Підготував студент групи Ф-21

Хоровець Богдан

Тема 1. Основи побудови фінансового обліку.

Зміст та призначення стандартів бухгалтерського обліку.
У багатьох країнах світу діє чітка система норм і правил ведення обліку, основами якої
є стандарти бухгалтерського обліку. Стандарт (від англ. standard — норма, зразок,
мірило) у широкому розумінні цього слова — зразок, еталон, модель, які приймаються
за початкові для зіставлення з ними інших об'єктів; нормативно-механічний документ
зі стандартизації, з комплексного встановлення норм, правил, вимог до об'єкта
стандартизації та затвердження комплексної організації1.
Стосовно нормативної документації з бухгалтерського обліку стандарт означає
комплекс документально оформлених правил ведення обліку. Кожне з таких правил
визначає термінологію, методи, засоби, сутність обліку у відображенні того чи іншого
явища. Під бухгалтерськими стандартами розуміють вимоги до методів та процедур
ведення бухгалтерського обліку. Стандарти бухгалтерського обліку базуються на трьох
елементах: прецеденти; державні процедури-інструкції, які регулюють порядок
встановлення стандартів; вплив з боку недержавних (громадських) бухгалтерських
організацій.
Національні стандарти — це нормативи з бухгалтерського обліку, які створюють для
внутрішнього користування в окремій країні.
Групування економічних відносин зумовлює й групування стандартів. М.І. Кутер [27]
виділяє такі їх групи (рис. 2.12).
Розробка й удосконалення стандартів є важливим елементом системи обліку та
звітності в країнах із розвинутою економікою. Це відбувається тому, що по-перше,
вони забезпечують зістав-леність бухгалтерської документації як між будь-якими
підприємствами, так і за окремі звітні періоди, а по-друге, стандарти є умовою
доступності звітної інформації для різних її користувачів.
На національному рівні провідними країнами в галузі стандартів обліку є США і
Великобританія, що визначається роллю цих країн на міжнародних фінансових ринках.
Національні стандарти обліку і звітності кожна країна розроблює самостійно. У кожній
країні ці стандарти називаються по-різному; крім того, їх розробляють різні органи: в
одних країнах — переважно державні установи, в інших — професійні організації.
Рис. 2.12. Групування облікових стандартів
Хоча стандарти в різних країнах мають різні назви, їхнє призначення однакове. У
СІНА такими стандартами є Generally Accepted Accounting Principles — GAAP
(Загальноприйняті принципи бухгалтерського обліку), у Великобританії — Закон про
компанії, Statements of Standards Accounting Practice — SSAP (Положення про практику
ведення обліку) та інші документи, які іноді називають Generally Accepted Accounting
Practice — GAAP (Загальноприйнята практика обліку), у Німеччині вони називаються
директивними законами, у Франції — нормами.
Усі стандарти різних країн мають майже однакову структуру (рис. 2.13).
Рис. 2.13. Загальна структура стандартів
Із середини XX ст. у зв'язку з розвитком міжнародних економічних відносин,
спеціалізацією і кооперацією виробництва, утворенням транснаціональних корпорацій
досить гостро постала проблема неузгодженості облікових та аудиторських стандартів
у різних країнах. З метою усунення цих неузгодженостей виникла необхідність
розробки відповідних положень — Міжнародних стандартів фінансової звітності
(МСФЗ). Це документи, які визначають загальний підхід до складання фінансової
звітності і пропонують варіанти обліку окремих засобів або операцій підприємств.
Крім того, до складу міжнародних стандартів обліку входять документи Framework for
the Preparation and Presentation of Financial Statements (Концептуальні основи
підготовки та подання фінансової звітності), в яких викладено основні принципи
складання звітності. Міжнародні стандарти — це компроміс між особливостями
національних бухгалтерських шкіл тих країн, представники яких беруть участь у
розробці стандартів. Стандарти, передовсім, доцільні для міжнародних компаній, які
зобов'язані консолідувати фінансову звітність дочірніх підприємств, що працюють у
різних країнах.
МСФЗ розробляє Комітет з міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (КМСБО)
— International Accounting Standards Committee (IASC), який було створено в 1973 p. за
угодою між професійними бухгалтерськими організаціями Австралії, Канади, Франції,
Німеччини, Японії, Мексики, Нідерландів, Великої Британії, Ірландії, СІНА.
Цей комітет визначає основні правила (викладені в стандартах), яких мають
дотримуватися банки і небанківські установи при відображенні своїх операцій в обліку
та визначенні фінансових результатів діяльності. Стандарти постійно
доопрацьовуються.
Тема 2. Облік грошових коштів.
4.Облік операцій в іноземній валюті.
Облік операцій в іноземній валюті

Операції в іноземній валюті провадяться багатьма підприємствами й організаціями, що

перебувають i здійснюють діяльність в Україні, а також їх представництвами, філіями,
дочірніми й асоційованими підприємствами за межами України. Підприємства й
організації ведуть бухгалтерський облік та складають фінансову звітність згідно зі ст. 5
Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 р.
України № 996-ХІV (зі змінами та доповненнями) у грошовій одиниці України –
гривні, що названа валютою звітності.
Іноземною валютою визнається будь-яка інша валюта.
Операціями в іноземній валюті вважаються господарські операції, вартість яких
виражена в іноземній валюті, або господарські операції, що потребують розрахунків в
іноземній валюті. Зокрема, до них належать операції з:
• купівлі устаткування, товарів, сировини, робіт, послуг;
• продажу готової продукції, товарів, робіт, послуг;
• одержання позикових коштів в іноземній валюті;
• фінансових інвестицій в іноземній валюті;
• відшкодування витрат працівників на закордонні відрядження;
• купівлі-продажу обмінними пунктами іноземної валюти.
Для відображення операції в іноземній валюті у валюті звітності потрібно її вартість
перерахувати із застосуванням валютного курсу.
Валютним курсом для цілей бухгалтерського обліку вважається встановлений
Нацбанком України курс валюти звітності до іноземної валюти.
Під час первісного відображення у бухгалтерському обліку будь-якої операції в
іноземній валюті її вартість у валюті звітності (у грошовій одиниці України)
визначається шляхом перерахунку суми в іноземній валюті на валютний курс, який був
на дату здійснення операції. Датою здійснення господарської операції для цілей
бухгалтерського обліку вважається дата визнання (тобто прийняття до
бухгалтерського обліку i відображення у фінансовій звітності) активів,
зобов'язань, статутного та іншого власного капіталу, доходів i витрат.
Відображенню у Балансі (складова фінансової звітності) активів, зобов'язань i
власного капіталу згідно з ПБО 2 підлягають:
• активи, якщо їх оцінка може бути достовірно визначена й очікується отримання в
майбутньому економічних вигод, пов'язаних з їх використанням;
• зобов'язання, якщо їх оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність
зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення;
• власний капітал одночасно з відображенням активів або зобов'язань, які призводять
до його зміни.
Згідно з ПБО 3 відображенню у Звіті про фінансові результати (також складова
фінансової звітності) підлягають:
• доходи, оцінка яких може бути достовірно визначена, під час надходження активу або
погашення зобов'язання, що призводить до збільшення власного капіталу підприємства
(крім зростання капіталу за рахунок внесків учасників);
• витрати, оцінка яких може бути достовірно визначена, під час вибуття активу або
збільшення зобов'язання, що призводить до зменшення власного капіталу (крім
зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).
Прикладами дат здійснення операцій в іноземній валюті можуть бути дати:
1 – одержання сировини, товарів, устаткування;
2 – підписання документів про виконані роботи (послуги);
3 – реалізації готової продукції, товарів;
4 – одержання коштів за готову продукцію, товари;
5 – перерахування коштів за сировину, товари, устаткування;
6 – купівлі або продажу іноземної валюти;
7 – підписання засновницьких документів;
8 – перерахування засновником коштів (передання інших активів) у рахунок
погашення зобов'язань по внесках
Тема 3. Облік дебіторської заборгованості.

ВЕКСЕЛЬ. ВИДИ, ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ

1.Поняття векселів.
Вексель - цінний папір, що підтверджує безумовне грошове зобов'язання боржника
(векселедавця) сплатити після настання певного терміну визначену суму грошей
власнику векселя (векселетримачеві).

В Україні вексельний обіг регламентується такими законодавчими актами:

>• Закон України "Про цінні папери та фондову біржу ".

>• Закон України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року", якою
запроваджено "Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі" від 6 липня
1999року.

>• Указ Президента України від 14 вересня 1994 року № 530/94 "Про випуск в обіг
векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності
України ".

>• Указ Президента України від 26 липня 1995 року "Про розширення сфери обігу
векселів ".

В Україні використовуються два види векселів:

1. простий;

2. переказний (тратта).

Простий вексель являє собою борговий цінний папір, який містить просту, нічим не
обумовлену обіцянку векселедавця виплатити певну суму грошей при настанні певного
терміну.

Переказний вексель -• це борговий цінний папір, який містить нічим не обумовлене

письмове розпорядження кредитора, адресоване боржнику, про те, щоб останній
виплатив за пред'явленням або в день, указаний у векселі, певну суму грошей певній
особі, або за наказом останньої, або пред'явнику векселя.

Передача переказного векселя здійснюється за допомогою індосаменту. Індосамент

виконується на звороті векселя або на додатковому аркуші (алонжі). У разі
використання алонжа останній має бути прикріплений до векселя. За своїм змістом
індосамент повинен бути простим і нічим не обумовленим.

За формою передачі індосамент може бути двох видів: іменний та бланковий. Іменний
індосамент повинен мати дві необхідні частини: підпис особи, що передає вексель, і
вказівку нового векселетримача, якому передається право за векселем. Для передачі
векселя за бланковим індосаментом достатньо лише підпису індосанта. Отримавши
вексель за бланком, векселетримач має три можливості: заповнити бланк від імені
третьої особи (або й від власного імені), індосувати в свою чергу вексель через бланк
або ж на чиєсь ім'я або ж передати вексель третій особі, не заповнюючи бланка та не
надписуючи індосаменту.

ОСНОВНІ ВИДИ ОПЕРАЦІЙ ТА ПРОБЛЕМИ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ

З векселями здійснюються різні операції.

Доміцилювання - це оплата векселя за дорученням клієнта (векселедавця), що за

попередньою домовленістю з банком вказує місце платежу.
Інкасування векселя - виконання доручення векселетримача на одержання у
встановлений термін належних платежів за векселем. Звичайно ця операція
доручається банку. Якщо платіж не надійшов - вексель повертається кредитору з
протестом. Якщо протест не був зроблений - банк несе відповідальність за можливі
наслідки.

Дисконт векселів - це їхній облік (прийом, придбання) у банках, під час якого банк
одержує дисконтну ставку, ф

орфейтування - купівля вексельних боргів, коли векселетримач, робить переказний

напис покупцю із застереженням типу "без звертання на мене".

Депонування векселів - здача їх на збереження в спеціалізовані фінансово-кредитні й

інвестиційні інститути.

Основні проблеми вексельного обігу в Україні:

>• 1) векселедавці намагаються погасити вексель не грошима, а товарами;

>• 2) часто векселі і зовсім відмовляються приймати, тому потрібно дуже добре знати і
дотримуватися процедури пред'явлення векселя до оплати й протесту:

>• 3) арбітражний суд не завжди може захистити права векселетримача, якщо він
припустився грубої необережності;

>• 4) ділова порядність знаходиться не на найвищому рівні.

Для подальшого розвитку обігу векселів в Україні необхідні певні заходи, спрямовані
на захист прав векселетримачів, оскільки саме ці суб'єкти вексельного обігу нині
найнезахищеніші. В Україні не здійснюється державна реєстрація випущених

векселів. Не існує обмежень щодо випуску векселів одним суб'єктом підприємницької

діяльності. Це може призвести до випуску в обіг нічим не гарантованих векселів.

Використання векселів у міжнародних розрахунках стало причиною того, що правове

забезпечення вексельного обігу (вексельне право), відповідаючи національним
потребам кожної країни, завжди було спрямоване на уніфікацію в інтересах світового
співтовариства. Використання векселів для міжнародних розрахунків спонукало
країни, пов'язані між собою економічними та культурними традиціями, здійснити
низку заходів щодо уніфікації вексельного законодавства й усунення колізій век-
сельних законів. Із цією метою у 1930 році на Міжнародній Женевській конференції
було розроблено і прийнято три вексельні конвенції: Конвенцію № 358 "Про
встановлення Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі";
Конвенцію № 359 "Про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та
прості векселі"; Конвенцію № 360 "Про гербовий збір стосовно переказних векселів та
простих векселів".
Тема 4. Облік основних засобів.
1. Основні засоби, їх класифікація і оцінка

На виконання Програми реформування системи бухгалтерського обліку із

застосуванням міжнародних стандартів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів
України від 28 жовтня 1998 року № 1706, та рішення Урядового комітету економічного
розвитку від 3 березня 2000 року № 2/3 було затверджено наказом Міністерства
фінансів України №92 від 27.04.2000 р. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку
7 “Основні засоби” (далі — Положення (стандарт) 7).
Положення (стандарт) 7 “Основні засоби” визначає методологічні засади формування в
бухгалтерському обліку інформації про основні засоби та інші необоротні матеріальні
активи (далі — основні засоби), а також розкриття інформації про них у фінансовій
звітності.
Норми Положення (стандарту) 7 застосовуються підприємствами, організаціями та
іншими юридичними особами (далі — підприємства) усіх форм власності (крім
бюджетних установ).
Положення (стандарт) 7 не поширюється на:
Операції з біологічними активами, які пов'язані із сільськогосподарською діяльністю та
оцінені за справедливою вартістю, зменшеною на очікувані витрати на місці продажу,
особливості обліку яких визначаються іншими положеннями (стандартами)
бухгалтерського обліку.
Невідтворювані природні ресурси, особливості обліку яких визначаються іншими
положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
Основні засоби, що утримуються з метою продажу, особливості обліку яких
визначаються іншими положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
Інвестиційну нерухомість, особливості обліку якої визначаються іншими положеннями
(стандартами) бухгалтерського обліку.
Первісна вартість об'єкта основних засобів збільшується з одночасним створенням
забезпечення на обґрунтовану розрахунком суму зобов'язання, яке відповідно до
законодавства виникає у підприємства щодо демонтажу, переміщення цього об'єкта та
приведення земельної ділянки, на якій він розташований, у стан, придатний для
подальшого використання (зокрема на передбачену законодавством рекультивацію
порушених земель).
Основні засоби — матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання
їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду
іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій,
очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або
операційного циклу, якщо він довший за рік).
Об’єкт основних засобів — закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям
до нього або окремий конструктивно відокремлений предмет, що призначений для
виконання певних самостійних функцій, чи відокремлений комплекс конструктивно
з’єднаних предметів одного або різного призначення, що мають для їх обслуговування
загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого
кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс — певну роботу тільки в
складі комплексу, а не самостійно.
Якщо один об’єкт основних засобів складається з частин, які мають різний строк
корисного використання (експлуатації), то кожна з цих частин може визнаватися в
бухгалтерському обліку як окремий об’єкт основних засобів.
Група основних засобів — сукупність однотипних за технічними характеристиками,
призначенням та умовами використання необоротних матеріальних активів.
Об’єкт основних засобів визнається активом, якщо існує імовірність того, що
підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди від його використання та
вартість його може бути достовірно визначена.
Основні засоби можна згрупувати за наступними ознаками:
- за галузевою ознакою;
- за функціональним призначенням;
- за використанням;
- за ознакою належності.
За галузевою ознакою основні засоби поділяються на: промислові,
сільськогосподарські, будівельні, транспортні, зв’язку.
Наявність тих або інших засобів на конкретному підприємстві пов’язана із напрямком
його діяльності, а також із роботою допоміжних і обслуговуючих виробництв.
За функціональним призначенням основні засоби поділяються на виробничі та
невиробничі.
Виробничими є ті основні засоби, які приймають безпосередньо участь у процесі
виробництва і пов’язані із створенням конкретного продукту, виконанням робіт та
наданням послуг. Вони представлені будівлями, спорудами, машинами, станками,
устаткуванням та ін.
Основні засоби, які не приймають безпосередньо участі у процесі виробництва, робота
яких спрямована на забезпечення соціальних і культурно-побутових потреб
працівників підприємства, називаються невиробничими. Невиробничі основні засоби
представлені будинками культури, спортивними комплексами, дитячими дошкільними
закладами, пральнями, лазнями, перукарнями та ін., які є власністю підприємства і
використовуються у невиробничій сфері.
За використанням основні засоби поділяються на діючі та недіючі.
Діючими є основні засоби, які приймають участь у роботі підприємства на даний час.
Недіючими, в свою чергу, є основні засоби, які не використовуються в даний період в
господарській діяльності у зв’язку із тимчасовою консервацією або очікуванням часу
введення їх в експлуатацію.

Рис. 1.1. Групування основних засобів за галузевою ознакою, за функціональним

призначенням, за використанням та ознакою належності.
За ознакою належності основні засоби поділяються на власні та орендовані.
Власні основні засоби являються безпосередньо власністю підприємства і мають
джерело свого утворення (внесок засновника до Статутного капіталу, заборгованість
перед постачальниками, цільове фінансування і цільові надходження та ін.).
Основні засоби, які використовуються на підприємстві, але не є його власністю,
називаються орендованими. Треба зауважити, що з метою виключення можливості
подвійного обліку одних і тих же засобів, у орендодавця орендовані основні засоби
обліковуються на балансовому, а у орендаря на позабалансовому рахунку
Групування основних засобів за галузевою ознакою, функціональним призначенням,
використанням та ознакою належності зображено схематично на рис. 1.1.
Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються за такими групами:
1. Основні засоби:
1.1. Земельні ділянки.
1.2. Капітальні витрати на поліпшення земель.
1.3. Будинки, споруди та передавальні пристрої.
1.4. Машини та обладнання.
1.5. Транспортні засоби.
1.6. Інструменти, прилади, інвентар (меблі).
1.7. Тварини.
1.8. Багаторічні насадження.
1.9. Інші основні засоби.
2. Інші необоротні матеріальні активи:
2.1. Бібліотечні фонди.
2.2. Малоцінні необоротні матеріальні активи.
2.3. Тимчасові (нетитульні) споруди.
2.4. Природні ресурси.
2.5. Інвентарна тара.
2.6. Предмети прокату.
2.7. Інші необоротні матеріальні активи.
Підприємства можуть установлювати вартісні ознаки предметів, що входять до складу
малоцінних необоротних матеріальних активів.
Згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” №334/94-ВР від
28.12.1994 р. (із змінами та доповненнями) передбачено поділ із 01.01.2003 р. основних
засобів на слідуючі групи:
група 1 — будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому
числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування),
вартість капітального покращення землі;
група 2 — автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього, меблі,
побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше
конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;*
* Слова “включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для
автоматичної обробки інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації”
виключені.
група 3 — будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1,2 і 4.
група 4 — електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки
інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку
інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі сотові), мікрофони і
рації, вартість яких перевищує вартість малоційнних товарів (предметів).
До групи 4 включають відповідні основні фонди, придбані (виготовлені) після 1 січня
2003 р. (а також витрати на їх покращення).
Увага! Враховуючи зміни, які періодично відбуваються у законодавсті, класифікація
основних засобів з метою оподаткування у майбутньому може змінюватися!
Розрізняють наступні види вартості основних засобів:
- первісна;
- переоцінена;
- ліквідаційна;
- залишкова.
Первісна вартість — історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі
грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих),
витрачених для придбання (створення) необоротних активів.
Переоцінена вартість — вартість необоротних активів після їх переоцінки.
Ліквідаційна вартість — сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство
очікує отримати від реалізації (ліквідації) необоротних активів після закінчення строку
їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних з
продажем (ліквідацією).
Залишкова вартість визначається як різниця між первісною (переоціненою) вартістю
основних засобів і сумою їх зносу. Залишкова вартість основних засобів, поряд із
первісною, знаходить своє відображення у балансі підприємства. Натомість у валюту
(підсумок) балансу включається лише їх залишкова вартість. Залишкова вартість
об’єктів постійно зменшується внаслідок їх зносу.
Придбані (створені) основні засоби зараховуються на баланс підприємства за
первісною вартістю. Одиницею обліку основних засобів є об’єкт основних засобів.
Первісна вартість об’єкта основних засобів складається з таких витрат:
- суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання
будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);
- реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються в зв’язку з
придбанням (отриманням) прав на об’єкт основних засобів;
- суми ввізного мита;
- суми непрямих податків у зв’язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо
вони не відшкодовуються підприємству);
- витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів; витрати на установку,
монтаж, налагодження основних засобів; інші витрати, безпосередньо пов’язані з
доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання із
запланованою метою.
Фінансові витрати не включаються до первісної вартості основних засобів, придбаних
(створених) повністю або частково за рахунок запозичень (за винятком фінансових
витрат, які включаються до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до
Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 «Фінансові витрати.
Первісна вартість об'єкта основних засобів збільшується з одночасним створенням
забезпечення на обґрунтовану розрахунком суму зобов'язання, яке відповідно до
законодавства виникає у підприємства щодо демонтажу, переміщення цього об'єкта та
приведення земельної ділянки, на якій він розташований, у стан, придатний для
подальшого використання (зокрема на передбачену законодавством рекультивацію
порушених земель).
Первісна вартість об’єктів основних засобів, зобов’язання за які визначені загальною
сумою, визначається розподілом цієї суми пропорційно до справедливої вартості
окремого об’єкта основних засобів.
Первісна вартість безоплатно отриманих основних засобів дорівнює їх справедливій
вартості на дату отримання.
Первісною вартістю основних засобів, що внесені до статутного капіталу
підприємства, визнається погоджена засновниками (учасниками) підприємства їх
справедлива вартість.
Первісна вартість об’єктів, переведених до основних засобів з оборотних активів,
товарів, готової продукції тощо дорівнює її собівартості, яка визначається згідно з
положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку 9 “Запаси” та 16 “Витрати”.
Первісна вартість об’єкта основних засобів, отриманого в обмін на подібний об’єкт,
дорівнює залишковій вартості переданого об’єкта основних засобів. Якщо залишкова
вартість переданого об’єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною
вартістю об’єкта основних засобів, отриманого в обмін на подібний об’єкт, є
справедлива вартість переданого об’єкта з включенням різниці до витрат звітного
періоду.
Первісна вартість об’єкта основних засобів, придбаного в обмін (або частковий обмін)
на неподібний об’єкт, дорівнює справедливій вартості переданого об’єкта основних
засобів, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їх еквівалентів, що була
передана (отримана) під час обміну.
Первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов’язаних з
поліпшенням об’єкта (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання,
реконструкція тощо), що призводить до збільшення майбутніх економічних вигод,
первісно очікуваних від використання об’єкта. Залишкова вартість основних засобів
зменшується у зв’язку з частковою ліквідацією об’єкта основних засобів.
Витрати, що здійснюються для підтримання об’єкта в робочому стані та одержання
первісно визначеної суми майбутніх економічних вигод від його використання,
включаються до складу витрат.
Підприємство переоцінює об’єкт основних засобів, якщо його залишкова вартість
значно (більш як на 10 відсотків) відрізняється від справедливої вартості на дату
балансу. У разі переоцінки об’єкта основних засобів на ту саму дату здійснюється
переоцінка всіх об’єктів групи основних засобів, до якої належить цей об’єкт.
Переоцінена первісна вартість та сума зносу об’єкта основних засобів визначається
множенням відповідно первісної вартості і суми зносу об’єкта основних засобів на
індекс переоцінки. Індекс переоцінки визначається діленням справедливої вартості
об’єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість.
Якщо залишкова вартість об’єкта основних засобів дорівнює нулю, то його
переоцінена залишкова вартість визначається додаванням справедливої вартості цього
об’єкта до його первісної (переоціненої) вартості без зміни суми зносу об’єкта. При
цьому до таких об’єктів, що продовжують використовуватися, обов’язково
визначається ліквідаційна вартість.
Відомості про зміни первісної вартості та суми зносу основних засобів заносяться до
регістрів їх аналітичного обліку.
Сума дооцінки залишкової вартості об’єкта основних засобів включається до складу
додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат, крім випадків:
- у разі наявності (на дату проведення чергової (останньої) дооцінки об’єкта основних
засобів) перевищення суми попередніх уцінок об’єкта і втрат від зменшення його
корисності над сумою попередніх дооцінок залишкової вартості цього об’єкта і вигід
від відновлення його корисності, сума чергової (останньої) дооцінки, але не більше
зазначеного перевищення включається до складу доходів звітного періоду, а різниця
(якщо сума чергової (останньої) дооцінки більше зазначеного перевищення)
спрямовується на збільшення іншого додаткового капіталу;
- у разі наявності (на дату проведення чергової (останньої) уцінки об’єкта основних
засобів) перевищення суми попередніх дооцінок об’єкта і вигід від відновлення його
корисності над сумою попередніх уцінок залишкової вартості цього об’єкта і втрат від
зменшення його корисності сума чергової (останньої) уцінки, але не більше
зазначеного перевищення, спрямовується на зменшення іншого додаткового капіталу, а
різниця (якщо сума чергової (останньої) уцінки більше зазначеного перевищення)
включається до витрат звітного періоду.
При вибутті об’єктів основних засобів, які раніше були переоцінені, перевищення сум
попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок залишкової вартості цього об’єкта
основних засобів включається до складу нерозподіленого прибутку з одночасним
зменшенням додаткового капіталу.
Перевищення сум попередніх дооцінок об'єкта основних засобів над сумою попередніх
уцінок залишкової вартості цього об'єкта основних засобів може щомісяця
(щокварталу, раз на рік) у сумі, пропорційній нарахуванню амортизації включатися до
складу нерозподіленого прибутку з одночасним зменшенням додаткового капіталу.
При цьому, до складу нерозподіленого прибутку при вибутті цього об'єкта
включається залишок перевищення сум попередніх дооцінок над сумою попередніх
уцінок такого об'єкта, що відображений у складі додаткового капіталу. Відомості про
суму перевищення попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок об'єкта, що
включені до складу нерозподіленого прибутку, заносяться до регістрів аналітичного
обліку основних засобів.
Тема 5. Облік нематеріальних активів.
1. Нематеріальні активи, їх поняття та види.
Нематеріальні активи - це немонетарні активи, які не мають матеріальної форми,
можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання
протягом періоду більш як один рік для виробництва, торгівлі, в адміністративних
цілях чи для надання в оренду іншим суб'єкта єктам ринку. Вартість нематеріальних
активів повинна бути точно виміряна, для того щоб її можна було облікувати.
Нематеріальні активи використовуються в діяльності підприємства та приносять
підприємству матеріальні вигоди.
В цілому, виділяють такі групи нематеріальних активів:
До об'єктів права користування природними ресурсами відносять право
користування надрами, у тому числі право на розробка корисних копалин, право на
користування іншими ресурсами природного середовища, водними, біологічними чи
іншими, право користування геологічною та іншою інформацією про природне
середовище, яка міститься в звітах, картах та інших матеріалах.
До об'єктів права користування майном відносять право користування земельною
ділянкою (в тому числі за договором оренди або емфітевзису), право користування
будівлею чи приміщенням (право оренди будівлі чи приміщення).
До нематеріальних активів - об'єктів права інтелектуальної власності належать:
 права на знаки для товарів та послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові
назви);
 права на об'єднання об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні
моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, ноу-хау)
 авторські та суміжні з ними права (право на літературні та музичні твори,
програмне забезпечення сайти).
Гудвіл - специфічний нематеріальний актив підприємства, який відображає вартість її
ділової репутації. Одні економісти інтерпретують вартість гудвіл, як вартість набору
нематеріальних активів компанії, інші - як величину, на яку вартість бізнесу більша,
ніж вартість набору матеріальних активів.
Гудвіл в кількісному грошовому виразі оцінити достатня важко, а особливо гудвіл
компанії, яка неперервно здійснює свою діяльність на ринку і не змінює власників.
Класична концепція при оцінці гудвілу: якщо дві компанії однакові за своїми
показниками, то різниця їх ринкових вартостей і буде відображати різницю у вартості
гудвілу цих компаній.
Трохи щодо принципів бухгалтерського обліку нематеріальних активів.
Для придбаного нематеріального активу первісна вартість складається з вартості
придбання та інших витрат, що пов'язані з придбанням, або вартості, що визначена в
результаті незалежної оцінки.
Для нематріального активу, що створений самим підприємством, первісна вартість - це
витрати на створення такого активу: прямі матеріальні витрати, витрати на оплату
праці, інші супутні витрати, або вартість, що визначена за результатами незалежної
оцінки нематеріальних активів.
Підприємство може здійснювати переоцінку нематеріальних активів. Величина
дооцінки вартості нематеріальних активів фіксується у складі додаткового капіталу, а
велична уцінки (зменшення вартості) - у складі витрат звітного періоду. Переоцінку
можна замовити у оцінювача, який має відповідну кваліфікацію за напрямком 2.
Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та
нематеріальних активів.
Витрати, що здійснюються для утримання активу, включаються до складу витрат
звітного періоду.
Фінансовий результат від продаж нематеріального активу визначається як різниця між
доходом, що отриманий в результаті продаж (або за результатом незалежної оцінки
нематеріального активу), та його залишковою вартістю.
Про важливість незалежної оцінки нематеріального активу.
Дві основні причини, щоб замовити Звіт з незалежної оцінки нематеріального активу:
 Ринок нематеріальних активів не сформований і самостійно визначити ринкову
вартість нематеріального активу достатня складно. В результаті можна
помилитись в ціні продаж і недоотримати прибуток.
 Фіскальні та контролюючі органи не дрімають і самовільне відображення
величини вартості нематеріального активу в звітних документах може віклікаті
питання з їх боку. Замовте Звіт оцінку про оцінку, отримайте висновок про
вартість нематеріального активу, посилайтесь на нього і спіть спокійно.
Тема 6.. Облік фінансових інвестицій
2. Економічна сутність та класифікація фінансових інвестицій.
Економічна сутність інвестицій та їх класифікація
У загальному вигляді під інвестиціями прийнято розуміти здійснення економічних
проектів у поточному періоді, з розрахунком отримати доходи в майбутньому.
Згідно Закону України № 1560-ХІІ від 18.09.91 «Про інвестиційну діяльність»
інвестиції - це все види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в
об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті, чого створюється
прибуток або досягається соціальний ефект.
Такими цінностям можуть бути: грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції та
інші цінні папери; рухоме й нерухоме майно; майнові права, які витікають з
авторського права, досвід і інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних,
технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної
інформації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого
виробництва; права користування землею та інші цінності. Класифікацію інвестицій
наведено у табл. 11.1
Як економічна категорія на рівні держави інвестиції виконують такі функції:
■ здійснення політики розширеного відтворення;
■ прискорення науково-технічного прогресу;
■ структурна перебудова суспільного виробництва;
■ збалансований розвиток усіх галузей народного господарства і ін.
Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна
діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по
реалізації інвестицій.
Інвестиційна діяльність є одним з найбільш важливих аспектів функціонування будь-
якої комерційної організації. Причинами, що обумовлюють необхідність інвестицій, є
оновлення наявної матеріально-технічної бази, нарощування обсягів виробництва,
освоєння нового вигляду діяльності.
Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, зокрема основні фонди і
оборотні кошти у всіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові
грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти
власності, а також майнові права.
Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України
та іноземних держав, а також держави. Всіх суб'єктів можна розділити на інвесторів і
учасників інвестиційних процесів.
Таблиця 11.1- Класифікація інвестицій
Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення
засобів в об'єкти інвестування. Учасники інвестиційної діяльності забезпечують
реалізацію інвестицій, як виконавці замовлень, або на підставі доручення інвестора.
До реальних інвестицій відносять вкладення:
1) в основні активи:
■ на придбання або виготовлення нового устаткування, зокрема витрати на їх доставку,
монтаж і введення в експлуатацію;
■ модернізацію устаткування;
■ будівництво і реконструкцію споруд і т. п.
2) у нематеріальні активи, які пов'язані з придбанням нової технології (патенту,
ліцензії) і торгової марки
3) в оборотні кошти, які передбачають забезпечення:
■ нових та додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;
■ нових та додаткових запасів готової продукції;
■ збільшення рахунків дебіторів.
Фінансові інвестиції - це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких
переважають цінні папери, з метою отримання доходу (прибутку) в майбутньому.
Під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно призводять до
виникнення (збільшення) фінансового активу одного підприємства і фінансового
зобов'язання або інструменту власного капіталу іншого.
Фінансові інструменти поділяють на:
■ фінансові активи (грошові кошти не обмежені для використання і їх еквіваленти;
дебіторську заборгованість не призначену для перепродажу; фінансові інвестиції та
ін.);
■ фінансові зобов'язання;
■ інструменти власного капіталу (прості акції, паї і інші види власного капіталу);
■ похідні фінансові інструменти (ф'ючерсні контракти, форвардні контракти та інші
похідні цінні папери).
Основою фінансових інструментів є цінні папери.
Цінні папери - це грошові документи, які засвідчують право володіння або відношення
позики, визначають взаємини між особою, яка їх випустила, та їх власником і
передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також
можливість передачі грошових та інших прав, які витікають з цих документів, іншим
особам.
Згідно чинному законодавству в Україні можуть випускатися і обертатися такі види
цінних паперів.
1. Основні (боргові та права власності): акції; облігації внутрішніх і зовнішніх
державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські
зобов'язання; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі.
2. Похідні цінні папери (деривати): форвардні (ф'ючерсні) контракти; опціони
(варанти); депозитарні розписки (свідоцтва).
Закон України "Про інвестиційну діяльність" (із змінами, внесеними Законом №2285-
15 від 23.12.2004 р.) визначає інвестиційну діяльність як сукупність практичних дій
громадян, юридичних осіб І держави щодо реалізації інвестицій ( Стаття 2).
Інвестиційна діяльність - послідовна сукупність дій суб'єктів Інвестиційної діяльності
щодо здійснення інвестицій з метою отримання доходу або прибутку.
Поділ інвестиційної діяльності на види має практичне значення: залежно від суб'єктів,
форм власності та джерел інвестування може розрізнятися правове регулювання
інвестиційної діяльності. Зокрема, регулюється спеціальним законодавством
інвестиційна діяльність, що здійснюється державними суб'єктами господарювання за
рахунок бюджетних, позабюджетних і позичкових коштів; має спеціальний режим
іноземне інвестування, спільне інвестування; спеціальний порядок встановлено для
прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення.
Залежно від суб'єктів інвестиційної діяльності, джерел інвестування та форм власності
розрізняють такі її види:
а) інвестиційна діяльність що здійснюється громадянами, підприємствами,
господарськими об'єднаннями, спілками та товариствами, іншими юридичними
особами, заснованими на приватній або колективній формі власності,
б) інвестиційна діяльність, що здійснюється органами влади та управління України,
Автономної Республіки Крим за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і
позичкових коштів, а також державними підприємствами, об'єднаннями і установами
за рахунок власних і позичкових коштів;
в) інвестиційна діяльність, що здійснюється органами місцевого самоврядування та їх
виконкомами за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, а також комунальними
підприємствами, об'єднаннями та установами за рахунок власних і позичкових коштів;
г) іноземне інвестування, що здійснюється іноземними громадянами, юридичними
особами та державами;
д) спільне інвестування, що здійснюється громадянами та юридичними особами
України, іноземних держав.
Залежно від об'єктів інвестування розрізняють такі форми інвестиційної діяльності:
а) інноваційна діяльність - така форма інвестиційної діяльності, що здійснюється з
метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та
соціальну сферу, включаючи:
випуск і впровадження принципово нових видів техніки та технологій;
прогресивні міжгалузеві структурні зрушення,
реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності
витрат;
фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані
продуктивних сил;
розробку та впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для
поліпшення соціального й екологічного становища;
б) капітальне будівництво - інвестиційна діяльність, що здійснюється з метою
створення нових і відтворення діючих основних фондів, у які вкладаються кошти;
в) лізинг - довгострокова оренда устаткування, машин, споруд виробничого
призначення (з поєднанням елементів відносин купівлі-продажу, доручення, кредиту)
як особлива форма інвестування в основні фонди, що дозволяє підприємцям-
лізенгоодержувачам використовувати необхідне устаткування, машини, споруди без
капітальних витрат на їх придбання;
г) корпоративна (у тому числі акціонерна) форма інвестування -вкладення коштів в
акції підприємств, що мають форму акціонерних товариств, і в статутні фонди (майно)
інших підприємницьких організацій корпоративного типу; залежно від господарського
результату корпоративної форми інвестування розрізняють такі її види:
портфельне інвестування - вкладення коштів у незначні за обсягом (від 15 до 10%
статутного фонду) пакетів акцій з метою отримання дивідендів; як правило, так званий
портфельний інвестор, вкладає інвестиції в кілька або значну кількість підприємств,
застраховуючи себе від великих збитків, які можуть бути спричинені негараздами в
роботі котрогось з таких підприємств;
фінансове інвестування - придбання значних за розміром (від 10 до 40% статутного
фонду) підприємств з метою перепродажу їх стратегічним інвесторам, якщо вартість
акцій досягне максимальної межі;
стратегічне інвестування - вкладення коштів у придбання контрольного пакета акцій
або цілісного майнового комплексу підприємства з метою здійснення над ним
контролю і отримання максимального прибутку від діяльності такого підприємства;
д) концесійна діяльність. Відносини щодо надання в концесію об'єктів права державної
або комунальної власності регулюються Законом України "Про концесії", іншими
нормативно-правовими актами та концесійним договором. Спеціальними законами
можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах
господарської діяльності.
Концесійна діяльність - це вид інвестиційної діяльності щодо надання з метою
задоволення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом
місцевого самоврядування на підставі концесійного договору, на платній та строковій
основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на
створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове
платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності
(концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівництва) та (або) управління
(експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого
підприємницького ризику.
Інвестиційна діяльність є складною за своїм змістом і включає комплекс різноманітних
дій, що іменуються інвестиційним циклом. Інвестиційний цикл -це комплекс заходів
від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії - досягнення
окупності вкладень і отримання запланованого результату прибутку або соціального
ефекту.
Життєвий цикл проекту - період розвитку проекту з моменту вкладання перших коштів
у його реалізацію і до моменту завершення проекту, яким визнається отримання
замовником останньої вигоди. В даний час немає чіткого та однозначного поділу
життєвого циклу інноваційного проекту на стадії або фази. Найпоширенішими є
класифікації стадій, запропоновані Програмою розвитку ООН (UNIDO) та Світовим
банком.
За класифікацією UNIDO життєвий цикл інноваційного проекту поділяється на
передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну фази.Передінвестиційна фаза
охоплює визначення інвестиційних можливостей, аналіз альтернативних варіантів і
попереднє техніко-економічне обґрунтування проекту.
Інвестиційна фаза охоплює встановлення правової, фінансової та організаційної бази
для здійснення проекту; придбання технологій, детальне проектне опрацювання і
укладання контрактів; придбання землі, будівельні роботи і встановлення обладнання;
передвиробничий маркетинг; набір і навчання персоналу; здача проекту в
експлуатацію та запуск у виробництво нової продукції.
Фаза експлуатації охоплює період від запуску проекту у виробництво до отримання
замовником останньої вигоди. Фаза експлуатації розглядається в двох аспектах:
короткостроковому, коли можуть виникнути проблеми, пов'язані з функціонуванням
обладнання, кваліфікацією працівників тощо; та довгостроковому, коли оцінюється
правильність обраної стратегії в сфері маркетингу, організації виробництва, продукції
тощо.
Світовий банк пропонує життєвий цикл інноваційного проекту поділяти на дві фази -
проектування та впровадження. Фаза проектування охоплює ідентифікацію проекту,
розробку проекту та його експертизу. Фаза впровадження складається з проведення
переговорів, реалізації проекту та завершальне оцінювання проекту. Даний підхід є
універсальнішим і може застосовуватись для найрізноманітніших проектів.

Тема 7. Облік запасів.

2.Поняття, класифікація запасів та їх оцінка.

Поняття, класифікація та оцінка запасів

Виробничо-господарська діяльність підприємств забезпечується за рахунок
використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, основних засобів праці і
матеріальних умов процесу праці.
Різноманіття форм власності в період ринкової економіки, розширення прав
підприємств в управлінні економікою, галузеві особливості виробництва вимагають
альтернативних, а часом і різноманітних підходів при вирішенні конкретних питань
методики і техніки ведення обліку виробничих запасів.
В економічній літературі відсутнє єдине трактування поняття «виробничі запаси», що
викликає певні протиріччя, які пов’язані із його тлумаченням. Термін «виробничі
запаси» найбільшою мірою відображає характерні властивості матеріальних елементів
виробництва, основне призначення яких – обробка у процесі виробництва, формування
основи виробів, при цьому враховується можливість перебування їх у складі резервів у
вигляді виробничих запасів на складі. Проте більшість авторів під терміном «запаси»
розуміють резерв матеріальних ресурсів, який не використовується в поточній
діяльності підприємства, а зберігається на випадок непередбачених обставин.
В бухгалтерському обліку поняття „виробничі запаси” розглядається як придбані або
самостійно виготовлені вироби, які підлягають переробці на підприємстві. До них
відносяться: сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби,
паливо, тара і тарні матеріали, будівельні матеріали, матеріали, передані в переробку,
запасні частини, матеріали сільськогосподарського призначення, інші матеріали.
Запаси становлять основу виготовленої продукції та сприяють процесу її виготовлення
або поліпшують властивості готової продукції, тому у виробничому процесі
використовують велику кількість матеріалів. Вихідним моментом побудови та ведення
обліку запасів є їх групування та класифікація.
Запаси групують за такими групами:
  сировина, основні та допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші
матеріальні цінності, що призначені для виробництва продукції, виконання
робіт і надання послуг, обслуговування виробництва і адміністративних потреб;
 готова продукція, виготовлена на підприємстві, призначені для продажу. При
цьому вона має відповідати технічним і якісним характеристикам, що
передбачаються договором чи іншим нормативно-правовим актом;
 товари у вигляді матеріальних цінностей, які придбані та зберігаються на
підприємстві з метою подальшої реалізації;
 малоцінні і швидкозношувані предмети, які використовуються не більше одного
року чи нормального операційного циклу, якщо він більше одного року;
 молодняк тварин і тварин на відгодівлі, продукція сільського і лісового
господарства;
 незавершене виробництво у вигляді незавершеної обробки.
Для правильної організації обліку запасів важливе значення має їх класифікація.
Запаси класифікуються за наступними ознаками ( табл.1):
Таблиця 1
Класифікація запасів та їх характеристика
Кваліфікаційні
Вид запасів Характеристика
групи запасів
1 2 3
Частина виробничих і товарних
запасів, що забезпечують
Постійні безперервність виробничого
За призначенням
процесу між двома черговими
та причинами
поставками
утворення
Запаси, що утворюються при
Сезонні сезонному виробництві продукції
чи при сезонному транспортуванні
Запаси, що знаходяться на складах
Складські
підприємства
Запаси, що знаходяться в процесі
За місцем У виробництві
обробки
знаходження
Продукція, що відвантажена
В дорозі споживачу і ще ним не отримана,
знаходиться в дорозі
Запаси, що відповідають
запланованому обсягу запасів,
За рівнем Нормативні
необхідному для забезпечення
наявності на
безперервної роботи підприємства
підприємстві
Запаси, що перевищують їх
Понаднормові
нормативну кількість
Величина запасів на початок
За наявністю на Початкові
звітного періоду
початок і кінець
Величина запасів на кінець звітного
звітного періоду Кінцеві
періоду
 Запаси, що є власністю
Балансові підприємства і відображаються в
Відносно балансі
балансу Запаси, що не належать
Позабалансові підприємству і знаходяться у нього
через певні обставини
Виробничі та товарні запаси, що
легко перетворюються на грошові
Ліквідні кошти у короткий термін і без
значних втрат первісної вартості
За ступенем таких запасів
ліквідності Виробничі та товарні запаси, які
неможливо легко перетворити на
Неліквідні грошові кошти у короткий термін і
без значних втрат первісної вартості
таких запасів
Запаси, що надійшли на
підприємство від інших
Первинні
підприємств і не підлягали обробці
на даному підприємстві
За походженням
Матеріали та вироби, що після
первинного використання можуть
Вторинні
застосовуватися вдруге у
виробництві
Запаси, що знаходяться у надлишку
Вільні
на підприємстві
За обсягом Запаси, що знаходяться в
Обмежені обмеженій кількості на
підприємстві
Запаси, що знаходяться в процесі
У сфері
виробництва (виробничі запаси,
За сферою виробництва
незавершене виробництво)
використання
Запаси, що знаходяться у сфері
У сфері обсягу
обігу (готова продукція, товари)
У невиробничій Запаси, що не використовуються у
сфері виробництві
За складом і Запаси сировини, основних і
структурою допоміжних матеріалів,
Запаси виробничі напівфабрикатів власного
(предмети і засоби виробництва, купівельних
праці) напівфабрикатів, комплектуючих
виробів, палива, запчастин, тари і
тарних матеріалів, МШП
Запаси Частина продукції, що не пройшла
незавершеного всіх стадій обробки та не прийнята
виробництва відділом технічного контролю
(предмети праці) (ВТК)
Запаси готової Продукція закінчена виробництвом,
продукції що прийнята ВТК і знаходиться на
 (продукти праці) складі
Товари, що знаходяться у сфері
Запаси товарні
обігу, а також продукція, що
(продукти праці)
знаходиться в дорозі
Оцінка вибуття запасів у разі відпуску матеріалів у виробництво, продажу або іншому
вибутті здійснюється по одному з таких методів:
1) ідентифікованої собівартості одиниці запасів;
2) середньозваженої собівартості;
3) собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);
4) нормативних затрат;
5) ціни продажу.
Для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, які мають однакове призначення і
однакові умови використання, застосовується тільки один із зазначених методів.
Метод оцінки запасів за ідентифікованою собівартістю застосовують для оцінки
вибуття запасів, придбаних з метою їх реалізації на спеціальне замовлення, і запасів,
які не замінюють один одного.
Метод середньозваженої собівартості застосовується окремо для кожної сукупності
відображених в обліку запасів, однакових за призначенням і споживчими
характеристиками. Середньозважена собівартість одиниці запасів, що вибуває,
визначається діленням сумарної вартості залишку запасів на початок звітного місяця і
вартості одержаних у звітному місяці запасів на сумарну кількість запасів на початок
звітного місяця і одержаних у звітному місяці запасів.
Метод ФІФО (першими відпускаються запаси, що надійшли раніше) базується на
хронології надходження, тобто на припущенні, що одиниці запасів, які були придбані
першими, продаються чи використовуються першими, що запобігає їх псуванню, а
також, що грошова одиниця є стабільною. Одиниці, які залишаються в запасах на
кінець періоду, оцінюються за цінами останніх надходжень товарів.
Оцінка запасів методом ФІФО потребує організації аналітичного обліку не тільки за
видами матеріальних активів, але й за партіями постачання, якщо закупівельні ціни на
них змінюються.
Оцінка за нормативними затратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю
продукції, які встановлені підприємством з урахуванням рівнів використання запасів,
праці, виробничих потужностей та діючих цін. Для забезпечення максимального
наближення нормативних затрат до фактичних норми витрат і ціни повинні регулярно
у нормативній базі перевірятися і переглядатися.
Метод оцінки за цінами продажу застосовується підприємствами роздрібної торгівлі з
використанням середнього відсотку торгової націнки на товари. Цей метод оцінки
застосовують підприємства, які мають значну номенклатуру товарів, що змінюється, з
приблизно однаковим рівнем торгової націнки.
 +Отже, незважаючи на те, що визнання та оцінка виробничих запасів налічує безліч
методів, підприємство обирає для себе найпростіший, який би легко можна було
поєднати з нашим законодавством.
Тема 8. Облік власного капіталу.
1. Призначення власного капіталу.
Власний капітал банку являє собою грошові кошти і виражену у грошовій формі
частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну
самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення
банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку
Власний банківський капітал, його функції та складові. Фінансовою основою
банку виступає його власний капітал. Створення банку розпочинається з вирішення
найважливішого питання — формування статутного капіталу, який є основною
складовою власного банківського капіталу.
Власний капітал банку являє собою грошові кошти і виражену у грошовій формі
частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і
фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та
надання послуг з метою одержання прибутку.
Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має
незначну питому вагу в сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою
діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово
вільних коштів на грошовому ринку з подальшим розміщенням їх серед юридичних і
фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше
призначення, аніж в інших сферах підприємництва. Це чітко простежується через
виконувані власним капіталом банку функції (рис. 1).

Рис. 1. Функції, які виконує власний капітал банку.

Суть захисної функції власного капіталу полягає у тому, що він слугує насамперед для
захисту інтересів вкладників і кредиторів банку, для покриття можливих збитків від
банківської діяльності. Ця функція включає гарантування вкладів, яке захищає
інтереси вкладників банку у разі його ліквідації чи банкрутства, а також забезпечує
функціонування банку у разі виникнення збитків від поточної діяльності. Такі збитки,
як правило, покриваються за рахунок поточних прибутків. Якщо поточних прибутків
для цього, а також для покриття непередбачених витрат недостатньо, використовується
частка власного капіталу.
Коли банк має достатній резервний капітал та інші подібні резерви, він тривалий час
може вважатися надійним і платоспроможним навіть за наявності збитків від поточної
діяльності. Використання залученого та позиченого капіталу для покриття поточних
збитків з економічного погляду неприпустимо, оскільки вони самі є боргом банку
перед кредиторами і вкладниками.
Роль захисної функції власного капіталу банку змінюється залежно від низки факторів:
 загальноекономічного та фінансового стану країни, а також стабільності
грошової сфери;
 стану гарантування вкладів у країні;
 стратегії і тактики банків, насамперед у галузі підпорядкування їх забезпеченню
ліквідності та фінансової стійкості.
Чим вищий у країні рівень розвитку гарантування вкладів і здійснення активних
операцій, тим менші вимоги до захисної функції власного капіталу і тим менша його
сума може знаходитися в обороті банку. Однак надмірне захоплення ліквідними та без
ризиковими активами призводить до зниження прибутковості банку, втрати його
позицій на грошовому ринку та ринку банківських операцій і послуг.
Функція забезпечення оперативної діяльності порівняно із захисною функцією у
банківській діяльності є другорядною для власного капіталу банку. Проте
недооцінювати чи ігнорувати її не слід, особливо на перших кроках створення та
функціонування банку, коли за рахунок власного капіталу формується його
інфраструктура та розгортається банківська діяльність. Роль цієї функції власного
капіталу відчутна за подальшого розширення та структурного розвитку банку,
розроблення та запровадження нових банківських технологій і продуктів.
Сутність регулювальної функції полягає в тому, що через фіксацію розміру власного
капіталу (або окремих його складових) регулювальні та наглядові органи впливають на
діяльність банку в цілому. Зокрема, встановлення нормативу платоспроможності має
на меті не допустити надмірної мінімізації банками власного капіталу заради
максимізації отримуваних доходів, знизити ризик банкрутства банків і підвищити
рівень захисту інтересів вкладників і кредиторів.
Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за
складом. Одна його частина, найпостійніша, призначена для забезпечення банківської
діяльності, і виступає у формі статутного капіталу, частково резервного та
субординованого капіталу, емісійних різниць, переоцінки основних засобів і
нематеріальних активів, фондів розвитку банку та матеріального заохочення його
працівників.
Друга частина власного капіталу призначена для страхування активних та інших
операцій і послуг банку від збитків. Вона рухоміша й виступає частково у формі
резервного капіталу, резервів для покриття ймовірних збитків від активних операцій.
Третя частина призначена для регулювання розміру власного капіталу, однак може
використовуватися й для забезпечення банківської діяльності та для страхових потреб
банку. Тому розмір її є найрухомішим, може змінюватися залежно від зміни
стратегічних і тактичних цілей самого банку, а також від зміни вимог регулювальних і
наглядових органів. Ця частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого
прибутку, частково для цього можуть залучатися кошти на умовах субординованого
боргу.
Тема 9. Облік зобов’язань
2.Характеристика та облік довгострокових кредитів банків.
Кредит –це надання банком грошових коштів юридичним та фізичним особам у
тимчасове користування на визначених умовах.
Об’єктами довгострокового банківського кредитування можуть бутикапітальні
витрати на реконструкцію, модернізацію, та розширення діючих основних фондів , на
нове будівництво, на приватизацію тощо.
Згідно з П(С)БО 2 “Баланс” довгострокові кредити банків – це сума заборгованості
підприємства банкам за отриманими від них позиками, яка не є поточними
зобов’язаннями.
Відповідно до П(С)БО 11 “Зобов’язання” довгострокове зобов’язання за кредитною
угодою, умови якої порушені, вважається довгостроковим, якщо:
 позикодавець до затвердження фінансової звітності погодився не
вимагати погашення зобов’язання внаслідок порушення;
 не очікується виникнення подальших порушень кредитної угоди
протягом 12 місяців з дати балансу.
Облік розрахунків за довгостроковими позиками банків та іншими залученими
позиковими коштами , що не є поточними зобов’язаннями ведеться на рахунку 50
“Довгострокові позики”.
За кредитом рахунку 50 “Довгострокові позики” відображається сума одержаних
довгострокових позик, а також переведення їх до складу короткострокових
(відстрочених) позик, за дебетом – погашення заборгованості за ними та переведення
до поточної заборгованості за довгостроковими зобов’язаннями.
Рахунок 50 “Довгострокові позики” має такі субрахунки:
501 “Довгострокові кредити банків у національній валюті”
502 “Довгострокові кредити банків в іноземній валюті”
503 “Відстрочені довгострокові кредити банків у національній валюті”
504 “Відстрочені довгострокові кредити банків в іноземній валюті”
505 “Інші довгострокові позики в національній валюті”
506 “Інші довгострокові позики в іноземній валюті”
Таблиця 9.11 Облік довгострокових кредитів банку
 Аналітичний облік довгострокових позик ведеться за позикодавцями (банками) у
розрізі кожного кредиту окремо та строками погашення кредиту.
Розмір заборгованості підприємства за отриманими позиками на кінець періоду
буде залежити від графіка погашення , обумовленого договором.
Погашення банківських кредитів може здійснюватися:
 сплатою заборгованості за відсотками та основною сумою боргу
водночас в кінці строку позики;
 щомісячною сплатою заборгованості за відсотками і в кінці строку
позики за основною сумою кредиту.
 у розстрочку;
 щорічними платежами з арифметичною чи геометричною прогресією чи
регресією;
 після обумовленого періоду;
 з постійною сумою погашення основного боргу;
  достроково( на вимогу) тощо.
Найчастіше позики погашаються постійними періодичними виплатами
(щорічними, щоквартальними, щомісячними тощо), які включають відсотки та суму
погашення основного боргу.
Тема 10. Облік праці та відрахувань на соціальне страхування.
2.Форми і види оплати праці.

Залежно від сфери діяльності працівників, характеру трудових операцій і

технологічних процесів підприємства встановлюють ті чи інші форми та системи
оплати праці. Про суть основних форм оплати праці, доцільність їх застосування
та про системи оплати праці, на які вони поділяються, поговоримо детально у
цьому розділі спецвипуску.

2.1. Існуючі форми та системи оплати праці

Почнемо з основ: розберемося, що являють собою форми та системи оплати праці.
Визначення цих понять знаходимо в Методрекомендаціях № 186.
Система оплати праці — це визначений взаємозв’язок між показниками, що
характеризують міру (норму) праці та міру її оплати в межах і понад норми праці, які
гарантують одержання працівником заробітної плати відповідно до фактично
досягнутих результатів праці (відносно норми), погодженої між працівником і
роботодавцем ціною його робочої сили.
У свою чергу, під формою оплати праці розуміють той чи інший вид систем
оплати, згрупований за ознаками основного показника обліку результатів праці при
оцінці виконаної працівником роботи з метою її оплати.
В Україні застосовують дві основні форми оплати праці: почасову та відрядну
Головною відмінністю однієї форми від іншої є показники, які застосовують для
виміру праці при визначенні заробітної плати. Почасову форму оплати праці
застосовують у разі, коли як вимірник результатів праці використовують кількість
відпрацьованого часу. Якщо вимірником результатів праці є кількість виготовленої
продукції (виконаних робіт, наданих послуг), то застосовують відрядну форму оплати
праці.
Вибір форми оплати праці вимагає дотримання певних умов, за яких її застосування
є доцільним.
Умовами, що визначають доцільність застосування відрядної форми оплати праці,
є:
— необхідність стимулювання до збільшення виробітку продукції та скорочення
чисельності працівників за рахунок інтенсифікації їх праці;
— можливість застосування технічно обґрунтованих норм;
 — наявність у працівників реальної можливості збільшувати виробіток пнад
установлену норму за існуючих організаційно-технічних умов виробництва;
— можливість та економічна доцільність розробки норм праці та обліку виробітку
працівників, тобто витрати на нормування робіт та їх облік повинні перекриватися
економічною ефективністю збільшення виробітку;
— відсутність негативного впливу цієї форми оплати праці на якість продукції,
рівень дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки, а також на
раціональність використання матеріальних ресурсів.
Якщо зазначені умови відсутні, потрібно застосовувати почасову форму оплати праці
Тобто все залежить від характеру роботи: де, ким та за яких умов вона виконується
(або виконуватиметься). Як правило, відрядну форму оплати праці застосовують при
простій повторюваній праці, а почасову — при складній інтелектуальній, творчій.
Форми оплати праці підрозділяються на декілька систем оплати праці. Ці форми та
системи представимо на рис. 2.1 (див. с. 15).
 Системи почасової та відрядної форм оплати праці можуть бути індивідуальними
або колективними (бригадними) залежно від показників, за якими розраховується
заробітна плата. При індивідуальній системі заробіток працівника залежить від
результатів його особистої праці, а при колективній — від результатів загальної
колективної праці бригади (ланки).
 Згідно зі ст. 96 КЗпП основою організації оплати праці в Україні є тарифна
система, що включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і
тарифно-кваліфікаційні характеристики (детально див. нижче).
Меншого розповсюдження набула безтарифна система, при якій оплату праці
працівника встановлюють залежно від кінцевого результату роботи підприємства. У
разі такої системи заробітна плата кожного працівника підприємства є певною часткою
у фонді оплати праці всього підприємства або підрозділу.
На практиці окремі елементи безтарифної системи можуть застосовуватися нарівні з
тарифною системою оплати праці. Наприклад, можливе застосування такої форми
оплати праці, при якій заробітна плата складається з окладу та премії, яку
розраховують у відсотках не від окладу, а від виручки підприємства, отриманої в
результаті праці працівників.
Підприємства самостійно встановлюють форми та системи оплати праці в
колективному договорі з дотриманням норм та гарантій, передбачених
законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами
( ч. 2 ст. 97 КЗпП і ст. 15 Закону про оплату праці).
Якщо колективний договір на підприємстві не укладено,
форми та системи оплати праці встановлюють у локальному документі, погодженому з
виборним органом первинної профспілкової організації
Таким документом може бути, наприклад, Положення про оплату праці*.
* Див. зразок такого Положення на с. 10.
Отже, із загальними питаннями, що стосуються форм і систем оплати праці, ви
ознайомилися. Тепер давайте уважніше поглянемо на почасову і відрядну форми
оплати праці та їх системи.

2.2. Почасова форма оплати праці та її системи

Нагадаємо: почасову форму оплати праці застосовують там, де результати праці
вимірюються кількістю відпрацьованого часу. Зокрема, її доцільно застосовувати на
підприємствах та в організаціях виробничої сфери, для яких основним критерієм
ефективності виробництва є вимоги якості продукції.
Розмір заробітної плати працівників за такої форми оплати праці залежить від
тарифної ставки (окладу) та кількості відпрацьованого часу.
Ще раз зауважимо, що при почасовій формі оплати праці застосовують просту
почасову або почасово-преміальну систему оплати праці (див. рис. 2.1 на с. 15).
Тарифна система оплати праці
У разі встановлення почасової форми оплати праці застосовують тарифну систему.
Метою її застосування є формування та диференціація розмірів заробітної плати. При
цьому роботи розподіляються залежно від їх складності, а працівники — залежно від їх
кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Як уже зазначалося, тарифна система
включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-
кваліфікаційні характеристики (довідники). Розглянемо, що являють собою зазначені
поняття.
Тарифна сітка — це сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних їм
тарифних коефіцієнтів, за якими визначається розмір тарифних ставок оплати праці
працівників залежно від їх кваліфікації та складності виконуваних робіт.
Таким чином, тарифна сітка служить для визначення правильних співвідношень між
оплатою праці та кваліфікацією робіт. Вона складається з певної кількості розрядів і
відповідних міжрозрядних коефіцієнтів.
Під тарифним розрядом розуміють величину, що відображає складність
виконуваних робіт і рівень кваліфікації працівника, здатного виконувати роботу
відповідної складності. У свою чергу, кваліфікаційний розряд — це показник, що
відображає рівень професійної підготовки працівника. Кваліфікаційні розряди
підвищують перш за все робітникам, які успішно виконують професійні завдання та
обов’язки, норми праці, вимоги робочих інструкцій та пройшли відповідне професійне
навчання. Присвоєння та підвищення кваліфікаційних розрядів здійснюють
кваліфікаційні комісії під час кваліфікаційної атестації.
Право на підвищення розряду мають робітники, які успішно виконують роботи вищого
розряду не менше 3 місяців і склали кваліфікаційний іспит
Зауважте: за грубе порушення технологічної дисципліни та інші серйозні
порушення, що викликають погіршення якості продукції, робітнику може бути
знижено кваліфікацію на один розряд. Поновити розряд можна не раніше ніж через 3
місяці після його зниження ( ч. 5 ст. 96 КЗпП).
Кожному тарифному розряду в тарифній сітці відповідає свій коефіцієнт.
Тарифний коефіцієнт — це елемент порозрядної диференціації тарифних ставок
тарифної сітки. Його визначають як відношення розміру тарифної ставки кожного
наступного розряду тарифної сітки до розміру тарифної ставки 1-го розряду. Таким
чином, тарифний коефіцієнт показує, наскільки рівень оплати робіт того чи іншого
розряду вищий за рівень оплати робіт 1-го розряду.
При складанні тарифної сітки та встановленні міжрозрядних тарифних коефіцієнтів
потрібно враховувати:
— характер виробництва;
— необхідність матеріально стимулювати робітників підвищувати свою
кваліфікацію.
Отже, основою формування тарифної сітки є:
— тарифна ставка робочого 1-го розряду, яка визначається в розмірі, що перевищує
законодавчо встановлений розмір МЗП;
— міжкваліфікаційні співвідношення розмірів тарифних ставок.
 Роботодавець відносить виконувані роботи до певних тарифних розрядів і присвоює
кваліфікаційні розряди робітникам відповідно до тарифно-кваліфікаційного довідника
за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації
(профспілковим представником).
Тарифно-кваліфікаційний довідник (довідник кваліфікаційних характеристик) —
це нормативний документ, що являє собою систематизований за видами економічної
діяльності збірник описів професій. Він містить перелік основних робіт, властивих тій
чи іншій посаді, з урахуванням їх складності, точності та відповідальності, а також
вимоги, що висуваються до працівника, стосовно виробничих навичок, знань, прийомів
тощо.
Одним із основних елементів тарифної системи є тарифна ставка. Під тарифною
ставкою розуміють годинний (денний або місячний) розмір оплати праці працівника
залежно від складності виконуваних робіт або його кваліфікації (присвоєного йому
розряду).
Тарифна ставка 1-го розряду встановлює розмір оплати за просту
низькокваліфіковану працю, виконану за одиницю часу. Тарифний коефіцієнт 1-го
розряду дорівнює 1. Далі тарифні ставки встановлюють у прямій залежності від
кваліфікації робітника. Тобто чим вищою є кваліфікація, тим вищим є розряд і,
відповідно, більшою є тарифна ставка. Тарифні ставки 2-го і наступних розрядів
визначають шляхом множення тарифної ставки 1-го розряду на тарифні коефіцієнти
відповідного розряду.
Праця керівників, фахівців і службовців оплачується виходячи з посадового окладу
— норми оплати праці за місяць. Посадові оклади роботодавець установлює відповідно
до посади та кваліфікації працівника.
Як правило, складають схему посадових окладів. Вона є переліком посад і
відповідних їм посадових окладів з нижньою та верхньою межею окладу за кожною
посадою. За результатами атестації роботодавець має право змінювати посадові оклади
працівникам у межах затверджених в установленому порядку мінімальних і
максимальних розмірів окладів за відповідною посадою.
Установлені посадові оклади відображають у штатному розписі підприємства
Зауважимо також, що в схемі посадових окладів можна наводити не абсолютні (у
гривнях), а відносні величини — посадові коефіцієнти. Множачи посадовий
коефіцієнт на мінімальний посадовий оклад, отримують розмір окладу за кожною
посадою. При цьому підприємство самостійно вирішує, яким буде мінімальний
посадовий оклад. Але пам’ятайте: він не може бути менше розміру МЗП.
Госпрозрахункові підприємства самостійно встановлюють тарифні сітки, ставки,
схеми посадових окладів у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій,
передбачених генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами
( ч. 2 ст. 97 КЗпП і ст. 15 Закону про оплату праці). Якщо колективний договір на
підприємстві не укладено, роботодавець погоджує ці питання з виборним органом
первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє
інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності — з іншим уповноваженим на
представництво трудовим колективом органом.
Нормовані завдання та облік робочого часу
При почасовій оплаті працівникам установлюють нормовані завдання ( ст. 92
КЗпП). Для виконання окремих функцій та обсягів робіт можуть бути встановлені
норми обслуговування або норми чисельності працівників. Згідно з п. 1.3
Рекомендацій № 2:
— нормоване завдання — це встановлений обсяг роботи, який працівник або група
працівників (наприклад, бригада) повинні виконати за робочу зміну, робочий місяць
або за іншу одиницю робочого часу;
— норма обслуговування — це кількість виробничих об’єктів (одиниць
обладнання, робочих місць, об’єктів тощо), які працівник або група працівників
(наприклад, бригада) певної кваліфікації повинні обслужити протягом одиниці
робочого часу в певних організаційно-технічних умовах. Норми обслуговування
застосовують для нормування праці працівників, зайнятих обслуговуванням
обладнання, виробничих площ, робочих місць тощо;
— норма чисельності — це встановлена чисельність працівників певного
професійно-кваліфікаційного складу, необхідна для виконання конкретних
виробничих, управлінських функцій або обсягів робіт.
Зазначені норми визначають виходячи з нормальних умов праці, якими
вважаються ( ст. 88 КЗпП):
— справний стан машин, верстатів і пристроїв;
— належна якість матеріалів та інструментів, необхідних для виконання роботи, і їх
своєчасне подання;
— вчасне постачання виробництва електроенергією, газом та іншими джерелами
енергоживлення;
— своєчасне забезпечення технічною документацією;
— здорові та безпечні умови праці (додержання правил і норм з техніки безпеки,
необхідне освітлення, опалення, вентиляція, усунення шкідливих наслідків шуму,
випромінювань, вібрації та інших факторів, які негативно впливають на здоров’я
робітників, тощо).
У разі встановлення почасової форми оплати праці роботодавець повинен не тільки
контролювати виконання нормованих завдань, а й вести облік робочого часу
Положеннями КЗпП установлено такі види обліку робочого часу:
1) поденний;
2) щотижневий;
3) підсумований.
 В основу цього поділу покладено часовий відрізок, протягом якого роботодавець:
1) здійснює підрахунок фактично відпрацьованих працівником годин з метою
порівняння з установленою йому нормою робочого часу в годинах;
2) установлює правові наслідки такого підрахунку (наприклад, наявність годин,
відпрацьованих понад норму робочого часу ( ст. 52, 53 і 61 КЗпП), що підлягають
оплаті в розмірі, визначеному ст. 106 КЗпП).
Для обліку фактично відпрацьованих годин застосовують табель обліку
використання робочого часу (детальніше див. у розділі 5 на с. 41).
Проста почасова система оплати праці
При простій почасовій системі заробіток працівнику нараховують за присвоєною
йому тарифною ставкою або окладом за фактично відпрацьований час. При цьому
проста почасова система оплати праці може бути таких підвидів (див. рис. 2.2):

* Методичні рекомендації щодо запровадження погодинної оплати праці та

дотримання мінімальних годинних гарантій в оплаті праці затверджено наказом
Мінпраці від 16.04.99 р. № 69.
Майте на увазі: оплата праці працівників, яким установлено посадові оклади
(місячні тарифні ставки), при виконанні місячної норми праці має бути не нижче МЗП
у місячному розмірі. У свою чергу, годинна тарифна ставка працівників, яким
установлено погодинну оплату праці, за умови виконання годинної норми праці
(обсягу робіт) має бути не нижче МЗП у погодинному розмірі. Детальніше про МЗП
та її розміри див. у підрозділі 1.2 на с. 7.
Тепер давайте детальніше розберемося з розрахунком заробітної плати при
почасовій системі оплати праці в розрізі кожного її підвиду.
Як випливає з рис. 2.2, заробіток робітника при погодинній оплаті праці (Згод)
розраховують як добуток годинної тарифної ставки робітника відповідного розряду
(Тгод) у гривнях і відпрацьованого часу в цьому періоді в годинах (Гвідпр):
Згод = Тгод х Гвідпр.
 Наведемо приклад.
Приклад 2.1. Годинна тарифна ставка робітника — 30,00 грн./год. У травні 2016
року він відпрацював 152 години.
Місячний заробіток робітника становить:
30,00 грн./год х 152 год = 4560,00 грн.
При поденній оплаті праці заробітну плату (Зд) розраховують на основі денної
тарифної ставки (Тд) і фактичної кількості відпрацьованих днів (змін) (Двідпр):
Зд = Тд х Двідпр.
Розглянемо приклад і для такого випадку.
Приклад 2.2. Денна тарифна ставка робітника становить 230,00 грн./дн. У
травні 2016 року він відпрацював 19 днів.
Визначимо суму зарплати робітника за травень 2016 року:
230,00 грн./дн. х 19 дн. = 4370,00 грн.
При встановленні окладів (тарифних ставок) за місяць розрахунок заробітної плати
(Зм) здійснюють виходячи з окладу (тарифної ставки) за місяць, числа робочих днів,
передбачених графіком роботи за місяць, і числа робочих днів, фактично
відпрацьованих цього місяця:
Зм = Ом : Др х Дф,
де Ом — місячний посадовий оклад (місячна тарифна ставка);
Др — робочі дні (зміни) за графіком роботи за конкретний місяць;
Дф — фактично відпрацьовані дні (зміни).
Зазначене розглянемо на прикладі.
Приклад 2.3. Місячний посадовий оклад працівника становить 4000,00 грн.
Кількість робочих днів за графіком роботи у травні 2016 року — 19. З 4 по 6 травня
2016 року працівник перебував у відпустці без збереження заробітної плати на
підставі ст. 26 Закону про відпустки. У зв’язку з цим фактично він відпрацював 16
днів.
Заробітна плата працівника за травень 2016 року становить:
4000,00 грн. : 19 роб. дн. х 16 роб. дн. = = 3368,42 грн.
Почасово-преміальна система
Почасово-преміальна система оплати праці є простою почасовою системою,
доповненою преміюванням за виконання конкретних кількісних і якісних показників
роботи. Суть цієї системи полягає в тому, що працівнику понад заробітну плату за
тарифом (окладом, ставкою), яка належить за фактичний час роботи, виплачується
премія за конкретні досягнення в роботі за заздалегідь установленими показниками.
 Премії при почасово-преміальній системі оплати праці нараховують відповідно до
розробленого на підприємстві Положення про преміювання*, яке, як правило, є
додатком до колективного договору. У цілому, система преміювання повинна
включати такі елементи:
* Зразок такого Положення див. у підрозділі 4.1 на с. 36.
— конкретні показники для преміювання (участь конкретного працівника у
зростанні продуктивності праці або обсягів виробництва продукції, зниженні
собівартості тощо);
— умови преміювання;
— розміри премій за кожним показником преміювання за основні результати
господарської діяльності та шкалу преміювання;
— строки преміювання;
— перелік професій і посад працівників, які підлягають преміюванню;
— перелік виробничих упущень, за які працівник може бути позбавлений премії
повністю або частково, а також порядок позбавлення премії.

2.3. Відрядна форма оплати праці та її системи

Як ми вже зазначали (див. рис. 2.1 на с. 15), відрядна форма оплати праці
поділяється на такі системи:
— пряму відрядну;
— відрядно-преміальну;
— відрядно-прогресивну;
— непряму відрядну;
— акордну.
Застосування тієї чи іншої системи оплати праці залежить від способу обліку
продукції, що виробляється (операцій, які здійснюються), та порядку розрахунку
розміру заробітної плати.
При запровадженні відрядної форми оплати праці необхідно дотримуватися таких
умов:
— науково обґрунтоване нормування праці та правильна тарифікація робіт у чіткій
відповідності до вимог тарифно-кваліфікаційного довідника;
— добре поставлений облік кількісних результатів праці, що виключає приписки та
штучне завищення обсягу виконуваних робіт;
— суворий контроль за якістю виконання робіт;
 — організація виробництва та праці, що виключає перебої в роботі, простої,
несвоєчасну видачу виробничих завдань, матеріалів, інструменту, нарядів на відрядну
роботу тощо.
Порушення вищезазначених умов може зменшити ефективність застосування відрядної
форми оплати праці та завдати шкоди виробництву (роботодавцю)
При відрядній формі оплати праці застосовують, як правило, норми виробітку та
виробничі завдання, розраховані на основі норм часу. Тобто розмір заробітної плати
залежить від колективних або індивідуальних результатів праці — рівня
виконання та перевиконання норм виробітку та виробничих змінних завдань.
Зауважте: при відрядній формі працівник не звільняється від обов’язку
дотримуватися встановленої норми тривалості робочого часу. Але, зважаючи на
специфіку такої форми оплати праці, дотримання норми робочого часу залишається
лише елементом трудової дисципліни.
Тепер детальніше розглянемо «відрядні» системи оплати праці.
Пряма відрядна система оплати праці
При встановленні прямої відрядної системи оплати праці заробіток обчислюють
працівнику за заздалегідь установленими розцінками за кожну одиницю якісно
виробленої продукції (виконаної роботи).
Основними елементами цієї системи є відрядна розцінка, яка встановлюється на
кожну визначену роботу (операцію) виходячи з тарифної ставки*, що відповідає
розряду роботи, та норми виробітку або норми часу на цю роботу.
* Детально про тарифні ставки див. у підрозділі 2.2 на с. 16.
Під нормою виробітку розуміють кількість продукції належної якості або операцій,
що виробляються робітником (групою робітників) певної кваліфікації за одиницю часу
в певних організаційно-технічних умовах. Норма виробітку може бути встановлена на
різні проміжки часу (годину, зміну, місяць).
Норма часу — це час, установлений на виготовлення одиниці продукції або на
виконання однієї виробничої операції. Інакше кажучи, це норма, що визначає необхідні
витрати часу одного працівника або бригади на виконання одиниці роботи
(трудомісткість операції) у певних організаційно-технічних умовах.
Зверніть увагу: оплату праці працівників-відрядників здійснюють за відрядними
розцінками, що встановлені для виконуваної роботи та відповідають її розряду, а
не розряду, присвоєному працівнику.
Якщо робітники-відрядники виконують роботи, розряд яких нижче присвоєних їм
розрядів, то таким робітникам виплачують міжрозрядну різницю ( ст. 104 КЗпП)
Виплату міжрозрядної різниці та умови такої виплати встановлюють колективним
договором.
Відрядні розцінки можуть бути обчислені двома способами, викладеними у ст. 90
КЗпП. Розглянемо їх.
 1. Якщо застосовуються норми виробітку (зазвичай у масовому та
великосерійному виробництві), розцінки визначають шляхом ділення годинної (денної)
тарифної ставки, що відповідає розряду виконуваної роботи, на годинну (денну) норму
виробітку:
Род = Тс : Нв,
де Род — відрядна розцінка за одиницю роботи;
Тс — годинна (денна) тарифна ставка робітника-відрядника, що відповідає розряду
роботи;
Нв — годинна (денна) норма виробітку.
Застосування цього способу відобразимо на прикладі.

Тема 11. Облік витрат, доходів та фінансових результатів

діяльності підприємства.
9.Облік використання прибутку підприємства.
Важливе значення у підвищенні результативності підприємницької діяльності
має рівень господарювання. Основними складовими господарського механізму є
фінансово-кредитні важелі, які спрямовані на інтенсифікацію виробництва, зміцнення
комерційного розрахунку. Кінцевим показником ефективності цих процесів є
прибуток. Він представляє собою грошову форму вартості доданого продукту.
Традиційно економістами прибуток розуміється як перевищення грошової виручки над
повною собівартістю реалізованої продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Але це
не просто елемент виручки, а економічна категорія, за якою скриваються глибинні зв
′язки, які притаманні товарному виробництву, вартісним відносинам, руху товарів і
грошей [ 4 , с. 8-9]. Однак, в сучасному бухгалтерському обліку не відображається на
бухгалтерських рахунках повна собівартість за кожним видом продукції.
Адміністративні, інші операційні, фінансові витрати, витрати на збут списуються на
фінансові результати. В той же час у статистичній формі № 50-сг “Основні економічні
показники роботи сільськогосподарських підприємств” повна собівартість реалізованої
продукції (робіт, послуг) розраховується шляхом розподілу адміністративних витрат,
витрат на збут, витрат на відсотки та винагороди по фінансовій оренді (лізингу),
відсотків за користування кредитами між окремими видами товарної продукції
пропорційно до встановленої бази розподілу. Це потребує погодженості існуючої
системи обліку та звітності на основі єдиної методології. При цьому прибуток може
розраховуватися ще і від позареалізаційних операцій [ 14 , с. 395], що потребує
визначення загальної маси прибутку.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання обліку та розподілу
прибутку постійно знаходяться у полі зору науковців. Їх широко досліджували
Гаврилюк В.М., Герасимук І.В. [15], Дем′яненко М.Я., Лузан Ю.Я. [14], Огійчук М.Ф.
[16] та інші [11, 13]. В той же час в наукових працях вчених приділяється багато уваги
удосконаленню методики формування прибутку у податковому обліку.
 Метою статті є висвітлення напрямів використання та бухгалтерського
обліку прибутку з метою фінансового забезпечення відтворювального процесу в
сільськогосподарських підприємствах.
Виклад основного матеріалу. Прибуток завжди був і залишається основою
госпрозрахункової діяльності, самофінансування, виробничого і соціального розвитку.
З практичної точки зору він виконує дві важливі функції. По-перше, найбільш повно
характеризує фінансові результати діяльності, розмір грошових накопичень, є
найбільш узагальненим економічним показником роботи, мірилом ефективності
господарювання. В ньому відображаються всі аспекти діяльності: продуктивність
праці; ефективність використання виробничих фондів, трудових, матеріальних і
грошових ресурсів; рівень техніки і технології, інновацій, організації праці;
собівартість, якість і обсяг реалізованої продукції. По-друге, прибуток є головним
джерелом виробничого і соціального розвитку підприємств, платежів до бюджету. З
його допомогою створюється зацікавленість у підвищенні ефективності діяльності,
поєднанні інтересів власників-товаровиробників, трудових колективів і підприємства в
цілому.
В умовах державної та колгоспно-кооперативної власності прибуток чітко
спрямовувався на створення фондів накопичення (фонд розвитку виробництва або
фонд виробничого і науково-технічного розвитку, фонд соціального розвитку) і фондів
споживання (фонд матеріального стимулювання). Розміри цих фондів
встановлювалися відповідно до регламентуючих нормативів. Прийнятий порядок був
спрямований на забезпечення вирішення виробничих і соціальних задач.
Однак з впровадженням ринкових відносин, зміною умов господарювання і
методів впливу держави на господарюючі суб′єкти права підприємств у всіх сферах їх
діяльності значно розширилися. Основні правила ведення бізнесу в нашій країні
визначені Господарським кодексом України [1]. Це стосується і розподілу прибутку,
розмір якого залежить від належного відображення господарських подій в
бухгалтерському обліку. Нині держава не встановлює будь-яких нормативів розподілу
прибутку, але через деференціацію ставок оподаткування за різними видами
діяльності, впровадження механізмів пільгового оподаткування та пільгових
преференцій надає широкі можливості щодо регулювання та стимулювання розвитку
підприємств усіх форм власності. Прибуток залишається в розпорядженні
підприємства і використовується ним відповідно до напрямів, які визначені
засновницькими документами з врахуванням обмежень, встановлених діючим
законодавством. Отже, визначення напрямів використання прибутку, який залишається
у розпорядженні підприємства після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом, структури статей його використання знаходиться у компетенції
підприємства, його власників (засновників).
Європейський вибір України вимагає гармонізації вітчизняного обліку з
міжнародними стандартами обліку і фінансової звітності, які діють в країнах з
ринковою економікою. Тому слід враховувати нову облікову методологію в
господарській та юридичній практиці, що не завжди досягається. Прийняті нормативні
документи по веденню бухгалтерського обліку суттєво змінили облік, в тому числі
операцій, пов′язаних з використанням прибутку підприємств. При цьому Концепцією
реформування податкової системи запропоновано методологічні принципи визначення
об′єкта оподаткування податком на прибуток, які максимально наближені до
бухгалтерського обліку [ 7, с. 40]. Про гармонізацію бухгалтерського і податкового
обліку свідчить прийняття Положення про порядок розрахунку податкових різниць за
даними бухгалтерського обліку [ 8 ] і Методичних рекомендацій про складання
регістрів бухгалтерського обліку податкових різниць, валових доходів та валових
витрат [ 9 ].
Як зазначається в економічному словнику, розрізняють: повний, загальний
прибуток, який називається валовим (балансовим); чистий прибуток, який залишається
після сплати з валового прибутку податків і відрахувань; бухгалтерський,
розрахований як різниця між ціною (доходами від продажу) і бухгалтерськими
витратами; економічний прибуток. Економічний прибуток – різниця між доходами і
економічними витратами, які включають поряд з загальними витратами альтернативні
витрати; розраховується як різниця між бухгалтерським і нормативним прибутком
підприємця [ 3 , с. 302]. Альтернативні витрати – вартість виробництва товара або
послуги, яка вимірюється з точки зору втраченої (упущеної) можливості виробництва
іншого виду товару або послуг, що вимагають тих же затрат ресурсів; ціна заміни
одного блага іншим [ 3 , с. 22]. Прибуток бухгалтерський – прибуток від приємницької
діяльності, розрахований по бухгалтерським документам без врахування
документально не зафіксованих витрат самого підприємця, в тому числі упущеної
вигоди. А нормативний прибуток – витрати підприємця, які не включені у витрати, не
відображені в підприємницьких витратах згідно бухгалтерської документації, умовно
включені у бухгалтерський прибуток. Представляє мінімально необхідний прибуток
для відшкодування неврахованих витрат самого підприємця (затрат його праці,
використання особистого майна) [ 3 , с. 302].
Згідно з п. 1 ст. 142 ГКУ прибуток (дохід) суб′єкта господарювання є
показником фінансових результатів його господарської діяльності, який визначається
шляхом зменшення суми валового доходу суб′єкта господарювання за певний період
на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань. Склад валового доходу і
валових витрат суб′єктів господарювання повинен визначатися законодавством (п. 2 ст.
142 ГКУ). Однак такого законодавчого акта відносно визначення прибутку як
показника фінансових результатів немає. При цьому згідно зі ст. 3 Закону України
“Про оподаткування прибутку підприємств” визначається подібним чином як валовий
дохід за мінусом валових витрат і суми амортизаційних відрахувань не фінансовий
результат діяльності, а об′єкт його оподаткування, який називається оподатковуваним
прибутком [ 2 ]. Отже за нормами ГКУ економічний прибуток однозначно визначити
не можливо.
Згідно з п. 5 ст. 87 ГКУ прибуток господарського товариства створюється з
надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних і
прирівнених до них витрат і витрат на оплату праці. З цього можна зробити висновок,
що при даному визначенні прибутку по-перше, амортизаційні відрахування
вважаються витратами, прирівненими до матеріальних витрат, і по-друге -
господарські товариства можуть включати у собівартість продукції витрати на
придбання необоротних активів зразу, а не по частинам протягом всього строку їх
корисного використання.
 Під розподілом прибутку розуміється спрямування прибутку до бюджету і за
статтями використання на підприємстві. Так, чистий прибуток в сільськогосподарських
підприємствах України за даними 1998 року був використаний за такими напрямами в
процентному відношенні: відрахування в резервний (страховий) фонд – 2,7; на
виробничий розвиток – 8,7; на соціальний розвиток – 20,2; заохочування – 5,5;
дивіденди – 0,5; інші цілі – 62,4. Принципи розподілу прибутку можна сформулювати
так:
- прибуток, який одержує підприємство в результаті виробничо-
господарської та фінансової діяльності, розподіляється між державою і підприємством
як господарюючим суб′єктом;
- прибуток для держави надходить у відповідні бюджети у вигляді податків
і зборів, ставки які не можуть бути довільно змінені. Склад і ставки податків, порядок
їх розрахунку і внесків до бюджету встановлюються законодавчо;
- величина прибутку підприємства, яка залишається в його розпорядженні
після сплати податків, не повинна знижувати його зацікавленість в зростанні обсягів
виробництва та поліпшенні виробничо-господарської та фінансової діяльності;
- прибуток, який залишається у розпорядженні підприємства, в першу
чергу направляється на накопичення, яке забезпечує його подальший розвиток, і тільки
решту – на споживання [ 5, с. 111-112].
Як свідчить практика, підприємства не завжди весь прибуток, який
направляється на накопичення, використовують повністю. Залишок прибутку, який не
використаний на збільшення майна, має важливе резервне значення і може бути в
наступні роки спрямований на покриття можливих збитків, фінансування різних
витрат. Нерозподілений прибуток свідчить про фінансову стійкість підприємства,
наявність джерела для подальшого розвитку.
Господарські товариства з економічного прибутку повинні сплачувати
передбачені законом податки та інші обов′язкові платежі, а також відсотки за
кредитами банків і за облігаціями (п. 5 ст. 87 ГКУ). А державні комерційні
підприємства за рахунок такого прибутку мають створювати спеціальні (цільові)
фонди, які призначені для покриття витрат, пов′язаних з їх діяльністю: амортизаційний
фонд, фонд розвитку виробництва, фонд споживання (оплати праці), резервний фонд
та інші фонди, передбачені статутом підприємства (п. 5 ст. 75 ГКУ). Значить, державні
комерційні підприємства не повинні включати витрати на оплату праці, суму
амортизаційних відрахувань у собівартість продукції та фінансувати їх за рахунок
прибутку. Однак з таким порядком використання прибутку не можна погодитися,
оскільки це протирічить економічній теорії. При цьому деякі фонди (матеріального
стимулювання, розвитку виробництва, резервний) в дореформений період дійсно
створювалися за рахунок прибутку підприємств. Розподіл прибутку державних
комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового
плану. Отже, кожний вид підприємств за організаційно-правовою формою повинен
формувати і використовувати економічний прибуток по різному, що є
необгрунтованим.
 Як було вище відзначено, після переходу вітчизняного обліку на міжнародні
стандарти обліку та звітності суттєво змінилася облікова методологія операцій, пов
′язаних з формуванням і використанням прибутку підприємств. Чіткий порядок
визначення прибутку як фінансового результату діяльності звітного періоду міститься
в нормативних документах по бухгалтерському обліку. Згідно з п. 4 Положення
(стандарту) бухгалтерського обліку 3 “Звіт про фінансові результати” прибуток – це
сума, на яку доходи перевищують пов′язані з ними витрати. Доходи – це збільшення
економічних вигод у вигляді надходження, активів або зменшення зобов′язань, які
призводять до зростання власного капіталу (крім збільшення капіталу за рахунок
внесків власників). Витратами звітного періоду визначаються або зменшення активів,
або ж збільшення зобов′язань, що призводить до зменшення власного капіталу
підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або
розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені (п. 4
П(С)БО 3 “Звіт про фінансові результати” та п. 6 П(С) БО 16 “Витрати”). При цьому
доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності у
момент їх виникнення, незалежно від часу надходження або оплати грошових коштів.
Як витрати, доходи, так і фінансові результати після введення в дію П(С)БО
класифікуються за видами діяльності: операційна, фінансова, інвестиційна,
надзвичайна. Витрати зараз не враховуються за критерієм їх включення у собівартість
продукції та здійснення за рахунок прибутку. На практиці інколи деякі витрати
продовжують вважати витратами, які здійснюються за рахунок прибутку. Частіше
такими є витрати, які при визначенні оподатковуваного прибутку не включаються до
складу валових витрат. Це штрафи, пені, неустойки, інші фінансові санкції; добові
понад норм, які передбачені діючим законодавством; разова матеріальна допомога та
ін. У бухгалтерському обліку всі види витрат відображаються на відповідних
витратних рахунках (23, 91, 92, 93, 94, 95 та ін.) і не залежать від джерел фінансування.
Особливості обліку на державних та комунальних підприємствах встановлено
Положенням про порядок бухгалтерського обліку окремих активів та операцій
підприємств державного, комунального секторів економіки і господарських
організацій, які володіють та/або користуються об′єктами державної, комунальної
власності [ 6 ]. В цьому Положенні зазначено, зокрема, що, в розпорядчому документі
про облікову політику таких підприємств слід обов′язково розкривати порядок
відрахування прибутку до резервного капіталу та виплат, які здійснюються за рахунок
фонду споживання, створеного за рахунок прибутку (в тому числі визначається їх
вичерпний склад). Це ще раз засвідчує про те, що підприємствам необхідно мати
вичерпну інформацію про напрями використання прибутку, а отже організовувати
відповідний облік.
Згідно з Планом рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов
′язань і господарських операцій підприємств і організацій та Інструкцією про його
застосування [ 12 ], облік операцій, пов′язаних з використанням прибутку, необхідно
відображати по дебету рахунку 44 “Нерозподілені прибутки (непокриті збитки)”,
субрахунку 443 “Прибуток, використаний у звітному періоді”. У кінці року сальдо по
цьому субрахунку закривають у кореспонденції із субрахунками 441 “Прибуток
нерозподілений” або 442 “Непокриті збитки” з виведенням сальдо на одному з цих
субрахунків.
 Що стосується підприємств державного, комунального секторів економіки,
пропонується спрямування прибутку на розвиток виробництва відображати за дебетом
субрахунку 443 “Прибуток, використаний у звітному періоді” і кредитом субрахунку
426 “Фонди спеціального призначення” (субрахунок 4261 “Фонд розвитку
виробництва”). Здійснені за рахунок цього фонду капітальні інвестиції (придбання,
створення, модернізація, модифікація, реконструкція, добудова, дообладнання тощо
необоротних активів) відображати за дебетом субрахунку 4261 “Фонд розвитку
виробництва” і кредитом субрахунку 4262 “Використання фонду розвитку
виробництва”. Використання прибутку на матеріальне заохочення відображати за
дебетом субрахунку 443 “Прибуток, використаний у звітному періоді” і кредитом
рахунку 66 “Розрахунки за виплатами працівникам”; на створення інших фондів – за
дебетом субрахунку 443 “Прибуток, використаний у звітному періоді” і кредитом
субрахунку 426 “Фонди спеціального призначення” (субрахунок 4263 “Інші фонди”).
Використання інших фондів необхідно відображати за дебетом субрахунку 4263 “Інші
фонди” і кредитом субрахунку 4264 “Використання інших фондів”. На належну до
бюджету суму прибутку відповідно до законодавства – за дебетом субрахунку 443
“Прибуток, використаний у звітному періоді” і кредитом рахунку 67 “Розрахунки з
учасниками”. Відрахування у централізований фонд (за рахунок чистого прибутку)
відповідно до законодавства та установчих документів – за дебетом субрахунку 443
“Прибуток, використаний у звітному періоді” і кредитом субрахунку 682 “Внутрішні
розрахунки” [ 6 ].
Діючими стандартами бухгалтерського обліку передбачено обов′язкове
формування підприємствами тільки двох фондів (резервів) – резерву сумнівних боргів і
резервного капіталу. Також підприємства повинні створювати забезпечення (резерви)
для відшкодування майбутніх витрат, облік яких ведеться на рахунку 47 “Забезпечення
майбутніх витрат і платежів”. Забезпечення – це зобов′язання з невизначеними сумою
або часом погашення на дату балансу. Нараховуються такі види забезпечень (резервів):
на виплату відпусток працівникам; на додаткове пенсійне забезпечення; на виконання
гарантійних зобов′язань; на реструктуризацію; на виконання зобов′язань щодо
обтяжливих контрактів. Перелічені види забезпечень та резерв сумнівних боргів
створюються за рахунок відповідних витрат підприємства.
Із представленої кореспонденції рахунків в Інструкції № 291 [12] по рахунку
44 видно, що використання прибутку підприємств можливе за наступними напрямами:
збільшення розміру статутного капіталу; збільшення розміру пайового капіталу;
формування резервного капіталу; на покриття збитків минулих років; на погашення
облігацій; виплата дивідендів учасникам (засновникам).
Джерелами збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства
можуть бути: додаткові внески (вклади); реінвестиція дивідендів; спрямування
прибутку до статутного капіталу. Шляхами (способами) збільшення розміру
статутного капіталу акціонерного товариства є: збільшення кількості акцій існуючої
номінальної вартості і збільшення номінальної вартості акцій. Збільшувати статутний
капітал АТ за рахунок спрямування прибутку товариства до статутного капіталу має
право АТ, прибуток якого відповідно до закону не підлягає розподілу між
засновниками (учасниками, акціонерами). Збільшення розміру статутного капіталу
товариства за рахунок спрямування прибутку до статутного капіталу здійснюється
шляхом збільшення номінальної вартості акцій, що належать акціонерам. Таке
збільшення здійснюється пропорційно частці кожного з акціонерів у статутному
капіталі без розподілу цього прибутку між акціонерами (засновниками, учасниками) у
вигляді дивідендів [ 10, с. 19].
Резервний капітал – сума резервів, створених відповідно до чинного
законодавства або засновницьких документів за рахунок нерозподіленого прибутку
підприємства. Резервний капітал призначений на покриття непередбачених витрат,
збитків, на сплату боргів підприємства в разі його ліквідації.
Так, резервний (страховий) фонд в господарських товариствах створюється за
рахунок прибутку після сплати податків та всіх обов′язкових платежів у розмірі,
встановленому засновницькими документами, але не меншим від 25% статутного
капіталу. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду повинен бути
не менше 5% від суми чистого прибутку товариства (п.4 ст. 87 ГКУ).
Резервний капітал господарського товариства створюється з метою покриття
балансових збитків підприємства за певний період, на виплату дивідендів за
привілегійованими акціями у разі недостатності нерозподіленого прибутку, а також на
інші цілі, передбачені законодавством.
В бухгалтерському обліку інформація про стан та рух резервного капіталу
відображається на рахунку 43 “Резервний капітал”. Аналітичний облік резервного
капіталу ведеться за його видами та напрямами використання.
Якщо формування резервного (страхового) фонду в господарських
товариствах, державних підприємствах є обов′язковим, то для інших господарюючих
суб′єктів це вважається внутрішньою справою. Фонди (резерви) підприємства, що
утворюються за рахунок прибутку, можуть бути названі згідно з цільовим
призначенням їх використання. Наприклад: резерв на покриття непередбачених витрат
і балансових збитків минулих років; фонд дивідендів; фонд виробничого розвитку;
фонд розвитку персоналу; фонд соціального забезпечення; фонд участі персоналу у
прибутках, благодійний фонд та ін.
Кошти фонду виробничого розвитку спрямовуються на фінансування витрат з
технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих виробництв та освоєння
нових, на природоохоронні заходи, на будівництво або придбання будівель, споруд та
іншого майна виробничо-технічного призначення.
Кошти фонду розвитку персоналу витрачаються на освіту та підвищення
кваліфікації персоналу.
Кошти фонду соціального забезпечення використовуються на додаткові
виплати працівникам у разі тимчасової непрацездатності, крім виплат, що передбачені
чинним законодавством, на оплату путівок на санаторно-курортне лікування,
страхування здоров′я, життя персоналу, крім виплат, передбачених чинним
законодавством, тощо.
Кошти фонду участі персоналу у прибутках направляються на преміювання та
інші види матеріального заохочення працівників згідно з підсумками роботи за звітний
період.
 З метою забезпечення розширеного відтворення розмір прибутку, який
направляється у фонд розвитку виробництва сільськогосподарського підприємства,
може становити 40-50%, резервний – 5%, соціального розвитку – 5%. У фонд
матеріального стимулювання може направлятися 40-50% прибутку, з нього для
розподілу за працею – 50%, за капіталом – 50%.
Облік самих фондів та їх використання на наш погляд, необхідно відображати
на відповідних субрахунках рахунка 43 “Резервний капітал”. Доцільність їх створення,
а також відсоткове співвідношення визначається за підсумками роботи кожного
звітного періоду.
Прибуток використовується в першу чергу на сплату податку на прибуток.
Нарахування податку на прибуток підприємств проводиться не за рахунок
нерозподіленого прибутку, а за рахунок витрат звітного періоду, в якому
нараховується податок на прибуток.
Методологічні особливості відображення в бухгалтерському обліку податку на
прибуток визначено П(С)БО 17 “Податок на прибуток” [ 12 ]. Згідно з п. 3 П(С)БО 17
витратами прибутку визначається податок на прибуток, нарахований за ставкою
податку, яка визначена законом про оподаткування, але виходячи з прибутку,
визначеного за даними бухгалтерського обліку. Нарахування податку на прибуток
відображається по дебету рахунку 98 “Податок на прибуток”. При цьому в бюджет
фактично сплачується податок, який називається поточним податком на прибуток,
визначений за даними податкового обліку, тобто виходячи з оподатковуваного
прибутку, і відображається по кредиту субрахунку 641 “Розрахунки за податками”.
Різниця між сумою податку, яка відображена як витрати прибутку, і поточним
податком виникає за рахунок тимчасової різниці, причиною якої є використання різних
принципів визнання доходів і витрат в бухгалтерському та податковому обліку. В
бухгалтерському обліку використовується принцип нарахування. В податковому
обліку доходи визначаються по будь-якій з події, що сталася раніше: або дата
зарахування коштів від покупця, або дата відвантаження товарів (робіт, послуг).
Аналогічні відмінності і у визначенні витрат. Розбіжності між податковими і
бухгалтерськими правилами обліку призводять до того, що обліковий прибуток, як
правило, не дорівнює податковому.
Розрізняють тимчасові різниці, що підлягають вирахуванню, і тимчасові
різниці, що підлягають оподаткуванню. Тимчасова різниця, що підлягає вирахуванню,
- тимчасова різниця, що призводить до зменшення податкового прибутку (збільшення
податкового збитку) в майбутніх періодах. У разі наявності тимчасових різниць, що
підлягають вирахуванню, утворюється відстрочений податковий актив, тобто сума
податку на прибуток, що підлягає відшкодуванню в наступних податкових періодах.
Тимчасова різниця, що підлягає оподаткуванню, - тимчасова різниця, яка
включається в податковий прибуток (збиток) у майбутніх періодах. Суму податку на
прибуток, яка сплачуватиметься в наступних періодах з тимчасових різниць, що
підлягають оподаткуванню, називають відстроченим податковим зобов′язанням.
У загальному вигляді витрати з податку на прибуток складаються з поточного
податку на прибуток з урахуванням відстроченого податкового зобов′язання та
відстроченого податкового активу. Для обліку відстрочених податкових активів
призначено рахунок 17 “Відстрочені податкові активи”, а для обліку відстрочених
податкових зобов′язань – рахунок 54 “Відстрочені податкові зобов′язання”.
Висновки. Норми Господарського кодексу України протирічать методології
діючого обліку формування та розподілу прибутку, що вимагає їх взаємоузгодження та
коригування.
Більшість витрат, які раніше відображалися в порядку використання прибутку,
зараз відносяться до складу витрат підприємств і облічуються на відповідних
витратних рахунках, що пов′язано зі зміною значення терміну “витрати”.
Методика розрахунку податку на прибуток повинна грунтуватися на алгоритмі
розрахунку прибутку за даними бухгалтерського обліку.
В сільськогосподарських підприємствах не створюються фонди розвитку,
соціальний, матеріального стимулювання, дивідендів. Розмір прибутку, який
направляється у фонд розвитку підприємства, може становити 40-50%, резервний – 5%,
соціальний – 5%, матеріального стимулювання – 40-50%, що порівну розподіляється за
працею та капіталом (акціями, паями) у вигляді дивідендів, відсотків.
З метою контролю за вилученням обігових коштів з господарського обороту,
забезпечення повною інформацією про напрями використання прибутку необхідно
облік створення фондів накопичення і споживання та їх використання відображати на
відповідних субрахунках рахунка 43 “Резервний капітал”.
Тема 12. Фінансова звітність підприємства.
Взаємозв’язок форм звітності.

Взаємозв'язок показників форм бухгалтерської звітності

Перш ніж аналізувати бухгалтерську звітність, необхідно переконатися в її готовності.
Для цього проводять її попередню перевірку: наявність підписів, дотримання строків
подання в різні органи, дотримання необхідної розмірності одиниць виміру. Сума
активу балансу повинна бути сумі пасиву як на початок звітного періоду, так і на
звітну дату. Підсумки по розділах необхідно перевірити не тільки для того, щоб
переконатися в правильності складання звіту, але і для розрахунку аналітичних
коефіцієнтів.
Звітним формам властива як логічна, так і інформаційна взаємозв'язок. Суть логічного
зв'язку полягає у взаємодоповненні та взаємної кореспонденції звітних форм, їх
розділів і статей. Деякі найбільш важливі балансові статті розшифровуються в
супутніх формах. Наприклад, балансова стаття "Нематеріальні активи"
конкретизується в однойменному розділі додатки до балансу за формою № 5. Там же
розшифровується стаття "Основні засоби". Розшифровку інших показників при
необхідності можна знайти в аналітичному обліку.
На етапі логічної перевірки висновки аналітика залежать від його кваліфікації та
досвіду практичної роботи.
Логічні зв'язки доповнюються інформаційними зв'язками, що проявляються в прямих і
непрямих контрольних співвідношеннях між окремими показниками звітних форм.
Пряме контрольне співвідношення означає, що один і той же показник приведений
одночасно в декількох звітних формах. Так, величина статутного капіталу на початок
(кінець) року наводиться у формах № 1 і № 3, залишки грошових коштів - у формах №
1 і № 4. Непряме контрольне співвідношення означає, що кілька показників однієї або
ряду звітних форм пов'язані між собою нескладними арифметичними розрахунками.
Наприклад, показники залишкової вартості нематеріальних активів та основних
засобів, що приводяться в Бухгалтерському балансі (форма № 1) загальною сумою,
ув'язуються з показниками первісної вартості та амортизації в додатку до балансу
(форма № 5).
Знання цих контрольних співвідношень, важливе не тільки з позиції аналізу, але і
контролю, допомагає краще розібратися в структурі звітності, перевірити правильність
її складання шляхом візуальної перевірки окремих показників та арифметичних
співвідношень між ними.
Довгострокові і короткострокові фінансові вкладення наводяться загальною сумою на
початок і кінець звітного періоду в бухгалтерському балансі і розшифровуються за
видами у формі № 5.
Дебіторська заборгованість відображається у бухгалтерському балансі (розділ II), а
також у формі № 5 по окремих статтях на початок і кінець звітного періоду.
Кредиторська заборгованість наводиться в Бухгалтерському балансі (розділ V), а також
у формі № 5 по окремих елементах на початок і кінець звітного періоду.
Капітал і резерви за їх видами знаходить відображення в бухгалтерському балансі
(розділ III), а їхній рух за звітний період у Звіті про зміни капіталу (розділ I форми №
3).
Існують і інші взаємозв'язки між показниками форм бухгалтерської звітності, що
носять більш приватний характер. Так, для підтвердження достовірності Звіту про
зміни капіталу необхідно перевірити ув'язку його показників з відповідними статтями
пасиву балансу. У табл. 2.2 представлені взаємозв'язку показників бухгалтерського
балансу і звіту про зміни капіталу.
У нижченаведених таблицях наведені коди рядків показників звітності відповідно до
наказу Мінфіну Росії № 67н та наказом Держкомстату Росії і Мінфіну Росії від 14
листопада 2003 № 475 / 102н "Про коди показників річної бухгалтерської звітності
організацій, дані по яких підлягають обробці в органах державної статистики ".
Для перевірки правильності відображення показників Звіту про рух грошових коштів
порівнюють статті Бухгалтерськогобалансу, що характеризують грошові кошти, з
відповідними статтями форми № 4 (табл. 2.3).
Показники активу і пасиву балансу, представлені в деталізованому вигляді у формі №
5 "Додаток до бухгалтерського балансу", повинні бути взаємопов'язані з відповідними
агрегованими статтями балансу (табл. 2.4).
Окремі показники форми № 2 "Звіт про прибутки і збитки" повинні бути ув'язані з
показниками форм № 1 "Бухгалтерський баланс" і № 3 "Звіт про зміни капіталу" (табл.
2.5).
Наведену в цьому розділі інформацію необхідно враховувати при підготовці звітності
до економічного аналізу, для того щоб керівництво організації могло приймати
грамотні і обгрунтовані рішення в сфері виробництва, збуту, фінансів, інвестицій та
інновацій.