ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття принципів цивільного процесуального права

2. Система принципів цивільного процесуального права
3. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як
принципи цивільного судочинства.
4. Організаційно-функціональні принципи цивільного
процесуального права
5. Функціональні принципи цивільного процесуального права

1. Поняття принципів цивільного процесуального права

Цивільно-процесуальне право є самостійною галуззю права і має

притаманні йому принципи. “Принцип” з латинської означає “первісний”.
Принципи – це те, що пронизує право, виявляє його зміст.
Упроцесуальній літературі поняття принципів права визначається по-
різному. Так, під принципами, цивільного процесуального права,
розуміються основні ідеї, уявлення про суд й правосуддя, які закріпленні у
процесуальному законодавстві, у результаті чого стали його основними
положеннями, якісними особливостями, котрі визначають характер цивільно-
процесуального права, порядок його застосування й напрямок подальшого
розвитку. Таке розуміння принципів являється найбільш розповсюдженим і
апріорі виходить з того, що принципи мають імперативний характер, в
цілому, правильним. Окремі автори вважають, що принципи цивільного
процесуального права – основні положення даної галузі права, які
відображають її специфіку (проф. Боннер).
Різні підходи призводять і до спорів щодо складу принципів
цивільного процесуального права, його “розширення” або, навпаки,
“звуження”. Так, у науковий обіг вводяться такі принципи, як принцип
справедливості судочинства, об’єктивної істини, недоторканність людини,
охорона особистого та сімейного життя громадянина, таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, неможливість
процесуального сумісництва, права бути вислуханим тощо.
Разом з тим, враховуючи необхідність визначення місця принципів
права в механізмі правового регулювання процесуальних відносин і їх ролі
при здійсненні правосуддя, запропоноване поняття потребують деяких
уточнень.
Уявляється, що принципи цивільного процесуального права с точки
зору їх родової характеристики, являються правовими засадами правосуддя в
цивільних справах. Підтвердженням цього є те, що Конституція України,
регламентуючи правосуддя, передбачає основні засади судочинства:

1
рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом, розумні
строки розгляду справи в суді та ін. Причому, основні засади судочинства
мають конституційний характер, тому що закріплені в Конституції України.
Поряд з цим, засади судочинства можуть бути закріплені й в іншому
законодавстві, регулюючому окремі судові юрисдикції. З врахуванням
сказаного, засадами судочинства є основні конституційні засади, а також
засади судочинства, передбачені іншими законами.
Характеристика принципів цивільного процесуального права, як
основних засад, має суттєве значення, оскільки принципи являються
вихідними положеннями, закріпленими в чинному законодавстві, на яких
повинно ґрунтуватися процесуальне законодавство.

Як основні засади, принципи цивільного процесуального права мають

наступні властивості:
1. Фундаментальний характер для цивільного процесу в цілому та
окремих інститутів цивільного процесуального права.
2. Відбивають певний механізм здійснення судової влади і процедур
правосуддя та цінності цивільного судочинства та цивільного
процесуального права.
3. Мають нормативний характер. Особливо це стосується загально
визнаних принципів і норм міжнародного права, які мають наднаціональний
характер і закріплюються у міжнародно – правових актах.
4. Визначають модус доступності правосуддя для всякого суб’єкта
права як наявність рівних можливостей доступу до суду
5. Мають виключно обов’язковий характер. Недотримання
принципів тягне незаконність судових актів.
6. Визначають залежність відповідальності держави за дотримання
принципів в частині виконання міжнародно – правових зобов’язань і
принципу верховенства права при здійсненні судочинства..

Не менш важливе значення має також характеристика принципів

цивільного процесуального права в аспекті механізму правового
регулювання цивільних процесуальних відносин.
Виходячи з природи принципів цивільного процесуального права як
основних засад правосуддя та враховуючи їх регулюючу роль, можна
кваліфікувати принципи з точки зору правової форми як норми загального і
визначеного характеру, закріплені у Конституції України і законодавстві про
цивільне судочинство, що являються вихідними для регламентації
правосуддя у цивільних справах, та на котрих ґрунтуються процесуальні
норми більш приватного характеру. Звідси принципи цивільного
процесуального права – це своєрідні, специфічні норми цивільного
процесуального права, нетипові правові приписи.
Особливість норм-принципів цивільного процесуального права полягає в
тому, що вони являються первинними в структурі цивільного процесуального

2
права і не виводяться з інших норм. Навпаки, інші норми повинні
відповідати, конкретизувати норми-принципи.
Норми-принципи, таким чином, зв'язують зміст цивільного
процесуального права з його основами (засадами), статусом судової влади і
правосуддя в правовій системі. Тому принципи пронизують зміст цивільного
процесуального права.
Узв'язку з кваліфікацією принципів цивільного процесуального права
як специфічних норм і їх фундаментальним значенням стосовно інших норм
цивільного процесуального права, виникає питання про особливості норм-
принципів.
По-перше, у нормах-принципах закріплений більш загальний характер
правових вимог. По-друге, норми-принципи мають незаперечний характер,
тобто не допускається ніяких виключень із правил поведінки. По-третє,
норми-принципи мають найвищу стабільність і не піддаються змінам на
відміну від поточного законодавства.
Таким чином, принципи цивільного процесуального права - виражені
в нормах цивільного процесуального права незаперечні по своїй природі
вимоги до суду й учасникам цивільного процесу, які характеризують його
зміст, засади здійснення правосуддя в цивільних справах.
Регулятивна функція принципів у процесуальних галузях права, у тому
числі і цивільному процесуальному праві, має виключне значення, тому що
недотримання принципів тягне порушення основних правових начал порядку
судочинства і винесення незаконних судових рішень.

2. Система принципів цивільного процесуального права.

У найбільш загальному вигляді систему принципів цивільного
процесуального права становлять два рівні. Перший рівень складають
загальновизнані принципи і норми міжнародного права, другий – принципи,
закріплені у національному законодавстві.
Загальновизнані норми і принципи міжнародного права є
основоположними імперативними нормами міжнародного права, що
приймаються і визнаються міжнародним співтовариством держав у цілому,
відхилення від яких є неприпустимим. Вони мають наднаціональний
характер і закріплюються у міжнародно-правових актах – Загальній
декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні
права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод,
практиці Європейського суду з прав людини.
Вичерпного переліку зазначених принципів не існує, найчастіше до них
відносять принципи верховенства права, верховенства прав людини, права на
суд, правової визначеності, пропорційності, субсидіарності.
Що стосується принципів національного законодавства, то вони
становлять другий рівень принципів цивільного процесуального права. В
залежності від критеріїв поділу можна запропонувати декілька класифікацій

3
принципів цивільного процесуального права що закріплені у національному
законодавстві.
По-перше, за джерелом закріплення можна виокремити принципи:
1) закріплені у Конституції України (верховенство права і законність,
здійснення правосуддя тільки судом, незалежність суддів та підкорення їх
тільки закону тощо);
2) закріплені у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (рівність
перед законом і судом, гласність і відкритість судового процесу, мови
судочинства тощо);
3) закріплені у Цивільному процесуальному кодексі України
(змагальність, диспозитивність, забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішень суду, процесуальна рівноправність сторін тощо).
По-друге, залежно від сфери правового регулювання виділяють: 1)
загально правові; 2) міжгалузеві; 3) галузеві принципи цивільного
судочинства.
По-третє, можлива класифікація принципів за об’єктом правового
регулювання.
В залежності від ролі того чи іншого принципу в здійсненні правосуддя
виділяють організаційно-функціональні і функціональні принципи
цивільного процесуального права. Перша група принципів регулює
організацію правосуддя і здійснює вплив на порядок його реалізації. Друга
група принципів регулює в основному порядок здійснення правосуддя, тобто
визначають процесуальну діяльність.

До організаційно-функціональних принципів відносять принципи

здійснення правосуддя тільки судом; колегіальності розгляду цивільних
справ; участь у судочинстві народних засідателів; незалежність суддів і
народних засідателів і підпорядкування їх тільки закону; здійснення
правосуддя на началах рівності громадян перед законом і судом; гласності;
національної мови судочинства, тощо.
До групи функціональних – принципи цивільного судочинства:
диспозитивності; змагальності; процесуальної рівності сторін; усності;
безпосередності.

3. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як

принципи цивільного судочинства.
Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принципи
цивільного судочинства є основоположними імперативними нормами
міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим. Вони мають
наднаціональний характер і закріплюються у нормах міжнародного права і
мають субсидіарний характер. До загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права як принципів цивільного судочинства належать:
принцип верховенства прав людини, принцип верховенства права, принцип
права на суд, принцип правової визначеності, принцип пропорційності.

4
 Принцип верховенства прав людини у цивільному судочинстві
передбачений у ст. 3 Статуту Ради Європи, в якій проголошується, що кожен
член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права та
принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його
юрисдикцією, повинні користуватися правами і основними свободами, та
щиро і активно співробітничати в ім’я досягнення мети Ради, яка буде
досягатися шляхом підтримки та подальшого здійснення прав людини і
основних свобод. Зазначений принцип у сфері правореалізації полягає у
тому, що національний суд під час розгляду справи та ухваленні рішення
повинен вирішувати питання про відповідність національного законодавства
принципу верховенства прав людини. У випадку невідповідності
національного законодавства вимогам верховенства прав людини
національний суд може скасувати такий закон, розглянути його на
відповідність конституції або не застосувати такий закон в залежності від
особливостей повноважень судових органів в конкретній країні.
Принцип верховенства права має багато складових змістового та
формального характеру, однак визначальним для сфери цивільного
судочинства є те, що держава повинна забезпечити громадянам доступ до
суду, наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права
людини, відповідність судового рішення вимогам правової визначеності,
достатня чіткість визначення в законі обсягу будь-якого правового розсуду та
способу його здійснення, наявність громадської довіри до судів, як гарантів
справедливості, обов’язковість судових рішень, можливість скасування
рішення суду судом вищої інстанції, якщо таке рішення е набрало законної
сили тощо.
Принцип права на суд можна розглядати як підсистему верховенства
права, яка дозволяє оцінити конкретний судовий розгляд на відповідність
міжнародним стандартам справедливого судочинства. Усі елементи права на
суд у цивільному судочинстві можна поділити на дві групи: інституціональні
та процесуальні. До інституціональних елементів належать доступ до суду,
незалежність, неупередженість суду та створення його на підставі закону. До
процесуальних елементів слід віднести гласність, процесуальну
рівноправність сторін, змагальність, вмотивованість, остаточність та
здійсненність судових рішень, розумний строк судового розгляду.
Принцип правової визначеності у цивільному судочинстві полягає у
доступності нормативних актів, їх несуперечливість, відсутність прогалин,
обов’язкове оприлюднення нормативних актів, єдність у застосуванні закону,
правило res judicata (вимога остаточності судових рішень), здійсненність
судових рішень.
Принцип пропорційності спрямований на забезпечення розумного
балансу приватних і публічних інтересів у сфері відправлення правосуддя у
цивільних справах, відповідно до чого цілі обмежень прав повинні бути
істотними, а засоби їх досягнення – обґрунтованими і мінімально
обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються.

5
 4. Організаційно-функціональні принципи цивільного
процесуального права

Здійснення правосуддя виключно судами на засадах поваги до честі і

гідності, рівності перед законом і судом.

Конституція України визначає, що правосуддя в Україні здійснюється

виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих
функцій іншими органами чи посадовим особами не допускається.
Юрисдикція судів поширюється на усі правовідносини у державі ( ст. 124
Конституції України).Дана норма Конституції має засадний характер для
цивільного судочинства та глибокий конституційно-правовий зміст з точки
зору регламентації сфери судової влади та здійснення правосуддя у
цивільних справах. У аспекті прав та свобод громадян здійснення правосуддя
виключно судами є гарантією реалізації конституційного права на судовий
захист як необмеженого конституційного права (ст. 55 Конституції України).
Принцип здійснення правосуддя тільки судом є похідним від принципу
розподілу влади у державі на законодавчу, виконавчу і судову. Стосовно
судової влади то вона випливає зі своєрідного характеру функцій суду –
захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і інших суб’єктів
права. Відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої гілок
влади та специфічність функції судової влади передбачає єдність судової
влади, необхідність єдиного і рівного для усіх суду.
Виходячи з цього, судова влада повинна втілюватися тільки в
правосудді, а “право судити” має бути надане лише органам, що входять в
судову систему, організуються на принципах незалежності і здійснюють
свою діяльність в єдиному порядку, передбаченому законом.

Принцип рівності громадян перед законом і судом.

В цьому принципі визначальним є те, що правосуддя не може бути

привілеєм і доступ до правосуддя не обмежуватиметься за ознаками
походження, соціального і майнового стану, расовою і національною
належністю, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
місця проживання та інших обставин. Це суттєва ознака функціонування
правосуддя у правовій державі, витікає із рівності громадян перед законом і
принципу верховенства права.
Згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має
право на ефективне відновлення в правах компетентними національними
судами у випадку порушення її основних прав, які надані їй конституцією чи
законом. Таке положення практично відтворене і у Конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод, яка передбачає, що кожен при вирішенні
спору щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні
обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти

6
нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного
строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (ст. 6).
Конституція України (ст. 129) відносить рівність усіх учасників
судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства.
Раніше у Конституції та законодавстві про судоустрій та судочинство
закріплявся принцип рівності громадян перед законом і судом.
Як видно, чинний принцип є ширшим ніж рівність громадян перед
законом і судом і розповсюджується не тільки на громадян - сторін судового
процесу, але й на інших його учасників і має два аспекти - рівність перед
законом і рівність перед судом.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом передбачає
єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх
процесуальних прав.
Що стосується іншої його сторони даного принципу - рівності усіх
учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною від засад
доступності судового захисту та наявності права на судовий захист, оскільки
громадяни мають право звертатися до суду (ч.1 ст.55 Конституції),
юрисдикція якого є необмеженою і розповсюджується на всі правовідносини,
що виникають у державі (ч.2 ст.124 Конституції).

Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону

Частина перша статті 129 Конституції передбачає, що судді при

здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. В ній
відтворені міжнародні стандарти правосуддя. Так, Загальна декларація прав
людини проголошує, що кожна людина для встановлення обґрунтованості
пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її
справу розглянув з додержанням усіх вимог справедливий незалежний і
безсторонній суд (ст.10). Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права також визначає, що кожен має право при розгляді будь-якого
кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його
прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і
публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом,
створеним на підставі закону.
VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з
правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи незалежності судових
органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується
державою і закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи
вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно
до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання,
тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з
будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від
них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і додержання
прав сторін.

7
 Незалежність судів та підкорення їх лише закону забезпечується
організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії
незалежності передбачаються ст. 126 Конституції України та Законом
України “Про cудоустрій та статус суддів”. При здійсненні судочинства
незалежність суддів та підкорення їх лише закону находить свій прояв у
процесуальному режимі відносин складу суду, що розглядає справу,
відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами,
всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який
унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя
Принцип незалежності судів при здійсненні правосуддя не дублюється
і не конкретизується у процесуальному законодавстві. Разом з тим, у ЦПК
містяться норми, які є похідними від цього принципу. Так, незалежність
суддів і підкорення їх лише закону виявляється у передбаченому порядку
вирішення питань судом та процесуальному порядку прийняття рішень та
інших судових актів, праві судді, не згодного з рішенням більшості, на
письмове викладення своєї окремої думки (ст. 35 ЦПК), підставах для
відводу судді та недопустимості повторної участі судді в розгляді справи
(ст.37 ЦПК), судове рішення ухвалюється в умовах таємниці нарадчої
кімнати ( ст. 245 ЦПК). При здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в
судовій справі суддя повинен виходити із власного її розуміння та
переконання, що ґрунтуються на дослідженні всіх обставин справи, бути
незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та інших учасників судочинства.
Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від
вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового
контролю вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того,
поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його
правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може
бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя
діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при

здійсненні правосуддя. Будь-яке не передбачене законом втручання в
діяльність судді при здійсненні правосуддя забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законодавством. Суддя не зобов'язаний давати будь-
які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться
в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не
інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

Колегіальність і одноособовість розгляду цивільних справ

Згідно ч. 2 ст. 129 Конституції судочинство провадиться суддею
одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий
характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних
видах судочинства. Вона конкретизується у процесуальному законодавстві.

8
 Стаття 34 ЦПК передбачає, що цивільні справи у судах першої
інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від
імені суду. Колегіальним складом суду з участю присяжних розглядаються
справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи
недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності, визнання фізичної
особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою, усиновлення, надання
особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, обов’язкову
госпіталізацію до протитуберкульозного закладу ( ч.4 ст. 293 ЦПК).
Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ
забезпечує професіоналізм судової практики у тому розумінні, що
засновується на презумпції достатності процесуальних засобів з точки зору
одноосібного складу суду, який розглядає справи у суді першої інстанції, та
колегіальності при розгляді окремих специфічних категорій цивільних справ
по суті та при перегляді судових рішень.
Спеціально слід наголосити також на тому, що принцип колегіальності
і одноособовості розгляду цивільних справ, як засадничий припис цивільного
судочинства, є органічною частиною права на належний суд, яке за своїм
обсягом охоплює не лише право на компетентний суд, але і право на суд з
точки зору його складу як органу судової влади при розгляді конкретних
цивільних справ. Тому не випадково цивільне процесуальне законодавство,
регламентуючи підстави для скасування рішення суду і передачі справи на
новий розгляд, передбачає що такою може бути розгляд справи
неповноважним суддею або складом суду ( 376, 411 ЦПК).

Державна мова судочинства

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що цивільне
судочинство в судах провадиться державною мовою. Суди забезпечують
рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Суди
використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право
учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі
рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які
не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право
робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання
рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому
послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом. (ст. 9
ЦПК).
Правила про мову цивільного судочинства мають принципове значення
для здійснення функцій суду, завдань цивільного судочинства, реалізації
його принципів, прав сторін на судовий захист, а також процесуальних прав і
обов'язків інших учасників цивільного процесу. Не правильне застосування
правила про мову судочинства або порушення цих правил призводить до
скасування судових рішень, оскільки порушується право сторін на судовий
захист або публічні інтереси правосуддя.
Оскільки ст. 9 ЦПК формулює правила, які є незаперечними, вони
кваліфікуються як принцип мови судочинства, що застосовується на усіх
9
стадіях цивільного процесу. Вимоги цього принципу спрямовані на
здійснення завдань правосуддя, прав та обов'язків учасників цивільного
процесу і тому слід вважати, що наведена у ст. 9 ЦПК норма містить загальне
правило мови судочинства правило про державну мову судочинства.
Визначаючи мову судочинства як принцип, слід відмітити актуальні
аспекти практики його застосування. При цьому основополагаючими
повинно бути, по-перше, положення Конституції України щодо
функціонування української мови як державної і обов'язкової для
використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві і таке
інше; гарантування державою вільного розвитку, використання і захисту мов
національних меншин (ст. 10 Конституції). По-друге, пріоритет прав і свобод
людини, утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного
обов'язку держави (ст. 3 Конституції). По-третє, вимоги міжнародно-
правових актів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є чинними як
органічна частина національного законодавства.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними

засобами
Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу
незалежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує “прозорість”
судочинства. Судовий процес стає “прозорим”, коли держава визнає
пріоритет прав громадян. Громадянське суспільство зацікавлене у
незалежному суді та рівності сторін і тому лише в умовах гласності судова
незалежність і рівність сторін стають гарантованими.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами як засада судочинства закріплена у п.7 ст. 129 Конституції України.
Зміст принципу гласності судочинства регламентований і у ст. 6 ЦПК. На
відміну від конституційного припису щодо гласності судового процесу та
його повного фіксування технічними засобами, ст. 7 ЦПК має назву:
“Гласність судового розгляду” і регламентує головним чином підстави
закритого розгляду справи у судовому засіданні.
Гласність судочинства є необхідним елементом правосудної діяльності
органів судової влади, а також умовою реалізації права на судовий захист
сторонами основних учасників судочинства, та інтересів суспільства у
справедливому правосудді.
Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як
обов’язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на
гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих
судових засіданнях, розповсюджувати та отримувати інформацію про
діяльність суду.
Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, слід
виділяти гласність загальну і гласність сторін. Загальна гласність означає
можливість присутності у суді усіх бажаючих при розгляді судових справ і
допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації,
висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує належну судову

10
процедуру і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету
правосуддя. Реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації,
які висвітлюють діяльність суду. Гласність судочинства у цьому аспекті не
зводиться тільки до вільного доступу у зал судового засідання і до права
присутніх інформувати інших осіб про те, що вони спостерігали у судовому
засіданні. Гласність судочинства означає також право кожного з присутніх у
судовому засіданні за допомогою відповідних засобів спостерігати за ходом
процесу, а також фіксувати хід судового засідання. Особи, присутні в залі
судового засідання, представники засобів масової інформації можуть
проводити у залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з
використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання
окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених цим
Кодексом.
Закон України “Про судоустрій та статус суддів” також містить
норму, яка дозволяє проведення в залі судового засідання фото і відео
зйомки, телетранслювання, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання з дозволу суду.
Гласність для сторін, на відміну від загальної гласності, відбивається у їх
праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленим про зміст
вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути
вислуханими у судовому засіданні тощо.
Гласність судочинства у Конституції поєднується з повною фіксацією
судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судового процесу
технічними засобами розглядається як спосіб забезпечення гласності
судочинства.
Гласність судочинства притаманна усім стадіям судочинства – при розгляді
справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах.
Важливим аспектом гласності судочинства є відкритість судових
засідань. У ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини
право на справедливий судовий розгляд пов’язується з відкритим розглядом
справи. Конвенційною вимогою є також те, що судова постанова
оголошується прилюдно, але преса і відвідувачи можуть не допускатися до
залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з
метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної
безпеки в демократичному суспільстві, коли того вимагають інтереси
малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі
неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках
привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
Відповідно до ст. 7 ЦПК розгляд справ у всіх судах відкритий, за
винятком випадків, коли це суперечить охорони державної таємниці та іншої
таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть
участь у справі, з метою забезпечення таємності усиновлення, запобігання
розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб,
які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь та
гідність.
11
 ЦПК передбачає закритий розгляд справи не лише з підстав державної,
але і іншої таємниці, яка охороняється законом, - нотаріальної, банківської,
адвокатської, комерційної, медичної тощо. Так, медична таємниця – це
сукупність інформації про стан здоров’я людини : відомості щодо звернення
особи до лікувального закладу за медичною допомогою, діагнозу її
захворювання, стану здоров’я тощо.
При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути
присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності – свідки,
експерти, спеціалісти і перекладачі.
Елементом гласності судового процесу є правило про те, що рішення
суду проголошується прилюдно. Одначе чинне процесуальне законодавство
передбачає, що рішення проголошується прилюдно, крім випадків, коли
розгляд проводиться у закритому судовому засіданні.
Поряд з загальною гласністю, може бути обмеженою і гласність сторін.
Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не приймає участі у тих чи
інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами
справи тощо.
Обмежену гласність сторін не можна кваліфікувати як наслідок
порушення процесуальних прав. І тому обмежену гласність слід відрізняти
від її порушення. Так, судове рішення підлягає скасуванню якщо справу
розглянуто у відношенні будь-кого з осіб, які беруть учать у справі, не
повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив
питання про права і обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.
Суттєвим аспектом загальної гласності судочинства є публікація
судових рішень та інформації про цивільні справи, що розглядаються судами,
а також право кожного отримувати інформацію про судові справи, в тому
числі право журналістів на отримання такої інформації (З А К О Н У К Р А Ї
Н И Про доступ до судових рішень ( Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 2006, N 15, ст. 128 ) Цей Закон визначає порядок доступу до судових
рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної
юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому
застосуванню законодавства.

5.Функціональні принципи цивільного процесуального права

Принцип диспозитивності.
Це головний принцип цивільного процесуального права, оскільки він
визначає механізм виникнення, розвитку та закінчення цивільної справи.
Тому його і називають звичайно рушійною основою цивільного процесу.
Громадяни мають право на судовий захист від посягань на честь і
достоїнство, життя і здоров’я, на особисту свободу та майно. Можливість
здійснення цього права залежить перш за все від самого громадянина.
Звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи
охоронюваного законом інтересу можуть і підприємства, організації та
установи, які мають права юридичної особи.
В юридичній літературі інколи зустрічаються спроби перелічити статті
ЦПК, в яких закріплено принцип диспозитивності. Такі спроби здаються
марними.
 Принцип диспозитивності виявляється і одержує своє нормативне
закріплення щодо всіх стадій цивільного процесу і до всіх видів проваджень.

15
 Згідно із ст. 4 ЦПК всяка заінтересована особа вправі в порядку,
встановленому законом, звернутись до суду за захистом своїх порушених,
невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів. Це положення
процесуального закону надає заінтересованій особі право процесуальної
ініціативи порушити справу у суді. Відповідно до даного принципу ця
процесуальна ініціатива тягне за собою процесуальний результат (у даному
разі — порушення справи) лише при наявності розпоряджувальної дії судді
— постановлення ухвали про порушення цивільної справи. Суддя в цій
процесуальній ситуації перевіряє наявність права на процесуальну ініціативу
(права на подання позовної заяви або заяви), а також додержання порядку її
здійснення та допомагає заінтересованій особі здійснити її.
Особливість принципу диспозитивності у стадії порушення справи
полягає і у тому, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть
звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в
інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах..
Згідно з принципом диспозитивності сторони в будь-якому виді
провадження і в будь-якій його стадії можуть розпоряджатися рядом
процесуальних та суб’єктивних матеріальних прав: знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал,
постанов, інших документів, що є у справі; брати участь у судових
засіданнях, заявляти клопотання та відводи тощо. Окреме місце серед прав
сторін належить суб’єктивним правам, здійснення яких впливає на рух
справи, — право позивача відмовитися від позову та право сторін закінчити
справу мировою угодою.
Устадії судового розгляду позивач може заявити про відмову від позову,
а сторони — про бажання закінчити справу мировою угодою. Суд у подібних
випадках зобов’язаний роз’яснити позивачеві або сторонам наслідки
відповідних процесуальний дій, головним з котрих є неможливість звернення
до суду з тотожним позовом. Крім того, суд повинен перевірити законність
процесуальної ініціативи: чи не суперечить вона законові, чи не
порушуються чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Якщо такого
немає, суд приймає відмову від позову або затверджує мирову угоду і
закриває провадження в справі. Здійснення процесуальної ініціативи і в
цьому разі відбувається при допомозі і під контролем суду.
Згідно із ст. 352 ЦПК сторонам, третім особам надане право порушити
апеляційне провадження. Процесуальну ініціативу такого виду може заявити
і прокурор або заступник прокурора незалежно від того, чи брали вони
участь у даній справі. У тому і другому випадку для порушення провадження
необхідні розпоряджувальні дії судді — прийняття апеляційної скарги
(подання), тобто і тут суд та прокурор допомагають розпоряджатись правом і
контролюють цю розпоряджувальну дію.
В апеляційному провадженні сторони згідно з принципом
диспозитивності розпоряджаються широким колом прав, головними з котрих
є права, які впливають на розвиток провадження.

16
 Дія принципу диспозитивності у касаційному провадженні дещо
обмежені, оскільки це особливий вид перегляду — перегляд рішень, що
набрали законної сили.
Широкою є сфера дії принципу диспозитивності і у виконавчому
провадженні. Державний виконавець починає виконувати рішення, як
правило, згідно з розпоряджувальною дією заінтересованої особи — заявою
стягувача. Стягувач і боржник мають право заявити про відвід державного
виконавця, оскаржувати його дії, бути присутніми особисто при проведенні
виконавчих дій або уповноважити для цього своїх представників,
знайомитися з усіма матеріалами виконавчого провадження, одержувати
довідки про хід виконання тощо
Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному судочинстві
проявляється і діє перш за все у трьох головних напрямках: 1) здійснення
заінтересованими особами прав, пов’язаних з порушенням та розвитком
процесу (подання заяви, апеляційної скарги тощо); 2) здійснення прав щодо
зміни процесу (заміна неналежної сторони за згодою позивача, зміна
підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних
вимог та ін.); 3) здійснення прав по закінченню процесу (відмова від позову,
відмова від примусового виконання, мирова угода).
Принцип змагальності полягає у виявленні в змагальній формі ініціативи
та активності осіб, які беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав та
виконанні обов’язків по визначенню кола обставин, які мають значення для
вирішення справи, та по збиранню, дослідженню і оцінці доказів, які
підтверджують або спростовують ці обставини. Якщо принцип
диспозитивності забезпечує рух цивільної справи, то принцип змагальності
забезпечує повноту дослідження обставин даної справи.
Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в
якій справа розглядається шляхом змагання, спору сторін, дослідження
доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у
справі. Так, згідно із ст. 227 ЦПК з самого початку розгляду справи по суті
суд почергово з’ясовує принципову позицію сторін по справі та передбачає
послідовність виступів з поясненнями у судовому засіданні сторін, їх
представників та третіх осіб. Ці учасники процесу в передбаченому порядку
виступають у судових дебатах і можуть обмінюватися репліками (ст. 242
ЦПК).
Змагальна форма притаманна й іншим видам проваджень, з винятками і
доповненнями, обумовленими особливостями кожного з видів проваджень.
Така побудова цивільного судочинства має істотне значення для
з’ясування фактичних обставин кожної справи. Але це є тільки формальною
стороною принципу змагальності цивільного процесуального права.
Суттєва сторона даного принципу виявляється у праві і обов’язку
сторін визначати коло фактів, на які вони можуть посилатися як на
підставу своїх вимог і заперечень, та обов’язку довести обставини,
якими вони обґрунтовують позов або заперечення проти позову (ст. 12
ЦПК).
17
 Позивач у позовній заяві може і повинен викласти обставини, якими він
обґрунтовує свою вимогу, зазначити докази, що стверджують позов (ст. 175
ЦПК), причому викладення обставин — це обов’язок, а визначення їх кола —
це право позивача.
Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні
процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення
процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав,
передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами
та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.
Принцип процесуальної рівноправності сторін. Цей принцип
закріплений перш за все у ст. 49 ЦПК. Суть його відбивається у тому, що
сторони у цивільному процесі користуються рівними (але не однаковими)
процесуальними правами. Позивач і відповідач мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал та
інших документів, брати участь у судових засіданнях, подавати докази,
заявляти клопотання та відводи, оскаржувати рішення тощо.
Сторони мають не тільки рівні права, а й рівні обов’язки: вони зобов’язані
добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами (ст. 44
ЦПК).
Принцип процесуальної рівноправності сторін діє у всіх стадіях і у всіх
провадженнях цивільного процесу. Його дію не треба зводити лише до
рівноправності у наданні доказів. Він забезпечує рівні можливості участі в
процесі, рівні можливості захисту і здійснення рівних прав, рівні обов’язки
сторін, рівну процесуальну допомогу суду позивачеві і відповідачеві.
Верховний Суд України неодноразово підкреслював обов’язок суддів
забезпечувати сторонам рівні можливості участі у процесі.
Але тільки цим не вичерпується суть даного принципу. Він тісно
пов’язаний з принципами диспозитивності та змагальності, в поєднанні з
котрими і досягається дійсна рівність сторін у цивільному судочинстві. Суд
зобов’язаний вживати усіх передбачених законом засобів до забезпечення дії
даного принципу.
Принцип усності судового розгляду. Даний принцип визначає форму
доведення до суду та інших учасників процесуальної діяльності фактичного і
доказового матеріалу. Згідно з принципом усності усі обставини цивільної
справи з’ясовуються в усній формі. Винятки з цього принципу визначаються
процесуальним законом. На підставі ст. 231 ЦПК, наприклад, свідок, даючи
показання, може користуватись письмовими замітками в тих випадках, коли
його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які
важко зберегти в пам’яті. У всякій цивільній справі завжди є письмові

18
матеріали (довідки, договори, протоколи, листування та ін.). Вони, як
правило, оголошуються в судовому засіданні.
Усність потрібна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому
спілкуванню суду із сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі,
та іншими учасниками процесуальної діяльності, більш глибокому
сприйняттю обставин справи, дозволяє сконцентрувати процесуальний
матеріал у судовому засіданні, своєчасно розглянути справу та винести
законне і обґрунтоване судове рішення.
Проте у цивільному процесі присутні і письмові елементи. Позовна заява
(заява) має бути оформлена у письмовому вигляді, хід судового засідання
відбивається у відповідному протоколі, розпоряджувальні дії суду та його
остаточні висновки викладаються у письмовій формі в ухвалах та рішеннях
суду, тобто увесь усний процес закріплюється в письмовій формі. Це
необхідно для того, що суд апеляційної або касаційної інстанції мав змогу на
підставі заяви, протоколу, постанов суду першої інстанції перевірити
додержання та правильне застосування судом першої інстанції норм
процесуального права та законність і обґрунтованість судової постанови у
даній справі.
Принцип безпосередності судового розгляду визначає порядок
дослідження та сприйняття матеріалів цивільної справи судом. Згідно із ст.
213 ЦПК суд першої інстанції повинен безпосередньо дослідити докази в
справі: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання
свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами, оглянути
речові докази.
Даний принцип складається з двох вимог: вимоги відносно матеріалів
справи і вимоги відносно складу суду. Перше зводиться до того, що для
встановлення достовірності обставин справи суд повинен прагнути
одержувати фактичні дані із першоджерела відомостей. Наприклад, при
наявності копії документа та його оригіналу перевага повинна віддаватися
оригіналу. Якщо є очевидець події й особа, котрій обставини справи відомі
від іншої особи, суд повинен викликати свідка-очевидця.

19