закінченні всіх згаданих
експериментів піддослідним повідомляли, що їх фактично обманювали.
На Вашу думку, які етичні проблеми поставали в цих експериментах? Чи
виправданим був обман учасників експериментів? Як участь в експериментах

154
могла зашкодити, на Ваш погляд, фізичному та психічному здоров’ю
піддослідних?

Завдання 10. В одному із соціально-психологічних експериментів

людина, що імітувала порушення рухового апарату, достатньо демонстративно
падала у вагоні метро, при цьому з рота в неї витікала цівка «сценічної крові».
Якщо хтось із пасажирів підходив до «жертви», вона дозволяла собі допомогти.
Якщо ж ніхто з пасажирів не реагував, інший дослідник, який грав роль
пересічного пасажира, «допомагав жертві», і вони разом виходили на наступній
зупинці.
Чи порушувались у цьому експерименті, на Вашу думку, певні моральні
норми, які саме? Узагалі, чи мали дослідники моральне право на такий
експеримент?

Завдання 11. Існує багато чинників, які впливають (як позитивно, так і
негативно) на наше прагнення надати допомогу незнайомій людині:
присутність інших людей, нестача часу, певний настрій тощо. Оберіть один із
таких чинників, розробіть та опишіть процедуру спостереження, яке можна
було б провести в якомусь людному місці з метою вивчення механізмів дії
таких чинників.

Основна література:
1. Андреева, Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
2. Аронсон, Э. Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. –
560 с.
3. Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т. 2. – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
4. Лейбин, В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер,
2002. – 576 с.
5. Майерс, Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
6. Милграм, С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер,
2000. – 336 с.
7. Пайнс, Э., Маслач, К. Практикум по социальной психологии. – СПб.:
Питер, 2000. – 528 с.
8. .Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-
Пресс, 2001. – 688 с.
9. Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. –
Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
10.Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.:
Питер, 2000. – 512 с.
11.Тейлор, Ш., Пипло, Л., Сирс Д, Социальная психология – СПб.: Питер,
2004. – 767 с.

155
 12.Хьюстон, М. Введение в социальную психологию. Европейский
подход: Учебник для вузов / М. Хьюстон, В. Штребе: Пер. с англ. под ред.
проф. Т. Ю. Базарова; [пер. с англ. Г. Ю. Любимова]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2004. – 622 с.: ил., табл.
13.Шибутани, Т. Социальная психология. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. –
544 с.
14.Ядов, В. А. Стратегия социологического исследования. Описание,
объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Добросвет, 1988. – 596 с.

Додаткова література:
1. Аверьянов, Л. Я. Искусство задавать вопросы: Заметки социолога. –
М., 1987.
2. Богомолова, Н. Н., Данилин, К. Е. Контент-анализ. Спецпрактикум по
социальной психологии. – М., 1979.
3. Бутенко, И. А. Анкетный опрос как общение социолога с
респондентами: Учебное пособие для университетов. – М.: Высшая школа,
1989. – 176 с.
4. Бэрон, Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология.
Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
5. Гудвин, Д. Исследование в психологии. Методы и планирование. –
СПб.: ПИТЕР, 2004.
6. .Корнилова. Т. В. Введение в психологический эксперимент. – М.,
1997.
7. Кэмпбелл, Д. Модели экспериментов в социальной психологии и
прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
8. Морено, Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об
обществе. – М.: Академический проект, 2004. – 320 с.
9. Московичи, С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М.: Центр
психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.
10.Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука,
В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.
11.Свенцицкий, А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
12.Солсо, Р., Маклин, К. Эксперимент: планирование, контроль,
проведение, анализ. – СПб. – М., 2003.
13..Федотова, О. И. Контент-аналитические исследования средств
массовой информации и пропаганды: Учебно-методическое пособие по курсу
«Методика конкретно-социологических исследований в журналистике». – М.,
1988.
14.Шалак, В. И. Современный контент-анализ: Приложения в области
политологии, рекламы, социологии, экономики, психологии, культурологии. –
М.: Омега-Л, 2004. – 272 с.
15.Brehm. S., Kassin. S. Social Psychology. – Houghtou Mifflin Company,
Boston, 1989.

156
 16.Moscovic. S. Theory and society in social psychology // The Context of
Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
17.Myers, D. Psychology. – New York: Worth Publishers, 1992.
18.Oppenheim, A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement.
New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

Заняття 2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів

соціально-психологічних знань. Соціалізація особистості:
соціально-психологічні проблеми аналізу

Питання для обговорення:

1. Які умови передували появі соціальної психології як самостійної
науки?
2. Яке значення для сучасної соціальної психології мають перші теорії,
що виникли в описовий період («психологія народів», «психологія мас»)?
3. Основні етапи та особливості розвитку європейської та американської
соціальної психології.
4. У чому Ви вбачаєте причини своєрідного протистояння, що існує у
відносинах між представниками сучасної європейської та американської
соціально-психологічної думки?
5. Специфіка аналізу проблем соціалізації особистості в царинах різних
соціогуманітарних наук.
6. Повсякденне та наукове уявлення про особистість.
7. Які аспекти соціалізації вивчаються у першу чергу соціологами, а які –
соціальними психологами? Що дає аналіз соціалізації для представників обох
наук?
8. Кризи та агенти соціалізації.

Практичні завдання
Завдання 1. Гра «Колективна розповідь». Перед початком гри необхідно
розставити стільці в аудиторії по колу. У ході гри учасникам потрібно, за
пропозицією від кожного, скласти розповідь про історію соціальної психології,
передаючи по колу один одному олівець. Перший учасник починає свій виступ,
наприклад, фразою «Вважається, що офіційною датою початку історії
соціальної психології, є 1908 рік, коли...». Другий учасник продовжує думку
попереднього: «...була видана книга У. Макдугалла «Вступ до соціальної
психології». Учасник, який не зможе продовжити думку колеги, повинен вийти
з гри. Окрім формальної перемоги в грі того, за ким було «останнє слово»,
викладачем та студентами-глядачами може оцінюватися також глибина змісту
відповіді кожного з учасників гри.

Завдання 2. Підготуйтеся до роботи «круглого столу» з участю

представників різних теоретичних шкіл соціальної психології. Для проведення

157
такого заходу студентам необхідно розділитися на групи, кожна з яких буде
представляти ту чи іншу теорію, а саме:
 класичний біхевіоризм;
 необіхевіоризм;
 соціальний біхевіоризм;
 когнітивізм;
 гуманістичну психологію.
Спробуйте з позицій представників різних шкіл пояснити такі соціальні
явища:
 альтруїстичну поведінку;
 расизм;
 агресію як наслідок перегляду телевізійних сюжетів;
 групове мислення.
Проаналізуйте особливості, переваги та недоліки кожної з теорій у
поясненні означених феноменів.

Завдання 3. Поясніть поняття «соціалізація» через поняття «адаптація»

та «навчення». По допомогу можна звернутися до книги Т. Шибутані
«Социальная психология» (Пер. с англ. В. Б. Ольшанского. Ростов н/Д: Феникс,
1998. – Часть 4. Социализация. – С. 396–508).

Завдання 4. Якого роду дослідження доводять, що обов'язковою умовою

соціалізації є інші люди, які відіграють ролі «інструктора», «моделі для
наслідування» й «джерела підкріплення»? Наведіть приклади досліджень, які б
підтверджували, що відсутність тілесних соціальних контактів у ранньому
дитинстві призводить до того, що дитина взагалі втрачає здатність до
подальшої соціалізації. Які історії з літературних творів чи з реального життя
можна вважати доказами цієї гіпотези?

Завдання 5. Назвіть основні механізми навчення агресії, що виділяє

А. Бандура. Перелічіть основні агенти соціалізації, під упливом яких сучасна
людина навчається моделям прояву агресивних імпульсів. Обґрунтуйте свою
відповідь. Які запобіжні заходи можна вживати на різних рівнях соціальної
системи для послаблення або нівелювання такого впливу?

Завдання 6. Минулий досвід кожної людини унікальний, тому як різні

люди можуть мати спільні конвенціональні значення (наприклад, стереотипи
сприйняття)? Поясніть з позиції соціальної психології, на основі яких
принципів та під упливом яких чинників відбувається формування таких
спільних значень у сучасному світі.

Завдання 7. Наведіть приклади того, як усталені орієнтації

(конвенціональні значення, стереотипи) підкріплюються в соціальній взаємодії
у вигляді жартів, прислів’їв та приказок.

158
 Завдання 8. Оскільки згадувані у попередніх завданнях конвенціональні
значення здебільшого набуваються шляхом взаємодії, обговоріть у своїй групі
роль та основні механізми символічної комунікації. У чому відмінність
егоцентричного та соціалізованого мовлення?

Завдання 9. У дослідженні телевізійних уподобань дітей виявилося, що

піддослідні дошкільного віку обирають переважно гумористичні сюжети, де
дійовими особами є тварини та ляльки; другий клас надає перевагу
ковбойським темам; учням четвертого класу подобаються комедії та пригоди;
шостий клас теж обирає комедії, пригоди, а також «страшні» історії. Поясніть з
позиції теорії Жана Піаже, чому відбуваються ці зміни в уподобаннях дітей
різного віку?

Завдання 10. Пригадайте основні положення теорії Е. Еріксона та дайте

відповіді на такі питання:
1. Чи вважаєте Ви, що культура не може забезпечити адекватну
підтримку на кожній окремій стадії соціалізації?
2. Чи доводилося Вам спостерігати які-небудь забобони, що укладаються
в концепцію Еріксона щодо псевдоспецифікації?
3. Чи вважаєте Ви, що теорія Еріксона враховує специфіку соціалізації
представників різної статі? Які, на Ваш погляд, існують розбіжності в шляхах
розвитку статевої ідентичності в межах сучасної української культури?
4. Чи вважаєте Ви, що ранній вибір кар'єри та технічних дисциплін
перешкоджає досягненню ідентичності, а відстрочений вибір дисциплін і
гуманітарні науки фасилітують цей процес (як уважають Еріксон, Коту та
Левін)?
5. Якщо Вам доводилося жити в іншій країні, порівняйте її культуру із
сучасною українською культурою. Чи існують, на Ваш погляд, відмінності в
проведенні дозвілля на будь-якій із восьми психосоціальних стадій соціалізації
особистості? Які саме?

Практикум
«Тиск соціального середовища»
У цьому завданні Вам пропонується виконати одночасно дві ролі –
піддослідного, на якого впливає сприятливе та несприятливе соціальне
середовище, та спостерігача, що фіксує поведінку інших учасників ситуації.
Матеріалом для спостереження повинні стати дві (чи декілька пар)
однотипні установи, що передбачають високий соціальний статус відвідувачів:
два відділення банку, два дорогі супермаркети, два салони з продажу
автомобілів, дві туристичні фірми тощо. Виконуючи роль клієнта, необхідно
звернутися до персоналу однієї установи, імітуючи високий статус відвідувача
(потенційно вигідний клієнт), й іншої – з низьким статусом (малоймовірно, що
він виявиться клієнтом або є потенційно малопривабливим клієнтом).

159
Відмінності в статусі досягаються через зміну зовнішнього вигляду: дорогий чи
дешевий та простий одяг, наявність чи відсутність зачіски, макіяжу (для жінок),
дорогих аксесуарів (наприклад, престижна сумка, дорогий мобільний телефон
та ін.) При цьому, імітуючи низький соціальний статус, Ви не повинні бути
недбало одягненими, брудними чи дивно виглядати тощо.
Докладіть зусиль, щоб, за винятком зовнішнього вигляду, Ваша поведінка
в обох установах була приблизно однаковою.
Предметом Вашого спостереження повинні стати відмінності в поведінці
персоналу з високостатусним та низькостатусним клієнтом, а також Ваша
реакція. У процесі спостереження фіксуються, а в подальшому – порівнюються,
такі характеристики:
 час, що минув до того, як з Вами почали розмовляти;
 форма звертання до Вас;
 тривалість розмови;
 особливості розмови (чи ставили Вам питання, чи переривали Вас
тощо);
 власне зміст розмови;
 дистанція між Вами і Вашим співрозмовником, поза співрозмовника
(нахил уперед, назад, поворот голови й ін.);
 міміка та жестикуляція співрозмовника;
 як часто і довго співрозмовник дивився Вам в очі;
 інші особливості спілкування.

Питання та завдання:
1. У чому виявлялися відмінності в поведінці персоналу в двох
організаціях? Чи можна їх пов'язати з особливостями Ваших статусів?
2. Як би Ви охарактеризували атмосферу взаємодії в обох випадках? Які
форми поведінки її створювали?
3. Якою була Ваша реакція на поведінку персоналу? Як Ви почувалися і
що переживали?
4. Якщо Ви зіткнулися з несприятливим тиском середовища, як це
відбилося на Вашій поведінці?
5. Чи вдалося Вам перебороти тиск? Якими засобами?

Рольова гра
«Культурні норми та ідентичність»
Суттєві зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, актуалізують
дослідження соціалізації, фундаментальні особливості якої традиційно
аналізувалися та експериментально підтверджувалися в зарубіжній, переважно
американській соціальній психології. Як Вам відомо, найбільш упливовими в
цьому сенсі вважаються психоаналітичний напрям, теорія соціального
навчення, символічний інтеракціонізм (соціальний біхевіоризм) та когнітивно-
орієнтований підхід.

160
 Метою гри «Культурні норми та ідентичність» є ігрове моделювання
пізнавальних, практичних ситуацій, які сприятимуть більш глибокому
засвоєнню понять, що пов’язані із соціалізацією, зокрема таких, як соціально-
«культурна норма» та «соціальна ідентичність».

Загальна процедура гри

Студентська група розділяється шляхом жеребкування на дві однакові за
чисельністю підгрупи. Кожна підгрупа отримує своє завдання та починає
працювати ізольовано одна від одної, готуючи виступи.
Через певний час перша група презентує свій виступ, який
обговорюється, що дає можливість зробити попередні висновки та підбити
перші підсумки.
Аналогічно відбувається процедура «звітування» другої підгрупи.
На заключному етапі узагальнюються результати проведеної роботи в
цілому.

Завдання для 1-ї підгрупи

«Діалог маргіналів»
Інформація. У нашому суспільстві існує значна кількість культурних
норм, які можна цілком обґрунтовано вважати такими, що не є
санкціонованими. Спостерігаючи їх щоденно та повсякчасно, ми рідко
замислюємося над своїми вчинками. Існують ситуативні стереотипи поведінки,
продиктовані культурними нормами суспільства, які прищеплюються індивідам
з раннього дитинства в процесі соціалізації. Ці регулятори нашої поведінки
незримі та мало відчутні, й ми практично ніколи не аналізуємо першопричини
та природу багатьох повсякденних ритуалів. Лише тоді, коли стикаємося з
відхиленнями, з девіантною поведінкою, ми можемо відрефлексувати факт
існування такої норми. Інакше кажучи, для того, щоб усвідомити норму, її
треба порушити?!
Подібні ідеї блискуче узагальнив відомий представник феноменологічної
орієнтації в соціології – автор етнометодології американський соціолог
Г. Гарфінкель, який зосередився на розгляді того, як відбуваються
інтерпретація та розуміння навколишнього соціального світу індивідами.
Гарфінкель виходив з гіпотетичного припущення, згідно з яким в основі
соціальної взаємодії лежать буденні передумови, правила, що маються на увазі
(Гарфінкель дав їм назву «фонові очікування») та визначають її перебіг.
Експерименти, які проводив дослідник, спиралися на припущення про те, що
порушення нормального перебігу взаємодії виявить у чистому вигляді ці
фонові очікування, які лежать в основі актуальної ситуації. (За більш
докладною інформацією щодо теорії Г. Гарфінкеля та феноменологічного
підходу як такого можна звернутися, наприклад, до такого джерела: Соціологія:
Навчальний посібник / За ред. С. О. Макеєва. К.: «Українська енциклопедія» ім.
М. П. Бажана, 1999. Розділ 8. Параграф 3. «Етнометодологічні дослідження
явищ повсякденного світу». С. 236 – 253.)
161
 Інструкція. Розіграйте будь-яку ситуацію, розподіливши між собою різні
соціальні ролі. Форма Вашого групового виступу обирається довільно, але
бажано, щоб вона мала характер діалогу. Виконуючи свою роль, кожен з Вас
повинен продемонструвати максимальне відхилення від норм, які відповідають
тій ситуації, яку Ви обрали для гри. Наприклад, тема Вашої «вистави» – спільна
нарада співробітників різних рівнів (від генерального директора до помічника
спеціаліста) великої компанії. Про те, як зазвичай така нарада відбувається,
уявлення є, мабуть, у більшості членів групи.
Ваше завдання – наочно продемонструвати існуючі норми шляхом їх
порушення. Яка саме ситуація розігрується – повинно бути зрозуміло з Ваших
виступів, щоб «спостерігачам» було легше зафіксувати порушені норми в
ситуаційному контексті, який обрано підгрупою. Тривалість Вашого виступу –
не більше п’яти хвилин.
Рекомендації. Домовтеся щодо ситуації, визначте культурні норми, які їй
притаманні, та складіть їх перелік, розіграйте ситуацію, максимально
порушуючи визначені норми. Проведіть обговорення, по черзі висловлюючи
свою думку. Навіть тоді, коли Ваш колега висловлює думку, протилежну
Вашій, переривати його неприпустимо – це теж, до речі, норма цього
практичного заняття.
Після обговорення розкажіть, будь ласка, як, на Вашу думку, проходило
обговорення та планування виступу. Які нові питання, що раніше не викликали
сумнівів, виникли в ході гри? Чи можна стверджувати, що Ваша участь у грі
сприяла виникненню якогось іншого розуміння поняття та сутності культурних
норм?

Орієнтовний перелік питань:

1. Що врешті–решт зараз відбувалося? Що це була за ситуація?
2. Яких персонажів представляли Ваші одногрупники?
3. Які статуси мали ці персонажі?
4. Які культурні норми були порушені? Яким чином вони зазвичай
санкціонуються?
5. Узагалі, які норми можуть існувати в межах даного ситуаційного
контексту?
6. Спробуйте самі самостійно сформулювати визначення культурної
норми.

Завдання для 2-ї підгрупи

«Хто я для себе?» – «А для тебе я хто?»
Інформація. Соціальну ідентичність можна тлумачити як процес
осмислення індивідом свого «місця» в соціальному просторі, зміст якого
визначається, з одного боку, засвоєнням усієї сукупності культурних цінностей
світового рівня цивілізації, загальнолюдських якостей, а з другого – ставленням
до всього цього індивіда, актуалізацією його «Я», розкриттям можливостей,
потенціалу особистості, її творчої природи.
162
 Соціальна ідентичність у нормі розглядається в співвіднесеності із
соціальними нормами, соціальними категоріями, соціальною позицією чи
соціальним статусом. Питання про ідентичність: «Хто я такий?» – одне з
найважливіших питань у житті кожної людини. Зазвичай, відповідаючи на
нього, люди оцінюють свою соціальну позицію, свій соціальний статус,
наприклад: «Я – студент», «Я – українець», «Я – друг» тощо.
Варіантів відповіді на питання про ідентичність може бути дуже багато,
при цьому більшість з них тією чи іншою мірою будуть відбивати певні
соціальні вимоги чи відносини, які є важливими для людини. На думку
багатьох сучасних авторів, навіть якщо у відповідях великої кількості людей
домінують риси, що належать до рефлексивного «Я», все одно погляд індивіда
на себе пов’язаний із цілою низкою соціальних чинників, зокрема, із
соціальною структурою та місцем у ній.
Соціологи зацікавилися проблемою ідентичності ще на початку
ХХ століття. За останні роки на Заході було проведено багато
експериментальних досліджень соціальної ідентичності. Одним із завдань
цього заняття буде спроба відтворити в скороченому варіанті тест «Двадцять
тверджень», створений у 50-ті роки М. Куном. Складовими ідентичності можна
вважати внутрішню («Хто я для себе?») та зовнішню («Ким мене вважають
інші?»), причому внутрішня та зовнішня ідентичність можуть або збігатися,
або – ні.
Інструкція та рекомендації. Спочатку кожному членові підгрупи по
черзі пропонується п’ять разів відповісти на питання «Хто я?» та записати
кожну відповідь. Далі всі учасники гри пишуть по п’ять характеристик на
кожного члена групи («Хто він / вона?»). У процесі групової дискусії отримані
результати обговорюються та обробляються. Наприкінці гри підгрупа готує
коротку доповідь про результати.

Орієнтовний перелік питань:

1. Які види ідентичності домінують у відповідях учасників групи щодо
«внутрішньої» ідентичності?
2. Які види ідентичності домінують у характеристиках другого типу
(«Хто він / вона?»).
3. Чи є відмінності в оцінюванні ідентичностей у юнаків та дівчат?
4. Наскільки збігаються (корелюють) «внутрішня» та «зовнішня»
ідентичність учасників гри? У чому, на Вашу думку, полягають причини
невідповідності (якщо вони були зафіксовані в процесі гри).

Основна література:
1. Адорно, Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Серебряные
нити, 2001. – 416 с.
2. Адорно, Т. Типы и синдромы. Методологический подход (фрагменты
из «Авторитарной личности») // Социологические иследования. – 1993. – №3. –
С. 75-85.

163
 1. Андреева, Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
3. Аронсон, Э., Уилсон, Т., Эйкерт, Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. –
560 с.
4. Асмолов, А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
2. Вундт, В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.:
Ин-т психологии РАН, Изд-во «КСП+», 1998. – С. 195-308.
5. Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т. 2: – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
6. Крэйг, Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
3. Лебон, Г. Психология масс. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 320 с.
7. Майерс, Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
4. Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-
Пресс, 2001. – 688 с.
8. Рисмен, Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические
исследования. – 1993. – №3. – С. 121-129.
5. Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. –
Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
6. Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.:
Питер, 2000. – 512 с.
7. Тейлор, Ш., Пипло, Л., Сирс, Д. Социальная психология – СПб.:
Питер, 2004. – 767 с.
8. Фестингер, Л. Введение в теорию диссонанса // Современная
зарубежная социальная психология. – М.: МГУ, 1984. – С. 97-111.
9. Хьюстон, М. Введение в социальную психологию. Европейский
подход: Учебник для вузов / М. Хьюстон, В. Штребе: Пер. с англ. под ред.
проф. Т. Ю. Базарова; [пер. с англ. Г. Ю. Любимова]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2004. – 622 с.: ил., табл.
9. Эриксон, Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Изд. группа
«Прогресс»,1996. – 344с.
10.Ярошевский, М. Г. История психологии. От античности до середины
ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия,
1996. – 416 с.

Додаткова література:
1. Башкатов, И. П. Психология асоциально-криминальных групп
подростков и молодежи. – М., 2002. – 416 с.
2. Бэрон, Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология.
Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
3. Волянская, Е. В., Пилипенко, В. Е., Сапелкина, Е. В. Социокультурная
детерминация подростковой агрессии / Науч. ред. В. Е. Пилипенко. – К.: ПЦ
«Фолиант», 2004. – 174 с.

164
 1. Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. Т. 2: – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
2. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические
подходы / Андреева Г. М. и др. – М., 2002. – 286 с.
4. Котова И. Б., Шиянов Е. Н. Социализация и воспитание. – Ростов н/Д,
1997.
3. Лебон, Г. Мнения и верования толпы // Философская и
социологическая мысль. – 1991. – №6. – С. 119-152.
4. Лебон, Г. Психология толп. – М.: Ин-т психологии РАН, 1998.
5. Московичи, С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. –
М., 1996.
6. Петровский, А. В., Ярошевский, М. Г. История и теория психологи:
В 2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
5. Підліток у великому місті: фактори та механізми соціалізації / Під ред.
Л. Г. Сокурянської. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2000. – 207 с.
7. Ручка, А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. –
К.: Наукова думка, 1992. – 264 с.
8. Ручка, А. О., Танчер, В. В. Курс історії теоретичної соціології. – К:
Наукова думка, 1995. – 224 с.
9. Свенцицкий, А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
6. Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное
пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
10. Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С. О. Макеєва. – К.:
«Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – 344 с.
7. Фрэнкин Р. Е. Мотивация поведения. Биологические, когнитивные и
социальные аспекты: Пер. с англ. – М., 2003. – 651 с.
8. Шипунова Т. В. Агрессия и насилие как элементы социокультурной
реальности // Социологические исследования. – 2002. – №5. – С. 67-76.
9. Moscovici, S. Theory and society in social psychology // The Context of
Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.

Заняття 3. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях

класиків світової психології (заняття проводиться у формі
колоквіуму)

Питання до колоквіуму:
З. Фрейд: класичний психоаналіз
1. Чи спостерігали Ви поведінку, що відповідає характеристиці
несвідомої мотивації, яку дав З. Фрейд? Опишіть її. Чи можете Ви дати інше
пояснення такої поведінки, при цьому не посилаючись на несвідому
мотивацію?
2. Чи має в сучасній культурі сенс ідея З. Фрейда про те, що конфлікт на
сексуальному ґрунті є для особистості центральним? Як, на Ваш погляд, більш

165
толерантне ставлення суспільства до проявів сексуальності змінює цю
проблему?
3. Як би Ви могли пояснити поведінку надмірно пунктуальної та охайної
людини, використовуючи певні положення теорії З. Фрейда? Які саме?
4. Перелічіть і поясніть чотири характеристики інстинктів.
5. Яку роль у психічному житті особистості відіграють механізми
психологічного захисту, що описав З. Фрейд? Перелічіть основні з них і
наведіть приклади.

К. Юнг: аналітична психологія

1. Як Ви вважаєте, чи може несвідоме містити в собі творчий початок?
Якщо так, чому вплив несвідомого іноді приводить до творчості, а іноді – до
непристосованості?
2. Які спостереження за суспільством (наприклад, події, що
повідомляються в новинах) можуть бути пояснені за допомогою юнгівського
поняття «Тінь»?
3. Як Ви вважаєте, чи має сенс юнгівська інтерпретація релігійної
міфології, крім утвердження цінності самої релігії?
4. Чи допомогло Вам поняття психологічних типів краще пізнати себе чи
когось з Вашого оточення?
5. Перелічіть три виміри, що К. Юнг використовував для визначення
психологічного типу (психотипу людини). Охарактеризуйте їх.

А. Адлер: індивідуальна психологія

1. Як співвідноситься адлерівский акцент на соціальному аспекті
особистісних проблем із проблемами, що виникають сьогодні?
2. Як адлерівське поняття «почуття неповноцінності» «спрацьовує» щодо
людей із фізичними вадами?
3. Як Ви гадаєте, чи доречно в сучасному суспільстві використовувати
термін А. Адлера «маскулінний протест»?
4. Уявіть, що Ви складаєте тест «Незакінчені речення» для проекту
дослідження. Яке питання Ви поставите, щоб оцінити прояви «фіктивного
фіналізму» людини?
5. Сучасні західні культури пропагують індивідуалізм. Як може теорія
А. Адлера скоригувати проблеми, що породжуються занадто великою увагою
людини до самої себе?

К. Хорні: культурно-філософський психоаналіз

1. Подібно до інших дослідників, К. Хорні підкреслює важливість
відносин між батьками і дитиною на ранньому етапі життя. Які висновки, що
стосуються догляду за дітьми, випливають із цього аналізу? Чи вважаєте Ви
виправданою увагу, що приділялася раннім відносинам між батьками і
дитиною?

166
 2. К. Хорні описує перфекціонізм критично, стверджуючи, що він може
служити захисним механізмом. Чи згодні Ви зі ставленням дослідниці до цього
феномена?
3. Як пояснює К. Хорні розбіжності між здоровою і невротичною
особистістю з позиції невротичних потреб чи тенденцій?
4. Який тип батьківських настанов у теорії К. Хорні загрожує потребі
дитини в безпеці чи послаблює? Чи вважаєте Ви, що більшість сучасних батьків
із розумінням ставляться до потреби своїх дітей у безпеці?
5. Проаналізуйте роль культури в детермінації індивідуального розвитку
особистості. Що К. Хорні називає найважливішим конфліктом свого часу?

Е. Фромм: гуманістична теорія особистості

1. Який конфлікт, на думку Е. Фромма, є основною мотиваційною силою
в житті людей? Опишіть п'ять основних екзистенціальних потреб людини.
2. Чи погоджуєтесь Ви з думкою Е. Фромма про те, що більшість людей
сьогодні насолоджуються значною волею й автономією, але розплачуються за
це самотністю, відсутністю почуття безпеки й відчуженістю?
3. Чи вважаєте Ви, що «ринкова орієнтація» характеру є домінуючим
типом особистості в нашому суспільстві? Якщо ні, то яка чи які орієнтації
характеру, на Вашу думку, найбільш поширені сьогодні? Аргументуйте Вашу
позицію.
4. Порівняйте і вкажіть розбіжності в поглядах Е. Еріксона, Е. Фромма та
К. Хорні щодо впливу подій раннього дитинства на формування структури
особистості.
5. Як Е. Фромм характеризує людську агресію, її причини та прояви?

Г. Олпорт: теорія особистісних рис (диспозиційна теорія)

1. Як Г. Олпорт визначає особистість? Поясніть значення цього
визначення для розвитку теорії особистості.
2. З яких джерел беруться докази наявності тих чи інших рис?
Обговоріть, зокрема, олпортівській аналіз цінностей.
3. Згадайте яку-небудь людину, яку Ви добре знаєте, і перелічіть її
сутнісно важливі індивідуальні характеристики. Чи є ці характеристики тим, що
Г. Олпорт називав «центральними диспозиціями»? Наскільки ефективною, на
Ваш погляд, може вважатися концепція кардинальних диспозицій для опису
особистості повсякденною, розмовною мовою.
4. Перелічіть ті риси особистості, які Ви вважаєте своїми власними
основними рисами. Чи повністю цей список репрезентує Ваше власне
інтуїтивне почуття індивідуальності (Ваше суб'єктивне відчуття того, ким Ви є
як цілісна особистість)? Чи Ви також вважаєте корисною концепцію пропріуму
для повного опису Вашої індивідуальності? Що конкретно додає концепція
пропріуму для повного опису Вашої індивідуальності? Чого не вистачає у
Вашому списку індивідуальних рис?

167
 5. Що Ви думаєте про концепцію «функціональної автономії»? Чи
можуть люди насправді розірвати свої мотиваційні зв'язки з минулим, чи ця
концепція є черговою «теоретичною ілюзією»?

Ф. Скіннер: радикальний біхевіоризм

1. Узагальніть основні принципи оперантного обумовлення. Як
підкріплення, покарання та згасання впливають на частоту реагування?
2. Поясніть розходження між позитивним підкріпленням, негативним
підкріпленням і покаранням.
3. Що б Ви зробили, якби збиралися застосувати принципи оперантного
обумовлення для поліпшення якогось аспекту життя? Опишіть моделі
поведінки, які Вам хотілося б змінити, та стимули, що могли б наблизити Вас
до цієї мети.
4. Уявіть, що в експерименті з використанням незнайомої ситуації
спостерігач стежить за немовлятами та їхніми матерями. Що міг би
спостерігати біхевіорист, звертаючи увагу і на поведінку матері, і на поведінку
дитини? Як це мало б допомогти розумінню розвитку особистості немовляти?
5. Чи доводилося Вам спостерігати застосування оперантного
обумовлення в освіті? Якщо ні, то як би Ви запропонували його
використовувати?

Дж. Доллард і Н. Міллер: психоаналітична теорія навчення

1. Прокоментуйте ідею Долларда та Міллера про те, що у вивченні
особистості можна враховувати соціально-культурні фактори – такі, наприклад,
як соціальний клас. Назвіть деякі культурні фактори, що, на Ваш погляд,
необхідно обов’язково враховувати. Як ці фактори впливають на особистість?
2. Використовуючи концепцію ієрархії реакцій і результуючої ієрархії,
проаналізуйте навчення, що відбувається, коли студент, який «провалився» на
першому іспиті, вирішує підготуватися до перезаліку не з друзями, а наодинці,
у бібліотеці.
3. Двоє друзів одягаються практично однаково. Як Ви гадаєте, який
психологічний феномен проявляється у цьому випадку: аналогічна поведінка,
копіювання чи погоджена залежна поведінка?
4. Використовуючи поняття градієнта наближення і градієнта уникання,
проаналізуйте конфлікт, що є в житті дорослої людини, яка переживає двоїсті
почуття при відвідуванні будинку, у якому вона провела своє дитинство.
5. Чим будуть відрізнятися діти, яких годували за розкладом, від дітей,
яких годували на їхню вимогу?

А. Бандура: когнітивне соціальне навчення

1. Чи вважаєте Ви, що за допомогою теорії соціально-когнітивного
навчення можна описати найважливіші особистісні характеристики? Чи не
вважаєте Ви, що ця теорія занадто сфокусована на пізнанні?

168
 2. Як Ви гадаєте компетенції та очікування є причинами поведінки чи її
наслідками?
3. Чи вважаєте Ви, що насильство, яке тиражується засобами масової
інформації, сприяє поширенню агресії в суспільстві? Якщо так, чи існують
засоби зменшення цього негативного впливу?
4. З урахуванням процесів, що відбуваються у навченні через
спостереження, поясніть, чому іноді на людей упливають не бажані, а небажані
моделі?
5. Як родина та школа впливають на дитяче почуття самоефективності?
Що б Ви порадили у зв'язку з цим батькам та вихователям-педагогам?

К. Роджерс: феноменологічна теорія особистості

1. Поясніть, що мав на увазі К. Роджерс під «тенденцією актуалізації»?
2. Обговоріть ідею Роджерса про одвічну доброту людей і критику, яку
породив цей оптимізм.
3. Обговоріть ставлення Роджерса до суб'єктивного переживання.
4. Поясніть, як Роджерс використовував концепцію «Я» для розуміння
особистісного росту.
5. Чи вважаєте Ви за можливе зменшити напругу політичних конфліктів
за допомогою груп зустрічей чи інших терапевтичних технік? Чи це
припущення свідчить про політичну наївність?

А. Маслоу: гуманістична психологія та ієрархія потреб

1. Серед 3000 студентів А. Маслоу знайшов тільки одного, який
самоактуалізувався. Скільки, на Ваш погляд, їх було б сьогодні – менше,
більше чи стільки ж, якщо врахувати зміни в студентській популяції
(наприклад, те, що все більше студентів прагнуть до отримання другої вищої
освіти, сплачують за навчання тощо).
2. Обговоріть значення висновків, що випливають з теорії А. Маслоу, для
сучасного суспільства. Чи є в ньому фактори (наприклад, бідність чи
злочинність), які можна інтерпретувати з позиції дефіцитарної мотивації?
3. А. Маслоу вважав, що сексуальність є почасти фізіологічною
потребою, а почасти – потребою в приналежності. Чи релевантні інші рівні в
ієрархії потреб для розуміння сексуальності в умовах сучасного суспільства?
Поясніть свою точку зору.
4. Поясніть, що мав на увазі А. Маслоу під креативністю як
характеристикою самоактуалізованої людини. Чим ця характеристика
відрізняється від характеристики музичного чи художнього обдарування?

169
 Практикум
з теорії особистості А. Маслоу
Завдання 1
Як відомо, відсутність довгий час адекватного інструмента для
вимірювання самоактуалізації не дозволяла зробити валідними основні
положення теорії самоактуалізації. Розробка «Питальника особистісної
орієнтації» (POI, Personal Orientation Inventory; 1964) дозволила дослідникам
перейти до вимірювання цінностей та поведінки, пов’язаних із
самоактуалізацією, але, оскільки ця методика містила значну кількість питань,
це дуже часто сприймалося як серйозне обмеження для її використання.
Як короткий індекс самоактуалізації у 1986 році А. Джоунсом та
Р. Крендаллом була розроблена шкала, яка складалася з 15 пунктів. Під час
апробації методики на вибірці, що складалася з кількох сотень студентів
американських коледжів, було встановлено її відносно високу ретестову
надійність. Також виявилося, що студенти, які брали участь у тренуваннях
упевненості в собі, значно підвищили ступінь самоактуалізації, який
вимірювався за допомогою цієї методики.
Керуючись інструкцією, спробуйте самі відповісти на питання індексу
самоактуалізації.

Інструкція
Задля відповіді на кожне питання необхідно використовувати 4-значну
шкалу:
1 – не згоден;
2 – не згоден почасти;
3 – згоден почасти;
4 – згоден.
Зверніть увагу на позначку N після деяких питань, яка означає, що при
підрахунках загальних значень оцінка по цих пунктах буде інверсною
(наприклад, 1 = 4; 2 = 3; 4 = 1). Що вище загальне значення (кількість
отриманих балів), то більш самоактуалізованою можна вважати людину.

Коротка шкала вимірювання самоактуалізації

(російськомовний варіант)
1. Я не стыжусь ни одной из своих эмоций.
2. Я чувствую, что должен делать то, что ждут от меня другие (N).
3. Я верю, что по существу люди хорошие и им можно доверять.
4. Я могу сердиться на тех, кого люблю.
5. Всегда необходимо, чтобы другие одобряли то, что я делаю (N).
6. Я не принимаю свои слабости (N).
7. Мне могут нравиться люди, которых я могу не одобрять.
8. Я боюсь неудач (N).
9. Я стараюсь не анализировать и не упрощать сложные сферы (N).

170
 10. Лучше быть самим собой, чем популярным.
11. В моей жизни нет того, чему бы я особо себя посвятил (N).
12. Я могу выразить мои чувства, даже если это приведет к
нежелательным последствием.
13. Я не обязан помогать другим (N).
14. Я устал от страхов и неадекватности (N).
15. Меня любят, потому что я люблю.

Завдання та питання:
1. Порівняйте свій показник самоактуалізації з результатами Ваших
одногрупників та спробуйте встановити загальний рівень самоактуалізації у
Вашому середовищі.
2. Спробуйте співвіднести отриманий показник з виділеними А. Маслоу
змістовними характеристиками людей, які самоактуалізувалися:
 більш ефективне сприйняття реальності;
 прийняття себе, інших і природи;
 безпосередність, простота та природність;
 центрованість на проблемі;
 незалежність: потреба в самотності;
 автономія: незалежність від культури та оточення;
 свіжість сприйняття;
 вершинні («пікові»), або містичні, переживання;
 суспільний інтерес;
 глибокі міжособистісні відносини;
 демократичний характер;
 розмежування засобів і цілей;
 філософське почуття гумору;
 креативність;
 опір окультуренню.
3. Які з цих характеристик і якою мірою притаманні особисто Вам? Що
дає Вам підстави це стверджувати?
4. Що, на Вашу думку, заважає сучасній людині досягти високих
показників самоактуалізації?

Практикум
з теорії З. Фрейда
Конфлікт і психологічний захист у художніх творах
Проаналізуйте наведені уривки з художніх творів за такою схемою:
 сутність конфлікту, який переживає персонаж;
 протиріччя, що викликало конфлікт;
 тип конфлікту;
 вид психологічного захисту, що актуалізується в такій ситуації;

171
  як психологічний захист трансформує конфлікт: сприяє вирішенню,
поглиблює та підсилює тощо.

Зверніть увагу на те, що в наведених уривках може описуватися не один,

а два і більше конфліктів чи дія декількох видів психологічного захисту; також
враховуйте те, що конфлікт може переживатися одним чи кількома
персонажами.
Підберіть уривки з художньої літератури, мемуарів, документальної
прози, в яких характеризуються внутрішній конфлікт і дія психологічних
захистів. Проаналізуйте їх за тією ж схемою, що й наведені уривки.
Аналізуючи їх, а особливо, самостійно підбираючи матеріал, не забувайте
про основну ознаку механізмів психологічного захисту – їхній
неусвідомлюваний характер. Вибір, позв'язаний зі свідомим вирішенням
конфлікту, а також проявом неправди, фальші, замовчування, нещирості, – все
це часто може на зовнішньому, поведінковому рівні нагадувати дію
психологічних захистів. Однак психологічне підґрунтя в цих ситуаціях зовсім
різне, як правило, по текстах такі ситуації досить легко відрізнити.

1.
Мартышка к старости слаба глазами стала;
А у людей она слыхала,
Что это зло еще не так большой руки:
Лишь стоит завести очки.
Очков с полдюжины себе она достала;
Вертит очками так и сяк:
То к темю их прижмет, то их на хвост нанижет,
То их понюхает, то их полижет;
Очки не действуют никак.
«Тьфу, пропасть! – говорит она: – И тот дурак,
Кто слушает людских всех врак:
Всё про очки лишь мне налгали;
А проку на волос нет в них».
Мартышка тут с досады и с печали
О камень так хватила их,
Что только брызги засверкали.
И. А. Крылов. Мартышка и очки

2.
(Печорин пытается догнать Веру, чтобы попрощаться с ней, и
убеждается, что не успевает).
И долго я лежал неподвижно и плакал горько, не стараясь удержать слез и
рыданий; я думал, грудь моя разорвется; вся моя твердость, все мое
хладнокровие исчезли, как дым. Душа обессилела, рассудок замолк, и если б в
эту минуту кто-то меня увидел, он бы с презрением отвернулся.

172
 Когда ночная роса и горный ветер освежили мою горячую голову и
мысли пришли в обычный порядок, то я понял, что гнаться за погибшим
счастьем бесполезно и безрассудно. Чего мне еще надобно? – Ее видеть? –
Зачем? Не все ли кончено между нами? Один горький прощальный поцелуй не
обогатит моих воспоминаний, а после него нам только труднее будет
расставаться.
Мне, однако, приятно, что я могу плакать. Впрочем, может быть, этому
причиной расстроенные нервы, ночь, проведенная без сна, две минуты против
дула пистолета и пустой желудок.
М. Ю. Лермонтов. Герой нашего времени

3.
(Сцена знакомства Анатоля Курагина и княжны Марьи)
Княжна Марья видела всех, и подробно всех видела. Она видела лицо
князя Василия, на мгновение, серьезно остановившееся при виде княжны и
тотчас же улыбнувшееся, и лицо маленькой княгини, читавшей с
любопытством на лицах гостей впечатление, которое произведет на них Мари.
Она видела и m-lle Bourienne с ее лентой и красивым лицом и оживленным, как
никогда, взглядом, устремленным на НЕГО. Но она не могла видеть ЕГО, она
видела только что-то большое, яркое, прекрасное, подвинувшееся к ней, когда
она вошла в комнату. Сначала к ней подошел князь Василий... Потом к ней
подошел Анатоль. Она все еще не видела его.
Л. Н. Толстой. Война и мир

4.
(Старая няня рассказывает о том, что произошло с родителями после
гибели их любимой дочери, упавшей с пони).
(Отец) схватил ружье, побежал и пристрелил этого бедного пони, а я,
клянусь Богом, думала: он пристрелит и себя. Я совсем было растерялась: мисс
Скарлетт (мать) лежит в обмороке, все соседи по дому бегают... А когда мисс
Скарлетт пришла в себя, я подумала: слава тебе, Господи, теперь они хоть
утешат друг дружку. Да только как она пришла в себя, кинулась в комнату, где
он сидел, и говорит: «Отдайте мне моего ребенка, вы убили ее»... Мисс
Скарлетт обозвала его убивцем – зачем он позволил деточке прыгать так
высоко. А он сказал, что мисс Скарлетт плевать было на Бонни (погибшую
дочь) и на всех своих детей ей наплевать.
М. Митчелл. Унесенные ветром

5.
(Диалог супругов, Дирка и Бланш Стрев)
– Милочка моя, я хочу кое о чем попросить тебя...Стрикленд очень болен.
Возможно, при смерти. Он живет один на грязном чердаке, где некому даже
присмотреть за ним. Позволь мне перевезти его к нам.
Она быстро вырвала руки из его рук, я никогда еще не видел у нее такого
стремительного движения; бледное лицо ее вспыхнуло:
173
 – Ах, нет!..
– Но он умрет.
– Пусть... Я его ненавижу... Я никогда не впущу его в свой дом! Никогда!
– Я тебя не узнаю. Ты всегда так добра и великодушна.
– Ради Бога, оставь меня в покое. Ты меня с ума сведешь!
Слезы, наконец, хлынули из ее глаз. Она упала на кресло и закрыла лицо
руками. Плечи ее судорожно вздрагивали...
………………………………………………………………………………
В передней раздался надтреснутый звон колокольчика. Я открыл дверь.
Передо мной стоял Стрев... Лицо его, обычно такое розовое, пошло багровыми
пятнами. Руки тряслись.
– Что с тобой? – спросил я.
– От меня ушла жена... Она влюбилась в Стрикленда.
С. Моэм. Луна и грош

6.
Федя – студент-математик. Милый юноша. Немного застенчивый. Он
здесь на Кавказе – на практике... Ему не везет. Вот уже все студенты обзавелись
«симпатиями», а у него нет никого.
Это случилось под конец лета. Федя влюбился. Он давал ей урок по
физике. И она, видимо, увлеклась им. Мы стали встречать их на скамейках
парка.
Неожиданно пришла беда – Федя заболел. Он заболел экземой. Для Феди
это было несчастье в высшей степени. Он и без этого был застенчив, но теперь
лишаи совершенно обескуражили его. Он перестал встречаться со своей
ученицей. Ему было совестно, что она увидит его ужасные багровые пятна...
Врачи стали лечить Федю, но болезнь усиливалась. Федя почти перестал
выходить из дому. Он плакал, говоря, что только при его невезении могло так
получиться. Ведь это случилось на другой день после того, как ученица
призналась ему в своем чувстве.
В конце августа я возвращался с Федей в Петербург. Уже на другой день
пути Феде стало лучше... К концу пути лицо у Феди стало почти чистым.
Федя не расставался с зеркальцем. С восторгом он убеждался, что
болезнь покидает его. С печальной улыбкой говорил, как ему не повезло. На
что ему здоровье, если теперь нет той, кого он полюбил.
М. М. Зощенко. Перед восходом солнца

7.
(Во фрагменте из сценария действие происходит во время обеда у
коллеги Фрейда Брейера. В диалоге участвуют Марта – жена Фрейда и
Матильда – жена Брейера. Речь идет о предстоящем визите Фрейда к пациентке
Брейера)
Матильда. Но бойтесь, Марта, эта женщина опасна! Она – настоящая
обольстительница.
Марта (спокойно). Я не боюсь ничего...
174
 Фрейд. А вот Брейер – муж, за которым надо присматривать. Будь я на
вашем месте, Матильда, я бы посадил его под замок. Он слишком импозантен и
красив, чтобы не похищать сердца своих пациенток.
Все смеются, Матильда – громче всех. Марта вскрикивает.
Марта. Что с вами?
(Она указывает на левую руку Матильды, из которой струится кровь:
глубокие порезы на трех пальцах.)
Матильда (смеясь, смотрит на Фрейда и Брейера). Со мной? Ничего.
(Переводит глаза на скатерть и испускает слабый крик, похожий на вздох.
Говорит с трудом, совсем изменившимся голосом.) Какая глупость! Взяла за
лезвие нож.
Ж.-П. Сартр. Фрейд

8.
(Герой рассказывает о своем детстве дочери. Маленького мальчика – себя
в детстве – он называет папой, а своих родителей – дедушкой и бабушкой (так,
как знает их его дочь). Он описывает свою жизнь вскоре после рождения
младшего брата.)
Когда папа был маленьким, он все время обижался. Он обижался на
бабушку, потому что хотел ей что-то рассказать, а она была занята и не могла
его слушать. Он обижался на дедушку, потому что дедушка хотел ему что-то
рассказать, а он сам был занят и не мог его слушать. Когда родители уходили в
гости или в театр, маленький папа обижался и плакал. Он требовал, чтобы
родители сидели дома. Зато когда он сам хотел пойти в цирк, маленький папа
плакал еще громче. Он обижался, что его заставляют сидеть дома. Едва он
открывал утром глаза, как обижался на солнышко за то, что оно его разбудило.
Потом он обижался на всех до вечера, а когда засыпал, то во сне тоже надувал
губы и на кого-то сердился.
А. Б. Раскин. Как папа был маленький

9.
Раковый корпус носил и номер тринадцать...
– Но ведь у меня не рак, доктор? – с надеждой спрашивал Павел
Николаевич, слегка потрагивая свою злую опухоль, растущую почти по дням.
–Да нет же, нет, конечно, – в десятый раз успокоила его доктор...
В палате стоял коренастый широкоплечий больной... Тот пропустил
Павла Николаевича и повернулся вослед.
– Слышь, браток, у тебя рак – чего?
Павел Николаевич поднял глаза и сказал с достоинством:
– Ничего. У меня вообще не рак.
– Ну и дурак. Если бы не рак – разве сюда б положили?
А. И. Солженицын. Раковый корпус

175
 10.
В июле мать Дмитриева тяжело заболела. В сентябре сделали операцию,
худшее подтвердилось, но мать, считавшая, что у нее язвенная болезнь,
почувствовала улучшение, и в октябре ее отправили домой, твердо уверенную,
что дело идет на поправку. Вот именно тогда жена Дмитриева затеяла обмен –
решила срочно съезжаться со свекровью.
...Разговоры о том, чтобы соединиться с матерью, Дмитриев начинал и
сам. Но то было давно, во времена, когда отношения жены с матерью еще не
отчеканились в формы такой окостеневшей и прочной вражды, как теперь.
Ю. В. Трифонов. Обмен

11.
(Лена, жена Дмитриева, впервые заводит разговор об обмене.)
– Витя, я понимаю, прости меня. Это нужно всем нам, и в первую очередь
твоей маме. Я же тебя понимаю и жалею, как никто. Я же забочусь не о себе,
правда же.
– Как ты можешь говорить об этом сейчас? Как у тебя язык
поворачивается? Ей-богу, в тебе есть какой-то душевный дефект. Какая-то
недоразвитость чувств. На твоем бы месте я никогда первый...
(На следующее утро) Дмитриев с робостью подумал, что, может быть, все
и обойдется. Они обменяются, получат хорошую отдельную квартиру, будут
жить вместе. И чем скорее, тем лучше. Для самочувствия матери. Свершится ее
мечта. Это и есть психотерапия, лечение души. Нет, Лена бывает иногда очень
мудра, интуитивно, по-женски – ее вдруг осеняет. Ведь тут, возможно,
единственное и гениальное средство, которое спасет жизнь.
Ю. В. Трифонов. Мы

12.
(1937 год. Нина приходит к своей бывшей однокласснице, Лене, у
которой арестовали отца, и семью должны на следующий день выселить из
квартиры.)
– Неужели не могли вам дать хотя бы пару дней на сборы?
– Наивная душа, – сказала Лена, – неужели не понимаешь, кому-то не
терпится въехать в нашу квартиру. Серебрякова арестовали, еще суда не было,
а Вышинский (генеральный прокурор) уже перебрался на его дачу. Каково, а?
Лицо нашего правосудия?
Нина залилась краской.
– Зачем ты собираешь всякие сплетни!? Я не узнаю тебя!
Лена взглянула на нее.
–Сплетни, конечно, сплетни, одни сплетни кругом, а в остальном все в
порядке.
– Где Владлен (брат Лены)? – спросила Нина.
– У своих друзей. Договаривается, завтра они нам помогут переехать.

176
 Нина чуть не заплакала: одиннадцатилетние дети – вот и вся помощь. И
потому ее слова звучали искренне, когда она стала говорить: перегружена
работой, не отпустят, а то бы обязательно помогла.
– Я все понимаю, – сказала Лена, – спасибо, что пришла...
Нина всегда боготворила Ивана Григорьевича (отца Лены): человек из
народа, истинный коммунист. Представить себе Ивана Григорьевича,
отдающего команду подмешать толченое стекло в пищу детям или бросить яд в
колодцы, все-таки невозможно. Но, с другой стороны, он почти десять лет
прожил за границей, мог выполнять какие-то задания. И если она прочитает в
газете его признания в измене родине и шпионаже, что она скажет?
А. Н. Рыбаков. Страх

13.
Однажды в гостях у Додиных родителей сидели двое: красивая молодая
дама, Нина Борисовна, и молодой человек, Сергей Митрофанович, не
спускавший с дамы застывшего в полном восторге взора. И было так: молодой
человек, установив прочно и надолго свои глаза на лице дамы, машинально
взял земляничную «соломку» и стал рассеянно откусывать кусок за куском, а
дама, заметив вертевшегося тут же Додю, схватила его в объятия и, тиская
мальчишку, осыпала его целым градом бурных поцелуев.
Додя отбивался от этих ласк с энергией утопающего матроса,
борющегося с волнами, извивался в нежных теплых руках, толкал даму в
высокую пышную грудь и кричал с интонациями дорезываемого человека:
–Пусс…ти, дура! Ос…ставь, дура!
…И Доде страшно хотелось быть на месте этого молодого человека, а
молодому человеку еще больше хотелось быть на месте Доди. И один,
отбиваясь от нежных объятий, а другой, печально похрустывая земляничной
«соломкой», с бешеной завистью поглядывали друг на друга…
А. Т. Аверченко. Блины Доди

Основна література:
1. Адлер, А. Наука жить: Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. –
288 с.
2. Андреева, Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
3. Асмолов, А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
4. Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. Т. 2: – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
5. Крэйг, Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
6. Лейбин, В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер,
2002. – 576 с.
7. Маслоу, А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. – М.:
Смысл, 1999. – 424 с.

177
 8. Роджерс, К. Р. Становление личности. Взгляд на психотерапию: Пер. с
англ. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 416 с.
9. Франкл, В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. –
М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
10.Фрейд, З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. – 456 с.
11.Фрейд, З. Психология бессознательного: Сборник произведений /
Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М.: Просвещение, 1989. –
448 с.
12.Фрейд, З. Толкование сновидений. – К: «Здоров’я», 1991. – 384 с.
13.Фрейд, З. Тотем и табу: Сборник. – М.: Олимп; ООО «Издательство
АСТ-ЛТД», 1998. – 448 с.
14.Фромм, Э. Анатомия человеческой деструктивности: Перевод / Авт.
вступ. ст. П. С. Гуревич. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
15.Фромм, Э. Бегство от свободы. Человек для себя: Пер. с англ. – Мн:
ООО «Попурри», 2000. – 672 с.
16.Фромм, Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. – К.: Ника-Центр, 1998. –
400 с.
17.Фромм, Э. Искусство любить: Исследование природы любви: Пер. с
англ. – М.: Педагогика, 1990. – 160 с.
18.Хьелл, Л., Зиглер, Д. Теории личности. – Спб.: Питер – Пресс, 1997. –
608 с.
19.Хорни, К. Невротическая личность нашего времени. – СПб.: Питер,
2002. – 224 с.
20.Шерток, Л., Соссюр Р. Рождение психоаналитика. От Месмера до
Фрейда: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.
21.Юнг, К. Г. Психологические типы. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 480 с.
22.Юнг, К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного: Пер. с
нем. – М.: Канон, 1994. – 320 с.
23.Юнг, К. Г., Франц фон М.-Л., Хендерсон Дж. Л., Якоби И., Яффе А.
Человек и его символы / Под общ. ред. С. Н. Сиренко. – М.: Серебряные нити,
1997. – 368 с.
24.Ярошевский, М. Г. История психологии. От античности до середины
ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия,
1996. – 416 с.

Додаткова література:
1. Анцыферова, Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла
Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – №2. – С. 16-26.
2. Анцыферова, И. Архетипическая теория развития личности Карла
Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – №3. – С. 10-19.
3. Берн. Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих
взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой
судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.

178
 4. Борген. Ю. Маленький Лорд. Темные источники. Теперь ему не уйти:
Пер. с норв. – М.: Правда, 1990. – 768 с.
5. Зейгарник, Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.:
Изд-во МГУ, 1982.
6. Зощенко, М. Повесть о разуме. – М.: Советская Россия, 1976. – 112 с.
7. Зюскинд, П. Голубка. Три истории и одно наблюдение: Повесть,
рассказы: Пер. с нем. – СПб.: Азбука, 2000. – 256 с.
8. Зюскинд, П. Парфюмер. История одного убийцы. – СПб.: Азбука,
2000. – 304 с.
9. Куттер, П. Современный психоанализ. – СПб.: Питер – Пресс, 1997.
10. Лейтц, Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама
Я. Л. Морено: Пер. с нем. – М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс»,
1994. – 352 с.
11. Налимов, В. В., Дрогалина, Ж. А. Реальность нереального.
Вероятностная модель бессознательного. – М., 1996.
12. Паршин, Л. К. Не наш человек / Паршин Л. К. Чертовщина в
Американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. – М.:
Изд-во «Книжная палата», 1991. – С. 150-162.
13. Петровский, А. В., Ярошевский, М. Г. История и теория психологии:
В 2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
14. Розов, А. И. Стремление к превосходству как одно из основных
влечений // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – №6. – С. 134-141.
15. Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное
пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
16. Тарарухина, М. И., Ионцева, М. В. Техника репертуарных решеток
Дж. Келли // Социология: 4М. – 1997. – №8.
17. Томэ, Х. Что изменилось в моем понимании психоаналитического
процесса за последние 30 лет? // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. –
№4. – С. 111-122.
18. Устинов, П. День состоит из сорока трех тысяч двухсот секунд:
Рассказы: Пер. с англ. – М.: Известия, 1985. – 160 с.
19. Фромм, Э. Гуманистический психоанализ: Хрестоматия. – М., 2002. –
544 с.
20. Хорни, К. Недоверие между полами // Психологический журнал. –
1993. – Т. 14. – №5. – С. 125-132.

179
 МОДУЛЬ 2.
Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
Спілкування як соціально-психологічний феномен

Заняття 4. Малі соціальні групи. Великі соціальні групи

Питання для обговорення:

1. Теоретико-методологічні проблеми вивчення малих груп: історія та
сучасний стан.
2. Динамічні процеси в малих групах.
3. Проблеми керівництва малою групою.
У чому принципова психологічна відмінність між великою та малою
групою?
4. Назвіть основні риси масових суспільств за характеристиками,
наданими Т. Шибутані. Запропонуйте декілька найбільш актуальних, на Ваш
погляд, тем для досліджень масових суспільств під кутом зору сучасної
соціальної психології.
5. Проблема структури психології великих соціальних груп.
6. Сутнісні характеристики етнічних груп: національний характер чи
ментальність?

Практичні завдання
Завдання 1. Ознайомтеся з класифікацією груп (за Г. М. Андрєєвою), що
наведена нижче, дайте кожній з них характеристику та наведіть по одному
прикладу на кожен різновид груп:
 умовна;
 реальна;
 лабораторна;
 формальна;
 неформальна;
 природна;
 велика;
 мала;
 дифузна;
 номінальна;
 колектив;
 професійна;
 референтна.

Завдання 2. Ознайомтесь з таким визначенням колективу: «Колектив –

група людей, які об'єднані спільними цілями і задачами і які досягли в процесі
соціально–цінної спільної діяльності високого рівня розвитку» (Краткий
психологический словарь / Сост. Л. А. Карпенко; Под ред. А. В. Петровского,
М. Г. Ярошевского. – Ростов-н/Д., 1998. – С. 160).
180
 Чи можна застосувати це визначення, наприклад, для характеристики
організованої банди, що давно існує? Як вирішити певне протиріччя, що
виникає за таких умов, адже за рівнем внутрішньогрупових зв'язків вона те ж
саме, що колектив, але за соціальною спрямованістю, спільною діяльністю її
членів протилежна йому? До якого різновиду малої групи ви віднесли б подібні
групи антисоціальної спрямованості?

Завдання 3. На прикладі студентської групи (екіпажа космонавтів,

дружньої компанії) опишіть і проаналізуйте структуру малої групи, функції
групових норм, що існують у подібних об’єднаннях людей.

Завдання 4. Назвіть основні фактори, за умов існування яких група

скоріше схиляється до введення надалі ролі лідера, ніж до того, щоб при
відсутності лідера досягти мети й однаковою мірою скористатися результатами.

Завдання 5. Наведіть приклад соціальних лінощів, соціальної фасилітації

та соціальної компенсації. Дайте пояснення можливих причин виникнення
таких феноменів.

Завдання 6. Чи може одна і та ж сама група бути одночасно віднесена до

референтної, професійної, великої, природної, соціальної, неформальної,
номінальної. Якщо так, то обґрунтуйте свою відповідь. Якщо ні, то яку (які) з
названих груп треба виключити з наведеного переліку?

Завдання 7. Р. Берон та ін. (1993) вивчали розбіжності між «соціальними

лінощами», які викликані неможливістю врахувати внесок кожного, та
«паразитизмом», коли людина вважає, що не обов'язково робити свій внесок.
Поясніть, як Діл і Штребе досліджували соціальні лінощі. Як би Ви
досліджували «паразитизм» під час «мозкового штурму»? (Має сенс звернутися
до книги «Перспективы социальной психологии» / Пер. с англ. М.: Изд-во
ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 453-462).

Завдання 8. Як ми можемо пояснити, чому піддослідні в експериментах

Стенлі Мілграма були такими слухняними та залежними? Поясніть, як
соціальний тиск, дію якого було встановлено в дослідженнях конформізму,
можна розуміти в термінах інформативного впливу, а також у термінах
нормативного впливу.

Завдання 9. Обговоріть, чому в критичних ситуаціях так часто виникає

потреба в централізованому керівництві. Які наслідки передбачаються в таких
випадках для членів групи, що розташовані на периферії групової структури?

181
 Практикум
«Поведінка натовпу»
Виконання цього завдання передбачає спостереження за натовпом з
оцінкою деяких характеристик його поведінки. Групами для спостереження
можуть бути: публіка на концерті (класичної, рок- чи поп-музики) чи на
дискотеці, уболівальники на спортивному змаганні, мітингуючі, черга. Бажано
порівняти дві різні ситуації. Під час спостереження необхідно вибрати три
моменти, коли поведінка і настрій натовпу будуть суттєво відрізнятися
(наприклад, для концерту це може бути виконання твору, оплески після
закінчення твору і пауза, пов’язана зі зміною виконавця чи настроюванням
апаратури; під час футбольного матчу – порівняно спокійний момент гри,
забитий гол, закінчення матчу тощо). Оцініть за 5-бальною шкалою такі
особливості поведінки натовпу:
 кількість розмов;
 кількість вигуків;
 кількість рухів;
 кількість контактів і доторкань;
 ступінь активності аудиторії (наприклад, спів, танці, змахи руками,
скандування та ін.)
При спостереженні зафіксуйте такі моменти:
 наскільки натовп є однорідним за статтю, віком, стилем одягу тощо?
 наскільки натовп є однорідним за поведінськими проявами? Які
можна виділити варіанти поведінки?
 чи можна виділити людей, що відрізняються від натовпу своїм
зовнішнім виглядом та/чи поведінкою?
 зафіксуйте варіанти поведінки (окремі слова чи вигуки й ін.), що
запам'яталися вам найбільше.
 охарактеризуйте інші зафіксовані Вами особливості поведінки.

Питання і завдання до практикуму:

1. Які моделі поведінки найбільш характерні для натовпу в ситуаціях, які
Ви порівнювали?
2. Які розбіжності в поведінці людей Ви зафіксували в різних ситуаціях?
У чому, на Вашу думку, їхні причини?
3. Які розбіжності в поведінці людей Ви зафіксували в різні моменти
спостереження? З чим вони пов’язані?
4. Як би Ви охарактеризували настрій чи «групове почуття» натовпу? Як
вони виявляються в поведінці?
5. Як Ви вважаєте, які форми поведінки з відзначених Вами були б
неможливі в іншій ситуації? Чому?
6. Запропонуйте заходи впливу на натовп і профілактики агресивних та
інших негативних проявів.

182
 Основна література:
1. Андреева, Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
2. Бороноев, А. О., Павленко, В. Н. Этническая психология. – СПб.: Изд-
во С.-Петербург. ун-та, 1994. – 168 с.
3. Варій. М. Й. Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
4. Вундт, В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.:
Ин–т психологии РАН, Изд–во «КСП+», 1998. – С. 195 – 308.
5. Журавлев, А. Л. Социальная психология личности и малых групп:
некоторые итоги исследования // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. –
№4. – С. 4 – 15.
6. Кричевский, Я. Социальная психология малой группы. – М.: Аспект–
Пресс, 2001. – 318 с.
7. Кричевский, Я. Л., Дубовская, Е. И. Психология малой группы. – М.:
МГУ, 1991.
8. Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-
Пресс, 2001. – 688 с.
9. Попков, В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс
межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной
антропологии. – 2002. – Том V. – №3 (19). – С. 178 – 191.
10.Робер, М.-А., Тильман Т. Психология индивида и группы: Пер. с фр. –
М.: Прогресс, 1988.
11.Стефаненко, Т. Г. Этнопсихология. – М.: Ин-т психологии РАН,
«Академический проект», 1999. – 320 с.
12.Хьюстон, М. Введение в социальную психологию. Европейский
подход: Учебник для вузов / М. Хьюстон, В. Штребе: Пер. с англ. под ред.
проф. Т. Ю. Базарова; [пер. с англ. Г. Ю. Любимова]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2004. – 622 с.: ил., табл.

Додаткова література:
1. Агеев, В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-
психологические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.
2. Агеев, В. С. Психология межгрупповых отношений. – М.: Изд-во
Моск. ун-та, 1983.
3. Богомолова, Н. Н., Стефаненко, Т. Г. Образы американца и советского
человека в восприятии московских студентов и на страницах молодежной
прессы // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. – 1993. – №3. – С. 3 – 11.
4. Бэрон, Р. С., Керр, С., Миллер, Н. Социальная психология группы: Пер
с англ. – М., 2003. – 272 с.
5. Введение в этническую психологию / Под ред. Ю. П. Платонова. –
СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995.
6. Вяткин, Б. А., Хотинец, В. Ю. Этническое самосознание как фактор
развития индивидуальности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – №1. –
С. 69 – 75.

183
 7. Гнатенко, П. И., Кострюкова, Л. О. Национальная психология: анализ
проблем и противоречий. – К., 1990.
8. Гримич, М. Два виміри національного характеру // Наука і
суспільство. – 1991. – №8. – С. 207 – 301.
9. Гумилев, Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Гидрометеоиздат,
1990. – 528 с.
10. Гумилев, Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. – М.:
Экопрос, 1993.
11. Дейкер, Х., Фрейда, Н Национальный характер и национальные
стереотипы. // Современная зарубежная этнопсихология / Под ред.
С. А. Арутюнова и др. – М.: ИНИОН СССР, 1979. – С.23 – 44.
12. Донченко, Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994. –
208 с.
13. Донченко, О., Романенко, Ю. Архетипи соціального життя і політика:
Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. – К.: Либідь, 2002. –
447 с.
14. Здравомыслов, А. Г. Этнополитические процессы и динамика
национального самосознания россиян // Социологические исследования. –
1996. – №12. – С. 23 – 32.
15. Мнацаканян, М. О. Интегрализм и национальная общность как
социальная реальность // Социологические исследования. – 2001. – №3. – С.
74 – 77.
16. Московичи, С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. –
М., 1996.
17. Овсянико-Куликовский, Д. Психология национальности. – Петроград,
1922.
18. Павленко, В. Н., Таглин, С. А. Ведение в этническую психологию:
Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
19. Павленко, В. Н., Таглин, С. А. Факторы этнопсихогенеза: Учебное
пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
20. Павлюк, C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної
самоідентифікації українців: До питання теорії етносу // Слово і час. – 2002. –
№6. – С. 3 – 7.
21. Пирен, М. И. Основы этнопсихологии: Учебное пособие. – К., 1997.
22. Платонов, Ю. П., Почебут, Л. Г. Этническая социальная психология. –
СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993.
23. Почепцов, Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова,
1995. – 236 с.
24. Фетискин, Н. П., Козлов, В. В., Мануйлов, Г. М. Социально-
психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М., 2002. –
490 с.
25. Шпет, Г. Г. Введение в этническую психологию // Г. Г. Шпет.
Психология социального бытия. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж:
МОДЭК, 1996. – С. 261 – 372.

184
 26. Эриксон, Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд
«Университетская книга», 1996.
27. Alport, G. The nature of prejudice. – N.Y., 1958.
28. Moscovici, S. Theory and society in social psychology // The Context of
Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
29. Oppenheim, A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement.
New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

Заняття 5. Специфіка та структура спілкування як соціально-

психологічного процесу. Засоби соціально-психологічного впливу
в процесі спілкування

Питання для обговорення:

1. Основні структурні компоненти спілкування.
2. Помилки першого сприйняття та шляхи їх подолання.
3. Соціально-психологічні механізми та ефекти спілкування.
4. Історія виникнення та основні види соціально-психологічного впливу.
5. Практичні проблеми та етичні аспекти використання засобів соціально-
психологічного впливу.

Практичні завдання
Завдання 1. Спробуйте розв’язати такі психологічні задачі:
 Дванадцять бурлак мовчки тягнуть баржу. Спілкування це чи ні?
Якщо так, то до якого різновиду його можна віднести?
 Мати колисає місячне немовля. Спілкування це чи ні?
 Глядач дивиться по телевізору балетний спектакль. Спілкування це чи
ні? Якщо так, то в чому в цій ситуації полягає обмін інформацією?
 Лектор читає лекцію в режимі монологу, аудиторія при цьому не
ставить питань, не подає жодної репліки, не записує, але слухає, а чи чує, чи
розуміє – сказати важко. Чи можна це вважати спілкуванням між лектором і
аудиторією?

Завдання 2. У літературі розрізняють пряме і непряме спілкування,

безпосереднє й опосередковане (через письмові чи технічні засоби),
міжособистісне та масове. Поверніться до задач (завдання №1) і спробуйте
відповісти знову: чи можна вважати задачу №3 такою, що описує
опосередковане спілкування? Якщо так, то де в цьому випадку обмін
інформацією?
А до якого виду можна віднести дії бурлаків: до непрямого спілкування
через відчуття руху баржі чи обміну діяльностями в безпосередньому
спілкуванні?

185
 Завдання 3. До функцій спілкування дослідники найчастіше відносять
такі: 1) об’єднувальна; 2) формуюча; 3) «підтверджуюча»; 4) міжособистісна
(організація та підтримання взаємин між індивідами); 5) внутрішньоособистісна
(діалог із самим собою).
Наведіть приклади, до чого може призвести невиконання цих функцій.
Приклад недотримання об’єднувальної функції – біблійна легенда про невдале
будівництво Вавилонської вежі (Вавилонське стовпотворіння) тощо.

Завдання 4. Психологія націй (етносів, народностей) – існуюча в

реальності система почуттів, настроїв, думок, традицій, звичаїв, сподівань
тощо, які відрізняють одну націю чи народність від іншої, а також особливості
її мови та культури, господарського та побутового укладу.
Для чого, з якою метою у практичній діяльності людини необхідне
вивчення, знання й урахування національної психології? Чи потрібне
спеціальне вивчення психології корінної нації керівником (вихователем,
організатором, менеджером, психологом тощо) – представником цієї ж нації
(наприклад, українцю, що працює з українцями, вивчати українську
національну психологію)? Чи може нормальне (ефективне) спілкування у
такому випадку відбуватися «автоматично»?

Завдання 5. Згадайте історію життя та злочинів героя роману Патріка

Зюскінда «Парфумер» та спробуйте відповісти на наступні питання,
аргументуючи свої відповіді:
1. Що, на Вашу думку, в цій історії є художньою вигадкою письменника,
а що може бути пояснене з точки зору сучасної науки, в тому числі –
психологією?
2. Дія якого з ефектів міжособистісного сприйняття описана в романі?
3. Які події з життя героя, на Ваш погляд, визначили специфічні риси
його особистості та поведінки?
4. За яких характеристик макро- та мікросередовища соціалізації Жана-
Батиста Гренуя риси його особистості могли б бути принципово іншими?

Практикум
«Оцінка та самооцінка емпатії як індивідуально-психологічної риси
особистості»
Як Вам відомо з лекційного матеріалу, емпатія є специфічним засобом
розуміння емоційного стану іншої людини у формі співпереживання та
співчуття, що суттєво полегшує процес спілкування. Питальник для оцінки
якостей емпатії вперше був запропонований А. Меграбяном та Н. Епштейном.
Питальник містить 25 тверджень, з якими піддослідний повинен погодитися
(різною мірою) чи які він повинен заперечити.

186
 Питання (російськомовний варіант)
1. Меня огорчает, когда я вижу, что незнакомый человек чувствует себя
среди других людей одиноко.
2. Мне неприятно, когда люди не умеют сдерживаться и открыто
проявляют свои чувства.
3. Когда кто-то рядом со мной нервничает, я тоже начинаю нервничать.
4. Я считаю, что плакать от счастья глупо.
5. Я близко к сердцу принимаю проблемы своих друзей.
6. Иногда песни о любви вызывают у меня много чувств.
7. Я бы сильно волновался (волновалась), если бы должен был (должна
была) сообщить человеку неприятное для него известие.
8. На мое настроение сильно влияют окружающие люди.
9. Мне хотелось бы получить профессию, связанную с общением с
людьми.
10. Мне очень нравится наблюдать, как люди принимают подарки.
11. Когда я вижу плачущего человека, то и сам (сама) расстраиваюсь.
12. Слушая некоторые песни, я порой чувствую себя счастливым
(счастливой).
13. Когда я читаю книгу (роман, повесть и т. п.), то так переживаю, как
будто все, о чем читаю, происходит на самом деле.
14. Когда я вижу, что с кем-то плохо обращаются, то всегда сержусь.
15. Я могу оставаться спокойным (спокойной), даже если все вокруг
волнуются.
16. Мне неприятно, когда люди, смотря кино, вздыхают и плачут.
17. Когда я принимаю решение, отношение других людей к нему, как
правило, роли не играет.
18. Я теряю душевное спокойствие, если окружающие чем-то угнетены.
19. Я переживаю, если вижу людей, легко расстраивающихся из-за
пустяков.
20. Я очень расстраиваюсь, когда вижу страдания животных.
21. Глупо переживать по поводу того, что происходит в кино или о чем
читаешь в книге.
22. Я очень расстраиваюсь, когда вижу беспомощных старых людей.
23. Я очень переживаю, когда смотрю фильм.
24. Я могу остаться равнодушным (равнодушной) к любому волнению
вокруг.
25. Маленькие дети плачут без причины.

Обробка результатів проводиться відповідно до ключа, отримані бали

сумуються, загальний бал порівнюється з даними, наведеними в таблиці
перерахунку «сирих» балів у стандартні оцінки шкали стенів. Зверніть увагу на
наявність окремих шкал для представників різної статі.

187
 Ключ до тесту А. Меграбяна та Н. Епштейна
Номер Так Скоріше так, Скоріше ні, ніж Ні
твердження (завжди) ніж ні (часто) так (рідко) (ніколи)
1 4 3 2 1
2 1 2 3 4
3 4 3 2 1
4 1 2 3 4
5 4 3 2 1
6 4 3 2 1
7 4 3 2 1
8 4 3 2 1
9 4 3 2 1
10 4 3 2 1
11 4 3 2 1
12 4 3 2 1
13 4 3 2 1
14 4 3 2 1
15 1 2 3 4
16 1 2 3 4
17 1 2 3 4
18 4 3 2 1
19 4 3 2 1
20 4 3 2 1
21 1 2 3 4
22 4 3 2 1
23 4 3 2 1
24 1 2 3 4
25 1 2 3 4

Таблиця перерахунку «сирих» балів у стени

Стени 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Стандартний
2,28 4,40 9,19 14,98 19,15 19,15 14,98 9,19 4,40 2,28
процент
Чоловіки <45 46–51 52–56 57–60 61–65 66–69 70–74 75–77 78–83 >84
Жінки <57 58–63 64–67 68–71 72–75 76–79 80–83 84–86 87–90 >91

Питання та завдання до практикуму:

1. Проаналізуйте отримані результати самотестування. Порівняйте їх з
показниками, які характеризують рівень розвитку емпатії у Ваших
однокурсників. Чи є відмінності між показниками рівня емпатії у юнаків та
дівчат?
2. На Вашу думку, в яких видах професійної діяльності емпатія є
професійно важливою рисою людини?
188
 3. Яке значення емпатія може мати в діяльності соціолога, зокрема в
ситуаціях спілкування з респондентами, або в педагогічній діяльності?
4. Якщо у Вас є досвід проведення соціологічних опитувань, згадайте
випадки, де роль емпатії була визначальною.
5. Чи можна, на Ваш погляд, розвивати в собі емпатичні навички? Якими
засобами?

Практикум
«Вивчення соціальних стереотипів та упереджень за допомогою шкали
соціальної дистанції Е. Богардуса» (Bogardus social distance scale)
Методика вимірювання генералізованої установки індивіда щодо
ставлення до певної етнічної групи та виявлення ступеня прийнятності іншого
індивіда як представника національної групи була розроблена американським
дослідником Е. Богардусом у 1925 році. Вона належить до перших методик, які
були створені для вимірювання атитюдів щодо расових та етнічних груп і
грунтується на принциповому припущенні про те, що чим більшим є
упередження людини по відношенню до конкретної групи, тим менше вона
прагне взаємодіяти з членами цієї групи У 1959 році Богардус запропонував
спеціальний бланк шкали соціальної дистанції (за національною ознакою).
В одному зі своїх ранніх досліджень Богардус виявив, що білі американці
підтримують відносно невелику соціальну дистанцію з британцями, канадцями
та північними європейцями й значно більшу – з мешканцями півдня Європи.
Намагаючись розширити типову сферу застосування шкали Triandis & Triandis
використали багатофакторні експериментальні плани з метою виділити
незалежні ефекти тих аспектів групової приналежності, що варіюються
(наприклад, раса, релігійна або професійна приналежність тощо). Дослідники
довели, що різні аспекти групової приналежності респондентів взаємодіють із
соціальними дистанціями, які респонденти підтримують із рісними
соціальними групами. Так, зокрема, було встановлено, що американці
вважають расову приналежність важливою змінною, тоді як греки більш
критичною вважають релігійну. Особистісні фактори, такі як догматизм також
виявилися повязаними із бажанням субєкта підтримувати більшу соціальну
дистанцію з іншими групами, ніж із своєю власною.
В оригіналі методики пропонувалося визначити, за кого людина здатна
прийняти представника різних національних груп. Зокрема, пропонувалися такі
позиції близькості:
 близьке родичання через шлюб (The close kinship by marriage);
 членство у клубі як особистого друга (To my club as personal chums);
 проживання на одній вулиці як сусіда (To my street as neighbours);
 колеги по спільній роботі (To employment in my occupation);
 громадянство однієї країни (To citizenship in my country);
 гість (турист) у країні (As a visitor only to my country);
 жодна з ролей (Would exclude from my country).

189
 Питання були представлені в таблиці, в якій необхідно було зробити
позначку в кожному рядку:

As a visitor only to
To employment in
The close kinship

from my country
To citizenship in
personal chums

To my street as

Would exclude
my occupation
To my club as
by marriage

my country

my country
neighbours
Canadians 1 2 3 4 5 6 7
Chinese 1 2 3 4 5 6 7
English 1 2 3 4 5 6 7
French 1 2 3 4 5 6 7
Germans 1 2 3 4 5 6 7
Hindus etc. 1 2 3 4 5 6 7

Після адаптації до наших умов було запропоновано декілька варіантів

шкали, зокрема найпоширенішою формою став такий перелік варіантів
соціальної дистанції:
1. чоловік / дружина;
2. член сім’ї / близький родич;
3. друг;
4. сусід;
5. колега;
6. мешканець міста;
7. громадянин країни;
8. інтурист.
Залежно від мети дослідження, до переліку національно-етнічних
утворень можна додавати й інші соціальні групи (наприклад, за політичною
орієнтацією, за віковою та статевою приналежністю, за культурними
уподобаннями тощо). Оберіть ті групи, які у першу чергу цікавлять присутніх
на практичному занятті студентів, проведіть методику, вирахуйте індивідуальні
та середні по групі показники.

Питання та завдання до практикуму:

1. Які групи отримали найвищі, а які – найнижчі показники?
2. Чим, на Вашу думку, обумовлені такі результати? Які стереотипні та
упереджені уявлення «спрацювали» у цьому випадку?
3. Чи мали Ви особистий контакт з тими групами, що отримали найвищі
та найнижчі показники?
4. Наскільки виявлені після проведення методики позиції, на Ваш
погляд, є об’єктивними та обґрунтованими?

190
 5. Поміркуйте, як можна було б скоригувати Ваші позиції, пов’язані з
необ’єктивним ставленням до певних соціальних груп.

Завдання 6. Прочитайте уривок з роману Дж. Оруелла «1984» та

визначте, які методи соціально-психологічного впливу описані в ньому.

«В этот момент О’Брайен взглянул на часы, увидел, что уже почти

одиннадцать ноль-ноль, и, видимо, решил остаться в Историческом Отделе до
конца Двухминутки Ненависти. Он сел в том же ряду, что и Уинстон, через два
стула от него. Между ними оказалась маленькая рыжеволосая женщина,
которая работала в соседней с Уинстоном кабинке…
…И тут же из монитора вырвался отвратительный скрипучий голос, как
будто пустили какую-то чудовищную машину, забыв ее смазать. От этих звуков
хотелось скрежетать зубами и дыбом вставали волосы. Ненависть началась…
На экране, как и всегда, вспыхнуло лицо Эммануила Гольдштейна,
главного Врага Народа. Кто-то зашикал. Маленькая рыжеватая женщина
вскрикнула с ужасом и отвращением...
Программы Двухминуток Ненависти каждый день менялись, но в каждой
главную роль играл Гольдштейн. Он был самым большим предателем, первым,
кто запятнал чистоту Партии...
Грудь Уинстона сжималась. Он никогда не мог без мучительных
переживаний видеть лицо Гольдштейна…
Не прошло и тридцати секунд с начала Двухминутки Ненависти, а
половина сидящих в холле была уже не в силах сдерживать себя. Послышались
бешеные выкрики. На самодовольное овечье лицо на экране и пугающую силу
евразийской армии нельзя было смотреть спокойно. При одной мысли о
Гольдштейне человек испытывал непроизвольный страх и гнев…
Ко второй минуте ненависть походила уже на всеобщее бешенство. Люди
вскакивали и снова садились, стараясь перекричать блеющий с экрана голос.
Маленькая рыжеватая женщина раскраснелась и хватала ртом воздух, словно
выброшенная на берег рыба… Уинстон поймал себя на том, что и он кричит
вместе со всеми и яростно бьет каблуком по перекладине стула. Самое
страшное в Двухминутке Ненависти заключалось не в том, что каждый должен
был притворяться, совсем напротив – в том, что невозможно было уклониться
от участия. Через тридцать секунд уже не надо было притворяться. Пароксизм
страха и мстительности, желание убивать, мучить, бить по лицу кувалдой, как
электрический ток, проходили сквозь всех присутствующих, превращая
каждого помимо его воли в гримасничающего, вопящего безумца…
Ненависть достигла своего пика. …На экране появлась фигура
евразийского солдата. Огромный и страшный, он шел на вас… Кто-то в первом
ряду инстинктивно отпрянул назад. Но тут же раздался вздох облегчения:
фигура врага растаяла, и на экране возникло лицо Большого Брата, …полное
силы и непостижимого спокойствия…
Маленькая рыжеватая женщина вскочила и перевесилась через спинку
стула, стоявшего впереди нее. “Мой спаситель!” – шептала она дрожащими
191
губами и протягивала руки к экрану, а потом закрыла лицо руками. Кажется,
она молилась.
И тут все принялись медленно, самозабвенно, мерно скандировать: “Б-Б!..
Б-Б!.. Б-Б!”. Очень медленно, снова и снова, с продолжительной паузой между
первым и вторым “Б”. Мрачные приглушенные звуки страным образом
напоминали голоса дикарей, и казалось, за ними можно различить топот босых
ног и ритмы тамтама... Этот рефрен часто звучал в минуты больших
потрясений. Отчасти это было гимном, воспевавшим мудрость и величие
Большого Брата, но в гораздо большей степени напоминал самогипноз,
преднамеренноеотключение сознания посредством такого ритмического шума.
Все застыло внутри Унстона. Во время Двухминутки Ненависти он не мог не
впадать в общее умопомрачение, но этот получеловеческий стон “Б-Б!” всегда
приводил его в ужас».

Завдання 7. Проаналізуйте будь-який загальновідомий телевізійний

рекламний ролик з точки зору використання в ньому охарактеризованих на
практичному занятті методів соціально-психологічного впливу:
1. Чи поєднуються в ньому різні методи? Які саме?
2. Який уплив, на Вашу думку, має на телеглядачів особистість героя
(героїв) цього рекламного продукту?
3. Чи можна назвати, на Вашу думку, цю рекламну продукцію вдалою
(такою, що бути впливати на поведінку споживачів, визначати їхній вибір
тощо)?

Завдання 8. Ваша мета – аналіз інформації про те, як, звертаючись до

людей, можна впливати на їхні переконання, зокрема, за допомогою
телевізійної реклами (Див.: Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной
психологии. СПб.: «Питер», 2000. С. 104 – 105). Для цього Вам необхідно буде
переглянути протягом, наприклад, кількох годин певну кількість рекламних
роликів, фіксуючи результати свого спостереження в таблиці, зразок якої
наведено нижче.

Рекламний Товар (послуга), Основні дійові особи, Типи звернень, що

ролик що рекламується які рекламують товар спрямовані на
(послугу) переконання глядача
1
2
3
4
5
…
15

192
 Рекомендації. По-перше, запишіть, що саме пропонується в рекламі. По-
друге, охарактеризуйте дійову особу, яка пропонує товар (послугу), для чого
вкажіть, зокрема, її стать, вік, соціальний статус тощо. По-третє, спробуйте
визначити, до якого типу належать звернення, спрямовані на переконання
глядача. Наприклад, рекламні ролики можуть експлуатувати бажання людини
бути популярною та багатою, мати привабливу зовнішність і подобатися
іншим, легко спілкуватися, мати багато друзів і міцне здоров’я тощо. Треба
пам’ятати, що реклама переконує не лише за допомогою слів, якими
супроводжується реклама (вербальний уплив), а й шляхом візуального
пред’явлення товару.
Коли всі студенти виконають індивідуальні завдання, починайте
порівняльний аналіз результатів, отриманих у Вашій групі в цілому. Спробуйте
відповісти, наприклад, на такі питання:
1. Чи можна стверджувати, що певний тип звернень переважав над
іншими? Якщо так, то яку конкретну назву можна йому дати?
2. Чи враховувались у зверненнях цього типу особливості потенційної
аудиторії, наприклад, її гендерні, вікові або освітні характеристики?
3. Які методи соціально-психологічного впливу використовувались у
проаналізованих Вами рекламних роликах?
4. Які з виділених Вами типів рекламних звернень, на Ваш погляд, є
найбільш ефективними з точки зору впливу на аудиторію? За рахунок чого?

Завдання 9. Прочитайте текст української пісні «Ой, під вишнею, під

черешнею» та спробуйте відповісти на такі питання:
1. Чи можна вважати комунікацію учасників діалогу ефективною й
чому?
2. Якщо ні, то яких помилок, на Ваш погляд, припустились учасники
діалогу?
3. Якою, з Вашої точки зору, повинна була б бути аргументація
учасників діалогу для того, щоб їхнє спілкування було ефективним?
Ой, під вишнею, під черешнею,
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
І просилася, і молилася
Пусти мене старий діду,
На вулицю погулять.
А я сам не піду, і тебе не пущу,
Бо ти мене старенького,
Та й покинеш на біду.
Куплю тобі хатку, іще сіножатку,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок.

193
 Ой, не хочу хатки, ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка,
Ні вишневого садка.
Ой, ти старий дідуган, ти зігнувся як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька.

Основна література:
1. Агеев, В. С. Стереотипизация как механизм социального восприятия //
Общение и оптимизация совместной деятельности / Под. ред. Г. М. Андреевой,
Я. Яноушека. – М.: 1987. – С. 177 – 188.
2. Андреева, Г М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
3. Бодалев, А. А. Личность и общение. – 2-е изд., перераб. – М.:
Междунар. пед. академия, 1995. – 325 с.
1. Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т.2: – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
2. Головаха, Е. И., Панина, Н. В. Социальное безумие. – К.: Абрис, 1994.
4. Крижанская, Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. – Л.: Изд-во
ЛГУ, 1990. – 208 с.
5. Майерс, Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
6. Морозов, В. П. Невербальная коммуникация: экспериментально-
теоретические и прикладные аспекты // Психологический журнал. – 1993. –
Т. 14. – №1. – С. 18 – 31.
7. Пайнс. Э., Маслач. К. Практикум по социальной психологии. – СПб.:
Питер, 2000. – 528 с.
3. Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: Изд-во
ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
8. Попков, В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс
межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной
антропологии. – 2002. – Том V. – №3 (19). – С. 178 – 191.
9. Проблема общения в психологии. – М.: Наука, 1981. –280 с.
10.Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. Л.:
Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
11.Тейлор, Ш., Пипло, Л., Сирс, Д. Социальная психология – СПб.:
Питер, 2004. – 767 с.
12.Хьюстон, М. Введение в социальную психологию. Европейский
подход: Учебник для вузов / М. Хьюстон, В. Штребе: Пер. с англ. под ред.
проф. Т. Ю. Базарова; [пер. с англ. Г. Ю. Любимова]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2004. – 622 с.: ил., табл.
13.Чалдини Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми
себя, чтобы понять других! – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 336 с.

194
 Додаткова література:
1. Alport, G. The nature of prejudice. – N.Y., 1958.
2. Oppenheim, A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement.
New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.
3. Алексеев, А. А., Громова, Л. А. Поймите меня правильно. – СПб.,
1993.
4. Альмодовар, Ж. П. Рассказы о жизни и индивидуальная траектория:
сопоставление масштабов анализа: Пер. с фр. // Вопросы социологии. – 1992. –
Т. 1. – м№1. – С. 98 – 104.
1. Аронсон, Э., Уилсон, Т., Эйкерт, Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.; Питер, 2002. –
560 с.
5. Берн, Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих
взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой
судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.
2. Богомолова, Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 124 с.
6. Бодалев, А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М.,
1982.
7. Бороздина, Г. В. Психология делового общения. – М., 2003. – 295 с.
8. Булацкий, Г. В., Прилюк, Ю. Д. Социология общения: журналистам о
социальной природе и политических функциях общения. – Мн.:
Университетское, 1987. – 176 с.
9. Бэрон, Р. Р., Бири, Д., Джонсон, Б. Т. Социальная психология.
Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
3. Бэрон, Р. С., Керр, С., Миллер, Н Социальная психология группы: Пер.
с англ. – М., 2003. – 272 с.
4. Викентьев, И. Л. Приемы рекламы. Методика для рекламистов и
рекламодателей. – Новосибирск: ЦЭРИС, 1993. – 143 с.
10.Войскунский, А. Е. Я говорю, мы говорим…: Очерки о человеческом
общении. – 2-е изд., дораб и доп. – М.: Знание, 1990. – 240 с.
5. Гермогенова, А. Ю. Эффективная реклама в России. Практика и
рекомендации. – М.: Рус Партнер Лтд, 1994. – 252 с.
11.Головаха, Е. И., Панина, Н. В. Психология человеческого
взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 187 с.
12.Девятко, И. Ф. Измерение установки: становление социологической
парадигмы // Социологические исследования – 1991. – №6. – С. 49 – 59.
13.Зимбардо, Ф., Ляйппе, М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. –
448 с.
14.Лабунская, В. А. Психология экспрессивного поведения. – М., 1989.
15.Мелибруда, Е. Я – Ты – Мы: Психологические возможности
улучшения общения: Пер. с польского. – М.: Прогресс, 1986.
16.Мід, Дж. Голосовий жест і значимий символ // Дух, Самість і
Суспільство. – К., 2000. – С. 54 – 67.

195
 17.Морозов, В. П. Искусство и наука общения: невербальная
коммуникация / Под ред. В. Медведева. – М.,1998. – 164 с.
6. Назаретян, А. П. Агрессивная толпа, массовая паника, слухи: Лекции
по социальной и политической психологии. – М., 2003. – 192 с.
18.Нюренберг, Дж., Калеро, Г. Читать человека – как книгу. – М.,1990.
7. Оруэлл, Дж. 1984. Скотный двор. Сказка: Пер. с англ. – Пермь:
КАПИК, 1992. – 304 с.
19.Петровская, Л. А. Компетентность в общении. – М.: Изд-во МГУ,
1989.
20.Пиз, А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. –
Н. Новгород: Ай Кью, 1988.
21.Почепцов, Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова,
1995. – 236 с.
22.Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии:
Учебное пособие / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Горбачевский и др.; Под
общ.ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – СПб.: Питер, 2000. – 560 с.
8. Психотерапия: Учебник для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян,
М. Жидко. – СПб.: Питер, 2003. – 472 с.
9. Таранов, П. С. Приемы влияния на людей. – М.: ФАИР-ПРЕСС,
2000. – 608 с.
10.Фомин, Ю. А. Психология делового общения. – М., 2003. – 448 с.

196
 ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ
1. Агеев, В. С. Стереотипизация как механизм социального восприятия //
Общение и оптимизация совместной деятельности / Под ред. Г. М. Андреевой,
Я. Яноушека. – М., 1987. – С. 177 – 188.
2. Адлер, А. Наука жить: Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. –
288 с.
3. Адорно, Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Серебряные
нити, 2001. – 416 с.
4. Адорно, Т. Типы и синдромы. Методологический подход (фрагменты
из «Авторитарной личности») // Социологические иследования. – 1993. – №3. –
С. 75 – 85.
5. Андреева, Г. М. Идентичность с социальной средой / Психология
социальных ситуаций. – СПб.: Питер, 2003. – С. 248 – 256.
6. Андреева, Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. –
364 с.
7. Аронсон, Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. –
560 с.
8. Асмолов, А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
9. Блюм, Г. Психоаналитические теории личности. – М.: КСП, 1996. –
247 с.
10.Бодалев, А. А. Личность и общение. – 2-е изд., перераб. – М.:
Междунар. пед. академия, 1995. – 325 с.
11.Бороноев, А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. – СПб.: Изд-
во С.-Петербург. ун-та, 1994. – 168 с.
12.Браун, Д. Психология Фрейда и постфрейдисты. – М.: Рефл-бук, К.:
Ваклер, 1998. – 420 с.
13.Бэрон, Р. Р., Бири, Д., Джонсон, Б. Т. Социальная психология.
Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
14.Бэрон, Р. С., Керр, С., Миллер, Н. Социальная психология группы: Пер
с англ. – М., 2003. – 272 с.
15.Варій, М. Й. Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
16.Вундт, В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.:
Ин-т психологии РАН, Изд-во «КСП+», 1998. – С. 195 – 308.
17.Годфруа, Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т.2: – М.:
Мир, 1996. – 376 с.
18.Головаха, Е. И., Панина, Н. В. Социальное безумие. – К.: Абрис, 1994.
19.Гуревич, А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов». – М.:
Индрик, 1993. – 328 с.
20.Журавлев, А. Л. Социальная психология личности и малых групп:
некоторые итоги исследования // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. –
№4. – С. 4 – 15.
21.Коваленко, А. Б., Корнєв М. Н. Соціальна психологія. – 2-е вид.,
перероб. та доп. – К.: Геопринт, 2006. – 393 с.

197
 22.Крижанская, Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. – Л.: Изд-во
ЛГУ, 1990. – 208 с.
23.Кричевский, Я. Л. Социальная психология малой группы. – М.:
Аспект–Пресс, 2001. – 318 с.
24.Кричевский, Я. Л., Дубовская Е. И. Психология малой группы. – М.:
МГУ, 1991.
25.Кэмпбелл, Д. Модели экспериментов в социальной психологии и
прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
26.Крэйг, Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
27.Лебон, Г. Психология масс. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 320 с.
28.Лейбин, В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер,
2002. – 576 с.
29.Майерс, Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
30.Маслоу, А. Мотивация и личность. – СПб.: Евруния, 2001. – 472 с.
31.Маслоу, А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. – М.:
Смысл, 1999. – 424 с.
32.Милграм, С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер,
2000. – 336 с.
33.Морено, Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об
обществе. – М.:Академический проект, 2004. – 320 с.
34.Морозов, В. П. Невербальная коммуникация: экспериментально-
теоретические и прикладные аспекты // Психологический журнал. – 1993. – Т.
14. – №1. – С.18 – 31.
35.Обозов, Н. Н. Психология межличностных отношений. – К.: Лыбидь,
1990. – 192 с.
36.Оллпорт, Г. Становление личности. – М.: Смысл, 2002. – 461 с.
37.Орбан-Лембрик, Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. – К.:
Либідь, 2004.
38.Павленко В. Н., Таглин С. А. Ведение в этническую психологию:
Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
39.Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.:
Питер, 2000. – 528 с.
40.Попков, В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс
межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной
антропологии. – 2002. – Том V. – №3 (19). – С. 178 – 191.
41.Проблема общения в психологии. – М.: Наука, 1981. –280 с.
42.Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические
исследования. – 1993. – №3. – С. 121 – 129.
43.Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические
исследования. – 1993. – №5. – С. 144 – 151.
44.Робер, М.-А., Тильман Т. Психология индивида и группы: Пер. с фр. –
М.: Прогресс, 1988.
45.Роджерс, К. Р. Становление личности. Взгляд на психотерапию: Пер. с
англ. – М.: ЭКСМО–Пресс, 2001. – 416 с.

198
 46.Салливан, Г. С. Интерперсональная теория в психиатрии. – М.:
«КСПТ», СПб.: «Ювента», 1999. – 346 с.
47.Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. –
Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
48.Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.:
Питер, 2000. – 512 с.
49.Стефаненко, Т. Г. Этнопсихология. – М.: Ин-т психологии РАН,
Академический проект, 1999. – 320 с.
50.Тейлор, Ш., Пипло, Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер,
2004. – 767 с.
51.Фестингер, Л. Введение в теорию диссонанса // Современная
зарубежная социальная психология. – М.: МГУ, 1984. – С. 97 – 111.
52.Франкл, В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. –
М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
53.Фрейд, З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. – 456 с.
54.Фрейд, З. Психология бессознательного: Сборник произведений /
Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М.: Просвещение, 1989. –
448 с.
55.Фрейд, З. Толкование сновидений. – К.: Здоровья, 1991. – 384 с.
56.Фрейд З. Тотем и табу: Сборник. – М.: Олимп; ООО «Издательство
АСТ-ЛТД», 1998. – 448 с.
57.Фромм, Э. Анатомия человеческой деструктивности: Перевод / Авт.
вступ. ст. П. С. Гуревич. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
58.Фромм, Э. Бегство от свободы. Человек для себя: Пер. с англ. – Мн.:
ООО «Попурри», 2000. – 672 с.
59.Фромм, Э. Гуманистический психоанализ: Хрестоматия. – М., 2002. –
544 с.
60.Фромм, Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. – К.: Ника-Центр, 1998. –
400 с.
61.Фромм, Э. Искусство любить: Исследование природы любви: Пер.
с англ. – М.: Педагогика, 1990. – 160 с.
62.Хьелл, Л., Зиглер Д. Теории личности. – Спб.: Питер Пресс, 1997. –
608 с.
63.Хорни, К. Невротическая личность нашего времени. – СПб.: Питер,
2002. – 224 с.
64.Хьюстон, М. Введение в социальную психологию. Европейский
подход: Учебник для вузов / М. Хьюстон, В. Штребе: Пер. с англ. под ред.
проф. Т. Ю. Базарова; [пер. с англ. Г. Ю. Любимова]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2004. – 622 с.: ил., табл.
65.Чалдини, Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми
себя, чтобы понять других!. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 336 с.
66.Шерток, Л., Соссюр Р. Рождение психоаналитика. От Месмера до
Фрейда: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.
67.Шибутани, Т. Социальная психология. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. –
544 с.
199
 68.Эриксон, Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Изд. группа
«Прогресс», 1996. – 344 с.
69.Юнг К.- Г. Психологические типы. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 480 с.
70.Юнг, К. Г. Символическая жизнь. – М.: Комто-центр, 2003. – 325 с.
71.Юнг, К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного: Пер. с
нем. – М.: Канон, 1994. – 320 с.
72.Юнг, К. Г. Структура психики и процесс индивидуации. – М.: Наука,
1996. – 269 с.
73.Юнг, К. Г., Франц фон М.-Л., Хендерсон Дж. Л., Якоби И., Яффе А.
Человек и его символы / Под общ. ред. С. Н. Сиренко. – М.: Серебряные нити,
1997. – 368 с.
74.Ядов, В. А. Стратегия социологического исследования. Описание,
объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Добросвет, 1988. – 596 с.
75.Ярошевский, М. Г. История психологии. От античности до середины
ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия,
1996. – 416 с.
76.Brehm, S., Kassin S. Social Psychology. – Boston: Houghtou Mifflin
Company, 1989.
77.Moscovici, S. Theory and society in social psychology // The Context of
Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
78.Myers, D. Psychology. – New York: Worth Publishers, 1992.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
1. Аверьянов, Л. Я. Искусство задавать вопросы: Заметки социолога. –
М., 1987.
2. Агеев, В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-
психологические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.
3. Агеев, В. С. Психология межгрупповых отношений. – М.: Изд-во
Моск. ун-та, 1983.
4. Алексеев, А. А., Громова Л. А. Поймите меня правильно. – СПб., 1993.
5. Альмодовар, Ж. П. Рассказы о жизни и индивидуальная траектория:
сопоставление масштабов анализа: Пер. с фр. // Вопросы социологии. – 1992. –
Т. 1. – №1. – С. 98 – 104.
6. Андреева, Г. М. Идентичность с социальной средой / Психология
социальных ситуаций. – СПб.: Питер, 20003. – С. 248 – 256.
7. Андреева, Г. М. О «социологизации» социальной психологии в ХХ
столетии // Социологический журнал. – 2003. – №2.
8. Анцыферова, Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла
Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – №2. – С. 16 – 26.
9. Анцыферова, Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла
Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – №3. – С. 10 – 19.
10.Аронсон, Э. Общественное животное. Исследования: В 2-х т.: Пер с
англ.– М., 2003. – 800 с.

200
 11.Башкатов, И. П. Психология асоциально-криминальных групп
подростков и молодежи.– М., 2002. – 416 с.
12.Богомолова, Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 124 с.
13.Берн, Ш. Гендерная психология. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. –
320 с.
14.Берн, Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих
взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой
судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.
15.Бехтерев, В. М. Влияние коллектива на личность / Педология и
воспитание. – М., 1928.
16.Блюм, Г. Психоаналитические теории личности. – М., 1996.
17.Богомолова, Н. Н., Данилин, К. Е. Контент-анализ. Спецпрактикум по
социальной психологии. – М., 1979.
18.Богомолова, Н. Н., Стефаненко, Т. Г. Образы американца и советского
человека в восприятии московских студентов и на страницах молодежной
прессы // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. – 1993. – №3. – С. 3 – 11.
19.Бодалев, А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М.,
1982.
20.Борген, Ю. Маленький Лорд. Темные источники. Теперь ему не уйти:
Пер. с норв. – М.: Правда, 1990. – 768 с.
21.Бороздина, Г. В. Психология делового общения. – М., 2003. – 295 с.
22.Браун, Д. Психология Фрейда и постфрейдисты. – М.: Рефл-бук, К.:
Ваклер, 1998. – 420 с.
23.Булацкий, Г. В., Прилюк, Ю. Д. Социология общения: журналистам о
социальной природе и политических функциях общения. – Мн.:
Университетское, 1987. – 176 с.
24.Бутенко, И. А. Анкетный опрос как общение социолога с
респондентами: Учебное пособие для университетов. – М.: Высшая школа,
1989. – 176 с.
25.Введение в этническую психологию / Под ред. Ю. П. Платонова. –
СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995.
26.Войскунский, А. Е. Я говорю, мы говорим…: Очерки о человеческом
общении. – 2-е изд., дораб. и доп. – М.: Знание, 1990. – 240 с.
27.Воловикова, М. И., Гренкова, Л. Л., Морскова, А. А. Утверждение
через отрицание // Российский менталитет: Психология личности, сознание,
социальные представления / Под ред К. А. Абульхановой-Славской и др. – М.:
Ин-т психологии РАН, 1996. – С. 86 – 98.
28.Волянская, Е. В., Пилипенко, В. Е., Сапелкина, Е. В. Социокультурная
детерминация подростковой агрессии / Науч. ред. В. Е. Пилипенко. – К.: ПЦ
«Фолиант», 2004. – 174 с.
29.Вяткин, Б. А., Хотинец, В. Ю. Этническое самосознание как фактор
развития индивидуальности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – №1 –
С. 69 –75.

201
 30.Гермогенова, А. Ю. Эффективная реклама в России. Практика и
рекомендации. – М.: Рус Партнер Лтд, 1994. – 252 с.
31.Гнатенко, П. И., Кострюкова, Л. О. Национальная психология: анализ
проблем и противоречий. – К., 1990.
32.Головаха, Е. И., Панина, Н. В. Психология человеческого
взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 187 с.
33.Головин, С. Ю. Словарь психолога-практика. – 2-е изд., перераб. и
доп. – Мн: Харвест; М.: АСТ, 2001. – 976 с.
34.Гримич, М. Два виміри національного характеру // Наука і
суспільство. – 1991. – №8. – С. 207 – 301.
35.Гудвин, Д. Исследование в психологии. Методы и планирование. –
Спб.: Питер, 2004.
36.Гумилев, Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Гидрометеоиздат,
1990. – 528 с.
37.Гумилев, Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. – М.:
Экопрос, 1993.
38.Гуревич, А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов». – М.:
Индрик, 1993. – 328 с.
39.Девятко, И. Ф. Измерение установки: становление социологической
парадигмы // Социологические исследования. – 1991. – №6. – С. 49 – 59.
40.Дейкер, Х., Фрейда, Н. Национальный характер и национальные
стереотипы // Современная зарубежная этнопсихология / Под ред.
С. А. Арутюнова и др. – М.: ИНИОН СССР, 1979. – С. 23 – 44.
41.Донченко, Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994. –
208 с.
42.Донченко, О., Романенко, Ю. Архетипи соціального життя і політика:
Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. – К.: Либідь, 2002. –
447 с.
43.Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические
подходы / Андреева Г. М. и др. – М., 2002. – 286 с.
44.Здравомыслов, А. Г. Этнополитические процессы и динамика
национального самосознания россиян // Социологические исследования. –
1996. – №12. – С. 23 – 32.
45.Зимбардо, Ф., Ляйппе, М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. –
448 с.
46.Зейгарник, Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.:
Изд-во МГУ, 1982.
47.Знаков, В. В. Психологический портрет участника войны в
Афганистане в массовом сознании // Психологический журнал. – 1991. – Т.
12. – №6. – С. 26 – 39.
48.Зощенко М. Повесть о разуме. – М.: Советская Россия, 1976. – 112 с.
49.Зюскинд П. Голубка. Три истории и одно наблюдение: Повесть,
рассказы: Пер. с нем. – СПб.: Азбука, 2000. – 256 с.
50.Зюскинд, П. Парфюмер. История одного убийцы. – СПб.: Азбука,
2000. – 304 с.
202
 51.Кон, И. С. Возрастной символизм и образы детства. Социологическая
психология. – http://www.konigor.hypermart.net
52.Корнилова, Т. В. Введение в психологический эксперимент. – М.,
1997.
53.Котова, И. Б., Шиянов, Е. Н. Социализация и воспитание. – Ростов н/Д,
1997.
54.Кочубей, Л. Методи соціально-психологічного впливу на електорат //
Політичний менеджмент. – 2004. – №1. – С. 99 – 105.
55.Краткий психологический словарь / Сост. Л. А. Карпенко; Под ред.
А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – Ростов н/Д., 1998. – 512 с.
56.Куттер, П. Современный психоанализ. – СПб.: Питер, 1997.
57.Кэмпбелл, Д. Модели экспериментов в социальной психологии и
прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
58.Морено, Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об
обществе. – М.:Академический проект, 2004. – 320 с.
59.Лабунская, В. А. Психология экспрессивного поведения. – М.,1989.
60.Лакан, Ж., Понталис, Ж. Б. Словарь по психоанализу. – М.: Высшая
школа, 1996. – 623 с.
61.Лебон, Г. Психология толп. – М.: Ин-т психологии РАН, 1998.
62.Лебон, Г. Мнения и верования толпы // Философская и
социологическая мысль. – 1991. – №6. – С. 119 – 152.
63.Лейтц, Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама
Я. Л. Морено: Пер. с нем. – М..: Изд. группа «Прогресс», «Универс», 1994. –
352 с.
64.Мадди, С. Теории личности. Сравнительный анализ. – СПб.: Речь,
2002. – 539 с.
65.Маслоу, А. Мотивация и личность. – СПб.: Евруния, 2001. – 472 с.
66.Маслоу, А. Психология бытия. – М.-К.: «Рефл.-бук»; «Венклер»,
1997. – 300 с.
67.Мелибруда, Е. Я – Ты – Мы: Психологические возможности
улучшения общения: Пер. с польского. – М.: Прогресс, 1986.
68.Мід, Дж. Голосовий жест і значимий символ // Дух, Самість і
Суспільство. – К., 2000. – С. 54 – 67.
69.Мнацаканян, М. О. Интегрализм и национальная общность как
социальная реальность // Социологические исследования. – 2001. – №3. –
С. 74 – 77.
70.Морозов, В. П. Искусство и наука общения: невербальная
коммуникация / Под ред. В. Медведева. – М., 1998. – 164 с.
71.Московичи, С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. –
М., 1996.
72.Московичи, С. Машина, творящая богов: Пер с фр. – М.: «Центр
психологии и психотерапии», 1998 – 560 с.
73.Назаретян, А. П. Агрессивная толпа, массовая паника, слухи: Лекции
по социальной и политической психологии. – М., 2003. – 192 с.

203
 74.Налимов, В. В., Дрогалина Ж. А. Реальность нереального.
Вероятностная модель бессознательного. – М., 1996.
75.Нюренберг, Дж., Калеро Г. Читать человека – как книгу. – М., 1990.
76.Овсянико-Куликовский, Д. Психология национальности. – Петроград,
1922.
77.Оллпорт, Г. Становление личности. – М.: Смысл, 2002. – 461 с.
78.Ольшанский, Д. В. Психология терроризма. – М., 2002. – 288 с.
79. Оруэлл, Дж. 1984. Скотный двор. Сказка: Пер. с англ. – Пермь:
КАПИК, 1992. – 304 с.
80.Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука,
В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.
81.Павленко, В. Н., Таглин, С. А. Факторы этнопсихогенеза: Учебное
пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
82.Павлюк, C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної
самоідентифікації українців: до питання теорії етносу // Слово і час. – 2002. –
№6. – С. 3 – 7.
83.Паршин, Л. К. Не наш человек / Л. К. Паршин Чертовщина в
Американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. – М.:
Изд-во Книжная палата, 1991. – С. 150 – 162.
84.Петровская, Л. А. Компетентность в общении. – М.: Изд-во МГУ,
1989.
85.Петровский, А. В., Ярошевский, М. Г. История и теория психологии: В
2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
86.Пиз, А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. –
Н. Новгород: Ай Кью, 1988.
87.Пирен, М. И. Основы этнопсихологии: Учебное пособие. – К., 1997.
88.Підліток у великому місті: фактори та механізми соціалізації / Під ред.
Л. Г. Сокурянської. – Х.: Видавничий центр ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2000. –
207 с.
89.Платонов, Ю. П., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. –
СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993.
90.Почепцов, Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова,
1995. – 236 с.
91.Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии:
Учебное пособие / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Горбачевский и др.; Под общ.
ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – СПб.: Питер, 2000. – 560 с.
92.Психологическая энциклопедия. 2-е изд. / Под ред. Р. Корсини,
А. Ауэрбаха. – СПб.: Питер, 2006. – 1096 с.
93.Психотерапия: Учебник для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян,
М. Жидко. – СПб.: Питер, 2003. – 472 с.
94.Розов, А. И. Стремление к превосходству как одно из основных
влечений // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – №6. – С. 134 – 141.
95.Ручка, А. О., Танчер, В. В. Курс історії теоретичної соціології. – К:
Наукова думка, 1995. – 224 с.

204
 96.Салливан, Г. С. Интерперсональная теория в психиатрии. – М.:
«КСПТ», СПб.: «Ювента», 1999. – 346 с.
97.Свенцицкий, А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
98.Солсо, Р., Маклин, К. Эксперимент: планирование, контроль,
проведение, анализ. – СПб.-М., 2003.
99.Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное
пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
100. Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С. О. Макєєва. – К.:
«Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – 344 с.
101. Таранов, П. С. Приемы влияния на людей. – М.: ФАИР-ПРЕСС,
2000. – 608 с.
102. Тарарухина, М. И., Ионцева М. В. Техника репертуарных решеток
Дж. Келли // Социология: 4М. – 1997. – №8.
103. Тэйлор, Ш., Пипло, Л., Сирс, Д. Социальная психология. – СПб.:
Питер, 2004. – 767 с.
104. Томэ, Х. Что изменилось в моем понимании психоаналитического
процесса за последние 30 лет? // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. –
№4. – С. 111 – 122.
105. Устинов, П. День состоит из сорока трех тысяч двухсот секунд:
Рассказы: Пер. с англ. – М.: Известия, 1985. – 160 с.
106. Фабри, К. Э. Филогенетические предпосылки человеческих
способов общения // Вестник Московского университета. – Серия
Психология. – 1977. – №2. – С. 68 – 74.
107. Федотова, О. И. Контент-аналитические исследования средств
массовой информации и пропаганды: Учебно-методическое пособие по курсу
«Методика конкретно-социологических исследований в журналистике». – М.,
1988.
108. Фетискин, Н. П., Козлов, В. В., Мануйлов, Г. М. Социально-
психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М., 2002. –
490 с.
109. Фомин, Ю. А. Психология делового общения. – М., 2003. – 448 с.
110. Фрэнкин, Р. Е. Мотивация поведения. Биологические, когнитивные
и социальные аспекты: Пер. с англ. – М., 2003. – 651 с.
111. Хорни, К. Недоверие между полами // Психологический журнал. –
1993. – Т. 14. – №5. – С. 125 – 132.
112. Шалак, В. И. Современный контент анализ: Приложения в области
политологии, рекламы, социологии, экономики, психологии, культурологии. –
М.: Омега-Л, 2004. – 272 с.
113. Шипунова, Т. В. Агрессия и насилие как элементы
социокультурной реальности // Социологические исследования. – 2002. – №5. –
С. 67 – 76.
114. Шпет, Г. Г. Введение в этническую психологию // Г. Г Шпет.
Психология социального бытия. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж:
МОДЭК, 1996. – С. 261 – 372.

205
 115. Энциклопедический социологический словарь / Под ред акад.
Г. В. Осипова. – М.: ИСПТ РАН, 1995. – 939 с.
116. Эриксон, Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд
«Университетская книга», 1996.
117. Юнг, К.-Г. Символическая жизнь. – М.: Комто-центр, 2003. – 325 с.
118. Юнг, К.-Г. Структура психики и процесс индивидуации. – М.:
Наука, 1996. – 269 с.
119. Alport, G. The nature of prejudice – N.Y., 1958.
120. Moscovici, S. Theory and society in social psychology // The Context of
Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
121. Oppenheim, A. N. Questionnaire Design, Interviewing and
Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

206
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Яка специфіка соціально-психологічного підходу до аналізу
соціальних явищ?
2. У чому полягає теоретичне значення соціальної психології?
3. Яке прикладне значення соціальної психології? Наведіть приклади
вирішення соціальних проблем, які стали можливими завдяки використанню
соціально-психологічних знань.
4. У чому різниця між кореляційним й експериментальним
дослідженнями?
5. Що таке незалежна змінна та як можна маніпулювати декількома
незалежними змінними в одному експерименті?
6. Що таке «ефект очікування експериментатора»?
7. Поясніть суть експериментального сценарію в польових і
лабораторних умовах проведення експерименту.
8. Які існують типи спостереження? Які недоліки має цей метод?
9. У яких випадках, на Вашу думку, обман учасників соціально-
психологічного експерименту може бути виправданим?
10.Якою мірою «культурна обумовленість» соціальної поведінки обмежує
її передбачуваність?
11.Які основні соціально-психологічні проблеми розглядала соціальна
філософія, що передувала появі власне соціальної психології?
12.Коли почався відлік історії соціальної психології? Із чим це було
пов’язано? Обґрунтуйте відповідь.
13.Що мається на увазі під терміном «групова свідомість» і як це поняття
використовувалося для пояснення поведінки натовпу?
14.Назвіть основні характеристики «психології народів».
15.Чим схожі і чим відрізняються американський і європейський напрями
соціальної психології?
16.Коли соціальна психологія стала самостійною дисципліною і які
найбільш помітні зміни відбулися в соціально-психологічній теорії з того часу?
17.Назвіть основну методологічну проблему соціальної психології на
Заході в 20-ті роки ХХ століття. Проаналізуйте причини її виникнення.
18.Охарактеризуйте основні особливості розвитку вітчизняної соціальної
психології в20-ті роки ХХ століття.
19.Опишіть основні теоретичні напрями соціальної психології, назвіть
засновників і найбільш відомі роботи.
20.Назвіть основні розходження між односпрямованою і взаємозалежною
моделями соціалізації.
21.Охарактеризуйте деякі перцептивні здібності дитини. Яке значення
вони мають для відносин з іншими людьми?
22.Назвіть деякі поведінкові реакції, що демонструють прихильність: а) у
немовлят; б) у дітей старшого віку; г) у дорослих.
23.Назвіть п'ять внесків мовлення в соціальне життя.
24.Що таке соціально-когнітивний конфлікт і які його наслідки?

207
 25.Чому деякі діти молодшого віку демонструють більш явні етнічні
забобони, ніж їхні батьки?
26.Які ознаки стилю мовлення і невербальної поведінки співрозмовника
Ви використовуєте в соціальній діагностиці і чому?
27.Як, коли і чому, на Вашу думку, Ви змінюєте свої комунікативні
патерни, щоб Ваша поведінка виглядала більш схвальною чи такою, що
контролює інших?
28.На які види інформації ми, скоріше за все, звернемо особливу увагу
під час першої зустрічі з людиною? А які види інформації з більшою
імовірністю можуть змінити наше враження після того, як ми більше
дізнаємося про цю людину?
29.Назвіть основні механізми навчення агресії, які виділяє А. Бандура.
30.Яку роль у житті особистості відіграють механізми психологічного
захисту, що описав З. Фрейд?
31.Які події, що відбуваються в сучасному суспільстві, можуть бути
пояснені за допомогою юнгівського поняття «Тінь»?
32.Як адлерівське поняття «почуття неповноцінності» спрацьовує
стосовно людей із фізичними вадами?
33.Як пояснює К. Хорні розбіжності між здоровою та невротичною
особистістю під кутом зору невротичних потреб?
34.Які особливості притаманні міркуванням Е. Фромма щодо людської
агресії, її причин та проявів?
35.Що мав на увазі А. Маслоу під креативністю як характеристикою
самоактуалізованої людини?
36.Що, на Вашу думку, заважає сучасній людині досягти високих
показників самоактуалізації?
37.Назвіть основні динамічні процеси в малих групах.
38.До якого різновиду малої групи ви віднесли б групи антисоціальної
спрямованості?
39.Які етичні проблеми можуть виникати, на Ваш погляд, у зв’язку з
використанням деяких засобів соціально-психологічного впливу?
40.Як, на Ваш погляд, співвідносяться між собою поняття
«ментальність», «колективні уявлення», «колективне несвідоме»,
«національний характер»?

208
 ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ТА РЕФЕРАТІВ
1. Мода як соціально-психологічне явище: історія виникнення, механізми
формування та впливу на індивідуальну й групову поведінку.
2. Національний характер: міф чи реальність?
3. Національна самосвідомість: особливості формування та активізації в
умовах сучасної України.
4. Стереотипи та їхня роль у міжнаціональних відносинах.
5. Гендерні стереотипи та проблеми соціалізації особистості в сучасному
світі.
6. Публіка як соціально-психологічна група.
7. Натовп як різновид великої соціально-психологічної групи: методи
вивчення та засоби контролю поведінки.
8. Паніка як соціально-психологічний феномен: проблеми теоретичного
аналізу та прикладного дослідження.
9. Чутки як механізм формування громадської думки.
10. Конформізм: види, рівні та методи аналізу.
12. Психологія людського взаємопорозуміння: чинники та механізми.
13. Расизм, ксенофобія, сексизм, ейджизм: соціально-психологічні
механізми формування та повсякденні прояви.
14. Феномен лідерства: особливості формування в різних сферах
людської взаємодії.
15. Методи соціально-психологічного впливу та сучасна реклама.
16. Методи соціально-психологічного впливу та передвиборча кампанія.
17. Ефекти міжособистісного сприйняття.
18. Помилки першого враження: види та способи корекції.
19. Механізми міжособистісного сприйняття в процесі спілкування.
20. Любов і дружба: соціально-психологічні особливості та механізми
формування.
21. Зовнішність людини та її роль у процесах повсякденного спілкування.
22. Соціально-психологічні аспекти формування іміджу.
23. Методологічні та етичні проблеми соціально-психологічного
експерименту.
24. Класичні соціально-психологічні експерименти: історія та проблеми
інтерпретації результатів.
25. Механізми психологічного захисту та повсякденне життя особистості.
26. Механізми та їхня роль у детермінації спілкування.
28. Агенти соціалізації особистості в сучасному світі.
29. Телебачення як агент соціалізації.
30. Соціальна психологія та соціологія: конкуренція чи співробітництво?
31. Агресія: види, рівні аналізу та детермінанти формування.
32. Лідерство як соціально-психологічне явище.
33. Соціальні групи під кутом зору соціальної психології та соціології.
34. Соціальний характер та ментальність як характеристики етнічних
груп.

209
 ЗРАЗКИ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ

І. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів

соціально-психологічних знань
1. Виникнення описової соціальної психології пов’язане з іменами:
А. У. Мак-Дугалла та Е. Росса
Б. М.Лацаруса та Г. Штейнталя
В. Л. Уорда та Ф. Гіддінгса

2. Автором «теорії фрустрації» є:

А. Д. Доллард
Б. А. Бандура
В. Дж. Мід

3. Сутність якої теорії відбиває такий вислів:

«Особистість живе й розвивається в психологічному полі предметів та
явищ (у тому числі й інших людей), які її оточують і мають певний заряд
(валентність). Упливаючи на людину, ці предмети формують у неї певні
потреби, до задоволення яких людина прагне...»? Назвіть прізвище автора цієї
теорії.
А. Теорія навчення
Б. Теорія інстинктів соціальної поведінки
В. Теорія «поля»

4. Про яке соціально-психологічне явище йдеться в такому

висловлюванні:
«Коли люди відчувають утруднення у зв’язку з необхідністю радикально
змінити свої установки, їм доводиться шукати різні шляхи, щоб звільнитися від
неспокою та невідповідності між їхніми установками й поведінкою, якої
вимагає така ситуація... »? Назвіть прізвище автора, який описав це явище.
А. Соціальна інгібіція
Б. Когнітивний дисонанс
В. Соціальна фасилітація

5. Авторами перших підручників з соціальної психології вважаються:

А. В. Меде та Ф. Олпорт
Б. М. Лацарус та Г. Штейнталь
В. У. Мак-Дугалл та Е. Росс

6. Виникнення експериментальної соціальної психології пов’язане з

іменами:
А. Ф. Олпорта, В. Меде та В. Бехтерева
Б. М. Лацаруса, Г. Штейнталя та В. Вундта
В. Е. Торндайка, Дж. Морено та Дж. Міда

210
 7. «Психологія мас» як напрямок соціальної психології розробляли:
А. Ф. Олпорт та В. Меде
Б. Г. Тард та Г. Лебон
В. М. Лацарус, Г. Штейнталь та В. Вундт
8. Назвіть ім’я автора цієї ідеї:
«Особистість дитини формується в процесі її взаємодії з іншими дітьми.
У спілкуванні з ними дитина грає різні ролі, а її особистість є своєрідним
поєднанням різних ролей, які вона обирає... Людське «Я» – це продукт
соціального досвіду, який насамперед набувається в іграх....»
А. Ф. Скіннер
Б. Дж. Мід
В. Дж. Морено
9. Хто з учених займався експериментальним дослідженням феномена
соціальної фасилітації?
А. Е. Торндайк
Б. Н. Триплет
В. В. Меде
Г. Дж. Морено
Д. Ф. Олпорт
Е. В. Бехтерев
10. Виникнення «психологічного еволюціонізму» пов’язане з ім’ям:
А. Ф. Гіддінгса
Б. Л. Уорда
В. Е. Гідденса

ІІ. Структура особистості та проблеми її соціалізації в теоріях

класиків світової психології
1. Хто є авторами робіт:
1) «Мати чи бути»;
2) «Сексуальна революція»;
3) «Психологія влади»;
4) «Мистецтво любити»;
5) «Людина для себе»;
6) «Втеча від свободи»;
7) «Індивідуальна психологія як шлях до пізнання та самопізнання людини»;
8) «Масова психологія фашизму»?
А. Г. Салліван
Б. К. Хорні
В. Е. Фромм
Г. А. Маслоу
Д. В. Райх
Е. А. Адлер

211
 2. Яка група понять відбиває сутність:
1) «Індивідуальної психології»;
2) «Гуманістичного психоаналізу»;
3) «Аналітичної психології»?
А. Архетип
Б. Прагнення до вищості, влади, соціальне почуття
В. Неспокій
Г. Підкоряння, панування, конформізм, деструктивізм
Д. Почуття неповноцінності
Е. Базальний неспокій, основний конфлікт
Є. Динамізми
Ж. Потреба в укоріненні, потреба в індивідуалізації
З. Индивідуація
И. Поступливий, відсторонений, агресивний типи
3. Про який механізм психологічного захисту йдеться:
«...Пошук зручних причин задля виправдання неможливості того чи
іншого вчинку або переконливого обґрунтування неприйнятної поведінки...»?
А. Проекція
Б. Витіснення
В. Раціоналізація
Г. Сублімація
4. Хто з психологів займався вивченням «комплексу неповноцінності» та
«комплексу вищості» та пояснив механізми їх формування?
А. З. Фрейд
Б. К. Юнг
В. А. Адлер
Г. К. Хорні
5. Виправіть помилки у таких твердженнях, що пов’язані з теорією
К. Юнга:
А. Архетип «Персона» – фемінні якості чоловіка
Б. Архетип «Самість» – «темний» бік особистості
В. Архетип «Анімус» – «центр» людської особистості
Г. Архетип «Тінь» – маскулінні якості жінки
Д. Архетип «Аніма» – «публічне» обличчя людини
6. Розташуйте у правильній послідовності етапи розвитку особистості,
описані З. Фрейдом:
А. Латентний
Б. Анальний
В. Фалічний
Г. Генітальний
Д. Оральний

212
 7. Про який структурний елемент особистості (за К. Хорні) йдеться:
«Це продукт нашої ірраціональної уяви, це те, чим особистість хоче бути
з точки зору невротичного стану, що викликає масу внутрішніх конфліктів; це
те, чого ми ніколи не зможемо досягти у своєму розвитку...»?
А. Ідеалізоване «Я»
Б. Реальне «Я»
В. Актуальне «Я»
8. Про який механізм психологічного захисту йдеться:
«...Наділення інших людей власними почуттями, думками тощо, які є
неприйнятними з точки зору «Супер-Еґо»?
А. Проекція
Б. Витіснення
В. Раціоналізація
Г. Сублімація

ІІІ. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу

1. Оберіть із перелічених нижче характеристик елементарні параметри
групи:
1) групові процеси;
2) групові потреби;
3) система санкцій;
4) групові ролі;
5) композиція групи (її склад);
6) структура групи;
7) спосіб життя групи;
8) наявність специфічної мови;
9) групові норми та цінності.
2. Автором поняття «соціальний характер» уважається:
А. К. Юнг
Б. В. Вундт
В. Е. Фромм
Г. К. Хорні
3. Традиція вивчення психології етнічних груп пов’язана з роботами:
А. В. Вундта
Б. Е. Фромма
В. Г. Лебона
4. До якого типу груп можна віднести Вашу студентську групу:
1) первинні або вторинні;
2) формальні або неформальні;
3) групи членства або референтні;
4) до яких ще?____________________

213
 5. Який стиль керівництва, на Вашу думку, повинен характеризувати
діяльність:
1) головного режисера театру;
2) тренера національної збірної країни з футболу;
3) диригента симфонічного оркестру;
4) прем’єр-міністра в сучасній Україні;
5) директора дитячого будинку?
6. До якого типу груп можна віднести:
1) туристичну групу;
2) депутатську фракцію в парламенті;
3) театральну трупу;
4) глядачів, що зібралися на футбольному матчі;
5) команду хокеїстів?

ІV. Специфіка та структура спілкування як соціально-

психологічного процесу
1. Про яке соціально-психологічне явище йдеться:
«...Здатність індивіда емоційно відгукуватися на переживання інших
людей, що передбачає суб’єктивне сприйняття іншої людини, проникнення в її
внутрішній світ, розуміння її переживань, думок, почуттів... »?
А. Ідентифікація
Б. Емпатія
В. Рефлексія

2. Про який засіб соціально-психологічного впливу йдеться:

«...Багаторазове повторення емоційного впливу, яке знаходить прояв у
несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів...»?
А. Зараження
Б. Навіювання
В. Наслідування
Г. Переконання

3. Оберіть правильний варіант відповіді:

«Установки...»
А. ...визначаються лише нашими думками та переконаннями
Б. ...є результатом тих упливів, яких ми зазнаємо з дитинства
В. ...практично не змінюються після 20 – річного віку
Г. Усі відповіді правильні
Д. Жодна відповідь не є правильною (у цьому разі запропонуйте
Ваш варіант)

214
 4. Чи правильним є твердження:
«Навіювання практично не ефективне, коли об’єкт навіювання перебуває
у стані невпевненості, неспокою, тривоги...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)

5. З яким із механізмів психологічного захисту найбільше спільних рис у

феномена каузальної атрибуції?
А. Пригнічення
Б. Раціоналізація
В. Реактивне утворення
Г. Сублімація
Д. Регресія

6. Завершіть речення:
«Комунікативні бар’єри, що виникають у процесі людського спілкування,
можуть бути обумовлені такими чинниками, як...».

7. Чи правильним є твердження:
«Психологи стверджують, що для встановлення міжособистісних
відносин величезне значення має взаємна схожість людей стосовно їхніх
найрізноманітніших характеристик...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)

8. Про який соціально-психологічний феномен йдеться:

«...Зміна поведінки чи переконань у результаті реального чи уявного
тиску групи...»?
А. Соціальна фасилітація
Б. Соціальна адаптація
В. Конформізм
Г. Каузальна атрибуція
Д. жодна з відповідей не є правильною (у цьому разі запропонуйте
свій варіант)

9. Яке з наведених словосполучень за своїм змістом найближче до

поняття «атракція»?
А. Стереотипне сприйняття
Б. Взаємне пристосування
В. Міжособистісний потяг
Г. Приписування причин вчинків
Д. активізація групової діяльності

215
 10. Чи правильним є твердження:
«Ефективність процесу навіювання практично не залежить від
особистості того, хто здійснює навіювання, а цілком визначається
особистісними позиціями того, на кого спрямовується навіювання...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)

11. Про який засіб соціально-психологічного впливу йдеться:

«...відтворення одним суб’єктом рухів, дій, поведінки іншого суб’єкта...»?
А. Зараження
Б. Навіювання
В. Наслідування
Г. Переконання

12. Чи правильним є твердження:

«Стереотип – це відносно об’єктивне уявлення про людей, з якими у нас
були обмежені контакти...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)

13. Завершіть речення:

«Сугестору легше здійснювати навіювання, якщо його об’єкт перебуває в
стані...»

14. Про яке соціально-психологічне явище йдеться:

«...Ототожнення індивідом себе з іншою людиною, безпосереднє
переживання суб’єктом того чи іншого ступеня своєї тотожності з об’єктом
взаємодії...»?
А. Ідентифікація
Б. Емпатія
В. Рефлексія

15. Чи правильним є твердження:

«Із розвитком людства роль такого засобу впливу, як зараження, постійно
зростає, оскільки збільшується кількість стресових ситуацій, у яких опиняється
сучасна людина...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)

216
 ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ
1. Предмет соціальної психології як науки.
2. Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.
3. Соціальна психологія та соціологія.
4. Основні етапи розвитку соціальної психології як науки.
5. Описовий етап розвитку соціальної психології.
6. Експериментальний етап розвитку соціальної психології.
7. Методи соціальної психології: особливості та проблеми застосування.
8. Соціально-психологічний експеримент: пізнавальні можливості та
моральні проблеми.
9. Необіхевіоризм та його вплив на формування соціально-психологічних
теорій.
10.Основні течії соціального біхевіоризму.
11.Когнітивізм як соціально-психологічний напрям: історія та сучасний
стан.
12.Специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення особистості.
13.Соціалізація особистості: соціально-психологічний аналіз.
14.Теорія особистості З. Фрейда.
15.Теорія особистості К. Юнга.
16.Теорія особистості А. Адлера.
17.Теорія особистості В. Райха.
18.Теорія особистості К. Хорні.
19.Теорія особистості Г. Саллівена.
20.Теорія особистості Е. Фромма.
21.Теорія особистості А. Маслоу.
22.Теорія особистості Е. Еріксона.
23.Теорія особистості К. Роджерса.
24.Теорія особистості Дж. Келлі.
25.Диспозиційні теорії особистості.
26.Новітні напрями сучасної персонології.
27.Спілкування як предмет соціально-психологічного аналізу.
28.Спілкування як перцептивний процес.
29.Спілкування як комунікативний процес.
30.Спілкування як інтерактивний процес.
31.Соціально-психологічні механізми сприйняття в процесі спілкування.
32.Соціально-психологічні механізми впливу в процесі спілкування.
33.Соціально-психологічні ефекти спілкування.
34.Поняття та класифікація соціальних груп.
35.Історія та сучасні підходи до вивчення малих соціальних груп.
36.Динамічні процеси в малих групах.
37.Великі групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
38.Сутнісні характеристики великих груп.
39.Теоретико-методологічні підходи до аналізу великих груп.

217
 Навчальне видання

Соціальна психологія

ВОЛЯНСЬКА Олена Володимирівна

КОРОБКІНА Тетяна Володимирівна
НІКОЛАЄВСЬКА Алла Михайлівна

Навчальний посібник

Відповідальний випусковий В.І. Штанько

Редактор Б.П. Косіковська

План , поз.
Пiдп. до друку Формат 6084 1/16. Спосіб друку – ризографія
Умов.друк.арк. 14,3. Облiк. вид. арк. Тираж 100 прим.
Зам. № Ціна договірна.

ХНУРЕ. Україна. 61166, Харків, просп. Леніна, 14

Віддруковано в навчально-науковому
видавничо-поліграфічному центрі ХНУРЕ
61166, Харків, просп. Леніна, 14

218