РОЗДІЛ ІV.

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІСОСТЕПУ В ПІЗНЬОРИМСЬКИЙ

ЧАС ТА НА ПОЧАТКУ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ (ІІІ-V СТ. Н.Е)

В добу римського часу на території України формуються нові тенденції в розвитку

етнокультурних та соціально-економічних явищ. Основними із них були активні впливи
провінційно-римського світу на розвиток варварського населення, а також активізація
міграційних процесів, які виразилися наприкінці періоду у масштабне «Велике переселення
народів». У другій чверті І тис. н.е. в лісостеповій зоні України зони проживають
різноетнічні племена черняхівської, вельбарської, київської культур, а також культури
карпатських курганів.
Поява у ІV ст. в Північному Причорномор’ї та Подунав’ї гунських орд суттєво змінила
етнополітичну ситуацію в Європі: з історичної арени пропадають скіфи і сармати,
ліквідовується політична зверхність готів над іншими варварськими народами, з політичної
карти зникає колись могутня Римська імперія. Таким чином, у період другої чверті І тис.
н.е. на території України відбуваються складні етнокультурні та соціальні зрушення, які в
кінцевому результаті призвели до виникнення ранньосередньовічних слов’янських культур –
празької, пеньківської та колочинської.

Баран В.Д., Баран Я.В.

ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА

Черняхівська культура – одне з найбільших і яскраво виражених соціально-

економічних та культурних утворень III-першої половини V ст. на території Південно-
Східної Європи. Вона займає
всю лісостепову і степову
частину України, Молдову,
значну частину території
Румунії, сягаючи на південному
заході Дунаю (табл. 7). Відкрив
пам'ятки Черняхівської [с. 30]
культури В. Хвойко, який у
1900-1901 pp. провів розкопки
могильника в с. Черняхів
Кагарлицького району на
Київщині.
Майже одночасно прово-
дились розкопки у верхів'ях
Західного Бугу та Дністра. Уже
на перших етапах досліджень
пам'яток Черняхівської
культури була охоплена широка
територія від Західного Бугу до
Дніпра.
Планомірне систематичне
вивчення Черняхівської культу-
ри почалося після Другої
світової війни. Створено карту черняхівських пам'яток. Якщо у 1960 р. було відомо понад
тисячу поселень, то у 80-х pp. їх з'явилося на археологічній карті близько трьох тисяч.

174
 В. Хвойко визначив час існування Черняхівської культури на II-V ст. н. е. Він вважав,
що вона є подальшим, вищим етапом розвитку слов'янського населення, яке залишило
зарубинецькі старожитності кінця III ст. до н. е.-II ст. н. е. Його підтримали інші археологи.
Зацікавилися відкриттями В. Хвойки німецькі вчені-археологи. Вони пов'язували появу
черняхівських старожитностей на території Подніпров'я з (експансією германських племен
готів і гепідів з Нижнього
Повіслення у Північне
Причорномор'я.
Підключився до цієї дискусії
і ряд археологів з країн
Центральної та Західної
Європи, що поставило
черняхівську проблему на
одне з чільних місць у
вивченні європейських
старожитностей першої
половини І тис. н. е.
Проведено
археологічні розкопки
приблизно 200 поселень
Черняхівської культури, із
них більше 100 селищ
знаходяться на території
України.
Поселення здебільшого розташовані на південних схилах невеликих річок, потічків,
біля джерел питної води. Інколи вони займають підвищені місця в заплавах річок або на
місцях, які заходять в заплаву. Переважно вони тяжіють до родючих чорноземних ґрунтів,
що свідчить про землеробський характер господарювання черняхівського населення. Розміри
поселень невеликі – 200-300 м завдовжки й 100-180 м завширшки. Але нерідко зустрічаються
і селища довжиною до 1 км і більше. Житла та господарські споруди на поселеннях Верх-
нього та лівобережжя Середнього Дністра розташовані групами, що чергуються з групами
господарських ям. Нерідко на вільній від забудови площі поряд з ямами бувають вогнища
(фото 1). Нa деяких поселеннях Молдови простежується низка жител, витягнутих уздовж
схилу. До цього часу немає ні одного черняхівського селища, розкопаного повністю, проте
навіть шляхом розвідок
встановлена наявність групової
та лінійної забу- [с. 31] дови.
Господарські ями в кількісному
відношенні здебільшого
переважають над житлами. Вони
часто скупчені на певних
ділянках, що дає змогу
припускати їх спільне
використання членами великої
патріархальної сім'ї.
Житла на черняхівських
поселеннях у різних районах по-
ширення культури відзначаються
значною різноманітністю
архітектурних рішень. Загалом їх
можна звести до трьох типів. Це
заглиблені в материк

175
напівземлянки та землянки, поширені в
лісостеповій зоні України; наземні
глинобитні житла, часто тричленної
конструкції, що переважають у Пруто-
Дністровському межиріччі; кам'яні будівлі,
які характерні для вузької прибережної
смуги Північного Причорномор'я.
Напівземлянки, нижня частина яких
була вкопана на 0,8-1,20 м у землю, мали
стовпову конструкцію. Стіни були сплетені
з лози, обмазані глиною або мали зрубну
конструкцію. Середня площа жител 10-20
кв. м (мал. 1:4; мал. 3-5).
Наземні глинобитні житла були
зведені на дерев'яному каркасі. Нерідко у
них можна виділити два, а то і три
приміщення: житлове, господарське і хлів
під одним дахом. їхня площа сягала від 50
до 120 кв. м. Будівлі, стіни яких були
складені з ка- [с. 32] меню, також вміщали в
одному блоці житлові та господарські
приміщення. До них прилягав дворик,
нерідко обведений кам'яною стіною.
Житла опалювалися вогнищами,

зрідка глиняними печами, а в IV ст. на

Дністрі в напівземлянках з'явилися печі,
складені з каменю (фото 2). Господарськими
підсобними спорудами служили різної
величини ями конічної або циліндричної
форми, глибина яких інколи сягала від 1 до 2-
2,5 м від давньої поверхні (фото 1).
Поряд з поселеннями на підвищених
місцях знаходились могильники, що являють
собою поля поховань без будь-яких
зовнішніх ознак.
У могильниках залежно від величини і

176
тривалості поселень налічується від кількох десятків до кількох сотень поховань. На
більшості могильників поєднуються трупоспалення з трупопокладеннями.
Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто у невеликих ямах. Спалення покійника
відбувалося на стороні, в основно- [с. 35] му за межами могильника. Разом з прахом
покійника в могилу клали
прикраси (бронзові та срібні
пряжки, фібули-броші, намиста,
підвіски), предмети побуту
(кістяні гребені, глиняні пряслиця,
посуд, залізні ножі, шила, привізні
скляні кубки). Усі ці предмети
ставили і при трупопокладеннях.
У деяких багатих похованнях
бувало 15-20 посудин. У землі,
якою засипалась могила,
археологи часто знаходять
залишки тризни: битий посуд,
кістки тварин, залишки вогнищ.
Найбільш масовим
матеріалом на черняхівських
пам'ятках є глиняний посуд.
Черняхівське населення в III—IV
ст. поряд з ліпною керамікою
(мал. 6-7) широко використовувало досконалий гончарний посуд, виготовлений у місцевих
ремісничих майстернях. Гончарний посуд на території України з'явився в останніх століттях
до н. е., але найбільш масове поширення припадає на початок III-IV ст. н. е., коли тут
проживало населення Черняхівської культури. Одночасно тут з'явились гончарні майстерні.
Гончарний посуд вражає своєю досконалістю і завершеністю форм, багатством
орнаментаційних мотивів (мал. 8 і фото 3).
На території Центральної та Південно-Східної
Європи гончарний посуд з'являється уже в готовому
досконалому вигляді. Це дозволяє зробити
висновок, що техніка гончарного [с. 36]
виробництва була на нашу територію привнесена
ззовні гончарами – вихідцями із римських
придунайських провінцій. Це були ремісники-
торгівці, а може й полонені. Виготовлений ними
посуд за якістю та художнім оформленням не
поступається виробам сучасних майстрів гончарної
справи. Культурний рівень тогочасного населення
України визначається вже тим, що ці вишукані
високохудожні вази, кубки, глечики, миски
користувалися широким попитом у його середо-
вищі. Для приготування їжі та інших
господарських потреб використовувався ліпний
посуд. Він виготовлявся місцевими гончарами і
відбиває етнографічні особливості кожної групи
населення, що входило у склад Черняхівської
культури.
На пам'ятках Черняхівської культури чимало
амфор, у яких з півдня провінційні римські торгівці
привозили олію або вино; є червонолакові

177
мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєфним орнаментом, які надходили з
далеких надрейнських майстерень; скляні кубки і флакони (мал. 9), римські монети, навіть
численні скарби монет. Весь цей імпорт свідчить про широкі зв'язки місцевого населення з
римським світом. Амфори як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин самі по собі
ніколи не попадали в інші [с. 40] райони. Отже,
населення будь-якого району Європи, де знайдена
амфорна тара, користувалося привезеним у ній продук-
том – головним чином вином або олією. Найбільше
знахідок амфор виявлено в районах, що межують з
Північним Причорномор'ям і Подунав'ям. Формування
Черняхівської культури припадає на першу половину
III ст., її розквіт – на другу половину III-IV ст., а період
занепаду – кінець IV-першу половину V ст. За
характером жител, поховального обряду та речового
матеріалу пам'ятки Черняхівської культури
поділяються на три локальні групи, пов'язані з
певними регіонами. У Північному Причорномор'ї, де
домінуючими були кам'яне домо- [с. 42] будівництво,
поховання з трупопокладеннями в катакомбах,
підбоях, великий відсоток імпортного посуду, скіфо-
сарматські форми ліпного посуду, жило в основному
скіфо-сарматське населення – давні мешканці
причорноморських степів.
Між Дністром і Дунаєм переважали дако-гети,
для яких були характерні наземні глинобитні житла,
специфічний ліпний посуд.

178
 Великий регіон лісостепової зони України (табл. 8) займали пам'ятки з чотирикутними
напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому
Дністрі, і специфічним керамічним комплексом. Вони належали слов'янам-венедам.
В усіх регіонах відкриті могильники і поселення готів. У першій чверті І тис. н. е. готи
займали територію Нижнього Повіслення. VII-на початку III ст. вони поширюються на Во-
линь, верхів'я Південного Бугу, а в кінці цього століття з'являються між Південним Бугом і
Дніпром. Вони розколюють слов'янську спільність пізньозарубинецької і волино-подільської
культурних груп. У IV ст. елементи Готсько-Вельбарської культури відомі вже на багатьох
черняхівських пам'ятках Середнього Подніпров'я, Північного Причорномор'я, Попруття та
Подунав'я. Таким чином, спостереження археологів тут сходяться з даними готського
історика Йордана, який пише, що наприкінці II-на початку III ст. н. е. готи почали своє
переселення з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор'я і Приазов'я. Археологічні
пам'ятки визначають шлях їхнього переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу та
Дніпра і далі на південь.
Племена готів приносять із собою свої типи жител (довгі наземні споруди трьохчленної
конструкції), специфічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, невідомі на
території України до їхньої появи. Прибульці зі своєю матеріальною культурою вливаються
в місцеве середовище і
стають ще одним його
компонентом. Настає період
розпаду старих і виникнення
нових племінних союзів. Готи
у війнах з Римською імперією
очолюють новоутворені
військово-політичні союзи в
рамках Черняхівської
культури, що відповідає
згаданій Йорданом «державі
Германаріха».
У 375 р. готи були
розбиті й підкорені
тюркськими племенами гунів.
У кінці IV-на початку V ст. н.
е. вони відходять у Подунав'я і
далі на захід, сягаючи Італії та Іспанії.
Слов'янські племінні групи
залишаються на своїй корінній
території. Вони представлені
пам'ятками декількох археологічних
культур V-VII ст. [с. 43]

КИЇВСЬКА КУЛЬТУРА

Па північ від Черняхівської культури, на широкій смузі порубіжжя Лісу і Лісостепу

Дніпровського Лівобережжя розташовані пам'ятки Київської культури. Вони відомі в
Подесенні, Посейм'ї, а також у верхів'ях Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На
Правобережжі ці пам'ятки вузькою прирічною смугою охоплюють територію від Могильова
на півночі до Канева на півдні, але концентруються переважно на південь від Києва (табл. 7-8).
Пам'ятки Київської культури були відкриті наприкінці 40-х-на початку 50-х pp. В.
Даниленком на околицях Києва, звідси назва культури. Зараз на теренах України та прикор-

179
донних з нею районів Білорусі й Росії зафіксовано понад 200 поселень і могильників.
Київська культура тісно пов'язана із Зарубинецькою, але не була прямим її
продовженням. Вона становить окремий культурно-археологічний комплекс.
Поселення переважно невеликі – 0,5-2 га. Вони займають край першої або другої
надзаплавної тераси, підвищення в межах заплав тощо. Житла розташовані на значній
відстані одне від одного, тому виявлено їх порівняно мало, навіть на тих поселеннях, на яких
відкрита значна площа. Серед них переважають напівземлянки, форма яких близька до
квадрата. Досить типовими є ями від центрального стовпа та вогнища в середній частині чи
в одному з кутів житла (мал. 1:3). Зрідка зустрічаються глинобитні печі з черенями,
підбитими керамікою. Стіни жител були складені з колод у вигляді зрубу або кріпилися
вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знаходилися численні ями-льохи, іноді –
відкриті вогнища або печі, господарські будівлі.
Могильники Київської культури досліджені слабо. Нині відомо близько десятка
невеликих могильників та кілька по-
одиноких поховань. Вони розташовані
біля поселень і не мають зовнішніх ознак.
Усі поховання – трупоспалення. В мо-
гильних ямах разом з перепаленими
кістками небіжчика помічені сліди тризни
у вигляді фрагментів битого посуду і
кісток тварин. В окремих похованнях
зустрічаються металеві предмети (фібули,
пряжки та інше), якими прикрашали одяг.
Кераміка Київської культури ліпна.
Кухонний посуд представлений
різноманітними горщиками і плоскими
дисками- [с. 44] кришками. Є і
товстостінні великі посудини для
збереження припасів. Окрему невелику
групу становить столовий посуд — миски
і низькі горщикоподібні посудини з
чорною лискованою поверхнею (мал. 10).
Подекуди зустрічається кераміка,
виготовлена на гончарному крузі. Цей
сіроглиняний гончарний посуд попав
сюди від населення Черняхівської
культури.
Крім кераміки, на київських
пам'ятках зустрічаються знаряддя праці, [с. 45]
побуту та прикраси. Знайдено залізні ножі,
серпи, скобелі, свердла, мініатюрне ковадло, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули,
пряжки, лунниці, прикраси з виїмчастою емаллю, браслети, срібні пластинчасті підвіски,
скляні та пастові намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина
цих предметів імпортувалася від населення Черняхівської культури. Потрапили сюди і ок-
ремі амфори.
Датується Київська культура від кінця II — початку III ст. до середини V ст. н. е. У цих
межах її можна розділити на три хронологічні періоди: ранній – кінець II-середина III ст., се-
редній – друга половина III-IV ст., пізній – друга половина IV-перша половина V ст.
Населення Київської культури мало зв'язки як із носіями культур лісової зони Східної
Європи, так і з племенами Черняхівської культури.
Археологічні знахідки підтверджують співіснування різнокультурних груп населення.
Етнічна належність носіїв Київської культури є предметом дискусії. Більшість

180
археологів вважають її слов'янською з домішками балтів.

ПАМ'ЯТКИ ТИПУ ЕТУЛІЇ

Окремою групою археологічних пам'яток, які не можна оминути при вивченні процесів
формування слов'янських племінних утворень, є пам'ятки типу Етулії. Вони відкриті
молдавськими та українськими археологами в пониззі Дністра. Частина їх знаходиться в
районі Буджацького степу.
Поселення типу Етулії невеликі за розмірами, мають мало жител і багато
господарських ям – як і пізньозарубинецькі, київські й верхньодністровські черняхівські
селища. Етулійське населення жило в напівземлянках, подібних за своєю архітектурою до
жител Середнього та Верхнього [с. 46] Дністра. Ще більш незвичними для цього регіону є
етулійські поховання. На відміну від скіфо-сарматського населення, яке жило в цьому
регіоні до приходу сюди слов'янського населення і ховало своїх померлих шляхом
трупопокладення, останні покійників спалювали, а їхні останки ховали в невеликих ямах, як
і слов'янське населення Зарубинецької та Київської культур.
Лише частина ліпного посуду з етулійських пам'яток нагадує про місцевий скіфський
субстрат. Багато форм посуду мають близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров'я,
а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і
київських поселень.
Житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують
на зв'язок пам'яток Етулійської культури із культурою населення верхів'я Дністра та Півден-
ного Бугу і більш північних районів. Населення Етулійської культури III-IV cт. – це уламок
тих слов'янських племен, які раніше жили в межиріччі Дністра та Південного Бугу. Його
витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких і волино-подільських пам'яток.
Одним із поштовхів, який відколов групу слов'янського населення, могли бути готи. Саме
вони в кінці II-III ст. н. е. вклинились на територію Волині та межиріччя Дніпра й
Південного Бугу.
Поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що створили пам'ятки
Етулійської культури, не залишилася непоміченою римськими авторами. У Певтінгерових
таблицях –дорожній карті кінця III-початку IV ст. – у Нижньому Подунав'ї поряд з
сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами зафіксовані й венеди. Про появу
венедів на території, що контролювалася римлянами, свідчить і такий відомий факт:
римський імператор Волузіан (251-253 pp.) серед інших титулів мав титул венедського.
Таким чином, на території Південно-Східної Європи, де римські писемні джерела серед
інших племен називають венедів, з ними можна пов'язати пам'ятки Зарубинецької,
Пізньозарубинецької, Волино-Подільської, Київської та частини Черняхівської культур.
Вони займають переважно пограниччя Лісу і Лісостепу та в хронологічній послідовності
відображають різні етапи становлення слов'ян. Пам'ятки типу Етулії та інші на південних
схилах Карпат і Подунав'ї вказують на початки слов'янських міграцій, переважно зумовле-
[с. 47] них рухами германських племен і втягнутих в їхні потоки інших етнічних груп.
Підсумовуючи джерельний матеріал, що відноситься до венедського періоду в історії
слов'ян, не можна не зазначити, що його етнографічна невиразність створює багато проблем
на шляху до відтворення історичних реалій. Писемні звістки про слов'ян-венедів занадто
лаконічні, археологічні культури синкретичні, лінгвістичні дані слабо диференційовані та, як
правило, не визначені хронологічно, антропологію обмежує відсутність або мізерна кількість
черепів та скелетів у зв'язку із давньослов'янським похоронним обрядом трупоспалення.
Таке фактичне положення вже саме по собі змушує дослідників процесів етногенезу
слов'янських народів звертатися до матеріалів або користуватися результатами розробок
спеціалістів з усіх згаданих дисциплін, поклавши в основу власні розробки, що базуються на
джерелах своєї дисципліни. Такий комплексний підхід, на нашу думку, якщо не єдино

181
можливий, то принаймні найбільш перспективний. Та «ізбави» нас Бог від тих
лжепатріотичних праць, які виходять з-під пера любителів старовини, що однаково «знають»
матеріали усіх дисциплін, не будучи спеціалістами в жодній з них. Їх сьогодні не бракує, як і
не бракує спонсорів на їхню підтримку. Зрозуміло, що надпатріотичні твердження про
первісність, винятковість і месіанство будь-якого європейського народу віддає хуторянством.
Розуміючи труднощі у вивченні етногенетичних процесів слов'янських народів,
українська славістично-археологічна школа в останні десятиліття провела значну пошукову
роботу щодо виявлення і виділення тих культур, а в синкретичних культурах — тих
локальних груп, навіть окремих пам'яток першої половини І тис. н. е., які типологічно можна
пов'язати з ранньосередньовічними археологічними культурами історичних слов'ян, про які
йтиметься далі. До них відноситься Київська культура, певні групи поселень Черняхівської
культури типу Черепина-Теремців на Верхньому і Середньому Дністрі та Хлопкова-Боромлі
на Дніпровському Лівобережжі. Виявилось, що на тих поселеннях, які дожили до середини V
ст., є значна кількість житлових та господарських комплексів, типологічно близьких
слов'янським середньовічним або тотожних з ними. Важливим досягненням останніх [с. 48]
десятиліть можна вважати виділення споріднених і взаємозв'язаних груп ще більш ранніх
пізньозарубинецьких та волино-подільських пам'яток другої половини І-II ст. н. е. Вони
утворились в результаті схрещення елементів місцевої класичної Зарубинецької культури та
тих привнесених на територію України елементів Пшеворської культури, у підоснові яких
лежать поморсько-підкльошові пам'ятки Середнього і Верхнього Повіслення. Успішне
вивчення цих пам'яток дозволило заповнити прогалини в хронологічній таблиці етнокуль-
турного розвитку слов'ян-венедів у першій половині І тис. н. е. Усі ці старожитності
визначають корінну територію, де формувались основні групи слов'янства у венедський
період. Межі цієї території збігаються з регіонами на Віслі і, найголовніше, на схід від неї
(Волинь, лісостепова частина Подністров'я і Подніпров'я), де згадуються венеди римськими,
а згодом візантійськими писемними джерелами. Вони не суперечать ні лінгвістичним, ні
будь-яким іншим даним суміжних наук, що вивчають етнокультурні процеси.
Не виключено, що якісь невеликі групи слов'ян-венедів у першій половині І тис. н. е.
вже поселилися в межиріччі Дністра і Дунаю на межі з Буджацьким степом. Вони пред-
ставлені пам'ятками типу Етулії. Крім того, на півдні від Карпат, у Верхньому Подунав'ї,
з'являються якісь інші групи венедів, що разом з германським населенням відходять з
Північного Прикарпаття. На це вказують пам'ятки типу Пряшева у Східній Словаччині та
Злехова на Моравії.
Ми не бачимо перспективи пошуків венедських старожитностей на території так званих
«безфібульних» культур ранньозалізного часу у Північно-Східній Європі, де жили балти та
угро-фіни, що пропонують деякі археологи Петербурга.
Наприкінці IV-на початку V ст. венедськии період в історії слов'ян закінчується.
Починається раннє середньовіччя. У складі венедської спільноти виділяються окремі
племінні об'єднання склавинів та антів, зафіксовані писемними джерелами. В археології вони
позначені утворенням нових культур, які проростають в культурно-економічному
середовищі венедських угруповань в лісостеповій частині Південно-Східної Європи, зокрема
на території України. [с. 49]

Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. –Київ, 2005. –208 с.

182