Повна відповідність програмі ЗНО

Тема 3. Русь-Україна (Київська держава)

ЗМІСТ
 Розселення східнослов’янських племінних союзів (поляни, сіверяни, уличі, тиверці, хорвати (білі хорвати), волиняни (дуліби,
бужани), древляни).
 Назва «Русь». Руська земля. Утворення Русі-України (Київської держави).
 Внутрішньо - та зовнішньополітична діяльність перших київських князів.
 Державотворення кінця X - середини XI ст. Запровадження християнства як державної релігії.
 «Руська правда».
 Правління наступників Ярослава Мудрого.
 Русь - Україна (Київська держава) в першій третині XII ст.
 Боротьба з половецькою загрозою. Роздробленість Русі-України (Київської держави).
 Суспільно- політичне та господарське життя.
 Культура й духовність.
Результати навчально-пізнавальної діяльності учня
Учень/учениця знає:
 • дати подій: 860 р. - похід Аскольда на Константинополь, укладення першого відомого договору Русі з Візантією; 907, 911, 941, 944
рр.- походи князів на Константинополь; 882 р. - об’єднання північних та південних руських земель Олегом; 988 р. - запровадження християнства
як державної релігії; 1019-1054 рр. - князювання Ярослава Мудрого в м. Київ; 1036 р.- розгром печенігів князем Ярославом Мудрим; 1097 р. -
Любецький з’їзд (снем) князів; 1113р.- укладення «Повісті минулих літ»; початок правління Володимира Мономаха в м. Київ; 1187 р.- перша
згадка назви «Україна» в писемних джерелах, створення «Слова о полку Ігоревім»;
 персоналії: Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ізяслава, Святослава та Всеволода
Ярославовичів, Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича, Ярослава Осмомисла, митрополита Іларіона, Антонія Печерського,
іконописця Алімпія, літописця Нестора;
 значення понять і термінів: «племінний союз», «князь», «полюддя», «язичництво», «християнство», «шлюбна дипломатія»,
«роздробленість», «віче», «вотчинне землеволодіння», «умовне землеволодіння», «боярин», «смерд», «ізгой», «закуп», «рядович», «холоп»,
«ікона», «мозаїка», «фреска», «книжкова мініатюра», «билина», «літопис»;
 історично-культурні пам’ятки: Софійський собор у м. Київ- перша половина XI ст., сучасний вигляд; Спасо-Преображенський собор
у м. Чернігів - 1036 р., сучасний вигляд; Успенський собор Києво-Печерської лаври- 1073-1078 рр., сучасний вигляд; Михайлівський Золотоверхий
собор Михайлівського монастиря в м. Київ - 1108-1113 рр., сучасний вигляд; П’ятницька церква в м. Чернігів - кінець XII - початок XIII ст.;
Вишгородська ікона Богородиці; Свенська ікона Богородиці з Антонієм і Феодосієм Печерськими; мозаїки Богоматері Оранти та Христа
Вседержителя із Софійського собору в м. Київ - перша половина XI ст.; мініатюра «Євангеліст Лука» з Остромирового Євангелія - 1056-1057 рр.;
мініатюра «Родина князя Святослава Ярославовича» з «Ізборника» - 1073 р.
Учень/учениця уміє:
 встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища,
процеси) з періодами, факти-події - з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів;
 визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів;
 розпізнавати на картосхемі території розселення східнослов’янських племінних союзів у VIII - IX ст., шлях «із варягів у
греки», походи князів на Константинополь, походи князя Святослава, територіальні межі Русі-України (Київської держави) за Олега та
Ярослава Мудрого; Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства за доби роздробленості (XII ст.);
 характеризувати етапи політичного розвитку, особливості соціального і господарського жиггя Київської держави (Русі-України);
розвиток Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств за доби роздробленості; діяльність та здобутки
вказаних історичних діячів;
 пояснювати наслідки та значення внутрішньо- та зовнішньополітичної діяльності князів, Любецького з’їзду князів, причини та
сутність політичної роздробленості Русі-України (Київської держави);
  визначати передумови та історичне значення запровадження християнства як державної релігії;
 сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми;
 візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам’ятки.

Розселення східнослов’янських племінних союзів (поляни, сіверяни, уличі, тиверці, хорвати (білі хорвати), волиняни (дуліби,
бужани), древляни).
Назви східнослов'янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так, на
території України, за літописом, мешкало сім племінних об'єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.
Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу
виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової
активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася п гуртувалася дружина, основним
заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у
самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах - так званих городищах. Племінні
княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем,
ще не виділилася в окрему соціальну групу.
Територіальні межі племінних східнослов'янських союзів на землях України.
Поляни мешкали в Середньому Подніпров'ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег. На захід
од полян жили деревляни. їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип'яттю і Тетеревом. Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й
Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян). На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни. Південну межу
східнослов'янських земель уздовж Дністра займали племена уличів і тиверців. У Прикарпатті жили хорвати.

Назва «Русь». Руська земля. Утворення Русі-України (Київської держави).

Виникнення Києва
У «Повісті минулих літ» наводиться
переказ про заснування Києва трьома братами -
Києм, Хоривом і Щеком. Місто було назване на
честь старшого брата Києвом. Звичайно, Київ не
був іще містом у сучасному розумінні. Навіть
літописець, в оповіді якого переважає
легендарність, свідчив, що Кию, від імені якого
походить назва міста, належить слава
будівничого укріпленого городка, тобто фортеці,
замку. Це підтверджують і археологічні знахідки
на Старокиївській горі - йдеться про городище
Кия, що його відносять до 6 ст.
Щодо племінної належності Києва вчені
дотримуються різних думок. Одні вважають, що
городище на Старокиївській горі виникло як
міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення
східнослов'янських племен - предків українців -
до міжплемінного об'єднання. Інші переконані,
що Кий - засновник Києва був полянським
князем, а відтак городище виникло як центр
полянського князівства. Із виникненням і
розбудовою Києва і князівства навколо нього
багато дослідників пов'язують проблему
зміцнення у східних слов'ян апарату влади та
групи людей, наділених владою, - можновладців.
Саме об'єднанням наділених владою
дніпровських слов'ян прихильники такої думки
вважають полян. Не випадково літописець
вирізнив їх з-поміж усіх південних
східнослов'янських племен, підкреслюючи, що
вони «мужі мудрі й тямущі». Поляни, за
літописом, дали перших київських князів: Кия з
його братами Щеком, Хоривом та сестрою
Либіддю. Кий із почестями був прийнятий візантійським імператором. Навіть першу данину Хозарському каганату поляни дали не хутром або
зерном, а мечами - ніби попереджаючи, що невдовзі підкорять хозарів і змусять їх платити данину собі. Отже, поляни - це верхівка південної
групи східнослов'янських племен, з якою пов'язане становлення держави з центром у Києві Складні стосунки з хозарами змусили полян
шукати підтримки у войовничих варягів, які, прагнучи контролювати шлях «із варягів у греки», повинні були здолати владу хозарських володарів.
Із скандинавами пов'язана назва Русь, якою сусідні народи називали першу східнослов'янську державу із центром у Києві. Літописець твердив:
«поляни, які тепер звуться руссю». Утвердженню назви «русь» сприяло також захоплення влади в Києві варязькими князями. Однак швидке під-
несення й міжнародне визнання Київської держави - Руської землі за перших Рюриковичів свідчить, що творці її - не зайди-чужинці, а
східнослов'янські племена, які протягом 7-8 ст. самостійно пройшли тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю
своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки, активно налагоджували відносини із
сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат.
Правління Аскольда
Закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося у другій половині 9 ст. і було пов'язане з діяннями руських
володарів Діра та Аскольда. І досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки
автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольдові полянських князів - нащадків Кия.
Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані,
що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним - Аскольд.
Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують
засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд пограбував і спустошив передмістя
візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як
державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. Із походом на Візантію 860 р. історики пов'язують першу
спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави.
Як гадають, тоді йшлося про навернення до християнської віри не окремих людей, а щонайширшого загалу, і про підтримку християнської
церкви впливовим оточенням князя, тобто про утвердження християнства як державної релігії. Ймовірно, того року під час мирних переговорів з
імператором обряд хрещення прийняли не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда,
справа подальшого поширення християнства в Руській державі наразилася на труднощі.
Утвердження династії Рюриковичів.
Нині важко відновити ланцюжок подій, що призвели до усунення Аскольда від влади. За свідченням літописця, який, нагадаємо, вважав
Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тих подій мав рід варязького князя Рюрика. Цей войовничий князь-воїн
поширив свою владу на північні східнослов'янські племена, посівши Новгород. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники,
сподівалися змовники. Однак 879 р. той помер. Тож аби завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він
був опікуном малолітнього сина князя Рюрика - Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.
Отож, убивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег із роду Рюрика. Цей факт дослідники витлумачують як
утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Ті ж, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок
змови прибічники Олега поклали край правлінню династії Києвичів.
Теорії походження назви «Русь»
1. Норманська (варязька) теорія. Назва «Русь» була занесена на слов’янські землі варягами. Нестор літописець описав цю теорію в
«Повісті минулих літ».
2. Автохтонна (місцева) теорія. Назва «Русь» походить від географічних назв середнього Подніпров’я (Рось, Росава, Роставиця.). Ця
теорія найпоширеніша серед сучасних дослідників.

Внутрішньо - та зовнішньополітична діяльність перших київських князів.

Правління Олега
За свідченням літописця, Олег княжив у Києві ЗО років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Він не легковажив
владою, а навпаки - прагнув віднайти нові способи Гї посилення. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які
визнавали законною владу Аскольда.
• Літописець розповідав, що на початку свого правління Олегові довелося воювати проти деревлян і сіверян. Підкоривши їх, новий
київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885 Олег приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів і тиверців.
• На початку 10 ст. Олег домовився про участь у його воєнних походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави
увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.
За свідченням літопису, року 907 стався похід проти Візантії. Розповідь літописця про блискучу перемогу Олега сповнена легендарних
подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст угоди між русичами та візантійцями.
Умови угоди були надзвичайно вигідні для Русі. Візантія на відкуп мала сплатити кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину
руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов'янських племен, які корилися Олегові.
За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Візантійці зобов'язувалися утримувати руських купців
у своїй столиці - Константинополі - протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях.
Умови угоди 907 р. були уточнені в 911 р. - після нового Олегового походу.
 Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, оскільки засвідчило міжнародне визнання Руської держави.
Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву
«Київська Русь» саме від початку 10 ст.
Правління князя Ігоря
На відміну від свого попередника на князівстві та
опікуна Олега, у літописній розповіді про якого ще
переважає легендарність, князь Ігор - цілком реальна
історична постать.
Здобувши владу після смерті Олега в 912 р., син
князя Рюрика правив у Києві до 945 р.
Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з
непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими
в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися
деревляни. Сутичкою з ними Ігор розпочав своє
князювання. У протистоянні з ними знайшов свою
смерть.
Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі, за що
заплатили високу ціну - по трьох роках збройної
боротьби проти княжого війська вони залишили обжиті
місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та
Дністра. Силу зброї довелося застосовувати й проти
тиверців.
Воєнні заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його
виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були
закони тогочасного життя, згідно з якими право на
володарювання треба було доводити силою. Виявом
відносин між володарем і підлеглими було полюддя та
збір данини.
Зібравши данину, князь прагнув вигідно її
продати. Грішми й заморським крамом він
розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у
воєнних походах і своїм дружинникам.
Походи проти Візантії. Вдалими були походи
Олега, та Ігорю умови угоди довелося поновлювати.
Тож і він здійснював воєнні походи проти Царгорода.
Літопис розповідає про два такі походи. Перший, року
941, був невдалим. Човни русичів наразилися на
грецький вогонь візантійців (суміш із смоли, сірки,
селітри, нафти та ін., що горіла й на воді).
Невдача спонукала Ігоря до нового походу.
Стався він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди.
Про той договір докладно оповідає літописець. Свідчать
про нього й візантійські джерела. З-поміж умов угоди,
яка загалом була менш вигідною для Русі, ніж угода
Олега, привертає увагу зобов'язання київського князя
надавати військову допомогу Візантії. Саме ця
обставина, на думку дослідників, пояснює похід князя
Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р.
У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а й на печенігів - кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів
Русі в 915 р.
Володарювання Ольги
Трагічна смерть князя Ігоря змусила перебрати державне кермо його дружину - княгиню Ольгу: адже Ігорів син, князь Святослав, за
свідченням літопису, був іще надто малим. На думку вчених, смерть Ігоря була пов'язана з прагненням союзів племен, зокрема деревлян,
позбутися влади Рюриковичів і утвердити в Києві власну династію. Щоб покласти край домаганням деревлянської знаті, Ольга мусила діяти
розважливо й рішуче. До сьогодні не збереглося жодних подробиць про те, як саме Ольга подолала антирюриківські настрої деревлян. Перемога
київської влади й остаточне підкорення деревлян втілено в легендарних розповідях літописця про три помсти княгині Ольги.
Ольга вперше в Історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь: вона скасувала правління
деревлянського князя Мала, підпорядкувавши деревлянську землю безпосередньо Києву.
 Як свідчить літопис, Ольга, приборкавши деревлян, заходилася впорядковувати збір данини, аби запобігти в майбутньому спалахам
невдоволення, подібним до тих, унаслідок яких і загинув її чоловік.
Зовнішня політика княгииі Ольги. Найважливішим зовнішньополітичним партнером Руської держави за часів Ольги лишалася Візантія.
Більш-менш усталеною датою щодо подорожі Ольги до Константинополя є 957 р., хоча літописець називає іншу. Встановили ї"ї на підставі
свідчень візантійського імператора, учасника події, Константина Багрянородного, який залишив спогади про два імператорські прийоми руської
княгині, вказуючи не лише дати кожної, а й дні тижня, на які ті припали.
Мета поїздки княгині Ольги до Константинополя витлумачується неоднозначно. Літописець і житійна література причини візиту вбачали у
прагненні Ольги охреститися.
• Літопис розповідає, що, прибувши до Константинополя, княгиня стала християнкою і що її хрещеним батьком був сам імператор.
Щоправда, Константин Багрянородний про хрещення Ольги у своїх спогадах не згадав жодним словом.
• Більшість сучасних дослідників уважає, що Ольга вирушила до Константинополя вже охрещеною. Цим і пояснюється той пишний
прийом, який влаштував для неї імператор. Малоймовірно, щоб гордовиті візантійці приймали як рівню собі володарку-язичницю. Крім того, є
свідчення, що у складі Ольжиного почту був священик Григорій - найвірогідніше князівський духівник.
Вирушаючи до Царгорода, княгиня Ольга прагнула поновити мирну міждержавну , угоду між Руссю та Візантією - адже за звичаями тих
часів угода діяла доти, доки живими були володарі, що її уклали. Смерть князя Ігоря й спонукала Ольгу вирушити до Константинополя за новим
текстом договору. Та, напевне, укладено його не було. І відносини Русі та Візантії стали прохолоднішими.
Політика князя Святослава
Року 964, як свідчить літопис, Святослав вирушив у похід на Оку та Волгу, маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Похід тривав два
роки. Протягом цього часу княжа дружина подолала 6 тис. км, провівши чимало переможних битв: було подолано, зокрема, волзьких булгар та
буртасів (мордву), ясів і касогів. Перед руськими мечами не встояли й найпотужніші фортеці Хозарії - м. Семендер, розташоване на березі
Каспійського моря, м. Саркел на Дону, та столиця каганату Ітіль у гирлі Волги. Військова присутність русичів на землях Хозарії настільки
підірвала сили цієї держави, що відновити колишню велич вона не спромоглися і невдовзі занепала.
Та всупереч гучним перемогам Святослава, мало хто з істориків
оцінює його політику щодо Хозарії позитивно. Адже Хозарський
каганат, немовби щит, захищав руські землі від набігів численних
східних кочовиків. Із занепадом Хозарії кочові орди посунули на Русь.
Відвойовані на сході землі треба було захищати, а сил для того в Руської
держави бракувало. Тож територіальні придбання Святослава по
короткім часі було втрачено.
Не менш масштабною й так само мало результативною була
кампанія Святослава на Балканах. Розпочата 967 р., вона тривала кілька
років і складалася з двох походів.
Святослав упродовж 968 р. швидко просувався землями
Нижнього Подунав'я і невдовзі «взявши вісімдесят городів по Дунаю, і
сів, князюючи там, у городі Переяславці, беручи данину...»
Такий розвиток подій аж ніяк не відповідав
зовнішньополітичним планам Візантії, яка сама воліла володарювати на
Балканах. Тому невдовзі Святославові довелося воювати вже проти
військ візантійського імператора. Обставини склалися не на користь
Святослава. Влітку 968 р. до Переяславця надійшла звістка про
смертельну небезпеку, яка загрожувала Києву: скориставшись
відсутністю великого князя та його дружини, до руської столиці
підійшли орди печенігів і оточили її. Святослав змушений був якомога
швидше повертатися до Києва. На Дунай він зміг повернутися лише 970
р.
За відсутності Святослава на Балканах сталися суттєві зміни: у
Візантії на престолі утвердився новий імператор Іоанн Цимісхій, який
удався до всіх дипломатичних заходів, аби переконати Святослава
відмовитися від його зазіхань на Балкани. Уряд Болгарії уклав із
Візантією союзницьку угоду й розпочав боротьбу проти руських залог у
дунайських фортецях. Отож, Святославові довелося знову братися до
зброї.
На початку походу Святослав підкорив майже всю Болгарію,
перейшов через Балканські гори і вдерся до Фракії. Однак в битві під
Аркадіополем Святослав зазнав поразки - першої в житті. Це змусило
його повернути на Дунай і закріпитися в Доростолі (тепер м. Сілістра,
Болгарія). Навесні 971 р. сюди підійшли війська візантійського
 імператора. Святослав із своєю дружиною
опинився в облозі, яка тривала три місяці.
Врешті знесилені противники погодилися
на переговори. Відбувалися вони на найвищому
рівні: особисто зустрічалися руський князь і
візантійський імператор. За договором 971 р.
Святослав відмовлявся від претензій на
візантійські володіння у Криму та на Дунаї,
візантійський імператор зобов'язувався
пропустити русичів додому й надалі ставитися до
них як до друзів. Дійшовши згоди із Святославом,
візантійський володар підступно повідомив ханові
печенігів Курі, що виснажені тривалим походом
русичі повертаються з великою здобиччю додому.
у районі Дніпрових порогів печеніги
перекрили шлях Святославу. Реально оцінивши
співвідношення сил, Святослав відійшов до
Білобережжя, щоб там перезимувати.
На початку березня 972 р. князь вирушив
до Києва. Та біля порогів його атакували печеніги.
У бою загинуло багато русичів. Наклав головою і
великий князь.
Внутрішня політика Святослава.
Святослав мало дбав про внутрішньодержавні
справи. Спочатку він доручав їх матері - княгині
Ользі, а після її смерті, року 969, уповноважив
здійснювати верховну владу своїх синів, віддавши
Київ Ярополкові, Деревлянську землю - Олегові, а
Новгород - Володимирові. У такий спосіб було
утверджено порядок князівського правління, що
надавав право володарювати на всій території
Руської держави представникам лише однієї
династії - Рюриковичів. З незначними змінами цей
порядок проіснував кілька століть. Він не був
якимсь оригінальним винаходом Святослава -- так
чинили скрізь у середньовічній Європі. Сприяючи
з одного боку зміцненню влади правлячої
династії, цей порядок породжував братовбивчі
війни між синами великого князя: адже маючи
владу, кожен із них прагнув більшої.

Державотворення кінця X - середини XI

ст. Запровадження християнства як державної
релігії.
Формування державної території та
територіальний поділ Київської Русі за князя
Володимира
Посівши у 980 р. великокнязівський стіл,
Володимир Святославич заходився послідовно
приєднувати до Києва нові території, не обмежуючись встановленням формальної зверхності у вигляді виплати данини.
Київський володар викорінював на землях підкорених племен будь-які ознаки місцевої родоплемінної влади, передаючи їх у володіння
своїм синам або урядовцям-посадникам.
Підлеглі території втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля.
Чернігівська земля. Переяславська земля. Новгородська земля тощо.
За правління Володимира Великого відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.
Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра,
Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на
півночі, Причорномор'я та Приазов'я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а
цілком реальна імперія - найбільша держава тогочасної Європи.
Передумови впровадження християнства як державної релігії
На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій,
вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші - й способом життя.
За таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була доволі примарною. Щоб виплекати могутню імперію - а саме
такий намір мав Володимир, - він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. За часів Київської Русі державу
уособлював ґї володар. Отож, аби зміцнити державу, київський князь повинен був подбати про свій авторитет у підлеглих землях. За давніх часів
право володарювати вважалося дарованим богами. Подібних уявлень дотримувались і наші предки. За умов панування язичницьких культів
Володимир наражався на небезпеку постійного спротиву племен, що поклонялися кожне своєму богові й корилися освяченому тим богом
правителю. Київський князь знищив племінні князівські династії, проте залишилися боги... І вони вустами жерців-волхвів намовляли люд до по-
новлення споконвічного порядку.
Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав
право володарювати київському князеві.
Джерела до наших днів зберегли легенди про те, як Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави.
Спочатку він буцімто взагалі спробував обійтися без нововведень і заходився реформувати язичництво. Літописець оповідає, зокрема, що
Володимир, утвердившись у Києві, наказав поставити неподалік князівського палацу ідолів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і
Мокош - найшанованіших слов'янських богів. Цим богам, твердив літописець, за задумом князя, мусили поклонятися всі племена. Однак спроба
виявилася невдалою.
Тоді Володимир запросив до себе представників різних народів, що сповідували віру в єдиного бога - іслам, юдаїзм, християнство.
Вислухавши виклад засад кожного віровчення, Володимир іще зволікав з оголошенням своєї волі, хоча вибір уже зробив. Щоб остаточно
впевнитися у правильності вибору, він розіслав посланців до різних країн для «випробування віри». Лише почувши звіт кожного, князь оголосив
про своє рішення прилучитися до християнства.
Насправді впровадження християнства як державної релігії було зумовлене самим плином життя.
Наміри охрестити Русь, як ви пам'ятаєте, мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга.
Отож, на думку дослідників, літописні легенди є відгомоном складних міждержавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира
перед актом хрещення Русі
Літописна легенда про хрещення Володимира та впровадження християнства на Русі
Впровадження християнства літописець пов'язав із походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму, що належало тоді
до візантійських володінь.
Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру.
Шлюбові перешкоджало язичництво київського князя. Охрестившись у Херсонесі та одружившись із Анною - так звали візантійську
принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського
св. Климентія.
Потому він вдався до рішучих заходів для хрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня
прибути до Дніпра. Більшість киян разом з дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили.
Навернення до християнства киян започаткувало хрещення всієї країни.
Однак не всі руські землі було цілком християнізовано за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.
Дослідники твердять, що в руських церквах ще в 12 ст. були спеціальні місця для хрещення дорослих людей. Спочатку до християнства прилу-
чалися мешканці найбільших міст. Літопис доносить поодинокі свідчення спалахів невдоволення діями князя. Та Володимир виявив несхитну
волю й рішучість, отож, упровадження ним християнства мало, на відміну від його попередників Аскольда та Ольги, незворотний характер.
Значення впровадження християнства як державної релігії
До безпосередніх наслідків запровадження християнства в Київській державі у царині внутрішньої політики відносять зміцнення влади
київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віру-
ваннями настроїв замкненості іі відокремленості від інших територій.
у міждержавному житті наслідки впровадження християнства проявилися у встановленні рівноправних відносин із християнськими
країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні воєнних походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів.
Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.
До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації.
Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов'язані з впровадженням християнства, проте яскраво вони
виявилися через кілька десятиліть - коли на наших теренах розквітла книжна культура.
Так само віддаленим у часі був розвиток мистецтва - архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти
відправу у християнському храмі.
Найбільш віддаленими в часі є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого
значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації.
Інші внутрішньополітичні заходи Володимира
Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира, мусила мати й відповідну столицю. Отож, розгорнув
він у Києві небачене будівництво. За часів Володимира київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. До «міста
Володимира» - так називають дитинець, розбудований Володимиром, можна було потрапити крізь в'їзні ворота. Неприступності воротам додавали
високий оборонний вал і глибокий рів, через який було перекинуто міст. Із середини окрасою «міста Володимира» була мурована церква
Богородиці, будівництво якої тривало від 989 впродовж семи років. Це був головний і перший кам'яний храм Київської Русі. Церква Богородиці
займала площу, що ледь не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників. На утримання церкви князь Володимир наказав
віддавати десяту частину своїх прибутків. Ось чому, свідчив літописець, її називали Десятинною.
Поряд із церквою Богородиці розташовувалися розкішні князівські палаци. На дитинці мешкали й найзаможніші київські можновладці.
«Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі - Бабиного торжка. Та хоч як
зріс дитинець за часів Володимира, він усе ж таки був лише частиною Києва - нехай і центральною, проте аж ніяк не
найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його
мешканців були купці та майстровий люд - гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало
київське торговище, де сходилися гості, тобто купці з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні
кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.
Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські
монети. Археологи знайшли Володимирові монети із срібла - срібники та з золота - златники. На монетах Володимира
з одного боку зображено Христа, а з іншого - самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис
«Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб
Зовнішня політика Володимира Святого
В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо - і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені.
Такими були його воєнні походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося
відвойовувати в сусідів.
• Прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших відносин із багатьма державами. Крім Візантії,
до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німецька імперія, Болгарія. Жваві відносини зав'язалися з Римом як центром
християнської церкви.
• Особливе місце в зовнішньополітичній діяльності Володимира посідали відносини з печенігами. Задля охорони від їхніх нападів
Володимир ініціював створення нової системи оборони. За його задумом, та система мала складатися з потужних земляних укріплень і низки
фортець на південному кордоні Руської держави.
Утвердження Ярослава Володимировича в Києві
Смерть Володимира Великого зруйнувала усталений у державі лад, чотири роки країну лихоманило, події змінювалися, мов у
калейдоскопі, - розгорілися міжкнязівські усобиці за владу в Києві, під час яких наклали головою четверо з Володимирових синів, а переможцем
судилося стати Ярославові. Під роком 1019 літописець занотував: «Сів Ярослав у Києві, обтер піт з дружиною своєю, показавши перемогу й труд
великий». Невдовзі після утвердження в Києві Ярослав змушений був залишити столицю й податися в північні землі, щоб покласти край зазі-
ханням на Новгород полоцького князя, Ярославового небожа, Брячислава. Тільки-но той конфлікт було залагоджено, як набрав сили новий - із
тмутараканським князем Мстиславом, який 1023 р. несподівано повів свою дружину на Київ. Мстислав доводився Ярославові молодшим братом.
У попередніх усобицях він, за свідченням літописця, участі не брав. Що ж до його претензій на Київ 1023 р., то вони набули несподіваного
розвитку. Річ у тім, що Мстислав виграв битву з Ярославом,проте від Києва відмовився, віддаючи належне старшому братові. Року 1026 брати
уклали між собою мирну угоду, згідно з якою поділили руські землі по Дніпру: правобережні землі з Києвом належали Ярославові, а лівобережні з
Черніговом - Мстиславові. Такий порядок володарювання проіснував 10 років - до смерті Мстислава. Тож лише від 1036 р. Ярослав став єди-
новладним володарем Київської Русі.
Внутрішня політика Ярослава Мудрого
Ярослав доклав багато зусиль для збереження цілісності та єдності Руської держави:
- повернув під свою владу червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим;
- ходив на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав м. Юр'їв;
- не полишав будівництва, розпочатого батьком, на північному кордоні Русі;
- остаточно здолав печенігів.
Звістку про останню, переможну для Ярослава, битву проти печенігів, що сталася під мурами Києва, вміщено під 1036 р., однак сучасні
історики відносять її до 1017 р. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місті битви величний храм - Софію Київську. Про Київ часів
Ярослава Мудрого казали, що він був окрасою Русі й суперником самого Константинополя.
Площа «міста Ярослава» порівняно з дитинцем за Володимира зросла в сім разів. Іще вищими та потужнішими стали мури й вал. Окрасою
Києва були Золоті Ворота - парадний в'їзд до міста - із надбрамною церквою Благовіщення, Софійський собор, храм святого Георгія,
споруджений на честь небесного покровителя київського князя (церковне ім'я Ярослава - Георгій (Юрій)) та церква святої Ірини. Справжньою
перлиною давньоруської архітектури, найвеличнішою спорудою Києва часів Ярослава Мудрого став собор святої Софії.
Це була велика, увінчана 13 банями кам'яна церква, оточена з трьох боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу до собору було
прибудовано дві башти з широкими гвинтовими сходами на церковні хори. Та ще більше, ніж зовнішня грандіозність, приголомшувало внутрішнє
оздоблення храму. Найбільш вражали настінні зображення - фрески та мозаїки, з-поміж яких багато було присвячено засновникові храму - князеві
Ярославу Мудрому.
Київська Софія символізувала поєднання божественного начала й державної влади. Собор одночасно був головним, митрополичим храмом
Русі і місцем здійснення найурочистіших державних церемоній - сходження на великокнязівський стіл, прийняття чужоземних послів тощо.
 Налагодження внутрішнього життя було неможливим без упорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь
Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові - адже він був першим, хто уклав писаний збірник
руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які за-
початкували славнозвісний збірник законів - «Руську правду».
Ярослав Мудрий всіляко сприяв утвердженню й поширенню в руських землях християнського віровчення. Він не лише опікувався
будівництвом церков, а й підтримував авторитетом князівської влади ще не міцну церковну організацію. Так, за сприяння Ярослава Мудрого року
1051 було обрано першого митрополита з русичів - ним став Іларіон. У 1051 р., сповіщав літописець, чернець Антоній започаткував Печерський
монастир - у недалекому майбутньому провідний осередок церковного й культурно-освітнього життя.
Справа утвердження християнства, що нею переймався князь Ярослав, перебувала у прямій залежності від поширення освіти. Церковні
відправи були можливими лише за наявності богослужбових книжок. Щоб забезпечити потребу руських церков у книгах, Ярослав створив у Києві
при Софійському соборі скрипторій-майстерню для переписування книжок. Згодом такі майстерні постали і в інших містах Русі. У Софії
Київській діяла також школа перекладачів і переписувачів. Там-таки навчали грамоти й ознайомлювали з основами наук дітей із заможних родин.
Виникали школи й при інших церквах та монастирях.
Зовнішньополітичні заходи Ярослава Мудрого
Далекоглядна зовнішня політика Ярослава Мудрого сприяла зростанню міжнародного авторитету Київської Русі. Князь-політик уникав
воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. У зовнішній політиці він використовував усі можливості
дипломатії, серед яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого називали тестем Європи. Про масштаби
зовнішньополітичної діяльності Ярослава та про авторитет його як володаря свідчить той факт, що всіх своїх дітей він вигідно одружив.
Породичавшись із найшляхетнішими європейськими родинами, мудрий князь пов'язав Київську Русь із Європою кровними узами.
Сестра Ярослава Мудрого Марія-Доброніга була дружиною польського короля Казимира І. Один син Ярослава був одружений із сестрою
цього ж короля, другий взяв шлюб з візантійською царівною. Дочки Ярослава були видані заміж: Анастасія - за угорського короля Андраша,
Єлизавета - за норвезького короля Гаральда, а по його смерті - за норвезького короля Свена; Анна - за французького короля Генріха, племінниця
Ярослава Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по його смерті - за германського
імператора Генріха IV.
Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі.
Заповіт Ярослава Мудрого синам
Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на
старшинстві. З оповіді літописця під 1054 р. довідуємося, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину - Святославові,
Переяславщину - Всеволодові, Володимир-Волинський - Ігореві, а Смоленськ - В'ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу».
Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як
відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.
У історичній науці немає одностайності в оцінці цього заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його далекоглядним і розважливим
рішенням, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до
роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава - си-
нів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами
нової усобиці.
Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, було складено на замовлення улюбленого Ярославого
сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім із Ярославичів.

Правління Ярославичів
По смерті Ярослава Мудрого в історії Руської держави настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було
доволі довго.
Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Молодші -
Ігор і В'ячеслав - отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі
спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, і саме таку роль відводить йому літописець, постійно
підкреслюючи однак, що він охоче радився з молодшими братами.
Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати проти торків. Утім, ці тюркомовні племена не
мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли в першій половині 11 ст. в Причорноморські степи з Прикаспію.
До руських кордонів половці вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з
половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини самого лише Всеволода для відсічі
нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили.
Справжня битва відбулася року 1068 на річці Альта. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися
втечею.
Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ.
Безпорадність князів обурила киян. Стичійні протести и невдоволення переросли в повстання, в результаті якого князя Ізяслава було
вигнано.
 Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в
далекого родича - польського короля Болеслава II. Оговтавшись від
київських подій, він 1069 р. повів військо Болеслава на Русь.
Ізяслав знову посідає великокнязівський стіл. Здавалося б,
повинно було поновитися колишнє злагоджене правління трьох Яро-
славичів. І справді, протягом кількох наступних років братерська приязнь
начебто взяла гору над владолюбством. З-поміж загальнодержавних
подій найпомітнішою була Вишгородська нарада князів 1072 р.
Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до
новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита,
єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі
порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід
руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава
Мудрого становили «Руську правду».
Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не
поклала краю суперечностям між Ярославичами.
Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалося б, не
перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На
той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де
князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами.
Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив
на київський стіл сина старшого Ярославича - Святополка Ізяславича,
адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ.
Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті
Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права,
погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття,
Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв
Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава.
Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули
для Мономаха в суцільних турботах, головною з яких були половці.
Любецький з'їзд князів
Боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення
дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти краіі
князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував
тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала
ініціатива організації з'їзду князів у Любечі 1097 р. На Любецькому
з'їзді було схвалено принцип князівської вотчини - тобто володіння, що
належали батькам.
Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського
роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам.
Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а
Переяслав - Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).
Та хоч якою одностайністю були, за свідченням літописця, позначені рішення Любецького з'їзду, вони не поклали край суперечкам князів.
Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інші князі мали задовольнятися мі-
зерними володіннями, до того ж такими, що перебували у загальнородовій власності, і розпорядниками їх визнавалися власники вотчин. До гурту
«обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній взяв активну
участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з'їзду в Любечі. її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син
найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і Святополка Ізяславича.
Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з'їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання
мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, зокрема й питання наділів.

Русь - Україна (Київська держава) в першій третині XII ст.

Коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі
за князя Володимира Мономаха.
Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів - претендентів на київський стіл, передусім
Мономаха. Адже згідно з правом вотчини Володимир Всеволодович не міг посісти київського столу. Певної законності його утвердженню в
Києві, власне, надали повстання й воля киян.
 Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У
його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською
землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для
налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На
нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові особи з Києва, Білгорода, Переяслава, а також
представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди».
Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро. Зов-
нішньополітичні зв'язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав
династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією,
Німецькою імперією, Угорщиною. Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Проте за часів Мономаха вони вже не
були занадто войовничими, суперечки часто розв'язувалися в мирний спосіб - тими-таки династичними шлюбами. Володимир Мономах помер
1125 р. Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету - настільки великого, що
він без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава - старшого з Мономаховичів.
Правління Мстислава Володимировича
За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) його пошановували йменням Великий.
Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримаючи в покорі норовистих родичів.
Кілька успішних походів проти половців, які спробували «підвести голову» після смерті Мономаха, забезпечили спокій на південних
рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики. З літопису довідуємося, що київський князь ходив походами
на Литву. Та найбільше промовляють про стабільність державного життя звістки про будівництво. За Мстислава в Києві було закладено кам'яні
церкви святого Федора та Богородиці Пирогощої, освячено церкву святого Андрія Первозванного Янчиного монастиря. Мстислав був останнім
київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.

Боротьба з половецькою загрозою. Роздробленість Русі-України (Київської держави).

Причини роздробленості Київської Русі
Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них такі:
- великі розміри території держави й етнічна неоднорідність населення;
- князівські усобиці;
- відсутність сталого порядку столона-слідування;
- напади степових кочовиків;
- занепад торговельного шляху «з варягів у греки».
Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток великого землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні
князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше - вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у
12 ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили
власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств у середині 12
ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.
Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення
(5-7 ст.), наштовхнуло вчених на думку, що багато важив у роздробленості Київської Русі різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на
якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання українців, білорусів і росіян - пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли
склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву
Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (сучасні російські терени).
І все ж, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств. Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною
державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою.
• Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних
князівств.
• Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми - головним
чином пов'язані з організацією спільних походів проти половців.
• Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської
влади й відновлення централізації держави.
Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів
роздробленості дослідники називають федеративною монархією, послуговуючись терміном «федерація». Форму правління, властиву
Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання
найвпливовіших князів однієї династії Рюриковичів.
Київське князівство
Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж 12-у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного в цьому не було,
адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців,
великі ремісничі майстерні. У Києві мешкало близько 50 тис. душ. Тут перебувала резиденція митрополитів. Величі стольного міста відповідали й
прилеглі землі. Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташо-
ваних тут.
Київське князівство охоплювало значні території.
• Більшість його земель розляглися на Правобережжі.
• На півночі - це велика частина Полісся, на заході - землі аж до Волині.
• На півдні Київське князівство межувало з половецькими степами, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега
Дніпра.
Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Вигідне розташування князівства сприяло
розвиткові торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.
Значні території, вигідне розташування, розвинене господарство Київського князівства приваблювали жадібних до багатства князів. Та ще
більше вабила можливість, ставши київським князем, здобути авторитет старшого над усіма князями. За часів роздробленості за право княжити в
Києві змагалися зі зброєю в руках князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські... Правителі в Києві заступали
один одного через 6-8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів.
Найдовше за доби роздробленості тривало князювання в Києві співправителів Святослава (1177-1194 рр.) та Рюрика (1180-1202 рр.). Ці князі нале-
жали до двох найвпливовіших родів - чернігівських Ольговичів та смоленських Ростиславичів. Домовившись про співправління, вони поклали
край запеклим міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньодержавне становище.
Чернігово-Сіверське князівство
Це князівство остаточно сформувалося в 11 ст., з волі Ярослава Мудрого, хоча землі Чернігівщини належали до найдавнішого осередку
Руської держави. На початку 12 ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої
Оки. Від Київської землі Чернігівщину відділяв Дніпро. До другої половини 12 ст. чернігівським князям належало місто Тмутаракань. За доби
розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство, у
Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші з-поміж них — Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб -
згадуються в джерелах у зв'язку з багатьма подіями руської історії. Стольне місто Чернігів поступалося розмірами лише Києву.
• Чернігів був добре укріпленим і мав гарне сполучення з іншими містами.
• Чернігівські князі ревно дбали про розбудову міста.
• Протягом 12 ст. в місті збудовано славетний Борисоглібський собор - один із найкращих на Русі, Михайлівську, Благовіщенську,
П'ятницьку, Успенську церкви, кожна з яких гідна була зватися перлиною давньоруської архітектури.
Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій
чернігівських князів - Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів. Саме представниками цих династій вершилася доля
чернігівських земель. Та ще від Святослава Ярославича чернігівські князі не полишали мрій здобути Київ. Східні чернігівські землі безпосередньо
межували із світом кочовиків. Чернігівські князі, прагнучи мирних стосунків, часто-густо вдавалися до династичних шлюбів із половцями.
Пов'язані з кочовиками територіально, а подекуди й кровно, вони інколи залучали половецькі орди для здійснення своїх марнославних планів.
Переяславське князівство
Переяславське князівство сформувалося за Ярослава Мудрого. Його територія порівняно з іншими князівствами була невеликою,
обмежуючись на заході й півночі Дніпром, Десною, Остром, на північному сході - верхів'ями Удаю, Сули, Хоролу, Псла. На сході й півдні землі
Переяславщини безпосередньо межували зі Степом. Таке географічне розташування багато в чому визначало життя переяславців, адже їхня земля
служила щитом для Києва й решти руських територій. Саме тому в Переяславському князівстві заходами великих князів київських
споруджувалися потужні захисні укріплення. Здебільшого як військові фортеці виникали й міста Переяславщини. Неприступною твердинею був,
зокрема, й Переяслав. Місто розташовувалося неподалік Дніпра, там, де річка Альта впадала в Трубіж, і мало настільки надійні укріплення, що
половці, які часто вдиралися в Переяславську землю, саме місто так і не змогли взяти.
Безпосередня близькість до Києва зумовлювала й особливість становища переяславських князів: володарюючи в Переяславі, вони ніби
очікували на слушну нагоду, аби здобути київський стіл. Переміщення когось із князів з далеких земель до Переяслава означало, що з'явився
новий впливовий претендент на Київ. Ця обставина пояснює, чому Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже
цілковито залежало від Києва. Що ж до переяславських князів, то видатних особистостей з-поміж них було багато. Згадати хоча б Володимира
Мономаха, який князював у Переяславі 20 років.
Піднесення Переяславського князівства за часів роздробленості пов'язують, зокрема, з князем Володимиром Глібовичем. Він був
незмінним учасником численних антиполовецьких походів, зажив слави хороброго воїна й талановитого полководця. Як і новгород-сіверський
князь Ігор, Володимир Глібович увічнений автором «Слова...», проте не за марнославність і політичну нерозважливість, а як організатор оборони
Переяславщини.
Завзяття, з яким захищав Володимир Глібович Переяславську землю від половців, знайщло співчуття і київського літописця. Сповіщаючи
під роком 1187 про смерть переяславського князя, він занотував: «Він-бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а додав дружині; був
же він князь доблесний і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато потужила».
У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це - найдавніша згадка
топоніму «Україна» в писемних джерелах.
Після смерті Володимира Глібовича Переяславу на князів не таланило. їх або взагалі не було й Переяславщина корилася Києву, або ж
правили такі, котрі не полишали по собі помітного сліду в історії.
 Суспільно- політичне та господарське життя.
Політичний устрій Київської Русі
Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі. Вони були не лише верховними правителями всієї країни
або землі-князівства, а й головними розпорядниками всього місцевого життя. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували
військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини з сусідніми
державами, укладали мир або оголошували війну. Отже, послуговуючись сучасною термінологією, кажемо, що князь на руських землях був
головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства. Князівську владу, як ви знаєте, передавали від батька до сина,
тобто вона була спадковою.
• Спочатку своїх князів-вождів мав кожен східнослов'янський союз племен.
• у літописі, приміром, є згадка про полянського князя Кия, деревлянського князя Мала.
• Згодом на київському столі утвердився князівський рід Рюриковичів і з часом, знищивши місцеві князівські роди, саме ця династія стала
владарювати на руських землях.
Адже князями і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі були нащадки Ігоря Рюриковича - «єдиного діда внуки».
З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські
відносини називають васалітетом, а форму державного правління - монархією. Сильною влада київського князя була не в усі часи Київської
Русі. Причини цього дослідники вбачають:
• з одного боку, у відсутності законів, які визначали б умови передачі влади й міжкнязівські стосунки, крім принципу старійшинства, що
його постійно порушували;
• з іншого - у розвиткові великого землеволодіння та федеративному устрої держави, де осібні землі-князівства мали чималі права й
суперничали величчю з Києвом.
Отже, політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархічно-федеративний.
Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з'їзди, віча. Ради при князях - це дорадчі органи,
до складу яких за давніших часів входили старійшини племені, а згодом - найвпливовіші дружинники, бояри, вище духовенство, проте
найчисленнішими учасниками таких рад були все-таки бояри, звідси й їхня назва - боярські ради. Таку раду, приміром, збирав, як свідчить
літопис, князь Володимир Святославич, коли вирішував питання вибору віри для Київської держави. За сильної князівської влади роль ради була
формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, боярська рада здобувала більшу вагу. Так, важливу роль відігравала боярська рада
в Галицькому князівстві. Ті ж із них, хто прагнув зміцнити князівську владу, всіляко боролися зі свавіллям бояр. Проте, хоч би якими впливовими
були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.
Неабиякі повноваження мали князівські з'їзди. їх збирали, звісна річ, нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено в
життя, проте питання, що їх обговорювали на з'їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення. Це - питання захисту від кочовиків,
упорядкування законодавства, розподіл земель між князями, розв'язання земельних суперечок тощо.
Ініціатором скликання князівських з'їздів виступав переважно великий князь київський. Перший такий з'їзд відбувся, за свідченням
літописця, року 1072, коли старші Ярославові сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні бояри-радники та вищі церковні чини схвалили звід
законів «Правду Ярославичів».
Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з'їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і
одностайність. На одному з зібрань було, свідчить літописець, навіть вирішено, що князь, який відмовився, всупереч рішенням князівського з'їзду,
вислати дружину на боротьбу проти половців, втрачав землю.
Зі сторінок літопису довідуємося про ще один вид повноважних зібрань - віча. Збирали віча ще давні слов'яни. Давньослов'янські віча - це
збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя. Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були зборами
можновладців - впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.
Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Якщо політичний устрій визначає, як у державі розподілено владу між можновладцями, то соціальний окреслює стосунки між усіма
членами суспільства. Такі спільноти для середньовічного суспільства, яким було суспільство Київської Русі та Галицько-Волинської держави,
називають станами (верствами). Стани руського суспільства мали неоднакові права та обов'язки. Тому їх умовно розташовують один за одним -
у міру збільшення або зменшення прав, так ніби споруджують уявну піраміду. Дослідники називають її соціальною.
На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі. Князі обіймали найбільшу владу в державі. Князі були найбільшими
землевласниками. Спершу князівські роди мало кожне племінне об'єднання східних слов'ян. Згодом князем у руських землях міг бути лише
представник родини Рюриковичів. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський, у столицях земель-князівств сиділи
удільні князі. Кожне князівство поділялося на дрібні волості, якими
теж правили князі. Міжкнязівські відносини не набули на наших
теренах законодавчого регулювання. Тому на всіх щаблях князівської
верстви спалахували гострі сутички в боротьбі за владу. Важливо, що
на відміну від інших верств середньовічного суспільства князівська
верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тіль-
ки народження. Тільки син князя міг бути князем.
 Крім князів, до панівних верств належали бояри. У літописах вони згадуються поряд із князем від 10 ст. Боярські роди формувалися з
місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. Разом із князями
бояри становили правлячу верхівку держави, князівства.
Князь, митрополит, селянин, городянин за часів Київської Русі
Князівські дружинники. Сучасна реконструкція
Боярська верства, так само, як і князівська, не була однорідною. Дослідники вказують, що з-поміж руських бояр були бояри великі й малі.
Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, а малі - соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків),
дворецькими тощо.
Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники - професійні вояки. Вони брали участь не лише у воєнних
походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала
їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові-князю.
До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства. Воно впливало
не тільки на духовне життя, а й на світське, особливо на царину культури. Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени
монастирів) та рядових священнослужителів. Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів.
Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники. На нижніх щаблях соціальної піраміди
руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Найчисленніша група тогочасного населення
- селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину. Селян у
писемних джерелах названо ще й просто «люди» - здебільшого мешканців сільських общин. Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне
господарство, то він міг позичити гроші - «купу» - у землевласника, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в
господарстві пана, звався закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним. Різновидом закупів були й рядовичі,
адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович». До багатьох русичів
застосовували назву «наймит», «челядин».
• Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною - її продавали, дарували,
передавали в спадщину.
• До челяді потрапляли здебільшого полонені.
у повній власності пана перебували й холопи. Проте холопство не було довічним. Із тогочасних джерел довідуємося, що за гарну службу
холопа могли відпустити на волю. Однак невідомо, як часто таке траплялося.
Особливу групу населення становили ізгої.
• Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв'язок.
• Ізгоями, зокрема, ставали смерди, які втрачали землю й господарство.
• Так само ізгоями називали князів, які не мали землі й столів.
• На відміну від челяді й холопів, ізгої були особисто вільними людьми.
Про особливості становища тогочасного населення Русі дослідники багато довідалися з «Руської правди». Документ передбачав різну міру
покарання за кривду представникам різних верств. Так, за вбивство княжого тіуна чи конюха карали штрафом 80 гривень, ізгоя - 40 гривень,
холопа чи смерда - 5 гривень.
Форми землеволодіння
Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю. Адже саме земля була головним багатством за часів
Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі
володіли окремими землями - Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо.
Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри. Головним розпорядником земель був великий князь київський. Скажімо, князь
Володимир Святославич на свій розсуд роздавав землі синам, з часом змінюючи попередню волю.
Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського
роду.
Норми вотчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї, у зв'язку з цим дослідники твердять, що в Київській Русі спадкова
власність на землю не набула сили непорушного закону. Навіть володіння великого князя київського належали не стільки йому, скільки були ніби
прикріплені до київського столу: хто захоплював великокняжий стіл, той і ставав власником землі, але це аж ніяк не означало, що його нащадки
довічно володіли спадком, адже знаходилися сильніші й впливовіші князі... Навіть у князівствах, які мали характер вотчини, як, скажімо.
Чернігівське, не обходилося без суперечок і протистоянь.
Дослідники твердять, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне - помістя і
безумовне - вотчина. Упродовж століть вони співіснували, хоча їх співвідношення в різні історичні періоди було різним, у перші століття історії
переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості - вотчинне.
Крім князів, до землевласників належали бояри, у володіннях яких могло бути місто чи кілька сіл.
Проте в Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею, що й зумовлювало їхню небачену порівняно з іншими землями
силу та впливовість. Дрібними землевласниками були дружинники. Вони отримували землю за військову службу від князів і бояр.
Значні земельні маєтності мала православна церква. Монастирі, а часом і окремі храми мали у власності не лише земельні угіддя, а й села і
навіть міста. Крім земель, що перебували в приватній власності, незначною частиною земель, володіли сільські громади.
Повинності
 Тягар повинностей лягав на плечі селян. Вони не володіли землею. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час
працювати на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок.
У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок.
До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини - уроки. Данину збирали
спершу від кожного будинку-двору - диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу - від рала. Серед продуктів, якими сплачували
данину, були мед, віск, збіжжя, хутро.
Інша форма повинностей - відробітки. їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільськогосподарську продукцію для
продажу. За таких умов вони мали власні великі господарства, де й відробляли залежні селяни.
З-поміж повинностей тогочасні джерела згадують повоз - постачання коней та транспорту для потреб князя. Крім того, сільське населення
було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.
Розвиток сільського господарства
Провідним заняттям руського населення було сільське господарство. За часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави в ньому
сталися суттєві зрушення порівняно з попередніми епохами.
Чільне місце, як і раніше, посідало рільництво. У цій галузі господарства відбулися зміни як у застосуванні техніки, так і в доборі та
способах вирощування рослин. Русичі навчилися застосовувати плуг, що значно поліпшило якість оранки, дало можливість ефективніше боротися
з бур'янами й відновлювати родючість ґрунту.
Удосконалювалося й городництво. Руські селяни вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки,
цибулю.
Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням.
Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У
сільськогосподарських роботах застосовували коней.
Значного поширення набули й сільськогосподарські промисли: мисливство, рибальство та бджільництво. За тих часів існували навіть
окремі села, мешканці яких спеціалізувалися на певному промислі.
Ремесло
За підрахунками дослідників, у 13 ст. у Київській Русі ремісники знали не менше 78 спеціальностей.
Провідною галуззю ремісничого виробництва був видобуток заліза - чорна металургія. Залізо руські майстри-металурги добували з
болотяної руди, що її плавили в спеціальних сиродутних горнах. Осередки залізоробного ремесла були в багатьох містах і селах. Деякі з них
взагалі лише на цій справі й спеціалізувались, як, скажімо, місто Городськ на Тетереві (тепер село Городськ в Житомирській області).
Надзвичайного поширення набуло й залізоробне ремесло. Археологи твердять, що в руських землях ковалі виготовляли із заліза 150
різних виробів - знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброю, предмети хатнього начиння, прикраси. Майстри ковальської справи досконало
володіли такими способами залізообробки, як кування, зварювання, обточування, полірування тощо.
На 12-13 ст. припав розквіт склоробства. Склоробні майстерні виготовляли матеріал для мозаїк - смальту, віконне скло, посуд, скляні
браслети, персні, намиста, багато інших речей.
Поважною справою було й гончарство. Руські гончарі виробляли з кераміки безліч речей, у тому числі дитячі забавки. А від 10-11 ст.
навчилися виготовляти кераміку, вкриту поливою.
Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, кравецьке, шевське, обробка
шкур, ткацьке тощо.
Щодо організації ремісничого виробництва, то дослідники зазначають, що за формою воно було вотчинним, коли залежні ремісники
працювали у маєтках землевласників, вільним і державним, коли організатором ремісничого виробництва виступала князівська влада.
Торгівля
Протягом тривалого історичного періоду існування Київської Русі та Галицько-Волинської держави суттєві зрушення відбулися в торгівлі.
Спочатку ця галузь господарського життя являла собою обмін товарами, згодом у ній дедалі більше починали важити гроші.
Документальні свідчення заявляють про купецтво як окрему групу руського населення від початку 11 ст. Тогочасну торгівлю вже можна
поділяти на внутрішню та зовнішню - і саме купці-гості виступали в обох головними діячами. На розвиткові зовнішньої торгівлі позначилося
розташування руських земель на перетинах важливих міжнародних торговельних шляхів. Це і відомий шлях «з варягів у греки», і суходільні
Грецький та Залозний шляхи.
На початку 11 ст. виник суходільний шлях із Києва до верхньодунайських міст, що пролягав землями Південно-Західної Русі, Польщею,
Моравією, Богемією. Протягом 12-13 ст. відбувався бурхливий розвиток внутрішньої торгівлі між руськими землями-князівствами.
Гроші
Активний розвиток торгівлі був неможливий без обігу грошей. Спершу на руських
землях ходили карбовані гроші інших держав - здебільшого арабські та візантійські монети.
Першим почав карбувати власну монету Володимир Великий - срібники й златники.
Після Володимира свої гроші карбували Святополк Володимирович та його брат Ярослав
Мудрий. Ці монети хоч і поклали початок вітчизняній монетній справі, проте не відіграли
особливої ролі в господарському житті Русі. До нашого часу дійшло близько 340 давньоруських
монет.
 Від середини 11 ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної ваги та форми - гривні. На наших теренах були відомі
гривні двох видів - київські шестикутні та чернігівські плескаті. Використовували також вагове срібло.
Златники і срібники Володимира Святославича та Ярослава Мудрого
Київська, чернігівська, новгородська гривні
Однак кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в 12-13 ст. в обігу знову (як за давніх часів) з'явилися
шкіряні гроші - шкурки білки й куниці. Проте, на відміну від давніших часів, обіг хутряних грошей контролювала держава, визначаючи як гроші
шкурки певної якості - без хутра, з головою та лапами -ніби опломбовані, та встановлюючи співвідношення таких грошових одиниць зі сріблом.
Міста
Руські землі 9-10 ст. у скандинавських джерелах названо «країною градів» - так багато виникло тоді укріплених поселень-фортець. Що ж до
найдавніших східнослов'янських міст, то, на думку істориків, розбудова їх сягає кінця 8-9 ст. Виникали вони переважно на основі племінних
центрів - городищ, щоправда не кожному городищу судилося стати містом. За сприятливих політичних та господарських обставин укріплені
поселення - центри державної влади - набували значення осередків ремесла й торгівлі, ставали центрами відправлення релігійних культів і місцем
оборони від нападників, тобто перетворювалися на власне міста. У 9 - на початку 11 ст. на Русі налінувалося вже близько ЗО великих міських
центрів з укріпленнями-фортецями.
Міста заселяли переважно ремісники різних спеціальностей. Чимало мешканців міст жило з торгівлі. У великих містах мешкали князівська
родина, бояри, дружинники, представники духівництва тощо. Більшість тогочасного населення Русі мешкало в селах. Ще за часів Київської Русі
неукріплені поселення називали селами.
За підрахунками вчених, на середину 13 ст. було щонайменше 54 міста в Київській землі, 75 - в Чернігівській, 28 - в Переяславській, 94-у
Волинській, 46-у Галицькій.
З-поміж них були таки великі, як Київ, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів.
Проте значно більше було малих міст і маленьких містечок.
До монгольської навали у містах Київської Русі мешкало:
• в Києві більше 50 тис,
• в Галичі та Чернігові - не менше 35-40 тис,
• у Володимирі, Василеві - близько 20 тис,
• у Переяславі та Білгороді - близько 15-17 тис,
• у Вишгороді - близко 12 тис,
• у Новгороді-Сіверському, Луцьку, Перемишлі, Любечі - по 3-5 тис,
• у більшості міст - від 300 осіб до 1 тис.

Культура й духовність.
Дослідники мови твердять, що вже в другій половині 9 - на початку 10 ст. в наших предків існувало письмо. Саме ним скріплювали угоди
перші київські князі з візантійськими володарями. Той давній алфавіт було створено на основі грецького - та це й не дивно з огляду на давні
зв'язки східних слов'ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.
Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору. Київський книжник у 11
ст. ретельно виписав на стінах тільки-но збудованого храму абетку, що відрізнялася від поширеної на ті часи кириличної, створеної для передачі
на письмі однієї з південнослов 'янських мов із застосуванням грецьких літер просвітителями Кирилом і Мефодієм та перенесеної на наші терени
з прийняттям християнства. Віднайдена на стінах Софії абетка відрізнялася від пізнішої кирилиці кількістю й написанням деяких букв. На думку
дослідників, із застосуванням тієї абетки було написано чимало пам'яток, які однак були знищені як язичницькі після впровадження християнства.
Із прийняттям християнства на наших землях поширилася церковнослов'янська, або староболгарська, мова - мова православної церкви.
Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов'янській мові, і
тому була зрозуміла, особливо освіченим людям - духівництву, князям та боярам. Проте перші пам'ятки, створені церковнослов'янською мовою,
засвідчують істотні впливи мови живої.
Тому вчені кажуть, що в Київській Русі існувало два варіанти писемної літературної мови: церковнослов'янська, якою писалися
найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов'янська зі значними вкрапленняии живої мови (для пізнішого часу її називають книжною
староукраїнською) - нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.
Обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні. Та так було не
лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книжною) мовою для багатьох народів була латина.
Поширення писемності. Найдавніші пам'ятки писемності
Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам'ятках (адже книги
створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.
Такі написи називають епіграфічними пам'ятками.
Ті ж з-поміж епіграфічних пам'яток, що видряпані на поверхні, - називають графіті.
Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його
вважають найдавніщим датованим руським записом.
• Зроблено його було З березня 1052 р. в тому-таки Софійському соборі.
• У ньому повідомляється про грім, очевидно, блискавку, що вдарила в Софійський собор.
 • Напис на 16 років старший за знаменитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., в якому розповідається про те, як тмутараканський
князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).
Меч 11 ст. з околиць Києва з написом «Коваль Людота»
Пряслице з написом. Київ, 11-12 ст.
У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах -
корчагах, давній цеглі тощо. На пряслицях найчастіше писали імена власників: «Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст
посудини або називали ім'я його власника.
До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг
Найдавнішими з-поміж них є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076р.,
Мстиславове Євангеліє.
Цей почесний список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна.
• Щоправда, точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40-ми рр. 11 ст.
• Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники -
спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування.
Найдавнішою датованою книжною пам'яткою Русі є Остромирове Євангеліє.
• Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр.
• Остромирове Євангеліє - пам'ятка виняткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими
заставками й кінцівками, великими ініціалами.
• Деякі рядки тексту написано золотом.
• Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.
З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» - збірки
різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити,
своєрідні енциклопедичні довідники.
• їх збереглося два - 1073 і 1076 рр.
Перший у назві береже ім'я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат - князь
Ізяслав.
• Та Ізяславові не судилося увічнити своє ім'я в книзі, бо його вигнали з київського столу брати.
• На київському столі утвердився Святослав і поквапився вписати своє ім'я в тільки-но створеному рукописному шедеврі: за наказом нового
київського володаря було переписано посвяту князеві, внесено ще деякі зміни. Відбувалося те року 1073.
• «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.
З книжкових пам'яток 12 ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.
• Книга написана на 213 аркушах.
• її тексти прикрашено художніми заставками та ініціалами, розмальованими різними фарбами.
• Початкові слова читань написані розчиненим золотом.
• На окремих аркушах вміщено зображення євангелістів.
• З приписки до Євангелія відомо, що його переписав Олекса, а золотом писав майстер Жаден.
• Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира
Мономаха.
Освіта
Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Щоправда,
безпосередніх відомостей про тогочасні школи або про кількість освічених русичів відомо не вельми багато. Піклування про освіту від часів
запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання
дітей з найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала
в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.
Розвиток літератури
Високий рівень освіченості руського населення, сприятливі умови для створення книжок, шанобливе ставлення до них сприяли розвиткові
оригінальної літератури.
Усна народна творчість. Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання,
епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні
пісні, казки, колядки, прислів'я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими пам'ятками були билини (старини). Оповіді в них
пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які
боронили рідну землю від ворогів.
Оригінальна література. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була
започаткована літописами - до такого висновку спонукають ті літературні пам'ятки, що збереглися дотепер. Вважають, що найдавніший літопис
було створено за часів Аскольда у другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до
нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складанні «Повісті...» використано давніші літописи.
• У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р.
• Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім'я автора-упорядника - ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.
 • До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях
Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти
половців.
Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.
• На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані літописні записи, а містить своєрідні повісті про воєнні походи та Інші
події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі з 1205 р. до кінця 50-х рр. 13 ст. і є, власне, життєписом князя
Данила Романовича.
• Друга частина Галицько-Волинського літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від
середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в
останні роки його життя.
У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам'ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха».
• «Повчання» звернене до дітей Мономаха.
• На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідній цього високого звання поведінці
та способу життя.
• Князь повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за справами в державі; не допускати,
щоби сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло;
у походах жити одним життям із дружинниками.
• У другій частині «Повчання» Володимир Мономах розповів про різні випадки із свого життя, а також про власні добрі вчинки: він
добровільно віддав Олегові Чернігівське князівство, боровся проти усобиць, здійснив 83 великих походи, уклав 19 мирних угод із половцями,
відпустив багатьох полонених тощо.
Найвизначнішою пам'яткою руської літератури є «Слово о полку Ігоревім».
• Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. 18 ст. в одному з
рукописів 16 ст.
• «Слово...» написане на основі конкретного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря
Святославича проти половців.
• Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.
• На думку дослідників, «Слово...» створене по свіжому сліду події - десь у серпні-вересні 1187 р.
Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів. Один із них - Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря - лікував хворих у
12 ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 р., наприклад, київському князю Святославу Ярославичу було
зроблено операцію з видалення пухлини на шиї.
Музична творчість Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави була музика. Гра на різноманітних музичних
інструментах супроводжувала родинні свята, хліборобські обряди. Під звуки труб, бубнів князівські дружини вирушали в похід, вступали в бій із
супротивником. Інструментальна музика звучала також під час урочистих церемоній та різноманітних бенкетів і розваг у дворах панівних верств.
Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти - гуслі, лютня; смичкові - гудок і смик;
духові - роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, тура), труби, свистки, свирілі, дудки, флейти; ударні - бубни, тарілки або кімвали, різно-
манітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбленіший інструмент русичів - гуслі.
Здавна на наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики, жили з нього, тобто професійні музиканти, артисти. Особливу
любов русичів зажили співці билин і переказів. Найяскравіший представник таких виконавців - Боян, якого згадує автор «Слова о полку
Ігоревім». Дослідники припускають, що він жив у 11 ст. при дворі Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі під 1241 р.
згадується галицький «славетний співець» Митуса.
Великий музичний оркестр зображено на відомій фресці 11 ст. Софійського собору.
• Кожна з постатей музикантів на фресці має свій музичний інструмент.
• Тут і величезна ліра, і орган, і флейта. Артисти грають на них, сидячи на лаві.
Будівництво фортець і міських укріплень. Забудова міст
Головними осередками розвитку архітектури за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були міста. Найбільше споруджували
наші предки будівель буденних. Йдеться передусім про міські оборонні споруди. Для давньої Русі характерними були дерев'яні та земляні
оборонні укріплення. Головною частиною міських фортець за тих часів були зруби - городні. Зразком давньоруських оборонних укріплень, що
збереглися до наших днів, можуть служити вали Білгорода (нині с. Білогородка Київської області) - могутньої фортеці, закладеної Володимиром
Великим.
Великі міста складалися переважно з трьох частин. Перша - це дитинець, найстаріша частина міста, фортеця, укріплена стінами, валами й
ровами. На дитинці споруджували князівські та боярські двори, найважливіші церкви та собори. Розміри дитинця були різними: від 10 гектарів у
найбільших містах (Києві, Переяславі) до 0,5-1 гектара у менших центрах. Другу частину міста становив окольний «город» (інша назва - поділ).
Найчастіше його будували з напільної сторони дитинця і теж оточували укріпленнями. Ця частина тогочасного міста сягала у великих містах 50-
100 гектарів. Саме тут мешкали ремісники та купці, тут був торговий майдан, численні церкви й монастирі. Поза міськими укріпленнями були
передмістя" - сторони, або кінці. їх заселяли ремісники певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі - біля виходу глин тощо.
Забудова давньоруських міст була менш щільною, ніж забудова міст Західної Європи та Візантії. Зате залишалася земля для присадибних садків.
Будівлі розташовували рядами, між якими лишали проїзд - вулицю. Напрям вулиць давньоруського міста нерідко залежав від рельєфу місцевості.
Сходилися вони до торгової площі, біля міських брам чи дитинця. Вулиці вимощували дерев'яними настилами. Втім, траплялося мощення
великими кам'яними брилами, обтесаними з лицьового боку, або битою цеглою.
Кам'яне храмове будівництво Київської Русі
Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати в 10 ст. Найдавнішу кам'яну споруду - князівський палац - було відкрито
археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будували храм
Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви - перший християнський кам'яний храм Київської Русі. Кам'яне будівництво особливо
пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві тоді було збудовано найбільший собор держави - Софію Київську, Золоті Ворота, храми
Георгіївського та Ірининського монастирів. Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті, у Чернігові князь Мстислав Володимирович
1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор. Видатною пам'яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря,
збудований протягом 1073-1078 рр. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108-1113 рр. великий київський князь Святополк-
Михайло Ізяславич збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор, який значною мірою, хоч у дещо зменшеному вигляді, повторював
Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам'яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в
Києві тоді збудували 19 кам'яних споруд; зокрема церква Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівська церква
тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор
Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви. Перщі кам'яні храми вражали своїми розмірами, проте від кінця 12 ст. руські будівничі
почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскравішим за оздобленням. Найпоширенішим
відтоді в руській архітектурі став однокупольний храм пірамідальної конструкції.
Образотворче мистецтво
З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими
оздоблювалися храми. Шедеврами світового рівня с мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві.
Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами.
• Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. її
привезли в середині 12 ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155
р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі.
У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11-12 ст. - Холмська ікона Богородиці.
Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних
майстернях у монастирях. Діяли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Однак переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про
тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців - київського майстра Аліпія. Від нього бере
свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам'яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі
святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст.
Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов'язана з його церковним характером. Адже головним завданням, поставленим
тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри.
Книжкова мініатюра
Шедевром світового мистецтва є мініатюри «Остромирового Євангелія» (1056-1057 рр.).
• Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоана, Марка й
Луки.
• Про багатство й вишуканість мініатюр «Остромирового Євангелія» свідчить сам лише перелік барв: синя, червона, темно- й світло-зелена,
вишнева, червоно-коричнева, вохриста, світло-бузкова, золота.
Цікавим прикладом мистецтва книжкової мініатюри є «Ізборник Святослава» 1073 р.
• На другому аркуші цієї книги, вміщено мініатюру, на якій зображено князя Святослава Ярославича із сім'єю. Це перший давньоруський
груповий портрет реальних людей. З мініатюри довідуємося багато подробиць тогочасного життя, зокрема, те, який одяг тоді носили
представники заможних верств.

Матеріали для закріплення, систематизації та поглиблення знань

Персоналії:
Аско́льд (пом. 882) — напівлегендарний київський князь (860—882). Згадується в «Повісті минулих літ». По одній із версій правив разом
із Діром. Здійснив у 860 році похід на Константинополь. За візантійськими джерелами, охрестився близько 867 року. За літописними свідченнями
убитий Олегом та його дружинниками-язичниками.
Олег (бл. 845-912) -- Князь Київської Русі у 882—912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи
на Візантію 907, 911 рр., уклав вигідні для Русі договори з Візантією, які надавали пільги руським купцям і послам.
Ігор (879–945) - Князь Київської Русі у 912—945 рр., підкорив деревлян і уличів, зміцнив владу київського князя, здійснив походи на
Візантію 941, 944 р. і уклав нову торговельну угоду, загинув під час повторного збирання данини з деревлян.
Ольга (бл. 890–869) - Княгиня Київської Русі у 945—964 рр., підпорядкувала землі деревлян безпосередньо Києву, упорядкувала збирання
данини, чітко визначивши її розміри (уроки) і місця зберігання (погости), підтримувала політичні зв’язки з Візантією і Німеччиною.
Святослав (бл. 935–972) - князь Київської Русі у 964—972 рр., розширив територію Київської держави далеко на схід, заклав принцип
управління державою одноосібним монархом, розгромив Хозарський каганат і Волзьку Болгарію, здійснив два походи на Дунайську Болгарію,
загинув у бою з печенігами біля Дніпрових порогів.
 Володимир Великий (958?–1015) - князь Київської Русі у 980—1015 рр., завершив об’єднання руських земель, запровадив християнство як
державну релігію 988 р., збудував систему укріплень для захисту кордонів від печенігів, налагодив відносини з Візантією, Чехією, Угорщиною,
Німеччиною, Болгарією, Римом, започаткував політику «шлюбної дипломатії».
Ярослав Мудрий (983?–1054) - князь Київської Русі у 1019—1054 рр., розширив кордони Київської Русі на заході, прийняв перший
писаний звід законів «Руська Правда», сприяв утвердженню християнства, установив династичні зв’язки з Візантією, Францією, Польщею,
Угорщиною, Швецією, Норвегією та ін.
Володимир Мономах (1053–1125) - Князь Київської Русі у 1113—1125 рр., тимчасово об’єднав під своєю владою більшу частину
Київської держави, відновив одноосібну монархію, зміцнив міжнародний авторитет Київської Русі, здійснив переможні походи проти половців,
установив династичні зв’язки з Англією, Швецією, Угорщиною.
Мстисла́в Володи́мирович, в історіографії відомий також як Мстислав Великий (1076 — 14 квітня 1132) — давньоруський князь із
династії Рюриковичів. Великий князь Київський (1125—1132), князь новгородський. Найстарший син Володимира Мономаха та його першої
дружини Ґіти (дочки англійського короля Гарольда II Ґодвінсона), останній князь, що утримував єдність Київської держави.
Ярослав Осмомисл (1130–1187) - Галицький князь у 1153—1187 рр., за правління якого Галицьке князівство досягло найбільшої
могутності, зміцнив князівську владу й боровся зі спробами бояр утручатися в державні справи, воював з половцями, підтримував дружні
відносини з Угорщиною, Польщею, Візантією та ін.
Літописець Нестор (бл. 1055 – бл. 1113) - Ченець Києво-Печерського монастиря, письменник, літописець Київської Русі, автор і упорядник
«Повісті минулих літ», закликав князів боротися за єдність руських земель.
Іконописець Алімпій (? — 1114) - Давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. З 1083 р. Існує
припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, зруйнованого у 1934 р.
Іларіон (?–1088) - Митрополит Київський та всієї Русі, перший митрополит русин (українець) Іларіон уславився також як оратор і
письменник, був причислений до лику Святих. Автор твору «Слово про закон і благодать».
Анто́ній Пече́рський (близько 982 — 10 липня 1073) — церковний діяч Київської Русі, християнський святий. Засновник Печерського
Монастиря Успіння Пресвятої Богородиці та будівничий Собору на честь Успіння Пресвятої Богородиці. З його ім'ям пов'язують реорганізацію
києво-руських монастирів на засадах суворих чернечих традицій Святої гори (Афон, Греція). Аскетичне життя Антонія послугувало прикладом та
зразком для князів і простолюдинів.

Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославовичів, Антонія Печерського,

Значення понять і термінів:

Племінний союз - об’єднання кількох племен, яке за певних умов ставало зародком державної рганізації.
Князь - воєнний вождь племені, згодом – глава держави.
Полюддя - система стягування данини в Київській державі Х-ХІІІ ст. У її основі був щорічний об’їзд князем та його дружиною власних
володінь та підлеглих племен із метою збирання данини.
Язичництво - багатобожжя, позначення дохристиянських вірувань; цілісна система представлення світу і людини в ньому.
Християнство - світова релігія, названа за іменем її засновника – Ісуса Христа.
Шлюбна дипломатія - встановлення дипломатичних відносин шляхом укладання шлюбів між представниками правлячих родів тих чи
інших країн.
Роздробленість - поділ держави на окремі самостійні території.
Віче - народні збори в давніх слов’ян, у Київській Русі, на яких розв’язувалися важливі громадські та державні справи.
Вотчинне землеволодіння - одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави, за якої власник вотчини мав право
передати її у спадок, продати, обміняти, поділити тощо.
Умовне землеволодіння - одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави, за якої князь за службу надавав помістя
боярам чи дружинникам, але міг його відібрати
Мозаїка - зображення або візерунок, зроблені з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці
різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців тощо.
Фреска - картина, написана фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці.
Книжкова мініатюра - невеличкий кольоровий малюнок у старовинному рукописі або книзі.
Билина - староруська епічна пісня-сказання про героїчні подвиги богатирів і знаменні події з життя народу.
Літопис - історичний твір в Київській державі, а пізніше на українських, білоруських і російських землях, в якому розповідь велася по
роках.
 Історично-культурні пам’ятки:

Софійський собор у м.Києві.Перша половина XI ст. Спасо-Преображенський собор у

м.Чернігові.1036р.

Успенський собор Києво-Печерської лаври. Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря

в Києві.1108-1113рр.

П’ятницька церква в Чернігові. Вишгородська ікона Богородиці Кінець XII-початок XIIIст.

Свенська ікона Богородиці з Антонієм і «Євангеліст Лука». Мініатюра з Остромирового Євангелія

Феодосієм Печерським
 Мозаїки Богоматері Оранти та Христа
Вседержителя із Софійського Мініатюра «Родина князя Святослава собору в м. Київ - перша половина XI ст.
Ярославовича» з «Ізборника» - 1073 р.
 Документи
Уривки про Олега:
1. «…І вискочили всі [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я є роду княжого. – І
винесли Ігоря. – А се – син Рюриків…»»
відповідь: Олег утвердився в Києві
2. «І сказали греки: «Чого хочете – (того) ми й дамо тобі Олег. І зажадав він дати воям на дві тисячі кораблів по дванадцять гривень… а
потім давати укладати на руські городи – спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч».
відповідь: Олег
3. «І йде пшениця за сіль, хутра - за оксамит, мед – за коней, віск – за рибу. Пускають в хід гривну й куни, рези й драхми, диргени й
динари».
відповідь: Київська Русь
• Про яке місто йдеться в уривку?
4. «Пішов Олег на греків, Ігоря зоставивши в Києві... І прибув він до …, а греки замкнули Суд і город заперли. І вийшов Олег на берег, і
повелів воям виволокти кораблі на берег. І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити на колеса…»
відповідь: Царгород (Константинополь)
Уривки про Ігоря:
1. «І приспіла осінь, і став він замишляти [похід] на древлян, прагнувши добути більшу данину…».
2. «…І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з міста Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його; бо їх було мало. І похований
був Ігор,і єсть могила коло Іскоростеня в древлянах…».
3. «Пішов... на греків... І порадилися руси, і вийшли, оружившись, проти греків, і битва межи ними обома була люта, і заледве одоліли
греки... Феофан, сановник Романа, зустрів їх у човнах з вогнем і став пускати вогонь трубами на човни руські. І було видно страшне диво...»
відповідь: Ігор
Мета реформ Ольги
1.«Ішла Ольга до Новгорода. І встановила вона… погости і оброки. І ловища її є по всій землі, і знаки (її), …і сани її стоять у Пскові й до
сьогодні...»
відповідь: упорядкування системи управління державою і збору данини
Уривки про Ольгу:
2. Київська княгиня Ольга звернулась із такими словами до племені:«Більше вже не хочу мститися - хочу тільки взяти з вас невелику
данину. Дайте мені від кожного двору по три голуби і по три горобці...»?
відповідь: древляни
Уривки про Святослава:
1. «На вигляд він був такий: середнього зросту, не дуже високий, не дуже низький, з густими бровами, з блакитними очима, з голеною
бородою і з густим довгим волоссям на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, а тільки з одного боку її висів локон волосся, що означає
знатність роду…Одяг на ньому був білий, нічим, крім чистоти, від інших не відмінний».
 2. «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків –
паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – срібло й коні…»
відповідь: Святослав
О. Субтельний писав:
3. «Його слов’янське ім’я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його
управління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі».
відповідь: Святослав
4. «Хозари вийшли супроти нього з каганом, князем своїм. І зступилися війська битися, і сталася битва межи ними, і одолів він хозар і
город їхній столицю Ітіль, і город Білу Вежу взяв...»
5. «Прийшов [князь] у Переяславець. І послав до греків послів, говорячи: «Хочу йти на вас»...І пішов до Царграда, розоряючи міста. І дали
йому данину...! повернувся він в Переяславець...»
відповідь: Святослав
Уривки про Святослава:
6. «…на другий день посилає до імператора просити миру за такою умовою: [русичі] повинні віддати [візантійцям] Доростол.., [візантійці]
повинні дозволити привозити до себе хліб…»
відповідь: Святослав
7. «...[Вони], як ударна сила князівських військ Русі, не тільки принесли з собою високу для тих часів систему організації, навчання й
озброєння армії, а й зробили вагомий внесок у формування й зміцнення державних інституцій Русі».
відповідь: Варяги
Уривки про Святослава:
8. Візантійський імператор Іоанн Цимісхій із таким посланням звертався до князя: «Вважаю, що ти не забув про поразку батька твого..,
який, порушивши клятвений договір, приплив до столиці нашої з величезним військом на 10 тисячах кораблях, а повернувся лише з десятком
човнів, сам став передвісником своєї біди. Не згадую я вже про його подальшу жалюгідну долю...»
9. «…Вони ж послухали його, і послали йому меч та іншу зброю. А він прийняв і почав любуватися і хвалити й висловлювати подяку
цареві. І сказали бояри: «Лютий цей муж буде, бо не дбає про маєток, а хапає за зброю, зобов’яжись платити данину…»
10. «Хозари вийшли супроти нього з каганом, князем своїм. І зступилися війська битися, і сталася битва межи ними, і одолів він хозар і
город їхній столицю Ітіль, і город Білу Вежу взяв. І ясів він переміг, і касогів, і прийшов до Києва».
відповідь: Святослав Ігорович
Уривки про Володимира:
1. «Для захисту південних земель від войовничих печенігів наказав збудувати цілу систему укріплень уздовж рік Трубіж, Сула, Стугна…»
відповідь: «Змієві вали»
2. «І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, - а голова його була срібна, а вус - золотий, - і Хорса, і
Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла...».
3. «…Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його твоя бабця Ольга».
4. «І повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з
Гори по Боричевому узвозу на ручай...»
відповідь: Володимир Великий
Уривки про Володимира:
5. «Не годиться християнам віддавати [заміж] за язичників. Якщо охрестишся, то і це одержиш, і царство небесне приймеш, і з нами однієї
віри будеш. Коли ж не хочеш цього робити, то не можемо віддати сестри своєї за тебе»?
відповідь: Володимир Великий
6. «…З того часу великий князь став повноцінним суб’єктом міжнародного права, а Давньоруській державі відкрито шлях до налагодження
й розширення плідних зв’язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами»
7. «…Послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий чи убогий, чи старець, чи раб, -
то мені той противником буде…»
відповідь: хрещення Русі, 988 р.
8. «...побачив, що церкву завершено, він помолився Богу, говорячи: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї десяту
частину. Якщо се одмінить хто - хай буде проклят...».
відповідь: Десятинна церква
Уривки про Володимира:
9. «Повелів він робити церкви і ставити їх на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву Святого Василія (Великого) на или князь і
люди…»
відповідь: Володимир Великий
Уривки з історичних джерел про Ярослава:
1. «Тепер же поручаю я, - замість себе - стіл свій, Київ, найстаршому синові Ізяславу. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду -
Переяслав, а Ігорю - Володимир, а В’ячеславу - Смоленськ...».
 2. «Зібрав він воїнів і прийшов до Києва, і вчинив мир із братом своїм Мстиславом. І розділили вони по Дніпру Руську землю: собі узяв сю
сторону, а Мстислав - ту...».
3. «А було ж печенігів без числа. Виступив тоді він із города, приготував до бою дружину. Зійшлися вони на місці, де ото нині Свята Софія
стоїть, митрополія руська. І сталася січа люта, і ледве одолів він печенігів під вечір».
відповідь: Ярослав Мудрий
Уривки про Ярослава:
4. «Отець бо його... землю... хрещенням просвітив, а сей великий князь... засіяв книжними словами серця віруючих людей...»
5. «…поставив …русина Іларіона митрополитом Русі у Святій Софії, зібравши єпископів…»
6. «Коли Ярослав був у Новгороді, йому прийшла звістка, що печеніги оточують Київ. Ярослав же, зібравши багато війська з варягів та
слов’ян,.. прийшов до Києва та вступив у свій город…»
відповідь: Ярослав Мудрий
7. «...І сталася жорстока січа, і ледве переміг Ярослав під вечір. Розбіглися печеніги врізнобіч і самі не знали, куди вони бігли. А деякі,
тікаючи, потонули в Сітомлі…»
відповідь: 1036 рік
Уривки про Ярослава:
8. «Якщо вдарить мечем не на смерть, то має заплатити 3 гривні продажі, а потерпілому - гривню за рану, як лікувальне. Коли ж уб'є на
смерть, то платити віру...Якщо смерд умре без дітей, то спадщина його передається князю. А якщо боярин чи з боярської дружини, то князю
спадщина не йде».
відповідь: Руська Правда
9. «… І зійшлися супротивники (на р. Альті), і бій був жорстокий, і не могли печеніги допомогти (Святополкові). І одолів Ярослав
Святополка і той утік…»?
відповідь: 1019 рік
10. «…Відбувалися урочисті посадження на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. Тут
велося літописання й були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа…»
відповідь: Софійський собор
11. «У ці ж часи видав Ярослав сестру свою [Добронігу-Марію] за Казимира [князя лядського]. І дав Казимир за неї людей вісімсот, яких
полонив був Болеслав…»
відповідь: шлюбна дипломаті
Уривки про Ярославичів:
1. «Прийшли іноплемінники на Руську землю, половці многі. А Ізяслав, і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на р. Альту. І коли
настала ніч, рушили вони одні проти одних. …і побігли руські князі, і перемогли половці…»
відповідь: поразка Ярославичів у 1068 р.
2. «…почав міжусобну війну Всеслав, син Брячеслава, полоцький і зайняв Новгород. Троє Ярославичів – Ізяслав, Святослав і Всеволод, –
об’єднавши військо, пішли на Всеслава лютої зими…»
відповідь: Тріумвірат Ярославичів
Уривки з історичних джерел:
1. «Прибули Святополк [Ізяславич], і Володимир [Всеволодович], і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат
його Олег і зібралися [в городі] Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю, самі проти
себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце й обережімо Руську
землю. Кожен хай держить отчину свою... І на цім вони цілували хреста. А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі і чесний
хрест…».
відповідь: Любецький з’їзд князів, 1097 рік
Уривки про Мономаха:
2. «Володимир Мономах сів у Києві. Зустріли ж його митрополит Никифор з єпископами й усіма киянами з честю великою.., сів він на
столі отця свого й предків своїх, і всі люди раді були, а заколот улігся…»
відповідь: Мономах сів у Києві, 1113 рік
3. «А найголовніше - убогих не забувайте, а скільки можете, по змозі годуйте і подайте милостиню сироті, і вдовицю оправдуйте самі, не
давайте сильним погубити людину...»
відповідь: «Повчання дітям»
Уривки з історичних джерел:
1. «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою... І принесли його в город його Переяславль ...і тут преставився він ...і
плакали по ньому всі переяславці. ...був же він князь доблесний у бою, і мужністю відзначався… За ним же Україна багато потужила»
відповідь: 1187 р.
2. «Перестали князі невірних воювати, стали один одному казати: се моє, а се моє теж, брате! Стали вони діла дрібні вважати за великі, на
себе самих підіймати чвари, — а невірні з усіх сторін находили, землю Руську долали...»
відповідь: Політична роздробленість
3. «Й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - деревлянами, бо осіли в лісах... Другі ж сіли на Десні, і по
Сейму, і по Сулі називалися сіверянами...»
відповідь: Повість минулих літ, 1113 р.
Уривки з історичних джерел:
4. «Заснована ж була сія божественна церква Богородична в літо 1073 р. У дні благовірного князя Святослава, сина Ярославового, який
своїми руками почав рів копати, стала будуватися церква ця.»
відповідь: Успенський собор
5. «...І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі!» ...«Хочу-бо, — сказав Ігор, —
списа переломити кінець поля половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!..»
відповідь: 1187 р., «Слово о полку Ігоревім»