Особливості літературного процесу 20-30 років

в Україні ХХ століття
20-30 роки ХХ століття – це важливий етап в історії України та літератури, адже
саме в цей час проводилась політика українізації, яка здійснювалась радянським
керівництвом. Вона проводилась висуванням українців на керівні посади,
розвитком української культури та запровадженням української мови в державних
установах. Саме в цей час виникло багато літературних угрупувань та організацій
(такі як «ВАПЛІТЕ», «Ланка», «Плуг» та інші), які конкурували та проводили
дебати про те, як краще розвивати літературу. Найбільше сперечались між собою
футуристи та неокласики. Футуризм – це авангардний напрям в українській
літературі, для якого характерні зображення великих промислових міст, їх
атмосфери і способу життя; це культ надлюдини, яка володіє світом за допомогою
наукових досягнень. Основним завданням футуристів було створити нову
літературу майбутнього. Вони казали, що потрібно витіснути всі здобутки та
створити нове пролетарське мистецтво. Особливо радикальним представником
футуризму був Михайль Семенко. Неокласики ж, з іншого боку, на противагу
футуристів вважали, що нове мистецтво можна створити тільки з максимальним
врахуванням всіх художніх здобутків попередніх епох. Неокласики – це
неформальне товариство вільних поетів-інтелектуалів, «п’ятірне гроно», в яке
входили Микола Зеров (який був лідером), Михайло Драй-Хмара, Павло
Филипович, Максим Рильський та Освальд Бургардт (Юрій Клен).

Після такого бурхливого розвитку української літератури радянська влада не знала

як приборкати письменників, тому почала використовувати репресивні методи.
Українські письменники розділились на дві групи. Перша група письменників
дотримувались більшовицьких вимог (такі як Максим Рильський, Павло Тичина,
Володимир Сосюра, Іван Кочерга та ін.) та пристосувались до сталінського режиму
і писали твори, що є зразками пропагандистського мистецтва. А друга група,
незважаючи на заборони, мала іншу дійсність – національну, близьку до
відродження. Це Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний,
Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола
Зеров, Іван Багряний та інші. Саме цю групу письменників називають Розстріляним
Відродженням, адже всі вони були знищені тоталітарним сталінським режимом:
були страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за
півкроку від арешту.

Також Микола Хвильовий започаткував літературну дискусію 25-28 років. У 1925

році Микола Хвильовий пише "Листи до молодої молоді", де порушує питання
мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі — це дуже низький рівень. З
цього і почалась його літературна дискусія. У циклі памфлетів "Камо грядеши",
"Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?" він
висловлює свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із
основних літературних принципів — це високий рівень художньої майстерності і
фахова підготовка письменника. Микола Хвильовий виступав за орієнтацію на
кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від
російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до
копіювання.