МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

для студентів
по підготовці і роботі на практичному занятті
з «Психотерапія та психокорекція в клінічній практиці»
Тема: Психокорекція і психотерапія психосоматичних, соматопсихічних
розладів та психогенних захворювань.

У сучасному суспільстві спостерігається ріст психопаталогій, соціопатій,

психосоматичних та соматопсихічних захворювань, що наголошує на
спеціалізованій підготовці фахівців - психологів особливостям психотерапії та
психокорекції.

Психотерапія є галуззю клінічної медицини, що включає систему лікувального

впливу на психіку, а через неї – на весь організм і поведінку хворого. Психологічна
корекція – це система заходів, спрямованих на виправлення психологічних
особливостей та відхилень в поведінці людини за допомогою спеціальних засобів
психологічного впливу.

Психологічна корекція у клінічній практиці застосовується при виявленні у пацієнта

психологічних проблем, що виникають у зв’язку з характерологічними девіаціями і
особистісними аномаліями, а також при невротичних і психосоматичних розладах.
Вона направлена на вирішення завдань профілактики, лікування і реабілітації
хворих.

Мета курсу “Психотерапія та психокорекція в клінічній практиці ” сформувати у

майбутніх лікарів - психологів знання, вміння та практичні навички необхідних для
надання медико-психологічної допомоги населенню:
1. Навчити студентів основам психотерапії та психокорекції;
2. Сприяти оволодінню студентами основних методів психотерапії та
психокорекції;
3. Навчити студентів застосовувати методи та прийоми психотерапії і
психокорекції у лікуванні та реабілітації хворих.

2.Завдання вивчення теми:

 Ознайомлення студентів із теоретичними основами і сьогоднішніми поглядами
на психотерапію та психокорекцію психосоматичних, соматипсихічних розладів
та психогенних захворювань;
 Засвоєння студентами сучасних методів та прийомів психотерапії і психокорекції
для диференційованого застосування їх у роботі з психосоматичними,
соматопсихічними розладами та психогенними захворюваннями;

Курс “Психотерапія та психокорекція в клінічній практиці” читається на базі

“Історії психології”, “Клінічної психології”, “Клінічного консультування”,“
Психоаналіз та інші особистісно-орієнтовані діагностично-лікувальні підходи”.
3. В результаті вивчення теми студент повинен знати:
 основні принципи, мету і завдання психокорекції та психотерапії;
 теоретичні основи психотерапії та психокорекції;
 етико-деонтологічні принципи і правила у психотерапії та психокорекції;
 основні напрямки у зарубіжній та вітчизняній психокорекційній та
психотерапевтичній практиці у роботі з психогенніми захворюваннями та
психосоматичними, соматопсихічними розладами;
 методи психотерапії та психокорекції психосоматичних, соматопсихічних
розладів та психогенних захворювань;
 форми психотерапії та психокорекції психосоматичних, соматопсихічних
розладів та психогенних захворювань;
 покази і проти покази для застосування різних методів психотерапії та
психокорекції із врахуванням нозологічної специфіки;
 критерії і методи оцінки ефективності психотерапії та психокорекції.

4. Студент повинен вміти:

 проводити загально клінічне та психологічне обстеження хворих, встановити
клінічний діагноз;
 дотримуватись етико-деонтологічних принципів у психотерапевтичній та
психокорекційній роботі, створювати довірливий психотерапевтичний контакт з
пацієнтом;
 самостійно складати психокорекційні програми;
 володіти сучасними психотерапевтичними та психокорекційними прийомами;
 проводити психотерапію та психокорекцію пацієнтів з психосоматичними,
соматопсихічними розладами та психогенними захворюваннями;
 оцінювати ефективність психотерапевтичної та психокорекційної роботи;
 вести медичну документацію;
 використовувати навчальну та наукову літературу для вирішення професійних
завдань, підвищення рівня професійної підготовки.

Викладання предмету "Психотерапія та психокорекція у клінічній практиці "

проводиться у формі групових практичних та семінарських занять в умовах
психіатричної клініки, клініки неврозів та межових станів, в психосоматичних
центрах, у диспансерах психіатричного та наркологічного профілю. Під
керівництвом викладача засвоюють сучасні психотерапевтичні і психокорекційні
методи і прийоми та застосовують їх у клінічній практици. Контроль за засвоєнням
та вмінь проводиться у вигляді тренінгів з використанням аудіо- та відеотехніки,
тестового контролю, вирішення ситуаційних задач.
 Перевірити ступінь своєї підготовки Ви можете, вирішивши запропоновані
завдання.
Вірно чи не вірно?
 Еталони відповідей до завдань
Завдання 1. 3.
Завдання 2. 1.
Завдання 3. 2
Завдання 4. 2.
Завдання 5. 1.
Завдання 6. 1.

Теоретичні питання:

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують

досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:
1. Панок В., Титаренко Т., Чепелєва Н. та інші. Основи практичної психології. –
К.:Либідь, 1999. – с. 202 – 205.
2. Хайл – Эверс А., Хайгл Ф., Отт Ю. и др. Базисчное руководство по
психотерапии. – СПб.: Речь, 2001. – С. 784.
3. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия (учебник для вузов).
– Москва: Питер, 2003. – С. 471.
4. Глива Є. Вступ до психотерапії. – Острог-Київ: Кондор, 2004. – С. 530.
5. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И., Игумнов С.А. Общая психотерапия. - 6-е
изд., исправленное – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2003. – С.458.
 У додатку 1 приведено граф логічної структури теми " Психокорекція і
психотерапія психосоматичних, соматопсихічних розладів та психогенних
захворювань".

У силу якої потреби виник психосоматичний інтерес у загальній медицині?

У ході останніх десятиліть ставало усе ясніше, що звичний розподіл між
«органічними» і «функціональними» захворюваннями заснований на спірних
передумовах.
Почали розуміти, що хвороби часто виникають на ґрунті множинних
етіологічних факторів. З цього положення виникнув особливий інтерес до тої ролі,
що можуть грати в цьому зв’язку психологічні і соціальні фактори. У новому
розумінні хворий більш не являється лише носієм якогось захворілого органу, ми
повинні розглядати і лікувати його як людину в цілому. За статистичними даними і
обережними оцінками приблизно 1/3 хворих, що приходять на прийом до
інтерністів, страждають функціональ-ними або емоційно обумовленими розладами.
Внутрішні конфлікти, невро-тичні типи реакцій або психореактивні зв’язки
обумовлюють картину органічного страждання, його тривалість, течію і, можливо,
резистентність до терапії. Психосоматичне пізнання ні в якій мірі не є — усупереч
деяким помилковим твердженням — лише теоретичними припущеннями.
Сучасна психосоматика ґрунтується на експериментально доведеному і підтвердже-
ному факті, відповідно до якого емоції можуть вирішальним образом впливати на
функції органів (Alexander et al., 1968; Hahn, 1979; Uexkull, 1979; Weiner et al., 1957).
В подальшому ми розглянемо основні концепції виникнення
психосоматичних захворювань і способів їхньої класифікації. Але спочатку я хотіла
б нагадати вчення Павлова, щоб ясніше було розуміння про виникнення
психофізіологічних зв’язків, умовних рефлексів.
Російський фізіолог Павлов (1849—1936) розрізняв 2 види нервової
діяльності: діяльність нижчої нервової системи, локалізованої в спинному мозку і в
певних структурах головного мозку, служить головним чином інтеграції зв'язків
окремих частин організму між собою; у якості вищої нервової діяльності він
позначав кору великих півкуль і прилягаючі підкіркові утворення, чиєю задачею
являється гарантувати та налагоджувати «нормальні, складні зв'язки всього
організму з навколишнім світом» (Pawlow, 1954).
У рамках вищої нервової діяльності він розрізняв умовні і безумовні
рефлекси. Уроджені, підкіркові, безумовні рефлекси служать, по Павлову,
задоволенню таких елементарних потреб, як пошук їжі, продовження роду. Вони
відповідають тому, що розуміється під інстинктами і потягами. Умовні ж
рефлекси є не уродженими, а наслідком навчання. Павлов позначав їх як
«елементарне предметне мислення, що служить адаптації організму до
навколишнього світу».
На відміну від безумовних рефлексів, де подразник, що їх викликає,
проходить генетично закладений шлях, при умовних рефлексах цей шлях
формується в ході багаторазових повторень. У піддослідним тварин це досягається
повторним сполученням безумовного подразника, наприклад, їжі, що викликає
безумовно рефлекторне слиновиділення, з одночасним штучним, спочатку
індиферентним подразником, наприклад, дзвоником, доти, поки піддослідна тварина
не починає реагувати безумовним рефлексом на ізольовано поданий умовний
подразник. З фізіологічного боку ефект такого, вже умовного рефлексу, не
відрізняється від безумовного. У розпорядженні людини є мова, друга сигнальна
система, що дозволяє формувати умовні рефлекси
Але зараз я хочу повернутись до давньої Греції, де ще Гіппократ, а потім
Гален описали людей з різними видами темпераментів - сангвініків, холериків,
меланхоліків і флегматиків, та допустили що вони можуть хворіти на відмінні
хвороби. Це положення знайшло подальший розвиток у психологічних теоріях
конституції Эрнста Кречмера (Кречмер, 2000) і Вільяма Шелдона (Sheldon, Stevens,
1942).
Уявлення про схильність певних типів особистості до тих чи інших хвороб
завжди було присутнє в медичному мисленні. Ще в той час, коли медицина
ґрунтувалася винятково на клінічному досвіді, уважні лікарі відзначали поширеність
конкретних хвороб в осіб з певним фізичним чи психічним складом. Однак,
наскільки важливий цей факт, їм було досконале невідомо. Гарний лікар пишався
знанням подібних кореляцій, що походять з його великого досвіду. Він знав, що
худа, висока людина із упалими грудьми скоріше схильний до туберкульозу, ніж
повний, кремезний тип, і що останній скоріше схильний до внутрішньо мозкового
крововиливу. Поряд з такого роду кореляціями між хворобою і статурою тіла
виявлялися кореляції між рисами особистості і певними хворобами. Вираз -
«меланхолія» відображає інтуїтивне знання про велику поширеність депресивних
рис серед осіб, що страждають розладом жовчного міхура. Бальзак (21) у своїй книзі
„ Кузина Понс”, одному з перших коли-небудь, написаних психосоматичних
романів, дає майстерний опис холостяка, у якого спочатку розвилася меланхолія, а
пізніше — недуг жовчного міхура. Схильність діабетиків до кулінарних
надмірностей і зв'язок серцевих розладів із тривогою загальновідомі.. Альварес (19)
розробив концепцію про пептично-виразкову особистість — жорсткому,
енергійному, заповзятливому типі. Дрэйпер (68) знайшов, що за цим у багатьох
хворих на пептичну виразку стоять підрядні і, як він їх назвав, жіночі риси
особистості.
Ендокринні захворювання, такі, як гіпер- і гіпотіріоз, — ще одна благодатна
галузь для виявлення кореляцій рис особистості з картиною хвороби. Украй
нервовий, чуттєвий пацієнт, що страждає базедовою хворобою, різко контрастує з
повільною, флегматичною, млявою людиною з гіпотіріозом.
Більшість цих спостережень носили більш-менш епізодичний характер,
доки Данбар (75) не застосувала до цього родючого поля сучасні методи
психодинамічної діагностики (використовуючи теорію Фрейда ). У своїх
«дослідженнях профілів» вона описує визначені статистичні кореляції між
хворобою і типом особистості. Можливо, найбільш обґрунтованим з її про-філів
можна вважати профіль хворого, що страждає на ішемічну хворобою серця. Згідно
Данбар це людина, увесь час існує у боротьбі, дуже завзятий і стриманий, націлений
на успіх і досягнення. Він будує довгострокові плани; часто додає собі
представницький вид. Він демонструє високий ступінь того, що Фрейд називав
«принципом реальності» — здатністю до відкладання і підпорядкування своїх дій
довгостроковим цілям.
Данбар переконливим образом протиставила їх пацієнтам з переломами —
особам, схильним до нещасних випадків. Це імпульсивні, неорганізовані, схильні до
ризику люди, що живуть для сьогодення, а не для майбутнього. Вони схильні діяти
під впливом моменту і часто виявляють погано контрольовану ворожість проти
людей, наділених владою; у той же час їхня поведінка мотивується почуттями
провини, і в ньому видна тенденція до само покарання і невдач. Такі особи звичайно
зустрічаються серед типових бурлак, безтурботних людей, що не терплять
дисципліну — ні зовнішнє керівництво, ні внутрішній регулюючий вплив розуму.
Кореляція між схильністю до імпульсивних дій і відсутності терпимості до
зовнішньої або внутрішньої дисципліни, з одного боку, і схильністю до нещасних
випадків — з іншої, очевидно, має визначений причинний зв'язок. Очевидно, що
імпульсивна людина, наповнений ворожості і почуттям провини, буде схильний до
нещасних випадків. Його дії безрозсудні, і в той же час він схильний також до само
покарання і страждання. Він необачний і разом з тим прагне розплачуватися
фізичними травмами за свою агресивність.
Інший вид кореляції між особистісними факторами і хворобою більш
значимий. Ретельні психодинамічні дослідження показали, що визначені розлади
вегетативних функцій скоріше пов'язані з специфічними емоційними станами, чим із
зовнішніми особистісними патернами, описаними в профілях особистості.
Наприклад, ворожі імпульси, що постійно відчуваються можуть корелювати з
хронічним підвищенням кров'яного тиску, а імпульси, що свідчать про схильність до
пошуку допомоги — з посиленою шлунковою секрецією. Однак ці емоційні стани
можуть зустрічатися у осіб із цілком різним типом особистості. Дійсно,
заповзятливий тип, що витісняє і гіперкомпенсує схильності до залежності,
звичайно зустрічається серед пацієнтів з пептичною виразкою. Деякі з них, однак,
зовсім не демонструють таку структуру особистості; вони не витісняють свою
установку потреби в допомозі, але її задоволення постійне наштовхується на
фрустрацію в силу зовнішніх причин. Ці пацієнти не є твердими людьми, що
люблять відповідальність; вони відкрито виявляють залежність або чекають
допомоги. Тепер ми знаємо, що їхня схильність до залежності стримується —
внутрішніми факторами, такими, як гордість, або зовнішніми, такими, як холодна,
що уникаюча дружина, має лише другорядне значення. Важлива кореляція між
бажанням отримувати любов і допомогу та активністю шлунка, безвідносно до того,
що перешкоджає виконанню цього бажання: зовнішні обставини чи гордість, що не
дозволяє людині приймати сторонню допомогу. Точно так само основний конфлікт
у випадку астми цілком ясний і очевидний: страх відділення від матері або того, хто
її заміняє. Однак зовнішні властивості особистості можуть помітно варіювати.
Характерний емоційний патерн астматика можна виявити у осіб з цілком
протилежними типами особистості, що захищають себе від страху відділення за
допомогою різних емоційних механізмів.
Не існує невизначеної і таємничої кореляції між особистістю і хворобою; є
чітка кореляція між визначеними емоційними факторами і визначеними
вегетативними іннерваціями. Які б кореляції не виявлялися між типом особистості і
соматичною хворобою, їхня статистична вірогідність є лише відносною, і досить
часто вони випадкові. У даних культурних умовах визначені захисти від емоційних
конфліктів виявляються більш часто, чим інші. Наприклад, наша культура надає
величезного значення незалежності й особистих досягнень; звідси велика
поширеність гіперактивного заповзятливого типу серед пацієнтів з пептичною
виразкою. Ця поверхнева картина є лише захист (гіперкомпенсація) від глибоко
укоріненого прагнення до залежності, і вона не знаходиться в прямого зв'язку з
утворенням виразки. Істині психосоматичні кореляції спостерігаються між
емоційними факторами і вегетативними реакціями.

Психоаналітична теорія Фрейда як основа психосоматичного підходу.

Теорія потягів, або концепція лібідо Фрейда розділяє ведучий інстинкт і

об'єктні відносини, що визначаються цим інстинктом. По Фрейду людина проходить
у своєму розвитку так звані сексуальні фази: почуття задоволення, що відчувається
немовлям уже при годівлі материнськими грудьми, було віднесено Фрейдом до
оральної фази сексуальності. У якості анальної була позначена стадія приучення до
охайності, у якій видільні функції сприймаються маленькою дитиною
пофарбованими задоволенням, а спроби дресирування з боку батьків
«фруструруючими», тобто заборонними і пофарбованими невдоволенням. Далі іде
фалічна фаза де зона інтересу переміщається на статеві органи. Саме в цій фазі
розвивається Едіпів конфлікт. Більш пізні психоаналітичні дослідження вказують на
те, що переживання дитини в цих трьох фазах є вирішальними для його подальшого
розвитку. Далі іде латентна фаза, у якій по Фрейду у якій лібідо персистує (не має
свого розвитку, стоїть на місті) або „соціалізується” і остання це генітальна фаза у
якій знову інтереси відповідають статевим органам. Відбувається вибух лібідо. В цій
фазі дитина починає переносити свою любов з батьків на інші фігури кумири,
вчителі. Завершення розвитку дитини проходить у розриві психічного зв’язку з
батьками, навчанню самостійності та розвитку можливості любові та любові до
партнера. У конфліктних ситуаціях людина може «регресувати», тобто повертатися
в одну з цих фаз.
Психоаналіз також дов нам структурну модель психіки людини. Тричленний
поділ на Воно, Я и Зверх-Я було пізніше прийнятий багатьма психологічними
школами під іншими позначеннями.
Воно є область несвідомої, інстинктивного і тієї вітальної сили, що
підтримують обидві інші області і впливають на них. Під Я, розуміють свідомі
аспекти особистості, самосвідомість і довільну діяльність. Я є організована частина
особистості, у той час як Воно «неорганізовано». Зверх-Я містить зобов’язуючі —
обмежуючі, але також і «направляючі» установки суспільства; це — носій совісті і
моралі. Несвідомі процеси повинні бути розкриті й інтегровані у свідомі структури
особистості.
Актуальний конфлікт, викликаний «ситуаціями спокуси і заборони».
Фрейд допустив, що витіснене з несвідомого має значний («динамічний»)
вплив на всю особистість. Зниклі зі свідомості події зберігали свою значимість і по
той бік свідомості. На основі цих пізнань розвилася система несвідомого, що
недоступна безпосередньому пізнанню, але яку можна ввести у свідомість за
допомогою аналізу. Завдяки захисним механізмам зі свідомості і передсвідомості
витісняються переживання, що не можуть бути перероблені свідомістю в такій
формі. Психічна «енергія» витісненного має походженням не стільки розбіжності
між свідомістю і несвідомим, скільки інтенсивний потенціал індивідуума. Фрейд
позначав його як лібідо. Ці потяги, що служать принципові задоволення, особливо
легко вступають у конфлікт із пануючими моральними законами. І у випадку
витиснення, вони зберігають свою первісну енергію і можуть перетворитися в
симптоми, піддатися конверсії (конверсійні симптоми). Вони можуть вести до
дифузійного страху (невроз страху) чи бути спрямованими на неадекватні об'єкти,
що виявляються вдруге еротизованими (нав’язливі дії, фетишизм). У кращому
випадку при незадовільному скиданні лібідо відбувається сублімація, коли первісне
сексуальне лібідо перетворюється в духовні чи творчі сили.
Завдяки Фрейдові вперше було проведено паралель між емоційними
станами та тілесними проявами. Було признано різницю між конверсійними
реакціями та вегетативними симптомами. Психоаналіз дав поштовх у новому
розумінні людини як цілого. В подальшому було багато доповнень та розроблено
досить теорій і в тому числі аналітичних психосоматичних концепцій, але вони
тільки доповнюють теорію Фрейда.

Десоматизация — ресоматизация. Двухфазное витиснення

Schur (1897—1969), лікар, аналітик і з 1928 р. лейб-медик Фрейда розвивав,
особливо на прикладі шкірних захворювань, модель для пояснення
психосоматичних хвороб, що стала відомої за назвою «десоматизація і
ресоматизація».
Він виходить зі спостереження, що грудні діти в силу їхній недорозвинених,
недиференційованих психічних і соматичних структур реагують несвідомими
первинними процесами на порушення гомеостазу механізмів їхньої фізіологічної
регуляції. Зростаюча структурованість Я по ходу прогресуючого дозрівання
дозволяє усе більш усвідомленим, відповідним вторинним психічним процесам,
форми переробки небезпек і ситуацій страху.
Формування функцій сприйняття уможливлює об'єктивну оцінку реальності,
розвиток пам'яті відкриває можливість до процесів планування. Стають можливими
рефлексія, контроль інстинктів і афекту; тим самим забезпечується здатність
індивідуума нейтралізувати енергію інстинкту.
У процесі десоматизації зростаючий індивідуум стає усе більш незалежним
від вегетативних процесів для підтримки свого гомеостазу.
Якщо ж Я лабільне, і в обтяжливих ситуаціях активуються несвідомі,
невротичні конфлікти, під тиском непевності в собі може наступити регрес. Якщо
перейдено поріг здатності психічної переробки, то при
«визначеною, схильною генетикою і розвитком, стані органів і органних
систем може відбутися формування соматичних симптомів. Довгий і хворобливий
процес дозрівання піддається раптом у якийсь момент зворотному розвиткові. Я
утрачає свою здатність до повторно-процесуального мислення, воно оперує не
нейтралізованими формами енергії і не може більше підтримувати з працею
досягнуту десоматизацію своїх реакцій. Цей тип регресії з ресоматизацією ми
позначаємо як фізіологічну регресію... Звідси можна зробити висновок, що поява
соматичних стигм зв'язано з визначеними функціями Я... Існують паралелі між
перевагою первинно-процесуального мислення, відмовленням нейтралізуючих
функцій і реакцією ресоматизації » (Schur, 1974).

Концепція двофазного захисту або витіснення по МітчерліхуА.

A. Mitscherlich (1956) розширює модель Schur і представлення Фрейда про
конверсії розвитком своєї концепції двухфазного захисту або двухфазного
витіснення. По Mitscherlich, хронічні психосоматичні захворювання завжди мають
передумовою грубі невротичні аномалії розвитку:
«Не опрацьована криза хроніфікується в першій фазі витиснення або іншого
захисту з невротичним формуванням симптомів. Якщо ці психічні засоби подолання
конфлікту виявляються недостатніми, на другій фазі відбувається зрушення в
динаміку тілесних захисних процесів. Ми говоримо тому про двофазне витиснення
або захист» (Mitscherlich, 1956).
Ця модель пояснює також зміну невротичних симптомів, що спостерігається
часто, і тілесних захворювань. Невротичні симптоми чітко відступають при
формуванні тілесної хвороби і часто повертаються при видужанні від неї.
Існують також фізіологічні моделі, завдяки яким ми на сьогоднішній день
маємо досить чітке уявлення про їх розвиток психосоматичних захворювань.
Реакції в екстремальних ситуаціях.
Фізіолог Cannon (1871—1945) знайшов, що екстремальні ситуації
(«emergency states») готують організм до боротьби або втечі («fight or flight»).
«Тілесні зміни, що супроводжують деяким ефектам, є засобом для
досягнення мети, будь це подолання або підготовка до втечі. Так, наприклад, при
люті відбувається настроювання вегетативних функцій на вимоги зовнішньої
активності. Афект підготовляє тіло до миттєвого опанування можливих
екстремальних ситуацій. Він є як би наказом загальної мобілізації, що запускає стан
готовності засобів до боротьби або втечі» (Cannon, 1975).
Така підготовка організму відбувається і тоді, коли участь у події є
винятково емоційним. Cannon знайшов у п'яти запасних гравців футбольної
команди, що не брали участь безпосередньо в грі, цукор у сечі, що встановлювалося
також і в більшості активних гравців. Він знайшов також цукор у сечі деяких
збуджених грою глядачів. Дослідження осіб, що екзаменуються показали - в деяких
з них виникає глюкозурія як ознака страху.
По Cannon (1975), людина знаходиться в готовності переживання, що
дозволяє йому пізнавати визначені події як екстремальні. Ця готовність до
переживання перетворюється в готовність до фізичних дій. При цьому для появи
супутніх тілесних реакцій не має значення, чи йде мова про помилкове тлумачення
ситуації.
З погляду нейрофізіологів кожна екстремальна ситуація веде до активації
гіпоталамуса (підкоркова структура головного мозку), що негайно ж запускає
захисні механізми на руховому, вісцеральному і нейрогурмональном рівнях.
Одночасно надходять сигнали до кори головного мозку, що дає можливим
сприйняття і розпізнавання емоцій. Якщо погроза для організму зберігається, сили
для підтримки внутрішньої рівноваги повинні залишатися активними більш
довгостроково. Тим самим можуть викликатися функціональні а також
органічні порушення цих систем. Можна сказати, що певні афекти викликають певні
вегетативні зсуви. Цю зв’язку можна позначити як психосоматичну модель. Каннон
поєднує в реакції на екстремальну ситуацію емоційне переживання з
супроводжуючими тілесними реакціями; введення емоцій відрізняє його модель від
рефлекторної моделі.
Теорія стресу.
У зв'язку з результатами Cannon, Selye (1946, 1959) описав патогенез
стресу, що розширив дані Cannon поняттям адаптаційного синдрому.
Поняттям стресор він позначив фізичні, хімічні і психологічні навантаження, що
можуть випробувати організм. Фізичне або душевне навантаження або
перевантаження (стрес) вимагає стресової реакції організму, а саме, пристосування
до незвичних стресорів. Це відбувається завдяки з так названим Сельє
адаптаційним синдромом, неспецифічною реакцією, у якій розрізняють 3 фази:
1. Стадія реакції тривоги.
2. Стадія опору.
3. Стадія виснаження.
Selye (1946) обґрунтував свої гіпотези в досвідах на тварин і зміг показати
гуморальні і морфологічні зрушення, особливо, у корі наднирників як на початковій
стадії тривоги, так і в стадії опору і виснаження. Адап-таційний синдром протікає
по-різному, у залежності від того, у якій вихідній ситуації знаходиться організм. У
той час, як у фазі опору здійснюється власне адаптація організму, у наступній фазі
вона виснажується; відбувається зламування регулюючих механізмів організму з
необоротними соматичними змінами.
У центрі вивчення стресу були насамперед досліджені дії екстремальних
стресових ситуацій, що вимагали від усіх людей незвичайних досягнень адаптації,
як наприклад, перебування в концентраційному таборі або тривале відділення
немовляти від матері. На великому матеріалі було установлено, що зміни в житті
можуть підвищити сприйнятливість до хвороби. Так, дослідження життєвих подій
(life events) Holmes і Rahe (цит. по Blohmke, 1976) показали, що частота й
інтенсивність змін у житті — і тим самим необхідний рівень адаптації —
наростають перед маніфестацією захворювання.
Модель стресу виявилася діючим мостом між фізіологією з однієї, і
психологією і психоаналізом з іншого боку, і надзвичайно стимулювала
психосоматичні дослідження. Поняття «стрес» стали в різних значеннях
використовувати і дилетанти, часто вживаючи його для позначення подій і вимог,
супроводжуваних досадою або страхом. Selye (1975) же, навпроти, у більш пізній
роботі підкреслював, що «стрес» необхідний для будь-якої фізичної і психічної
активності.
Petzold (1976) указує на те, що за допомогою поняття «стрес», при всій його
неточності, одержують полегшення пацієнти, що часто знаходяться під внутрішнім і
зовнішнім тиском, і тим у більшому ступені, чим сутужніше знайти соматичну
причину їхнього захворювання. «Для цих хворих це поняття стресу в більшості
випадків є полегшенням, можливістю відходу на рубіж, з якого вони, можливо,
можуть заново будувати свою оборону»,— пише Petzold (1976) і додає: «Якщо щось
і допомагає з психотерапевтичної точки зору, так це виявлення (вербалізація) того,
що безмовно знаходилося в хворому. Якби поняття стрес не існувало, його варто
було б придумати з терапевтичних розумінь».
 Теорія специфічного психодинамічного конфлікту.
Засновником сучасної психосоматичної медицини вважається Франц
Александер.
Лікар і аналітик Alexander (1891—1964) запропонував велику і зв'язну
теорію пояснення психосоматичних зв'язків. Під психосоматичним підходом він
розумів «одночасне і координоване використання соматичних і психологічних
методів і уявлень». Він виходив з того, що «психосоматичні дослідження вимагають
настільки ж детального і точного опису психологічних взаємозв'язків, як і точного
спостереження супутніх фізіологічних процесів» (Alexander, 1951). При цьому він
припускав, що для формування психосоматичного порушення необхідний
«конституціональний фактор X».
Ґрунтуючись на розрізненні Фрейдом конверсійних симптомів (напр.,
істеричного порушення моторики) і вегетативних картин, що супроводжують
актуальний невроз (напр., невроз серця), Alexander (1951) розрізняв конверсійні
симптоми і вегетативний невроз. Разом із Фрейдом він бачить у конверсійних
симптомах символічне вираження конфліктного почуття, що тамується і
витісняється. Тіло служить при цьому сценою символічного відображення, тог що
відбувається.
Симптоми вегетативного неврозу є, по Alexander, не спробою вираження
подавленого почуття, а фізіологічним супроводом певних емоційних станів. Тут він
посилається на Cannon (1975): «Підвищення артеріального тиску під впливом,
наприклад, гніву не скидає афект, а являє собою фізіологічний компонент цілісного
феномена гніву... підвищення шлункової секреції під впливом відчутої потреби в їжі
є не вираження або скидання цих почуттів, це адаптивна підготовка шлунка до
прийому їжі» (Alexander, 1951). Alexander говорить про вегетативний невроз у
випадку персистування фізіологічного супроводу емоційних станів напруги при
відсутності спрямованої зовні дії, що скидає цю напругу. На другому етапі оборотні
функціональні симптоми ведуть до необоротних змін в органах.
Причиною блокади дій, по Alexander, є життєві події та обставини, у яких
актуалізуються конфлікти з пре вербального життя індивідуума. Та обставина, що
мова йде про конфлікти, сформованих у той час, коли психічна структура була ще
мало диференційована, полегшує — поряд з конституціональними факторами —
тілесні прояви. Конфліктні прояви, по Alexander, можуть бути розкриті лише в ході
тривалої аналітичної роботи.
Alexander направив особливу увагу на співвіднесення специфічних
конфліктів з певними фізіологічними типами реакцій. Він задав наступний напрямок
дослідженням: «Специфічність варто шукати в конфліктній ситуації» (Alexander,
1951). Його модель часто позначається тому як «теорія специфічних для хвороби
психодинамічних конфліктів».
Alexander (1951) розрізняв симпатичну і парасимпатичну готовність.
Симпатична готовність проходить у відомій мірі в пусту, коли не зникають
агресивно-ворожі прагнення:«Завжди, коли можливості вираження конкурентних,
агресивних і ворожих установок у довільному поводженні стримана, симпатико
адренергічна система попадає в стан тривалого порушення. Вегетативні
симптоми слідують за фіксованим симпатичним порушенням, що застоюється,
тому що не відбувається виконання реакцій боротьби або втечі» (Alexander,
1951).Alexander наочно продемонстрував це на прикладі хворого з эссенциальной
гіпертонією.
Ці симптоми є реакціями на невротичну тривогу і витіснений або
подавлений гнів. При гіпертонічній хворобі хронічно підвищений кров'яний тиск
підтримується під впливом стриманих і ніколи не проявлених цілком емоцій, у
точності так, як воно тимчасово піднімається під впливом гніву, що вільно
виражається, у здорових людей.
Емоційні впливи на регуляторні механізми вуглеводного обміну, імовірно,
відіграють істотну роль у цукровому діабеті. Хронічно підвищена м'язова напруга,
викликана постійними агресивними імпульсами, очевидно, є патогенним чинником
при ревматоідному артриті. Вплив емоцій цього типу на ендокринні функції може
спостерігатися при тиреотоксикозі. Судинні реакції на емоційну напругу відіграють
важливу роль при певних формах головних болів. В усіх цих прикладах визначені
фази вегетативної підготовки до активних дій переходять у хронічний стан, тому що
лежачі в їхній основі мотиваційні сили невротично загальмовані і не вивільняються
у відповідній дії.
- Друга група невротиків реагує на необхідність твердого самоствердження
емоційним відходом від дії в залежний стан. Замість протистояння небезпеки їхній
перший імпульс — звернутися по допомогу, тобто так, як вони надходили, будучи
безпомічними дітьми. Такий відхід від дії до стану, властивому організмові під час
релаксації, може бути названий «вегетативним відходом». Загальнопоширеним
прикладом цього феномена є людина, у якого при небезпеці замість необхідних дій
розвивається пронос. Замість того щоб діяти відповідно до ситуації, він демонструє
вегетативне досягнення, за яке одержував похвалу від матері в раннім дитинстві.
Цей тип невротичних вегетативних реакцій представляє більш повний відхід від дії,
ніж у першій групі. Перша група виявляла необхідні адаптивні вегетативні реакції;
їхнє порушення складалося лише в тім, що вегетативна готовність до дії під впливом
симпатичної або гуморальної стимуляції стала хронічною. Друга група пацієнтів
реагує парадоксальним образом: замість підготовки до спрямованого зовні дії вони
ідуть у вегетативний стан, що прямо протилежний необхідної реакції.

Якщо не реалізуються тенденції пасивного пошуку допомоги, в порожню

проходить парасимпатична готовність. Зона їхньої дії серед іншого — шлунково-
кишковий тракт. Alexander (1951) особливо яскраво розробив це на прикладі
виразкового хворого.
Пацієнт , що страждав неврозом шлунка, що супроводжувався хронічною
підвищеною кислотністю шлункового соку. Побачивши на екрані героя, що б'ється
ворогами або робить агресивні, ризиковані дії, цей пацієнт завжди реагував гострою
печією. У фантазії він ототожнював себе з героєм. Однак це спричинювало тривогу,
і він віддалявся від боротьби, шукати захищеності і допомоги. Таке прагнення до
захищеності і допомоги , що виражає залежність, тісно зв'язано з бажанням бути
нагодованим і тому викликає посилену діяльність шлунка. Що стосується
вегетативних реакцій, даний пацієнт поводився парадоксально: саме тоді, коли
потрібно було боротися, його шлунок починав працювати надто активно, готуючись
до прийняття їжі. Навіть у тваринному світі, перш ніж з'їсти ворога, його потрібно
спочатку перемогти.
Сюди ж відноситься велика група так званих функціональних розладів
шлунково-кишкового тракту. Їхніми прикладами служать усі форми нервовій
диспепсії, нервової діареї, кардіоспазму. Ці шлунково-кишкові реакції на емоційний
стрес можна роздивлятись як засновані на «регресивних патернах», оскільки
являють собою відродження реакцій організму на емоційні напруги, що характерні
для дитини. Одним з перших емоціональних напруг, що усвідомлюється дитиною, є
голод, що послабляється оральним шляхом, за яким настає відчуття насичення. Тим
самим оральне поглинання є раннім патерном ослаблення неприємного напруження,
викликаного незадоволеною потребою. Цей ранній спосіб дозволу хворобливої
напруги може знову виникнути в дорослих людей у невротичному стані або під
впливом гострого емоційного стресу.
Замужня жінка розповідала, що всякий раз, коли почувала, що чоловік не
погоджується з нею або неї відкидає, вона виявляла, що ссе великі пальці рук.
Нервова звичка паління або жування в стані невизначеного або нетерплячого
чекання заснована на тім же самому типі регресивного патерна. Прискорення
роботи кишечнику — подібний регресивний феномен, що під впливом емоційного
стресу може мати місце навіть у людей, здорових в інших відносинах.
Крім того, дана різновид емоційного механізму має етіологічне значення для
станів, при яких розвиваються великі морфологічні зміни, такі, як пептична виразка
і виразковий коліт. Крім шлунково-кишкових розладів, до цієї групи невротичних
реакцій організму відносяться визначені типи станів втоми, зв'язані з розладом
вуглеводного обміну. Подібним образом психологічний компонент у бронхіальній
астмі являє собою відхід від дії в стан залежності, пошуку допомоги.
Психосоматична теорія зобов'язана, однак, підходові Alexander надзвичайно
ретельними дослідженнями і диференціюванням емоційних переживань і
фізіологічних реакцій, що назавжди залишили слід у розвитку психосоматичної
медицини.

Характеристики особистості психосоматичних хворих з погляду:

Концепція аленкситимії.
Sifneos (1973) ввів поняття алекситимія (лат. legere— читати; греч. thymos —
почуття) воно означає нездатність людини до емоційного резонансу. Паризька
школа Marty і De М'Uzаn вже в 1963 році описала тип психосоматичного хворого,
що характеризувався нездатністю до вільного фантазування, підвищеним
«оперативним мисленням» («pen-see operatoire») і «вільним від сновидінь
конкретизмом».
Обмеження здатності сприймати почуття і труднощі в повідомленні
внутрішніх переживань особливо виражені у психосоматичних пацієнтів. Вони
значно відрізняються в цьому відношенні від невротиків, що готові виговоритися
про своє амбівалентне почуттєве життя. Для психосоматичних хворих характерно
збідніння словникового запасу і нездатність вербалізувати конфліктні змісти. Але
на відміну від невротиків, вони добре адаптовані у своєму соціальному оточенні;
вони можуть роками імітувати собі і близьким стан задоволеності і приходити до
лікаря із соматичними симптомами і відчуттям, що в них немає проблем. Для них
хвора мова органів, біль є «будильником у їхньому непорушеному світі», як це
виразив v. Weizsaecker (цит. по Huebschmann, 1952).
Алекситимія веде своє походження із сімейного середовища, у якій немає
місця вираженням почуттів щодо реальності життя. Ця позиція може потім
поглибитися в багаторічному навчанні ригідному слідуванні суспільним нормам.
У той час, як більшість авторів подібним образом описує «ядерну
симптоматику» алекситимічного поводження, саме поняття алекситимії, особливо
відносно його етіологичного віднесення і клінічного значення, оспаривается (v. Kad,
19e). Істотним нам представляється, щоб лікар не страждав алекситимією, якщо він
збирається лікувати психосоматичних хворих.

Теорія втрати об’єкту.

Переживання втрати об'єкта надзвичайно часто зустрічаються на початку
психосоматичного захворювання. Freyberger (1976) описує втрату об'єкта як «процес
дійсної або загрозливої або уявлюваної втрати об'єкта». Типові приклади
переживань втрати об'єкта — утрата близьких (напр., тимчасова або тривала втрата
контакту з рідними) і діяльності (напр., професії).
Психосоматичні хворі не в змозі адекватно переробити свої переживання
втрати об'єкта. У силу своєї лабільної самооцінки вони сприймають її як нарцисичну
травму. Утрата залишається неподоланною. Надалі можуть наставати депресії, у
яких хворим володіють почуття «given up —giving up» (Engel і Schmale, 1968). За
депресіями знову можуть випливати тілесні порушення. Виходячи з робіт Engel і
Schmale (1968), Freyberger (1976b) описує наступні психодинамічні фактори
психосоматичних хворих:
1. Депресивність після втрати об'єкта і нарцисичного порушення.
2. Орально-регрессивні риси.
3. Агресивний захист.
4. Обмеження здатності до інтроспекції.
Ці фактори, що він об'єднав поняттям «прегенітальне порушення
дозрівання», являють собою — як і алекситимія — фактори, що предрасполагают до
психосоматичним захворюванням. За допомогою «алекситимії» і «прегенітального
порушення дозрівання», Freyberger (1976) вимальовує «психосоматичну лінію
розвитку», що у психосоматичних хворих під рубриками «симптом», «конфлікт» і
«особистісні особливості» включає наступні психосоматичні характеристики:
Симптом
1. Емоційна непритомність.
2. Депресія виснаження.
Конфлікт
1. Втрата об'єкта.
2. Нарцисична травма.
3. Агресивний захист.
Особистісні особливості
1. «Непевність Я» або «слабість Я»; це: недостатня інтроспекція, порушена
«базисна довіра», знижена фрустраційна толерантність з підвищеною потребою в
залежності, мінімальна здатність до навчанню нових емоційних установок.
2. «Душевна пустота» в наслідок зниженого почуттєвого
 переживання й автоматично-механічних розумових процесів, разом зі
зменшеною здатністю психічної переробки внаслідок недостатнього внутрішнього
співвіднесення з неусвідомлюваними фантазіями. Паралельно з цим компенсаторне
вираження тілесних відчуттів і іпохондричних деталей.
3. Орально-нарцисичне порушення з підкресленої схильністю до непере-
роблених переживань втрати об'єкта.
4. Захисне поводження; особливо „жалібно-обвинувачуванні” дії , що
включають інтенсивні бажання залежності від «ключових фігур» з метою знову
заволодіти об'єктами, що розчаровували і компенсувати образу.
Ми розглядали моделі, що базуються на причинно-наслідкових зв’язках.
Введення Weizsaecker суб'єкта в медицину показало обмеженість мислення в
цих простих категоріях, а також циркулярний взаємозв’язок організму і
навколишнього світу.
У рамках кругової ситуаційної моделі v. Uxkiill індивідуум за допомогою
інтерпретацій (додання значення) і дій (перевірка дійсності значення) довідається,
формує своє суб'єктивне представлення про навколишній світ і реагує на нього, у
т.ч. психосоматично, у випадку наявності відповідної, відбитої в біографії,
внутрішній готовності.
Обидві теорії можуть розглядатися як попередники системно-
теоретичних моделей у психосоматичної медицині, за допомогою яких останнім
часом описуються складні взаємозв'язки, істотні для виникнення психосоматичних
захворювань.
Системно-теоретичний або інтегративний підхід у психосоматичній
медицині варто розглядати в зв'язку з процесом, що зародився в природничих
науках на початку цього сторіччя і що достигли психосоціальної і терапевтичної
сфер лише в 50-і роки. Насамперед у математику, фізику і біології намітився перехід
від моно каузальної моделі мислення, як напр, у Дарвіна або Ньютона, до системної
парадигми, що прагне не зводити етіологію феномена до одного фактора, а розуміти
його як наслідок суми факторів, лише специфічна взаємодія яких, у кінцевому
рахунку, дає можливість його виникнення. Першопрохідниками цього руху стали в
природничих науках Эйнштейн і Гейзенберг.
Системна концепція розуміє людину як відкриту підсистему в ієрархічному
ряді інших відкритих підсистем. Цей погляд уточнює Giinthern (1982, 1984), що
намагається охопити індивідуума в цілісній системній концепції і, з одного боку,
описує різні рівні організму — фізіологічний, когнітивний, емоційний і
трансактний, з інших же, бачить індивідуума як частину соціокультурного поля, у
взаємовпливі з яким він знаходиться. Зміни на рівні організації — наприклад,
інтеракційний рівень — діють як стимулятори, що модифікує процеси на іншому
рівні — соматичному.
Von Bertalanffy (1973) для опису активного організму запропонував концепцію
ієрархічних порядків, у якій більш прості системи (напр., клітки) інтегровані в більш
складні системи (напр., органи) як елементи або підсистем. Органи ж у свою чергу
входять як елементи або підсистем у ще більш складні системи (напр., організми),
що на наступному ієрархічному рівні знову взаємодіють з навколишнім світом і
утворять соціальні системи. Ця точка зору виводить на перший план
сформульований уже наприкінці минулого сторіччя v. Ehrenfels (1890) теза про те,
що ціле (система) є більше, ніж сума його частин (підсистем). З підвищенням
складності систем з'являються нові якості, яких на рівні підсистем ще не було.
Адекватний опис цих феноменів неможливо за допомогою мови і методів, що
виправдали себе стосовно до менш складних систем. У кожнім випадку шанс
рішення проблеми зменшується, якщо намагаються знову виникаючі комплексні
феномени (напр., психосоматичні захворювання) редукувати до рівня їхніх
біофізичних зв'язків, тому що феномен утрачає свої специфічні якості при низ
веденні на ієрархічно більш низький рівень.
У результаті застосування інтеграційного підходу до особистості та
розглядання родини як носія психосоматичного симптому виникло поняття
Соціопсихосоматика.
Поняття «социопсихосоматика» введено в немецкоязычную літературу
Schaefer (1966). По Delius (1975), психосоматика є способом розгляду, спрямованим
за допомогою плюралізму методів на роз'яснення генезу захворювання. На першому
плані тут знаходиться розгляд соціальних і міжособистісних зв'язків і конфлікт, що
випливає з цих відносин, як причина психосоматичного захворювання.
Для Delius соціопсихосоматика починається коли той, хто заклопотаний станом
здоров'я, хто хворий або почуває себе хворим, у взаємодії з лікарем або медичним
персоналом усвідомлює свою уразливість щодо своїх людських і соціальних
проблем.
Mitscherlich (1956) позначав психосоматичну медицину як соціальну
медицину, тому що вона «у кожному окремому випадку намагається, хоча б
почасти, розпізнати умови життя суспільства, що викликають хворобу ».
Соціальні взаємозв'язки і конституційні фактори особливо враховуються в роботах
Wolff (1943). Він підкреслює значення життєвої ситуації і відповідних
культуральных впливів.
Hinkle (1961, 1964) протягом багатьох літ проводив у Корнельскому
університеті систематичні дослідження груп населення, різних по походженню, расі
і соціальним умовам. Він прийшов при цьому до наступних загальних висновків:
1. Більшість випадків захворювань приходиться в середньому на
відносно невелику частину всього населення.
2. Кожен індивідуум демонструє визначену індивідуальну готовність до
хвороби, тобто його середня частота захворюваності залишається постійною.
Хворий стає більш хворим, здоровий — більш здоровим.
3. Час появи хвороби розподілено не рівномірно, а накопичується
навколо визначених подій, коли вони в оточенні сприймаються як загрозливі,
надмірно непосильні або як ті, що можуть викликати конфлікти.
Blohmke (1976) у такий спосіб описував предмет соціопсихосоматики:
«Суспільство в широкому змісті слова, включаючи навколишній світ, діє на
індивідуума безпосереднім впливом на психічні процеси. Вони, у свою чергу,
викликають в індивідуумі емоції, що за посередництвом гіпоталамуса, симпато-
адреналової системи ведуть до біохімічних реакцій, що мають наслідки для серцево-
судинної системи й імунних захисних механізмів. Рівень цих реакцій на
психосоціальні фактори в значній мірі залежить від структури особистості
індивідуума. Сильні зміни емоційної рівноваги зв'язані з більш частою появою
захворювань».
 У цьому зв'язку Labhardt (1965, 1970) указує на те, що соціальний і
технічний розвиток останніх років призвів до змін усіх норм. У цьому соціальному
перевороті виникають напруги між індивідуумом і навколишнім світом, що діє як
хвороботворний фактор при виникненні психосоматичних захворювань.
Психосоматична хвороба є наслідком неправильного розвитку відносин між
індивідуумом і соціальними структурами, у які він включений.

У цілому можна сказати, що психосоматика являє собою не стільки

самостійну медичну дисципліну, скільки підхід, що враховує розмаїття причин
виникнення хвороб і, що простирається відповідно у великому полі досліджень. Її
спеціальний, у т.ч. дослідницький, інтерес спрямований на групу захворювань, при
яких емоційні фактори грають особливо важливу роль.
Навчання про психосоматичні захворювання ґрунтується на численних
клінічних спостереженнях, що роблять переконливе враження. Окремі елементи,
однак, малодоступні доказовим поясненням, і експериментально підтверджені
гіпотези також рідкі.
ВОЗ одержала завдання скласти звіт про психосоматичні захворювання і
дала з цією метою позначення підлягаючій розробці проблем. Останнє включає
катамнестические і лонгітудінальні дослідження, психологічні тести емпірічні
лабораторні дослідження, вивчення схильності до поведінкових тенденцій,
психофізіологію розвитку, оцінку терапевтичних і епідеміолог-гічних даних і т.д.
Тут варто також порушити питання, де проходить демаркаційна лінія між
психосоматичними захворюваннями і порушеннями іншого генеза. Siebeck (1948)
характеризує цей парадокс наступною фразою: «Потрібно розрізняти тіло, душу і
дух, але не можна їх не відокремлювати друг від друга, ні змішувати».
Особливо ясно бачить цю проблему Minskowski (цит. По Fain, 1966):
«У кожнім з дискутабельних висловів «психосоматичний» і «соматичний» не
дає повної уяви людину, заважає з'єднанню окремих понять, тому що тим самим
пробуджується представлення дуалізму, навіть якщо в дійсності цього і немає. Є
лише одна людська істота — у гарному стані здоров'я, або хвора. Просто немає
іншої можливості це виразити. По-моєму, у психосоматичній медицині важливо не
стільки просто привести в зв'язок психічні і соматичні фактори, скільки намагатися
сприйняти людську істоту у своїй живій одночасній представленості душі і тіла,
яким воно з'являється перед нами».

табл. 1. приводиться огляд описуваного історичного розвитку.

Історичний огляд.
1985 Фрейд: конверсія
1889 Павлов: вплив емоцій на фізіологічні процеси
1912 Adler: місце найменшого опору
1922 Dcutsch: психосоматичне захворювання
1934 Cannon: екстремальні ситуації
1943 Dunbar: профілі особистості
1946 Selye: адаптаційний синдром
1947 v. Weizsaecker: коло гештальта
1950 Alexander: специфічність конфлікту
 1957 Hinkle, Wolff: ситуації навколишнього світу
1963 v. Uexkiill: хвороби готовності, вираження; коло ситуацій
1963 Marty, M'Uzan: «pensee operatoire»
1966 Schaefer: соціопсихосоматика
1967 Engel: переживання втрати об'єкта
1973 Sifncos, Ncmiah: алскситимия
1975 Bateson: системно-теоретичні концепції
1981 Locke: психонейроімунологія
1982 Maturana: система аутопоезу
1985 Besedovsky: доказу взаємодії ЦНС і імунних систем

Психоэндокриний і психоіммуний напрямок досліджень, що вивчає

широкий спектр нейроендокриних і нейрогуморальних феноменів у хворих
психосоматичними захворюваннями (психоендокринне тестування особливостей і
рівня синтезу катехоламінів, гіпофізарних і тіреоідних гормонів, специфіка
іммунограмм). Пошук специфічного нейрогормо-нального забезпечення емоційного
реагування показав, що високий рівень особистісної і ситуативної тривожності
зв'язаний з різнонаправленими нейрогормональними зрушеннями.
Теорія порушення функціональної асиметрії мозку як причина
психосоматичної патології (Косенков, 1997, 2000).

Концепція ворожості.
Відповідно до цієї гіпотези, гнів і ворожість можуть відігравати істотну
роль у етіології різних важких соматичних захворювань (Smith, 1998).
Представлені основні концепції психосоматичної патології показують, що
неможливо вичленувати ізольовано специфічні психічні або фізіологічні
констеляції, які б охоплювали весь спектр проявів при даному виді захворювань.
Однак усі гіпотези сходяться в одному: соціальна дезадаптація — це основна
причина виникнення психосоматичної патології.
Теорія совладания особистості з важкими життєвими ситуаціями (копинга)
виникла в психології в другій половині XX століття. Термін введений
американським психологом Абрахамом Маслоу (Maslow, 1987). Під копінгом (від
англ. to cope — справитися, совладать) маються на увазі постійно змінюються
когнітивні і поведінкові спроби справитися зі специфічними зовнішніми або/і
внутрішніми вимогами, що оцінюються як напруга або перевищують можливості
людини справитися з ними (Neal,1998).
Копінг-поведінка — форма поводження, що відбиває готовність індивіда
вирішувати життєві проблеми. Це поводження, спрямоване на пристосування до
обставин і формування умінь, що припускає, використовування визначених засобів
для подолання емоційного стресу. При виборі активних дій підвищується
імовірність усунення впливу стресорів на особистість. Особливості цього уміння
зв'язані з «Я-концепцією», локусом контролю, емпатією, умовами середовища. По
представленнях Маслоу, копінг-поведінка протипоставлена експресивній поведінці.

Виділяються наступні способи опановуючого поводження:

• вирішення проблем;
 • пошук соціальної підтримки;
• уникнення.
Опановуюче поводження реалізується за допомогою застосування різних
копінг-стратегий на основі ресурсів особистості і середовища. Одним з
найважливіших ресурсів середовища є соціальна підтримка. До особистісних
ресурсів відносяться адекватна «Я-концепція», позитивна самооцінка, низький
нейротизм, інтернальний локус контролю, оптимістичний світогляд, емпатіний
потенціал, афіліативна тенденція (здатність до міжособистісних зв'язків) і інші
психологічні конструкти.
У процесі дії стресора на особистість відбувається первинна оцінка, на
підставі якої визначають тип ситуації, що створилася — загрозливий або
сприятливий (Averill, 1982). Саме з цього моменту формуються механізми
особистісного захисту.
Лазарус (Lazarus, 1991) розглядав цей захист (процеси опанування) як
здатність особистості здійснювати контроль над загрозливими, що засмучують або
доставляють їй задоволення ситуаціями. Процеси опанування є частиною емоційної
реакції. Від них залежить збереження емоційної рівноваги. Вони спрямовані на
зменшення, усунення або видалення діючого стресора. На цьому етапі здійснюється
вторинна оцінка останнього. Результатом вторинної оцінки стає один із трьох
можливих типів стратегії опанування:
• безпосередні активні вчинки індивіда з метою
зменшення або усунення небезпеки (напад або втеча і т.д.);
• непряма або розумова форма без прямої дії, неможливої через внутрішнє або
зовнішнє заторможення, наприклад, витіснення («Це мене не стосується»),
переоцінка («Це не так вуж і небезпечно»), подавлення, переключення на іншу
форму активності, зміна направлення емоції з метою її нейтралізації і т.д.;
• опанування без емоцій, коли погроза особистості не оцінюється як реальна
(зіткнення з засобами транспорту, побутовою технікою, повсякден-ними
небезпеками, яких ми успішно уникаємо).
Захисні процеси прагнуть ізбавити індивіда від неузгодженості спонукань і
амбівалентності почуттів, охоронити його від усвідомлення небажаних або
хворобливих емоцій, а головне — усунути тривогу і напруженість. Результативний
максимум захисту одночасно є мінімумом того, на що здатно вдале опанування.
Удале опановуюче поводження описується як підвищувальне адаптивні можливості
суб'єкта, реалістичне, гнучке, усвідомлюване, здебільшого, активне, що включає в
себе довільний вибір.
Існує досить велика кількість різних класифікацій стратегій копінг-поведінки
(Fineman, 1987, 1983; Lazarus, 1966). Можна виділити три основних критерії, по яких
будуються ці класифікації:
1. Емоційний/проблемний.
1.1. Емоційно-фокусований копінг — спрямований на врегулювання
емоційної реакції.
1.2. Проблемно-фокусирований — спрямований на те, щоб
справитися з проблемою або змінити ситуацію, що визвала стрес.
2. Когнітивний/поведінковий.
2.1. «Схований» внутрішній копінг — когнітивне рішення
 проблеми, метою якого є зміна неприємної ситуації, що викликає стрес.
2.2. «Відкритий» поведінковий копінг — орієнтований на поведінкові дії,
використовуються копінг-стратегії, що спостерігаються в поводженні.
3. Успішний/неуспішний.
3.1. Успішний копінг — використовуються конструктивні стратегії, що
приводять, в остаточному підсумку, до подолання важкої ситуації, що викликала
стрес.
3.2. Неуспішний копінг — використовуються неконструктивні
стратегії, що перешкоджають подоланню важкої ситуації.
Вирішить самостійно запропоновані завдання.

Якщо при виконанні приведених вище тестових завдань виникли

труднощі, необхідно звернутися до наступної літератури:

1. Хьелл Л., Зиглер Д. Теорії особистості. — С.-Пб., 1998. —

С. 197-206. 104
2. Панок В., Титаренко Т., Чепелєва Н. та інші. Основи практичної психології. –
К.:Либідь, 1999. – с. 202 – 205.
3. Хайл – Эверс А., Хайгл Ф., Отт Ю. и др. Базисное руководство по психотерапии.
– СПб.: Речь, 2001. – С. 784.
4. Бурлачук Л.Ф., Кочарян А.С., Жидко М.Е. Психотерапия (учебник для вузов). –
Москва: Питер, 2003. – С. 471.
5. Глива Є. Вступ до психотерапії. – Острог-Київ: Кондор, 2004. – С. 530.
6. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И., Игумнов С.А. Общая психотерапия. - 6-е изд.,
исправленное – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2003. – С.458.
 Короткі методичні вказівки до роботи на практичному занятті. На початку
заняття буде проведено тестовий контроль вихідного рівня знань. Потім проведення
ролевої гри. Під керівництвом викладача буде проведено психодинамічний розбір
ролевої гри та отриманих завдяки неї результатів. Наприкінці заняття -
підсумковий тестовий контроль.

Технологічна карта практичного заняття

Етапи Годи Навчальні Місце

ни, хв. посібники проведення
1. Тестовий контроль 15 Таблиці, схеми Навчальна
початкового рівня кімната
2. Самостійна ролева гра. 30 власна особистість Навчальна
студента кімната
3. Психодинамічний розбір 30 Навчальна
під керівництвом викладача кумната
ролевої гри та її результатів.

4. Підсумковий тестовий 10 Тести, таблиці, Навчальна

контроль. схеми кімната
5. Підведення підсумків заняття 5 Навчальна
кімната