Семінар 13. Країни Південної Азії в міжнародних відносинах.

План.
1. Звільнення Індії від колонiальної залежностi. «План Маунтбеттена».
Початок руху за незалежність

Індійський націоналізм вперше виник в організованій формі в 1885

році в Бомбеї, нинішньому Мумбаї, у вигляді Індійського
національного конгресу (ІНК). Бомбей став політичною
батьківщиною для Ганді і Неру, який згодом став прем'єр-міністром
Індії. 54 з 73 представників ІНК в 1885 році були індуїстами і лише
двоє - мусульманами. Ця показова нерівність, зокрема, пояснює,
чому мусульманські політики в процесі боротьби за незалежну Індію
насамперед турбувалися про права їхньої групи. Для захисту прав
мусульманської меншості від диктату індуїстської більшості в 1906
році була створена Мусульманська ліга.

У 1940 році на засіданні ліги вперше прозвучала вимога прописати

в новій індійській конституції право самоврядування для територій,
населених мусульманами. Преса називала цю подію
"пакистанською резолюцією", хоча на зустрічі поки що не
порушувалося питання створення мусульманами власної держави.
Унаслідок виборів 1946 року Мусульманська ліга, яку очолив
Мухаммад Алі Джина, утвердилася як майже рівноцінна ІНК
політична сила. Разом із цим почався рух в бік самостійної держави
для індійських мусульман.

Друга світова війна і кінець Британської Індії

Як наслідок, стратегічні потреби і економічне навантаження Другої

світової війни дали Лондону усвідомити неминучість незалежності
Індії. Після закінчення війни новий лейбористський уряд
Великобританії на чолі з Клементом Еттлі посилено взявся за процес
надання незалежності. Однак переговори між представниками
Лондона, ІНК і Мусульманської ліги про створення єдиної держави так і
не дали прогресу.

Одночасно відбулися кілька насильницьких релігійно-етнічних зіткнень.

В одному з них, 16 серпня 1946 року в Калькутті, загинули тисячі
людей. А на початку 1947 року уряд провінції Пенджаб пішов у
відставку на тлі конфліктів між індуїстами, мусульманами та сикхами.
Новому і одночасно останньому британському наміснику Луїсу
Маунтбеттену стало ясно, що далі зберігати ілюзію єдиної індійської
держави неможливо. Ця думка утвердилася і в ІНК, незважаючи на
опір Ганді і Неру.
План Маунтбеттена

Так званий "план Маунтбеттена" був схвалений на початку червня

1947 року керівниками Мусульманської ліги, ІНК, сикхів і
Великобританії. Він був втілений в життя вже за десять тижнів.
Основним принципом цього плану було самовизначення кожного
регіону більшістю місцевого населення, в яку саме країну в результаті
воно увійде. У підсумку "змішані" провінції Пенджаб і Бенгалія були
розділені і належать сьогодні частково Індії, Пакистану і Бангладеш
(колишньому Східному Пакистану).

Регіонам, де більшість населення сповідувала одну релігію, було

простіше. Так, провінції Сінд, Белуджистан і інші території на
північному заході Британської Індії очікувано проголосували за
входження в Пакистан. А більшість індійських князівств безперешкодно
приєдналися до Індії. Засновник Пакистану Джинна заявляв: "Наша
мета - мир усередині і за межами країни. Ми хочемо жити мирно і в
щирій дружбі з нашими сусідами". Однак пізніше ця концепція трагічно
розбилася об реальність.

Колонізатори та їхні "адвокати" нерідко потім апелювали до "тягаря

білої людини" - цивілізаторської місії британців у колоніях. В Індії
з'явилися залізниці, мости і системи зрошення полів, телеграф,
університети і якась-ніяка промисловість, проте все це потрібно
було для економічної експлуатації захоплених земель, але не для
місцевого населення. Доходи Індії виводилися з країни, а не
вкладалися в її модернізацію. Користуватися благами технічного
прогресу могли лише далеко не всі індійці. У колонії виробляли
переважно сировину, а не готовий продукт: бавовну, пряжу, джут.
Фабрики, якими володіли індуси, британці душили податками. У
відсталій країні на початку 20-го ст. 90% населення жило в сільській
місцевості і тільки 6% було грамотним, на фабриках працювали
всього 4,5 млн осіб. Напівнатуральне сільське господарство
перебувало в застої. Нещастя Індії пробудили національний рух.
Свою роль зіграла й англійська освіта для тих індійців, кому
призначалася роль дрібних чиновників у колоніальній адміністрації;
невипадково головний борець за незалежність країни - Махатма
Ганді - навчався в Англії на юриста. Вони чудово знали, що дохід на
душу населення в метрополії приблизно в 10 разів вищий, ніж у
колонії.

Національні лідери Індії кілька десятиліть чинили на британців тиск і

домагалися різних поступок: розширення прав місцевого
самоврядування, дозволу для індійців обіймати державні посади,
зниження податків. Ганді та його прихильники в 1920-ті та 1930-ті
рр. провели незліченну кількість демонстрацій і кілька масштабних
кампаній громадянської непокори (або "неспівпраці"), протестуючи
проти злиднів десятків мільйонів людей. Ці акції виявилися досить
чутливими для влади, оскільки включали в себе споживчий бойкот,
а отже, позбавляли британців прибутку і частини податкових
надходжень.

Якийсь час патріотів-революціонерів колонізатори стримували

репресивною політикою - арешти, тюремне ув'язнення, позбавлення
кар'єрних перспектив, навіть розстріли демонстрантів (так, у 1919 р.
війська вбили майже 400 індійців). Проте з часом національно-
визвольний рух зростав, а головне - змінювалося ставлення до
колоній у самій метрополії. У 1935 р. еліта індійського суспільства
виборола виборче право й отримала законодорадчий орган. Стало
зрозуміло, що в перспективі - власна конституція і незалежність.
Переломним моментом стала Друга світова війна, після закінчення
якої Велика Британія втратила позиції на міжнародній арені.

Поки в Індії набирали силу патріотичні політики, Англія намагалася

впоратися з наслідками Другої світової війни, фінансовими
проблемами і нестачею продовольства. Народ не хотів жертвувати
заради утримання колоній, а спроба зберегти "перлину британської
корони" зажадала б серйозних ресурсів, додаткових військових
контингентів (в Індії залишалися всього 11,4 тис. солдатів і
офіцерів) і готовності лейбористського уряду йти на великий ризик.
У цій ситуації 20 лютого 1947 р. прем'єр-міністр Великої Британії
Клемент Еттлі заявив, що британці передадуть індійцям владу в
повному обсязі до літа 1948 р. Але незалежність було оголошено
навіть раніше - 15 серпня 1947 р. Нічого іншого імперії не
залишилося.

Перший індійський (і єдиний) генерал-губернатор Індії Чакраварті

Раджагопалачарі зауважив, що якби англійці не віддали владу, "то
взагалі не було б ніякої влади, яку можна було б передати".
Соціально-економічне становище країни стало настільки гнітючим, а
внутрішні конфлікти настільки напруженими, що існування
адміністрації, яка могла б ефективно керувати нею, стояло під
питанням. Розв'язання застарілих проблем (насамперед масової
бідності) колонізатори надали незалежній Індії.
Віце-король Індії лорд Джордж Керзон якось попередив, що якщо Британія
втратить Індію, вона втратить статус найбільшої нації і перейде до третьої
категорії. Це пророцтво справдилося, коли в 1947 році Індія здобула
незалежність, що ознаменувало кінець ролі Британії як світового гегемона.
Втрата Індії, яка вважалася "перлиною" Британської імперії, мала глибокі
наслідки для колись могутньої нації.

Перехід до незалежності супроводжувався значними змінами в глобальній

динаміці сили. Королева Єлизавета II, яка стала свідком розпаду імперії під час
свого правління, намагалася зберегти зв'язки з колишньою колонією. Лорд Луїс
Маунтбеттен, ключова фігура в цьому процесі, відіграв вирішальну роль в
управлінні складною ситуацією. Його розуміння необхідності реформ у
відносинах між Британським домініоном та його колоніями відображало
визнання мінливих часів.

Перед Маунтбеттеном, який став віце-королем Британської Індії в 1947 році,

стояло складне завдання - прокласти шлях до незалежності, зберігаючи при
цьому імперські інтереси Великої Британії. Він розумів, що зволікання з
реформами може призвести до повстання і громадянської війни, і був сповнений
рішучості уникнути такого розвитку подій. Глибокі розбіжності в індійському
суспільстві, особливо між Індійським національним конгресом і
Мусульманською лігою, ускладнювали ситуацію.

Кульмінацією зусиль Маунтбеттена став знаменитий "План Маунтбеттена",

який передбачав поділ Британської Індії на два домініони - Пакистан та
Індійський Союз. Незважаючи на початковий опір, план отримав схвалення
завдяки голосам як Мусульманської ліги, так і Індійського національного
конгресу. Навіть Махатма Ганді, який спочатку виступав проти поділу, врешті-
решт підтримав план як прагматичне рішення.

Дипломатичний успіх плану був очевидним: Індія та Пакистан здобули

незалежність, зберігши при цьому зв'язки з Британською Співдружністю.
Одночасний вступ обох країн до Співдружності був стратегічним кроком для
збереження ілюзії єдності. Роль Маунтбеттена в цьому процесі, однак, зазнала
критики, особливо з боку деяких кіл у Великій Британії.

Незважаючи на те, що вдалося уникнути безпосереднього кровопролиття,

проблеми залишилися, особливо в таких регіонах, як Кашмір між двома
суверенними державами. Спадщина лорда Маунтбеттена, хоч і не позбавлена
суперечностей, залишається нерозривно пов'язаною зі складною історією
незалежності Індії. Історія підкреслює впливову роль особистості у формуванні
історичних процесів, коли рішення однієї людини може вплинути на долю націй
 і мільйонів людей. Історія в цьому контексті виходить за межі простого викладу
фактів, перетворюючись на розповідь про особистий вплив на долі багатьох.

2. Проблема Кашмiру. Індо-пакистанський конфлiкт і його вплив на міжнародні

відносини в Південній Азії.
Невирішене питання Кашміру

Область Кашмір і до цього дня залишається яблуком роздору

між Індією і Пакистаном. Це сталося через те, що більшість
населення там сповідувало іслам, а правитель-індуїст хотів
зберегти незалежність князівства.

Зрештою населення виступило проти автократичного правління, а в

Кашмір пізніше вторглися пакистанські збройні формування. Князь
втік у Делі і запропонував Індії вступити в країну в обмін на
військову підтримку. Маунтбеттен, який ще короткий час залишався
генерал-губернатором Індії, висловив згоду на такий сценарій, але
зажадав пізніше провести в Кашмірі референдум, щоб населення
могло само вирішити питання входження в Індію або Пакистан.
Плебісцит так і не відбувся.

Підсумком стала неоголошена війна між регулярними військами

Індії та Пакистану в Кашмірі. За посередництва ООН в 1949 році
було укладено перемир'я. Лінія розмежування і стала
фактичним кордоном, який обидві сторони не визнають до нині.

В подальшому Кашмір став причиною одразу кількох індо-

пакистанських воєн. А один з найбільш кровопролитних конфліктів
між Індією і Пакистаном стався під час боротьби Бангладеш за
незалежність. Як приклади негативних наслідків розділу
Британської Індії експерти також наводять зростання терористичної
активності в регіоні і гонитву озброєнь Індії і Пакистану.

Досить трагічна правда полягає в тому, що сучасний індо-пакистанський субконтинент є

анархічним полем битви держав, які складають теоретичний світ реалізму. Індія є
най потужнішою країною субконтиненту, але не має можливості усунути перешкоду у
вигляді Пакистану. Можна стверджувати, що Індія використовує свою роль головної
держави Південної Азії, щоб стати регіональним гегемоном. Це прагнення до гегемонії
спричиняє конфлікт між Індією та Пакистаном.

Претензії Індії на Кашмір означають, що територіальний суверенітет, а також

ідеологічна недоторканність пакистанської держави знаходяться під загрозою. Пакистан
розглядає Індію як загрозу не лише через своє сприй няття індій ських намірів, але й
через індій ські дії. Нью-Делі штурмував і анексував іноземні території, такі як
Джунагарх, Хай дарабад і Гоа (разом з Кашміром), під приводом поліцей ських дій ,
використовуючи при цьому терористичних маріонеток у вигляді белуджських
етнонаціональних бой овиків і MQM. Широко розрекламований бой кот саміту СААРК є
нещодавнім прикладом виплескування Індією гніву проти членів організації; Нью-Делі
чотири рази змушений був відкладати саміти СААРК: 1991 (6-й саміт у Коломбо), 1999
(11-й саміт у Катманду), 2013 (12-й саміт в Ісламабаді) і 2005 (13-й саміт у Дакці).

Зараз можна стверджувати, що Пакистан все ще дотримується концепції балансування з

Індією на противагу решті південноазій ських держав. Він дотримується концепції
заперечення територій , позбавляючи Індію життєво важливих сухопутних шляхів до
Близького Сходу і Центральної Азії, щоб обмежити накопичення фінансового багатства,
а отже, послабити їхню вій ськову міць. Можна стверджувати, що використання
недержавних акторів є формою кровопускання з метою запобігання агресії з боку Нью-
Делі і, можна сказати, що ця стратегія була досить успішною у світі до 11 вересня.

Можна зробити висновок, що конфлікт між Індією та Пакистаном, хоча і обумовлений

певною мірою такими факторами, як суперечка навколо Кашміру, значною мірою
пов'язаний з анархічною структурою міжнародних відносин. Індія, як най сильніша
держава Південної Азії, діє як гегемон, що ставить її на шлях конфлікту з Пакистаном,
другою за силою країною Південної Азії; це змушує Пакистан проводити політику
зовнішнього балансування, щоб запобігти гегемоністським діям Нью-Делі.

Бачення Індії щодо безпеки та виживання ґрунтується на її історичній спадщині,

успадкованій від британських раджів, - ідеї верховенства. Це бачення включає ідею
регіонального домінування на субконтиненті, запобігання зовнішньому втручанню та
утвердження Індії як великої держави як в азій ському, так і в глобальному масштабах.

У тексті підкреслюється, що індій ська концепція безпеки, успадкована від британської, в

певних аспектах відрізняється від неї. Індія відкидає імперіалістичні ролі і робить
акцент на переговорах і дипломатії, а не на вій ськовій силі. Індія зображується як
держава статус-кво, яка не прагне до територіальної експансії. Кінцевою метою є
регіональна гегемонія через економічне і стратегічне домінування, з акцентом на
запобігання зовнішньому втручанню, особливо з боку держав, що перебувають у союзі з
ворожими сусідами.

Однак Пакистан, як озброєний і ворожий субконтинентальний суперник, постій но кидає

виклик прагненням Індії до регіональної гегемонії. Пакистан безпосередньо протистоїть
Індії і формує альянси з позарегіональними державами, перешкоджаючи прагненню
Індії до домінування в регіоні. Питання Кашміру прямо не згадується в цьому контексті,
але можна зробити висновок, що триваюча напруженість і конфлікти, пов'язані з
Кашміром, сприяють викликам, з якими стикається Індія в досягненні своїх
регіональних гегемоністських цілей .

У тексті й деться про те, що питання Кашміру є важливим фактором, який

перешкоджає гегемонії Індії в Південній Азії. Конфлікт між Індією та Пакистаном
щодо Кашміру коріниться в альтернативних баченнях індій ської та пакистанської
держав, що виникли під час розділу в 1947 році

Стратегічна орієнтація Пакистану на позарегіональні держави, такі як США і Китай ,

сприяла й ого здатності протистояти переважаючим вій ськовим і економічним
можливостям Індії.
Володіння ядерною зброєю як Індією, так і Пакистаном ще більше ускладнило ситуацію.
Пакистан, підбадьорений ядерним паритетом з Індією, розпочав "проксі-вій ну" проти
Індії, підтримуючи сепаратистські угруповання в Кашмірі. Загроза ядерного конфлікту
також обмежила вій ськову реакцію Індії, позбавивши її можливості розв'язати
повномасштабну звичай ну вій ну.

Індія, яка має стабільний демократичний устрій, знаходиться в процесі

економічної та військової трансформації, яка протягом наступних двох
десятиліть змінить баланс сил на субконтиненті на її користь. Індійсько-
пакистанський конфлікт, зокрема суперечка за Кашмір, не заважає Індії рости і
розвиватися. Проте погані відносини з Пакистаном мають свої наслідки, такі як
витрати на політичні можливості та зниження іноземних інвестицій в індійську
економіку. Економічні, політичні та військові розбіжності між Індією та
Пакистаном привели до зміни в індійській зовнішній політиці. Відносини зі
Сполученими Штатами стали важливим партнерством з геополітичним виміром.
Китай, який колись відстоював пакистанську позицію щодо Кашміру, став більш
нейтральним. Індія також розвиває економічні зв'язки з Китаєм та досліджує
можливості вирішення прикордонної суперечки.

3. Китайсько-індійський збройний прикордонний конфлікт 1962 р.

Індійсько-китайський збройний конфлікт 1962 року і великі

держави

У жовтні-листопаді 1962 р вибухнув індійсько-китайський збройний конфлікт. Він

не тільки вплинув на подальші відносини між Індією і Китаєм, але й залучив до
орбіту дипломатичних, політичних і військових дій США, Пакистан, а також
СРСР. Хоча сам конфлікт виник, начебто, несподівано, але умови для нього
були підготовлені ще в другій половині 1950-х років. До цього Індія і Китай,
здавалося, вели справу до встановлення міцних відносин дружби і
співробітництва, що знайшло своє вираження в Індії в популярному гаслі «Хінді-
чину бхай-бхай» («Індійці і китайці - брати»). Однак в 1959 р на індійсько-
китайському кордоні відбулися збройні зіткнення. Приводом став загострився
диспут про кордон між двома країнами. Настало в тому ж 1959 р втеча Далай-
лами з Тибету до Індії посилило напруження між двома країнами.

На початку листопада 1962 р китайські війська зломили оборону індійців на

північному сході і взяли під контроль 40 000 кв. миль території, яку вони
вважали китайської. У цих умовах Неру направив Кеннеді прохання надіслати
дві ескадрильї бомбардувальників В-47 з американськими пілотами. Поки
Кеннеді розглядав це прохання, в Бенгальську затоку був направлений
авіаносець «Ентерпрайз» [1462].

Керівництво США не встигло прийняти рішення про бомбардувальниках, так як

22 листопада 1962 р китайці в односторонньому порядку припинили військові дії
і відвели свої війська на 20 км на північ від лінії Мак Магона (за їхньою версією)
на сході і в Ладакх. Їх армія залишила майже всю завойовану територію на
північному сході, але зберегла присутність в стратегічно важливому Аксан Чині
на північному заході. Таким чином, Китай довів свою військову перевагу, а Індія
зазнала поразки [+1463].

Військовий конфлікт Індії з Китаєм в 1962 р вніс новий елемент в індійсько-

американські відносини. Вперше в Індії заговорили про можливий союз з США
проти Китаю і про зміни в політиці неприєднання. З'явилися надії на масивну
військову і економічну допомогу Америки. Однак цього не сталося. Тоді ж
американці намагалися чинити тиск на Індію і Пакистан, щоб вирішити
кашмірський питання. Але кілька раундів переговорів між індійцями і
пакистанцями не принесли результату.

Після завершення китайсько-індійської війни в Гімалаях і майже одночасного

закінчення кубинської ракетної кризи ситуація у відносинах між Індією і США, по
суті, повернулася на «круги своя». Похолодання в їх відносинах в цей період
виявилося, зокрема, в тому, що на почату тоді ж спробу американців
встановити в Індії передавач «Голосу Америки» для ведення пропаганди на цей
регіон індійці відповіли відмовою, посилаючись на те, що це не відповідало
принципам неприєднання .

Прикордонна війна 1962 року між Китаєм і Індією збіглася з кубинським

ракетною кризою, напевно найгострішим і напруженим моментом в американо-
радянських відносинах. Незважаючи на те, що керівництво США було повністю
зайнято проблемами, пов'язаними з ядерним протистоянням з СРСР,
китайсько-індійський конфлікт не залишився поза його увагою. Частина
американського керівництва вважала, що з'явилася прекрасна можливість
посилити вплив США в Індії. Вони наполягали на тому, щоб позитивно
відгукнутися на інформацію, що надійшла від неї прохання про постачання
озброєнь і чинити тиск на президента Пакистану з тим, щоб він запевнив Індію в
невтручанні на боці Китаю. В цьому випадку Індія могла б зосередити свої
військові ресурси на боротьбу з Китаєм [1464].

Під час цього конфлікту Радянський Союз зайняв позицію нейтралітету. З

одного боку, він не хотів ускладнювати відносини з Індією, з іншого - не
погіршувати непрості відносини з Китаєм. Тому СРСР закликав обидві сторони
вирішувати цю проблему шляхом переговорів. Індійці в цілому були задоволені
таким підходом. Виступаючи в парламенті 16 листопада 1962 р питання про
індійсько-китайському прикордонному конфлікті, Неру сказав: «Ми не очікуємо,
що Радянський Союз зробить щось таке, що може виразно означати розрив з
китайцями. Але він завжди, як і сьогодні, висловлював свою добру волю по
відношенню до нас. В цьому ми знаходимо розраду. І звичайно, сподіваємося
на це і в майбутньому »[1465].

Після закінчення кубинської ракетної кризи СРСР знову підтвердив свій

нейтральний підхід до індійсько-китайському конфлікту. Індія уникала виступати
з критикою Радянського Союзу, хоча в стосунках з ним проявляла певну
стриманість. Тим більше що США і Великобританія надали їй військову
допомогу, спрямовану проти Пекіна. Однак вона швидко припинилася, в той час
як Радянський Союз, у міру ускладнення його стосунків з Китаєм, продовжував
сприяти Індії. Взаємини в цих своєрідних трикутниках Китай-Індія-Радянський
Союз і СРСР-США-Індія зіграли свою роль і в наступні роки [1 466].

З середини 1960-х років Пакистан став намагатися налагоджувати зв'язки з

Китаєм та СРСР, зберігаючи при цьому відносини з США. Під час і після
індійсько-пакистанської війни 1965 р Америка відмовилася від активної
підтримки Пакистану і призупинила продаж зброї як Індії, так і Пакистану.
Останній з початку 1960-х років встановив досить тісні відносини з Китаєм. У
1963 р обидві країни підписали угоду про демаркацію кордону між Китаєм і
районами Кашміру, що знаходяться під фактичним контролем Пакистану. Китай
і Пакистан активно підтримували один одного в їхньому протистоянні з Індією. У
ці роки відбувався інтенсивний обмін візитами китайських і пакистанських
керівників на вищому рівні. Розвивалося торгово-економічне та військово-
технічне співробітництво [1 467]. Поглиблення співпраці Радянського Союзу з
Індією, особливо після китайсько-індійського збройного конфлікту 1962 р
відповідало завданням стримування впливу КНР в Азії. Це також підвищувало
безпеку на південних кордонах СРСР.

У лютому 1964 року президент США Джонсон схвалив програму військового

співробітництва з Індією на суму в 500 млн. Дол. Протягом п'яти років. До цього
часу США вже поставили в Пакистан бойові літаки F-104. Однак Пентагон
виступав проти продажу таких же літаків Індії, оскільки ці винищувачі мали
обмежені можливості для використання їх проти Китаю. Зрештою американці
погодилися на постачання до Індії військового обладнання для шести гірських
дивізій, надання сприяння в поліпшенні в Індії транспортних зв'язків,
комунікацій, аеродромів і т.д. Ця програма була майже повністю узгоджена. Її
повинні були підписати в Вашингтоні 28 травня 1964 року міністри оборони Індії
і США Чаван і Макнамара.

27 травня помер Неру. Чаван негайно вилетів в Делі військовим літаком США
разом з держсекретарем США Діном Раском для участі в похоронах Неру. 6
червня Макнамара і Чаван, який залишився міністром оборони в новому уряді
на чолі з Лалом Бахадур Шастрі, підписали угоду про військове співробітництво
на 1965 г. Однак в ньому зазначалося незгоду США на поставку бойових літаків
Індії. Після того як США відмовилися поставити ці літаки, Індія скористалася
зробленим раніше пропозицією Радянського Союзу, і в вересні 1964 р Чаван
підписав в Москві угоду, за якою СРСР погодився поставити 45 МіГ-21 і
побудувати в Індії заводи по збірці ще 400 МіГів. В результаті цей радянський
винищувач став основним літаком-перехоплювачем індійських ВПС [1468]. Ці
події стали передвісником того, що всього через півтора року під час індійсько-
пакистанського війни 1965 р США припинили поставки зброї і військову
співпрацю з Індією.

У тексті обговорюється альтернативне пояснення причин китайсько-

індійської війни 1962 року, використовуючи аналіз на внутрішньому рівні,
зосереджуючись на ідеологічних і політичних міркуваннях як Індії, так і
Китаю. Ось ключові причини, представлені в тексті:

Індійські причини війни:

1. **Ідеологічне переконання в неприєднаності:**.

- На рішення Індії розпочати війну вплинула її прихильність до

позаблоковості як альтернативи біполярній системі холодної війни.

- Індія вважала, що позаблоковість дозволить їй створити третій полюс

сили в міжнародній системі, який представлятиме інтереси країн третього
світу.

2. **Паназіатизм і регіональне лідерство

- Індія прагнула розширити свою концепцію позаблоковості до

паназійського руху, сподіваючись очолити блок націй у вирішенні таких
питань, як колоніалізм, расова дискримінація та підвищення рівня життя.

- Однак індійське бачення зіткнулося з викликами традиційного китайсько-

індійського суперництва, оскільки Китай прагнув утвердити своє лідерство в
Азії.

3. **Політичний виклик і статус регіональної держави

- Індія сприйняла китайську суперечку щодо прикордонних територій як

політичний виклик своєму праву на лідерство в Азії.

- Необхідність утвердити статус регіональної великої держави над Китаєм

призвела до дипломатичної непримиренності у прикордонному питанні, а
Індія відстоювала свою позицію, демонструючи силу.

### Китайські причини війни:

1. **Маоїстська ідеологія і критика Радянського Союзу:**.

- На рішення Китаю розпочати війну вплинула маоїстська ідеологія і віра в

те, що її інтерпретація комуністичної революції була чистішою, ніж
радянська модель.

- Суперечка з Радянським Союзом щодо прикордонного питання була

викликана тим, що Радянський Союз підтримав позицію Індії, надавши їй
політичну та військову допомогу.

2. **Дипломатичний розкол з Радянським Союзом

- Китайська Народна Республіка (КНР) кинула виклик Радянському Союзу

через брак солідарності, підтримку буржуазного режиму в Індії та
 переконання, що Індія не була справді позаблоковою, а перебувала в союзі з
імперіалістами.

- Радянська військова допомога Індії в поєднанні зі скороченням

китайської допомоги підживлювала обурення і прагнення переконати
Радянський Союз у тому, що їх використовують.

3. **Боротьба за глобальну марксистську революцію

- Китай вірив, що тільки через боротьбу і виклик, а не іноземну допомогу,

можна досягти кінця світової марксистської революції.

- Переважна військова позиція Народно-визвольної армії (НВАК)

розглядалася як засіб змусити Індію покластися на інтервенцію Заходу,
викриваючи їх як імперіалістів і здобуваючи ідеологічну перемогу над
Радянським Союзом.

### Оцінка аналізу на національному рівні:

- У тексті визнається, що аналіз на внутрішньому рівні допомагає зрозуміти

важливість питання кордону в контексті кожної країни, але не може
повністю пояснити дії обох режимів.

- Він припускає, що системний аналіз більше підходить для пояснення дій,

що призвели до китайсько-індійської війни, беручи до уваги обмеження,
накладені міжнародною структурою на кожну державу.

Натомість системний аналіз зосереджується на змінах у національних

інтересах, геостратегічних позиціях та анархії міжнародної системи, що
призвели обидві країни до конфлікту. Дії на кордоні створили дилему
безпеки, посиливши китайсько-індійську суперечку. Віра Індії в
реформування міжнародної системи вступала в протиріччя з її статусом
другорядної держави, а мотивація Китаю обмежити військові дії була
зумовлена інтересами делегітимізації "лінії Макмагона" і консолідації
суверенітету в Тибеті. Системний аналіз не лише визначає фактори, що
штовхали кожну країну до війни, але й пояснює, як анархічна система
обмежувала масштаби конфлікту.

4. Бангладешська криза. Сiмлська угода.

До 1971 року Пакистан складався зі Східного та Західного регіонів, причому

Східний Пакистан (сучасний Бангладеш) був географічно розділений приблизно
на 1000 миль. Незважаючи на очікування захисту основних прав від
пакистанського уряду, Східний Пакистан стикався з дискримінацією в різних
сферах. З'явилася історична "Вимога з шести пунктів" про створення Пакистану
як федеративної держави з наданням автономії східному крилу. Загальні вибори
1970 року, на яких більшість отримав шейх Муджиб, призвели до ескалації
політичної напруженості. Переговори провалилися, що призвело до репресій з
боку пакистанської армії, операції "Прожектор" 25 березня 1971 року, які
супроводжувалися звірствами і прагненням до незалежності Бенгалії.

Індія втрутилася на підтримку Мукті Бахіні, намагаючись вирішити проблему

дипломатичним шляхом. Коли ці зусилля не увінчалися успіхом, Індія обрала
військове рішення, що призвело до війни 1971 року, кульмінацією якої стала
капітуляція Пакистану 16 грудня 1971 року. Після здобуття незалежності
Бангладеш зіткнулася з викликами, і шейха Хасіна ініціювала створення
Міжнародних трибуналів з кримінальних злочинів (МТК) для суду над
воєнними злочинцями, що відповідало заходам правосуддя перехідного періоду,
запропонованим ООН. Країна також звернулася до питань встановлення істини,
відшкодування збитків, інституційної реформи та національних консультацій,
підкреслюючи, що судове переслідування є ключовим елементом правосуддя
перехідного періоду.

КОНФЛІКТ МІЖ СХІДНИМ І ЗАХІДНИМ ПАКИСТАНОМ

Насправді між двома частинами Пакистану немає нічого спільного, особливо в

тому, що стосується речей, які є неодмінною умовою формування нації.
Наприкінці 1950-х років, незважаючи на збільшення державних коштів,
виділених Східному Пакистану, економічна нерівність між двома крилами,
відображена в темпах зростання їхнього ВВП, залишалася разючою. Капітал
країни і більше бізнесменів-іммігрантів були присутні в Західному Пакистані,
куди спрямовувалося більше державних асигнувань[10]. Східні пакистанці були
недостатньо представлені на військових посадах і посадах у центральному
уряді. Незважаючи на колосальні витрати на оборону, Східний Пакистан не
отримував жодних переваг, таких як контракти, закупівлі та робота у військовій
сфері[11]. У той час як Західний Пакистан значною мірою підтримував
ісламську державу, Східний Пакистан рішуче заперечував проти ісламістського
зразка, нав'язаного Західним Пакистаном. За умови вибору бангла як основної
мови у Східному Пакистані, Мохаммед Алі Джинна, батько-засновник
Пакистану, оголосив урду офіційною мовою Пакистану. Ця заява викликала
непомірне обурення серед східних пакистанців, відоме як Рух за бенгальську
мову. У Західному Пакистані спостерігалося більше зростання кількості учнів,
що супроводжувалося значним збільшенням загальної кількості шкіл і вчителів.
Умови навчання у Східному Пакистані погіршилися і спричинили дефіцит
ресурсів через прозахідну орієнтацію центру[12].

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА В БАНГЛАДЕШ, 1971

Небажання пакистанської влади надати законну владу шейху Муджибу,

поважаючи мандат виборів 1970 року, призвело до конституційної кризи в
Пакистані. Заплановане військове умиротворення, операція "Прожектор",
спричинило такий терор і геноцид, що десять мільйонів людей втекли до Індії.
Індія надала притулок біженцям зі Східного Пакистану на дев'ять місяців і
навчила Мукті Бахіні, що складається з військових, воєнізованих і цивільних,
вести громадянську війну. 13 грудня 1971 року Пакистан завдав превентивного
повітряного удару по одинадцяти станціях індійських ВПС, що призвело до
початку воєнних дій між двома сусідами. Коли об'єднане командування Мукті
Бахіні та індійської армії просунулося вглиб Східного Пакистану, поразка і
капітуляція пакистанської армії стала питанням часу. 16 грудня 1971 року
близько 93 000 пакистанських військовослужбовців, які здалися в полон, були
взяті під варту індійською армією. У 2009 році, майже через сорок років після
подій 1971 року, згідно зі звітом Бангладешського комітету зі встановлення
фактів воєнних злочинів, 1597 осіб були звинувачені у воєнних злочинах,
включаючи зґвалтування.[14] Спроба Пакистану запровадити одноманітність
там, де бажана різноманітність, мала сумні наслідки. Зрештою, поява Бангладеш
означає право на самовизначення.

Симльська угода 1972 року - історична угода, підписана між Індією та

Пакистаном, яка встановила принцип двосторонності та мирного врегулювання
конфліктів. Угода була підписана 2 липня 1972 року в Сімлі, столиці
індійського штату Хімачал-Прадеш.

Симльська угода мала на меті створити основу для нормалізації відносин між
Індією та Пакистаном не лише в політичній та економічній сферах, але й у сфері
культурних та соціальних зв'язків. Угода також передбачала репатріацію
військовополонених і повернення територій, окупованих під час індо-
пакистанської війни 1971 року.

Симльська угода вважається одним з найважливіших дипломатичних договорів

в історії Південної Азії. Вона стала поворотним моментом у відносинах між
Індією та Пакистаном і проклала шлях для майбутніх переговорів та угод.

Угода заклала кілька важливих принципів, яких Індія та Пакистан

дотримуються протягом багатьох років. Перший принцип полягав у тому, що
обидві країни вирішуватимуть свої розбіжності мирними засобами і
дипломатичними каналами. Другий принцип полягав у тому, що обидві країни
утримуватимуться від застосування сили або погрози силою одна проти одної.
Третій принцип полягав у тому, що обидві країни поважатимуть територіальну
цілісність і суверенітет одна одної.

Симльська угода також передбачала створення Спільної комісії для нагляду за

виконанням угоди. Комісія мала вирішувати суперечки між двома країнами та
забезпечувати дотримання угоди обома сторонами.

Одним з найбільш важливих результатів Симльської угоди стало те, що вона

поклала початок Лінії контролю (ЛК), яка де-факто є кордоном між Індією та
Пакистаном у спірному штаті Джамму і Кашмір. ЛК є джерелом напруженості у
відносинах між двома країнами, з періодичними сутичками і транскордонними
перестрілками.
 Незважаючи на Симльську угоду, напруженість між Індією і Пакистаном
залишається високою, з періодичними спалахами насильства. Обидві країни
провели кілька раундів мирних переговорів, але довгострокове вирішення
суперечки щодо Джамму і Кашміру залишається недосяжним.

Насамкінець, Сімласька угода стала значним кроком на шляху до встановлення

миру і нормалізації відносин між Індією та Пакистаном. Хоча угода була
успішною в багатьох аспектах, ще багато роботи належить зробити для
вирішення давніх суперечок між двома країнами і встановлення тривалого миру
в регіоні.
5. Афганістан в міжнародних відносинах.
У другій половині 20-го і на початку 21-го століття Афганістан пережив значні соціально-
політичні потрясіння. Наприкінці 1970-х років країна зіткнулася з економічною
відсталістю, понад 90% населення проживало в сільській місцевості під місцевим
управлінням. Афганістану бракувало національної єдності, його роздирали етнічні
чвари, а більшість населення була неписьменною.

У 1973 році переворот під проводом принца Мохаммеда Дауда скасував монархію,
створивши Республіку Афганістан. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА)
виникла в 1960-х роках, ставлячи за мету соціальні перетворення і соціалізм. Водночас
ісламські фундаменталістські рухи, такі як рух Гульбеддіна Хекматіяра, виступили проти
уряду.

"Саурська революція" 1978 року ознаменувала створення Демократичної Республіки

Афганістан (ДРА). НДПА ініціювала швидкі, погано пристосовані реформи, що призвело
до збройної опозиції. У 1979 році, зіткнувшись із внутрішньою боротьбою та збройним
опором, ДРА звернулася по допомогу до СРСР. Переворот і диктаторське правління
Хафізулли Аміна призвели до радянського втручання в грудні 1979 року, коли його
замінив Бабрак Кармаль.

Незважаючи на початковий оптимізм, радянська присутність призвела до ескалації

партизанської війни, що викликало міжнародний осуд та ізоляцію СРСР. Епоха Михайла
Горбачова побачила зрушення, і в 1987 році було проголошено політику національного
примирення. Женевські угоди 1988 року передбачали виведення радянських військ до
лютого 1989 року.

Виведення військ не принесло миру; розпочалася громадянська війна, кульмінацією

якої стало падіння Наджибулли в 1992 році. Талібан з'явився в 1994 році, обіцяючи
стабільність через ісламський порядок. До 1996 року вони контролювали більшу
частину Афганістану, встановивши суворий теократичний режим. Опір на чолі з
Ахмедом Шахом Масудом і міжнародне занепокоєння посилилися, оскільки Талібан
підтримував терористичні організації.

Таліби правили до листопада 2001 року, коли Північний альянс за підтримки США і
Великобританії скинув їх через відмову видати Усаму бін Ладена. Після повалення
Талібану стабільність залишалася примарною. Режим Хаміда Карзая не мав широкої
підтримки, а Афганістан зіткнувся з такими проблемами, як вирощування опіуму, що
зробило його основним постачальником наркотиків. Ситуація погіршилася з
відродженням Талібану і розширенням ІДІЛ у 2014 році, що призвело до триваючого
конфлікту.

Передумови Саурської революції

Мохаммед Дауд Хан скинув свого двоюрідного брата, короля Захір Шаха, в результаті
державного перевороту. Переворот 1973 року підтримала політична партія меншості,
відома як Народно-демократична партія Афганістану (НДПА). Таким чином була
створена перша Республіка Афганістан.

Ставши президентом, Мохаммед Дауд вважав, що тісніші зв'язки та військова

підтримка з боку Радянського Союзу дозволять Афганістану покінчити з проблемою,
яка завжди була яблуком розбрату в афганській політиці - "лінією Дюранда".

Історично пуштунські землі відійшли до Британської імперії після англо-афганських

воєн. Після проголошення незалежності Індії ці землі відійшли до новоствореної
держави Пакистан. Ці землі були відокремлені від Афганістану лінією Дюранда, і тому
повернення цих земель завжди було мрією багатьох афганських політиків, тобто
встановлення контролю над пуштунськими землями на північному заході Пакистану.
Однак Дауд був прихильником політики неприєднання, оскільки знав, що допущення
будь-якої форми радянського втручання дозволить їм диктувати зовнішню політику
Афганістану, і відносини між двома країнами врешті-решт погіршилися.

За світського уряду Дауда в НДПА розвинулася фракційність і суперництво, з двома

основними фракціями - Парчам і Хальк. 17 квітня 1978 року було вбито відомого члена
фракції Парчам Міра Акбара Хайбера. Хоча уряд опублікував заяву, в якій засудив це
вбивство, Нур Мохаммад Таракі з НДПА звинуватив уряд у тому, що він сам несе
відповідальність, і це переконання поділяла значна частина кабульського населення.
Лідери НДПА, очевидно, побоювалися, що Дауд планує їх зачистку.

Під час похоронної церемонії Хайбера відбувся протест проти уряду, і незабаром після
цього більшість лідерів НДПА, включно з Бабраком Кармалем, були заарештовані
урядом. Хафізулла Амін був поміщений під домашній арешт, що дало йому можливість
віддати наказ про повстання, яке повільно готувалося більше двох років. Амін, не
маючи на те повноважень, наказав офіцерам халькістської армії повалити уряд. Так
почалася Саурська революція.

Події під час і після Саурської революції

17 квітня 1978 року було вбито Міра Акбара Хайбера, високопоставленого члена
фракції Парчам.
Багато хто в Кабулі підозрював, що до вбивства причетний уряд.
Багато лідерів НДПА підозрювали, що президент Дауд Хан планував їх усунути.
Фактично, уряд заарештував багатьох членів партії під час протесту на похороні
Хайбера.
Хафізулла Амін був лише поміщений під домашній арешт. Це дало йому можливість
віддати наказ про переворот через армійських офіцерів, хоча він не мав на це прямих
повноважень.
Переворот розпочався 27 квітня, і до вечора державне радіо оголосило, що уряд Дауда
був повалений фракцією Хальк.
Під час перевороту солдати оточили палац президента і попросили його здатися. Але
Дауд Хан і його брат вийшли з палацу і відкрили вогонь по солдатах. Це призвело до
того, що вони були застрелені.
Спочатку народ був задоволений переворотом і новим урядом, оскільки багато
громадян були незадоволені правлінням Дауда.
У перші дні роботи нового уряду існувала єдність між фракціями Парчам і Хальк, хоча
це тривало недовго.
Новим президентом став Нур Мухаммад Таракі з групи Хальк. До серпня того ж року він
стратив багатьох лідерів революції, натякаючи на те, що було розкрито "змову".
Однак у вересні 1979 року Таракі був скинутий і страчений Аміном.
Прихід до влади НДПА здійснив багато змін в афганському суспільстві. На зміну старим
ісламським кодексам було введено багато сучасних норм, які замінили старі ісламські
кодекси. Було запроваджено соціалізм. Однак, було прийнято багато безсистемних
нормативних актів, які багатьох не влаштовували. Була проведена земельна реформа,
яка негативно вплинула на селян.
НДПА також виступала за права жінок. Вони зробили публічну заяву, в якій оголосили,
що "привілеї, які жінки повинні мати по праву, - це рівна освіта, гарантії зайнятості та
медичне обслуговування". Це лише відштовхнуло значну частину афганського
населення, яке все ще залишалося консервативним у своїх переконаннях. НДПА,
незважаючи на сильну підтримку в містах, втратила популярність у сільській місцевості
Афганістану, де базувалася більша частина їхньої підтримки серед робітників.
Вони жорстоко придушували будь-яку опозицію. Серед народу панувало серйозне
невдоволення, що проявилося у численних повстаннях протягом наступних двох років.
Зрештою, ця політична нестабільність спонукала СРСР втрутитися, що призвело до
початку радянсько-афганської війни. Громадянська війна між повстанськими
угрупованнями (так званими моджахедами) та СРСР і НДПА тривала 9 років, ще більше
відкинувши країну назад у розвитку. У цей період в країні також відбулася величезна
гуманітарна криза, внаслідок якої загинули мільйони людей, а мільйони біженців
опинилися в інших країнах, зокрема, в Пакистані.
Радянська війна також стала причиною появи в країні руху Талібан, з наслідками якого
країна стикається і донині.
Висновок

Після виведення радянських військ в Афганістані збереглася нестабільність. Численні

угруповання, які об'єдналися для боротьби з СРСР, тепер налаштовані один проти
одного, ще більше погіршуючи ситуацію в Афганістані. Війна все ще продовжує терзати
країну протягом більш ніж чотирьох десятиліть після революції, Афганістан ніколи не
знав миру з часу Саурської революції.

**Перший етап: Саурська революція і радянська окупація**

У роки, що передували громадянській війні в Афганістані 1978 року, країна переживала
геополітичні зміни, переходячи від монархії під владою Мухаммеда Захір-шаха до
політичних союзів з Радянським Союзом. Переворот 1973 року привів до влади Дауд
Хана, який об'єднався з фракцією Парчам Народно-демократичної партії Афганістану
(НДПА). Подальші радикальні земельні реформи та масові репресії, ініційовані урядом
НДПА, спровокували повстання, що призвело до радянської інтервенції у 1979 році.
Подальша окупація супроводжувалася широкомасштабними звірствами, що призвели
до загибелі одного мільйона афганців і переміщення мільйонів. Опір, підтриманий
США та Саудівською Аравією, став полем битви холодної війни.

**Другий етап: Від Женевських угод до громадянської війни моджахедів**

Женевські угоди 1988 року стали поворотним моментом, коли Радянський Союз
погодився вивести свої війська. Однак вакуум влади, що утворився після їхнього
відходу, призвів до складної громадянської війни. Північний альянс, сформований у
1992 році, боровся за контроль над країною проти різних угруповань. США та їхні
союзники відійшли від активного втручання, залишивши Афганістан у стані хаосу.
Внутрішні конфлікти, особливо між угрупованнями під керівництвом Масуда і
Хікматіяра, призвели до значних жертв серед цивільного населення, і до 1995 року
значна частина Кабула лежала в руїнах.

**Третій етап: Завоювання Афганістану талібами**

На тлі фракційного хаосу в середині 1990-х років з'явився Талібан, що складався з
колишніх моджахедів, розчарованих пострадянською епохою. За підтримки Пакистану
вони швидко взяли владу під свій контроль, запровадивши суворе тлумачення
ісламського права. Піднесення Талібану призвело до широкомасштабних порушень
прав людини, включаючи придушення прав жінок. Міжнародне співтовариство ввело
санкції, але таліби зберігали контроль аж до інтервенції під проводом США в 2001 році.

Історична перспектива політики визнання США щодо Афганістану розкриває складні та

неоднозначні відносини. Сполучені Штати визнали Афганістан як незалежну державу в
1921 році, але їхня позиція змінювалася протягом багатьох років. Незважаючи на те, що
протягом останніх двох десятиліть 20-го століття США офіційно не визнавали жодного
уряду в Афганістані, вони підтримували дипломатичні відносини з цією країною. Ця
політика невизнання збереглася і після приходу до влади талібів у 1996 році.
Незважаючи на те, що США співпрацювали з талібами на дипломатичному рівні з
різних питань, офіційне визнання утримувалося через занепокоєння щодо прав
людини, поводження з жінками та зв'язків з терористичними угрупованнями.
Теракти 11 вересня стали приводом для військового втручання, що призвело до
усунення талібів від влади у 2001 році. Після цього США знову відкрили своє
посольство в Кабулі, підтримуючи дипломатичні відносини з Афганістаном, але
утримуючись від визнання будь-якого конкретного уряду до грудня 2001 року, коли
було визнано нову тимчасову афганську владу. Ця тимчасова влада врешті-решт
перетворилася на Ісламську Республіку Афганістан у 2004 році, визнану міжнародним
співтовариством протягом майже двох десятиліть до її нещодавнього розпаду.

Нинішня ситуація в Афганістані після повернення талібів до влади ставить питання про
те, чи визнають США і міжнародне співтовариство режим талібів. Ефективний контроль
талібів є невизначеним, а внутрішні фракції та рухи опору ускладнюють картину. США
та інші країни пов'язують офіційне визнання з такими умовами, як дотримання прав
людини і домовленості про розподіл влади. Хоча офіційне визнання залишається на
столі як стимул, різні питання, такі як іноземна допомога, послаблення санкцій і
дипломатична взаємодія без визнання, швидше за все, матимуть пріоритет у
короткостроковій перспективі. У статті робиться висновок, що, зважаючи на складнощі і
виклики, повернення до норми, коли уряд на чолі з Талібаном не має офіційного
міжнародного визнання, може бути найбільш вірогідним сценарієм у найближчі місяці
і роки. Дипломатія буде продовжуватись іншими засобами, дозволяючи міжнародній
спільноті взаємодіяти з Талібаном, орієнтуючись при цьому на складні відносини без
зобов'язань щодо офіційного визнання.