1.

Суть і мотивація міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес (міжнародна підприємницька діяльність) становить собою науково-технічне, виробниче,
торговельне, сервісне та інше співробітництво господарських суб'єктів двох або більше країн. В сучасних умовах
він зв'язаний з міжнародною торгівлею товарами і послугами та міжнародним рухом і використанням факторів
виробництва.»

Основними суб' єктами міжнародного бізнесу виступають фізичні та юридичні особи,» їх інституціональні та
добровільні об'єднання, є держави та міжнародні організації.'

На підставі розмежування суб'єктів господарювання за ознакою форм власності розрізняють два типи
міжнародного бізнесу: приватний і державний. Приватний бізнес здійснюють фізичні та приватні юридичні
особи. Державний бізнес здійснює держава та її представники.

За галузево-технологічною і функціональною ознаками виокремлюють такі основні види міжнародного бізнесу:

промисловий, аграрний, будівельний, торговельний, транспортно-комунікаційний, фінансовий.

В сучасних умовах найбільш швидко розвиваються такі види міжнародного бізнесу як промисловий, торговий і
фінансовий.

Головною рушійною силою розвитку міжнародного бізнесу є економічні інтереси суб'єктів міжнародних
відносин, які можна об'єднати у такі три групи: економічні інтереси окремих держав та їх підприємств,
економічні інтереси міжнародних економічних організацій, економічні інтереси інтеграційних об'єднань.

Економічні інтереси спонукають названих суб'єктів міжнародних економічних відносин до розвитку

міжнародного бізнесу, оскільки він дає можливість розширювати продаж товарів, отримувати доступ до нових
технологій, джерел сировини та робочої сили і, як наслідок, одержувати більш високі прибутки.

Розрізняють два механізми здійснення економічних інтересів суб'єктів міжнародних економічних відносин:
механізм погодження і механізм реалізації. Механізм погодження полягає у виробленні конкретних стратегічних
принципів, форм та методів здійснення економічних інтересів. Він знаходить своє виявлення у політичних,
економічних та правових документах, які регламентують процес погодження економічних інтересів суб'єктів
міжнародних економічних відносин. Механізм реалізації полягає у впровадженні тих чи інших погоджених
рішень у практику міжнародних економічних відносин.

На реалізацію економічних інтересів суб'єктів міжнародного бізнесу роблять вплив дві групи факторів: загальні,
до яких відносяться географічні, історичні, політичні, економічні, правові, соціальні і культурні умови;
конкретні, до яких відносяться швидкість пристосування виробництва до зміни попиту, розмір виробництва,
кількість покупців, обсяг закупівлі продукції, рівень конкуренції, транспортні витрати. Зрозуміло, що всі ці
фактори є різними в різних країнах та регіонах і можуть діяти в протилежних напрямках.

Розвиток міжнародного бізнесу здійснюється на мега-, мета- макро- і мікрорівні. На мегарівні, тобто на рівні
міжнародного співтовариства, об'єднаного в систему ООН, формуються найбільш загальні положення щодо суті
та змісту міжнародного бізнесу. На метарівні (тобто на регіональному і міждержавному) - загальні положення
ООН пристосовуються до особливостей регіонального й міждержавного співробітництва/Адже не секрет, що,
скажімо, у країн Західної Європи проблеми розвитку міжнародних економічних зв'язків інші в порівнянні з
проблемами постсоціалістичних країн Східної Європи. Це ж саме можна сказати й про країни Африки, Азії,
Америки.

На макрорівні (тобто на рівні економіки окремо взятої країни) - міжнародний бізнес відображає особливість
організаційно-економічних і правових відносин тієї чи іншої країни, її суспільно-економічний і політичний
устрій, традиції, географічні та природнокліматичні умови, місце в системі міжнародного поділу праці тощо. Без
врахування названих особливостей неможливо забезпечити розвиток і ефективне функціонування міжнародного
бізнесу.

На мезорівні (тобто на рівні галузі або сфери виробництва) - розвиток міжнародного бізнесу відображає
особливості галузі чи сфери виробництва народного господарства країн-партнерів. Сукупність організаційно-
економічних і правових норм мезо- та макрорівня утворюють необхідне зовнішнє середовище для реалізації
бізнесових проектів на мікрорівні.

На мікрорівні (тобто на рівні фірми, підприємства) - реалізується конкретний бізнес-план щодо взаємодії з
фірмами і підприємствами зарубіжних країн. На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин
значно інтенсифікували свою діяльність підприємства, фірми, виробничі об'єднання, товариства, асоціації.
Названі суб'єкти міжнародних господарських зв'язків реалізують конкретні економічні проекти, які відповідають
завданням їх власного економічного розвитку та розвитку країни, їх функціонування й інтенсифікації
господарських зв'язків зарубіжних партнерів.
Міжнародний бізнес характеризується сукупністю угод, укладених і здійснюваних через національні кордони для
реалізації цілей окремих індивідумів, організацій, фірм.
Міжнародний бізнес відрізняється від національного тим, що він пов'язаний з переміщенням ресурсів (сировина,
капітал, технологія, люди в т. ч. технічні спеціалісти і менеджери), товарів (готові компоненти, продукти,
напівфабрикати), послуг (бухгалтерський облік, юридична і банківська діяльність та ін.) з однієї країни в іншу, а
не лише всередині однієї країни.
Міжнародний бізнес розвивається в різних галузях підприємницької діяльності. Його галузева спеціалізація
визначається співвідношенням між потребами окремих країн у тій чи іншій продукції та послугах і можливостями
їх задоволення за рахунок власного виробництва, яке певною мірою залежить від наявності в країні відповідних
сировинних ресурсів.
Завдяки такому становищу сформувалася міжнародна спеціалізація промислово розвинутих країн світу, яка
проявляється в міжнародній діяльності найбільших компаній. При цьому виділяються такі основні напрями
галузевої спеціалізації: енергетика, електротехніка і електроніка, чорна і кольорова металургія, виробництво
будівельних матеріалів, хімічна і фармацевтична, авіаційна, харчова промисловість, автомобілебудування.
Відмітною рисою міжнародного бізнесу є й те, що на цю діяльність безпосередньо впливає численність обставин,
зокрема відмінності в мові, відстані, валютні курси, тарифні бар'єри, політичні проблеми тощо.
1. Основним мотивом і передумовою виходу бізнесу за національні кордони є вузькі рамки національного ринку і
відносний «надлишок» капіталу, коли з метою прибуткового інвестування він спрямовується за кордон. Прагнення
окремих індивідумів, організацій, фірм забезпечити собі кошти, необхідні для відтворення національного капіталу,
здійснюється через посередництво:
а) міжнародної торгівлі;
б) прямого володіння або акціонерної участі у видобутку природних багатств за кордоном;
в) отримання права на повну або часткову власність виробничих потужностей, підприємств сфери послуг,
фінансово-кредитної сфери тощо.
2. Перехід бізнесом національних кордонів безпосередньо мотивований двома групами чинників: вартісними і
маркетинговими.
а) в міру загострення конкуренції на глобальному рівні і краху торговельних бар'єрів дедалі гострішою для кожної
фірми стає потреба в максимальному зниженні витрат виробництва за рахунок доступу до дешевшої робочої сили,
сировини, землі, а також наближення до джерел постачання та клієнтів. Міжфірмова кооперація в рамках
транснаціонального капіталу використовується як засіб зниження витрат виробництва. Наприклад, у 1983 р. фірми
«Дженерал Моторе» і «Тойота» підписали угоду про створення спільного підприємства для виробництва
автомобілів в районі Сан-Франциско. Згідно з угодою, «Тойота» оплачує інженерно-проектувальні роботи,
забезпечуючи тим самим фірмі «Дженерал Моторе» економію приблизно в 1 млрд дол., котрі вона повинна була б,
в іншому разі, вкласти в дослідження і розробки. У свою чергу, «Тойота» економить 1,25 млрд дол., оскільки їй не
потрібно купувати землю в США і будувати там свій власний завод. У США виготовляються кузови, сидіння,
інтер'єр і оздоблення; решту, включаючи двигун, виготовляє Японія. До ради директорів входить однакова
кількості представників фірм «Дженерал Моторс» і «Тойота», хоча президент призначається від «Тойоти»;
б) внутрішній ринок делалі більше ставить кордон зростанню корпорацій, особливо в тих країнах, де діють
антимонопольні закони. Так, у США антитрестівські закони обмежують максимальну частку ринку, яку може мати
компанія. В результаті найбільші корпорації концентрують свою увагу на міжнародному секторі ринку. Бізнес
шукає по всьому світу ринки (і формує їх для себе), а також середовище зі сприятливим податковим та
інвестиційним кліматом.
3. Неабияку роль у переміщенні бізнесу за кордон відіграють ділові зв'язки між фірмами. Часто слідом за
міжнародною фірмою просуваються пов'язані з нею кооперацією фірми та обслуговуючі організації типу банків,
бухгалтерсько-ревізорських фірм.
4. Сильним стимулом переміщення частини виробничих потужностей за кордон є й екологічні чинники.
Промислово розвинуті країни прагнуть переміщувати в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, котрі
значною мірою призводять до забруднення навколишнього середовища.

До найпоширеніших видів міжнародного бізнесу звичайно відносять:

• експорт;

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракти на управління;

• проекти «під ключ»;

• прямі іноземні інвестиції (ШІ).

Справжній досвідчений учасник міжнародного бізнесу звичайно використовує одночасно набір різних видів,
вибираючи і комбінуючи їх залежно від напряму та умов діяльності в тій чи іншій країні.

Експорт продукції— найпростіший шлях проникнення на міжнародні ринки. Фірма може створити для
координації експорту або експортний відділ, або незалежну торговельну компанію, або посередницьку службу,
котра має займатися укладанням угод з іноземними покупцями.

Ліцензування— це надання іншим фірмам певних прав, наприклад, на використання патентів, авторських
прав, програм, процедур, торговельних марок або ноу-хау за певну плату. Це спосіб організації виробництва за
кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів
інших фірм або доходів з деяких ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Ліцензування також вико-
ристовується фірмою, якщо вона хоче одержати прибуток від виробів, що не відповідають стратегічним
пріоритетам фірми. Наприклад, фірма «Дженерал Електрик» продала іншим фірмам метод знищення розлитого
мастила за допомогою спеціальних мікроорганізмів, оскільки ця розробка не вписувалась в основні напрями її
діяльності. Поширеним є перехресне ліцензування, яке забезпечує здешевлення технології порівняно з
витратами на розробку аналогічної технології власними силами.

Франчайзинг— спосіб діяльності, згідно з яким франчайзер (продавець) передає франчайзі (покупцеві) право
на використання своєї торговельної марки, яка є для бізнесу покупця найважливішим активом і за допомогою
якої продавець надає постійну допомогу покупцеві в його бізнесі. В цьому відмінність франчайзинга від
ліцензування.

Слід відзначити, що ТНК розглядає свої технології і торговельні марки як важливі складові частини базових
активів. У США 1/3 обігу роздрібної торгівлі — це франчайзинг. Близько 3/4 таких продаж припадає на
дилерів, що займаються збутом легкових та вантажних автомобілів, бензоколонок, та розливанням у пляшки
безалкогольних напоїв.

Найбільш розповсюджений спосіб (60 %) проникнення франчайзера в іншу країну —це вибір головної
франчайзі і передача цій організації (звичайно місцевій) прав у країні або регіоні. Потім основний покупець
відкриває власну торгівлю або торгівлю через субфранчайзі. За такою схемою працюють японські
підприємства «Мак-Дональдс».

Приблизно у 20 % випадків франчайзери (продавці) проникають на іноземні ринки, укладаючи угоди

безпосередньо з франчайзами за кордоном.

Контракти на управління.Один из найважливіших активів фірми — це талановиті менеджери. Незважаючи

на великі капіталовкладення і прогресивні технології, багато державних підприємств слаборозвинутих країн
відчувають труднощі через погано підготовлених керівників. Передача мистецтва управління на міжнародному
рівні залежить насамперед від іноземних інвестицій, які забезпечують направлення в інші країни менеджерів та
фахівців.

Контракти на управління є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського
персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або виконання спеціалізованих управлінських функцій
протягом певного періоду за встановлену плату.

Контракти на управління використовуються, насамперед, коли:

• підприємство фірми в іншій країні експропрійоване;

• фірма починає управління новим підприємством;

• фірма береться за управління підприємством, що бідує. Проекти «під ключ»— це вид міжнародного бізнесу,
який

передбачає укладення контракту на будівництво підприємств, які передаються за встановлену плату

власникові, коли досягнута повна їхня готовність на початок експлуатації. Фірми, що реалізують проекти «під
ключ», найчастіше є виробниками промислового устаткування: вони ж постачають частину устаткування за
проектом. Особливо часто такими проектами займаються будівельні фірми. Інколи в такій ролі виступають
консалтингові фірми або виробники устаткування, якщо вони не знаходять в країні підхожого об'єкта для
інвестування.
Повна власність буває необхідною саме тоді, коли існують тісні зв'язки всередині корпорації, жорстка
залежність філій від рішень, що приймаються штаб-квартирою корпорації. Вона доцільна і в тому випадку,
якщо корпорація орієнтується лише на внутрішній ринок приймаючої країни. В цілому ж сучасні умови
функціонування світового ринку в зростаючому ступені не сприяють повній власності ТНК. Дедалі більше
чинників діє на користь створення спільних підприємств.
Спільне підприємство— це володіння на пайових засадах, коли акціонерний капітал належить не численності
дрібних акціонерів, а декільком співвласникам, кожен з яких має певну частку власності і поділяє ризик.
Стимулом до заснування СП може бути:
1. Законодавча заборона створення філій іноземних компаній без участі в них місцевих партнерів і
дискримінаційні дії уряду приймаючої країни.
2. Можливість отримати певні пільги збоку місцевої влади або використати наявні переваги місцевого
партнера (ресурси, в тому числі дешева робоча сила).
3. У тих випадках, коли здійснення капіталовкладень у конкретній країні пов'язане з певними економічними
або політичними ризиками, доцільніше залучати до цієї справи місцевого партнера.
4. Істотним спонукальним мотивом спільного підприємництва є зростання витрат, пов'язаних з розвитком
підприємництва і з загостренням конкуренції на світовому рику. Об'єднуючи ресурси, фірми підвищують свої
шанси в боротьбі з потужними конкурентами. Так, 20 % пакет акцій фірми «Вольво» в компанії «Рено» і 25 %
пакет акцій «Рено» в філії «Вольво» сприяють спільним розробкам і виробництву технічно більш вдосконалих
компонентів за менших витрат, що дозволяє обом фірмам успішно конкурувати з такими автомобільними
велетнями, як «Дженерал Моторс» і «Фольксваген». Поєднувати можна активи практично всіх типів
(виробничі потужності, розподільчі мережі, наукові дослідження), які доповнюють один одного.
У міру глобалізації бізнесу та глобалізації конкуренції фірми дедалі охочіше створюють спільні підприємства,
що відомі як стратегічні альянси. їх найрозвинутіша форма — міжнародні злиття та придбання корпорацій.
Створюються науково-дослідні об'єднання на зразок тих, які існують у сферах високої технології. Прикладом
може бути міжнародний консорціум, створений у 1983 р. з капіталом в 1 млрд дол. щодо розвитку нового
реактивного двигуна. Юнайтед Текнолоджіс Пратт енд Уітней Дивіжн (США) та британська Роллс-Ройс мають
по ЗО % у цьому об'єднанні, до якого входять представники 5 країн. Моторенунд-Турбінен Юніон (ФРН),
ФІАТ (Італія), Аеро Енджін (Японія) поділяють решту 40 %. Конкурентоспроможність компанії дедалі більше
залежить не від неї самої, а від якості альянсів, котрі вона може створити.
Переваги спільних підприємств:
• СП є єдиним способом функціонування на ринках країн, в яких заборонена або опосередковано обмежена
діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера.
• СП має перевагу в тому випадку, коли об'єднання дає більший ефект, ніж у випадку організації
індивідуальної діяльності.
• СП дозволяє підтримувати добрі відносини з місцевими урядом та іншими організаціями, такими як
профспілки. Якщо місцевим партнером виступає уряд або цей партнер політично впливовий та підприємству
можуть бути встановлені податкові пільги, субсидії та урядова підтримка.
• Добре знання місцевої культури та навколишнього середовища місцевого партнера можуть дозволити
спільному підприємству отримати вигоду від кращого розуміння зміни ринкових умов і потреб.
• У багатьох країнах економічні та політичні умови різко змінюються. СП дозволяють мінімізувати ризик від
довгострокових інвестицій і одночасно максимізувати віддачу від вкладеного капіталу.
Недоліки спільних підприємств:
• Зіткнення інтересів партнерів. Причиною суперечностей можуть бути питання накопичення і розподіл
прибутку, а також такі аспекти ведення справ, як загальна стратегія фірми, науково-дослідна діяльність, стиль
управління, облік і контроль, маркетингова політика і стратегія, особовий склад фірми.
• Спільне підприємство означає поєднання двох і більше корпоративних культур (ліній поводження; методів
ведення справ тощо), котрі часто можуть бути досить різними. Якщо не вдається подолати ці відмінності,
добитися взаєморозуміння і довіри, якщо один з них або обидва партнери наполягають на голосуванні з
вирішальних питань, то підприємство приречене на провал.
Це основні чинники, які негативно впливають на діяльність СП, але можуть бути і інші. Наприклад,
американські партнери часто виражають невдоволення з приводу того, що їхні японські колеги посилають до
спільних підприємств не найкращий персонал. Японці ж, завдяки практиці довічного найму, звільняються
таким чином від менш компетентних менеджерів, посилаючи їх до спільних підприємств.
Спільне підприємство функціонує в динамічній діловій сфері і тому повинно пристосовуватись до змін
ринкових умов. Угода між партнерами повинна сприяти змінам у концепції діяльності так, щоб підприємство
могло процвітати і зростати. Мистецтво полягає в тому, щоб заздалегідь визначити можливі ризики і зро-
зуміти, як від них устерегтися, щоб досягти загальної мети. Відтак перша вимога при створенні СП —
правильний вибір партнера. Партнери повинні мати спільність орієнтацій і цілей і приносити взаємну та
своєчасну вигоду один одному.
 Регулювання міжнародного бізнесу має три рівні: національний, регіональний та глобальний (світовий).
Основою правового регулювання міжнародного бізнесу в окремих країнах є конституційне право, яке
визначає, хто уповноважений створювати і скасовувати закони та інші законодавчі акти, яким чином закон
повинен діяти і які основні права надані людині.
Безпосередньо регулює бізнес «господарське право», що включає в себе норми як цивільного, так і
кримінального права, які визначають типові економічні діяльності (наприклад, кооперативне право) і
повсякденну господарську діяльність (зокрема, договори про поставки, прострочення, гарантії та
забезпечення їх проведення в життя шляхом примушування з боку держави). Так, головними елементами
австрійського господарського права є «Австрійський цивільний кодекс», «Торговельний кодекс»,
«Вексельний статут», «Закон про товариства з обмеженою відповідальністю», «Закон про кооперативні
товариства», «Промисловий статут».
Підприємницьке право, яке регулює діяльність окремих підприємців та осіб, об'єднаних у товариства, є
дуже важливою частиною господарського права.
Особливе значення для міжнародного бізнесу має податкове право, яке великою мірою визначає сучасне
економічне життя. Без знання основних характеристик оподаткування і податкових систем міжнародний
менеджмент не може обійтись при розробці стратегічних планів корпорацій.
Основою більшості податкових систем у країнах найвищих податків (західні ПРК) є прибуткове
оподаткування:
• прибутковий податок (оподаткування фізичних осіб);
• податок на корпорації (оподаткування юридичних осіб);
• промисловий податок (оподаткування промислових підприємств, тобто фізичних та юридичних осіб).
На регіональному рівні (наприклад, ЄС) діяльність міжнародного бізнесу регулюється:
• установчими документами Союзу (що включають, зокрема картельне право, яке забороняє (за винятком
сільського господарства) діяльність усіх видів картелів з установленням дозволу їхньої діяльності в
особливих умовах; субвенційне право, яке захищає інтереси національного господарства від іноземної
конкуренції);
• постановами, що мають силу законів, які вищі від законів країн—учасниць регіональних союзів у галузі:

1) зовнішньоторговельної політики;
2) аграрної політики;
3) торговельного та цивільного права (свобода конкуренції, монополії і картелі);
4) податкового права (зближення систем податків на прибуток, встановлення рівня податку з обігу і прямі
внески в бюджет ЄС).
5) На міжнародному (глобальному) рівні бізнес регулюється відповідними нормами, які зафіксовані в
статутах міжнародних економічних організацій, а також правилами, які закріплені в міжнародних угодах.
Так, норми, яким підпорядкована зовнішня торгівля, закріплені СОТ. Міжнародні валютно-фінансові
взаємовідносини регулюються МВФ. Міжнародні кредитні операції регулюються МБРР. В системі ООН
такі комітети і міжнародні організації як ЕКОСОР, ЮНКТАД, ЮНІДО займаються проблемами
міжнародної економіки.

Серед вільних економічних зон виділяється група сервісних зон, що спеціалізуються на наданні різного
роду послуг. Особливу роль серед них грають офшорні зони (ОЗ), або офшорні центри (ОЦ). Сам термін
«офшор», який з’явився наприкінці 1950-х рр.., походить від англійського виразу off-shore, що в буквальному
перекладі означає «поза берегом», а в переносному сенсі його можна трактувати як «ізольований». Головна
відмінність офшорних зон від інших типів вільних економічних зон полягає в тому, що зареєстровані в них
компанії і фірми не мають права здійснювати виробничу діяльність, а повинні займатися тільки сервісними
послугами.
Основна ознака офшорної зони – пільговий характер оподаткування. Компанії, зареєстровані в таких зонах, або
взагалі звільняються від податків, або платять їх по сильно зниженим ставкам. Крім того, вони звільняються від:
 високих митних тарифів;
 валютного контролю;
 експортних і імпортних квот.
До цього можна додати спрощену процедуру реєстрації, високий рівень банківської і комерційної секретності,
вільний вивіз прибутків, низький рівень статутного капіталу, укладання угод з приймаючою стороною на
тривалий термін (15-20 років), що гарантує достатню стабільність. Цікаво, що офшорна компанія не може бути
резидентом тієї країни, де знаходиться офшорна зона, вона обов’язково повинна бути закордонною.
Додаткові льготні умови для діяльності привертають в офшорні зони найрізноманітніші компанії та фірми
сервісного характеру, які можна об’єднати в три основні групи.
 По-перше, це торгово-посередницькі фірми: експортно-імпортні, закупівельні і розподільчі (дистрибьютерські);
 По-друге, це компанії холдингового типу, представлені інвестиційними компаніями, судовласницькими
компаніями, компаніями за операціями з нерухомістю та ін.;
 По-третє, це компанії фінансового профілю – банківські, страхові, посередницькі та ін.
Ідея офшорного бізнесу зародилася ще в XIX ст. у Великобританії і спочатку була реалізована у формі
«податкових гаваней». Потім з’явилися і деякі інші різновиди офшорів, але проте такі зони (центри) в цілому
мали дуже обмежене поширення. І тільки в 70-х рр.. ХХ ст. стався перелом і почався справжній офшорний бум. У
наші дні у світі налічується від 1,5 до 3 млн офшорних компаній, а капітал, зареєстрований в сфері офшорного
бізнесу, досягає декількох трлн. дол. Що ж до кількості офшорних зон, то різні автори оцінюють його по-різному:
від 60-65 до 300. Мабуть, правильніше орієнтуватися на першу з цих цифр, яка враховує тільки найбільш великі і
стійкі офшорні центри.
Географічний розподіл офшорних зон залежить від декількох факторів. Серед них важливе місце займає фактор
економіко-географічного положення. Аналіз показує, що більшість офшорних зон розташовано на морських,
авіаційних, телекомунікаційних шляхах, поблизу від великих торгово-економічних центрів. Але ще більш
важливий соціально-економічний чинник. Знаменно, що майже 70% всіх офшорних зон знаходиться в країнах,
що розвиваються, причому здебільшого – в дуже невеликих острівних державах і навіть на територіях, які досі не
мають політичної самостійності. Така неординарна ситуація пояснюється тим, що ці країни і території в пошуках
своєї ніші в міжнародному географічному розподілі праці виявили надзвичайні вигоди, які їм може принести
саме офшорний бізнес. У цьому сенсі дуже показові також дані про розподіл офшорних зон по великим регіонам
світу: виявляється, що найбільше їх в Латинській Америці, в Азії та в Океанії. З економічно розвинених регіонів
світу з ними може змагатися тільки Європа. В Африці таких зон всього три-чотири, а для Північної Америки
вони взагалі не характерні.
Короткий огляд цих регіонів краще всього почати з зарубіжної Європи, як прабатьківщини офшорній діяльності.
До числа найбільш старих офшорних зон Європи належать:
 Великобританія;
 о. Мен в Ірландському морі;
 розташовані в протоці Ла-Манш невеликі острови Джерсі і Гернсі (Нормандські);
 британський Гібралтар;
 Ірландія.
Пізніше до них додалися офшорні центри в:
 Ліхтенштейні;
 Люксембурзі;
 Монако;
 Андоррі;
 Швейцарії;
 на о. Мальта.
Одні з них можна назвати комплексними, а інші мають більш вузьку спеціалізацію. Наприклад, Люксембург
виділяється як центр холдингових компаній і банків, Швейцарія, Нормандські о-ва, о. Мен, Монако – як центри
фінансової і страхової діяльності, а Мальта надає судновласникам свій «дешевий прапор». Про розмах їх
офшорної активності свідчить той факт, що на о. Мен, наприклад, зареєстровано 40 тис., в Гібралтарі – 25 тис., в
Ірландії і на Нормандських о-вах – по 20 тис. офшорних компаній. З країн Центрально-Східної Європи офшорний
бізнес отримав більший розвиток в Угорщині.
Офшорні зони зарубіжної Азії територіально концентруються в двох її субрегіонах. Це:
 Південно-Західна Азія (Кіпр, Ліван, Бахрейн, Дубаї);
 Південно-Східна Азія (Сінгапур, Малайзія).
У першому з цих субрегіонів лідирує Кіпр, де склався великий центр офшорного бізнесу. На острові діють майже
30 тис. офшорних фірм, які щорічно приносять країні дохід у 600 млн дол. При цьому офшорний бізнес на Кіпрі
відрізняється великою різноманітністю: тут успішно функціонують компанії, що займаються судноплавством і
обслуговуванням судів, торговельні, банківські, страхові компанії, фірми, спеціалізуються на маркетингу,
інжинірингу, консалтингу. Офшорні компанії Лівану спеціалізуються переважно на банківських операціях; не
випадково цю країну називають «близькосхідною Швейцарією». Бахрейн також займається міжнародними
фінансовими операціями. Це ж відноситься до Сінгапуру і Сянгану, в якому в середині 1990-х рр.. було
зареєстровано близько 130 тис. компаній і більше 130 банків!
В Океанії до числа офшорних зон відносяться невеликі острівні держави:
 Вануату;
 Західне Самоа;
 острови Кука і Ніуе.
В Африці офшорні зони функціонують у:
 Ліберії;
 на островах – Маврикії, Мадейрі, Сейшельських.
Однак найбільший інтерес представляє знайомство з обширною офшорною зоною Карибського басейну в Вест-
Індії і Центральній Америці, яка отримала репутацію головного «податкового раю». Тут створені найбільш
сприятливі, пільгові умови для найрізноманітнішої офшорній діяльності. У цю зону входить більше двох десятків
країн – переважно острівних, але і континентальних. Більшість з них має політичну незалежність, але деякі ще
залишаються володіннями:
 Великобританії (Віргінські о-ва, Кайманові о-ва, Монтсеррат, Теркс і Кайкос);
 Нідерландів (Аруба, нідерландські Антильські о-ви).
За останні півтора-два десятка років деякі з цих країн і територій перетворилися на найбільші офшорні центри зі
спеціалізацією на фінансових, банківських, торгових, юридичних, транспортних та інших послугах. Про
масштаби їх діяльності говорить те, що в середині 1990-х рр.. в Панамі було зареєстровано 120 тис. офшорних
компаній, на британських Віргінських о-вах – 30 тис., на Багамських і Кайманових о-вах – по 20 тис.