Предмет і метод кримінології

1. Дефініції соціально-правової науки кримінологія, їх аналіз

Етимологічно слово «кримінологія» означає вчення про злочин (від латинського «cгimen»
– злочин та грецького «logos» – вчення, наука). Проте згодом це поняття набуло ширшого
значення, і сьогодні воно означає науку про злочинність. У зарубіжній літературі поряд з
терміном «кримінологія» зустрічаються й інші – «кримінальна соціологія», «кримінальна
біологія», «кримінальна етимологія», «соціологія злочинності», «кримінальна
антропологія» тощо. У вітчизняній науці вживається лише термін «кримінологія». Уперше
цей термін був використаний італійським юристом Р. Гарофало, який у 1885 році
опублікував книгу «Кримінологія». Визначення «кримінологія» часто пов’язують з її
предметом і фактично зводять до перерахування його складових частин. Водночас такий
підхід є недостатнім, тому що при всій важливості предмета, визначення науки повинно
мати повну її характеристику, вказуючи в даному випадку на місце цієї науки в загальній
системі знань, на найбільш важливі підходи до предмета дослідження, на кінцеву мету й
завдання досліджуваних пошуків. Вбачаючи на соціально-правове значення
кримінологічної науки її можна розглядати як в широкому так і у вузькому значенні цього
слова. Якщо розглядати її в широкому розумінні, то кордони кримінології поширюються
на всі сфери життєдіяльності людини де вона може вчинити злочин. Бо мабуть нема такої
соціальної сфери, яка б своїми умовами не стимулювала або навпаки не стримувала
кримінальні процеси. З іншого боку, кордони кримінології дещо обмежені. Це пов’язано з
тим, що кримінологія не вивчає суспільство в цілому, а тільки ті причини та умови, які
детермінували злочинність, вплинули на криміналізацію суспільних відносин. Звідси
можна наголосити, що кримінологія являє собою науку яка не тільки уособлює систему
знань про злочинність, але і систему пізнання злочинності, що і сприяє визначенню та
запровадженню системи заходів запобігання злочинності. Відповідно до цього
кримінологія може бути визначена як соціально-правова наука про закономірності та
тенденції злочинності, причини та умови злочинності, особу злочинця, як певного
соціального типу, механізми вчинення злочинів, та розробку системи заходів запобігання
та протидії злочинності. У цьому визначенні наголошується, що, по-перше, кримінологія
як і будь-яка наука виявляє закономірності досліджуваних нею явищ і на цій підставі
вирішує питання, які позитивно впливають на них; по-друге, кримінологія є однією з
суспільних наук, галуззю суспільствознавства.
За О.М Джужею
Кримінологія - це комплексна наука, що вивчає злочинність як соціальне явище,
особу кримінального правопорушника, причини й умови виникнення злочинності,
шляхи та засоби запобігання їй
Поняття кримінології В.Д.Малковим
Кримінологія - це соціально-правова загальнотеоретична та прикладна наука, що
досліджує злочинність як соціальне явище, сутність і форми її прояву,
закономірності виникнення, існування та змін; її причини та інші детермінанти;
особу тих, хто скоює злочини; систему заходів запобігання злочинам.
Поняття кримінології за Едвіном Сазерлендом
Кримінологія – наука про злочинність як соціальне явище, що вивчае процеси
прийняття законів, порушення законів і засобів реагування на порушення законів.

Кримінологія – це загальнотеоретична наука про злочинність, її причини та умови,

що сприяють вчиненню злочинів, а також про заходи протидії злочинності.
Кримінологія – конкретна наука, заснована на узагальнених даних соціологічних
досліджень. Оволодіння теоретичними основами кримінології повинно бути
нерозривно повязно із використанням практичного матеріалу.

Розглянувши питання про елементи, які утворюють предмет кримінології,

перейдемо до вивчення завдань, які стоять перед наукою кримінологією на
сучасному етапі розвитку нашого суспільства.
Завданнями сучасної кримінології є:
1) комплексний аналіз процесів та явищ, з якими пов’язано існування злочинності
та розробка на цій підставі прогресивних форм і методів попередження
злочинності.
2) аналіз тенденцій і закономірностей злочинності, її показників, виявлення і
наукове вивчення причин та умов злочинності;
3) встановлення осіб, здатних в силу їх поведінки, скоювати злочини, їх вивчення з
метою проведення щодо них профілактичних заходів;
4) розробка та внесення пропозицій по удосконаленню діяльності правоохоронних
органів та чинного законодавства України щодо протидії злочинності.
З цих завдань випливають наступні функції кримінології:
1) описова – кримінологія виявляє і фіксує певні факти соціальної дійсності,
пов’язані із злочинністю, відображає їх властивості і ознаки, дає їх науковий опис;
2) пояснювальна – розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних
положень суть досліджуваних об’єктів, кримінологія дає їм наукове пояснення;
3) прогностична – вивчаючи закономірності розвитку кримінологічно значимих
процесів та явищ, передбачає їх майбутній стан;
4) практично-перетворювальна –кримінологічні знання лише тоді мають цінність,
коли вони слугують для суб’єктів попередження злочинності керівництвом до дій.
2. Характеристика окремих спеціальних кримінологічних термінів:
девіант, девіантність, делінквент, латентність, віктимність, фонові
явища
Віктимність – це набуті людиною фізичні, психічні та соціальні риси, що
визначають здатність особи стати потерпілою (жертвою) злочину
Злочинність латентна (лат. latent – прихований, невидимий) – це сукупність
прихованих, неврахованих, незареєстрованих у встановленому порядку
злочинів.
Латентність погранична охоплює сукупність тих випадків, коли факт злочину
відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього (наприклад, потерпілий
вважає, що загубив майно, насправді ж воно було вкрадене).
Латентність природна охоплює сукупність тих випадків, коли факт злочину
відбувся, але про нього не стало відомо правоохоронним органам (наприклад,
неповідомлення потерпілими про злочин).
Латентність штучна охоплює сукупність тих випадків, коли про факт злочину
відомо компетентним органам, але з різних причин вони не облікують його
(наприклад, із метою створення враження успішності боротьби зі
злочинністю).
Фонові явища – це супутні щодо злочинності негативні соціальні явища, що
становлять сукупність аморальних виявів, які суперечать загальноприйнятим
нормам поведінки й виконують компенсаторну функцію соціальних
інститутів, статусів, ролей (проституція, наркоманія, алкоголізм,
бродяжництво тощо).
Девіантна поведінка характеризується зміною поведінки людини з
відхиленням від загальноприйнятих норм, соціально схвалених стандартів.
Проблема девіантної поведінки перед людством стоїть давно. Подібні манери
не схвалені суспільством соціальним і нормами.
Девіантна поведінка - система вчинків, що відхиляються від прийнятої або непрямими
більшістю населення громадської норми і не тягнуть за собою кримінальної, адміністративної
чи дисциплінарної покарання. Девіантна поведінка - різновид відхилень у поведінці, його
м'яка форма.

Девіант — це людина, яка має відмінні характеристики в особистісних

якостях, поведінці і вчинках. Вивченням девіантів займаються соціальні
науки, медицина, психологічні і психіатричні напрямку.

Делінквентна поведінка - це поведінка, що відхиляється, яке в своїх крайніх проявах являє

собою кримінально карані дії. В юридичній практиці делинквентность розуміється у двох
значеннях.
 Делинквентность в широкому Делинквентность у вузькому сенсі -
сенсі - це злочинне (кримінальне) правопорушення, дисциплінарний проступок або
поведінка. недотримання обов'язків.

До числа делінквентна відносяться адміністративні правопорушення, що виражаються в

порушенні правил дорожнього руху, дрібне хуліганство (лихослів'я, нецензурна лайка в
громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують
громадський порядок і спокій громадян), а також прогули без поважних причин занять учнями
, поява на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, розпиття
спиртних напоїв, порушення правил охорони праці та ін. Особи, які вчиняють такі
правопорушення, підлягають відповідальності за цивільним законодавством. До
делінквентною також відносять здійснюються дітьми, підлітками та молоддю вчинки, які
незначні або несерйозні з точки зору кримінального законодавства, тобто непокараність в
кримінальному порядку.

Делінквентна поведінка - різновид відхилень у поведінці, його жорстка форма. Ще більш

жорсткою формою є кримінальна поведінка Це форма девіантної поведінки.

3. Елементи предмету кримінології

Предметом кримінології є дослідження закономірностей і властивостей усіх
структурних елементів, що становлять об’єкт кримінології. До предмета
кримінології входять такі основні елементи:
– Злочинність як суспільно-правове явище.
– Причини та умови (детермінанти) злочинності.
– Особа злочинця.
– Попередження злочинності.
– Жертва злочину.
Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність як історично
мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке являє собою сукупність усіх
злочинів, вчинених у державі за певний період.
Вона вимірюється такими кількісноякісними показниками, як стан, рівень,
структура, динаміка, характер та географія.
Правопорушення, які не є злочинами, але тісно пов’язані з ними (наприклад,
пияцтво, проституція), розглядаються кримінологією як фонові явища.
Детермінація та причинність злочинності, або криміногенні фактори – це
народження злочинності в суспільстві (соціальна детермінація) та виокремлення в
даному процесі похідних, причинних залежностей.
Досліджуються детермінація та причинність злочинності в державі, або на якомусь
етапі розвитку суспільства, злочинності в регіоні, окремих видів злочину,
індивідуальної злочинної поведінки.
Виділяють економічні, соціальні, ідеологічні, політичні, психологічні, правові,
організаційно-управлінські та інші чинники, які обумовлюють (детермінують)
злочинність.
При аналізі закономірностей впливу різних детермінант на злочинність
переслідується мета розробки найбільш ефективних заходів запобігання та протидії
злочинності.
Особа злочинця виступає як система демографічних, соціально-рольових,
психологічних, кримінально-правових властивостей суб’єктів злочинів. Зазначимо,
що злочин – це вольовий акт, свідомо обраний, результат складного процесу, в
якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а переломлюючись через
внутрішні фактори.
Щоб пізнати детермінанти злочину, потрібно розкрити механізм злочинної
поведінки, а це досягається завдяки вивченню особи злочинця, впливу її
індивідуальних властивостей на вчинення злочину.
Протидія злочинності є системою державних і громадських заходів, спрямованих
на усунення або нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки
осіб, схильних до правопорушень. Таким чином протидія злочинності – це
системна діяльність самостійної сфери соціального управління. Вона включає:
1) загальну організацію протидії злочинності (аналіз, прогноз, програмування,
правове регулювання, фінансове забезпечення, кадри тощо); 2) системну діяльність
запобігання злочинності заінтересованими суб’єктами, шляхом впливу на процеси
її детермінації та причинності; 3) правоохоронну діяльність (застосування
визначених законом заходів до осіб які вчинили злочин)1 .
Деякі дослідники, розглядаючи злочинність як соціальне явище, вказують, що
головним у боротьбі з нею є прогресивні соціально-економічні перетворення. Але
поряд з цим важливе значення мають і спеціальні кримінологічні заходи, які
застосовуються правоохоронними органами та громадськими організаціями.
Кримінологія мовби синтезує в собі все те цінне, що накопичене з проблеми
протидії злочинності іншими науками, і дає цілісне знання про весь цей процес2
. Для визначення останнього елементу в літературі з’явився термін «віктимологія»
– вчення про жертву злочину.
У кримінологічних дослідженнях, до недавнього часу, увага приділялась
виключно поведінці злочинця, а взаємозв’язку між поведінкою злочинця і
потерпілого, навпаки – незначна увага.
Водночас потерпілий є другою стороною, котра причетна до злочину.
Саме він безпосередньо вступає у відносини зі злочинцем.
Причому нерідко злочинна поведінка провокується негативною поведінкою
потерпілого.
Слід зазначити, що відносно включення в предмет кримінології такого його
елемента, як «віктимологія» в кримінологічній науці немає єдиної думки.
Одні вчені вважають, що «віктимологія» є гілкою кримінології, яка вивчає
особливості поведінки осіб, що постраждали від злочину, і без неї поняття причин
злочинності було б неповним. Інші вчені, навпаки, заперечують це й вважають
його самостійним напрямком кримінологічних досліджень.
В юридичній літературі дискусійним є також питання відносно включення
предмета кримінології до так званих «фонових» явищ: проблеми прогнозування
злочинності, планування протидії їй; проблеми суїцидальної поведінки (проблеми
самогубства) та ін. Думки вчених не співпадають. Так, професор В. Г. Лихолоб,
зокрема, зазначав, що для того щоб повніше, глибше й ефективніше вирішувати
завдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і супутні негативні соціальні
явища (пияцтво, алкоголізм тощо), які в кримінології іменуються фоновими, а в
соціології – асоціальними і безпосередньо не входять до її предмета3 . Дещо іншу
позицію займає О. М. Джужа, який вважає, що як елементи предмета кримінології
бажано розглядати проблеми: жертви злочинів, прогнозування та планування
протидії злочинності, кримінально-правової статистики, методик досліджень
злочинності, негативних соціальних явищ, які тісно корелюють зі злочинністю,
тощо4 . Такого ж погляду в своїх працях дотримуються кримінолог з ФРН Г.
Кайзер у роботі «Кримінологія. Вступ до основ» (1979 р.), американці Дж. Грєхєм і
Т. Беннет «Стра тегія попередження злочинності в Европі та Північній Америці»
(1995 р.) та швед Т. Там «Злочинність та рівень життя» (1982 р.). Російський
кримінолог, професор В. В. Лунєєв до предмета кримінології небезпідставно
відносить «методи кримінологічних досліджень». Як доводи своєї позиції В. В.
Лунєєв указує на те, що будь-яка наука, за винятком кримінології, не розробляє
спеціальні методики вивчення й аналізу злочинності (у т. ч. латентної), її причин,
особи злочинця, ефективності заходів щодо попередження злочинів. У свою чергу
академік А. П. Закалюк вважає, що до елементів кримінології, які дають
можливість глибше вивчити сутність її основного предмета – злочинність, слід
віднести методологію кримінології, організаційні та методичні засади
кримінологічного дослідження, кримінологічну інформацію, в тому числі історію
кримінології як джерело здобуття кримінологічних знань. Такої ж точки зору
дотримується і А. І. Долгова професор, Президент Російської кримінологічної
асоціації1 .
4. Загальна характеристика елементів предмету кримінології. Проблема
віктимологічного аспекту злочинної поведінки (чи необхідно розглядати
його як складову предмета кримінології)
Сама назва „Віктимологія” витікає із латинського слова "Vicmimа" (жертва) і
грецького “logos” (вчення, наука). Тобто це вчення про жертву взагалі - жертву
стихійного лиха, випадкового нещастя (виробничого, транспортного, побутового
травматизму), жертву злочину тощо.
Кримінальна віктимологія вивчає злочинну поведінку під кутом зору
обумовленості його якостями потерпілого (як особистими, так і рольовими),
взаємовідносинами із злочинцем і характером його поведінки.
5. Характеристика двох основ наукових течій в кримінології: Чезаре
Бекарія - класична школа та його послідовники. Чезаре Ломброзо -
біоантропологічна школа та його послідовники

1) Беккаріа Чезаре (1738–1794) (повне ім’я – Чезаре Франческо Джузеппе Марія

Гаспаре Мелькіорре Бальдассарре Антоніо Марчелліно Беккаріа Бонесана) –
італійський юрист-кримінолог. Із його працею «Про злочини і покарання» (1764 р.)
пов’язують розвиток кримінології як науки. Кримінолог різко критикував
кримінальне право та судові порядки феодальних держав, виступав проти
поліцейської сваволі, застосування тортур і формальної системи доказів інквізиції.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з
ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку
заснував Ч. Беккаріа.

Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764
р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.

Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі: походження
покарання; право покарання; тлумачення законів; домірність між злочинами та покараннями;
ціль покарань; таємні обвинувачення; про катування; негайність покарань; м´якість покарань;
про страту; про призначення ціни за голову злочинця; як запобігти злочинові; про науки;
виховання.

Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор.

Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж.

Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних,
ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення
рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності
вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в
законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм
громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати
інтересам суспільства. Ч. Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що
здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі
мотивують злочини. Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і
співмірним діянню. Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває
завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби,
судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє
також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що
відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників".
Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз´ясненню закону.
 Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна
бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна
справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, -
говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального
середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч.
Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично
заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення
співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником
помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися.
"Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або
закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність
послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити
позбавленням волі, поєднану з працею".

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об´єкта зазіхання, ступеня

заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації.
Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої
убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих
людей) та дармоїдство.

Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа . У своїй праці Ч. Беккаріа

систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми правових
принципів: краще запобігти злочинові, аніж карати; хочете запобігти злочинові? Зробіть так,
щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;
повинна бути домірність між злочинами й покараннями; єдиним і щирим мірилом злочинів є
шкода, котру вони заподіюють нації; для досягнення мети покарання досить, щоб зло
покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином; ціль покарання полягає не в
катуванні та мучінні людини (...), ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкоди-ти
винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж; чим
швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й
корисніше; упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше
користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність;
страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...; право
тлумачити закони не може належати суддям лише тому, що вони не законодавці... Немає
нічого не безпечнішого за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом закону... Дух
закону залежав би від гарної чи дурної логіки судді, від гарного або дурного його тлумачення.
Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науковому середовищі. Багато монархів
намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч.
Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму королівстві. У визначеній мірі його ідеї були
реалізовані у Французькому кримінальному кодексі 1791 р.

2) Ломброзо Чезаре (1835–1909) – італійський кримінолог, засновник біологічного

напряму щодо природи злочинності. Доводив, що злочинцями народжуються,
таких осіб можна ідентифікувати за зовнішніми ознаками. Автор праці «Злочинна
людина» (1876 р.)

«Раптово, якось ранком похмурого грудневого дня, я виявив на черепі каторжника

цілу серію ненормальностей аналогічних тим, які є у нижчих хребетних. При виді
цих дивних ненормальностей як ніби яскраве світло освітило темну рівнину до
самого горизонту – і я усвідомив, що проблема сутності та походження злочинців
була призначена для мене» [1, с. 2]. Це слова Чезаре Ломброзо, одного із
найвідоміших кримінологів 19 століття, який створив у науці новий кримінально-
антропологічний напрям наукових досліджень. Останній зводився до введення у
кримінологію методу власного досвіду та спостереження, а центром вивчення
стала особистість злочинця. Варто зазначити, що результати наукових праць Ч.
Ломброзо ґрунтуються на численних наукових дослідженнях, зокрема, 383 черепів
померлих, 3 839 черепів живих людей, опитуваннях більше 25 тисяч злочинців та
порівнянні отриманих емпіричних даних із інформацією про добропорядних
громадян. Згідно з його гіпотезою, злочинцями не стають, а народжуються, адже
кримінальні нахили є не що інше, як наша «спадщина» від тварин. Причиною
такого висновку стало те, що більшість із обстежених Ч. Ломброзо злочинців тією
чи іншою мірою мали такі риси обличчя, як приплюснутий ніс, низьке чоло,
близько посаджені очі, що характерне для первісної людини.
Ч. Ломброзо відкрив тип «природженого злочинця», якого легко виявити за
певними фізіологічними ознаками – «стигмами»: формою черепа, рисами обличчя,
зморшками – і за низкою психологічних властивостей (наприклад, нечутливість до
болю), що, по суті, являють собою особливу расу, породу людей, кожному з яких
від народження зумовлено перетворитися на небезпечного злочинця. Основні ідеї
ломброзіанской теорії сконцентровані у книзі Ч. Ломброзо «Злочинна людина».
Він стверджував, що причини злочинності лежать не в суспільних умовах, а в
самому злочинці, у його біологічних і расових особливостях, а серед людства
завжди є певна кількість індивідів, яким судилося від народження бути
злочинцями. Злочинцем не стають, стверджував Ч. Ломброзо, ним народжуються.
Він виділяв чотири можливі джерела «вродженої злочинності: а) анатомічні
особливості; б) фізіологічні, психологічні властивості індивіда; в) наявність у нього
атавістичних рис первісної людини-дикуна; г) епілепсія і «моральне втручання».
Злочин – таке ж явище, «як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби;
причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини; головне місце
повинно посідати не діяння, а діяч – злочинець, його потрібно вивчати,
застосовуючи відповідні методи виміру» [1, с. 2]. Підкреслюючи «натуральну»
природу злочинності, Ч. Ломброзо стверджував, що злочини властиві не тільки
людям, а й тваринам і навіть рослинам. «Злочинці – це двоногі тигри серед людей,
хижаки, що не можуть пристосуватися до звичайних людських умов і за своїми
психофізичними якостями здатні лише вбивати, грабувати і чинити насилля» [1, с.
69]. Матеріальні умови, суспільне становище не відіграють ніякої ролі у
формуванні злочинності або ж їхня роль другорядна. «Існують люті лиходії серед
королів і багатіїв та, навпаки, чесні людей серед бідняків», а тому вся проблема
злочин ності спирається на особистість злочинця, його психічні та фізичні
особливості. І як тигра не можливо перетворити на домашню тварину, так і
злочинця не можна виправити. Оскільки природжений злочинець, за Ч. Ломброзо,
рано чи пізно повинен скоїти злочин, то немає потреби цього моменту чекати: їх
варто нещадно знищувати чи принаймні ізолювати. Судити їх зовсім безглуздо. Ч.
Ломброзо намагався підкріпити свої доводи численними матеріалами кримінальної
статистики, що розробила з дрібними деталями десятки ознак: аномалії черепа,
мозку, нутрощів, особливості росту, ваги, голови, вух, носа, рота, зубів, волосся,
температури тіла, пристрастей, жорстокості, моральних почуттів, освіти, жаргону,
татуювання особи тощо. Багато уваги у своїх працях Ч. Ломброзо приділив
доведенню існування особливих рас, що пізніше використали німецькі та
американські фашисти як «наукову базу» для кримінально-правової дискримінації
цілих народів. «Ми повинні, – писав Ч. Ломброзо, – відмовитися від сучасного
сентиментального ставлення до злочинця, яким заражені всі наші криміналісти.
Вища раса завжди витісняє і винищує нижчу – такий закон розвитку людства. Де
йдеться про порятунок вищої раси, там не може бути місця для жалості» [1, с. 164].
Спочатку Ч. Ломброзо вважав основою злочину атавізм. У 1884 році у третьому
виданні «Злочинна людина» він разом з атавізмом до причин злочинів відніс
хворобу, тісно пов’язавши його із патологічним станом організму, вважаючи
основою останнього епілепсію і моральне божевілля. У вченні про природженого
злочинця останньому дослідник надав від народження властиві певні клейма –
стигмати. Зовнішні стигмати: відхилення розміру голови від типу, властивого расі;
надмірні розміри щелеп та вилиць; асиметрія обличчя; занадто малий або великий
розмір вух, що стирчать як у шимпанзе; ніс плоский – у злодіїв або гострий – у
вбивць; велика кількість різноманітних, передчасних зморшок; дефекти грудної
клітини; надмірна довжина рук, зайве число пальців тощо. Про окремих злочинців
він писав: «Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі,
рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі,
нерухомі й іноді наповнені кров’ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре
розвинуті» [1, с. 43]. Внутрішні стигмати: знижена чутливість до болю; підвищена
гострота слуху, нюху; велика моторність; підвищена сила лівих кінцівок;
відсутність каяття або мук сумління; цинізм, зрадництво, жорстокість,
марнославство, мстивість, лінощі; любов до оргій і азартних ігор; поширеність
татуїровок, особлива мова «арго». Наведені стигмати були піддані критиці,
внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, вони виявилися в багатьох людей,
у тому числі у видатних державних діячів, з іншого – у книзі Моргана «Стародавнє
суспільство» було показано, що дикуни не мають тих рис, які науковець знайшов у
злочинців. Згодом Ч. Ломброзо трохи пом’якшує свою теорію «природженого
злочинця», підкреслюючи, що злочин – це не тільки продукт природжених
властивостей людини, але і поєднання біологічних і соціальних причин [1, с. 58]. У
написаній пізніше книзі «Злочин, причини та лікувальні заходи» етіології
злочинності приділено значно більше уваги. Ч. Ломброзо досліджує тут
найрізноманітніші фактори злочинності: метеорологічні і кліматичні, орографічні,
расові, соціальні тощо. У числі соціальних чинників вчений розглядає вплив
цивілізації, преси, імміграції, харчування, алкоголізму, освіти, бідності, багатства,
релігії, виховання. Дуже докладно аналізуються «індивідуальні чинники». І хоча
загальна концепція Ч. Ломброзо залишилася незмінною, він все ж таки
«пом’якшив» її, більш широко розглядаючи вплив на злочинність поєднання
біологічних і соціальних факторів, але основна теза про біологічну природу
злочину була повністю збережена. Розглядаючи біологію і психологію
«природженого злочинця», Ч. Ломброзо в певній послідовності характеризує
пристрасті, афекти, моральні почуття, інтелект, жаргон, жести, татуювання
злочинців. Під впливом критики Ч. Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши,
що злочинець – це морально помішана людина (божевільна у сфері етики), а потім
вже стверджував, що злочинець – це епілептик. Але і це не підтверджувалось:
багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато
епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчиняли [3, с. 72–78; с. 32]. Спочатку Ч.
Ломброзо поділяв злочинців на три типи: убивць, злодіїв і ґвалтівників. Для вбивць
він вважав характерними такі антропологічні ознаки: скляні налиті кров’ю очі;
великий орлиний, загнутий униз ніс; розвинені ікла, щелепи, вилиці; тонкі губи
тощо. У злодіїв, на думку Ч. Ломброзо, спостерігалися особлива рухливість
(зокрема, рук), маленькі блукаючі очі, зрощені брови, рідка борода, кривий,
запалий, іноді кирпатий ніс тощо. Для ґвалтівників характерні типові блискучі очі,
а також такі риси обличчя, як великі щелепи, роздуті губи, жіночні рухи тіла,
хрипкий голос. Ч. Ломброзо виокремлював тип «політичного злочинця», якому
нібито з дитинства притаманний дух руйнування та особливі фізичні ознаки
виродження.
6. Методи кримінологічних досліджень
Метод – це основні шляхи і способи збирання, оброблення зібраних даних про будь-яке
явище. Він засновується на знаннях про об’єкт дослідження і полягає в діях дослідника,
спрямованих на оволодіння інформацією про цей об’єкт. Для збирання і оброблення
кримінологічної інформації практикується застосування різних методів.
Серед них виділяють наступні основні методи:
1. Соціологічний (анкетування, інтерв’ювання, вивчення документів, експеримент, метод
експертних оцінок тощо). Вони дають змогу глибше пізнати соціальний аспект явищ,
процес їх детермінації, зібрати емпіричний матеріал, що характеризує як стан і динаміку
злочинності в цілому, так і окремих її видів, предметніше з’ясувати чинники злочинності
та розробити заходи боротьби з нею.
2. Статистичний метод, дозволяє дослідити масив злочинів і за допомогою отриманих
показників встановити закономірності і взаємозалежності їх розвитку, перейти від
випадкового й одиничного до стійкого і закономірного, побачити якісні ознаки
досліджуваного явища.
3. Історико-порівняльний допомагає вивчити тенденції розвитку злочинності, зміни її
стану і структури за той чи інший період, без чого неможливо розробити ефективні заходи
протидії їй.
4. Психологічні (наприклад, соціометрії, тестування) слугують для вивчення
співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в поведінці злочинця, процесу формування
антисоціальних властивостей особи, виникнення злочинного наміру, мотивації злочинів
тощо.
5. Системний аналіз дає змогу розглядати злочинність як феномен, для якого характерні
певні зв’язки між складовими елементами, з одного боку, а з другого – між злочинністю та
іншими соціальними явищами і процесами, які впливають на неї.
6. Математичний метод – за допомогою цього методу піддаються математичному аналізу
статистичні закономірності